Справжня історія Стародавнього часу

Міста-держави шумерів

1. Країна між двома річками. Перші в світі держави виникли у Месопотамії (це — територія сучасного Іраку). У перекладі з давньогрецької ця назва означає «країна між річками». І справді: через усю Месопотамію — з півночі на південь — течуть дві великі річки: Тигр і Євфрат, що разом впадають до Перської затоки. Влітку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли трапляються зливи — річки виходять із берегів і затоплюють усе навколо. Згодом, щоправда, вода спадає, залишаючи після себе багато глини й мулу. Саме тому земля у Месопотамії надзвичайно родюча, а врожай можна збирати двічі на рік. Але для того, щоб його виростити, людям потрібно було надзвичайно багато працювати: не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязі, висушувати болота, будувати канали і дамби, які затримували б воду на випадок посухи.

Мешканці Месопотамії вирощували просо, ячмінь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огірки. Фінікову пальму називали не інакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в їжу її плоди — фініки, а й використовували у господарстві листя, деревину і навіть фінікові кісточки. З ягід винограду робили хмільний напій — вино. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Тримали також віслюків, овець та свиней.

У Месопотамії майже немає будівельного каменю й лісів. Тому спочатку місцеві мешканці навчилися зводити житла з очерету — щось на зразок українських мазанок, а згодом з’явилися будівлі з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, їх просто висушували на сонці, вправні будівничі зводили з них і багатоповерхові споруди, і потужні міські мури, і величні святилища.

З обпаленої глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю і навіть цвяхи. Звісно, були і металеві знаряддя — голов­ним чином, із міді. Зі срібла й золота виготовляли чудові прикраси. Щоправда, в самій Месопотамії родовищ металів немає. Їх завозили з інших країв — і це сприяло розвитку торгівлі.

2. Шумери. Північ Месопотамії населяли семітські та хурритські племена, а на півдні жили переважно шумери. Це були люди невисокого зросту, з великими очима і довгими горбатими носами. Чоловіки не мали вусів і голили голови. Одягом — і чоловікам, і жінкам — слугували спідниці з тканини або листя. Шумери були видатними винахідниками. Та охоче запозичували корисні винаходи в інших народів — такі як колесо (раніше його вважали саме шумерською знахідкою, але тепер учені це спростовують). Колесо використовували для перевезення вантажів і виготовлення зручного посуду.

Саме шумери почали зводити перші в Месопотамії міста. Зазвичай їх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися під час повені, й оточували мурами. Кожному місту підпорядковувалася своя сільська округа, мешканці якої в разі ворожої навали чи стихійного лиха знаходили у місті порятунок. Найвідомішими шумерськими містами були Кіш, Ур, Урук і Лагаш.

Шумери вважали, що у кожного міста є свій бог, його «небесний захисник». Святилище цього бога — його храм — зазвичай був розташований у центрі міста. Шумерські храми мали вигляд багатоярусної вежі, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерці піднімалися до богів. Проте жерці не лише молилися і приносили жертви, а й впорядковували міське життя. У храмах зазвичай зберігали зерно, необхідне для сівби, запаси харчів, які ставали в нагоді під час голоду, коштовності та інші цінності. У храмовому господарстві працювали селяни і ремісники, а також захоплені під час воєн раби.

3. Перші царі. Не дивно, що верховний жрець часто був і керівником міста. В інших шумерських містах керували військові вожді — за допомогою ради старійшин. Втім, влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосібною, і він перетворювався на справжнього володаря міста — царя. Шумери називали царів словом, яке українською можна перекласти як «велика людина».

Самі царі стверджували, що отримали владу від богів, які обирають для такої важливої справи найбільш гідних. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу зазвичай передавали у спадок — найчастіше від батька до сина. Послідовність володарів, які належать до одного роду, називають династією.

Легенда розповідає, що царем міста Кіш боги обрали звичайного пастуха на ім’я Етана. Він був вправним царем. Але не мав дітей. Врешті-решт Етана змушений був залишити рідне місто і вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свій рід. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гірської ущелини. Птах підняв царя на височінь, звідки було видно всю землю. Етана злякався і впав додолу. Зглянулися боги над кішським володарем, народився в нього син, і правили його нащадки містом упродовж багатьох сторіч.

Цар Урука Енмеркар (знаний також під іменем Німрод) дістав владу над містом у спадок, адже володарем був уже його батько. Енмеркара вважали видатним будівничим — він прикрасив Урук численними палацами та храмами. Заради цього він звідусіль звозив дорогоцінне каміння і коштовну деревину — навіть із казкової країни Аратта, в похід проти якої він відрядив урукських вояків. Та легенди стверджують, що перемогою над Араттою Енмеркар не вдовольнився і вирішив побудувати в сусідньому місті Еріду вежу до самого неба. Обурилися боги та посварили будівельників між собою. Вежа залишилася недобудованою, а Енмеркар — присоромленим за свою пихатість.

Нащадком Енмеркара був ще один цар Урука — Гільгамеш. Надзвичайно сильна людина, але водночас — неабиякий бешкетник. Щоб якось його вгамувати, міські старійшини попросили богів знайти царю гідного супротивника. Боги прислухалися і створили героя Енкіду. Але юнаки, замість того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здійснили безліч подвигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Зажурився Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає і на нього. І вирішив здобути квітку безсмертя. Довго він блукав світом, і врешті-решт знайшов її — на дні моря. Проте коли втомлений заснув на березі, з’їла квітку змія. Повернувся Гільгамеш до Урука ні з чим. Але більше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука міцні мури, які захистили його рідне місто від ворогів. І саме так залишився безсмертним — у пам’яті нащадків.

4. Поява міст-держав. Якою б «великою людиною» не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні були особливі люди, які організовували б громадське життя і наглядали за тим, чи точно виконується воля царя, — чиновники. Для впорядкування суспільного життя добровільного дотримання звичаїв було вже недостатньо: необхідні були примусово встановлені правила, тобто закони, а також ті, хто стежив би за дотриманням законів, — судді. Потрібні були ще й ті, хто міг би примусити мешканців міста й округи коритися царській волі та законам і приборкати непокірних, — стражники. Необхідно було військо, яке захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих людей — що вже казати про самого царя і його родину — треба було годувати і забезпечувати усім необхідним. Тому виникла потреба у скарбниці, для поповнення якої з мешканців міста і округи стягували особливі збори — податки. До того ж, селян і ремісників безпосередньо залучали до певних робіт — вони виконували громадські повинності.

Так поступово складалася особлива організація, завданням якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається державою. Суспільства, що досягли рівня розвитку, за якого виникає держава, іменують цивілізаціями (від латинського слова, що, власне, й означає державу). Державою часто називають також простір чи територію, на яку поширюється її діяльність. У Шумері вона зазвичай охоплювала окреме місто з підпорядкованою йому сільською округою. Саме тому шумерські держави йменують містами-державами.

Внутрішнє життя держави може бути організоване по-різному. Якщо влада належить одній людині — державу іменують монархією, самого володаря — монархом, а інших її мешканців — підданими.

Про що розповідають глиняні таблички

1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба знати не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було і куди поділося, та на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою — ще складніше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потім відтворити їх дослівно. Якщо розпорядження керівників просто переказувати, легко спотворити їхній зміст. Шумери винайшли спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому не вимовляючи ані слова, — вони створили писемність.

Легенда розповідає, що винахідником писемності був цар Енмеркар. Він нібито кілька разів надсилав гінця до далекої Аратти, вимагаючи дослівно переповідати свої вимоги її мешканцям. А коли зрозумів, що посланець просто не може запам’ятати усе сказане, цар вирішив записати свої слова. Як саме це зробив Енмеркар, ми, звісно, можемо лише здогадуватися. Швидше за все — шумери спочатку просто малювали те, про що хотіли сказати. Щоб написати «людина» — малювали людину, «риба» — рибу, «зерно» — колосок. Так само позначали і дії: зображення плуга означало «орати», ніг — «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозуміти, не потрібно навіть знати мови, якою розмовляє той, хто пише.

Але речей і дій у житті трапляється значно більше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком, знаків доведеться вигадувати десятки чи сотні тисяч. До того ж, не все можна намалювати так, щоб інші зрозуміли малюнок без пояснень. А користь написаного — саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово шумери почали знаками передавати не предмети чи дії, а слова, якими вони називаються, а згодом — окремі склади. Це дозволило скоротити загальну кількість знаків і зробити письмо зрозумілішим для тих, хто розмовляв однією мовою.

Писали шумери загостреною тростинкою — стилем — на глиняних табличках. Оскільки глина в Месопотамії є всюди, її просто набирали в жменю, змочували водою і розкочували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися у долоні, тож у письмовому столі потреби не було. Іноді таблички вкладали у конверти — також глиняні, на яких ставили печатки, щоб вберегтися від підробок.

Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери змушені були спрощувати знаки, і врешті вони почали нагадувати набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один під одним — писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли висновку, що зручніше писати у рядок, зліва направо.

2. Боги шумерів. Шумери швидко зрозуміли, що записувати можна не лише розпорядження царів, закони чи господарські розрахунки. А й давні легенди і перекази, вірші та пісні. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навіть у вогні пожеж, ми знаємо, як жили мешканці давньої Месопотамії, чим займалися, як виховували дітей, у яких богів вірили.

Незважаючи на те, що в кожного шумерського міста був свій власний «небесний захисник», існували боги, яким вклонялися мешканці цілої країни. Так, бога неба усі шумери звали Ану, бога землі й повітря — Енліль, бога води — Енкі. Енліля також вважали богом долі, за велінням якого на землі наставав день. За легендами, саме Енліль створив їстівні рослини, дав людям мотику і плуг, звів міста. Енкі шанували як бога мудрості.

