Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Народи Кіммерії

Пришестя скіфів

На початку VII ст. до н. е. в східноєвропейські степи зі сходу приходять скіфи – чергова хвиля кочового населення. З ними пов’язані руйнування поселень Передкавказзя і лісостепової України. Можна припустити, що причиною їхньої появи тут стала аридизація клімату в степовій смузі другої половини VIII ст. до н. е., коли частина східних кочівників була змушена вирушити на захід у пошуках пасовищ. Загалом західна частина євразійських степів була більш плодюча і вологіша за східну. Звідси і природне прагнення більшості номадів мігрувати саме у західному напрямку.

Про своє походження скіфи мали кілька легенд. Вони вважали своїми предками Зевса й Борисфена, а також Геракла (сина Зевса). Згідно з легендою, у «землі на ім’я Гілея» Геракл став чоловіком дочки Борисфена – Змієногої Богині. Одного із трьох своїх синів вони назвали Скіфом, він – предок царів цього народу і країна була названа його іменем. Саме йому дісталися лук, пояс і чаша Геракла. Двом іншим синам героя – Агафірсу та Гелону, довелося шукати щастя за межами володінь Скіфа. Геродот розмістив народи, які мали назви за їхніми іменами, на північ від степів.

Є версія, згідно з якою герой-прабатько (також нащадок Зевса) мав ім’я Таргітай, а імена його нащадків були: Апоксай, Ліпоксай і Колаксай. Серед божественних дарунків для них були золота чаша, сокира та плуг.

В оповіданні Геродота про скіфів є згадки про те, що вони «прийшли із глибин Азії». На сьогодні археологам чимало відомо про Азію часів Скіфії та скіфів. Існує гіпотеза про те, що колись далеко у Азії, поблизу кордонів тогочасних китайських царств, існував могутній союз кочових племен. Після міжусобиці між вождями одному із племен довелося шукати нове місце для кочування, причому якомога далі від «глибин Азії».

Вивчаючи праці давніх авторів, учені склали перелік етнонімів (назв народів), які записані як «скіфські» або ж вважалися родичами скіфів, а також історичних реалій, за якими стоять певні споріднені їм групи населення. У цьому списку більш як тридцять позицій – від скіфів, будинів, савроматів, массагетів, тиссагетів й інших до «царських скіфів» і навіть «скіфів-відщепенців» – генеалогічне древо з надзвичайно складною системою зв’язків.

Скіфи розселилися не лише у степах Причорномор’я. Ще більше їх залишилося «у глибинах Азії» – від меж Китаю й Індії до північних кордонів Перської держави. На цій величезній території було створено могутні скіфські царства. Деякі зі скіфських держав карбували власні монети, на яких збереглися імена давніх володарів. Так звані індо-скіфи створили свою державу на півночі півострова Індостан, яка охоплювала прилеглі райони сучасних Пакистану, Афганістану.

Легенда Геродота про появу скіфів у Північному Причорномор’ї розповідає про битву кіммерійських вождів між собою, оскільки народ схилився до відступу в інші краї, а не війни. Царі не змогли змусити простий люд воювати, однак вирішили загинути, а не відступати. Частина кіммерійців відступила у дальні степові та лісостепові райони України, де вони могли розраховувати на підтримку місцевого населення, з яким їх пов’язували тісні і тривалі контакти, а також за Дунай на територію фракійців і трерів.

Після ряду зіткнень прибульців із місцевим населенням настав період встановлення мирних взаємин. Скіфи зайняли більшу частину Північного Кавказу і разом з кіммерійцями стали брати участь у передньоазійських походах. За ассирійськими джерелами близько 675/674 р. до н. е. військового загону скіфів-шкуза під проводом Ішпакая, що діяв у Передній Азії, можна припустити, що частина першої хвилі скіфів осіла в Передкавказзі. Ймовірно, після низки зіткнень із місцевим кіммерійським і кобанським населенням, а також руйнування поселень тривав період встановлення мирних взаємин. Цілком ймовірно, скіфи зайняли більшу частину Передкавказзя і разом із кіммерійцями стали брати участь в передньозійських походах.

У 70-ті рр. VII ст. до н. е. з’являється друга хвиля скіфів, яка остаточно витісняє кіммерійців із Північного Кавказу. Та ж сама хвиля докотилася і до Північного Причорномор’я, включно до лісостепових районів.

Зіткнення між скіфами і кіммерійцями мали місце і на території Стародавнього Сходу. Можливо, саме воєнним конфліктом кочівників у степах Східної Європи пояснюється поляризація політичних інтересів кіммерійців і скіфів у Передній Азії. Крім цього, близько 672 р. до н. е. ассирійці прагнуть посварити між собою союзників стосовно антиассирійської коаліції. З цією метою Ассирія розпочала переговори з кожним із вождів кочовиків. Звичайно, спроби Асархаддона знайшли благодатний ґрунт не у середовищі місцевих антиассирійських сил, а у недавніх прибульців – скіфів.

Боротьба з Ассирією за кілька років перебування в Передній Азії не встигла стати міцною і, головне, вигідною традицією нової хвилі кочівників. Навпаки, скіфи на своєму досвіді зазнали, що Ассирія ще зберігає колишню славу «лігва лева» і має сили для відчутних ударів у бік противників. Приклад війська скіфського вождя Ішпакая, який зазнав поразки близько 675 р. до н. е., був врахований.

Ці та інші невідомі нам обставини спонукали «царя країни скіфів» Партатуа вступити в союз із Асархаддоном і взяти на себе дуже відповідальні союзницькі зобов’язання і, зрештою, виступити як союзники «наддержави». Вони не змогли перемогти деяких ворогів, але встигли їх нещадно пограбувати. Ці події стали підосновою пізніших тверджень про «панування скіфів в Азії», поширюваних Геродотом.

До кінця 70-х рр. до н. е. відбулася поляризація сил, коли кіммерійці перебували в союзі з Урарту і мали антиассирійську позицію, а скіфи підтримували Ассирію у боротьбі з частинами імперії, які прагнули незалежності. Особливе значення мали події 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежності Мідії. Вони мають особливе місце в історичній долі кіммерійців і скіфів. Останні так і не змогли подолати спротив мідійців, хоча і сплюндрували країну настільки, що пам’ять про їхні «подвиги» стала (через більш як півтора століття!) формальним приводом для походу перського царя Дарія у Понтійські степи в 514/513 рр. до н. е.

Випробування вірності союзницьким забов’язанням зрештою скіфи не витримали. Коли 612 р. до н. е. коаліція на чолі з Набопаласаром вавилонським та Кіаксаром мідійським взяла в облогу столицю Ассирії Ніневію кочовики мали прийти і врятувати своїх благодійників. Але цар Мадій у вирішальний момент приєднався до повстанців і тоді збулося пророцтво, записане в Біблії: «Горе місту крові! Усе воно повне обману й злочину, не припиняється у ньому розбій. Ляскіт бича й стукіт коліс, що крутяться, іржання коня, що скаче, і гуркіт колісниці, що несеться. Несеться кіннота, і блищить меч, і блищить спис – і безліч убитих, і купи трупів. Без кінця тіла, спотикаються об тіла вбитих!»2.

Спільні дії скіфів, вавилонян і мідійців тривали до 601 р. до н. е., коли відбувся спільний похід вавилонян на чолі з царем Навуходоносором і скіфських загонів до рубежів Єгипту, де правив тоді фараон Нехо. Проте у 597–596 рр. до н. е. загроза скіфського нападу нависла вже над Месопотамією. Після того, як скіфські вожді були підступно вбиті на банкеті у царя Кіаксара (596 або 594 р. до н. е.), рештки загонів кочовиків відступили на Північний Кавказ. Дорогою вони зруйнували низку урартійських міст та фортець, захопивши при цьому багаті трофеї. Деякі з них – бронзовий посуд, прикраси, зброю – знайдено археологами у скіфських похованнях, зокрема на території сучасної України, де розселилися ветерани східних походів. На початку VI ст. до н. е. скіфи розпочинають експансію в північному та західному напрямах, де їх супротивниками стало населення Лісостепу та Центральної Європи.

На північ від Скіфії

Північ сучасної України вкрита потужними лісовими масивами, місцями прозорими і сухими, а деінде болотистими і непрохідними. Фізична антропологія українців каже нам, що жителі цих лісів є їх споконвічними аборигенами із часів неоліту. Проте антропологія не визначає культурної або етнічної належності населення, оскільки цими ознаками оперує для давнини археологічна наука. Тож хто мешкав у поліських хащах на світанку історії? Батько історії Геродот, описуючи Скіфію, згадує багато різних народів. Про північні землі він каже мало, тут, за його оповідками, жили і скіфи-орачі, і гелони з будинами, неври, а ще далі – страшні людожери-андрофаги і міфічні благородні гіпербореї, шанувальники Аполлона.

Співвіднесення цих геродотівських «народів» з археологічними старожитностями є чи не найскладнішим, адже відомості про ці віддалені території були більше легендарними, ніж переданими із перших вуст. Дослідники давньої історії досі ламають списи щодо етногеографії Скіфії, але достеменно можна локалізувати не так і багато етносів, переважно біля морських узбереж, на ближній околиці грецької ойкумени.

Чи могли греки отримувати відомості про віддалені землі? Археологія на це питання відповідає позитивно. Адже у багатьох пам’ятках півдня лісової смуги, тобто українського Полісся, є антична кераміка. Звичайно, ще не варто говорити про такі дальні подорожі грецьких торговців, але якісь торговці все ж привозили в ліси вино і чорнолаковий грецький посуд. Поява таких античних імпортів на цих віддалених від античної ойкумени територіях припадає на час заснування першого емпорія – Борисфена на о. Березань поблизу гирла Дніпро-Бузького лиману із подальшим виникненням на березі Південно-Бузького лиману античного міста Ольвії. Медіаторами між античним світом Причорномор’я і лісовими жителями українського Полісся були, імовірніше, кочові скіфські племена. Принаймні, після їх появи в Дніпровському лісостепу античні імпорти на пам’ятках цього регіону стають систематичним явищем. То як називали греки ці племена? Точної локалізації етніконів на сучасній карті, звісно, встановити неможливо, але племена Дніпровського правобережного лісостепу асоціюються із скіфами-орачами, а лівобережного – зі скіфами-землеробами. На північ від них, уже в лісах правобережжя, жили неври, а в лісах лівобережжя – меланхлени, будини і гелони. Ще північніше вище по течії Дніпра жили племена андрофагів.

Археологія свідчить, що матеріальна культура населення лісів Право- і Лівобережжя формувалася під дією різних факторів. І, якщо на Лівобережжі нам відоме, завдяки Геродоту, місто Гелон у скіфській землі, яке ототожнюють із Більським городищем, то відомостей про те, який вигляд мало тоді Дніпровське Правобережжя, у його «Історіях» немає.

Феномен появи городищ на кордоні лісу і лісостепу на відміну від такого ж процесу в лісостепу, припадає на ранньоскіфський час – VII ст. до н. е, тоді як деякі лісостепові городища вже існували і у IX ст. і у VIII ст. до н. е. Відрізняється і матеріальна культура нижніх шарів цих пам’яток: якщо на пам’ятках лісового прикордоння в основі місцева кераміка, ґенеза якої пов’язується із місцевими лісовими і лісостеповими культурами доби пізньої бронзи, то нижні горизонти лісостепових городищ представляють у парадному посуді превалювання чорноліської і жаботинської кераміки тих типів, що має гальштатську ґенезу. Єдине городище, що тяжіє до лісової зони, але має в нижньому горизонті жаботинську кераміку – Більське, щоправда, пов’язане це лише з одним із його укріплень.

Єдина група пам’яток із городищами, яка досліджувалась і отримала узагальнення на сучасному рівні – Хотівська, яка і дала нам змогу говорити про формування окремої північної лінії розвитку населення Подніпров’я, яка в ранньоскіфський час, можливо, поширилася на всі лісостепові пам’ятки.

Південь лісової смуги правобережжя Дніпра загалом розвивався під впливом історичних процесів, що проходили в лісостепу, з одного боку, і з постійним підживленням з північного заходу і півночі з лісів Балтики – з другого. Пам’ятки цього регіону об’єднуються в єдине коло із культурами на захід від Дніпра аж до Волині і Розточчя, причому ця спільність виникає в Центральній Європі набагато раніше – за доби пізньої бронзи із формуванням тшинецько-комарівського кола культур і пізніше – лужицького масиву культур бронзового віку, а це ІІ тис. до н. е.

Відсутність яких-небудь жвавих історичних процесів на півночі лесостепової – півдні лісової смуги Дніпровського правобережжя за доби фінальної бронзи і аж до появи в Північному Причорномор’ї скіфів ускладнюють хронологічні побудови, проте констатують відсутність кардинальних змін у етнічному складі населення. Протягом ранньоскіфського періоду цей регіон перетворюється на віддалену периферію, розташовану віддалік тих подій, що відбуваються у степу. Тут виникає надзвичайно цікаве археологічне явище – хотівська група пам’яток і оточуюча її підгірцівська культура.

Річ у тім, що скіфський вплив на місцеве населення в попередніх дослідженнях було прийнято обмежувати територією лісостепу. Всі пам’ятки, що містять статусні речі або належать еліті, було прийнято вважати речами етнічних скіфів. Але була низка пам’яток, яка не вміщалася у ці характеристики.

На Правобережній Київщині півтора століття тому двоє провідних київських археологів відкрили дві грандіозні пам’ятки, датовані початком доби заліза, або скіфським часом. Через 30 років після розкопок професора Університету св. Володимира М. Д. Іванишева унікального поховального комплексу в кургані Переп’ятиха біля с. Мар’янівка Фастівського району (1846) професор того ж університету В. Б. Антонович (1879) описав городище біля с. Хотів. Обидві пам’ятки мають кілька спільних моментів. Передусім це стосується будівельної традиції та, відповідно, похідного від цього питання етнічної належності будівничих і господарів цих комплексів. Спроби синхронізувати ці пам’ятки наштовхувалися на розбіжності у їх датуванні. Якщо курган Переп’ятиха впевнено датували кінцем VII ст. до н. е. і ця дата не викликає запитань, то Хотівське городище датували до останнього часу не раніше, як серединою VI ст. до н. е. Передатувати цю пам’ятку і опустити нижню дату городища до кінця VII ст. до н. е., що фактично є датою його штурму, сліди якого відкрито на давньому в’їзді 2016 р. і є terminus post qvem щодо часу будівництва, вдалося тільки останнім часом.

За доби раннього заліза під час великих подій на Кавказі і Близькому Сході, народження античної цивілізації і світу етрусків Східна Європа переживає вторгнення грізного кочового народу – скіфів. У VII ст. до н. е. нескіфські племена українського лісостепу перед обличчям степової загрози створюють нову систему укріплень – городищ, найпівнічнішим з яких є Хотівське, що належало племені, яке проживало у долині р. Віта. Життя в ньому продовжувалось щонайменше до VI/V ст. до н. е. Назва цього племені достеменно не відома, Геродот називає ці племена узагальнено скіфами-орачами, проте за археологічними даними з кочовими скіфами походження цих племен пов’язане не було.

Хотівське городище розташоване на сучасному порубіжжі лісової і лісостепової природно-кліматичних зон. Матеріальна культура цієї пам’ятки археології містить елементи культур обох регіонів, тому її вивчення відкриває чимало питань давньої історії обох величезних еко-етнографічних територій, одна з яких виходить до Балтійського моря, а друга тяжіє до Чорноморсько-Середземноморського світу.

В. Б. Антонович, описуючи це городище, детально окреслив його межі і вказав на існування шести в’їздів. Донині жоден із цих в’їздів не вцілів. 2016 року відкрито ще один до цього невідомий в’їзд на укріплення. Це був прямий підйом-пандус на майданчик городища близько 4 метрів завширшки, що внизу, під ескарпованим схилом, переходив у місток-переїзд через рів й продовжувався, імовірно, далі на пагорб під ескарпом. На цьому пагорбі Антонович бачив і описав так званий курган – конусоподібний насип, відомий за системами укріплень в’їздів на городища в синхронних культурах Центральної Європи. Такі ж кургани описані Антоновичем перед кожним із згаданих ним шести в’їздів на городище. Давня поверхня відкритого нами в’їзду зберегла унікальні залишки штурму укріплення – спалені оборонні конструкції, вістря стріл, що лежали вістрями у протилежні сторони – з городища і на городище, предмети костюма – шпильки-застібки, намистини, а також розбиту керамічну посудину. Попередні дослідниці – Є. Ф. Покровська і Є. О. Петровська закладали свої розкопи хоч і на віддалі від західного мису, де відкрито цей в’їзд, але все ж поблизу західного краю городища. Ознайомлення із їхніми роботами підтвердило припущення археологів – вони також відкрили залишки спалених оборонних конструкцій біля краю пагорба. Ще одним аргументом на користь загибелі цих укріплень у пожежі, спричиненої воєнними діями, є домінуюча перевага кісток коней у археозоологічному комплексі згарища на західному краї городища. Звичайно, ми не розглядаємо, як попередні дослідники, ці залишки як кухонні, тим більше, що багато кісток мали сліди обпалу, були погризені тваринами, в звітах вказано, що з кісток – кінські щелепи. Більш логічним напрошується висновок, що це був один із епізодів нападу на городище. Нападниками ми схильні вважати скіфів, оскільки саме в цей час – у другій половині VII ст. до н. е. розпочалася їхня експансія зі степів у віддалені райони лісостепу Східної Європи, та й саме їхні стріли було знайдено на пандусі в’їзду західного мису городища вістрями на городище.

Але цим історія Хотівського городища не закінчилася. В’їзд на західному мисі було закорковано новим валом, що перекрив ще палаючі дерев’яні конструкції. Саме тому вони і збереглися, обвуглившись без доступу повітря. Звичайно, що зробити це могли лише жителі городища, тому можна вважати, що вони відбили напад. Ця подія сталася наприкінці VII ст. до н. е., тобто на той час укріплення вже існувало. Найпізніша знахідка – фрагмент античної кухонної посудини зі східної частини городища – датується останньою чвертю VI ст. до н. е., тобто укріплення на Хотівському пагорбі після цього проіснувало ще як мінімум сто років. Можна припускати, що після штурму і припинення функціонування західного в’їзду було збудовано новий, східний, який не зберігся до цього часу, але досить добре описаний Е. Ф. Покровською. Він представляв собою пандус, що піднімався уздовж схилу пагорба, а перед самим в’їздом у верхній частині круто під гострим кутом повертав на городище. Від напольного боку його захищав земляний насип, так звана протейхізма, таким чином самий в’їзд представляв собою щось типу «перибола» – відомого нам за фортифікаціями античних кам’яних захисних споруд. Імовірно, цей архітектурний прийом з’явився свого часу як протидія скіфській кінноті, тому поява його на різних європейських пам’ятках у різний час передусім маркує знайомство жителів цих місць із скіфськими військовими загонами.

Такий без перебільшення героїчний епізод давнини відкрило нам Хотівське городище під час останніх розкопок. Відразу виникає кілька запитань: що ж, власне, з одного боку, зацікавило грабіжників-скіфів у цих далеких від степів болотах, а з іншого – що саме так відчайдушно захищали місцеві жителі від жорстоких і непереможних скіфів-кочовиків?

Відповідь дали дослідження околиць городища. Виявилося, що чимало ґрунтових укріплень долини р. Віта в основі мали кераміку скіфського часу, тобто часу Хотівського городища. Синхронним Хотівському є невеличке Кругле городище поблизу с. Ходосівка. Ще одне велике укріплення розташоване в районі сіл Кременище і Круглик (інша назва цього городища – Велике Ходосівське).

Воно має форму підкови і оточувало захисними спорудами долину р. Віти (!) разом із кількома поселеннями скіфського часу. Між цими трьома городищами трапляються залишки кількох захисних валів із матеріалом доби раннього заліза під ними, які оточують ділянку долини р. Віти між її двома притоками, де зосереджено більшість невеликих поселень скіфського часу. Але найцікавішим відкриттям виявилося укріплення на протилежному боці Віти навпроти Хотівського городища. Це також укріплений пагорб, з якого добре проглядається вся поверхня Великого Хотівського городища. Від нього вниз до річки спускається два вали, що відділяють частину берега напроти великого укріплення. Таким чином, нове городище ми назвали Малим Хотівським і пов’язуємо його із захистом берега. Воно разом із Великим Хотівським «закриває» річку зі сходу і півночі та може бути чимось на кшталт давнього порту – кінцевою точкою великого торгового шляху.

Подібну функцію могло виконувати і Кругле городище біля Ходосівки (або Мале Ходосівське), але його метою був контроль проходу до долини р. Віти із півдня по суходолу. У тому напрямку згодом проліг відомий у середньовіччі шлях на Василів, згаданий у давньоруських літописах.

За дослідженнями Хотівського укріплення відомо чимало імпортних речей – велика кількість античної амфорної тари, предмети із кольорових металів і рогова пластина із зображенням хижака у скіфському звіриному стилі. Окрім амфор, знайдено фрагменти чорнолакового столового посуду і кухонного античного посуду архаїчних типів. Такий набір античних імпортів характерний і для інших великих скіфських укріплень – Більського, Немирівського городищ, також розташованих на берегах річок, пов’язаних із Чорноморським узбережжям.

Іншим видом імпорту на Хотівському городищі є речі з кольорових металів. Це переважно деталі строю – шпильки, намистини, сережки і предмети озброєння – стріли. Серед знахідок виділяється група із високим вмістом свинцю і олова у сплаві. Подібні сплави вперше з’являються у металургійних осередках комарівської культури ІІ тис. до н. е. і пов’язані, швидше за все, із глибокими знаннями населення доби пізньої бронзи Прикарпаття щодо створення різних сплавів міді. Подібні до хотівських шпильки є досить поширеними у лісостепу, але їх ранні прототипи також походять з ареалу центральноєвропейських культур. Цілком місцевими є також і грибоподібні сережки, фрагмент одної з яких було знайдено на Хотівському городищі. Крім того, на городищі було знайдено шматок сировини – майже чистої ливарної міді, за характеристиками близької до сплавів із свинцем і оловом.

Але найяскравішою річчю, і також імпортною, є пластина із зображенням хижака у скіфському звіриному стилі. Вона має, найвірогідніше, кавказьке походження і пов’язана із безпосередньо скіфськими старожитностями. Оскільки річ дійшла до нас обламаною з одного боку, її призначення лишається дискусійним. Але на думку одного із провідних дослідників скіфського звіриного стилю Ю. Б. Полідовича, цю річ могли використовувати як матрицю для виготовлення золотих чи срібних бляшок у скіфському звіриному стилі. До того ж знайдена вона була на обмазці ливарної майстерні також біля західного краю городища.

Повертаючись до другої великої пам’ятки цього часу – кургану Переп’ятиха, нагадаємо, що у ньому виявлено чимало подібного до знайденого на Хотівському городищі. Це золоті та срібні бляшки із зображеннями грифонів, синхронні хотівській знахідці пластини із хижаком.

На Хотівському городищі дуже високий відсоток становлять кістки диких тварин – результат полювання. Причому превалює не просто дичина, а великі та «складні» для мисливця тварини – тур, лось, вепр, ведмідь, олень, козуля. Ця ознака вказує на аристократизм у звичаях жителів цього місця, і є ще одним аргументом на користь приналежності його племінній еліті.

Слідів якихось стаціонарних споруд окрім оборонних на городищі немає. Виробництво або накопичення краму є епізодичними і не могло слугувати основною причиною створення такої системи оборони, до того ж на шляху до городища було і чимало природних перепон, зокрема болота і заплава річки. Окрім того, городище споруджено на протилежному березі від усіх синхронних поселень долини р. Віти, а поблизу нього відоме лише одне поселення скіфського часу, також через водний потічок на схід від городища. Показовими є і залишки спаленої дерев’яної конструкції в’їзду з великою кількістю обпаленої обмазки, сирцевих «цеглин» і кам’яного буту, що повністю відповідає будівельним матеріалам із основної конструкції Переп’ятихи. Тож можна вважати, що першопричиною виникнення городища був не матеріальний, а сакральний статус цього місця на кшталт лісових святилищ Центральної Європи. Слідом же за ним могли виникнути й інші його функції, про які йшлося вище.

Система укріплень долини р. Віти кардинально відмінна від оборонних споруд лісостепу попереднього часу. Найперше це видно за вибором місця для проживання. Якщо на р. Віті поселення розташовані в долині, а для їхньої оборони зведено спеціальний вал, що також відомо за такими пам’ятками як Більське або Немирівське городища, можливо, Басівське, то в попередній час поселення укріплювали на пагорбах, навколо яких і формувалася система оборони, як-от Жаботинське поселення, Калантаївське, Московське, Суботівське або Тясминське городища. Привертає увагу, що такий принцип, який більш характерний для чорноліських городищ, використано під час зведення Хотівського городища, але воно не має слідів жител. Схожим на Хотівське за топографічними умовами та системою укріплень є Шарпівське городище на Черкащині і, можливо, майже повністю зруйноване Северинівське на Вінниччині. Схожий археологічний матеріал знайдено неподалік долини р. Віти у Підгірцях.

Отже, старожитності раннього залізного віку долини р. Віта на кордоні Київського Полісся належать, імовірно, окремому племені, яке мешкало тут ще у ІІ тис. до н. е, в бронзовому віці, особливо не контактуючи із сусідами. Укріплення Хотівського городища та низка особливостей його облаштування, зокрема розкопані археологічні об’єкти, вказує на його особливе значення і винятковий статус для жителів, імовірно, основною складовою якого був не матеріальний, а сакральний статус цього місця, пов’язаний зі світоглядними уявленнями давніх жителів долини р. Віти. З іншого боку, наявність потужних укріплень берегової лінії, значної кількості імпортів, що компактно залягали в шарах городища, унікальність окремих знахідок і аристократизм у звичаях можуть вказувати на наявність гавані в цій частини р. Віти, торговельне значення цього місця і його прямий зв’язок з елітою племені.

Стосовно ж Переп’ятихи є деякі питання. Річ у тім, що в науковій літературі цей комплекс фігурує як царський скіфський, де скіфський цар або принаймні представник вищого прошарку скіфського суспільства, був похований в основному похованні кургану Переп’ятиха. Вивчення звітів про розкопки показало, що гробниця-усипальня Переп’ятихи не містить ознак пограбування. По центру камери не було знайдено нічого, що могло би вказувати на якійсь об’єкти або дії тут. У гробниці, крім того, було знайдено кілька цілих кам’яних блюд і багато їхніх уламків. Д. М. Іванишев писав, що урни з попелом стояли саме на цих блюдах і були накриті мисками, які він назвав покришками, чим вони по суті в цьому разі й слугували.

Поховання за обрядом інгумації також не містять жодної специфічної скіфської прикмети. По-перше, ці поховання складно назвати випростаними, по-друге, автор розкопок вказує, що вони були буквально розчавлені завалом верхньої конструкції так, що домовина з дерева і глини з кістяком була всього три вершки завтовшки3, тож відновити форму черепів або кісток було неможливо, бо кістки перетворилися або на прах, або на дрібні уламки. Поховання були здійснені у дерев’яних домовинах, обмазаних глиною або обкладених сирцевими цеглинами. Отже, фактично домовини були спресовані вагою верхньої конструкції і в такому стані пролежали 2,5 тис. років, тож робити висновки про позу кістяка за таких обставин і за результатами розкопок півторастолітньої давнини ризиковано. Нічого схожого на скіфські кінські могили ні в самій Переп’ятисі, ні у колі гробниці не виявлено. Усі домовини основної поховальної конструкції були розташовані уздовж стін поховального простору.

Дозволимо собі припустити, що ніякого центрального поховання у гробниці Переп’ятихи не було. Обряд, зафіксований тут, представляє поховальні звичаї місцевого населення, натомість оригінальність і грандіозність споруди вказує на елітарність комплексу, в чому власне ніхто сумніву не мав. З приводу формування і походження обряду кремації в урнах ми долучаємося до думки С. С. Бессонової про іллірійське походження цього обряду і побутування його протягом фіналу доби бронзи – раннього заліза на північному заході лісостепу і далі у лісовій зоні, зайнятій постчорноліськими і лужицькими культурами, певною мірою спорідненими.

Враховуючи, що в Лісостепу і його прикарпатсько-верхньодністрянській контактній (гальштатській) зоні також поширені подібні знайденим у Хотові прикраси, пам’ятаючи про спільні корені керамічного комплексу цих культур, що сягають тшинецької, наявні аналогії щодо специфіки зведення оборонних споруд, можемо припустити, що група пам’яток долини р. Віти й дотичні пам’ятки Київщини, як то Переп’ятиха і, можливо, Підгірці, є чимось на кшталт східного о порубіжжя не стільки лісостепових культур, скільки культур Полісся аж до Росточчя і, можливо, далі на захід.

Наявність же речей скіфських типів, особливо таких яскравих, як хотівська пантера або аплікації з грифонами Переп’ятихи, попри ідентичне походження може мати інше підґрунтя. Поширення їх далеко від Північного Кавказу пов’язано з попереднім періодом історії степової смуги – передскіфським, коли сформувалися шляхи сполучення у Північному Причорномор’ї. Цілком можливо, що власники цих речей були якимось чином задіяні у передньоазійських походах. Принаймні з появою скіфів на північному кордоні Правобережного лісостепу зв’язки з Північним Кавказом припиняються, натомість пізніше з’являється інший напрямок торговельних зв’язків – з античними містами Північного Причорномор’я через гирло Дніпро-Бузького лиману. Передусім варто наголосити на існуванні такого шляху до Ольвії.

Скіфо-перська війна

У третій чверті 5 ст. до н. е. давньогрецький історик Геродот Галікарнаський створив першу пам’ятку художньої прози, «Історію». Загалом цей твір було присвячено греко-перським війнам, які тривали з перервами усю першу половину вказаного сторіччя. За час протистояння союз еллінських полісів успішно відбив досить потужний наступ держави Ахеменідів, яка простяглась від Егейського моря до Інду.

Під час збору інформації та опису театру бойових дій, до поля зору Геродота потрапили численні «варварські» племена, які в ті часи населяли Європу й Азію і тим чи іншим чином були причетні до конфлікту. Зокрема, його увагу привернула історія про те, як скіфи, майже невідомий пересічним еллінам народ, зумів нібито завдати поразки величезній перській армії. Цей приклад мав, за задумом автора, надихнути еллінів на подальшу боротьбу і звитягу над потужним ворогом.

Нині похід Дарія датують по-різному. Він міг відбутись у проміжку між 520 по 507 рр. до н. е., з більшою імовірністю – між 516 та 512 рр. до н. е. Причини походу античні автори вказують різні. Геродот писав, що Дарій бажав помститись скіфам за їх вторгнення до Мідії у VII ст. до н. е. Давньоримський історик Помпей Трог (І ст. н. е.) та візантійський історик Йордан (VI ст. н. е.) вважали, що Дарій пішов війною на скіфів через те, що не отримав доньку скіфського царя у дружини. Утім найбільш переконливим є припущення, що Дарій прагнув лише «примусити до миру» північних сусідів своєї імперії перед тим, як почати велику війну з еллінами – не бажаючи мати потенційного ворога в тилу.

У загальних рисах Скіфо-перська війна була описана Геродотом таким чином. «Батько історії» повідомляє, що вторгненню у скіфські степи передувало завоювання персами Фракії, оскільки сухопутний шлях у скіфські степи пролягав через Балкани. Дійшовши Дунаю, Дарій подолав його по понтонному мосту, сконструйованому підвладними йому еллінами із бойових кораблів. По тому було визначено план походу: упродовж 60 днів здійснити рейд в глибину Скіфії, розбити при цьому основні сили скіфів і повернутися до мосту, який залишалася охороняти частина війська, що складалася з підкорених іонійських греків.

Тим часом скіфи, навернувши на свій бік деякі союзні племена, відправили небоєздатне населення на північ, а самі вирішили в бій не вступати. Натомість вони розділили військо і, застосовуючи тактику випаленої землі, взялися заманювати персів у глибину степів. Одну частину скіфів, разом із союзними савроматами, очолив скіфський цар Скопасіс. Дві інші частини очолювали царі Іданфірс та Таксакій, до них же приєдналися загони гелонів та будинів.

На початковому етапі війни Дарій, за словами Геродота, пройшов маршем степи від Істру (Дунаю) до Танаїсу (Дону). Він проминув землі не лише скіфів, а й савроматів та будинів, утім не зумів нав’язати невловимому ворогові ініціативу. По тому перси відступили на ріку Оар, де почали зводити великий укріплений табір. Але невдовзі вони відмовилися від ідеї зведення оборонних споруд, повернули на захід і продовжили переслідувати скіфів, котрі відступили на землі сусідніх племен. Таким чином скіфи прагнули помститись племенам, які не приєдналися до «антиперської коаліції», принісши війну на їхні землі. Геродот писав, що меланхлени, андрофаги і неври втекли від загрози без опору на північ, і тільки агафірси рішуче заборонили скіфам вступати на їхні землі, й ті не наважилися туди увійти.

Врешті, Дарій, виснажений невдалим переслідуванням, звернувся до скіфів із пропозицією або прийняти бій, або підкоритися. Відповідь розгніваного царя Іданфірса була однозначна: скіфи нікого не бояться, а приймуть бій лише тоді, коли вважатимуть за потрібне. Зокрема, він пригрозив, що якщо Дарій знайде могили їхніх пращурів і заподіє їм шкоди, той побачить чи готові скіфи до бою. Відразу вони пообіцяли, що його спіткає неодмінна відплата. Після цього кочовики посилили натиск на перську армію, перешкоджаючи заготовці провіанту та знищуючи окремі загони ворога, однак не ризикували вступати у відкритий бій з перською піхотою.

Побачивши, що успіх на їхньому боці, скіфи висунули персам ультиматум. Вони прислали Дарію птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Перський цар спочатку розцінив це як знак покори: на його думку, тварини позначають жертву трьох стихій, а стріли – складену зброю. Але Гобрій, наближений перського царя, розтлумачив це так: «Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо в небо, або мишами і сховаєтеся в землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оці стріли». Після цього перси вирішили припинити кружляти степом і залишивши в таборі зайвий обоз разом зі слабкими воїнами, попрямували до Дунаю, де на них чекала залога біля мосту.

На зворотному шляху мала місце ще одна характерна сцена. В один із днів, коли перське військо вже відступало на захід, скіфи вишикувались перед ними у бойовому порядку. Але несподівано вони кинулися не в бій, а переслідувати зайця, що пробіг перед військом. Дарій розцінив цю поведінку як знущання, оскільки виявилося, що скіфам цікавіше полювати, ніж воювати з персами. Таким чином, він ще раз переконався у безперспективності свого походу.

Врешті, скіфи першими дісталися мосту і поставили еллінам, які його охороняли, вимогу зруйнувати міст і повертатися додому вільними людьми. Однак Гістіай, тиран Мілета, який відповідав за міст, обманув скіфів. Він розібрав лише частину мосту і на тому зупинився. Скіфам же він порадив шукати рештки перського війська, щоб знищити його. По тому, як скіфи повернулися у степи, до мосту підійшла знесилена перська армія і успішно переправилася на південний берег, а сам Дарій на кораблі відбув до Азії.

