Стюарт Маля – хлопчик-мишеня

Розділ 13 Еймсів Перевіз

У найгарнішому містечку з містечок, де будинки білі та високі, а в'язи зелені-зелені й вищі за будинки; де подвір'я широкі й приємні для ока, а задвірки поросли кущами, в яких варто понишпорити; де вулиці всі збігають до річечки, а та річечка тихо плине собі попід мостом; де моріжки переходять у садочки, а садочки — у поля, а поля — у пасовиська, а пасовиська деруться на пагорби, зникаючи за їхніми вершинами, над якими розкинулося чудове, безмежне небо, — ось у цьому найгарнішому з усіх містечок Стюарт зупинився, аби попити сарсапарельної[10] водички.

Припаркувавшись перед місцевою універсальною крамницею, мишоподібний хлопчик висів із машини. Сонце гріло так приємно, що йому враз стало добре на душі. Тож Стюарт сів на ґанку, аби хоч хвильку натішитися відчуттям, що такого чудового дня ти опинився у новому для тебе місці. Скільки він перемандрував, а ще ніде не натрапляв на таку тихомирну й прегарну місцину. І здалося йому, що тут він залюбки прожив би й усю решту свого життя, якби тільки не острах, що він затужить за краєвидами Нью-Йорка, за рідною домівкою та за родиною: за мамою і татом, і за братом Джорджем, — та коли б щось там, у глибині душі, не спонукало його й далі шукати Марґало.

Через кілька хвилин крамар вийшов на ґанок покурити та й собі сів на верхній сходинці біля Стюарта. Спочатку він хотів і Стюарта пригостити цигаркою, але роздивився, який той дрібненький, то й передумав.

— А чи маєте ви сарсапарель у вашій крамниці? — запитав Стюарт. — Я помираю від спраги!

— Авжеж, маємо, — відповів крамар. — Пляшки, бутлі яких тільки хочеш напоїв! Сарсапарель, шипучка з коренеплодів, березове пиво, імбирний ель, моксі, содова з лимоном, кока-кола, пепсі-кола, діпсі-кола, піпсі-кола, тонік із малиною та вершками… Чого тільки твоя душа бажає!

— То продайте мені пляшечку сарсапарелі, будь-ласка, — попрохав Стюарт. — І паперовий стаканчик.

Крамар повернувся до крамниці й виніс пляшку напою. Відкоркував, налив трохи, а стаканчик поставив на нижчу сходинку; тож Стюарт, лігши на живіт, скинув свою шапочку й зачерпнув нею, мов ковшиком, освіжливого напою і напився донесхочу.

— Ох, як гарно освіжився! — мовив Стюарт. — Ніщо не зрівняється із затяжним ковтком прохолодного питва посеред спекотного дня, коли ти в мандрах!

— А далеко ти мандруєш? — поцікавився крамар.

— Можливо, й дуже далеко, — відповів мишоподібний хлопчик. — Я шукаю пташечку, яку звати Марґало. Чи не бачили ви її часом?

— Навряд чи, — сказав крамар. — А яка вона з виду?

— Вона бездоганно красива, — пояснив Стюарт, утираючи рота рукавом. — Це особлива пташина. Хто тільки побачить, не забуде її. Вона прилетіла з полів, де повно будяччя.

Тут крамар пильніше придивився до крихітного мандрівця.

— А який у тебе зріст? — запитав він.

— Тобто який без взуття? — уточнив Стюарт.

— Атож.

— Сім сантиметрів із половиною, — відповів малючок. — Хоча я давно вже не міряв зросту. Може, й підріс трішечки за останній час?

— Знаєш, — задумано мовив крамар, — є в цьому містечку така дівчинка, з якою тобі неодмінно треба зазнайомитись.

— Хто ж це? — позіхнув розімлілий Стюарт.

— Звати її Гарієт Еймс, — повідомив крамар. — Вона якраз твого росточку — хіба, може, на який міліметр нижча?

— І яка ж вона? — запитав Стюарт. — Гарненька-товстенька і їй сорок років?

— Ні, (арієт молоденька й дуже вродлива. А ще всі вважають тут, що вона — модниця на все містечко. Одяг вона замовляє тільки у найкращих кравчинь.

— Та невже? — іронічно перепитав Стюарт.

