Судді уночі

І

(Абсолютна темрява. Скрипка, віолончель і альт грають марш, з якого починається (і яким закінчується) тріо для струнних ре-мажор опус 8 («Серенада») Бетховена. Гобелена не видно, зненацька яскравий промінь прожектора освітлює один із трьох стільців, які стоять в еркері, а саме: той, що праворуч. На його сидінні лежить смичок, а спертий на його спинку альт випромінює сяйво світлого дерева. Через декілька секунд промінь прожектора розширюється і вихоплює із сутіні двох музикантів у фраках. Той, який сидить на стільці ліворуч — Скрипаль, той, що в центрі — Віолончеліст. Але в мелодії чутно також звук покинутого альта. Скрипаль — ставний молодик, якому з вигляду років двадцять, Віолончелісту з грубими й жорсткими рисами обличчя, либонь, перевалило за шістдесят п’ять. Обличчя в обох дуже бліді, під очима фіолетові кола, уста надто червоні. За вікнами панує темна беззоряна ніч із легенькими прикметами світанку. Потроху загоряється інше світло, доки вітальня не стає яскраво освітленою. Однак у цій яскравості є щось аномальне і дивне. Інші персонажі у вечірньому вбранні, сидячи у вітальні, курять і п’ють, слухаючи концерт. На двох стільцях, що стоять біля круглого столика, сидять Хуан Луїс і Хулія. Вони усміхаються, їхні руки торкаються одна одної поверх столу. Йому з вигляду сорок п’ять років, хоча може бути і п’ятдесят. Зовнішність у нього приємна і вишукана. Їй близько сорока, але вона досі є вродливою та привабливою. В одному з крісел м’якої частини, котре стоїть ближче до просценіуму і трохи повернуте на схід, сидить дон Хорхе: сеньйор під сімдесят з дуже доглянутим сивим волоссям і в бездоганному костюмі-трійці. Крістіна сидить на найдальшому краю дивана. Це рішуча з вигляду жінка з миловидним обличчям, якій також близько сорока, час від часу вона робить ковток віскі. Її ліву щоку перетинає довгий шрам, практично замаскований пластичною хірургією, тож вночі він майже непомітний. На дивані також сидить Падре Ансельмо: старий священник у світському одязі і з колораткою. У другому кріслі меблевого гарнітура слухає музику армійський Генерал-лейтенант поважного віку в мундирі і з червоним шовковим поясом. У фотелі, котрий стоїть ліворуч поблизу круглого столика на одній ніжці, непорушно, повернувшись у профіль, сидить Хінес Пардо. Він не п’є, не курить. Схоже, його ніхто не помічає, а коли настає відповідна мить, випити йому не пропонують. З усіх присутніх він єдиний вбраний у денний костюм світлих тонів. У нього м’який і ласкавий погляд, приємний вираз обличчя. Йому близько п’ятдесяти. Пепіта — це покоївка: гарна дівчина у чорній формі, яка чатує при лівому вході, тримаючи тацю з напоями. Двоє дверей вітальні розчинені навстіж. Марш «Серенади» триває точно дві хвилини. Поки він звучить, присутні стиха обмінюються схвальними коментарями, п’ють, пропонують одне одному сигарети чи вогонь... Хулія і Хуан Луїс ніжно дивляться одне на одного. Марш завершується. Лунають оплески і схвальні вигуки. Два виконавці підводяться, вклоняються і знову сідають. Хулія хоче встати, її чоловік її затримує).

ХУАН ЛУЇС: Хіба зараз не гратимуть «Адажіо»?

ХУЛІЯ: Де там! П’єса скінчилася.

ХУАН ЛУЇС: Вона ж починається цим маршем!

ХУЛІЯ: Він повторюється у фіналі. (Відштовхує його руку). Пусти мене! Треба зайнятися гостями. (Оплески змусили музикантів знову вклонитися. Хулія підводиться і йде до дивана).

ДОН ХОРХЕ (звертаючись до неї): Яка краса, пані!

ХУЛІЯ: Дякую. (Генерал підводиться і цілує їй руку).

ГЕНЕРАЛ: Чудовий концерт. (Непорушні й усміхнені, двоє музикантів дивляться з узвишшя на присутніх).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Уже небагато є місць, де так шанують дружбу.

ХУЛІЯ: Ви дуже люб’язні. Вип’єте ще?

ГЕНЕРАЛ: Було б непогано.

ХУЛІЯ (обернувшись до покоївки): [Пепіто].

ПЕПІТА: [Так, пані]. (Виходить уперед, не звертаючи уваги на чоловіка, який у світлому костюмі сидить у фотелі, підходить до дивана і простягає тацю. Генерал і Крістіна замінюють свої порожні склянки на інші).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Що гратимуть зараз?

ХУЛІЯ: Тріо «Серенада» Бетховена.

КРІСТІНА: Хіба допіру його не виконали?

ХУЛІЯ (з невинною усмішкою): То й що? (Приховане здивування присутніх. Хуан Луїс, який слухав її, простягає до неї руку).

ХУАН ЛУЇС: Але ж, Хуліє... (Вона його не чує).

ГЕНЕРАЛ: Що ж... Слухати його не набридає. (Покоївка простягає тацю дону Хорхе. (Той з розсіяною усмішкою відмовляється). Падре Ансельмо встає і підходить до них. Хулія і Генерал шепочуться).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Сину мій, небо осипало вас милостями. Та ви вмієте повертати їх стократ, як цього хоче Господь Бог. (Крістіна підводиться і приєднується до Хулії та Генерала).

ХУАН ЛУЇС: Нам з Хулією завжди мало того, що ми можемо вам дати. (Занепокоєно дивиться на музикантів). І боюся, що цього вечора... не все до ладу.

[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Музиканти чудові!

ХУАН ЛУЇС (сміється і стишує голос): І дуже дорогі! (Занепокоєно). А втім...]

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Любий лікарю, ні тут, ні в себе в клініці ви не повинні просити неможливого.

ХУАН ЛУЇС (дивиться на музикантів): Ви не помітили... що чогось бракує? (Дон Хорхе з усмішкою дивиться на Хуана Луїса).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Аж ніяк. Вечір [вдався навіть ліпший, ніж попередні]. Гідний того, що відмічається! [Тільки подумати — двадцять років подружнього щастя!

ХУАН ЛУЇС: Які промайнули, мов одна мить...

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Вродлива і доброчесна дружина, двійко славних дітей, чудове становище і найпрестижніша у місті консультація. Ви можете дякувати Богу.

ХУАН ЛУЇС: Я роблю це щодня.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я знаю.] (Пепіта простягає йому тацю. Він бере склянку). Дякую, дочко. (Обертається до гурту.) Генерале, ходімо зі мною. Церква має щось сказати воїнству. (Йде до них. Генерал виходить наперед і сміється).

ГЕНЕРАЛ: Я слухатиму її, як вірний християнин, сховавши зброю. (Він запрошує священника відійти ліворуч, і вони тихо перемовляються. Пепіта [підходить до Хуана Луїса і простягає йому тацю).

ХУАН ЛУЇС: Ні, дякую. (Збирається відійти, але її реакція його зупиняє).

ПЕПІТА (з дивною фамільярністю): Так.]

ХУАН ЛУЇС ([із роздратованим здивуванням): Ні! (Вона відходить),] ставить тацю на барну шафку і виходить у ліву кулісу. Хулія і Крістіна, які [шепотілися, не зводячи з них погляду,] обмінюються легким смішком. Хуан Луїс йде в їхній бік).

ХУАН ЛУЇС: Тебе болить шрам на щоці?

КРІСТІНА: Ні.

ХУАН ЛУЇС: Я радий. (Поки до них наближається дон Хорхе, вони знову хихотять). Усе гаразд?

ДОН ХОРХЕ (не дивлячись на нього): Залежить, з якого боку подивитися.

ХУАН ЛУЇС (знічено): Ви не мали би піднятися в еркер?

ДОН ХОРХЕ (дивиться на нього): Я?

ХУАН ЛУЇС: Аби заграти на альті... Це нічого, що ви не у фраку.

ДОН ХОРХЕ: [Ви щось плутаєте.] Я не музикант.

ХУАН ЛУЇС: Вибачте, доне Хорхе. (Обертається і дивиться на Пардо, який і далі сидить непорушно. Ступає до нього кілька кроків. Хулія відходить від Крістіни і підходить до Хуана Луїса. Водночас Крістіна підходить до барної шафки, бере іншу склянку і підходить до Генерала і священника, аби поговорити з ними).

ХУЛІЯ (ніжно бере Хуана Луїса під руку): Всі задоволені. Даси мені цигарку?

ХУАН ЛУЇС (дає їй цигарку і бере собі іншу): Мало людей, правда?

ХУЛІЯ: Мало? [Дім переповнений.] Поглянь [у саду чи в інших кімнатах].

ХУАН ЛУЇС: Я їх не чую.

ХУЛІЯ: Вони здійняли добрячий гармидер.

ХУАН ЛУЇС: З чого ви з Крістіною сміялися?

ХУЛІЯ: З того, який стурбований у тебе вигляд. (Вона прикурює цигарку від запальнички, яку він їй простягає.)

ХУАН ЛУЇС: Тебе нічого не турбує? (Закурює цигарку).

ХУЛІЯ: А є причини?

ХУАН ЛУЇС: Бракує музиканта.

ХУЛІЯ (з веселим здивуванням): Що ти кажеш?

ХУАН ЛУЇС: Подивися на альт. Він лежить покинутий [в еркері].

ХУЛІЯ: Третій музикант вийшов кілька хвилин тому. [Гадаю, він незабаром повернеться]. (П’є зі склянки, яку тримає в руках).

ХУАН ЛУЇС: Грали тільки двоє!

ХУЛІЯ (ніжно): Ти надто багато працюєш. Чому б нам не відпочити?

ХУАН ЛУЇС: Либонь, це один з твоїх тонких жартів...

ХУЛІЯ (сміючись): Здається, жартівником є ти. (Він заперечує.) Зараз повернеться третій і вони знову заграють тріо «Серенаду».

ХУАН ЛУЇС: Навіщо їм повторювати п’єсу?

ХУЛІЯ (за якусь мить): На прохання гостей.

[ХУАН ЛУЇС (зітхає): Щось дивне коїться цього вечора.

ХУЛІЯ: Це все твої вигадки.] Ну ж бо, не супся! Це наше свято! (Ніжно до нього тулиться). Двадцять два роки відколи ми познайомилися на медичному факультеті.

ХУАН ЛУЇС (усміхається): [Нехай Господь благословить тебе за них!] Уважу твої примхи і натомість влаштую тобі несподіванку.

ХУЛІЯ (глузливо): Як на всіх наших річницях? [Вже запізно!] (Їх перебиває дон Хорхе, який дивився на них і за мить до того підвівся).

ДОН ХОРХЕ (Сердечно): Ми вже мусимо йти... Вам хочеться побути самим, і це помітно.

ХУЛІЯ: Але концерт ще не скінчився!

ДОН ХОРХЕ: Це правда. Коли знову заграють тріо Бетховена?

ХУЛІЯ (звертаючись до чоловіка): Чуєш?

ХУАН ЛУЇС: Мене це тішить. (Загасивши сигарету, звертається до дона Хорхе). Ви не можете піти до того, як Хулія отримає свій сюрприз. (Підносить голос). Любі друзі... Будь ласка. (Бере свою дружину за руку і веде на середину вітальні. Гості підходять до них). Хуліє, в присутності наших найближчих друзів дозволь сказати тобі: дякую за ці двадцять медових років. (Сміх).

[ГЕНЕРАЛ: Браво!]

ХУЛІЯ: Це я тобі дякую, Хуане Луїсе. (Вони обіймаються і цілуються. Крістіна і Генерал плескають у долоні).

[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Нехай Господь вас благословить! ]

ХУАН ЛУЇС (витягає з кишені невеличку коробочку): Прийми цю дрібничку — з любов’ю від мене. (Сяючи, вона бере коробочку).

КРІСТІНА: Що там? Що там? (Підходить ближче. Інші роблять те саме. Хулія відкриває коробочку. Що всередині — не видно. Хуан Луїс усміхається. Обличчя Хулії похмурніє. Гості витягують голови, аби побачити, що в коробочці, і вона трохи обертає її, аби полегшити їм це. Всі збентежено відводять погляд).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (невпевнено): Яка краса.

КРІСТІНА: Еге ж. (Відходить).

ГЕНЕРАЛ: Справді краса. (Спантеличено дивиться на священника. Хуан Луїс непокоїться. Хулія раптом закриває коробочку і кидає на чоловіка крижаний погляд. Потім квапливо перетинає вітальню і вибігає в праву кулісу).

ХУАН ЛУЇС (робить кілька кроків услід за нею): Хуліє!

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Генерале, вже дуже пізно. (Звертаючись до Хуана Луїса). Дякую за вечірку, сину мій.

ХУАН ЛУЇС (вертається до нього): Ви вже йдете?

КРІСТІНА (сухо): У мене завтра спозаранку робота. Добраніч [усім]. (Виходить у ліву кулісу).

ХУАН ЛУЇС (поки вона не вийшла): Концерт ще триватиме, Крістіно...

ГЕНЕРАЛ: Однак уже пізно. Я відвезу вас додому, падре Ансельмо? [На мене внизу чекає авто].

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Бог вам заплатить.

ХУАН ЛУЇС: Не йдіть ще! Хулія [трохи знервована, але] зараз повернеться. [Вона вибачиться].

ГЕНЕРАЛ (простягає йому руку): Тримайтесь!

[ХУАН ЛУЇС: Чому?

ГЕНЕРАЛ: ] Ідемо, отче?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Воля ваша. (Обидва виходять у ліву кулісу. Дон Хорхе простує до правої ).

ДОН ХОРХЕ (не зупиняючись): Добраніч. (Розстроєний Хуан Луїс бачить, як він виходить у праву кулісу. Потім починає ходити туди-сюди під незворушним поглядом музикантів).

ХУАН ЛУЇС: У неї тільки трохи запаморочилася голова... [Щойно вона повернеться, концерт продовжать... Ті, хто тут є, йдіть до вітальні. (Сміх невидимих людей).

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (зі сміхом): Треба звідси йти.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (зі сміхом): Хуану Луїсу кінець.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (сміх): Саме тому. Тут нам уже нічого не перепаде.

ГОЛОСИ (зі сміхом): Нічого! Нічого! Нічого! Йому капут!

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Ну то ходімо.

ГОЛОСИ: Ходімо... Ходімо... (Голоси віддаляються і стихають).] Світло тьмяніє і залягає напівморок. Музиканти, що пильно дивляться на Хуана Луїса, й самотній альт, лишаються освітленими. Хуан Луїс стоїть лицем до просценіуму, на обличчі — розгубленість. Прожектор це підкреслює. Музиканти перезираються і готуються грати.

ХУАН ЛУЇС (не обертаючись): Ні. (Музиканти відводять смички від струн. Він обертається до них і підходить ближче. Промінь світла йде за ним). Я починаю розуміти.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ви нічого не розумієте.

ХУАН ЛУЇС: [Ви мене слухались! Так іноді буває, вечорами.] Я не у вітальні, а в спальні. І вже не хочу вас бачити! Згиньте!

СКРИПАЛЬ: Це не так просто, друже.

ХУАН ЛУЇС: Друже?

СКРИПАЛЬ: Не пригадуєш мого обличчя?

ХУАН ЛУЇС (сердитий, обертається до нього спиною): Хто ви?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (смішок): Три музиканти.

ХУАН ЛУЇС: Я не бачив третього.

