Справжня історія Стародавнього часу

Перші держави Давньої Америки

1. По той бік океану — Америка та її мешканці. Найдавніші держави світу виникли в країнах, доволі близьких між собою, а тому їхні мешканці мали змогу спілкуватися й обмінюватися досвідом, запозичуючи винаходи і досягнення, що дозволяли краще обробляти землю й отримувати вищі врожаї, пристосовуватися до природних умов і захищатися від ворогів. Мешканцям віддалених країн і континентів було значно важче, бо їм доводилося досягати всього власним розумом, шляхом спроб і помилок. Однак і вони зробили свій внесок у загальну історію людства, створивши самобутні культури, розбудувавши величні міста і заснувавши славетні держави. Хай і сталося це не так швидко, як у Месопотамії, Єгипті чи Індії.

Найвіддаленішою частиною Стародавнього світу була Америка. Від Азії цей континент відділений Тихим, а від Європи й Африки — Атлантичним океаном. Перші люди переселилися до Америки лише 30—40 тисяч років тому, і багато тисячоліть пішло на заселення всього континенту. За зовнішнім виглядом давні мешканці Америки нагадують народи Східної Азії — мають жовтуватий колір шкіри, ніс із високим переніссям, рівне чорне волосся — тому вчені вважають, що переселення відбувалося саме звідти. Коли європейці вперше познайомилися з американськими тубільцями, вони вважали їх мешканцями Індії, відтоді їх називають індіанцями (тож треба не плутати їх з індійцями, мешканцями власне Індії).

Індіанці самостійно винайшли землеробство і вирощували багато рослин, з якими були не знайомі в інших частинах світу, — кукурудзу, картоплю, помідори, соняшник, стручковий перець, какао, ананаси, авокадо, ваніль. Натомість вони не знали ані пшениці, ані ячменю, ані рису. Індіанці розводили курей, індичок, кіз і овець. Але в них не було ані коней, ані биків. Тому вони не могли використовувати плуг, та й вантажі переносили вручну. Не знали мешканці Америки про бронзу і залізо, тож більшість їхніх знарядь були кам’яними.

2. Давні перуанці та храми долини Супе. Майже в центрі Південної Америки розташована країна Перу. Тихий океан біля її узбережжя багатий на рибу та молюсків. Тому спочатку серед давніх мешканців цієї країни переважали рибалки та збирачі. Але з часом зміна морських течій позбавила їх багатої здобичі та змусила шукати інших способів виживання.

Більша частина Перу вкрита високими горами, вершини яких і влітку стоять під снігом. Високо в горах беруть початок річки. Найбільша з них — Амазонка та її численні притоки — течуть на північ та схід, а, інші, коротші, такі як Супе, вже невдовзі впадають до Тихого океану. В горах часто йдуть дощі, під час яких навіть маленькі струмки перетворюються на бурхливі потоки, що руйнують все на своєму шляху. Але водночас вони несуть із собою мул, завдяки чому земля у гірських долинах стає надзвичайно родючою. Саме до цих долин і перебиралися давні рибалки, коли навчилися вирощувати культурні рослини.

Майже в той самий час, коли давні єгиптяни почали будувати піраміди, схожі на них храми почали зводити і мешканці долини Супе. Можна, звісно, дивуватися з того, що такі далекі один від одного народи створювали схожі між собою будівлі, проте й ті, й інші, вочевидь, мали за приклад природні гори, які на всіх континентах майже однакові з вигляду. Та й призначення перуанських пірамід було ближчим до месопотамських храмів (що їх також будували як східчасті вежі) — це були святилища. Найвідоміші та найбільші — піраміди, залишки яких знайдені біля сучасного міста Караль. Навколо них були збудовані ще кілька десятків споруд — не лише храми, а й зерносховища, житла та будинки для зборів.

Каральські будівлі видаються ще величнішими, якщо згадати, що мешканці долини Супе не лише не знали металічних знарядь, а й не вміли робити глиняний посуд. Та й вироби місцевих ремісників не вирізнялися розмаїттям і вишуканістю. Проте вчені вважають, що це були найдавніші перуанські міста, життям яких керували жерці.

Вклонялися давні перуанці сонцю та вогню — про це свідчать залишки священних багать. Навколо жодного з міст не було оборонних мурів. Не знайдено й залишків зброї та слідів воєнних сутичок — вочевидь, громади мирно співіснували між собою та з сусідами. Занепали та зникли перші міста Перу близько 1600 року до нашої ери — не внаслідок збройних нападів, а через виснаження земель та зміну природних умов.

3. Місто-держава Чавін. Принаймні деякі мешканці Каралю та інших поселень перебралися ще вище до гір. Землі у тамтешніх вузьких ущелинах було зовсім мало, проте вправні перуанці навчилися влаштовувати поля на гірських схилах — такі ділянки, які здалеку нагадують сходи, називають терасами. Орали мотиками. Вирощували кукурудзу, а також квасолю, боби, перець, гарбузи, кабачки, бавовник. Із тварин приручили собаку та ламу — далекого родича верблюда. З бавовни і вовни виготовляли одяг. Навчилися обробляти золото і срібло, проте використовували їх лише для прикрас.

Близько 900 року до нашої ери високо в горах біля одного з витоків Амазонки виникло місто Чавін. Однією з перуанських мов його назва перекладається як «місто синів ягуара». Зображеннями цього хижака, а також пуми і гірського орла — кондора, чавінці й справді із задоволенням прикрашали свої будівлі. У центрі міста височіли кілька великих пірамід із тесаного каміння, храми і стели на честь богів. Мешкало у місті близько трьох тисяч людей, і до кожного будинку був підведений водогін. Щоправда, самі оселі відрізнялися між собою — заможніші, швидше за все, належали жерцям, які не лише «спілкувалися із богами», а й керували складним міським господарством.

На відміну від міст долини Супе, Чавін силою зброї встановлював владу над навколишніми племенами землеробів. А ті були змушені сплачувати данину «синам ягуара». До наших часів збереглися зображення чавінських вояків, озброєних палицями. Постійні війни Чавіну доводилося вести і з войовничими сусідами, які жили переважно полюванням та збиральництвом. Аби захиститися від нападів ззовні та приборкати непокірних підданих, чавінці змушені були мурувати міцні фортеці. Але сили були нерівними. Близько 300 року до нашої ери «місто синів ягуара» було захоплене і зруйноване сусідами.

4. Ольмеки. Майже одночасно з Чавіном перші міста виникли і на території сучасної Мексики. Їхнім засновником був народ ольмеків. Судячи із зображень, які вони залишили після себе, — барельєфів та велетенських кам’яних голів, — це були люди невисокого зросту, з дещо припухлими губами. Ходили вони голими (природні умови це дозволяли) або в довгих сорочках, волосся на голові голили і вдягали капелюхи, схожі на шоломи. Мешкали у дерев’яних будинках, вкритих пальмовим листям.

Ольмеки, як і чавінці, вважали себе нащадками бога-ягуара. За легендою, в пошуках кращої долі вони залишили свою батьківщину, яку самі називали «краєм дощів», і розселилися на березі Мексиканської затоки, де були сприятливіші умови для господарства. Щороку, під час танення снігів, місцеві річки розливалися, збагачуючи поля родючим мулом. Ольмеки вирощували кукурудзу, квасолю, перець, гарбузи, кабачки, а також какао — з плодів якого готували особливий напій, шоколад. Із соку дерева гевея вони навчилися також виробляти каучук. Ольмеки винайшли календар, не схожу на інші числову систему і власну писемність. Щоправда, прочитати ольмецькі написи вченим поки не вдалося.

Чи не кожне з міст, збудованих ольмеками, було самостійною державою, на чолі якої стояв великий жрець. Йому допомагали інші жерці, які становили панівну верству держави. Аби потрапити до неї, треба було не лише багато вчитися, а й погодитися на неприємні операції. За допомогою лещат жерцям змінювали форму голови, підпилювали зуби і позбавляли можливостей мати дітей. Час від часу їм доводилося приносити жертви богам власною кров’ю. А верховного жерця вбивали, щойно він ставав старим і немічним.

Найшанованішими божествами ольмеків були бог-ягуар, бог дощу та «велика богиня Місяця», яку зображували у супроводі шістьох карликів. У кожному місті на честь богів споруджували храми, також схожі на східчасті піраміди. Найвеличніша з таких пірамід була розташована у найбільшому місті ольмеків — Ла-Вента.

Чи воювали ольмецькі міста між собою — невідомо, принаймні жодне з них не мало оборонних мурів. Але кожне мало власне військо, озброєне кам’яними сокирами і ножами. Ольмеки здійснювали далекі загарбницькі походи в глиб Мексики та до Тихого океану, з яких поверталися із багатою здобиччю й бранцями. Проте врешті війни знесилили ольмеків, колись родючі землі були виснажені, а близько 200 року до нашої ери їхні міста були зруйновані навалою племен із півночі.

Виникнення держави у Давньому Китаї

1. Стародавній Китай. На схід від Гімалаїв розташована найбільша країна Далекого Сходу — Китай. Через весь Китай до Тихого океану течуть дві річки: Хуанхе та Янцзи. З китайської мови їхні назви перекладаються як «жовта» і «блакитна». Здавна в їхніх долинах селилися люди. Щоправда, природні умови Китаю суворіші, аніж в Індії чи Месопотамії. Взимку тут бувають справжні морози і йде сніг. До того ж, Хуанхе має «погану звичку» часто змінювати своє річище, затоплюючи все навкруги. Проте земля в її долині надзвичайно родюча. А ще китайцям пощастило в іншому: дощі на їхній батьківщині йдуть переважно влітку, тоді як осінь, коли збирають врожай, — тепла і суха. У давнину китайці не мали нестачі ані в лісі, ані в корисних копалинах. У долині Хуанхе є чудові пасовиська для худоби, а сама річка, її притоки та море багаті на рибу.

Давні китайці вирощували просо, ячмінь, пшеницю, сорго, а коли навчилися за допомогою каналів і дамб утримувати на полях воду, почали сіяти рис, який згодом перетворився на їхню головну їжу. Вживали також городину і фрукти. Розводили кіз, овець, свиней. Коней, биків і слонів використовували для перевезення вантажів, на конях і слонах ще й їздили, а за допомогою биків — орали. Для обробки землі застосовували бронзові, а згодом — залізні знаряддя.

Навчилися китайці розводити й особливих хробаків-шов­ко­прядів — заради їхніх коконів, сплетених із міцних і водночас тонких ниток. Кокони розмотували, а з ниток виготовляли вишукану легку тканину — шовк. Коштував він надзвичайно дорого і цінився далеко за межами Китаю. Але секрет його виготовлення тримали у суворій таємниці. Згодом іноземці змушені були споряджати на береги Хуанхе справжні «шовкові каравани», а дороги, які пов’язували Китай із країнами Середземного моря, називали Великим шовковим шляхом.

2. Виникнення міст. Перша китайська держава. У II тисячолітті до нашої ери в Китаї виникли перші міста. Зазвичай вони складалися із палацу володаря та кількох житлових кварталів. Посеред них були розташовані ремісничі майстерні, насамперед ливарні. Від ворогів місто захищали високі мури.

Згодом міста утворили союз під владою єдиного царя. За легендою, засновником першої китайської держави був Чен Тан — володар міста Шан (або Шанцю), і сталося це 1562 року до нашої ери. Щоправда, підкоривши сусідів, Чен Тан поквапився перенести столицю до іншого міста. А нащадки першого царя і там не затрималися. Столицю змінювали ще кілька разів. Вочевидь, на початку існування китайської держави кілька міст сперечалися за першість між собою, а володарі використовували це «змагання» для зміцнення своєї влади. Поступово китайська держава перетворилася на справжню деспотію. Китайські царі, в розпорядженні яких були численні чиновники, військо та в’язниці для непокірних, стверджували, що їхні піддані — це їхня власність, така сама, як і худоба.

Щоправда, погоджувалися з цим не всі та не завжди. Коли цар Пань Ген вирішив заснувати нову столицю на протилежному березі Хуанхе, проти цього виступили і прості люди, і наближені до володаря чиновники. Але цар наполіг на своєму. Зведене за його наказом місто перевершило за величчю і красою усі попередні столиці. Називали його Інь, або — на згадку про засновника династії — «велике місто Шан». Саме тому династію перших китайських володарів іноді іменують Шан, а іноді — Інь.

Царський двір тепер не «мандрував» країною. Проте піднесення держави невдовзі змінилося занепадом. Перекази називають винуватцем дивакуватого царя Ді Сіня. Цей володар уславився неймовірною силою — казали, що він голіруч приборкував диких звірів. Та ще більше він був відомий божевільними примхами. Ді Сінь змусив оголосити його «небесним правителем», наказав збудувати вежу, вищу за хмари, пиячив, спостерігаючи, як слуги тонуть у виритих за його розпорядженням «винних озерах», вигадував усе нові й нові способи страти непокірних. У 1027 році до нашої ери цар вчергове збільшив податки і данину з підкорених племен. Роздратовані піддані повстали. Очолив повстання У-ван — ватажок племені чжоу. Допомагали У-вану і мешканці столиці. У вирішальній битві на рівнині Мує царське військо зазнало поразки і склало зброю, а володар з відчаю вкоротив собі віку. Повстанці захопили столицю. На престол звели сина Ді Сіня. Але коли той відмовився слухати переможців, його теж позбавили трону і безжально вбили. Родичів царя виселили до віддаленої землі, де вони працювали, як звичайні селяни, а може, навіть і як раби.

3. Зміни у державному устрої. Країна опинилася під владою династії нащадків У-вана. Вони пристосували звичний для них племінний устрій для потреб державного управління. Оскільки нові володарі не почувалися впевнено серед підданих-китайців, вони спиралися насамперед на підтримку одноплемінників — чжоу, які становили їхнє військо. Колишня чжоуська знать перетворилася на панівну верству. Та й саму царську династію називали тепер іменем племені — Чжоу. Держава складалася не з міст, а з окремих володінь. На чолі кожного з них стояв намісник, призначений царем. Цим внутрішній лад нової держави відрізнявся від того, який існував за шанських володарів, і був чимось схожим на, здавалося б, далекі від Китаю племінні царства амореїв — хіба що влада чжоуських володарів була міцнішою.

Володарі з нової династії зробили висновки з помилок попередників, тож намагалися сподобатися своїм підданим. Були впорядковані податки, запроваджені тверді закони і визначені обов’язки чиновників. Уся земля в державі була оголошена власністю царя, який міг будь-якого часу забрати її у підданого, якщо той неналежним чином виконував свої обов’язки. Тимчасовою вважали й владу намісників, призначених володарем керувати окремими областями держави.

Усе це дозволило зміцнити царську владу, але тільки на певний час. Особиста відданість чиновників виявилася нетривкою. Намісники швидко почали поводитися як самостійні володарі. А столична знать — наполегливо обмежувати владу царів. Правителям це, звісно, не подобалося. Цар Лі-ван спробував звільнитися від нав’язливої «турботи» з боку вельмож і спертися на відданих йому особисто посадовців незнатного походження. За переказами, особливою довірою царя користувався якійсь чаклун, який шпигував за посадовцями та вишукував «зрадників». Всіх, на кого він вказував, одразу ж страчували. Знать була налякана, намісники взагалі намагалися не відвідувати столиці. Та й пересічні піддані остерігалися висловлювати свої думки вголос. Подейкували, що найобережніші лише обмінювалися між собою поглядами.