Виявивши втечу перського війська, скіфи здійснили набіг на Балкани. Окрім того, пізніше, вони планували додатково помститися персам. Як повідомляв Геродот, скіфи запропонували спартанцям здійснити спільний набіг проти персів у Малій Азії: із заходу мали наступати греки, зі сходу, через Кавказ – скіфи. Але ці перемовини скінчилися невдачею, оскільки спартанський володар Клеомен з глузду з’їхав, оскільки після спілкування зі скіфами надто призвичаївся до пиття не розбавленого водою вина.

Таким чином, завершується «Скіфський логос», один із багатьох сюжетів у мереживі Геродотової «Історії». Викладені вище оповіді про героїчні вчинки та мудрість скіфів здавна привертали увагу читачів і надихали митців. Але нині науковці ставляться до них доволі критично. Адже ці перекази мають характер радше поетичного твору, ніж історичного.

Фольклорність джерел Геродота проявляється у низці випадків. Зазначається міфологічний характер легенди про дари, надіслані кочовиками Дарію. Також збігаються деталі в оповіданнях, присвячених різним кампаніям персів. Так, Кір, переправившись через р. Аракс, зіткнувся з військом массагетів, які діяли проти нього трьома загонами. Аналогічним чином описано і похід Дарія проти саків-тіграхауда.

Дослідники здавна звернули увагу на неймовірно велику кількість задіяних військ, особливо перських, що наведені Геродотом. Передусім викликали запитання чисельність флоту в 600 кораблів та загалом війська – 700 тисяч воїнів. Багаторазове завищення ворожих сил було характерне для античної писемної традиції. Адже таким чином підкреслювалася перевага скіфів, котрі здобули перемогу над ненависним грекам Дарієм. Насправді, було підраховано, що армія такої кількості в поході мала б розтягнутися колоною довжиною 500 км, а запаси одного тільки зерна мали б сягнути 45 тисяч тонн на 100 тисячах возів! Тож, ці цифри є абсолютно фантастичними для польових армій того часу і вказують на перебільшення, притаманне для епічного літературного твору.

Зауважимо, що масштабність походу та маршрут перського війська оцінювався античними авторами по-різному. За Геродотом, Дарій досягнув східної межі Скіфії. Основним аргументом на користь цієї думки є вказівка про те, що він перетнув Танаїс, але ж перська армія діяла у Північному Причорномор’ї два місяці, а отже, апріорі не могла не просунутися до Східного Приазов’я.

Слід зазначити, що в основу розрахунків максимального просування війська Дарія могли бути покладені відомості, отримані Геродотом із твору іншого історика – Ксенофонта – «Анабасис». У цьому популярному в Елладі творі детально описано пригоди тринадцятитисячного загону грецьких найманців, які були задіяні в усобиці перських можновладців. Упродовж одного року і трьох місяців вони з боями пробивалися на свою батьківщину. Хоча всі переходи і битви в описі Ксенофонта відбувалися на щільно заселеній території, з обладнаними дорогами та стаціонарними поселеннями, маршрут його поневірянь Перською імперією, напевно, було механічно екстрапольовано на Північне Причорномор’я.

На відміну від еллінських найманців, перси під час війни зі скіфами змушені були просуватися безлюдними степами. Вони були переобтяжені необхідністю або нести із собою запаси для підтримання боєздатності війська, або постійно відчувати нестачу припасів у ворожому середовищі. За таких умов двомісячний перехід численного, до того ж переважно пішого війська, можливий лише ціною багатьох життів. Тож реконструйований різними дослідниками на підставі відомостей Геродота маршрут, що у п’ять, що у півтори тисяч кілометрів видаватиметься абсолютно фантастичним.

Категорично не можна сприймати на віру свідчення Геродота про те, що відступаючи, загони скіфів заманювали персів у лісостеп, на землі своїх осілих сусідів (будинів, меланхленів, андрофагів та неврів). У ХХ ст. майже кожен відомий скіфолог спробував, маючи під рукою не лише Геродота, а й накопані за століття археологічні джерела, реконструювати систему розселення цих племен. І якщо з розміщенням власне скіфів у причорноморському степу проблем майже не виникало, то всі інші згадані учасники війни так і не мали чіткої локалізації. Виявилося, що всі ці племена з «Історії» Геродота не можуть бути пов’язані з відомими вченим локальними групами археологічних пам’яток! Отже, на разі немає змоги хоча б якимось чином намалювати більш-менш вірогідний маршрут Дарія, охоплюючи при цьому і Подоння, і Приазов’я, і, навіть, Полісся.

Утім деякі історики ототожнюють дерев’яне місто, спалене персами у землі будинів із величезним Більським городищем на Полтавщині. Підставою для цього є лише такий логічний ланцюжок: Більське городище – це найбільше відоме нам укріплення Скіфії; далі: єдине місто Північного Причорномор’я, яке згадує Геродот – це місто Гелон у землі будинів; із цього випливає, що Дарій не міг знищити іншого дерев’яного міста окрім найбільшого і спалив саме Більське городище. Та обставина, що Більськ розташований на Ворсклі, за сотні кілометрів від морського узбережжя, не є жодною перешкодою для прибічників «довгої» версії походу. Тому навіть нині у шкільних атласах похід перської армії позначається стрілками через всю Україну.

І це при тому, що вірогідна присутність численного (за будь-яких підрахунків) перського війська у Північному Причорномор’ї майже жодним чином не фіксується у археологічних джерелах. За понад двохсотрічну історію досліджень, вдалося виокремити лише кілька бронзових вістер стріл близькосхідного типу, що походять із некрополю Ольвії та Німфею і кілька ахеменидських вудил із Середнього Подніпров’я. Зважаючи на обсяг відомого на сьогодні матеріалу, ці знахідки по суті є менш аніж краплею в морі.

Так само не було знайдено жодних слідів табору Дарія на «річці Оар», яка до того ж не може бути впевнено локалізована у Північному Причорномор’ї. За словами Геродота, персами було зведено вісім (!) укріплень на відстані 60 стадій (близько 11 км) одне від одного. Навіть зважаючи на явно перебільшений масштаб цих споруд, вони не могли лишитися непомічені дослідниками. Адже відомі приклади виявлення тимчасових пам’яток – стоянок кочовиків, римських військових таборів тощо.

До того ж матеріал із еллінських поселень Північного Причорномор’я не надає жодного свідчення на користь присутності у регіоні персів. Було б логічним припустити, що для окупації Скіфії Дарію необхідні були б тилові бази в лояльних до нього або підкорених містах. І такі міста, причому не скіфські, а еллінські були на шляху його походу. Уже було згадано, що в обозі перського війська були елліни, які забезпечували побудову і охорону мосту через Дунай. Серед можновладців, які відповідали за це, був тиран Мілета Гістіай, а Ольвія, місто у Дніпро-Бузькому лимані, як відомо, була саме мілетською колонією. Утім участь ольвіополітів у цій війні не засвідчена жодним чином.

Наступний аспект, що свідчить не на користь далекосяжності походу, це переправи через річки. Давні автори неодноразово вказували на те, що перси дуже ретельно підходили до теми форсування водних перепон. Той же Геродот підкреслював, яке життєво важливе значення надавалося понтонному мосту через Дунай, де було залишено флот Дарія. Імовірніше, переправа мала місце поблизу сучасного с. Орловка Одеської області. Але оскільки свідчень про просування флоту далі разом із військом немає, тож можливість переправи персів через такі річки, як Дністер, Південний Буг, не кажучи про Дніпро в його нижній течії, видається майже неможливою.

Тому наразі більшість дослідників довіряє свідченням Страбона, згідно з якими військо персів не просунулося далі так званої «гетської пустелі». За свідченнями цього автора, Дарій потрапив тут у засідку, ледь не згубивши військо від спраги, і змушений був відступити. Ця незаселена територія відома в наші дні як Буджацький степ, лежить між нижньою течією Дунаю та Дністра. Дещо північніше, на правому березі Прута, відомі скіфські кургани біля міст Васлуй та Хуш, які датуються саме кінцем VI – початком V ст. до н. е. І на лівому, східному, березі Дністровського лиману розташоване місто Ніконій, античний поліс заснований в останній третині VI ст. до н. е. Утім жодних слідів перебування перської армії ані у місті, ані на його околицях не виявлено. Найімовірніше, перське військо насправді не просунулося далі Дністра. Його реалістичний двомісячний маршрут, напевно, не перевищував 100 чи 150 км.

Також варті уваги свідчення Ктесія, автора «Історії персів». Він, не вдаючись до розлогих описів, коротко зазначав, що вже на п’ятнадцятий день походу перси та скіфи обмінялись дарами. Вони послали одне одному луки, Дарій побачив, що скіфський лук виявився міцнішим і через це вирішив відступити.

Писемні джерела лишили важливі для нас свідчення про війни, які вела Російська імперія в аналогічних умовах проти татар. Було показано, що велике піше військо могло успішно воювати в степу лише невеликими загонами (кількасот – кілька тисяч бійців) і лише впродовж короткого проміжку часу, і то лише навесні. Приміром, 100-тисячне московське військо князя Василія Голіцина, яке рушило походом на Крим 1687 р., мало 20 тисяч возів. Упродовж травня – липня (3 місяці) здійснено марш за маршрутом Полтава – р. Карачокрак – Полтава, на круг близько 600 верст (палкий привіт ототожнювачам Більського городища з геродотовим Гелоном). Військо при цьому навіть не дісталося до Перекопа. Протягом трьох місяців 40 тисяч солдатів загинуло від хвороб. Через півстоліття на Крим вирушив фельдмаршал Мініх. Залучений ним обоз для двомісячного походу степами налічував 80 тисяч возів, і це на 54 тисячі солдатів. Фельдмаршал таки побував у Криму, але якою ціною! У квітні – червні 1736 року здійснено марш Царичанка – Бахчисарай – Перекоп, втрачено при цьому понад половину війська (близько 30 тисяч осіб, з яких лише дві тисячі бойових втрат, решта – від нестачі води і хвороб).

Далі можна згадати ще не один подібний приклад (до Громадянської війни включно), але всі наявні відомості засвідчують, що абсолютна більшість втрат регулярної армії в степу була обумовлена несприятливими природними чинниками. Рівною мірою військо страждало від перепадів температури і вологості. При цьому масовий мор – від 30 до 70 % складу як людей, так і скота – міг починатися вже на другий тиждень походу. Додатково приносила плоди і тактика випаленої землі, яку скіфи використовували не з меншим успіхом, ніж татари.

Згідно з останніми дослідженнями, рівні розвитку суспільства скіфських племен часів походу Дарія і часів написання твору Геродота суттєво різняться. Якщо Геродот застав у середині V ст. до н. е. сильне угруповання кочовиків із потужним демографічним потенціалом, то археологічні пам’ятки кінця VI ст. до н. е. дають іншу картину. Кількість та пишність поховальних пам’яток є значно скромнішими, а їхнє розташування взагалі свідчить про відсутність сталого населення у тогочасних степах. Тому свідчення Геродота про активну зовнішньополітичну діяльність скіфів у Дарієві часи і залучення ними сусідніх племен для боротьби з персами видаються досить сумнівними.

Привертає увагу і та обставина, що згідно з Геродотом в «антиперську коаліцію» увійшли східні сусіди скіфів – савромати та будини, тоді як племена західної околиці Скіфії, які ніби мали першими відчути загрозу, лишились осторонь. Це, а також ототожнення Геродотової ріки Танаїс то з Доном, то з Сирдар’єю та Амудар’єю, взагалі привело сучасних дослідників до думки, що у Історії Геродот змішав два різні походи – проти причорноморських скіфів 512-го та проти азійських саків тіграхауда 519 р. Не виключено, що Геродот об’єднав взагалі навіть не дві, а три різні військові кампанії. Перша – 519 р. до н. е. проти саків у Центральній Азії, друга – проти скіфів у Дністро-Дунайському межиріччі, що мала місце між 514 і 512 рр. до н. е., третя – проти каппадокійського сатрапа Аріарамна на Північному Кавказі між 520 і 514 рр. до н. е.

Слід ще раз наголосити на тому, що наразі дослідникам не відомий археологічний матеріал, який би засвідчував тривалий і масштабний похід Дарія. Не відомі ані знищені поселенські пам’ятки греків на узбережжі Чорного моря, ані масові захоронення персів, ані трофеї, які неодмінно мали б здобути скіфи внаслідок невдалого для персів походу (при тому що трофеї скіфських походів в Азію відомі, і немало). Відсутні також і сліди цих подій на поселеннях осілих племен Причорномор’я.

Наведені критичні міркування жодним чином не применшують цінності свідчень Геродота. Уточнення потребує лише підхід до джерела як міфологічно-епічної, а не історичної пам’ятки. Також необхідно враховувати політичну кон’юнктуру автора. Для греків війна з персами була, по суті, народно-визвольною боротьбою. Уже сучасниками вона сприймалась як героїчне протистояння вільних полісів загарбницькій імперії. Саме тому грекам імпонував той факт, що цій імперії змогли завдати відчутного удару у відповідь не тільки вони, а навіть північні «варвари». Тому цілком зрозуміло, що діяння цих «варварів» надмірно звеличувались, як це і мало бути у героїчному епосі.

Зауважимо принагідно, що у радянській літературі похід Дарія трактувався як одна з основних подій скіфської історії (яка була, не слід про це забувати, частиною історії СРСР). Можливо, тому сприяло кілька обставин. Найперше, ще не було накопичено необхідного масиву джерел і дослідники переважно були змушені довіряти писемним свідченням. Лише останніми кількома декадами було показано, що археологічний матеріал жодним чином не засвідчує масштабне протистояння скіфів та персів. Навпаки, у разі, якщо похід Дарія і мав місце, то у значно скромніших масштабах.

Також некритичне ставлення до «Історії» Геродота було сформоване суто радянським підходом до джерел. Згідно з ним дослідники мали віддавати перевагу соціологічному вивченню історії стародавніх племен, але не їхньої матеріальної культури. Оскільки ж для ранньої залізної доби даних про «історичні» племена було небагато, відповідно надмірна увага й приділялась Геродоту та трактуванню його творів. Окрім того, перебільшення «світового значення» Скіфо-перської війни провадилося в руслі популярного у ті часи автохтонізму, забезпечуючи радянській ідеології основу для обґрунтування прадавності слов’ян. І на додачу – чергове підтвердження того, що на священній радянській землі в усі часи на завойовників чигала нищівна поразка.

Особливо на цій ниві відзначився свого часу директор Інституту археології АН СРСР академік Б. О. Рибаков з монументальним твором «Геродотова Скіфія». Утім нині науковці вважають цю книгу радше ідеологічним, а не історичним твором і обстоюють досить критичний і поміркований погляд на історію скіфо-перського конфлікту.

Тож сучасні уявлення про оповіді фольклорно-епічного жанру неминуче призводять до висновку стосовно невідповідності відомостей у викладі «батька історії» Геродота реальному перебігу воєнних подій. Історично достовірними можуть вважатися свідчення лише найбільш загального порядку. Тобто те, що такий похід міг відбутися, і те, що він закінчився поразкою персів.

Якщо читачам цікаво детальніше познайомитися з цим питанням, можна порекомендувати вичерпні роботи Є. В. Черненка та С. В. Поліна, де висвітлено обидва аспекти дискусії. Історія Геродота вповні видана українською мовою в перекладі А. Білецького, цитати з якого і використані у поданому розділі.

Розквіт Скіфії

Золоті кургани Скіфії

Країна забутих міст (лісостепові спільноти скіфського часу)

Український лісостеп надзвичайно багатий на археологічні пам’ятки. Помірний клімат, родючі ґрунти, багаті на дичину ліси і на рибу річки, джерела хорошої питної води зробили цю зону постійно заселеною різними спільнотами протягом усього голоцену. Великі ріки зв’язують його із морськими узбережжями.

Пам’ятки часу фінальної бронзи – раннього заліза лісостепової смуги в основному зосереджені уздовж водних артерій, басейнами яких, вони, власне, і об’єднуються у локальні групи. Одним із визначальних факторів розвитку лісостепових спільнот є степ, по якому постійно пересувалися у західному напрямку інші спільноти із власним світоглядом і економікою. Особливо помітним став фактор степових культур у лісостепу починаючи з доби раннього заліза. Серед пам’яток яскраво виділяється таке явище, як лісостепові городища, різні за площею, відмінні хронологічно, такі, що мають не завжди тотожне наповнення культурних шарів, але схожі за принципом організації культурного простору.

Описувати і картографувати ранньоскіфські лісостепові городища почали ще XIX ст. Системно цю роботу розпочав Володимир Боніфатійович Антонович7. Століття по тому городища Лісостепу стали предметом вивчення цілої плеяди скіфологів, висувалося безліч гіпотез причин їх виникнення, етнічної належності будівельників і мешканців, функціонального призначення і т. ін.

Наш путівник по Скіфії – «Історії» Геродота, містить незначну кількість відомостей про народи, які населяли лісостеп з обох берегів Дніпра (Борисфена). За Геродотовою легендою, дочка Борисфена, Змієдіва, була матір’ю Скіфа. Правобережні племена названі «батьком історії» скіфами-орачами, на Лівобережжі дослідники Геродотового твору розміщують скіфів-землеробів, будинів і гелонів.

Що це було за явище в історії Європи, із чим пов’язане, і чи можемо ми говорити про етнічну і суспільну спільноту в українському лісостепу за доби скіфів?

Перш ніж перейти до висвітлення цих питань спершу варто зупинитися на терміні «скіфський час». Звичайно, що під цим поняттям ми розуміємо певний часовий проміжок, за якого в степах на півночі Понту Евксинського (Чорне море) панували скіфи. Але наука дуже рідко розвивається прямими логічними сентенціями. Так сталося і зі скіфським часом.

Ми знаємо, що попередниками скіфів в понтійських степах були кіммерійці. Під цією назвою ми припускаємо кочові племена, які, як і скіфи, прийшли до нас зі сходу і відомі в матеріалі й культурі під комплексом ознак чорногорівських і новочеркаських старожитностей. І, якщо перші – раніші і трохи віддаленіші від появи геродотівських скіфів в українському степу, то другі, відомі під набором ознак культури новочеркаського типу, мають як властиві тільки цьому набору ознаки, так і ознаки своїх наступників скіфів. Тому щодо них у сучасній археології вживається термін «ранньоскіфська культура», що припадає на чітко визначений часовий проміжок близько середини VIII – початку VII ст. до н. е. і відповідає ранньому етапу цієї культури (скорочено РСК-1). Але парадоксом є те, що безпосередньо в цей час жодних нових пам’яток у Лісостепу не виникає. На самому початку періоду близько середини VIII ст. до н. е. зазнає руйнувань низка укріплених поселень Лісостепу.

Частина їх, особливо, дальніх, що на кордонах із Карпатами, існували вже за періоду раннього гальштату. Лісостепові укріплені поселення і городища чорноліської культури або припинили своє існування, або зазнали змін у матеріальному комплексі, зокрема керамічному наборі. Поновлення життя на них було нетривалим. Натомість у другій половині VII – наприкінці VII ст. до н. е. у Лісостепу формується нова система укріплених поселень і городищ, оборонні споруди яких будуються вже із урахуванням нових видів зброї, навиків управління конем і принципів ведення бою, які вже у сформованому вигляді із символікою – прикрасами у скіфському звіриному стилі – дещо згодом принесли із собою скіфи. Загалом це не поодинокі укріплені поселення, а системи укріплених поселень, вписані у складний рельєф таким чином, щоб максимально убезпечити своїх мешканців від нападу. Виникають такі системи уздовж найбільших водних артерій – Дністра, Бугу, Дніпра та їх приток.

Варто відзначити, що культурний поділ Північного Причорномор’я на Право- і Лівобережжя Дніпра, що доволі часто яскраво присутній в історії цих земель, на етапі появи городищ скіфського часу не відіграє провідної ролі. Останні дослідження керамічного комплексу лівобережних городищ, який є найвиразнішим показником етнічних змін і походження культур, показав, що найраніші керамічні комплекси мають правобережні корені в чорноліській культурі і пам’ятках жаботинського типу, а місцева кераміка бондарихінської культури з’являється в цих пам’ятках у контактних регіонах уже постфактум. Тобто феномен виникнення скіфських городищ має не лише спільну хронологічну позицію, а й етнічні характеристики.

Загалом на зламі бронзової і залізної доби в Центральній і Західній Європі відбувається активне будівництво різного роду захисних споруд навколо поселень і священних місць. Різна культурна приналежність європейських пам’яток репрезентує зокрема й різні традиції будівництва, тобто впорядкування життєвого простору того чи іншого племені. Культури полів поховань і пам’ятки, пов’язані із лужицькими старожитностями захищають не лише свій сакральний простір, а й увесь життєвий простір.

Племена культур східного або фракійського гальштату захищають переважно священні місця, які в часи небезпеки слугують схованками для мешканців навколишніх поселень. Власне, такий самий спосіб укріплення поселень відбувається водночас і на півдні Європи, тільки більш системно, із врахуванням досвіду попередніх культур, в фіналі якого ми вже бачимо архітектуру античного поліса і дотепер актуальний ідеальний план Гіпподамова міста.

Життя племен Центрально-Східної Європи не могло відбуватися відірвано від основного ареалу європейських культур, тут також починають виникати укріплені поселення.

Лісостепові городища витягнулися майже суцільною смугою по півдню цієї зони від Дністра до лівобережних приток Дніпра. Переважна більшість городищ цієї смуги виникла ще в період раннього гальштату. Деякі з них мають і чорноліські нижні шари, і ранньоскіфські верхні, що маркуються наявністю античних імпортів. Невелика частина городищ цієї смуги має тільки скіфські шари. Такі городища ще називають городищами гігантами, вони часто об’єднують кілька поселень за спільними укріпленнями, виникнення таких городищ припадає на VI–V ст. до н. е.

Проте варто також згадати північну лінію городищ скіфського часу, розташовану на межі лісу і лісостепу. Примітно, що ці пам’ятки загалом виникли в VIІ ст. до н. е., їх система укріплень подібна до скіфських городищ-гігантів південної лінії, що з’явилися трохи згодом. Так само типологічно подібним є матеріал із скіфських шарів цих пам’яток включно із керамічним комплексом.

Розглянемо групи городищ. Найзахідніша – непоротівська група на Середньому Дністрі, найбільші – Непоротівське, Комарівське, Дністровське і Рудковецьке городища. Щоправда, рівень вивчення цих пам’яток неоднаковий, іноді дослідники Комарівське і Дністровське городища називають поселеннями. Загалом, характер заселення Середнього Подністров’я більше відповідає західній моделі, коли навколо городища групуються невеликі хутори. Яку роль виконували ці городища в своїх групах пам’яток лишається нез’ясованим.

Але подібне явище ще не вдається простежити для чорноліських городищ Подніпров’я і Побужжя, хоча свідчення на користь такої топографії постійно поповнюються новими фактами. Дослідники середньодністровських пам’яток дотримуються думки, що вони вірогідно цілком належать населенню, що лишило чорноліську культуру, зокрема і за ранньоскіфського часу.

Щонайменше три городища відомі в верхній течії Південного Бугу – Немирівське, Северинівське і Вишнянське.

Кілька груп пам’яток локалізуються між верхів’ями притоку Південного Бугу Синюхою і притоками Дніпра Рось і Тясмин: Моринське, Журжинецьке і Таращанське між Россю і Синюхою, в басейні Сухого Ташлика – Пастирське (Галущанське), Шарпівське, Макіївське і Буденське, між Тясмином і Ірклієм – Чорноліське, Велико-Андрусівське і Жаботинське, трохи вище по течії Тясмина – Колонтаївське, Суботівське, Мотронинське і Лубенецьке. Ці пам’ятки представлені як класичними городищами із оборонними спорудами типу валів, так і укріпленими поселеннями, коли пам’ятка розташована в природнозахищеному місці і має додаткові укріплення – наприклад, рів і зовнішню стіну із використанням дерев’яних стовпів.

Сьогодні достеменно можна говорити, що городища поблизу Великої Андрусівки, Суботівське, Калантаївське, Чорноліське, Жаботинське і Тясминське із групи між Россю Тясмином і Синюхою з’явилися у передскіфський час, проте не синхронно. Суботівське, Чорноліське і Тясминське виникли і представлені чорноліською культурою, ранньоскіфських матеріалів вони не мають. Андрусівське і Калантаївське городища, найімовірніше, відносяться до часу, що передує виникненню чорноліських пам’яток у Подніпров’ї. Укріплене Жаботинське поселення, попри наявність ранньоскіфського верхнього шару, зважаючи на його незначну насиченість матеріалом, ймовірно, довго не проіснувало.

Ще одна компактна група городищ розташована безпосередньо на звивині течії Дніпра, де він тече з півдня на північ вище сучасного Канева: Трахтемирівське, Григорівське, Віха і Лисуха.

На Лівобережжі Дніпра, на берегах притоки Орелі, є ще два таких городища – Залінійне і Бузівка, а на північ – найбільше скіфське городище-гігант Більське.

Крім цих, на північ на кордоні лісу і лісостепу містилося це кілька пам’яток, а можливо – груп пам’яток. У басейні р. Віти – Велике Ходосівське (Круглик), Мале Ходосівське (Кругле) і Хотівське, на Ірпіні – Млинок, на Лівобережжі – Басівське на Сулі.

Усі ці пам’ятки мають різний ступінь дослідженості, дуже важко встановити час виникнення саме укріплених поселень, поготів етапи їх перебудови. У канівській групі в передскіфський час існували Трахтемирівське і Григорівське городища. На Дністрі майже всі пам’ятки з’явилися в передскіфський час, у верхній течії Південного Бугу до ранніх відносяться Немирівське і Вишнянське. У час РСК-1, проте із жаботинським матеріалом, з’являється найраніше укріплення Більського городища. Із них усіх ранньоскіфського часу повністю перестають функціонувати майже всі городища тясминської групи (незначний шар цього часу на Жаботині не є показником його повноцінного функціонування, як попереднього часу), в канівській групі якийсь час ще існує Трахтемирівське городище, але в IV ст. до н. е. з’являється велике городище Віха, а ще за сто років починає функціонувати комплекс на горі Лисуха. У басейні Південного Бугу ще триває життя на Немирівському городищі, з’являється Северинівське і припиняється життя на Вишнянському.

На перший погляд, наче маємо єдиний процес формування раннього урбанпростору. Проте, ряд особливостей усіх цих пам’яток не дає змогу говорити про єдиний процес. Чим же відрізняються городища, що виникли передскіфського часу, від тих, що виникли ранньоскіфського? Відповідь за це питання – ключ до накреслення історичних процесів у Причорноморському Лісостепу на світанку нашої історії.

Показово, що ці пам’ятки відрізнялися кардинально. Фортифікаційні споруди городищ будувалася за різними принципами. Якщо чорноліські городища – це невеликі за площею ділянки переважно на пагорбах або мисах річок чи потічків розташовані у важкодоступних місцях, захищені додатково невисокими валами і ровом, або ровом із якоюсь збудованою непотужною загородкою, то ранньоскіфські городища – це справжні земляні фортеці. Вони можуть розташовуватися не лише у важкодоступних місцях, а й в долинах річок. Валами при цьому оточується значна площа – сотні гектарів, на якій може розташовуватися кілька поселень із додатковими укріпленнями. Уся система укріплень є цілісною, враховує обов’язкову наявність транспортної водної артерії в середині чи поруч із городищем.

Фактично створюється не лише життєвий простір, а простір із інфраструктурою, спрямованою на сполучення із іншими регіонами, з одного боку, і захищеною від зовнішнього простору, з іншого. Відмінним є і культурний шар чорноліських і ранньоскіфських городищ. Якщо чорноліські укріплені городища майже не мають культурного шару або мають дуже слабку насиченість археологічними знахідками, то ранньоскіфські городища не просто мають шар, а мають різне функціональне призначення різних частин городища. Найкраще це простежено на найбільшому – Більському городищі, якому приписують найменування геродотівського міста Гелона. Там, в окремих частинах городища, жили ремісники різних професій, торгівці, цілком закономірно, що обряди і релігійні культи також обслуговувались у окремій частині цього гігантського поселення. Ремісні осередки і імпортні речі, як індикатор торгових відносин, є на всіх більш-менш досліджених ранньоскіфських городищах.

Як ми вже зазначали, найкращим етноіндикатором археологічних культур, належних суспільствам, що не переступили поріг цивілізації, є ліпна кераміка. В питанні етнічної належності чорноліських і ранньоскіфських городищ вона радше свідчить на користь різного походження їхніх мешканців. Якщо на чорноліських пам’ятках найхарактернішою рисою є яскрава добре випалена і оздоблена орнаментом тотожна східногальштатським пам’яткам чорно- і буролискована столова і тарна кераміка, то на ранньоскіфських – це передовсім керамічний комплекс, характерний для північних пам’яток, як-от Хотівське городище чи Кругле або Мале Ходосівське, виникнення яких припадає на час не пізніше кінця VII ст. до н. е. Їх керамічний комплекс є місцевим, похідним від культур доби бронзи тшинецького кола і східних варіантів лужицької культури Центральної Європи.

Тобто близько кінця ХІІ ст. до н. е. біля південної межі лісостепу почали з’являтися пам’ятки, пов’язані із колом культур східного гальштату, однією із особливостей яких було будівництво поруч із поселеннями невеликого городища у важкодоступному місці. Неінтенсивна наповненість культурного шару цих городищ археологічним матеріалом і наявність у ньому речей культового характеру свідчить про використання цих городищ як схованок під час воєнної небезпеки і їх сакральне значення, близьке до святилищ.

Власне, присутність божества під час небезпеки і є основним фактором захисту для релігійного суспільства. Таку ж функцію виконували городища і в культурах східного гальштату. Єдиною відмінністю, яку не можна не брати до уваги, між власне гальштатськими і чорноліськими пам’ятками є кухонна кераміка, яка продовжує свою лінію від білогрудівської.

Кухонна кераміка є надзвичайно традиційною за всіх часів, адже вона пов’язана із процесом приготування їжі і, власне, стравами, тобто сферою діяльності, яка є традиційно жіночою у «варварських» культурах. Із формою кухонного горщика пов’язана форма і розмір печі для приготування їжі, особливо нижня, придонна частина посудини, якою горщик поміщався на черінь печі. Наявність кришки для кухонного горщика свідчить про те, що піч, швидше за все була закритою із димовідводом, а цього явища як раз не спостерігається для чорноліської культури принаймні Подніпров’я. Це свідчить про те, що частина населення на чорноліських пам’ятках, і, передовсім, жіночого населення мала місцеві корені.

Після пожеж середини VIII ст. до н. е. частина чорноліських городищ і поселень жаботинського типу продовжила існування. Можливо, через певний період запустіння на низці пам’яток життя відновлюється. Але матеріальний комплекс там представлено вже іншими типами, характерними для північної зони порубіжжя лісу і лісостепу, як то на Хотівському городищі.

Ці пізні шари чорноліських городищ і поселень жаботинського типу загалом непотужні, хоча представлені саме житловими комплексами, а не слабкими шарами городищ святилищ-схованок чорноліської культури. Згодом, уже в VI ст. до н. е., життя на них повністю припиняється. Натомість у незначній віддаленості від них виникають нові городища, або ж старі пам’ятки стають частиною нових укріплень набагато більших городищ, і цього разу це городища-гіганти ранньоскіфського часу.

Логічно припустити, що виникнення лісостепових городищ у Центрально-Східній Європі пов’язано із тими самими процесами, що відбувалися у всій Європі. Насамперед йдеться про формування системи торговельних шляхів, якими за раннього гальштату поширювалася сировина і вироби із бронзи, а в пізніший час значно більший асортимент імпортів, як ми бачимо, спектр яких протягнувся від Каспію і Волги на сході до Альп на заході. У Північному Причорномор’ї на зламі бронзової і залізної доби і в пізніший час можна говорити про два етапи цього процесу. Перший із них пов’язаний із чорноліською культурою, і, можливо, є продовженням процесів доби фінальної бронзи у Балкано-Карпатті.

Другий починається із появою в регіоні новочеркаських пам’яток, пов’язаних із проходом зі сходу на захід чергових кочових племен, або з ранньоскіфського часу, наслідком чого і є, найімовірніше, сліди пожеж і припинення життя на південній смузі чорноліських лісостепових городищ і поселень жаботинського типу.

У цей період виникають городища-гіганти, які в своєму плануванні і організації життєвого простору вже містять початки урбанізації у європейських племен. Розташування як городищ першого етапу, так і другого на берегах великих річок або їх судохідних приток вказує на водні шляхи – як основні для пересування, зокрема і з метою торгівлі, аж до появи в степу кочовиків, які, опанувавши нові території, почали виконувати роль своєрідних медіаторів між лісовими племенами Європи і морським узбережжям, що належало грецьким містам-державам.

Некрополі, належні тому чи іншому городищу, не завжди вдається виділити. Для пам’яток чорноліської культури питання поховального обряду загалом не дуже добре розроблені. Вважається, що це можуть бути кремації в безкурганних похованнях, які дуже важко віднайти візуально по формальним ознакам у місцевостях, вкритих лісами. Але відомі і інгумації з використанням каміння в поховальних спорудах, як підкурганні, так і без насипів. У дністоровській групі пам’яток відомі колективні поховання.

Для ранньоскіфського часу найбільшою проблемою є вирізнення поховань місцевого населення і скіфських із загального масиву, адже більшість могильників цього часу вже має курганні насипи і велику кількість речей різного походження (місцевого, скіфського, кельтського, еллінського тощо) у інвентарі. Допускаючи наявність принаймні у Побужжі і на Правобережжі Дніпра поховань, що належать до ілірійської поховальної традиції, чи то так званих трерів – мешканців пруто-дністровського міжріччя, варто припустити, що тільки в V ст. поховальний обряд лісостепового населення відносно вирівнюється. Для цього часу і наступного століття тут відомі як курганні некрополі, що містили поховання і скіфської і місцевої еліти, так і ґрунтові могильники, належні лише місцевому населенню.

Припиняють існування городища-гіганти, засновані в ранньоскіфський час, по-різному. Можна говорити, що північні пам’ятки порубіжжя із лісом зникають у ІV ст. до н. е., а південніші пам’ятки в районі Канева існують і в ІІ ст. до н. е. Південна лінія городищ Побужжя і Подніпров’я, освоєна ще за доби пізньої бронзи, існує у IV ст. до н. е. Подністровські пам’ятки Непоротівської групи – єдині, що не зазнали повної зміни населення, існують і за скіфського часу, щоправда, вибірковість публікацій цих пам’яток не дає змоги назвати навіть приблизну дату припинення життя на цих пам’ятках.

Достеменно не відомо про причини припинення життя на городищах-гігантах, оскільки вони наразі недостатньо досліджені. Подальша доля їх населення, імовірно, пов’язана вже із пізньоскіфськими пам’ятками і хорою античних міст Північного Причорномор’я у нижніх течіях Дніпра, Дністра і Бугу.