Головним небесним світилом шумери вважали місяць. Бог місяця мав ім’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А донька Інанна — богинею вечірньої зорі, а також — кохання, родючості, мисливства і війни. Її часто зображували у вигляді жінки-вояка у колісниці, в яку запрягали левів. Був у мисливства і війни ще й бог Нінурта. Щоправда, якщо уважніше придивитися до міфів про нього, то можна припустити, що цим іменем шумери називали «обожненого» ними царя Енмеркара-Німрода. Шумери взагалі вірили, що могутні й безсмертні боги насправді неабияк схожі на людей і поводять себе так, як земні володарі. Їдять і п’ють, заздрять одне одному, сваряться і воюють між собою. Від простих людей вимагають лише безумовної покори і постійних пожертв. А тих, хто не виконує божих настанов чи навіть забаганок, жорстоко карають.

Будь-які природні явища і стихійні лиха шумери вважали проявом волі богів: їхньої милості або навпаки — невдоволення. Одного разу, стверджує шумерська легенда, боги, роздратовані зневагою до них, вирішили взагалі знищити людство і наслали на землю Всесвітній потоп. Але Енкі вирішив урятувати одного чоловіка на ім’я Зіусудра (або ж Утнапіштім), який слухався богів і вів праведне життя. За порадою Енкі той збудував величезний човен, або ж корабель, у який сів разом із родиною, худобою і дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шість днів тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допоміг Зіусудрі знайти верхівку гори, що височіла над водою. Вийшов той на берег і приніс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, і нащадки Зіусудри розселилися по всій землі.

3. Шумерська наука. Шумерські жерці записували не лише легенди та перекази, вони зберігали пам’ять про усі помітні події, якими був відзначений кожен рік у житті їхнього міста. Згодом такі записи перетворилися на літописи. Щоб вгадати волю богів, жерці уважно спостерігали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, місяця і планет, дали імена сузір’ям, склали перший календар, запровадивши поділ року на 12 місяців і семиденні тижні. Тому шумерів вважають засновниками астрономії, а також астрології — тобто мистецтва передбачати долю за розташуванням зірок.

Не меншими були здобутки мешканців Месопотамії у матема­тиці. Найперше — вони винайшли цифри. Лічили, щоправда, не лише десятками, як ми, а й дюжинами, і шістдесятками. Саме за шумерською звичкою годину і зараз ділять на 60 хвилин, хвилину — на 60 секунд, а коло — на 360 (шість разів по 60) градусів.

Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати й віднімати, а й множити і ділити, та склав таблицю множення. Вони також вміли добувати квадратний корінь, вираховувати площу прямокутника і трикутника, об’єм куба та призми.

4. «Будинки табличок». З’явилися в Шумері й перші школи. Їх називали «будинками табличок». Саме тут хлопчиків із заможних сімей вчили читати і писати. Вчителів називали «уповноваженими», а «уповноважений із палицею» слідкував, щоб учні були уважними, вправно виконували настанови вчителя і не базікали з сусідами під час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учні розповідали домашнє завдання, потім виготовляли нові таблички і писали диктант, далі — читали написане вголос і отримували завдання на наступний день.

У школі навчали не лише читання і граматики. До нашого часу збереглася безліч табличок із завданнями з ботаніки, зоології, географії та математики. Крім того, учні вивчали вірші та поеми (тобто великі віршовані твори) про богів і героїв. Той, хто закінчував школу з відзнакою, міг стати чиновником або жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своїм дітям найкращу освіту.

Війни між містами та об’єднання Месопотамії

1. Війни між шумерськими містами. Згодом міста виникли не лише в Шумері, а й на півночі Месопотамії, населеної племенами семітів. Мешканці семітських міст багато чому навчилися в сусідів, зокрема — запозичили в них клинопис. Вони вшановували тих самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх інакше, адже й розмовляли іншою мовою.

Між месопотамськими державами часто спалахували війни, під час яких царі намагалися захопити у сусідів землю, рабів та інші багатства. Успішною війну вважали, якщо переможене місто визнавало над собою владу переможця і погоджувалося сплачувати данину. Однак зазвичай тривало це недовго, мешканці підкорених міст повставали і відновлювали самостійність. А іноді загарбники і завойовані мінялися місцями. Проте після кожної війни залишалися сотні й тисячі загиблих, сплюндровані поля, занедбані канали і дамби.

З часом найсильнішим серед шумерських міст став Лагаш. Грабіжницькі війни розпалили жадібність місцевої знаті. Вона не соромилася визискувати не лише сусідів, а й мешканців своєї власної держави. З підданих збирали безліч податків — платити доводилося навіть за поховання. Доведені до відчаю містяни зрештою повстали і позбавили влади свого царя. Замість нього на чолі Лагаша став один із царських родичів на ім’я Уруїнімгіна.

Новий володар уславився тим, що започаткував чи не перші відомі нам реформи — тобто спроби облаштувати громадське життя на нових засадах. Скажімо, цар наказав, щоб судді не просто карали винних, а спочатку доводили їхню провину. Уруїнімгіна зменшив податки, повернув храмам майно, відібране поперед­німи володарями, дозволив боржникам не платити за грабіжницькими позичками і звільнив тих, хто потрапив у рабство за борги. Сам реформатор дуже пишався тим, що колишніх невільників «повернув до матерів». Шумерською цей вислів звучить як «амагі». Сучасними мовами його зазвичай перекладають як «свобода» — відтак Уруїнімгіну вважають першим, хто вжив це слово в історії людства.

Щоправда, боротися зі зловживаннями новий володар наказав тим самим чиновникам, які їх припустилися. Не дивно, що ті не поспішали виконувати царські розпорядження. До того ж, Уруїнімгіна розпочав війну проти сусіднього міста Умма, але зазнав нищівної поразки. Вороги захопили Лагаш, розграбували та спалили його храми. Одну за одною цар Умми приєднав до своїх володінь й інші шумерські держави. Він навіть проголосив себе верховним жерцем усіх їхніх богів. Але здобута таким чином «небесна підтримка» не допомогла цареві у війні з володарем північного месопотамського міста Кіш, Саргоном Великим.

2. Держава Саргона Великого та його нащадків. За походженням Саргон був не шумером, а семітом. І не належав до царського роду. Його мати була жрицею, яким взагалі забороняли мати дітей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша загинув у війні з ворогами, сам проголосив себе володарем.

Саргон створив постійне військо з п’яти тисяч вояків, і з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусідні міста, знесилені війнами між собою. За кілька років він загарбав усю Північну Месопотамію, приєднав Шумер і, як розповідав сам, «обмив свою зброю» у водах Перської затоки. Захоплених у полон царів Саргон приніс у жертву богам, а замість них поставив на чолі міст своїх намісників. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторін світу». Йому були підпорядковані усі храми Месопотамії, жерці отримували від царя великі пожертви й у відповідь славили володаря та його «небесну захисницю» — богиню Інанну, яку одноплемінники Саргона йменували Іштар. Сам цар жив у збудованому ним місті Аккад — столиці (тобто головному місті) держави. Державною він оголосив рідну йому семітську мову, яку тепер почали називати аккадською.

Саргон був жорстоким правителем і за будь-яке невдоволення його владою карав смертю. Проте створене ним царство не було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців. Онук Саргона Нарамсін навіть проголосив себе богом — його і зображували як бога, в шоломі з рогами — але марно. Волелюбні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих. А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових племен із півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент зруйнували Аккад — руїни цього міста не знайдені й досі.

3. Піднесення Ура. Деспотія. Шумери, щоправда, і владу кочовиків визнали тільки на словах. Призначений загарбниками намісник Лагаша на ім’я Гудеа поводив себе як самостійний володар, будував канали, храми та палаци. І поступово підпорядкував собі усю країну. А вже невдовзі шумери відкрито повстали проти панування кочовиків. Та вигнали зайд до їхньої батьківщини.

На чолі звільненої країни став цар Урнамму, який зробив своєю столицею місто Ур. Саме тому вчені називають засновану ним династію третьою династією Ура. Сучасники ж зазвичай іменували державу, створену Урнамму, «Царством Шумеру й Аккаду». Влада володарів Ура була необмеженою. Будь-яке царське розпорядження, яким би примхливим чи свавільним воно не здавалося, виконували без заперечень. Вважали, що майно підданих і навіть їхнє життя належить цареві. Такий державний устрій називають деспотією.

Підвладні Урнамму міста були позбавлені будь-якої самостійності. Усі землі в межах «Царства Шумеру й Аккаду» були перетворені на державну власність. З селян створювали загони для виснажливої праці в державних маєтках, ремісників змушували працювати у царських майстернях, заборонили не лише продаж землі, а й будь-яку не підпорядковану державі торгівлю. Сотні чиновників віддавали накази робітникам, стежили за їхнім виконанням, карали за будь-який непослух. Тисячі писарів прискіпливо обраховували вирощене, виготовлене і зібране до скарбниці. До нашого часу збереглося більше ста тисяч глиняних табличок із господарськими звітами доби третьої династії Ура, але й це — лише мала частина записів, зроблених за тих часів. За допомогою «загального одержавлення» володарі сподівалися якнайкраще впорядкувати життя країни. Проте що більше ставало чиновників, то частіше вони використовували свої посади у власних інтересах, то дорожче ставало скарбниці їхнє утримання і то важче, зрештою, було керувати державою.

4. Закони Шульгі. Вже син і наступник Урнамму — цар Шульгі — змушений був не лише воювати з ворогами, а ще й боротися з посадовцями, які зловживали наданою ним владою. Для цього він створив першу в історії збірку законів (іноді, щоправда, їх називають законами Урнамму — адже спочатку вчені вважали, що видав їх батько Шульгі). Збірка складалася з 57 статей, які були викарбувані у камені, а потім переписані на глиняні таблички. Відтепер саме закони визначали, що є злочином і як саме треба за нього карати. Тож судді не могли більше виносити вироки на власний розсуд. Були запроваджені єдині міри ваги, об’єму і довжини — щоб царських підданих не ошукували на ринках.