Зрештою терпець підданих урвався. Знать підбурила до повстання мешканців столиці. 842 року до нашої ери Лі-ван разом із соратниками змушений був тікати до віддаленого намісництва, де до самої смерті жив під пильним наглядом своїх ворогів. А владу перебрали на себе найвищі посадовці, які керували державою спільно, без царя. Китайці називали такий державний лад гунхе, що з їхньої мови перекладається як «загальна згода» (це слово збереглося і в теперішній китайській — як визначення теперішнього державного устрою країни). Втім, панування знаті було нетривалим. За тринадцять років, коли Лі-ван помер у вигнанні, на престол звели його сина. Монархія була відновлена.

Про всевладдя володарів, втім, уже не йшлося. Коли онук Лі-вана Ю-ван, одружений на доньці одного з намісників, кинув дружину та зробив царицею свою рабиню і коханку, намісники змовилися між собою і під час війни з сусідніми племенами просто кинули володаря напризволяще. Цар загинув, а його наступником змовники проголосили сина Ю-вана та його першої дружини. Столицю держави 771 року до нашої ери перенесли подалі від кордонів — на схід. Царську династію тепер називали Східним Чжоу (а попередніх правителів — відповідно — династією Західного Чжоу). Щоправда, влада царів вже не поширювалася далі столиці. Намісники один за одним проголошували себе самостійними володарями, і за кілька десятиліть Китай остаточно розпався на кілька держав, які, до того ж, постійно воювали між собою.

4. Китайське письмо. Мешканці різних китайських держав розмовляли різними мовами та говірками. Зрозуміти одне одного вони могли лише завдяки спільній писемності. Адже її знаки позначали не звуки чи склади, а цілі слова.

Спочатку китайське письмо було малюнковим, але згодом знаки були спрощені. За єгипетським зразком їх також називають ієрогліфами. Загалом китайських ієрогліфів нараховують близько 50 тисяч. І хоча для повсякденного спілкування знати їх усі не обов’язково, для того, щоб навчитися читати і писати без помилок, потрібні були довгі роки. Тому освічені люди в Китаї здавна користувалися особливою повагою, а робота вчителя була однією з найшанованіших.

Писали китайці пензликами або паличками на шовку або ж на смужках бамбуку — трави з високими і водночас твердими стеблами. Окремі смужки зшивали між собою, і таким чином утворювався сувій або книжка. Вміння гарно писати — каліграфію — китайці й досі вважають справжнім мистецтвом, таким як малярство чи складання віршів.

5. Китайські мудреці. Постійні війни між китайськими державами, що спалахували з найбезглуздіших приводів, але призводили до загибелі тисяч мирних мешканців і численних руйнувань, змушували освічених людей замислюватися над недосконалістю тогочасного світу і шукати шляхів до справедливого життя. За порадою вони зверталися до мудреців, найвідомішими з яких були Лао Цзи і Кун Цзи, якого європейці називають на свій лад Конфуцієм.

За легендою, Лао Цзи жив у 604—531 роках до нашої ери. Подейкували, що народився він із сивим волоссям і саме тому отримав таке дивне, як на малюка, ім’я («лао» китайською означає «старий»), а вже коли став мудрецем — часто уподібнювався дитині. Лао Цзи вважав, що людина має повернутися до простого життя серед природи, надавати перевагу спогляданню і, за можливості, взагалі не діяти. Він засуджував гонитву за багатством і власністю, війни та марнославство, свавілля чиновників і пригноблення простолюду. Власних думок мудрець не записував, а просто переповідав учням, які лише згодом їх занотували. Так з’явився твір під назвою «Дао де цзін», що з китайської можна перекласти як «книжка шляху і благодаті». Започатковане Лао Цзи вчення про «шлях мудрості» відтак називають даосизмом, а його прихильників — даосами.

Конфуцій жив у 551—479 роках до нашої ери. Він походив зі знат­ної, проте збіднілої родини, рано залишився сиротою. Ще в юнацькому віці захопився збиранням старовинних записів, його вразила мудрість, яка відкрилася перед ним. Тому Конфуцій був упевнений, що треба повертатися не до природи, а до звичаїв предків. Саме вони, за словами мудреця, створюють лад і в родині, і в суспільстві. Головне, аби людина знала своє місце і сумлінно виконувала свої обов’язки. Діти мають слухатися батьків, піддані — володаря. А володар має бути справедливим і великодушним, не порушувати давніх звичаїв, дослухатися мудрих порад і оцінювати людей не за багатством чи походженням, а за здібностями і особистими заслугами.

Конфуцій вважав, що людина не народжується шляхетною, такою її робить освіта і виховання. Він вирішив присвятити себе цій справі та відкрив одну з найперших у Китаї приватних шкіл, що стала відомою на всю країну. Щоправда, царів, усупереч сподіванням, Конфуцію виховати не вдалося. Володарі завжди приймали мудреця з пошаною, проте до його порад не прислухалися і довго біля себе не затримували. Конфуцій навіть жартував, що не встигав «зігріти рогіжку, на який сидів». Лише по смерті мудреця його вчення — яке називають конфуціанством — стало загальновизнаним у Китаї та навіть поширилося за його межами.

Слава Кун Цзи була такою великою, що його почали вважати укладачем найдавнішого китайського літопису, який мав назву «Чуньцю» (з китайської це слово перекладають як «весни й осені»). Літопис охоплював події від заснування династії Східного Чжоу майже до смерті Конфуція, і тепер словом «Чуньцю» позначають усю цю добу в історії Стародавнього Китаю.

Арії та виникнення нових держав у Ірані та Індії

1. Розселення арійських племен. На північному сході Китаю починаються безкраї степи, що тягнуться безперервно на захід через усю Азію і Східну Європу — аж до сучасної України. Здавна у цих степах мешкали племена кочовиків — аріїв. Проте в сере­дині II тисячоліття до нашої ери тривалі посухи змусили скотарів залишити прабатьківщину. У пошуках кращих пасовиськ і місць для поселень окремі племена аріїв пробилися до самої Месопотамії, проте швидко розчинилися серед хурритів та семітів. Інші, здолавши опір сусідів, поступово розселилися на величезному просторі — від Карпат до Індійського океану.

На північ від Чорного моря оселилися кімерійці, між Чорним і Каспійським морем — скіфи, на схід від них — сармати, у Середній Азії (яку самі арії називали Туран) — саки. Ті племена, які обрали для поселення країну між Каспійським морем і Перською затокою, дали їй назву Іран (тобто «країна аріїв») і самі згодом почали називатися іранцями. Поступово арії заселили й усю Північну Індію — не лише береги Інду, а й долину річки Ганг. Умови для життя там були значно важчими, більшу частину долини займали непрохідні ліси. Проте у прибульців уже були залізні знаряддя, за допомогою яких господарство можна було вести і за несприятливих умов. Племена, які знайшли свою нову батьківщину в степах, так і залишилися кочовиками, а арії, що розселилися в Ірані й Індії, швидко перемішалися з місцевими мешканцями і перейшли до осілого способу життя.

2. Релігія давніх аріїв. Про вірування давніх аріїв ми знаємо з їхніх молитовних поем-пісень — гімнів. Нащадки кочовиків вірили: якщо молитви вимовлені, а жертви принесені у суворій відповідності до стародавніх настанов, боги не можуть відмовити у виконанні прохань людини. Саме тому такою повагою в їхньому суспільстві користувалися жерці, які зберігали, охороняли і передавали новим поколінням священні знання.

Століттями гімни просто запам’ятовували, і лише згодом вони були записані. На відміну від Месопотамії чи Китаю, в Індії для записів використовували не глину чи смужки бамбуку, а пальмове листя. З нього робили вузенькі сторінки, які скріплювали мотузкою. В Ірані, де пальм було небагато, а головним заняттям багатьох місцевих мешканців залишалося скотарство, записи робили на оброблений шкірі свійських тварин.

Священні книги аріїв називають Ведами. Найдавнішою з них є Рігведа, що складається більше ніж із тисячі гімнів. Власне, сама назва збірки походить від давньоіндійських слів «рік» — «гімн», «промовляння» — та «веда» («знання»). В українській мові близькими до них є слова «рікти» (тобто промовляти) та «відати» (знати), а також «відьма» (тобто жінка, яка знається на ворожінні та замовляннях).

Із Вед ми знаємо, що найшанованішими богами аріїв були творець всесвіту Варуна, бог блискавки й війни Індра, бог вогню і захисник жрецтва Агні, бог сонця і покровитель угод Мітра. Серед аріїв, що переселилися до Індії, утвердилася віра в те, що життя рухається по колу, яке вони іменували сансарою, а зі смертю душа просто залишає старе тіло і переселяється в нове. Яке саме — залежить від поведінки людини в попередньому житті. Таку визначеність називали кармою. Якщо людина жила доброчесно, вона могла сподіватися, що в майбутньому її душа переселиться в тіло шляхетної людини, якщо ж ні — чекала, що може переселитися у звіра, рослину чи навіть камінь. У тому, що звірі, рослини і каміння можуть мати душу, арії сумніву не мали.

3. Виникнення нових держав і їхній внутрішній устрій. У ХI — X сторіччях до нашої ери в Ірані та Індії починають виникати міста. Вони не були схожими на Хараппу та Мохенджо-Даро і більше нагадували великі села. Але, на відміну від сіл, їх оточували справжніми мурами, хай навіть земляними, тут мешкали ремісники і торгівці, а головне — саме навколо них виникали нові племінні держави. Ватажки арійських племен селилися у містах і ставали царями, їхні бойові загони перетворювалися на постійне військо, для утримання якого з місцевих мешканців збирали податки. Відтак — виникала потреба в збирачах податей та чиновниках.

Проте, якою великою не була би влада царів, вони не наважувалися зазіхати на панівне суспільне становище жерців — знавців Вед і стародавніх ритуалів. Служителі богів, як і вояки, були звільнені від сплати податків. І охоче пояснювали цей свій привілей тим, що боги зробили різних людей із різних частин тіла «найпершого чоловіка» — Пуруші. Жерців — із вуст, щоб вони спілкувалися з божествами, царів і вояків — із рук, щоб вони захищали народ, селян і ремісників — зі стегон, щоб вони робили важку, але шановану роботу й утримували усіх інших, слуг — взагалі з ніг.

В Ірані цей поділ спочатку був не дуже жорстким, а от у Індії стани брахманів (жерців), кшатріїв (вояків, іранці називали цей стан «колісничними»), вайшів (селян і ремісників) і шудр (слуг) поступово перетворилися на замкнені варни, належність до якоїсь із них визначала весь спосіб життя людини та її нащадків. Різниця між станами відчувалася навіть у молитвах: царі та вояки більше вшановували Індру, жерці віддавали першість Варуні й Агні. Представники різних варн не мали права одружуватися між собою (за це могли покарати смертю), були змушені носити одяг певного кольору та їсти певну їжу. Та найгірше було тому, хто втрачав зв’язок зі своєю варною, — для громади він ніби припиняв існувати.

4. Царі та війни, оспівані в поемах. Загалом на землях, здобутих аріями, склалося кілька десятків самостійних держав, що постійно воювали між собою. На сході Ірану найбільшими були Согд і Бактрія, на заході — Мідія. Індійські царі хвалилися своїм походженням або від дітей Сонця, або від нащадків Місяця — відтак їхні династії ділилися на «сонячні» та «місячні». До однієї з «місячних» династій належав і легендарний цар Бхарата — іменем якого сучасні індійці й зараз називають свою країну.

Володарям здавалося, що у війнах вони здобувають не лише землі й нових підданих, а ще й славу, і пошану. Певною мірою це було так, але іноді війни призводили до цілковитого розо­рення царських підданих і занепаду держав, що брали в них участь. Про одну з таких воєн — між правителями з династій Пандавів та Кауравів — розповідає давньоіндійська поема «Махабхарата» (її назва перекладається як «Війна між нащадками Бхарати»). Відчайдушна боротьба двох царських родів завершилася битвою на полі Курукшетра та загибеллю столиці Кауравів — міста Хастінапур. Після цього старі індійські держави занепали, натомість піднеслися інші — такі як Магадха та Кошала.

Володарем Кошали легенди називають царя Раму. Він належав до однієї із «сонячних» династій і був героєм ще однієї улюбленої поеми індійців — «Рамаяни». «Рамаяна» менше розповідає про війни і битви, а більше — про пригоди і кохання. Щоб одружитися на красуні Ситі, Рама переміг у змаганні з іншими володарями, що так і не змогли натягнути тятиву божественного лука. Натомість Рама був таким дужим, що не лише натягнув її, а й зламав лук. З перемогою героя не погодився злий цар Равана, який викрав Ситу і сховав її у своїх володіннях на острові Ланка. Рама разом зі свої другом — царем мавп Хануманом — розшукав злодія, переміг його і визволив Ситу.

Не всі володарі були шляхетними і розсудливими, як Рама. А в деяких державах Індії кшатрійська знать із часом взагалі домоглася скасування царської влади. Такі держави називали сангхами (з давньоіндійської — «громадами»), або ганами (від слова, що позначало народні збори). Найважливіші питання громадського життя у сангхах і справді виносили на загальний розсуд. Хоча насправді рішення народних зборів зазвичай наперед визначала рада старійшин, що складалася з найповажніших кшатріїв. Спільними зусиллями військова знать змусила поступитися владою навіть жерців — у багатьох сангхах брахманів вважали вже не «найвищим», а лише «другим» станом.

Нові релігійні вчення. Заратуштра і Будда

1. Вчення Заратуштри. Всевладдя жерців, що використовували своє становище не так для служіння богам, як для визиску співплемінників та особистого збагачення, викликало все більше невдоволення і серед іранців. Саме до цих невдоволених звертався у своїх проповідях релігійний реформатор, відомий під іменем Заратуштра. Вважають, що він жив у 628—551 роках до нашої ери на сході Ірану (біля сучасного міста Герат). Із давньоіранської мови ім’я Заратуштри можна перекласти як «погонич верблюдів». Саме тому деякі дослідники вважають його простолюдином. Інші ж упевнені, що він належав до поважної родини жерців і сам був жерцем. Утім, яким би не було його справжнє походження, «погонич верблюдів» став засновником цілком нового релігійного вчення — або, як ще кажуть, пророком. Адже Заратуштра запевняв, що діє за Божим наказом.

Заратуштра проголосив, що зло й несправедливість у світі існують тому, що люди вшановують богів, які насправді є не богами, а злими духами на чолі з «володарем темряви» Ангра-Манью. Насправді ж треба вшановувати творця всесвіту, бога добра і світла Ахура-Мазду. Весь світ, на переконання Заратуштри, поділений на дві частини — темну і світлу, між якими точиться безперервна боротьба. Людина покликана стати на бік добра, яке врешті-решт переможе зло.

Для цього людина мала жити праведно, дотримуватися чистоти у думках і побуті, шанувати священний вогонь, дбати про свою родину, землю і худобу, допомагати одновірцям і землякам і виявляти милосердя до всіх інших. А головне — вірити в остаточну перемогу Ахура-Мазди. Заратуштра вірив у безсмертя душі, але не у її переселення: праведників, за його вченням, після смерті чекав рай, грішників — пекло.

Згодом всі ці настанови пророка були викладені у священній книзі — Авесті. До неї увійшли й Гати, гімни Ахура-Мазді, укладені самим Заратуштрою. Послідовники Заратуштри спочатку не будували храмів, але згодом почали зводити вівтарі, в яких постійно підтримували священний вогонь. Жерців нової релігії називали магами. Саме від цієї назви походять українські слова «магія» — мистецтво чаклувати — та «магічний», тобто чарівний і водночас таємничий. Небіжчиків послідовники Заратуштри не ховали, а залишали у високих вежах — на поталу птахам.

