Судді уночі

І

(Сцена у темряві. Її права сторона зазнала невеликої переміни. Замість письмового столу стоїть невеличкий круглий столик на одній ніжці. На ньому розп’яття і телефон. У кріслі сидить падре Ансельмо. Хуан Луїс сидить на стільці. Обидва добре освітлені).

[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Нехай вас не турбує пора. Вам завжди раді у цьому молитовному домі.]

ХУАН ЛУЇС: Я в делікатній справі, падре Ансельмо.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (усміхається): [Ці стіни чують їх щодня, а я] ваш сповідник.

ХУАН ЛУЇС: Я власне хотів просити вас... аби ви вислухали мене, як на сповіді.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Це так нагально?

ХУАН ЛУЇС: Дуже. (Коротка пауза. Падре схиляє голову на праву руку, не дивлячись на каянника).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я вас слухаю.

ХУАН ЛУЇС: Багато років тому я дружив із чоловіком із дуже мізерними моральними чеснотами. То був поліцейський, і невдовзі його звільнили з органів. Згодом... він став займатися різними протизаконними справами.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Якими?

ХУАН ЛУЇС: [Збройними нападами,] саботажами... Терактами.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Це фанатик?

ХУАН ЛУЇС: Радше професійний провокатор. Шпигунство, приватна поліція...

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Продовжуйте.

ХУАН ЛУЇС: Кілька днів тому я його [випадково] зустрів, і він намагався змусити мене повірити, що приїхав поговорити зі мною про певний бізнес. Та я підозрюю, що він брехав. Боюся, що [насправді він приїхав у столицю... аби зайнятися своїм ремеслом. Гадаю, є дуже ймовірним, що] він організовує серйозний теракт.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви повідомили в поліцію?

[ХУАН ЛУЇС: Ні.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Боїтеся помилитися? Навіть якщо це так, ви повинні заявити, аби за ним стежили.]

ХУАН ЛУЇС: Мені не вдалося випитати в нього, де він зупинився. Сісти йому на хвіст змогли б лише тоді, коли б він прийшов зустрітися зі мною. І, якби він це помітив, то зрозумів би, що це я заявив.

[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Поліція є вправною і вміє маскуватися.

ХУАН ЛУЇС: Він би помітив. Він вправніший, ніж усі вони. (Коротка пауза).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Навіть якщо він може вас запідозрити, не забувайте, що, можливо, людським життям загрожує небезпека. (Мовчання).] Чому ви не повідомили? (Мовчання). Я вам допоможу. Можливо, вас із цим чоловіком... пов’язує щось серйозне?

ХУАН ЛУЇС: Так. Він дав мені зрозуміти недомовками, що якщо його схоплять, він це розголосить.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Що між вами було?

ХУАН ЛУЇС (вагається): Я замолоду був задирою... Ви знаєте, отче, що то були інші часи... Агресивність здавалася нам обов’язком, захистом Іспанії від підривної діяльності... Одного разу... я мусив стріляти.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви когось поранили?

ХУАН ЛУЇС: Так. Той чоловік лишився живий.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: І він це знає?

ХУАН ЛУЇС: Знає.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (зітхає): Інші часи, звісно. Часи фанатизму, іноді цілком умисного... Та вони вже далеко [, і якщо з вашого боку була лише хибна політична пристрасть, я не бачу причини соромитися, хіба що розкаюватися]. Викриття схожих інцидентів щодня з’являються у пресі. Якщо не помиляюсь, про вашу юнацьку екзальтацію у ній вже говорили, хоча не згадували, що когось було поранено. Довіртеся мені, [бо припускаю, ви розповіли мені не все]. Те, що ви мені розказали, не є достатньою причиною, аби боятись того чоловіка.

ХУАН ЛУЇС: [Якщо це не є конче необхідним...] я волів би не конкретизувати.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (відкидається назад і говорить холодно): [Сину мій,] якщо ви не висповідаєтеся в своїх гріхах, я не зможу їх вам відпустити.

ХУАН ЛУЇС (опустивши голову): Я не сподіваюся на розгрішення. Тільки на пораду.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (крижаним тоном): Аби щось радити, я також мушу знати більше.

ХУАН ЛУЇС (заламує руки): Ви не можете це зробити, обмежившись знанням, що було дещо серйозніше?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви добре знаєте, що не можу! Ви колись сповідалися в тому, про що зараз не хочете мені розповісти?

ХУАН ЛУЇС: Не у всьому... Багато років тому... це не здавалося мені таким серйозним. А мій тодішній духівник був більш поблажливим...

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви добрий син Церкви. [Господь не відлучить вас від своєї пастви за те, що ви грішник.] Та поки ви смиренно не приймете таїнство покаяння, Божа Матір не зможе являти вам свою ласку, як робила це досі... Гадаю, ви це розумієте.

ХУАН ЛУЇС: І скоряюсь. Нині я лише прошу про думку і пораду. Й передусім про відповідь на таке питання: чи треба будь-що намагатися відвернути можливе вбивство?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (сухо): Поясність краще.

ХУАН ЛУЇС: [Прошу зауважити, що] можливо, [я помиляюсь, і] той чоловік не має такого наміру. Це просто підозра [, хоча й обґрунтована]. І також не факт, що йому завжди вдаватиметься водити за носа поліцію чи, якщо теракт буде здійснено, жертва не залишиться живою... Ми не можемо, як одержимі, розглядати всі можливості убивства, які завжди оточують нас.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Це софізм. Можливому вбивству завжди треба запобігати. (Освітлюється ліва куліса, і через неї заходить дон Хорхе в неохайному одязі, який останнім часом бачить на ньому Хуан Луїс. Дивне сяйво, яке його оповиває, свідчить про нереальність його присутності. Хуан Луїс, хоча й не бачить його, непокоїться. Дон Хорхе перетинає сцену і з усміхненим обличчям сідає на приступку вітальні, біля Хуана Луїса).

ХУАН ЛУЇС (різко): Бувають певні вбивства, яких не відвернути.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Які саме?

ХУАН ЛУЇС: Убивства на війні. Багато священників їх простили, навіть убивства на нашій громадянській війні... і страти після неї.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви зачіпаєте тему, яка є надто складною для того, щоб ми в неї заглиблювалися. І це не ваш випадок. Зараз вам треба прислухатися до голосу нашого Господа, який вам каже: людське життя є священним.

ХУАН ЛУЇС: Падре, коли я був міністром [при попередньому режимі,] то мав висловити перед главою держави свою думку — «за» чи «проти» я страти засудженого. Ви, мабуть, пам’ятаєте... Чоловік, який плів змови проти нашої безпеки і чий послужний список був жахливий. Був у кабінеті міністрів один колега, який, не злякавшись крижаного погляду Його Превосходительства, посмів відраджувати від виконання вироку. Я виступив за страту. І знаєте чому? Бо мій попередній сповідник сказав мені, що то буде цілюща кара, акт законної оборони нашого миру і нашої віри від темних махінацій червоного Інтернаціоналу... Нині ви би порадили мені те саме?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ні.

ХУАН ЛУЇС: Тоді як я можу знати, яким є голос Бога? (Дон Хорхе тихо сміється).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я не судитиму того мого брата во Христі, який був вашим сповідником... Ви знову говорите мені про інші часи. Усі ми є сліпими грішниками... Нині я скажу вам без найменшого внутрішнього сумніву: якщо ви підозрюєте, що хтось збирається позбавити іншу людину життя, то мусите цьому завадити.

ХУАН ЛУЇС (стишує голос): Чому вчора убитим був лише червоний, а нині ним буде генерал, чи я сам?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (суворо): Це кажете ви, а не я!

ХУАН ЛУЇС: Вибачте. Я знервований. Чи не могли б ви ще вислухати мій найсильніший острах?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Кажіть.

ХУАН ЛУЇС: [Ви знаєте, що] мій шлюб майже розпався. Я [роблю все можливе, щоб запобігти цьому:] обожнюю свою дружину і не хотів би, щоб наш союз зазнав краху, як це сталося у стількох пар, які називають себе католиками.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: І це дуже добре. Цілісність християнської родини треба захищати за будь-яку ціну — во благо нашої віри і суспільної стабільності.

ХУАН ЛУЇС: За будь-яку ціну?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: У вас є сумніви?

ХУАН ЛУЇС: Падре Ансельмо, якщо я донесу на того чоловіка, його схоплять на місці злочину і він поквитається зі мною, розголосивши ті дрібниці, які він про мене знає, Хулія мене покине.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Як ви можете це знати напевне?

ХУАН ЛУЇС: Я знаю, що кажу! [Вона вже не бажатиме жити зі мною.] А я не хочу втратити її цілком. (Коротка пауза). Що ви мені порадите? (Священник міркує, збентежений). Чи повинен я рятувати мій шлюб, те, що від нього лишилося, чи мушу рятувати незнайомця і зруйнувати свою сім’ю? (Коротка пауза). Але не факт, що замах буде, як і те, що навіть якщо він буде, держава зруйнується...

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Сину мій...

ХУАН ЛУЇС: Я запитаю вас по-іншому! Чи мушу я рятувати життя якогось генерала чи політика, яким, можливо, нічого не загрожує, і зруйнувати життя Хулії і моє, чи зберегти те, що можна, від мого союзу з Хулією ціною лише ймовірної смерті? Якою є відповідь, падре? (Падре Ансельмо вагається з відповіддю). Я звірю вам думку, яка ще більше мене мучить. Аби захистити те, що лишилося від мого родинного вогнища, аби, можливо, зберегти його, чи не повинен я сповідатися їй — їй, а не вам — і безстрашно прийняти її презирство? І потім, лише потім, наказати, аби за моїм другом стежили?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Сповідатися їй — не думаю, що я можу це порадити.

ХУАН ЛУЇС: Такою є відповідь Церкви?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я утримаюся від того, щоби бути речником Церкви в такій делікатній справі. Це лише моя відповідь: відповідь ще одного грішника. Людська любов є недосконалою... Не мудро показувати нашу нікчемність людині, яку ми любимо [; гадаю, розсудливіше було б мовчати і таким чином зберегти рештки взаємної поваги. Абсолютною є лише любов Бога, бо завдяки їй ми доходимо святості... Йому і лиш йому ми мусимо зізнаватись у наших найгірших гріхах... Бо ніхто, лише Він, може і вміє нас прощати]. Будьте ніжні зі своєю дружиною, але не руйнуйте в її очах чистий образ вашого супружного авторитету. Саме так ви зможете краще обронити те нещасне кохання, яке все ще жевріє між вами... Захищайте свій шлюб, поки можете.

ХУАН ЛУЇС: Навіть якщо він зазнав фіаско?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Завжди є надія. Господь допоможе вам обом.

ХУАН ЛУЇС: Хай він допоможе нам усім. Бо якщо я добре зрозумів ваші слова, заради збереження свого шлюбу я мушу утриматися від повідомлення в поліцію про можливий, але не безсумнівний теракт. (Дон Хорхе встає).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (не дивлячись на Хуана Луїса). Спитайте у своєї совісті, сину мій. І пробачте, що не відповідаю вам точніше. Та позаяк ви не хочете розповісти мені все...

ХУАН ЛУЇС: [Гадаю, я вже сказав надто багато]. (Встає). Пробачте, що потурбував вас, падре. (Священник встає. Хуан Луїс цілує йому руку. З’являється світло у вітальні. Хулія і Крістіна сидять біля круглого столика з телефоном).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Приходьте, коли захочете... висповідатися по-справжньому. Але спитайте у своєї совісті.

ХУАН ЛУЇС (холодно): Я так і зроблю. Добраніч, падре.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я за вас молитимусь.

ХУАН ЛУЇС: Дякую. (Виходить праворуч, за ним дон Хорхе. Падре Ансельмо також виходить. У тому куті западає темрява. У вітальні, залитій штучним світлом, Хулія закурює цигарку).

КРІСТІНА: Не кури стільки, жінко.

ХУЛІЯ: [Тепер я курю менше]. Просто я нервую.

КРІСТІНА: Повечеряємо? Нині запрошую я.

ХУЛІЯ: Як тільки вернеться Хуан Луїс, я в нього про дещо запитаю.

КРІСТІНА: Про що саме?

ХУЛІЯ: [Мені це спало на думку нині і] я хочу запитати в нього перед тим, як забуду. Чому я дещо забуваю, Тіно...

КРІСТІНА: Це ментальний блок, спричинений бажанням не думати про це.

ХУЛІЯ: [Можливо.] А також бажанням — яке так часто мене охоплює! — не думати... ні про що. Але про це я в нього запитаю, коли він з’явиться.

КРІСТІНА: Про що?

ХУЛІЯ: Не треба було йому казати, що я вже ніколи з ним про це не говоритиму.

КРІСТІНА: Ти про те, що назвала його дурнем [, бо він утрапив в пастку, розставлену тим поліцейським?].

ХУЛІЯ: Тобі не здається, що його мовчанка не є логічною? Він мав би допитуватись, про що я веду мову. [А він цього не зробив].

КРІСТІНА: Не питай цього при мені.

ХУЛІЯ: Чому ж ні? Ти є порукою того, що Фермін не виказав мене.

[КРІСТІНА: Як хочеш. Але...

ХУЛІЯ:] Ти дізналася щось більше про Хінеса Пардо?

КРІСТІНА: Лише те, що Ґабріелеві здається, що він пам’ятає його відтоді, коли був затриманий. [Звісно, це крутий і підступний тип]. Але я поговорю з іншими тодішніми товаришами. (Зворушена, Хулія кладе їй руку на плече).