Шульгі хвалився, що встановив у країні справедливий лад, за якого «сироті не доводиться просити у багатого, а вдовиці — у можновладця». Межі його царства були розширені до самого Середземного моря, а кораблі з Ура вирушали все далі на схід — до острова Дільмун (сучасного Бахрейну), країни Маган (теперішнього Оману) та загадкової Мелуххи (так шумери називали Індію). Зрештою царя — за прикладом Нарамсіна — проголосили богом.

Але насправді держава Шульгі лише здавалася квітучою і могутньою. Примус і пильний нагляд чиновників не робив шумерських селян і ремісників працелюбнішими. Адже усе вирощене і виготовлене ними одразу відбирали до царських сховищ. Не дивно, що за доби третьої династії Ура хліба, скажімо, збирали вдвічі менше, ніж за кілька століть до того. Посадовці теж більше дбали не про наповнення скарбниці, а про власне збагачення, незважаючи навіть на суворі царські накази і погрози. Піддані слухняно клялися у вірності володарям, але водночас лише чекали слушної нагоди, щоб звільнитися від влади безжальних визискувачів. Сусіди шумерів тільки й мріяли прибрати до своїх рук багатства, накопичені царями Ура.

Вже за правління синів Шульгі «Царство Шумеру й Аккаду» почало занепадати і втрачати загарбані землі, а зі смертю його онука третя династія Ура остаточно перервалася. Велика держава розсипалася на десятки самостійних міст, які ворогували між собою, як це було до завоювань Саргона.

Міста-держави Стародавньої Індії

1. Країна біля підніжжя Гімалаїв. Високо в небо здіймаються найвищі гори у світі — Гімалаї. З Гімалаїв до Індійського океану тече безліч річок. Найбільша з них — річка Інд. За її назвою і всю країну на південь від Гімалаїв здавна називали Індією, а її мешканців — індійцями.

Поруч із Індом у давнину текла ще одна велика річка — Сарасваті. Земля у долині цих двох річок була вкрита тонким, але надзвичайно родючим шаром мулу. Давні індійці встигали збирати кілька врожаїв на рік. Сіяли пшеницю, ячмінь, рис, вирощували також боби й іншу городину, фрукти. З солодкого соку особливої тростини індійці виготовляли цукор, з бавовника — легку і зручну тканину для одягу.

Розводили курей, кіз, овець, корів. У господарстві навчилися використовувати і слонів, які перевозили важкі вантажі. Поряд із кам’яними знаряддями праці використовували мідні й бронзові, з золота й срібла виготовляли насамперед прикраси. Найпоширенішими ремеслами були прядіння, ткацтво, різьблення та гончарство. Глиняний посуд індійці прикрашали яскравими візерунками.

Для зведення будинків використовували як невипалену, так і опалену цеглу. З неї ж будували міські мури і навіть морські причали.

2. Виникнення міст-держав. Близько 2600 року до нашої ери в долині Інду і Сарасваті виникли перші міста. Найвідомішими з них були Хараппа, Мохенджо-Даро та Ганверівала.

На пагорбі посеред міста зазвичай височіла оточена міцними мурами фортеця. У ній мешкали володарі міста або жерці. Принаймні у де­яких фортецях збереглися залишки вогнищ, де, вочевидь, приносили жертви богам. Під час повеней або ж нападу ворогів за фортечними мурами могли сховатися й інші містяни, що за мирного часу жили у власних будинках. Ближче до фортеці селилися заможніші люди, здатні побудувати власним коштом дво- і навіть триповерхові будівлі. Далі — бідний люд у невеличких хатинках. Однак усі, незалежно від статків, користувалися водогоном і каналізацією. Та й самі міста будували за чітким планом, вулиці були прямими і широкими — так, щоб могли роз’їхатися два вози.

Про державний устрій давньоіндійських міст ми знаємо дуже мало. Але навряд чи таке масштабне і водночас підпорядковане загальному плану будівництво було б можливим без міцної державної влади. Хто її здійснював — цар чи жерці — історики поки не з’ясували. Проте зрозуміло, що на утримання чиновників збирали чималі податки — у більшості міст знайдені величезні зерносховища. Деякі будинки були схожі на зали для засідань, тож можна припустити, що принаймні в деяких містах управління здійснювала рада старійшин або ж вона допомагала володарю у вирішенні певних важливих питань. Кожне місто панувало над сільською округою, і хоча жили селяни значно гірше за мешканців міст, саме з них збирали податки зерном та іншими продуктами, за рахунок яких існували міста-держави.

Більше про життя давніх індійців ми могли б дізнатися, якби вдалося прочитати їхню писемність. Проте вчені й досі зробити цього не можуть. Більшість написів знайдені на печатках, тому вони надто короткі. Тож наразі відомо лише, що складалася давньоіндійська писемність з понад 400 знаків, якими позначали як слова, так і окремі звуки.

3. Розквіт і загибель давньоіндійських міст. Найвищого розквіту давньоіндійські міста-держави досягли у 2300—2000 роках до нашої ери. Були вони об’єднані під владою єдиного володаря чи залишалися самостійними — ми достеменно не знаємо. Відомо лише, що торгували індійці не лише з сусідами, а й з віддаленими країнами, зокрема — з Месопотамією, куди вони привозили мідь, олово, золото, мушлі, перли, деревину і слонову кістку.

Проте розквіт давньоіндійських міст не був тривалим. Їхні мешканці, швидше за все, стали жертвами власної недбалості. Адже за кілька сторіч тонкий шар родючої землі в долині Інду та Сарасваті був виснажений. Навколишні ліси були знищені й уже не могли утримувати такої необхідної для землеробства води. Почастішали посухи, колись квітучі поля почали перетворюватися на пустелі. Сарасваті кілька разів змінювала своє річище і зрештою висохла. Справу завершив сильний землетрус.

Давньоіндійські міста занепали. Поступово втративши владу над сільською округою, вони залишилися без засобів до існування і перетворилися на легку здобич для навколишніх первісних племен. Близько 1750 року до нашої ери мешканці міст були змушені залишити свої домівки.

Виникнення держави у Давньому Єгипті

1. Країна в долині Нілу. На африканському континенті перші держави виникли в Єгипті — країні, розташованій у нижній течії річки Ніл. Зазвичай тут спекотно цілий рік — і влітку, і взимку — та майже ніколи не буває дощів. Проте у червні, коли в Центральній Африці настає сезон дощів і починають танути сніги в горах, Ніл виходить із берегів. У листопаді вода спадає, залишаючи на березі товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому єгиптяни йменували свою країну Кемет — «Чорна земля». Єгиптом цей край назвали греки, які саме так переінакшили вислів «твердиня бога Пта» — одного з найбільш шанованих давніми єгиптянами богів.

Для мешканців «Чорної землі» рік ділився на три частини. Перша — найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася від листопада, — це час оранки і сівби. Третя — від березня до травня: час збирати врожай і готуватися до нового розливу, відновлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його мешканців. Проте праця єгипетських селян все одно була надзвичайно важкою.

У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник, огірки, виноград, а також льон, з якого ткали тонке полотно. Північ країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, утворю­ючи так звану дельту, славилася своїми пасовиськами. Розводили єгиптяни корів, овець, кіз, віслюків і навіть антилоп.

Долина Нілу багата на каміння. Це дозволяло єгиптянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких країв ані золото, ані мідь. Їх видобували поруч із долиною Нілу. Щоправда, в господарстві використовували не лише металеві, а й кам’яні знаряддя праці, зокрема — серпи з лезами із кременя. З місцевого очерету, який мав назву папірус, будували човни і навіть справжні кораблі. Щоб керувати човнами, використовували весла, вітрила і якорі з великих каменів. Винаходами самих єгиптян вважають кочети й стерно, себто корабельне кермо.

2. Від міст-держав — до єдиної Єгипетської держави. Міста в Єгипті виникли майже одночасно на півночі та півдні країни. Найбільшими з них були Нехен, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто ­становило окрему державу на чолі з царем. Але водами Нілу вони змушені були користуватися спільно. А для того, щоб побудувати великі канали, здатні впоратися із щорічними розливами, зусиль мешканців навіть найбільшого міста було недостатньо. Доводилося гуртуватися. Поступово, крок за кроком вдалося об’єднати південь країни — тут виникла держава Верхнього Єгипту, володар якої носив царський вінець білого кольору. На півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, вінець правителя якого був червоним.

Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Першого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його наступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна 2920 року до нашої ери об’єднав два царства в одне. Він побудував першу столицю єдиної держави — місто Мемфіс. Міна і його нащадки носили подвійний, біло-червоний вінець. Царя об’єднаного Єгипту називають фараоном.

Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував країною він, звісно, не сам. За загальний стан справ у державі відповідав головний міністр, якому підпорядковувалися міністри Верхнього і Нижнього Єгипту, скарбники і керівники інших відомств. Окремими містами керували намісники, найчастіше — нащадки колишніх царів, які поступилися своєю владою фараону. А вже їм підпорядковувалися численні чиновники, писарі, судді, стражники. Військом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.

3. Єгипетська писемність. Про історію Давнього Єгипту ми знаємо не лише з переказів, а й із численних документів і рукописів, що залишилися від тих давніх часів. Писемність єгиптяни винайшли дещо пізніше від шумерів, але цілком самостійно. Вони також спочатку позначали малюнками слова, а згодом певні склади і навіть окремі звуки. Знаки єгипетської писемності називають ієро­гліфами, грецькою це слово означає «священні символи».

На відміну від мешканців Месопотамії, для записів єгиптяни використовували не глину, а спеціальний матеріал, зроблений з папірусу. Для цього стебла розрізали на смужки, які потім склеювали навхрест і певний час тримали під гнітом. Виходили гладкі аркуші, на яких можна було писати й малювати чорнилами. Аркуші згодом склеювали у сувої, які зберігали у згорнутому вигляді. І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом — від цього слова походить і українське слово «папір».

3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам, що збереглися до нашого часу, ми знаємо, як жили, чим займалися і навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю — за формою він нагадував корж, або млинець. Із борошна готували також юшку, а із зерен варили п’янкий напій — пиво. Їли рибу і городину. Ласувати фруктами, м’ясом та вином могли собі дозволити тільки заможні люди.

