Сутінки

Розділ 22 Хованки

Написання листа забрало набагато менше часу, ніж я очікувала — враховуючи жах, відчай, тремтіння серця. Хвилини тягнулися повільніше, ніж завжди. Коли я повернулася до Аліси, Джаспера ще не було. Я боялася залишатися з нею в одній кімнаті, боялася, що вона здогадається… і з тої ж причини боялася її уникати.

Ніколи б не подумала, що на той момент моє змучене, роз’ятрене єство здатне на подив. Та все-таки здивувалася, побачивши, як Аліса нахилилася над столом, вчепившись у нього обома руками.

— Алісо?

Вона ніяк не зреагувала на власне ім’я, її голова повільно перевалювалася з боку на бік, я побачила її обличчя. Відсутній, затуманений погляд… Мої думки полетіли до мами. Невже я спізнилася?

Я помчала до Аліси, механічно простягаючи руку, щоб торкнутися її.

— Алісо! — батогом прорізав тишу Джасперів голос, за мить Джаспер опинився біля неї, поклав свої руки на її, змусивши їх розслабилися. На тому боці кімнати хитнулися й з тихим клацанням зачинилися двері.

— Що ти бачиш? — запитав він.

Аліса відвернула обличчя від мене й заховала у нього на грудях.

— Белла, — сказала вона.

— Я тут, — відповіла я.

Її голова засіпалася, очі втупилися в мої, їхній вираз досі був дивно порожній. Я відразу зрозуміла, що вона говорить не зі мною, а відповідає на запитання Джаспера.

— Що ти побачила? — мовила я. У моєму тьмяному байдужому голосі насправді не було запитання.

Джаспер різко поглянув на мене. Я намагалася затримати на обличчі відсутній вираз, чекала. Його спантеличені очі блискавично сновигали між нашими з Алісою обличчями, відчуваючи хаос… тепер я здогадувалася, щó побачила Аліса.

Я відчула, як мене огортає атмосфера абсолютного спокою. Я радісно привітала її, використавши для того, щоб стиснути емоції в кулак, тримати їх під контролем.

Аліса прийшла до тями.

— Насправді нічого, — нарешті відповіла вона неймовірно спокійним та переконливим голосом. — Лише кімната, що й раніше.

Вона врешті-решт поглянула на мене — обличчя було урівноважене, зосереджене.

— Хочеш поснідати?

— Ні, поїм в аеропорту.

Я також — ходяче втілення спокою. Я пішла у ванну прийняти душ. Наче позичивши у Джаспера надзвичайну чутливість до емоцій, я відчувала дике — хоча добре приховане — відчайдушне бажання Аліси, щоб я вийшла з кімнати, аби вона опинилася наодинці з Джаспером. Тоді вона змогла б йому сказати, що вони роблять щось не так, що на них чекає поразка…

Я методично готувалася, зосереджуючись на кожному маленькому завданні. Розпустила волосся, воно водоспадом закрутилося навколо обличчя, затуливши його. Мирний настрій, навіяний Джаспером, поступово переповнював мене, допомагав мислити чітко. Допомагав збудувати план. Я перерила сумку в пошуках шкарпетки з готівкою. Висипала вміст у кишеню.

Мені не терпілося опинитися в аеропорту, тому я зраділа, що ми поїхали ще до сьомої. Цього разу я сама окупувала заднє сидіння чорної машини. Аліса зіперлася на двері, обличчям до Джаспера, але кожні пару секунд стріляла на мене очима з-під чорних окулярів.

— Алісо? — запитала я байдуже. Вона насторожилася.

— Так.

— Як це працює? Видіння, які ти бачиш? — я втупилась у вікно, голос звучав знуджено. — Едвард казав, нічого не визначено напевно… все може змінитися?

Вимовити його ім’я виявилося набагато важче, ніж я могла собі уявити. Либонь, це стривожило Джаспера — автомобілем прокотилася нова хвиля спокою.

— Так, може… — пробурмотіла вона — з надією, подумала я. — Одні речі я знаю певніше за інші… погоду, наприклад. З людьми складніше. Я бачу курс, яким вони йдуть, лише поки вони з нього не зійшли. Щойно вони змінюють думку — приймають нове рішення, не важливо, наскільки мізерне, майбутнє зміщується.

Я замислено кивнула.