Країна таврів

Сьогодні ми називаємо давній Крим Тавридою, країною таврів. Почалася ця історія ще за Гомера. Іфігенію, доньку грецького царя і наречену героя Ахілла, греки принесли в жертву богу Посейдону під час плавання до Іліону, відомого ще як Троя. Ті події, що відбулися близько 1200 р. до н. е., відомі нам як Троянська війна, оспівані аедом, співцем давньої історії Еллади Гомером у гімнах «Іліади». За легендою, богиня Артеміда викрала дівчину з-під жертовного ножа, поставивши замість неї білу лань. Дівчину ж богиня перенесла до свого святилища у Тавриді – землі таврів, де та приносила в жертву всіх греків, які потрапляли в ці землі. Згодом Орест, брат Іфігенії, викрав її у таврів разом із ідолом Артеміди, і привіз до Авліди, що у Елладі, де жриця Артеміди доживала свій вік. Довга піщана коса на узбережжі Понта Евксинського (Чорного моря) називалася Ахиллів Біг. На думку давньогрецьких картографів, саме по ній біг Ахілл, намагаючись наздогнати свою наречену. Сучасна її назва – Тендрівська коса, що в Миколаївській області. Острів Левке (з давньогрецької – Білий), дарований богами Ахіллу після смерті, нині називається Зміїним, що в Одеській області.

«…Він називається також Ахілловими Бігом (Білий берег), оскільки в той час як Ахілл сватався за Іфігенію і вона була привезена заради нього в Авліду, внаслідок лиха, що трапилося під час плавання еллінів до Іліону, захотіли принести її в жертву за успішне плавання, але Артеміда вхопила її і принесла до Скіфської місцевості до таврів, а закоханий Ахілл ішов за нею і супроводжував до того острова, що називається Білим» [Схолії до Піндара (VІ–V ст. до н. е.) Schol. ad Pind,. Nem ,. ІV, 79 (49)].

«…Іфігенія: Але Артеміда викрала мене у ахейців, давши замість мене лань, і перенесла по світлому ефіру, оселила мене в цій землі таврів, де царює над варварами варвар Фоант, який пересуваючи швидкі ноги, подібно до крил, отримав таке ім’я за швидкість ніг. Він поставив мене жрицею в цьому храмі, де такими звичаями насолоджується богиня Артеміда на святі, одне ім’я якого прекрасне, а про інші промовчу, боючись богині. За звичаєм, що і раніше існував в цій країні, я приношу в жертву всякого елліна, який прибуває до цієї землі. Я освячую жертву, а таємничим убивством її всередині цих чертогів богині, займаються інші» [Еврипід. Іфігенія в Тавриді, (V ст. до н. е.) Eurip., If., 28–41].

Так воно було більше трьох тисяч років тому чи не так – ніхто не в змозі достеменно відповісти на це питання. Фрідріх Ніцше, один із найкращих знавців античної філософії, зазначав, що культура може розвиватися лише у окресленому міфом горизонті. Антична література має чимало варіантів цього міфу, але це усе сформувало світогляд еллінів і створило врешті ойкумену. Для елліна ойкумена була чимось більшим ніж наше поняття «батьківщина». Морський народ, що створював свій світ шляхом розселення або виведення власних колоній, ойкуменою вважав будь-яку землю, де ставала нога елліна. Еллінів, які побували на нових землях, вважали героями. Згодом, коли після Троянської війни минули століття, греки не боялися плисти Негостинним – Авксинським Понтом у холодні землі Північного Причорномор’я, де панували «варвари» скіфи і дикуни таври, і засновувати нові міста, бо там вже побували їх герої – Ахіллес, Геракл чи Іфігенія. Усі ці давні оповідки лишили слід на давніх мапах – періплах і перієгессах. Таврикою, або землею таврів Геродот називає гористу частину Криму на півдні, що тягнеться у напрямку до східного вітру. Закінчується геродотівська Таврика скелястим півостровом, що нині називається Керченським. Гекатей Мілетський, опис Європи якого передує написанню Геродотом «Історій», змальовує Таврику півостровом у формі скіфського лука і згадує там місто Керкінітіду (сучасна Євпаторія). І тільки Псевдо-Скілак, автор IV ст. до н. е., який жив уже після Геродота, згадує у Тавриці емпорій Херсонес. Геродот в оповіді про Таврику наводить легенду про Іфігенію і згадує верховну богиню таврів – Діву або Партенос, у якій вгадується вже знайома нам Іфігенія.

«…Від Істру це є власне первісна Скіфія, розташована в напрямку до півдня і південного вітру аж до міста, яке називається Керкінітіда. Звідси і далі в країну, що тягнеться вздовж моря і яка є гірською і заходить у Понт, залюднює плем’я таврів до півострова, що називається Скелястим. Цей півострів заходить у море в напрямку до східного вітру… Місце, що його посідають таври в Скіфії, схоже на те місце, яке посідало би на мисі Суніон, від дему Торіку до дему Анафлістів, якесь інше плем’я, а не афіняни… Те що я кажу, тут має значення, коли можна порівнювати мале з великим. Отака країна ця Таврика» [Геродот. «Історія», (V ст. до н. е.) Herod., IV, 99].

Але ж ми, за даними археологічних розкопок, нині знаємо, що Партенос була верховною богинею не таврів, а Херсонеса Таврійського. Красуня Партенос зображена на херсонеських монетах, згадана як рятівниця і заступниця у херсонеських декретах, її ім’ям клялися у вірності державі херсонесити. Отже, таке високе божество, якому присвячено цілі цикли міфів, патронатка одного з найбільших полісів Північного Причорномор’я повинна була мати грандіозну храмову центральну споруду і чимало невеликих храмів. Геродот і пізніші автори згадують храм Діви у Тавриці, але чіткої локалізації його ніхто не наводить. Імовірно, що жоден з авторів не бував у Тавриці, а записи лишилися із оповідок моряків і негоціантів. Чи бачили храм мандрівники, також є питанням, на яке не має відповіді.

Справді, не так багато писемних джерел дійшло до нас про кримську давнину. Але ж на те і існує археологічна наука, щоб відповідати на ненаписані запитання.

Крим – це Таврида, Таврика і Таврія, потім – Сари Кирим. Про нього писали чимало, писали правдивого і міфічного ще від часу падіння Трої. Першою згадкою кримської землі у світовій літературі і, відповідно, історії традиційно вважається фрагмент із «Одіссеї» Гомера з описом лестригонського міста Телепіла, де «пастир пастиря зве, загоняючи худобу, а той відповідає, вже виганяючи».

«Вираз “близькі шляхи ночі і дня” деякі розуміють не тільки в місцинному значенні, тобто, що нічне і денне пасовиська лежать, як мовлено, поблизу міста, чому і чабани, як мовлено, вітають один одного, але і часовому, тобто, що впродовж деякого часу там бувають дуже короткі ночі. Тому і нелегко, можливо, кому-небудь упродовж однієї частини ночі достатньо відпочити, а в другу частину пасти худобу, тому що з початком ночі близько сходиться і схід сонця, короткий час перебувшого під землею. Тому людина, що може вдовольнитися коротким сном, заробляє там вдвічі. Таке математичне пояснення першим дав, кажуть, Кратес, що запропонував гіпотезу про короткість тамтешніх ночей і сказав, що лестригони живуть під головою Дракона, що знаходиться серед зірок над ними; Арат також сказав, що вона знаходиться там, де “кінці заходу і світанку змішуються один з одним”. Тому і кажуть, що день більший, а ніч коротка. Зворотне тому явище у кіммерійців, у яких міф складає багатодобові ночі. Тому, оскільки в Лестригонії схід сонця близький до заходу і ніч дуже коротка внаслідок близькості до дня, поет правильно сказав, що шляхи ночі близькі до шляхів дня» [Евстафія, архієпископа Фессалоніки, пояснення до «Одіссеї» Гомера, (XII–VI до н. е. – ІІ пол. ХІІ ст. н. е.), Eusth., Schol. ad Hom., Od., X, 86 (S.1649, fr.27)].

Побачив у цьому фрагменті опис кримського берега із Балаклавською бухтою французький вчений-мандрівник Дюбуа до Монпере.

«…Звідси [тобто з Еолова острова] попливли ми вперед з пригніченим серцем. Згасала бадьорість людей від тяжкої греблі за нашою ж дурістю, оскільки не з’являвся більше подорожній вітер. Шість діб однаково пливли ми ночами і вдень, а на сьомий день досягли ламова неприступного міста, лестригонського Телепіла, де пастир пастира кличе, коли загоняє худобу, а той відповідає, вже виганяючи. Там безсонна людина отримала б надвійну плату – одну за випасання волів, а другу – за випасання сріблясто білих овець, оскільки близькі там шляхи ночі і дня. Тут коли ми вступили в славетну бухту, навколо якої з обох боків суцільно виситься крута скеля, а береги, що нависли, вигинаються один проти одного в устя і вузький вхід, тут всі направили в середину округлені судна. Вони були прив’язані близько одне до одного всередині глибокої бухти, оскільки ніколи в ній не піднімалася хвиля ані велика, ані мала, а було навколо світле затишшя. Лише один я утримав горне судно обабіч бухти, там, на закраїні, прив’язавши причали до скелі, а сам, піднявшись на кручисту вершину, встали [аби оглядіти місцевість]. Не було там видно справ ні волів, ні людей, і бачили ми лише дим, що піднімався з землі» [Гомер, «Одісея», (ХІІ–VІ ст. до н. е.), Hom., Od., X, 77–99].

Ще один міфічний народ – лестригони, вплелися у вінок кримської міфології. Досі не вщухли дискусії з приводу правомірності співвіднесення цього античного тесту, записаного набагато пізніше за події Троянської війни, із реальним шматком суші біля Балаклави. Але ж за Гомером ішли послідовники. Минаючи цілий сонм схоластів, зупиняємося на батькові історії Геродоті і великому трагікові – Евріпіді. Ми любимо припускати, чи могли давні письменники хоч якийсь час перебувати на тих землях, які вони описували. Зазвичай, відповідь є негативною, і навіть їхні сучасники часто-густо критикували логографів і звинувачували у незнанні предмета, який ті описували, бажанні прикрасити свої оповіді всякими видумками. Геродот також жодного разу не був у Тавриці, але користувався оповідками моряків. Його сучасник Еврипід поклав на папір давню грецьку легенду і подарував світові трагедію «Іфігенія у Тавриді». Але ж ми навряд чи колись зможемо встановити, чи в геродотівській Тавриці відбувалися легендарні події, чи це просто давній міф про якусь землю предків. Але ж саме Партенос, Артеміда Таврополос була головною богинею і покровителькою одного з найбільших античних полісів Таврики – Херсонеса. Після описів греків були і інші, але досі найбільше зацікавлення викликають саме античні тексти.

Власне, на античних авторів спирався і вже згаданий нами Дюбуа де Монпере, який одним із перших описав кримські старожитності. Поява європейських учених на Сході Європи і в Криму, зокрема, не була випадковою. Як згадують інші мандрівники, обізнані із ситуацією, як-от англійка Холдернес, це було пов’язано із інтересом Наполеона до цих земель і, можливо, навіть його планами відновити кримськотатарську державність.

Принаймні, саме після мандрів європейців Дюбуа до Монпере і Петра Симона Палласа кримські старожитності стали предметом вивчення істориків давнини. Власне, їх описи були першими науковими систематизованими роботами по кримській археології. Більшість із описаного ними – це були кинуті фортеці-ісари кримських готів, венеціанців і генуезців, що наприкінці XVIII – початку XIX ст. не були такою вже й давниною. Іще якихось 300–350 років до цього це були цілком процвітаючі держави. Але французи лишили і описи давніших руїн. Насамперед це той самий, згаданий Псевдо-Скілаком, Херсонес.

Поруч із Херсонесом завдяки античним авторам відразу виник образ Партенос. І згодом, уже після війни з Наполеоном, російська аристократія, що дедалі частіше почала звертати увагу на Крим, саме цей образ винесла на поверхню у своїх путівниках. Власне, перше, що почали шукати у Криму із старожитностей – це храм Діви або Партенос. Зараз можна тільки припускати, але цілком можливо, що акцент на цьому міфі було поставлено відправленим у чергове заслання О. С. Пушкіним у кількох віршованих рядках.

Отже, більше двох із половиною сотень років археологічних пошуків нараховує історія досліджень Криму. Наприкінці ХІХ ст. ентузіасти-краєзнавці Д. О. Шпак і М. М. Печонкін зібрали на Гераклейському півострові доволі цікавий матеріал, не схожий на античні чи середньовічні старожитності. Це була ліпна лискована кераміка із орнаментом, іноді заповненим білою пастою, крем’яні ножі, різноманітні кістяні знаряддя, кам’яні зернотерки. Усі ці старожитності було визначено доісторичним часом. На початку ХХ ст. дослідженням так званих кримських дольменів – могильників кам’яних скринь, розташованих на схилах кримських гір, зайнявся М. І. Репніков. Він ототожнив ці пам’ятки із легендарними таврами слідом за Дюбуа де Монпере і датував їх добою раннього заліза. В 1926 р. у невеличкій науково-популярній статті, присвяченій своїм дослідженням доісторичних старожитностей Криму в печерах Кизил-Коба, Кош-Коба і поблизу Нейзацу Г. А. Бонч-Осмоловський навів доволі цікавий матеріал, відмінний від досліджуваного ним матеріалу шару доби каменю. Це так само, як і на Гераклейському півострові, була лискована ліпна кераміка, вкрита орнаментом, іноді заповненим білою пастою. За місцем знахідки цю виділену культуру дослідником було названо кизил-кобинською.

Зараз через століття ми виділяємо три періоди в цій культурі – старший дотаврський, молодший дотаврський і таврський. Із цих назв зрозуміло, що з таврами пов’язується лише останній період культури. Виходячи із твердження, що найстійкішою етнічною ознакою для «варварських» суспільств є кераміка, дуже небагато нащадків мешканців поселень дотаврських періодів кизил-кобинської культури лишилося на початку таврського періоду. Загалом матеріальний комплекс і передусім посудні набори таврського періоду відповідають синхронним пам’яткам суміжних регіонів – Північного Кавказу, Передкавказзя і Кубані, Подоння, Дніпровського Лівобережжя і Середнього Подністров’я. Така «мішанина» в посудних наборах, ймовірно була наслідком якогось катастрофічного демографічного явища на Півночі Причорномор’я, пов’язаного із початком скіфського панування в регіоні, і, власне, приходом наступної хвилі кочових племен, відомих за пам’ятками новочеркаського типу. Принаймні зараз можна говорити про складання «образу» культури вже на початок VII ст. до н. е. і з того часу кардинальних змін у типології матеріального комплексу кизил-кобинської культури вже не відбувалося аж до її зникнення. Тобто саме це населення греки, засновуючи свої міста в Тавриді, через століття назвуть таврами. Таврський період поділяється таким чином на два етапи – ранній і пізній. Ранній (середина VIII – середина VI ст. до н. е.) – це час складання культури таврів, освоєння ними території кримських передгір’їв і гір. Пізній (середина VI – кінець IV/III ст. до н. е.) – час співіснування зі скіфами на півночі і грецькими містами на узбережжі. За таврського періоду формується три основні групи пам’яток таврів – західна, центральна і східна. Західна – це басейн річки Чорна, центральна тяжіє до середньої течії Салгіра (район нинішнього Сімферополя), східна міститься в горах у верхів’ях річок Зуя, Біюк- і Кучук-Мускомія. Можливо, існувала ще й південнобережна група, але вона дуже погано досліджена, тому ані про її хронологію, ані про характер поселень нічого наразі сказати не можна. Західна група – найстарша в культурі, власне, з неї і розпочалася кизил-кобинська культура в ХІІ ст. до н. е. Її основне поселення Уч-Баш зникає на початку таврського періоду. Замість нього в долині річки Чорна з’являється чимало невеликих поселень із доволі бідною матеріальною культурою, а в верхів’ях річки – могильники кам’яних скринь, цвинтарі, полишені населенням долин Чорної річки – Інкерманської, Каракобинської та ін. Зникає кизил-кобинська культура в цій групі разом із інтенсифікацією контактів із греками Херсонеса в середині – третій чверті IV ст. до н. е. У другій чверті IV ст. до н. е. поселення таврів пересуваються із передгір’їв і гір до кордонів хори Херсонеса. Якимось чином це населення було задіяне в економіці античного полісу. Проте частина поселень лишалась у передгір’ях. Такі контакти призвели до суспільного розшарування в середовищі таврів, що видно за розвитком їхніх некрополів впродовж IV ст. до н. е. Явище суспільного розшарування, коли із цивілізованими греками контактує лише верхівка племені, збагачуючись від цих контактів, а решта населення критично бідніє, простежено не тільки на хорі античних міст Криму, а й поблизу античних центрів Західної Європи. Як наслідок – наприкінці IV ст. до н. е. в західній групі пам’яток вже нема поселень із специфічною етнічною рисою таврів – чорно- і буролискованою керамікою із врізним орнаментом, заповненим білою пастою. Натомість з’являються поселення із керамічним комплексом пізніх скіфів, з якими асимілювали і залишки таврів.

Центральна група – найбагатша в культурі Таврського періоду. Її населення, ймовірно, найбільше від інших контактувало саме із скіфами, адже вздовж Салгіра пролягав один із основних степових шляхів із Боспору (Керченського півострова) до Перекопу. Вона датується від зламу VIII/VII ст. до н. е. аж до кінця ІІІ ст. до н. е. Одним із останніх поселень таврів було невеличке селище на місці Неаполя Скіфського, проте між зникненням цього поселення і появою власне Неаполя в ІІ ст. до н. е. минув певний час.

Найгірше вивченою групою є східна, розташована на північно-східних схилах Кримських передгір’їв. Вона виникла в другій половині VIII ст. до н. е. або на початку VII ст. до н. е., ймовірно, із залишків населення молодшого дотаврського періоду і мігрантів із Передкавказзя внаслідок появи в Причорномор’ї кочівників-новочеркасців. У IV ст. до н. е. пам’ятки цієї групи просуваються ще далі в гори, де зберігаються дуже архаїчні риси орнаменту на парадному посуді таврів. Проіснувала група доволі довго – до ІІ ст. до н. е. досить глибоко в горах, трансформувавшись у так званий східний або айвазовський локальний варіант культури, що зазнав впливу культур Таманського півострова. Частина населення, ймовірно, асимілювала із кочівниками, вже в IV ст. проявившись на пам’ятках типу Кринички.

Таври господарювали в своїх долинах на невеликих поселеннях, невеликі наземні будинки, вкриті очеретом, слугували прихистком від негоди як їм, так і їхній худобі. Превалюючою ланкою господарства було відгінне (яйлажне) скотарство, але вони знали і землеробство, щоправда, доволі примітивне. Ремесла, вірогідно, розвинені не були, проте столова кераміка вже в V ст. до н. е. стає якісно виготовленою, лискованою по кольоровому ангобу, багато оздобленою орнаментом. Східна група пам’яток, найімовірніше, була утворена за участі ковалів-залізоробів, оскільки одне з найраніших відомих поселень цієї групи (Сеферек Коба) якраз і виникло поблизу родовища залізної руди як металургійний центр.

Загалом зникнення кизил-кобинської культури і таврів як народу, який асоціюється з її останнім періодом, пов’язано із процесом складних економічних відносин із греками і скіфами. І, якщо як компонент таври асимілювали в пізньоскіфському суспільстві, то подальших їхніх слідів у грецькому суспільстві наразі достеменно встановити не вдалося.

Сутінки: три Скіфії

Розквіт Степової Скіфії IV ст. до н. е., що багатіла між античними полісами узбережжя Понту Евксинського і «варварськими» племенами Лісостепу, зміняється жорсткою кризою ІІІ ст. до н. е., причини якої досі є предметом дискусій в археології. Наслідком цих подій стало зникнення степових скіфів і поява в ІІ ст. до н. е. кількох нових племінних об’єднань, деякі з них набули рис елліністичних монархій, відомих у давній історії Причорномор’я як Малі Скіфії.

Раніше історіографія причиною колапсу Скіфії називала прихід сарматських племен – наступного кочового народу, що прийшов до Понту із глибин Азії – Маньчжурії і Алтаю. Проте ця подія за сучасною хронологією сталася приблизно на сто років пізніше зникнення Степової Скіфії. Отже, причина занепаду країни скіфських царів інша і криється в способі господарювання самих скіфів. Як відомо, в основу життєдіяльності скіфських племен був покладений екстенсивний спосіб ведення господарства. Земля кочового племені розподілялася на кочування, які в середньовічний час ми знаємо під назвою «улуси». Ці кочування забезпечували випас худоби царської родини і еліти. В IV ст. до н. е. відбувся останній поділ кочувань і, ймовірно, їх подрібнення. З іншого боку, сусідство із осілими суспільствами – грецьким і «варварським», призвели до того, що в цьому ж IV ст. до н. е. у скіфів починається процес седентаризації – осідання кочовиків на землю. Особливо інтенсивно і яскраво цей процес відбувався у Криму на кордонах хори античних держав – Херсонеса і Боспору, де поруч із еллінізованими скіфськими похованнями з’являлися ґрунтові могильники. Водночас до кордонів хори античних держав починають пересуватися із передгір’їв поселення таврів.

Писемні джерела нам дають не дуже багато інформації про цей час в Тавриці і Скіфії, зростає кількість повідомлень античних авторів тільки ІІІ–ІІ ст. до н. е., і це пов’язано із постійною загрозою з боку «варварів» античним містам, а згодом і низкою війн. Так що ж сталося ІІІ ст. до н. е. в причорноморських степах, що, з одного боку, припинило існування Степової Скіфії, а з іншого стимулювало приплив степового і іншого «варварського» населення до античних міст? Напевно, причиною стали не сармати, а зміни клімату. Екстенсивна економіка скіфів за умов сухого степу, який почав перетворюватися на напівпустелю, спонукала їх переходити до територій із кращими умовами зволоження, якими, власне, і були Передгірний Крим, Нижнє Подніпров’я і Придністров’я. І, якщо в Нижньому Подніпров’ї і Придністров’ї землі заселені не були, то в Криму щільність населення була більшою – окрім таврів, значна частина земель півострова в IV ст. була зайнята грецькими державами Херсонесом і Боспором. Частина «варварів» просунулась також в Північно-Західне Причорномор’я – на хору Ольвії і Тіри. Імовірно, що в Ольвійському полісі тісні взаємини із скіфами склалися раніше за кризу ІІІ ст. до н. е., про що свідчать і археологічні матеріали, і писемні джерела. Хоч би як там було, але в ІІІ ст. до н. е., а точніше між другою і третьою третиною ІІІ ст. до н. е., більшість садиб хори Херсонеса в Північно-Західному Криму згорає, а Херсонес втрачає майже всю свою дальню хору разом із Калос-Ліменом і Керкінітідою. Якщо розглянути пам’ятки скіфів поблизу античних поселень Північно-Західного Криму, то також можна впевнено говорити, що ці землі були ними освоєні і контакти із античним світом встановлені набагато раніше. В IV ст. до н. е. вони, найімовірніше, вже існували. Так що ж сталося в Західному Криму ІІІ ст. до н. е.? Про яку війну сперечаються археологи і історики і ким у ній предстали античні поселення Північно-Західного Криму, Херсонес, Ольвія і скіфи?

Отже, почнемо з Нижнього Подніпров’я. Наприкінці IV – на початку ІІІ ст. до н. е. в нижній течії Дніпра приблизно між сучасними містами Запоріжжя і Нова Каховка виникає низка поселень із матеріалом, ідентичним «варварським» поселенням хори античних міст Північно-Західного Причорномор’я. Цих «варварів» не можна назвати скіфами, радше, це нащадки населення лісостепу і мігрантів із заходу, ймовірно, гето-даків, кераміка яких часто зустрічається на хорі Ольвії і Тіри. Зв’язок із цими античними полісами не випадковий, адже в цей час принаймні хора Ольвії активно зростає, збільшується кількість садиб, і, навіть є підстави говорити про освоєння ольвіополітами Північно-Західного узбережжя Таврики, де була збудована садиба ольвійського типу біля агломерації Панське. Зі скіфами якихось воєнних дій у полісів північного заходу Понту в цей час не спостерігається, ймовірно, внаслідок певних договірних чи данинних відносин.

У середині ІІІ ст. до н. е. припиняє своє існування майже уся ольвійська хора, в цей же час припиняється функціонування нижньодніпровських городищ і поселень. Однак говорити про осідання тут на землю кочових скіфів попереднього часу, тобто V–IV ст. до н. е. не доводиться, радше, йдеться про населення Ольвійської хори, де ймовірна присутність еллінізованих скіфів, пов’язаних із правлінням скіфського царя Скіла. Найімовірніше, саме це населення просунулося на Захід, де в районі Добруджі виникла Мала Скіфія, і на південь, де в ІІ ст. до н. е. виникає Кримська Скіфія.

Мала Скіфія в Добруджі виникла близько кінця ІІІ ст. до н. е. і припинила своє існування в ході протистояння Понтійського царства і Римської імперії на початку І ст. до н. е., під час тих самих подій, в результаті яких відбулося припинення державності Кримської Скіфії. Імовірно, що етнічний склад і династи Дунайської Скіфії також доволі опосередковано ототожнювалися із саме скіфами степів, так само, як і в Криму.

Уже в ІІ ст. до н. е. регіон Нижнього Дніпра знову заселяється – тут нараховується не менше 15 пізньоскіфських городищ і кілька некрополів. Проте їх дослідники не схильні констатувати їх генетичну спорідненість із попередніми скіфськими пам’ятками. Вони в своїй матеріальній культурі демонструють доволі строкату культурну атрибуцію, де присутні і західні гето-дакійські, і північні зарубинецькі, і сарматські, і лісостепові скіфоїдні риси, що загалом можна схарактеризувати початком доволі потужного впливу культур європейського Латену.

Найбільш наповненою подіями із усіх цих залишків осередків скіфського світу є історія Кримської Скіфії. Власне, скіфи в Криму почали з’являтися від самого початку освоєння ними Причорноморських степів – з VII ст. до н. е. І саме в Криму поблизу с. Філатовка було розкопано підкурганне скіфське поховання із одним із перших античних імпортів – іонійською чорнофігурною ойнохоєю VII ст. до н. е.

До IV ст. до н. е. скіфи освоїли весь степовий Крим, практично ставши першими його повноцінними господарями. В освоєнні околиць кримського степу – кордонів Херсонеської хори на заході, Кримських передгір’їв на півдні і хори Боспорського царства і Феодосії на сході скіфські племена взяли також безпосередню участь.

Найбільше скупчення скіфських курганних могильників простежується в Північно-Західному Криму. Якщо в VI–V ст. до н. е. це окремі впускні поховання або кургани, то в IV ст. до н. е. це курганні гряди вздовж торгових шляхів від Перекопа до античних полісів Північно-Західної Таврики і могильники безпосередньо прив’язані до грецьких міст Керкінітіди, Калос-Лімена і інших менших поселень на узбережжі. Характер зв’язків скіфів із греками в Криму яскраво простежується за еволюцією скіфських кам’яних стел на курганах – одного із основних атрибутів скіфського поховання, який підтверджує належність похованого представника скіфської еліти саме цій землі, де здійснене поховання. Якщо в часи скіфської класики стели було представлено типовими скіфськими «бабами», в IV–ІІІ ст. до н. е. в змішаних курганно-ґрунтових некрополях поблизу грецьких міст з’являються так звані стели елліністичного типу, стилістика яких відповідає більше античній статуї, ніж скіфській «бабі».

Водночас у другій чверті – середині IV ст. до н. е. до кордонів хори Херсонеса підтягуються і таври. Кизил-кобинські поселення із передгір’їв і річкових долин просуваються до кордону хори на Гераклейському півострові, виникають на берегах оз. Донузлав, кизил-кобинська кераміка присутня в житловій забудові Керікінітіди, Калос-Лімена, Маслін, Панського. При цьому, некрополі таврів не міняють свого розташування в верхів’ях гірських річок. У IV ст. до н. е. могильники кам’яних скринь продовжують функціонувати, і лише наприкінці століття почали демонструючи ознаки занепаду родів. Припинення функціонування таврських могильників відбулося в ІІІ ст. до н. е.

Кизил-кобинська кераміка, крім античних міст і поселень, в VІ–IV ст. до н. е. також з’явилась в скіфських підкурганних похованнях Степового Криму, що свідчить про активні міжетнічні контакти таврів і скіфів. Про це, власне, згадує і Геродот, описуючи похід Дарія на скіфів: «Скіфи порадилися між собою і вирішили, що вони самі не спроможні помірятися силами і прогнати Дарія і послали вісників до сусідніх народів. І царі цих народів уже збиралися і радилися між собою, розуміючи, що проти них виступило велике військо. Це були царі таврів і агатірсів, і неврів, і андрофагів, і меланхленів, і гелонів, і будинів, і савроматів» (Переклад з грецької О. І. Білецького) [Herod., IV, 102].

У Центральних Передгір’ях Криму вже у IV ст. до н. е. виникає кілька нових поселень, які дослідники інтерпретували як тавро-скіфські за наявністю так званої скіфської кераміки. Проте останні дослідження посудного набору таврів IV ст. до н. е. показали, що там продовжують розвиватися форми попередніх періодів, а єдиними новими є кілька типів столового посуду гето-дакійського походження. Форми ж, властиві пам’яткам Нижнього Подніпров’я, в Криму з’являються не раніше другої чверті ІІІ ст. до н. е.

Східний Крим, де політику і етнічну ситуацію визначало Боспорське царство, завжди мав низку відмінностей від Західного. Геродот поміщав схід Криму до володінь царських скіфів: «За Герром (Нижнє Подніпров’я. – Е. К.) простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші і найчисельніші, і вони вважають інших скіфів своїми невільниками. Вони на півдні сягають аж до Таврики (Гірський і Передгірний Крим. – Е. К.), а на схід – до рову, що, як я сказав, прокопали народжені від сліпих, і до гавані на Маетідському озері, що називається Кремни» [Herod., IV, 20].

Справді, уздовж азовського узбережжя фіксується археологічно окрема група поховань, що за обрядом дещо відрізняється від решти скіфських могильників. Ці поховання містять ознаки напівзібганості кістяка і здебільшого супроводжуються посудинами, характерними для кизил-кобинської культури саме Східних Передгір’їв. У IV ст. до н. е. тут уже формується новий синкретичний поховальний обряд, що містить і риси скіфських поховань, і кизил-кобинських. Це колективні поховання, здійснені в кам’яних скринях, іноді у вторинному використанні, або у склепах боспорського типу. І в першому, і в другому випадку над похованням зводиться курганний насип. На сучасному етапі досліджень можна говорити, що цей регіон демонструє найраніші прояви складання єдиного етнічного масиву із різних компонентів.

В уривку Геродота також згадується гавань Кремни на Маетідському озері (Азовське море. – Е. К.). Знайти цю гавань археологам поки що не вдалося, нічого схожого на поселення часу класики азовське узбережжя Криму поки що не проявило. Але картографування кримських курганів показало в цьому районі доволі цікаве явище – від затоки Сивашів між селами Урожайне і Некрасовка зосереджено чимало курганів і курганних могильників, причому, курганні гряди звідси тягнуться через Кримський степ зі сходу на захід аж до Північно-Західного Криму, де розгалужуються на кільканадцять курганних вервечок. Усі вони ведуть до античних поселень Північно-Західного Криму. В іншому місці Геродот іще раз згадує Кремни: «І так вони прибули на Маетідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів» [Herod., IV, 110].

Схоже, що Кремни – це географічна назва гавані, а не поселення, і цілком можливо, від неї починався один із давніх шляхів, маркованим курганами, з азовського узбережжя до Північно-Західного Криму. Відкритим лишається питання, чому в V–IV ст. до н. е. сухопутний шлях зі східного берега Криму до північно-західного був безпечніший і кому він був вигідніший за морське сполучення, але напевно, що йдеться про інтереси кочових скіфів.

У передгір’ях трохи південніше цього шляху розташовано Ак-Кайську і Беш-Обинську гряди скіфських царських курганів, поховання в яких датуються близько середини IV ст. до н. е. Вже наступного століття в ІІІ ст. до н. е., а можливо й раніше, тут на сході Криму виникає перше поселення фортеця, яка зараз претендує на найменування першої столиці пізніх скіфів – Ак-Кайське городище. Воно розташоване на природному скельному підвищенні, яке з трьох боків закінчується стрімчастою скелею, і лише з одного поволі спускається до долини річки Біюк-Карасу, старе річище якої пролягає якраз під стрімчастими скелями городища. Зі сторони долини городище було укріплене кам’яними стінами, в районі в’їзду була збудована протейхізма, яка разом із основною стіною утворювала перибол. Імовірно, що саме із цим скіфським городищем пов’язані відомі події наступної історії Боспору за участю Савмака і скіфських найманців.

У цей час кардинальні зміни відбуваються на хорі Херсонеської держави – між першою і другою чвертю ІІІ ст. до н. е. Херсонес втрачає всю свою дальню хору в Північно-Західному Криму із поселеннями на узбережжі, Керкінітіду, Калос-Лімен – усі ці міста і поселення містять сліди пожеж цього часу і наступні на цим скіфські шари. Те ж явище спостерігається і на хорі Ольвії, тоді ж припиняється життя на скіфських городищах і поселеннях Нижнього Подніпров’я.

І вже в ІІ ст. до н. е. в центральних передгір’ях біля однієї з найдовших кримських річок Салгіра постає нова столиця пізніх скіфів – Неаполь Скіфський. Античні писемні джерела майже не вживають етноніми таври і скіфи, частіше використовують термін тавро-скіфи або скіфо-таври, називаючи ним населення гір і передгір’їв Криму. Пліній і Мела згадують серед сарматських племен Криму сатархів. Сатархеї, які піратствують, відомі також із епіграфіки Неаполя, що датується не пізніше 40-х років ІІ ст. до н. е. Також у джерелах згадуються тафрії, сатаркі, роксолани. Останні відомі як союзники пізніх скіфів у війні проти херсонесько-понтійських військ. У Страбона і Стефана Візантійського є згадка про кримські скіфські поселення Палакій і Напіт, які пов’язують із скіфською легендою про братів Пала і Напа, проте достеменно локалізувати їх на місцевості неможливо.