Чиновники і багатії відрізнялися й за одягом — у них він закривав груди і плечі. Пересічні чоловіки носили лише пов’язки на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а під час роботи — в коротких спідницях. Голови часто голили, натомість надягали перуки — вони були як жіночими, так і чоловічими.

Будинки зводили з невипаленої цег­ли. У містах будівлі часто мали два, а іноді й три поверхи. Житло незаможного єгиптянина найчастіше, щоправда, обмежувалося однією кімнаткою в такому домі. Використовували й дахи, що зазвичай були пласкими. Там, де це було можливо, житло прикрашали квітами. Воду брали з колодязів, у де­яких містах існувала каналізація. Меблів було дуже мало, спали переважно на рогожках, одяг зберігали у скринях.

Ремісники обмінювалися своїми виробами або ж вимінювали їх на хліб, рибу чи городину в селян, які приходили до міста. Вартість товару якщо й визначали, то мірами зерна або ж шматками міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім — скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна і коштовне каміння для намиста.

Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі, тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоловіків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити, що в їхніх родинах панували злагода і спокій. Закони вимагали, щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.

Дітей давні єгиптяни надзвичайно любили. До трьох років малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли діти виростали, вони були разом із батьками всюди, де це було можливо — на пасовиську, в майстерні, іноді навіть на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни знаходили час і для гри — до нашого часу збереглися стародавні іграшки. Малеча бігала майже голою — хіба що в намисті або з гребінцем у волоссі. Коли хлопчик або дівчинка досягали юнацького віку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» і починали навчання. Дівчат вчили веденню хатнього господарства. Хлопці опановували ремесло або іншу справу, якою займався батько. Деякі з юнаків відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати. Здібних учнів згодом могли взяти й на державну службу — навіть якщо їхні батьки були незаможними.

У тіні пірамід

1. Боги давніх єгиптян. Єгиптяни були побожним народом. У кожному місті країни вшановували власних божеств — ще відтоді, коли кожне з міст було окремою державою. З об’єднанням країни під владою фараонів місцеві вірування не зникли, їх теж, так би мовити, «об’єднали». Найбільше вшановували богів, яких вважали «царськими захисниками».

Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-творцем, який силою власної думки створив і самого себе, і весь світ, і решту богів, серед яких найстаршим і найголовнішим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою сокола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому місті та зазвичай зображували або у вінці з пір’я, або ж із головою барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що пролилися на землю.

Ра вважали батьком бога мудрості Тота (якого частіше малювали з головою ібіса, рідше — з головою мавпи) та богині справедливості Маат. Знак цієї богині — перо, за допомогою якого, як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після її смерті й визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.

Особлива легенда розповідала про походження влади фараонів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє синів — Сет і Озіріс. Озірісові перепала влада над Єгиптом, Сетові — над навколишніми пустелями (його навіть зображували з головою пустельного собаки). Озіріс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд і знаряддя праці, вирощувати хліб.

Заздрив братові Сет і вирішив убити його. Змайстрував красиву домовину і запропонував богам, що зібралися на бенкет, подивитися, для кого вона підійде. Тільки-но ліг у домовину Озіріс, як закрив Сет кришку і кинув труну до Нілу. Дружина Озіріса — богиня Ізіда — кинулася шукати чоловіка. Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати Озіріса.

Таємно від Сета народила богиня сина — бога Гора, що, як і Ра, мав голову сокола. Зріс Гор і став на двобій із вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відняв він у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом-покровителем фараонів, і тому його малювали з царським вінцем на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони здійснювали за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озіріса — Анубіс, бог з головою шакала.

2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і справді нагадували палаци — в них було багато залів і внутрішніх дворів. Дах святилища підтримували величні колони, що нагадували пальми або букети квітів лотосу. У найсвятішому місці храму — вівтарі — зберігалася статуя божества, перед якою жерці приносили жертви і здійснювали релігійні обряди.

Потрапити всередину храму могли лише жерці або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайні єгиптяни молилися перед брамою. З обох боків брами височіли великі башти — пілони, прикрашені розфарбованими кам’яними рельєфами із зображенням богів. Іноді перед входом до храму встановлювали гостроверхі стовпи — обеліски — та будували галереї зі священних скульп­тур левів з головами людей. Під час свят такою галереєю жерці проносили статую божества, сховану від сторонніх очей покривалом.

Жерці у Стародавньому Єгипті користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання єгиптян, могли спілкуватися з богами, від прихильності яких залежало життя цілої країни. У храмах зберігалися запаси їжі на випадок неврожаю. Жерці лікували і допомагали життєвими порадами. Вони зберігали знання про навколишній світ, спостерігали за рухом зірок і планет, досліджували природні явища, від яких залежали врожаї, вивчали математику та інші науки. Саме у Стародавньому Єгипті був створений сонячний календар, в якому рік нараховував 365 днів.

Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служителями богів не наважувалися навіть фараони. Натомість самі жерці залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при владі опинялися слабкодухі й недосвідчені володарі.

3. Будівництво пірамід. Символом влади фараонів стали їхні розкішні гробниці. Найвеличніші з них — піраміди. Спершу їх будували східчастими — саме в такій, скажімо, був похований фараон Джосер. Звів піраміду Джосера будівничий Імхотеп, видатний учений та лікар. Згодом єгиптяни його «обожнили» та вшановували як бога лікування.

Наступники Імхотепа боки пірамід почали робити гладкими. Найбільша і найвідоміша з таких гробниць — піраміда фараона ­Хеопса, висота якої сягала 147 метрів. Її склали з понад 2 300 000 кам’яних брил вагою у дві з половиною тонни кожна, щільно підігнаних одна до одної. У товщі піраміди залишили вузькі проходи, які вели до маленької кімнати, у який, власне, і був похований фараон. За переказами, верхівка піраміди була вкрита золотом. Поруч із пірамідою Хеопса його нащадки збудували ще дві й витесали зі скелі величезну постать сфінкса — казкової істоти з тілом лева і людською головою. Припускають, що обличчя сфінкса було схожим на обличчя одного з фараонів.

Зазвичай піраміду зводили десятки років поспіль, головно — під час розливу Нілу, коли селяни не були зайняті сівбою чи збором врожаю і могли бути залучені до роботи на будівництві. Тисячі єгиптян ціною власного життя викарбували у пам’яті нащадків імена фараонів, які знайшли у цих величних гробницях останній притулок. Але будівництво, що вимагало надзвичайних зусиль цілої країни, знекровило Єгипет. Скарбниця швидко порожніла, а збирати податки ставало дедалі важче. Дійшло до того, що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників до столиці.

З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати заощадливішими. Піраміди почали будувати меншими, а згодом — просто вирубували гробниці у скелях. Але занепаду царської влади це не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову перетворилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухала його наказів.

4. Нове посилення Єгипту і народне повстання. Відновити єдність країни вдалося лише за багато років — коли фараоном оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто і стало новою столицею Єгипту.

Нові володарі країни майже весь час проводили в грабіжницьких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а також — мідь і деревину для потреб господарства. Перемоги фараона Сенусерта III були такими гучними, що в легендах його називали «Сезострісом-підкорювачем світу». Проте війни збагачували лише самого володаря, його воєначальників та вельмож. Більшість єгипетських селян і ремісників не отримували нічого. Підданих фараони навпаки визискували дедалі жорсткіше і брутальніше.

Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносховища — розграбовані, податкові записи — знищені. Жорстоко розправлялися повстанці з чиновниками і суддями. Проте, окрім помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було. Вчорашні невільники, селяни і ремісники самі захоплювали рабів та намагалися жити як можновладці. Але навести лад у країні не змогли. Зрештою, повстання придушили, влада фараонів була відновлена. Однак єгипетська держава вже не була такою могутньою, як раніше. Навіть загарбницькі походи припинилися. Тепер Єгипет сам змушений був відбивати напади сусідів.

Стародавній Ханаан. Амореї та гіксоси

1. Земля, що «тече молоком і медом». Країна, що простягнулася вздовж східного узбережжя Середземного моря від Єгипту до Месопотамії, у давнину мала назву Ханаан. У високих Ліванських горах беруть свій початок три головних річки краю. Оронт і Леонт течуть до Середземного моря, Йордан — до Мертвого. Вони значно коротші та менш повноводні за Ніл чи Євфрат, проте в їхніх долинах землеробство виникло навіть раніше, аніж у Шумері чи Єгипті. Родючі долини тягнуться також на південь від гирла Леонту берегом Середземного моря. Сусіди-кочовики із заздрістю називали Ханаан землею, що «тече молоком і медом», а єгиптяни казали, що «вина тут більше, ніж води».

На півночі країни, щоправда, гори підступали до узбережжя надто близько, та залишали для вирощування хліба чи садівництва лише невеличкі клаптики землі. Найбільшим багатством цих земель в давнину вважали деревину, адже Ліванські гори були майже повністю вкриті лісами з кедру. Кедрова деревина надзвичайно міцна, тому її вважали найкращою для будівництва і виготовлення кораб­лів. Саме за нею відправляли до Ханаану своїх вояків Саргон Великий і єгипетські фараони.

Торгівці, які постачали кедр до долини Нілу, називали узбережжя біля підніжжя Ліванських гір землею Фенху — тобто «країною лісорубів». Пізніше греки переінакшили єгипетське слово на свій лад і йменували цей край Фінікією, а внутрішні області Ханаану — Сирією (так само, як ­сучасну країну, що за територією зі стародавньою Сирією насправді співпадає лише частково). Утім, у давнину обидві частини країни населяли семітські племена, що називали себе ханаанеями.

2. Ханаанські міста-держави. Перші міста-держави в Ханаані виникли майже одночасно з єгипетськими. Загалом їх було кілька десятків, а найбільшими згодом стали Бібл та Угарит на морському узбережжі, Ебла і Хацор — всередині країни. Їхні мешканці вирощували хліб, випасали худобу, займалися риболовлею, проте багатіли ці держави насамперед завдяки торгівлі, адже деревину з Ханаану вивозили усі сусідні країни, та й самі міста були розташовані на перехресті шляхів, що з’єднували Єгипет із Месопотамією, а сирійські степи — із Середземним морем.