Арійське жрецтво, звинувачене пророком у служінні злим духам, зустріло появу нового вчення надзвичайно вороже. Від Заратуштри відмовилися його одноплемінники, реформатора переслідували, він змушений був тікати світ за очі та зрештою був убитий одним із супротивників. За життя пророкові вдалося навернути до своєї віри лише одного з іранських володарів, але й того невдовзі перемогли сусіди — вороги Заратуштри. Але після смерті проповідника його вчення швидко поширилося цілим Іраном. Чимало мешканців країни, щоправда, поруч із Ахура-Маздою продовжували вшановувати й «старих» богів, насамперед — Мітру.

2. Джайнізм. Майже одночасно із Заратуштрою проповідники нових релігійних вчень з’явилися і в сусідній Індії. Одним із перших був Вардгамана, який жив у 599—527 роках до нашої ери. Він походив із впливової кшатрійської родини з гани Лічхаві. З дитинства Вардгамана вирізнявся неабиякою хоробрістю. Та найбільше прагнув нових знань. Після смерті батьків він залишив рідний дім і жив у пустелі, прагнучи пізнати найвищу мудрість.

Зрештою Вардгамана дійшов висновку, що люди зможуть стати справді щасливими лише тоді, коли не завдаватимуть страждань іншим — не лише людям, а й будь-яким живим істотам, навіть комахам. Ця настанова мудреця отримала назву ахімси. Вардгамана засуджував криваві жертви, що їх приносили жерці — знавці Вед. Переселення душ він не заперечував, але, на його переконання, метою людини мало бути не краще життя після «чергової» смерті, а вихід із кола постійних перероджень, «перемога» над власною кармою. Саме тому Вардгаману почали називати Джиною (з індійської — «переможцем»), а його вчення — джайнізмом.

Від своїх послідовників мудрець вимагав беззастережної віри та суворого дотримання встановлених ним правил. Усі джайни разом становили громаду, яку так само, як і державу без царської влади, називали сангхою. Найпалкіші прихильники нового вчення ставали ченцями — тобто відмовлялися від мирського життя і цілком присвячували себе пошуку істини і пропові­дям. Чимало ченців ходили без одягу і навіть борід не голили, а просто виривали в себе волосини — одну за одною. Найзатятіші джайни цілком свідомо доводили себе до голодної смерті.

3. Виникнення буддизму. Сітгарха Гаутама жив у 566—486 роках до нашої ери і походив із царського роду. За легендою, його батько дізнався від провісників, що син стане або завойовником світу, або ж учителем усього людства. Як справжній кшатрій батько бачив свого нащадка насамперед полководцем, тож всіляко відмовляв царевича від роздумів над змістом життя. І лише коли Сітгарха виріс, то з подивом дізнався, що у світі існують хвороби, старість і смерть. Обурений, він втік із палацу і почав шукати мудрості.

Врешті-решт Сітгарсі відкрилися «чотири шляхетні істини», які стали основою нового вчення. Він зрозумів, що життя — це цілковите страждання, причиною якого є бажання і пристрасті, а позбутися страждань можливо, лише відмовившись від цих пристрастей і ставши на «праведний шлях». Самого Сітгарху відтоді почали називати Буддою (тобто «просвітленим»), а його вчення згодом дістало назву буддизм.

Будда не відкидав «старих» богів і не запроваджував «нових». Він просто вчив, що доля людини насамперед залежить від неї самої. Праведністю й усвідомленням вищої істини будь-хто може досягти найвищого ступеня самовдосконалення, і тоді, стверджував Будда, людина не помиратиме й народжуватиметься для нових страждань, а перейде до особливого стану блаженства — нірвани.

Будда вчив своїх учнів вести просте і доброчесне життя, приборкувати власні бажання, бути щедрим до всіх і в жодному разі не чинити насильства, навіть у відповідь на насильство. Громаду буддистів, так само, як і спільноту джайнів, називали сангхою. Приймали до неї усіх охочих, незалежно від їхнього походження і статків. Були у буддистів і свої ченці, які жили у своєрідних гуртожитках — монастирях. Ченці не мали ніякого іншого майна, окрім плаща і миски для збирання пожертв.

4. Індуїзм. Завдяки палким проповідям Будди і його послідовників нове вчення стало відомим не лише в Індії, а й далеко за її межами. До буддійської громади охоче приєднувалися ті, хто шукав кращого життя або ж був незадоволений суспільною нерівністю.

Але більшість індійців, насамперед селяни, нових вчень не сприйняли. Вони, як і раніше, молилися за правилами, викладеними у Ведах, шануючи водночас і тих богів, яким вклонялися найдавніші мешканці Індії. Згодом першими серед небожителів почали вважати творця всесвіту Брахму, бога-руйнівника Шиву та бога-рятівника Вішну. Індійці вірили, що Вішну може з’являтися перед людьми як власною персоною, так і в різноманітних аватарах (тобто «втіленнях»). Такими аватарами вважали, наприклад, бога-скотаря Крішну, царя-героя Раму і навіть Будду — бог таким чином нібито перевіряв людей, «нестійких» у вірі.

Водночас під впливом проповідей Джини, Будди та їхніх прихильників і ведичні ритуали зазнали певних змін. Скажімо, вірні відмовилися від кривавих жертв, а корову визнали «священною твариною», якої не можна не лише вбивати, а й навіть завдавати їй найменшої шкоди. Вживання коров’ячого м’яса чи жиру як їжі взагалі було заборонене. «Оновлену» релігію давніх індійців називають індуїзмом, а її прихильників — індусами.

Стародавній Ізраїль

1. Переселення давньоєврейських племен до долини Йордану. Від часів, коли Єгипет був захоплений кочовиками, в цій країні оселилося багато вихідців із Азії. Завойовники заохочували переселення, бо не довіряли місцевим мешканцям. Серед прибульців були і давні євреї — племена скотарів, що колись жили в Месопотамії, потім переселилися до Ханаану і зрештою облаштувалися в долині Нілу — тут вони знайшли багаті пасовиська для своєї худоби.

Коли єгиптяни повстали і вигнали загарбників, частина євреїв повернулася до Ханаану, але кілька племен залишилися в країні. Щоправда, ставлення до чужинців з боку фараонів було зовсім не таким, як за гіксоських володарів. Євреїв вважали царськими рабами і примушували виконувати найважчу роботу, зокрема, під час будівництва каналів і фортець.

Легенда розповідає, що один з освічених євреїв на ім’я Мойсей, який був вихований при царському дворі, вирішив врятувати одноплемінників. Він звернувся до фараона з проханням випустити їх із країни, аби вони знову оселилися у Ханаані. Фараон відмовив. І тоді Мойсей закликав євреїв залишити Єгипет без царського дозволу, сказавши, що цього вимагає від них бог.

Згодом розповідали, що військо фараона кинулося навздогін, але море розступилося, пропустивши втікачів, а потім зімкнулося, поглинувши єгипетських вояків. Надалі переселенців чекали важкі випробування. Їхні мандри тривали понад 40 років, і навіть Мойсей не дочекався здійснення своєї мрії. Перед смертю він тільки побачив Ханаан здалеку.

Втім зрештою втікачі з Єгипту об’єдналися з тими євреями, які повернулися до долини Йордану раніше, та створили союз під назвою Ізраїль. Разом вони почали завоювання Ханаану. Одночасно з півночі до країни вдерлися племена арамеїв. Місцеві мешканці чинили відчайдушний опір. Але перемогу здобули прибульці. Непідкореною залишилася лише вузька смуга узбережжя на північному заході країни, відома як Фінікія.

Завойовники облаштувалися в захоплених містах, розподіливши здобуті землі між собою. Південна частина Ханаану, заселена євреями, почала іменуватися Ізраїлем, північна, арамейська, — Арамом. Частина переселенців так і залишилися скотарями, але більшість із них стали землеробами.

2. Релігія давніх євреїв. Ізраїль за доби суддів. Євреї та мешканці підкореної ними країни розмовляли схожими мовами і розуміли одне одного. Своїм богом прибульці вважали Ягве — в ханаанеїв так звали божество річок і джерел. Щоправда, євреї вірили, що невдовзі після їхньої втечі з Єгипту Мойсей на горі Синай від імені одноплемінників уклав з Ягве особливий священний договір, або ж Заповіт. За ним бог узяв євреїв під свій захист (тому вони називали себе «богообраним народом»), натомість у відповідь дістав клятву суворо виконувати усі його настанови. Серед цих настанов особливе місце мали десять заповідей, які, за легендою, були накреслені на кам’яних плитах — скрижалях:

— шанувати одного бога Ягве;

— не робити ідолів — тобто будь-яких зображень, яким можна було вклонятися як богам;

— не згадувати імені божого даремно;

— працювати шість днів на тиждень, а у сьомий — відпочивати;

— шанувати батька та матір;

— не вбивати;

— не чинити перелюбу;

— не красти;

— не свідчити неправдиво;

— не жадати нічого, що належить іншому.

Окрім десяти заповідей, існувало безліч інших настанов і правил, за дотриманням яких уважно стежили жерці — священики. Вже згодом ці правила, разом з історичними переказами та легендами, записали до книг Святого Письма, які також дістали назву Заповіту. Правила ці були настільки ретельно виписаними, що тривалий час євреї обходилися без законів. Царів у них також не було, владу над Ізраїлем здійснювали верховні жерці, або ж судді (єврейською це слово звучить як «шофет»), які під час війни були й військовими ватажками.

Невдовзі після переселення євреї змушені були захищатися від нових ворогів. Під час навали «народів моря» на березі Середземного моря оселилися войовничі племена філістимлян. Їхні міста-держави були об’єднані в міцний союз. Маючи залізну зброю, філістимляни швидко підкорили й сусідів, поширивши свою владу аж до Йордану. Усі підкорені ними землі, за їхнім ім’ям, почали називати Палестиною. Євреї не змирилися зі своєю долею і постійно повставали проти загарбників. Проте остаточне звільнення стало можливим лише після утворення справжньої держави.

3. Ізраїльське царство та його розпад. За переказами, першим царем Ізраїлю обрали пастуха на ім’я Саул. Але після смерті Саула проти його синів спалахнуло повстання. Очолив його ватажок племені юдеїв Давид. Він ще за юності зажив слави великого вояка, бо переміг найкращого воїна філістимлян на ім’я Голіаф. Той, за переказами, був справжнім велетнем, але спритний Давид влучив йому в голову каменем із пращі. Побачивши, що Голіаф убитий, філістимляни розбіглися з поля бою.

Проте коли Давид вирішив боротися за владу, він охоче скористався підтримкою філістимлян, і зрештою домігся проголошення царем. Ставши володарем Ізраїлю, Давид близько 1000 року до нашої ери здобув добре укріплене місто на горі Сіон — Єрусалим — і перетворив його на столицю своєї держави. Володар створив постійне військо з найманців — переважно чужинців, запровадив податки, збір яких був покладений на чиновників, а для того, щоб ніхто не уникнув сплати податків, вперше переписав усе населення Ізраїлю.

Після смерті Давида царську владу успадкував його молодший син Соломон. Він правив за 965—928 років до нашої ери й уславився насамперед великим будівництвом. За царювання Соломона були зведені нові, міцніші мури навколо Єрусалима та інших великих міст Ізраїлю, а в столиці збудований пишний палац і велетенський храм бога Ягве, оздоблений коштовним деревом, золотом і дорогоцінним камінням.

Соломона вважали мудрим правителем. Він майже не воював, проте йому вдалося утримувати під своєю владою не лише Ізраїль, а й навколишні землі. З сусідніми державами цар підтримував мирні стосунки, а фараон навіть погодився видати за нього заміж свою доньку. Ізраїльтяни торгували з далекими країнами — зокрема, з Південною Аравією, звідки до Єрусалима привозили золото та інші коштовності.

Проте пишне життя володаря важким тягарем лягало на плечі звичайних євреїв. Соломон поділив країну на 12 округів, які по черзі сплачували податки на утримання царського двору. Розміри податків постійно зростали. Звільнені від них були лише одноплемінники царя — юдеї. Це викликало неабияке невдоволення представників інших племен. Врешті-решт вони повстали проти царської влади. Заколот вдалося придушити, проте після смерті Соломона його царство розпалося на дві окремі держави — більший за розмірами Ізраїль та меншу Юдею, столицею якої залишився Єрусалим. Ізраїль та Юдея часто ворогували між собою, послаблюючи одне одного. Та й всередині кожної з держав було неспокійно. Цим користалися найближчі сусіди — арамеї, серед яких наймогутнішими вважали царів міста Дамаск.

Фінікійські міста-держави. Мудреці та пророки

1. Піднесення Фінікії. Завоювання більшої частини Ханаану прибульцями змусило багатьох його мешканців кинути свої домівки і шукати захисту в прибережних містах. Проте Фінікія і так була перенаселеною. Земель, придатних для землеробства, тут було обмаль. Щоб прогодувати усіх мешканців краю, навіть хліб тепер доводилося вимінювати у сусідів. Вільно чи ні, а ханаанеям, яких згодом почали називати фінікійцями, доводилося ставати не лише лісорубами, а й вправними рибалками, мореходами, ремісниками і торгівцями.

Великим попитом у сусідніх країнах користувалися фінікійські вироби зі скла. Деякі вчені навіть вважали, що і винайшли його ханаанеї, а не єгиптяни. Мешканці Угарита, ще до того як їхнє місто було зруйноване навалою «народів моря», навчилися виробляти надзвичайно стійку пурпурову фарбу. Добували її з особливих морських черепашок — подейкували, що рецепт фарби відкрив собака, який знайшов одну з них на березі моря і розгриз. Щоправда, з одного молюска вдавалося вичавити щонайбільше кілька краплин фарби, тому коштував пурпур надзвичайно дорого — не дивно, що в багатьох стародавніх державах пурпуровий плащ вважали символом царської влади.

Торгували фінікійці не лише власними виробами. Вони швидко навчилися посередницької торгівлі — купували товари, скажімо, в Єгипті — і перепродавали їх у Месопотамії чи Греції. Навала «народів моря» на певний час перервала цей обмін, проте згодом він відновився і сприяв надзвичайному піднесенню фінікійських міст. Греки навіть єгипетський папірус називали «біблосом» на честь міста, де його зазвичай купували, — звідси походять слова «Біблія» (грецька назва Святого Письма) та «бібліотека» ( зібрання книжок). Не менше за Бібл були відомі південні фінікійські міста — Сідон і Тір. Сідон був розташований на мисі між двома зручними бухтами, перетвореними містянами на гавані, а Тір виріс на невеликих острівцях-скелях недалеко від узбережжя.

2. Мандри фінікійців. Поява абетки. Піднесенню морської торгівлі сприяв іще один винахід, який фінікійці запозичили у «народів моря», а можливо, й у критян. Вони навчилися виготовляти кораблі із кілем — продольною дерев’яною балкою вздовж усього днища. Кіль фінікійці робили із цілого кедрового стовбура. Такі кораблі були меншими за єгипетські, проте стійкішими та міцнішими, а відтак — придатними для тривалого плавання навіть у відкритому морі. Щоб рухатися швидше, весла на кораблях зазвичай розташовували у два ряди, а за сприятливого вітру розгортали ще й велике вітрило.

У пошуках нових товарів та покупців фінікійці рушали все далі від рідних берегів. Їхні кораблі ретельно дослідили усі куточки Середземного моря, виходили до Атлантичного океану та зрештою досягли навіть Канарських островів. Не дивно, що до послуг фінікійських мореплавців часто зверталися й володарі інших країн. Розповідали, що за дорученням одного з фараонів фінікійці якось пропливли навколо всієї Африки — ця подорож тривала майже три роки.