Дослідники пізньоскфіської культури доводять, що події із формуванням пізньоскіфської держави в Криму в ІІ ст. до н. е. пов’язані із просуненням з півночі Понту на півострів населення з хори Ольвії, Нижнього Подніпров’я і Подністров’я, тоді як змішане тавро-скіфське населення півострова IV–ІІІ ст. до н. е. відійшло в гори. Проте загальні тенденції для всього «варварського» населення півострова і потужні процеси еллінізації, які простежуються як в столиці пізніх скіфів Неаполі, так і у відділених гірських селищах, дають змогу стверджувати, що в цей час усе «варварське» населення Криму було задіяне у діяльності пізньоскіфських династів. У цей же час Херсонеська держава починаючи із другої чверті ІІ ст. до н. е. вступає в затяжну кризу, пов’язану із втратою внаслідок «варварських» набігів володінь у Північно-Західному Криму і запустіння ближньої хори на Гераклейському півострові. Причому в Пінічно-Західному Криму на місці античних поселень у другій половині ІІ ст. до н. е. постають пізньоскіфські фортеці. Загалом протягом періоду розквіту пізньоскіфського царства в Криму виникло близько 50 городищ, найбільші з яких Кермен-Кир, Булганацьке, Усть-Альмінське, не рахуючи вже названих Ак-Кайського і Неаполя Скіфського (Керменчик). Недовга перерва в набігах скіфів на Херсонес, пов’язана із договором останнього 179 р. до н. е. із царем Понту Фарнаком І, змінилися активними воєнними діями, пов’язаними із царем Скілуром. Імовірно, що він був не простим династом, оскільки саме йому вдалося об’єднати розрізнені скіфські племена і створити ранньодержавне об’єднання із ознаками династичної монархії – першу державу, утворену місцевим населенням Криму. Його правління припадає приблизно на 50–40-ві рр. ІІ ст. до н. е. Цей час пов’язаний не лише з активними воєнними діями проти Херсонеса. Імовірно, що союзницькі відносини Скілур традиційно мав із Боспором. Чеканка монет Скілура в Ольвії може свідчити про імовірність його протекторату над цим античним центром або принаймні про дружні відносини із ним і певну допомогу проти набігів інших «варварських» племен, які безперешкодно пересувались степом після зникнення Степової Скіфії. Можливо, що до цього племінного об’єднання входили і городища Нижнього Подніпров’я, оскільки спосіб зведення їх фортифікаційних споруд, архітектурні прийоми і споруди загалом подібні до Неаполя Скіфського. Сам Неаполь за Скілура стає потужним міським центром. Він запрошує в свою ставку еллінів і за їх керівництва в Неаполі зводяться громадські споруди і храми, місто наслідує планування, властиве грецькому полісу, скіфська еліта переймає грецькі традиції і грецькі культи, вивчає грецьку писемність. Греки, ймовірно, були і серед воєначальників Скілура, про одного із них Посідея, сина Посідея, який переміг сатархеїв, які піратствували, йдеться в одній з епіграфічних пам’яток Неаполя.

Поховальний обряд пізніх скіфів ІІ – першої половини І ст. до н. е. відрізняється і від попередніх «варварських» могильників Криму і від некрополів наступного періоду. Це переважно ґрунтові некрополі із поховальною спорудою – склепом. Є також і підкурганні поховання. Більшою мірою вони споріднені із еллінізованими некрополями і окремими похованнями Східного Криму, а також некрополями Подністров’я і скіфським некрополями, що тяжіли до ольвійської округи. Еллінізація на поховальному обряді пізніх скіфів відбилася загалом на речах, а сам обряд і поховальна споруда лишилася традиційною. Зображення Скілура і Палліка на відомому рельєфі із їх мавзолею хоч і виконане в еллінській манері, самі гробниці і саркофаги в мавзолеї лишилися в скіфських традиціях.

Зайнявши Північно-Західний Крим і встановивши протекторат над Ольвією, Скілур почав систематичні воєнні дії проти Херсонеса, ймовірно, також з метою встановлення протекторату і дадинних відносин. Намагаючись протистояти агресії скіфів і розуміючи, що в умовах кризи, коли поліс втратив майже всю свою хору, Херсонес звернувся по допомогу до єдиного, хто лишився із союзників – царя Понтійського царства Мітрідата VI Євпатора. Початок херсонесько-скіфських війн припадає на 114/113 р. до н. е., найактивніша їх частина відображена в Декреті на честь Діофанта – полководця, відправленого Мітрідатом на допомогу Херсонесу. Очоливши херсонеське військо, Діофант переправився через бухту на протилежний берег, який зараз у Севастополі має назву Північна сторона, де будучи атакованим загоном Паллака, розбив його і змусив тікати. Діофант звільнив фортецю Ктенунт і згодом захопив скіфську фортецю Паллакій, в якій деякі дослідники бачать Усть-Альмінське городище. На честь цієї перемоги в 113 р. Діофант, підкоривши навколишніх таврів, засновує місто і називає його на честь царя Понту Євпаторієм. Другий похід Діофанта вглиб Скіфії призвів до падіння скіфського міста Хабеї і столиці Неаполя, можливо, була тоді захоплена і фортеця Напіт. Унаслідок цієї перемоги скіфи підкорилися Мітрідату, але вже через рік, у 112 р. до н. е., зреклися царя Понту, уклавши союз із племенем роксоланів і їхнім царем Тасієм. Восени цього ж року Діофант повернувся до Таврики і разом із херсонеситами почав другий похід проти скіфських фортець. Проте негода змусила його повернути на північ, захопити Керкінітіду і обложити Калос-Лімен. Але захисники Калос-Лімена стійко захищали свою фортецю, згодом його було взято окремим херсонеським загоном. Навесні 111 р. до н. е. Паллак разом із Тасієм виступив проти Діофанта, проте десь на рівнині Північно-Західної Таврики під час великої битви зазнав нищівної поразки, унаслідок якої майже все скіфське військо було знищене. Діофант після цієї перемоги пройшовся скіфськими володіннями, захопив вдруге Неаполь і Хабеї і встановив васальну залежність скіфів від Мітрідата. Паллак, припускають, втік, а нові правителі Кримської Скіфії погодились на свій васальний статус.

Власне, цими подіями суто скіфська історія Кримської Скіфії закінчується, а починається історія протистояння Понтійського царства і Римської імперії, яка закінчилась перемогою останньої. У скіфській верхівці з початку І ст. до н. е. починається вплив військового угруповання Азійського Боспору і Північного Кавказу. Нащадки пізньоскіфських династій брали участь у війнах Боспору І ст. до н. е. Після середини І ст. до н. е. до Таврики почали мігрувати чергові хвилі населення Північно-Західного Причорномор’я. А після розгрому пізньоскіфських поселень Передгірного і Західного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом із сарматами, Кримська Скіфія підпала під владу Боспору і в місцевій культурі почали превалювати вже сарматські риси.

Проте із закінченням історії скіфів не закінчилася історія Кримської Скіфії та її столиці – Неаполя. Переживши навалу багатьох різних народів протягом перших століть нової ери, IV ст. н. е. все це населення стало частиною гото-аланського племінного союзу, а згодом на цьому місці виникла нова держава Феодоро-Кримська Готія.

На східних рубежах кельтського світу

На межі IV–III ст. до н. е. Європу охопила хвиля масштабних змін. Знищення Держави Ахеменідів унаслідок походів Александра Великого до Азії, а по тому майже миттєве падіння його власної недобудованої імперії та черга безкінечних війн, які охопили Східне Середземномор’я, значне послаблення міст-держав етрусків у Північній Італії та занепад Скіфії у Причорномор’ї – все це створило певний вакуум влади, яким не забарилися скористатися племена, до того часу маловідомі або ж взагалі невідомі в античному світі. Особливе місце серед них займали кельти.

Історія кельтських племен коріннями сягає другого тисячоліття до Р. Х., коли величезний масив індоєвропейських племен та народів, об’єднаних археологічною культурою так званих «полів поховальних урн» у Центральній Європі, почав розпадатися на окремі чіткіше окреслені політичні, а, відповідно – мовні та етнічні сегменти. Колискою «кельтської цивілізації» традиційно вважають західну область гальштатської культури (тобто терени сучасної Австрії, Чехії, Швейцарії, Південної Німеччини та Східної Франції). У VIII–VII ст. до н. е. носії гальштатської культури, завдяки вчасно опанованому вмінню обробляти залізо та видобувати корисні копалини (зокрема золото та срібло), накопичили величезні багатства, що засвідчує майже казкова розкіш «князівських» поховань тієї легендарної епохи.

Однак уже у VI ст. до н. е. ця епоха процвітання завершилася. З досі не до кінця зрозумілих причин чисельні старі поселення були залишені або знищені (а у Центральній Європі до цього доклали руку кіммерійці та скіфи), змінилися естетичні смаки, поховання стали біднішими, але у них з’явилося набагато більше високоякісної зброї. На арену виходить нова археологічна культура, яка отримала назву латенської8, та її носії – історичні кельти.

Проблема походження кельтів остаточно не розв’язана. Достеменно відомо лише те, що між VI та ІІ ст. до н. е. носії кельтських мов проживали на величезному обширі Європи, включно з Британськими островами, більшою частиною Іберійського півострова, територією сучасної Франції, заходом та півднем Німеччини, північчю Італії, басейном Верхнього та Середнього Дунаю тощо. Елліни називали їх кельтами (вочевидь, від назви одного з племен, з якими познайомилися раніше), але частіше – «галатами» (грецьк. Γαλαταί). Римляни, у свою чергу іменували їх «галлами» (лат. Galli). Два останні терміни найімовірніше споріднені з давньоірландськими gal «лютий, відважний», galdae «войовничий»9.

Самі кельти або галати, якщо й мали якесь уявлення про давнє спільне походження, навряд чи надавали йому великого значення. Їхні племена, розкидані на величезній території, інтенсивно контактували з різними народами, запозичували місцеві традиції, укладали з ними шлюби та політичні і військові союзи. За великим рахунком, «кельтська культура» нині відома нам по археологічним знахідкам насправді становила сукупність окремих культурних груп, об’єднаних спільними діалектами та, частково, певними традиціями матеріальної і духовної культури.

Проникнення кельтів на терени сучасної України було лише частиною набагато масштабнішого процесу міграцій у Центральній та Південно-Східній Європі. Тривалий час вважали, що основною причиною кельтських переселень на нові місця було перенаселення на теренах «прабатьківщини», де бідолахам не вистачило земель, щоб себе прогодувати. Проте ті ж археологічні дослідження засвідчили, що за доби розгортання міграційного руху в долині Марни, в Шампані та в інших ключових областях латенської культури навпаки спостерігалося суттєве скорочення кількості населення10. Тобто землі було стільки, скільки й раніше, але народу поменшало.

У наші дні дослідники частіше висловлюють думки про соціальну обумовленість кельтських міграцій, подібну до тієї, яка склалася у Скандинавії на початку експансії вікінгів. Боротьба за владу над співплемінниками й вплив на сусідів, а відповідно – гонитва за здобиччю підштовхувала амбітних вождів до авантюр та пошуків нових земель11.

У середині ІV ст. до н. е. кельти на півдні почали просуватися углиб Балканського півострова, підкорюючи місцеві іллірійські та фракійські племена. Кульмінацією їх експансії на Балканах став консолідований похід трьох кельтських армій під загальним керівництвом Бренна у 280–279 рр. до н. е., коли від них добряче перепало не кому-небудь, а спадкоємцям Александра Великого. Кельтам вдалося розгромити македонського царя Птолемея Керавна, спустошити значну частину материкової Еллади, пройти Фермопіли й наблизитися до Дельф. Лише ціною неймовірного напруження зусиль еллінам вдалося відбити цю навалу, однак кельти міцно закріпилися у Подунав’ї, заснували на ново здобутих землях «царство» Тиліс (на південному сході сучасної Болгарії), а частина їх навіть переселилася до Малої Азії, де згодом утворила державу під назвою Галатія.

Проникнення на землі сучасної України кельти розпочали невдовзі після того як хвилі масштабних міграцій ІV – початку ІІІ ст. до н. е. почали слабшати. У ці часи римська республіка, Македонія, фракійські та іллірійські племена, якими були оточені кельтські поселення на Балканах, поступово відновили сили й почали тиснути на колишніх завойовників. З іншого боку, починається славна епоха центральноєвропейської консолідації кельтів, коли значна частина населення скупчилася на території Чехії, Моравії, Баварії та Угорщини. У такій ситуації кельти починають шукати нові, порівняно легкодоступні землі. Упродовж ІІІ – другої половини ІІ ст. до н. е. вони займають Південну Польщу від Нижньої Сілезії аж до верхів’їв Вісли.

Першим регіоном сучасної України, який зазнав кельтської експансії, стало Закарпаття, а точніше українська частина Верхнього Потисся. До приходу кельтів ця територія була заселена північнофракійськими племенами (носіями куштановицької археологічної культури). Подробиці тих буремних подій достеменно не відомі, але чітко видно, що з середини ІІІ ст. до н. е. куштановицька культура майже раптово занепадає, а на її місці виникають опорні пункти кельтів. Лише деякі місцеві традиції простежувано за нових умов, серед них форми виготовлення ліпного посуду, низка особливостей поховального обряду. На думку більшості сучасних дослідників, на Закарпатті внаслідок завоювання мав місце симбіоз кельтських та місцевих культурних елементів12. Зауважимо, що подібна ситуація була типовою для переважної більшості інших регіонів кельтської Європи, де власне кельти становили лише пануючу верхівку.

Латенські (кельтські) пам’ятки Закарпаття представлені переважно поселеннями, могильниками та поодинокими похованнями, а також скарбами. Селилися кельти переважно невеликими хуторами, що складалися з кількох напівземлянок типової для Центральної Європи конструкції, а також господарських ям для зберігання зерна. Такі поселення були центрами проживання великої родини. На сьогодні на території Закарпатської області України виявлено близько 40 подібних поселень.

Найбільше поселення кельтів Закарпаття (можливо, столиця племінного об’єднання) було розташоване на північно-західній околиці сучасного Мукачева, на схилах гір Галіш (204 м) та Ловачка (306 м). Тут було виявлено кілька десятків жител та ремісничих майстерень. Мешканці Галіш-Ловачки, крім сільського господарства, займалися обробкою заліза, яке надходило з металургійного центру у долині річки Ботар (ліва притока р. Тиси). Галіш-Ловачка була не лише виробничим, а й політичним центром значної території.

Про останнє свідчить знахідка на поселенні форми для відливання монет, а також монетних заготівок. Річ у тім, що кельти, воюючи (і торгуючи) з еллінами, римлянами та македонянами познайомилися з грошовим обігом завдяки контактам із Середземномор’ям, самі заходилися виготовляти золоті, срібні та бронзові монети, які наслідували сусідські зразки – як виглядом, так і вагою. На самому поселенні Галіш-Ловачка виявлено 18 срібних тетрадрахм, 1 дідрахма й 3 драхми. Більшість з них виготовлена безпосередньо у майстернях Галіш-Ловачки13. Традиційно виготовлення власних монет вважається однією з ознак формування державності, тому знахідки у Галіш-Ловачці засвідчують існування тут понад два тисячоліття тому військово-політичного утворення з певними ознаками держави. Крім того, на поселенні були знайдені і атрибути вождівської влади – металеві деталі від бойової колісниці та меч з антеноподібним руків’ям.

Нині встановлено, що весь басейн Верхнього Потисся, який крім українського Закарпаття охоплює ще й значні обшири сучасних територій Румунії, Угорщини та Словаччини, в період панування кельтів становив єдиний етнокультурний простір. На його теренах нині відкрито близько 160 поселень, виробничих центрів, могильників, а також три великі поселення-оппідуми – Земплін у Словаччині, Буксентласло в Угорщині та Галіш-Ловачка в Україні. Припускають, що саме цей регіон був саме тим осередком, звідки частина кельтів рушила далі на північ – до Південної Польщі14.

Розквіт культури кельтів Верхнього Потисся припадає на ІІІ – першу половину І ст. до н. е., тобто тривав більш як два століття. В середині І ст. до н. е. регіон був завойований племенами даків, яких на той час об’єднав талановитий ватажок на ім’я Буребіста. Писемні джерела одностайно повідомляють про жорстокий розгром даками коаліції кельтських племен та спустошення їхніх земель. Археологічна ж картина не така сумна: частина кельтських поселень (зокрема, Бакта та Дійда) продовжували існувати і після дакійського завоювання.

Самі ж завойовники, як про це свідчать знахідки на найбільшому їхньому городищі Мала Копаня та могильнику в урочищі Челлениця, запозичили чимало рис кельтської культури. В археологічній літературі ця спільнота кельтизованих дакійців найчастіше визначається як група Падеа-Панагюрські Колонії. На межі ер греко-римські письменники згадують проживання у Потиссі, на кордоні з Дакією, племен анартів (Άναρτοι) і теврисків (Τευρίσκοι). Під цими етнонімами найімовірніше фігурували певні змішані групи населення, які виникли вже опісля походів Буребісти. Прикметно, що один епіграфічний напис з римського міста Аквінкума (розташовувався на місці сучасного Будапешта) згадує таку собі «Юлію Утту Епону з племені азартів». Третє з імен цієї пані не що інше, як теонім кельтської богині плодючості й покровительки конярства.

Не менш цікаві процеси за участю кельтів відбувалися у цей час на землях між Дністром та Дніпром. У Північному Причорномор’ї найбільш раннім повідомленням про кельтів (галатів) є віднайдений в Ольвії Декрет на честь Протогена. Цей документ містить докладний перелік заслуг перед полісом заможного громадянина Протогена, життя якого припало на те саме буремне ІІІ ст. до н. е. Це був непростий час, відомий як «епоха кризи в Північно-Західному Причорномор’ї». Тоді різко скоротилася господарська активність у регіоні, припинили своє існування більшість античних поселень, а великі міста не шкодуючи коштів і зусиль зміцнювали оборонні споруди15.

У Декреті, серед іншого, йдеться про матеріальну допомогу, яку Протоген надав Ольвії в умовах загрози нападу на місто галатів (Γαλαται) та скірів, які уклали союз для спільного походу на поліс. До цього союзу долучилися раби та «мікселліни» (змішане елліно-варварське населення околиць поліса). Навіть войовничі і «непереможні» скіфи шукали укріплених місць, «боячись жорстокості галатів», а із самої Ольвії у паніці тікало населення. Протоген допоміг із фінансуванням відбудови міських укріплень і напад, найімовірніше, не відбувся. Однак перебування нових прибульців у Північно-Західному Причорномор’ї вочевидь не було мирним. Не випадково один фрагментарно збережений декрет з Істрії згадує про якусь «галатську війну» у регіоні16.

Хто ж такі загадкові «галати», звідки вони прийшли під стіни Ольвії? На жаль, однозначної відповіді на це питання немає, адже дату Декрету на честь Протогена можна встановити лише приблизно. Нещодавнє дослідження родової ольвійської просопографії продемонструвало, що період найбільш активної діяльності Протогена припадав на середину ІІІ ст. до н. е.17. У такому разі «галатами» з протогенового декрету могли бути вихідці зі згадуваної нами раніше з кельтської держави Тиліс у Фракії.

Опосередковано про це свідчать знайдені на берегах Дністровського лиману кельтські свинцеві монети рідкісного «типу Царевець», відомі виключно у Північній та Північно-Східній Болгарії18. Також привертає увагу поховання з латенським мечем із Вищетарасівки (Токмаківський р-н Дніпропетровської обл.), яке за характером нагадує могили кельто-фракійської воїнської еліти, знов-таки, з теренів Болгарії (Паволче, Казанлик, Кальново). На землях Правобережної України загалом знайдено чимало предметів латенської культури (переважно прикрас), датованих ІІІ ст. до н. е., що свідчить про певну активізацію контактів із кельтами.

Однак якщо дата Декрету Протогена припадає на межу ІІІ–ІІ ст. до н. е., як це інколи припускають, батьківщину «галатів» слід шукати у зовсім іншому регіоні. Їхні союзники скіри (від герм. *Skirōz – «чисті, блискучі») – плем’я германського походження, яке пізніші джерела фіксують ближче до балтійського узбережжя. Якщо галати прийшли разом із ними, вони цілком могли бути вихідцями з кельто-германського пограниччя десь на далеких від Понту Евксинського теренах Чехії та Польщі.

У ІІІ–ІІ ст. до н. е. етнонім «германці», як узагальнюючий термін для позначення північних «варварів», ще не вживався, отож творці декрету на честь Протогена могли вжити добре відомий їм термін «галати». Вони могли називати так і племена бастарнів, які на початку ІІ ст. до н. е. раптово з’явилися у Наддністрянщині, як потужна військова сила.

Македонські правителі Філіп V та його син Персей, які вели у той час виснажливу боротьбу з Римом, намагалися залучити бастарнів як союзників, мріючи про створення коаліції, яка мала б здійснити напад на Італію. По тому бастарни упродовж 150 років виступали затятими ворогами Риму, щоправда, перепадало від них й іншим, особливо сусідам. У 179 та 168 рр. до н. е. бастарни переходили через Дунай, грабуючи землі іллірійських та фракійських племен. Через сто років, а саме 74–63 рр. до н. е., вони таки взяли участь у війні Риму з Мітрідатом VI Євпатором на боці останнього (App. Mithr. 69), а на межі 60–50-х рр. до н. е. завдали римлянам (цього разу під проводом Гая Антонія) відчутної поразки, допомагаючи громадянам повсталої Істрії. Останній свій задунайський похід бастарни здійснили у 29 р. до н. е., але були розгромлені Марком Крассом.

Частина античних авторів зараховувала бастарнів до кельтів, інша – вважала їх германцями. Водночас, слід пам’ятати, що для греків та римлян назви «кельти», «германці», «скіфи» були не більше ніж умовними класифікаторами ворожих племен, які розрізняли насамперед за географічними та політичними, але не за етнічними ознаками. Імовірно, бастарни були змішаним конгломератом племен, що відображає, зокрема, й їхня назва, яка походить від германського «бастарди», «напівкровки». Окремі племена бастарнів (сидони та атмони) також мали явно германські етноніми. З іншого боку, відомо, що македонська дипломатія розраховувала на союз бастарнів із кельтами Подунав’я (скордисками), бо вважала їх родичами. Етнічний склад бастарнів еллінських джерел (або подібного до них пізнішого конгломерату кімврів) найкраще відзеркалює знахідка бронзових шоломів з Негау (Словенія), у місцях їхніх давніх походів. Два з цих шоломів мали написи – «Харігаст, жрець» та «Дубн, убивця кабанів» – германською та кельтською мовами відповідно!

Археологія підтверджує, що у ІІ–І ст. до н. е. територію Правобережної України та Молдови охопили зміни. У басейнах Дністра та Дніпра у цей час сформувалися поєнешті-лукашівська та зарубинецька археологічні культури, до яких згодом долучилися носії пшеворської культури з території сучасної Польщі. Через значний вплив технологій та обрядовості кельтів усі ці археологічні спільноти отримали назву культур «кельтської вуалі» або латенізованих культур19. Їхніми носіями, у різних пропорціях, залежно від конкретного регіону, стали германці, мігранти з контактних кельто-германських зон, а також місцеві нащадки населення скіфського часу. На сьогодні майже поза сумнівом, що весь цей строкатий етномовний «коктейль» античні автори якраз і називали «бастардами», а інколи – «кельтоскіфами»20.

Етнонім «кельтоскіфи», поза сумнівом, був суто «кабінетним», як сказали б сьогодні, терміном елліно-римських інтелектуалів, однак певна присутність кельтських елементів у цей час на теренах України відповідними писемними джерелами зафіксована. Зокрема, географ і астроном Клавдій Птолемей (бл. 90 – бл. 168 рр.) відзначав перебування північніше дельти Дунаю племені бритолагів, назва якого є однозначно кельтською, а також кельтомовний топонім Аліобрікс (від кельт. allo- «інший», -briga «фортеця на пагорбі») (III. 10. 5). Ще кілька кельтських за походженням топонімів Клавдій Птолемей зафіксував у Наддністрянщині – Карродун, Еракт, Метоній. Найцікавіша з цих назв – Карродун (кельт. karr- «колісниця» й dun «фортеця, місто»), адже подібні топоніми були поширені на заході кельтського ареалу21. Той факт, що кельтомовні назви були поширені у регіоні, де з археологічної точки зору панували пшеворська та поєнешті-лукашівська культура, ймовірно вказує, що мова кельтів була престижним засобом спілкування тогочасної племінної еліти (незалежно від походження, фактично така собі «латина варварського світу»). Згадаємо також і про суто кельтські імена, які нерідко мали ватажки войовничих германців на рубежі ер.

Поєнешті-лукашівська культура в басейнах Прута й Дністра прийшла на зміну гето-фракійським старожитностям ранішого часу. Нині достатньо переконливо показано, що носії майбутньої поєнешті-лукашівської культури були вихідцями аж з території верхів’їв далекої Ельби, де контактували ясторфська культура давніх германців та латенська культура кельтів. Ареал поєнешті-лукашівської культури охоплював територію Середнього та Нижнього Подністров’я, межиріччя Пруту й Сірету, на півдні простягаючись до дельти Дунаю, а на півночі займаючи землі сучасної Буковини й частково Поділля. У середині І ст. до н. е. нищівного удару поєнешті-лукашівській культурі завдали даки царя Буребісти.

Майже одночасно з поєнешті-лукашівською відбувалося формування зарубинецької археологічної культури, яку наприкінці ХІХ ст. відкрив В. Хвойка поблизу с. Зарубинці на Київщині. За часів розквіту ареал зарубинецької культури охоплюватиме величезну площу близько 450 тис. кв. км. у Середньому та Верхньому Подніпров’ї, Південному Побужжі, басейні Прип’яті та Десни.

На цих теренах досліджено могильники з кремаційними похованнями в ліпних глиняних урнах, а також невеликі поселення, розташовані здебільшого на високих річкових мисах, горах (і часом непогано укріплені) та у заплавах річок. Пам’ятки зарубинецької культури близькі поєнешті-лукашівським; свого часу їх навіть об’єднували в одну археологічну спільність. Однак наявні й істотні розбіжності, які полягають у тому, що на формування зарубинецької культури вплинула культура кельтів із Подунав’я, а також місцеве ймовірно балто-слов’янське населення Подніпров’я.

Вплив кельтів помітний насамперед у поховальному обряді зарубинецької культури. З його характерних ознак (а їх виокремлюють 78) більшість (62) притаманна також і кельтам із Балканського півострова. Спільні риси є у формах та способах орнаментації ліпного посуду. Крім того, майже всі зарубинецькі фібули (застібки до плащів) мають прототипи саме серед кельтських пам’яток Південно-Східної Європи. Посеред них власне і фібула «зарубинецького типу» з трикутним щитком – поза межами зарубинецької культури подібні поширені майже виключно на території колишньої Югославії, на землях кельтів-скордисків.

Балканські елементи з’являються у зарубинецькій культурі майже одночасно з походами бастарнів за Дунай у першій третині ІІ ст. до н. е., тож пов’язують їх появу саме з поверненням бастарнів звідти. Шукаючи землі для поселення, бастарни могли податися аж у Подніпров’я, яке саме на той час не було перенаселеним. Разом із ними туди потрапили й певні групи кельтського населення Подунав’я, споріднені з бастарнами, як повідомляв про це Тіт Лівій. Найімовірніше це були жінки, адже трикутні зарубинецькі фібули, виготовлені за кельто-іллірійським зразком22, були елементом саме жіночого костюма. До речі, і виробництво ліпної кераміки, у якому помітні елементи кельтської традиції, також зазвичай вважають жіночою сферою діяльності.

Наприкінці ІІ – у першій половині І ст. до н. е. у зарубинецькій культурі посилився вплив північно-західних, «германських» елементів. З’явилися нові типи речей, викристалізувався верхньодніпровський варіант культури, який більшою мірою тяжіє до пам’яток ясторфської та оксивської культур Північної Німеччини та польської Прибалтики. Припускають, що ці зміни пов’язані з проникненням до зарубинецького ареалу племен кімврів, вихідців із півострова Ютландії, які разом зі своїми численними кельтськими та германськими союзниками пройшлися вогнем та мечем майже всією територією Європи. Майже одночасно у Верхньому Подністров’ї з’явилася група носіїв пшеворської культури.

Усі ці нові групи «варварського» населення, як і раніше, прагнули переселитися у заможніші та тепліші краї за Дунаєм. Саме вихідці з ареалів пшеворської та зарубинецької культур взяли участь в останньому балканському поході бастарнів, який 29 р. до н. е. завершився для них катастрофічною поразкою.

Про залучення населення тогочасної України у балканські справи свідчать деякі важливі знахідки, зокрема, накладка піхов меча з пшеворського поховання у Гриневі, а також речі з могильника Мутин на Чернігівщині. Тут, у похованнях, датованих у проміжку від середини І ст. до н. е. до початку І ст. н. е., було виявлено коштовний середземноморський бронзовий посуд і з-понад десяток комплектів найкращого (як на той час) воїнського спорядження, зокрема відразу п’ять рідкісних східнокельтських шоломів, виготовлених у Подунав’ї. Мутинський комплекс у басейні р. Сейм є унікальним з огляду на свою ізольованість далеко на сході ареалу латенізованих культур23. Характер інвентарю та елементи поховального обряду вказують на північно-західне походження похованих тут воїнів, які раніше брали участь у війнах на Балканах..

На межі ер вплив культури кельтів на землях України починає слабшати, що насамперед було пов’язане із занепадом військово-політичної могутності кельтських політичних утворень у Європі, які остаточно програють військове протистояння Риму – від Британії до Галлії. Менше ніж за століття від величезного ареалу поширення кельтських народів залишилися уламки, деякі з них (Ірландія, Шотландія, Уельс, Бретань) збереглися до сьогодення. Сліди давніх кельтів Центральної та Східної Європи загубилися на дорогах тисячоліть, однак спадщина їхньої історії та культури ще довго даватиметься взнаки, зокрема й на теренах України.

Ольвія та її громадяни

Ольвія проти Македонії (похід Зопіріона)

Присягаюся Зевсом та Дівою (Херсонес Таврійський)

Херсонес Таврійський є одним із визначних античних центрів Північного Причорномор’я. Заснований вихідцями з Гераклеї Понтійської (в сучасній Туреччині) разом з невеликою групою делосців (о. Делос), він пройшов свій унікальний шлях, що розтягнувся на 2000 років. Херсонес був єдиним дорійським, а не іонійським, центром в регіоні. Це відбилося в багатьох фактах і проявах його історії та культури.

З моменту заснування Херсонес мав усі ознаки автономного демократичного поліса. Найбільший розквіт він переживав у другій половині IV–III ст. до н. е., коли зайняв значні території Гераклейського півострова. До його володінь увійшли Керкінітіда, Калос Лімен і менші населені пункти. Усі права були затверджені громадянською присягою.

Греки, які опинилися на віддалених територіях Таврики, продовжували жити за вже сформованими правилами демократичного поліса. У Херсонесі використовувався календар міста-засновника Гераклеї Понтійської, до нього вносилися певні зміни. За написами, відомо назви лише п’яти херсонеських місяців: Гераклеос, Діонісіос (лютий), Латойос (липень), Евклейос (березень) і Лікейос (травень). Вони відповідають святам на честь Діоніса, вшануванню Аполлона Лікія та його матері Латони, Зевса Евклея (Славного) і Геракла.

Кожен місяць у греків починався із появою молодого місяця і тривав 29 або 30 днів, що відповідає останній і першій частині теперішніх місяців. Кількість днів у 12 грецьких місяцях відставала від сонячного року, тому раз на кілька років один з місяців повторювався. Наприклад, в Ольвії це був перший місяць року. Рокам давали свої назви, що походили від імен посадових осіб (епонімів), яких обирали строком на один рік в одних місцях на посади жерців, в інших – стратегів, пританів, басилевсів тощо. У кожному місті існували списки епонімів, які (частіше – їх фрагменти) збереглися в кам’яних написах до наших днів. За цими списками, події співвідносять із сучасним літочисленням.

У Херсонесі роки називали за іменами басилевсів, які виконували релігійну функцію в полісі. З ІІ ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. епонімними магістратами були жерці верховної богині Партенос. Тобто епонімом тривалий час була сама верховна богиня пантеону. Це пов’язують з тривожними часами для жителів міста, коли надіятися можна було лише на заступництво богів. З другої половини ІІ ст. н. е. роки стали називати за іменами перших архонтів. Такий перехід до архонтів як епонімів – властивий для римського періоду історії античних міст Північного Причорномор’я.

Тоді у містах Боспору, як і в Ольвії та Тірі, жили за календарем Мілета, міста-засновника цих колоній. Тобто відлік історії боспорці, як і всі греки, вели з героїчної доби і Троянської війни. А вже у І ст. до н. е. на Боспорі цей календар правитель Фарнак замінив на новий. Монети почали датувати понтійською або боспорською ерою. І лише Херсонес ввів власне літочислення, херсонеську еру, що почалася 25 або 24 року до н. е. Однак датування за власною ерою не відмінило назв років за епонімами.

Основним заняттям населення Херсонеса та залежних від нього сільських поселень було землеробство, яке становило основу економіки всіх давньогрецьких центрів. З початку існування Херсонеса і протягом подальших століть не змінювався характер землеволодіння. Землі були поділені і розмежовані між громадянами, певні площі залишені як власність громадських святилищ. Чітке розмежування в Херсонесі добре збереглося і нині є зразком для антикознавців, поряд з кількома античними полісами в Італії.

У найближчій околиці міста переважали ділянки малих і середніх розмірів, а великі поля були нечисленними. Це означає, що тут зосереджувалися володіння дрібних і середніх землевласників, які були членами херсонеської громадянської спільноти, поліса. На межі ІV і ІІІ ст. спостерігалися зміни у розмежуванні: деякі землеволодіння об’єднувалися і ставали більшими. Це могло бути наслідком купівлі та продажу, оренди храмових земель. Більшість населення користувалося успадкованими ділянками, не змінюючи їх межі.

Ці ділянки свідчать, що в Херсонесі, як і в інших північнопричорноморських містах, не було умов для широкого використання рабів у сільському господарстві. Рабство не було провідною силою в цій галузі, хоч якась кількість рабів при цьому могла використовуватись. На 60 ділянках могло працювати щонайбільше 700–800 рабів, а в господарстві власника найбільшої садиби, відомої зараз в околицях міста на Гераклейському півострові – 40–50 рабів. У Херсонесі та в його окрузі мешкало за різними оцінками від 10 до 25 тисяч осіб. Тож рабство не було основною формою залежної праці, мали бути інші.

На сьогодні встановлено, що в Стародавній Греції рабство було лише однією з форм залежності. З елліністичного періоду цих форм стає дедалі більше. Відтоді соціально-політична структура античного світу стає строкатою, тож складалися різні форми відносин між різними групами населення. Економічне підкорення чи пряме володіння мало низку різних причин. Полісна організація передбачала можливість експлуатації як рабів, так і юридично вільних осіб, що перебували поза межами громадянської спільноти і були неповноправними, хоча й особисто вільними жителями поліса. Поряд із рабством, у римські часи в Херсонесі існувала форма експлуатації, близька за суттю до колонату або клієнтели. Таке явище існувало в тих областях, де значні обсяги землі концентрувалися в одних руках. Документальними написами в Херсонесі неодноразово засвідчено наявність іноземців. Вони могли купувати, орендувати землю, урівнюватися в правах із громадянами за якісь особливі заслуги, а могли й ставати залежними від громадян.

Розподілені також були значні масиви родючих земель у Північно-Західному Криму. Втрата цих земель через нестійке військово-політичне становище призвела до значного економічного спаду. Посилення воєнної загрози з боку «варварів» призводило до тимчасових економічних і соціальних криз у полісі, а в ІІ ст. до н. е. – до повної втрати володінь у Північно-Західному Криму і звернення по допомогу до Понтійського царства. У зв’язку із постійними сутичками з довколишніми «варварами», верховних богів поліса Партенос і Геракла вшановують як войовничих захисників.