У шумерів і аккадців ханаанеї запозичили клинопис, пристосувавши його до особливостей своєї мови. З табличок, знайдених в Угариті та інших містах країни, ми знаємо імена богів, яких шанували їхні мешканці. Ханаанеї вірили, що світ створений богом Елем, якого зображували поважним бороданем, що сидів на троні. В Еля було чимало синів і доньок, наймогутнішим з яких був бог неба Баал. До нашого часу дійшли міфи про боротьбу Баала зі своїм братом — божеством смерті Мотом, про змагання бога річок і джерел Ягве з володарем моря Ямму, про пристрасть богині вечірньої зорі та кохання Аштарти до красеня Ешмуна, якого ханаанеї вшановували як бога лікування, та про нещасного Адоніса, якого не могли поділити між собою закохані в нього Баалат-Гебал, богиня міста Бібл, та дружина Мота Шеол.

3. Аморейська навала. На схід від Ханаану та на південь від Месопотамії, в сирійському степу мешкали скотарі — споріднені з ханаанеями та аккадцями семітські племена амореїв. Кілька століть сусіди із заздрістю спостерігали за зростанням заможних міст-держав. Коли ж їхні пасовиська виснажилися — рушили до родючих долин вій­ною. Амореї знищили колись могутнє «Царство Шумеру і Аккаду». Одне за одним кочовики захоплювали ханаанські та месопотамські міста, грабували місцевих мешканців, відбирали у них кращі землі для своїх черед.

Але навіть зруйновані міста невдовзі були відбудовані. Та й внутрішній устрій завойованих держав загарбники зазвичай змінити не намагалися. Навпаки: ватажки аморейських племен ставали царями, знать кочовиків родичалася й змішувалася з міською верхівкою, а збройні дружини перетворювалися на царське військо. Прибульці прагнули жити тим самим життям, що й переможені, спілкувалися їхньою мовою, шанували месопотамських та ханаанських богів. Колишні племінні вожді намагалися бути схожими на легендарних аккадських та шумерських володарів.

Царями проголошували себе навіть ті аморейські правителі, які не здобули жодного міста. Їхні царства складалися лише з підкорених племен, які змушені були сплачувати постійну данину своїм новим володарям. Такі племінні держави, хоч і були створені за прикладом сусідніх міст-держав Месопотамії чи Єгипту, насправді суттєво відрізнялися від них: насамперед — тим, що їхні піддані насправді цілком могли обходитися без будь-якої державної влади і визнавали зверхність царів лише доти, доки ті могли нав’язати свою волю силою зброї.

4. Утворення Вавилонського царства. Серед багатьох месопотамських міст, у яких утвердилися аморейські династії, панівне становище невдовзі здобув Вавилон. Його назва перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр із Євфратом наближуються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Саме завдяки торгівлі місто швидко зростало й багатіло. Чимось схожим на купця був і спритний вавилонський цар Хаммурапі. Якщо Саргон Аккадський покладався насамперед на вишколене військо, то Хаммурапі домагався свого здебільшого за допомогою перемовин — він укладав союзи із сусідніми містами для боротьби проти потужніших ворогів, вчасно змінював союзників і поступово приєднав до свого царства усю Месопотамію.

Хаммурапі царював від 1792-го до 1751 року до нашої ери. І уславився не лише об’єднанням країни. Завзятий володар прагнув насамперед упорядкувати життя великої держави і навіть релігію своїх підданих. Першим серед численних шумерських і аккадських божеств оголосили бога Мардука, «небесного захисника» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем. Вавилоняни вірили, що Мардук наділив їхніх царів владою для того, щоб ті дбали про своїх підданих. Хаммурапі, скажімо, чи не найбільше вихвалявся будівництвом великого каналу, який мав принести достаток мешканцям його царства.

У Вавилонському царстві не було «загального одержавлення», якого так прагнули володарі з третьої династії Ура. Проте за внутрішнім устроєм Вавилонія теж була деспотією. Влада царя була необмеженою. Як і Шульгі, Хаммурапі видав збірку законів. Вона складалася з 282 статей, була викарбувана на чорному базальтовому стовпі й встановлена у столиці для загального огляду. Цар наказав карати суддів, які брали хабарі — гроші або інші «подарунки» за вирішення справи на користь «дарувальника». Обмежив Хаммурапі й лихварство (тобто позики за кабальними для позичальника умовами) та заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Цареві це було навіть вигідно — адже розорені й зубожілі піддані просто не могли б сплачувати великі податки до державної скарбниці.

Найбільше Хаммурапі дбав про опору своєї влади — чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі й рабів. Що вищою була посада, то більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. Страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував поцуплене чи переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб вдарив вільну людину, йому відрізали вухо. Якщо те саме зробила вільна людина, вона сплачувала певну кількість грошей — штраф. Якщо при цьому постраждав «вищий» — навіть вільну людину били батогом. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Тому, хто зламав іншому руку, скажімо, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого невільника. А якщо будівничий недбало виконав свою роботу і зведений ним будинок завалився, поховавши під уламками сина господаря дому, страчували сина будівничого.

4. Гіксоська держава. За кілька сторіч після здобуття Ханаану і Месопотамії племена кочовиків почали просочуватися й до долини Нілу. Послаблена єгипетська держава не мала сил зупинити їхню навалу. До того ж, військо фараонів складалося лише з піших вояків, а загарбники мали колісниці, запряжені кіньми. Поступово кочовики захопили майже увесь Єгипет і примусили його мешканців сплачувати данину. Столицею нових господарів країни стало місто Аваріс, розташоване в дельті Нілу — там, де прибульці випасали свою худобу.

Єгиптяни називали загарбників гіксосами, що з їхньої мови можна перекласти як «царі скотарів» (або ж навпаки — «раби скотарів»). Тож і державу, створену кочовиками, зазвичай називають Гіксоською. Втім, як і в Азії, прибульці майже не змінили внутрішнього ладу завойованої ними країни. Ватажки гіксосів прагнули бути схожими на фараонів й навіть зберегли за багатьма старими чиновниками їхні посади. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян — зокрема, саме з гіксоської доби в долині Нілу почали розводити коней.

Критська морська держава

1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований острів Крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину були вкриті лісами, але є на острові й родючі долини. Мешканці Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне становище острова на перехресті торговельних шляхів між Європою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі. Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто відбуваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками часто-густо наставали «голодні». Але випробування навчили мешканців острова пристосовуватися до обставин і покладатися насамперед на власні сили.

Перші міста-держави на Криті виникли на самому початку II тисячоліття до нашої ери. Центром кожної з них був палац, який водночас слугував і храмом. Залишки найбільших палаців збереглися у Кноссі, Маллії та Фесті. Мешкали у палацах кілька­сот чоловік — цар із родиною, жерці, знатні критяни та їхня обслуга. Усі вони жили за рахунок податків, зібраних із селян. Саме тому критську цивілізацію часто називають палацовою.

Щоб контролювати збір податків, критяни створили власну писемність. Спочатку вона також була малюнковою — у Фесті був знайдений двосторонній диск, вщерть заповнений значками, серед яких можна знайти фігурки риб, птахів, людей тощо. Що саме записано цими малюнками, втім, і досі залишається загадкою. З часом критське письмо спростили — полегшений його варіант називають лінійним. Проте й лінійне письмо розшифрувати наразі не вдалося, ми не знаємо навіть того, якою мовою розмовляли давні мешканці острова.

Спочатку окремі критські держави були незалежними, але згодом їх під своєю владою об’єднали володарі Кноссу. Першим царем об’єднаного Криту, за легендою, був цар Мінос Старий. Він створив закони, спільні для всього острова. А щоб підкорені міста не прагнули незалежності, поставив на чолі своїх братів. Оскільки всередині країни війни були припинені, а від зовнішніх ворогів острів захищало море, критські поселення навіть не оточували мурами — у цьому просто не було потреби.

2. Лабіринт. Символом царської влади на Криті була «священна сокира», яку критяни називали лабріс. Тому й палац у Кноссі дістав назву Лабіринт. Згодом так почали іменувати будь-яку споруду із заплутаними ходами. І справді, людині, яка вперше потрапляла до палацу, було легко заблукати. Адже в ньому нараховували триста кімнат, кілька тисяч колон, десятки сходів і переходів!

Але для мешканців палацу це була надзвичайно зручна оселя з парадними залами й особистими помешканнями, спальнями і ванними кімнатами, великими коморами і майстернями ремісників, водогоном і каналізацією. Будівничі потурбувалися, щоб у помешканнях було достатньо світла — не лише завдяки вікнам, а й спеціальним отворам у даху. В центрі палацу розташовувався великий двір, забрукований гіпсовими плитами. Тут відбувалися особливі, урочисті події, можливо, й ігри з биками — для критян це була не так забава, як релігійний обряд. Від двору сходи вели до царських помешкань. Стіни кімнат і переходів прикрашали яскраві ­фрески — фарбовані малюнки, зроблені на ще сирому тиньку. Саме завдяки цим малюнкам ми можемо зрозуміти, як жили давні критяни і у яких богів вірили.

Найшанованішою з усіх місцевих богів була Велика богиня-мати, яку називали також «володаркою». Збереглося кілька її зображень, які дозволяють стверджувати, що уявляли богиню в різних образах — як повелительку звірів, як захисницю рослин і навіть як царицю підземного світу. Втіленням ворожих людині стихій — землетрусів і буревіїв — вважали іншого бога, якого зображували з тулубом людини і головою бика. Як називали його самі критяни, ми не знаємо, але грекам він був відомий під іменем Мінотавр. Для того, щоб умилостивити цього бога, критяни і влаштовували ігри з биками. Можливо, не миналося і без людських жертв, але на жодній із фресок палацу в Кноссі зображень схожих церемоній немає. Не знайдено й малюнків зі сценами полювання чи війни — улюбленого заняття єгипетських фараонів та месопотамських царів.