— Отже, ти не могла побачити Джеймса у Феніксі, доки він не вирішив приїхати сюди.

— Так, — погодилася вона, знову нашорошившись.

Вона не бачила мене у дзеркальній залі з Джеймсом, поки я не вирішила з ним зустрітися. Я намагалася не думати, щó вона побачила. Не хочу, щоб моя паніка змусила Джаспера щось запідозрити. У будь-якому разі тепер, після видіння Аліси, вони наглядатимуть за мною вдвічі пильніше. Схоже, моє завдання стає нереальним.

Ми дісталися аеропорту. Мені щастить — чи, може, просто збіг. Літак Едварда приземлиться у четвертому терміналі, найбільшому, там сідає переважна кількість рейсів, тож нічого дивного, що Едвард прибуває туди. Але цей термінал ідеально пасує для втілення мого задуму — найбільший, найзаплутаніший. На третьому поверсі є двері, що можуть стати моїм єдиним шансом.

Ми припаркувалися на четвертому поверсі велетенського гаража. Я йшла попереду, вперше в житті краще за всіх орієнтуючись у довколишніх умовах. Ми спустилися на ліфті на третій поверх, де виходили пасажири. Аліса та Джаспер вбили чимало часу, розглядаючи табло відльотів. Я чула, як вони обговорюють плюси і мінуси Нью-Йорка, Атланти, Чикаго. Міст, у яких я ніколи не бувала. І ніколи не побуваю.

Я чекала на вдалу нагоду, згораючи від нетерпіння, мимоволі постукуючи підошвами по підлозі. Ми сиділи на довгих рядах стільців перед металодетекторами. Джаспер та Аліса вдавали, що роздивляються людей, насправді ж спостерігали за мною. Щоразу, коли я на сантиметр посувалася у кріслі, парочка крадькома кидала на мене блискавичні погляди. Ситуація безнадійна. Може, варто побігти? Чи наважаться вони насильно зупиняти мене у людному місці? Чи просто підуть назирці?

Я витягнула з кишені непідписаний конверт, поклала зверху на чорну шкіряну сумочку Аліси. Вона поглянула на мене.

— Мій лист, — сказала я.

Вона кивнула, засовуючи його у верхню кишеньку. Він швидко знайде адресата.

Минали хвилини, наближався час прибуття Едварда. Просто неймовірно, як кожна клітинка мого тіла, здається, знала, що він наближається, прагнула з ним зустрітися. Так було ще важче. Я збагнула, що намагаюся вигадати виправдання, щоб залишитися, побачити його, а потім втікати. Та я знала: це неможливо, якщо я хочу мати хоч якийсь шанс вирватися.

Кілька разів Аліса пропонувала зводити мене поснідати. Пізніше, казала я, не зараз.

Я втупилася в табло прильотів, спостерігаючи, як рейс по рейсу прибувають за розкладом. Рейс із Сієтла підповзав ближче до верху.

Коли залишалося всього півгодини для здійснення втечі, цифри змінилися. Едвардів літак прилетить на десять хвилин раніше. У мене немає часу.

— Треба поснідати зараз, — швидко сказала я. Аліса підвелася.

— Я піду з тобою.

— Ти не заперечуєш, якщо Джаспер складе мені компанію? — запитала я. — Почуваюся трохи… — я не закінчила речення. Вираз очей у мене достатньо божевільний, щоб бути промовистішим за слова.

Джаспер скочив на ноги. В Аліси вигляд був спантеличений, та — з полегшенням побачила я — не підозріливий. Напевно, вона приписувала зміну у видінні хитрощам мисливця, а не ймовірності моєї зради.

Джаспер мовчки йшов поруч, його рука лежала на моєму поперекові, наче він мене підтримував. Я вдала, що мене нічого не зацікавило в кількох перших кафе, видивляючись те, що мені насправді потрібно. Ось і воно, за рогом, поза досяжністю гострих очей Аліси: жіночий туалет на третьому поверсі.

— Ти не проти? — запитала я Джаспера, коли ми проходили повз. — Я на хвилинку.

— Я стоятиму тут, — сказав він.

Щойно за мною зачинилися двері, я побігла. Пам’ятаю, як колись заблукала, вийшовши не туди з цього туалету, тому що в ньому є два виходи.