Скоротилося виготовлення сільськогосподарської продукції. Утім це привело до розвитку промислів, що забезпечували прожитковий мінімум розореного внаслідок скіфської експансії населення. Саме промисли сприяли певній стабілізації економіки Херсонеса. З межі ер у Херсонесі починається масове будівництво цистерн для засолення риби і виготовлення рибних соусів. Соуси користувалися попитом не лише в місті, а й на зовнішньому ринку. Серед продукції найбільше цінувався гарум, або гісперійський розсіл, який робили зі скумбрії. Неприємний, надто стійкий сморід під час його виготовлення, було чути на значні відстані. Та в Римській імперії він коштував дуже дорого, як кажуть, за ціною парфумів, тож, напевно, для мешканців прибуток від продажу врівноважував будь-які запахи. Із солінням риби було розвинуто видобуток солі. Її добували в околицях Херсонеса, для чого використовували до десяти солоних озер, де щороку видобували до 130 пудів солі.

Сусіди грецького населення у Північному Причорномор’ї прирівнювали його, напевне, до самого поняття «торгівля». У Херсонесі існувало кілька ринків. Один розташовувався на центральній площі, агорі. За римського часу ринки мали чотирикутну форму, їх забудовували зі всіх сторін критими, іноді двоповерховими портиками, які з’єднувалися кількома ворітьми з прилеглими вулицями. Обов’язково на агорі будували стою або базиліку.

У місті існував спеціальний ринок для продажу свічок, в’яленої та солоної риби, рибних соусів. Відомо, що його збудував Теаген, син Діогена, поки був агораномом. Торгівля рибою та рибними продуктами велася в круглій будівлі в центрі ринку – павільйоні.

Зовнішня торгівля була важливою для Херсонеса. В Римський період окремі регіони спеціалізувалися на продукції різних видів. З Херсонеса вивозили сільськогосподарські вироби, сіль і різні сорти солоної риби. Натомість ввозили залізну руду, кольорові метали, вино, оливкову олію, ремісничу продукцію, парфуми в скляному посуді та предмети розкоші. У перші століття н. е. найбільше торгували з містами Південного Причорномор’я. Красива червонолакова кераміка з Малої Азії сухопутним шляхом доправлялася до південнопричорноморських міст Гераклея і Сінопа, а звідти вже перевозилася до Північного Причорномор’я.

Зовнішньою торгівлею, та й загалом значними обсягами торгівлі, займалися представники соціальної верхівки. Їм дарували права римського громадянства, привілеї, пов’язані з ними, які сприяли торговельній діяльності. Цей прошарок займався гуртовою і морською торгівлею, тобто діяльністю, що викликала повагу. Такі справи дозволяли накопичувати значні статки, влаштовувати безкоштовні для всіх міщан бенкети і святкування на релігійні свята, будувати або частково фінансувати громадські будівлі, що й було почесним обов’язком громадян. У Херсонесі проживали в цей час ксени, вихідці з південнопонтійських міст, які теж жертвували кошти на будівництво громадських споруд. Ці кошти також були зароблені великою торгівлею.

На противагу цій морській торгівлі, дрібний торговець за античності сприймався людиною, яка обманює і варта зневаги. Його діяльність не схвалювала громадянська спільнота. Тож роздрібною торгівлею займалася частина збіднілих громадян, які за своїм станом були близькі до вільновідпущеників.

Багато дискусій завжди викликає торгівля з місцевим, «варварським», населенням. Цікаво, що розкопками на поселеннях і могильниках місцевого населення Таврики відкрито дуже мало монет. Їх кількість не до порівняння з обсягами привізної ремісничої продукції. Це наводить на висновки, що обмін не завжди спирався на гроші та не завжди був еквівалентним. Натуральний обмін між більш розвинутими і менш розвинутими соціально-економічними структурами не міг бути рівноцінним. Тут на перше місце виступала споживацька вартість товару, яка не завжди відповідала обмінній вартості. Херсонеські торговці, з одного боку, і «варварське» населення Криму, з іншого, не були рівноцінними партнерами, оскільки був відсутній стійкий еквівалент, гроші.

Розширення посередницької торгівлі з населенням Південно-Західного Криму, як і морської торгівлі, разом із розвитком ремесла, урівноважувало скорочення сільського господарства в перші століття н. е. Вирішальною при цьому була стабілізація воєнно-політичної ситуації навколо міста завдяки присутності римських міст.

При цьому стає строкатим етнічний склад населення, хоча не внаслідок варваризації. Поряд із греками-нащадками колонізаторів жили вихідці з інших районів античного світу. Їхній соціальний статус і становище були різними. Посилювалася етнічна взаємодія різних груп населення, ускладнювалася етнічна структура, що було закономірним процесом, спільним для всього античного світу. Цей процес почався в часи кризи поліса й утворення елліністичних держав. Він тривав і в наступні часи перебування еллінського світу під імператорською владою Риму.

Гарнізони Понтійського царства було введено в Херсонес, Ольвію та Аполлонію Понтійську у Західному Причорномор’ї. Басилевс Мітрідат VІ Євпатор гарантував безпеку цим містам, але, з іншого боку, вимагав данину. Податки були надмірними, як пише Страбон. Понтійські війська перебували тут довгий час і виведені були лише на початку І ст. до н. е. на вимогу римського сенату. Для мешканців Херсонеса залежність від Боспору була обтяжливою.

У другій половині І ст. до н. е. після прохань громадян Гераклеї, материнського міста Херсонеса, до Цезаря, місту було даровано елевтерію, на кшталт договору на вірність Риму. Правовий стан міст на території Римської імперії відрізнявся на Сході і на Заході. У західних провінціях переважали міста з італійським правом, а в східних і балкано-дунайських, населених переважно греками, проживали громадянські спільноти людей перегринського статусу, тобто тих, хто не мав прав римських громадян. Тут використовували таке правове поняття як «елевтерія» (свобода) і «автономія», відомі грекам ще з V ст. до н. е. Звичайно, поняття елевтерія дещо втратило значення суверенного поліса з часів Македонського. В римський період воно було наповнене новим значенням і використовувалося при створенні нової соціально-політичної та адміністративної систем.

Херсонесити за допомогою елевтерії бажали звільнитися від сплати данини боспорським басилевсам. Права елевтерії місто здобуло лише після невдалих походів Фарнака проти Риму. Але після смерті Цезаря все змінилося. Боспорський цар Асандр спробував знову підкорити Херсонес, хоча це йому не вдалося, місто відстояло свою незалежність. Август у 24–25 р. до н. е. врегулював відносини Херсонеса і Боспору, ініціювавши оборонний союз між ними, який проіснував до Римсько-боспорської війни.

Під час боспорсько-римського конфлікту проти басилевса Мітрідата ІІІ Херсонес виступив на стороні Риму, а 47 р. монетний двір міста випустив золото із зображенням німфи Херсонас і верховної богині Партенос із луком і списом. Пізніше перемогу і завершення війни знаменувало зображення Ніки на реверсі монет із Партенос, войовничою богинею-покровителькою. Так підкреслювалися глибокі історичні корені та незалежна історія.

Надалі місто стало одним із опорних пунктів Римської імперії. Тут із середини ІІ по третю чверть ІІІ ст. н. е. дислокувалася римська залога, сформована зі складу Мезійської армії. Це дозволило Херсонесу покращити своє політичне і економічне становище. Він став центром поширення політики і релігії Римської імперії в Тавриці. Після цієї війни Херсонес отримав певні привілеї і римська адміністрація взяла на себе обов’язки захищати місто від «варварів». У другій половині І ст. зовнішньополітичне становище Херсонеса ускладнилося через активізацію скіфів та прихід сарматів на Таврійський півострів. Місто звернулося до намісника римської провінції Мезія, внаслідок чого «цар скіфів був відігнаний від осадженого ним Херсонеса, що за Борисфеном», як свідчить епітафія легата провінції Тиберія Плавтія Сильвана Еліана.

На початку ІІ ст. н. е. римські війська були присутні в Херсонесі і на Ай-Тодорі, що пояснюють початком цілеспрямованої політики укріплення військово-політичної присутності в Подунав’ї, де було організовано провінцію Дакія. Після виводу військ у 20–30-х рр. ІІ ст. римська адміністрація поклала захист Херсонеса від «варварів» на боспорських басилевсів. У період правління наступного басилевса Реметалка (131–154 рр.) Херсонес знову просив допомоги в боспорських правителів.

У 40-х рр. ІІ ст. римські війська було вкотре введено в Херсонес або принаймні на територію поблизу Херсонеса, в сучасну Балаклаву. З цього часу римські війська довгостроково були присутні у місті та його околицях. Це привело до економічного підйому, що тривав більш як сто років, і до укріплення військово-політичних позицій Римської імперії в Тавриці. У Балаклаві базувалася римська ескадра, стояли військові кораблі Римського флоту. Про таку імовірність свідчить присвята, викарбувана на замовлення моряка з лібурни «Стріла».

З середини ІІ ст. до третьої чверті ІІІ ст. Херсонес був значною базою римської військової присутності, на території його цитаделі військовослужбовці проводили суттєві будівельні роботи. Це був головний опорний пункт у регіоні. Не виключено, що стратегічною метою було включення частини Таврики до складу Римської імперії. Але до цього не дійшло. Натиск «варварів» на дунайські кордони призвів до того, що римські війська були виведені як з усіх пунктів Таврики, так і з самого Херсонеса. Лише 250 р. вони знову дислокуються, вже в самому місті, залишаються тут недовго і цим закінчується понад столітня історія римської присутності в Криму.

За цей час Херсонес укріпив своє становище і убезпечив себе від навколишніх «варварських» племен, а також розширив зону власного економічного впливу. Звичайно, від контролю доріг і своїх пунктів дислокації римська військова адміністрація також мала економічні вигоди.

У другій половині ІІ ст. н. е. Херсонес знову добивався елевтерії. Відіслав посольство до Риму, та це не дало результату. Лише за допомогою знатних людей метрополії Гераклеї Понтійської цих прав вдалося досягти. В Північному Причорномор’ї лише Херсонес отримав елевтерію, а Тіра та Ольвія наприкінці ІІ ст. н. е. – автономію. На відміну від елевтерії, права автономії були не такими широкими. Вони гарантували місту внутрішнє самоуправління. Водночас, внутрішнє життя таких міст контролювала римська адміністрація.

Монетне карбування припинилося в Херсонесі за імператора Галлієна (252–268 рр.), і відтоді ринок наповнився боспорськими та римськими монетами. За імператора Зинона (474–491 рр.) монетне карбування відновилося, хоча в обігу продовжували використовувати більш давні монети.

У трактаті Константина Багрянородного «Про управління імперією» цілу главу присвячено Херсонесу. Тут йдеться про присутність римських військ у місті, про участь херсонесців у боспорсько-римських війнах межі ІІІ–ІV ст. на боці імперії. Написи і археологічні дані підтверджують, що римська залога, сформована з підрозділів Мезійської армії, розташовувалася в Херсонесі з середини ІІ ст. із перервами у другій чверті ІІІ ст. аж до 250 р., коли центуріон І Італійського легіону відновив схолу принципалів на території цитаделі. В епоху тетрархії тут на короткий час знову з’явилася постійна римська залога. Це була вексиляція, що мала статус формування польової армії.

Війна між Римом і Боспором за участю Херсонес, тривала протягом 291–293 рр. Вона була причиною введення в Херсонес римських військ для бойових дій проти боспорців, які вторглися в межі імперії. Після успішного завершення війни, вони були виведені в місця постійної дислокації в Подунав’ї.

Найтяжчим ударом було гуннське нашестя. Та дослідження останніх років свідчать, що Херсонес, як і міста Боспору, не були вщент зруйновані, тож антична історія Північного Причорномор’я не мусить обмежуватися кінцем ІV ст. н. е.

Від полісів до Боспорського царства

Поліси на Боспорі Кіммерійському були розташовані доволі близько один до одного, якщо порівнювати з іншими ділянками Північного Причорномор’я. Остерігаючись вторгнення скіфських кочовиків, вони невдовзі об’єдналися в єдину державу, що стала однією з найбільших в античному світі. Елліни засновували колонії на території Керченського і Таманського півостровів упродовж VI ст. до н. е. Грецька колонізація досліджується століттями в багатьох країнах, і не лише в тих, яких торкнулася грецька цивілізація. На думку дослідників, термін «колонізація» – умовний, адже не має нічого спільного з ближчими до нас за часом колоніями Британії та інших європейських країн. Ідеться не про колонізовані місцеві племена, а нові античні центри, «поліси» або тимчасові «апойкії», засновані та заселені самими греками.

Причинами їх створення на нових місцях були перенаселеність і боротьба за землю та воду. Писемні джерела повідомляють, що греки були змушені покинути домівки через різні біди: природні, політичні й особисті. Рідко згадується про комерційні чи сільськогосподарські вигоди. Раніше виділені причини колонізації – експорт металу із Західного і Південного Причорномор’я і зерна – з Півночі, з лісостепу – спростовуються зараз. Була ціла низка причин, і для кожного материнського міста вони різні. Треба починати з вивчення метрополії. Наприклад, писемні джерела повідомляють, що фокейці і теанці уникнули рабства, заснувавши Фанагорію на Боспорі. Греки не тільки рятували себе від небезпек, а й намагалися повернутися до їхнього попереднього способу життя та переваг цивілізації, поліса.

Назва Боспору грецькою означає «коров’ячий брід» і повністю співзвучна протоці Боспор Фракійський між Чорним морем і Мармуровим. З коровою цю протоку пов’язували через численні міфи про Іо, земну і смертну, дочку правителя, яка стала коханкою Зевса. За однією версією, Гера, дружина Зевса, перетворила її на корову і наслала на неї ґедзя, за другою – сам Зевс перетворив Іо на корову, щоб заховати її від Гери. Від цієї довчіпної комахи Іо, точніше корова, втікала і ховалася в багатьох місцях Великої Греції, а протоку, де вона переходила на протилежний берег, назвали на честь неї. Спочатку одну, Фракійську, а коли греки свої землі розширили на північ, – ще й Кіммерійську. Боспор, або Босфор – просто різні способи прочитання грецьких літер.

Через історичні оповіді про те, що скіфи прогнали кіммерійців, на Боспорі часто траплялися назви пов’язані з кіммерійцями – Кіммерійські переправи, перешийок, стіни, гора Кіммерій, місто Кімерік. Греки користовувалися ними століттями, хоч цього населення вже давно не було на момент переселення перших колоністів. Геродот писав, що скіфи зайняли всю Кіммерію. А гірські масиви на захід від Боспору займали таври, що завжди вороже ставилися до греків. Їхня назва походить від назви гір. Гори Таврійські також мали і мають нині тезку на території сучасної Туреччини. Цього разу на півдні країни, Таврські.

Раніше традиційно вважалося, що на Боспорі грецькі переселенці засновували свої колонії на землях, що належали певним групам місцевого населення – кіммерійцям, скіфам, синдам і меотам. Археологічні дослідження останніх років спростували ці думки. Між добою колонізації і місцевими пам’ятками існує досить суттєвий хронологічний проміжок.

Найпершим на Боспорі греки заснували поселення в дельті Дону. Це були уродженці міста Клазомени, що в сучасній Туреччині. Потроху вивчивши ці землі, елліни обрали найкраще місце для нового поліса, зручне для життя, землеробства і морської торгівлі. Це був Пантікапей, на території сучасного міста Керч. Сьогодні Керч і його передмістя, розтягнуте вздовж берегової лінії, містить колись великий, як за тодішніми мірками, Пантікапей, менші поліси Мірмекій, Тірітаку, Порфмій, Партеній і Німфей. Зручна гавань, сусідство з переправою, джерела питної води, родюча земля, вдосталь сировини для будівництва і ремесел були цінними для еллінів. Та це було тоді, коли західна частина Північного Причорномор’я вже була зайнята грецькими містами.

Більшість міст Таврики були засновані вихідцями з іонійського міста Мілет на заході Анатолії (територія сучасної Туреччини) – Пантікапей, Феодосія, Тірітака, Мірмекій. Різні події та перипетії впливали на їхній історичний розвиток, робили міста самобутніми, наскільки це було можливо в межах грецької цивілізації. Населення століттями залишалося грецьким у своїй основі. Образ «варварів» як ворогів виявляється в державних документах і приватних епітафіях. «Лісімаха зі всіма громадянами і ксенами вбив буйний Арес номадів…» – оплакує напис на кам’яній плиті.

На відміну від білих колоністів, які вважали себе піонерами, греки завжди були другими на нових землях – після героїв, богів. Перед тим, як вирушити на нові землі, зверталися до загальногрецького святилища в Дельфах або Дідімах за порадою. Оракули, тобто провидці, давали туманні настанови, які тлумачі записували як конкретні вказівки, куди, в землі якого божества чи героя, слід рушати.

На час заснування цих полісів грекам добре відомі були міфи, пов’язані з цим регіоном. Таврика і Північне Причорномор’я – міфологічна місцевість. Це місце на Півночі, наближене до володінь Аїда – країни мертвих. Тут локалізують міф про один із подвигів Геракла, про золото аримаспів, описане Арістеєм Проконеським в його поемі «Аримаспея», про святилище таврів, у якому Іфігенія проводила криваві жертвоприношення, місцевість, пов’язану з Ахіллом, тощо. Дельфійський оракул давав орієнтири, де засновувати нові міста, за могилами і місцями слави цих героїв та богів.

Потім міста, засновані за порадою дельфійського оракула, вшановували на рівні поліса, – найвищому рівні, – Аполлона, покровителя цих святилищ. У містах Боспору головним богом, якого вшановували від імені усієї общини, ще довго був аж ніяк не Зевс, а Аполлон, покровитель колонізації.

Грецька спільнота не відокремлювала цивільні справи від релігійних, боги були пов’язані з полісом абстрактно, але здебільшого через прямий зв’язок із землею. Теменос (ділянка для громадських святилищ і храмів у місті) походить від слова «темене» (огорожа, терит). Його виділення і відмежування було частиною заснування поліса, яким керував ойкіст (засновник).

У кожного міста був реальний, смертний засновник. На час кампанії переїзду і заснування він ставав королем, військовим лідером, жерцем, законодавцем. Він міг встановлювати новий соціальний порядок і був соціальним реформатором. Після смерті ойкіста, його могила ставала місцем вшанування його як героя-засновника. Він ще століттями згадувався як напівбожество-покровитель у документах, викарбуваних на камені, епітафіях, іноді його зображували на монеті.

Забудова міст відбувалася за єдиною системою. Сільську територію засвоювали або під час заснування, або одразу після нього. Із середини VI ст. майже кожна колонія мала велику хору (поселення). Якщо це було неможливим через місцеве населення (в Пантікапеї) – засновували залежні поліси: Мірмекій, Тірітака і Порфмій. Це можна вважати вторинною колонізацією. З V і особливо з IV ст. до н. е. відбувалося значне розширення територій із заснуванням сільських поселень.

Основою економіки було, як відомо, землеробство. Та на Боспорі від самого початку набуло значного розвитку також рибальство. Рибу експортували за межі Північного Причорномор’я. Особливістю цих країв було переважання осетрових, коропових, окуневих та оселедцевих сортів риби. Їх солили і в’ялили. Давньогрецькі автори віршованими творами описували боспорську солону рибу. Афіней, Архестрат, Страбон. Останній писав, що в протоці Боспор Кіммерійський осетри такі великі, як дельфіни. Як бачимо, експорт із найпівнічніших тоді куточків Еллади мав неабияке значення.

Тож на Боспорі найпершим полісом 580-х років став Пантікапей. Спочатку він займав найвищу точку Керченського півострова – гору Мітрідат. Це була природна цитадель, звідки як на долоні було видно землі та море. Майже в той самий час виникають інші міста – Німфей, Мірмекій, Тірітака. Через півстоліття – ще з-понад десяток міст і поселень, зокрема Феодосія, Кітей, Порфмій, Кімерік, Патрей, на азійській частині Боспору – Гермонасса, в давньоруські часи відома як Тмуторокань, Фанагорія, Горгіпія, або Синдика, як її ще називали, Кепи, Ахіллій тощо. На Таманському півострові відомо майже 30 міст, багато з них зараз під морем. Більшість засновувалась просто на березі моря або річок Кубані.

Спочатку засновані греками міста існували як незалежні і самостійні поліси. Деякі з них мали автономне монетне карбування. Найпотужніший з античних полісів регіону, Пантікапей, першим налагодив грошовий обіг і почав карбувати власну срібну монету ще у другій половині VI ст. до н. е. Інші міста – на початку V ст. до н. е.

У 480 р. до н. е. міста, розташовані на берегах Боспору Кіммерійського, об’єднались у єдину державу, хоча цей процес не можна вважати одночасним. Боспорська держава поступово зростала за рахунок приєднання сусідніх полісів. Серед причин об’єднання боспорських міст на першому місці була необхідність забезпечення спільного захисту від можливого нападу «варварських» племен. Не без впливу міжнародної обстановки. Але безперечно, що таке об’єднання диктувалось економічними інтересами.

Отже, на початку V ст. до н. е., перед загрозою нападу войовничих скіфських номадів, греки Північного Причорномор’я на певний час залишили свої сільські поселення. Ці поселення, хора, були їхньою економічною базою. Втрата земель, сільських територій змушувала громадян поліса, а особливо аристократію, приймати вольові рішення і робити рішучі дії. Узимку скіфи переправлялися через Керченську протоку з приазовських степів у Синдику. При цьому вони могли й не нападати на греків, якщо брали данину, котра в якийсь момент стала вкрай обтяжливою.

Виходом було об’єднання окремих міст. І, оскільки цей вихід був дієвим, упродовж десятиліть об’єднанням було створено Боспорську державу, унікальну для Греції. До елліністичних держав Македонського було ще далеко. Лише сусідній Німфей і більш віддалена Феодосія залишалися на якийсь час осторонь Боспорської держави.

Релігійною підставою об’єднання був релігійний союз, звичний для грецьких святилищ, навколо святилища Аполлона в Пантікапеї. При небезпеці з подібних релігійних об’єднань утворювалася симмахія – воєнно-оборонний союз. Що й сталося на Боспорі. Тривале згуртування полісів у межах Боспорської держави залежало вже від конкретних історичних осіб та подій. Почалося існування цієї держави з династії Археанактидів. За їхнього правління святилище настільки збагатилося, що почало випуск власної срібної монети.

Першого правителя Археанакта обрали на роль стратега з-поміж пантікапейських громадян. З якогось часу він почав правити одноосібно. Поки нічого дивного для грецького світу не спостерігається. В інших полісах, і навіть в Афінах, у цей час була відома виборна тиранія – тимчасова чи пожиттєва, династійна. Таким чином влада першого стратега перетворилася на династію. Правителі наступної династії Спартокідів, що владарювала з 438-го по 109 р., також іменувалися архонтами для греків. А вже для «варварів» вони – «басилевси», тобто царі, князі чи королі в сучасному розумінні. Та не будемо нав’язувати грекам власних розумінь, насаджених нам нашою подальшою історією.

Античні автори називали боспорських правителів різними термінами: архонти, басилевси, династи, тирани. Титул архонт, який вживали самі боспорські греки, за своєю суттю відповідав полісній демократії, хоча не забороняв право на авторитарний тиранічний режим. Левкон І фактично пристосував над-полісну державу з цим режимом до полісного устрою. А от для підлеглих «варварів» вони були басилевси.

Отже – басилевси. Вони будують Тірітакську оборонну систему з валами і ровами завдовжки 25 км. Укріплення захищали столицю Пантікапей, Мірмекій, Тірітаку, Порфмій та поліси на азійському березі. Як наслідок – скіфи були змушені перенести прохід у Синдику ближче до Німфея.

Поліси азійської частини Боспору після Археанактидів об’єдналися в Синдський союз і почали карбувати власну монету із написом Синдон і зображенням Геракла, якого вважали своїм покровителем. У той час син Спартока Сатир вважав своїм патроном бога Діоніса. До Афінського морського союзу входив Німфей. Щороку він сплачував податок 1 талант Афінам. Архонт Боспорського союзу Сатир І прагнув підкорення Німфея. Німфейці вважали своєю заступницею морське божество Іно-Левкотею, сестру матері Діоніса Семели, яка виховала осиротілого бога виноградарства. Німфей був першим містом на Боспорі та в усьому Північному Причорномор’ї, де з’явилися виноробні. Через Гілона, який для античних авторів став прикладом зрадника, Німфей таки опинився у володінні Боспорських правителів. Так чи інакше, місто стало залежним без воєнних дій. Воно припинило карбування власної монети назавжди.

Не так безболісно вдалося підкорити Феодосію. Вона підтримувала незалежні політичні та економічні зв’язки з багатьма античними містами і володіла єдиним в регіоні незамерзаючим портом. Вона конкурувала з Сатиром І в експорті зерна, зокрема до Афін. На своїй монеті карбувала зображення власного героя або засновника (ойкіста), мала флот і міцні оборонні мури з баштами. Боспорський правитель брав місто в облогу, але так і не дочекався його взяття. Як писав Поліен, він помер, дізнавшись, що втратив свого сина, і зрозумів, що завдав збитків своїй сім’ї та державі. Сина вбила правителька Синдики Тіргатао. Це була дружина-меотка правителя Гекатея, яка скинула свого чоловіка з престолу. Аби повернути цього грека або синда з грецьким іменем на престол, Сатир І віддав за нього заміж свою дочку, а сина віддав у заручники свавільній меотці. Убивши його, вона разом зі своїм військом почала грабувати грецькі міста, і лише коштовні дарунки іншого басилевсового сина, Горгіппа, змогли зупинити її. Синди, землероби, від самого початку підтримували дружні відносини з греками, тож ця дружба була відновлена.

Остаточно підкорив Феодосію Левкон (правив 390–349 рр. до н. е.). Цьому сприяли тривалі війни та зміцнення держави. Під час цих війн Феодосії допомагало південнопричорноморське місто Гераклея, материнське місто Херсонеса. Для захисту Феодосії і, вочевидь, сусіднього Херсонеса та всієї Таврики, звідти було надіслало 40 кораблів та військо озброєних вершників, гоплітів. І лише найняті скіфські вершники-лучники остаточно визначили перевагу Левкона І. Їм було наказано розстрілювати своїх боспорців, якщо ті відступатимуть у боях. У цьому, а також у значній тривалості війни, вбачають небажання греків-боспорців воювати проти сусідів-феодосійців.

Навіть після підкорення, Феодосія мала більші права. Вони були закріплені в титулатурі Левкона І і його спадкоємців. У документах, викарбуваних на камені, їх іменували архонтами Боспору і Феодосії. Після цієї перемоги, архонт шляхом воєнних або дипломатичних дій приєднав до Боспору всі землі, які населяли синди, меоти, торети, дандарії та псесси.

Спадкоємця престолу Перісада І давні автори називали правителем Понту (Чорного моря), а співвітчизники в епітафіях «правителем землі, кордони якої сягають вершин таврських скель і гір Кавказу. Після його смерті його вшановували як бога. Причина цьому є. Час його правління збігається з появою культу правителів. І першим правителем-богом став Александр Македонський.

Левкон І і Перісад І завершили створення могутньої держави. Цьому допомога ідея об’єднання всіх еллінів та земель сусідніх «варварів». Узунларським і Тірітакським валами значні сільські території було захищено від ворожих нападів. Сільська хора (поселення) забезпечувала всім необхідним боспорців, а також давала на продаж хліб, вовну та шкури. В обмін на те, до Боспору з різних міст Ойкумени надходили вино, оливкова олія, одяг і тканини, посуд і ювелірні вироби. Найбільшим містом торгових відносин були Афіни. У 394 р. було укладено угоду, яка забезпечувала безмитну торгівлю, а також взаємне видання злочинців і підозрілих осіб. Сатиру І в Афінах встановили вдячну стелу за безмитну торгівлю хлібом. В Афінах, їх порті Піреях і в Пантікапеї стояли афінські стели з вдячними написами Левконові І та його синам.

Щорічно Спартокіди продавали Афінам до 400 тисяч медимнів (16 380 т) хліба. Якщо порахувати несплачені податки, то 540 т вони просто дарували. Як пише Страбон, із Феодосії за правління Левкона вивезли 86 тисяч т зерна. Славетний оратор Демосфен, дід якого Гілон, зрадив місто Німфей, безкоштовно отримував від боспорців 41 т хліба. Тож він завжди віддано захищав Спартокідів у Афінах, відстоюючи їхнє право продавати зерно без податків. Боспор у цей період посідав виняткове місце серед держав, що підтримували відносини з Афінами.

Після смерті Перісада І між його синами розгорілася міжусобна війна. Залучивши вождів сусідніх племен сіраків, Евмел переміг законного спадкоємця Сатира, який, крім греків, залучився підтримкою фракійців. Він стратив братів і їхніх прихильників, хоч і сам правив недовго (309–304 рр. до н. е.). Боспор продовжував процвітати в цей час. Зросли торговельні відносини з Афінами, Гераклеєю, Сінопою, іншими містами Середземного і Чорного морів. Евмел переміг піратів на морських шляхах, підтримував греків у війнах із македонським правителем Лісімахом, вивіз тисячу каллатійців на Боспор, коли їхнє місто було в облозі.

За правління спадкоємців Евмела територія Боспору почала зменшуватися. Відомо, що Афіни звернулися 288 р. до Спартока ІІІ по допомогу, і той надіслав їм у подарунок багато зерна. За це йому в Афінах на агорі та в Піреях поставили бронзові статуї біля статуй його предків. Кроки для покращення торгівлі робили і на місцях. Місто Танаїс в азійській частині було збудоване для розширення обміну з місцевими племенами.

Утім, на час наступного правителя Перісада ІІ економічний та воєнно-політичний стан держави погіршився, головно через вторгнення сарматів. Сільські поселення обезлюдніли, а це призвело до втрати головного джерела багатства – зерна. Життя тривало, і мешканці знаходили інші способи заробітку. В ІІІ ст. до н. е. в Мірмекії та Тірітаці розвивалися великі виробничі комплекси. Тут виготовляли вино і солили рибу. В багатьох містах працювали бронзоливарні, залізообробні та керамічні майстерні.

Античні письменники з цього часу припинили цікавитись діяльністю боспорських правителів. Їхні роки правління та імена дедалі складніше відновити. З написів у Дельфах та Дідімах, відомо, що несприятливі обставини змушували боспорських правителів Камасарію і Перісада ІІІ звертатися по поради до віщунів у загальногрецькі святилища. За коштовні дарунки, там їм було видано вдячні декрети, викарбувані на стелах. Відомо, що останнім представником династії Спартокідів був Перісад V, спадкоємців у нього не було. Після цього Боспор остаточно підкорила Понтійська держава 111–109 рр. до н. е.

Причиною входження Боспору до Понтійської держави Мітрідата VІ Євпатора без бою і без заперечень, античні автори називають знемагання від протистояння «варварам». Держава із центром у Сінопі, що на південному узбережжі Чорного моря, за кілька століть зайняла величезні території, а її правителі вважали себе спадкоємцями Ахеменідів та Отанідів. Крім Боспору, добровільно приєдналися до Понтійського правителя і Вірменська держава, де правив Антипатр. Скіфи пантікапейські на чолі зі Скілуром вчинили державний переворот, не бажаючи переходити під владу Мітрідата, і вбили Перісада V. Скіфська держава у Криму також не відразу була приєднана до Понту. Тож перехід грецьких міст під керівництво Понтійського басилевса був порятунком від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Великі міста спочатку отримали самоврядування, скіфські вожді – свої родові землі та союзні угоди. Скіфи надалі допомагали Євпатору в усіх його війнах із Римом. А от греки невдовзі відчули тягар великої данини. Боспор відокремився від Понтійської держави після поразки Євпатора у першій війні з Римом. Басилевс знову підкорює Боспор, спирається на війська скіфів, таврів, дандаріїв, якийсь час оселяється у палаці в Пантікапеї. Він тут і помер 63 р. до н. е., після поразок від Риму, втрати значних територій, зрад і втрат від синів та дочок, повстань міст Боспору. Рим святкував цю подію 10 днів.

Його син Фарнак, отримавши з рук Помпея владу, намагався стабілізувати положення Боспорської держави після війн свого батька з Римом. Не дивлячись на зовнішні прояви дружнього ставлення до Риму, цей басилевс планував об’єднати під своєю владою всі колишні володіння батька. Скориставшись громадянською війною між Цезарем і Помпеєм, він зробив спробу силою повернути понтійський престол. Вирушивши в Малу Азію для боротьби з римлянами, Фарнак залишив на Боспорі замість себе Асандра, давши йому титул архонта. Кампанія була успішною, і до кінця 48 р. Фарнак захопив більшу частину Малої Азії. Та після того був бій під Зеле, де легіони Цезаря рішуче перемогли, а сам басилевс із однією тисячею вершників утік до Сінопи, звідки кораблями вирушив на Боспор. Там, зібравши скіфів і сарматів, він захопив Феодосію і Пантікапей, та того ж 47 р. його розбив Асандр.

Асандр, не діждавшись від Цезаря визнання своїх прав на боспорський престол, одружився з Динамією, дочкою Фарнака і внучкою Мітрідата VІ Євпатора, і так узаконив своє владарювання. Шлюб дозволив йому перетворитися з узурпатора на продовжувача традицій ахеменідсько-понтійської династії та керувати державою з 50 до 21 р. до н. е. Він укріплював свою державу і намагався підкорити Херсонес, про що залишилася оповідь про херсонеську героїню Гікію.

Басилевс Аспург був відомий воєнною боротьбою з таврами і скіфами, які й опинилися під його владою між 14 і 23 рр. Тоді межі Боспорської держави було розширено у західному напрямку. Мітрідат VІІІ (39–45 рр. н. е.), навпаки, спирався у своєму правлінні на сусідні «варварські» племена. Про це свідчить його титул у державних написах не «друг цезаря і римлян», а як «друг вітчизни і союзників». Він намагався звільнитися від протекторату імперії. Та його брат Котіс видав Клавдію ці плани, звинуватив його в підготовці війни з Римом. Брат отримав у винагороду титул боспорського басилевса, а додому повернувся з римськими військами. У розпочатій Римсько-боспорській війні він переміг, на боці Риму.

Надалі представники боспорської династії утвердили родове ім’я Тиберій Юлій, чекали підтвердження своїх прав на престол від кожного з імператорів, що часто змінювали один одного. Рим був необхідний правителям для захисту від сусідніх племен. Савромату ІІ вдалося виграти велику Боспорську війну проти них, що тривала до 193 р. Він завоював сіраків і скіфів, приєднав Таврику і звільнив морські шляхи. З 240 р. на монеті поряд із портретом басилевса карбували портрет імператора. У містах ставили статуї імператорів і хвалебні написи. Боспор надсилав війська до римської армії. Вони брали участь у війнах із даками й аланами, їх підрозділи стояли в Ольвії, охороняючи місто від скіфів і сарматів.

Остаточно змінили історію Боспору, як і всього античного світу, масові нашестя готів і гуннів ІІІ–ІV ст. н. е. Це був поступовий розпад держави, припинення карбування монет, пошуки виходу з кризи шляхом надавання гаваней і кораблів піратським об’єднанням боранів, герулів, остготів, яких античні автори називали просто скіфами. Боспорському правителю Тейрану наприкінці 70-х рр. ІІІ ст. вдалося позбутися піратів, після чого з почестями дружбу з Римом було відновлено. Утім, остаточний удар кочових гуннів відбувся у 70-ті рр. ІV ст. н. е. Міста не були повністю зруйновані після гуннського нашестя, однак залишалися під протекторатом військового об’єднання «варварів», що простяглося від Паннонії до Північного Кавказу.