— Атож, Гарієт — дівчинка що треба, її родина, Еймси, належить до найвидатніших людей містечка. Один з її предків був місцевим перевізником за часів Революції.[11] Він перевозив через річку всіх — не зважав, хто просить перевозу: чи британські, чи американські солдати, аби тільки гроші платили. Либонь, гріб гроші лопатою (чи то веслом). Хай там як, а в Еймсів грошики ніколи не переводилися. Живуть вони у великому будинку, тримають купу слуг. Я певен: (арієт залюбки познайомиться з тобою.

— Дякую за люб'язно надану інформацію, — мовив Стюарт. — Але я останнім часом надто відійшов від світського життя. Весь час у дорозі. Ніде не зупиняюся надовго. Заскочу в це чи те містечко та негайно й вискочу. Сьогодні тут, завтра там — мов мандрівний вогник. Автостради й путівці — ось де я повсякчас, і завжди й скрізь шукаю тільки Марґало. Іноді я відчуваю, що вона десь тут, зовсім поруч, — може, за наступним поворотом? А в інші моменти мені видається, ніби я ніколи не розшукаю її, не почую вже ніколи її голосу І це мов нагадування мені: пора знову в путь!

Стюарт заплатив за напій, попрощався з крамарем і поїхав собі.

Але Еймсів Перевіз недаремно видався крихітному подорожанину найгарнішим із містечок, які він тільки бачив. Не доїжджаючи трохи до кінця головної вулиці, Стюарт круто звернув ліворуч і покотив путівцем, що вивів його до тихої місцини на березі річки. Того надвечір'я він плавав і вилежувався, заклавши руки під голову, на порослому мохом березі, а думками знай повертався до тієї розмови з місцевим крамарем.

— Гарієт Еймс… — промимрив він.

Настав вечір, а Стюарт усе ще сидів над річкою, не поспішаючи від'їздити. Трохи підвечеряв бутербродом із сиром, запивши водою, і проспав ту ніч серед теплої трави, заколисуваний тихим лепетом річки.

Вранці сонце зійшло тепле, яскраве. Стюарт улаштував собі ще й ранкове купання. Поснідавши, заховав свою автомашину під заячою капустою, а тоді подався до пошти. Він саме набирав авторучкою чорнило із громадської чорнильниці, коли підвів погляд на двері й побачив… Побачене так його вразило, що він мало не впав у чорнильницю. Дівчинка, сантиметрів п'ять заввишки, увійшла до приміщення й попрямувала до поштових скриньок. Вона була у спортивному одязі й гордовито несла свою голівку, заквітчану тичинкою з якоїсь квітки.

Стюарт затремтів від хвилювання.

— Певне, це і є та сама дівчина, Гарієт Еймс! — прошепотів він.

Сховавшись за чорнильницею, він потай поспостерігав за нею. Ось (арієт відімкнула свою скриньку (міліметрів шість завширшки) й дістала кореспонденцію. Крамар таки правду казав: Гарієт була красуня! А ще, звісно, вона була єдина з усіх будь-коли бачених ним дівчат, котра б не височіла над ним горою. Стюарт вирахував, що, коли б йому піти з нею поруч, її голівка була б лише трохи вище його плеча. Ця думка сповнила його жвавим інтересом. Хотів уже й зісковзнути на підлогу, щоб заговорити до неї, але так і не насмілився. Вся його хоробрість де й поділася, і він так і просидів за чорнильницею, поки (арієт вийшла з приміщення пошти. Допевнившись, що дівчинка пішла, Стюарт покрадьки вийшов на вулицю і так само покрадьки подався до крамниці, в душі сподіваючись здибатися з маленькою красунею, але водночас і жахаючись такої зустрічі.

— Маєте ви поштовий папір і канцелярське приладдя? — запитав він крамаря. — Мені треба написати листа.

Крамар підсадив Стюарта на прилавок і знайшов трохи поштового паперу для нього — то був папір найменшого формату, позначений у лівому куточку великою літерою Л. Стюарт вихопив свою авторучку і, спершись спиною об п'ятицентову цукерку, почав писати листа до Гарієт.