СКРИПАЛЬ: Але він є. (Коротка пауза).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (звертаючись до свого товариша): Він уже потроху усвідомлює, що це не так просто.

СКРИПАЛЬ: А інше усвідомить?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Можемо його спитати. (Звертаючись до Хуана Луїса). Ви лікар?

ХУАН ЛУЇС (мнеться, опускає очі): Ні.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Отож-бо й воно. (Вказує на Скрипаля). Він також ним не став.

СКРИПАЛЬ: Як і вона. Хулія покинула навчання, щоб вийти заміж за Хуана Луїса Паласіоса.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (звертаючись до Хуана Луїса): Пригадуєте? Хулія і ви жили у двох помешканнях у цьому самому будинку. [Вона змалку зводила вас із розуму].

ХУАН ЛУЇС (похмуро): Я її любив.

СКРИПАЛЬ: [І любиш...] Так. Любов, а не що інше. Невтомний хробак.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Що пожирає. (Звертаючись до Хуана Луїса). Якщо ви не лікар, то скажіть нам, хто ви.

ХУАН ЛУЇС: Не знаю.

СКРИПАЛЬ: [Треба йому допомогти. Ти] адвокат. Ти зайнявся політикою і тепер є депутатом. Весь із себе ліберал, який прагне знову служити батьківщині.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Знову?

СКРИПАЛЬ: [Ти мав би пам’ятати краще, ніж я]. Він уже був міністром.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (киває): Під началом Його Превосходительства.

СКРИПАЛЬ: Пам’ятаєш, хто був Його Превосходительством, Хуане Луїсе?

ХУАН ЛУЇС (вагаючись): Ні.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (доброзичливо сміється): [Звісно, цього вечора...] Але ж ви пам’ятаєте свій найпрекрасніший акт любові? Той, яким ви почали завойовувати прихильність Хулії.

СКРИПАЛЬ (із меланхолійною похмурістю): Ми ніколи не забуваємо наших найшляхетніших вчинків.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Крім того, це сталося саме тут [, де вона тоді жила зі своїми батьками].

СКРИПАЛЬ: Двадцять один рік тому. (Дивиться, заінтригований, на Хуана Луїса і вказує на нього). [Та ну?] Ти можеш собі це уявити [цього вечора]? У тому віці, в якому зараз перебуваєте ви ... троє?

ХУАН ЛУЇС: Троє?

СКРИПАЛЬ: Так. Ти був тут, у неї в гостях, і з усіх сил намагався заспокоїти її [, стурбовану зникненням її нареченого]. (Кілька секунд тому Хулія вийшла з правої куліси на просценіум. Її освітлює прожектор. Занепокоєна, вона повільно піднімається у вітальню і сідає біля столика з телефоном. Водночас музиканти ховаються у напівмороці. Хуан Луїс підходить до Хулії. Залишається освітленим лише передній план вітальні).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, ходімо прогуляймося.

ХУЛІЯ: Я мушу бути тут: а раптом він зателефонує.

ХУАН ЛУЇС: Навіть якщо його затримали, ти не повинна хвилюватись. Це може статись через будь-яку дрібницю. (Сідає біля неї). Тепер затримують багатьох студентів. Ти ж не вплуталась у щось...

ХУЛІЯ: Фермін не хотів мене залучати. Гадаю, він у чомусь замішаний, але мене до цього не підпускає. (Усміхається). Він каже, що мені бракує підготовки. [Говорити то він говорить мені багато... про все. Про ганьбу, в якій ми, як він каже, живемо]. (Вона підводиться і починає нервово ходити). [Крістіна також не потикає носа до себе додому... Ти не міг би довідатися, чи його затримали?

ХУАН ЛУЇС: Не знаю, чи зможу я щось з’ясувати...

ХУЛІЯ: Звісно, що зможеш! Або, може, твій батько. У вас є становище, зв’язки...

ХУАН ЛУЇС: У вас також, Хуліє.

ХУЛІЯ: Не такі. І мої батьки зараз в маєтку мого дядька...] Я не знаю, що робити.

ХУАН ЛУЇС: [Я спробую щось дізнатись якомога скоріше. (Дивиться на свій годинник). Нині це вже неможливо. Завтра зранку. (Усміхається). Не вішай носа, маленька]. Можливо, попросту йдеться про якусь його засторогу... і тільки. (Підходить до неї і кладе руку їй на плече). [Ну ж бо, годі говорити. Зараз ми підемо випити вина і трохи розвіятися].

ХУЛІЯ: [Але ж я не можу... А якщо він зателефонує, або хтось інший? (Він зітхає.] Вона знову сідає). Я дуже вдячна тобі, Хуане Луїсе, за товариство і підтримку.

ХУАН ЛУЇС: Перестань. ([Проходжується туди-сюди]. Чоловік у світлому костюмі підводиться і підходить до нього. Хуан Луїс обертається і здивовано дивиться на нього). Хуліє. Маєш гостя.

ХУЛІЯ. (Обертається і дивиться на незнайомця). [Я його не знаю]. (Підводиться). Як ви увійшли?

ХІНЕС (демонструє розгорнуте посвідчення): [Показавши це]. (Усміхається). Хінес Пардо, інспектор поліції. (Вона дивиться на нього, смертельно налякана).

ХУАН ЛУЇС (сухо): Чого вам треба?

ХІНЕС: [Питатиму я]. Ви хто?

ХУАН ЛУЇС: Хуан Луїс Паласіос, ліценціат права. Я мешкаю в цьому будинку.

ХІНЕС: Либонь, ви син полковника Паласіоса?

ХУАН ЛУЇС: Саме так.

ХІНЕС: Буду вам вдячний, якщо ви не утруднюватимете. (Звертаючись до Хулії). [Вас звуть Хулія Мендес?

ХУЛІЯ: Так.

ХІНЕС:] Ваш батько вдома?

ХУЛІЯ: Батьків немає... [Вони повернуться за кілька днів].

ХІНЕС: Шкода. Бо вам доведеться піти зі мною.

ХУАН ЛУЇС (робить до нього крок): Що?

ХІНЕС: Прошу вас, не втручайтесь. [Коли ви визнаєте за ліпше, сеньйорито].

ХУЛІЯ: Для... чого?

ХІНЕС: В управлінні вам скажуть. (З риданням Хулія ховається в обіймах Хуана Луїса).

ХУАН ЛУЇС: Заспокойся, Хуліє. Дозволь мені [поговорити].

ХІНЕС: Сеньйоре Паласіосе, я повинен виконати свій обов’язок. [Знову прошу вас...]

ХУАН ЛУЇС: А я вимагаю від вас пояснень! Не можна затримувати сеньйориту, яка нічого не зробила.

ХІНЕС: Що ви там знаєте!

ХУАН ЛУЇС: Більше, ніж ви! І я зараз же беру на себе функції її адвоката. У вас є ордер на її арешт?

ХІНЕС: Він не потрібен.

ХУАН ЛУЇС (іронічно): Ні? Допоки у вас його нема, ви не можете забрати сеньйориту.

[ХІНЕС (робить до нього крок): Хочете стати мені на заваді?

ХУАН ЛУЇС] (відстороняє Хулію і стає супроти поліцейського): [Так!]

ХІНЕС: Ви дуже молодий. Раджу вам не вдавати із себе Дон Кіхота. Чинити перешкоди діям поліції — це вам може дорого обійтися.

ХУАН ЛУЇС: Така ваша мова? А тепер послухайте мою. Ви дуже молодий. [Раджу вам не перевищувати свої повноваження]. І не змушуйте мене висувати проти вас звинувачення чи шкодити вам.

ХІНЕС (саркастично): Ви — мені?

ХУАН ЛУЇС: Так, я. Син полковника Паласіоса, особиста Військова медаль, член військового штабу Його Превосходительства... Хоча, можливо, мені не треба буде звертатися до батька. Я працюю в адвокатській конторі Санса Молеса. Ну, ви знаєте: засновник партії... Нова Іспанія не відмовляє ні в чому тим, хто врятував її від хаосу [, ані їхнім родичам]. Ви мене розумієте.

ХІНЕС (роздосадуваний): Сеньйоре Паласіос, прошу вас...

ХУАН ЛУЇС: Я дозволяю вам тільки поставити питання сеньйориті в моїй присутності. [Нічого не бійся, Хуліє. (Звертаючись до Пардо). Хочете щось запитати?]

ХІНЕС: Перш за все я протестую...

ХУАН ЛУЇС: Запитуйте, а не протестуйте! Що ви хочете знати?

ХІНЕС (украй роздратований, однак стримується): Сеньйорито Мендес, чи знайомі ви з Ферміном Сорією? (Заскочена, вона дивиться на Хуана Луїса).

ХУАН ЛУЇС: Кажи правду.

ХУЛІЯ: Так...

ХІНЕС: Ви наречені?

ХУЛІЯ: Ми зустрічаємось.

[ХІНЕС: І більше нічого?

ХУЛІЯ: Не розумію.]

ХІНЕС: Чи не є ви також... товаришами в одній підпільній організації?

ХУЛІЯ: Ні!

ХІНЕС (недовірливо усміхається): Сорію затримали, висунувши йому звинувачення у веденні підпільної роботи проти безпеки держави. Він назвав нам імена своїх спільників. Серед них є ваше.

ХУЛІЯ: Це неправда!

[ХІНЕС (співчутливо хитає головою): Не вірите? В управлінні зізнаються... у всьому. Ми вміємо допитувати.

ХУАН ЛУЇС: Також визнають неправду.]

ХІНЕС (люб’язним тоном, звертаючись до Хуана Луїса). [Можливо. Але треба буде це з’ясувати]. Ви ж бачите, що я не можу не забрати сеньйориту зі собою. (Хулія знесилено сідає).

ХУАН ЛУЇС: Можете. Сорія звинуватив її у чомусь конкретному?

ХІНЕС: Я не мав би цього казати... Він заявив, що вона допомагала йому поширювати пропаганду.

ХУЛІЯ: Не можу... в це повірити!

ХУАН ЛУЇС (якусь мить розмірковує): Хуліє, можливо... йому зламали дух... [Там навіть той, хто здається найміцнішим, може піддатися.

ХУЛІЯ: Навіть фальшиво звинуватити?

ХУАН ЛУЇС: Аби позбутися певного тиску...

ХІНЕС (протестуючим тоном): Послухайте, сеньйоре Паласіосе...]

ХУЛІЯ: Ти кажеш, що Фермін є боягузом?

ХУАН ЛУЇС (м’яко): Я лише кажу, що ці пани вміють добиватись результату. (Хулія стримує ридання і ховає лице в долонях).

ХІНЕС (кисло): Ми добиваємося результату, бо мусимо захищати мир Іспанії. І спокій усіх вас!

[ХУАН ЛУЇС (примирливо): Дозвольте вас дещо запитати. Вашим комісаром є сеньйор Монтес?

ХІНЕС: Так.

ХУАН ЛУЇС: Якось я з ним розмовляв. Це він наказав її затримати?

ХІНЕС: Звісно!]

ХУАН ЛУЇС: Інспекторе, я є близьким другом цього дому. Це порядні люди, політично бездоганні. І я впевнений, що Хулія не вчинила жодного злочину. Хочу попросити вас про велику послугу [, і не сумнівайтеся, що я зумію віддячити]. Ми з вами удвох зараз підемо в управління. Я впевнений, що сеньйор комісар мене послухає [і скасує цей наказ]. Сорія підписав своє свідчення?

ХІНЕС: Ви не повинні у мене це питати.

ХУАН ЛУЇС: Ясна річ, він ще не підписав. [Слідство не завершене]. То й на краще. Комісар зрозуміє, що не треба провокувати скандал, арештовуючи дівчину з такої порядної родини через зізнання, породжене страхом. І в тому самому будинку, де живе полковник Паласіос, який знає її з дитинства! [Ні. Вона залишиться поза цією неприємною справою]. Ви дозволите мені піти з вами до сеньйора Монтеса?

ХІНЕС: Залишивши сеньйориту тут?

ХУАН ЛУЇС (сміється): Запевняю вас, що вона не втече! Ви ж бачите: вона не зробила цього перед тим, як ви прийшли. [Вона невинна]. (Коротка пауза). Зробите мені таку послугу?

ХІНЕС (знехотя): [Відкладаючи затримання,] я ризикую... Гаразд. Ходімо зараз же, бо, може, мені ще треба буде повернутись.

ХУАН ЛУЇС: Дякую! (Звертаючись до Хулії). Кепський з мене заступник, якщо я не доб’юся, аби цей пан не повертався. [(Вона, дуже зворушена, підходить до нього. Він оповиває її руками).

ХУЛІЯ (пошепки): Що могли зробити Ферміну?

ХУАН ЛУЇС: Не думай про це. (Відривається від неї)].

ХІНЕС: Я буду радий, якщо мені не доведеться повертатися, сеньйорито. (Вона дивиться на нього і квапливо виходить через праві двері).

ХУАН ЛУЇС (перед тим, як вийти): Ходімо? (Пардо прямує до дверей ліворуч і виходить. Поглинутий спогадами, Хуан Луїс не рухається. Світло знову освітлює музикантів).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: [Інспектор не вернувся,] і наступного року ви одружилися. Сорію засудили на п’ять років, але вона не хотіла відтоді навіть згадувати його ім’я.

СКРИПАЛЬ: То був своєчасний і добрий вчинок на користь Хулії. Можеш згадати багато схожих?

ХУАН ЛУЇС: Замовкніть. Я стомився.

СКРИПАЛЬ: Ніч була довга, але вже світає.

ХУАН ЛУЇС (обертається і сікається до них): Хто ви такі?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ви не знаєте?

ХУАН ЛУЇС: Ні.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: [Тоді] й ми не знаємо.

СКРИПАЛЬ: Спи. (Обидва музиканти з порозумінням перезираються. Зі смичками на струнах, вони, схоже, готові грати, але не роблять цього і завмирають нерухомо. Хуан Луїс здивовано на них дивиться і обертається, заплющивши очі. Освітлення згасає до абсолютної темряви. Майже відразу вітальню заливає яскраве природне світло. Еркер сховався за велетенським гобеленом. На канапі сидять Хулія і Крістіна).

КРІСТІНА: Коли ваша річниця?

ХУЛІЯ: За вісім днів. (Безрадісно). Буде концерт: Хуан Луїс запросив дуже добре тріо... [Гратимуть твори Бетховена. Прийдеш?

КРІСТІНА: Я не подобаюсь твоєму чоловікові.

ХУЛІЯ: А яке це має значення?]

КРІСТІНА: [Волію не створювати тобі ще більше проблем]. Ти приймаєш ті піґулки, які я тобі прописала?

ХУЛІЯ: [Ну, аякже!] Тільки на цьому я й тримаюся... Піґулки і тютюн. (Бере із сигаретниці цигарку і встає).

[КРІСТІНА: Твоя депресія колись відступить, от побачиш. Але ти мусиш сама собі допомогти.

ХУЛІЯ: Як? (Проходжується у курить).]

КРІСТІНА: Є виставки, театри, добрі книжки... Навіть захопливі справи.

ХУЛІЯ (понуро): [Я ходжу, дивлюсь, читаю... Але] мене вже ніщо не захоплює.

КРІСТІНА: Ти не хотіла б проконсультуватись з якимось психіатром? Я ним не є.

[ХУЛІЯ: Він пропише мені ті самі піґулки, що й ти?

КРІСТІНА (сміється): Може, й так.]

ХУЛІЯ: [До того ж я не терплю чужих...] Я звернулася до тебе, бо ти моя давня подруга.

