Сутінки

Розділ 9 Теорія

— Можна я дещо запитаю? Одну річ? — заходилася благати я, коли Едвард на тихій вулиці піддав газу. Складалося враження, що йому не потрібно стежити за дорогою. Він зітхнув.

— Одну, — погодився він, губи стягнулися у насторожену рисочку.

— Ну… з твоїх слів, ти знав, що я не заходила у книгарню, а пішла у південному напрямку. Мені просто цікаво, як ти дізнався.

Він відвів погляд, поринаючи у роздуми.

— Я думала, недомовки залишилися позаду, — забурчала я. Ого, Едвард майже всміхається.

— Тоді добре. Я відчув твій запах, — він зосередився на дорозі, щоб я мала час заспокоїтися. Я не мала анінайменшої гадки, що можна сказати у відповідь, та подумки дбайливо занотувала інформацію для подальшого вивчення. Потім зробила спробу перезавантажитися. Я не можу дозволити Едварду зупинитися, коли він нарешті почав розкривати таємниці.

— Ти не відповів на одне з перших запитань… — намагалась я виграти час.

Він невдоволено зиркнув на мене.

— Яке запитання?

— Як можна читати чужі думки? Ти здатен дізнатися, про що думає будь-хто, де б він не був? Як це відбувається? А решта твоєї родини…? — я почувалася ніяково, прагнучи відшукати пояснення непоясненному.

— Це не одне запитання, — зауважив Едвард. Я переплела пальці й очікувально втупилася в нього.

— Родина тут ні до чого. Лише я. І я не можу чути кого завгодно на будь-якій відстані. Маю перебувати достатньо близько. Що знайоміший… «голос» людини, то далі я чую. Але, в кожному разі, не більше пари миль, — замислено замовк він. — Це ніби ти стоїш у велетенській залі, заповненій людьми, що говорять одночасно. Навколо гудіння, шумовий супровід із гомону голосів. Потім зосереджуєшся на одному голосі й чітко чуєш думки людини… Я майже постійно «вимикаю звук» — бо це дуже дратує. До того ж прикидатися нормальним легше, — вимовляючи останнє слово, він насупився, — коли не починаєш ненавмисно відповідати на чиїсь думки, а не слова.

— Чому ти не чуєш мене, як гадаєш? — поцікавилась я. Едвард поглянув на мене своїми загадковими очима.

— Не знаю, — шепнув він. — Єдине, що спадає на думку, — можливо, твій розум працює не так, як у інших. Наче твої думки на коротких хвилях, а моя станція ловить тільки довгі, — він радісно вишкірився, задоволений порівнянням.

— Мій мозок працює неправильно? Я — виродок?

Його припущення не на жарт мене зачепило, вірогідно, тому що поцілило прямісінько в яблучко. Я завжди підозрювала, що не така як усі; підтвердження цього з інших вуст збентежило мене.

— Я чую голоси, а ти переймаєшся, що ти виродок, — розсміявся Едвард. — Не бійся, це лише теорія, — він ураз посерйознішав. — Що повертає нас до наших баранів.

Я зітхнула. Як почати?

— Хіба ми не залишили недомовки в минулому? — ласкаво нагадав він.

Я вперше за час розмови відірвала погляд від його обличчя, намагаючись дібрати слова. І випадково поглянула на спідометр.

— Нечиста сила! — заверещала я. — Зараз же пригальмуй!

— Що трапилося? — здивувався Едвард, але швидкості не зменшив.

— Ти женеш зі швидкістю сто миль на годину! — досі кричала я. Перелякано стрельнула оком у вікно. Там було темно й нічого не видно, крім невеликого шматка дороги попереду, вихопленого з пітьми блакитнуватим сяйвом фар. Ліс на узбіччі підіймався чорною стіною — чорною сталевою стіною, якщо ми злетимо з траси на такій швидкості.

— Охолонь, Белло! — закотив очі Едвард, не зменшуючи швидкості.

— Ти хочеш нас убити? — не вступалась я.

— Ми не потрапимо в аварію. Я спробувала стримати емоції.

— Куди ти так поспішаєш?

— Я завжди так їжджу, — криво всміхнувся він, обертаючись до мене.

— На дорогу, на дорогу дивися!

— Белло, я ніколи не потрапляв ув аварію, мене жодного разу не штрафували, — вишкірився він, постукавши себе по лобі. — Вбудована система «Антирадар».