Мета і завдання розділу – коротко окреслити особливості мовної карти України І тис. до н. е. До прикметних особливостей цього періоду, що впливали на формування мовного ландшафту, належать трансформації державних утворень і міграції етносів, а саме: падіння Мікенської (Греція) та Хеттської (Туреччина) імперій наприкінці ІІ тис. до н. е. і пов’язаний із цим рух «народів моря», що зачепив і південь України; кельтські міграції, що відбувалися на території на захід від Дніпра; давньогрецька колонізація Північного Причорномор’я (гіпотези про греків у Чорному морі в ІІ тис. до н. е. потребують дальшої аргументації, а метою плавання аргонавтів спочатку було не узбережжя Чорного моря, а західна Мала Азія).

Для сучасної території України І тис. до н. е. належить до передісторії (протоісторії), посідаючи проміжну ланку між доісторією (повна відсутність писемних пам’яток) і історією (власні писемні документи етносу). Передісторія або протоісторія – той період, коли наявні писемні згадки в документах сусідніх народів, однак власних писемних текстів іще немає (або, точніше, вони невідомі на цьому етапі розвитку науки, що не виключає відкриття їх у майбутньому). Для порівняння: аналогічний передісторичний (протоісторичний) період для праслов’ян – майже все І тис. до н. е., коли маємо часті згадки про слов’янські племена у грецьких, римських, германських авторів, однак про власне слов’янські писемні тексти цього періоду майже немає інформації.

До джерел дослідження мовної ситуації на території України розгляданого періоду належать окремі власні назви (найменування племен, правителів) та гіпотетично інтерпретовані територіальні назви. Однак для всіх власних назв ми знаємо тільки форму, а не значення, що унеможливлює їх безсумнівну інтерпретацію і робить будь-які висновки більш або менш гіпотетичними.

Взаємодія мов за своїми закономірностями та наслідками істотно відрізняється від взаємодії певних фольклорно-етнографічних рис або, наприклад, археологічних культур. Контакт двох етносів, що є носіями різних мов, ніколи не приводить до утворення спільної «змішаної» мови – одна з мов обов’язково перемагає, а інша, переможена, може залишитись у мові-переможниці лише у вигляді окремих слів або звукових особливостей. Якою б інтенсивною не була міжмовна взаємодія, лише одна з мов зберігає свою основу – у вигляді найважливіших слів, специфіки звучання, структурних рис. Наприклад, чимало слов’янських слів у румунській мові (за різними оцінками, близько декількох десятків відсотків), але основа цієї мови залишається романською, похідною від латинської. Іще яскравіший приклад: корейська мова містить, за різними оцінками, до 90 % (!) запозичень із китайської мови, однак при цьому її найважливіші слова, звукові та граматичні риси є не китайськими, а власними, питомими. Сходження (конвергенція) культур має значно більше можливостей варіативності, ніж «злиття» мов. Тому констатуючи синтез культур, необхідно визначити, яка мова могла виявитися переможницею. Сказане дуже важливе для реконструкції доісторичних моделей мовного ландшафту на тій або іншій території.

Інша важлива закономірність: мови кочових народів (якщо вони не вступають у надто значні контакти з іншими мовами) зазвичай зберігають більшу близькість, ніж мови осілих етносів. Так, наприклад, тюркські мови, поширившись на значній території, все-таки зберігають істотну близькість між собою і є значною мірою взаємозрозумілими. Навпаки, мови гірських народів, будучи спорідненими, можуть істотно відрізнятися одна від одної навіть на близьких територіях завдяки тривалому перебуванню на тому самому місці й окремішньому розвитку.

Природно, що писемність істотною мовою консервує мову. Безписемна мова змінюється швидше (однак у периферійних, а не основних словах і рисах), будучи сильно подрібненою на діалекти. Але й у дописемний період існують тексти (наприклад, культові або епічні пісні), які відіграють істотну роль у зміцненні сакрального життя або історично-державницької свідомості соціуму. Такі тексти можуть бути дуже стійкими в часі й мати наддіалектну природу.

Мови світу «варварів»

Кіммерійці (іноді пишуть кімерійці, однак чинний український правопис передбачає збереження подвоєння приголосних у власних назвах) давно привертають увагу не тільки істориків і археологів, а й мовознавців. Адже це – перший етнос на території України, згаданий у писемних документах. Від кіммерійців у писемних пам’ятках різних народів залишилася тільки їхня назва у різних варіантах (кіммерійці, гомер, гімірра), а також імена трьох кіммерійських царів – Теушпа, Шандакшатра та Тугдамме (відомий також як Дугдамме або Лигдаміс).

Найбільшу загадку, з погляду визначення мови кіммерійців, становить їхня назва. Зазвичай, вважають, що це не була самоназва етносу, однак для більш-менш остаточного висновку немає достатніх підстав.

Назва кіммерійців (Гомер – нічого спільного з давньогрецьким співцем) згадана в Біблії – у переліку народів, що розселялися після Всесвітнього потопу та змішання мови по зруйнуванні Вавилонської вежі. Епічними трьома синами Гомера Святе Письмо називає Ашкеназа, Рифата і Тогарму. Перший – це неправильне прочитання імені скіфів Ішкуз, друге – можливо, співвідносне з назвою Рифейських (Уральських) гір і вказує на далекі східні контакти кочовиків, а третій – або вказівка на одну з давніх держав на території Вірменії, або навіть ім’я індоєвропейського за своєю мовою племені тохарів, що прибуло з Європи до Китаю більше трьох тисяч років тому (одна версія не виключає іншої – дорогою на схід тохари, як засвідчує їхня мова, певний час перебували на Кавказі). Називаючи ці три етноси синами Гомера, Біблія таким чином пов’язує їх із кіммерійцями. Те, що скіфи названі першими, означає їх найтісніший зв’язок із кіммерійцями, що має неабияке значення для висновків про мову кіммерійців (див. нижче).

Осмислення біблійної назви кіммерійців дає змогу виправити велику історичну помилку, що стосується цього етносу. Мало не всі дослідники вважають, що перша згадка про кіммерійців – у Гомеровій «Одіссеї», де йдеться про їхню країну в темряві. Події поеми відбуваються у другій половині ХІІІ ст. до н. е. й найдавніші її шари (окремі фрагменти поетичного тексту) сягають цього часу, а цілісне текстове оформлення твору відбулося у VIII ст. до н. е. Однак доводиться констатувати, що Гомерові «епічні кіммерійці» не мають нічого спільного з «історичними кіммерійцями». У Гомера кіммерійці мешкають на заході, а в історії вони розташовані на північ від Греції. Темне царство кіммерійців згадане після того, як Одіссей залишив води Італії, попрямував на захід Середземного моря й навіть вийшов за Гераклові стовпи в Атлантичний океан. Один із великих Канарських островів досі має назву Гомера – саме його згадано в «Одіссеї», як промовисто засвідчує детальне дослідження шляху легендарного плавання. Ця назва острова могла бути переплутана з назвою кіммерійців (біблійний Гомер, про якого йшлося вище), наприклад, у якомусь описі фінікійського плавання – у фінікійській мові назви племені кіммерійців і канарського острова могли звучати майже ідентично. Тому є всі підстави зробити «історичне закриття»: найімовірніше, давньогрецький співець Гомер в «Одіссеї» кіммерійців не згадує.

Ассирійці, з якими кіммерійці воювали, називають останніх гімірра – назвою, спорідненою з біблійною.

У ХІХ ст. існувало припущення про зв’язок назви кіммерійців із тюркським позначенням кочівників комру. Для більшості сучасних європейських істориків і археологів думка про можливе перебування тюркських племен в Україні часів греко-римської античності здається фантастичною, а пошук їхніх мовних слідів – ненауковим. Однак слід підкреслити, що перебування тюрків на території Північного Причорномор’я (сучасної України) в кіммерійські часи не лише не виключене, а й можливе: Геродот згадує тут плем’я юрків, яке пізніші античні історики визначають як тюрків. Деякі сучасні дослідники припускають, що йдеться саме про останніх, а «батько історії» помилився першою літерою (тодішні греки писали все великими літерами: ΙΥΡΚΟΙ – ΤΥΡΚΟΙ).

За іншою версією, назва кіммерійців пов’язана з найменуванням кельтського (або германського) племені кімврів, що мешкало на території сучасної Данії. На користь цієї версії може свідчити повідомлення римського історика Йосифа Флавія про те, що галати (кельтське плем’я на території Малої Азії – сучасної Туреччини) раніше звалися гомеритами (тобто кіммерійцями).

Обидві названі гіпотези не дістають підтримки в сучасній мовознавчій науці, хоч окремі дослідники й продовжують обстоювати ці версії.

Було також висловлене припущення про те, що мова кіммерійців могла бути пов’язаною з мовою закавказької держави Урарту, якій кіммерійці певний час платили данину. У цьому плані особливий інтерес викликає ім’я кіммерійського царя Теушпа, підозріло близьке до імені одного з головних урартських богів Тейшеба й назви столиці Урарту в період розквіту держави – Тушпа. Однак це кіммерійське ім’я має й іранськомовну інтерпретацію (про що детальніше йдеться нижче). Ба більше, цього кіммерійського царя іноді ототожнюють із легендарним перським царем, відомим із грецьких джерел як Тейспес.

Нарешті, існують думки про зв’язки мови кіммерійців із фракійською або вірменською мовами. Так, наприклад, гіпотеза про можливий зв’язок мови кіммерійців із вірменською базується, зокрема, на тому, що у грецьких джерелах назва цього етносу починається зі звука к, а у східних текстах – зі звука г, а така звукова зміна (з г на к) відбувалася саме у вірменській мові. Спеціальної уваги варта гіпотеза про те, що кіммерійці мали окрему мову – хоч і споріднену з іншими європейськими та індоіранськими, але не тотожну жодній із них. Припускають, що саме ця своєрідна кіммерійська мова могла викликати незвичайні (незакономірні з погляду інших споріднених індоєвропейських мов) звукові зміни в балтійських і слов’янських мовах.

На початку ХХ ст. назву кіммерійців – і, відповідно, їхню мову – стали пов’язувати з Кавказом. Такий погляд спирається на авторитет чільного кавказознавця ХХ століття академіка Миколи Марра (1864–1934), який зіставляв назву кіммерійців із назвою іберів (давнє населення Піренейського півострова, з одного боку, й інша – не власна, але відома з греко-римської античності – назва грузинів, з другого боку) та області в західній Грузії – Імеретія. Більше того, названий дослідник пов’язував навіть найменування кіммерійців і шумерів. Певна логіка в цьому є – самоназва шумерів звучала приблизно як кенгер, однак і ці зіставлення є доволі хисткими й навряд чи дають підстави пов’язувати мову кіммерійців із мовами басків (мешканців Піренейської Іберії, чия мова споріднена з кавказькими), грузинів чи тим паче шумерів.

Однак кіммерійці все-таки контактували з кавказькими народами. Про це свідчать грузинське слово гмірі зі значенням «герой, богатир», і осетинське слово гумір, що означає «велетень». Фольклорно-міфологічні описи давніх народів як велетнів (або, навпаки, карликів) відомі в різних традиціях.

Нині панівною є думка про належність кіммерійців до індоіранських народів. Отже, їхня мова була або індійською, або іранською. Іранськомовна присутність у давній Україні не викликає сумнівів – іранськомовними (принаймні переважно) були наступники кіммерійців – скіфи і сармати. Питання про індійські племена й мови в давній Україні є набагато дискусійнішим, однак і воно цілковито належить до сфери науки, а не фантазій. У районі Азовського моря на початку нової ери мешкали засвідчені історичними джерелами синди, чия назва, найімовірніше, тотожна назві Індії (Синд), тоді як ми знаємо цю країну під іранською, а не власне індійською назвою – Індія. Давньоримські історики Прісціан Цезарейський і Руф Фест Авієн повідомляють, що на Дону (який тоді мав індоіранську назву Танаїс) сусідами савроматів були синди і кіммерійці. Згадка про кіммерійців поряд із синдами може бути опосередкованим свідченням на користь їхніх зв’язків, зокрема й мовних (або, принаймні, тісних сусідських контактів). У контексті зазначеного погляду було запропоновано інтерпретацію назви кіммерійців на основі індійських мов: за цією гіпотезою, ім’я означає «чорноморські».

Однак нині є популярною й інша гіпотеза. Найменування кіммерійців суголосне зі словом кіммарас «степ» у мові хеттів, чия держава у ІІ тис. до н. е. процвітала на території сучасної Туреччини. Згідно із цим припущенням, кіммерійці означає «степовики».

Перейдемо до імен кіммерійських правителів. Форма імені царя Теушпа, як ішлося вище, – іранська. Інший цар, Шандакшатра, має індоіранське (радше індійське, ніж іранське) ім’я. Найскладнішу проблему становить ім’я Тугдамме, однак і воно має іранську інтерпретацію. Слід також підкреслити, що звукове явище, засвідчене у варіантах цього імені (перехід звука д у звук л: Дугдамме – Лигдаміс) властиве іранським мовам.

Таким чином, за всіма відомостями сучасного мовознавства, найвірогіднішою гіпотезою щодо мови кіммерійців є іранська. Така думка співвідносна з інтерпретацією цього етносу як передового загону («воїнського союзу») скіфів.

На думку деяких українських мовознавців, найменування кіммерійців віддзеркалене в назві населеного пункту Жмеринка. Назву другого за величиною міста Вірменії Гюмрі також пов’язують із кіммерійцями.

Таври південного Криму – етнос не менш загадковий, ніж кіммерійці. Зазвичай, вважають, що від них залишилося тільки це ім’я – нижче буде показано, що це не так. Отже, почнемо з назви народу – можливо, вона допоможе наблизитися до розв’язання загадки його мови. Оскільки таври відомі нам передусім із грецьких джерел, то найпростіше звернутися до давньогрецького словника і дізнатися, що тавр означає «бик». Ця сильна й цінна в господарстві тварина могла бути родовим символом (тотемом) племені. Подібні назви племен властиві, зокрема, давнім мешканцям Балканського півострова – фракійцям (що заселяли території сучасних Румунії та Болгарії) та іллірійцям (що мешкали здебільшого в нинішній Албанії). З іншого боку, така назва могла бути перекладом власної таврської назви або грецькою інтерпретацією іншого (подібного за звучанням, але відмінного за значенням) слова з мови таврів.

Дехто припускає, що кримські таври – залишки кіммерійців або що вони були тісно пов’язані (зокрема й у мовному плані) із Західним Кавказом. Ці гіпотези потребують дальшої аргументації. Є спроби інтерпретації їх назви на основі індійських або іранських мов. Наявні в давніх істориків назви скіфотаври, або тавро скіфи мало що дають для розуміння мови таврів: тут можуть мати на увазі і етномовну близькість таврів і скіфів (тоді таври виявляються іранськомовними), або змішання двох різних племен і мов.

Не раз висловлювали припущення про зв’язок таврів із горами Тавр у сучасній Туреччині. Такий зв’язок доволі вірогідний (кримські таври – теж горяни), однак у плані мови він може бути інтерпретований по-різному. По-перше, «бики» могли в переносному значенні символізувати «гори» (міфологічна асоціація рогів тварини з піками гір – порівняймо вислів відроги гори). Традиція пов’язувати міфологічні образи биків і гір може бути дуже давньою саме на території сучасної Туреччини: вважають, що зображення биків у доісторичному святилищі Чатал-Хююк (VII–VI тис. до н. е.) пов’язані з Таврськими горами, видимими зі святилища. По-друге, можна спробувати відшукати мову, де слово «гора» звучить близько до тавр. Це, наприклад, арабська мова, у якій одна з назв гір – тур. Ця назва споріднена з найменуванням фінікійського міста Цор, більше відомого нам під його грецьким іменем Тір. А назва бика в арабській мові – тавр. Гіпотетично можна припустити фінікійську колонію на південному березі Криму (тоді таврську богиню Діву можна порівняти з фінікійською богинею-дівою Таніт, якій теж, як і таврській Діві, приносили людські жертви), однак археологічних доказів цього не виявлено.

Окремі мовознавці вважають, що в основі назви таврів-горян лежить слово тав, що означає «гора» в деяких тюркських мовах. Відповідно, назва таврів у перекладі з тюркських мов означає «гірські люди» (тав «гора», ер «людина»). Однак ця форма є пізньою – давніше вона звучала даг, що не схоже на найменування таврів.

Усупереч поширеній думці про назву таврів як єдине мовне свідчення про них, давньоримський історик Амміан Марцеллін перелічує назви трьох таврських племен – аріхи, сінхи та напеї. Першу назву варто зіставити з назвою приазовського племені арехи, що входило до складу об’єднання меотів. Така схожість може свідчити або про індійську, або про західнокавказьку (споріднену з абхазо-адигськими) мову таврів. (Утім дуже близький за звучанням корінь реконструюють у скіфській мові, що належить до іранської групи – див. нижче.) Третя ж назва дуже нагадує осетинське (отже, іранськомовне) слово нап «рід». (Читач, очевидно, згадав тут назву міста-курорту Анапа, однак і значення цього найменування, і навіть мова, з якої воно походить, залишаються дискусійними – найвірогіднішою є давньогрецька.)

Отже, матеріалів для скільки-небудь певних висновків про мову таврів збереглося недостатньо, однак найбільш вірогідними можна вважати припущення про їх індо-іранську або західнокавказьку мовну належність.

Скіфська мова відома сучасним дослідникам значно краще за кіммерійську або таврську. Збереглося багато десятків власних імен, ідентифікованих як скіфські. Важливу інформацію про звукові особливості скіфської мови («акцент», із яким скіфи вимовляли давньогрецькі слова) отримано з п’єси давньогрецького комедіографа Арістофана «Жінки на святі Тесмофорій». Давньогрецький історик Геродот дав пояснення окремих скіфських слів – ці пояснення з погляду сучасної науки виявилися доволі правильними! На основі ретельного аналізу передусім імен мовознавцями укладений короткий (близько 200 слів) словник скіфської мови.

Один із написів VII ст. до н. е., виконаний анатолійськими ієрогліфами (вживаними в ІІ–І тис. до н. е. на території сучасної Туреччини), фіксує, згідно із сучасним дешифруванням, скіфську мову. Припускають, що напис на срібній посудині, знайденій у скіфському кургані на території Казахстану, також відображає скіфську мову. Знаки цього напису, зазвичай, порівнюють із пізнішими тюркськими рунами. Порівняння цього напису з пакистанською писемністю кхароштхі дало можливість мовознавцям запропонувати такий (доволі гіпотетичний) переклад: «Ця посудина має містити виноградне вино…». Можливо, майбутні відкриття піддадуть сумнівові загальноприйняту думку про те, що скіфи не мали власної писемності.

Традиційно вважають, що скіфи (або, за іншою правописною традицією, скити) – грецька назва етносу, яка давньогрецькою мовою спочатку звучала як скютхай, а згодом як скіфе. Ця сама назва (однак у дещо видозміненій формі) фігурує й у Старому Завіті Біблії: це один із нащадків Ноя, Ішкуз, ім’я якого пізніше було неправильно прочитане як Ашкеназ. В інших давніх близькосхідних джерелах скіфів називають ашкуза або ішкуза.

Неодноразово починаючи з XVIII ст. й до недавнього часу пропонували пояснення назви скіфи (скити) на основі різних слов’янських слів, однак такі інтерпретації перебувають поза межами точної науки.

Самоназвою скіфів (автоетнонімом) уважають форму сколоти. Однак ця назва насправді має спільне походження з попередніми: від первісної форми скуда походить назва сколотів (одна з найбільш примітних особливостей скіфської мови – перехід звука д у звук л). Припускають, що ця назва означає «лучники». Більше того, збереглося давньогрецьке повідомлення про саме таке значення імені скіфів! Цікаво, що в новітній європейській науці першим, хто визначив скіфів як «лучників», був знаменитий філософ, математик і мовознавець Г. В. Лейбніц, який далеко випередив свій час відкриттями в багатьох науках, зокрема й у мовознавстві.

Незважаючи на, здавалося б, повну ясність цього питання, запропоновані й інші інтерпретації назви скіфів. Це «ті, що носять гострі шапки», або «ті, що відділилися».

Загальновизнаною є нині думка про належність скіфської мови до іранської групи індоєвропейських мов. Це означає, що її близькими родичами є авестійська, тобто мова «Авести» – зібрання священних текстів давньоіранської релігії сонцепоклонників (зороастризму – послідовників пророка Заратуштри, якого греки називали Зороастром). Інша родичка скіфської – давньоперська, тобто мова клинописних написів перших іранських царів (Кіра, Дарія та ін.). Авестійська і давньоперська мови існували приблизно в той самий час, що й скіфська. Найближчою до скіфської сучасні дослідники вважають бактрійську мову, яка колись була поширена на сусідніх територіях Таджикистану, Узбекистану та Афганістану. Із сучасних мов найближчою до скіфської вважають мову пуштунських племен Афганістану (пашто). Поширена раніше думка про найтісніші зв’язки скіфської мови із сучасною осетинською мовою Кавказу нині піддана критиці (див. нижче).

Водночас із наявністю окремої самоназви, скіфи, як свідчать збережені давніми греками їхні імена Аріапіф, Аріант, відносили себе до ширшого кола арійських народів – так називали себе давні індоіранці (звідси назви предків осетинів алани і держави Іран).

Поряд із тим були висловлені припущення про зв’язок мови скіфів із тюркськими або кавказькими мовами. Ці гіпотези не є загальновизнаними. Принаймні, наявність у складі скіфського етносу носіїв не тільки іранських, а й кавказьких, тюркських (і навіть монгольських) і, що найважливіше для правильного розуміння історії України, слов’янських мов не можна виключати. Відомий український археолог Віктор Петров припускав, що скіфи говорили окремою (не іранською, однак належною до індоєвропейської родини) мовою, але ця думка також не дістала підтримки в сучасній науці. Навпаки, становить значний інтерес припущення про можливість впливу на скіфську мову з боку індійських (індоарійських) мов, у давнину поширених на узбережжі Азовського моря (синди і споріднені з ними племена).

Зважаючи на величезну територію поширення скіфів – від України до Монголії та Китаю, їхня мова не могла залишатися єдиною, вона мала поділятися на варіанти (діалекти). Однак відомо, що кочові народи (як, наприклад, носії багатьох тюркських мов) можуть залишатися довгий час дуже подібними за своїми мовами – на відміну від осілих землеробських і особливо гірських народів. Сучасні дослідники дедалі частіше говорять про скіфські мови, ніж про одну мову. Давньогрецькі автори відзначають існування різних скіфських племен, що дає змогу з великою вірогідністю припускати певні мовні відмінності.

Раніше дослідники припускали існування групи скіфо-сарматських діалектів, уважаючи скіфську і сарматську мови близькоспорідненими, другу – продовженням першої. Однак тепер більш детальні й поглиблені дослідження привели сучасних мовознавців до висновку, що це не так: сарматська мова не була продовженням скіфської. Звукові явища, які відбувалися в цих мовах, відмінні. Отже, за сучасними поглядами, мова скіфів не була предком сарматської мови та її нащадків – аланської й осетинської мов. Нині скіфську мову визначають як «південносхідноіранську» (йдеться про її місце в групі іранських мов, а не про територію держави Іран).

Коли виникає скіфська мова, від якого часу про неї можна (хоч і дуже гіпотетично) говорити як про окрему мовну одиницю? За повідомленням давньогрецького «батька історії» Геродота, скіфське царство утворилось у XVI ст. до н. е. Деякі археологи пов’язують цю дату з початком (хоч і трошки давнішим) так званої зрубної культури (названої так через поховання у зрубах), яку вважають за мовою іранською. Носії цієї культури використовували якийсь спосіб запису інформації (досі не розшифрований, і навіть тип запису поки що не зрозумілий), що міг бути далеким попередником скіфського письма, про яке йшлося вище. Однак не виключено, що скіфська мова має на території України значно глибше коріння – за деякими припущеннями, носії всесвітньовідомої трипільської культури (що існувала на території України, Молдови та Румунії в VI–IV тис. до н. е.) також могли говорити індоіранською мовою або мовами.

Скіфськими вважають такі назви, як Борисфен (давня назва Дніпра, що може означати «найбурхливіший»), Тирас (давня назва Дністра, може означати «могутній»). Назви значних річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, де міститься індоіранський корінь дану «вода», також можуть бути скіфськими. Саме до скіфської мови уналежнюють запозичене багатьма сучасними мовами слово сатрап, що первісно означало «намісник» (провінції в Перській імперії). Відзначають вплив скіфської мови на фракійську, що підтверджує археологічні відомості про зв’язки скіфів і фракійців (за іншою правописною традицією, траків). Деякі сліди впливу скіфської мови знайдені в молодшій частині давньоіранської священної книги «Авеста».

Для розуміння глибинних витоків української мови важливою є інформація про походження українського звука г (відсутнього у праслов’янській мові, з якої походить українська) з іранських мов. Взаємодія слов’янських мов із іранськими тривала й після розпаду праслов’янської єдності у V ст. до н. е. (детальніше див. нижче). Так, серед імен (і образів) язичницьких богів Київської Русі Хорс і Симаргл є з походження іранськими, а Сварог – навіть індійським (запозиченим, очевидно, від синдів – індоарійського племені, що на початку нової ери мешкало в районі Азовського моря).

Нарешті, якщо спробувати знайти спільне мовне джерело для імен трьох братів – легендарних засновників Києва – Кий, Щек та Хорив, то воно також виявиться іранським. У вірменському варіанті легенди про заснування Києва Кий має дещо інше ім’я Куар, тотожне імені гуннського бога грому. В основі цього імені – іранське слово хвар «сонце» (це саме слово – джерело вищезгаданого імені язичницького бога Хорса). Імені Щек у вірменській легенді відповідає Мелтей, котре тлумачать як «змій», – це іранський дракон Аждахак. Нарешті, Хорив своїм іменем нагадує назву давньоіранської священної гори Харайва. Отже, троє братів утілюють три рівні космосу – верхній, небесний світ (сонце), середній, земний світ (гора) та підземний світ (змій).

Незважаючи на те, що скіфський період – дуже яскрава сторінка передісторії України, у сучасній Україні дослідження скіфської мови майже не відбуваються. Але варто сподіватися, що це – справа майбутнього.

Фракійська мова могла бути не єдиною, а поділятися на численні діалекти або навіть окремі мови, серед яких виділяють передусім дакійську – мову даків (ім’я знаменитого вождя даків Децебал означає «цар даків»). Низка дакійських слів збереглась у румунській мові. Вірогідно, стародавні греки та римляни називали фракійцями складний конгломерат племен і мов, окремі з яких виявляють, зокрема, вірменські паралелі. Так, фракійське плем’я гети, що мешкало по обидва боки Дунаю, своєю назвою нагадує вірменське слово гет «річка», тоді як назва даки пов’язана з позначенням землі. Отже, були «суходольні» і «річкові» фракійці, але не тільки: назва ще одного фракійського племені беси пов’язана зі словом бескид «гора» і назвою гір Бескиди. Назва іншого фракійського племені одриси також означає «гірські». Бачимо, що найменування різних фракійських племен підпорядковані єдиному принципові й відповідають територіям їхнього розселення.

Від фракійської мови збереглися численні імена людей, назви географічних об’єктів та декілька неоднослівних написів – тому сучасні мовознавці знають багато десятків фракійських слів, але мінімально знайомі з граматикою цієї мови. Раніше суто умоглядно вважали, що фракійська мова могла бути близькою до албанської, грецької або фригійської (остання – мова легендарного царя Гордія, що зав’язав гордіїв вузол, і зовсім не легендарного Мідаса – знайдений його надмогильний пам’ятник). Однак виявилося, що ці зв’язки мінімальні, а найближче фракійська мова споріднена… з балтійськими – литовською та пруською (остання вже декілька століть є мертвою)! Пояснюючи такі зв’язки, легше припустити переселення з півдня на Балтику, ніж навпаки. Тим паче, що латиська та литовська мови успадкували давню назву фортеці (литовське піліс, латиське пілс), спільну з грецькою (поліс – спочатку «фортеця» й уже потім «місто») та індійською (пур). На Балтиці фортеці з’являються значно пізніше, ніж на півдні. Таку саму назву фортеці можна бачити у фракійській назві міста Пулпулдева (сучасний Пловдив у Болгарії – назва збереглася від фракійської мови). Немало археологів і мовознавців вважає, що носії знаменитої трипільської культури спілкувалися саме фракійською мовою. Контакти фракійців зі слов’янами засвідчені не тільки згаданою назвою болгарського міста, а й, наприклад, іменем матері бога Діоніса Семела, близьким до слов’янського слова земля, і епітетом самого Діоніса Сабадзіос, близьким до слов’янського слова свобода (римляни називали цього бога Лібер – «Вільний»).

Кельтські мови в передісторичній Україні були поширені з заходу і півночі до Дніпра, що відображено в окремих найменуваннях (наприклад, назву бойків як етнографічної групи українців виводять від назви кельтського племені боїв, звідки й інша назва Чехії – Богемія).

У праслов’янській мові (поширеній і на території України – див. нижче) виділяють низку слів, які могли прийти з кельтських мов, а саме: багно, брага, кліть, корова, ліки, лютий, сало, слуга, тісто, яблуко, яма та ін. Як бачимо, тут і елементи навколишньої природи, і споруди, і їжа, і соціальні функції, що свідчить про широку різнобічну взаємодію давніх слов’ян із кельтами. Деякі з наведених слів викликають подив: адже предки слов’ян мали використовувати в господарстві корову задовго до контактів із кельтами! Таке запозичення можна пояснити тільки сакрально-культовими чинниками – згадаймо священну роль корови в ірландській традиції, яка зберегла численні архаїзми кельтської культури. До слів культової сфери слід уналежнити й яблуко – кельтський культ священних яблук відомий із міфології (легендарний Аваллон – «яблучний» острів). Утім серед мовознавців немає єдності щодо визначення того, які запозичення можна вважати достовірно кельтськими.

Окремі місцеві назви (передусім найменування річок) гіпотетично свідчать про те, що в окремих місцевостях передісторичної України могли мешкати балтські, фінно-угорські та кавказькі за мовою племена. Так, наприклад, притока річки Ворскла має назву Полузір’я, що може гіпотетично свідчити про значення назви основної річки «зірка». А в грузинській мові варсквлаві означає «зірка». Та коли могла з’явитися в Полтавській області така назва – моделі зв’язків із Кавказом можна будувати для періодів від неоліту (можлива участь Кавказу в первісному поширенні на території України продуктивного господарства) через епоху бронзи (кавказькі зв’язки катакомбної культури) до періоду Київської Русі (кавказці у війську князя Мстислава – брата Ярослава Мудрого). Однак, на відміну від звичайних слів (загальних назв), для яких ми знаємо звучання і значення, дослідження власних назв має істотну перешкоду: ми маємо справу тільки з формою, не знаючи її значення. Тому на такому матеріалі висновки завжди залишаються доволі гіпотетичними. До того ж такі свідчення дуже важко датувати.

Елліни і римляни

Еллінська мова. Згідно з історичними свідченнями, давньогрецька мова з’явилася на території України у VII ст. до н. е. разом із початком грецької колонізації Північного Причорномор’я. Це був передусім іонійський діалект, оскільки колонізацію здійснювали перш за все з іонійських територій Малої Азії (сучасної Туреччини). Слід звернути увагу на те, що, за деякими припущеннями, протогрецькі діалекти могли існувати на території України ще в IV–ІІ тис. до н. е. Так, багато дослідників припускають, що Усатовська культура (3500–2900 рр. до н. е.) могла бути протогрецькою. Написи на деяких прясельцях пізнього періоду трипільської культури (кінець IV тис. до н. е.) можуть бути прочитані давньогрецькою мовою. Переконливих свідчень про перебування на півдні України грецьких мореплавців ІІ тис. до н. е. (мінойського й пізнішого мікенського періодів) поки що не виявлено.

Основною мовою грецьких міст Північного Причорномор’я була, природно, давньогрецька, і назви цих міст були, звичайно, грецькими (так, Ольвія означає «щаслива»). Однак відомі й винятки: місто Пантікапей має назву, для якої припускають іранське походження (гіпотетично означає «рибний шлях»). Змішання грецької мови з іранськими, а саме скіфською, у грецьких колоніях на півдні України засвідчене історично.

Від тих часів збереглися численні зразки писемності. Це різноманітні декрети, вибиті на мармурових плитах, посвяти до храмів тощо. Особливу категорію становлять написи на надгробках, які дозволяють встановити численні імена еллінів, які проживали над Понтом. Збереглися численні листи – на свинцевих пластинах та фрагментах кераміки. Окрему категорію пам’яток писемності складають граффіті, переважно – посвяти богам, як еллінським так і місцевим.

У пізніші часи доля носіїв грецької нави у Тавриці на Північному Понту виявилася різною. Одні міста або дердави (як-от Пантікапей і Боспорське царство) припинили своє існування із завершенням античного періоду історії (зокрема, потерпівши від навали гуннів та інших кочовиків), інші згодом увійшли до складу Візантійської імперії й проіснували до періоду Київської Русі (Херсонес, який на Русі називали Корсунем). У Візантії грецька стала згодом державною мовою, нею вели документацію, виконували різноманітні написи, користувалися також і в побуті, де вона остаточно витіснила латину.

Нарешті грецька стала мовою церкви, що мало неабияке значення для збереження її позицій навіть в умовах поступової асиміляції її носіїв наступними завойовниками. Грецька мова Візантійської імперії значно істотніше впливала на християнську Русь, ніж на язичницьку, однак і в дохристиянський період із грецької мови прийшли важливі запозичення (див. нижче).

Латина. На територію Північного Причорномор’я латина потрапляє ще у І ст. до н. е. разом з її носіями – насамперед військовими, які брали участь у Мітрідатових війнах. Наступна експансія Риму призвела до появи у Ольвії та містах Криму обмежених контингентів військових. Від цього періоду дійшли латиномовні написи – фрагменти декретів, посвят у храмах. Окремою категорією є надгробки. Кількість латиномовних написів, відомих з території Таврики та Північного Причорномор’я досить значна. Аналіз текстів свідчить про уніфіковане на рівні Імперії використання латини, з поправкою на грамотність виконавців. Судячи з контексту, очільники місцевої адміністрації спілкувалися з володарями Риму латиною.

Під час скіфських воєн у полон до готів потрапляє певна кількість римлян, а самі завойовники околиць імперії поступають на військову службу, яка була неможлива без володіння хоча б на базовому рівні латиною. Від тих часів дійшли цікаві документи – легіонерські дипломи, які видавали відставним військовим. Їх виявлено в ареалі поширення черняхівської культури. До того ж часу відносяться і граффіті виконгані латиною на черняхівській кераміці, а також окремі знахідки приладдя для письма, що є свідченням поширення серед місцевого населення не лише мови, але і навичок писемності. Відомо також, що у часи гуннської держави у V ст. її володар Аттіла мав при собі надісланого римлянами секретаря, який вів його листування з очільниками Імперії латиною.

З поширенням у Візантії грецької мови як державної латинська поступово втрачає свої позиції на землях на північ від Понту.

