36. Ліфт


Отямившись від неглибокого, неспокійного сну, у якому за ним по безконечному засніженому полю гналися величезні силуети незрозумілих обрисів, Джек спершу вирішив, що сон триває: у пітьмі чулися невиразні механічні шуми — брязкіт, клацання, гудіння, деренчання, тріск і шерех.

Потім поруч із ним у ліжку піднялася Венді, і він зрозумів, що це не сон.

— Що це? — Холодні, як з мармуру, пальці дружини охопили його зап’ястя. Джек притамував жагуче бажання струсити їх — звідки, чорт забирай, йому знати, що це таке? Годинник зі світним циферблатом повідомив з нічного столика: без п’яти дванадцята.

Знову щось загуділо. Голосний, рівномірний гул, що зовсім непомітно змінював тон. Він припинився, почулося клацання. Деренчливе «бум!». Глухий удар. Гудіння відновилося.

Ліфт.

Денні сів у ліжку.

— Тату? Тату? — голос був сонним і переляканим.

— Доко, я тут, — сказав Джек. — Залазь-но до нас. Мама теж прокинулася.

Зашелестіли простирадла — це Денні влігся між ними.

— Це ліфт, — прошептав він.

— Правильно, — підтвердив Джек. — Усього лише ліфт.

— Тобто як це всього лише? — зажадала відповіді Венді. У голосі почулася льодова нотка істерії. — Середина ночі. Хто ж у ньому катається?

Гууууууу. Клінк-кланк. Тепер — над головою. Деренчать, зачиняючись, дверцята, відчиняються й зачиняються двері на поверхи. Потім знову гул мотора й тросів.

Денні тихенько заскиглив.

Джек спустив ноги з ліжка на підлогу.

— Може, коротке замикання? Я перевірю.

— Не смій виходити з кімнати!

— Не дурій, — сказав він, натягаючи халат. — Це моя робота.

Венді одразу вискочила з ліжка слідом за ним. За собою вона поволокла Денні.

— Ми теж підемо.

— Венді...

— Що таке? — тужно запитав Денні. — Що сталося, тату?

Той замість відповіді пішов геть із сердитим, застиглим обличчям. Біля дверей він підв’язав халат поясом, відчинив їх й вийшов у неосвітлений коридор.

Венді на мить завагалася, так що першим з місця рушив Денні. Вона швидко наздогнала його, і в коридор вони вийшли разом.

Джек не ввімкнув світло. Вона пошукала вимикач, що запалював чотири лампи під стелею коридорчика, що вів до основного коридору. Джек, що обігнав їх, уже звертав за ріг. Вимикач цього разу знайшов Денні. Він підняв нагору всі три важільці. Коридор, що вів до сходів і шахти ліфта, освітився.

Джек стояв на майданчику з лавочками й плювальницями — нерухомо стояв перед закритими дверима ліфта. Він здався Венді якоюсь абсурдною версією сучасного Гамле-та — вицвілий картатий халат, коричневі стоптані тапочки зі шкіри. Нерішуча фігура, яку так загіпнотизувала трагедія, що насувається, що відвести її або як-небудь змінити стан справ цій людині не під силу.

(перестань, що це, Господи, за божевільні думки)

Її долоню боляче стиснула рука Денні. Хлопчик наполегливо дивився на неї знизу вгору, обличчя напружилося, на ньому відбилася тривога. Вона зрозуміла: Денні вловив плин її думок. Неможливо було сказати, як багато — або мало — з них йому зрозуміло, але Венді почервоніла, почуваючи себе майже так, ніби син застав її за мастурбацією.

— Ходімо, — сказала Венді, і вони рушили по коридору до Джека.

Гудіння й клацання тут було чутно голосніше, вони вселяли жах, паралізуючи енергію. Джек з гарячковою наполегливістю дивився на закриті двері ліфта. Крізь ромбовидне віконце на дверях Венді вдалося розрізнити троси, вони теж тихенько гуділи. Ліфт, клацнувши, зупинився під ними, у вестибюлі. Почувся стукіт дверцят, що відчинялися. І...

(вечірка)

Чому вона подумала «вечірка»? Слово влетіло їй у голову без жодних причин, просто так. В «Оверлуку» стояла напружена тиша — лише з шахти ліфта чулися дивні звуки (оце, мабуть, вечірка!)

(:???ЯКА ВЕЧІРКА???)

На якусь долю секунди у Венді в голові зринула така реальна картина, що їй здалося, начебто вона згадала це... це був не рядовий спогад, яких повно, але скарб із тих, які зберігаєш для зовсім особливих випадків і якими рідко ділишся вголос. Вогні... сотні, може, тисячі вогнів. Вогні й фарби. Ляскають пробки шампанського. Оркестр — сорок музик — грає «Під настрій» Ґлена Міллера. Але Ґлен Міллер дав дуба від своєї сигарети з марихуаною ще до того, як Венді народилася, звідки вона може пам’ятати Ґлена Міллера?

Вона опустила погляд на Денні й побачила, що той схилив голову набік, начебто чув щось, чого не чула вона. Він дуже сполотнів.

Бух.

Унизу ляснули двері. Ліфт, гудучи й завиваючи, почав підйом. Крізь ромбовидне віконце Венді побачила спершу корпус мотора над кабіною, потім у ромбиках латунних дверей зринув інтер’єр кабіни. Вона була порожня. Кабіна була порожня, порожня, але

(у ніч вечірки тут, мабуть, юрбилися люди, переповняючи кабіну понад усяку міру... але, звичайно, тоді вона була новенькою, а вони всі були в масках)

(???У ЯКИХ МАСКАХ???)

Кабіна зупинилася на четвертому поверсі. Венді подивилася на Денні. Обличчя перетворилося на суцільні очі. Рот стиснувся в перелякану безкровну щілинку. Над ними знову задеренчали латунні двері. Стукнувши, відчинилися дверцята ліфта, відчинилися зі стукотом — адже прийшов час сказати

(доброго вечора... доброго вечора... так, чудово... ні, слово честі, я не можу залишитися до зняття масок... рано в ліжко, рано вставати... о, чи це не Шейла? Он той чернець? Шейла вирядилася ченцем — як дотепно, правда?., так, на добраніч... на добра...)

Бух.

Брязнули важелі. Запрацював мотор. Кабіна, завиваючи, знову поїхала вниз.

— Джеку, — прошептала Венді, — Що це? Що з ним таке?

— Коротке замикання, — сказав він. Його обличчя начебто одерев’яніло. — Я ж сказав, це коротке замикання.

— У мене в голові увесь час чутні голоси! — закричала вона. — Що це? Що сталося? Я почуваю себе так, начебто божеволію!

— Які голоси? — Він дивився на неї убивче чемно.

Вона повернулася до Денні.

— Ти?..

Хлопчик повільно кивнув.

— Так. І музика. Начебто з давніх часів. У голові.

Кабіна знову зупинилася. Порожнісінький готель, потріскуючи, мовчав. Зовні в темряві завивав під карнизами вітер.

— Може, ви обоє здуріли? — тоном світської бесіди запитав Джек. — Я нічого не чую, крім того, що в ліфта щось на кшталт електричної гикавки. Якщо ви вирішили влаштувати хорову істерику, чудово. Але я пас.

Ліфт знову їхав униз.

Джек ступнув праѣоруч, де до стіни на рівні грудей був прикріплений ящик із заскленою передньою стінкою. Він ударив по ній голою рукою, стиснутою в кулак. Стекло, дзявкнувши, провалилося всередину. Із двох кісточок потекла кров. Джек дістав із ящика довгий гладкий ключ.

— Джеку, ні. Не треба.

— Я маю намір зайнятися своєю роботою. Дай-но мені тепер спокій, Венді.

Вона спробувала схопити його за руку. Він відіпхнув її назад. Венді заплуталася в полах халата й незграбно шльопнулася на килим. Денні пронизливо закричав і впав на коліна поруч неї. Джек знову відвернувся до ліфта й вставив ключ у гніздо.

Троси зникли, а в маленькому віконці з’явилося дно кабіни. За секунду Джек із силою повернув ключ. Почувся скрип, скрегіт, і ліфт миттєво завмер. Відчеплений мотор у підвалі завив ще голосніше, після чого ввімкнувся розмикач контуру й «Оверлук» поринув у неземну тишу. У порівнянні з нею нічний вітер за вікном здався дуже голосним. Джек тупо дивився на сірі металеві дверцята ліфта. Під замковою щілиною залишилися три цятки крові з розсічених кісточок пальців.

Джек знову обернувся до дружини й сина. Венді сиділа, а Денні однією рукою обіймав її. Обоє пильно дивилися на Джека, немов він був чужинцем, якого вони бачать уперше — може, й небезпечним чужинцем. Він відкрив рота, не цілком упевнений, що зараз скаже.

— Це... Венді, це моя робота.

Вона чітко виговорила:

— Трахана твоя робота.

Джек знову повернувся до ліфта, просунув пальці в тріщину праворуч від дверей, і вони знехотя привідчинилися. Потім йому вдалося всім тілом налягти на них і відчинити навстіж.

На рівні грудей Джека виявилася підлога кабіни — вона застопорилася на півдорозі до майданчика. З кабіни лилося тепле світло — повна протилежність нафтовій чорноті шахти внизу.

Йому здалося, що він дивиться туди нескінченно довго.

— Нікого, — мовив він відтак. — Коротке замикання, як я й казав.

Зігнувши пальці, Джек сунув їх у щілину за дверцятами й заходився тягти, щоб ті зачинилися... потім йому на плече лягла долоня дружини — напрочуд сильна. Вона відтягала Джека геть.

— Венді! — крикнув він. Але вона вже вхопилася за нижній край кабіни й підтяглася настільки, що змогла заглянути всередину. Потім спробувала підтягтися повністю, м’язи на плечах і животі судорожно здувалися. За мить ноги Венді гойдалися над чорнотою шахти, а рожевий тапочок зісковзнув з ноги й, падаючи, зник із виду.

— Мамої — закричав Денні.

І тут вона виявилася нагорі — щоки горіли, бліде чоло світилося, як спиртовий ліхтар.

— А це що, Джеку? Коротке замикання? — Вона щось кинула, і коридор раптом заповнився конфеті — білим, червоним, синім і жовтим.

— Оце?

Стрічка зеленого серпантину, що вицвіла від часу, набувши блідого, пастельного тону.

— Чи оце?

На килим із диким візерунком упала чорна шовкова маска, присипана на скронях блискітками — «котячі вічка»; її Венді теж дістала з кабіни.

— Схоже це на коротке замикання, як ти гадаєш, Джеку? — крикнула йому Венді.

Джек повільно відступив від маски, машинально мотаючи головою. З посиланого конфеті килима «котячі вічка» байдуже дивилися в стелю коридору.

37. Бальна зала

Настало перше грудня.

У східному крилі, у бальній залі, на туго набитому кріслі з високою спинкою стояв Денні. Він розглядав годинник під скляним ковпаком. Годинник займав середину високої декоративної камінної полиці, по боках якої стояли два великих слоники зі слонової кістки. У глибині душі хлопчик очікував, що слоники заворушаться й спробують підняти його на бивні, але ті не виказували жодних ознак руху. «Безпечні».

Від тої ночі, коли ожив ліфт, Денні все в «Оверлуку» почав ділити на дві категорії. Ліфт, підвал, дитячий майданчик, номер 217 і президентський люкс (виявляється, не «лук», а «люкс»; учора за вечерею тато читав якийсь Гросбух, і він подивився в ньому, як правильно, ретельно запам'ятавши) Денні відніс до категорії «небезпечних». «Безпечними» були їхня кімната, вестибюль, Ганок. Зважаючи на все, бальна зала — теж.

(Принаймні слоники.)

Щодо інших приміщень певності не було, так що хлопчик взяв собі за правило уникати їх.

Він розглядав годинник під скляним ковпаком. Його закривало скло, тому що всі коліщата, зубчики й пружинки механізму визирали назовні. Зовні їх облямовувала чи то хромована, чи сталева рейка, а просто під циферблатом була паличка-вісь із зубом на кожному кінці. Стрілки годинника показували чверть на дванадцяту, і хоча Денні не знав римських цифр, за розташуванням стрілок можна було здогадатися, о котрій годині вони зупинилися. Годинник стояв на оксамитовій основі. Перед ним, злегка викривлений за склом, лежав мистецьки зроблений срібний ключ.

Денні мав годинники за ті предмети, чіпати які заборонялося: як декоративний пожежний щит в оббитій латунню шафці біля каміна у вестибюлі або високий китайський комод біля далекої стіни їдальні.

У ньому раптом прокинулося відчуття несправедливості, сердите обурення, і

(мало ного мені не можна чіпати, начхати, воно ж мене зачепило? воно ж гралося зі мною, чи не так?)

Так. До того ж не надто переймаючись тим, щоб не зламати.

Денні вийняв руки з кишень, ухопився за скляний ковпак, підняв і відставив убік. Він дозволив собі одним пальцем швиденько провести по механізму. Вказівний палець легко сковзнув по коліщатах, а зубчики залишили на його подушечці вм'ятини. Денні взяв срібний ключ. Він був незручно маленький для дорослого, але дуже зручний для пальців малого. Хлопчик сунув ключ у замкову щілину посередині циферблата. Той легко ввійшов на місце з ледь чутним клацанням, яке Денні радше відчув, ніж почув. Звичайно, обертався ключ праворуч, за годинниковою стрілкою.

Денні повертав його, поки той не застопорився, і тоді вийняв. Годинник зацокав. Зубчики закрутилися; описуючи півкола, туди-сюди зарухалося велике спускове колесо. Стрілки ожили. Тримаючи голову абсолютно нерухомо, широко розкривши очі, можна було помітити, як хвилинна стрілка поповзла до годинної. До місця їхньої зустрічі залишалося близько сорока п'яти хвилин. До опівночі.

(І над усім запанувала Червона Смерть.)

Хлопчик насупився, а потім відігнав цю думку Вона не викликала в нього ніяких асоціацій і нічого для нього не означала.

Він знову витягнув вказівний палець і підштовхнув хвилинну стрілку до годинної, йому було цікаво — що ж станеться. Зозулі в годиннику не було, але в ньому навіщось помістили сталеву рейку.

Пролунала коротка серія клацань, а потім годинник зайшовся вальсом Штрауса «Голубий Дунай». Почав розмотуватися рулон пробитої дірочками тканини завширшки не більше двох дюймів. Піднімалися й опускалися маленькі групки латунних молоточків. По сталевій рейці через циферблат виплили на загальний огляд дві фігурки — балетні танцівники. Праворуч — юнак у чорному трико й пуантах, ліворуч — дівчина в пишній спідничці й білих панчохах. Вишукано вигнуті руки утворювали над їхніми головами арки. Ляльки зійшлися посередині, перед римською шісткою.

Збоку Денні набачив малюсінькі жолобки — просто під пахвами в танцюристів. Туди сковзнула вісь, пролунало ще одне тихе клацання. Зубці на обох кінцях стержня почали повертатися. Дзвенів «Голубий Дунай». Опустивши руки, танцюристи обнялися. Юнак підняв дівчину над головою, а потім перевернув через стержень. Тепер обоє лежали, голова юнака заховалася під коротку балетну пачку дівчини, а дівчина вткнулась обличчям у середину трико партнера. їх трясла механічна пристрасть. Денні зморщив носа. Лялечки цілували піськи. Йому стало гидко.

За хвилину все закінчилося. Юнак зробив зворотне сальто через стержень осі й підняв дівчину на ноги. Денні здалося, що ляльки розуміюче кивнули одне одному, потім руки знову зігнулися арками над головами. Танцюристи посунули туди ж, звідки й з’явилися, і зникли саме в той момент, коли закінчився «Голубий Дунай». Годинник заходився відраховувати сріблисті удари.

(Північ! Б'є північ!)

(Маскам урааааа!!!)

Денні різко повернувся на кріслі, мало не впавши. Бальна зала була порожньою. За подвійним вікном з неба знову посипав сніг. На підлозі лежав незім’ятий величезний килим — багате плетиво червоно-золотої вишивки (на час танців його, звичайно, прибирали). Навколо були маленькі столики на двох, що налаштовують на інтим; у стелю зиркали ніжки перевернених, схожих на павуків стільців.

Порожнісінька зала.

Але порожнеча була вдаваною. Тому що тут, в «Оверлуку», постійно щось відбувалося. Тут, в «Оверлуку», переплуталися всі часи. Тут панувала нескінченна серпнева ніч сорок п’ятого з її сміхом, випивкою, з поважними й шляхетними гостями, які піднімалися й опускалися в ліфті, пили шампанське й обмінювалися банальними люб’язностями. Тут тяглася червнева досвітня година двадцятилітньої давнини, і мафіозі без кінця шпигували кулями розірвані, закривавлені тіла трьох чоловіків, яких трусила безконечна агонія. А в номері на третьому поверсі, очікуючи гостей, у ванні погойдувалася на воді жінка.

Усе це в «Оверлуку» жило якоюсь подобою життя. Немов срібним ключем завели весь готель. Годинник ішов. Годинники відраховували час.

«Цей ключ — я», — сумно подумав Денні. Тоні попереджав його, а він усе пустив на самоплив.

{Мені тільки пять!)

вигукнув він комусь, хто був напівприсутній у залі.

(Невже те, що мені тільки пять, нічого не міняє?)

Відповіді не було.

Денні знехотя повернувся назад до годинника. Цей момент він відстрочував у надії, що станеться щось таке, що дасть можливість обійтися без Тоні, не намагатися викликати його, що з'явиться лісник, вертоліт або рятувальна команда. У телесеріалах вони завжди з'являлися вчасно й усіх рятували. У телевізорі рятувальники, підрозділи СВАТ26 і парамедики були доброзичливою силою, яка врівноважує те похмуре зло, яке Денні осягав у цьому світі. Коли люди втрапляли в біду, їм допомагали вибратися, та й по всьому, їм не треба було самим вибиратися з неприємностей.

(будь ласка...)

Відповіді не було.

Не було відповіді, а якщо Тоні прийде, чи не обернеться його прихід давнім кошмаром? Стукіт, хрипкий, роздратований голос, синьо-чорний килим? «Редрум?»