— Ой, смішно! — закипіла я. — Чарлі — коп, пам’ятаєш про це? Повага до правил дорожнього руху в мене у крові. Звісно, тобі що коли «вольво» перетвориться на гармошку, поцілувавшись із деревом, ти підеш додому пішки!

— Можливо, можливо, — визнав він, коротко хихотнувши. — А ти — ні, — зітхнув він; я з полегшенням помітила, як стрілка на спідометрі поступово поповзла вниз і завмерла на позначці «вісімдесят». — Задоволена?

— Майже.

— Терпіти не можу їздити повільно, — пробурмотів він.

— Це повільно?!

— Гадаю, час зав’язувати із коментарями щодо мого водіння, — відрізав він. — Між іншим, я досі не почув останньої версії.

Я прикусила губу. Едвард подивився на мене; у медових очах несподівано забриніла ніжність.

— Я не сміятимусь, — пообіцяв він.

— Мене більше лякає, що ти розгніваєшся.

— Все так погано?

— Чесно кажучи, так.

Він чекав, я розглядала свої руки, щоб не бачити його виразу.

— Розповідай, — голос у нього був спокійний.

— Не знаю, з чого почати, — зізналась я.

— Тоді чому не почати спочатку… ти казала, що вигадала цю версію не сама.

— Не сама.

— Що тебе підштовхнуло? Книжка? Кіно? — навмання припустив він.

— Ні, це сталося минулої суботи, на пляжі… Я ризикнула глипнути на Едварда. Здається, він не здогадується.

— Я випадково зустрілася зі старим знайомим — Джейкобом Блеком, — вела далі я. — Його тато товаришував із Чарлі, ще коли я пішки під стіл ходила.

Він досі мав спантеличений вигляд.

— Його тато — старійшина племені квілеут, — вп’ялась я у нього очима. На його обличчі застиг збентежений вираз. — Ми пішли прогулятися, — (звісно, я не стала згадувати про спокусницькі плани), — і Джейк розповів деякі старі легенди. Думаю, хотів налякати… Одна історія була про… — я замовкла, завагавшись.

— Продовжуй, — сказав він.

— …вампірів.

Я усвідомила, що кажу це пошепки. Жодна сила не змусила б мене зараз поглянути на нього. Я виразно бачила, як його пальці конвульсивно втиснулись у кермо.

— І ти відразу подумала про мене? — не втратив він самовладання.

— Ні. Джейк… згадав вашу родину. Едвард мовчки дивився на дорогу. Раптом мені стало страшно, страшно за Джейкоба.

— Він вважає це дурними забобонами, — швидко заторохтіла я. — Він і гадки не мав, що я сприйму легенду серйозно, — щось мені серце підказує, цього не достатньо. Доведеться зізнаватися. — Це я у всьому винна, я змусила його розповісти.

— Чому?

— Лорен заговорила про тебе — намагалася мене спровокувати. Найстарший хлопець із тих, що підійшли до нас, сказав, що ви не приходите до резервації, тільки прозвучало це так, наче за його словами крилося щось більше. Тому я виманила Джейкоба подалі від решти і витягнула з нього інформацію, — повісила я голову.

— Як витягнула? — запитав він.

— Спробувала з ним пофліртувати. Спрацювало краще, ніж я могла б подумати.

Самій не віриться, як згадаю.

— Хотів би я це побачити, — невесело хихотнув Едвард. — І вона звинувачує мене, що я задурюю людям голови. Бідолаха Джейк!

Я почервоніла і втупилася в темряву за вікном.

— Що ти зробила потім? — поцікавився він після хвилинної паузи.

— Пошукала в інтернеті.

— Знайшла щось, що тебе переконало? — голос пролунав майже байдуже, та руки намертво вп’ялись у кермо.

— Ні, нічого переконливого. Звичайна дурня. А потім… — замовкла я.

— Що?

— Я вирішила, що це не має значення, — прошепотіла я.

— Не має значення?

Його тон змусив мене підвести голову — кінець кінцем мені вдалося пробити стіну вдаваної байдужості! Обличчя було скептичним, зі слабким натяком на гнів, якого я так боялася.

— Так, — м’яко пояснила я. — Мені байдуже — хто ти чи що ти.

У голосі його забриніли різкі насмішкуваті нотки.

— Для тебе не має значення, чудовисько я чи ні? Тобі байдуже, якщо я — не людина?

— Так.