3. Морська могутність Криту. Царі Кносса володіли не лише Критом. Завдяки великому військовому флоту, що налічував десятки бойових кораблів, вони поширили свою владу і на сусідні землі. На острові Фера (його ще називають Санторін), розташованому на північ від Криту, археологи знайшли залишки великого поселення. Будинки у ньому були прикрашені яскравими фресками, за якими можна відтворити найдрібніші подробиці життя його мешканців.

Найбільшої могутності Крит, за переказами, досяг за царювання Міноса Великого. Цьому володарю вдалося приєднати до свого царства частину азійського узбережжя із містом Мілет. Інші сусіди покірно сплачували Міносу данину. Союзниками Криту були гіксоські володарі Єгипту та аморейські царства у Ханаані. На заході критська торгівля сягала Італії. Легенда стверджує, що сам Мінос загинув під час походу на острів Сицилія. Але навіть вбивці ставилися до царя з такою пошаною, що збудували на місці його поховання велике святилище.

Відвідуючи далекі країни, товари з яких можна було привезти лише морем, критяни швидко зрозуміли, що розплачуватися за придбане іншим товаром — приміром, зерном — не надто зручно. Щоб полегшити розрахунки, вони почали використовувати гроші — на Криті вони мали вигляд великих бронзових зливків, схожих за формою на бичачу шкіру. Власне, за один такий зливок і можна було придбати одного бика. Та й інші розрахунки критяни вели у «биках» — скажімо, рабиня коштувала чотири бики, а великий казан — дванадцять.

Заморська торгівля, загарбницькі походи і данина, яку сплачували підкорені народи, насправді збагачували лише царя, жерців і критську знать. Більшість мешканців острова, як і раніше, жили у маленьких глиняних халупах, що, тулячись одна до одної, складали невеличкі села, розкидані островом, і сплачували податки до державної скарбниці, годуючи мешканців Лабіринту.

4. Виверження вулкана і загибель Критської держави. Вчені, які вивчали історію Землі, встановили, що 1627 року до нашої ери (археологи раніше називали іншу дату — 1450 рік до нашої ери) на Фері «прокинувся» місцевий вулкан. Його виверження більше нагадувало вибух, більша частина острова просто зникла під водою, а викликаний цим потужний землетрус дощенту зруйнував критські міста. За кілька годин після вибуху острів накрила величезна морська хвиля — цунамі, яка знищила увесь військовий і торговельний флот Криту і довершила руйнування прибережних селищ. Але і на цьому випробування не завершилися. За кілька днів увесь острів був вкритий товстим шаром вулканічного попелу. Осад не лише знищив весь урожай, а й на кілька років зробив ґрунт непридатним для землеробства.

Після такого несподіваного удару Критська держава вже не піднялася. Її царям відтепер було не під силу не лише утримувати владу над навколишніми островами, а й захистити свою батьківщину. З півночі на Крит вдерлися войовничі сусіди, які вже давно із заздрістю задивлялися на багатства кносських царів. Лабіринт та інші палаци були розграбовані, а сам острів поділений між завойовниками.

Єгипет за часів найвищого піднесення

1. Звільнення Єгипту і відродження держави фараонів. Загибель такого важливого союзника як Критська держава послабила становище гіксоських володарів. Якими б схожими на фараонів вони не намагалися бути, для єгипетської знаті та жерців вони залишалися зайдами та чужинцями. Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви — колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому — за зразком кочовиків — з’явилися й загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. Зрештою єгиптяни повстали проти гіксосів і 1551 року до нашої ери вигнали їх із долини Нілу.

Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів. Засновником нової династії став переможець гіксосів Яхмос I. Фараони спиралися насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай — одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику надавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам володар — у «бойовому» царському вінці блакитного кольору. Далі до справи долучалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.

Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на півдні від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря.

2. Цариця Хатшепсут. 1490 року до нашої ери фараоном став дванадцятирічний Тутмос III. Проте невдовзі його усунула від влади мачуха, яку звали Хатшепсут. Нову володарку підтримали жерці, які поквапилися оголосити її донькою самого Амона. Оскільки єгиптяни звикли до певного вигляду своїх фараонів, царицю зображували із накладною бородою, іноді — і в чоловічому одязі, але водночас храмові написи називали Хатшепсут «найгарнішою з жінок».

Цариця не припиняла загарбницьких походів проти сусідів, але перевагу віддавала мирним перемовинам і торгівлі. За її наказом 1482 року до нашої ери єгипетські кораблі вирушили у далеку мандрівку до легендарної країни Пунт (вочевидь, так за тих часів називали східне узбережжя Африки) і повернулися з вантажем золота, ладану, миррового й чорного дерева та іншими дивовижними подарунками.

За правління Хатшепсут у Єгипті було зведено більше храмів і палаців, аніж за царювання будь-кого з її попередників. Керував будівництвом перший міністр Сенмут. Він не міг похвалитися знатним походженням та не вирізнявся особливою красою, але, за чутками, Хатшепсут була в нього закохана до нестями. Сенмут, втім, і справді був видатним будівничим. Найкращим із його творінь став величний заупокійний храм, зведений навпроти Фів — його зараз називають «храмом Хатшепсут».

Смерть цариці тривалий час була оповита загадками. Лише нещодавно вчені встановили, що вона користувалася ліками, які містили речовини, що викликають захворювання на рак. Хатшепсут не здогадувалася про небезпеку і багато років труїла себе, аж поки недуга не звела її до могили.

3. Загарбання Тутмоса III. Після того як цариці не стало, до влади повернувся Тутмос III. Він одразу наказав знищити усі зображення зрадливої мачухи та будь-які згадки про її правління. А вже невдовзі новий фараон на чолі великого війська вирушив на завоювання північних земель.

Ханаан у цей час був поділений між кількома сотнями міст-держав і державок. На чолі кожної з них стояв власний цар. Проте для протистояння єгиптянам вони згуртувалися в союз і зібрали велике військо, сподіваючись зупинити фараона біля міста Мегіддо. Тутмос III попрямував назустріч найнебезпечнішим, але водночас найкоротшим шляхом через гірську ущелину та несподівано атакував ворога. Бій був таким запеклим, що наступні покоління ханаанеїв вірили — саме на його місці має відбутися й остання в людській історії битва між добром і злом, або ж Армагеддон. У битві ж, що сталася 1468 року до нашої ери, гору взяли єгиптяни. Переможці отримали величезну здобич, але Тутмосу III довелося витратити кілька місяців на облогу самого Мегіддо. Лише після здобуття міста він повернувся до Єгипту.

Відтоді фараон мало не щороку вирушав у походи проти Ханаану, відсуваючи межі своєї держави все далі на північ — аж поки вони не сягнули річки Євфрат. Підкорені міста і племена змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи, як і раніше, збагачували насамперед фараона, найвищих чиновників та жерців — саме до храмів цар спрямовував найщедріші подарунки. Проте на частину здобичі тепер могли розраховувати навіть звичайні вояки. У разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.

4. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Правнук Тутмоса III — фараон Аменхотеп IV — був на нього зовсім не схожим. Він майже не цікавився війнами й загарбаннями, натомість наполегливо вивчав священні рукописи та розмірковував над тим, як влаштований світ. І зрештою дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Приблизно 1347 року до нашої ери фараон запровадив поклоніння Атону — богу сонячного світла, якого зображували як сонце з променями, кожен із яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Єгипетський володар навіть змінив власне ім’я та називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»). Столицю держави він переніс до нового міста, що дістало назву Ахет­атон (перекладається як «обрій Атона»). За кілька років вшанування усіх звичних для єгиптян богів — окрім Атона — було заборонено, а їхні храми зачинені.

Таким чином, Ехнатон став чи не першим відомим нам релігійним реформатором. Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нове віросповідання, володар просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. І справді ніхто в країні не наважився відкрито заперечувати фараону.

Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті та його доньок.

Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. Син фараона невдовзі змінив своє ім’я — наказавши називати його Тутанхамоном — і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.

Хеттське царство

1. Виникнення Хеттського царства. Між Середземним і Чорним морем розташована країна, яка здавна має назву Анатолія (це — територія сучасної Туреччини). Більшу частину території Анатолії займають гори. Головні багатства краю — ліси та поклади корисних копалин, зокрема, срібла й міді. Саме за міддю до Анатолії навідувалися купці з Месопотамії, які навіть заснували тут кілька торговельних поселень.

На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії виникли перші міста. Спочатку вони були незалежними одне від одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «від моря до моря». А його небіж та наступник зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава дістала назву Хеттського царства.

На відміну від влади фараонів чи месопотамських володарів, влада хеттських царів не була необмеженою. Спочатку їх навіть обирали на зборах, участь у яких мав право взяти будь-який вільний хетт, у якого була зброя. Потім царська влада стала спадковою, але народні збори і надалі вирішували інші важливі питання державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася з представників хеттської знаті.

Головним засобом збагачення хеттських володарів і знаті були грабіжницькі походи проти сусідів. Цар Мурсілі I приєднав до свого царства Північний Ханаан, а 1595 року до нашої ери захопив і пограбував Вавилон. Однак військові перемоги не допомогли йому зміцнити царську владу. Невдовзі він загинув від рук власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких походів — хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.

2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо — твердіший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустрічаються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає досконаліших навичок — залізні знаряддя праці доводиться не так відливати, як виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.

Від збереження таємниці залежали насамперед військові успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики стріл та списів — гостріші. За допомогою залізних смужок хетти зміцнювали панцирі та щити своїх вояків. Про значення заліза для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало залізо за тих часів у кілька разів більше за золото.

3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у хеттських колісницях зазвичай було по три бійці — візник, вояк зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот із кількох десятків бойових кораблів.