ХУЛІЯ: Тіно, чому ти мені так допомагаєш? Ти робиш значно більше, ніж просто лікар.

[КРІСТІНА (із ніяковою холодністю): Іноді я сама себе про це питаю. Яке мені діло до нещасть цього подружжя багатіїв?

ХУЛІЯ (опускає голову): Маєш рацію.

КРІСТІНА: Причина є, і це не наша давня дружба. Прошу тебе, не ображайся, почувши це...] Я допомагаю тобі заради нього. Заради пам’яті про Ферміна.

ХУЛІЯ (несміло): Ти... його любила?

КРІСТІНА (сміється): [Не будь пліткаркою!] Лише як доброго товариша. Але для мене це важливо. (Зліва входить Хуан Луїс. Оповитий своїм туманним сяйвом, за ним йде дон Хорхе. Щойно увійшовши, його примарна постать прямує до крісла, що стоїть ліворуч, і сідає в нього).

ХУАН ЛУЇС: Привіт, подруги. Ви ще не вечеряли? [Я повечеряв у конгресі.]

ХУЛІЯ: [Ми] вечерятимемо не вдома.

ХУАН ЛУЇС (весело): Як щовечора... (Йде до барної шафки).

КРІСТІНА: Не перебільшуй.

ХУАН ЛУЇС: Та хіба я проти? Завдяки тобі Хулія значно жвавіша цими днями. (Наливає собі склянку). Чогось вип’єш?

КРІСТІНА: Я ні, дякую. Що там у конгресі?

ХУАН ЛУЇС: Купа проблем, ти ж знаєш. Ліві, схоже, одержимі ідеєю завадити прийняттю законів і управлінню державою...

КРІСТІНА: Хіба не навпаки?

ХУАН ЛУЇС: Заради Бога, Крістіно! Коли вони не здіймають галас через атомні електростанції, то влаштовують скандал через вступ у НАТО, або через розподіл податків, або через поліції автономій...

КРІСТІНА: Або через безробіття, або через тероризм...

ХУАН ЛУЇС: [Або через тероризм.] Провину за який ми скидаємо одні на одних і якому всі ми додаємо крил.

КРІСТІНА: Ну, тут у кожного своє уявлення.

ХУАН ЛУЇС (робить ковток і веде далі): Крістіно, через кілька днів річниця нашого весілля. Хулія буде дуже рада, якщо ти прийдеш повечеряти і провести вечір з нами.

[КРІСТІНА: Дякую. Все, що вона скаже.

ХУАН ЛУЇС: Вона скаже, щоб ти обов’язково прийшла.] Будуть музиканти: [чудове струнне тріо]. (До Хулії.) Вгадай, яку п’єсу вони гратимуть першою!

ХУЛІЯ: Тріо «Серенада» Бетховена.

ХУАН ЛУЇС (сміється): Ти цього сподівалася, еге ж? (До Крістіни). Вона обожнює цю п’єсу.

ХУЛІЯ: Особливо першу частину.

ХУАН ЛУЇС (киває): «Марш». Радісний, блискучий... Це чудово, що Хулію захоплює така весела музика.

ХУЛІЯ: Не просто весела... заворожлива.

ХУАН ЛУЇС: Саме так! Ти часто це казала: той «Марш» — наче гімн життю, сподіванню на майбутнє... (Крістіна дивиться на нього засмучено. Він п’є і уриває мову, бо, хоча й не дивиться, помічає, що рука дона Хорхе ніби віддає якесь розпорядження у бік гобелена, що вглибині. З-за нього ледь чутно починають долинати звуки «Маршу». По обличчю Хуана Луїса видно, що він їх явно пам’ятає. Жінки, схоже, нічого не помічають).

ХУЛІЯ: Це не мої слова.

ХУАН ЛУЇС: Що? (Музика стихає).

КРІСТІНА (встає): Наллю собі віскі.

ХУАН ЛУЇС: Я тобі подам.

КРІСТІНА: Ні, не турбуйся. (Йде до барної шафки і наливає собі віскі).

ХУЛІЯ: Ці слова про «Марш» належать не мені.

ХУАН ЛУЇС: А кому?

ХУЛІЯ: Ферміну. (Крістіна краєм ока за ними спостерігає. Вона зовсім не поспішає з приготуванням собі напою).

ХУАН ЛУЇС: Ти ніколи мені цього не казала.

ХУЛІЯ: Ні? Ну, то сказала зараз. (Встає, йде до іншого стола, бере цигарку і закурює. Хуан Луїс дивиться на неї, п’є і поволі киває. Вона випускає клуб диму і проходжується). Ти нічого не хочеш у мене запитати, Хуане Луїсе?

ХУАН ЛУЇС: Я? (Крістіна спирається на шафку і п’є).

[ХУЛІЯ: Вже кілька днів.

ХУАН ЛУЇС: Не думаю...]

ХУЛІЯ: Тебе не зацікавило два дні тому, що я назвала тебе дурнем за те, що багато років тому ти повірив у примітивну брехню?

ХУАН ЛУЇС (за якусь мить): Зацікавило.

ХУЛІЯ: Однак ти не попросив, аби я пояснила свої слова.

КРІСТІНА: Хуліє, залиш це на потім. Нам треба йти...

ХУЛІЯ: Не перебивай, будь ласка! (Збирається говорити до свого чоловіка; він випереджає її).

ХУАН ЛУЇС: Ти сказала, що вже ніколи не говоритимеш зі мною про це. Тому я нічого в тебе не питав.

ХУЛІЯ: Дякую за делікатність. Зараз мені цікаво про це поговорити.

ХУАН ЛУЇС: Не думай, що ти мусиш щось пояснювати...

ХУЛІЯ: Мушу? Це ти мусиш пояснити.

ХУАН ЛУЇС: Пояснити що?

КРІСТІНА: Хуліє, я...

ХУАН ЛУЇС (гірко): [Не хвилюйся, Крістіно. Я бачу, що] Хулія більше довіряє тобі, ніж мені. Ти не мусиш йти геть. (Крістіна зітхає, поволі перетинає сцену зі склянкою в руці і сідає на канапу).

[ХУЛІЯ: Ти не знаєш, що я мала на увазі позавчора? Чи знаєш?

ХУАН ЛУЇС: Скажи мені це.]

ХУЛІЯ: Ти ні разу не запідозрив [за всі ці роки,] що той бридкий інспектор збрехав, кажучи, що Фермін мене видав?

ХУАН ЛУЇС: Попервах ні, [я так не думав].

ХУЛІЯ (м’яко): Ні? А комісар, що він тобі сказав? Він підтвердив донос Ферміна?

ХУАН ЛУЇС: Не зовсім.

ХУЛІЯ: О! Це нова версія!

ХУАН ЛУЇС: Він цього не заперечив... і не підтвердив.

ХУЛІЯ: Ти мені не так сказав!

ХУАН ЛУЇС: Ні так, ні інак. Я витягнув тебе з халепи і цього мені було досить. Тоді я нічого не запідозрив.

ХУЛІЯ (знервована, курить і сідає поруч нього): А пізніше?

ХУАН ЛУЇС: Значно пізніше... так. Я подумав, чи не були то хитрощі, щоб змусити тебе говорити...

ХУЛІЯ: Цього ти мені також не казав.

ХУАН ЛУЇС: Як бачиш, ти не єдина багато років обходила дещо мовчанкою.

ХУЛІЯ (міцно хапає його за руку): Те, що я мовчала, нікому не шкодило! А от твоє мовчання... (Встає, задихана). [Твоє мовчання...] є дивним! (Проходжується, дуже розстроєна. Не зводячи з неї погляду, Крістіна трохи підводиться. Хулія обертається до Хуана Луїса). Ми вже були одружені, коли ти це запідозрив?

ХУАН ЛУЇС: Так.

ХУЛІЯ: Ти чуєш, Тіно? (Проходжується). Його мовчання не було вирішальним. Позаяк ми вже були одружені, воно було просто немаловажним. Він [свідомо] дозволив мені і далі думати про Ферміна найгірше. [(Голос у неї зривається). Без сумніву, він волів, аби я його і далі ненавиділа.

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, ти це погано інтерпретуєш...

ХУЛІЯ: Не ораторствуй.] (Гасить цигарку у попільничці на столі). Ходімо, Тіно. (Крістіна встає і бере свою торбинку. Хулія йде ліворуч).

ХУАН ЛУЇС (встає): Ні! (Хулія спиняється і дивиться на нього). Ти мене вислухаєш. (Вона намагається йти далі). Зачекай! (Біжить до неї і стає між нею і дверима. Крістіна потроху підходить ближче). Я тобі нічого не сказав, бо не був впевнений.

ХУЛІЯ: Дай мені пройти!

ХУАН ЛУЇС: Ти впевнена, що він на тебе не доніс?

КРІСТІНА: Фермін на неї не доносив, Хуане Луїсе.

ХУАН ЛУЇС: Звідки ти знаєш? [Його заява не була доказом: комісар погодився, аби імені Хулії у ній не було.]

КРІСТІНА: У нас є моральний доказ. Мене, наприклад, він не виказав.

ХУАН ЛУЇС: Але у мене не було такого доказу! У мене й нині його нема! (Бере Хулію за руку).

ХУЛІЯ: Пусти мене!

КРІСТІНА (робить до них крок): Обережно, Хуане Луїсе.

ХУАН ЛУЇС (трясе свою жінку): Тому я ніколи не відкидав можливості, що він на тебе доніс!

ХУЛІЯ: Пусти мене!

ХУАН ЛУЇС: Тому я й мовчав!

ХУЛІЯ (намагається випручатися): Я тобі не вірю!

ХУАН ЛУЇС: Щоб не копирсатися в чомусь, можливо, огидному!

ХУЛІЯ (кричить): Я ніколи тобі не повірю! (Ридає. Її ноги підкошуються).

ХУАН ЛУЇС (підтримує її): Хуліє! Допоможи мені, Крістіно. Вона зараз впаде. (Крістіна випускає з рук торбинку і біжить до них).

ХУЛІЯ (слабким голосом): Я почуваюся... зле. (Крістіна квапливо міряє їй пульс, підтримуючи її).

КРІСТІНА (до Хуана Луїса): Раніше я виміряла їй тиск. Він дуже низький. (До Хулії). Негайно до ліжка!

ХУЛІЯ: Ми... нікуди не підемо?

КРІСТІНА (кладе руку Хулії собі на карк): До ліжка! (До Хуана Луїса). Попередь покоївку. (Хуан Луїс біжить до куліс і настійливо дзвонить у дзвінок. Крістіна веде Хулію праворуч).

ХУЛІЯ (спиняється): Тіно... Я вже не знаю, що й думати. (З лівої куліси входить Пепіта).

ПЕПІТА: Ви мене кликали? (Хуан Луїс біжить до Хулії).

КРІСТІНА: Допоможіть мені відвести її в спальню. Нехай вона ляже і вип’є п’ятнадцять крапель «Тенсолу» на склянку молока з цукром.

ПЕПІТА: Так, пані. (Йде до них і кладе іншу руку Хулії собі на карк). Що з нею?

КРІСТІНА: Низький тиск. Нічого страшного. (Роблять кілька кроків).

ХУЛІЯ: Ти йди собі, Крістіно. Ти досить... терпіла нас нині. [Пепіта мені допоможе].

ПЕПІТА: [Так, пані. Я дам ради сама.] Добре зіпріться на мене. (Обидві поволі прямують до правої куліси).

ХУАН ЛУЇС: Не треба було мені гарячкувати. Вибач, Хуліє. Я зараз же прийду посидіти з тобою, якщо ти мені дозволиш. (Вона на мить спиняється, пильно на нього дивиться і виходить у праву кулісу, підтримувана покоївкою).

КРІСТІНА: [Не хвилюйся.] Завтра їй стане краще. Я прийду [провідати її], як тільки зможу.

ХУАН ЛУЇС: Дякую.

КРІСТІНА (піднімає свою торбинку): Мені вже треба йти. Добраніч, Хуане Луїсе. (Починає йти).

ХУАН ЛУЇС: [Прошу тебе,] ще не йди. Ти не допила своє віскі... (Бере її склянку і простягає їй). [Сядь і] послухай кілька слів, поки його питимеш. (Вказує їй на диван. Зі склянкою в руці і не випускаючи торбинки, вона сідає). Якої ти про неї думки? (Вона збирається щось сказати). Я про її психічний стан. (Крістіна дивиться на нього занепокоєно). [Гадаю, зі мною ти можеш говорити щиро... Я її чоловік.

КРІСТІНА: Мене покликав не ти, а вона.

ХУАН ЛУЇС (стримує своє нетерпіння): Я не прошу тебе щось мені розкривати! Я добре знаю, що вона дуже пригнічена, і лише прошу про твоє враження... Твою пораду].

КРІСТІНА: На жаль, мушу сказати, що враження моє погане. Вона справді дуже занепала духом. Утім, гадаю, мені відомі причини такого її стану. І схоже, вона їх починає розуміти [щораз більше]. Загалом це добре... Але, якщо говорити відверто, надії на це мало.

ХУАН ЛУЇС: Чому?

КРІСТІНА: Це дуже тривалі причини, і їх важко виправити. Доведеться жити, покріплюючи себе ліками, хоча я не відмовляюсь від ідеї, аби вона знайшла нові причини жити далі.

ХУАН ЛУЇС: Що я міг би зробити?

КРІСТІНА: Ти справді хочеш почути мою думку?