Невеличка пробіжка від других дверей — і я опинюся просто біля ліфтів. Якщо Джаспер залишиться там, де сказав, я не потраплю в поле його зору. Я мчала не озираючись. Це мій єдиний шанс — навіть якщо Джаспер запримітив мене, я мала рухатися. Люди витріщалися, мені було байдуже. За рогом чекав ліфт, я кинулася вперед, встромивши руку в двері переповненої кабінки, що їхала вниз. Протиснулася всередину, не звертаючи уваги на протести пасажирів, і поглянула на панель, щоб переконатися, що кнопку першого поверху натиснули. Вона світилася, двері зачинились.

Не встигли вони відчинитися, як я вискочила назовні. Позаду почулося роздратоване бурчання. Я сповільнила крок, проходячи повз охоронців біля ескалаторів із багажем, але знову побігла, побачивши двері з написом «Вихід». Я ніяк не можу знати, чи почав наразі Джаспер шукати мене. Якщо він іде на запах, у мене є лічені секунди. Я вистрибнула за автоматичні двері, мало не гепнувшись на траву, коли вони відчинилися занадто повільно.

Вздовж переповненого узбіччя я не побачила жодного таксі.

У мене немає часу. Аліса та Джаспер або от-от збагнуть, що я зникла, або уже збагнули. Не встигну я оком кліпнути, як вони мене знайдуть.

За кілька метрів від мене в автобусі до готелю «Гаят» саме зачинялися двері.

— Стривайте! — закричала я і побігла, махаючи водієві руками.

— Це автобус до «Гаяту», — спантеличено сказав той, відчиняючи двері.

— Так, — сердито пхикнула я, — туди мені й потрібно, — поквапилась я вгору східцями.

Спочатку його насторожила відсутність багажу, та потім він знизав плечима: мовляв, не моя справа, навіщо перепитувати. Більшість місць були вільними. Я сіла якнайдалі від інших мандрівників і дивилася з вікна, як спершу тротуар, тоді аеропорт віддаляються від мене. Не могла не уявляти, як Едвард стоятиме біля дороги, де обірветься слід запаху. Я досі не маю права плакати, сказала я собі. У мене попереду довгий шлях.

Удача не залишила мене. Перед «Гаятом» стомлена на вигляд парочка виймала з багажника таксі останні валізи. Я вистрибнула з автобуса, помчала до таксі, прослизнувши на сидіння ззаду за водієм. Стомлена пара і таксист витріщилися на мене.

Я сказала отетерілому хлопцеві мамину адресу.

— Мені треба туди якнайшвидше.

— Це ж у Скотсдейлі, — поскаржився він. Я жбурнула через сидіння чотири двадцятки.

— Достатньо?

— Звичайно, мала, жодних проблем.

Я відкинулася назад, склавши руки на колінах. Навколо метушилося знайоме місто, але я не дивилася у вікно. Я докладала всіх зусиль, щоб тримати себе в руках. Була сповнена рішучості не втратити самовладання, так вдало втіливши у життя свій план. Немає сенсу дозволяти собі більше заплутуватися у жахові та тривозі. Шлях визначено. Я просто повинна по ньому пройти.

Тому замість панікувати, я заплющила очі й провела двадцятихвилинну поїздку з Едвардом.

Я уявляла, що залишилася в аеропорту, щоб зустрітися з ним. Малювала картинку, як стаю навшпиньки, щоб чим раніше здалеку побачити його обличчя. Як швидко, як граційно рухається він крізь натовп людей, що розділяє нас! Потім я біжу, щоб хутчіше перетнути останні кілька метрів між нами, як завжди нерозважливо, й опиняюся у його мармурових руках, нарешті в безпеці.

Хотіла б я знати, куди б ми вирушили. Десь на північ, щоб він міг виходити надвір удень? Чи у віддалене безлюдне місце, де б ми лежали на сонечку? Я уявила його на узбережжі: шкіра сяє не гірше за море. Не мало б значення, як довго нам довелося б переховуватися. Хіба не рай опинитися зачиненою з Едвардом у готельному номері? Є стільки запитань, які я хочу йому поставити! Я могла б цілу вічність розмовляти з ним, ніколи не спати, не відходити від нього.

Я чітко бачила його обличчя… майже чула голос. На коротку мить я стала щасливою всупереч жаху, безнадії. Мене так поглинули страшенно далекі від реальності мрії, що я абсолютно втратила відчуття часу.