Онуки Борисфена

Поховальні звичаї скіфів

Боги і Богині Еллінів

Основою релігії давніх греків був політеїзм, багатобожжя. Віра в силу незліченних богів і божеств, що населяють недосяжний Олімп, інші численні гори, ліси, моря і ріки, була спільною для всіх еллінів. Поети описували особливості життя цих богів. Олімпійських згадували найчастіше, інших – богів більш віддалених місцевостей – звеличували на місцях. Тисячі і десятки тисяч божеств і героїв описали грецькі автори. Завдяки тому, що в античності фактично не було чітких релігійних канонів, єдиної правильної догми, поетична думка створила десятки різних варіантів життєписів і просто пригод богів.

Найвідомішими для всіх еллінів були мешканці Олімпу: Зевс, Гера, Посейдон, Гестія, Деметра, Персефона, Аполлон, Артеміда, Афіна, Діоніс, Гермес, Аїд, або за іншою версією, Плутон, Гефест і Геба. З них останніх зараховували до олімпійських далеко не всі міфотворці. Те, що їх усі греки знали, не означало, що вшановували в усіх античних полісах однаково. Навіть в такому місті як Афіни, зовсім не Зевсові вклонялися найбільше. Ніхто не мав сумнівів щодо його першості серед богів, але головнішою для мешканців міста була Афіна. Що й казати про інші міста Ойкумени, які берегли свою історію заснування, пам’ятали своїх героїв, вирішували, хто з богів більше прихильний саме до них.

Наприклад, Аполлон допоміг грекам, що заселили береги моря сучасної України, заснувати свої поселення на новому місці. У кожному з нових полісів його вшановували усією громадою. В Ольвії влаштували святилище на головній священній ділянці міста, в Пантікапеї збудували величний храм, найбільший в усьому Причорномор’ї, в Херсонесі зображали на монетах. У Тірі й Ольвії цей бог очолив пантеони, тобто став головним богом цих міст. Він привів понтійських греків на нову землю. І як же було йому не дякувати. Звернувшись у святилище Аполлона, хто в Дельфи, а хто в Дідіми, вони отримали пораду оракула. Вустами пророчиці Аполлон показав їм, куди рушати кораблями, де їх чекає успіх у новому житті.

А далі – була їхня історія. Майбутні херсонесити зустріли опір гірських племен. І тут треба було звертатися до войовничих богів. Артеміда Партенос (грецькою «Діва») стала сакральною завойовницею Таврики. Минуть роки, і завойовником значних сільськогосподарських територій навколо Херсонеса вважатиметься, поряд з нею, герой Геракл. Він також отримає головне місце в пантеоні міст азійської частини Боспору. Керкінітіда, що історично розвивалася під впливом Херсонеса, також, на думку її мешканців, перебувала під опікою Артеміди та Геракла.

Ольвіополіти освоїли тиху гавань на лимані і продовжували вшановувати Аполлона. Утім, у часи чвар у місті виявилося, що допомогти цей бог може краще, якщо називати його вже не Аполлон Ієтрос («Лікар»), а Аполлон Дельфіній. Зі зміною історичної ситуації, у перших століттях нашої ери на чолі пантеону Ольвії постає вже герой Ахілл. Прирівнявши до бога, мешканці називали його епітетом Понтарх.

У містах Боспору, в Тірі та Ніконії – свої історії стосунків із богами. До Афродіти Уранії (Небесної) зверталися боспоряни від імені усієї громади. Так, на Олімпі ця богиня легковажна. Отримуючи освіту, мешканці Пантікапею, Феодосії, Німфея, Тірітаки, Порфмія і Кімеріка знали про це з юних літ. Але лише їй вони були вдячні за сильну державу, яку об’єднувало місто Пантікапей. В них вона була покровителькою мореплавства, а також самого заснування їхніх міст. Храми Афродіти існували в Пантікапеї, Німфеї, Фанагорії, Горгіпії та Кепах. Громадські святилища підтримувалися у Кітеї, Мірмекії, Феодосії й Танаїсі. Еллінська Афродіта не була таким однозначним божеством. Її культ мав давні корені, і вів свій початок від культу Великої Матері як джерела всього живого. Це один із найдавніших і найскладніших культів. Тільки пізніше вона стала покровителькою кохання, водночас не втративши своїх захисних і хтонічних функцій. Окремі династії Боспорських правителів упроваджували культи своїх покровителів, наприклад, Діоніса.

Це не означає, що інших богів забували. Зовсім ні. Були божества, яких вшановували на найвищому рівні від часу заснування поліса до повного занепаду язичництва. Але це не було прагненням до монотеїзму. Всі інші боги, яким вклонялися поряд із покровителем, відповідали за свій окремий аспект життя населення. Зевс був у пантеоні багатьох міст Боспору, його символ блискавка зображувався на монеті Керкінітіди, Херсонеса. Але найбільше дарів отримував той, на кого найбільш надіялися чи найбільше боялися. У війні допомагав Арес і йому слід було принести пожертви перед боєм.

Землеробські сподівання на врожай покладали на Деметру та її доньку Кору-Персефону. А землеробським давньогрецьке суспільство було від початку і до кінця. Міста, торгівля, війни, митці, поети… Усе так, але основне населення займалося сільським господарством. Кожен поет не цурався військової справи, а кожен, хто заслужив повагу на громадських посадах, – виконував релігійні функції в громадських святилищах. Земельний наділ був основою належності до громадянської общини. Релігійні свята, пов’язані з проростанням зерна, стосувалися всіх. За міфом, це Кора-Персефона поверталася із потойбічного світу, де вона була дружиною Аїда, до своєї матері Деметри. У творах образотворчого мистецтва вона із зерном у руці, своїм символом перебування півроку під землею, куди її викрав чоловік. Так само сезонні свята, пов’язані з вирощуванням винограду і виготовленням вина, стосувалися усієї громадянської общини. Спільні процесії до храму або до заміського святилища, про які згадано і в херсонеському написі на мармурі, пожертви, події у театрі – все це було присвячене Діонісові.

На межах сільськогосподарських земель полісів, фактично на межах держав навколо міст, також існували святилища. Часто вони були прив’язані до незвичних природніх місць – мис, коса, ущелина, печера, ліс, які за віруваннями греків, населяли божества і напівбожества. Зокрема, в Ольвії існувало святилище в Гілеї, священному гаю. Сліди античних святилищ на пагорбах і горах знаходять навколо Німфея. Про святилище на мисі Партеній та жрицю Артеміди Іфігенію грецькі поети написали до десятка версій оповідей.

Завдяки цим місцевостям, грецькі боги отримували свої епіклези («епітети»), які визначали особливості їхнього культу. Матір богів, усім відома як Кібела, була Матір’ю Ідейською в Песинунті, біля гори Іда, мала свої епітети в Кізіку біля гори Діндімон, в Римі, де вшановувалася на пагорбі Палатин. Ні в Херсонесі, ні в Ольвії, ні на Боспорі нема жодного свідчення, що греки цих міст і поселень навколо них називали її Кібелою. Матір’ю богів – так, рідше – Матір’ю Фригійською, Матір’ю Ангіссою, а також Матір’ю Гілейською. Це при тому, що зображали її на всій території Ойкумени однаково: сидячи на троні з левом, який стоїть поряд, або якого вона тримає на колінах чи попирає ногою. Численні епітети отримав Аполлон. Окрім Ієтрос і Дельфіній, відомих в Ольвії, його називали Аполлоном Фебом. Таким іменем підкреслювалися його судові та каральні функції.

Греки на території сучасної України вшановували Борисфена, божество ріки Борисфен (Дніпро), Херсонас, уособлення міста Херсонес, Тірас – божество Тіри. Деякі міста мали культові нави – Німфей, від святилища напівбожественних німф, Феодосія від давньогрецького «боголюбна», Ніконій, від богині перемоги Ніки, Ахіллейон від героя Ахілла. На інших берегах Чорного моря були міста, названі на честь інших богів: Аполлонія, Діонісополь, Гераклея тощо.

Богів можна було вшановувати всіх. Гірше було обійти увагою якесь важливе божество. Якщо якийсь громадянин вважав за потрібне вшановувати не лише тих богів, яким влаштовували загальні урочистості, він міг робити це вдома, з родиною. Міг організувати навіть релігійне об’єднання навколо культу цього бога – колегію, фіас. У Греції найчастіше до таких спілок входили члени філи або фратрії, об’єднань родів у межах громадянської общини. У деяких полісах ці союзи приносили пожертви і влаштовували святкові бенкети на честь тих самих богів поліса – Діоніса, Зевса, Геракла. Однак віра у свій особливий статус змушувала їх додатково, або якось по-особливому вшановувати тих самих божеств. Зокрема, Деметра і Кора-Персефона, Діоніс, Матір богів, а пізніше Ісіда, Мітра потребували таїнств – таємних культів з ініціаціями, випробуваннями перед посвятою, які називали містеріями. Причому, ті самі учасники зі всіма мешканцями міста брали участь у загально-полісних святах, а також у цих містеріях.

Удома, в родині, пожертви здійснювалися богам-покровителям сім’ї, вогнища, безпеки в межах огородженої території. Це Зевс із епітетами Геркей, Ктесій, як бог комор, огорожі та всього, що в її межах, Гестія, богиня вогнища. Родинні події – народження дитини, шлюб, смерть родича – супроводжувалися зверненням до богів з відповідними функціями. «О, боги!» – звертаються герої грецьких трагедій, ніби й до всіх богів. Однак під час пологів найкраще допоможе звернення до Іліфії, тоді як мешканцям Криту – до Аріадни, а у шлюбі – до Зевса і Гери, до Афродіти.

Поховання затребувало пожертви підземним богам. І тут ще більша різноманітність, не лише відповідно до регіону, а й до окремих поселень, родів, родин. При загалом однакових уявленнях про життя померлих у царстві Аїда, в архаїчний і класичний період, навіть тоді окремі греки, які брали участь в містеріях, чекали на привілейоване потойбічне життя. Тож якщо більшість звертали свої молитви, крім Аїда, до далеких предків-героїв, які мали зустріти нового померлого, то учасники таємних культів закликали бога містерій (Діоніса, Деметру чи ін.) взяти їх у продовження святкувань та бенкетів і на тому світі. З елліністичного періоду, хоча варто сказати, що в таких віддалених античних центрах як північнопричорноморські – з кінця елліністичного періоду, уявлення про життя після смерті урізноманітнюються. Героїзації жадали ледь не для кожного померлого родича. В такий спосіб кількість героїв, напівбогів і запозичених богів зростала.

У кожному полісі через різні шляхи розвитку створилася своєрідна ідеологічна ситуація, яка впливала і на релігійний світогляд окремої родини та особи. Оскільки релігія була основою культурного життя давнього населення, вшанування божеств, що належали до полісного пантеону, мало визначальне значення для консолідації населення, а уявлення про ці божества – для обґрунтування реальних подій громадського значення. В ідеології відображалися особливості політичного, економічного та культурного розвитку населення. Релігійні уявлення та пов’язані з ними ритуали були невід’ємною частиною життя людини в античності.

Релігія Херсонеса, Пантікапея чи Ольвії, тобто прийняті громадянами і членами їхніх родин ідеологія і спільні культові дії, відрізнялася від релігії інших античних полісів певними особливостями. За суттю вона була тією ж – це віра в силу багатьох богів, наділених певними функціями, а також дії, спрямовані на вшанування цих божеств. Для досягнення прихильності богів виконувалися усталені ритуали, деякі з божеств вважалися більш прихильними, або ж навіть покровителями поліса.

Про ці особливості кажуть нам писемні, епіграфічні пам’ятки, зображення богів і їхніх атрибутів на монетах, у скульптурі, рельєфі, а також архітектурні деталі і археологічні рештки храмів. Інші культові знахідки, особливо ті, що походять із розкопок жител, є свідками родинних культів. Найбільше згадок давніх авторів, Страбона, Плінія Старшого, Помпонія Мели, отримав культ верховної богині Херсонеса. Треба тільки відрізняти свідчення херсонеського культу від міфів про таврську кровожерну богиню, теж «Діву».

Зображення на монетах найчіткіше повідомляє про полісні культи. За особливостями зображень можна виявити уявлення про божества, а також історичні умови, в яких ці боги набували тих чи інших функцій. Інакше кажучи, зрозуміти ситуацію певного періоду, коли поліс потребував допомоги чи заступництва тих чи інших божеств у властивих іпостасях. Для Херсонеса, Ольвії, де карбування здійснювалося централізовано, монетні типи справді можна вважати суттєвим підтвердженням полісного культу. На монетах зображали здебільшого усталені образи верховних богів і атрибути їх культу, а також сюжети з міфів, що стосувалися заснування поліса. Символами були Діоніса – пантера, пізніше – бик, Артеміди – лань, Зевса – лев, орел, Аполлона – півень, лебідь, Афродіти – голуб.

Античне суспільство, як і будь-яке інше традиційне суспільство, керувалося релігійною свідомістю, релігійні уявлення та відповідні практики торкалися усіх сторін життя кожного члена цієї спільноти. Відображеннями цих уявлень є не лише зображення богів у святилищах чи храмах, а й в помешканнях, похованнях, що для невеликого кола кревно споріднених осіб теж ставали культовими місцями. При чому культовими зображеннями були не тільки самі образи божеств. Релігійних уявлень стосувалися і зображення атрибутів божеств, міфологічних учасників культу, реальних учасників, але в потойбічному світі, деталей, символів культового дійства.

Участь у громадських культах була органічною частиною життя громадянина, а нерідко і негромадянина. Чітко окресленим було коло полісних культів, видавали закони, що регламентували кількість приношень. Та водночас не існувало касти жерців, яка переслідувала б шанувальників «неофіційних культів», або вимагала коштовних дарів для храму. Навпаки, законами обмежувалася надмірність витрат у виявленні жалоби, чи інших афектів, які перетворювалися на демонстрацію приватних переваг.

До участі в ритуалах поліса особу спонукали релігійні почуття, прагнення досягти блага як для себе, так і для усієї групи шанувальників, а не державні органи. У традиційному суспільстві не йдеться про віруючих чи невіруючих. Поділ на такі групи з’являється лише, коли є кілька ідеологій, свого роду релігійний вибір. На відміну від цієї ситуації, культи поліса первинно не були насаджені державою. Добре сказано: селяни античності не були в опозиції до держави, вони самі були державою.

Політична ідеологія зумовлює економічні відносини, які своєю чергою базовані на способі господарювання; землеробство породжує уявлення про залежне від природних і надприродних сил існування людини. І поліс, і сім’я, і господарство були просякнуті ідеологією, яка зумовлювала напрями і способи їх розвитку в часі. Для традиційного суспільства, якою є кожна землеробська спільнота, основою ідеології постають релігійні уявлення. Вони впливали на формування характерних рис еллінської патрилокальної і патрилінійної сім’ї, на розвиток статусу і прав громадянина, на соціальні відносини. І нарешті релігійні уявлення охоплювали сам поліс: прихильність богів до поліса визначалась вдалим виконанням ритуалів усіма членами общини разом з їхніми родинами.

Родинні культи починалися там, де закінчувались полісні, але не були полярними останнім. Біля домашніх олтарів вшановували тих же богів поліса, спрямовуючи до них молитви більш особистого характеру, проводили ті ж ритуали очищення, принесення пожертв, спільної молитви і трапези. Відмінністю між полісними і родинними культами була спорідненість учасників, а відповідно, і їх кількість. У поховальній процесії брали участь родичі померлого, у процесії, що йшла до святилища вшанувати покровителя поліса – усі члени поліса.

Релігійне життя не було відірване від повсякдення. Вбачають наявність у певні періоди, свого роду, моди на той чи інший тип зображень богів, яких вшановували вдома. Масовість використання якихось фігурок богів вказує на побутування уявлень про заступництво божества, віри в реальність його допомоги чи то померлому, чи то його живим родичам (у разі покладання фігурок до могили), або усім членам сім’ї (у разі зберігання теракот у домашніх святилищах).

Навіть за всіх особливостей в кожному окремому регіоні процедура відправлення культу зберігалася. Це відображає суть традиції: ідеалізацію повторюваності як зв’язку із предками, героями, божествами, що лежить в основі ритуалу. Ритуал є практичною стороною релігії, хоча включає в себе сакральне звернення до невидимих сил, переповідання міфів, словом, – все, що бере свій початок в релігійних уявленнях. Уявлення про відносини з божествами зумовлювало регулярне і старанне виконання обрядів, регламентованих кількості принесених дарів божествам і померлим, очищення перед ритуалом і після проведення поховання, спосіб принесення цих дарів тощо. Боги і померлі в уявленнях еллінів мали владу і контроль над долею живих: так посилювалося усвідомлення важливості родинних і полісних зв’язків, так кристалізувалися найдрібніші деталі ритуалів, що проводилися сім’єю.

Одним із основних складових ритуалу було принесення пожертви. Йому передує приготування: прикрашення жертви, учасників, дому, місця офірування, яке свідчить про небуденність усього дійства, про вивищення сакрального над повсякденним життям. Пожертвою обирали домашню тварину, найдоступнішим було принесення дрібних тварин, навіть домашньої птиці. Для переміщення офірованого до місця пожертви влаштовували процесію, що складалася з учасників ритуалу і символізувала перехід від буденного до сакрального, від світу реального в потойбічний. Сакральне значення мала не лише територія святилища, а й шлях до нього. Отже, сам перехід теж був символічним перебуванням в потойбічному світі.

Така процесія могла також прямувати від дому до храму чи полісного олтаря, якщо приносилася пожертва на знак вдячності чи присягання, початку чи закінчення якоїсь справи. Тоді вона складалася з обмеженої кількості учасників, що виконували роль свідків. Також процесії проходили від дому до цвинтаря під час ритуалу поховання або вшанування померлого. Зрозуміло, що при жертвоприношенні на домашньому вогнищі влаштування процесій не було доцільним або ж мало символічний характер. Прямування до місця проведення ритуалу супроводжувалося співами, танцями, грою на музичних інструментах. Для кожного могли складати інші, більш властиві танці чи співи гімнів, змагання музик, авторів гімнів.

Процесії були публічними. Якраз ця частина ритуалу найяскравіше виражає суть традиційного суспільства: показовість на кожному кроці життя. Навіть події суто родинного значення мали набувати розголосу, свого роду, загального визнання, легітимації, чому й сприяло проведення ритуалів. Народження, шлюб, смерть – усе це не було дійсним без відповідного виконання регламентованих культових дій. Вшанування божеств при цьому покликане завоювати прихильність не лише вищих сил, а й членів соціальної групи, для чого при похованні або при шлюбі збиралася уся родина. Визнання новонародженого взагалі відбувалося не відразу, а за кілька етапів: в межах сім’ї, родини, роду, фратрії та усієї спільноти. Щоразу вшановувалися божества, влаштовувалися пожертви та спільне споживання жертовної їжі. Тобто замість законів діяла релігія. Спільна трапеза розцінювалася як символ об’єднання групи, визначення кола близьких.

Перед жертвоприношенням передбачалося символічне очищення: вмивання рук, окроплення водою жертовної тварини. Це, певною мірою, теж належить до переходу від повсякденного до сакрального, символізує готовність до небуденних дій. Проливаючи кров офірованої тварини, жрець не стає нечистим, як це відбувається при інших вбивствах. Кров’ю жертви мав бути окроплений олтар, тоді на олтарі спалювалися деякі нутрощі, інші їстівні пожертви, а м’ясо розділялося між учасниками. Елліни вживали м’ясо лише під час ритуалів та свят, яке обов’язково було з’їсти на місці жертвоприношення.

Шкуру залишали для жерця або святилища, але пожертва могла відбуватися і без участі жерця. У кожному культовому випадку все одно був присутній лідер, найчастіше – глава сім’ї чи роду, магістрат, той, хто приносить пожертву на знак очищення, подяки, вшанування померлого родича. Він починає молитву, узливання тощо. У пожертві впорядковано дії кожного: вмиванням рук і киданням ячменю у вогонь окреслюється коло учасників, визначається соціальний порядок.

Криваві ритуали здійснювали, найчастіше, перед битвою, на могилі або для очищення. Безкровні ритуали можна вважати більш наближеними до повсякденного життя. Це пожертви домашньому вогнищу перших шматків їжі перед її споживанням, це узливання, вотивні дари. Принесення звичайної їжі відбувалося при жертвоприношенні тварини. Важливим при цьому було спалення цієї їжі. Вогонь у ритуалі відігравав чи не найважливішу роль. Ритуали без використання вогню вважають доволі рідкісними. Можна казати про сакральне значення вогню, який ніколи не згасав у будинку.

Безкровним є принесення вотивів. Загалом дарування чогось вважається знаком визначення привілейованого, вищого. На олтар, до храму приносили перші плоди, тваринні пожертви теж супроводжувалися приношенням їжі. Узливання олії чи вина можна вважати найбільшим марнотратством, адже вилите неможливо спожити. Принесення вотивів, інші ритуали були, свого роду, надією, оскільки виконання прохань не було гарантовано.

Прохання, подяки, присяги, молитви промовлялися вголос. Виняток становлять молитви до підземних божеств. Саме визначення «молитва» є, радше, умовним у цьому випадку. Не було записаних чи рекомендованих текстів чи то прохання, чи подяки. Молитва тут постає не формулою, а формою звернення до божества: закликали його ім’я, називали якнайбільше епітетів, або ж місце, звідки воно може прийти, а тоді висловлювали свої побажання. Знов-таки, молитва здійснювалася привселюдно. Усамітнення, «внутрішнє вшанування божества» стосувалося найперше філософів, їхніх учнів, і саме від них поклоніння набуває особистого характеру, очевидно, не відразу і не на всіх територіях.

Людина традиційного суспільства, яким була кожна спільнота, що забезпечувала себе землеробською працею, бачить себе як члена соціальної структури, як нащадка предків. Тобто усвідомлюється своє чітке місце в просторі і часі, змінити це місце можна лише за допомогою визначених обставин і ритуалів.

Давно розробляється ідея незадоволення духовних потреб індивіда релігією поліса. Але такі процеси пов’язують із часом кризи самого поліса. Коли ж мовиться про розквіт поліса, треба казати про актуальність та відповідність релігії тогочасній політичній та соціальній ситуації. Релігія предків залишається близькою для еллінів ще довгий час, не дивлячись на нововведення, підхоплені соціальною верхівкою. Сократ, звинувачений в атеїзмі в такому розвиненому античному центрі як Афіни, був винятком.

Якщо божество допомагало, наприклад, у військовій справі, то допомога ця поширювалась і на все військо (спільноту), і на одного воїна (індивіда). Але на винятковості окремої особи не наголошувалось. Звісно, вона була важливою як громадянин, який має право голосу у вирішенні питань, що стосуються всього поліса, як той, хто займає певну посаду в полісному устрої, як глава родини, як власник земельного наділу (у межах співвласності общини). Такою ж була роль особи і в релігійному культі на різних його рівнях: культі поліса, філи, релігійного об’єднання і сім’ї. На кожному з цих рівнів вшановували ті ж божества, проводили схожі ритуали, в яких брали участь ті ж громадяни та члени їхніх сімей. Відмінність полягала в кількості та принципі спорідненості учасників. На цьому й базувалася давньогрецька релігія.

Поховальні звичаї еллінів

Поховальні обряди в Стародавній Греції були вираженням, свого роду, відповідальності перед померлим родичем, ухиляння від якої суспільство карало щонайменше осудом. Та ще більше ці обряди ставали священним дійством, учасникам якого віддавалася шана як наближеним до чогось небуденного, потойбічного. На період поховальних і поминальних ритуалів задіяні в обрядах вважалися особливими. Зважаючи на страх перед смертю та невідомим – «нечистими».

Такий статус ніби сакралізував усі дії, які проводили родичі щодо померлого. Звичайне покладення тіла в могилу ставало цілим комплексом часто складних і тривалих обрядів, що супроводжувалися виявленням шани померлому в той чи інший спосіб, традиційний для даного родинного кола. Найпростіше слово чи жести, виражені у визначений момент, набували символічного, часто зрозумілого лише обмеженій групі осіб, змісту. Правильність зробленого та сказаного під час ритуалу впливала на долю померлого і живих. Практично необхідні дії кристалізувалися в обов’язкові для виконання обряди. Основним чинником у цьому процесі були уявлення про життя після смерті, турбота про спокій померлого родича. Уся важливість ритуалів була в точному повторенні, наслідуванні попередніх поколінь.

Культові речі, знайдені в похованнях, відображають вірування і уявлення родини похованого про потойбічний світ. Деякі з них свідчать про містеріальні уявлення, пов’язані з відомостями про таємні ритуали і очікування на краще, ніж у непосвячених, життя після смерті. Склепи заможних еллінів на Боспорі, в Херсонесі містять розписи із зображенням персонажів вакхічних містерій на честь Діоніса або елевсинських на честь Деметри і Кори-Персефони.

Самі лише речі з поховань не розкажуть всього про звичаї еллінів. Важливим було, до якої сторони світу обернений небіжчик. У часи, коли поховання почали робити в родинних склепах, склепи орієнтували вхідними отворами на схід. У деяких містах Північного Причорномор’я до початку еллінізму в некрополі домінувало орієнтування похованих головою на схід, тоді як в інших античних центрах орієнтування за сторонами світу не мало такого значення.

Тіло померлого спалювали за наявності такої можливості. На цей обряд витрачалося більше затрат і часу. Щоб повністю спалити тіло, вогнище треба було підживлювати кілька годин. Тілоспалення відповідає зацікавленню заможних родин обстоювати своє давнє походження, а відповідно, прагненню долучатися до звичаїв предків, адже за архаїки більшість дорослих небіжчиків кремували. Кремації або клали в урну, або просто в яму. Урнами міг стати різний посуд. Спосіб нанесення написів на цьому посуді теж не був однорідним.

Іноді саме для проведення помпезних і тривалих церемоній тіло попередньо спалювали. Здійснення поховального ритуалу включало кілька етапів. Прощання, омивання, приготування до зміщення, перевезення на цвинтар, оплакування, узливання і пожертви на честь небіжчика, – все це мало більшу вагу, ніж саме поховання. Повне виконання усіх належних ритуалів, вочевидь, займало багато часу. Церемонія з її блиском і урочистостями позначала бар’єр в обряді переходу недавно живої особи в стан небіжчика, тобто «наближала смерть духовну». Гомер писав, що тільки після достойного поховання душа йде в Аїд. Усвідомлення смерті наставало лише після закінчення усіх необхідних етапів прощання з покійним для переведення його в статус небіжчиків.

Якщо церемонії прощання неможливо було завершити одразу на другий день після фізичної смерті, а це могло бути зумовлено надто великою кількістю учасників або перевезенням тіла на батьківщину, – то виникала потреба якимось чином призупинити фізичний розклад тіла, тобто зблизити смерть фізичну з ритуальною. Ця потреба звучить вже в Гомера. Тіла Патрокла і Гектора в «Іліаді» були дивом збережені нетлінними протягом 9 днів, тіло Ахілла – 17 днів, для звершення достойного поховання героїв. Саме боротьба з тлінням була причиною використання бальзамаріїв, які часто знаходять у могилах. У них тримали спеціальні речовини («дорогі масла» в Гомера). Можливо, саме через прагнення призупинити тління вибір падав на обряд тілоспалення, для продовження ритуалів уже над кремованими рештками.

Помпезні поховальні церемонії були способом демонстрації величі та влади в античному суспільстві, що відображається в законах Солона, які обмежували розкіш приватних поховань. Дієвість цих обмежень відбилася і на зменшенні в Аттиці відсотка кремацій з середини VI ст. до н. е., в часи Солона. У Спарті контроль за почестями в похованні громадян різного статусу (басилевсів, загиблих у бою воїнів) був більш детальний.

Тож поховані способом тілоспалення могли дійсно належати до багатих верств населення. Тілопокладення відповідало обставинам, коли поховання можливо або необхідно було здійснити одразу після фізичної смерті, тобто коли була невелика кількість родичів-задіяних у церемоніях прощання з небіжчиком, або коли ситуація змушувала скоротити до мінімуму розмах і тривалість поховальних ритуалів. Це стосувалося, зокрема, загиблих у бойових діях. У такому випадку в поховання могли навіть не класти супровідних речей. У найдавніших некрополі Херсонеса та інших міст Таврики переважна більшість поховань – тілопокладення. Тобто приватні поховання представників еліти здійснювалися з такою ж простотою церемонією, що й кожного громадянина. За елліністичного періоду, часу розквіту поліса, поховання представників суспільної верхівки відбувалося з дотриманням або й ускладненням усіх деталей церемонії, пов’язаної з культом предків. Адже саме походження часто слугувало обґрунтуванням високого соціального статусу окремих громадян.

Співіснування кремації та тілопокладення пов’язують із соціальною нерівністю. Та сама причина збільшення в елліністичному періоді кількості речей в могилах, а також покращення їхньої якості. Загалом, інвентар могил в Херсонесі, Ольвії та Тірі порівняно бідний, адже соціальна та майнова диференціація громадян була слабка. Ознаки зміни у побуті, поява розкоші стосується часу з ІІІ–ІІ ст. до н. е. Інша справа – поховальні комплекси Боспору. Однорідні могильники його хори не порівняти з могилами знаті.

Саме в могилах з кремаціями зафіксовано коштовні прикраси, та й розташування деяких із них свідчить про високий статус похованих. Двадцять відсотків кремацій в херсонеському некрополі за елліністичного періоду відповідає кількості осіб, належних до найвищого прошарку суспільства, як і сім відсотків за перших століть нашої ери, зважаючи на релігійні пошуки, передусім, серед верхівки тогочасного суспільства. В Елладі за класичного періоду кремацій більше, а за елліністичного кількість їх скорочується, тоді як сам обряд ніяк не вдосконалюється.

Порівняно прості були і більшість надгробків. Вартість їх була доволі високою, тому до елліністичного періоду найчастіше їх виготовляли з вапняку, мармур використовували тільки як невеликі вставки. З ІІІ ст. до н. е. більш інтенсивно використовуються мармурові стели. Тобто їх почали замовляти ширші верстви населення.

Саме тоді зростає кількість антропоморфних надгробків у вигляді голови і плечей. На Боспорі, в Ольвії та в Херсонесі вони відомі протягом усієї античності. Далекий від високохудожнього вигляд антропоморфів не означає, що їх ставили на могилах не греки. Усі деталі надгробка малювалися фарбою – портрет, символи соціальної, гендерної належності, можливо, й підписи. Антропоморфні надгробки залишаються в контексті античної, а не «варварської» поховальної практики. Їхні аналоги можна знайти далеко на захід від скіфів чи синдів, на території сучасної Іспанії та Португалії. Такі стели у вигляді плити у формі голови і плечей були образом померлого, можливо, мали апотропеїчне, захисне значення. Оформлення стел і антропоморфних надгробків мало свої відмінності, залежно від періоду, а також вікових і статевих відмінностей.

Поховання було обов’язком членів сім’ї. Поховальні традиції формувалися в порівняно вузькому колі. Через те поховальні звичаї мали певні нюанси в кожній родині. Обряди усталені в межах сімейного кола були відмінні в кожній родині. Вони були зумовлені подіями, що стосувалися поховання, та відповідними уявленнями про «своїх» померлих. Ми можемо відновити лише загальну картину, свого роду, середнє арифметичне, тоді як уся варіативність опускається як випадковість або незначні винятки.

Речі з поховань дають також інформацію про найнижчі пласти релігійної свідомості населення – вірування. Це сфера повсякденного життя, де віра в надприродні сили, їхній вплив на людину втілювалася в конкретних діях, способі поведінки. Сфери ідеології та вірувань у поєднанні становили світогляд елліна. Вірування були пов’язані з такими аспектами життя людини як дім та землеробська господарча діяльність.

Вшанування померлого відбувалося не лише біля могил. Дім був не менш важливим осередком ритуалів, напрямлених на вшанування родинних героїв. Центральне місце дому, вогнище, ставало імітацією поховального вогнища, шматки їжі та узливання – повторними дарами для померлого. Дарунки і молитви відроджували його присутність в домі, наділяли його надприродною силою для опіки над живими.

Культу предків стосуються деякі олтарі, зокрема знайдені на території дворів житлових будинків. На них вшановували покровителів дому, якими ставали героїзовані предки. Саме у дворі будинку відбувалося приготування померлих до перенесення на цвинтар. Цим померлим родичам доручалося оберігання дому і домочадців, покровительство в кожній справі та події родини.

Поховальний культ містив у собі риси більш давніх забутих вірувань, мав уже менш зрозумілі для сучасників обряди. Тобто і щодо часів Платона, і щодо римського періоду важливою у влаштуванні поховального ритуалу була родина. Традиції, що більш віддалені від розуміння сучасниками їхнього практичного значення, ставали все більш загадковими і містичними. Виконання їх перетворювалося на неухильний обов’язок членів родини. Неприпустимим було упущення якоїсь деталі обряду або неправильне його виконання. Сакралізувалися дії та предмети, пов’язані з похованням, і самі дійові особи на час виконання своїх обов’язків щодо померлого родича.

Поховання завжди було не лише обов’язком, а й привілеєм законних спадкоємців, закріпленим у законах багатьох полісів. У Афінах класичного періоду було встановлено обмеження, за яким у поховальній процесії не могли брати участь жінки більш віддалені, ніж троюрідні. А на Хіосі законом дозволялася участь не більше як п’яти жінок-родичок, крім жінок-членів сім’ї. Цим обмежували виявлення розкоші, вивищення багатих родів, які запрошували плакальниць, щоб привернути увагу до важливості свого гену, в грецькому значенні цього слова.

Скільки б осіб не залучалося до обрядів, принципом їхньої участі була кревна спорідненість. У рідкісних випадках, за особливі заслуги перед полісом поховання здійснювалося за громадський кошт. Тоді до ритуалів долучалося все населення. Процесійна хода до могили та обряди на цвинтарі, при яких дійсно могли бути присутні всі охочі, не були єдиним етапом поховання. Ціла низка ритуалів, проведених у домі померлого, передувала цим публічним діям біля могили. Не менш важливими були і поминальні ритуали, які проводилися на некрополі, біля домашнього вогнища.

Поховання було консервативним, непов’язаним з історичними чи політичними змінами, що мали вплив на культи полісного характеру. Окремі ознаки поховальних пам’яток існували протягом тривалого часу. До елліністичного періоду більшість дотримувалися суворих поховальних норм. Ідеологічна консервативність була базована на землеробських релігійних уявленнях. Хтонічні культи (культи підземних богів) несхильні до змін узагалі. Наприклад, у дорійському Херсонесі, на відміну від інших некрополів, де знаходять різні види могил, переважають найпростіші, ґрунтові могили. Боспор славився своїми багатими курганами, в багатьох з яких були поховані елліни. Були поховання з дорогоцінним посудом і прикрасами, з привізними надгробками і складними надгробними конструкціями, однак вони становлять невеликий відсоток, кілька осіб на покоління мешканців.

Дитячі поховання дещо відрізняються. Зовсім малих хоронили в розбитих амфорах. У Херсонесі такий звичай існував аж до IV–V ст. н. е. Дитячі поховання були найкраще влаштованими з раннього періоду. Незмінними залишались протягом багатьох століть. З елліністичної епохи дітям обкладають могили черепицею, з доби пізньої античності цеглою. Для античної, як і для багатьох інших традиційних культур, найбільш цінними вважалися не діти, а дорослі, особливо чоловіки, наділені в полісі виключними правами громадян. Однак емоції вносили свої корективи в соціальний устрій.