Торгівцям постійно доводилося спілкуватися з людьми, що перебували далеко від них, іноді навіть в інших країнах та на інших континентах. Для листування і ведення господарських записів купцям було потрібне зручне письмо. Клинопис, який ханаанеї запозичили у мешканців Месопотамії, не підходив: адже в ньому було надто багато знаків для позначення слів та складів, і, щоб вивчити усі їхні значення, потрібно чимало часу. В Угариті клинопис спростили — знаками, або ж, як їх іще називають, літерами, почали позначати лише окремі склади, потім — тільки звуки. А згодом фінікійці замінили клинописні знаки зручнішими малюнками. До того ж, позначали тільки приголосні. Оскільки у фінікійській мові приголосних було тільки 22, запам’ятати таку кількість знаків значно легше.

Щоб іще більше спростити навчання, літерам дали власні назви і запам’ятовували їх у визначеному порядку. Першою вважалася літера алеф (фінікійською — «бик»), другою — бет (фінікійською — «дім»), третьою — гімел (фінікійською — «верблюд») і так далі. Такий порядок називають абеткою, а письмо, в якому знаками позначаються окремі звуки, — абетковим.

Винахід фінікійців запозичили й їхні сусіди — мешканці Сирії, Палестини і Греції, а згодом — і більшість народів світу. Щоправда, чи не в кожного з них тепер є своя абетка, пристосована до особливостей їхньої мови і письма. Якщо, скажімо, мешканці Близького Сходу, як і фінікійці, звикли писати справа наліво, то європейці роблять навпаки. Греки — а за ними й ті, хто створював абетку за грецьким зразком, — почали позначати літерами і голосні звуки. Тому, наприклад, в українській абетці, на відміну від фінікійської, аж 33 літери.

3. Державний устрій. Міські громади. Фінікія ніколи не була єдиною державою, її найбільші міста залишалися незалежними одне від одного. Містяни зазвичай називали себе «людьми», або ж «синами» Тіра, Сідона, Бібла тощо. Разом «сини» певного міста складали міську громаду. Для ухвалення найважливіших рішень скликали загальні збори громади. Щоправда, брати участь у таких зборах могли лише повноправні громадяни, з кола яких були виключені переселенці з інших місцевостей, мешканці сільської округи та підлеглих місту земель, що вже казати про невільників. Збори громади скликали нечасто, і зазвичай від її імені виступала Рада, яка складалася з представників знаті.

У більшості міст-держав зберігалася й царська влада. Цар керував військом і чиновниками та мав цілковиту владу над міською округою і приєднаними землями. Проте в самому місті влада володаря була обмежена, і він змушений був діяти лише за згодою Ради та зважати на рішення, які ухвалювали загальні збори громади.

Ніякої майнової рівності між громадянами одного міста не існувало. Статки найзаможніших фінікійців дозволяли їм власним коштом будувати кораблі й відправляти їх разом із царськими до далеких країв за товарами. Та й збагачувала торгівля насамперед царя та великих торгівців — ті самі «поважні родини», які становили міську Раду. Пересічні мешканці міста — ремісники, моряки, дрібні торгівці й селяни — жили незаможно. До того ж, їхнє життя було непевним: якщо торгівля була жвавою, а стосунки з сусідами — добрими, то вони мали роботу й хліб, якщо навпаки — залишалися без засобів до існування.

Усі фінікійці вшановували давніх ханаанейських богів. Проте в кожного міста був і власний «небесний захисник». У Сідоні, скажімо, особливо шанували Ешмуна, в Беріті (сучасному Бейруті) — Ягве, а покровителем Тіра вважали Мелькарта (ім’я цього бога з ханаанейської перекладають як «володар міста»). Жерці зберігали чималий вплив, а іноді навіть ­зазіхали на царську владу. Тож і царі намагалися не сваритися зі служителями богів. І не шкодували щедрих пожертв храмам.

4. Боротьба за владу у Тірі. Поступово більшу частину фінікійської торгівлі прибрали до своїх рук купці міста Тір — у давнину його навіть називали «торжищем народів». Накопичені статки дозволили тірському царю Хіраму (він правив за 969—936 років до нашої ери) не лише розширити володіння Тіра на узбережжі, а й розпочати велике будівництво в самому місті — на землі, яку тірійці відвоювали у моря. Були зведені нові храми Мелькарта й Астарти, укріплені міські мури. Гостей міста вражали житла тірійців, які мали кілька поверхів і нагадували казкові вежі.

Хірам уклав союз із ізраїльським царем Давидом. А Давидовому сину Соломону надіслав будівничих та деревину для палацу і храму Ягве.

Проте в самому Тірі було неспокійно. Незаможні містяни вимагали надати їм земельні ділянки для ведення власного господарства. А знать остерігалася «надмірного» зміцнення царської влади. Коли трон успадкував онук Хірама, представники «поважних родин» змовилися між собою і вбили володаря. Розправилися змовники й з усіма царськими родичами. Врятуватися вдалося лише одному — його нібито сховав від убивць власний раб. Саме цього врятованого й проголосили новим володарем, коли заколот було придушено.

Заворушення, однак, не припинилися. Вже за кілька десятиріч нащадків Хірама таки усунули від влади, а царський трон захопив жрець храму Астарти Ітобаал.

5. Фінікійські мудреці та єврейські пророки. Як і в Єгипті чи Месопотамії, літописцями, дослідниками та вченими у Фінікії спочатку були жерці. Проте з часом наука у цій країні вийшла за межі храмів і стала світським (тобто не пов’язаним із релігійними відправами) заняттям. Найвідомішим з-поміж фінікійських мудреців був Мох із Сідона, який досліджував природу і першим висловив припущення, що світ складається з неподільних часток — як книжки з літер. Інший мудрець, Сангун’ятон із Беріта, вивчав насамперед історію. І дійшов висновку, що більшість богів, яких вшановували фінікійці та їхні сусіди, колись були людьми, які відзначилися особливою мудрістю або уславили себе корисними винаходами, тому були пізніше обожнені вдячними нащадками.

Фінікійці охоче запозичували та використовували культурні здобутки інших народів. І самі були зразком для сусідів. Царі Ізраїлю та Юдеї, скажімо, вражені багатством та блиском приморських міст, охоче одружувалися із тірськими принцесами і будували в своїх державах храми фінікійських божеств — Баала та Астарти. Місцеві жерці, щоправда, чинили цьому відчайдушний опір. Мандрівні проповідники закликали євреїв бути вірним «своєму» богу — Ягве. Найвідомішим ватажком невдоволених був пророк Ілія. Разом із учнями та послідовниками він нищив «чужинські» святилища та розправлявся з жерцями Баала.

Водночас знайомство з фінікійською мудрістю й знаннями сусідів про навколишній світ сприяло появі в Ізраїлі та Юдеї власних письменників і релігійних мислителів. Їх, так само як і Ілію, називали пророками. Але вони у своїх проповідях та повчаннях намагалися переосмислити стародавню віру співвітчизників.

Релігійні мислителі походили з різних верств суспільства. Пророк Амос, скажімо, називав себе звичайним скотарем. Але попри своє просте походження, він одним із перших висловив тверде переконання, що бог у всесвіті насправді єдиний, і всі народи рівні перед ним. Обраність своїх співплемінників — євреїв — Амос розумів насамперед як особливу відповідальність у виконанні божих настанов. Пророк засуджував визиск і пригноблення, жадібність та марнославство ізраїльської знаті, які вважав блюзнірським порушенням заповідей Ягве. Правду і справедливість Амос оголосив важливішими за дотримання ритуалів.

Пророк Осія був жерцем. Утім, як і Амос, він наполягав, що жертви без щірої віри є образою бога. Людським гріхам Осія протиставляв милосердя Ягве.

Цілісності й стрункості вченню пророків надав найславетніший із них — Ісайя. Він жив за 765—685 років до нашої ери і належав до знатного юдейського роду, а можливо, був навіть далеким родичем царів. Тому однаково вільно почувався і на міській вулиці, і у палаці володаря. Ісайя був рішучим прихильником єдинобожжя (або ж монотеїзму), яке він проголосив суттю «Мойсеєвого заповіту» і невтомно протиставляв племінним віруванням та забобонам, або ж язичництву. Ісайя переконував, що навіть свій обраний народ бог суворо каратиме за відступництво від віри. І врятується лише невеликий «залишок» вірних, беззастережно відданий божим заповідям. Коли здаватиметься, що загибель неминуча, пророкував Ісайя, Ягве спрямує до своїх вірних рятівника, або ж месію, який переможе зло і встановить царство справедливості.

Володарі ставилися до проповідей пророків із пересторогою. Цар Єзекія погодився на реформи, запропоновані Ісайєю, лише після того як кілька разів переконався у дивовижній передбачливості проповідника. Однак діяв володар нерішуче та непослідовно. А після смерті Єзекії більшість нововведень скасували. На Ісайю чекала жахлива страта — легенда стверджує, що його розпиляли навпіл. Остаточно єдинобожжя в Юдеї було запроваджено лише 622 року до нашої ери — за правління царя Йосії. Підданим оголосили, що під час ремонту в храмі Ягве в Єрусалимі були знайдені стародавні священні книги, які підтвердили, що вчення пророків цілком відповідає Мойсеєвим настановам.

Фінікійська колонізація. Тартес і Карфагенська держава

1. Утворення колоній. Господарський розвиток Фінікії сприяв швидкому зростанню її населення. Але що більше ставало мешканців, то важче їм було знайти засоби для існування. І міста змушені були час від часу «позбуватися» тих, хто ставав «зайвим» на власній батьківщині. Незаможні містяни залишали Фінікію в пошуках землі й заробітку. Для представників знаті втеча з країни часто була способом зберегти майно і навіть життя — якщо вони програвали в жорстокій боротьбі за владу, що точилася між «поважними родинами» чи не в кожному фінікійському місті. Разом зі знатними вигнанцями у мандри вирушали і їхні прихильники.

Заморська торгівля вимагала постійної присутності фінікійських торгівців або їхніх представників у тих краях, звідки вивозили товари. Кораблі потрібно було завантажувати і ремонтувати, моряки мали десь відпочивати перед далекою дорогою. Тому вже наприкінці II тисячоліття до нашої ери на островах Середземного моря, в Африці й Іспанії почали виникати невеликі поселення фінікійців.

Поселення на чужій території зазвичай називають колоніями, а місто, звідки прибували поселенці, — метрополією, що з грецької перекладається як «материнське місто». Метрополією більшості (якщо не всіх) фінікійських колоній був Тір. Але селилися в них і сідоняни, і бібліти, і вихідці з інших міст. Кількість переселенців швидко зростала, і маленькі поселення перетворювалися на справжні міста.

Внутрішній устрій колоній був схожим на той, до якого переселенці звикли у Фінікії. Прибульці становили міську громаду, найважливіші питання вирішували на загальних зборах, а постійно керувала містом Рада з представників знаті та найзаможніших мешканців міста (як правило, це були ті самі люди). Найвища влада в колонії зазвичай належала наміснику, якого призначав цар Тіра.

2. Тартес. Джерелом срібла та олова для фінікійців тривалий час була далека держава Тартес, розташована на півдні Іспанії. Подейкували, що дорогоцінного металу в ній було стільки, що мореплавці не лише по вінця завантажували ним свої кораблі, а й викидали свої якорі та робили нові — вже зі срібла. Іспанські поклади олова, щоправда, з часом виснажилися. Але тоді тартесійці почали привозити його з північних країв, зокрема — з Британії.

Легенди стверджували, що у Тартесі було сім міст, а місцеві закони були записані віршами — так їх легше було запам’ятати. Оселитися фінікійцям на своїй землі тартесійці спочатку не дозволяли, тому першу свою колонію — Гадес (сучасний Кадіс) — прибульці заснували на невеликому острові поблизу узбережжя. На честь перемоги над тартесійським царем Геріоном на острові звели й величний храм бога Мелькарта. Бронзові колони храму виблискували на сонці та допомагали кораблям знайти правильний шлях. Тож, коли фінікійці вирушали далеко на Захід, вони казали, що пливуть до Стовпів Мелькарта. Згодом так почали називати і Гібралтарську протоку — прохід із Середземного моря до Атлантичного океану.

Із часом стосунки фінікійців із тартесійцями покращилися. Тубільці навіть запозичили в переселенців чимало корисних винаходів — зокрема, створили власну писемність. А мешканці Гадеса дізналися від тартесійців про поклади олова у Британії.

3. Заснування Карфагена. Коли царем Тіра став правнук Ітобаала Пігмаліон, знать влаштувала проти нього змову. Однак цар випередив змовників і вбив їхнього ватажка — верховного жерця храму Мелькарта, одруженого на сестрі Пігмаліона, царівні Дідоні. Інші заколотники змушені були тікати з міста. Очолила втікачів ображена на брата Дідона. 823 року до нашої ери разом зі спільниками вона дісталася африканського узбережжя, де вирішила заснувати нову колонію. Щоправда, місцеві мешканці — бербери — зустріли прибульців вороже і погодилися продати їм лише клаптик землі розміром зі шкіру одного бика. Але царівна не розгубилася — вона розрізала шкіру на тоненькі ремінці та, як мотузкою, окреслила ними цілий пагорб, на якому і заснувала місто. Колонія отримала назву Карфаген — із фінікійської її перекладають як «нове місто». Обурений хитрістю фінікійців, ватажок тубільців почав вимагати, щоб Дідона вийшла за нього заміж. Розуміючи, що в такому випадку місто потрапить до рук ворогів, царівна вкоротила собі віку.

Карфаген зберіг незалежність від сусідів, але змушений був сплачувати берберам данину. Царського намісника з Тіра карфагеняни приймати відмовилися. Замість нього містом керувала Рада десяти, яку становили нащадки найближчих супутників Дідони, а карфагенське військо очолював призначений Радою командувач.

Розташований у зручному місті — на півшляху між Іспанією і Фінікією, на перехресті морських шляхів — Карфаген швидко перебрав до своїх рук майже всю посередницьку торгівлю на заході Середземного моря. Невдовзі карфагеняни почали засновувати і власні колонії та підпорядковувати інші, раніше засновані фінікійцями поселення. Так виникла велика Карфагенська держава.

4. Боротьба за владу в Карфагені. Полководці й мандрівники. Карфагенський командувач Малх здобув перемогу над сусідніми берберськими племенами і звільнив рідне місто від обов’язку сплачувати їм данину. Під проводом Малха карфагеняни також захопили частину Сицилії та Сардинії. Але гучна слава командувача збентежила Раду десяти, і вона наказала вигнати з міста Малха та його вояків. Полководець виконувати наказ відмовився. Разом із військом він вирушив до Карфагена і захопив державну владу. Членів Ради десяти стратили. Жорстоко переслідували й усіх інших супротивників Малха. Новий володар засудив на смерть навіть власного сина, який відмовився коритися батьку. Тоді обурений народ повстав та розправився зі свавільним командувачем.

Щоб ніхто більше не міг здобути одноосібну владу, містом відтоді керували одразу два суфети, яких обирали щорічно. До того ж суфети підпорядковувалися міській Раді, яка тепер складалася зі 104-х найповажніших представників знаті. Новим командувачем обрали Магона. Той, щоправда, вже невдовзі переконав Раду створити військо з найманців. А найманці були віддані командувачу, який платив їм гроші. Не дивно, що Магон швидко став найвпливовішою людиною у Карфагені. Та навіть передав свою владу нащадкам у спадок.