Але що ще?

(будь ласка ну будь ласка)

Ніякої відповіді.

Із тремтячим подихом хлопчик глянув на циферблат. Зубчасті коліщата оберталися, чіпляючись одне за одне. Балансир, заворожуючи, гойдався. А якщо тримати голову зовсім нерухомо, можна було помітити, як хвилинна стрілка невблаганно повзе вниз, із XII до V.

Якщо зовсім не рухати головою, видно було, що...

Циферблат зник. На його місці виявилася кругла чорна діра. Вона вела вниз, у нікуди. Діра почала рости, розбухати. Годинник зник. За ним — кімната. Денні зробив кілька непевних кроків і полетів у темряву, яка весь цей час ховалася за циферблатом.

Маленький хлопчик, що сидів у кріслі, раптово обм’як, неприродно згорнувшись, голова відкинулася назад, невидющі очі впилися у високу стелю бальної зали.

Униз і вниз, і вниз, і вниз у...

...широкий коридор. Денні припав до підлоги в широкому коридорі, він неправильно звернув — намагаючись повернутися до сходів, він звернув не туди, а тепер, а тепер, А ТЕПЕР...

...він побачив, що опинився в короткому коридорчику. Закінчуючись тупиком, той вів тільки до президентського люкса, а звук гучних ударів наближався, молоток для гри в роке люто свистів, розсікаючи повітря, голівка врізалася в стіну, зриваючи шовковисті шпалери, вибиваючи маленькі хмарини вапняного пилу.

(Виходь, чорт забери! Отримай)

Але в коридорі був іще хтось. Він байдуже зсутулився, прихилившись до стіни просто поза Денні. Як примара. Ні, не примара, просто він був у всьому білому. У білій куртці й штанях...

(Я знайду тебе, клятий виродку, недомірку!)

Денні у страху скулився від цього крику. Тепер той, хто все це вигукував, ішов по коридору четвертого поверху. Незабаром він зверне за ріг.

(Іди-но сюди! Іди-но сюди, маленький виродку!)

Одягнена в біле фігура трохи випрямилася, дістала з куточка рота сигарету і змахнула з повної нижньої губи тютюнову крихту. Денні побачив, що це Геллоран. У білій кухарській уніформі замість того синього костюма, що був на ньому в день закриття.

— Коли й справді будуть неприємності, — сказав Геллоран, — поклич мене. Та голосніше, як ото щойно мені вмазав. Тоді я зможу почути тебе навіть у Флориді. А вже коли почую, то прибіжу. Миттю примчу. Прибі...

(Тоді приходь зараз, приходь зараз, приходь ЗАРАЗ! Діку, ти мені потрібний, ти нам усім потрібний!)

...жу. Вибач, мушу бігти, доко. Вибач, Денні, хлопче. Буде кумедно, це точно, але я кваплюся, втікаю терміново.

(Ні!)

Але Дік Геллоран на очах у Денні розвернувся, застромив сигарету в кутик рота й спокійнісінько пішов собі крізь стіну.

Залишивши його самого.

Отут і зринув з-за рогу примарний силует. У мороці коридору він здавався величезним, виразно виднілися лише червоні від відбитого світла очі.

(Ось ти де! Ось я тебе й упіймав, сучий сину! Ось я тобі покажу!)

Похитуючись, волочачи ноги, істота кинулася до хлопчика. Молоток для гри в роке злітав і злітав догори, безжалісно свистячи в повітрі. Скавучачи, Денні поповз назад і раптом опинився за стіною. Перевертаючись, він падав униз по дірі, униз по кролячій норі в країну, повну гидотних чудес.

Під ним, далеко внизу, виявився Тоні. Він теж падав.

(Я більше не зможу приходити, Денні... Він не підпустить мене до тебе... Ніхто з них не підпустить... Клич Діка... клич Діка...)

— Тоні\ — закричав він.

Але Тоні зник, а Денні раптом опинився в неосвітленій кімнаті. Однак темрява не була суцільною. Звідкись лилося приглушене світло. Спальня мами й тата. Хлопчик бачив татів стіл. Але в кімнаті був жахливий погром. На підлозі валявся перевернений мамин програвач. Платівки розсипалися по килиму. Матрац наполовину з’їхав з ліжка. Картини зірвані зі стін. Його ліжечко, як здохлий пес, лежало на боці. Від Файного Фіолетового «Фольксваґена» залишилися лише фіолетові уламки пластику.

Світло падало з дверей ванної. За дверима — в’яла звисаюча рука, з кінчиків пальців капала кров. А в дзеркалі аптечки загорялося й зникало слово ТРЕМС.

Раптом перед дзеркалом матеріалізувався величезний годинник під скляним ковпаком. На циферблаті не було ні стрілок, ні цифр, тільки написана червоним дата: 2 ГРУДНЯ. А потім розширеними від жаху очима хлопчик прочитав слово ТРЕМС, що неясно відбилося в скляному ковпаку. І прочитавши його подвійне відображення, прочитавши цей відбиток відбитку, Денні зрозумів, як це слово пишеться: СМЕРТЬ.

Нестямлячись від жаху Денні Торренс закричав. Із циферблата зникло число. Зник і сам циферблат. Його місце зайняла кругла чорна діра, що росла, ширилася, як зіниця.

Вона все загородила, і хлопчик полетів уперед і падав, падав, він... падав із крісла.

Він лежав на підлозі бальної зали й важко дихав.

ТРЕМС

СМЕРТЬ

ТРЕМС

СМЕРТЬ

(і над усім запанувала Червона Смерть!)

(Маски геть! Маски геть!)

Але під кожною блискучою, чарівною маскою, поки що не показуючись, таїлося обличчя істоти, яка гнала Денні темними коридорами готелю: безглуздо витріщені очі, повні спраги убивства.

О, як же хлопчикові було страшно — яке обличчя з’являться на світ, коли нарешті прийде час зняти маски.

(ДІКУ!)

закричав він щосили. Здавалося, від голосного крику голова розколеться.

(!!!ДІКУ БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ!!!)

Над головою Денні годинник, який він завів срібним ключем, продовжував відміряти секунди, хвилини, години.

ЧАСТИНА П’ЯТА ПИТАННЯ ЖИТТЯ Й СМЕРТІ


38. Флорида

Третій син місіс Геллоран, Дік, у білому кухарському халаті, курячи «Лакі Страйк», заднім ходом виводив зі стоянки за Центром оптової торгівлі овочами свій відремонтований «кадиллак». До високої темної будівлі заштовхував контейнер із салатом Мастертон — нині він став одним із власників Центру, але зберіг ту неповторну ходу танцюриста степу, яку засвоїв ще до Другої світової.

Натиснувши кнопку, Геллоран опустив віконце з боку пасажирського сидіння й гаркнув:

— Агов, покидьку, авокадо подорожчало, дідько знає

як!

Мастертон озирнувся, розплився в широкій усмішці, зблиснувши трьома золотими зубами, й закричав у відповідь:

— А я, приятелю, чудово знаю, куди ти можеш собі його засунути!

— Друже, я стежу за подібними зауваженнями!

Мастертон підніс палець. Геллоран повернув комплімент.

— Що, отримав їдло? — запитав Мастертон.

— Отримав.

— Приїзди завтра раніше, дам молодої картоплі — такої гарної, якої ти в житті не бачив.

— Я пришлю хлопця, — сказав Геллоран. — Зайдеш сьогодні під вечір?

— Робитимеш ставку, друже?

— Аж чотири долари до десяти.

— Будеш їхати додому, не жени, чуєш? Усі копи звідси до Сен-Піта знають, як тебе звати.

— І все ти знаєш, га? — усміхаючись, запитав Геллоран.

— У твоїй макітрі ніколи стільки не вміститься, хлопче.

— Послухай-но нахабного ніґера. То як?

— Ану, забирайся звідси, доки я тебе салатом не закидав.

— Тільки спробуй. На халяву візьму все.

Мастертон удав, ніби кидає качан. Геллоран швидко нахилився, підняв віконце й рушив. Почувався він чудово. Останні півгодини його переслідував запах апельсинів, але нічого страшного Геллоран у цьому не бачив. Останні півгодини він провів на фруктово-овочевому ринку.

Був перший день грудня, пів на п’яту по обіді. Бабця зима накрила промерзлим задом майже усю країну, але тут, на півдні, чоловіки ходили в сорочках з відкритим коміром і короткими рукавами, а жінки — у легких літніх сукнях і шортах. На вершечку будівлі Першого Банку Флориди був облямований величезними грейпфрутами цифровий термометр. Цього разу спалахувало число: 79 за Фаренґейтом.

«Господи, спасибі тобі за Флориду, — подумав Геллоран, — за москітів і тому подібне».

На задньому сидінні лімузина лежали дві дюжини авокадо, по ящику огірків, апельсинів та грейпфрутів. Три великі пластикові сумки заповнювала бермудська цибуля (найсо-лодший овоч, з усього створеного милосердним Господом), чудовий солодкий горошок (його подадуть на гарнір між рибою й печенею, але в дев’яти випадках з десяти його не з’їдять) і один-єдиний блакитний пакет фруктової маси Хаб-барда (суто для особистого споживання).

Пригальмувавши біля світлофора на Вермонт-стріт, де можна було завернути з вулички з одностороннім рухом, Геллоран вибрався на автостраду № 219, дочекався зеленої стрілки, і підняв швидкість до сорока миль на годину. Її він зберігав, допоки місто не змаліло, поступившись місцем вервечці приміських бензоколонок, «Бурґер Кінґів» і «Макдональдзів». Сьогодні замовлення було невелике, можна було би послати по продукти Бедекера, але той нервував, як би не проґавити свій шанс купити м’ясо, і крім того, Геллоран ніколи не втрачав нагоди поточити ляси із Френ-ком Мастертоном. Сьогодні ввечері Мастертон, можливо, припхається подивитися телевізор і випити геллоранового «бушміллу», але може й не прийти. Теж не страшно. Але побачитися було важливо. Тепер вони зважали на кожну зустріч — адже вже були в літах. Здається, останні кілька днів Геллоран дуже багато міркував саме про це. Тепер вони були не такі молоді. Коли тобі от-от має стукнути (та чого гріха таїти, уже стукнуло) шістдесят, хочеш не хочеш, а починаєш думати про кінець. А піти можеш у будь-який момент. Весь тиждень це крутилося в Геллорановій голові — не обтяжуючи, просто, як факт. Смерть — частина життя. Якщо вже бути цільною особистістю, варто зрозуміти це раз і назавжди. І якщо зрозуміти факт власної смерті важко, то прийняти його, принаймні, можливо.

Чому в його голові вертілася ця думка, Геллоран не міг пояснити, але іншою причиною, з якої він особисто відправився за таким маленьким замовленням, була можливість піднятися в маленьку контору над гриль-баром Френка. Зараз там, нагорі, улаштувався юрист (дантист, що займав приміщення торік, мабуть, збанкрутів) — молодий негр на прізвище Мак-Айвер. Геллоран зайшов і повідомив цьому Мак-Айверу, що бажає скласти заповіт. Не міг би Мак-Айвер допомогти? Ну, запитав Мак-Айвер, як зашвидко вам потрібний цей документ? На вчора, відповів Геллоран, закинув голову й розреготався. Наступним питанням Мак-Айвера було: маєте на думці щось непросте? Нічого такого в Геллорана не було. У нього був «кадиллак», рахунок у банку, щось близько дев’яти тисяч доларів (невеликий рахунок) та шафа з одежиною. Він хоче, щоб все це відійшло його сестрі. «А якщо ваша сестра помре раніше за вас?» — запитав Мак-Айвер. «Нічого, — відповів Геллоран, — якщо таке трапиться, напишу новий заповіт». Не минуло й трьох годин, як документ було повністю укладено, й тепер він лежав у нагрудній кишені Геллорана, вкладений у твердий синій конверт, на якому староанглійськими буквами було виведено: ЗАПОВІТ.

Чому Геллоран вибрав такий теплий сонячний день, коли почувався так добре, щоб зробити те, що відкладав роками, він не зумів би пояснити. Але на нього раптом найшло, і він не сказав «ні». Він звик потурати своїм забаганкам.

Зараз він був досить далеко від міста. Він додав швидкості до незаконних шістдесятьох і пустив лімузин по лівій смузі, яка всмоктувала основний потік транспорту, що йшов із Пітерсбурґа. Геллоран із власного досвіду знав, що й на швидкості дев’яносто миль на годину лімузин буде важким, як залізо, і навіть при ста двадцяти не набагато полегшає. Але забійні дні Геллорана давним-давно минули. Думка про те, щоб полетіти з такою швидкістю прямою смугою відлякувала. Він старів.

(Господи, як смердять ці апельсини. Цікаво, вони не перевернулися?)

Об скло розбивалися жуки. Він покрутив приймач, знайшов станцію з Маямі, що передавала «соул», і почув м’який що голос Ела Ґріна.

Ми гарно час проводимо з тобою,

але вечоріє і треба додому...

Геллоран опустив віконце, викинув недопалок, потім опустив скло ще нижче, щоб запах апельсинів вивітрився. Він тарабанив пальцями по керму й при цьому муркотав собі під ніс. Образок із зображенням Святого Христофора, підвішений до дзеркальця, гойдався туди-сюди. Запах апельсинів раптом посилився, і Геллоран зрозумів: зараз щось станеться. Із дзеркальця на нього глянули власні оЧі — здивовані, широко розкриті. А потім його немов ударило, і вибух цей вибив і все інше: музику, дорогу, що тікає під колесами, розпливчате усвідомлення Геллораном самого себе, як унікального створення роду людського. Начебто хтось наставив на Геллорана психічну рушницю й випалив у нього криком сорок п’ятого калібру:

(!!!ДІКУ ОХ БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ!!!)

Лімузин саме порівняв з вантажівкою із причепом «Пінто». За кермом сидів чоловік у робочому одязі. Побачивши, що лімузин заносить на його смугу, він натиснув на клаксон. Оскільки «кадиллак» не вирівнявся, робітник глянув на водія й побачив: за кермом, дивлячись кудись нагору мутними очима, випрямившись, начебто аршин проковтнув, сидить великий негр. Пізніше хлопець розповідав дружині: ясна річ, ніґер просто був так зачесаний, нині всі так ходять, — але тоді йому видалося, ніби в цього чорномазого кожна волосина на голові стоїть сторчма. Він подумав, що в негра серцевий напад.

Робітник сильно натиснув на гальмо, подавшись на порожнє місце, що якраз нагодилося, позаду. Поперек дороги перед ним протягнуло багажник «кадиллаку»; робітник із жахом й подивом спостерігав, як довгасті задні фари перерізували його смугу шосе заледве не в чверті дюйма від бампера вантажівки.

Не відпускаючи гудок, водій вантажівки різко подався вліво й ревучи об’їхав лімузин, що вихилявся немов п’яний. Він запросив водія лімузина зробити заборонений законом статевий акт із самим собою. Вступити в оральний статевий контакт із різними птахами й ссавцями. Він запропонував від власного імені всім, у кому тече негритянська кров, забратися на свій рідний континент. Висловив щиру впевненість у тому, яке положення душа водія лімузина займе на тому світі. І насамкінець, припустив, що зустрічав матір водія лімузина в новоорлеанському борделі.

Він проїхав уперед, опинився в безпеці й раптом зрозумів, що напудив у штани.

У Геллорановій голові нав’язливе (ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСКА. ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСКА)

стало віддалятися й затихати, як передача на межі діапазону мовлення. Він смутно зрозумів, що його автомобіль суне по м’якому узбіччю й робить при цьому зовсім не п’ятдесят миль на годину. Геллоран знову вивів його на дорогу, відчувши, як за мить до повернення на покриття хитнув багажником.

Прямо перед ним виявився генделик «Рутбір». Геллоран посигналив і завернув до неї. Серце боляче калатало в грудях, обличчя набуло нездорового сірого відтінку. Заїхавши на стоянку, він дістав з кишені носову хустинку й обтер чоло.

(Господи)

— Чим можу прислужитися?

Зачувши голос, він знову здригнувся, хоч це був не глас Божий, а голосок гарненької офіціантки, що стояла у віконця його машини, приготувавши блокнот для запису замовлень.

— Так-так, мала, «рутбір» зі льодом. Дві ложечки ванілі, о’кей?

— Так, сер. — Вона пішла, приємно погойдуючи стегнами, обтягнутими червоною уніформою.

Геллоран відкинувся на спинку шкіряного сидіння й заплющив очі. Передача закінчилася. Останні слова затихли тоді, коли він припхався сюди й зробив замовлення. Залишився тільки нудотний пульсуючий головний біль, начебто мозок Геллорана перекрутили, відтиснули й повісили сушитися.

Але цього разу вийшло значно голосніше. Тоді хлопчик просто грав із ним. Тепер була паніка чистої води, кожне слово волало в голові в Геллорана.

Він поглянув на свої руки. На них падало гаряче сонячне світло, але гусяча шкіра ще не зійшла. Він звелів хлоп’яті покликати його, якщо буде потрібно допомога, — це він пам’ятав. І тепер хлопчик кликав.

Геллоран раптом замислився: як узагалі він міг залишити там хлопчика, що так сяє? Неодмінно мало статися лихо. Може, навіть велике лихо.

Він раптом завів машину, дав задній хід і, зриваючи гуму, вибрався на шосе. У в’їзній арці ресторану зупинилася офіціантка з пишними стегнами. У руках вона тримала тацю, на якій було пиво з льодом.

— Так що там у вас, пожежа? — крикнула вона, але Геллоран уже виїхав.

Прізвище управителя було Квімс, і, коли Геллоран увійшов, Квімс розмовляв зі своїм букмекером. Квімсу була потрібна четвірка коней. У Рокавеї. Ні, не «парлей», не «кі-нелья», не «екзакта», не «футура», хай йому грець. Просто стара добра четвірка, по шістсот доларів на кожного. А в неділю «Джетс». Тобто як це «Джетс» грають із «Біллз»? Він що, не знає, з ким грають «Джетс»? П’ятсот, розрив сім пунктів. Коли Квімс зі знесиленим виглядом поклав слухавку, до Геллорана дійшло, як можна одержувати п’ятдесят тисяч на рік, керуючи цим маленьким курортом, і при цьому носити штани, протерті на сраці до блиску. Квімс уп'явся в Геллорана очима, усе ще налитими кров'ю після того, як напередодні ввечері раз у раз заглядав у пляшку віскі.