КРІСТІНА: Чи не хотіла б ти, позаяк не можеш мати дітей...?

[ХУЛІЯ: Через якусь дурну інфекцію, яка зробила мене ні на що не здатною!

КРІСТІНА: Не все так трагічно. Ти не думала] усиновити дитину? Дитина могла би наповнити твоє життя... [(Стишує голос). І навіть зцілити тебе.]

ХУЛІЯ: Якщо вона не моя, то я її не хочу.

КРІСТІНА: Вона буде твоєю! Значно більше [, ніж ти собі уявляєш. Більше,] ніж є деякі діти для своїх матерів.

[ХУЛІЯ (розпаляється): Ти досі не розумієш? Мені потрібне щось інше.]. (Вона підходить і сідає в крісло). [Перед тим, як змиритися з дитиною...

КРІСТІНА: Змиритися?]

ХУЛІЯ: Усиновлення означало би остаточне прощання з іншим почуттям... відчути яке я не зрікаюсь.

КРІСТІНА: Ти маєш на увазі любов між чоловіком і жінкою?

ХУЛІЯ (відводить погляд): Припускаючи, що вона існує.

КРІСТІНА (м’яко): Може, це щось фізичне? Ти не почуваєшся вдоволеною від ваших шлюбних стосунків?

ХУЛІЯ: Спочатку все йшло непогано... Але дуже скоро я охолола.

КРІСТІНА: З якоїсь конкретної причини?

ХУЛІЯ: Звідки мені знати? Мені все спротивіло... і йому також. [Це беззмістовне життя...] (Підводиться). Ці порожні роки... [Не знаю.] (Вона проходжується, жадібно курячи). Ми вже віддавна спимо в окремих спальнях.

КРІСТІНА: Але це... дуже серйозно! [Він став тобі бридким?

ХУЛІЯ: Це не обрида...

КРІСТІНА: Тоді що?

ХУЛІЯ: Не знаю.

КРІСТІНА (за якусь мить): Мабуть, ти змушуєш його страждати...]

ХУЛІЯ: Мені шкода. Я вже не витримую цих виливів почуттів. (Пауза).

[КРІСТІНА: А якби ти повернулася на медичний факультет? Медицина іноді сувора, але вона завжди поглинає.

ХУЛІЯ: В моєму віці? Не жартуй.] (Підходить до столу, гасить сигарету і знову сідає).

КРІСТІНА: Політика, якщо вона тебе цікавить... Твій чоловік є політиком.

[ХУЛІЯ: Не цікавить мене його політика.

КРІСТІНА] (совається по дивану, щоб наблизитися до неї): [А та, що не його?]

ХУЛІЯ (сміючись): Не намагайся мене навернути, Тіно. Всяка політика — це ошуканство. [І його, і твоя...] Хоча дехто з вас займається нею щиро.

КРІСТІНА: Від скількох людей правиці я це чула?

ХУЛІЯ: Я не належу до правиці.

КРІСТІНА: Належиш, ясна річ. Через своє становище, бо твій чоловік є правим [, через те, що маєш привілеї, яких інші не мають... Так легко зневажати політику, але, зневажаючи її, ти також нею займаєшся]. Я знаю багатьох таких жінок. Поки вони грають у покер і зневажають політику, їхні чоловіки роблять політику, необхідну для того, аби вони й далі могли грати в покер.

ХУЛІЯ (роздосадувана): Ти несправедлива [і сувора до мене], Тіно. [Я знаю ці аргументи, однак вони мене не переконують, бо є примітивними.] Бідний чи багатий — увесь світ грає в покер чи в що б там не було!

КРІСТІНА: Навіть я інколи, чому ж ні? [зрідка, бо треба стільки зробити, що не можна втрачати часу.] Кілька песет, подекуди, які тебе ні збагатять, ні розорять, якщо програєш... Це не якісь шалені гроші.

ХУЛІЯ: Яка дурниця! (Встає і проходжується). Ті шалені гроші, на які, на твою думку, граємо ми...

КРІСТІНА: Щодня.

ХУЛІЯ: Та хоч би й щодня! Вони також нас ані збагачують, ані збіднюють.

КРІСТІНА: Можливо. Все відносно. Але скільки політики, аби оберегти ці статки і це тринькання, га?

ХУЛІЯ (знервована і збуджена): Ти називаєш мене спільницею? Ти ж сама бачиш, як мало мені прислужилося бути серед привілейованих.

КРІСТІНА: Це ще одна причина, щоб ти ставила собі питання. Хіба тебе не обходять ті жахіття, що відбуваються?

ХУЛІЯ: А що відбувається? Те саме, що завжди. Всі роб­лять те, що їм хочеться, і нічого не зміниться.

КРІСТІНА: І це я не раз чула від прибічників політики: що нічого не зміниться.

ХУЛІЯ: Тіно, ти мене ображаєш! І змушуєш думати, чи не помилилась я, попрохавши тебе про допомогу!

КРІСТІНА: Як добре все йде! Ти бунтуєш. Ти починаєш жити.

[ХУЛІЯ (хапає іншу цигарку і закурює): Ти з мене кепкуєш?

КРІСТІНА:] Ні. Але [зверни увагу на дещо цікаве:] двадцять років тому ти не думала так зле про політику.

ХУЛІЯ (сумно): Двадцять років тому я нічого не думала [: я була не здатна думати]. І так сталося, що я навчилась думати. (Випускає великий клубок диму). Почала вчитися саме тоді.

КРІСТІНА: Поринути в печаль не означає навчитися думати.

ХУЛІЯ: Я волію печаль, аніж брехню.

КРІСТІНА: Боротьбу за справедливіше майбутнє ти називаєш брехнею? Не варто відвертатися від проблем, які нам досаждають, Хуліє. Проблеми країни є також твоїми. (Похмуро). Тебе зовсім не турбує, наприклад, що терористична діяльність не припиняється?

ХУЛІЯ: Як лівих, так і правих. І нема на це ради.

КРІСТІНА: Іншого разу поговоримо про раду, [бо якась має бути]. І не думай, що я тішу себе ілюзіями! [В моєму віці] я, на жаль, знаю, якими бевзями бувають наші. Нетерплячість, пристосуванство, сектантство... Одне слово, незрілість, про сприяння якій добряче потурбувався попередній режим... Але зараз конче треба зрозуміти, що розгул тероризму може спонукати до фашистського путчу.

ХУЛІЯ (сідає біля телефона): Хуан Луїс каже, що нинішня ситуація є незворотною.

КРІСТІНА: Якщо він хоче сказати, що незмінною, то помиляється, бо все змінюється. І завжди можливий державний переворот, який знову принесе нам трагічні роки. (Вона встає і поволеньки йде в її бік). Знають вони це чи ні, але це саме те, чого домагаються терористи. Містика у них в крові: це якась жахлива... контрреволюційна хвороба. (Підходить до неї). Ти знаєш, що побоюються ще одного неминучого теракту?

ХУЛІЯ: Справді?

КРІСТІНА: Лівиця здобула місця в конгресі і в муніципальних радах. Щораз важче урядувати без неї. Щоб залякати країну червоним жупелом, будуть нові теракти, [а потім вину за них скинуть на лівицю.] (Сідає біля неї). Гадаю, все це тебе непокоїть.

ХУЛІЯ: [Можливо. Але й не захоплює], ні. На жаль.

КРІСТІНА: Хуліє, зацікався політикою, дитиною чи псом, але реагуй! Живи!

ХУЛІЯ (стривожена запалом подруги): Ти мене доведеш до сліз.

КРІСТІНА: Пробач. Іноді я дуже незграбна. (Хуан Луїс заходить через двері, що ліворуч).

ХУАН ЛУЇС (експансивно): [Добридень!] Я вам не заважатиму?

ХУЛІЯ: Ні. Посидиш з нами? (Підводиться і йде, щоб сісти в одне з крісел м’якого меблевого гарнітура).

КРІСТІНА (встає): З тобою, бо я мушу йти.

ХУЛІЯ: Не йди ще! (Плескає по дивану, аби вона сіла).

ХУАН ЛУЇС (підходить): [Звісно! Куди ти поспішаєш? Скажи,] як наша хвора?

КРІСТІНА (підходячи до дивана): Дає собі раду. (Сідає).

ХУАН ЛУЇС: І тільки? (Сідає біля неї). Терпіння.

ХУЛІЯ: Ти пообідав у конгресі?

ХУАН ЛУЇС: Так. Але нині субота, і вечір — для тебе. Підемо до кав’ярні, а потім у кіно. (Звертаючись до Крістіни). [Подивитись той фільм, який ти нам порадила]. (Стукає себе по грудях). У мене вже є квитки.

КРІСТІНА (Усміхається): Це називається оперативність.

ХУАН ЛУЇС: І любов. [І те, і те].

ХУЛІЯ: Мені здається, ти блідий.

ХУАН ЛУЇС: [То був дуже клопітний ранок. І] я погано спав цієї ночі. Мені снився страшний кошмар... який я геть-чисто забув.

КРІСТІНА: Що ви, отці батьківщини, думаєте про неминучий теракт?

[ХУАН ЛУЇС: Теракт?

КРІСТІНА: Усі про це говорять.

ХУАН ЛУЇС: Це лише домисли...] Не думаю, що треба боятись. Контроль є невсипущим.

КРІСТІНА: Не такий вже він невсипущий. Ти сам ходиш без охорони.

ХУАН ЛУЇС: Я вже не є міністром, Крістіно! Простих послів...

КРІСТІНА: Депутатів[2]?

ХУАН ЛУЇС (ледь роздосадуваний): Перепрошую. Аби захистити простих депутатів, поліції би не вистачило. (Пильно дивиться на неї). Послухай: ти ж не натякаєш, що це може бути замах на мене...

КРІСТІНА: Звісно, що ні. Але ти був міністром в уряді знаменитого мерця.

ХУЛІЯ: Та облиште вже це! (Бере ще одну цигарку і закурює).

ХУАН ЛУЇС: Вибач, Хуліє. Ми тебе непокоїмо, а воно того не варте. (Вона встає і проходжується. Він замовкає і з сумнівом на неї дивиться). Нічого не станеться. [Заходи безпеки надзвичайні і] демократія зміцнюється. (Зі сміхом каже Крістіні). І в цьому ми з тобою можемо бути разом!

КРІСТІНА: Авжеж. Навіть ходять чутки, що ти думаєш вступити до соціалістичної партії. (Хулія спиняється і дивиться на них).

ХУАН ЛУЇС: Яка нісенітниця!

КРІСТІНА: Твій останній виступ у парламенті був майже ідеологічною заявою.

ХУАН ЛУЇС: Від імені найпрогресивнішого крила моєї партії. Соціалісти? Можна й так нас називати. По суті, я завжди ним був. Католиком, лібералом і соціалістом. Усе моє життя[3]!

КРІСТІНА: І тоді, коли був міністром?

ХУАН ЛУЇС (за якусь мить): Коли ми остаточно лишимо позаду підозри минулого? Тоді я був лібералом, саме мені треба дякувати за важливі лібералізації, які знаменитий мрець, як ти кажеш, знехотя схвалив. (Дивиться холодно). І я досі настільки ліберальний, що... не противився тому, аби ти піклувалася про мою дружину замість нашого лікаря.

КРІСТІНА: Відчуваю, що як лікарка я тобі не до вподоби. Але до мене звернулася Хулія.

ХУАН ЛУЇС: І я [наполягаю на цьому] це поважаю.

ХУЛІЯ (сухо): Змінімо тему розмови.

ХУАН ЛУЇС: І місце! (Знову усміхається і встає). Підемо до кав’ярні? (Звертається до Крістіни). Знаєш, це наша давня студентська кав’ярня. Хулії забагнулося знову до неї вчащати [і я ходжу з нею, коли можу. Їй вона подобається,] бо зараз там дуже спокійно. [Вона занепадає,] і туди майже ніхто не ходить. Думаю, навіть поліція... [Тодішня радість, той шарварок, для неї вже минули.

КРІСТІНА: Все минає.

ХУАН ЛУЇС: Еге ж]. (Звертаючись до Хулії). Підемо, щойно ти скажеш. (До обидвох). Бо гадаю, консультацію завершено...

КРІСТІНА: Звісно. (Підводиться). [Я йду геть].

ХУЛІЯ: [Ні. Залишся, бо] консультація ще не закінчилась. (Звертаючись до Хуана Луїса). Я приєднаюсь до тебе згодом.

ХУАН ЛУЇС (нахмурившись): Як забажаєш. Прощавай, Крістіно. Подбай про неї. (Подає їй руку. Потім підходить до дружини і робить легенький натяк на те, що хоче її поцілувати. Вона також легенько відхиляє голову).

ХУЛІЯ: До побачення. (Хуан Луїс спускається сходинками вітальні і сідає на диван у кав’ярні. Там він занурюється в читання газети, яка лежала на столі, і час від часу попиває з чашки. З’являється м’яке світло, яке залишає його видимим).

КРІСТІНА: Ти не схотіла, аби він тебе поцілував.

ХУЛІЯ (підходить і сідає біля телефона): Що це дасть?

[КРІСТІНА (підходить): Шкода, що ти така, бо він тебе любить. Тебе не зворушує його почуття?

ХУЛІЯ: У перші роки, може, й зворушувало. Зараз — ні. Вже ні, Тіно! Вже неможливо зворушитись.]

КРІСТІНА (знову сідає біля неї): Отже ти вернулася в нашу кав’ярню?

ХУЛІЯ. (відводить погляд): Так.

КРІСТІНА: Давненько я туди не заглядала. Пам’ятаєш нашу компанію з медичного факультету?

ХУЛІЯ: Авжеж. (Пауза).

КРІСТІНА (поволі): А Ферміна?

ХУЛІЯ (робить зусилля, щоб говорити легким тоном): І його також, ясна річ.

КРІСТІНА: Після його арешту ні ти, ні я вже його не бачили.

ХУЛІЯ: Усі ви наче пропали...

КРІСТІНА (усміхається): Тоді на це були причини.

ХУЛІЯ: Потім ми з Хуаном Луїсом заручилися... Інше життя, інше середовище... (Дивиться на неї). Тобі цікаво, чи бачилася я з Ферміном? Гадаю, одного дня він вийшов на волю, але мене не шукав. Як і я його, певна річ... Мене дивує, що його ім’я не прозвучало тепер в політиці. Може, він її покинув. Ти щось про нього знаєш?

КРІСТІНА (яка слухала її слова зі здивуванням): Отже ти нічого не знаєш... Хай тебе не дивує, що його імені не чути. Фермін помер... (Думає). Вісімнадцять років тому.

ХУЛІЯ (пополотнівши): Що... ти кажеш?

КРІСТІНА: Це вже давня історія. Сподіваюся, вона тебе не сильно вразить. Через три чи чотири роки у в’язниці стався заколот, який було придушено дуже жорстоко. Ферміна забили кийками... і це їм зійшло з рук. (Тиша. Хулія, якій перехопило дихання, схиляє голову. Крістіна бере її за руку). Не картай себе за це. Так буває. (Підводиться). Зараз ти мусиш займатися лише порятунком свого шлюбу... (Кладе їй руку на голову). Або почати нове життя, не думаючи вже ні про Хуана Луїса... ні про Ферміна. Ти ще молода. (Забирає руку, зітхає і дивиться на свій годинник). Телефонуй до мене, коли захочеш. (Виходить у ліві двері і зачиняє їх. Хулія ховає лице в долонях і глухо ридає. Через кілька секунд піднімає голову і машинально поправляє волосся. У кутку кав’ярні спалахує світло. Хулія бере з якогось крісла свою торбинку, спускається сходинками вітальні і дивиться на свого чоловіка. Той підводить очі від газети і встає. Вона підходить до нього. Вони сідають).