Він сидів мовчки, зосередившись на дорозі. На обличчі застиг холодний і суворий вираз.

— Ти сердишся, — зітхнула я. — Краще б я тримала язика за зубами.

— Не краще, — заперечив він не ласкавішим за вираз обличчя тоном. — Добре, що я нарешті дізнався, що ховається у твоїй голові, навіть якщо це думки божевільної.

— Отже, я помилилася? — запитала я з викликом.

— Мова зараз не про це. «Це не має значення!» — прошипів він крізь стиснуті зуби.

— То я права? — хапнула я ротом повітря.

— А це має значення? Я глибоко вдихнула.

— Не зовсім, — замовкла я на мить. — Але мені цікаво. Принаймні вдалося опанувати голос. Тут він здався.

— Що тобі цікаво?

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять, — швидко відказав він.

— І як довго тобі сімнадцять?

Едвард не відривав очей від дороги, та я помітила, як сіпнулися губи.

— Якийсь час, — нарешті визнав він.

— Гаразд, — всміхнулась я, радіючи, що він вирішив бути відвертим зі мною. Він пильно подивився на мене, точнісінько як раніше — того вечора, коли хвилювався, що я впаду в шоковий стан. Я ширше всміхнулася, підбадьорюючи його, він насупився у відповідь.

— Не смійся, але як тобі вдається виходити надвір удень? Ого, вдалося його розсмішити.

— Міф.

— Ви не згоряєте на сонці?

— Міф.

— Не спите у домовинах?

— Міф, — і, повагавшись хвильку, він додав (щось особливе почулося в голосі): — Я взагалі не сплю.

Мені знадобився певний час, щоб перетравити інформацію.

— Зовсім-зовсім?

— Ніколи, — підтвердив Едвард майже нечутно.

Потім повернув голову, замислено позирнув на мене. Наші погляди зустрілися, мої очі втонули у золотавій безодні, думки розлетілися врізнобіч, як пух на вітрі. Я дивилася на Едварда, поки він не відвів погляду.

— Ти не запитала про найголовніше, — у голосі почулися крижані нотки; коли він зиркнув на мене, очі були холодними.

Я кліпнула, ще не в змозі прийти до тями.

— Про що саме?

— Тебе не хвилює, як я харчуюся? — саркастично поцікавився він.

— А, — промимрила я, — ти про це.

— Так, про це, — жорстко сказав він. — Не хочеш знати, чи п’ю я кров?

Я здригнулася.

— Бачиш, Джейкоб дещо розповідав із цього приводу.

— Що він розповів? — похмуро запитав Едвард.

— Він сказав, що ви… не полюєте на людей. Сказав, що ваша родина, в принципі, безпечна, адже ви полюєте тільки на тварин.

— Він сказав, що ми безпечні? — скептично перепитав Едвард.

— Не зовсім. Він сказав, що ви, в принципі, не небезпечні. Але квілеути не хочуть пускати вас на свою землю, про всяк випадок.

Він дивився вперед, хоча я не була впевнена, що він стежить за дорогою.

— То Джейк має рацію? Ви не полюєте на людей? — я щосили намагалася говорити спокійно.

— У квілеутів хороша пам’ять, — прошепотів Едвард. Я сприйняла це як підтвердження.

— Тільки не думай, що все так просто, — застеріг він. — Вони чинять мудро, тримаючись від нас подалі. Ми — небезпечні.

— Не розумію.

— Ми стараємося, — повільно пояснив він. — Зазвичай, коли ми щось робимо, то робимо на совість. Та інколи помиляємось. Наприклад, я помилився, коли дозволив собі залишитися з тобою наодинці.

— Це помилка? — я почула сум у власному голосі; не знаю, чи він також.

— Дуже небезпечна помилка, — пробурмотів він.

У машині запанувала тиша. Я спостерігала, як світло фар кривуляє разом із вигинами дороги. Воно рухалося занадто швидко, нереально, наче ми проходили відеогру. Я фізично відчувала, що час, як чорний асфальт під колесами, збігає з кожною секундою, й страшенно боялася, що більше не матиму нагоди так поговорити з Едвардом, поговорити відверто, усвідомлюючи, як раптом зникають мури між нами. Останні слова натякали на кінець розмови, та я геть відкидала такий варіант. Завелика розкіш змарнувати бодай хвилину, коли ми наодинці.