— Які-небудь проблеми, Діку?

— Так, містере Квімс, сер. По-моєму, так. Мені потрібна відпустка на три дні.

У нагрудній кишені ядуче-жовтої сорочки Квімса лежала пачка «Кенту». Він, не виймаючи її з кишені, витяг сигарету, розім’яв і тужно прикусив патентований мікронітовий фільтр. І прикурив від настільної запальнички «Крікет».

— Мені теж, — сказав він. — Що це ви задумали?

— Мені потрібно три дні, — повторив Геллоран. — Це мій хлопчик.

Погляд Квімса впав на ліву руку Геллорана — обручки там не було.

— Розлучився в шістдесят четвертому, — терпляче сказав Геллоран.

— Діку, ви ж знаєте, що таке вікенд. Усе забито. До план-ширів. Навіть дешеві місця. У неділю ввечері в нас не проштовхнешся навіть у «Флорида-Рум». Тому забирайте мій годинник, гаманець, пенсію. До дідька, забирайте хоч мою дружину... якщо вмієте терпіти гострі краї. Але, заради Бога, не просіть про відпустку. Що із хлопчиком, занедужав?

— Так, сер, — відповів Геллоран, усе ще намагаючись уявити, ніби перебирає в руках полотняну шапочку й закочує очі. — Підстрелили.

— Підстрелили! — повторив Квімс. Він тицьнув свій «Кент» у попільницю з емблемою «Бабусі Місс», де він вивчився на керуючого справами.

— Так, сер, — похмуро підтвердив Геллоран.

— Нещасний випадок на полюванні?

— Ні, сер, — сказав Геллоран, дозволяючи голосу впасти до більше низької хрипкої ноти. — Джена... вона жила із шофером вантажівки. З білим. Той і підстрелив мого хлопчика. Він у лікарні в Денвері. У Колорадо. Критичний стан.

— Як, чорт забирай, ви довідалися? Я думав, ви купуєте овочі...

— Так, сер, саме це я й робив.

До того як приїхати сюди, Геллоран зупинився біля офісу «Вестерн Юніон», щоб замовити машину «Авіс» у Степл-тонському аеропорту. І послав телеграму «Вестерн Юніон». Зараз він витяг із кишені складений, зім’ятий бланк і махнув ним перед налитими кров’ю очима Квімса. Сунувши бланк назад у кишеню, знизивши голос ще трохи, Геллоран додав:

— Джена прислала. Приїжджаю оце я щойно, а звісточка в поштовій скриньці чекає.

— Господи. Господи Ісусе, — сказав Квімс. На його обличчі з’явився особливий застиглий вираз співчуття, знайомий Геллорану. Приблизно так висловлюють співчуття білі, що вважають себе гарними стосовно кольорових, якщо мова йде про чорного — або про його міфічного чорного синка.

— Угу, гаразд, їдьте, — дозволив Квімс. — Думаю, на три дні Бедекер зуміє вас замінити. Може допомогти посудо-мийник.

Геллоран кивнув, змусивши обличчя витягнутися ще трохи, але подумавши про те, що посудомийник допомагає Бедекеру, про себе не міг не посміхнутися. Навіть у кращі дні Геллоран сумнівався, чи вдасться посудомийнику з першого разу потрапити струменем у пісуар.

— Хочу повернути платню за цей тиждень, — сказав Геллоран. — Усю. Знаю, у яке становище ви через мене потрапите, містер Квімсе, сер.

Обличчя Квімса стало ще більш напруженим — це мало такий вигляд, ніби він подавився кісткою.

— Про це поговоримо пізніше. Ідіть, збирайтеся. Я поговорю з Бедекером. Хочете, забронюю вам місце в літаку?

— Ні, сер. Я сам.

— Добре. — Квімс піднявся, нахилився вперед, але вдихнувши шар диму, що піднімався від його «Кенту», сильно закашлявся, його худе бліде обличчя почервоніло. Геллоран щосили намагався зберігати похмурий вигляд. — Сподіваюся, все влаштується, Діку. Як буде щось відомо, зателефонуйте.

— Добре.

Вони обмінялися рукостисканням через стіл.

Геллоран змусив себе спуститися на перший поверх, пройти в приміщення для прислуги і тільки там вибухнув басовитим реготом, трясучи головою. Він ще посміхався, промокаючи хусткою сльози, що виступили на очах, і отут запахло апельсинами. Густий аромат прогнав бажання сміятися, а слідом у голову Геллорана вдарив грім, та так, що Дік невірними п’яними кроками відступив до рожевої оштукатуреної стіни.

(ШБУДЬ ЛАСКА, ДІКУ, ПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ПРИЇДЬ СКОРІШЕ!!!)

Через якийсь час, трохи отямившись, Геллоран відчув, що нарешті в силах піднятися по зовнішнім сходам до себе в кімнату. Ключ зберігався під плетеним очеретяним килимком для ніг. Коли він нагнувся за ним, із внутрішньої кишені щось вивалилося й упало на майданчик третього поверху із сумним «стук». У думках Дік настільки переймався голосом, що ущент байдуже поглянув на синій конверт, не розуміючи, у чому річ.

Потім Геллоран перевернув конверт. Просто в нього вп’ялися чорні, схожі на павуків, літери: ЗАПОВІТ.

(Господи, невже так воно й буває?)

Він не знав. Можливо. Весь тиждень думка про власний кінець крутилась у голові, як... ну, як (нумо, скажи) як попередження.

«Смерть?» За якусь мить перед ним у єдиному спалаху промайнуло все його життя. Не в історичному сенсі, не топографія зльотів і падінь, пережитих Діком, третім сином місіс Геллоран, а життя, яким воно було зараз. Перед тим як куля звела його до мученицької могили, Мартін Лютер Кінґ сказав їм, що досягнув вершини. Дік не міг претендувати на це. До вершини він не добрався, зате після багатьох років боротьби досягнув сонячного плато. У нього були гарні друзі. У нього був повний набір рекомендацій, які можуть знадобитися, щоб одержати роботу де завгодно. Якщо йому хотілося трахатися — що ж, знаходилася дружньо налаштована дівка, що не ламалася й не страждала дурнею з приводу «що все це значить». З тим, що він чорний, Дік змирився... зовсім змирився. Йому вже стукнуло шістдесят, і, слава Богу, він побачив світу.

І він зібрався покінчити з усім цим, покінчити З СОБОЮ через трьох білих, яких навіть не знає?

Але ж це неправда, чи не так?

Він знав хлопчика. Вони розуміли один одного так, як не здатні навіть близькі друзі після сорока років знайомства. Він знав хлопчика, а хлопчик його: адже в голові в обох був свого роду прожектор, щось, чого вони не просили, що просто було їм дано.

(ні-іу у тебе ліхтарик, а прожектор у хлопчика)

Іноді це світло — це сяйво — здавалося дуже приємною штукою. Можна вгадувати коней або ось, як сказав малий, знайти татові валізу, коли спохопляться, що її немає. Але це всього лише приправа до салату, оболонка, а в салаті гіркої вікі не менше, ніж прохолодного огірка. Пізнаєш смак болю, смерті й сліз. Тепер хлоп’я застрягло в цьому готелі, і Геллоран поїде. Заради хлопчика. Адже, коли мова зайшла про хлопчика, вони різного кольору, тільки коли відкривають рота. Тому він поїде. І зробить що зможе, тому що інакше хлопчина загине просто в його голові.

Але оскільки Геллоран був людиною, він нічого не міг вдіяти з гірким бажанням, щоб його обминула ця чаша.

(Воно почало вибиратися назовні й шукати його!)

Ця думка прийшла Геллорану, коли він закидав до сумки змінний одяг. Спогад виявився таким яскравим, що Геллоран заціпнув — таке з ним траплялося щораз, як він думав про це. А думати про це він намагався якмога рідше.

Покоївка — звали її Делорес Вікері — була в істериці. Наговорила всякого іншим покоївкам і, гірше того, деяким постояльцям. Балаканина дійшла до Уллмана (цій дурепі варто було б знати, що інакше й бути не може), і він викинув дівчисько з роботи. Вона прийшла до Геллорана в сльозах — не тому, що її викинули, а через те, що побачила в номері на третьому поверсі. Вона зайшла в 217-й поміняти рушника, сказала Делорес, а там виявилася ця місіс Мессі, вона лежала у ванні, мертва. Звичайно, це неможливо. Місіс Мессі потихеньку відвезли за день до того, і в той момент вона вже летіла назад до Нью-Йорка в багажному відділенні замість першого класу, до якого звикла.

Делорес не дуже й подобалася Геллорану, але в той вечір він сходив нагору подивитися. Покоївка була дівкою двадцяти трьох років з маслиновою шкірою. До кінця сезону, коли ставало спокійніше, вона обслуговувала столики. Геллоран дійшов висновку, що вона сяє, але дуже слабко — так, що миготить вогник: зайде пообідати схожий на мишу пан із провідником у полотняному плащі, і Делорес прилаштує їх за один зі своїх столиків. Схожий на мишу чоловік залишав під тарілкою портрет Александра Гамільтона — досить кепсько для дівчини, що облаштувала справу, але вона ще й раділа з цього приводу. Ця ледарка вихитрялася сачкувати там, де справами керувала людина, яка не терпить ніяких сачків. Вона всідалася в білизняній читати журнал і курила, але, коли б Уллман не пішов у понаднормовий обхід (і горе тій дівчині, котра дала відпочити ногам, коли він піймає!), він виявляв, що Делорес старанно працює: журнал ховався під простирадлами на верхній полиці, а попільниця благополучно засовувалася в кишеню уніформи. Та-ак, подумав Геллоран, ледарка й нечупара, якої цуралися інші дівчата... але слабенький вогник у Делорес жеврів. І завжди дозволяв їй вийти сухою з води. Але те, що вона побачила в 217-му, злякало її добряче, тому вона з радістю забрала видані їй Уллманом папери й виїхала. Чому Делорес прийшла до нього? Сяйво знає сяйво, подумав Геллоран, посміхнувшись грі слів.

Загалом, у той вечір він пішов нагору, до кімнати, яку наступного дня мали зайняти знову. Щоб увійти, Геллоран скористався ключем-універсалом з офісу. Якби його із цим ключем упіймав Уллман, Дік приєднався б до Делорес Вікері в черзі на біржі праці.

Ванну затуляла фіранка. Він відхилив її, але ще раніше передчуття підказало йому, що він там побачить. У наполовину наповненій ванні лежала посиніла, роздута місіс Мессі. Геллоран завмер, дивлячись на неї згори вниз, а серце, що калатало, підкотило до самого горла. В «Оверлуку» траплялося й інше: час від часу повторювався поганий сон — начебто Дік на балі-маскараді обслуговує гостей у бальній залі й після вигуку «Маски геть!» з'являються їхні справжні обличчя, прогнилі голови примар. А ще кущі живоплоту, ці звірі; два, може бути три, рази Геллоран бачив (або думав, що бачить), як вони переміщалися, хоча й зовсім небагато, собака, що сидів на задніх лапах, начебто б ледве припадав до землі, а леви висувалися вперед, немов загрожували маленьким хамам з дитячого майданчика. Торік, у травні, Уллман послав Геллорана на горище пошукати декоративний набір інструментів для гасіння пожежі, той, що нині стоїть у вестибюлі біля каміна. Поки Дік порпався там, три лампочки під стелею згасли й він втратив вихід. Невідомо, скільки часу він вештавсяв там, спотикаючись, налітаючи на різні предмети, обдираючи щиколотки об коробки, усе ближче до паніки, і усе сильніше ставало відчуття, начебто в темряві щось до нього підкрадається. Величезна страшна істота, що повільно просочилася під двері. І коли він буквально спіткнувся об кришку люка, то спустився так швидко, як тільки міг, покинувши пастку відкритою. Забруднений, перемазаний сажею, скуйовджений, як і раніше змучений поганим передчуттям. Потім Уллман особисто спустився в кухню повідомити, що Дік залишив горищний люк навстіж і не вимкнув світло. Можливо, Геллоран думає, що постояльцям захочеться піднятися туди погратися в шукачів скарбів? Він вважає, що електрика безкоштовна?

І Дік запідозрив — ні, майже переконався — що дехто з постояльців теж бачив або чув різні речі. За три роки, що він провів у готелі, президентський люкс винаймали дев’ятнадцять разів. Шестеро з поселенців залишили готель рано, дехто мав виразно нездоровий вигляд. Інші гості з тією ж раптовістю залишали інші номери. У сімдесят четвертому, якось увечері, коли почало сутеніти, на полі для гольфу невідомо чому забився в істериці, пронизливо вигукуючи, чоловік, який заробив у Кореї Бронзову й Срібну Зірки (тепер він засідав у правліннях трьох великих корпорацій і, як подейкували, особисто викинув з роботи відомого ведучого телевізійних новин). На пам’яті Геллорана й чимало дітей, які дружно відмовлялися ходити на дитячий майданчик. В одної малої трапилися судоми, коли вона гралася в цементних кільцях. Однак можна чи не можна пояснити це нещадною піснею злісних сирен «Оверлука», Геллоран не знав: серед персоналу ходили чутки, що дитина, єдина дочка красеня-кіноактора, хвора на епілепсію, сидить на ліках і в той день просто забула їх випити.

Тому, упершись поглядом у труп місіс Мессі, він злякався, але не до кінця. Це виявилося повною несподіванкою. Жах охопив його, коли вона розплющила очі, виявивши порожні срібні зіниці, і посміхнулася. Жах охопив його, коли (вона почала вилазити й илукатц його!)

Серце шалено калатало, Дік кулею вилетів звідти, але навіть за закритими й замкненими дверима не відчув себе в безпеці. Чесно кажучи, застібаючи зараз блискавку на дорожній сумці, він зізнався собі, що відтоді ніде в «Оверлуку» більше не почував себе в безпеці.

А тепер хлопчина — кличе, кричить: допоможи!

Він глянув на годинник. Пів на шосту вечора. Геллоран пішов до дверей, згадав, що в Колорадо (особливо в горах) зараз сувора зима, і повернувся до шафи. З поліуретанового чохла Дік витяг довге оторочене овчиною пальто й перекинув через руку. Іншого зимового одягу в нього не було. Вимкнувши світло, він озирнувся. Нічого не забув? Так. Ще одне. Витягнувши із нагрудної кишені заповіт, він засунув його за край дзеркала на туалетному столику. Якщо пощастить, він повернеться й сам вийме його звідти. Так, якщо пощастить.

Геллоран вийшов із квартири, замкнув двері, тицьнув ключ під очеретяний килимок і сходами ґанку побіг до «ка-диллака» з відкинутим верхом.

На півдорозі до «Маямі Інтернешнл», на пристойній відстані від комутатора, котрий, як відомо, прослуховував Квімс зі своїми підбріхувачами, Геллоран зупинився біля торгового центру «Лондромет» і зателефонував до «Об’єднаних авіаліній». Літаки на Денвер?

Був один літак, що мав вилетіти о 6:36. Джентльмен встигне?

Геллоран подивився на годинника. Було 6:02.1 сказав, що встигне. Як щодо вільних місць на цей рейс?

Хвилиночку, я перевірю.

Він почув клацання, а потім — цукрово-солодкий голос Монтавані, що робив очікування більш приємним. Ото ще. Геллоран переминався з ноги на ногу, поглядаючи то на годинник, то на молоденьку дівчину з підвісною колискою за спиною. У колисці спало маля. Вона розмінювала дрібні гроші й хвилювалася, що потрапить додому пізніше, ніж збиралася, і біфштекс підгорить, а чоловік — Марк? Майк? Метт? — буде злитися.

Минула хвилина. Дві. Він уже було зібрався поїхати далі й ризикнути, як знову зазвучав немов записаний на плівку голос клерка, що займається бронюванням місць. Є вільне місце, відмовне. У першому класі. Це має яке-небудь значення?

Ні. Згоден.

Плата готівкою чи кредитною карткою?

Готівкою, дитинко, готівкою. Мені треба полетіти.

А прізвище?..

Геллоран, два «л», одне «н». Бувайте.

Він поклав слухавку й заспішив до дверей. У голові безперервно звучали прості думки дівчини, що турбувалася за біфштекс, і Геллоран відчув, що ось-ось схибнеться. Іноді бувало, що без усяких причин він ловив зовсім ізольовану, абсолютно чисту, виразну думку — і, як правило, зовсім нікчемну.

Він майже встиг. Він гнав зі швидкістю вісімдесят миль на годину і вже бачив аеропорт, коли його відкликав убік один із копів.

Геллоран опустив наелектризоване віконце й відкрив було рота, але поліцейський уже перегортав книжку штрафів.

— Знаю, знаю, — мирно сказав поліцейський. — Похорони в Клівленді. Ваш батько. Весілля в Сієтлі. Ваша сестра. Пожежа в Сан-Хосе, що знищила кондитерську вашого дідуся. Справді класний «Кабоджа-Ред», що чекає в тимчасовому сховищі в Нью-Йорку. Цей шматок дороги перед самим аеропортом я просто обожнюю. Навіть дитиною я найбільше любив позакласне читання.

— Послухайте, начальнику, мій син...

— Єдине, що я не можу вирахувати, поки казка не скінчиться, — повідомив офіцер, відшукуючи потрібну сторінку у квитанційній книжці, — це номер прав водія й реєстраційна інформація на нього. Нумо, будьте розумником. Дайте поглянути.

Геллоран подивився в спокійні блакитні очі поліцейського, обміркував, чи не розповісти все-таки свою казочку «мій син у критичному стані», й вирішив, що так вийде тільки гірше. Цей Смокі — не Квімс. Він витяг гаманець.

— Чудово, — сказав поліцейський. — Будьте люб'язні, вийміть їх звідти. Мені просто треба подивитися, як усе обернеться під кінець.

Геллоран мовчки вийняв права водія, флоридську реєстраційну картку й віддав поліцейському зі служби руху.