ХУАН ЛУЇС: Я замовив тобі лікер.

ХУЛІЯ: Дякую. (Робить ковток). Як тут мало людей.

ХУАН ЛУЇС: І це в суботу. (Коротка пауза).

[ХУЛІЯ: За ці столики сідали ми, з медичного. Ти зі своїми друзями з юридичного сідав там, у глибині.

ХУАН ЛУЇС (усміхається): А тепер ми сидимо за одним.] Розповісти тобі новини? Вони важливі.

ХУЛІЯ (не дивлячись на нього): Розказуй.

ХУАН ЛУЇС: [Дон Хорхе вчора запевнив мене, що до початку нового бюджетного року] мене призначать радником компанії Інделекса. Пам’ятаєш, як я в парламенті домігся, аби ліцензії надали цій та іншим компаніям... Держава мусить розвиватись, і я зробив так лише з огляду на це. Однак тепер мені за це хочуть віддячити.

ХУЛІЯ (розсіяно): Це ні до чого тебе не зобов’яже?

ХУАН ЛУЇС: Ні до чого неморального, ясна річ. Але для мене це великий крок уперед. [Це підприємство є надзвичайно потужним. Його заводами вкритий увесь півострів, і ще двісті є по всьому світі.

ХУЛІЯ: Тобі справді потрібне це призначення?

ХУАН ЛУЇС: Не заради грошей; їх у нас багато. Але] рішення у великій політиці не можна приймати, не беручи до уваги великі економічні сили. Якщо я знову стану міністром, мої зв’язки з цією компанією дуже цьому сприятимуть.

ХУЛІЯ: Знову міністром?

ХУАН ЛУЇС: Я політик, Хуліє.

ХУЛІЯ: Я знаю. Ти не є ні вченим, ні митцем, ні навіть добросовісним механіком. Ти соціаліст... поміркований.

ХУАН ЛУЇС (сміючись): Жартуєш?

ХУЛІЯ (сміючись): Можливо... Можливо.

ХУАН ЛУЇС (перестає сміятись і бере її за руку): Хуліє. (Вона дивиться на нього). Звідки ця злоба? Я був міністром заради тебе...

ХУЛІЯ: Як це?

ХУАН ЛУЇС: Усе, що я роблю, я роблю заради тебе. Щоб ти була щасливою, [щоб мала все, чого захочеш, і щоб...] ти мене трохи любила. (Здавленим голосом). Я не хочу ані турбувати, ані набридати тобі, але... чи не могла б ти бути милостивішою до мене і знову відчинити переді мною двері твоєї спальні? [(Хулія відводить погляд, дуже вражена). Для тебе це також краще, зрозумій! (Вона сумно хитає головою). Ні? Тоді скажи мені, що я можу для тебе зробити. Коли я бачу тебе такою пригніченою, у мене серце кров’ю обливається...] (Однак вона його не слухає. Вже кілька секунд вона дивиться у правий бік сцени. І собі туди глянувши, він запитує її). Що з тобою?

ХУЛІЯ: Це неможливо.

ХУАН ЛУЇС: Що саме?

ХУЛІЯ: За столиком вглибині. Подивися нишком. Той чоловік... з хлопчиськом поруч. (Хуан Луїс обережно дивиться). Хіба це не він?

ХУАН ЛУЇС: Хто?

ХУЛІЯ: Поліцейський, який приходив, аби мене заарештувати.

ХУАН ЛУЇС (непереконливо): Не думаю...

ХУЛІЯ: Це він!.. Хлопець уже йде.

ХУАН ЛУЇС: Мені здається, це не він.

ХУЛІЯ: Це він, [це він]!.. Він нас побачив!

ХУАН ЛУЇС: Він встає.

ХУЛІЯ: Йде сюди.

ХУАН ЛУЇС: Не дивись на нього. (Поблискуючи тепер скельцями затемнених окулярів, Хінес Пардо з’являється справа на передньому плані і зупиняється, усміхаючись. Вони вдають, що не помічають його. Він перетинає сцену і стає перед ними).

ХІНЕС: Перепрошую, пані.

[ХУЛІЯ (здивовано): Чого вам треба?

ХІНЕС:] Можливо, вам неприємна моя присутність. Я також не люблю згадувати ті часи. Тому й покинув роботу в органах багато років тому. [(Звертаючись до Хуана Луїса). Ти пам’ятаєш мене, Паласіосе?]

ХУАН ЛУЇС (холодно): Хінес Пардо.

ХІНЕС (сміється): Він, тільки старший! Дозволиш? (Він сідає на стілець, не чекаючи відповіді).

ХУЛІЯ: Ви, значить, на «ти»?

ХІНЕС (весело): Ми трохи здружились після того прикрого випадку. [(Звертаючись до Хуана Луїса). Ти ж не проти, якщо я й далі так робитиму?]

ХУАН ЛУЇС: Я думав, ти живеш не в Мадриді.

ХІНЕС: Я приїхав учора, аби поговорити з тобою.

ХУАН ЛУЇС: Зі мною?

ХІНЕС: Я думав зателефонувати тобі нині ввечері, але доля звела нас тут... Бач, [тепер я займаюся бізнесом, і] мене запевнили, що ти маєш свою руку в компанії Інделекса. Я хотів би зустрітися з її директором, аби запропонувати йому добру справу.

[ХУАН ЛУЇС: Яку справу?

ХІНЕС: Я хочу як посередник запропонувати йому] придбати земельну ділянку на півдні, ідеальну для побудови нового заводу. Та я не хотів би надокучати твоїй дружині... Якщо я зможу побачитися з тобою завтра вранці, то поясню детальніше.

ХУАН ЛУЇС: Чому ти не написав просто в компанію Інделекса?

[ХІНЕС: Я не міг робити конкретну пропозицію, бо рішення щодо продажу того маєтку ще не прийняте. Однак варто вжити заходів і мати доброго поручителя, як-от тебе, аби підійти до тих панів. Якщо мене ніхто не представить, вони мене не приймуть.

ХУАН ЛУЇС: Ти міг написати мені, перед тим як приїхати.]

ХІНЕС (сміється): Заради Бога, справи так не робляться! Треба мати особисті контакти [, а не витрачати час на писульки]. Ти приймеш мене завтра? Завтра неділя, і ти будеш менше зайнятий. Це нагальна справа. (Вони пильно дивляться один на одного).

ХУЛІЯ: Завтра ми думали поїхати за місто... [Моєму чоловікові треба відпочити.

ХІНЕС: Якщо так...]

ХУАН ЛУЇС (звертаючись до Хулії): Я можу прийняти його зранку. (Вона дивиться на нього здивовано).

ХІНЕС: Мені вистачить двадцяти хвилин!

ХУАН ЛУЇС: Тоді о десятій.

ХІНЕС: Дякую. (Звертаючись до Хулії). [Я не розладнаю вашу поїздку.] На вашому місці я поїхав би вже нині. Як це вам прийшло до голови — сидіти в суботу в такій кафешці?

ХУЛІЯ: А чому ж ні?

ХІНЕС: [Добре хоч, що вона порожня. Але] тепер жодне громадське місце не підходить сеньйору Паласіосу. (Звертаючись до Хуана Луїса). Хіба що зовні тебе чекають твої охоронці...

ХУЛІЯ: Ви думаєте, вони йому потрібні?

ХІНЕС: Отже, їх нема. Яка помилка! Річ не в тім, що щось має трапитись, [пані. Не хвилюйтесь.] Однак колишній міністр мав би вживати застережних заходів.

[ХУЛІЯ: Сеньйор Пардо, прошу вас: поговорімо про щось інше.

ХІНЕС: Пробачте мені манії старого слідчого пса. (Сміючись). Дозвольте запросити вас на чарку?

ХУЛІЯ: Ми вже збиралися йти. Дякую.

ХІНЕС: Тоді я зникаю.] Я зачарований вами, пані. (Цілує їй руку). До завтра, Паласіосе. Це ж треба: зустріти вас тут! Я дуже, дуже радий знову вас побачити. (Хуан Луїс встає і вони тиснуть одне одному руку).

ХУАН ЛУЇС: Я також радий тебе бачити, Пардо.

ХІНЕС: Гарного вечора. (Виходить у ліві куліси авансцени. Хуан Луїс повертається ліворуч і пильно дивиться).

[ХУЛІЯ: Він має рацію. Хтось міг би вистрілити в тебе з вулиці. Або тут, усередині!

ХУАН ЛУЇС (не перестаючи дивитись, бурмоче): Не він, певна річ.

ХУЛІЯ: Я кажу не про нього.

ХУАН ЛУЇС (розслабившись, обертається до неї): Він дався чути. Ще один із багатьох, які просять у нас підтримки... (Знову невпевнений). Либонь, так воно і є. Проте... (Міркує.] Хулія намагається зробити ковток. Вона страшенно тремтить, тож їй це не вдається). [Заспокойся,] Хуліє! [Кажу ж тобі: нема чого боятись.

ХУЛІЯ: Я не боюсь.

ХУАН ЛУЇС:] Ти тремтиш!

[ХУЛІЯ: Це не страх.

ХУАН ЛУЇС: А що ж тоді?]

ХУЛІЯ: Жахливо! Неначе й не проминули роки... [Мені погано.

ХУАН ЛУЇС: Ти маєш таблетки зі собою?

ХУЛІЯ: Ні.]

ХУАН ЛУЇС: Ходімо [додому]. (Збирається вставати).

ХУЛІЯ (зупиняє його): [Ще ні. (Коротка пауза)]. Як ви з цим чоловіком перейшли на «ти»?

ХУАН ЛУЇС: [Почав він. Нахаба.] А я після тієї послуги мав бути люб’язним... Кілька разів він став мені у пригоді в справах адвокатської контори... Стара історія.

ХУЛІЯ (різко): Стара? Це наша історія і вона страшенно жива!

ХУАН ЛУЇС: [Прошу тебе], Хуліє. Тебе почують.

ХУЛІЯ: Така жива, що [хоча це й неможливо] якби зараз відчинилися ці двері і увійшов той, хто вже мертвий багато років, я би не здивувалась... [Поганий сон би закінчився.]

ХУАН ЛУЇС (занепокоєно): [Хуліє,] не думай дурниць! (Вона знову намагається пити. Хуан Луїс тримає її руки, аби допомогти їй). Ти наче сама не своя!

ХУЛІЯ (випивши): Ще б пак! Нині я дізналася дещо, про що не мала й гадки, а тепер знову з’являється цей противний тип. Забагато як на один день!

ХУАН ЛУЇС: Прошу тебе, заспокойся.

ХУЛІЯ: Ти знав, що він помер?

ХУАН ЛУЇС (обережно): Хто?

ХУЛІЯ: Ти знаєш про кого мова.

ХУАН ЛУЇС: Про Ферміна?

ХУЛІЯ:] Він помер у в’язниці від побоїв. Ти це знав?

ХУАН ЛУЇС: До мене дійшли чутки. Це тобі Крістіна сказала?

ХУЛІЯ: Так.

ХУАН ЛУЇС: Кажу тобі щиро, Хуліє: мені ця жінка зовсім не подобається. Звідки у неї той шрам на обличчі?

ХУЛІЯ: Не знаю [, я не питала. Це від ножа?

ХУАН ЛУЇС: Без сумніву. Вона вже тоді його мала?

ХУЛІЯ: Ні.

ХУАН ЛУЇС: Гадаєш, тобі може допомогти лікарка, яка нині завдала тобі цього удару нижче пояса?

ХУЛІЯ: Це не удар нижче пояса.

ХУАН ЛУЇС: Як тобі завгодно. Я, принаймні, допоможу тобі, чим зможу. Ми вже не повернемось у цю кав’ярню.

ХУЛІЯ (іронічно): Боїшся?

ХУАН ЛУЇС: Лише твоїх поганих спогадів. (Бере її за руку). Забудь їх... Заспокойся... Фільм допоможе тобі збутися цього гіркого присмаку. А вечеря з подружжям Альмарса! Він неперевершено розповідає анекдоти.

ХУЛІЯ: І завтра те саме. Фільми, анекдоти, вечері, гра в бінго...

ХУАН ЛУЇС (твердо): І все, що захочеш, Хуліє! Все, чого попросиш.

ХУЛІЯ:] Чому ти не сказав мені, що він помер?

ХУАН ЛУЇС: Я намагаюсь уникати всього, що може тебе засмутити. Я не такий, як Крістіна.

ХУЛІЯ: Засмутити? Ти не знаєш, що кажеш! Щоб я засмутилась через смерть того дурисвіта? (Сміється). Який ти дурник! (Сміється). Знаєш, чому мені б хотілося побачити, як він заходить у ці двері? (Сміється, але голос її тремтить). Бо... бо... я врешті могла би йому сказати: Боягузе! (Плаче). Боягузе! Я вірила в тебе, а ти вбив мою душу... І зараз я така сама мертва, як ти... (Через кілька митей опускається завіса).

II

(Денне світло у вітальні. Обоє дверей зачинені. Зі склянкою віскі в руці Хуан Луїс дивиться просто себе. Трохи повертає голову ліворуч, прислухаючись. Нічого не чує і заспокоюється. Поволі обертається і розглядає гобелен. П’є. Пильний спостерігач міг би зауважити, що його права кишеня трохи відстовбурчується. Він підходить до гобелена і легенько гладить його вишивку, проходячи вздовж нього вправо. Зупиняється і стукає по ньому кісточками пальців. Йому відповідає глухий звук стіни. Проводить рукою по чолу; знову п’є. Підвівши голову, пильно дивиться на розп’яття. Стукіт у ліві двері. Хуан Луїс обертається, напружений, і ступає кілька кроків уперед).

ХУАН ЛУЇС (пильно дивлячись на двері): Увійдіть! (Заходить Пепіта).

ПЕПІТА: Якийсь пан каже, що йому призначено зустріч... Він не назвав себе.

ХУАН ЛУЇС: Хай увійде. (Пепіта виходить і впускає Хінеса Пардо, а потім зачиняє двері).

ХІНЕС (широко усміхається): Як поживаєш?

ХУАН ЛУЇС: Дуже добре. А ти?

ХІНЕС: Чудово! Послухай, ти живеш, як король. Дім став значно розкішнішим. Що ти п’єш?

ХУАН ЛУЇС: Віскі. Вип’єш?

ХІНЕС: Налий і мені. (Хуан Луїс йде до барної шафки, не спускаючи з ока Пардо).

[ХУАН ЛУЇС: Ти не сідаєш? (Ставить свою склянку на шафку).

ХІНЕС: Дякую. (Перетинає вітальню і сідає на диван. Хуан Луїс наливає йому віскі).

ХУАН ЛУЇС: То що там за справа?

ХІНЕС:] Поясню у двох словах. Це вигін у Боділі, [тому містечку на півдні. Там не дуже добра земля, але] шістсот гектарів. Один з її двох власників живе на ній, і треба його переконати її продати. Він погодиться, бо вони банкрути. Поруч тече дуже повноводна ріка. Через містечко проходить залізниця, а за тридцять два кілометри є морський порт. Це унікальна нагода!

ХУАН ЛУЇС: А ціна?

ХІНЕС: Старший з братів згоден не піднімати ціну вище п’ятдесяти мільйонів. Просто халява.

ХУАН ЛУЇС: Скільки льоду?

