Стоїк

Розділ 7

Після того, як Ковпервуд віддав всі належні інструкції Сіппензу й з’ясував, що для ліквідації справ у Чикаґо йому доведеться відправитися до Нью-Йорка, щоб обговорити з певними фінансистами питання реалізації хоча б частини своїх акцій, думки його знову повернулися до Береніс: як би влаштувати їхню подорож, уникнувши при цьому розголосу.

Звісно, він набагато ясніше, ніж Береніс, розумів, якими міцними узами довгого спільного життя, разом пережитих подій, він був зв’язаний з Ейлін. Цього Береніс була не в змозі повністю усвідомити, особливо через його палке почуття до неї. Одначе для нього самого було цілком очевидно, що, аби уникнути скандалу, слід триматися єдиної можливої тактики – дипломатії та умиротворення. Ризик був надзвичайно великим, особливо, якщо починати цю справу в Лондоні, тим більше після цього галасу у зв’язку зі створеними ним компаніями й методами боротьби за концесії в Чикаґо. Адже його звинувачували в хабарництві й ледве не в підриві суспільних підвалин. І спровокувати зараз обвинувачення в аморальності або загрозу якихось публічних витівок з боку Ейлін, – наприклад, інтерв’ю газетярам про його стосунки з Береніс, – це вже зовсім ні до чого.

Крім того, Ковпервуда турбувала ще одна обставина, що також могла стати причиною негараздів між ним і Береніс: його стосунки з іншими жінками. Деякі з його колишніх зв’язків ще не зовсім пішли в минуле. З Арлет Вейн, можна було вважати, справа покінчена. Але залишалася ще Керолайн Хенд, дружина Хосмера Хенда, крупного чиказького акціонера залізничної й м’ясо-консервної компаній. Керолайн, коли Ковпервуд тільки що познайомився з нею, була зовсім дівчиною і мало нагадувала заміжню даму. Хенд розлучився з нею через Ковпервуда, але залишив Керолайн непоганий капітал. І вона досі плекала певні почуття до Ковпервуда. Він купив їй будинок у Чикаґо, і в роки своєї запеклої боротьби за місце серед чиказьких ділків нерідко навідувався до неї; адже тоді він був цілком впевнений, що Береніс ніколи не стане його жінкою.

І саме зараз Керолайн збиралася перебратися до Нью-Йорка, аби бути ближче до нього, коли він врешті вирішив залишити Чикаґо. Керолайн була кмітливою жіночкою і не ревнивою – принаймні явно – і вельми вродливою, щоправда, вбиралася доволі зухвало. Весела, дотепна, вона завжди вміла розважити його. Їй минуло тридцять, але на вигляд їй можна було дати не більше ніж двадцять п’ять, а за жвавістю характеру – навіть двадцять. До самої появи Береніс і навіть ще й тепер (Береніс, звісно, цього не знала) дім Керолайн був завжди відкритий для Ковпервуда, а також для тих, кого він бажав запросити туди. Саме про цей будиночок на Північній стороні й згадувалося в чиказьких газетах, коли в пресі піднялася кампанія проти Ковпервуда. Керолайн завжди говорила йому, що якщо він коли-небудь її розлюбить, він має просто сказати їй про це, і вона не намагатиметься його втримати.

Обмірковуючи тепер свої взаємини з нею, Ковпервуд подумав піймати її на слові, відверто з нею поговорити й припинити їхні стосунки. Одначе, хоч як він любив Береніс, прямої необхідності в такому кроці не було. Можливо, врешті якось вдасться порозумітися з обома. У всякому разі, ніщо не повинно затьмарювати його відносини з Береніс, якій він пообіцяв бути вірним, наскільки це було в його силах.

Одначе він постійно повертався думкою до Ейлін. Йому мимоволі пригадувалися початок їхніх стосунків і ті події, що їх поєднали. Та бурхлива, шалена любов у Філадельфії, що стала однією з причин, ба навіть головною причиною його першого фінансового краху. Весела, нерозважлива, закохана Ейлін тих днів, що палко віддавала йому всю себе, певно, сподіваючись на вічну вірність з його боку, гарантію, якої любов на своєму руйнівному шляху ще нікому не давала! І навіть тепер, після стількох років і всяких любовних історій і в його, і в її житті, вона так і не змінилася і все ще любить його.