— Дуже добре. Так добре, що ви заслужили подарунок.

— Який? — з надією запитав Геллоран.

— Коли я скінчу переписувати ці цифри, я дам вам підкачати мені маленький балон.

— О БОЖЕЕЕЕ... — простогнав Геллоран. — Начальнику, у мене рейс...

— Тсссс, — сказав поліцейський. — Не вередуйте.

Геллоран заплющив очі.

Він дістався до стійки «Об'єднаних авіаліній» о 6:49, безпричинно сподіваючись, що рейс затримали. Запитувати навіть не знадобилося. Табло вильотів над стійкою, де реєструвалися перед посадкою пасажири, все йому сказало. Рейс № 901 на Денвер, що повинен був відправитися о 6:36, вилетів о 6:40. Дев'ять хвилин тому.

— До дідька, — сказав Дік Геллоран.

І раптом запахло апельсинами. Важкий, насичений запах. Дік тільки встиг дійти до чоловічого туалету і тут, оглушаючи, пролунало повне жаху:

(ИПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ДІКУ БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ!!)

39. На сходах

Із-поміж того, що вони продали перед переїздом з Колорадо у Вермонт, щоб збільшити поточні активи, виявилася й колекція Джека: дві сотні старих альбомів з рок-н-ролом і рокабілі. Вони розійшлися на блошиному по долару за диск. Серед них — один, який особливо любив Денні, подвійний альбом Едді Кокрена із вклейкою на чотири сторінки з текстами Ленні Кая. Венді частенько дивувалася, як зачаровує Денні саме цей альбом, записаний чоловіком-хлопчиком, який швидко прожив життя й рано помер... помер, правду кажучи, коли їй було всього десять.

Зараз, о чверть на восьму за гірським часом (Дік Геллоран саме розповідав Квімсу про білого коханця своєї колишньої дружини), Венді наткнулася на сина. Він сидів на середині сходів, що вели з вестибюля на другий поверх, перекидав у руках червоний гумовий м’ячик і наспівував одну з пісеньок із тієї платівки. Голос хлопчика був тихим і монотонним.

— Ось лізу на перший-другий поверх, на третій і на четвертий, — співав Денні, — на п’ятий, шостий, сьомий поверх — такий вже я хлопець упертий... і ось я вже нагорі — та чи ж міг я знати, що нема вже сил танцювати...

Венді обійшла його, присіла на одну зі сходинок і побачила, що нижня губа хлопчика розпухнула й стала удвічі більшою, а на підборідді засохла кров. Серце злякано підстрибнуло в грудях, але їй вдалося заговорити спокійним тоном.

— Що сталося, доко? — запитала вона, хоча не сумнівалася, що знає. Його вдарив Джек. Так, звичайно. Цього слід було очікувати, правда? Колесо прогресу; рано чи пізно воно повертає тебе до того місця, звідки ти вийшов.

— Я покликав Тоні, — відповів Денні. — У бальній залі. По-моєму, я впав зі стільця. Тепер уже не болить. Просто здається... що губа занадто велика.

— Усе справді так і було? — запитала Венді, стривожено дивлячись на сина.

— Це не тато, — відповів він. — Сьогодні — ні.

Вона здивовано подивилася на нього, охоплена поганим передчуттям. М’ячик перестрибнув з руки в руку. Денні прочитав її думки. Її син прочитав, що вона думає.

— Що... що тобі сказав Тоні, Денні?

— Несуттєво.

Обличчя хлопчика було спокійним, а голос невиразний настільки, що пробирав дріж.

— Денні... — Венді схопила його за плече — дужче, ніж хотіла, але він не поморщився й навіть не спробував скинути її руку.

(Господи, ми втрачаємо хлопчика. Не лише Джеку я теж. А може, не тільки ми... Батько Джека, моя мати — чи немає тут і їх? Звичайно, чому б і ні? Однаково цей будинок повен примар... подумаєш, іще двійко. Господи, таж хлопчик — як одна з тих валіз, які показують по телевізору, їх перевозять, скидають з літака, тримають під пресом. Або як годинники «Таймекс». Стукнеш, а вони собі цокають. Ох, Денні, мені так жаль.)

— Несуттєво, — знову повторив Денні. М’ячик опинився в іншій руці. — Тоні більше не зможе приходити. Йому не дозволять. Його перемогли.

-Хто?

— Люди з готелю, — відповів. Глянув на неї, й очі виявилися зовсім не байдужими. Вони були глибокими й переляканими. — І... і речі. Вони тут страшенно різні. Готель просто кишить ними.

— Ти можеш бачити...

— Я не хочу бачити, — тихо вимовив хлопчик і знову зиркнув на гумовий м’ячик, що перелітав з руки в руку. — Але іноді, пізно ввечері, я їх чую. Вони як вітер — зітхають усі разом. На горищі. У підвалі. У номерах. Скрізь. Я думав, це я винен, тому що я такий. Ключик. Срібний ключик.

— Денні, не треба... не треба через це засмучуватися.

— Але ж він теж, — сказав Денні. — Тато. І ти. Готелеві потрібні ми всі. Готель обманює тата, дурить його, намагається змусити повірити, що найдужче йому потрібний саме він. А найдужче потрібний я, але він забере і тебе, й тата.

— Якби тільки цей снігохід...

— Йому не дозволять, — так само тихо повідомив Денні. — Його змусили закинути в сніг якусь деталь від снігохода. Далеко. Мені приснилося. І він знає, що в 217-му справді є жінка. — Хлопчик глянув на матір темними переляканими очима. — Несуттєво, віриш ти мені чи ні.

Венді обняла його.

— Денні, я тобі вірю. Скажи правду. Джек... він спробує нас скривдити?

— Його хочуть змусити, — сказав Денні. — Я звав містера Геллорана, він велів покликати його, якщо він буде мені потрібний. Я й покликав. Але це страшенно важко. Я втомлююся. А найгірше, що невідомо, чує він мене чи ні. Не думаю, що він може відгукнутися, для нього це занадто далеко. А я не знаю, чи для мене теж задалеко, чи ні. Завтра...

— Що завтра?

Він похитав головою.

— Нічого.

— Де він зараз? — запитала Венді. — Тато.

— У підвалі. Не думаю, що сьогодні ввечері він підніметься нагору.

Вона раптом підвелася.

— Чекай на мене тут. Я повернуся за п’ять хвилин.

У світлі флуоресцентних ламп під стелею кухня здавалася холодною й покинутою. Венді підійшла туди, де з магнітних планок звисали ножі для різання м’яса. Взявши найдовший і найгостріший, вона загорнула його в рушник і пішла з кухні, вимкнувши світло.

Денні сидів на сходах, стежачи очима за м’ячиком, що перелітав з руки в руку. Він співав: «Вона на двадцятому поверсі — чуєш? — а ліфт, як звичайно, уже не працює! Лізу на перший-другий поверх, на третій і на четвертий...»

(Лу, біжи до мене швидше...)

Спів припинився. Він прислухався.

(Я чекаю за дверима)

Голос звучав у нього в голові й був настільки частиною Денні, таким загрозливо близьким, що міг виявитися однією з його власних думок. Тихий, трохи невиразний, він дражнив хлопчика, немов кажучи:

(Так, так, тобі тут сподобається. Спробуй, тобі сподобається. Спробуй, тобі сподооооооооообається...)

Слух Денні раптом загострився, і хлопчик знову почув — чи було це збіговиськом привидів і духів, чи це був сам готель, страшна кімната сміху, де всі намальовані страховиська виявлялися живими, де кожен атракціон закінчувався смертю, де живоплоти рухались, а срібний ключик міг запустити непристойне видовисько? Тихі подихи й шелест, що нагадує нескінченну нічну гру зимового вітру під карнизами, вітру, що заколисує до смерті, якого жодного разу не чули туристи, що приїжджають улітку. Він нагадує гудіння літніх ос у земляному гнізді — сонних, смертоносних, які починають пробуджуватися. Торренси були на висоті десяти тисяч футів.

(Чим ворон схожий на письмовий стіл? Звичайно, що вище, то рідше! Випий ще чаю!)

Живий звук, створюваний, однак, не голосами й не подихом. Бабуся Діка Геллорана, що виросла на півдні, назвала б його «морок». Учений-психолог придумав би довгу назву — психічна луна, психокінез, телесмічне відхилення. Для Денні ж це просто невпинно потріскував готель, старе чудовисько, яке назавжди зачинило їх у собі: коридори тепер існували не лише в просторі, але й у часі, голодні тіні, неспокійні гості, яких нелегко вгамувати.

У сутінку бальної зали годинник під скляним ковпаком однією-єдиною музичною нотою пробив сьому тридцять.

Хрипкий гидотно п’яний голос прокричав:

— Скидайте маски й починайте трахатися!

На півдорозі до дальнього кінця вестибюлю Венді здригнулася й завмерла на місці.

Вона глянула на Денні, який і далі сидів на сходах, перекидаючи м’ячик з руки в руку.

— Ти що-небудь чув?

Денні лише глянув на неї, продовжуючи гратися м’ячиком.

І хоча спали вони за замкненими дверима, удвох, цієї ночі сон до них не йшов.

Денні, не заплющуючи очей, думав у темряві:

(Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось чого він хоче.)

Венді думала:

(Якщо вдастся, я заберу його в гори. Якщо вже вмирати, то краще в горах.)

Масарський ніж, загорнений у рушник, вона поклала під ліжко, щоб був під рукою; вони з Денні то забувалися в сні, то прокидалися. Навколо потріскував готель. Надворі з небес свинцем посипав сніг.

40. У підвалі

(ШКотея, клятий котел!!!)

Думка барвисто розцвіла в мозку Джека Торренса, у неї була яскрава, застережливо червона облямівка. Одразу ж почувся голос Ватсона:

(Забудеш — а воно поповзе, поповзе, й цілком можливо, що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці... а трішечки скинеш — і все, ніяких турбот... робили його на двісті п'ятдесят, але тепер котел рвоне значно раніше... коли ця стрілка добереться до ста вісімдесяти, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч...)

Тут, унизу, Джек провів усю ніч, заглибившись у коробки зі старими записами, одержимий божевільним відчуттям того, що час збігає й треба квапитися. Найважливіші відгадки, зв'язки, які б усе прояснили, й далі вислизали. Пальці Джека від хрустких старих паперів пожовкли й забруднилися. Він так захопився, що навіть забув перевірити котел. Тиск він скинув напередодні ввечері, близько шостої, одразу, як спустився сюди. Зараз було...

Він глянув на годинник і підхопився, зачепивши ногою стос старих накладних. Той перевернувся.

Господи, чверть на п'яту ранку.

Топка шаліла. Котел ревів і свистів.

Джек підбіг до нього. Схудле за останній місяць обличчя зараз густо покривала щетина, надаючи йому виснаженого вигляду в'язня концтабору. Манометр показував двісті десять фунтів на квадратний дюйм. Джек уявив, що бачить, як боки старого, залатаного й завареного котла спучуються від смертельної напруги.

(вона повзе... коли ця стрілка дістанеться до ста вісімдесятьох, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч...)

Раптом спокусливо заговорив холодний внутрішній голос.

(А хай йому. Іди, забери Венді та Денні й забирайся звідси на хрін. Нехай торохне!)

Джек буквально бачив цей вибух. Подвійний гуркіт грому, що вирве в цього місця спершу серце, а потім душу. Котел розлетиться з жовтогарячо-фіолетовим спалахом, від якого весь підвал заллє град розпеченої шрапнелі. Подумки Джек бачив, як, немов страшні більярдні кулі, від стін до стелі відскакують розпечені шматки металу — свистить у повітрі зубчаста смерть. Частина їх, звичайно, пронесеться просто під цією кам’яною аркою, підпалять старі папери потойбіч,

і, чорт забирай, як же весело ті запалають! Знищ секрети, спали розгадки, цю таємницю ніколи не розгадати жодній живій душі! Потім вибухне газ, оглушливо зареве й затріщить полум’я, і цей величезний пальник перетворить готель на справжнє пекло. Сходи й коридори, стелі й кімнати — все потоне в полум’ї, як замок з останньої серії «Франкен-штейна». Полум’я перекинеться на крила будинку, охопить синьо-чорне плетиво килимів, як нетерплячий гість. Шовковисті шпалери обвугляться й згорнуться. Тут немає жодного розпилювача, лише застарілі шланги, скористатися якими нікому — жодна пожежна команда на світі не дістанеться сюди раніше березня. Гори, дитинко, гори. За дванадцять годин залишаться лише голі кості, і все.

Стрілка манометра піднялася до двохсот дванадцяти. Котел кректав і стогнав, як бабця, що намагається підвестися з ліжка. По краях старих латок заграли свистячі струмки пари. Сичали крихітні кульки припою.

(Це мій останній шанс.)

Єдиним, що ще не принесло їм доходу, був їхній із Венді спільний страховий поліс. Проживши в Стовінґтоні рік, вони застрахували свої життя. Смерть приносила сорок тисяч доларів, і сума подвоювалася, якщо один із них гинув у залізничній або авіакатастрофі... або під час пожежі. Помри тайкома — виграєш сто доларів.

(Пожежа... вісімдесят тисяч...)

У них буде час, щоб вибратися звідси. Навіть якщо Венді з Денні сплять, час вибратися в них буде. Джек не сумнівався. До того ж він вважав, що навряд чи кущі живоплоту або що-небудь іще спробує їх затримати, коли «Оверлук» палатиме.

(Палатиме)

Стрілка протанцювала по брудній, майже невидимій шкалі до двохсот п'ятнадцяти фунтів на квадратний дюйм.

Джек згадав ще одну річ із часів свого дитинства.

У них за будинком росла яблуня, на нижніх гілках якої оси влаштували гніздо. І вкусили одного зі старших братів Джека (зараз він не міг згадати, кого саме), коли той розгойдував стару шину, підвішену татом до однієї з нижніх гілок. Було пізнє літо, коли оси найлютіші.

Батько щойно повернувся з роботи і, ще одягнений у біле, з обличчям, обкутаним тонким туманом пивного духу, зібрав усіх трьох хлопчиків — Бретта, Майка й малого Джекі — і повідомив їм, що збирається позбутися ос.

— Тепер дивіться, — сказав він, посміхаючись і ледь похитуючись (тоді він ще не мав палиці, зіткнення з молочним фургоном було ще в далекому майбутньому). — Може, чому-небудь навчитеся. Це мені показав мій батько.

Під гілку, на якій кріпилося осине гніздо (плід значно смертоносніший, аніж зморщені, але смачні яблука, які їхня яблуня звичайно давала наприкінці вересня, а тоді була ще середина місяця), батько підклав велику купу промоклого під дощем листя. День був ясним і безвітряним. Листя диміло, але по-справжньому не горіло, і його запах — аромат — луною повертав Джека в листопад, коли чоловіки в суботніх штанях і легких «віндбрейкерах» згрібали листя на купи й палили. Солодкий запах, що таїть у собі гіркоту, пряність, пробуджує спогади. Від тліючого листя піднімалися великі клуби диму, вони плили догори, обволікаючи гніздо.

Залишивши листи жевріти до вечора, батько пив на ґанку пиво й кидав порожні бляшанки в пластикове відро для миття підлоги; поруч сиділи старші сини, а в ногах грався малий Джекі, монотонно наспівуючи: «Ти ще поплачеш... у тебе серце ледаче... серце ледаче... але тобі це не минеться, одначе».

О чверть на шосту, якраз перед вечерею, тато підійшов до яблуні. Сини з острахом стовпилися в нього за спиною. У руці тато мав мотику. Він розкидав листя, залишивши дотлівати невеликі купки, а потім, погойдуючись і кліпаючи, потягнувся догори ручкою мотики й із другої або третьої спроби збив гніздо на землю.

Хлопці помчалися рятуватися на ґанок, але тато просто стояв над гніздом, погойдуючись і покліпуючи. Джекі підкрався ззаду, щоб подивитися. Кілька ос повільно повзали по своїх паперових володіннях, але злетіти не намагалися. Із чорного, ворожого нутра гнізда чувся незабутній звук, низьке, заколисливе дзижчання — так гудуть дроти під високою напругою.

— Чому вони не намагалися вжалити тебе, тату? — запитав він тоді.

— Вони сп’яніли від диму, Джекі. Збігай-но по каністру.

Він збігав. Тато полив гніздо бурштиновим бензином.

— Тепер відійди, Джекі, якщо не хочеш, звичайно, позбутися брів.

Він відступив убік. Звідкись із великих складок свого білого халата тато витяг сірники. Чиркнувши одним, він кинув його в гніздо. Стався жовтогарячо-білий вибух, майже беззвучний у своїй люті. Тато позадкував, регочучи як божевільний. Осине гніздо миттю згоріло дотла.

— Вогонь, — сказав тато, з посмішкою повертаючись до Джекі. — Вогонь уб’є що завгодно.

Після вечері хлопчики вийшли надвір і тужно постояли біля обвугленого, почорнілого гнізда. З гарячого нутра чулися звуки — це лопались, як кукурудзяні зерна, осині тільця.

Манометр показував двісті двадцять. Із середини котла чулося низьке металеве виття. У сотні місць сторчма піднялися струмки пари, як голки дикобраза.

(Вогонь уб'є що завгодно)

Джек раптом здригнувся. Він задрімав... і мало не відправився на той світ. Про що ж він думав? Його справа — захищати готель. Він — сторож.

Долоні Джека так швидко змокли від жаху, що першої миті великий вентиль вислизнув у нього з рук. Тоді Джек вчепився пальцями за спиці. Він крутонув один раз, два, три. Пара голосно засичала, начебто зітхнув дракон. З-під котла піднявся теплий тропічний туман, огорнувши його тонкою завісою. На мить шкала зникла з очей Джека, але він подумав, що прождав, мабуть, занадто довго: стогін, бряжчання в котлі посилилося, потім щось кілька разів важко гримнуло й почувся скрегіт металу.

Коли пара частково розвіялася, Джек побачив, що стрілка манометра впала до двохсот і продовжує падати. Струмки пари, що вибивалися по краях приварених латок, дедалі слабшали. Щемливий скрегіт стихав.