ХІНЕС: Один кубик і трохи води]. (Довірчим тоном). Від компанії Інделекса вони можуть попросити шістдесят; у кожному разі це даровизна. Чотири для тебе і шість для мене. [Влаштуєш мені зустріч?]

ХУАН ЛУЇС: Хто власники?

ХІНЕС (зі сміхом): Про це пізніше... [Послухай:] я нині ж поїду туди зі старшим братом [і в п’ятницю повернуся]. Якщо ти приймеш мене в п’ятницю о пів на дев’яту, я підтверджу що там і як, а ти мені скажеш, коли ми підемо в компанію Інделекса.

ХУАН ЛУЇС (бере свою склянку і несе йому віскі): Де ти зупинився?

ХІНЕС: Старший брат наполіг на тому, аби я поселився в його домі. (Бере склянку). Дякую. (П’є. Хуан Луїс сідає у крісло поруч).

ХУАН ЛУЇС: Не знаю, чи зможу прийняти тебе в п’ятницю [о тій порі]. Можливо, я буду на засіданні парламентської комісії. Дай мені телефон того пана і я зателефоную.

ХІНЕС: Не турбуйся! Може, я приїду о п’ятій. Зателефоную, і мені перекажуть від тебе, чи можу я прийти о пів на дев’яту; не хочу надокучати тобі раніше. [Послухай, це віскі надзвичайне].

ХУАН ЛУЇС (усміхається): Скільки таємниць! [Либонь, даються взнаки твої старі звички]. Не зізнаєшся, де живеш, не даєш телефону...

ХІНЕС (сміється): Так. Це вже друга натура. Наприклад, входячи, я [відразу] помітив, що [на вулиці і] в домі ти також не маєш охорони.

ХУАН ЛУЇС: Я тобі вже казав.

ХІНЕС (з невинною усмішкою): Однак ти носиш пістолет. І добре робиш. (Хуан Луїс мимоволі лапається за кишеню). [Давня манія все помічати!]

ХУАН ЛУЇС: Зазвичай ношу...

ХІНЕС: Я радий. [Повторюю, що] не треба покладатися на себе. (Зітхає). Натомість я [вже багато років] його не ношу. (Розщіпає піджак). Бачиш? [Скінчилися пригоди, ризик...] Краще жити з бізнесу. Гаразд, не хочу тебе затримувати. То я прийду в п’ятницю?

ХУАН ЛУЇС: [Зачекай]. Поговорімо без поспіху.

ХІНЕС: Сподіваюся, не про старі часи...

ХУАН ЛУЇС: Чому б і ні? [Може, ти думаєш, що тобі вже не друг, але] я завжди згадував тебе з прихильністю.

ХІНЕС: Як і я тебе.

ХУАН ЛУЇС: З усією щирістю, Хінесе. Хоч я й не бачив тебе, відколи ти покинув поліцію, я завжди був у курсі твоїх авантюр. Мені надавали звіти в міністерстві внутрішніх справ, і я [тлумачив їх навіть краще, ніж вони, бо, знаючи тебе,] вмів зібрати докупи деталі, яких там не зв’язували. (Нахиляється до нього). Я знаю, чим ти займався усі ці роки.

ХІНЕС (уважно слухаючи, витягає пачку сигарет): Закуриш?

ХУАН ЛУЇС: [Давно] покинув. Не треба сприяти інфаркту.

ХІНЕС (закурює): [Припускаю,] ти про особливі послуги...

ХУАН ЛУЇС: Але не державі.

ХІНЕС: Ультраправі організації, аналогічні поліцейські органи за кордоном... Еге ж?[4] Як бачиш, я з тобою також відвертий. Але це не мало б тебе дивувати. Був час, коли ти це схвалював.

ХУАН ЛУЇС: Думаєш, уже не схвалюю? Тепер усі ми мусимо зіграти цю жалюгідну партію в демократію, але в надії одного дня повернути справжню Іспанію. [І якщо для цього треба буде вдатися до насильства, Бог нас пробачить.

ХІНЕС: Мене дивує, що ти і далі так думаєш. Нині ти маєш публічний образ новонаверненого в лібералізм.

ХУАН ЛУЇС: Нам довелося виявити цю гірку правду: що більшою є свобода, то більшими лицемірами треба бути.

ХІНЕС (якусь мить розмірковує): Тобі не треба було казати мені цього.

ХУАН ЛУЇС: Ми друзі.]

ХІНЕС: [Я тебе не видам. Ти знаєш, що я завжди був тобі вірний. Однак] мушу сказати, що вже не поділяю твоїх поглядів.

ХУАН ЛУЇС: Вони були твоїми!

ХІНЕС: Уже ні. Не дури себе: треба пристосовуватись до нової ситуації, бо вона незворотна. Тому я покинув авантюрне життя заради бізнесу.

ХУАН ЛУЇС: Нема ніякого бізнесу. (Встає і проходжується). Тебе тут ніхто не пам’ятає. [Навіть в Управлінні безпеки про тебе вже майже нічого не знають]. Але я роздобув приватні звіти. І знаю, що ти причетний до двох останніх убивств на півночі. (Пардо трохи здивований). Як бачиш, я добре поінформований. Я також міг би розповісти тобі про [пограбування банків, помешкань,] контрабанду зброї... і навіть про твою діяльність за кордоном. Хочеш подробиці?

[ХІНЕС (м’яко): Я навіть не озброєний.

ХУАН ЛУЇС: Бо ти вже не виконавець. Ти організатор.]

ХІНЕС: Ти збожеволів?

ХУАН ЛУЇС: [Я знаю, що кажу, і ти не змінився; я тебе знаю.] (Підходить і стишує голос). Убивство, що потрясло всю країну рік тому, тут, в Мадриді, має твою печать. А тепер (сідає), коли всі бояться ще одного схожого вбивства, з’являєшся ти.

ХІНЕС: Аби поговорити з тобою.

ХУАН ЛУЇС: Ні. Наша зустріч була випадковою. Але ти помітив, що ми тебе впізнали, і вирішив привітатися з нами і вигадати всю цю історію про вигін, що продається, аби я нічого не запідозрив.

[ХІНЕС (сміючись): Чи приїхав би я, ризикуючи, що мене впізнає хтось із колишніх співробітників в органах?

ХУАН ЛУЇС: Ти вмієш добре маскуватися. І якщо мусив приїхати...]

ХІНЕС (встає. Хуан Луїс і собі встає): Хуане Луїсе, політика робить із тебе параноїка. (Проходжується). Якщо ти думаєш, що я приїхав порішити когось, чому говориш мені про це? Хіба не зручніше було б для тебе закрити на це очі?

ХУАН ЛУЇС: Я кажу тобі про це, аби застерегти тебе.

ХІНЕС (нетерпляче): Я не збираюсь нічого робити! (Сідає біля телефона).

ХУАН ЛУЇС: Цього я й хочу. І не тому, що засуджую такі дії...

ХІНЕС: Вони б мали бути тобі огидними. Бо ти у своїй маячні, либонь, припускав, що йдеться не про те, аби ліквідувати ватажка наволочі, а порядного і відомого патріота.

ХУАН ЛУЇС: Так, це огидно. Але, мабуть, неминуче. Щось, що виглядатиме як вчинок революціонерів, і що, либонь, здійснять справжні ультраправі фанатики..., бо в їхні організації зуміли просочитися такі спритні агенти, як ти.

ХІНЕС (сміється): Це краще, ніж шпигунська кінострічка!

ХУАН ЛУЇС: І небезпечніше. [Зупини це і щезни. Бо як ні, то] тебе схоплять.

ХІНЕС (холодно): Через твій донос?

ХУАН ЛУЇС: Якби я хотів на тебе донести, то не попереджав би тебе. Однак уряд уже не може допустити більше убивств, якщо хоче втриматися. І я чудово знаю, що розгорнуто колосальні заходи безпеки. [Ти не зможеш нічого зробити. А якщо зумієш, то не втечеш.] Застерігаю тебе як друг: облиш це.

ХІНЕС: Не сміши мене. Навіть якби всі ті нісенітниці, які ти вигадав, були правдою, я не повірив би в такі суворі запобіжні заходи. Мої колишні колеги ніколи не є такими запопадливими, і серед інших причин ще й тому, що дехто з них не хоче таким бути. Колосальні заходи безпеки? Тобі навіть не дали охорони. [Той, хто захоче вчинити таку дурницю, якщо знає своє ремесло, доб’ється свого. (Коротка пауза).]

ХУАН ЛУЇС (зі слабким смішком): Це неможливо.

ХІНЕС: Що саме?

ХУАН ЛУЇС: Може, це я стану призначеною жертвою?

ХІНЕС (регоче): Ти й справді рішився глузду! (Стискає йому руку). Послухай, дурню: в такому разі я би не радив тобі мати охоронців. І якщо одного дня хтось загине..., то не думаю, що це будеш ти, попри всі нагоди, які ти даєш. Через твою загибель ніхто не повстане. (Забирає свою руку).

ХУАН ЛУЇС: Не роби цього.

ХІНЕС: [Заспокойся, чоловіче! Думаєш,] маючи такий задум, я намагався би його здійснити, знаючи, що ти насторожі? [Я мусив би відкласти операцію, змінити людей... (Заходиться сміхом). Тож не тремти через мене.]

ХУАН ЛУЇС: Хіба що вже пізно відступати [; хіба що ти розраховуєш на надійну криївку; хіба що твоя авантюрна натура спонукає тебе ризикувати, бо ризик є завжди].

ХІНЕС (сухо): Облишмо це. (Дивиться на годинник і встає). У п’ятницю я зателефоную, і якщо не буде контрнаказу, прийду до тебе ввечері. Подобається тобі це чи ні, але тепер я займаюся бізнесом. Сподіваюся, що в Інделексі кметять ліпше, ніж ти, і не упустять цього вигідного діла. Бувай. (Йде до дверей і спиняється, зачувши Хуана Луїса.)

ХУАН ЛУЇС: Тобі кінець... Не кажи завтра, що я тебе не попереджав.

ХІНЕС (роздосадуваний обертається до нього): Послухай, недоумку, [ти перегинаєш палку. Сподіваюсь, що] тобі ж не спаде на думку настукати, аби за мною тепер стежили [і не зробиш цього, коли я повернуся в п’ятницю]. Це була би марна трата часу і ти зробив би із себе посміховисько... (Усміхається). Але ні. Ти не зробиш проти мене нічого такого, про що я міг би дізнатися. Бо це би змусило мене забути про мою повсякчасну відданість тобі... і розголосити дещо...

ХУАН ЛУЇС: Хінесе!

ХІНЕС: Ні. Ти не зробиш нічого проти мене. (Доброзичливо плескає його по плечу). Прокинься! Тобі сняться нісенітниці! До п’ятниці! (Простягає йому руку, цієї ж миті відчиняються праві двері і заходить Хулія).

ХУЛІЯ: Вибачте...

ХІНЕС: Бажаю вам гарно провести день за містом, пані. Я вже йду.

ХУЛІЯ (дзвонить у дзвіночок): Я, власне, прийшла нагадати Хуану Луїсу, що нам ще треба послухати літургію...

ХУАН ЛУЇС: Ми зараз же підемо. (Відчиняються ліві двері, і заходить Пепіта).

[ПЕПІТА: Ви мене кликали?]

ХУЛІЯ: Проведи пана до виходу.

ХІНЕС (вклоняється): Пані...

ХУЛІЯ: Гарного вам дня. (Пепіта відступає, аби дати пройти Пардо, виходить за ним і зачиняє двері. Пауза. Хулія закурює цигарку). Чого хотів цей чоловік?

ХУАН ЛУЇС: Ти вже знаєш. Зустрітися з доном Хорхе.

ХУЛІЯ: І більше нічого?

ХУАН ЛУЇС (йде і сідає на канапу): [Про тодішні справи ми не говорили, якщо ти про це. Він був дуже тактовний.]

ХУЛІЯ: Я запитую, бо бачу, що ти знервований.

ХУАН ЛУЇС: Це тобі здається. (Він нервово потирає руки).

ХУЛІЯ (сідає): Можеш не розповідати. [Зрештою,] мене це не обходить.

ХУАН ЛУЇС: Це звичайні клопоти. Ти б хотіла поїхати в гори? [У мене призначено діловий ланч, але я можу його скасувати.]

ХУЛІЯ: Не маю бажання. Вчора я сказала тому чоловікові про поїздку на той випадок, якби ти не хотів його прийняти.

ХУАН ЛУЇС (дивиться на годинник): Дякую. Тоді йдемо на літургію?

ХУЛІЯ: Вибач... Я знаю, що тобі це неприємно. Я не в настрої для цієї церемонії. [До того ж я чекаю на гостю.]

ХУАН ЛУЇС (встає і підходить до неї): У тебе ні на що немає настрою... Та якщо ти не просиш Бога полегшити твої страждання, то як він тобі допоможе?

ХУЛІЯ (встає, побачивши, що він підходить, і поволі відходить): Змінімо тему.

ХУАН ЛУЇС (йде за нею): Ти втрачаєш віру. Тож твоя самотність є навіть більша за мою.

ХУЛІЯ: Ти почуваєшся самотнім?

ХУАН ЛУЇС: Ти знаєш, що так.

ХУЛІЯ: Однак ти легко знаходиш розраду.

ХУАН ЛУЇС: Не розумію, про що ти.

ХУЛІЯ (сміється): Про твої грішки... з Пепітою.

ХУАН ЛУЇС: Хуліє!

ХУЛІЯ: Ти часто у них сповідаєшся? (Він відводить погляд). «Отче, аби полегшити свою самотність, я мушу облегшити свою плоть з покоївкою [моєї дружини. Ви мені відпустите гріхи, правда ж?] Обіцяю більше не грішити... впродовж кількох годин». (Підходить до дивана, щоб сісти)

ХУАН ЛУЇС: Ти не думала, що в цьому почасти твоя вина?

ХУЛІЯ: Хто говорить про вину? Я не влаштовую тобі сцени ревнощів і ні за що не докоряю. Мені на все це вже начхати. Не пропусти свою літургію. (Хуан Луїс підходить до неї і сідає поруч. Вона хоче встати, та він її затримує).

ХУАН ЛУЇС: Не йди. Думаєш, я не намагаюся стримуватись? [Є жінки, які не можуть зрозуміти владності таких бажань.

ХУЛІЯ (ущипливо): Ти закидаєш мені фригідність?

ХУАН ЛУЇС: Ні, бо ти на неї не страждаєш...] Дозволь мені розповісти тобі те, що сказав мені мій сповідник одного дня, коли я говорив йому... саме те і так, як ти уявила собі.

ХУЛІЯ: Як цікаво.

ХУАН ЛУЇС: [«Чому ти не переконаєш її прийти поговорити зі мною?» «Отче, я пропонував їй це, але вона не хоче».] «Жона повинна приймати мужа на своєму ложі, сину мій. Так запобігають цим гріхам, а також можливості, що й вона згрішить». (Роздосадувана, вона встає і відходить. Він підносить голос). «Між вашими тілами є порозуміння?» — «Так, отче. Принаймні, було раніше».

ХУЛІЯ (дивиться на нього): Він і про це питав?

ХУАН ЛУЇС: Це розумний священник. [Він питав мене, якими можуть бути причини твоєї депресії. Я сказав, що не знаю, бо у тебе є все, чого забажаєш. Я навіть розповів йому про тижні, які ти провела в Швейцарії, лікуючись сном.

ХУЛІЯ: І що він сказав?

ХУАН ЛУЇС: Що це рутина, а не лікування. Що обслідувати треба душі, а ці пани воліють їх присипляти.

ХУЛІЯ: Мабуть, він має рацію.