[ХУАН ЛУЇС: Так, прошу тебе.

КРІСТІНА: А якщо вона тобі не сподобається?]

ХУАН ЛУЇС: Я готовий їй допомогти більше, ніж ти уявляєш.

КРІСТІНА: Ти би згодився... розлучитися?

ХУАН ЛУЇС (випростовується, вражений): Така твоя рада?

КРІСТІНА: Так.

ХУАН ЛУЇС: Це значить, що, на твою думку, винен у її хворобі я.

КРІСТІНА: Радше співжиття, яке не є справжнім. Її виснажила помилковість вашого шлюбу.

ХУАН ЛУЇС (роздратовано): З мого боку помилки не було! Я її кохав і кохаю! Я живу заради неї.

КРІСТІНА: Так... Я часто про це думаю. Мене дивує, що ти так палко її кохаєш по стількох роках. Гадаю, я зрозуміла, і не думаю, що ти можеш пишатися своєю пристрастю до неї.

ХУАН ЛУЇС (на очі йому набігають сльози): Це найшляхетніше, що є у моєму житті.

КРІСТІНА: Мабуть. Та передусім це твоє фіаско. [Вона тебе не любить і, ймовірно, ніколи не любила. Тому-то ти її кохаєш — попри ерозію років.]

ХУАН ЛУЇС: Не впевнений, що розумію тебе.

КРІСТІНА: Ти її любиш [так], як тоді, коли добивався її руки, бо в глибині душі відчуваєш, що ти її так і не здобув. У твоїх почуттях немає самозречення, а тільки роздосадувана пиха.

ХУАН ЛУЇС: Це неправда!

КРІСТІНА: Ні? Тоді я повторюю запитання. Ти би згодився розлучитися з нею?

ХУАН ЛУЇС: Перед тим, як дійти до цієї катастрофи, треба використати до кінця інші засоби.

КРІСТІНА: Найбільша катастрофа — це облудно залишатися разом.

ХУАН ЛУЇС (розлючений, встає і ходить туди-сюди): Це абсурд! Вона мені цього навіть не пропонувала.

КРІСТІНА: А якби вона це зробила?

ХУАН ЛУЇС (спиняється і люто на неї дивиться): Бо ти б їй це порадила.

КРІСТІНА (встає): Ти спитав у мене мою думку лікаря. Ну, то вже її знаєш. Хулія потроху згасатиме до ... повного занепаду, якщо ви не розлучитесь.

ХУАН ЛУЇС: Яке зухвальство і яка самовпевненість! Лікар не може говорити з такою безапеляційністю. (Наблизившись до дона Хорхе, страшенно лякається. Він схожий на жертву розгубленості і страху. З правої куліси входить Пепіта і тихо кахикає).

ПЕПІТА: Перепрошую.

ХУАН ЛУЇС: Заходь, Пепіто. Як там пані?

ПЕПІТА: Виглядає спокійною і каже, що хоче спати. Чи бажаєте, пане, щоб я не лягала — на той випадок, якщо буду вам потрібна... для чогось? (Крістіна з презирливою міною відводить погляд).

ХУАН ЛУЇС: Ні, дякую. Я сам доглядатиму за пані.

ПЕПІТА: Добраніч. (Перетинає сцену і виходить у ліву кулісу. Хуан Луїс стає навпроти Крістіни. Вона піднімає руку).

КРІСТІНА: Нічого більше не кажи. Ти з Хулією не розлучишся, поки зможеш цього уникнути. Пан депутат і колишній міністр не зруйнує видимість свого родинного вогнища.

ХУАН ЛУЇС: Можна було сподіватися, що ти це скажеш по-своєму. А я тобі поясню по-своєму. Ми є недосконалі і наші союзи також. Та є випробування, які ми мусимо проходити із обопільним милосердям. Допоки у шлюбі один з двох кохає, надія є. А я люблю Хулію.

КРІСТІНА: Мабуть, але без милосердя. Прощавай. (Перетинає сцену і спиняється, почувши голос Хуана Луїса).

ХУАН ЛУЇС (із раптовим спалахом ненависті в очах): Крістіно, ти прийшла, аби нас роз’єднати. Я не можу сказати тобі, щоб ти не приходила в наш дім, поки Хулія тебе запрошує, але мені б хотілося бачити тебе тут якомога менше.

КРІСТІНА: Коли я прийшла, ви вже були роз’єднані. (Виходить у ліву кулісу. Хуан Луїс дивиться, як вона йде геть; потім, оминаючи постать дона Хорхе дивиться довкола. Підходить до фігури Ісуса Христа і дивиться на неї з відразою; потім схиляє голову і виходить у праву кулісу. Довга пауза, під час якої світло змінюється й атмосфера вітальні робиться дивною. Зеленкувате сяйво розливається по гобелену вглибині, який не піднімається. Дон Хорхе встає і поволі йде у напрямку правої куліси. У холодному сяйві в дверях знову з’являється Хуан Луїс. Дон Хорхе спиняється. Хуан Луїс спросоння, волосся у нього зараз скуйовджене, він взутий у пантофлі і вбраний в елегантний домашній халат. Дон Хорхе простягає руку і Хуан Луїс бере її. Дон Хорхе веде його у центр кімнати і там лишає, а сам, схрестивши руки, непорушно стає лицем до гобелена. Хуан Луїс, схоже, піднісся духом. Він підводить голову і дивиться довкіл. Два потужні промені холодного світла проникають через обоє дверей. У правих з’являється Скрипаль — у пальті, капелюсі і чорних рукавичках. На шиї у нього лискуче біле шовкове кашне. В такому ж убранні в ліві двері входить Віолончеліст. Обидва музиканти роблять кілька кроків вперед і спиняються. Заскочений, Хуан Луїс дивиться на них).

ХУАН ЛУЇС: Моя дружина хвора.

СКРИПАЛЬ: Завтра з нею буде все гаразд. (Музиканти починають знімати рукавички. Потім, скинувши капелюхи, кладуть у них рукавички і простягають Хуанові Луїсу. Оторопілий, він бере їх і кладе на крісло).

ХУАН ЛУЇС: Прийом не цього вечора.

[СКРИПАЛЬ (знімає пальто): Ні.

ХУАН ЛУЇС: Ви можете йти.]

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (знімаючи пальто): Ви раз по раз нас кличете. (Обидва музиканти і далі у фраках).

ХУАН ЛУЇС (бере їхні пальта і кашне): Я?

СКРИПАЛЬ: Ти. (Сідає на диван. Хуан Луїс кладе одяг на капелюхи).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ми гратимемо для вас.

ХУАН ЛУЇС: Що це за фарс? Ви не музиканти.

[СКРИПАЛЬ: Не пам’ятаєш інструментів?

ХУАН ЛУЇС: Ти... вивчав медицину.

ДОН ХОРХЕ: Пригадуєте покинутий альт?

ХУАН ЛУЇС (обертається, щоб подивитися на нього): Ви були... його батьком.]

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: А я?

ХУАН ЛУЇС: Тебе я не пам’ятаю.

СКРИПАЛЬ: Це зрозуміло. (До свого товариша). Він тебе бачив лише на фотографії.

[ХУАН ЛУЇС (до Віолончеліста): Тебе?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Так]. (Хуан Луїс підходить ближче і вдивляється в його обличчя).

ХУАН ЛУЇС: Хто ти?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Чому ви мені тикаєте? [Ви зі мною ніколи не говорили].

ДОН ХОРХЕ: Як слугам, офіціантам, [водопровіднику], консьєржу... Він почувається вищим. [Патерналістом].

СКРИПАЛЬ: Цілим батьком нації.

ДОН ХОРХЕ: А цей чоловік стояв настільки нижче нього...

ХУАН ЛУЇС: Нижче?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Еладіо Ґонсалес, до ваших послуг. Тепер я граю на віолончелі. (Йде до канапи і сідає).

ХУАН ЛУЇС (легенько вказує углиб): Ви не підніметеся в еркер?

СКРИПАЛЬ: Який еркер?

ХУАН ЛУЇС (відходить на кілька кроків ліворуч): Той... що позаду гобелена. (Обидва гості переглядаються і заходяться довгим тихим сміхом. Дон Хорхе також нишком сміється).

ДОН ХОРХЕ: За гобеленом немає жодного еркера. (Музиканти роблять заперечливий жест, дуже потішені).

ХУАН ЛУЇС (перелякано): Інструменти там!

ДОН ХОРХЕ: Ви знаєте, що за гобеленом — стіна.

ХУАН ЛУЇС (до музикантів): Ви грали в еркері... і тепер я пригадую, що його нема.

ДОН ХОРХЕ: А Еладіо Ґонсалеса пригадуєте? (Хуан Луїс дивиться на Віолончеліста, заперечно хитає головою і гепається у лівий фотель). Ясно. Навряд чи ви пам’ятаєте ім’я, яке належало простому злочинцю.

ХУАН ЛУЇС (випростовується): Як ви сказали?

ДОН ХОРХЕ: Змовнику... [Переможеному,] який вертається із закордону з найгіршими намірами.

ХУАН ЛУЇС (до Віолончеліста): Ти? Ти не схожий.

СКРИПАЛЬ: Фотографії були погані.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ви проголосували за мою страту на раді міністрів. [Коли ви це зробили, мене саме били. Та мені вже не болить].

ХУАН ЛУЇС (розлючено): Чого ти від мене хочеш?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Нічого. Мене вже вбили.

ХУАН ЛУЇС: Ти сам напросився. [Ти приїхав, аби вчинити...

ДОН ХОРХЕ: Які злочини?

ХУАН ЛУЇС:] Ти хотів спровокувати хаос!

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Що за слова. Лише зміну режиму.

ХУАН ЛУЇС: І для цього ти збирався влаштовувати саботажі, теракти... [в моєму домі ти зайвий.]

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: В моїй програмі ніколи не було терактів.

ХУАН ЛУЇС: Програми брешуть.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Я їх вчинив?

ХУАН ЛУЇС: Ні, але...

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: А не вчинивши їх, чи заслуговував я страти, за яку ти проголосував?

[ХУАН ЛУЇС: За неї проголосували майже всі.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Я знаю. Я заслуговував на смерть?]

ХУАН ЛУЇС (похмуро): Тебе судили. І на суді на світ божий вийшли всі злочини нашої війни. Чи заслуговували смерті ті мученики, яких ти тоді катував і вбив? (Два музиканти сміються. Дон Хорхе усміхається. Хуан Луїс, збуджений, підводиться). Ви смієте сміятися з тієї крові? (Сміх зненацька уривається. Гості перезираються).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Пролита кров заплямувала всіх нас. [І тоді, і згодом]. Ми не сміємося з жодної крові.

ДОН ХОРХЕ: Вони сміються з вас, [сеньйоре Паласіосе].

ХУАН ЛУЇС: З мене?

СКРИПАЛЬ (із сумною усмішкою): Щодня [нам] казали [ти та інші], що треба залишити позаду ту війну. Ви вбили Еладіо Ґонсалеса за сфабриковані і не доведені злочини тієї війни. Про що ми можемо домовитися?

ДОН ХОРХЕ: Заледве закінчилася трагедія, найбільші злочини, учинені супроти переможених, були пробачені одним цікавим декретом.

СКРИПАЛЬ: А через тридцять років, коли [за законом] відповідальність за всі реальні чи сфабриковані злочини за давністю втрачає силу, ви вбиваєте Еладіо Ґонсалеса.

[ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Роками подвійні стандарти.

СКРИПАЛЬ:] Згадувати й забувати треба так, як вигідно вам?

ХУАН ЛУЇС (підходить до просценіуму): Від тої страти минуло стільки років... То були інші часи. І я був дитиною в часи нашої війни!

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ми прийшли не для того, аби про неї згадати. Це ви нам про неї нагадали.

СКРИПАЛЬ: Ми, як і ти, думаємо, що її треба лишити позаду.

ДОН ХОРХЕ: Але не сподівайтесь, що подальші роки також забудуться.

СКРИПАЛЬ (встає): Ті роки треба судити. І тих, хто тоді вийшов у люди[8].

ДОН ХОРХЕ: Як ви.

ХУАН ЛУЇС (підходить до круглого столика): І ви мої судді?

СКРИПАЛЬ: Ніхто тебе не судить, крім тебе самого.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (встає): Ми — лише трохи вітру і музики. (Хуан Луїс гепається на один зі стільців біля круглого столика. Пауза).

ХУАН ЛУЇС: Я припускався помилок. [Усі ми помиляємось.] Але я створив багатство, добробут...

СКРИПАЛЬ: Ти про гроші, які вивіз за кордон?

ХУАН ЛУЇС: Я вірю в демократію і сприятиму її порятунку!

СКРИПАЛЬ (робить до нього крок): Отже, ти повідомиш поліцію? (Хуан Луїс здригається). Твій друг і справді є терористом. Він не такий, як Еладіо Ґонсалес, якого ти прирік. (Оповита ніжним сяйвом з правої куліси виходить ХУЛІЯ і поволі підходить до них).

ДОН ХОРХЕ (також підходить до Хуана Луїса): Небезпека щодня зростає.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (підходить до Хуана Луїса): Щогодини.

ХУАН ЛУЇС (ховає обличчя в долонях): Я не можу.

ХУЛІЯ (вона вже у нього за спиною): Скажи мені все... (Не обертаючись, він відкриває своє перекошене обличчя).

ХУАН ЛУЇС: Я не можу!

ХУЛІЯ: Прощай... (Віддаляється і виходить у ліву кулісу).