Сто дев’яносто... сто вісімдесят... сто сімдесят п’ять...

(паротяг стукотів, та чомусь не свистів, а завити схотів)

Але Джек думав, що тепер котел не вибухне. Тиск упав до ста шістдесяти.

(...все ущерть до чортів, на той світ загудів, певно сам захотів)

Тяжко дихаючи, тремтячи Джек відступив від котла. Він глянув на руки й побачив, що на долонях уже здуваються пухирі. Чорт із ними, з пухирями, подумав він і непевно розсміявся. Мало не загинув, стискаючи рукою руків’я, як машиніст Кейсі з «Катастрофи старенького дев’яносто сьомого»27. А ще гірше, він погубив би «Оверлук». Він не відбувся як учитель, не відбувся як письменник, чоловік і батько. Навіть п’яниця з нього не вийшов. Але зразком провалу, таким, що краще й не придумаєш, було б підірвати будинок, який повинен охороняти. А будинок цей неабиякий. Особливий.

Господи, як йому хотілося випити.

Тиск упав до вісімдесяти. Обережно, ледь морщачись від болю в руках, Джек знову закрив спусковий клапан. Але відтепер за котлом доведеться стежити уважніше, ніж завжди. Решту зими Джек не довірить йому більше сотні фунтів на квадратний дюйм. А якщо й буде трошки холоднувато, доведеться просто посміхнутися й стерпіти.

Він зірвав два пухирі. Руку смикало, як гнилий зуб.

Випити. Випивка підкріпила б його. Але в клятому будинку немає нічого, крім шеррі для тортів. У цьому сенсі випивка була ліками. Обов’язок виконано, і тепер можна зробити легку анестезію — чого-небудь сильнішого від екседрину. Але тут анічогісінько.

Він пригадав пляшки, що поблискували в півмороку.

Він урятував готель. Готель захоче винагородити його. Джек не сумнівався. Вийнявши із задньої кишені хусточку, він рушив до сходів. Обтер губи. Маленький ковточок, один-єдиний. Щоб полегшити біль.

Він прислужився «Оверлуку», тепер «Оверлук» прислужиться йому Джек був упевнений в цьому Ноги перебирали сходинки швидко й нетерпляче, квапливими кроками людини, що повернулася із тривалої й тяжкої війни. Була 5:20 ранку за гірським часом.

41. При світлі дня

Денні зі здавленим схлипом отямився від жахливого сну. Був вибух. Пожежа. «Оверлук» горів. Вони з мамою спостерігали це з газону перед ґанком.

Мама сказала: «Поглянь, Денні, поглянь на кущі!»

Він глянув — вони всі були мертві. Листя забарвилось коричневим відтінком, немов задихнулося. З-під нього визирнули зрослі гілки, схожі на кістяки напіврозчленованих трупів. А потім з великих двостулкових дверей «Оверлука» вивалився тато, він палав, як смолоскип. Його одяг був охоплений полум’ям, шкіра набула темної, лиховісної засмаги й робилася все темнішою. Волосся перетворилося на палаючі зарості.

І тут Денні прокинувся. Горло здавив страх, руки вчепились у ковдру й простирадла. Кричав він чи ні? Він подивився на маму. Венді спала на боці, натягнувши ковдру до підборіддя, на щоку впало пасмо солом’яного волосся. Вона сама була схожа на дитину. Ні, Денні не кричав.

Він лежав у ліжку, дивлячись у стелю, і кошмар поступово відступав. У Денні було цікаве відчуття, що буквально на волосину їх

(пожежа? вибух?)

оминула велика трагедія. Денні дозволив своїй свідомості поплисти на пошуки тата й виявив, що той стоїть десь унизу. У вестибюлі. Денні натужився, пробуючи забратися в думки батька. Недобре. Тому що тато думав про Поганий Учинок. Він думав, як

(доречно було б спожити чарочку... начхати... десь на світі над нок-реєю встало сонце, пам'ятаєш, як ми говорили, Еле? Джин із тонікоМу бурбон із крапелькою гіркого, шотландське з содовою, ром з кока-колою... тру-ля-ля й тра-ля-ля... для мене й для тебе... десь у світі приземлилися марсія-ни...уПрінстоні або вХ’юстоні, у Стоклі або в Кармайклі... у якомусь задрипаному містечку... зрештою, зараз якраз сезон,

і всі ми не)

(.ЗАБИРАЙСЯ З ЙОГО ДУМОК, МАЛЕНЬКИЙ ЗАСРАН-ЦЮ!)

Від цього уявного голосу Денні з жахом і відразою подався назад, очі широко розплющилися, руки вчепились у покривало. Це не був голос його батька, просто вправне наслідування. Знайомий йому голос. Хрипкий, грубий, який все ж таки таїть у собі якісь безглузді веселощі.

Виходить, так близько?

Денні відкинув ковдру й миттю спустив ноги на підлогу. Ногою дістав з-під ліжка тапочки й взувся. Він підійшов до дверей, відчинив їх, побіг по коридору — ноги в тапочках шелестіли по ворсі килимової доріжки... Хлопчик звернув за ріг...

На півдорозі до сходів, перепиняючи Денні шлях, рачки стояв якийсь чоловік.

Денні завмер.

Чоловік підняв на нього малюсінькі червоні вічка. Він був у сріблистому, розшитому блискітками маскарадному костюмі. Костюм собаки, зрозумів Денні. Спина цього дивного створіння закінчувалася довгим пухнастим хвостом з китичкою на кінці. Уздовж спини до шиї йшла блискавка. Ліворуч від чоловіка лежала чи то вовча, чи собача голова: порожні очниці, розкрита в безглуздому оскалі паща. Між іклами, зробленими, схоже, з пап’є-маше, виднілося синьо-чорне плетиво килима.

Рот, підборіддя й щоки чоловіка були вимазані кров’ю.

Він загарчав на Денні. Незважаючи на усмішку, гарчав він по-справжньому. Гарчання народжувалося в глибині горла — звук, від якого кидає в дріж. Потім цей чоловік загавкав. Зуби теж були пофарбовані в червоне. Він поповз до Денні, волочачи за собою безкостий хвіст. Забута маска лежала на килимі, кидаючи оком кудись за плече Денні.

— Пропустіть, — сказав Денні.

— Зараз я тебе з’їм, хлопче, — відповів чоловік-пес, і раптом з осміхненого рота вирвався цілий залп гавкоту. По-справжньому лютого, хоча зрозуміло було, що це — наслідування. Костюм був тісний, і темне волосся чоловіка злиплося від поту. Він видихав суміш віскі й шампанського.

Денні було страшно, але він не втік.

— Пропустіть.

— Лише через мій труп-труп-труп, — одізвався чоловік-пес. Маленькі червоні вічка уважно дивилися в обличчя Денні. З губ не сходила усмішка. — Я тебе з’їм, хлопче. І почну з твого маленького пухкенького члена.

Гарчачи, він кокетливо посунув уперед дрібненькими стрибками.

У Денні здали нерви. Оглядаючись через плече, він помчав назад у короткий коридорчик, що вів до їхніх кімнат. Услід йому пролунало змішане з гавкотом і гарчанням виття, а ще невиразне бурмотіння й смішки.

Денні, тремтячи, стояв у коридорі.

— Додай жару! — репетував з-за рогу п’яний чоловік-пес. — Додай жару, Геррі, сучий ти вилупку! Начхати мені, скільки в тебе казино, авіаліній і кінокомпаній! Знаю, знаю, що тобі подобається в тиші власного д-дому! Додай жару! Буду буф... буду буф... доки Геррі Дервента до чортів собачих не здууууує! — Тирада завершилася довгим моторошним виттям, яке, перш ніж завмерти вдалині, немов би перейшла в біль і лють.

З поганими передчуттями Денні розвернувся й спокійно пішов у кінець коридору, до зачинених дверей спальні. Відчинивши їх, він просунув голову усередину. Мама спала в тій же позі. Ніхто нічого не чув, лише він.

Хлопчик тихенько причинив двері й пішов назад до перетину їхнього коридору з основним, сподіваючись, що чо-ловік-пес зник, як кров зі стін президентського люкса. Він обережно виглянув з-за рогу.

Чоловік в костюмі собаки все ще був там. Він знову надяг маску й зараз скакав рачки біля сходів, ганяючись за власним хвостом. Іноді він зістрибував з килима й падав, гарчачи по-собачому.

— Вуф! Вуф! Воуууууууу! Гррррр!

Зі стилізованої під бурчання пащі маски вилітали глухі звуки, й серед них такі, які могли бути схлипами або смішком.

Денні повернувся в спальню й сів на ліжко, закривши очі руками. Тепер ситуацію контролював готель. Може, попередні події були всього лише випадками. Може, ті речі, які Денні бачив на початку, справді не могли заподіяти шкоди, як не можуть цього страшні картинки. Але тепер ними управляв готель, і вони могли скривдити й зробити боляче. «Оверлук» не хотів, щоб Денні йшов до батька. Це могло зіпсувати всю забаву. Тому він поставив у Денні на шляху чоловіка-пса — як поставив на шляху до дороги звірів живоплоту.

Але тато може прийти сюди. І рано чи пізно тато прийде.

Хлопчик заплакав. Сльози беззвучно котилися по щоках. Занадто пізно. Вони загинуть усі троє, і коли наступного року наприкінці весни «Оверлук» знову відкриється, виявляться тут-таки, щоб разом з іншими примарами зустріти гостей. І жінка з ванни. І чоловік-пес. І жахливе створіння пітьми, що було в цементному тунелі. Вони...

(перестань! перестань зараз же!)

Денні заходився люто терти очі кулаками, проганяючи сльози. Він зробить усе, що зможе, тільки б цього не сталося. Ні з ним, ні з татом і мамою. Він буде намагатися щосили.

Він закрив очі й пронизливим, сильним, чистим ударом грому послав думку

(ШДІКУ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ СКОРІШЕ НАМ ДУЖЕ ПОГАНО ДІКУ НАМ ПОТРІБНО)

І раптом у пітьмі позаду Денні виявилася істота, яка гнала його в снах по темних коридорах «Оверлука» — просто там, там, величезне створіння в білому, що нанесло над головою доісторичну ключку:

— Ти в мене перестанеш! Щеня кляте!Я тебе змушу припинити це, тому що я — твій ТАТО!

— Ні! — Він ривком повернувся в реальність спальні, широко розплющивши непорушні очі, з рота вирвався крик, з яким нічого не можна було вдіяти. Мама миттю прокинулася й сіла, притискаючи до грудей простирадло.

— Ні, татусю, ні, ні, ні...

І обоє почули злісний свист невидимої ключки, що, опускаючись, розсікала повітря десь зовсім близько, а потім, коли він підбіг до матері й, тремтячи, як кролик у сільці, обхопив її, свист затих і запало мовчання.

«Оверлук» не хотів дозволити Денні викликати Діка. Це теж могло зіпсувати всю забаву.

Вони були самі.

Надворі посилився сніг, відгородивши їх завісою від усього світу.

42. Високо в повітрі

Посадку на рейс Діка Геллорана оголосили о 6:45 ранку за європейським часом. Службовець аеропорту, відповідальний за посадку, протримав Діка, що нервово перекладав з руки в руку дорожню сумку, біля входу № 32 аж до останнього оголошення о 6:55. Вони обидва чекали на чоловіка на ім’я Карлтон Векер — єдиного пасажира на рейс № 196 Маямі—Денвер, що не зареєструвався.

— Гаразд, — сказав клерк і видав Геллорану голубий квиток першого класу. — Вам пощастило. Можете пройти на борт, сер.

Геллоран поспішно піднявся по відгородженому трапу й дозволив механічно усміхненій стюардесі відірвати контроль і повернути йому квиток.

— У польоті ми подаємо сніданок, — сказала вона. — Якщо хочете.

— Тільки каву, дитинко, — сказав він і пішов по проходу до місця у відділенні для курців. Він усе ще чекав, що в останню секунду із дверей, як чортик із табакерки, вискочить Векер. На сидінні біля вікна читала «Ви можете бути собі найкращим другом» жінка з кислим, недовірливим обличчям. Геллоран застебнув ремінь безпеки, узявся великими чорними руками за підлокітники крісла й пообіцяв відсутньому Векеру, що для того, аби вирвати його із цього місця, тому знадобиться допомога п’яти міцних службовців авіакомпанії. Він не зводив очей із циферблата. Годинник відраховував хвилини, що залишилися до призначеного на 7:00 відльоту жахливо повільно.

О 7:05 стюардеса повідомила, що політ трохи затримується, оскільки наземна служба заново перевіряє один із замків на дверях вантажного відсіку.

— Ідіоти, — пробурмотів Дік Геллоран.

Сусідка обернула до нього своє кисле, недовірливе обличчя з різкими рисами, а потім знову повернулася до книги. Ніч Геллоран провів в аеропорту, переходячи від стійки до стійки («Об’єднані авіалінії», «Амерікен», «ТВА», «Конти-нентали», «Бреніфф»), і як примара переслідував клерків, що відали квитками. Після опівночі, ковтаючи в буфеті восьму чи дев’яту чашку кави, він вирішив, що, зваливши все це собі на плечі, зробив дурницю. Є ж іще начальники. Він спустився до найближчих телефонів і, звернувшись до трьох різних операторів, отримав номер термінового виклику керівників національного парку «Скелясті гори».

Той, хто відповів на дзвінок, був, судячи з голосу, до краю втомлений. Назвавшись вигаданим ім’ям, Геллоран сказав, що на захід від Сайдвіндера в готелі «Оверлук» скоїлося лихо. Велике лихо.

Його попросили почекати.

Рятувальник (Геллоран думав, що це рятувальник) повернувся хвилин за п’ять.

— У них є рація, — сказав він.

— Звичайно, є, — підтвердив Геллоран.

— Ми не отримували від них сигналу «мейдей».

— Чоловіче, нахчати. Вони...

— Властиво, містере Голл, що за лихо в них сталося?

— Ну, там живе одна родина... сторож з родиною. Я подумав, раптом він трохи зсунувся з глузду, розумієте? Раптом зробив що-небудь із дружиною й сином?

— Можна запитати, звідки у вас такі відомості, сер?

Геллоран прикрив очі.

— Як тебе звати, приятелю?

— Том Стонтон, сер.

— Бачиш, Томе, я це знаю. Кажу як на духу: там у них великі неприємності. Може, убивство... розумієш?

— Містере Голл, слово честі, мені потрібно знати, звідки у вас...

— Послухай, — мовив Геллоран. — Кажу тобі, я знаю. Кілька років тому там працював такий собі Ґрейді. Він убив дружину й двох дочок, потім сам себе порішив. Кажу тобі: якщо ви, хлопці, не піднімете свої сідниці, щоб завадити лиху, знову станеться те ж саме!

— Містере Голл, ви телефонуєте не з Колорадо.

— Ні. Яка різниця...

— Якщо ви не в Колорадо, виходить, ви за межами короткохвильового діапазону рації «Оверлука». А якщо ви за його межами, то, ймовірно, не могли зв'язатися з... е-е... — слабкий шелест паперу, — родиною Торренсів. Поки ви чекали, я спробував зв’язатися по телефону. Він не працює, і це не дивно. Між готелем і Сайдвіндерською АТС досі двадцять п’ять миль телефонного кабелю йдуть по поверхні. Мій висновок: ви, мабуть, трохи теє...

— Але ж і тупий ти, чоловіче... — Але розпач Геллорана був занадто великий, щоб підібрати потрібне слово. Його раптом осінило. — Викличте їх! — крикнув він.

— Сер?

— У вас рація, у них рація. Ну то виклич їх! Виклич і запитай, що відбувається!

Запало коротке мовчання — лише гуділи телефонні дроти.

— Ти й це пробував, так? — запитав Геллоран. — Ось чому я так довго чекав. Ти спробував подзвонити, а потім — викликати їх по радіо, нічого не вийшло, але, по-твоєму, все нормально... що ж ви, хлопці, тут робите? Відсиджуєте зади й граєте в «джин-раммі»?

— Ні, — сердито одізвався Стонтон. Від гнівної ноти в його голосі Геллорану полегшало. Він уперше відчув, що розмовляє з людиною, а не з магнітофонним записом. — Я тут сам, сер. Усі інші — рятувальники, сторожі з атракціонів і добровольці — нагорі, у Гесті-Нотч, ризикують життям через трьох мудаків з піврічним досвідом, яким запраглося спробувати залізти на північний схил Кінґз-Рем. Вони застрягли на півдорозі й, можливо, спустяться, а може, й ні. Там дві вертушки, пілоти яких теж ризикують життям, тому що тут ніч і пішов сніг. Тому якщо ви ще не можете зміркувати, що й до чого, я вам допоможу. Перше: мені нема кого послати в «Оверлук». Друге: «Оверлук» не головне — головне те, що коїться в парку. Третє: після заходу сонця жодна вертушка не зможе злетіти, бо, якщо вірити національній метеослужбі, ось-ось почнеться зовсім божевільний сніг. Ситуація зрозуміла?

— Так, — тихо відповів Геллоран. — Зрозуміла.

— Тепер про те, чому, як на мене, не вдалося викликати їх по радіо. Причина дуже проста. Не знаю, яка у вас там година, а в нас тут половина десятої. Гадаю, вони відключилися й пішли спати. Далі, якщо ви...

— Хай щастить твоїм альпіністам, хлопче, — сказав Геллоран. — Але мені хочеться, щоб ти зрозумів: не лише вони застрягли в горах через те, що не знали, у що пхаються.

Він повісив слухавку.

О 7:20 ранку «Боїнґ-747» Американської авіатранспорт-ної компанії, гуркочучи, вибрався заднім ходом з ангара й посунув до злітної смуги. Геллоран полегшено зітхнув. Карл-тоне Векере, де б ти не був, утрися!

0 7:28 рейс № 196 відірвався від землі, а о 7:31, коли «боїнґ» набрав висоту, голову Діка Геллорана знову пістолетним пострілом простромила думка. Від запаху апельсинів він втягнув голову в плечі, але це не допомогло, й Геллоран судорожно сіпнувся. Чоло зморщилося, рот скривився у гримасі болю.