ХУАН ЛУЇС (з проблиском надії в погляді): ] Тобі варто було б з ним зустрітися...

ХУЛІЯ (нервово проходжується): Ну, і якого висновку він дійшов?

ХУАН ЛУЇС (підводиться і йде до неї): Він сказав: «Можливо, одного дня ви зможете з’ясувати причину її смутку. А тим часом постарайтесь повернути взаємну ніжність. (Підходить до неї дуже близько). Спробуй пояснити їй, наскільки корисно було б вам повернутися у спільну спальню. М’яко, терпляче...» (Бере її за руку. Вона хоче відійти, дуже розстроєна). Хуліє! Пробач мене за все, чого тобі бракує. На світі нема іншої жінки, яка би важила для мене так, як ти. [І я приречений потребувати тебе більше, ніж ти потребуєш мене. Не будь немилосердною ні до мене, ні до самої себе. Змилуйся... над нами обома.] І хоча ти бачиш зблизька мої численні вади, ти знаєш: я зі шкури лізу ради тебе...

ХУЛІЯ (опустивши очі): Я цього не заперечую.

ХУАН ЛУЇС: Тоді покладися на мене. І дозволь мені покладатися на тебе.

ХУЛІЯ: Я не можу!

ХУАН ЛУЇС: Чому ні? Досить тільки попуститися... Це так солодко — забутися... (Оповиває її руками і хоче поцілувати. Вона вся напружується).

ХУЛІЯ: Ні. (Він намагається її поцілувати). Дай мені спокій! (Задихана, відсувається).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, прошу тебе!

ХУЛІЯ: Це нестерпно. Вибач... Вибач! (Стукіт у ліві двері, які відразу відчиняє Крістіна. В Хуана Луїса похмурніє обличчя, але він одразу ж усміхається).

КРІСТІНА (помічає напруженість): Добрий день.

ХУАН ЛУЇС: Заходь, Крістіно. Склади компанію Хулії. Я мушу йти до церкви, а потім мене чекає діловий обід.

[КРІСТІНА (звертаючись до Хулії): А ти не йдеш на літургію?

ХУАН ЛУЇС (з легким зітханням): Нині в неї ні на що немає настрою.]

ХУЛІЯ: Сідай, Крістіно. Чогось вип’єш?

КРІСТІНА: Ні, дякую. (Звертається до Хуана Луїса, поки йде, щоб сісти у найближчий до круглого столика фотель). Ти поїдеш машиною?

ХУАН ЛУЇС: [Як завжди]. Вона тобі потрібна?

КРІСТІНА: Я питаю, бо треба бути обачним. Майже на кожному розі стоять озброєні автоматами поліцейські. Люди на них не дивляться, але вони налякані. Гадаєш, убивства продовжаться?

ХУАН ЛУЇС: Сподіваюся, що ні. Попри все країна потроху оговтується.

КРІСТІНА: Я не впевнена. Надто багато є фанатиків... Можливо, є платні вбивці... А ще є багато тих, хто ностальгує за диктатурою, хто вину за теракти скидає на демократію, зручно забуваючи, що в часи знаменитого мерця їх було немало... (Мимоволі легенько торкається шраму на щоці). Вибач.

ХУАН ЛУЇС (дуже роздосадуваний): За що? Я не ностальгую і не налаштований проти демократії!

ХУЛІЯ (голосно): Тіно!

КРІСТІНА (здивована її тоном): Що таке?

ХУЛІЯ: Ти торкнулася шраму, коли говорила про фанатиків?

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, прошу тебе! Яка безцеремонність!

ХУЛІЯ: Твоя правда. Не зважай на мене.

КРІСТІНА: Навпаки. Я відповім на твоє запитання.

ХУЛІЯ: Будь ласка, не кажи нам нічого! Яка я дурепа.

КРІСТІНА: Про це писали в газетах. Але тоді діялося багато чого...

ХУАН ЛУЇС: Його ледве помітно.

КРІСТІНА: Я трохи його підлатала.

ХУЛІЯ: Він тебе не псує.

ХУАН ЛУЇС: Звісно, що ні.

КРІСТІНА (з усмішкою дивиться на нього): То було минулого року, перед виборами. Я з іще одним товаришем розклеювала листівки, коли на нас накинулась ватага молодиків, озброєних ланцюгами і ножами[5].

ХУЛІЯ: Який жах! (Повільно підходить і сідає біля телефона).

ХУАН ЛУЇС: Правосуддя покарає цих бандитів! [Ми з ними покінчимо!]

КРІСТІНА: Можливо. Хоча ми заявили в поліцію про напад, однак їх не знайшли.

ХУАН ЛУЇС: Цій загайності також буде покладено край! Більше жодного убивства не терпітимуть!

КРІСТІНА: Ті не були вбивцями... наразі. І ймовірно, їхня скверна була захована так глибоко, що вони самі про неї не знали. Найстаршому не було ще й сімнадцяти [, а я була зрілою, але не бридкою жінкою. Той, хто на мене напав, либонь, хотів би накинутись на мене в інший спосіб... Може, він несмілий з жінками і захотів поквитатися з однією з них за свої фрустрації... Бідака.]

ХУАН ЛУЇС: Але ж він хотів скалічити тебе на все життя!

[КРІСТІНА: Звісно.

ХУАН ЛУЇС: Йому це не вдалося. Ти далі гарна і приваблива.

КРІСТІНА: Що я можу сказати... Треба мати на собі таку мітку, як ця, аби зрозуміти, що є люди, яким неприємно з тобою бути.

ХУЛІЯ: Хіба таке може бути?]

КРІСТІНА: Не переймайся. (Сміється). Зрозумій: я не вийшла заміж не через цю недавню халепу. Ні, ті шмаркачі мене не здолали.

ХУАН ЛУЇС: І ми всі з цього раді. (Знову дивиться на годинник). Я вас покидаю. Мені вже час. [(Звертаючись до Крістіни). Пообідаєш із Хулією?

ХУЛІЯ: Для цього я її й покликала.

ХУАН ЛУЇС: Чудово. Ти вечерятимеш вдома, Хуліє?

ХУЛІЯ: Так.

ХУАН ЛУЇС: Тоді до вечора.] Бувай, Крістіно. (Подає їй руку). Розваж її.

КРІСТІНА (люб’язно): Зроблю все, що можу. (Хуан Луїс перетинає сцену, виходить у ліві двері і зачиняє їх). [Він тебе не поцілував.

ХУЛІЯ: Намагався кілька хвилин тому.] (Виймає із сигаретниці цигарку).

[КРІСТІНА: Може, через це] він виглядає [таким] знервованим.

ХУЛІЯ: [Він справді знервований? Але не через те, що не поцілував мене.] Він і до того був таким. (Замислена, вона закурює сигарету, встає і починає проходжуватися).

КРІСТІНА: Ти дозволиш поставити тобі деякі делікатні питання?

ХУЛІЯ: Прошу дуже.

КРІСТІНА: Думаю, ти не втримаєшся на плаву, якщо не наважишся розібратися в самій собі...

ХУЛІЯ (підходить до неї, усміхаючись): Ти мене інтригуєш.

КРІСТІНА: Чому ти мене розшукала через стільки років?

ХУЛІЯ: Мені потрібний був лікар.

КРІСТІНА: У вас є свій.

ХУЛІЯ: Але ти жінка, і нас пов’язує дружба. (Відходить).

КРІСТІНА: [Не надто міцна,] її розірвано багато років тому.

ХУЛІЯ: [Мені не йдуть з голови] ті шалапути. Як можна нападати на беззахисну жінку? Вони просто боягузи.

КРІСТІНА: Не змінюй тему розмови, Хуліє, і скажи мені: ти була закохана в Хуана Луїса?

[ХУЛІЯ: Він був такий уважний і милий...

КРІСТІНА: Але ти його не любиш.

ХУЛІЯ: Гадаю, це нормальна річ. Майже всі знайомі мені пари терплять одне одного й не більше. І це коли терплять...

КРІСТІНА:] А він тебе любить.

ХУЛІЯ: Або тільки жадає. [Я не впевнена.] Як жадає цю хвойдочку, що в нас за покоївку, з якою він спить.

КРІСТІНА: Що ти кажеш?

ХУЛІЯ: Попереджаю: мені до цього байдуже. Копирсаючись у цій бридоті, ти мені не допоможеш.]

КРІСТІНА: Якщо Хуан Луїс жадає тебе по двадцяти роках шлюбу, це означає, що він тебе кохає.

ХУЛІЯ (іронічно): Це було б дуже дивно!

КРІСТІНА: Не надто. На це можуть бути різні причини. Але зараз мене цікавить не те, чому твій чоловік і далі тебе любить, а те, чому ти в депресії.

ХУЛІЯ: Ох! У цьому велика частка його вини!

КРІСТІНА: Чому?

ХУЛІЯ (проходжується): Він всередині порожній. [Майже не читає. В ніщо не вірить, хіба що в Бога..., якщо він і справді в нього вірить. І в пустослів’я, яким переповнені його уста, він також не вірить.

КРІСТІНА: Звідки ти це знаєш?

ХУЛІЯ: Я помічаю, що це звучить фальшиво.] У нього в думках лиш одне: аби знову стати міністром і ще більше збагатитися... Двадцять років я бачу, як він тільки й чекає, як відхопити якусь посаду по блату, мені цього досить. (Підходить до неї). [Я також варта осуду за моє безтурботне життя, я знаю.] (Гасить цигарку в попільничці на круглому столику і сідає).

КРІСТІНА: Я шукаю навпомацки. Хуліє... Ти телефонуєш давній подрузі Ферміна через двадцять два роки. Ти не думаєш, що твоя хвороба — це ностальгія?

ХУЛІЯ (знервована, не дивиться на неї): Ностальгія?

КРІСТІНА (встає і підходить до неї): Для людини зі слабкими нервами, як у тебе, порівняння чоловіка і того чудового хлопця може стати нав’язливою ідеєю... Він помер, але ти цього не знала. (Сідає поруч із нею). Може, ти покликала мене, аби щось дізнатися про нього?

ХУЛІЯ (нахмурена): Я аж забагато знала про нього.

КРІСТІНА: Забагато?

ХУЛІЯ: Коли його затримали, я вас марно шукала.

КРІСТІНА (сміється): Ми [всі] сховалися. (Серйозно). Згодом я тобі зателефонувала, бо він, уже в тюрмі, хотів тебе бачити, але ти не схотіла мене прийняти. (Коротка пауза).

ХУЛІЯ: Тіно, він був негідником.

КРІСТІНА (дуже м’яко): Ти збожеволіла?

ХУЛІЯ: [Той чудовий хлопець був негідником, Тіно!] І брехуном! Я йому пробачила, бо всім відомо, що з ним робили... Але це завдало мені рани..., яку Хуан Луїс не зміг загоїти.

КРІСТІНА: Продовжуй.

ХУЛІЯ: Він усіх вас виказав.

КРІСТІНА: Ні!

ХУЛІЯ: Так! Бо на мене він також доніс, хоча сам не допускав мене до операцій. [Його катували... і він виказав мене.]

КРІСТІНА: Звідки ти це взяла?

ХУЛІЯ: Прийшов поліцейський мене арештувати. Хуан Луїс назвався моїм адвокатом і зміг цьому запобігти. Йому вдалося витягнути з нього, що Фермін доніс на мене [, але ще нічого не підписав]. Він пішов поговорити з комісаром... І переконав їх не затримувати мене... То була найбільша послуга, яку він зробив мені за все життя.

КРІСТІНА: У тому, що ти розповідаєш, нема логіки... Як ти поясниш, що він не виказав мене? Ні інших...

ХУЛІЯ: Хіба інших з групи не спіймали?

КРІСТІНА: Так, але...

ХУЛІЯ: Він виказав усіх. [Або він і хтось іще. Потім, не знайшовши вас, поліція вдовольниться викритими і закриє справу.] (Поринувши у спогади, вона замовкає). Відтоді я не можу вірити нікому і нічому. (Ховає в долонях своє засмучене обличчя).

КРІСТІНА: Хуліє, [якби він жив, гадаю, ти би зцілилася.] (Підводиться і з сумною усмішкою стає за спиною Хулії, ласкаво обійнявши ту за плечі). Від його смерті ти вилікуватися вже не можеш. Але з депресії, я тебе, гадаю, витягну. (Хулія обертається і дивиться на неї). Бо є дещо, що не пасує до того, що ти розказала... Фермін був не такий. (Міркує). Я зрозуміла! Той поліцейський, мабуть, прийшов, щоб витягнути правду з допомогою брехні.

ХУЛІЯ (здавленим голосом): А комісар?

КРІСТІНА: Він також хотів налякати наречену Ферміна, аби побачити, у чому вона зізнається. [Добре, що Хуан Луїс зумів витягнути тебе з халепи.

ХУЛІЯ: Вони могли бути такими підлими?

КРІСТІНА:] Це професійні хитрощі. (Спантеличена, Хулія дивиться у порожнечу). Знаєш, що ми зараз зробимо? Відвідаємо Ґабріеля, мого друга.

ХУЛІЯ: Хто це?

КРІСТІНА: Він сидів разом з Ферміном у в’язниці [, і його також побили, але він залишився живий.] Я хочу, щоб ти послухала, як Ферміна били смертним боєм, але не вирвали хто і як організував заколот[6]. (Знервована, Хулія бере цигарку, встає і починає проходжуватися, не закурюючи її ). [Потім ми десь пообідаємо і знову навідаємося в нашу стару кав’ярню.] Хочеш? [Нам є про що поговорити.] (Дон Хорхе виходить на просценіум справа і в напівмороці сідає за письмовий стіл. Хуан Луїс заходить за ним і сідає перед столом. Їх ледве видно).

ХУЛІЯ: [У мене голова йде обертом...] Отже усі ці роки я могла помилятися?

КРІСТІНА (м’яко): Так, бо ти... трохи дурненька. Однак ти мене покликала, і в цьому була зовсім не дурна. Підемо до Ґабріеля?

ХУЛІЯ (зворушена): Ходімо! (Кидає цигарку. Обидві беруть сумочки і виходять у ліві двері, які зачиняються. Світло у вітальні гасне, і водночас засвічується лампа на письмовому столі. Хуан Луїс і дон Хорхе дивляться в атлас, який лежить розгорнутий перед ними).

ХУАН ЛУЇС: Дякую, що прийняли мене у вихідний день.

ДОН ХОРХЕ: Ви ж цього захотіли... (Підводить погляд від атласу). Гаразд. Це помістя могло би зацікавити компанію Інделекса. Ви не проти, якщо я закурю? Знаю, ви дбаєте про своє серце.

ХУАН ЛУЇС (весело): Але не ваше.

ДОН ХОРХЕ (сміється): Краще би ви це робили! (Закурює цигарку). Можете привести свого друга в понеділок об одинадцятій?

ХУАН ЛУЇС: Якщо він переконає власників, то я приведу його.

ДОН ХОРХЕ: Чудово. (Відкидається у кріслі). А що іще ви мені розкажете? Бо я би міг заприсягнутися, що ваш візит у неділю має серйозніші причини.

ХУАН ЛУЇС (усміхається): Ви завжди такий люб’язний зі мною... Мені знову потрібна ваша порада. Для мене ваша думка — це майже судження батька. Ваші знання, ваш досвід...

ДОН ХОРХЕ: Це порівняння мені приємне, однак дозвольте мені поправити вас. За віком ви могли би бути моїм сином, але сином, чий розум перевершує розум батька, і яким той гордиться.

ХУАН ЛУЇС: Ви напрочуд люб’язні.