Зміцнивши свою владу всередині країни і скориставшись послабленням Єгипту за правління Ехнатона, хетти відновили завойовницькі походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком, а приєднували загарбані території до свого царства. Спочатку хетти захопили Ханаан. Потім настала черга Західної Анатолії, де також виникли і зміцнилися незалежні держави. Боротьба була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Більшу частину західних земель приєднали до Хеттського царства, лише міста Мілет і Троя, які завчасно уклали з хеттами союз, зберегли самостійність. Дещо пізніше захопили й острів Кіпр.

Проте хетти покладалися не лише на силу зброї, а й на мистецтво переговорів. Для цього у царів було спеціальне відомство, яке вело листування із сусідніми і далекими державами, приймало і відправляло до них царських посланців. Це були перші дипломати, професія яких була надзвичайно почесною, бо вимагала неабияких здібностей і знання іноземних мов.

4. Війна хеттів з єгиптянами. Посилення Хеттського царства не сподобалося єгипетському фараону Рамзесу II. Зібравши величезне військо, він вирушив відвойовувати у хеттів Ханаан. Але біля міста Кадеш на нього чекала пастка. Фараон необачно розділив своє військо на частини. Цим і скористалися хетти. Передовий загін єгипетського війська був оточений і ледве не знищений. Врятувала фараона лише особиста мужність і спритність головного загону єгиптян, який вчасно прибув на допомогу.

Після бою Кадеш і весь північний Ханаан залишилися за хеттами, але Рамзес II своїм підданим оголосив, що перемогу одержав саме він. А щоб ніхто не сумнівався, навіть наказав увічнити її у храмових написах. Війна тривала ще 16 років, і зрештою 1258 року до нашої ери Рамзес II і хеттський цар Хаттусілі III уклали мирний договір— один із перших у світовій історії. Ханаан поділили навпіл, самі царі перетворилися з ворогів на союзників, а фараон навіть одружився на хеттській царівні. Це був час найвищого піднесення обох держав. Надалі їхні володарі були заклопотані не стільки новими загарбаннями, скільки утриманням уже завойованого.

Рамзес II увійшов до історії не лише як вояк, а і як будівничий. Він зводив міста і храми по всьому Єгипту, не забуваючи і про себе. Тільки статуй цього фараона залишилося близько п’яти тисяч, але Рамзесу II і цього було мало. Він вирішив увіковічити своє ім’я і на пам’ятках, збудованих його попередниками. Фараон всіляко підтримував жерців, а після його смерті вони майже цілком узяли владу в країні у свої руки.

Перші давньогрецькі держави

1. Розселення грецьких племен. На захід від Анатолії та на північ від Криту розташований Балканський півострів. У той час, коли в Месопотамії та Єгипті виникали перші держави, південну частину півострова, а також навколишні острови (які разом із Критом і становлять територію сучасної Греції) заселили племена греків. Власне, греками їх назвали згодом сусіди. Самі себе вони йменували еллінами, а свою країну — Елладою. Племена, які населяли Південну Елладу, називалися ахейцями, на півночі розселилися дорійці.

Грекам їхня нова батьківщина подобалася, вони вважали її найкращою країною у світі. Але життя тут не було простим. Більша частина Греції вкрита горами. Річок багато, але вони більше схожі на струмки, які влітку до того ж висихають. Хліб — ячмінь і пшеницю — вирощували лише у долинах, яких було не так уже й багато. На кам’янистих ґрунтах краще росли маслини і виноград. Маслини вживали у свіжому вигляді, солоними або маринованими, але більша частина врожаю йшла на виготовлення олії. З винограду насамперед робили вино — греки зазвичай пили його, розвівши водою. Окрім того, вирощували яблука, груші, смокви, гранати, айву, горіхи, а також городину — капусту, горох, боби, цибулю і часник. Сіяли і льон. Орали греки за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Розводили також овець, кіз, свиней, згодом поширилося й конярство.

Якщо земля Греції не надто придатна для землеробства, то її береги немовби створені для мореплавства. Тут чимало зручних заток і бухт, а острови у морі розташовані близько один від одного. Греки були вправними рибалками.

Будівлі греки зводили переважно з каменю, якого в гірський країні вистачало, з глини виготовляли насамперед посуд. Гори Еллади були також багаті на корисні копалини — золото, срібло, свинець, мідь. Саме мідь, без якої неможливо виготовити ані бронзові знаряддя праці, ані бронзову зброю, стала головним джерелом багатства найдавніших грецьких держав.

2. Виникнення ахейських держав. Перші міста у Греції виникли в XVI сторіччі до нашої ери — у тій частині Еллади, яку населяли ахейці. Як і на Криті, це були міста-палаци, найбільші та найвідоміші з яких мали назви Мікени, Тиринф та Пілос.

Щоправда, на відміну від критських, ахейські палаци більше нагадували фортеці. У Тиринфі, скажімо, мури палацу були у 4,5 метри завтовшки і 7 метрів заввишки. Недарма це місто називали «міцностінним». Переповідали навіть, що звести такі мури звичайним людям не під силу, а будували їх казкові велетні — циклопи. З грецької це слово перекладають як «круглоокі», тож, можливо, насправді йдеться про іноземних майстрів, чий вигляд був просто незвичним для греків. Але за прикладом Тиринфа циклопічними тепер називають саме споруди із велетенських каменів.

Майже не поступався тиринфському палац у Мікенах. Але це місто частіше називали «золоторясним», бо воно було найбагатшим. Поховання місцевих володарів і зараз вражають — тут знайшли не лише зброю і посуд, а й прикраси із дорогоцінних металів та слонової кістки, а також золоті маски — своєрідні посмертні портрети царів.

У палаці в Пілосі виявили справжнє сховище глиняних табличок. Письмо, яким користувалися ахейці, було схожим на критське, і його також називають лінійним. Але, на відміну від критського, це письмо вдалося розшифрувати. І тепер ми знаємо не лише про внутрішній устрій найдавніших грецьких держав, а й безліч дрібниць із господарського життя.

На чолі кожної ахейської держави стояв цар. Царю належали найкращі землі, сам він мешкав у палаці, на нього працювали сотні, а іноді — й тисячі рабів. На користь володаря стягували податки і з мешканців сільської округи. За цим уважно слідкували чиновники. Для утримання своєї влади і загарбницьких походів проти сусідів у царя була озброєна дружина на чолі з командувачем. Та й самі ахейські царі майже не розлучалися зі зброєю — навіть стіни палаців вони прикрашали малюнками на теми війни і полювання. Відомо, що деякі з ахейських дружин наймалися на службу до чужоземних царів.

3. Боги давніх греків. Особлива роль у житті давніх греків належала жерцям. Адже греки вірили: лише вони знають, що треба робити, аби здобути прихильність богів.

Богів греки уявляли схожими на царів. Хіба що більш могутніми, здатними чинити справжні дива, і до того ж — безсмертними. Як царі залежали від податків, що їх збирали зі звичайних селян і ремісників, так і боги живилися, на переконання греків, пожертвами, що їх приносили люди. Як і царі, головні боги мешкали в розкішних палацах, розташованих, як розповідали легенди, на горі Олімп — найвищій горі Греції. Саме тому цих найшанованіших богів називали олімпійськими. Щоправда, у греків були й інші божества, які, на їхню думку, мешкали на звичайних горах, а також — у річках, озерах і лісах, уособлювали вітер та інші стихії. Їх греки вважали не такими могутніми, як мешканців Олімпу, але теж намагалися «не ображати» і задобрювали пожертвами.

Серед олімпійських богів теж не було рівності. «Царем богів» вважали Зевса. Його навіть зображували як володаря, що сидить на троні зі скіпетром або ж блискавкою в одній руці і богинею перемоги Нікою у другій. Дружиною Зевса була богиня Гера — покровителька сім’ї й любові між чоловіком і дружиною. Брат Зевса — Посейдон — був богом морів, його часто змальовували на колісниці, запряженій білими конями і з тризубом у руці. Ударом тризуба, як вірили греки, Посейдон викликав буревії та землетруси. Ще один брат Зевса — Аїд — був богом підземного світу та «царства мертвих». За дружину собі він обрав Персефону, доньку богині землеробства Деметри. Греки вважали, що кожні півроку, коли Персефона жила у підземному царстві, Деметра сумувала, і у світі наставали осінь і зима. А коли поверталася — Деметра раділа, і приходила весна.

Улюбленою донькою Зевса була богиня війни та мудрості Афіна. Вона нібито народилася з голови батька, до того ж одразу в бойових обладунках. Афіну вважали також покровителькою наук і ремесел. Богом ремесла був Гефест — його навіть уявляли як кульгавого коваля. Дружиною Гефеста визнавали богиню кохання і краси Афродіту. Вона, за легендою, народилася з морської піни. Афродіту часто зображували з її сином Еротом — крилатим хлопчиком із луком і стрілами. Вважали, що саме стріли Ерота викликають кохання: і не лише між людьми, а й між богами.

Бог торгівлі та мандрівок Гермес крил не мав. Він обходився крилатими чобітками. Але саме його боги зробили своїм вісником. За легендами, Гермес із дитинства виявляв не лише швидкість, а й неабияку спритність, тому його вважали ще й богом облуди й шахрайства. Богом виноробства був Діоніс, богом сонця — Геліос, богинею місяця — Селена. Богинею місячного сяйва і полювання називали Артеміду. Брат Артеміди Аполлон, якого мали за зразок чоловічої краси, був богом сонячного світла і мистецтв, а також близької до них лікарської справи. Щоправда, за кожне з дев’яти мистецтв відповідала ще й окрема богиня — муза, а богом-лікарем вважали сина Аполлона Асклепія.

Найшанованіший храм Аполлона був розташований у містечку Дельфи. До нього з усієї Греції зверталися за порадами і пророцтвами. Щоб їх отримати, жриця, яку називали піфією, сідала біля священної ущелини. Під впливом отруйної пари, яка йшла з ущелини, вона непритомніла і вигукувала окремі слова. Інші жерці «перекладали» їх більш звичною мовою, але доволі заплутано, тож зміст деяких пророцтв — або ж оракулів — ставав «зрозумілим» лише після того, як події відбулися. Проте греки вірили, що піфія ніколи не помиляється.