— Агов, який, ти казала, номер?

Запитання таксиста проштрикнуло фантазії, як повітряну кульку, солодка омана репнула, як стиглий кавун. Страх, похмурий та суворий, тільки й чекав, щоб заповнити порожнечу, що виникла на їхньому місці.

— П’ятдесят Восьма, двадцять перший номер, — промовила я здушено. Таксист зиркнув назад, розхвилювавшись, що у мене напад чи щось у такому дусі.

— Тоді ми на місці, — йому не терпілося випхати мене з машини — мабуть, сподівався, що я не вимагатиму здачі.

— Дякую, — прошепотіла я. Боятися нема чого, нагадала я собі. Будинок порожній. Я повинна поспішати — мама чекає на мене, їй страшно, її життя залежить від мене.

Я чкурнула до дверей, механічно потягнувшись, щоб дістати ключа з-під карнизу. Відімкнула двері. Всередині було темно, пусто, звично. Я помчала до телефону, дорогою ввімкнувши світло у кухні. Там на білій дошці маленькими охайними цифрами написаний був десятизначний номер. Пальці плуталися у кнопках, набирали не те. Довелося скинути й почати заново. Цього разу я зосередилася виключно на кнопках, уважно натискаючи одну по одній. Тремтячою рукою піднесла слухавку до вуха. Пішов один гудок.

— Привіт, Белло! — відповів спокійний голос. — Як швидко. Я вражений.

— З мамою все гаразд?

— Просто чудово. Не хвилюйся, Белло, я не сваритимусь із нею. Хіба що ти прийшла не сама.

Приємний, веселий голос.

— Сама. За все життя я не була самотнішою.

— Дуже добре. Тепер. Ти знаєш балетну студію просто за рогом вашого будинку?

— Так. Я знаю, як туди дістатися.

— Що ж, тоді до скорої зустрічі.

Я повісила слухавку. Пролетіла через кімнату, вискочила в двері на нестерпну спеку.

Не було часу озиратися на будинок, та я й не хотіла дивитися на нього зараз. Його пустка втілює страх, а не теплоту домашнього вогнища. Останнім у рідних стінах ходив мій ворог.

Я майже фізично могла, скосивши оком, побачити маму в тіні великого евкаліпта, біля якого я гралася в дитинстві. А може, вона стоїть навколішках біля поштової скриньки на маленькому шматочку запиленої землі — кладовищі всіх квітів, які вона намагалася виростити? Спогади кращі за те, що я бачу сьогодні. Але я втікала подалі від них, до рогу, залишаючи все позаду.

Я рухалась повільно, наче бігла по вологому піску. Схоже, я розучилася ходити по бетону. Він не дає мені достатньо опори. Я кілька разів перечепилася, один раз впала, приземлившись на руки й пошкрябавши їх об тротуар, похитуючись пішла далі, щоб знову хитнутися вперед і ледве не впасти. Кінець кінцем я дісталася рогу. Залишився один квартал; я побігла, піт градом котився по обличчю, я важко дихала. Сонце пекло шкіру, воно було занадто яскраве, здається, воно відбивалося від білого бетону й сліпило мене. Я почувалася надзвичайно беззахисною. Набагато пристрасніше, ніж коли-небудь могла б припустити, захотіла я опинитися під захисним зеленим покровом лісу в Форксі… вдома.

Обігнувши останній ріг і опинившись на вулиці Кактус, я побачила студію, що мала точнісінько такий вигляд, як у спогадах. Стоянка перед нею була порожня, на всіх вікнах опущені жалюзі. Я вже не могла бігти — не могла дихати; фізичні вправи та страх зробили своє діло на славу. Я думала про маму, щоб хоч пересувати ноги: одна-друга, одна-друга.

Підійшовши ближче, я побачила прикріплене до дверей повідомлення, написане від руки на яскраво-рожевому папері. Воно стверджувало, що танцстудію зачинено на весняні канікули. Я взялася за ручку, обережно її потягнула. Не замкнено. Я спробувала заспокоїти дихання і відчинила двері.

У вестибюлі темно, пусто і прохолодно, тихо гуде кондиціонер. Пластикові литі стільці складені вздовж стін, від килима пахне шампунем. У західному танцхолі темно, — побачила я крізь відчинене оглядове вікно. У східному, більшому, ввімкнене світло. Але жалюзі на вікнах опущені.