— Розкажи ще, — відчайдушно попрохала я, не переймаючись попередньою фразою. Тільки б знову почути його голос.

Він хутко блимкнув на мене, приголомшений новою інтонацією.

— Що ще ти хочеш знати?

— Розкажи мені, чому ви полюєте на тварин замість людей, — запропонувала я, не спромігшись притамувати розпач у голосі. Я відчувала, що зараз розплачуся, і щосили боролося з розпачем, який уже охоплював мене.

— Не хочу бути чудовиськом, — відповів він тихо.

— Але тварин недостатньо? На якийсь час він замовк.

— Не скажу точно, але це можна порівняти з дієтою з соєвого молока й сиру. Ми називаємо себе «вегетаріанцями», маленький сімейний жарт. Таке харчування повністю не втамовує голоду, чи радше спраги, хоча дає достатньо сил, щоб опиратися. Як правило, — у голосі його забриніли зловісні нотки. — Бо інколи це складніше, ніж зазвичай.

— Зараз тобі дуже складно? — запитала я. Він зітхнув.

— Так.

— Але ти не голодний, — впевнено сказала я, не запитуючи, а стверджуючи.

— Чому ти так думаєш?

— Твої очі. Я казала, що маю теорію. Я помічала, що люди — особливо чоловіки — стають дратівливішими, коли зголодніють.

Він хихотнув.

— Ти спостережлива, правда?

Я не відповіла, просто дослухаючись до дзвінкого сміху і записуючи його на жорсткий диск у голові.

— На минулих вихідних ви полювали з Емметом? — запитала я, коли в авті запанувала мовчанка.

— Так, — він помовчав, наче вирішуючи: говорити далі чи ні. — Я не хотів їхати, та це було необхідно. Коли не мучить спрага, трішки легше перебувати поруч із тобою.

— Чому ти не хотів їхати?

— Мені стає… м-м-м… неспокійно, коли я надовго залишаю тебе, — очі дивилися ніжно, але пильно, здавалося, просвітлюючи наскрізь, як рентген. — Я говорив серйозно, коли в минулий четвер просив тебе не шубовснутися в океан і не потрапити під машину. Усі вихідні не міг зосередитися, хвилювався за тебе. Після того, що трапилося сьогодні ввечері, просто дивуюся, як ти зуміла прожити два дні без пригод і травм, — Едвард похитав головою, наче щось пригадав. — Ну, майже без травм.

— Тобто?

— Твої руки, — нагадав він. Я поглянула на долоні, на внутрішньому боці яких виднілися майже загоєні сліди від подряпин. Від Едварда нічого не приховаєш.

— Я впала, — зітхнула я.

— Як я і думав, — куточки вуст метнулися вгору. — Якщо взяти до уваги, що це — ти, все могло бути набагато гірше. Така ймовірність ненастанно катувала мене, поки я був у від’їзді. Три дні видалися дуже довгими. Я добряче дістав Еммета, — невесело посміхнувся він.

— Три дні? Хіба ти не сьогодні повернувся?

— Ні, ми приїхали в неділю.

— Тоді чому нікого з вас не було у школі? — я відчула жорстоке розчарування, навіть злість, згадавши, скільки настраждалася через Едвардову відсутність.

— Ти запитувала, чи шкодить мені сонце, я сказав, що ні. Та мені краще не виходити під пряме сонячне проміння, принаймні не в людей на очах.

— Чому?

— Колись покажу, — пообіцяв він. Я на хвилину замислилася.

— Міг би мені зателефонувати, — вирішила я. Я захопила його зненацька.

— Я знав, що з тобою все гаразд.

— Але я не знала, де ти. Я… — завагалась я й опустила очі додолу.

— Що? — у шовковому голосі крилася непереборна сила.

— Мені не подобається. Не бачити тебе. Мені стає неспокійно, — звісно, я почервоніла, сказавши це вголос.

Едвард мовчав. Я стривожено зиркнула на нього, щоб побачити на обличчі маску болю.

— Ні! — простогнав він. — Так не повинно бути. Я не второпала, що спричинило таку реакцію.

— Я сказала щось не те?

— Белло, хіба ти не розумієш? Одна справа — коли я роблю непростимі помилки, і зовсім інша — коли ти дозволяєш собі глибоко втягуватися у це, — він звернув сповнені муки очі на дорогу; слова лилися з вуст так швидко, що я ледве встигала їх розбирати. — Не хочу навіть чути про такі почуття з твого боку, — він говорив тихо, але наполегливо. Слова ранили мене у самісіньке серце. — Це неправильно. Це небезпечно. Я небезпечний, Белло, прошу, зрозумій.