(.ШДІКУ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ШВИДШЕ НАМ ДУЖЕ ПОГАНО ДІКУ НАМ ПОТРІБНО...)

1 все. Усе зникло. Якщо минулого разу слова затихали поступово, то зараз зв’язок обрубали наглухо, як ножем. Геллоран злякався. Руки, які все ще не випустили підлокітники крісла, стали майже білими. У роті пересохло. Із хлопчиком щось сталося. Він був упевнений у цьому. Якщо малого хто-небудь скривдив...

— Ви завжди так бурхливо реагуєте на зліт?

Він оглянувся. Це сказала жінка в рогових окулярах.

— Не в цьому справа, — відповів Геллоран. — Мені в голову впхнули сталеву пластинку Після Кореї. Ну, і час від часу від неї в голові простріл. Ну, знаєте, вібрація... Дряпає...

— Он як?

— Так, мем.

— За будь-яке вторгнення в чужу країну розплачуються тільки рядові, — похмуро заявила жінка з різкими рисами.

— Невже?

— Так. Ця країна повинна припинити свої брудні збройні ігри. Яку би брудну війну не вела в цьому столітті Америка, починає завжди ЦРУ. ЦРУ й дипломатія долара...

Вона розкрила книжку й узялася за читання. «НЕ КУРИТИ» згасло. Геллоран дивився на землю далеко внизу й роздумував, чи все гаразд із хлопчиком. Малий йому сподобався, щоправда, його батьки викликали менш теплі почуття.

Геллорану залишалося надіятись, що ті з Божою поміччю доглядають за Денні.

43. Випивка за рахунок готелю

Джек стояв, задерши голову й прислухаючись, у їдальні, просто перед дверима, що вели в бар «Колорадо». Він злегка посміхався.

Чув, як навколо оживає «Оверлук».

Важко сказати, як саме Джек це зрозумів... сам він вважав, що це не дуже й відрізняється від спалахів ясновидіння, які час від часу трапляються в Денні... яблучко від яблуньки. Здається, так зазвичай кажуть.

Не те щоб Джек щось бачив або чув, хоча його сприйняття від подібних відчуттів відокремлювала лише найтонша перцептуальна завіса. Начебто всього за декілька дюймів від цього «Оверлука» був ще один, виокремлений з реального світу (якщо існує така річ, як «реальний світ», подумав Джек), але поступово врівноважується з ним. Він пригадав тривимірні фільми, які бачив у дитинстві. Якщо дивитися на екран без спеціальних окулярів, зображення двоїться — приблизно це він зараз і почував. Але варто надягти окуляри, і все внормовується.

Тепер з’єдналися всі епохи «Оверлука» — всі, крім нинішньої, епохи Торренса. Але вже дуже скоро вона зіллється з іншими. Добре. Дуже добре.

Він просто чув самовпевнене «дінь! дінь!» дзвінка на срібній підставці, прикріпленого до стійки адміністратора, що кликав до парадного ґанку розсильних у міру того, як реєструвалися приїжджі (модні у двадцяті роки фланелевих костюмах) і виписувалися виїжджаючі (двобортні костюми в тонку смужку, які носили в сорокові). Біля каміна будуть три черниці, вони чекатимуть, щоб черга на виписку стала меншою, а за їхніми спинами, обговорюючи прибутки і збитки, життя й смерть, стануть акуратно одягнені Чарльз Ґрондін і Вітто Дженеллі, чиї синьо-білі візерункові краватки заколоті брильянтовими шпильками. З комор для багажу з’явилися десятки валіз, деякі поскладали одна на одну, як на ярмарках у важкі часи. У східному крилі, у бальній залі, одночасно провадили дюжину ділових переговорів, розділених лише кількома сантиметрами часу Базікали про Не-вілла Чемберлена й кронпринца Австрії. Музика, сміх. Усі напідпитку. Істерія. У розпалі бал-маскарад. Святкувалися дні народження, ювілеї, прийоми на честь одружень, суаре. Трохи любові — не відкрито, але все просочене таємною чуттєвістю. Джек немовби чув, як всі вони переміщаються по готелю, створюючи приємну плутанину звуків. У їдальні, де він стояв, просто в нього за спиною одночасно подавали сніданок, ленч і обід за сімдесят років. Джек начебто чув... чому «начебто», він чув усе це, поки ще слабко, але чітко — так у спекотний літній день можна почути грім за багато миль від себе. Він чув усіх цих прекрасних незнайомців. Він починав усвідомлювати їхню присутність — так, як вони, мабуть, із самого початку усвідомлювали присутність Джека.

Нині зранку всі номери в «Оверлуку» були зайняті.

Будинок повен.

А через двостулкові двері, мов ледачий дим сигарет, кружляючи, напливало тихе дзижчання голосів. Розмова більш вишукана, більш інтимна. Низький горловий жіночий смішок, той, що немов тремтінням віддається в чарівному колі внизу живота й навколо геніталій. Каса, віконце якої м'яко світиться в темному півмороку, видзвонює вартість «джину-рікі», «мангеттенів», «падаючих бомбардувальників», шипучки з ялівцевої настоянки з терном, «зомбі». З музичного автомата ллються пісеньки для п’яних, у потрібний момент перекриваючи одна одну.

Джек штовхнув двері, розчинивши їх навстіж, і пройшов усередину.

— Привіт, хлопці, — тихо сказав Джек Торренс. — Я йшов, але повернувся.

— Добрий вечір, містере Торренсе, — сказав щиро втішений Ллойд. — Приємно вас бачити.

— Приємно повернутися, Ллойде, — відгукнувся Джек і всівся на табуретку між чоловіком в ядуче синьому костюмі й жінкою в чорній сукні, чиї затуманені очі не відривалися від глибин «сінгапурського слінґу».

— Що будете пити, містере Торренсе?

— Мартіні, — з величезним задоволенням мовив Джек. Він подивився за стійку бару на ряди пляшок, що тьмяно поблискували, прикриті срібними сифонами. «Джим Бім». «Дика індичка». «Джилбіз». «Шерродс прайвіт лейбл». «Торо». «Сіґремз». Знову вдома.

— Будь ласка, одного великого марсіянина, — сказав Джек. — Десь на світі приземлилися марсіяни, Ллойде.

Він дістав гаманець і виклав на стійку двадцятку.

Поки Ллойд наливав йому напій, Джек оглянувся через плече. Жодної вільної кабінки. Деякі з відвідувачів були в маскарадних костюмах. Жінка в газових шальварах і ліфі, що виблискував фальшивими діамантами, з чоловіком, над вечірні^ костюмом якого лукаво здіймалася лисяча морда; чоловік у сріблистому костюмі пса усім на втіху навколишніх лоскотав щіточкою довгого хвоста носа жінці в саронґу.

— Це не ваш клопіт, містере Торренсе, — сказав Ллойд, поставивши на двадцятку Джека келих. — Від ваших грошей тут пуття немає. Замовляє управляючий.

— Управляючий?

Йому стало трохи не по собі, та все-таки він узяв келих і сколихнув мартіні, спостерігаючи, як у прохолодній глибині напою легко підстрибує затонула оливка.

— Зрозуміло, управляючий, — посмішка Ллойда стала ще ширшою, але очі ховалися в тіні, а шкіра була жахливо білою, як у мерця. — Пізніше він має намір особисто зайнятися благополуччям вашого сина. Його дуже зацікавив малий. Денні — талановите хлопча.

Ялівцевий дух джину приємно паморочив, але одночасно, схоже, туманив розум. Денні? До чого тут Денні? І що сам Джек робить у барі з келихом спиртного в руці?

Він «ЗАВ’ЯЗАВ». КИНУВ ПИТИ. Він «ЗАРІКСЯ».

Чого їм треба від його сина? Що їм може бути потрібно від Денні? Венді й Денні тут ні до чого. Джек намагався заглянути у сховані в тіні очі Ллойда, але було занадто темно, занадто похмуро, так ніби він намагався прочитати якісь почуття в порожніх очницях черепа.

(Це я мусив бути їм потрібний... адже так? Саме я. Не Денні, не Венді. Це мені тут страшенно подобається. Вони хотіли виїхати. Це я подбав про снігохід... переглянув старі записи... скинув тиску котлі... обманював... практично продав свою душу... що їм може бути потрібно від нього?)

— Де ж управляючий? — Джек намагався говорити недбало, однак губи вже заніміли після першої порції спиртного, і слова злетіли з них не як у солодкому сні, а радше як у кошмарі.

Ллойд посміхнувся.

— Що вам треба від мого сина? Денні тут ні до чого... так? — У власному голосі Джек розчув неприкрите благання.

Обличчя Ллойда немовби потекло, почало мінятися, зробившись неприємним. Біла шкіра пожовкла, як при гепатиті, почала тріскатися. На ній висипали червоні болячки, з яких текла смердюча рідина. На чолі Ллойда виступив кривавий піт, а десь срібні куранти пробили чверть години.

(маски геть! маски геть!)

— Пийте, пийте, містере Торренсе, — мяко сказав Ллойд, — вас це не стосується. Наразі.

Джек знову підняв свій келих, підніс до губ і завагався. Йому почувся твердий страшний тріск ламкої руки Денні. Він побачив зім’ятий велосипед, що перелітає через капот машини Ела, і вітрове скло, що покривається зірочками тріщин. Він побачив самотнє колесо на дорозі: покручені спиці стирчали в небо, як гострі виступи на рояльних струнах.

І зрозумів, що всі розмови припинилися.

Він оглянувся через плече. Усі мовчки дивилися на нього. Вони вичікували. Чоловік, що сидів поряд із жінкою в саронґу, зняв лисячу маску, і Джек побачив, що це Горас Дервент, по лобі в нього розсипалося світле волосся. Біля стійки всі теж спостерігали за Джеком. Його сусідка не зводила з нього очей, немов намагалася повернути зору чіткість. Сукня зісковзнула з одного плеча, і, подивившись униз, Джек побачив пухкий зморщений сосок, що вінчав відвислі груди. Глянувши їй в обличчя, він подумав, що вона може виявитися тією жінкою з 217-го, котра намагалася задушити Денні. По іншу руку від Джека чоловік у ядуче синьому костюмі дістав з кишені піджака невеликий револьвер 32-го калібру з перламутровою рукояткою й ліниво крутив його на стійці, немов збирався зіграти в російську рулетку.

(Я хочу...)

Він зміркував, що онімілі голосові зв’язки не пропускають слів, і спробував ще раз.

— Я хочу бачити управляючого. Я... думаю, він не розуміє. Мій син не є частиною всього цього. Він...

— Містере Торренсе, — сказав Ллойд. З надр обличчя, яке чума розписала червоною охрою, зринав огидно-люб’язний голос. — 3 управляючим ви зустрінетеся в належний час. Правду кажучи, він вирішив зробити вас довіреною особою в цій справі, посередником. Ну пийте ж, пийте.

Джек підняв склянку, рука дуже тремтіла. Там виявився чистий джин. Він заглянув усередину. Дивитися було однаково, що тонути.

Його сусідка невиразним, мертвим голосом заспівала: «Гроші... на бочку... і ми... розважимося... на славу...»

Ллойд підхопив. За ним — чоловік у синьому костюмі. Приєднався і чоловік-пес, однією лапою відбиваючи по столу такт.

— Нумо, гроші на бочку...

До решти голосів додався голос Дервента. З куточка губ під кутом недбало стирчала сигарета. Права рука, обіймаючи за плечі жінку в саронґу, делікатно пестила її груди. Він співав, дивлячись на чоловіка-пса з веселим презирством.

— ...вся банда зібрапа-ась...

Джек підніс келих до рота й трьома великими ковтками спорожнив його. Прокотившись униз по стравоходу, як вантажівка по тунелю, джин вибухнув у шлунку, рикошетом кинувся в голову й там, в останньому приступі судорожного трему, вчепився в мозок Джека.

Коли це минуло, Джек почувався прекрасно.

— Повтори, будь ласка, — сказав він і штовхнув до Ллойда порожню склянку.

— Так, сер, — відповів Ллойд, забираючи її. Ллойд знову мав абсолютно нормальний вигляд. Смаглявий чоловік сховав пістолет. Жінка праворуч від Джека знову дивилася у свій «сінгапурський слінґ». Одна грудь, що повністю вивалилася з-під плаття, лежала на шкіряній оббивці стійки. З в’ялого рота лилося безглузде голосіння. Знову, зливаючись і сплітаючись, почулися невиразні голоси.

Перед Джеком з’явилася нова порція спиртного.

— Мучас /расіясу Ллойде, — сказав він, узявши келих.

— Завжди приємно прислужитися вам, містере Торренсе. — Ллойд посміхнувся.

— Ти, Ллойде, завжди був найкращий.

— О, спасибі, сер.

Цього разу Джек пив повільно, дозволяючи рідині струмком затікати в горло. Відтак він проковтнув кілька горішків. Випивка зникла миттєво, й він замовив ще. Містере президенте, я зустрів марсіян і радий доповісти, що вони налаштовані дружелюбно. Поки Ллойд займався наступною порцією, Джек заходився шукати по кишенях четвертак, щоб сунути в музичний автомат. Він знову подумав про Денні — але тепер, що його втішило, обличчя Денні стало невиразним, нерозрізненим. Одного разу він заподіяв Денні біль, це сталося до того, як Джек навчився давати собі раду з випитим... але ці дні минули. Більше він ніколи не скривдить Денні.

Ні за що на світі.

44. Про що говорили гості

Джек танцював із прекрасною жінкою. Він поняття не мав, котра зараз година, скільки він уже пробув у «Колорадо» чи тут, у бальній залі. Час втратив значення.

Джек невиразно пригадував: ось він слухає чоловіка, який колись був процвітаючим радіокоміком, а потім, на зорі ери телебачення, став зіркою вар’єте. Той розповідав страшенно довгий і смішний анекдот про кровозмішення між сіамськими близнюками. Ось на очах у Джека жінка в оздобленому ліфі й шальварах, повільно звиваючись, роздягається під стукіт і гуркіт музичного автомата (схоже, це була музика Девіда Роуза до «Стриптизерки»). Ось він іде по вестибюлю в компанії ще двох чоловіків, обидва його супутника — у вечірніх костюмах за модою кінця десятих років, і всі троє розспівують про засохлу цятку на панталонах Рози О’Ґреді. Здається, Джек пам’ятав, що виглянув з великих двостулкових дверей і побачив витончені округлі арки, окреслені гірляндами китайських ліхтариків, що повторюють вигин під’їзної дороги. Вони світилися м’якими пастельними тонами, як тьмяні дорогоцінні камені. На ґанку горів великий скляний світильник у вигляді кулі, пурхали навколо нічні комахи, билися об скло, і якась часточка Джека — можливо, остання малюсінька іскорка тверезості — намагалася втовкмачити йому, що вже шоста година грудневого ранку. Але час скасували.

(аргументи, що спростовують божевілля, з м'яким шерехом падали вниз, шар за шаром...)

Хто це? Який-небудь поет, якого Джек читав на випускному курсі? Який-небудь поет-недоучка, який тепер торгує засобами для чищення у Восоу або страховими полісами в Індіанаполісі? Може, це він сам придумав? Несуттєво.

(ніч темна, зоряна баня висока, прим'ятий солодкий пиріг, і пливе він по небу нічному...)

Джек безпомічно хихикнув.

— Що смішного, любий?

Джек знову опинився в бальній залі. Горіли канделябри, всюди кружлялися пари, хтось у костюмах, хтось — ні, рівно грала якась післявоєнна група — але яка то була війна? Чи можна сказати точно?

Ні, звичайно ні. Точно Джек міг сказати тільки одне: він танцює з прекрасною жінкою.

Висока, з волоссям кольору опалого листя, одягнена в тісно прилягаючий білий шовк, вона танцювала близько-близько, легенько й приємно притискаючись грудьми до грудей Джека. Білі пальці сплелися з його пальцями. На ній була посилана блискітками чорна напівмаска, а зачесане на бік волосся м’якою блискучою хвилею лилося в улоговинку між їхніми плечима, що торкалися одне одного. Сукня була довгою, до підлоги, але час від часу Джек торкався ногою її стегна, й у ньому міцніла впевненість, що під сукнею — гладка, припудрена нагота.

(щоб краще відчути твою ерекцію, любий)

Йому ж похвалитись не було чим. Якщо це її ображало, вона це добре приховувала, навіть притискалася до нього тісніше.

— Нічого смішного, принадо моя, — сказав він, хихикнувши.

— Ти мені подобаєшся, — прошепотіла вона, і Джек подумав, що її аромат нагадує аромат лілій, що ховаються в затишних розпадинах, зарослих зеленим мохом, куди сонце заглядає ненадовго, а тіні довгі.

— Ти мені теж подобаєшся.

— Якщо хочеш, можна піти нагору Я маю бути з Геррі, але він навіть не помітить. Він занадто зайнятий тим, що дражнить бідолаху Роджера.

Мелодія закінчилася. Пролунали оплески, а потім музиканти майже без паузи рвонули «Тональність індиґо».

Джек глянув поверх оголеного плеча партнерки й побачив Дервента, що стояв біля стола з напоями. З ним була дівчина в саронґу. На закритому білою скатертиною столі вишикувалися в ряд відра з льодом, у них — шампанське. У руці Дервента пінилася пляшка. Сміючись, зібралася група людей. Перед Дервентом і дівчиною в саронґу рачки виробляв безглузді антраша Роджер, за ним в'яло волочився хвіст. Роджер гавкав.

— Голос, хлопчику, голос! — кричав Горас Дервент.

— Р-гав! Р-гав! — відповідав Роджер. Усі заплескали в долоні, хтось свиснув.

— А тепер служи. Служи!

Роджер присів. Морда його маски завмерла у вічному оскалі. Усередині дірок для очей рухалися очі Роджера, горіли божевільними веселощами. Він витягнув руки, зігнувши й звісивши кисті.

— Гав! Гав!

Дервент перевернув пляшку шампанського, і та пінливою Ніагарою звалилася на підняту вгору маску. Роджер вибухнув шаленим хлюпотом. Усі знову зааплодували. Деякі жінки верещали від сміху.