Мене охопив такий сильний жах, що я буквально закам’яніла на місці, ніби потрапивши в капкан. Не могла змусити ноги рухатися вперед.

Потім мене покликав мамин голос.

— Белло? Белло? — та сама істерична нотка. Я помчала до дверей, на звук її голосу.

— Белло, ти налякала мене! Ніколи більше не роби так зі мною! — вів далі голос, коли я вскочила у довгу залу з високою стелею.

Я роззирнулася довкола, намагаючись визначити, звідки лунає голос. Я почула, як мама засміялася, обернулася на звук.

Ось де вона, на екрані телевізора, полегшено куйовдить моє волосся. Це день Подяки, мені дванадцять. Ми востаннє поїхали в гості до бабусі у Каліфорнію, наступного року вона померла. Ми пішли на пляж, я перехилилася далеко за край пірсу. Мама побачила, як я молочу п’ятами, намагаючись відновити рівновагу.

— Белло? Белло? — перелякано закричала вона.

Екран телевізора став блакитним.

Я повільно повернулася. Мисливець нерухомо завмер біля запасного виходу — так нерухомо, що я спершу його не помітила. У руці він тримав пульт. Довгу мить ми мовчки дивилися одне на одного, тоді він посміхнувся.

Підійшов до мене досить близько, пройшов повз, щоб покласти пульт на столик поруч із відеомагнітофоном. Я обережно повернулася, щоб прослідкувати за ним.

— Вибач, Белло, хіба не краще, що твоїй матері не довелося у це вплутуватись? — запитав він увічливим ласкавим голосом.

Мене раптом як осяяло. З мамою все добре. Вона досі у Флориді, так і не отримала мого повідомлення. Вона ніколи не відчувала невимовного жаху, дивлячись у темно-червоні очі на ненормально блідому обличчі переді мною. З нею все гаразд.

— Так, — відповіла я; голос забринів від полегшення.

— Як підказує мені слух, не схоже, щоб ти розгнівалася, що я тебе надурив.

— Я не серджуся.

Неочікуване піднесення додало мені мужності. Яка тепер різниця? Незабаром усе закінчиться. З Чарлі, з мамою нічого не трапиться, їм ніколи не доведеться боятися. Я відчула мало не ейфорію. Аналітична частина мозку попереджала, що я перебуваю небезпечно близько до того, щоб зламатися через стрес.

— Як дивно! Ти справді так думаєш, — темні очі зацікавлено вивчали мене.

Зіниці чорні, лише по краях бринить рубіновий відтінок. Голодний. — Маю віддати належне тому дивакуватому клану — ви, люди, буваєте доволі цікавими. Гадаю, я розумію, що вабить їх спостерігати за вами. Неймовірно — схоже, деякі з вас цілковито позбавлені егоїзму.

Він стояв за метр, склавши руки навхрест, і допитливо дивився на мене. У його обличчі, у позі не було загрози. Він мав пересічний вигляд: лице, фігура — нічого особливого, абсолютно. Лише біла шкіра та кола під очима, до яких я останнім часом звикла. На мисливцеві була блакитна сорочка на довгий рукав і вицвілі сині джинси.

— Гадаю, ти зараз скажеш мені, що твій хлопець за тебе помститься? — запитав він, як мені здалося, з надією.

— Ні, я так не думаю. Принаймні, я попросила його не робити цього.

— І що він тобі відповів?

— Не знаю. — (Як на подив легко вести бесіду з цим вишуканим мисливцем). — Я залишила йому листа.

— Як романтично — останній лист. Як гадаєш, він вшанує твою останню волю? — голос став твердішим, натяк на сарказм ледь спотворив увічливий тон.

— Сподіваюся, так.

— М-м-м. Що ж, наші сподівання не збігаються. Бачиш, все пройшло занадто легко, швидко. Якщо говорити начистоту, я розчарований. Я очікував на набагато складніше завдання. А врешті-решт мені знадобилося лише трохи везіння.

Я мовчки чекала.