За правління Магона та його синів карфагеняни остаточно приєднали до своїх володінь острови Сардинія та Корсика. А скориставшись війною між Тартесом і Гадесом, захопили землі обох суперників. Онуки Магона були найвідомішими карфагенськими мандрівниками. Гімількон дослідив узбережжя Атлантичного океану на північ від Гадесу, допливши до Британії та протоки Ла-Манш. Ганнон вирушив на південь, уздовж берегів Африки, і досяг Гвінейської затоки, де на власні очі побачив великих людиноподібних мавп — горил — та спостерігав за виверженням вулкану Камерун, названого ним «Колісницею богів».

Міста-держави етрусків

1. Загадковий народ — етруски. Під час своїх мандрівок Середземним морем фінікійці зіштовхнулися з іще одним народом мореплавців — етрусками. Етруски мешкали в Італії — між Тірренським морем (що в перекладі з грецької означає саме «етруське») та річкою Тибр. Ці землі у давнину називали Етрурією, а тепер — Тосканою (ця назва теж походить від однієї з назв етрусків). Історики і досі сперечаються про походження цього загадкового народу, проте більшість вбачає в них переселенців з Анатолії, які наприкінці II тисячоліття до нашої ери — під час навали «народів моря» — подалися на захід. Італія їх привабила родючими землями, багатими на корисні копалини. Однак цілком імовірно, що етруски є нащадками як прибульців, так і місцевих мешканців, які прийняли втікачів на своїй землі.

Етруски мали свою абетку, запозичену у фінікійців через посередництво греків. Історики можуть навіть прочитати більшість етруських написів, проте перекласти їх вдається не завжди — адже ця мова не схожа на жодну із сучасних, словників не залишилося, а написів одночасно кількома мовами небагато. Про повсякденне життя етрусків ми можемо дізнатися з інших джерел — адже вони тривалий час жили поруч з іншими народами та залишили після себе численні археологічні пам’ятки, зокрема — поховання, прикрашені скульптурами і фресками.

За допомогою залізних знарядь етруски розчищали ліси і висушували болота, яких було багато на їхній новій батьківщині. На звільнених таким чином землях вирощували великі врожаї пшениці, льону і винограду. Етруські вироби з міді, бронзи і заліза цінували далеко за межами їхньої країни. Втім, найбільшої слави етруски зажили як хоробрі вояки та мореплавці. Їх вважали винахідниками морського тарану, або ж ростру, за допомогою якого в давнину пробивали борти ворожих кораб­лів. Від етруської назви корабельної реї походить і сучасне українське слово «антена».

У море етруски виходили не лише для торгівлі, а й для грабунку — таких морських розбійників називають піратами. Греки розповідали, що одного разу етруські пірати захопили в полон самого бога Діоніса. Але, звісно, морським розбоєм та полюванням на людей для продажу в рабство займалися не лише етруски, а й фінікійці та самі елліни — зрештою, саме слово «пірат» є грецьким за походженням.

2. Міста-держави. Як і фінікійці, етруски не мали єдиної держави. В Етрурії співіснували понад десяток міст-держав, найвідомішими з яких були Вольсінії, Тарквінії та Цере. Від назви останнього походить українське слово «церемонія», тобто «урочистий обряд». Етруски і справді надзвичайно любили урочисті обряди — і не лише релігійні. Так, скажімо, на честь сходження на трон нового царя або перемоги над ворогами обов’язково влаштовували тріумф — яскраву ходу на чолі з володарем.

Внутрішній устрій етруських держав теж нагадував фінікійський. Мешканці окремого міста або кількох сусідніх становили громаду. Для вирішення найважливіших справ громадяни час від часу збиралася на загальні збори. Проте справжня влада зосереджувалася в руках невеликого кола знатних родин, які зазвичай були й найбільшими власниками: земель, копалень, рабів, кораблів. Незаможні громадяни шукали нагоди влаштуватися на службу чи просто отримати заступництво знатної людини — або ж, як казали згодом, стати його клієнтами. Спираючись на підтримку таких клієнтів і родичів, представники знаті домагалися обрання себе або своїх довірених осіб на всі важливі громадські посади.

Кожне етруське місто спочатку мало власного царя. Ознакою царської влади було особливе сидіння, оздоблене слоновою кісткою, та золотий вінець — корона (деякі вчені й саме слово «корона» вважають етруським за походженням). Володаря супроводжували охоронці з подвійними сокирами та різками, зібраними в пучок,— фасціями. Проте пишні церемонії не перетворювали царів на повноправних володарів. Зазвичай вони були змушені виконувати волю знаті, а в деяких містах царську владу згодом взагалі скасували — керували обрані посадовці, яких етруски називали зілатами.

3. Союз дванадцяти міст. Етруські колонії. Дванадцять найбільших етруських міст об’єдну­валися у союз. Раз на рік їхні представники збиралися у святилищі біля Вольсіній для розв’язання суперечок і ухвалення спільних рішень. У разі небезпеки учасники союзу могли об’єднати свої військові загони і призначити спільного командувача, якого іменували «зілатом всієї Етрурії». Але призначення це було тимчасовим. Жодної влади над учасниками союзу такий керівник не мав. Міста і надалі зберігали самостійність та власних посадовців, які керували й укладали угоди від імені лише своєї громади.

Родючої землі в країні етрусків було значно більше, ніж у Фінікії. Проте з часом майже всю її розподілили між великими власниками. Відтак зросла кількість громадян, які взагалі залишилися без землі. Звісно, частина з них знаходила собі іншу роботу — ставали ремісниками, рибалками, моряками. Але вдавалося це не всім — і зрештою влада міст була змушена вдаватися до створення колоній.

Щоправда, на відміну від фінікійців, етруски не виряджали переселенців за море. Землю для колоній переважно відвойовували у сусідів — італійських племен. Очолювали загони майбутніх колоністів, як правило, представники знаті, які мріяли про славу і владу над новими землями. Так виникло кілька десятків нових етруських міст. Найвідомішими серед них були Спіна, Мантуя, Капуя і Помпеї. Колонії також гуртувалися у союзи: окремі об’єднання етруських міст існували, скажімо, на півночі Італії, в Умбрії та Кампанії.

4. Релігія етрусків. Етруски вірили, що всесвіт складається з трьох частин: неба («світу богів»), землі («світу людей») та підземного «царства мертвих». Що б не трапилося у людському світі чи під землею — вони бачили в цьому лише відголосок того, що відбулося на небі. Тому мешканці Етрурії були переконані, що за небесними знаменнями можна передбачити долю. Мистецтво ворожіння було розвинуте в етрусків як ні в кого з їхніх сусідів. Ворожили за громом і блискавкою, за польотом птахів, але найчастіше — за печінкою жертовних тварин. Не дивно, що інші народи вважали етрусків або надто побожними, або ж надміру забобонними.

Самі етруски вірили, що ворожінню, служінню богам та облаштуванню храмів їх навчив посланець богів на ім’я Таг. Легенда розповідає, що цар Таркон, засновник міста Тарквінії, якось орав поле та знайшов у борозні маленького хлопчика. Це й був Таг. Знайда зростав і дорослішав просто на очах, а заговоривши, почав навчати божої мудрості. Таркон ледь встиг записати Тагові повчання, як той перетворився на старця й помер. А записи, зроблені Тарконом, стали священними книгами етрусків.

З усіх божеств етруски найбільше шанували трьох — бога неба і блискавок Тіна, богиню царської влади Юнону та богиню-покровительку ремесел і мистецтв Мінерву. Заступником землеробів вважали бога Аплу, «господарем моря» — бога Нептуна, а в підземному «царстві мертвих», за віруваннями етрусків, панував бог Турмс. Щоб небожителі змилувалися, етруски приносили їм численні жертви — тварин, а іноді й людей. Існував і особливий, суто етруський спосіб жертвоприношення: на честь померлого влаштовували поєдинки між приреченими на смерть рабами. Згодом невільників почали озброювати вкороченими мечами, що мали назву гладіс, тому таких бійців-смертників стали йменувати гладіаторами. Улюбленим героєм етруських легенд був Геркле, який нагадував грецького Геракла, хіба що подвиги свої здійснював у Італії.

Виникнення давньогрецьких полісів

1. Греція за часів Гомера. Тоді як фінікійці відкривали далекі краї і засновували свої колонії, грецькі племена, які розселилися по берегах Егейського моря, вели замкнене сільське життя. Про бурхливе минуле їхньої країни нагадували лише руїни колись величних палаців та міфи і легенди, що їх розповідали, співаючи на бенкетах, лірники.

Найвідомішим із таких оповідачів був сліпий співець Гомер. Про його життя ми майже нічого не знаємо, навіть місце народження невідоме — за честь зватися батьківщиною співця ще в давнину сперечалися одразу сім грецьких міст. Але саме Гомера вважають автором двох видатних поем — «Іліади» і «Одіссеї», які розповідають про Троянську війну і повернення переможців додому. Щоправда, згадуючи про події сивої давнини, співець їх осучаснював, тож більшість побутових сцен у поемах насправді змальовують повсякденне життя не мікенських володарів, а сучасників самого Гомера. Завдяки цьому ми добре знаємо не лише імена давніх героїв, а й те, як жили греки за «гомерівських часів».

Мешкали греки у селах, уся навколишня земля вважалася спільною власністю громади, але кожній родині в користування надавали власну ділянку. Найкращі землі отримувала знать і ватажки племен, яких Гомер називає царями. Ознакою заможності вважали худобу та рабів. Невільників, щоправда, було небагато, і часто-густо вони жили й працювали поруч із господарем. Торгівлі майже не існувало, селяни забезпечували себе всім самі, а до купців ставилися вороже, не надто відрізняючи їх від піратів та розбійників.

2. Виникнення полісів. Лише у IX сторіччі до нашої ери в Греції знову виникають міста-держави. Більшість із них з’явилася на місці зруйнованих міст ахейців — Аргоса, Фів, Спарти та інших; або ж поселень, захоплених греками на узбережжі Анатолії — таких як Мілет або Ефес. Проте нові держави були зовсім не схожими на царства Персея чи Агамемнона. За своїм внутрішнім устроєм вони більше нагадували фінікійські чи етруські міста. Щоб не виникало плутанини, історики такі міста-держави називають полісами (з грецької «поліс» перекладається просто як «місто») — саме від цього слова походять, зокрема, українські слова «політика» (тобто державна і громадська діяльність) та «поліція» (тобто установа, відповідальна за охорону громадського порядку).

Поліс складався з міста та навколишніх сіл. Зазвичай розміри поліса були невеликими — зранку громадянин міг залишити міську оселю, попрацювати на своїй землі й увечері повернутися додому. Майже всі знали одне одного в обличчя. Громадяни одного поліса становили громаду, на загальних зборах якої вирішували усі найважливіші питання спільного життя. Переселенці з інших міст, навіть якщо вони були греками, а також невільники громадянських прав не мали.

3. Влада аристократії. Серед громадян рівності теж не було. Майже вся влада в полісі зосереджувалася в руках знаті, або, як називали її греки, аристократії (це слово з грецької перекладається як «влада кращих»), представники якої — як і у Фінікії — становили Раду. Інші громадяни, більшість із яких були селянами, хоч і переважали чисельно, на загальних зборах зазвичай лише затверджували рішення, запропоновані Радою. Жерцями і суддями також були представники знаті, й судили вони «за звичаєм», тобто у більшості випадків — на власний розсуд. Не дивно, що саме аристократи були найбільшими власниками, утримували в своїх руках найкращі ділянки землі та величезні череди, які для тогочасних греків були головним мірилом багатства.

За переказами, кожне грецьке місто на початку своєї історії мало власного володаря. Але згодом у більшості полісів аристократи домоглися скасування царської влади. Замість царів життям громад керували притани, або архонти — посадовці, яких обирали з кола знаті на певний термін, зазвичай — на один рік.

Під час війни саме аристократи ставали на чолі війська. Зазвичай вони билися на колісницях або верхи на конях, а селяни становили легкоозброєну піхоту. Наприкінці VIII сторіччя до нашої ери війна спалахнула між двома найвпливовішими грецькими містами того часу — Халкідою і Еретрією. Поступово до неї втягнулася більшість грецьких полісів. Вершники-аристократи час від часу сходилися на полі бою, щоб визначити переможця. А от піхотинцям з простолюду заборонили навіть використовувати стріли й дротики — щоб вони не могли поранити коней і битися зі знаттю на рівних.

4. «Цар-винахідник» із Аргоса. Тоді як у більшості грецьких полісів панувала аристократія, в місті Аргос влада, як і раніше, залишалася в руках царя. Аргоський цар Фідон вважав себе спадкоємцем легендарного Агамемнона і мріяв створити не менш велику та славну державу. Володар не довіряв знаті. Тому головною силою його війська стали не вершники, а важкоозброєні піхотинці — гопліти. Гоплітами їх називали тому, що захищалися вони не звичними маленькими щитами з одним держаком, який стискали у долоні, а гоплонами, тобто великими щитами з двома держаками, які утримували усією рукою. Щит допов­нювали шоломом, панциром і захисними щитками на ногах. Під час бою гопліти шикувалися кількома лавами, або ж, як казали греки, фалангою. Якщо вояки стояли щільно — їх майже неможливо було вразити, і навіть колісниці проти фаланги зазвичай були безсилими. При цьому гоплітами могли бути навіть звичайні селяни — саме з них Фідон, власне, і набрав своє військо.

У своїй державі Фідон запровадив єдині міри ваги, об’єму та довжини, які згодом використували і в інших грецьких містах. На захопленому царем острові Егіна почали карбувати монети — зручні у користуванні гроші у вигляді невеликих металічних кружалець однакової ваги. Цей корисний винахід Фідон запозичив із сусідньої з Грецією країни Лідія, багатої на поклади золота і срібла, де перші монети почали виготовляти дещо раніше, на початку VII сторіччя до нашої ери. Монетами було нескладно розрахуватися за будь-який товар, їх легко було передавати, зберігати і накопичувати. Тепер заможними могли бути не лише представники знаті.

Завдяки своїй винахідливості та наполегливості Фідону і справді вдалося об’єднати під своєю владою чимало грецьких міст і земель. Але здолати опору знаті він так і не зміг — за переказами, його вбив один із аргоських аристократів, якому цар мав необережність довіритися. Водночас, саме за прикладом Аргоса, вже невдовзі більшість грецьких міст почали карбувати монети та створювати військо з гоплітів.

5. Писані закони. Гоплітське озброєння зазвичай було не надто дорогим. Придбати його могли навіть звичайні селяни. Простолюд тепер бився за рідне місто на рівних з аристократами. І всевладдя знаті викликало в нього все більше невдоволення. Не мали довіри у пересічних громадян і судді з кола аристократів, які виносили вироки «за звичаєм», бо звичай було легко тлумачити на власну користь. Під тиском одноплемінників, знать зрештою змушена була погодитися на створення писаних законів, прочитати які міг кожен. У нагоді стала запозичена у фінікійців абетка, адже навчитися грамоти за її допомогою міг будь-який громадянин.

Складання законів вважали складною і водночас почесною справою. Для її виконання зазвичай запрошували людей, які користувалися загальною повагою. Таких законодавців вже їхні сучасники вважали неабиякими мудрецями. В давнину навіть склали список із семи наймудріших греків.

Водночас навіть записані закони влаштовували не всіх і не завжди. Надто різними насправді були інтереси і прагнення громадян. Знать і надалі намагалася утримати владу в своїх руках. Простолюд вимагав, щоб вона належала усім громадянам — демосу. З грецької слово «демос» перекладається як «народ», «громада», проте спочатку ним позначали усіх громадян загалом, а згодом — тих із них, хто не належав до знаті (власне, і в українській мові слово «народ» є так само багатозначним). Боротьба була запеклою та виснажливою і супроводжувалася бійками, збройними сутичками і навіть справжніми війнами між аристократією і простолюдом.