— Ні! — я щосили намагалася не скидатися на напринджену дитину.

— Я серйозно, — гаркнув він.

— Я теж. Я сказала — для мене не має значення, хто ти. Запізно. Його голос глухо і різко хльоснув тишу, як батіг.

— Ніколи не кажи так.

Я прикусила язика і щиро пораділа, що він не зможе дізнатися, як мені боляче. Я втупилася в дорогу. Враховуючи, як він мчить, ми вже маємо під’їздити до Форкса.

— Про що думаєш? — запитав він різкувато. Я похитала головою, до кінця не впевнена, чи зможу говорити.

Відчувала на собі його пильний погляд, та вперто дивилася вперед.

— Ти плачеш? — здається, він не на жарт здивувався. А я й не звернула уваги, як рідина з очей виплеснулася назовні. Похапцем тернула рукою по щоці — хто б сумнівався, що та виявиться вологою від зрадницьких сліз.

— Ні, — заперечила я тремтячим голосом. І побачила, як він нерішуче простягає до мене праву руку, потім раптом стримується і повільно кладе її назад на кермо.

— Пробач мені.

Я відчула, що йому справді шкода, й розуміла, що він перепрошує не для красного слівця.

Темрява і тиша. Нічого більше.

— Поясни мені дещо, — сказав він за хвилину. Помітно було, що він боровся з собою, щоб говорити привітніше.

— Так?

— Про що ти думала сьогодні ввечері, перш ніж я вилетів із-за рогу? Мене спантеличив вираз твого обличчя — ти не здавалася зляканою, радше щосили намагалася на чомусь зосередитися.

— Я силкувалася пригадати, як вирубати нападника — знаєш, прийоми самозахисту. Я збиралася вдавити йому ніс у мозок, — я відчула, як на згадку про темночубого коротуна всередині закипає ненависть.

— Ти збиралася з ними битися? — розчаровано протягнув Едвард. — А про втечу не думала?

— Якби я побігла, то неминуче гепнулася б на землю, — визнала я.

— Чому не покликати на допомогу?

— На все свій час. Він похитав головою.

— Ти права — захищаючи твоє життя, я дійсно втручаюсь у неминуче.

Я зітхнула. Ми скинули швидкість, заїжджаючи у місто. Домчали за двадцять хвилин.

— Ми побачимося завтра? — вимогливо поцікавилась я.

— Так, мені теж треба здати твір, — посміхнувся він. — Я займу для тебе місце на ланчі.

Яке безглуздя: після всього, пережитого сьогодні, від дріб’язкової обіцянки затремтіли коліна і відібрало мову!

Ми зупинилися перед будинком Чарлі. Всередині горіло світло, стояв на місці пікап — перед моїми очима постала до болю звична картина. Здається, я прокидаюся зі сну. Едвард заглушив двигун, та я заклякла на сидінні.

— Ти обіцяєш, що нікуди не зникнеш завтра?

— Обіцяю.

Я на хвильку замислилась, потім кивнула і зняла куртку, востаннє вдихнувши її запах.

— Залиш, свою отримаєш тільки завтра, — нагадав він. Я вручила куртку йому.

— Візьми. Не хочу нічого пояснювати Чарлі.

— Тоді добре, — вишкірився він.

Я взялася за ручку, вагаючись, прагнучи якнайдалі відстрочити момент прощання.

— Белло? — зупинив мене він іншим, серйозним, але водночас і нерішучим тоном.

— Так? — занадто поспішно обернулась я.

— Пообіцяєш одну річ?

— Звичайно, — бовкнула я, відразу пошкодувавши про цю беззастережну згоду. Що коли Едвард попросить триматися від нього якнайдалі? Такої обіцянки я дотриматися просто не зможу.

— Не гуляй лісом сама. Я витріщилася на нього, як баран на нові ворота.

— Чому?

Він спохмурнів, очі напружено роздивлялися щось невидиме за вікном.

— Скажімо так — я не завжди найнебезпечніше створіння у цій місцині.

Раптовий холод у голосі змусив мене затремтіти, та я відчула полегшення. Принаймні з виконанням цього прохання проблем не виникне.

— Як скажеш.

— До зустрічі завтра, — зітхнув Едвард. Я збагнула, що час іти.