ДОН ХОРХЕ: Це справедливо. Що ви хотіли в мене запитати?

ХУАН ЛУЇС (за якусь мить): Я вже давно думаю, чи не варто мені перейти в іншу партію.

ДОН ХОРХЕ: Куди?

ХУАН ЛУЇС: Трохи... лівіше.

ДОН ХОРХЕ: У вас ще є одна чи дві партії, доки ви дійдете до справжньої лівиці...

ХУАН ЛУЇС: [Ви ж розумієте, що] не йдеться про те, аби покинути поміркованість. А про те, щоб захопити сфери, які ми не повинні упустити [з огляду на майбутнє.] Ми є владою і мусимо залишатися нею — навіть від лівих, якщо хочемо уникнути дурнуватих експериментів з націоналізацією. Я знаю, що зміна політичної родини може зіпсувати особисту репутацію, але треба вчасно перетворитися на запасного пішака. Яке ви гадаєте?[7]

ДОН ХОРХЕ (він кілька разів легенько кивнув, округливши очі): Я в захваті від вашої прозорливості! І навіть вашого жертовного духу! Лівиця — це збочення чи вже порожня шкарлупка. Та якщо це слово в моді, ми повинні його присвоїти. [Бо] нема сумніву, що майбутнє і навіть щастя всіх, включно з найманими робітниками, полягає у ринковій економіці і в заохоченні законних прибутків. Не випускаючи з уваги цієї основоположної істини, ласкаво просимо деяку націоналізацію. Саме це, а не щось інше, є справжньою демократією.

ХУАН ЛУЇС: І спосіб [не забуваймо про це] зберегти наші священні ідеали і вірування [; запобігти невдоволенню, злочинам, атеїзму та бідності.]

ДОН ХОРХЕ: [Поговорімо про той серйозний крок, який ви хочете зробити.] Я мушу подумати... Це делікатне питання, а я не політик. Та хай там що, а я вітаю велич вашого духу.

ХУАН ЛУЇС: Я іспанець, який хоче служити своїй батьківщині. Знаєте, що найбільше мене схиляє до цього наміру? Тероризм. (Пауза. Дон Хорхе курить і замислено на нього дивиться. Тим часом на просценіум зліва виходять Хулія і Крістіна. Хулія виглядає заглибленою в думки).

ХУЛІЯ: Це неможливо!

КРІСТІНА: Ти чула, що сказав Ґабріель. (Вони проходять углиб сцени. Хулія зупиняється).

ХУЛІЯ: А не міг Фермін на першому допиті занепасти духом, а [потім] в ув’язненні до нього повернулася витримка?

КРІСТІНА: Таке буває... Але я не думаю, що так було з Ферміном. [І ти також!]

ДОН ХОРХЕ: Як простий бізнесмен, окрім морального засудження, якого він вартий, я сказав би, що тероризм є згубним. Утім... (замислюється).

КРІСТІНА: Та якби Фермін дав слабину, це можна було б зрозуміти. Ти не знаєш, який переляк [, через який у тебе підкошуються ноги,] відчуваєш перед людьми, що зненацька звіріють... Вони гірші за терористів, бо перебувають під захистом влади. Та Фермін був кращий, ніж усі ми. [Тому його й убили, такого молодого.] (Хулія зітхає. Трохи проходжується.)

ДОН ХОРХЕ: Яким чудовим є Провидіння! Завжди знає, як зі зла добути добро.

ХУАН ЛУЇС: Ви говорите про тероризм?

ДОН ХОРХЕ: Ця бридка виразка може віднадити мовчазну більшість ув’язуватися в ще більші катастрофи. А це з часом нас не тільки не зруйнує, а навіть зміцнить.

КРІСТІНА: Той поліцай вас обдурив. І в цьому обмані ти прожила половину життя. (Хулія, готова розплакатись, опускає голову і хапається за руку подруги). Отак-от!..

ДОН ХОРХЕ: Гроші світу єднаються, Паласіосе. І це єднання створить добробут для всіх. Але в деяких країнах певна нестабільність... радше мнима, ніж справжня... може бути вигідною. Як ви гадаєте? Можливо, я помиляюсь; я не політик.

ХУАН ЛУЇС: Як політик я вважаю, що коли резонансні замахи на високопосадовців продовжаться, то це врешті може призвести до державного перевороту. А це, либонь, зачепить інтереси багатьох, зокрема і компанії Інделекса... (Дон Хорхе тим часом встає і, спершись на край стола, з усмішкою курить).

ДОН ХОРХЕ: Ви нас недооцінюєте. При демократії чи при автократії — без нас обійтися важко.

КРІСТІНА: Ти на порозі важливих рішень, Хуліє... Я дам тобі один журнал, де розказано частину «політичної» історії твого чоловіка.

ХУАН ЛУЇС: Мені, колишньому міністру, це би дорого обійшлося.

КРІСТІНА: Ти знала, що вже під час навчання в університеті він був урвиголовою і хапався за пістолет?

[ХУЛІЯ: Боже мій!]

ДОН ХОРХЕ (сміється і поблажливо плескає Хуана Луїса по плечу): Людина з вашою біографією також дасть собі ради!

КРІСТІНА: А його оборудки... Ти не можеш не знати про деякі з них.

[ХУЛІЯ: На жаль, ні].

ХУАН ЛУЇС: [На жаль, ні]. Для деяких правих я є зрадником.

ДОН ХОРХЕ: У найгіршому разі ви завжди можете виїхати за кордон.

КРІСТІНА: Ти знаєш, що Хуан Луїс тримає багато грошей в швейцарських банках?

ХУЛІЯ (опускає голову): Так.

ДОН ХОРХЕ: Наша компанія приберегла би для вас добру посаду. Але не думаю, що наближається якийсь державний переворот. (Хуан Луїс опускає очі і розмірковує).

КРІСТІНА: Хуліє, це неподобство тебе також зачіпає... [Наша кав’ярня.

ХУЛІЯ: Я стомилася.] (Сідає на канапу кафе).

ХУАН ЛУЇС: У парламенті не сумніваються, що серйозні замахи продовжуватимуться.

ДОН ХОРХЕ: Я бачу, що ви стурбований. Ви боїтеся за самого себе?

ХУАН ЛУЇС (усміхається): Ніхто не застрахований від кулі, так само як від наклепів. Та передусім я боюся за свою батьківщину. Ще одна диктатура...

ДОН ХОРХЕ: Скільки їх довелося пережити! І навіть співпрацювати з ними, як ви добре знаєте.

ХУАН ЛУЇС: Якби всі громадяни, які підозрюють, що готується якийсь теракт, негайно повідомляли би...

ДОН ХОРХЕ: Звісно, допомога громадян була би дуже помічною. Та люди думають, і не без підстав, що такі справи належать до компетенції поліції.

КРІСТІНА (надпивши із чашки): Якщо ти хочеш поправити своє життя і [повернути собі радість], то мусиш розлучитися з Хуаном Луїсом.

[ХУЛІЯ: Я не люблю іншого чоловіка.

КРІСТІНА: А хто про це говорить, міщаночко? Ти нікого не любиш. Навіть мене. Я тобі не дорікаю, але це твоє горе.

ХУЛІЯ: Можливо, невигойне.

КРІСТІНА: Полюбити ніколи не пізно.] (Хулія кривиться і п’є).

ДОН ХОРХЕ (який знову дивився у розгорнутий атлас): Гаразд. Приведіть того чоловіка в понеділок. Як поживає ваша дружина?

ХУАН ЛУЇС: Чудово, дякую. (Підходить до бокового виходу). Двадцять другого числа ми чекаємо вас на річниці нашого шлюбу.

ДОН ХОРХЕ: Я обов’язково прийду.

ХУАН ЛУЇС (збирається вийти і затримується, сміючись): Звісно, ми не говорили про можливе джерело цих замахів... Є декілька гіпотез. (Вони переглядаються).

ДОН ХОРХЕ: Так. Є декілька гіпотез... Я вас проведу.

ХУАН ЛУЇС: Не завдавайте собі клопоту.

ДОН ХОРХЕ: Як не провести майбутнього члена правління! (Обоє виходять, сміючись, у праву кулісу. У тому куті залягає темрява).

ХУЛІЯ: Я хвора, Тіно. Знаю, що в мене немає майбутнього, бо бачу лише минуле: усе життя я страждала через одну брехню.

КРІСТІНА: [Тепер ти знаєш, що] винним був рядовий поліцейський і не повинна дозволити, аби така тварюка взяла над тобою гору. [Плюнь на минуле і дивися вперед!]

ХУЛІЯ (замислено): Знаєш, а ця тварюка тут.

КРІСТІНА: В Мадриді?

ХУЛІЯ: Ми вчора бачили його у цій самій кав’ярні. Він уже не поліцейський і хоче, аби Хуан Луїс допоміг йому в якихось переговорах... Він напрочуд поштиво привітався зі мною [, навіть проявив розкаяння]... То була злощасна випадковість. (З печальним зітханням ховає обличчя в долонях).

КРІСТІНА: Пам’ятаєш його ім’я? Можливо, я могла би щось про нього розвідати...

ХУЛІЯ: Його звуть Хінес Пардо.

КРІСТІНА: Я не забуду. (Коротка пауза).

[ХУЛІЯ: Тіно, я забагато про все це думаю. Наче це допіру сталося. Це дуже шкідливо для здоров’я?

КРІСТІНА: Що саме?

ХУЛІЯ: Ми в кав’ярні. Справді минули роки?

КРІСТІНА (усміхається): Понад двадцять.] (Хулія розсіяно дивиться ліворуч. Раптом стискає руку своєї подруги).

ХУЛІЯ: [Допоможи мені,] Тіно!

КРІСТІНА: Що з тобою?

ХУЛІЯ: Глянь на той силует у вікні. Тобі не здається, що це Фермін? Чи я збожеволіла?

КРІСТІНА (спершу подивившись): Ні. Ти просто дуже хочеш перекреслити свої роки страждань. Заспокойся. З ним ти вже не поговориш; але принаймні ти зрозуміла, що він не робив того, що ти думала.

ХУЛІЯ: Тіно, нічого я не зрозуміла! Я досі не знаю, чи той поліцейський збрехав.

КРІСТІНА: Нам завжди важко визнати довготривалу помилку, бо ми боїмося, що розставшись із нею, ми перестанемо бути тими, ким були. Проте наважитися на зміни є початком зцілення. Не сумнівайся..

ХУЛІЯ: Тепер я вже точно не повинна вертатися в цю кав’ярню.

КРІСТІНА: Чому ні?

ХУЛІЯ (насмішкувато): Мені не варто жартувати з моєю бідною розстроєною головою... Одного дня мені могло б привидітися, що він сюди заходить.

КРІСТІНА (зі сміхом): Тоді [я призначаю себе твоїм шефом і] наказую не повертатись.

ХУЛІЯ (сміється): Слухаюсь!

КРІСТІНА: Ось такою я й хочу тебе бачити! Навчися сміятись із самої себе і ніхто не зможе тебе здолати.

ХУЛІЯ (сміючись дещо істерично): Я спробую! Присягаюсь! Ох!.. Я почуваюсь краще. Легко...

КРІСТІНА: Як пір’їнка?

ХУЛІЯ (зі сміхом): Як саме повітря! (Обидві сміються. Тим часом на авансцені ліворуч з’являється Хуан Луїс. Крістіна його бачить і стає серйозною. Хулія повертає голову і лякається).

ХУАН ЛУЇС: Мені шкода переривати такі веселощі, але можемо їх продовжити. Повечеряєш з нами, Крістіно?

ХУЛІЯ (холодно): Навіщо ти прийшов?

ХУАН ЛУЇС: [Оскільки ми збираємось вечеряти вдома,] я подумав, що коли застану вас тут, то відвезу на машині.

[ХУЛІЯ: Я передумала. Я не вечерятиму вдома.

ХУАН ЛУЇС: Тоді] кажіть, куди вас запросити...

ХУЛІЯ: Ні, дякую. [Йди додому.] (Встає, витягає купюру і кладе її на стіл). Ходімо, Тіно! (Крістіна поволі підводиться. Хулія йде до бокового виходу).

ХУАН ЛУЇС (бере її за руку): Але ж, Хуліє...

ХУЛІЯ (підносить голос): Пусти мене! (Виривається).

ХУАН ЛУЇС: [Хуліє,] на нас дивляться...

ХУЛІЯ: Ну то й що?

ХУАН ЛУЇС: Що ти маєш проти мене? (Вона дивиться на нього із сарказмом). [Скажи мені ти, Крістіно].

КРІСТІНА: Вона знервована...

ХУЛІЯ: Я спокійна. Як нечасто в моєму житті. (Звертаючись до свого чоловіка). Хочеш, щоб я говорила тихіше? Будь ласка. (Шепоче). Я не бажаю з тобою говорити. [І знаєш чому? Бо] ти дурень.

ХУАН ЛУЇС: Хуліє!

ХУЛІЯ: І я також! Двоє дурнів, обманутих багато років тому дитячою вигадкою. Чи ти прикидався, що тебе обдурили?

ХУАН ЛУЇС: Про що ти говориш?

ХУЛІЯ: Ні про що. Я вже не говоритиму з тобою про цю справу. Прощавай. (Виходить через бічний вихід).

ХУАН ЛУЇС: Зачекай, Хуліє! (Засмучена Крістіна знічено дивиться на нього і виходить услід за Хулією. У тому куті поволі гасне світло; у вітальні холодне світло вихоплює з мороку розп’яття. Дуже вражений, Хуан Луїс замислюється. Потім обертається до вітальні і піднімається у неї. Дивлячись на Ісуса Христа, сідає у фотель.) [Чи повинен я заявити? Може, мої страхи є безпідставними і він справді прийшов поговорити зі мною... Як це дізнатись? Допоможи мені, Господи. Допоможи Хулії... Змилуйся над нами обома.] (Ховає обличчя в долонях. Промінь, який освітлює образ Христа, потроху гасне. Ледь помітне сяйво з’являється ліворуч. Двері вітальні відчиняються самі. Через них заходить дон Хорхе. Його зовнішній вигляд змінився: на ньому нема краватки, сорочка, штани і куртка зношені і дешеві, волосся трохи розпатлане. Дивна постать виходить на передній план вітальні і, освітлена холодним сяйвом, сідає на приступці праворуч, втупивши у простір відсутній погляд. Хуан Луїс поволі підводить голову: обличчя в нього стривожене. Він не дивиться — не наважується — на постать дона Хорхе. Раптом підводиться і, не дивлячись на чоловіка, що сидить, біжить до телефона, знімає слухавку і набирає номер. дон Хорхе сидить непорушно). Вибач, що турбую тебе о цій порі... (Намагається говорити безтурботним тоном). Так, це я. Не знаю, чи повинен морочити тобі голову своїми дурницями... [Але послухай.] Я читаю трохи дивну книжку. Головний герой [є при своєму розумі, але] помічає біля себе якісь дивні проя́ви... Знайомих йому людей, які мають інакший вигляд... Наче то інші люди. (Дон Хорхе повертає до нього голову і дивиться на нього. Хуан Луїс страшенно лякається, але намагається на нього не дивитися). Ні. [Уявні, а не реальні істоти...] Він їх не бачить. Але відчуває, що вони поряд. (Сміється). [Не розумієш.] Але це діється зі мною; і я також не розумію. Можна щось таке відчувати при здоровому глузді? (Розстроєно). Та ні! Це не зі мною. Це роман. (Пепіта входить зліва і дивиться на нього з м’якою іронією. Вона взута в пантофлі і має на собі лише спокусливе — і вульгарне — бебі-долл. Біля барної шафки вона наливає віскі. Хуан Луїс чує її, скоса дивиться і кривить обличчя). [Вибач. З усім, що діється і що не діється, нерви у мене розшарпані... Так...] А якщо це галюцинації, то вони є ознакою душевного розладу?.. Не завжди, ясно. [Я так і думав,] і автор теж так каже. Але ці письменники такі пустобрехи... [Так, я п’ю таблетки — так, щоб Хулія про це не знала. Волію, аби вона думала, що хвора лише вона...] Так. Головний герой дуже пригнічений... Як я можу тобі сказати, що це не я?.. Чого ти хочеш? У мене стільки клопотів, що хочеться розважитись будь-яким романчиком... [Нині — дуже стомлений. (Сміється). Не хвилюйся. Завтра я буду як новий...] (Серйозно). Дружина? Як завжди. Щораз колючіша... Ні. Вибач. Її неможливо переконати прийти до тебе... (Пепіта підходить до нього і з усмішкою подає йому склянку. Для неї постаті, яка сидить, не існує. Хуан Луїс машинально бере склянку і трохи надпиває). Дякую, друже. І вибач... Добраніч. (Кладе слухавку і замислюється).