Створення грецьких колоній. Тиранія

1. Створення колоній. Ворожнеча між знаттю і демосом часто призводила до того, що переможені змушені були залишати рідне місто і шукати кращої долі за морем, де виникали все нові й нові колонії еллінів. Інші причини грецької колонізації теж були схожі на фінікійські або етруські — зростання населення, відсутність на батьківщині землі для всіх, хто її потребував, розвиток торгівлі, який вимагав постійної присутності в краях, з якими торгували.

Греки розпочали створювати колонії пізніше за сусідів, тому зазвичай обирали для них береги, ще не «зайняті» фінікійцями чи етрусками. Проте і заснували міст вони значно більше, аніж попередники. Найбільше колоній було в Південній Італії та на Сицилії — ці землі в давнину навіть називали Великою Грецією (на відміну від власне Греції, розташованої на берегах Егейського моря). Найвідоміші з них — Сиракузи, Тарент і Неаполь. Найбільшим грецьким містом на заході Середземного моря була Массалія (нинішній Марсель).

Засновникам Массалії вдалося встановити дружні стосунки з царями тоді ще незалежного Тартесу, а от із етрусками та фінікійцями вони здебільшого ворогували. Після кількох морських битв карфагенянам вдалося «замкнути» для грецьких кораблів Гібралтарську протоку. Фінікійського Мелькарта елліни ототожнювали з Гераклом, тому протоку вони називали Геракловими стовпами, які відтоді стали для них символом «краю землі».

Грецькі колонії виникли також в Анатолії, на острові Кіпр, на узбережжі Африки і навіть у дельті Нілу. Щоправда, фараон дозволив існувати на підвладних йому землях лише одному грецькому місту — Навкратісу. Через Мармурове море і протоку Босфор греки потрапили і до Чорного моря, яке вони називали Понтом Евксінським (що з грецької перекладається, як «море, приязне для гостей»), або ж просто Понтом. На чорноморських берегах вони заснували кілька десятків колоній, найвідомішими з яких були Херсонес, Пантикапей та Ольвія (на території сучасної України).

На батьківщині греки розмовляли різними говірками і відчували себе насамперед громадянами певної держави. Зі створенням колоній елліни почали більше звертати уваги на те, що їх об’єднує між собою і відрізняє від сусідів. Греки відчули себе єдиним народом. Тубільців, та й чужинців загалом вони називали варварами (тобто людьми, які розмовляють іншою мовою, яка грекам нагадувала повторення незрозумілих звуків на кшталт «вар-вар»). Спочатку це слово не було образливим, адже варварами вважали не лише відсталі племена, а й народи, культура яких була давнішою за грецьку, — мешканців Єгипту, Месопотамії, Анатолії. Але згодом у ставленні до чужинців з’явилася зверхність, і навіть деякі освічені греки стверджували, що варвар за своєю природою не може бути вільною людиною, а отже — рівним елліну.

2. Внутрішній устрій колоній. Засновані греками міста одразу ставали самостійними полісами, незалежними від метрополій. Але внутрішній устрій колоній був майже таким самим. Усі поселенці, окрім, звісно, рабів, становили міську громаду. Найважливіші питання міського життя вирішували на загальних зборах, паралельно з якими існувала Рада й посадовці, яких обирали на обмежений термін.

Оскільки серед переселенців були й представники знаті, і селяни, і ремісники, в більшості колоній також спалахнула боротьба між аристократією і простолюдом. Як і в самій Греції, на новому місці також ухвалювали писані закони — іноді вже під час заснування колоній. Складали їх так, щоб не виникало бажання ці настанови змінювати. Славетний законодавець Залевк вимагав, щоб кожен, хто пропонував зміни, приходив на збори з мотузкою, щоб повіситися, якщо його пропозиції не будуть схвалені. А коли самого Залевка звинуватили у порушенні складених ним законів — за легендою, він власноруч позбавив себе ока.

Якщо місту загрожувала небезпека ззовні, усі громадяни виступали гуртом. Для боротьби із сильними зовнішніми ворогами — такими як етруски, карфагеняни або ж кочові племена півночі — доводилося об’єднувати зусилля кількох міст. З часом серед колоній виділялися найвпливовіші, представники яких організовували спільну оборону. Інші за потреби надсилали загони своїх вояків, постачали харчі або ж сплачували гроші. Така допомога могла бути добровільною, але зрештою союзники ставали залежними від сильнішого поліса. Так, скажімо, навколо Пантикапея утворилася Боспорська держава, а грецькі колонії Сицилії об’єдналися навколо Сиракуз. У більшості випадків, однак, союзи між полісами були нетривкими, та й панівне місто зазвичай не втручалося у внутрішні справи залежних від нього полісів.

3. Розвиток торгівлі та його наслідки. Що більше виникало колоній, то жвавішою ставала торгівля між грецькими містами. Та й у самих полісах торгували майже всі. Селяни привозили до міста овочі, масло, вино, м’ясо або живу худобу. В обмін на них вони могли придбати вироби місцевих ковалів та гончарів або ж товари, які доставляли з далеких країв. Із колоній до Греції надходили метали, зерно, раби, вироби заморських ремісників. До колоній везли вино, олію і вироби грецьких майстрів. Поряд із торгівлею розвивалося і лихварство — адже для купівлі товарів та спорядження кораб­лів їхнім власникам були потрібні чималі кошти, які можна було взяти лише в борг.

З часом вплив торгівців і лихварів у грецьких містах ставав все більшим. Для того, щоб стати великим власником, вже не потрібно було мати землю та належати до аристократії. Багатії, невдоволені всевладдям знаті, теж вимагали для себе права керу­вати державою.

4. Тиранія. Незадоволення громадян пануванням аристократії було легко використати і в особистих інтересах. За сприятливої нагоди владу в багатьох полісах захоплювали честолюбці, які намагалися правити одноосібно, як царі. Проте на відміну від царської їхня влада не була успадкованою і трималася або на підтримці більшості громадян, або лише на військовій силі. Таких володарів греки називали тиранами, а їхнє правління — тиранією. У давнину ці слова не вважали негативними, і лише згодом тиранічною почали називати будь-яку свавільну владу.

Тиранами часто ставали військові командувачі. Або посадовці, які не хотіли відмовлятися від влади, коли завершувався термін, на який їх обирали. Тираном міста Мілет, скажімо, став притан Фрасибул. За його тиранії Мілет розквітнув і заснував кілька десятків колоній — попри виснажливу дванадцятирічну війну з сусідньою Лідією. Але Фрасибул пам’ятав, що владу здобув силою, тому переслідував усіх, хто хоч якось виділявся серед громадян і міг очолити спротив тиранії. Найбільшу загрозу тирани зазвичай вбачали у поваленій ними аристократії — тому боролися з нею усіма можливими засобами. Тиран Сікіона Клісфен, скажімо, уславився тим, що дав родовим об’єднанням знаті образливі імена «кабанщиків», «віслючників» та «поросятників».

Аристократія відплачувала тиранам не меншою ненавистю — подейкували, що з правителя Халкіди Антилеонта, якого знать позбавила влади, живцем зідрали шкіру.

А от громадяни Сиракуз, за переказами, самі запросили правити містом сусідського тирана Гелона. Гелон виявив себе вмілим і водночас суворим володарем. Він розширив межі міста, збудував нові оборонні мури, величні храми і водогін. З аристократами тиран намагався не ворогувати, але й демосу прагнув сподобатися. Гелон заборонив багатіям хизуватися своїми статками, а безземельні громадяни отримали землі, які тиран відібрав у кількох сусідніх полісів. Помер Гелон власною смертю, передавши владу своєму братові.

Проте в більшості грецьких міст влада тиранів була нетривалою. Знищивши всевладдя аристократії, інших вимог демосу вони виконати не могли. Мудрець і законодавець Піттак навіть казав, що «найбільше диво — це тиран, який дожив до старості».

Зазвичай тиранію скидали ті самі громадяни, які її спочатку підтримували. Але після цього знаті вже не вдавалося повернути владу до своїх рук. Вона були змушена ділитися нею з багатіями — торгівцями і лихварями. Такий устрій називають олігархією (з грецької це слово перекладається як «влада небагатьох»). Або ж до влади приходили ватажки демосу, грецькою — ­демагоги. За давніх часів це слово було не образливим, навіть почесним, і лише згодом демагогами стали називати пройдисвітів, що обманюють інших порожніми балачками. Ватажки демосу прагнули змінити закони таким чином, щоб у керівництві державою могли брати участь усі громадяни. Іншими словами — утвердити демократію (що з грецької перекладається як «влада демосу», або ж «влада народу»).

Коринфська держава

1. «Міст Греції». Найзаможнішим містом Еллади вважали Коринф. Розташований на вузькому Істмійському перешийку, що з’єднував півострів Пелопонес із рештою Греції, він мав одразу кілька зручних гаваней, одна з яких була відкрита на захід, а інша — на схід. Так, волею самої природи Коринф опинився на перехресті шляхів — як суходільних, так і морських. Не дивно, що це місто називали «мостом Греції». Здавна селилися тут й іноземні торгівці — насамперед фінікійці.

У давнину Коринфом правили володарі, які вважали себе нащадками самого Геракла. Верхівку місцевої аристократії становили царські родичі, яких — за ім’ям спільного пращура — називали Бакхіадам. Після загибелі царя Телеста знать домоглася скасування у Коринфі царської влади. Замість єдиного володаря містом тепер керували двісті найповажніших Бакхіадів, які обирали зі свого складу притана та військового командувача. Цікаво, що до свого кола нові господарі міста не приймали нікого ззовні — легенда каже, що Бакхіадами навіть заборонили одружуватися з представниками інших сімей.

Як і в інших грецьких містах, коринфські аристократи були поважними землевласниками, але водночас — і судновласниками та лихварями. Саме від торгівлі вони отримували найбільші доходи. За правління Бакхіадів у Коринфі почали будувати швидкі кораблі одразу з трьома рядами весел — трієри. У міста з’явилися свої колонії, найвідомішою з яких стали Сиракузи. Вирушати за море коринфян, однак, змушували не лише торговельні інтереси. Населення міста швидко зростало, і для всіх мешканців просто не вистачало землі. Не дивно, що серед перших писаних законів, які для Коринфа створив притан Фідон (тезка аргоського царя), найвідомішим був той, що вимагав, аби кількість земельних ділянок завжди відповідала кількості громадян.

2. Встановлення тиранії. Закони Фідона не заспокоїли коринфського демосу. Невдоволення пануванням аристократії лише зростало. Настроями громадян скористався військовий командувач на ім’я Кіпсел. Його батько не належав до Бакхіадів і одружився на представниці цього роду лише тому, що наречена кульгала і ніхто не хотів брати її за дружину. За легендою, правителі міста хотіли вбити Кіпсела одразу після народження, але мати сховала його у скрині. «Скриня» грецькою звучить як «кіпсел», тож цілком можливо, що легенда виникла вже згодом, щоб пояснити дивне ім’я, адже Кіпсела не лише не вбили, а й доручили зреш­тою керувати військом.

Командувач уславився не тільки перемогами, а й прихильним ставленням до пересічних коринфян. Боржникам він допомагав захищатися від вимог лихварів. І навіть віддавав громадянам гроші, які ті мали сплатити як штраф.

Не дивно, що народ підтримав Кіпсела, коли той захопив владу над містом і встановив тиранію. Бакхіадів вислали з міста, а можливо, вони й самі поквапилися втекти, остерігаючись розправи. Землі, відібрані у знаті, були розподілені між іншими громадянами. До того ж, тиран заснував кілька нових колоній, в яких усі охочі могли отримати ділянки для ведення власного господарства. В аристократів відібрали і повноваження суддів. Не на користь знаті були спрямовані також особливі закони проти «надмірної розкоші» і «ледарства». Обмежив тиран і кількість рабів, яку міг купити окремий громадянин, — окрім іншого, це змушувало багатіїв наймати на роботу вільних містян. При цьому Кіпсел заохочував розвиток ремесла — насамперед гончарства. Посуд, виготовлений у Коринфі за доби тиранії, й зараз знаходять у найвіддаленіших куточках Середземного моря.

3. Періандр. Коли Кіпсел помер, його владу успадкував син Періандр. Новий володар від природи був людиною незлобивою і навіть хотів примиритися зі знаттю. Але від цього кроку його нібито відмовив його старший приятель і спільник — мілетський тиран Фрасибул. Зрештою, Періандр відновив переслідування аристократії, ба навіть перевершив у цьому батька. Простолюд натомість отримав рівні права зі знаттю, а замість старого родового поділу громади тиран запровадив поділ за місцем проживання.

Податки Періандр зменшив, а потім взагалі скасував. Адже для наповнення державної скарбниці цілком вистачало мита, що стягували з купців, які привозили товари до Коринфа. Щоб заохотити торгівлю, тиран почав карбувати власну монету і не шкодував грошей на облаштування міських гаваней та волоку, яким кораблі перетягували через Істмійський перешийок. Періандр заснував близько десятка колоній і повернув під владу Коринфа ті поселення, які здобули незалежність за правління Бакхіадів. Так виникла Коринфська морська держава.

Демос тирана любив, сусіди ставилися до нього з повагою, Періандра навіть вважали одним із семи наймудріших греків. Однак чим старше ставав тиран, тим більше боявся втратити владу. Щоб попередити замахи на своє життя, Періандр оточив себе кількома сотнями найманих охоронців. Потім заборонив будь-які об’єднання громадян та збори, окрім релігійних. Зрештою коринфяни зрозуміли, що тиран готовий знищити будь-кого, кого він вважатиме небезпечним для себе, і зненавиділи його. Оточений загальним презирством, Періандр відчув, що божеволіє. Він не став чекати смерті й сам наказав себе вбити — так, щоб його тіла не знайшли і не могли сплюндрувати.

4. Утвердження олігархії. Наступником Періандра став його небіж. Але він протримався при владі лише кілька років. Не маючи сили та передбачливості дядька, новий володар не зміг попередити заколоту проти своєї влади. Змовники вбили тирана і його тіло викинули за межі Коринфа. Натовп розграбував і зруйнував будинки володаря та його родичів.

Безлад у місті, однак, тривав недовго. Подібно до багатьох інших грецьких полісів, у Коринфі утвердилася олігархія. Усі державні справи тепер вирішувала міська Рада. І хоча діяла вона від імені усіх громадян, а не лише знаті, складалася Рада переважно з найзаможніших містян. А всі її рішення готували вісім урядовців — пробулів. Діяли у місті і народні збори, але вони могли тільки підтвердити чи відкинути рішення, винесені на їхній розгляд Радою. Морська держава, створена Періандром, розпалася, хоча деякі колонії і надалі залишалися під владою Коринфа.

Встановлення та повалення демократії в Мегарах

1. Мегари — від влади аристократії до тиранії. Північним сусідом Коринфа було місто Мегари. Знать у Мегарах панувала ще від гомерівських часів. Місцевим царям вдалося зберегти за собою лише обов’язки жерців, а справжню владу перебрала на себе аристократична Рада. Саме Рада призначала усіх посадовців, зокрема, й командувачів війська, яких було одразу п’ятеро.