Історія, що збереглася завдяки міфам

1. Звільнення грецьких держав від критського панування. Цар Тесей. Про історію перших грецьких держав ми знаємо небагато. До того ж, переважно з легенд і міфів, у яких справжні події часто-густо переплітаються із цілком казковими розповідями. Так, батьком найславетніших царів неодмінно проголошували Зевса. У міфах герої майже на рівних спілкувалися з богами і воювали з чудовиськами, які можуть існувати хіба що в уяві оповідачів. Але водночас у багатьох легендах залишилися згадки про справжні події, які відбувалися у II тисячолітті до нашої ери.

У місті Афіни з гордістю розповідали міфи про місцевого героя Тесея. Син царя Егея здобув слави ще замолоду, коли звільнив околиці рідного міста від розбійників. Один із них — Прокруст — був відомий тим, що примушував подорожніх лягати в його ліжко, і, оскільки жодному воно не підходило за розміром, вбивав їх. Але Тесей розправився з Прокрустом так само, як той поводився зі своїми жертвами.

Значно важче було звільнити батьківщину від влади Криту. Легенда розповідає, що заморські володарі примушували мешканців Афін сплачувати данину людьми — щороку сімох хлопців і сімох дівчат відправляли до Кносса, де їх приносили в жертву Мінотавру (греки уявляли його казковим чудовиськом). Тесей умовив батька відправити разом з іншими на Крит і його. Пообіцявши на знак щасливого повернення змінити чорні вітрила на своєму кораблі на білі.

Царевичу допомогла закохана в нього донька критського царя — Аріадна, яка таємно передала йому меч і клубок ниток. Прив’язавши один кінець нитки біля входу до Лабіринту, Тесей — після того як убив Мінотавра — зміг швидко вибратися на волю і втекти з острова. Але він забув обіцянку, що дав батькові, а той, побачивши здалеку чорні вітрила, з розпачу кинувся у море, яке відтоді почали називати Егейським.

2. Від Даная до Персея. Одним із перших царів міста Аргос легенди називають Даная. Міфи стверджують, що він тривалий час жив у Єгипті — можливо, разом зі своїми вояками, служив у війську гіксоських володарів, або ж фараонів. Та зрештою змушений був тікати на батьківщину. І прихопив з собою чимало золота. З таким скарбом здобути владу над Аргосом йому було нескладно. Проте невдовзі додому повернулися й інші грецькі найманці, які вважали, що Данай привласнив їхню здобич. Боротьба між ватажками завершилася тим, що владу і скарби аргоського царя успадкував його зять Лінкей. Припускають, що саме Лінкею належить найвідоміша золота маска, знайдена у Мікенах, зроблена, вочевидь, за єгипетським зразком.

Минуло багато років, і царем Аргосу став онук Лінкея Акрісій. В Акрісія була красуня-донька Даная, але він мріяв про нащадка-хлопчика, якому міг би передати свою владу. У відчаї володар звернувся до піфії, проте отримав жахливу відповідь-попередження, що він загине від руки онука. Наляканий цар ув’язнив власну доньку, а коли в неї все одно народився син Персей, замкнув обох у дерев’яній скрині й кинув у море.

Хвилі прибили скриню до одного з сусідніх островів. Персей виріс у палаці місцевого володаря, але той закохався в Данаю і зрештою вирішив позбутися хлопця. Для цього цар наказав Персею здобути голову Медузи Горгони — чудовиська, яке одним поглядом перетворювало на камінь кожного, хто дивився їй в очі. Але герой впорався із завданням, жодного разу не глянувши на Медузу, бо бачив її, наче у дзеркалі, у своєму щиті. Коли ж цар не повірив у перемогу над Горгоною, Персей просто показав йому свою здобич — і той вмить закам’янів.

Оповитий славою перемоги, герой залишив острів і повернувся до рідного міста. Остерігаючись помсти, Акрісій утік, але зрештою загинув саме так, як пророкувала піфія — під час змагань, на які він вирішив подивитися потайки, сховавшись серед глядачів, онук ненавмисно влучив у нього метальним диском. У розпачі Персей залишив батьківщину й оселився в Мікенах, заснувавши династію місцевих володарів.

3. Геракл і його подвиги. Найулюбленішим героєм давньогрецьких міфів, однак, був не Тесей чи Персей, а Геракл. За легендою, він був правнуком Персея і сином мікенського царя. Але його батько змушений був залишити батьківщину і жив у місті Фіви.

Свою незвичну силу Геракл виявив ще у колисці, коли задушив двох змій, що прокралися до неї. Коли герой зріс, то став на чолі фіванського війська і розгромив усіх ворогів царя. Розчулений володар віддав йому за дружину доньку, а згодом — і владу над містом. Проте царював Геракл недовго. Бо його сила іноді брала гору над розумом. Якось у нападі люті він убив дружину і дітей, за цей злочин його позбавили влади і вигнали з Фів.

Геракл змушений був відбувати покарання при дворі нового царя Мікен. Виконуючи його доручення, він здійснив двана­дцять подвигів, кожен із яких був не під силу звичайній людині. Він переміг величезного лева, вбив гідру — чудовисько з дев’ятьма головами, птахів із бронзовими крилами, вполював лань із золотими рогами і страшного кабана. Гераклу вдалося за один день вичистити неосяжні стайні, які належали царю Авгію. Він приборкав божевільного бика царя Міноса, здобув пояс бога вій­ни Ареса і здійснив ще безліч царських забаганок, останньою з яких була вимога принести золоті яблука із саду на краю землі.

Після цього Геракл отримав свободу. Але вже не став царем. Він мандрував від міста до міста, допомагаючи людям і здійснюючи нові подвиги. А одного разу — розповідає легенда — за допомогою до нього звернулися самі боги. Це сталося, коли проти них повстали гіганти — безсмертні створіння, що за силою не поступалися богам. Бій ішов на рівних, лише втручання Геракла дозволило перемогти гігантів. Але після цього і сам герой став богом, залишивши землю. Так завершується останній міф про Геракла.

4. Боротьба між містами-державами. Троянська війна. Не всі герої міфів були такими шляхетними, як Геракл. Якщо вірити легендам, більшість ахейських царів усе своє життя боролися за можливість панувати над іншими. Щоб здобути владу, вони використовували будь-які засоби: і вбивства, й зраду, й підкуп. Але зазвичай царі просто йшли один на одного війною. Війни між містами спалахували з найнікчемнішого приводу, тривали роками, виснажуючи сили їхніх учасників і часто-густо завершувалися загибеллю усіх переможених. Так, за легендою, під час облоги Фів загинули одразу сім царів. Сини й онуки загиблих пізніше згуртувалися і, захопивши місто, зруйнували його дощенту.

Однак воювали грецькі міста-держави не лише між собою. Час від часу вони нападали і на сусідів. Ахейцям вдалося захопити Крит і місто Мілет на протилежному березі Егейського моря. А 1218 року до нашої ери цар Мікен Агамемнон і його брат Менелай об’єднали більшість грецьких володарів для нападу на місто Троя, розташоване на півночі Анатолії. Багатства цього міста здавна викликали у греків заздрість, а приводом для війни нібито стало викрадення троянським царевичем Парісом дружини Менелая — Єлени. Облога тривала десять років, і здобути місто вдалося лише завдяки хитрощам. За пропозицією володаря острова Ітаки — Одіссея, який також брав участь у поході, — греки збудували величезного дерев’яного коня, всередині якого сховався загін найсміливіших вояків. Троянці вирішили, що вороги втекли геть, залишивши на згадку такий незвичний подарунок. Святкуючи звільнення від облоги, мешканці Трої не лише втягнули коня до міста, а й зруйнували для цього один із оборонних мурів. А коли втомлені святкуванням троянці поснули, греки полишили своє сховище і разом із головними силами війська захопили місто.

Щоправда, повернутися із багатою здобиччю додому вдалося не всім і не одразу. За переказами, Одіссей діставався до рідної Ітаки ще десять років. Менелаю багатств Трої виявилося недостатньо, і замість батьківщини він зі своїми вояками попрямував до Єгипту — не служити його володарю, а грабувати. Проте військо фараона Мернептаха з легкістю знищило непроханих прибульців. Агамемнон загинув удома — від руки дружини та її коханця. Швидко обірвалося життя і багатьох інших царів-переможців. А виснажені тривалою Троянською війною грецькі міста були вже не здатні протистояти навалі племен із півночі.

5. Навала «народів моря». Північні сусіди ахейців здавна із заздрістю заглядалися на багатства не лише Трої, а й «золоторясних» Мікен та інших міст Греції. Проте, поки ті мали добре озброєне військо, дорійці та інші первісні племена наважувалися лише на окремі розбійницькі напади. Але після Троянської війни стримувати їх було вже нікому. І загарбники посунули на південь.

Першою жертвою завойовників, які залишилися в історії під назвою «народи моря», стало послаблене Хеттське царство, знищене ними 1177 року до нашої ери. Разом із багатствами хеттських царів прибульці здобули й секрет обробки заліза. Його більше не зберігали в таємниці — і цьому мистецтву швидко навчилися інші народи. Войовничі племена рушили далі — зруйнували Угарит і східним узбережжям Середземного моря дісталися Єгипту. Лише ціною неймовірних зусиль фараону Рамзесу III вдалося зупинити нападників. Але наступні єгипетські володарі ледве утримували владу над країною, і зрештою фараоном проголосили верховного жреця Амона.

За півстоліття настала черга ахейців. 1125 року до нашої ери дорійці захопили і зруйнували Мікени. Схожа доля очікувала й інші грецькі міста. Ті, що уникли руйнування, втратили владу над сільською округою і самі перетворилися на села. Більша частина Південної Греції була розподілена між завойовниками. Ті, хто не захотів коритися загарбникам, був змушений тікати світ за очі.

Шукаючи кращої долі, «народи моря» і ті, хто рятувався від їхніх нападів, розселилися по всьому Середземному морю — від Сирії до Італії й острова Сардинія.