СКРИПАЛЬ (упівголоса): Він каже, що любить її.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Бо ніколи її не мав. Хуан Луїс почувається охопленим страшною підозрою).

СКРИПАЛЬ: Продовжимо концерт?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Коли схочеш. (Відходять на кілька кроків).

ХУАН ЛУЇС: Зачекайте! (Вони спиняються і слухають його). Я зрозумів. Вас не троє... Ти один. Зглянься наді мною — вона ж мене покинула. Хай твоя безконечна доброта пробачить мені все і допоможе. Я не заслужив на ці видива. Осіни мене і покажи мені шлях. Без твоєї допомоги я не зумію його знайти. (Трохи ошелешені, гості переглядаються).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Він молиться?

ДОН ХОРХЕ (з легкою усмішкою): Схоже, що так.

СКРИПАЛЬ: До нас?

ДОН ХОРХЕ: Можете собі уявити, за кого він нас має.

СКРИПАЛЬ: Хіба таке можливо? (Зненацька Віолончеліст починає реготати. Скрипалю це передається і він також охоче сміється).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (сміючись): Він безнадійний. (Йде до дивана і сідає).

СКРИПАЛЬ (сміючись): А якби замість того, про кого ти думаєш, ми були дідьком?

ХУАН ЛУЇС: Ні!

СКРИПАЛЬ (сідає у фотель): Отже ви, пане, думаєте, що до вас навідався цар небесний?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (поміж сміхом): Або великий спокусник?

ХУАН ЛУЇС (заплющує очі і шепоче): Не карай мене своїм сарказмом.

ДОН ХОРХЕ (стримано сміється): Він страждає на манію величі. Адже він просто тля. (Йде до лівого фотеля і сідає).

ХУАН ЛУЇС (розплющує очі): Може вернутися диктатура.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Відверни її.

ХУАН ЛУЇС: Неможливо.

ДОН ХОРХЕ: Якщо повернеться фашизм, не хвилюйтесь. Я вже вам казав, що ви дістанете в нас посаду.

ХУАН ЛУЇС: Ви?

ДОН ХОРХЕ: Добре... Це сказав дон Хорхе. (Грізно). А тепер це кажу вам я! (Хуан Луїс різко встає. Троє гостей уважно дивляться на нього, непорушні. У сум’ятті і не відводячи від них погляду, Хуан Луїс задкує углиб сцени. Голови його видінь повертаються за ним під час його переміщення).

СКРИПАЛЬ: Ти йдеш до себе в спальню? Ти вже в ній.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: І в своєму ліжку.

ХУАН ЛУЇС (заперечливо хитає головою): Я не знаю, де я. Але не в кошмарі.

ДОН ХОРХЕ: Чому ні?

ХУАН ЛУЇС: Видіння і слова ніколи не є такими зв’язними вночі.

ДОН ХОРХЕ: Хто його знає? Кажуть, що це тому, що після пробудження все спотворюється і забувається. (Хуан Луїс, який знай заперечливо мотає головою, раптом обертається до розп’яття і стає навколішки).

ХУАН ЛУЇС: Господи, звільни мене від цих демонів!

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Якийсь заскок!

СКРИПАЛЬ: Знову?

ДОН ХОРХЕ (встає): Він завжди був упертим хлопцем. (Енергійно). Паласіосе, встаньте! (Нажаханий, Хуан Луїс підводиться і дивиться на них. Дон Хорхе вказує йому на столик). Сядьте! (На смерть переляканий і покірний Хуан Луїс повертається до столика).

СКРИПАЛЬ (коли він проходить перед ним): Не тремти. Ти забудеш цю ніч.

ДОН ХОРХЕ: Хоча не цілком. (Хуан Луїс сідає).

СКРИПАЛЬ (своєму товаришу): Він дуже вражений.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ми його заколишемо «Адажіо» з тріо «Серенада».

СКРИПАЛЬ: Ні, щось веселіше, що його підбадьорить.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Allegretto alla Polacсa?

СКРИПАЛЬ: Чудово. (Обидва музиканти згідливо кивають. Дещо приглушені, лунають жваві такти бетховенського алегрето. Музиканти не рухаються. Хуан Луїс слухає кілька секунд.)

ХУАН ЛУЇС: Хто грає?

СКРИПАЛЬ: Ми. (Хуан Луїс заплющує повіки. Поки голова його звішується, на сцені темніє і музика потроху стихає. Через декілька митей опускається завіса).

ІІ

(Вечір. Добре освітлена вітальня. Гобелен на місці. Двоє дверей зачинені. Праворуч на приступці, спершись спиною об стіну, сидить ірреальний дон Хорхе в неохайному вбранні. Сидячи праворуч від круглого столика на одній ніжці і спиною до свого фантастичного супутника, Хуан Луїс тримає руку на телефоні).

ДОН ХОРХЕ (утробним голосом): Хінес Пардо чекає від пів на дев’яту і, мабуть, щось підозрює. Вже майже дев’ята. Та час в мене ще є: один телефонний дзвінок і поліція швидко приїде. [Досить буде наполегливо порадити, аби вона дуже обачно стежила за ним.] Але ні: він помітить... (Хуан Луїс лапає себе за праву кишеню). Я озброєний. Але він не нападатиме на мене відкрито, це буде радше постріл... Ех, треба на щось зважитись! (Хуан Луїс ледь повертає голову праворуч. Дон Хорхе усміхається). Уявляти невідчепного супутника не є ознакою божевілля. А лише перезбудження... Це означає помічати [те, що мало хто зауважує:] наскільки розсудливість схожа на безумство. (Хуан Луїс зітхає). Я не можу змушувати його довше чекати. Треба його прийняти, не викликаючи поліцію. На все воля Божа. (Хуан Луїс встає і йде до правої куліси. Дон Хорхе встає і зі свого місця дивиться, як він йде геть. Стривожений цим невидимим йому рухом у себе за спиною, Хуан Луїс спиняється).

ХУАН ЛУЇС: Яка дурна одержимість! Зараз треба думати тільки про Хінеса. (Дон Хорхе робить півоберт і у півтемряві виходить через правий передній план. Хуан Луїс підходить до лівих дверей і відчиняє їх, широко усміхаючись). Заходь, Хінесе! [Вибач, що я загаявся.] (Також широко усміхаючись, Хінес заходить і вони тиснуть одне одному руки). Колега з парламентської меншості затримав мене при телефоні невідкладними справами... Сідай!

ХІНЕС: Дякую. (Проходить. Хуан Луїс зачиняє двері).

ХУАН ЛУЇС: Віскі? Херес?

ХІНЕС: Наразі ні, [дякую]. (Йде в інший кінець вітальні і відчиняє праві двері, щоб подивитись).

ХУАН ЛУЇС (здивовано): Що ти робиш?

ХІНЕС (зачиняє й обертається, його очі іскряться насмішкою): Бути насторожі...

ХУАН ЛУЇС (роздосадований): Ти знаєш, що я ніколи б не зробив нічого проти тебе.

ХІНЕС: Думаю, що знаю. (Сідає на канапу). Але після всіх тих дивних речей, які ти придумав про мій приїзд і... після прийому мене з пістолетом в кишені...

ХУАН ЛУЇС: [Маєш рацію.] Я зазвичай беру його зранку і забуваю, що він зі мною... (Витягає його. Хінес не випускає його з поля зору). Дивись, я кладу його сюди. (Кладе його на барну шафку). Згадай, саме я попередив тебе про тотальний нагляд.

ХІНЕС: Я вже побачив його на вулицях. Та позаяк моя поїздка мирна... (Дивиться на годинник).

ХУАН ЛУЇС (іде до нього): [Я був останнім дурнем, коли подумав щось інше. І] маю для тебе добру новину! (Сідає в найближчий фотель). У понеділок об одинадцятій на нас чекатимуть у компанії Інделекса.

ХІНЕС (скрушно хитає головою): [Як] мені шкода, що я марно завдав тобі клопоту...

ХУАН ЛУЇС: Що ти кажеш?

ХІНЕС: Ми не змогли переконати іншого брата [продати]. Навіть запропонувавши йому двадцять п’ять мільйонів готівкою... Як шкода. (Пауза). З твого дозволу. (Витягає цигарку із сигаретниці на столі і закурює).

ХУАН ЛУЇС: Якщо ти скажеш нам його ім’я і назву маєтку, Інделекса, либонь, змогла б його переконати. Ми через це не забудемо про твої комісійні.

ХІНЕС: Дивись, я в цих справах знаю своє. Ці люди не продадуть, навіть якщо ти запропонуєш їм подвійну ціну. Марна справа (Курить. Хуан Луїс пильно на нього дивиться).

ХУАН ЛУЇС: Тоді чого ти прийшов? Ти міг сказати мені це по телефону...

ХІНЕС: [Бо ти мене чекав, і мені не важко сказати тобі це особисто. А ще] я хотів попрощатися. Хто знає, чи ми ще колись побачимося! (Дивиться на годинник). Чверть на десяту. У мене ще є кілька хвилин. Зараз я б таки випив віскі, яке ти мені пропонував.

ХУАН ЛУЇС: Чудово. (Вагаючись, він встає і робить кілька кроків ліворуч. Спиняється і знову дивиться на Пардо, який курить і з іронією в погляді за ним спостерігає. Хуан Луїс робить ще кілька кроків і спиняється, почувши, що задзвонив телефон. Він підходить до столика і знімає слухавку). Алло... Так, це я... Ні, нічого не знаю... Ні, новин я також не слухав... По радіо? Не по телевізору? Тоді це щось серйозне. Але що відбувається?.. (Кричить). Кого? (Дивиться на Пардо, розлючений). Як це зробили? (Довга пауза). Ти телефонуєш мені з парламенту чи з партійного офісу?.. [Я у вашому розпорядженні.] Скажеш, чи їхати мені туди негайно... Добре. Завтра о десятій. Якщо я буду потрібний тобі раніше, відразу ж телефонуй на телефон у вестибюлі. Адже ти знаєш номер... Звісно. Жахливо. Розмістять військо. Або навіть виведуть його на вулиці... Чекаю від тебе звісток. Бувай. (Вішає трубку, дуже розстроєний, дивиться на Пардо).

ХІНЕС: Що сталося?

ХУАН ЛУЇС: А ти не уявляєш?

ХІНЕС: Що ти хочеш, щоб я уявив?

ХУАН ЛУЇС: Що за чверть дев’ята вбили генерал-лейтенанта Руїса Альдана. Щойно про це повідомили по радіо.

[ХІНЕС (холодно):] Чорт візьми. Велике цабе.

ХУАН ЛУЇС: Велике [, настільки, що країна, можливо, не зможе проковтнути його труп].

ХІНЕС: Може здійнятися буча.

ХУАН ЛУЇС (ледве стримує лють): Вона вже здійнялася. Завтра глава уряду звернеться до нації. І збирають маніфестацію, яка може наробити галасу. А що може бути на похороні, я навіть не хочу думати. Бо окрім усього він поліг не один.

ХІНЕС (курячи): Ні?

ХУАН ЛУЇС: (тремтячим від люті голосом): Ні! Загинуло троє людей з його ескорту, водій і жінка з дитиною, які проходили поруч.

ХІНЕС: Як це зробили?

ХУАН ЛУЇС: А ти як думаєш?

ХІНЕС: Автомати?

ХУАН ЛУЇС: Ти вгадав. І мене це не дивує. (Розлючено міркуючи, він робить кілька кроків. Тим часом дон Хорхе — зараз у плоті і крові, в своєму бездоганному костюмі-трійці — заходить через правий передній план і підходить до телефона, що стоїть на столику в кутку. Знімає трубку і набирає номер). Бачу, ти дуже спокійний!

ХІНЕС: Я зазвичай не втрачаю спокій. Натомість ти, попри те, що цей теракт міг би принести те, чого ти бажаєш для Іспанії, виглядаєш переляканим.

ХУАН ЛУЇС (вороже): Коли я заявив тобі, що мої переконання по суті залишилися такими ж, як були, я збрехав.

ХІНЕС: Ясно. То я тобі скажу, що мене це також не дивує.

ХУАН ЛУЇС: Хінесе!

ХІНЕС (сухо): Що. (Дзвонить телефон. Дуже знервований, Хуан Луїс йде взяти слухавку).

ХУАН ЛУЇС: Алло!

ДОН ХОРХЕ: Паласіосе, ви вже чули новину?

ХУАН ЛУЇС: Мені щойно її повідомили, доне Хорхе.

ДОН ХОРХЕ: Я хотів би знати, що думає уряд чи ваша партія... Вже щось сказали?

ХУАН ЛУЇС: Лише те, що наслідки можуть бути дуже серйозні.

ДОН ХОРХЕ: Я щойно говорив з нашим головним офісом в Європі, і там думають так само. Не для компанії Інделекса, для країни. Інделекса збитків не зазнає. Навіть ще одній тоталітарній диктатурі доведеться з нами рахуватися. Але я говорю про те, чи не треба вам подумати... про ту посаду, про яку ми з вами говорили.

ХУАН ЛУЇС: Я, власне, думаю. (Дивиться на Пардо з гнівом). Ці каналії...

ДОН ХОРХЕ: Добре робите. Хоч армія демонструє, що вміє зберігати холоднокровність, такі злочини, як цей, можуть спровокувати жахливу реакцію... Поки йшлося про якихось охоронців чи нещасного хлопця, зарізаного іншими хлопчиськами, боятись було нічого. Але генерал найвищого рангу, який до того ж загинув не перший! Якщо ліві упиратимуться в своєму безумстві, це призведе до перемоги їхніх найгірших ворогів.