ПЕПІТА: Хочете чогось з’їсти?

ХУАН ЛУЇС: Не маю охоти.

ПЕПІТА (вкрадливо): Ні на що?

ХУАН ЛУЇС: Як ти так ходиш по дому?

ПЕПІТА: [Ніби це вперше!] Пані сказала, що вернеться пізно. (Робить до нього крок і чекає).

ХУАН ЛУЇС (не дивлячись на неї): Пепіто, я виснажений. (Робить ще один ковток. Вона підходить і притискається до нього. Він незворушний).

[ПЕПІТА: Куди нам поспішати. Пийте своє віскі.

ХУАН ЛУЇС: Цієї ночі ні, Пепіто.]

ПЕПІТА: Ви виснажений чи засмучений?

ХУАН ЛУЇС: Стули пельку!

ПЕПІТА (невдоволена, відходить): Не смішіть мене!

ХУАН ЛУЇС: Йди до свого ліжка!

ПЕПІТА: А ви до свого — аби набратися сил! (Намагається відібрати у нього склянку, та він, розлючений, не віддає). Навіть не думайте стукати у мої двері через годину. Я спатиму. (Озлоблена, виходить тим самим шляхом, яким увійшла. Він дивиться, як вона виходить і знову п’є. Напружений через присутність незворушного чоловіка, який не припиняє стежити за ним, він підходить до канапи і сідає, дуже стомлений. Одним духом випиває все, що лишилося в склянці, і ставить її на стіл. Голова дона Хорхе повертається вперед, погляд у нього відсутній. Хуан Луїс заплющує очі. Починає клювати носом. В глибині кімнати інструменти ледь чутно починають грати «Менует» з тріо «Серенада». Хуан Луїс розплющує повіки і, переляканий, підводиться. Звуки відразу ж стихають. Зітхнувши, Хуан Луїс знову всідається. Потроху очі в нього знову заплющуються. Знову починає звучати «Менует». Хуан Луїс спить. Розсіяні промені блукають вітальнею. Тихо піднімається гобелен. Яскраво освітлені Скрипаль і Віолончеліст експресивно грають. Альт і далі лежить на залитому світлом стільці. І знову чутно три інструменти. Хуан Луїс розплющує очі і, як одержимий, дивиться на музикантів. А потім — на чоловіка, що сидить).

ХУАН ЛУЇС (перекрикуючи музику): Це ви? (Вони дивляться на нього, але продовжують грати. Хуан Луїс встає). [Прийом не сьогодні!] (Вони не звертають на нього уваги. Він виходить уперед і несміливо звертається до фігури, що сидить). Дон Хорхе...

ДОН ХОРХЕ: Як ви мене назвали?

[ХУАН ЛУЇС: Хіба ви не дон Хорхе?

ДОН ХОРХЕ: У цьому одязі?]

ХУАН ЛУЇС: Ви схожі на дона Хорхе... Ви не дон Хорхе?

ДОН ХОРХЕ: Для вас дон Хорхе є батьком. Я не ваш батько.

ХУАН ЛУЇС: Не мій?

ДОН ХОРХЕ: Ні. (Хуан Луїс вагається).

ХУАН ЛУЇС: Прийом сьогодні? (Дон Хорхе дивиться на нього, не відповідаючи). Я не бачу гостей. І альт досі покинутий.

ДОН ХОРХЕ: Досі?

ХУАН ЛУЇС (проводить рукою по чолу): Хіба він не був покинутий?

ДОН ХОРХЕ: Є три музиканти.

ХУАН ЛУЇС: Ви третій! (Музиканти враз уривають гру і дивляться на них. Хуан Луїс кидає на них блискавичний погляд). Чому ви не піднімаєтесь і не берете свій інструмент? (Дон Хорхе перестає на нього дивитися).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (до Скрипаля): Здається, він [щось] пригадує.

СКРИПАЛЬ (до Хуана Луїса): Ми можемо грати далі?

ХУАН ЛУЇС: Без третього — ні. (Та вони попросту прикладають до струн смички. Хуан Луїс обертається до них спиною). Забирайтеся геть. Не хочу знати, хто ви такі. (Збирається сісти у фотель).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Але ви це знаєте.

ХУАН ЛУЇС: Не знаю я вас!

ДОН ХОРХЕ: Ви не впізнаєте це обличчя мерця?

ХУАН ЛУЇС (сполохано): Котре?

ДОН ХОРХЕ: Отого блідого юнака. Це мій син.

ХУАН ЛУЇС: У вас нема дітей, доне Хорхе.

ДОН ХОРХЕ: Я вже вам сказав, що я не дон Хорхе. [Впізнаєте мого сина?]

СКРИПАЛЬ: Пригадуєш моє обличчя? (Хуан Луїс встає і підходить до нього).

ХУАН ЛУЇС: Ні! (Спокійно усміхаючись, Скрипаль раз по раз киває. Хуан Луїс обертається до нього спиною і невпевнено повторює). Ні.

ДОН ХОРХЕ: Ви ніколи не бачили його таким блідим. А я бачив. Коли його вивезли з в’язниці, і я йшов за його труною. (З легким сміхом). Не журіться. Я почувався майже веселим. Мене ще раніше знищили пострілами і зрадами. Я животів, як міг. Дивом не загинув у тюрмі. Потім роками перебивався дрібними заробітками, бо як тільки дізнавались, що я один із тих, кого, на думку переможців, треба було стратити... Та я твердий горішок. А моя подруга ще твердіша. Ми змогли дати синові освіту, і згодом він вступив на медичний факультет. Ви не знаєте, що це. Витривалість у бідності, рішимість ніколи не визнавати остаточної поразки. Та коли його убили, такого молодого, я здався. (Схиляє голову). [Так, тоді я здався].

ХУАН ЛУЇС (упівголоса): Що?

ДОН ХОРХЕ: Тоді я почувся переможеним. (Сміється і підводить голову). Та я подумав про нього і до мене вернулася мужність! [І хоча нас знищили, здолати нас не змогли]. Мій син також сказав «ні». А сказати «ні» означає перемогти. (Коротка пауза). Тепер, як самі бачите, він не є лікарем, він грає на скрипці. (Хуан Луїс дивиться на Скрипаля, який добродушно усміхається. Потім обертається до дона Хорхе).

ХУАН ЛУЇС: [Мені дуже шкода... направду. Але чого ви прийшли до мене додому?] У тому, що сталося, немає моєї вини.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ви нас покликали.

ХУАН ЛУЇС (стає лицем до лиця з Віолончелістом): [Ані я не був винен, ані мої рідні! Він порушив закон.] Якщо [згодом] він наткнувся на якихось звірів, які порішили його, то я щиро про це шкодую... [У всіх таборах були нелюди. Й] інші душогуби ще до перемоги вбили моїх родичів. [Я все це ненавиджу і ні за що собі не докоряю.] Йому нема чого приходити грати!

СКРИПАЛЬ (усміхаючись): Це все?

ХУАН ЛУЇС (не дивлячись на нього): Це все.

СКРИПАЛЬ: Буде, як ти скажеш. (Настроює струну).

ХУЛІЯ (її голос): Це все? (Хуан Луїс напружено випростовується). Це все? (Із широкою усмішкою Хулія входить через праві двері у супроводі Крістіни, падре Ансельмо і Генерала). Це все — на нашому прийомі? [Пепіто, напої!] (Відразу ж зліва з’являється Пепіта, яка несе тацю зі склянками, і проходить уперед. На ній те саме негліже, в якому вона зустріла Хуана Луїса).

ХУАН ЛУЇС (невдоволений): Пепіто! Як ти смієш..? (Проходячи мимо, вона насмішкувато на нього дивиться і пропонує то одним, то іншим напої. Схоже, ніхто не помічає ненормальності її вбрання).

ХУЛІЯ: Хто ховає мій подарунок?

ХУАН ЛУЇС: Я вже його замовив, Хуліє.

ХУЛІЯ (не звертає на нього уваги): Він у вас, генерале?

ГЕНЕРАЛ: Мені його не давали.

ХУЛІЯ: А ви, падре Ансельмо?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я можу подарувати вам, Хуліє, лише моє благословення! (Звертаючись до Пепіти, поки бере склянку). Як і тобі, дочко моя. (До всіх решта). Яке невинне це Боже створіння!

ГЕНЕРАЛ (схвально киває головою): Чарівна невинність. (Тим часом Пепіта підходить до Хуана Луїса. Той, знервований, хапає склянку з таці).

ХУАН ЛУЇС (енергійно упівголоса): Йди вдягнися! (Покоївка ледь відстороняє тацю і цілує його в губи). [Заради Бога,] Пепіто! (Усі, за винятком музикантів, сміються. Дехто аплодує. Дон Хорхе усміхається).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: [Справжній] поцілунок примирення! Добрий слуга дарує його господарю, коли той є добрим християнином. (Дон Хорхе беззвучно сміється. Священник піднімає руки). Нехай Господь благословить цей дім!

ХУЛІЯ: [Пепіто,] подай мені склянку.

ПЕПІТА: Так, пані. (Йде до неї. Хуан Луїс опускається на один зі стільців біля круглого столика).

КРІСТІНА (владно): У кого подарунок для Хулії?

ХУЛІЯ (сміється): Я хочу дістати його нині увечері! (Дивиться на всіх. Вибачливі жести військового і священника. Вона обертається і дивиться на Скрипаля. Її голос слабне). Він часом не у вас? (Скрипаль пильно на неї дивиться, не відповідаючи. Дивлячись на нього, Хулія п’є зі склянки, яку взяла).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, ходи сюди! (Пепіта виходить з вітальні тим самим шляхом, яким увійшла. Хулія ґречно підходить до нього).

ХУЛІЯ: Чого ти хочеш, мій любий?

ХУАН ЛУЇС (знічено): Це моє чи твоє те, що ми бачимо? (Заінтригована, вона поволі сідає біля нього). Це ти в моїй ночі чи я в твоїй? (Вона піднімає голову і замислюється, дивлячись поперед себе. Він одним духом випиває свій напій, ставить його на столик і підводиться. Дон Хорхе дивиться на них. Не відводячи погляду від своєї дружини, Хуан Луїс йде у центр вітальні. Крістіна, Генерал і падре Ансельмо, які згрупувалися там, тихо перемовляються, усміхаючись. Хуан Луїс тихенько тягне за рукав падре Ансельмо).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (відходить разом із ним на кілька кроків): Чого ви хочете, сину мій?

ХУАН ЛУЇС (показує на еркер): Хто це такі?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Музиканти?

ХУАН ЛУЇС: Це не музиканти. Хто вони?

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (статечно): Я цього не знаю! (Таємниче). Знаю лише те, що наближається щось серйозне. Будьте уважні. (Тим часом ліворуч на просценіумі з’являється Хінес Пардо і піднімається у вітальню. В руках у нього валіза, а на голові шапка з прорізами, яка приховує його обличчя. Священник знову говорить грайливим тоном). Ваше віскі дуже смачне, але мій бідний шлунок уже не витримує. (Збирається поставити свою склянку на столик). Якогось дня вам доведеться побачити мене в своїй клініці. (Знову приєднується до гурту. Пардо підходить до Хуана Луїса).

ХУАН ЛУЇС (похмуро): Що це ти приніс?

ХІНЕС: Твій переказ у Швейцарію. Тридцять мільйонів. [Не хвилюйся;] доїдуть цілі-цілісінькі, як і попередні.

ХУАН ЛУЇС: Не бреши.

[ХІНЕС (невинно): Я?

ХУАН ЛУЇС: Ти вже відвіз ті гроші.] Що ти приніс?

ХІНЕС (ставить валізу на підлогу): [З тобою неможливо... ] Ти ж знаєш, що я приніс. Час настав. (Схиляється і відкриває валізу).

ХУЛІЯ (не обертаючись): Будь ласка, заграйте «Марш» із тріо. (Обидва музиканти переглядаються, готові грати).

ДОН ХОРХЕ: Ні! (Хулія дивиться на нього ображено. Музиканти зупиняються. Дон Хорхе встає і дивиться на них). «Адажіо». (Музиканти кивають, починають «Адажіо» і продовжують його грати до кінця дії. Пардо витягає з валізи таку саму шапку з прорізами, як у нього на голові і різко натягає її на Хуана Луїса. Потім витягає з валізи пістолет, знімає його із запобіжника і простягає йому. Крістіна і падре Ансельмо, які стоять у гурті обличчями до них, бачать зброю).

ХУАН ЛУЇС: Я?

ХІНЕС: Це зробиш ти. [Якщо відмовишся, то сам знаєш]. (Хуан Луїс майже проти волі бере пістолет. Крістіна і священник потроху відходять від Генерала, який непорушно стоїть, повернутий спиною. Холодний промінь світла чітко окреслює постать військового; у решті кімнати потроху западає темрява).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Будьте уважні!

КРІСТІНА: Ні! (Обоє відстороняються якнайдалі. Хуан Луїс підносить руку з пістолетом і стріляє. Генерал, похитнувшись, падає. Крістіна кричить і вибігає в ліву кулісу. Падре Ансельмо звіддаля відпускає гріхи полеглому і щезає у правій кулісі. Хуан Луїс опускає руку і схиляє голову. Пардо бере у нього пістолет, він віддає його без опору. Хулія поглинута музикою, проте її обличчя виказує страшенну тривогу. Пардо на кілька кроків відходить. Дон Хорхе поволі обертається праворуч, спускається з вітальні і виходить через просценіум. Занепокоєний його відходом, Хуан Луїс робить кілька кроків за ним).

ХІНЕС: А тепер — ти. (Наляканий, Хуан Луїс миттєво обертається до нього. Пардо цілиться у нього з пістолета).

ХУАН ЛУЇС (тремтячи): У тебе вже є жертва! (Показує на тіло Генерала).

ХІНЕС: Це твоя жертва, а моєю є ти. (Ретельно прицілюється, Хуан Луїс задкує).

ХУАН ЛУЇС: Ні... Ні!..

ХУЛІЯ (не обертаючись, енергійно): Так! (Хуан Луїс здирає із себе шапку з прорізами і дивиться на неї, нажаханий. Не перестаючи цілитись, Пардо знімає свою і дивиться на Хуана Луїса з переможною усмішкою. Світло покидає їх трьох. Освітлені музиканти продовжують грати «Адажіо», яке сягає кульмінації).

ЗАВІСА.