Земель для скотарства чи землеробства в мегарських володіннях було небагато, тому місцевих мешканців, як і коринфян, годували мореплавство і торгівля. Щоправда, Істмійський перешийок біля Мегар був ширшим і гористішим, але місто все ж мало гавані на обох його берегах, тому торгувало як із заходом, так і зі сходом. Колоністи з Мегар облаштувалися у Сицилії, на берегах Чорного моря та протоки Босфор. Найбільшої слави серед мегарських колоній зажив Візантій (теперішній Стамбул).

Пересічні містяни, щоправда, були невдоволені тим, що морська торгівля збагачує насамперед представників знаті. Обурювалися вони й тим, що аристократам належать найкращі землі та величезні череди. Настроями простолюду скористався колишній мегарський воєначальник Феаген. Разом зі спільниками він напав на худобу, що належала знаті, і майже всю її перебив. Демос був у захваті, тож коли Феаген з’явився у самому місті, він майже без спротиву захопив владу і встановив тиранію.

Тиран намагався сподобатися співгромадянам. Він прикрасив Мегари ошатними будівлями, облаштував серед міста фонтан із питною водою, надав незаможним селянам землю на острові Саламін. Але невдовзі розсварився із сусідами. Спалахнула війна, що затягнулася на кілька років. Невдоволений військовими труднощами народ розлюбив тирана і сам вигнав його з Мегар.

2. Встановлення демократії. На певний час у Мегарах утвердилася олігархія — аристократія змушена була поділитися владою із заможними вихідцями з демосу. Нові керівники якнайшвидше замирилися з сусідами. Але простолюд встиг відчути свою силу. Оскільки він бився за рідне місто в лавах гоплітського війська поруч з аристократами, то тепер вимагав такої ж рівної участі в управлінні державою. І зрештою домігся свого.

Після перемоги демосу будь-які важливі питання життя громади вирішували народні збори. Участь у них міг взяти кожен громадянин. Ухваленим вважалося рішення, підтримане більшістю присутніх. Ухвали зборів називали догмами, і їх не можна було оскаржити чи переглянути, хіба що переконати громадян проголосувати за інше, протилежне за змістом, рішення.

З утвердженням демократії, або, як казали в самих Мегарах, «необмеженої свободи», посадовцем ставав уже не той, хто мав більші статки чи міг похвалитися шляхетним походженням, а той, хто здобув підтримку більшості народних зборів. І діяли урядовці так, щоб насамперед сподобатися пересічним громадянам.

3. Демагоги при владі. Нова влада заходилася встановлювати справедливість — так, як її розуміли пересічні мегарці. Почали з того, що відібрали майно в аристократів і багатіїв, які виступали проти влади народу. За рішенням народних зборів відібране роздали незаможним. Потім взялися за тих, хто, на думку простолюду, нажив багатство нечесним шляхом, насамперед лихварів. Надалі великих власників змусили влаштовувати своїм коштом обіди для бідніших співгромадян. Деякі мегарці вже й не чекали дозволу влади, а збиралися гуртом і вдиралися до домівок заможних ­сусідів, змушуючи їх годувати непроханих гостей або віддавати «зайве». Дехто взагалі залишався жити в чужих оселях. Чинити опір таким «борцям за справедливість» мало хто наважувався, зазвичай багатії просто тікали з Мегар — до колоній чи інших грецьких міст.

Щоб забезпечити зе­мельними ділянками всіх громадян, які мріяли про власне господарство, демагоги вирішили заснувати нову колонію. Але, на свою біду, обрали для поселення місце, на якому вже облаштувалися вихідці з іншої грецької держави — острова Самос. Спалахнула війна. Мегарці зазнали поразки. Шістсот із них опинилися у ворожому полоні. Бранці, щоправда, невдовзі підбурили самосців встановити демократію і на їхньому острові. Але самі Мегари залишилися без військового флоту, тож невдовзі втратили Саламін. Мегарці, які раніше облаштувалися на острові, тепер змушені були його залишити, повернулися додому і приєдналися до невдоволених владою.

Щоб заспокоїти демос, урядовці знову взялися за лихварів — тепер їх змушували повернути боржникам сплачені тими відсотки. У відповідь багатії взагалі перестали позичати гроші. Невдоволений був і простолюд — адже він сподівався, що борги скасують взагалі. Тоді демагоги вирішили надати права громадян одразу всім вільним мешканцям Мегар, зокрема — й переселенцям з інших міст. Безправними залишилися тільки раби. Вдячні «нові» громадяни підтримували на народних зборах усі пропозиції урядовців. Із них набрали й нове гоплітське військо, і з його допомогою навіть відвоювали Саламін.

4. Кінець «необмеженої свободи». Не домоглися демагоги лише одного — наведення порядку в межах всієї мегарської держави. За міськими мурами панував цілковитий безлад, варто було людині залишити Мегари, як вона потрапляла до рук розбійників. Лиходії не визнавали над собою жодної влади і зрештою напали навіть на священне посольство, яке прямувало до Дельф. Після цього проти зухвальців піднялася мало не вся Греція. Спільними зусиллями сусідні поліси завдали важкої поразки війську демагогів і позбавили Мегари виходу до моря.

Невдовзі проти незграбних правителів спалахнуло повстання і в самому місті. На батьківщину повернулися вигнанці, які жорстоко помстилися своїм кривдникам. Демократія була повалена. На зміну їй знову прийшла олігархія. Усі нововведення часів «необмеженої свободи» скасували. Певний час навіть діяв закон, який забороняв обирати на державні посади тих, хто жив у Мегарах за правління демагогів і «заплямував» себе співпрацею з ними. Цікаво, що навіть імен ватажків мегарської демократії історія не зберегла.

Спартанська держава — «громада рівних»

1. Виникнення Спартанської держави. Особливий устрій склався у найбільшому грецькому полісі — Спарті. Заснували цю державу переселенці-дорійці на місці однойменного міста ахейської доби. Разом зі Спартою прибульці захопили і навколишню область Лаконію. Тому їхня держава дістала ще й другу назву — Лакедемон. Тих мешканців Лаконії, які чинили спротив завойовникам, спартанці силою перетворили на рабів. Проте належали вони не окремим особам, а всій громаді. Називали таких громадських рабів гелотами. Земля також вважалася спільною власністю громадян, хоча й була поділена на окремі ділянки — по одній на кожного спартанця. Але самі спартанці на землі не працювали, обробляли кожну ділянку 50—60 гелотів. Місцеві мешканці, які добровільно визнали владу спартанців, а також переселенці з інших місць зберегли особисту свободу, але не мали громадянських прав і змушені були сплачувати податки — таких мешканців Лакедемону називали періеками (тобто «сусідами»). Спартанців від сплати податків звільнили.

Згодом, коли населення Спарти зросло і з’явилася потреба в нових землях, спартанці захопили ще й сусідню область — Мессенію. Частина мессенців залишила батьківщину, а більшість із тих, хто залишився, завойовники також перетворили на гелотів.

2. Внутрішній устрій Спарти. Як і в інших грецьких полісах, у Спарті від самого початку панувала аристократія. Раду, що складалася з представників знаті, тут називали герусією. На народних зборах було заборонено навіть сперечатися, вони або ухвалювали, або відхиляли рішення, запропоновані герусією. Проте, якщо рішення зборів Рада визнавала «шкідливим», вона і його могла скасувати. Царська влада у Лакедемоні збереглася, проте царів було одразу двоє і вони мусили коритися волі герусії.

Самі спартанці вважали, що закони, які впорядковували їхнє життя, запровадив легендарний герой Лікург. А для того, щоб громадський устрій залишався сталим, Лікург нібито вдався до хитрощів — узяв зі спартанців клятву, що вони не мінятимуть законів до його повернення, а сам поїхав до Дельф, де вкоротив собі віку.

Щоправда, клятву порушили вже за кілька десятиріч після смерті Лікурга. Адже під час війни з Мессенією царі постійно перебували у походах. Тому змушені були погодитися, що за їхньої відсутності громадою керуватимуть інші посадовці — ефори. Ефорів було п’ятеро, і їх вважали представниками усіх спартанців. Уже невдовзі вони перебрали на себе вищу владу в державі, нав’язуючи свою волю навіть царям.

Встановлення тиранії в інших грецьких містах і урядування демагогів у Мегарах налякали спартанську знать. Ефор Хілон переконав її, що причиною негараздів є заздрощі простолюду до привілеїв і багатств аристократії. А для того, що зберегти владу й утримати в покорі гелотів, краще добровільно піти на поступки та погодитись перетворити Лакедемон на «громаду рівних».

Щоб ніхто зі спартанців не виділявся з-поміж інших, Хілон усіх зобов’язав мати майже однакові житла, одяг, посуд і зброю, ба навіть харчуватися разом. Ділянку землі, завдяки якій годувався громадянин, він не міг продати, подарувати чи передати у спадок. Спартанцям заборонили не лише орати, а й займатися торгівлею чи ремеслом — це дозволяли лише періекам. Щоб не існувало багатіїв, заборонили також золоті й срібні монети, замість них розраховувалися залізним пруттям, яке важко було носити з собою та накопичувати.

Для того ж, щоб надати настановам Хілона більшої ваги, оголосили, що усі ці правила були запроваджені ще Лікургом, але чомусь забуті, тож мудрий ефор лише відновив їхню дію.

3. «Спартанське виховання». До життя за суворими законами спартанців готували з дитинства. І хоча сусіди вважали таке виховання жорстоким, самі мешканці Спарти ним пишалися.

Подейкували, що слабких хлопчиків у Лакедемоні одразу після народження просто скидали зі скелі на каміння. Сильних забирали від батьків уже в сім років — відтоді їх вважали «власністю держави». Немов худобу, хлопців ділили на «череди», де вчили трьох речей — підкорятися, витримувати страждання і битися. З одягу їм давали лише один-єдиний плащ, постіль вони облаштовували собі самі — з очерету, збираного голіруч, за найменшу провину сікли різками. Красти не забороняли, суворо карали лише тих, кого заскочили на гарячому. Раз на рік усіх сікли без усякої провини — просто для того, щоб майбутні вояки навчилися навіть під різками не стогнати.

Щодо необхідних знань, то такими вважали лише музику, співи, вміння написати найнеобхідніші слова, а також мистецтво висловлюватися стисло і точно, або ж, як казали греки, лаконічно (тобто — так, як говорять у Лаконії). Дорослим громадянином спартанця визнавали лише у 30 років.

4. Спартанське військо. Пелопонеський союз. Завдяки суворому вишколу молоді спартанцям вдалося створити найсильніше військо серед усіх грецьких полісів. Спартанські вояки були не лише сильними і витривалими, а й хоробрими і дисциплінованими. Тих, хто не виконав наказу, могли навіть не карати, зневага з боку співгромадян змушувала їх самих зводити рахунки з життям.

Спарта не мала оборонних мурів, бо її мешканці вважали, що місто захищають не кам’яні споруди, а мужність його громадян. Проте головним завданням спартанського війська був не захист від навали ворогів ззовні, а утримання влади над гелотами. Гелоти зі своїм рабством миритися не бажали, і за будь-якої зручної нагоди повставали проти поневолювачів. Саме тому військо спартанців мало бути завжди напоготові.

За допомогою до міста, яке мало найкраще в Греції військо, часто зверталися сусіди — близькі й далекі. І хоча у самій Спарті нібито панувала рівність між громадянами, за межами своєї держави вона зазвичай підтримувала прихильників аристократії та олігархії, скидала тиранів, що спиралися на підтримку народу, і нав’язувала володарів, яким не подобалася демократія. Більшість грецьких міст визнали першість Спарти і вважали за честь бути її союзником — так поступово склалося військове об’єднання, яке вчені називають Пелопонеським союзом.

Афіни: між тиранією і реформами

1. Афіни під владою знаті. Були у Греції і міста, які не квапилися визнавати спартанську першість. Найвизначнішим серед них були Афіни — центр області Аттика.

Як і в інших полісах, влада в афінській громаді здавна належала аристократії. Представники знаті становили Раду, що в Афінах мала назву ареопаг (на свої засідання він збирався на пагорбі, присвяченому богу війни Аресу). З кола аристократів обирали також командувача війська та архонтів. Царську владу скасували, точніше, залишили за царськими нащадками лише обов’язки жерців — в іншому вони нічим не відрізнялися від інших аристократів.

Знать поступово захопила найродючіші землі Аттики, пересічні громадяни мали ділянки переважно у гористій місцевості й тому час від часу позичали зерно або гроші в заможніших сусідів. Заставою була земля, на якій встановлювали так звані «боргові камені». Якщо селянин не повертав позички вчасно, його могли навіть продати у рабство. Судитися доводилося в ареопазі, тож справи зазвичай вирішували на користь аристократів.

Демос вимагав письмових законів, і врешті-решт знать на це погодилася. Справу доручили архонту Драконту. Створені ним закони були жорсткими, у давнину навіть казали, що їх писали кров’ю. За зазіхання на чужу власність передбачалася смертна кара, навіть за крадіжку виноградного грона у сусідському саду. Відтоді будь-які невиправдано жорсткі заходи називають драконівськими (до міфічних і казкових драконів цей вислів не має ніякого відношення).

2. Реформи Солона. Заспокоїти демос за допомогою драконівських законів не вдалося. Заворушення не припинялися, і 594 року до нашої ери примирити громадян доручили іншому архонту — Солону. Він належав до царського роду і уславився на полі бою — під його командуванням афіняни остаточно захопили в мегарців Саламін. Багато хто гадав, що він стане тираном, проте сам Солон прагнув не одноосібної влади, а мирних реформ.

Афінський реформатор намагався не повторювати помилок мегарських демагогів. Тому Солон скасував усі несплачені борги. Лихварі та позичальники при цьому втратили лише неотримані прибутки, повертати боржникам раніше стягнуте від них не вимагали. «Боргові камені» знищили, боргове рабство заборонили. Після цього Солон поділив громадян за рівнем їхніх доходів. До вищого класу належали так звані «п’ятсотмірники» — ті, хто отримував щорічно не менше 500 мір зерна. Лише вони мали право обіймати найвищі посади в державі й командувати військом. Далі йшли ті, чиї доходи перевищували 300 мір, вони дістали право обіймати менш впливові посади, а під час війни воювали верхи. Щоб належати до третього класу, треба було отримувати 200 мір, — це цілком відповідало статкам більшості селян. Під час війни вони билися як гопліти. Усі інші громадяни належали до четвертого класу і воювали або в легкоозброєній піхоті, або на кораблях.

Хоча Солон сам належав до аристократії, він суттєво обме­жив владу ареопагу. Насамперед був створений суд присяжних. Присяжних обирали за жеребом, відтак у цій ролі міг опинитися будь-який громадянин, незалежно від його походження чи статків. Це робило суд більш неупередженим у рішеннях. Солон розширив повноваження народних зборів. І рішення зборів тепер готував не ареопаг, а нова рада — буле, яка складалася вже не з представників знаті, а з усіх громадян — її склад також обирали за жеребом.

3. Тиранія Пісістрата. Реформи Солона не задовольнили і не могли задовольнити всіх. Знать була обурена «відступом від звичаїв» і обмеженням своєї влади, торгівці й лихварі — тим, що й після реформ влада залишилася в руках тих, хто мав землю, а не гроші. Навіть у селян, які домоглися скасування боргового рабства, були причини для невдоволення — адже всупереч сподіванням Солон не став перерозподіляти землі на їхню користь.

Невдоволенням з боку демосу скористався родич Солона — Пісістрат. Він спочатку хитрістю домігся, аби йому дозволили мати збройну охорону, а потім за її допомогою захопив одноосібну владу в Афінах і став тираном. Пісістрат не був жорстокою людиною, не переслідував своїх ворогів і навіть приходив до суду, коли хтось до нього позивався. Тих, хто міг відібрати в нього владу, він прагнув позбутися без застосування сили — найбунтівливіших і найчестолюбніших аристократів, скажімо, відрядив воювати і засновувати колонію на півночі Егейського моря.