ХУАН ЛУЇС: Ви припускаєте, що винні ліві?

ДОН ХОРХЕ: А ви ні?

ХУАН ЛУЇС: Ті, хто це зробив, чудово знають, у кого вони ціляться і що переслідують. (Дивиться на Пардо). Це наводить нас на підозру, що ті, хто шарпає за нитки ці буцімто ультраліві організації... можливо, самі не є лівими[9].

ДОН ХОРХЕ: Ультраправими?

ХУАН ЛУЇС (дивлячись на Пардо): Або провокаторами, якими керують із-за кордону люди, зацікавлені в тому, аби в країні не було стабільності.

ДОН ХОРХЕ: Та ну!

ХУАН ЛУЇС: Ви вважаєте це нісенітницею?

ДОН ХОРХЕ: Паласіосе, я бачу, що ви схвильовані... Звісно, на це є причини. Ви ж не натякаєте на такі компанії, як наша?

ХУАН ЛУЇС: Конкретно на нашу — ні. (Пардо мовчки сміється. Хуан Луїс дивиться на нього, розгніваний).

ДОН ХОРХЕ (значуще): Ми з вами вже не діти. Обидва знаємо, що світом заправляють інтереси товстосумів і що подекуди вони без вагань вдаються до гідних осуду методів... Виконуймо чесно нашу роботу, не надто розмірковуючи про ці темні сили, з якими ми, можливо, приречені, самі цього не знаючи, бути фатально пов’язаними — з огляду на складну структуру сучасної економіки... Але не забувайте, що обмовляють також бездоганні організації та людей. Як-от вас самого, аби не йти далеко[10].

ХУАН ЛУЇС (сухо): Якщо в мене будуть якісь новини, я відразу ж вам їх перекажу.

ДОН ХОРХЕ: Я збирався вас про це попросити. [Я зроблю те саме.] І не перемудріть самого себе цього разу... Це звірство несе на собі непомильну печать ультралівих [і їхньої дурості].

ХУАН ЛУЇС: Можливо.

ДОН ХОРХЕ: Добраніч.

ХУАН ЛУЇС: Одну хвильку, доне Хорхе. Ми з моїм другом не прийдемо до вас у понеділок. Власники вирішили не продавати.

ДОН ХОРХЕ: То пошукаємо іншу землю. У кожному разі дякую. Бувайте. (Обидва кладуть слухавки. Дон Хорхе виходить у праву кулісу і в тому куті гасне світло).

[ХІНЕС (усміхаючись): Ти говорив з компанією Інделекса?

ХУАН ЛУЇС: Так.]

ХІНЕС: Мені шкода, що я завдав тобі марного клопоту, але радий пересвідчитися, що врешті ти мені повірив.

ХУАН ЛУЇС: Я ніколи тобі не вірив.

ХІНЕС: Навіть зараз?

ХУАН ЛУЇС: Зараз — ще менше.

ХІНЕС (лагідно): Не віриш?

ХУАН ЛУЇС (підходить до нього, стиснувши кулаки): Ти вважаєш, що я настільки дурний, аби купитися на твою історію? (Стишує голос). Ти організував той теракт.

ХІНЕС (із крижаною твердістю): А навіть якби це було так, то що?

ХУАН ЛУЇС (підходить ще ближче): І ти умовився зі мною на восьму тридцять, щоб мати алібі!

ХІНЕС: Слабке алібі! [Подумай сам: якби мене затримали] як організатора, я не довів би свою невинність через те, що перебував тут у той час, коли було скоєно злочин. (Промінь світла освітлює падре Ансельмо, який вийшов справа на передній план і, ставши біля столика, збирається телефонувати. Пардо усміхається). Мене, ясна річ, не затримають... [Ні мене, ні виконавців.] Затримають чотирьох бідолах, щоб заспокоїти громадськість, але нас не знайдуть.

ХУАН ЛУЇС: Отже, ти зізнаєшся в цьому! (Падре Ансельмо набирає номер).

ХІНЕС (встає): Звісно. Я прийшов тобі це сказати.

ХУАН ЛУЇС: Навіщо? (Знову дзвонить телефон на круглому столику. Розлючений, Хуан Луїс дивиться на нього, а потім знову звертає свій погляд на Пардо). Відповідай!

ХІНЕС: Спокійно, старий друже. Підійди до телефона. (Робить кілька кроків, із цікавістю розглядає розп’яття Христа, гобелен... Хуан Луїс знімає слухавку).

ХУАН ЛУЇС: Алло!

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я боявся, що вас не буде вдома, Паласіосе. Це падре Ансельмо. Мабуть, ви здогадуєтесь, чому я вам телефоную.

ХУАН ЛУЇС (похмуро): Так.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Це жахливо, сину мій. Когось затримали?

ХУАН ЛУЇС: Не знаю.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ми вже говоримо з високим командуванням війська. І почути їх є втіхою. Яке почуття відповідальності, яка рішучість — не дати себе втягнути в брудні політичні авантюри. Якби ж то всі так реагували. Бо душі у всіх сколочені, і це логічно... Але я хотів поставити вам одне особисте запитання, сину мій. Пам’ятаєте, [під час нашої останньої зустрічі] я закликав вас спитати власну совість? Ви це зробили?

ХУАН ЛУЇС: Правду кажучи, падре, я вже навіть не знаю, чи ця пані існує.

[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Що ви сказали?

ХУАН ЛУЇС: Ви мене добре почули. І прошу вас: не говоріть зі мною про це по телефону.]

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Мене дуже дивує ваш тон... Це щось нове у вас.

ХУАН ЛУЇС: Не таке вже й нове. Це почалось вже під час тієї нашої розмови.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Хочу думати, що це те, що сталося, вибило вас із колії. Я повторюю своє запитання: чи зважились ви повідомити в поліцію?

ХУАН ЛУЇС: Ви мені цього не порадили.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Але й не відговорив від цього! І дуже боюся, сину, що наслідком цього стануть страшні докори сумління.

ХУАН ЛУЇС: Ми їх розділимо.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви насміхаєтеся з мене? Я відіслав вас до вашої совісті!

ХУАН ЛУЇС: Будь ласка, не говорімо про цю справу по телефону!

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Прийдіть до мене якнайшвидше. Прийдете?

ХУАН ЛУЇС (гірко): А що ж мені лишається робити?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (стримано): Моліться, сину. Нам всім треба молитися, аби ультраліві не привели нас до хаосу.

ХУАН ЛУЇС: Не забувайте, що ультрадурість не є винятковою рисою цього табору. Не забувайте про лівих активістів, убитих нещодавно... і багато років тому. (Пардо обертається і дивиться на нього з іронією).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я про це не забуваю. Але такі, як нинішня, події роблять очевидним: терористи належать до лівиці. Не сумнівайтесь.

ХУАН ЛУЇС: Навіть якщо це так, за ними хтось може стояти.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Хто?

ХУАН ЛУЇС (дивиться на Пардо): Є людина, яка це знає... і ніколи мені цього не скаже. Бувайте, падре. (Прожогом кладе слухавку. Здивований, падре Ансельмо вішає свою і виходить у праву кулісу. В тому куті западає темрява).

ХІНЕС: Але я таки скажу тобі, для чого прийшов. (Підходить до нього). У тому неймовірному випадку, якщо мене знайдуть, тобі доведеться заявити про мою присутність у твоєму домі в той самий час, коли сталась та подія. І задіяти всі наявні у тебе ресурси, аби полегшити мою долю і самому врятуватися.

ХУАН ЛУЇС: Сволота!

ХІНЕС: Спокійно! Цього не станеться. Але тепер ти причетний, тож мовчатимеш. (Знову дзвонить телефон. Пардо підходить до нього, знімає слухавку, слухає, натискає на важіль і лишає слухавку знятою). Так нам говоритиметься краще. (Похмурий Хуан Луїс відходить від нього углиб сцени). Ти мав нещастя зустріти мене у нашому старому кафе. [Якби ти туди не пішов, мене б тут зараз не було.] (Проходжується). Та я помітив, що ви обидвоє мене впізнали — і не міг це так лишити. Я був майже впевнений, що ти нічого не скажеш, але мусив нагадати, що тобі не варто цього робити. [Щоб ти не вирішив тихцем заявити в поліцію, сподіваючись, що я думатиму, що ти мене не побачив.] Тож я до вас признався.

ХУАН ЛУЇС (стоячи до нього спиною і дивлячись углиб сцени): Забирайся з мого дому, убивце.

ХІНЕС: Не більший, ніж ти.

ХУАН ЛУЇС (обертається): Я нікого не вбив!

ХІНЕС: Багато років тому ти стріляв у юнака [і поранив його].

ХУАН ЛУЇС: Він лишився живий!

ХІНЕС: Бо ти не такий влучний стрілець, як я, а не тому, що в тебе були кращі наміри. І ти у будь-якому разі опинився б у в’язниці, якби твій добрий друг Пардо не [підправив документи] і запобіг затриманню.

ХУАН ЛУЇС: Замовкни.

ХІНЕС: І я мовчав. Але ти також мовчатимеш. (Підходить до нього). Тепер ти мене покриватимеш, ми в одному човні.

ХУАН ЛУЇС: Падлюко! (Кидається до барної шафки. Пардо випереджає його і хапає пістолет секундою раніше, ніж він до нього добирається).

ХІНЕС: Стій! (Цілиться в нього впритул. Хуан Луїс відступає. Пардо ховає пістолет до кишені). [Ти втратив голову.] Ти думаєш, що тобі було б неважко виправдати мою смерть, але це не так. Я притримаю зброю — вона не для навіжених. Я залишу її на бюро у вестибюлі [, коли йтиму геть]; зараз мені не варто мати її при собі.

ХУАН ЛУЇС: Падлюка!

ХІНЕС (сміючись): Ніякий я не падлюка! Я просто служу тому, хто мені добре платить. Я не скажу тобі, хто мені заплатив; я їм вірний, як був вірний тобі.

ХУАН ЛУЇС: Вбивати за гроші — ницо.

ХІНЕС: Що ти знаєш!

ХУАН ЛУЇС: Забирайся геть!

[ХІНЕС: Цю ж мить. Якщо тобі треба зателефонувати комусь, щоб забрав стеження, то зроби це.

ХУАН ЛУЇС (сідає. Говорить з гіркотою): Нема стеження.]

ХІНЕС: [Так я і думав.] (Підходить ближче). Оскільки ми вже не побачимось, перед тим, як піти, я скажу тобі, чому працюю за гроші, пане моралісте. В мене були ідеали, які збігалися з твоїми. І що я бачив рік за роком? Що ви усі їх зраджували. За гроші, через амбіції, аби втриматись при владі. Усім тим людцям від лівих вірити не можна було; та виявилося, що нашим вірити також не можна. (Стишує голос). Найкращий з усіх — лицемір. Тоді що там важать кілька смертей? (Хуан Луїс дивиться на нього, нажаханий). [Розумієш?] (Підходить ближче і спирається на спинку його стільця). Якщо люди такі підлі, вбивати їх — однаково, що вбивати мух. І в кожному разі колись вони мають померти.

ХУАН ЛУЇС: Ти також помреш.

ХІНЕС: Помру або мене вб’ють. Ти помреш або тебе вб’ють. То й що? То будуть такі самі незначущі події, як і нинішні убивства. На цій планеті щоночі когось убивають... Якщо життя не має сенсу і людям бракує гідності, нам залишається лише природне право. Життя — це смерть, й поміж тварин і поміж нас. Тож живімо, вбиваючи, і це буде справжнє життя, доки в нас його не відберуть. Я тобі сказав — за гроші? Ясна річ. І за гроші також. Та насправді — щоб насолоджуватися справжнім життям, життям сильних і безжальних. (Сміється). Чи як говорили у тій війні, яку ми не вели: «уволю постріляти».

ХУАН ЛУЇС: Фашист.

ХІНЕС (іронічний, підводиться): Не сміши мене. Думаєш, ти змінився, плюнувши у мене словом, яке раніше шанував, і яким ти ображаєш сам себе.

ХУАН ЛУЇС: То була наша сліпота. Тепер я знаю [те, чого ти вже не зможеш зрозуміти:] що людське життя є священним. Я тобі співчуваю.

ХІНЕС (сміється): Але ж ти вже вбивав!

ХУАН ЛУЇС: Я — ні! І це те, що нас розділяє. (Підводиться і стає проти нього).

ХІНЕС: Ти вбивав! І це те, що нас єднає. Я не говорю про певні смерті в минулому, до яких ти також маєш стосунок. Ти зі мною вбив генерала та інших! (Кулаки Хуана Луїса загрозливо стискаються. Пардо на крок відступає). [Не влаштовуй сцен.] Ти вбив разом зі мною, бо не заявив і не заявиш. І це все, що мене обходить. (Проходить уліво, з огляду на ледь стримувану лють Хуана Луїса. Праві двері відчиняються і заходить Хулія).

ХУЛІЯ: Перепрошую! [Я думала, ти сам]. (Обидва обертаються до неї).

ХІНЕС: Добрий вечір, пані. Я вже прощаюсь [і з вашого дозволу піду.] Щасти вам. (Збирається йти).

ХУЛІЯ: Будь ласка, не йдіть. (Пардо дивиться на неї здивовано). І сядьте.

ХУАН ЛУЇС: Хай він іде, Хуліє. Так буде краще.

ХУЛІЯ: [Ти так кажеш?] Сеньйоре Пардо, прошу вас сідати.