«Люба панно Еймс! — написав він. — Я — молодий чоловік скромних пропорцій. Народився я в Нью-Йорку, але наразі перебуваю в діловій подорожі конфіденційного характеру. Мої мандри привели мене до Вашого містечка. Вчора власник тутешньої крамниці, чоловік із чесним обличчям і щирою манерою поведінки, розповів мені у найкращих виразах про вашу вдачу й зовнішність».

На цьому місці в Стюартовій авторучці скінчилося чорнило (від великої кількості довгих слів), і довелося крихітному хлопцеві просити крамаря опустити його вниз головою в чорнильницю, аби він зміг набрати чорнила в ручку. І знову до листа…

«Благаю Вас, панно Еймс, — писав далі Стюарт, — пробачити мені, що я насмілююся пропонувати Вам знайомство зі мною на такій несолідній підставі, як наша з Вами фізична подібність. Але, звісно, річ у тім (як Ви й самі знаєте), що надто небагато є людей п'ятисантиметрового зросту. Пишу „п'ятисантиметрового“, хоча насправді я трохи вищий. Єдина моя вада — що з виду я трохи схожий на мишу. Одначе пропорції мого тіла хороші, а м'язи, як на мої літа, дуже розвинені. Даруйте мені ще й таку прямоту: пишу я цього коротенького листа, власне, щоб запропонувати Вам побачення. Я розумію, що Ваші батьки можуть мати заперечення проти раптовості й прямоти моєї пропозиції, а також проти моєї трохи мишоподібної зовнішності, й тому здається мені, що недоречно було б повідомляти їх про цю справу. Факт необізнаності аж ніяк не зашкодить їм. Одначе Ви, звісно, краще знаєте, як слід обходитися з Вашими татом і мамою, тож я й не беруся інструктувати Вас, а полишаю все на Ваш добрий розсуд.

Не мавши тут домівки, я розбив табір біля річки у привабливій місцині, де закінчується провулок Трейсіз-Лейн. Чи не побажали б Ви покататися зі мною у моєму човні? Чи підійде Вам, щоб ми зустрілися завтра надвечір, коли докучливі клопоти дня лишаться вже позаду а річка плинутиме начебто ще повільніше у довгих тінях верб? Ці тихі весняні вечори немовби створено генієм особливих архітекторів задля втіхи човнярів. Я люблю воду, панно Еймс, а моє каное схоже на вірного друга, на якого можна сміливо покластися».

Стюарт так розхвилювався від того, що це ж він пише листа до Гарієт, аж забув: ніякого човна у нього ж немає!

Вклавши листа у конверт і запечатавши його, Стюарт обернувся до крамаря:

— Ви не знаєте, де б мені дістати човна?

— А ось тутечки, де ж іще? — відповів крамар. Він підійшов до сувенірного прилавка й зняв малесеньке каное з березової кори та з написом на борту: СПОГАДИ ПРО ЛІТО. Стюарт уважно обдивився човника з усіх боків.

— А він не протікає? — запитав крихітний клієнт.

— Це чудове каное, — запевнив крамар, пальцями обережно надаючи малесенькому човникові належної об'ємності. — З вас сімдесят п'ять центів плюс один цент податку.

Стюарт дістав свого гаманця й заплатив. А тоді зазирнув у човна й тільки тепер помітив: немає весел!

— А де ж весла? — запитав він, силкуючись приховати хвилювання діловим тоном.

Крамар пошукав іще поміж сувенірів, але, так і не знайшовши весел, перейшов до морозивного прилавка й за мить повернувся, несучи дві крихітні картонні ложечки — якими їдять морозиво на пікніках.

— Оці ложечки чудово послужать як весла! — запевнив він.

Стюарт узяв ті ложечки, але вигляд їхній викликав у нього огиду.

— Воду ними, либонь, і можна загрібати, — сказав він, — але я крізь землю провалюсь, якщо стріну американського індіанця і при цьому триматиму оці ганебні штуки в руках!

Крамар виніс каное з «веслами» на вулицю й поставив на землю. Подумки він чудувався, що робитиме далі цей крихітний човняр, але Стюарт не вагався ані секунди. Діставши нитку з кишені, він прив'язав весла до сидінь, легко підняв каное і, насадивши собі на голову, подався геть так упевнено, неначе був щирий канадський провідник. Стюарт вельми пишався своєю вправністю з човнами і залюбки демонстрував це своє уміння.