Водночас поховальний культ не був абсолютно однорідним. У доволі етнічно однорідному середовищі ранніх античних центрів побутували різні уявлення про життя після смерті. Якими б статичними вони не були, все ж простежується їх індивідуальний для кожної окремої групи (очевидно, кревно спорідненої) характер, і вже ці своєрідні риси зберігалися нащадками тривалий час. Варіативність ставала дедалі більшою, що свідчить про перехід до вузькородинного поховання, за якого кількість і якість інвентарю залежала від релігійних уявлень і забезпеченості родини похованого.

В уявленнях греків про життя після смерті неодмінною була «плата Харону». У могилах вона відображається в монетах, покладених у руці, в роті, біля голови. Наявні вони далеко не в усіх могилах. Ці уявлення про життя душі в Аїді фіксуються в похованнях північнопричорноморських некрополів з елліністичного періоду, але набувають найбільшого поширення в перші століття нашої ери. Відсутність монет у могилах слід пов’язувати з відсутністю уявлення про їх необхідність в потойбічному світі. Це не було наслідком «моди», адже в ситуації, пов’язаній зі смертю, поховальна група (сім’я) керувалася не вподобаннями культурного оточення, а власними емоціями.

Некрополі понтійських міст елліністичного періоду дають приклади «підхоронення» пізніше померлих членів сім’ї, але ці приклади рідкісні, як і інвентар в таких могилах. Відсутність інвентарю в цьому випадку може свідчити про стислий період часу, виділений на поховання, неочікуваність смерті, що могло стати додатковою причиною розташування тіла біля раніше померлих родичів. А ще родичі вірили в так зване «возз’єднання родини» в потойбічному світі, яке знайшло своє відображення у сценах вазопису, надгробних рельєфах і епітафіях. Розписи на вазах відповідали уявленням еллінів про відносини героїзованих померлих як з божествами, так і між собою. Отже, потрапляючи з «цього» світу в потойбічний, померлий знаходив своє місце серед інших, яке відповідало сімейному статусу і родинним відносинам в житті реальному. Голова родини продовжує бути ним і після смерті. Дружина голови сім’ї, помираючи, приєднується, зберігаючи своє залежне від нього становище. Діти теж продовжують соціальну драбину, корені якої – в міфах про предків-героїв.

Чоловіка і жінку одразу на надгробку зображали парою, дорослих дітей-спадкоємців – малими поруч із ними. При цьому зв’язок між померлими та живими, фактично, не припинявся. Відбувалися щорічні поминальні святкування, до померлих зверталися по допомогу, ніби вони були близькі і до живих, і до божеств. Так відбувалося возз’єднання родини, так об’єднувався реальний світ із потойбічним, живі з померлими.

Ці ж уявлення втілювалися в зображеннях померлих у час потойбічної трапези в колі сім’ї на надгробках. Написи на надгробках із Північного Причорномор’я із зображеннями «потойбічної трапези» свідчать про те, що пам’ятники встановлювали, здебільшого, на могилах чоловіків. «Возз’єднання» родини втілювалося в рельєфі саме як апофеоз померлого чоловіка. Жінка при цьому зображувалася у фертильному віці, тобто в час, коли вона найбільш корисна була для суспільства. Щоправда, є винятки. На одному з них жінка зображена тримаючи за руку хлопчика. Можливо, тут питання в часі смерті матері, адже після смерті чоловіка вона переходила під опіку сина.

На деяких надгробках в епітафіях вказувалося вже не лише ім’я померлого та його батька (чи її батька та чоловіка), а й родинні зв’язки живих дедикантів та вираження їхньої жалоби чи побажань. У написі ІІІ ст. н. е. на вапняковому олтарі після відомостей про померлого (вік на час смерті і кількість років на службі) вказано, що пам’ятник спорудив спадкоємець, у чому засвідчується релігійний обов’язок – здійснення достойного поховання. Про усиновлених або звільнених рабів, що мали подбати про поховання колишнього господаря, йдеться і в інших латинських епітафіях.

Вчасно тут нагадати про зв’язок поширення традиції зображення «потойбічної трапези» на надгробках з уявленнями про героїзацію померлих, який підводить до розуміння багатьох поставлених питань. Прирівнювання померлого членами його родини до божества багато в чому пояснює відмінності у зображеннях його і його нащадків на надгробках. Однією з особливостей є ідеалізація зображених. Вона може вважатися одним із засобів вивищення, звеличення похованих. При цьому дрібні зображення «несакралізованих» родичів виконувалися більш недбало, іноді схематично. Навіть дарунки в їхніх руках та одяг були зображені чіткіше, ніж обличчя.

У Греції за класики на надгробках відзначали громадські заслуги померлого, а за еллінізму – більш приватні доброчестя. У Тавриці такий перехід від загальних до приватних цінностей можна датувати дещо пізнішим періодом. Спочатку інформація на надгробку була напрямлена на суспільство, перехожих. Додаткові свідчення, важливі для вузького родинного кола, – на надгробках наступних століть.

Амулети, обереги відображають вірування і суб’єктивні погляди вузького кола осіб. Віра в магію і чари існувала і в класичній Греції, адже часто знаходять звертання до богів по захист від невидимої небезпеки. В перші століття нашої ери функцію апотропеїв могли виконувати також світильники з рельєфними зображеннями богів-покровителів у потойбічному житті, наприклад, Геракла чи його атрибутів. Не менш важливим у розвитку уявлень про потойбічне життя з цього часу стає нове сприйняття ролі світла і вогню в поховальному культі.

Звичай тримати при собі обереги, – частинки чогось сакрального, – що набув особливого поширення до римського періоду, можна пояснити бажанням відродити ту саму «незриму присутність» героя чи божества. Частинки землі з могили обожненого померлого могли сприйматися не лише як згадка про нього, а й як символічна частина героїзованого предка. Як частина відображає ціле, так і звичайна грудка землі могла наділятися захисними властивостями, давати впевненість у власній безпеці. Тут варто було б наголосити на визначенні «власна безпека», адже створення оберегів, фактично, моделей сакрального місця чи сакрального предмета, пов’язане з фізичною віддаленістю від цього сакрального, неможливістю бути присутнім біля обожненого, а для цього – поміщення його неподалік. Іншим поясненням є збільшення потреби в цьому сакральному, зумовлене, очевидно, особливо скрутним періодом у житті особи, родини чи всього поселення. Більш радикальним вираженням такої тенденції є носіння оберегу шанувальником цього сакрального при собі. У Херсонесі про наявність такого звичаю свідчать знахідки амулетів у вигляді черепків зі згладженими краями і написами-символами в житлах, а також дедалі частіше в римський період покладання їх в могилу разом із тілом небіжчика. Це може вказувати на ще дужче занепокоєння своєю незахищеністю і на індивідуалізацію шанувальників героя. Важливе значення тут має їхнє віддалення не так від місць вшанування родинних героїв, як від традиції родинного культу загалом.

Амулетами були знайдені в похованнях написи-присвяти окремим божествам, зроблені на фрагментах посуду. Також астрагали, антропоморфні та інші підвіски, золоті лицьові пластини, що проникають у Херсонес зі східних провінцій Римської імперії, камінці та скляні вироби з отворами для підвішування. Ювелірні вироби (печаті, пряжки, бляшки, підвіски) могли бути амулетами, що використовувалися за життя, а потім клалися в могилу з померлим, при цьому всі зафіксовані місцезнаходження їх – саме на некрополі. Найбільше їх у могилах перших століть нашої ери. Причини поширення амулетів слід вбачати, вочевидь, не стільки в етнічній строкатості, зокрема розташованої в цей час у містах римської залоги, скільки у змінах релігійних уявлень, на яких базувалися відповідний розвиток у культовій практиці.

В уявленнях античного світу про життя померлих виділяють два послідовні етапи: ототожнення могили померлого з його новою домівкою і поступовий перехід до осмислення відокремленості душі від тіла, а звідси – незалежного від похованого тіла життя душі в іншому світі. Про це свідчать написи на надгробках від пізньоелліністичного періоду до ІІІ ст. н. е. на зразок: «земля мене тут покриває» або «я тут лежу».

Докладніші відомості щодо уявлень про потойбічне життя дають відомі в Ольвії, на Боспорі і в Херсонесі віршовані епітафії. Утім, нема підстав вважати, що ці уявлення також поділяло все населення. Ідеться лише про релігійний світогляд конкретної родини, яка організовувала поховання і вшанування померлого, або ж поета, якому була замовлена епітафія.

Водночас існували уявлення про потойбічне життя, пов’язані з містеріальними посвятами. Тобто разом з еллінами, що поділяли загальні устої, невеликий відсоток громадян чекав після смерті не переходу в Аїд, а достойного життя разом з богами. Вважається, що з такими релігійними течіями, а також єгипетськими релігійними впливами, вченням орфіків, був пов’язаний розвиток ідеї про життя душі в потойбічному світі, де відбуваються суд і покарання. Такі зміни відбулися ще у V ст. до н. е. Перед тим побутувало уявлення про присутність померлого на місці поховання: він їсть і п’є, вмивається (приймає узливання). На першому етапі померлий – залежний від своїх родичів, їхнього виконання ритуалів, годування і узливання, а не від своїх вчинків за життя. Небіжчик був втілений в образі поховального пам’ятника, стели чи поховальної вази, які встановлювали на могилі, а для вшанування на свята мили і прикрашали. У такий спосіб він ототожнювався з місцем поховання.

Єдина справа при житті, що забезпечить спокійну смерть – виховати або всиновити спадкоємця, який буде зобов’язаний доглядати могилу, а отже – померлого в ній. Добре доглядання могили, поминальні ритуали та витрати на них були покликані забезпечити спокійне потойбічне життя небіжчику. Натомість сам померлий мав віддячувати за турботу: захищати родичів, посилати успіхи або допомагати у кожній повсякденній справі. На цьому і ґрунтувався культ предків.

Могили перетворювалися на місця паломництва членів родини, їхніх нащадків, усіх кревних родичів і всиновлених. Із часом місце ставало більш важливим, ніж далекий у часі предок. Якщо вшанування могили і її власника давало якісь успіхи для членів родини, до культу предка (тобто культу могили) голова роду міг допускати інших. Високий соціальний статус родини доповнював значення культу могили її предка для поліса. Так відбувалася героїзація предка. Культи, пов’язані з піклуванням про могили, також могли допомагати общині збільшувати кількість земель за рахунок тих, що розташовувалися на територіях, прилеглих до могил або святилища.

За зміни політичної ситуації в Греції – тривалих воєн на далеких землях, заснування колоній – відбулися зміни в релігійних уявленнях. Адже релігія залежна від умов життя, коли вони змінюються – виникають нові потреби, нові форми релігії. Віддаленість від місць могил предків, наділених функціями покровителів, призвела до уявлень про відокремлене життя померлого-охоронця від тіла, похованого в зовсім іншому місці. Це було підставою для героїзації не лише видатних померлих, а й простих громадян їхніми живими родичами.

Героїзований предок зображувався бенкетувальником на своєму надгробку. Ці надгробки подібні до рельєфів із зображеннями «апофеозу» бога-героя Геракла, Діоніса та інших богів (напівлежачи під час бенкету). Перехід від одних уявлень до інших, як і будь-які зміни у віруваннях, не міг бути раптовим і всезагальним. Більш властиві для нових життєвих умов уявлення поступово передавалися від родини до родини, закріплювалися в поколіннях і лише тоді відображалися в ритуалах. Різні погляди на життя після смерті могли накладатись, співіснувати ще протягом тривалого часу.

Зміни в уявленнях про потойбічне життя видно на прикладі некрополів Причорноморських міст: в елліністичний час майже зникають поховання у скорченому стані, збільшується кількість інвентарю, покращується його якість. З ідеєю героїзації, близької до уявлень про душу, пов’язані саркофаги у вигляді храму, надмогильні знаки у вигляді стел, близьких за формою до храму, що перетворювали могилу на місце перебування вже душі, а не тіла. Уявлення про окреме існування душі після смерті лягли в основу релігій, що торкнулися грецького суспільства у наступні століття.

Вірування кельтів

Інформації про релігійні та міфологічні уявлення кельтів у давніх писемних джерелах на перший погляд збереглося чимало. Це і свідчення еллінських та римських авторів, і виявлені археологами зображення божеств, і навіть записані за середньовіччя ірландські саги. Усі вони нібито говорять про одне й те саме, однак окремі фрагменти інформації настільки розпорошені у часі та просторі, що скласти з них цілісну картину дещо складно.

Античні автори, звичайно, були найраще обізнані з віруваннями кельтів, однак вони не намагалися розібратися у них, лише прагнучи пояснити своїм читачам світ кельтських богів (у міру своєї з ним обізнаності) на знайомих їм прикладах. Як, зокрема, зробив це Юлій Цезар: «Більше за все вони [галли. – Г. К.] вшановують Меркурія. Він має більше за усіх інших богів зображень; його вважають винахідником усіх мистецтв; він також вважається вказівником доріг і проводирем під час подорожей; вважають також, що він дуже сприяє наживі грошей і торговельним справам. Також вони вшановують Аполлона, Марса, Юпітера і Мінерву. Про ці божества вони мають приблизно такі ж уявлення, як інші народи: Аполлон виганяє хвороби, Мінерва навчає початків ремесел і мистецтв, Юпітер має верховну владу над небожителями, Марс керує війною».

Цезар згадував також про міфічного першопредка галлів, якого він називає іменем римського бога смерті Діс Патера. Зі свого боку римський поет Лукан подає аутентичні імена кельтських богів: Тевтатес, Тараніс, Езус. Імена перших двох походять від тих самих кельтських слів, що й давньоірландські tuath, «плем’я», та torann, «грім», відповідно31.

На підставі цих та деяких інших свідчень було б вкрай спокусливим вибудувати певний кельтський «пантеон», де кожному богу була б притаманна певна функція. Однак зробити це неможливо. Епіграфічні пам’ятки, представлені лаконічними написами-посвятами з Галлії рубежу ер згадують уже декілька сотень імен різних божеств.

Зображення кельтських богів з’являються порівняно пізно, адже антропоморфізація божеств (набуття ними людських рис) відбувалася поступово. Принаймні, у першій половині ІІІ ст. до н. е. ватажок кельтів Бренн під час нападу на Елладу та Македонію був спантеличений і тим, що місцеві зображували своїх богів у людській особі. Проте напередодні або одразу після римського завоювання кельти вже розпочали створювати зображення богів у людській подобі й з атрибутами, які певною мірою роз’яснюють вірування у них.

Так, галльського Суцелла (і.-є. *su, «добре», та *k’el «вдаряти») зображували з молотом на довгому руків’ї, що є типовим для образу громовержця. Зображення деяких богів та богинь з колесом вказує на їхній зв’язок із солярним міфом. З уявленням про плодючість природи асоціювався Цернунн, якого зображували з оленячими рогами в оточенні диких звірів або змій. Поширеними є зображення богинь з рогом достатку або іншими символами плодючості. Деякі божества постають разом із тваринами, найчастіше з вепром, биком, птахами тощо. Мав поширення Епони (від кельт. *epos, «кінь») – богині плодючості, яку зображували у супроводі коней.

Загалом кельтські божества мали (на відміну від еллінських та римських) малоспеціалізований характер, хоча їх все ж таки поділити на певні категорії. Баррі Канліфф загалом слушно писав про те, що структура світу кельтських богів мала у своїй основі уявлення про бінарну опозицію, де божества, пов’язані з чоловіком, племенем, небом та війною протистояли божествам, пов’язаним з жінкою, місцевістю, землею та плодючістю32.

Уявлення стосовно протистояння солярного та хтонічного божеств – одне з найпоширеніших у всіх міфологіях світу. У більшості індоєвропейських народів воно знаходить прояв у міфі про боротьбу солярного бога (громовержця на колісниці) з хтонічним демоном (найчастіше у вигляді велетенського плазуна), який вкрав і заховав у глибини землі або води сили плодючості (небесні світила, худобу, жінок). Перемагаючи демона, громовержець установлює світоустрій.

Варіацією цього мотиву є не менш поширений міф про першобитву між племенем богів та хтонічними першородними демонами, очолюваними особливо небезпечною першоістотою. У цій битві боги з початку зазнають поразки, але згодом їм на допомогу прибуває молодий бог, що відрізняється зовнішньою красою, культурними й бойовими вміннями (інколи він походить від прадавнього шлюбного союзу, укладеного між солярною та хтонічною силами). Молодий бог очолює військо богів у вирішальній битві, вбиває першоістоту, а з її тіла твориться Всесвіт33.

З міфом про протистояння солярних та хтонічних сил пов’язані й інші найпоширеніші індоєвропейські міфологічні мотиви, зокрема, уявлення про божественних близнюків, священний шлюб, поєдинок між батьком та сином тощо. Варто підкреслити, що в уявленні давніх європейців опозиція солярних та хтонічних сил не ототожнювалася з протиборством добра та зла, характерним для багатьох монотеїстичних релігій. Протистояння зрештою призводило протилежні сили до союзу, що створював необхідні для людини баланс, гармонію та продуктивність.

Очевидно, схожий міф існував і у давніх кельтів. На цю думку наводять середньовічні ірландські саги, які, попри значні християнські новації, привнесені монахами-переписувачами, зберегли первинний сюжетний архаїзм. Ідеться, зокрема, про Другу битву при Маг Туіред, у якій відбувається протистояння між Племенами Богині Дану та демонами-фоморами. Племена тут представляє низка божественних персонажів – покровитель друїдів Дагда, король Нуаду, лікар Діан Кехт, герой Огма, а також богиня Бригіта. Роль молодого бога відіграє Луг. Його епітети Samildanach, «Майстер усіх мистецтв», Lamfada, «з довгою рукою», у переносному значенні – «сонячний промінь» або «блискавка» видають у ньому солярне божество та культурного героя, якого недарма порівнюють з описаним Цезарем галльським Меркурієм.

Поряд із Бригітою та Огмою, Луг – одне з небагатьох ірландських божеств, які були відомі на континенті, зокрема у Галлії та Іспанії. Крім теоніма Lugus, в епіграфічних пам’ятках згадується також група божеств Lugoues34. Сліди культу Луга знаходять також в ономастиці, від британського міста Luguvallium (Карлайл) до племені Lugii (некельтського!), яке джерела фіксують на території Польщі. Луг в ірландських творах виступає в образі непереможного воїна, і не випадково головний персонаж ірландського героїчного циклу Кухулін згадується або як син Луга, або як одне з його втілень.

Ще один важливий персонаж Битви при Маг Туіред – Дагда (від кельт. *dago-dēuo «добрий бог»), дещо гротескний образ якого викликає асоціації з хтонічними божествами плодючості. Консортом Дагди виступає Морріган (д.-ірл. mor, «великий», rigain, «правителька»), яка з одного боку є руйнівною богинею війни, жорстокою та владною, а з іншого – асоціюється з плодючістю та багатством. Морріган, Бодб та Маха утворюють тріаду богинь війни, а у сагах про Кухуліна образ богині плодючості та війни почасти втілено у войовничій королеві Медб.

Кельти Центральної та Східної Європи, звичайно, навряд чи вшановували того самого Кухуліна чи Огму, що й давні ірландці. Однак у тому, що їхня міфологія булла побудована на подібних засадах та сюжетах, сумнівів практично немає. Чи могли запозичити щось з міфологічного репертуару кельтів сусідні з ними народи? Дослідники вже неодноразово проводили паралелі між, наприклад, кельтськими та слов’янськими богами порівнюючи функції та етимологічно зіставляючи імена Дагда та Дажбог, Морріган та Мокошь тощо35. Однак проблема подібних реконструкцій полягає у тому, що ми замало знаємо як про релігію східних кельтів, так і про язичництво ранніх слов’ян.

Ще важче шукати сліди давніх кельтських вірувань у фольклорній традиції сучасних європейських народів. Не секрет, що вона зберегла тисячолітні нашарування архаїчних вірувань, серед яких цілком можуть виявитися й кельтські за походженням. Однак кількість універсальних фольклорних сюжетів, «мандрівних мотивів», пізніх християнських та літературних запозичень у будь-якій традиційній культурі настільки величезна, що знайти, наприклад, в українському фольклорі аутентичні кельтські елементи майже неможливо.

Певне сподівання на успіх є лише тоді, коли у фольклорі сучасного населення місцин, де археологічно зафіксовано тривале перебування кельтів, знаходимо щось зовсім незвичне для слов’янської, у нашому випадку, культури, але дивовижно близьке до кельтської міфології. Наприклад, на Закарпатті та у прилеглих районах Словаччини поширена легенда про Поган-дівча – грізну вершницю та володарку коней, якій протистоїть коваль. Фольклорний образ Поган-дівча, не маючи прямих аналогій на слов’янському просторі, багатьма рисами нагадує континентальну кельтську Епону та валлійську Ріаннон. Нагадаємо, що культ Епони мав певне поширення у Балкано-Карпатському регіоні, зокрема, й у племені анартів, яке населяло Закарпаття у латено-римський час36.

Говорячи про релігію давніх кельтів, не можна оминути увагою й феномен їхньої жрецької організації – друїдів. Античні автори, насамперед еллінський філософ Посідоній, який подорожував Галлією на рубежі ІІ–І ст. до н. е., та Юлій Цезар, який завоював цю країну для Римської держави у середині І ст. до н. е., описували друїдів, як ієрархізований елітний прошарок, наділений численними функціями та привілеями. До складу його входили власне друїди – освічена жрецька еліта, віщуни, які виконували ритуально-магічні функції, а також барди – знавці сакральної та епічної поезії.

За свідченнями Цезаря, друїди становили надплемінний соціальний інститут, наділений значними повноваженнями. Він згадував щорічне зібрання галльських друїдів, під час якої обирали верховного жерця та здійснювали судочинство: «[Друїди] виносять вироки майже по всіх справах, громадських і приватних; чи то скоєний злочин або вбивство, чи має місце справа про спадкоємність чи границі, – вирішують ті ж друїди; вони встановлюють нагороди і покарання; і якщо хтось – чи то приватна особа, чи народ – не підкоряються їхньому рішенню, того відлучають від жертвоприношень… Хто таким чином відлучений, вважається нечестивцем і злочинцем, всі його стороняться, уникають розмов з ним, щоб не набути лиха; як би він не наполягав, для нього не учиняється суд, не може він отримувати й будь-які почесті».

Також Цезар повідомляв, що друїди займаються вихованням аристократичної молоді у дусі патріотизму та пошани до богів. Вони звільнені від податків і можуть не брати участі у війні (хоча відомо, що друг Цезаря, друїд Дівітіак командував військом союзного римлянам племені едуїв). Посідоній, при цьому, зазначав, що галли «не тільки в мирний час, але також і під час війни сумлінно підкорюються цим людям [друїдам. – Г. К.] та своїм ліричним поетам і так само роблять їх вороги. Часто, коли армії наближаються одна до одної в бойових порядках з оголеними мечами й піднятими для атаки списами ці люди виходять поміж ними і зупиняють конфлікт, наче приборкуючи якихось диких звірів. Так, навіть серед найбільш диких варварів лють поступається місцем мудрості й Арес сплачує данину Музам».

Повідомлення Посидонія та Цезаря про друїдів, які виховували нащадків кельтської еліти, виносили судові вироки й припиняли конфлікти між племенами однією своєю появою на полі бою, створили спокусу перебільшувати значення жрецької організації давніх кельтів. І варто зазначити, що для багатьох дослідників ця спокуса стала справді непереборною.

Навіть у наукових працях побутували фантастичні теорії про «корпорацію» або «орден» друїдів, який створив таємничу релігійну доктрину й мав необмежену владу в кельтському суспільстві. Одним своїм рішенням цей «орден» нібито міг поставити поза законом ціле плем’я, прирікаючи його на вимирання. Що вже казати про популярну літературу, яка приписувала друїдам будівництво Стоунхенджу та створення складної філософської та езотеричної системи. Друїдів порівнювали з тибетськими ламами й записували до їхніх лав самого Христа (авжеж, справжній Ісус з Галілеї міг бути тільки галлом або галичанином!). У Європі ХІХ–ХХ ст. романтизація образу друїдів дала поштовх виникненню численних осередків неодруїдизму, представники яких вважають себе нащадками та спадкоємцями «таємних знань» кельтських мудреців та містиків.

Щоправда, реальних підстав для надмірного захоплення кельтським жрецтвом не так уже й багато. Річ у тім, що у джерелах загалом бракує інформації про те саме «таємне вчення» друїдів, а щодо прикладів реального застосування їхньою теократичною «корпорацією» своєї влади над кельтськими племенами згадок взагалі немає.

З аналізу текстів випливає, що роль друїдів у конкретних історичних подіях була доволі скромною, тоді як Посідоній та Цезар своїми красномовними описами явно намагалися перебільшити їхню суспільну вагу. Перший, відповідно до своєї філософської концепції, хотів бачити в друїдах нащадків мудреців «золотого віку»; другому друїди були потрібні заради збільшення галльської небезпеки в очах римського сенату. Не випадково Цезар детально та яскраво описує здійснювані друїдами людські жертвоприношення та єдиний згадує про походження друїдичної «доктрини» з Британії. Прагнучи виправдати свою невдалу спробу завоювати Альбіон, та лякаючи своїх співвітчизників всесильними жерцями північних «варварів», він, звісно, не порівнював друїдів із римськими служителями культу, які також регулювали питання сакрального та сімейного права, гарантували міжнародні договори, вирішували питання про кордони тощо. Між іншим, зауважимо, що обидва цитовані вище вельможні друїдознавці мали величезну політичну владу: сам Цезар 63 р. до н. е. був обраний верховним понтифіком, тобто Галлію він завойовував у статусі формального голови римської релігії!

Поза межами Галлії та Британії друїди згадувані також у ранньосередньовічних ірландських текстах. В Ірландії друїд найчастіше виступає у ролі радника світського вождя; він тлумачить знамення, пророкує майбутнє, накладає табу тощо. Друїд може, склавши пісню похвали, підвищити статус людини, або навпаки, морально знищити її шляхом накладання прокляття. Становище ірландських друїдів справді було привілейованим, однак воно мало чим відрізнялося від аналогічного становища жерців інших язичницьких народів. Що ж стосується східних кельтів, то античні автори – сучасники кельтських міграцій, друїдів у їхньому середовищі взагалі не згадують. Чому? Тому, що на Схід подалися самі вожді та воїни? А може тому, що елліни та римляни не надто переймалися релігією та суспільною організацією «варварів» до часів Посідонія, який і розпочав конструювання «друїдичного міфу».

Поховальні звичаї кельтів

Кельти мали розгалужену систему уявлень про потойбічне життя й прагнули забезпечити своїх померлих різноманітними предметами особистого вжитку. Це кельтське уявлення лірично описує римський поет Лукан: «не тихих долин Ереба і не глибин сумного царства Діта шукають тіні мертвих. Той самий дух надихає їх тіло в іншому світі. Смерть – середина життя». Інший римлянин, Валерій Максим, відгукувався про віру кельтів у життя після смерті з більшим скепсисом: «Кажуть, що вони [кельти. – Авт.] беруть у борг суми грошей, які будуть виплачені в іншому світі, настільки вони переконані, що душі людей безсмертні. Я б назвав їх божевільними, якби ці вдягнені у штани варвари не вірили у те саме, у що вірив грек Піфагор».

Зі вченням Піфагора про перевтілення душ, віру кельтів у безсмертя порівнювали й інші античні автори – Посідоній, Цезар, Тімаген. Потойбічний світ кельтської міфології досить докладно описаний у творах ірландської традиції. Вони розміщують його під землею, всередині гір та пагорбів, під водою, але найчастіше на далеких островах на півночі, або північному заході, які були місцем щасливого життя. Досить характерними є назви цих казкових країв: Країна Радощів (Tir sorcha), Країна Жінок (Tir na mBan), Країна Юності (Tir na nOg), Країна Життя (Tir na mBéo), Країна або Острів Яблук (Avallon, Emain Abhlach, Ynys Avallach) та ін.

З часів виникнення латенської культури кельти практикували обряд тілопокладення у супроводі інвентарю, який визначав статус померлого у суспільній ієрархії. Розкопки кельтських некрополів у Центральній Європі засвідчують, що кількість чоловіків, похованих зі зброєю сягає 25 %. Це був прошарок людей, які брали безпосередню участь у бойових діях, адже багато похованих мали сліди бойових поранень і травм. Звісно, не всі вони належали до прошарку знаті, оскільки могили воїнів відрізняються за кількістю супровідних предметів. Вважається, зокрема, що поховання воїнів із мечами належали старшим членам родин, головам домашніх господарств тощо. Під час війни вони гуртувалися навколо вождя вищого рангу й утворювали ядро його війська.

Кількість найбагатших поховань, які серед іншого містили комплект наступальної та захисної зброї (меч, кілька списів, щит), становить приблизно 5–10 %. У найбагатших могилах знаходять коштовні посудини для вина, а також залишки поминальної трапези – кістки вепра. З античних та ірландських джерел відомо, що споживання м’яса дикого кабана було неодмінним елементом воїнських бенкетів, а за право ділити тушу та отримати найкращу її частку, спалахували навіть криваві бійки. В деяких регіонах кельтського світу, зокрема, у Британії та Північно-Західній Галлії, довго трималася традиція ховати вождів на бойових колісницях.

Поховання жінок були інколи навіть багатшими за чоловічі. Вони супроводжувалися великою кількістю різноманітних прикрас та посудин для вина. Лише у жіночих похованнях зустрічаються торквеси – шийні гривни, які правили за символ належності до суспільної верхівки як чоловіків, так і жінок, натомість у таких похованнях трапляється вкрай рідко. Найбільше багатих жіночих поховань (Бад Дюркхайм, Клянаспергль, Шварценбах, Вальдальгесхайм тощо) датується періодом початку кельтських міграцій. Припускають, що саме відтік чоловічого населення на південь відкрив жінкам доступ до «соціальних ліфтів».

Водночас на латенських могильниках часто трапляються поховання з бідним інвентарем, або взагалі без нього. Дитячі поховання є рідкістю, водночас зустрічаються парні поховання чоловіка та жінки або двох чоловіків (воїни-побратими?). Варто відзначити, що на кельтських інгумаційних похованнях настільки істотно позначилися регіональні відмінності, що говорити про наявність певного «еталонного» поховального обряд не йдеться взагалі.

Уже під час епохи міграцій кельти почали поступово переходити до обряду кремації. Однією з основних причин цієї еволюції ймовірно було пожвавлення контактів з середземноморським світом. Помічено, що кремація була особливо характерною для кельтів Карпатської котловини, і найбільш ранній перехід від обряду інгумації до тілоспалення відбувся саме на сході кельтської ойкумени, подекуди вже у першій половині ІV ст. до н. е. У деяких місцевостях довго зберігалася біритуальність, але загалом вже у ІІ ст. до н. е. кремація стала домінуючою у більшості кельтських регіонів. Кремаційні поховання здійснювалися у різних за формою та глибиною ямах. Вони зазвичай не містять залишків поховального вогнища. Безурнові поховання домінують над урновими. Серед поховального інвентаря переважають прикраси та предмети озброєння. Останні нерідко ритуально «вбиті» – зламані або зігнуті. Поховання воїнів часто накривали щитом.

У І ст. до н. е. майже по всій території континентальної Європи, що була заселена кельтами, могильники зникають. Відтоді відомі лише поодинокі поховання або невеликі групи. Кельтські племена переважно перейшли до поховального обряду, сліди якого не можуть бути зафіксовані археологією. Найвірогідніше, відбулася якась еволюція звичаю кремації. Принаймні Посідоній у ІІ ст. до н. е. та Цезар у середині І ст. до н. е. спостерігали, як галли спалювали своїх небіжчиків: «Похорони у галлів, порівняно з їхнім способом життя, пишні й супроводжуються великими витратами. Усе, що, на їхню думку, подобалося покійному за життя, вони кидають у вогонь навіть і тварин, і ще незадовго до нашого часу після дотримання всіх поховальних обрядів спалювалися разом із померлим його раби та клієнти».

Досить специфічну категорію кельтських старожитностей становлять сліди ритуальних убивств. З писемних джерел відомо, що у Галлії людські жертвоприношення здійснювалися раз на п’ять років, при чому в жертву приносили злочинців, яких спеціально утримували для цієї нагоди. Якщо ж злочинців не вистачало, жертвами могли ставати й безневинні люди. Цезар та Страбон яскраво описували, як галли «споруджували велетенську фігуру з сіна й дерева, потім кидали туди худобу та різних диких тварин, а також людей, і все це спалювали». Крім того, жертвам перерізали горло, їх розпинали у святилищах, розстрілювали з луків, наносили удар у спину, а потім віщували за судомами вмираючого тіла. Дехто добровільно зголошувався бути принесеним у жертву: за це він, а точніше його родичі, отримували щедрі подарунки у вигляді золота, срібла, амфор з вином.

Окремі людські кістки, черепи (кельти вірили, що відрубана голова супротивника передає переможцю його силу) або цілі скелети були виявлені у кельтських святилищах на теренах Франції (Рокепертюз, Гурнэ-сюр-Арон, Рибемон-сюр-Анкр, Нантьой-сюр-Ен тощо), Чехії (Лібеніце), Австрії (Розельдорф) і навіть Туреччини (Гордіон, Каман-Калегююк). Окрім того, у Британії та Ірландії знайдені так звані «болотяні мумії» зі слідами ритуального вбивства (Людина з Ліндоу, Князі з Клонікавен). Здебільшого ці знахідки не дають підстав стверджувати практикування кельтами масових жертвоприношень людей. Хоча трапляються й виключення, такі як святилище Рібемон-сюр-Анкр. На його території було виявлено рештки близько п’ять тисяч принесених у жертву людей (судячи з великої кількості знайденої поряд зброї – полонених). Подібні знахідки, звісно, дають підстави засуджувати дикунські звичаї «варварів». Проте не варто забувати, що в античному світі людські жертвоприношення не становили чогось екстраординарного, та й стандарти поводження з переможеним ворогом, навіть у середовищі «цивілізованих» греків та римлян, навряд чи можна називати гуманістичними.

На Сході Європи власне кельтських поховань виявлено порівняно небагато. Це пов’язано з тим, що в період експансії на сході Європи кельти вже практикували кремацію та, ймовірно, почали перехід до обряду, сліди якого непомітні археологам. На східній периферії кельтського світу загалом виявлено доволі невелику кількість латенських поховань, а у Малій Азії, попри кількасотлітнє існування тут держави галатів, таких поховань зовсім немає. Крім того, відомо, що у контактних зонах кельти доволі легко запозичували обряди автохтонних мешканців. Так, в Італії кельтські поховання не завжди можна відрізнити від етруських, на Рейні – від германських, у Причорномор’ї – від фракійських. Показовий приклад – поховання кельтських найманців у столиці Держави Птолемеїв Александрії: всі вони вони були здійснені за елліністичним звичаями (без інвентарю, в урнах-кальпідах тощо) та супроводжувалися вапняковими надгробками з характерними зображеннями кельтських списоносців. При цьому лише частина похованих воїнів-галатів мала кельтські імена.