ХУАН ЛУЇС: Не цього вечора, Хуліє!

ХУЛІЯ: Це давній борг, який ти не завадиш мені віддати.

ХУАН ЛУЇС: Ми переживаємо дуже важкі години. Щойно стався жахливий злочин...

ХУЛІЯ: Я знаю. По радіо сказали, і я прийшла розповісти тобі.

ХУАН ЛУЇС: [Я чекаю дзвінка і], ймовірно, мені доведеться піти. Пардо також квапиться.

ХУЛІЯ: Визнаю свій егоїзм у такі миті, але не збираюсь втрачати нагоду поговорити із цим паном через стільки років. (Звертаючись до Пардо). Ви не сядете?

ХІНЕС: Як вам завгодно. (Сідає на канапу. Вона сідає у фотель поруч. Роздратовано зітхнувши, Хуан Луїс підходить і залишається стояти біля своєї дружини).

ХУЛІЯ: Ти щось йому сказав?

ХУАН ЛУЇС: Думав це зробити... коли мені зателефонували.

ХУЛІЯ: Тоді я йому скажу. (Звертаючись до Пардо). Ви пригадуєте, що було в цій вітальні?

ХІНЕС: Пані, прошу вас...

[ХУЛІЯ: Я говорю про той день двадцять один рік тому, коли ви прийшли мене арештувати.

ХІНЕС:] Це дуже давня історія, яка щасливо завершилася. Я про неї вже забув.

ХУЛІЯ: Яке щастя. А я не змогла забути.

ХІНЕС: Я лише виконував свій обов’язок, зрозумійте це.

[ХУАН ЛУЇС: Хуліє, розмовляти з Пардо про такі інтимні речі...

ХУЛІЯ: Хіба ти не збирався говорити з ним про це?

ХУАН ЛУЇС: Я — так; але ти...]

ХУЛІЯ: [Я тим паче. (Звертаючись до Пардо).] Я поставлю вам одне-єдине питання: до ваших обов’язків належало також обманювати мене? (Невдоволений ходом розмови, Хуан Луїс іде, щоб сісти в інший фотель).

ХІНЕС: Не пам’ятаю і не розумію. Про що ви?

ХУЛІЯ: Ваше твердження, що той затриманий, Фермін Сорія, на мене доніс. (Збентежений, Хуан Луїс відводить погляд. Пардо розглядає їх обох). Ви не відповідаєте?

[ХІНЕС (люб’язно): Чого б це я мав вас обманювати?

ХУЛІЯ: Ви і комісар! Ви обидва хотіли мене обдурити, аби побачити, чи зізнаюсь я в участі в підпільній діяльності.]

ХІНЕС: Обману не було, пані. І все відкрилося...

ХУЛІЯ (схвильовано): Так, і ваша брехня також! Але значно пізніше. Тепер я знаю, що Фермін не виказав інших причетних осіб. Як він міг виказати мене, якщо я не була причетна? Та ви без вагань виставили його перед нами, як мертвого від страху брехуна, який погруз у ницості... Не думайте, що я дурна. Я знаю, що ви не гірші за інших і що це лицемірний і брехливий світ. Але ви мене вразили... дуже глибоко... без жодних докорів сумління звівши наклеп на юнака, який був у тисячу разів кращий за вас. (Коротка пауза). І від його імені і від свого нині я кажу вам в цьому домі, поріг якого ви вже не переступите, що ви безсовісний огидний шельма. (Встає).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, вгамуйся!

ХУЛІЯ: А зараз — геть звідси! (Відходить вглибину).

ХІНЕС: Чому вона мусить вгамуватися? Її гнів цілком обґрунтований [, а я звик до образ]. (За якусь мить підводиться). [Ви маєте рацію. Я надто вас вразив, і] ви, либонь, дуже любили того норовистого хлопчину, якщо вам досі болить. Яке фіаско для тебе, Паласіосе!

ХУАН ЛУЇС (встає): Хінесе!

ХУЛІЯ: Вижени його!

ХІНЕС: Не треба, я вже йду. (Зі сміхом). У лицемірний і брехливий світ, пані, який є також світом вашого чоловіка... і вашим теж.

ХУАН ЛУЇС: Я не дозволю..!

ХІНЕС (жорстко): [Без паніки!] Я не кажу твоїй жінці нічого такого, чого б вона не знала. Стільки років співжиття з тобою, мабуть, дали змогу їй добре пізнати бодай частину твоїх крутнів, з яких вона, така чиста, дістає вигоду.

ХУЛІЯ: Викинь його геть, Хуане Луїсе!

ХІНЕС: Він не насмілиться.

ХУАН ЛУЇС: Йди вже, Хінесе. Будь ласка.

ХУЛІЯ (обурена): Будь ласка? (Чути стукіт у ліві двері).

ХУАН ЛУЇС: Увійдіть! (Відчиняються двері, і входить Пепіта з конвертом на сріблястому підносі).

ПЕПІТА: Перепрошую. Це терміновий лист до пані.

ХУЛІЯ (здивована): До мене?

ПЕПІТА (проходить вперед і простягає його їй): Від сеньйорити Крістіни. [Вона не змогла прийти і прислала його з посильним.]

ХУЛІЯ (бере конверт): Дякую. Можеш іти.

ХІНЕС (подивившись на свій годинник): І я з нею, бо вже не мав тут бути. Вибачте, пані, за те, що двадцять один рік тому я виконав свій обов’язок. А тобі, Паласіосе... «бувай» від вірного друга. (Виходить у ліву кулісу).

[ПЕПІТА (йде за ним і спиняється): Пан і пані бажають чогось випити? (Хуан Луїс заперечливо хитає головою).

ХУЛІЯ: Ні. Потім принесеш мені тістечка і склянку молока.]

ПЕПІТА: [Так, пані. З вашого дозволу.] (Виходить і зачиняє двері. Пауза. Хуан Луїс дивиться на свою жінку. Вона протяжно зітхає і починає розкривати конверт).

ХУАН ЛУЇС (із ніжністю): Сподіваюся, тобі стало краще.

ХУЛІЯ: Так... То була гірка сатисфакція. Але вже... для чого? (Йде то столу, бере сигарету і закурює її, лишивши листа на столі. Потім сідає на диван і відкидається на його спинку, курячи).

ХУАН ЛУЇС: Щоб жити, Хуліє. Забудьмо назавжди того плазуна.

ХУЛІЯ: Чого він приходив?

ХУАН ЛУЇС: Сказати, що оборудка зірвалася.

ХУЛІЯ: Ти мав би сказати йому навіть щось різкіше, ніж я.

ХУАН ЛУЇС: Я подумав, що буде краще, коли він якнайскоріше забереться геть. Відбувається щось надто серйозне, аби витрачати час на таких гадів, як він.

ХУЛІЯ: Маєш рацію. Що тепер буде, Хуане Луїсе?

ХУАН ЛУЇС: Ніхто не знає.

ХУЛІЯ: Ще одна військова диктатура?

ХУАН ЛУЇС: Або зміна уряду. Мені сказали, що знову зателефонують, але сам я цього не робитиму. (Йде до телефона, бере слухавку і кладе її на важіль).

ХУЛІЯ: Чому той чоловік, прощаючись, сказав, що був тобі вірним другом?

ХУАН ЛУЇС: Просте словоблуддя. І не думай вже про нього, прошу тебе! (Збирається набрати номер). Ти не розпечатаєш листа від Крістіни? Він терміновий.

ХУЛІЯ: Куди квапитись. Мабуть, у ньому сказано, що вона не може прийти через те, що сталося... Я вже по горло сита всіма цими тривогами. (Курить з відсутнім поглядом. Хуан Луїс обертається до неї спиною, щоб зателефонувати. Набирає номер і слухає. Натискає на важіль. Дивиться на свою дружину, яка не змінює свого положення).

ХУАН ЛУЇС: Канцелярія глави уряду не відповідає... Спробую офіс моєї партії. (Обертається, набирає і номер і чекає). Сеньйорито, це Хуан Луїс Паласіос. З’єднайте мене із секретаріатом [партії...] (Тим часом Хулія нахиляється, щоб загасити свою цигарку, дивиться на конверт і, з нехіттю зітхаючи, бере його і витягає листа з виразом нудьги). [Ні, не чекаю.] Тоді з’єднайте мене з прес-секретарем... Ну, то із залом засідань!.. [Так, це природно...] Ні, [дуже] дякую. Я кваплюся. (Кладе слухавку і сідає із жестом нетерпіння, розмовляє з Хулією, майже на неї не дивлячись). Це я кажу, з ким можна розмовляти цього вечора! Спробую зв’язатися з парламентом... (Набирає номер і слухає). Ба! Ну то й добре. (Поки він чекає, Хулія пробігає очима листа, але відразу ж випростовується і перечитує його зі жвавим інтересом. Дочитавши його, дивиться на свого чоловіка з округленими від здивування очима. Знову перечитує листа; не може повірити в те, що там написано. Починає схвильовано дихати. Втупившись очима в потилицю Хуана Луїса, складає листок удвоє). За цим номером ніхто не відповідає. [Мабуть, у коридорах зараз, як у камері для буйних]. (Хулія кладе аркуш у конверт і лишає той на столі, знову відкинувшись на спинку канапи. Хуан Луїс слухає ще кілька секунд і, роздратований, кладе слухавку. Вона відводить від нього погляд і з великим зусиллям прибирає незворушного вигляду). Краще це облишити. (Обертається до своєї дружини). Якщо будуть новини, то мені зателефонують у вестибюль.

ХУЛІЯ: (не дивлячись на нього): Тоді зніми слухавку з цього телефона.

ХУАН ЛУЇС: Так, як було? Еге ж, так буде зручніше. (Знімає слухавку і встає). Не хочеш чогось з’їсти?

ХУЛІЯ: Аж ніяк.

ХУАН ЛУЇС: В мене через усе це також нема апетиту. От випити чогось мені б не завадило. Складеш мені компанію?

ХУЛІЯ: Ні. (Хуан Луїс іде до барної шафки і починає звичний ритуал приготування віскі). Недавно я читала журнал, в якому розповідали про твоє життя. Дещо я добре знала, а дещо — ні.

ХУАН ЛУЇС: Гадаю, тобі його принесла Крістіна.

ХУЛІЯ: Ти його читав?

ХУАН ЛУЇС: Ясна річ.

ХУЛІЯ: Ти мені про це не казав.

ХУАН ЛУЇС: Хіба я мусив казати тобі про це сміття? До того ж тебе вже віддавна не цікавлять мої проблеми.

ХУЛІЯ: Те, що там опубліковано — правда?

ХУАН ЛУЇС: Залежить, як на те подивитися. Якщо не зважати на їхні злі наміри... (Зі склянкою в руці, сідає, напружений, у крісло, що стоїть навпроти канапи). Що в студентські роки я був задирою. А хто замолоду ним не був? Що я був махровим тоталітаристом, а тепер є справдешнім лібералом. Краще так еволюціонувати, ніж навпаки. Що я замішаний в брудні справи. Але мене ніколи за них не судили, як інших. [Що я використовував свої посади, аби вкрасти мільйони... Якщо заробити їх законно називається вкрасти, треба внести правки у словник.] То був час протекцій і безкарності, я знаю. Але тоді вони не були незаконними і я був би цілковитим дурнем, якби не скористався з них, як робили це всі, хто міг. [Що мої амбіції не мають меж... Краще бути тютею?] Ці писаки аж піняться, бо не могли робити те саме.

ХУЛІЯ: Ти не подав на них до суду.

ХУАН ЛУЇС: Усі ці обмови треба пропускати, Хуліє. [Їх стільки публікують кожного дня, що] вони самі себе спростовують. (П’є).

ХУЛІЯ: Поговоримо про кохання?

ХУАН ЛУЇС (ошелешений): Що?

ХУЛІЯ: Кажуть, що кохання — це щирість. Ти ніколи нічого від мене не приховував за ці роки?

ХУАН ЛУЇС (сміється): Багато чого! Різні тарапати, клопоти...

ХУЛІЯ: Ти волів лишати мене з моїм покером і цигарками.

ХУАН ЛУЇС: Я волів оберігати тебе від прикрощів. Таких, як цей гидкий журнал, який справжня подруга ніколи би не дала тобі в руки. (Дивиться на неї, заінтригований). Але ти якась дивна... У тебе тремтять губи... Тобі треба йти відпочити.

ХУЛІЯ: Я відпочину. Але перед цим хочу дещо дізнатися про твоє щире кохання.

ХУАН ЛУЇС: І твої слова, Хуліє. Раптом такі витіюваті... Ти зле почуваєшся? (Коротка пауза).

ХУЛІЯ: Коли ти познайомився з Хінесом Пардо?

ХУАН ЛУЇС (збентежено): Ти чудово це знаєш. Це було тут...

ХУЛІЯ: І це твоя щира відповідь?

ХУАН ЛУЇС: Звісно.

[ХУЛІЯ: Я б усе ще хотіла тобі вірити... Було б так огидно, якби ти мене обманув...

ХУАН ЛУЇС (втупившись поглядом у склянку): Я тебе? Ти мариш.]

ХУЛІЯ: Подивись мені в очі. (Він підводить погляд). І скажи мені: це правда чи брехня, що той ошуст вчився разом з тобою на юридичному факультеті.

ХУАН ЛУЇС: Що ти... кажеш?

ХУЛІЯ: Не може бути. Це правда. (Мовчання. Хуан Луїс зі стуком ставить свою склянку на стіл і підводиться).