— Ну, хіба Геррі не дивак? — запитала партнерка Джека, знову притискаючись тісніше. — Усі так кажуть. Знаєте, він бісексуал. А бідолаха Роджер просто гомик. Одного разу він провів з Геррі вікенд на Кубі... ну, це було кілька місяців тому... і тепер усюди волочиться за ним і виляє хвостиком.

Вона хихикнула. Угору поплив тонкий аромат лілій.

— Але, звичайно, Геррі ніколи не повернеться до другого сорту... принаймні там, де справа стосується його гомосексуалізму... а Роджер просто збожеволів. Геррі сказав, якщо Роджер прийде на бал-маскарад одягнений цуциком, привабливим цуциком, він може передумати, а Роджер такий дурний, що він...

Музика замовкла. Знову оплески. Музиканти зійшли з естради, щоб перепочити.

— Вибач, любий, — сказала вона. — Там дехто, кому я просто мушу... Дарло! Дарло, дівчинка моя люба, де ж ти поділася?

Вивертаючись, вона протискалася між пияків і їдців, а Джек по-дурному витріщився на неї, не в змозі зрозуміти, як узагалі вийшло, що вони танцювали разом. Він не пам'ятав. Усе, що сталося з ним, здається, не було взаємозалежне. Спершу тут, потім хтозна де. Голова крутилася. Пахнуло ліліями і ягодами ялівцю. Тепер попереду, біля столу з напоями, Дервент тримав над головою Роджера малюсінький трикутний сандвіч і змушував зробити зворотне сальто, а всі веселилися. Собача маска була повернена догори. Сріблисті боки костюма здіймалися й обпадали. Роджер раптом підстрибнув, підігнув голову під черево й спробував перевернутися високо в повітрі. Однак він занадто втомився, стрибок вийшов недостатньо високим, і бідолаха ніяково приземлився на спину, добряче вдарившись головою об кахельну підлогу. З-під собачої маски вирвався стогін.

Першим зааплодував Дервент.

— Спробуй-но ще разок, цуцику! Ще разок!

Спостерігачі співучо підхопили: «Ще разок, ще разок» — і

Джек непевним кроком рушив в інший бік, невиразно відчуваючи, що захворів.

Наткнувшись на візок з напоями, який котив перед собою низьколобий чоловік у білому кітелі офіціанта, він мало не впав. Нога зачепила нижню хромовану полицю візка, й пляшки угорі дружно й мелодійно задзвеніли.

— Вибачте, — хрипко виговорив Джек. Раптом йому здалося, що він замкнений тут, і, відчувши мало не клаустрофобію, Джек захотів вибратися. Захотів, щоб «Оверлук» знову став таким, як колись... вільним від незваних гостей. Його, як справжнього відкривача шляху, належно не поцінували — він виявився лише одним з десяти тисяч рядових гостей, що веселяться, цуциком, який по команді перевертається й служить.

— Нічого-нічого, — відповів чоловік у білій куртці офіціанта. Увічлива, швидка англійська у вустах цього типа звучала сюрреалістично. — Хочете випити?

— Мартіні.

За спиною Джека пролунав ще один вибух сміху: Роджер підвивав мелодії «Додому з війни». Хтось уже підбирав акомпанемент на «стейнвеї».

— Прошу

У долоню Джеку втиснули холодну, як лід, склянку. Джек із вдячністю випив, почуваючи, як джин приглушує й нищить ущент перші приступи тверезості.

— Усе гаразд, сер?

— Чудово.

— Спасибі, сер.

Візок поїхав далі.

Джек раптом простягнув руку й торкнувся плеча цього чоловіка.

— Так, сер?

— Вибачте... як вас звуть?

Його співрозмовник не виявив ані найменшого подиву.

— Ґрейді, сер. Делберт Ґрейді.

— Але ви... я хочу сказати...

Офіціант чемно подивився на нього. Джек спробував знову, хоча рот був забитий джином і нереальністю. Кожне слово здавалося великим, як кубик льоду.

— Хіба колись ви не працювали тут доглядачем? Ви тоді... тоді... — Але закінчити Джек не зміг. Він не міг вимовити це.

— Та ні, сер. По-моєму, ні.

— Але ваша дружина... дочки...

— Дружина допомагає на кухні, сер. Дівчатка, зрозуміло, сплять. Для них уже занадто пізно.

— Ви були доглядачем. Ви...

«Ну, кажи ж!»

— Ви їх убили.

Обличчя Ґрейді залишалося байдужно ввічливим.

— Я нічого такого не пам’ятаю, сер. — Склянка Джека була порожня. Ґрейді витяг її з негнучих пальців Джека й приготувався налити ще. На візку стояв білий пластиковий кошичок, повен оливок. Вони чомусь нагадали Джеку малюсінькі відрубані голови. Ґрейді спритно підчепив одну, кинув у келих і подав Джеку

— Але ви...

— Доглядач — ви, сер, — м’яко сказав Ґрейді. — Ви завжди були доглядачем, сер, я знаю. Я увесь час був тут. Нас найняв той же управляючий, одночасно. Усе гаразд, сер?

Джек подавився оливкою. Голова йшла обертом.

— Містер Уллман...

— Не знаю нікого з таким прізвищем, сер.

— Але він...

— Управляючий, — повторив Ґрейді. — Готель, сер. Звичайно ж, ви розумієте, хто вас найняв, сер.

— Ні, — хрипко сказав той. — Ні, я...

— По-моєму, ви повинні ще раз поговорити з сином, містере Торренсе, сер. Він все розуміє, хоча вас у курс справи не ввів. Насмілюся сказати, досить некрасиво з його боку, сер. Фактично, він обманював вас мало не на кожному кроці, чи не так? А йому ще й шести немає.

— Так, — погодився Джек. — Так.

З-за спини накотила нова хвиля сміху.

— Хлопчика варто покарати, якщо дозволите так висловитися. Він потребує добрячої прочуханки, сер, а може, і ще дечого. Моїх власних дівчаток, сер, спершу не турбував «Оверлук». Одна з них навіть украла в мене коробку сірників і намагалася спалити готель. Я їх покарав. Покарав по можливості суворо. А коли дружина намагалася перешкодити мені виконати свій обов’язок, я і її покарав. — Він чемно, безтямно посміхнувся Джеку. — Той факт, що жінки рідко розуміють відповідальність батька за своїх дітей, по-моєму, печальний, але неспростовний. Чоловіки й батьки несуть певну відповідальність, чи не так, сер?

— Так, — сказав Джек.

— Вони не любили «Оверлук» так, як я, — продовжував Ґрейді, готуючи йому чергову порцію спиртного. У переверненій пляшці джину піднялися сріблисті пухирці. — Точнісінько як його не люблять ваші дружина з сином... принаймні зараз. Але вони його полюблять. Ви повинні вказати їм на помилковість такого ставлення, містере Торренсе. Ви згодні?

— Так. Згодний.

Він справді зрозумів. Він був із ними занадто м’який. Чоловіки й батьки несуть певну відповідальність. «Тато знає краще». Вони не розуміють. Саме по собі це не злочин, але вони не розуміють свідомо. Звичайно, Джек не був суворий. І якщо його дружина з сином навмисно налаштовують себе проти його бажань, проти того, що, на думку Джека, було їм лише на користь, то чи тоді не зобов’язаний він...

— Невдячне дитя гірше від отруйної змії, — сказав Ґрейді, подаючи йому келих. — Я цілком певен, що управляючий зуміє настановити вашого сина на шлях істини. Незабаром прийде черга й вашої дружини. Ви згодні, сер?

Джек раптом розгубився.

— Я... але... якби вони просто могли виїхати... я хочу сказати, зрештою, адже управляючому потрібен я? Інакше бути не може. Тому що... — Чому? Йому слід було знати, але Джек раптом виявив, що не знає. Ах, як крутиться його бідолашна голова!

— Фу, який собака! — голосно говорив Дервент, контрапунктом до сміху. — Поганий собака, напудив на підлогу!

— Ви, звичайно, знаєте, — сказав Ґрейді, довірчо нахиляючись до Джека над візком, — що ваш син намагався залучити сюди стороннього. У вашого хлопчика величезний талант — управляючий міг би використовувати його на подальше процвітання «Оверлука», ще більше... ну, скажімо, збагатити його? Але ваш син намагається застосувати цей талант проти нас. І робить це навмисно, містере Торренсе сер. Навмисно.

— Стороннього? — тупо запитав Джек.

Ґрейді кивнув.

— Кого?

— Ніґера, — сказав Ґрейді. — Чорномазого кухаря.

— Геллорана?

— Так, сер, по-моєму, його звуть так.

За черговим вибухом сміху почувся ниючий протестуючий голос Роджера, який щось говорив.

— Так! Так! Так! — співучо затяг Дервент. Його оточення підхопило, але не встиг Джек розчути, чого вони тепер хотіли від Роджера, як музиканти знову заграли — мелодію «Такседо джанкшн», у якій було багато соковитого саксофону, але не дуже багато «соул».

(«соул»? «соул» ще навіть не придумали, чи придумали?)

(ніґер... чорномазий кухар...)

Джек відкрив рота, збираючись заговорити й не знаючи, що може вийти. Вийшло ось що:

— Мені сказали, ви не здобули вищої освіти. Однак ви говорите не як неосвічена людина.

— Я справді дуже рано завершив організовану освіту, сер. Але управляючий піклується про своїх службовців. Він вважає, що це себе виправдує. Освіта завжди виправдує себе, ви згодні, сер?

— Так, — здивовано сказав Джек.

— Ви, наприклад, виявили неабияку зацікавленість у тому, щоб побільше довідатися про готель «Оверлук». Дуже мудро з вашого боку, сер. Дуже шляхетно. У підвалі залишили відомий альбом — щоб ви знайшли його...

— Хто? — швидко запитав Джек.

— Звичайно, управляючий. Якщо побажаєте, у ваше розпорядження можна надати й інші матеріали певного роду...

— Бажаю. Дуже бажаю. — Джек спробував упоратися з тремом у голосі й зазнав жалюгідної поразки.

— Так, ви справжній учений, — сказав Ґрейді. — Не кидаєте тему, поки та не вичерпається. Використовуєте всі джерела. — Нагнувши низькочолу голову, він відтягнув лацкан білої куртки й кісточками пальців стер невидиму Джекові цятка бруду. — А крім того, управляючий ніяк не обмежує свою щедрість, — продовжував Ґрейді. — Жодним чином. Погляньте на мене — покинув школу в десятому класі. Подумайте, наскільки ви самі могли б просунутися в організаційній структурі «Оверлука». Можливо... у свій час... аж на вершечок.

— Справді? — прошептав Джек.

— Але насправді це вирішувати вашому синові, чи не так? — запитав Ґрейді, піднявши брови. Делікатний жест дивовижним чином поєднувався з ними: брови були волохатими й справляли враження лютості.

— Це вирішувати Денні? — Джек насупився, дивлячись на Ґрейді. — Звичайно, ні. Ні. Я не дозволю своєму синові приймати рішення, які стосуються моєї кар’єри. Ще цього не вистачало. За кого ви мене маєте?

— За віддану людину, — тепло сказав Ґрейді. — Можливо, я погано висловився, сер. Скажімо так: ваше майбутнє тут залежить від того, як ви вирішите вчинити щодо норовливого сина.

— Свої рішення я приймаю сам, — прошептав Джек.

— Але вам доведеться розібратися з хлопчиком.

— Розберуся.

— Рішуче.

— Рішуче.

— Чоловік, який не вміє дати собі ради з власною родиною, не дуже цікавий для нашого управляючого. Якщо людина не в змозі настановити дружину й сина, навряд чи можна сподіватися від неї, що вона зуміє вибрати правильний шлях для себе — не кажучи вже про те, щоб прийняти на себе відповідальний пост у настільки значній операції. Він...

— Я ж сказав, що приструню його! — вигукнув Джек, зненацька впадаючи в лють.

Щойно закінчилася «Такседо джанкшн», а нова мелодія ще не починалася. Лемент потрапив точнісінько в паузу, й розмови за спиною Джека раптово припинилися. Його раптом кинуло в жар. Він упевнився, що всі до єдиного не зводять із нього очей. Вони покінчили з Роджером і тепер візьмуться за нього. Перевернись. Служи. Умри. Якщо будеш грати з нами, ми теж пограємо з тобою. Відповідальна посада. Вони хочуть, щоб він приніс у жертву свого сина.

(а тепер він усюди тягається за Геррі й виляє хвостиком...)

(перевернись, умри, віддай сина на заклання)

— Будь ласка, сюди, сер, — сказав Ґрейді. — Тут дещо, що може вас зацікавити.

Розмова потекла знову, вона робилася то голоснішою, то тихішою, у неї був свій ритм, він то вплітався в музику, то вибивався з неї. Грали свінґову варіацію «Тікет ту райд» Леннона й Маккартні.

(чував я й краще — у супермаркеті, з гучномовця)

Джек по-ідіотськи хихикнув. Опустивши погляд до лівої руки, він побачив, що там ще один напівпорожній келих.

І спорожнив його одним великим ковтком.

Тепер він стояв перед полицею каміна, ноги зігрівав розпалений у каміні тріскучий вогонь.

(вогонь?., у серпні?., так... і ні... час став єдиним)

Між двома слониками зі слонової кістки стояв годинник під скляним ковпаком. Стрілки показували без хвилини північ. Він затуманеними очима вп’явся на них. То що, Ґрейді хотів показати йому оце? Він повернувся, щоб запитати, але Ґрейді вже не було.

Наполовину відігравши «Тікет ту райд», музиканти завершили мелодію міддю фанфар.

— Наспів час! — оголосив Горас Дервент. — Північ! Маски геть! Маски геть!

Він знову спробував обернутися, щоб побачити, які відомі обличчя виявляться під Глянцем і барвами масок, але заціпенів, не в змозі відвести очей від годинника, — його стрілки зійшлися, показуючи вертикально вгору. Гості продовжували скандувати:

— Маски геть!

Годинник почав делікатно вибивати північ. Уздовж сталевої рейки під циферблатом назустріч одна одній поїхали дві фігурки — одна праворуч, друга ліворуч. Джек дивився, забувши, що знімаються маски. Годинник задзижчав. Зубці повернулися, зчепилися; тепло поблискувала латунь. Балансир справно гойдався.

Одна з фігурок зображувала чоловіка, що став навшпиньки, у руках у нього було затиснуте щось на кшталт малюсінької ключки для гольфу. Друга — маленького хлопчика, одягненого в паперовий ковпачок школяра-ледаря. Лялечки. Блискучі фігурки були виконані фантастично точно. Попереду на тулії паперової шапочки малюка Джек прочитав напис: ДУРЕНЬ.

Фігурки сковзнули на протилежні кінці сталевої па-лички-осі. Звідкись неспинно лунали дзвенячі ноти вальсу Штрауса. У голові Джека в такт мелодії закрутилися слова примарної рекламної пісеньки: «корм для собак... гав-гав-гав... корм для собак...»

У годиннику татусь опустив на голову хлопчика сталевий молоточок. Син похитнувся. Молоточок піднімався й опускався, піднімався й опускався. Зведені вгору для захисту руки хлопчика затремтіли. Малий, скорчившись, упав горілиць. А молоточок усе піднімався й опускався під легку, дзвенячу музику Штрауса; здавалося, Джек бачив обличчя чоловіка — розпухлі вузли м'язів, зосередженість, затис-нутість; бачив, як рот іграшкового татуся відкривається й закривається, він обсипає лайкою непритомну, спотворену фігурку сина.

Зсередини на скляному ковпаку з’явилася малюсінька червона цятка.

Ще одна. Поруч бризнули ще дві.

Тепер бризки червоної рідини летіли вгору, як брудний дощ, вони вдарялися об скляні боки ковпака й стікали по них, заважаючи бачити, що робиться всередині, а до яскраво-червоного додалися малюсінькі сірі стрічечки живої тканини, шматочки мозку й кістки. І однаково Джек бачив, як злітає й падає молоток, — адже годинниковий механізм продовжував обертатися, зубці й далі чіплялися за важелі й зубчики цієї хитромудрої машини.

— Маски гетьі Маски геть! — верещав за його спиною Дервент, а десь людським голосом вив пес.

(але в годинника не може йти кров, годинниковий механізм не може кровоточити.)

Кров залила вже весь ковпак. Джек розгледів клаптики злиплого волосся — але й тільки, на щастя, нічого більше він не бачив, і однаково думав, що його знудить, адже він усе ще чув удари молотка, що опускається, чув навіть крізь скло, чув не гірше, ніж мелодію «Блакитного Дунаю». Але це було вже не механічне «тінк-тінк-тінк», коли механічний молоток б'є по механічній голові, удари стали м'якими, глухими — повітря розрізав справжній молоток, він із плямканням опускався на губчаті брудні останки. Останки, що колись були...

— МАСКИ ГЕТЬ!

(і над усім запанувала Червона Смерть!)

У ньому набухав жалібний пронизливий крик, Джек кинувся геть від годинника, витягнувши вперед руки, спотикаючись; ноги, як дерев'яні, чіплялися одна за одну. Він благав зупинити це — забрати його, Денні, Венді, забрати увесь світ, якщо їм так хочеться, — тільки зупинитися, не занурювати його в суцільне божевілля, залишити хоч малюсінький вогник.

Бальна зала була порожня.

Стільці, розчепіривши ніжки, лежали догори дном на столах, закритих від пилу шматками пластику. Червоний із золотим візерунком килим повернувся на танцювальний майданчик, захищаючи полірований паркет. Естрада теж була порожня, якщо не завважувати від'єднаної мікрофонної стійки й запиленої гітари без струн, притуленої до стіни. З високих вікон в'яло падало холодне ранкове світло — зимове світло.

У Джека й далі крутилася голова, він усе ще почував сп’яніння, але, обернувшись назад до каміна, миттєво протверезів. Там стояли тільки слоники... і годинник.

Спотикаючись, Джек перетнув холодний, повен тіней вестибюль і їдальню. Нога зачепилася за ніжку стола, той із тріском перевернувся, а Джек простягнувся, до крові розбивши носа об підлогу Він піднявся, чмихаючи й промокаючи ніс тилом руки. Діставшись до бару «Колорадо», Джек ввалився туди крізь хитні двері так, що стулки відлетіли назад і вдарилися об стіни.