— Коли Вікторії не вдалося підібратися до твого батька, я наказав їй більше довідатися про тебе. Немає сенсу гасати по планеті, вистежуючи тебе, коли я можу чекати в зручних умовах у обраному мною місці. Тому після розмови з Вікторією я вирішив поїхати у Фенікс — завітати в гості до твоєї матері. Я чув, як ти казала, що збираєшся додому. Спершу я й не мріяв, що ти справді туди поїдеш. Та потім мені стало цікаво. Люди — передбачувані створіння, вони люблять знайомі, безпечні місця. Хіба не ідеальна хитрість — вирушити в останнє місце, де варто переховуватися, туди, де сказала, що будеш?

Звісно, я не знав напевно, було тільки передчуття. Зазвичай я по-особливому відчуваю жертву, на яку полюю, називай це шостим чуттям, якщо хочеш. Прийшовши у будинок твоєї матері, я прослухав повідомлення, але не знав точно, звідки ти телефонувала. Дуже корисно було отримати твій номер, та враховуючи все, відоме мені, ти могла бути хоч в Антарктиці, а гра не спрацює, якщо тебе не буде поблизу.

А тоді твій хлопець сів на літак до Фенікса. Природно, що Вікторія спостерігала за ними для мене; у грі з такою великою кількістю гравців я не міг працювати на самоті. Отже, підтвердилися мої сподівання, що ти все-таки перебуваєш тут. Я приготувався; на той час я вже переглянув чарівне домашнє відео. Далі залишалося тільки поблефувати на совість.

Знаєш, усе пройшло легко, навіть легше, ніж зазвичай. Тому, як бачиш, я сподіваюся, що ти помиляєшся щодо свого хлопця. Едварда, правильно?…

Я не відповіла. Бравада добігала кінця. Я відчувала, що скоро його зловтіха дійде до логічного завершення. Так чи інак, вона призначалася не для мене. Велике діло перемогти мене, слабку людину!

— Ти не будеш проти, ну, не дуже проти, якщо і я залишу невеличкий лист для твого Едварда?

Він зробив крок назад і торкнувся цифрової відеокамери завбільшки з долоню, що лежала згори на стереосистемі. Маленька червона лампочка вказувала, що камера вже працює. Джемс покрутив щось, збільшив кадр. Я нажахано витріщилася на нього.

— Мені шкода, та не думаю, що Едвард зможе опиратися бажанню піти по моєму сліду потому, як перегляне це. Я хочу, щоб він не проґавив ані найменшої деталі. Все це для нього, певна річ. Ти просто людина, котрій не пощастило опинитися у не тому місці у не той час і, безперечно, мушу зазначити, у не тій компанії.

Він, посміхаючись, зробив крок назустріч.

— Перш ніж ми почнемо…

Я відчула, як від його слів усередині заворушилася відраза. Такого я не передбачила.

— Я тільки хочу дещо пояснити, так, загалом. Відповіді ввесь час були в Едварда під носом, я боявся, що він побачить їх і зіпсує розвагу. Так сталося одного разу, дуже-дуже давно. Одного-єдиного разу, коли жертві вдалося врятуватися від мене.

Бачиш, той вурдалак, який по-дурному був закоханий у мою маленьку жертву, зробив вибір, для якого твій Едвард виявився заслабким. Коли старий дізнався, що я полюю на його маленьку подружку, він викрав її з божевільні, де працював — я ніколи не зрозумію одержимості, яку деякі вампіри відчувають до людей, — й убезпечив, відібравши людське життя. Вона, напевно, навіть не помітила болю, бідне маленьке створіння. Вона занадто довго простирчала у чорній дірі палати. На сто років раніше її б спалили на вогнищі за видіння. У двадцятих роках двадцятого століття на неї чекала божевільня та шокова терапія. Коли маленька провидиця розплющила очі, сильна новою молодістю, їй здалося, що вона вперше бачить сонце. Старий зробив її могутнім вампіром, у мене не було причин переслідувати її далі, — він зітхнув. — Я помстився, знищивши старого.

— Аліса, — приголомшено видихнула я.

— Так, твоя маленька подружка. Я здивувався, побачивши її на галявині. Тому, гадаю, клан повинен знайти певну розраду в цій історії. Я отримав тебе, у них є вона. Жертва, що врятувалася від мене, — власне, це досить почесно.