– Знаєш, люба, – сказав він Береніс, – мені справді шкода Ейлін. Одна в цьому величезному будинку в Нью-Йорку, без знайомих, гідних довіри. Поруч лише якісь нікчеми, що хочуть тільки одного – випити й погуляти за її гроші. Я це знаю від слуг, які досі зберігають мені вірність.

– Так. Звісно, це дуже сумно, – відповіла Береніс. – Але я розумію її.

– Мені зовсім не хочеться бути жорстоким до неї, – вів далі Ковпервуд. – Адже, по суті, це повністю моя провина. Знаєш, я от думаю, якби підшукати якогось приємного чоловіка з нью-йоркського вищого світу, чи принаймні дотичного вищих кіл, котрий би за певну винагороду узявся б її розважити. Звісно, я маю на увазі суспільні розваги.

І він із сумом подивився на Береніс.

Одначе вона зробила вигляд, що не надає ваги його словам, і лише по тому, як застиг на якусь мить її погляд, і ледь здригнулися куточки губ, можна було здогадатися про її задоволення почутим, адже задум Ковпервуда цілком узгоджувався з її власною ідеєю.

– Не знаю, – обережно відповідала вона, – можливо, є такі молоді люди.

– Певен, що таких чимало, – діловито продовжив Ковпервуд. – Звісно, це має бути американець. Ейлін не любить іноземців, зокрема чоловіків іноземців, я маю на увазі. Певен лише, якщо ми хочемо спокійно залишити Америку, слід обов’язково щось придумати і якомога скоріше.

– Мабуть, я знаю таку людину, – задумливо промовила Береніс. – Його звуть Брюс Толліфер. Він з Віргінських і Південно-Каролінських Толліферів. Можливо, ти також знаєш його.

– Ні. А він справді такий, який мені потрібен.

– Ну, він молодий, привабливий, якщо ти це маєш на увазі, – продовжувала Береніс. – Я з ним не знайома, бачила його раз у Нью-Джерсі в Данії Мур на тенісному корті. Едгар Бонсиль тоді ж і розповів мені, що це жалюгідний паразит, який постійно живе за рахунок якоїсь багатої жінки, як, наприклад, Данія Мур.

Береніс розсміялася й додала:

– Мені здається, Едгар побоювався, що я можу закохатися в цього Толліфера. Він і справді гарно виглядає.

І вона посміхнулася так, наче це все, що вона знає про цього молодика.

– Звучить цікаво! – зауважив Ковпервуд. – Певно, він добре відомий у Нью-Йорку.

– Так. Пам’ятаю, Едгар говорив, що він часто зустрічає його на Волл-стрит. Але насправді він навряд чи займається якимись фінансовими справами, просто робить вигляд, що належить до цих кіл.

– Справді? – вигукнув Ковпервуд, дуже задоволений цією новиною. – Отже, таких багато, і мені самому доводилося таких зустрічати.

– Як на мене, приємного тут мало, – сказала Береніс. – Шкода, що нам доводиться говорити про такі речі. І мені здається, тобі слід якось убезпечити Ейлін, аби той, кого ти обереш для цієї справи, не втягнув її у якусь халепу.

Він замовк і питально подивився на Береніс. І вона так само сумно подивилася на нього у відповідь.

– Мені потрібен хтось, хто допоміг би їй розважитися. А я готовий заплатити за це. І добре заплатити.

– Ну, гаразд, побачимо, – сказала Береніс і, ніби бажаючи припинити цю неприємну розмову, змінила тему: – Завтра близько першої я чекаю на маму. Я вже зняла номер у готелі «Брендінгем». Та я хотіла б поговорити з тобою відносно Ролфі.

– Що трапилось?

– Він такий нездара. Нічого не вміє. Я думала, добре б знайти для нього якусь справу.

– Про це можеш не турбуватися. Я попрошу когось із моїх компаньйонів подбати про нього. Нехай приїздить сюди, знайдемо йому місце секретаря. Я попрошу Кітереджа написати йому.

Береніс поглянула на нього з вдячністю за те, як легко він приходив їй на допомогу і вирішував будь-які її проблеми.

– Ти маєш знати, я дуже вдячна тобі, Френку! Ти такий добрий до мене.