ХУАН ЛУЇС: А, я розумію. Той лист. (Проходжується). Ця інтриганка [ще попсує нам обом крові! Вона нічого не знає і не може знати.] Вона, мабуть, переказала тобі якусь пусту плітку. Годі! Я мушу дбати про тебе навіть проти твоєї волі! Віднині тебе лікуватиме наш лікар!

ХУЛІЯ (бере конверт і простягає йому): Читай.

ХУАН ЛУЇС: Нізащо! Я відмовляюсь грати в ігри цієї безвідповідальної жінки!

ХУЛІЯ (витягає листа з конверта): Тоді слухай.

ХУАН ЛУЇС: Не хочу нічого чути!

ХУЛІЯ (встає): Ти його почуєш або більше ми не перемовимося жодним словом! (Хуан Луїс дивиться на неї в замішанні і з зітханням схрещує на грудях руки).

ХУАН ЛУЇС: Як хочеш. Читай.

ХУЛІЯ (читає): «Люба Хуліє. Цього вечора все пішло шкереберть, але я не забула про тебе [тож пишу ці квапливі рядки]. Я застала нині в офісі нашої партії однокурсника твого чоловіка, Енріке Хіля. І він дуже добре пам’ятає такого собі Хінеса Пардо, дуже помітного типа у зіткненнях зі студентами-антифранкістами. [Це дуже нетипове ім’я, тож] здається малоймовірним, аби тамтой Хінес і той, якого ти знаєш, були різними людьми. Відповідно Хуан Луїс уже знав його, коли той прийшов тебе затримати. Що з цього випливає, я волію зараз не коментувати. Ми ще поговоримо. Обіймаю, Тіна». (Під час читання, знову у скромному одязі, на першому плані зліва мовчки з’являється дон Хорхе, проходить у вітальню і, дивлячись на пару, сідає у лівий фотель. Не кинувши на нього жодного погляду, Хуан Луїс уловлює його присутність, через яку світло в кімнаті потроху набуває легкого відтінку нереальності. Не зводячи зі свого чоловіка очей, Хулія складає листа удвоє, ховає його до конверта, який знову кладе на стіл).

ХУАН ЛУЇС (невпевнено): Старий перекручений спогад... який нічого не доводить...

ХУЛІЯ: Ти й далі відпираєшся? За кілька хвилин ти мені зізнаєшся, однак вже буде пізно.

ХУАН ЛУЇС: У чому?

ХУЛІЯ: У тому, що коли Пардо прийшов ламати комедію з моїм арештом, ви змовилися. (Хуан Луїс не наважується дивитися на неї. Підходить до круглого столика і сідає на стілець. Хулія робить кілька кроків до нього). Мені лишається дізнатися лише... чи це ти доніс на Ферміна, аби його арештували.

ХУАН ЛУЇС: Оце вже ні! Присягаюсь тобі Господом Богом, що ні! (Пауза. Хулія різко відстороняється і починає ходити туди-сюди, зчепивши руки і переживаючи страшне душевне потрясіння).

ХУЛІЯ: Я почуваюся... збезчещеною. Зганьбленою.

ХУАН ЛУЇС (слабким голосом): Хуліє, послухай. (Дон Хорхе ховає своє обличчя в долонях).

ХУЛІЯ: Навіть не злочин із пристрасті. Це, принаймні, було б чимось людським. Ти обмежився тим, що придумав комедію зі своїм дружком. Раптом виявляється, що моя двадцятиоднорічна трагедія була бульварним романом. (Майже кричить). Бо тобі і тому паскуді міг прийти до голови лише бульварний роман! Якщо його розповісти, він викличе сміх... [І я також варта сміху через те, що могла повірити в таку немудрящу вигадку. Хоча в мене є виправдання... Ніякий здоровий розум не запідозрив би, що ви придумаєте] такий підлий і грубий виверт, аби з порядного хлопця зробити в моїх очах боягуза. Це називається не перебирати методами.

ХУАН ЛУЇС: (здавленим голосом): Я не перебирав методами, бо любив тебе.

ХУЛІЯ: Любив мене? Любити — це не обманювати, не вдавати, що йдеш поговорити з комісаром, аби потім, в якомусь барі, сміятися зі своїм дружком з того, як добре вдалося ошуканство... Любити — означає поважати гідність, благородство життя — замість того, щоб його бруднити. Ти любив лише самого себе, як розбещений син можновладця, яким ти був! І якщо треба було обмовити бідного хлопця, одного з тих, які насмілювалися думати не так, як їм веліли, — ну то й дідько з ним! Як ви [тоді] казали: він був червоним [тобто гадом], не вартим того, щоб жити. До того ж Господь мав би тобі за це воздати, бо ви завжди думали, що він на вашому боці. (Підходить до нього). Що б ви не робили, ви чи ваші батьки, ви були ангелами; а переможені, чи їхні діти, — демонами. Біль принесеного в жертву народу; агонія розлучених родин, кров полеглих і убитих в обох таборах, безмежні страждання розтерзаної Іспанії... яку було зведено до мізерного стану бундючної і примітивної офіційної кінокартини про добрих і поганих. Ще й через це ти не вагався, роблячи той жалюгідний трюк з вашого кепського кіна..., бульварного роману, на який ви перетворили іспанську трагедію..., щоб зробити з моєї жалюгідної трагедії буржуазної сеньйорити ще один бульварний роман. (Дивиться на свої руки з обох боків). Як це гидко. Як це мене гнітить. (Поки вона говорить, дон Хорхе розкриває своє обличчя, підводиться і йде до них. Його уявна присутність посилює пригніченість Хуана Луїса).

ХУАН ЛУЇС (не дивлячись на дружину): Я тебе обожнював. Визнаю: в атмосфері тріумфу і привілеїв, в якій я виріс, мене привчили до поганого... Я давно це зрозумів і через це змінився.

ХУЛІЯ (з глибоким смутком): Якби ти змінився, ти б зізнався мені в тому, що зробив.

ХУАН ЛУЇС: Я б тебе втратив!

ХУЛІЯ: Ти втратив мене, коли зробив ту підлість. Відтак ти зруйнував своє життя, моє і Ферміна. І нема на це ради, хоча Крістіна думає, що якусь має. (Її голос тремтить). Бо я також його вбила. (Він дивиться на неї стривожено). Так. Під охороною мого кохання... хто знає, чи не мав би він більше сили для опору... Ми удвох його вбили. (Відходить, похитуючись).

ХУАН ЛУЇС: Ні, Хуліє. Не картай себе... (Вона схлипує, закривши долонями перекривлене обличчя. Хуан Луїс встає і йде до неї. Дон Хорхе прослизає, щоб стати біля Хулії). Благаю тебе, не плач. (Бере її за руку). Послухай.

ХУЛІЯ: Не торкайся мене! (Випручується і, вмиваючись сльозами, йде до канапи і фотелів. Хуанові Луїсу в його обсесії здається, що це Дон Хорхе, легенько торкнувшись його дружини, спонукав її втекти. Видіння відразу ж мовчки стає позаду фотеля, до якого вона підходить).

ХУАН ЛУЇС: Глянь на мене. В моїй душі немає спокою, бо в мене є совість. Те, що я тобі зробив, є моїм постійним соромом. Але... визнай... коли затримали Ферміна, твоє кохання до нього було неглибоким... То була майже примха. І я це помітив. Ти була не з його світу, а з мого... (З незмірною ваготою вона сідає у фотель. Він робить кілька кроків до неї).

ХУЛІЯ: Як якась власність. Ти це хочеш сказати.

ХУАН ЛУЇС: Що?

ХУЛІЯ: Твій світ не повинен був мене втратити, я належала йому!

ХУАН ЛУЇС: Не кажи так.

ХУЛІЯ: І я дозволила себе купити.

ХУАН ЛУЇС (підходить ще ближче): Ні, Хуліє! Наш шлюб попри все був таїнством. І горе нам обом, що ми не зуміли освятитися ним...

ХУЛІЯ: Шлюб? Ти купив свою кохану і дуже добре заплатив. Та бачиш. Я не вміла удавати кохання до чужої людини, з якою лягала в ліжко. Я не була доброю курвою.

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, така мова неподобна!

ХУЛІЯ (у гніві підводиться. Дон Хорхе лишається непорушним): Я знаю, що кажу! Двійко дуже порядних і дуже шляхетних молодят одружилися. Але він був лицеміром, а вона повією. Зрештою, обоє з одного світу... Так... Зі світу Хінеса Пардо.

ХУАН ЛУЇС (схиляє голову і шепоче): Господи, просвіти її.

ХУЛІЯ: Він мене вже просвітив. Я боялася розділити сповнене небезпек життя Ферміна і тепер знаю, що повірила вам, бо хотіла повірити. А потім наше зручне життя вислизнуло нам з тобою із рук, наче пісок. Роки достатку, розваг, рулетки чи бінго... Пустота. З якої мені вже несила вийти... Вже неможливо нічого змінити.

ХУАН ЛУЇС: Я змінився.

ХУЛІЯ: Не обманюй себе. Якби не лист від Крістіни, ти б мені ніколи нічого не сказав. Ти такий, як завжди, і також пропащий. Хтозна, чи в глибині серця... тебе не тішить нинішній теракт — адже він ще більше може дискредитувати демократію, яку ти буцімто захищаєш.

ХУАН ЛУЇС (похмуро): Отак ти про мене думаєш?

ХУЛІЯ: Я все так ясно бачу... (Дон Хорхе поволі йде до лівих дверей і спиняється на порозі, дивлячись на них). Це нестерпно. Щаслива Крістіна, щасливий Фермін — доки не помер. Зі шрамами, в’язницями і ударами кийків вони прожили гарне і благородне життя. А мені забракло відваги долучитися до цієї краси. І я варта не більшого, ніж ти. Єдине, що є гідного в моєму житті, це ... мій смуток. (З понурим виразом обличчя поринає в себе).

ХУАН ЛУЇС (підходить і через силу шепоче): Якщо ти хочеш, ми розлучимося. Заради тебе, заради твого щастя. Хочеш?

ХУЛІЯ (з трудом реагує і дивиться на нього): А хто воскресить Ферміна? (Дон Хорхе піднімає руку і кличе жінку. Вона поволі обертається і йде йому назустріч).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, пробач мені.

ХУЛІЯ (з меланхолійним поглядом у порожнечу): Хотіла б вірити, що він пробачив мене. Що хоча б згадав мене перед смертю — як бідолашну слабку і дурну дівчинку, до якої треба бути поблажливим... (Дон Хорхе м’яко бере її за руку і виводить з кімнати. Хуан Луїс лишається стояти, дивлячись на двері. Тоді зненацька біжить до столу, бере конверт, витягає листа, побіжно його читає і розлючено рве на клапті, потім ховаючи їх до кишені. У спустошенні, він спиняється поглядом на Христі. Підходить до розп’яття і дивиться на нього. Дуже далеко, майже нечутно починає звучати «Адажіо» з тріо «Серенада». Хуан Луїс якось непевно хитає головою, ніби хоче струсити із себе якийсь спогад. Стукіт у праві двері. Поглинутий спогляданням святого образу, Хуан Луїс не рухається. Стукіт лунає знову. Хуан Луїс повертає голову. Одночасно стихає музика і світло знову стає звичайним).

ХУАН ЛУЇС: Увійдіть! (Залишивши двері відчиненими, входить Пепіта з тацею, на якій стоїть склянка молока і тарілка з печивом).

ПЕПІТА: Можна мені сюдою пройти в спальню сеньйори?

ХУАН ЛУЇС: Проходь.

ПЕПІТА: Дякую. (Перетинає сцену. Дійшовши до нього, спиняється і стишує голос). Нині ввечері я тебе чекаю.

ХУАН ЛУЇС: Пепіто, нині ввечері вбили воєначальника і я чекаю на телефонні дзвінки.

ПЕПІТА: Та й справді. Бідний сеньйор. (Прибирає на круглому столику). Повісити слухавку?

ХУАН ЛУЇС: Повісь. (Не випускаючи тацю з рук, Пепіта йде до телефона і кладе слухавку на важіль. Потім продовжує свій шлях у напрямку правої куліси. Дзвонить телефон).

ПЕПІТА: Може, я підніму?

ХУАН ЛУЇС (йде до телефона): Займися сеньйорою.

ПЕПІТА: [Так, пане]. (Виходить у праву кулісу, а тим часом Хуан Луїс знімає слухавку).

ХУАН ЛУЇС: Слухаю... [Привіт.] Новини?.. Розумію... Кожен знає, що буде завтра... Думаєш, є справжня небезпека?.. Так, але, можливо, ті, хто їх підтримує, стануть на заваді... Але ж тероризму треба покласти край не зважаючи ні на що!.. (Гірко). Так, приховувачів багато. (Опускає голову). Можливо, стурбованих, але змушених мовчати. (З перекошеним обличчям квапливо входить Пепіта).

ПЕПІТА: Пане!

ХУАН ЛУЇС: Діалог між цивільними і військовими? Хіба це реально?

ПЕПІТА: Пане, послухайте!

ХУАН ЛУЇС: Заради Бога, Пепіто! Не докучай мені зараз!

ПЕПІТА: Пані [не рухається і ], здається, не дихає!

ХУАН ЛУЇС (кричить): Що?

ПЕПІТА: А на столику — порожня коробочка від пігулок.