— До завтра! — неохоче відчинила я двері.

— Белло?

Я обернулася, помітивши, що він нахиляється до мене. Прегарне бліде обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. У мене перехопило подих.

— Солодких снів, — побажав він. Його дихання долетіло до мого обличчя, забивши памороки. Неповторний аромат, який я відчула на куртці, цього разу концентрованіший. Я кліпнула, втративши здатність рухатися. Едвард відхилився.

Я розмерзлася тільки потому, як у голові трохи пояснилося. Незграбно виповзла з машини; для того, щоб випростатися, довелося вхопитися за дверцята. Здається, він хихотнув мені вслід, та звук був настільки тихий, що я не заприсяглася б.

Едвард почекав, доки я, перечіплюючись, добреду до вхідних дверей, потім я почула, як неголосно запрацював двигун, і озирнулася, щоб побачити, як зникає за рогом сріблясте авто… Як надворі холодно! — дійшло до мене.

Я автоматично дістала ключ, відімкнула двері й зайшла в дім.

— Белло? — покликав Чарлі з вітальні.

— Так, тату, — пішла я показатися йому. По телевізору йшов бейсбольний матч.

— Ти рано повернулася.

— Хіба? — здивувалась я.

— Ще й восьмої нема, — сказав він. — То як, повеселилися з дівчатами?

— Так, ми не сумували, — голова пішла обертом, коли я намагалася пригадати, як, власне, мав би минути той вечір. — Вони придбали класні сукні.

— А ти як?

— Трохи стомилася. Довелося багато побігати.

— Ну, тоді варто піти полежати, — голос у Чарлі був стривожений. Цікаво, який у мене зараз вигляд?

— Спершу я маю зателефонувати Джесиці.

— Хіба не вона привезла тебе додому? — здивовано запитав він.

— Вона, але я залишила куртку у неї в машині. Хочу нагадати їй, щоб не забула принести її завтра у школу.

— Принаймні дай їй шанс спочатку доїхати додому.

— Обов’язково, — погодилась я.

Попрямувала на кухню і впала у крісло, виснажена до нестями. Світ на повному серйозі обертався перед очима. Цікаво, невже таки не вдасться оминути шокову стадію? Не розкисати, наказала я собі.

Як грім із ясного неба задзвонив телефон. Я здригнулася і схопила слухавку.

— Слухаю, — сказала я, затамувавши подих.

— Белло?

— Привіт, Джес, я саме збиралася тобі подзвонити.

— Ти вже вдома? — у її голосі почулося полегшення і… здивування.

— Так. Я забула у тебе в машині куртку. То принесеш її завтра?

— Звичайно. Розкажи мені, що трапилося! — висунула вона контрвимогу.

— М-м-м, завтра, на тригонометрії — згода? Джес виявила кмітливість.

— Там твій тато?

— Ага, так.

— Добре, поговоримо завтра. Бувай! — її голос аж тремтів від нетерплячки.

— Бувай, Джес.

Я повільно пішла нагору сходами, досі перебуваючи у стані важкого ступору. Механічно робила те, що й кожного вечора перед сном, літаючи думками далеко, не звертаючи уваги на свої дії чи рухи. Лише опинившись у дýші — загаряча вода обпекла шкіру, — я збагнула, як замерзла. Кілька хвилин голосно цокотіла зубами, перш ніж киплячим бризкам вдалося повністю розслабити задерев’янілі м’язи. Потім я стояла під душем, занадто стомлена, щоб рухатися, поки не вибігла вся гаряча вода.

Я почвалала до себе, дбайливо загорнувшись у рушник у спробі втримати тепло від ванни. Бр-р-р, не хочеться, щоб поверталися болісні дрижаки. Я хутко перевдяглася на ніч і залізла під ковдру, скрутившись клубочком і обійнявши себе руками, щоб зігрітися. Кілька разів я починала тремтіти від холоду.

У голові трохи паморочилося від незрозумілих картинок; вряди-годи серед них пролітали ті, що я намагалася стерти з пам’яті. Все здавалося заплутаним, але поступово, що більше я наближалася до межі переходу у підсвідомість, чітко вималювалися кілька очевидностей.

Три речі не викликали жодного сумніву. По-перше, Едвард Каллен — вампір. По-друге, якась частина його — не знаю, наскільки сильна, — бажає моєї крові. По-третє, я беззастережно і безповоротно в нього закохана.