Тиран не скасовував законів Солона, і, поки мудрець жив, завжди уважно вислуховував його поради. Щоб громадяни не кидали свого господарства заради судових справ, Пісістрат створив місцеві суди й особисто стежив за тим, щоб вони виносили справедливі вироки. Він щиро прагнув, аби пересічні афіняни були заможнішими, сприяв розвитку ремесел і садівництва, допомагав селянам позиками і забезпечував роботою міських бідняків, побудував водогін і численні храми в Афінах. Пісістрат запровадив нові свята і наказав нарешті записати гомерівські поеми, на героїв яких він намагався бути схожим. Тиран дожив до глибокої старості, і після смерті влада перейшла до його синів. Проте, на відміну від батька, нові володарі були пихатими й жорстокими. Громадяни збунтувалися. Одного з тиранів убили, а другого — вигнали з Афін.

4. Реформи Клісфена. Боротьба за владу завершилася перемогою прихильників демократії. Їхнім ватажком став афінський аристократ і водночас онук сікіонського тирана, якого батьки на честь діда теж назвали Клісфеном. Клісфен домігся проведення цілої низки важливих реформ. Щоб позбавити знать впливу на громадські справи, був скасований старий поділ громадян за походженням, натомість запроваджений новий — за місцем проживання. За новим поділом відтепер відбувалися і вибори до буле. В інтересах торгівців, лихварів та інших багатіїв статки почали оцінювати не мірами зерна, а грошима. А виборчі права отримали всі громадяни, незалежно від статків.

Однак чи не найбільшої слави з нововведень Клісфена зажив запропонований ним закон про «суд черепків», або ж грецькою — остракізм. Він передбачав, що громадяни могли щорічно на загальних зборах визначити, яка людина, на їхню думку, є небезпечною для міста. Для цього кожен із учасників зборів міг записати на черепку ім’я того, хто викликав підозру, і кинути його до загальної купи. Якщо те саме ім’я виявляли на більшості черепків — ця людина мала добровільно залишити Афіни на десять років. Родину вигнанця при цьому ніхто не переслідував, а його майно увесь цей час перебувало під захистом громади, тож після повернення він міг одразу повернутися до повноцінного суспільного життя.

Як жили, навчалися і кого шанували давні греки

1. Повсякденне життя греків. Яким би не був устрій грецьких держав, побутові звички та вподобання їхніх мешканців були зазвичай схожими. Жили греки в невеликих будинках, що мали не більше двох поверхів. Усі вікна такого дому виходили у внутрішній двір. Потрапити на вулицю можна було через єдині двері. Дім поділяли на дві половини — чоловічу, в якій приймали гостей, і жіночу, вхід до якої для чужих був суворо заборонений.

Меблів греки мали небагато, і були вони надзвичайно простими. Обходилися без шаф — одяг, білизну, інші речі зберігали у скринях. На ліжках не лише спали, а й їли. Страви і питво ставили на низькі столики перед ними. Посуд був переважно глиняним, на золотий і срібний розщедритися могли хіба що багатії. Проте звані вечері й відвідування гостей були найулюбленішими розвагами більшості містян — незалежно від їхніх статків.

Одяг давніх греків складався з двох частин: сорочки без рукавів і кишень (вона мала назву хітон) і плаща. Жінки намагалися вкривати голову плащем, чоловіки надягали капелюха лише в дорозі — щоб захиститися від сонця чи дощу. Взуття носили різноманітне, але найпоширенішими були шкіряні сандалії. Жінки використовували косметику — білила, рум’яна, запашні олії.

Усе своє життя давньогрецькі жінки змушені були підкорятися — спершу батькові, потім — чоловікові, а якщо той помирав — його родичам. Вони майже не залишали домівки, а якщо й виходили надвір — лише в супроводі. Дружина виконувала усю хатню роботу, і лише в заможних родинах їй допомагали служниці чи рабині.

2. Виховання дітей. Давньогрецька школа. «Жіночою справою» греки вважали і виховання дітей. Хлопчиків семірічного віку в більшості полісів віддавали до школи, де їх вчили читати, писати, рахувати, співати і грати на музичних інструментах. Зазвичай до учнів приставляли спеціально навченого раба — педагога, який піклувався про належну поведінку хлопця, супроводжував його до школи, носив його речі. Неуважних учнів та пустунів учитель міг повернути до тями за допомогою різок.

Для навчання використовували вощені дощечки, на яких писали загостреною паличкою — стилем. Тупим кінцем стиля затирали помилки. Підручників не було, замість них використовували сувої з переказами або віршами.

Займалися учні й фізичними вправами. Для цього існували навіть особливі приміщення — палестри. З грецької це слово перекладається як «місце для боротьби». Але в палестрі не лише боролися, а й вправлялися в бігу, стрибках, вправах зі списом і диском.

Навчання було платним, і хоча вартість була невисокою, хлопчики з незаможних родин зазвичай ходили до школи недовго. Решта — вчилися до 16 років. І лише сини найбагатших батьків мали змогу ще два роки навчатися в гімнасії.

Дівчата ані шкіл, ані гімнасії не відвідували, їх виховували і навчали вдома. Під маминим наглядом вони перебували, допоки їх не видавали заміж.

Хлопці з 18 років проходили ще й військовий вишкіл — вчилися ходити строєм і битися, володіти різними видами зброї, чергувати на бойових постах. Лише після цього їх вважали повноправними громадянами. Однак брати участь у народних зборах і голосувати у багатьох містах вони могли лише з 30 років.

3. Олімпійські ігри. Змагалися між собою, звісно, не лише юнаки. Спорт був улюбленою розвагою дорослих греків. Змагання, що мали виявити найсильніших і найспритніших, влаштовували в кожному з міст Еллади, але існували і загальногрецькі перегони, що їх називали іграми. Ігри влаштовували у Дельфах, Коринфі, Афінах, проте найвідомішими були змагання в «священному місті» Олімпії, розташованому на Пелопонесі. Вони відбувалися раз на чотири роки, і на час їхнього проведення припинялися усі війни між греками. Час між іграми називався олімпіадами. Вважали, що перша олімпіада почалася 776 року до нашої ери, хоча, за переказами, змагання в Олімпії проводили і раніше.

Змагалися учасники Олімпійських ігор у бігу на один стадій (тобто близько 192 метри), стрибках, боротьбі, киданні диска і списа (разом ці види спорту називалися п’ятиборством), а також — у бігу на два і на сім стадіїв, бігу в озброєнні, кулачному бою і пакратіоні — своєрідному поєднанні кулачного бою і боротьби. Влаштовували також змагання колісниць і кінські перегони. Участь у змаганнях брали тільки чоловіки. Виняток робили лише для громадянок Спарти, жінкам з інших міст і країв було заборонено навіть спостерігати за іграми. Але вони могли перемогти у кінських і колісничних перегонах, бо в цих видах змагань переможцями оголошували господарів коней, а не вершників чи візників.

За дотриманням правил під час змагань стежила особлива комісія суддів. Перемоги не присуджували тому, хто використовував заборонені прийоми або вбивав суперника, хай навіть ненавмисно. За спробу підкупити суддів чи навіть сваритися з ними шмагали батогом.

Переможця ігор називали олімпіоніком. Його нагороджували вінком із гілок священної маслини, що росла біля храму Зевса, а господарів коней, що прийшли першими у перегонах, — пальмовою гілкою. Проте найголовнішою нагородою вважали саму перемогу. Греки вбачали в цьому особливу відзнаку богів. У рідному місті олімпіоніка зустрічали як справжнього героя, влаштовували на його честь бенкети, складали пісні й вірші, встановлювали статуї. Він ставав чи не найповажнішою людиною в місті, до думки якої завжди дослухалися, а обрáзу олімпіоніка вважали образою всього міста, яке він своєю перемогою прославив на всю Грецію.

4. Грецькі поети. Театр. Не лише у фізичних вправах і боротьбі за владу змагалися між собою греки. Подейкували, що сам Гомер не соромився доводити вправність у складанні віршів у змаганні з іншими поетами — і зрештою навіть програв у змаганні. Переможцем Гомера називали Гесіода, автора поем «Походження богів» та «Труди й дні». Утвердження полісного устрою сприяло справжньому розквіту грецької поезії. Більшість поетів цієї доби були аристократами, адже лише знать, не обтяжена щоденною важкою працею, мала багато вільного часу для здобуття гарної освіти, читання та складання віршів. Чимало поезій, власне, й розповідає про безтурботне життя їхніх авторів та розмови у дружньому колі за келихом вина. З інших віршів ми можемо дізнатися й про ставлення поетів до громадських справ.

Так, поет Алкей, що походив з острова Лесбос, часто ганьбив тиранів та законодавця Піттака. Мегарець Феогнід заходився від ненависті до демагогів, які захопили владу в його місті. Натомість Солон у своїх віршах закликав співвітчизників афінян до єдності. Тиртей, який переселився з Афін до Лакедемону, надихав спартанських вояків сміливо битися за батьківщину. А ось паросець Архилох, який був вояком-найманцем, чесно зізнавався, що головне для нього — не перемогти, а вижити за будь-яку ціну. Поетка Сафо, яка, як і Алкей, народилася на Лесбосі, оспівувала насамперед красу природи та кохання. Автором численних повчальних оповідок — байок, що дійшли до нашого часу, вважають Езопа. За легендою, він був рабом і жив, як і його господар, на острові Самос.

Улюбленим мистецьким видовищем більшості еллінів став театр. У перекладі з грецької це слово й означає «видовище». Але винайшли театральне мистецтво не в Греції. Мистецтво вистави — особливої дії, що супроводжується перевтіленням її учасників, — народилося в Єгипті. Там вистави відбувалися під час свят на честь Озіріса, і їхні учасники таким чином «розповідали» міфи про цього бога. Пізніше з’явилися актори, які розігрували перед глядачами і побутові сценки.

Першими греками, які запозичили єгипетську забаву, були тирани. Вони шукали засоби зміцнити свою владу, і для цього підтримували вшанування бога Діоніса (якого вважали «ближчим» до народу, аніж олімпійські боги). На честь божества влаштовували свята, під час яких учасники співали разом і переодягалися у козячі шкури, перевтілюючись таким чином у міфічних супутників Діоніса — сатирів. Періандр у Коринфі, а потім Пісістрат в Афінах започаткували під час цих свят змагання на кращу виставу.

Урочисті вистави називалися трагедіями (у перекладі з грецької — «піснями цапів», на згадку про перевдягання співців хору). Від цього слова походить українське слово «трагічний», тобто пов’язаний із великим нещастям. Трагедія і справді налаштовувала глядачів на суворий лад. Зазвичай вона переповідала якийсь із міфів, але водночас ставила перед глядачами питання, які стосувалися їхнього власного життя та життя громади. Саме тому греки, навіть якщо добре знали зміст міфу, з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається на сцені.

За часів «необмеженої свободи» в Мегарах поет Сусаріон створив ще один вид вистави — комедію. Це слово з грецької перекладається як «селянська пісня», адже комедія народилася зі сценок, які селяни розігрували під час обжинків. Від нього походять українські слова «комічний» і «кумедний», тобто смішний. Комедія висміювала знайомі глядачеві ситуації, що траплялися у житті громади, та відомих людей. Події, про які розповідала комедія, зазвичай були вигадані її автором. Актори могли перевтілюватися і в героїв міфів, і у звичайних людей, і в інших живих або навіть неживих істот — головне, щоб глядач зрозумів, кого зі співгромадян вони висміювали, і сам сміявся від душі.

5. Перші філософи. Великою повагою у давніх греків користувалися люди, які намагалися зрозуміти, як влаштований навколишній світ, розібратися в устрої суспільства і пояснити іншим, як слід себе поводити. Поради освічених людей цінували ще й тому, що на безліч запитань, які виникали в житті громади, не давали і не могли дати вичерпної відповіді жерці. Якщо греки вагалися з вибором, то часто зверталися за оракулом, проте коли потрібно було створити писані закони або припинити сварку між мешканцями міста, запрошували мудреця. Любов до мудрості грецькою звучить як філософія, тому мудреців греки називали філософами.

Філософи насамперед навчали греків життєвої мудрості — знати міру, не робити іншим того, чого не бажаєш собі, цінувати дружбу, дотримуватися даного слова, турбуватися не лише про себе, а й про інших, шанувати закон, який має бути вищим за свавілля володаря. Філософами були і Солон, і Періандр, але найбільше шанували Фалеса з міста Мілет, який жив у 624—548 роках до нашої ери. Його родина походила з Фінікії, а сам він тривалий час жив у Єгипті, де спілкувався з місцевими жерцями. Спираючись на їхні знання, він зробив багато відкриттів у геометрії, астрономії та інших науках. Найбільше він здивував співвітчизників, коли передбачив сонячне затемнення. А коли Фалесу почали дорікати, що, міркуючи про всесвіт, він не бачить, що відбувається в нього під ногами, філософ довів, що з наукових знань можна отримати і неабияку практичну користь. Зрозумівши за відомими лише йому ознаками, що країну чекає рясний врожай маслин, мудрець тишком придбав усі олійні у місті, а коли врожай і справді перевищив усі сподівання, продав їх утричі дорожче. Мілетський тиран Фрасибул зробив Фалеса своїм радником і справді дослухався до його порад. Хоча, цілком можливо, що володар просто хитрував — адже дії тирана тепер заздалегідь вважали мудрими, підказаними самим Фалесом.

Філософи часто поєднували участь у громадських справах із науковими дослідами. Щоправда, кожен пропонував свої власні відповіді на пекучі питання. Якщо Фалес вважав, що все на світі походить з води, то один із його учнів називав першоджерелом повітря, а Геракліт — вогонь. Філософ Анаксімандр першим дійшов висновку, що закони діють не лише в суспільстві, але й в природі, а Демокріт назвав неподільні частинки, з яких складається світ, атомами.

Деякі філософи спробували перетворити свої погляди на щось подібне до віровчення. Найвідомішим із них був Піфагор. Він жив у 576—495 роках до нашої ери, вчився у Фалеса, за його порадою відвідав Фінікію та близько тридцяти років провів у Єгипті. Після повернення оселився в Італії. Там створив свою школу (так називають не лише навчальний заклад, а й наукове чи філософське вчення) та спілку однодумців, які таємно сповідували його вчення. За переказами, учасники цієї спілки жили за доволі суворими правилами, але водночас були приязними у спілкуванні і дуже цінували дружбу.

Самого Піфагора вважали не лише мудрецем і вченим (одна з теорем і досі носить його ім’я), а й провидцем і навіть чаклуном. Подейкували, що він спілкується з дикими звірами, а одного разу, мовляв, навіть річка відповіла на його привітання. Можливо, на виникнення подібних легенд наштовхнули деякі вислови самого філософа. Адже Піфагор вірив у переселення душ — він був упевнений, що людська душа після смерті перевтілюється в інших людей, тварин або навіть у камені. Саме завдяки такому «переселенню», на думку філософа, люди накопичують необхідний досвід і осягають закони природи.

Піфагор був переконаний, що першоосновою всесвіту є числа та їхні співвідношення між собою, головне завдання мудреця — знайти і зрозуміти, які з них є правильними і створюють гармонію. Тому найпершою і головною наукою піфагорійці вважали математику, а найшляхетнішим мистецтвом — музику. За допомогою музики вони навіть лікували хворих.