ХУАН ЛУЇС (у телефон): Я тобі перетелефоную! (Прожогом кладе слухавку і вибігає в праву кулісу. Пепіта йде за ним і спиняється, перелякана, на порозі. Наче далекий зойк, чутно крик Хуана Луїса). Хуліє!.. Хуліє, прокинься!.. (Покоївка також виходить, і в той же час сцену огортає темрява. Перед темною темнотою два бічні промені освітлюють передній план. Минає кілька секунд. Хуан Луїс — у пальті, краватці і чорних рукавичках — заходить справа, виходить у центр, повертається вперед і знімає з правої руки рукавичку. Дон Хорхе у своєму простому вбранні входить зліва і робить кілька кроків уперед).

ДОН ХОРХЕ: [За цих сумних обставин] розрадою цього ранку було побачити, що прийшло стільки людей. Країна вас дуже цінує. Дон Хорхе сказав вам... (Підходить і тисне Хуану Луїсові руку). Розділяю ваше горе [, Паласіосе]. Завтра мав бути прийом з нагоди річниці?

ХУАН ЛУЇС: Так.

ДОН ХОРХЕ: Це жахливо. Зайдіть, як тільки зможете, в компанію Інделекса. Нині підписують наказ про призначення вас на посаду радника.

ХУАН ЛУЇС: Я дуже вдячний. (Дон Хорхе відходить назад і, піднявшись на приступку, спирається на лівий одвірок вітальні. Дуже слабке і м’яке сяйво розріджує морок кімнати: заледве можна розрізнити, що гобелен піднято, а два музиканти сидять на своїх місцях. У сутіні видніються розпливчасті непорушні постаті. Справа на передньому плані з’являється Крістіна і простягає йому руку).

КРІСТІНА: Мені від усієї душі жаль.

ХУАН ЛУЇС (похмурий, відводячи погляд, мляво подає їй руку): Це ти її вбила.

КРІСТІНА (з сумним спокоєм заперечно хитає головою): Ні. Її убив ти... (Піднімається на приступку, і її огортає темрява).

ДОН ХОРХЕ: Вона може прийти на ваше свято.

ХУАН ЛУЇС (дивиться на нього): Моє свято?

ДОН ХОРХЕ: Ви випили своє заспокійливе, але з обачністю, бо батьківщина вас потребуватиме. Звільнили нині покоївку, і вона пішла геть, плюючись своїм презирством. Тепер ви сам. Вас чекає свято. (Позаду Хуана Луїса вітальня раптом освітлюється дивним фантазійним світлом. На передньому плані западає темрява. З інструментами напоготові двоє музикантів чекають на своїх місцях. Альт виблискує на третьому стільці. Інші персонажі, завмерши, утворюють картину з музею воскових фігур. Перед столом із меблевого гарнітура, зі склянками в руках, Крістіна і падре Ансельмо скам’яніли у позах жвавої бесіди. В центрі Генерал тримає свою склянку дуже близько до уст. Тримаючи тацю з напоями і в своїй формі покоївки, Пепіта завмерла під час свого ходу на передній план. Китайська тінь Хуана Луїса обертається, піднімається на приступку і заходить у світло вітальні. Дивлячись на всіх, Хуан Луїс знімає рукавичку з другої руки, кладе рукавички в кишеню, знімає пальто і кладе його на один зі стільців при маленькому круглому столику. Тим часом Пепіта знову починає рухатися, підходить до нього і пропонує йому напої).

ХУАН ЛУЇС (відштовхує тацю): Тебе звільнено.

ПЕПІТА (з іронією): Навіть не думайте. Я вертатимусь іншими ночами. (Покоївка відходить до лівих дверей і, не розтулюючи уст, наспівує перші звуки «Маршу» з тріо. Хуан Луїс дивиться на неї з огидою. Більше не звертаючи на нього уваги, покоївка зі своєю тацею мовчки виходить у двері. Генерал починає пити; падре Ансельмо і Крістіна оживають і дискутують. Хуан Луїс обертається до них).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Шлюб є нерозривний.

КРІСТІНА: Ви його уневажнюєте або розлучаєте пари.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Через дуже поважні причини!

КРІСТІНА: І дуже дорогі, як мені казали.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви волієте образити, ніж зрозуміти.

КРІСТІНА: Я лише наводжу факти.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Які не суперечать тому — навіть якщо ви в цьому сумніваєтеся, — що це священний зв’язок.

КРІСТІНА: Навіть якщо він може призвести до смерті.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (понижує голос): Ви маєте на увазі... самогубство? То не було самогубство, лише недогляд.

ГЕНЕРАЛ (усміхається): Вона це про мене. (Хуан Луїс дивиться на нього. Військовий спокійно робить ще один ковток).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Чому б вам не прийти до мене нині ввечері? Я міг би роз’яснити вам багато сумнівів..., з часом.

КРІСТІНА: Можливо, нам всім лишилось небагато часу. (Дивиться на свій годинник). Перепрошую. Я мушу йти.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: І я. Вже пізно. (Обидвоє ставлять свої склянки на стіл).

ХУАН ЛУЇС (підходить до них): Не йдіть ще... Вечір тільки починається...

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Бувайте, сину мій. (Перетинає сцену уліво).

ХУАН ЛУЇС (до трьох): Хулія зараз прийде.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (обертається): Ні, Хуане Луїсе. Вона не може прийти. Вітання зі щасливою річницею. (Мугикаючи зі стуленими устами перші ноти «Маршу», він знову починає йти).

ГЕНЕРАЛ (ворожим тоном): Прощавайте, падре. (Священник на мить спиняється, не дивлячись на нього. Потім мовчки виходить у ліву кулісу. Крістіна робить кілька кроків).

ХУАН ЛУЇС: Залишся, Крістіно. Не хочеш послухати «Тріо»?

КРІСТІНА: Його вже зіграли. (Проходить далі).

ХУАН ЛУЇС: Ти йдеш, не побачившись із Хулією? (Вона зупиняється і дивиться на нього).

КРІСТІНА: Вона вже не прийде. (Просвистівши один раз ту саму музичну фразу, вона виходить у ліву кулісу).

ХУАН ЛУЇС: Дякую, що залишилися, генерале.

ГЕНЕРАЛ: Усі присутні — мертві... Я також, тож міг би залишитися. Та я не мучитиму вас своїм виглядом. (Злостиво). До скорої зустрічі, сподіваюсь. (Йде ліворуч, мугикаючи ноти «Маршу», лишає свою склянку на барній шафці і виходить. Хуан Луїс дивиться на музикантів. Ті холодно його оглядають).

ХУАН ЛУЇС: Я не мертвий.

ДОН ХОРХЕ: Ні. Ви просто завітали в гості.

ХУАН ЛУЇС (обертається до нього): До себе додому?

ДОН ХОРХЕ (поволі прямуючи в еркер): До нас. (Збирається піднятися сходинками. Хуан Луїс міркує).

ХУАН ЛУЇС: Не знаю, як ви приходите в мої ночі, але якщо ви мої судді, то пробачте мене. (Поставивши ногу на першу сходинку, Дон Хорхе спиняється і дивиться на нього. Хуан Луїс підходить до еркера і простягає руки в благанні). Лише такі люди, як я, могли витягти країну з паралічу, уникнувши ще одного великого болю! (Дон Хорхе піднімається сходами, бере альт і смичок і, не сідаючи, любовно гладить інструмент. Хуан Луїс чекає на відповідь, але її нема). Хіба людина не може насправді виправитися? Відповідайте мені!

ДОН ХОРХЕ: Так.

ХУАН ЛУЇС: Багато хто це зробив, і гармати знову загриміли і без них. Ви це заперечуєте?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ні.

ХУАН ЛУЇС: Тоді ви не маєте права мене карати.

СКРИПАЛЬ: Ніхто не збирається тебе карати. Та я не думаю, що ти можеш допомогти нашій батьківщині.

ХУАН ЛУЇС: Як і багато інших, я це робитиму, хочете ви цього чи ні!

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Багато чи мало — ласкаво просимо. Ви не можете.

СКРИПАЛЬ: Інші — можливо. Ти — ні.

ХУАН ЛУЇС: Чому?

СКРИПАЛЬ: Тобі заважає твоє минуле.

ХУАН ЛУЇС: Я лишив його позаду.

ДОН ХОРХЕ (м’яко): Ви повідомили поліцію?

ХУАН ЛУЇС (у замішанні повертається до еркера спиною): Ні.

ДОН ХОРХЕ: Ну от бачите: ви не можете.

ХУАН ЛУЇС (похмурий, виходить вперед): Ви не судді. Ви червоні, які жадають помсти. (Обидва музиканти безтурботно сміються. Дон Хорхе усміхається). І ваш сміх цьому підтвердження!

ДОН ХОРХЕ: Це ви смієтеся на всі зуби.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (усе ще сміючись): Зі самого себе!

СКРИПАЛЬ: І це ти і далі розмахуєш, як ломакою, привидом двох Іспаній.

ХУАН ЛУЇС: Дайте мені відпочити.

СКРИПАЛЬ: А може, ти нас кличеш кожної ночі.

ХУАН ЛУЇС: Ні!

СКРИПАЛЬ: Заспокойся. Завтра ти повернешся до своїх клопотів і не згадаєш про нас.

ДОН ХОРХЕ (до музикантів): Хіба що захочеш померти.

ХУАН ЛУЇС (обертається до них): Я?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Можливо, ви не попросили охорони, бо, самі того не знаючи, хотіли померти. (Затуливши обличчя руками, Хуан Луїс заперечно хитає головою).

СКРИПАЛЬ: Наприклад, колапс у ліжку...

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Цієї ночі?

СКРИПАЛЬ: Чи якоїсь іншої. Чи жодної. Невідомо.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Може, скоро. Ви надто часто нас відвідуєте.

ХУАН ЛУЇС: Я не хочу вмирати!

СКРИПАЛЬ: Ти впевнений?

ХУАН ЛУЇС: Я живий!

ДОН ХОРХЕ (який вже кілька секунд дивиться праворуч): Тихо. (Музиканти також перестають слухати Хуана Луїса і дивляться праворуч. Тепер вони встають. Скрипаль кладе на стілець скрипку і смичок).

ХУАН ЛУЇС (підходить до сходинок і повторює): Живий! (Справа у вітальню вривається Хулія. Вона усміхається, в очах застигло радісне здивування. Вона вбрана у довгу чорну сукню з чудовим декольте. Хуан Луїс простеживши за їхніми поглядами, бачить її). І ти також жива! (Йде до неї). Я тебе чекав! Я знав, що ти прийдеш! (Не впізнаючи його, вона дивиться на нього з розгубленою усмішкою). З ювілеєм тебе, моя люба! (Збуджений, шукає щось у кишенях). Я маю для тебе подарунок. (Витягає коробочку з першого вечора і простягає їй). Прийми мій подарунок від щирого серця (Вона нерішуче бере коробочку, відкриває її і показує Хуанові Луїсу, легко хитаючи головою. Чітко видно, що у скриньці нічого нема. Хулія повертає її, і Хуан Луїс, збентежений, бере її назад. Жінка кидає погляд довкіл, наче когось шукаючи, доки її зіниці не втуплюються у Скрипаля. Її обличчя осяває радість. Скрипаль спускається сходинками і обоє напружено дивляться одне на одного. Розстроєний, Хуан Луїс відступає, не випускаючи їх з поля зору. Глибоке кохання, якого він не пізнав, сяє в очах його дружини і молодого музиканта). Не дивись на нього, Хуліє. Ти жива.

ХУЛІЯ: Вже ні. А хто ви?

ХУАН ЛУЇС: Твій чоловік.

ХУЛІЯ: Я ніколи не мала чоловіка. (Звертає погляд на Скрипаля, який підходить до неї. Вони стискають одне одному руки. Вона опускає погляд). Я постаріла...

СКРИПАЛЬ (усміхається і, притуливши палець до її підборіддя, піднімає її голову, доки вона знову на нього не дивиться): Тут віку немає.

ДОН ХОРХЕ: Грай, сину мій! Музика твоя!

ХУЛІЯ: Музика надії на майбутнє?.. Гімн життю?..

СКРИПАЛЬ: Ходи зі мною[11]. (Піднімається сходинками, не випускаючи її руки. Вже нагорі Скрипаль її відпускає і бере свій інструмент. Дон Хорхе простягає Хулії смичок і альт. Вона їх охоче бере. Хуан Луїс хлипає від несподіваного здивування. Дон Хорхе спускається у вітальню і, перетнувши її, виходить на передній план).

ХУЛІЯ: Це мій?

СКРИПАЛЬ: Твій.

ХУЛІЯ (зворушена): Дякую за подарунок. (Дон Хорхе сідає на приступку на передньому плані, праворуч. Обидва музиканти дивляться на Хулію, яка із захопленням розглядає альт, який тримає в руках. Немов за невидимим сигналом, усі троє сідають і налагоджують свої інструменти. Їхні погляди перетинаються: рухаються смички і лине «Марш». Дон Хорхе дивиться у порожнечу: вираз його обличчя знову стає мрійливим і тріумфуючим. Граючи, Хулія і Скрипаль дивляться одне на одного з глибокою ніжністю. Через декілька секунд Хуан Луїс падає на коліна, спиною до еркера. Трохи згодом підноситься його голос).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє!.. (Ніхто не звертає на нього уваги. Музика лунає й далі). Хуліє!.. (Продовжується неймовірне повнозвучне диво. Сцену поступово заполоняє темрява, доки не пожирає постать Хуана Луїса. На передньому плані старий, що сидить, залишається видимим під холодним променем світла. Углибині тріо й далі виконує «Марш», оповите райдужним, переможним світлом).