А пахла вона як смачно! Досі шкодую, що не скуштував її… вона пахла навіть краще за тебе. Вибач, я не хотів тебе образити. У тебе дуже приємний запах. Квітковий…

Він зробив іще один крок до мене, доки не опинився всього за кілька сантиметрів. Узяв пасмо волосся, обережно вдихнув аромат. Ніжно повернув локон на місце, пригладивши його, і я відчула на шиї холодні пальці. Рука поповзла вище, щоб вдарити великим пальцем по щоці. На обличчі мисливця була написана цікавість. Я понад усе хотіла втекти, але наче закам’яніла. Не могла відхилитися бодай на міліметр.

— Ні, — пробурмотів він сам до себе, опускаючи руку, — не розумію, — зітхнув він. — Гадаю, нам треба рухатися далі. Потім я зателефоную твоїм друзям, скажу, де тебе знайти, і залишу своє маленьке повідомлення.

Тепер мене точно нудить. Скоро буде боляче, я бачу це у Джеймсових очах. Для нього не достатньо перемогти, напитися й піти собі. Не буде швидкого кінця, на який я розраховувала. Коліна затремтіти, я боялася, що от-от упаду.

Мисливець відійшов назад, почав невимушено кружляти навколо мене, наче намагаючись знайти найкращий ракурс для споглядання статуї в музеї. Коли він нарешті вирішив, звідки почати, його обличчя не втратило відкритого дружнього виразу.

Він різко гойднувся вперед, я впізнала нахил, приємна посмішка повільно розтягувалася, росла, доки не перетворилася з посмішки на демонстрацію кривих як шаблі блискучих зубів.

Я нічого не могла з собою зробити — я спробувала втекти. Хоча я знала, що це марно, хоча ноги підкошувалися, та паніка заволоділа мною, і я щодуху пришпарила до аварійного виходу.

Джеймс блискавично опинився переді мною. Я не бачила, скористався він рукою чи ногою, так швидко все відбулося. Нищівний удар прийшовся по грудній клітці — я відчула, що падаю на спину, почула тріск, голова вдарилася об дзеркало. Скло тріснуло, скалки бризнули навсібіч, розсипалися на підлозі довкола мене.

Я була в шоковому стані, тому не відчувала болю. Навіть дихати не могла.

Мисливець повагом рушив до мене.

— Дуже ефектно, — приязно сказав він, оглядаючи хаос із битого скла. — Я подумав, що ця зала візуально додасть моєму маленькому фільму драматичності. Тому вибрав її для зустрічі з тобою. Напрочуд вдалий вибір, хіба ні?

Я проігнорувала Джеймса, підводячись навкарачки та повзучи до інших дверей.

Він одразу обігнав мене, притиснувши бетонною ступнею мою ногу до підлоги. Огидний хрускіт я почула до того, як різонув біль. Та коли я таки відчула його, то не втримала агонізуючого крику. Я скрутилася клубочком, щоб дотягнутися до ноги; мисливець стояв наді мною, посміхаючись.

— Не хочеш змінити своє останнє прохання? — привітно поцікавився він. Пальцем ноги штовхнув мою скалічену ногу, я почула несамовитий крик. Приголомшено збагнула, що це волаю я.

— Невже не було б краще, якби Едвард спробував знайти мене? — підказав він.

— Ні! — прохрипіла я. — Ні, Едварде, ні… — щось врізалося в обличчя, відкидаючи мене назад на розтрощені дзеркала.

Сильніше, ніж біль у нозі, я різко відчула рану на голові — там, де скло розпанахало потилицю. Тепла рідина почала небезпечно швидко просочуватися крізь волосся. Я відчувала, як вона просякнула сорочку на плечі, чула, як вона крапає на дерев’яну підлогу. Від запаху в мене звело живіт.

Крізь нудоту й запаморочення я несподівано побачила останній шматочок надії. Джеймсові очі, до того просто пильні, наразі палали неконтрольованою жагою. Кров, що темно-червоною квіткою розтікалася по сорочці, утворювала озерце на підлозі та змушувала його казитися від спраги. Не важливо, яким був оригінальний задум, мисливець довго не витримає.

Швидкий кінець — все, на що я могла сподіватися в той час, як кров, цебеніючи з голови, висотувала з собою свідомість. Очі заплющувалися.

Я почула, наче з-під води, фінальне виття мисливця. Крізь довгі тунелі, на які перетворились мої очі, я бачила, як наближається його темна фігура. Останнім зусиллям рука інстинктивно піднялася, щоб захистити обличчя. Очі заплющилися, мене підхопила темна течія.