Порожньо... але, на щастя, бар був повний! У темряві тепло поблискувало скло й срібні облямівки етикеток.

Одного разу, згадав Джек, колись давно він розсердився, що за полицями немає дзеркала. Зараз він був цьому радий. Подивившись у нього, він побачив би просто чергового п'яницю, який щойно порушив обіцянку не пити: розквашений ніс, розстебнута сорочка, скуйовджене волосся, зарослі щоки.

(отак буває, якщо сунути в гніздо всю руку.)

Джека раптом гостро пройняло почуття повної самітності. Він розплакався, почуваючи себе нещасним і щиро бажаючи вмерти. Нагорі від нього замкнулися дружина й син. Вечірка закінчилася.

Він знову потягнувся вперед, до стійки.

— Ллойде, мать твою, де ти? — закричав він.

Відповіді не було. У цій чудово оздобленій

(камері)

кімнаті не було навіть луни, яка повернула б його ж слова й створила б видимість компанії.

— Ґрейді!

Ніякої відповіді. Тільки вишикувані пляшки, усі — наготові.

(Перевернись. Умри. Апорт. Служи. Умри)

— Начхати, зроблю сам, чорт вас забирай.

Обійшовши стійку наполовину, він заточився й упав, глухо стукнувшись головою об підлогу. Піднявся рачки, обертаючи очима (причому кожне око робило це незалежно від іншого), і щось невиразно замурмотав. Потім звалився, повернувши голову набік, і захропів.

Зовні вітер, що гнав перед себе все густіший сніг, завив голосніше. Була 8:30 ранку.

45. Аеропорт Степлтон, Денвер

О 8:31 за гірським часом жінка, що летіла рейсом № 196 Американської авіатранспортної компанії, розридалася й заходилася ділитись своєю особистою думкою, яку, можливо, розділяла частина пасажирів (а ймовірно, навіть екіпаж), що літак зараз розіб’ється.

Жінка з різкими рисами обличчя відірвала очі від книги й видала короткий аналіз характеру: «Дурепа» — після чого повернулася до читання. За час польоту вона спожила дві порції горілки з апельсиновим соком, але, схоже, не зм’якшилася.

— Ми розіб’ємося! — пронизливо голосила жінка. — Я знаю, знаю!

До пасажирки поспішила стюардеса, присіла поруч із нею навпочіпки. Геллоран подумав, що тільки стюардеси й дуже молоденькі домогосподарки вміють присісти навпочіпки в повному сенсі цього слова. Рідкісний і дивовижний дар. Так він міркував, а стюардеса тим часом тихенько вмовляла жінку й помалу заспокоювала її.

Щодо інших пасажирів рейсу № 196 Геллоран був не в курсі, але сам він перелякався так, що мало не напудив у штани. За віконцем виднілася тільки біла завіса, що налітала хвилями. Різкі пориви вітру, що налітали немов з усіх боків, кидали літак з боку в бік, викликаючи нудоту. Щоб частково компенсувати це, завели мотори, і в результаті підлога під ногами затряслася. Кілька людей позаду стогнали над «туристами», одна зі стюардес повернулася з оберемком чистих пакетів, а чоловік, що сидів на три ряди попереду Геллорана, зробив «в-в-уп» у свій примірник «Нешнл Обзервер» і, вибачаючись, посміхнувся дівчині, що підійшла допомогти йому почиститися.

— Усе нормально, — заспокоїла вона його, — я себе так почуваю, коли читаю «Рідерз дайджест».

У Геллорана був достатній досвід польотів, щоб припустити, що ж відбулося. Вони майже увесь час летіли проти сильного вітру, над Денвером зненацька погіршилася погода, але тепер уже пізненько було звертати кудись, де погода краща. Ну, донеси, рідний!

(друже, це ж не молодиця, а сигнал до кавалерійської атаки, мать її так!)

Стюардеса, здається, успішно приборкала істерику пасажирки. Та хлипала й сякалася в шовкову носову хустку, але перестала безперешкодно повідомляти пілотській кабіні свої думки щодо ймовірного завершення польоту. Стюардеса востаннє поплескала її по плечу й підвелася, але отут «боїнґ» різко нахилився, вона позадкувала, спіткнулася й упала на коліна чоловікові, якого нещодавно знудило в газету. Зринуло чарівне, довге, затягнуте в нейлон стегно. Чоловік заморгав, а потім добродушно поплескав дівчину по плечу Вона повернула посмішку, але Геллоран подумав, що напруга помітна. Нині вранці летіти було до біса важко.

Пролунало легке клацання, і знову з’явилося попередження НЕ КУРИТИ.

— Говорить командир екіпажу, — повідомив тихий голос із легким південним акцентом. — Ми готові почати посадку в Міжнародному аеропорту Степлтон. Прошу вибачити за важкий рейс. Посадка теж може виявитися не надто простою, але ніяких серйозних ускладнень ми не очікуємо. Будь ласка, зверніть увагу на попереджуючі написи: ПРИСТЕБНІТЬ РЕМЕНІ й НЕ КУРИТИ. Ми сподіваємося, що вам сподобається перебування в Денверській зоні... Ще ми сподіваємося...

Від чергового сильного поштовху літак підкинуло, а потім жбурнуло вниз, немов ліфт, що мчить із запаморочливою швидкістю. Шлунок Геллорана затанцював нудотний «хорнпайп». Кілька людей — і не лише жіночої статі — заверещали.

— ...що дуже скоро зустрінемося з вами на одному з рейсів Американської авіатранспортної авіакомпанії.

— А дзуськи, — сказав хтось позаду Геллорана.

— Як нерозумно, — завважила гостролиця сусідка Геллорана, закладаючи книгу пластівкою сірників і закриваючи її, коли літак почав зниження. — Коли людина бачила жахи брудної війни... як ви... або відчула принизливу аморальність вторгнення дипломатії долара ЦРУ... як я... складне приземлення просто блякне у своїй незначущості. Я права, містере Геллоране?

— Без сумніву, мем, — сказав він, і затуманений погляд уп’явся в ілюмінатор на скажені закрути снігу.

— Можна довідатись, як на все це реагує ваша сталева пластинка?

— О, з головою в мене все гаразд, — сказав Геллоран. — Просто трохи розтрусило шлунок.

— Соромно. — Вона знову розкрила книгу.

Поки вони знижувалися в непроникних сніжних хмарах, Геллоран подумав про катастрофу, що сталася кілька років тому в бостонському аеропорту Доган. Умови були схожими, тільки замість снігу — туман, що знизив видимість до нуля. Літак урізався черевом у підпірну стійку наприкінці посадкової смуги. Те, що залишилося від вісімдесяти дев’яти пасажирів, не надто відрізнялося від рагу «Гамбургер Гелпер».

Якби йшлося лише про Геллорана, він би аж так не переймався. На світі в нього тепер майже нікого не залишилося,

і на його похорон прийшли б лише ті, з ким він разом працював, та ще старий відступник Мастертон — той принаймні вип’є за спомин душі Діка. Але хлопчик... хлопчик залежав від нього. Може, він — єдина допомога, на яку може сподіватися хлопча. До того ж Геллорану не подобалось, як обрубали останній заклик малого. У нього не виходило з голови, як пересуваються ці звірі-кущі...

На його руку лягла тонка, біла.

Жінка з різкими рисами зняла окуляри. Без них обличчя здавалася значно м’якшим.

— Усе обійдеться, — сказала вона.

Геллоран кивнув, зобразивши посмішку.

Як і було оголошено, приземлення пройшло непросто. Сили, з якою літак з’єднався із землею, вистачило, щоб викинути з переднього багажного відділення всі речі й змусити пластикові таці каскадом обрушитися на підлогу камбуза, мов то були величезні гральні карти. Ніхто не закричав, але Геллоран почув, як у кількох людей добряче, немов циганські кастаньєти, клацнули зуби.

Потім завили турбіни двигунів, гальмуючи літак, і, коли виття затихло, із системи внутрішнього зв’язку пролунав м’який голос пілота-південця:

— Леді й джентльмени, ми здійснили посадку в аеропорту Степлтон. Прошу залишатися на місцях доти, поки літак остаточно не зупиниться. Спасибі.

Сусідка Геллорана закрила книгу й протяжно зітхнула.

— Ми живемо, щоб давати бій кожному новому дню, містере Геллоране.

— Мем, ми ще не впоралися з цим.

— Правильно. Абсолютно. Не вип’єте зі мною в барі?

— Я б не проти, але в мене призначена зустріч.

— Невідкладна?

— Ще й як, — серйозно відповів Геллоран.

— Сподіваюся, вона хоч трохи покращить загальний стан справ.

— Ото і я сподіваюся, — з посмішкою відгукнувся Геллоран. Вона посміхнулася у відповідь, і її обличчя тихо помолоділо років на десять.

Оскільки весь багаж Геллорана складався з дорожньої сумки, Дік проштовхнувся через юрбу до стійки Герца поверхом нижче. Крізь затемнені шибки він побачив, що сніг все валить і валить. Вітер, що налітав різкими поривами, носив із боку в бік білі сніжні хмари, і люди, що йшли до стоянки, заледве пробивалися крізь заметіль. Один чоловік загубив капелюх, той злетів, описуючи широкі кола. Геллоран поспівчував. Чоловік пильно дивився вслід капелюху, і Геллоран подумав:

(та забудь ти про нього, чоловіче. Цей «гомбург» не приземлиться, поки до Лрізони не долетить)

Слідом прийшла інша думка:

(якщо в Денвері так паскудно, як же тоді на захід від Боулдера?)

— Я можу вам допомогти, сер? — запитала дівчина в жовтій герцевській уніформі.

— Якщо у вас є машина, то можете, — широко посміхаючись, відповів він.

За плату вище середньої можна було винайняти машину теж неабияку — сріблисто-чорний «Б’юїк-Електра». Геллоран думав радше про звивисті гірські дороги, ніж про стиль — однаково де-небудь по шляху доведеться зупинитися й поставити ланцюги. Без них далеко не заїдеш.

— Кепська справа, га? — запитав він, коли дівчина подавала йому на підпис договір про найм.

— Кажуть, що такої бурі не бувало із шістдесят дев’ятого, — весело відгукнулася вона. — Вам далеко їхати, сер?

— Далі, ніж хотілося б.

— Якщо хочете, сер, я можу подзвонити на станцію «Тек-сако» біля перехрестя дороги № 270. Вони вам поставлять ланцюги.

— Дитинко, це було б просто щастя.

Вона зняла трубку й подзвонила.

— Вас будуть чекати, сер.

— Величезне спасибі.

Відходячи від стійки, він побачив, що в одній із черг, які утворилися біля багажної каруселі, стоїть жінка з різкими рисами обличчя. Вона й далі читала книгу. Проходячи повз, Геллоран підморгнув їй. Вона підняла голову, посміхнулася й зробила знак миру.

(сяє)

Посміхаючись, він підняв комір пальта й переклав дорожню сумку в іншу руку. Слабеньке сяйво, але Геллоран відчув себе краще. Жаль, що він наплів їй про сталеву пластинку в голові. Він подумки побажав їй усього хорошого й, виходячи в сніг і виючий вітер, подумав, що вона відповіла тим же.

На станції обслуговування плату стягували помірну, але Геллоран тицьнув робітникові з гаража зайву десятку, щоб хоч трохи просунутися в черзі. На дорогу він фактично вирвався вже о чверть на десяту: поскрипували двірники, ланцюги із шипами немузично, монотонно дзенькали на великих колесах «б’юїка».

Автострада являла собою кашу. Навіть із ланцюгами не можна було їхати швидше тридцяти. Машини з’їжджали з дороги під божевільними кутами, а на кількох смугах просто ледве повзли, літні шини безпомічно прокручувалися в пливучому пухкому снігу. Тут, у передгір’ї (якщо можна назвати передгір’ям висоту в милю над рівнем моря), це була перша 17 “Сяйво” велика буря за зиму, так би мовити, перша ластівка. Багатьох вона застала зненацька — справа звична, та однаково, протискуючись за дюйм від недотеп, косячись на заліплене снігом бічне дзеркало, щоб переконатися, що по лівій смузі ніхто

(не проривається крізь сніг)

не під’їжджає, щоб піддати йому по чорній задниці, Геллоран виявив, що кляне їх на чому світ стоїть.

Йому знову не пощастило: довелося чекати біля в’їзду на дорогу № 36. Дорога № 36, автострада Денвер—Боулдер, теж веде на захід до Естес-Парк, де з’єднується з дорогою № 7. Сьома дорога, відома також як Нагірне шосе, проходить через Сайдвіндер, мимо готелю «Оверлук» і, нарешті, спускається по Західному схилу в штат Юта.

В’їзд заблокувала, перевернувшись, «сімка». Фари яскраво світили, розганяючи навколишній морок, немов іменинні свічі на якомусь ідіотському дитячому торті.

Геллоран зупинився й опустив віконце. Поліцейський у натягнутій на вуха хутряній шапці вказав затягнутою в рукавицю рукою у бік потоку машин, які рухалися на північ по 1-25.

— Нагору не дістанетеся, — прокричав він Геллорану, заглушаючи вітер. — Проїдете два виїзди, виберетеся на дев’яносто першу й біля Брумфілда виїдете на тридцять шосту!

— Думаю, я зможу об’їхати його ліворуч! — прокричав Геллоран у відповідь. — Куди ви мене пхаєте, це ж двадцять миль гаку!

— Я зараз зіпхну твою довбану голову! — закричав коп. — Цей в’їзд закритий!

Геллоран дав задній хід, почекав, поки в потоці машин з’явиться просвіт, і поїхав далі по дорозі 1-25. Покажчики повідомили, що до Шайєнни, Вайомінґ, усього сто миль. Якби Геллоран не шукав свій в’їзд, він відправився б одразу туди.

Трохи додав швидкості, до тридцяти п’яти, але більше не посмів: сніг уже заліплював двірники, а потік машин ледь сунув. Двадцятимильний гак! Геллоран вилаявся. У ньому знову прокинулося відчуття, що в хлопчика залишається все менше часу, воно заполонило його, майже задушило своєю невідкладністю. І разом з тим він відчував приречену впевненість, що не повернеться зі свого походу.

Він увімкнув радіо, покрутив і після різдвяних оголошень знайшов прогноз погоди.

— ...уже шість дюймів, але в зоні Денвера до вечора очікується ще фут. Місцева поліція й поліція штату переконливо просять вас без гострої потреби не виводити машини з гаража й попереджають, що більшість гірських доріг уже закрито. Так що залишайтеся вдома, змазуйте лижі й слухайте...

— Спасибі, мамо, — сказав Геллоран і люто вимкнув приймач.

46. Венді

Близько полудня, після того як Денні відправився в туалет, Венді вийняла з-під подушки загорнений у рушник ніж, поклала його в кишеню купального халата й пішла до дверей ванної.

— Денні?

— Що?

— Я йду вниз приготувати нам що-небудь на ленч. Угу?

— Угу. Хочеш, щоб я спустився?

— Ні, я все принесу нагору. Як щодо омлету із сиром і супу?

— Згоден.

Вона ще трохи постояла біля замкнених дверей.

— Денні, ти впевнений, що все добре?

— Ага, — відповів він. — Тільки будь обережна.

— Де батько? Ти знаєш.

У відповідь почувся на диво невиразний голос:

— Ні. Але все нормально.

Вона притамувала наполегливе бажання продовжити розпити, ще трохи прощупати проблему Проблема була, вони з Денні знали, у чому вона, і длубатися в цьому означало б лише ще дужче налякати Денні... і себе.

Джек збожеволів. Коли близько восьмої ранку буран, озлившись, заходився щосили бомбардувати готель, вони з Денні сиділи на його ліжку й слухали, як унизу, спотикаючись і щось вигукуючи, снує Джек. Основний шум начебто долинав із бальної зали. Джек немузично виконував уривки пісеньок, вів суперечку з німим співрозмовником, один раз голосно закричав, від чого вони вп’ялися одне на одного із застиглими обличчями. Нарешті стало чутно, як Джек, спотикаючись, вертається через вестибюль, і Венді подумала, що чує голосний стукіт — начебто Джек упав або із силою розчинив навстіж якісь двері. Приблизно з половини дев’ятої (тобто вже три з половиною години) панувало мовчання.

Вона пройшла по короткому коридорчику, звернула в головний коридор другого поверху й рушила до сходів. Зупинившись на майданчику, Венді подивилася вниз, у вес-’тибюль. Він здавався порожнім, але сірий сніжний день залишив у тіні майже все довге приміщення. Можливо, Денні помиляється. Можливо, Джек виявиться за стільцем або диваном... а може, за стійкою... чекаючи, щоб вона зійшла вниз...

Вона облизала губи.

— Джеку?

Ніякої відповіді.

Намацавши рукоятку ножа, Венді почала спуск. Вона багато разів уявляла собі кінець свого заміжжя — розлучення, загибель п’яного Джека в аварії (ця картина незмінно навідувала її о другій годині темного стовінґтонського ранку), а іноді Венді марила наяву, як її відшукає інший чоловік — Га-лахад з мильної опери, — він закине їх з Денні на сідло свого сніжно-білого коня й понесе геть. Але вона жодного разу не малювала собі отакої картини: щоб вона, мов злочинниця, вся клубок нервів, скрадалася по коридорах і сходах, а в руці стискала ніж, наготований для Джека!

Від цієї думки Венді хвилею накрив розпач. Довелося зупинитися на півдорозі, ухопившись за поручні — від страху, як би не підкосилися ноги.

(Зізнайся, справа не лише в Джеку — він-бо тут єдина реальна істота. Причепитися можна й до інших речей — тих, у які ти не можеш повірити й у які проте тебе змушують повірити: до кущів живоплоту, до сувенірів з вечірки, які були в ліфті, до маски...)

Вона спробувала обірвати думку, але було занадто пізно.

(і до голосів)

Тому що час від часу здавалося, що внизу — не самотній безумець, що кричить і розмовляє з примарами, які живуть усередині його розкришеного розуму. Час від часу Венді чула (або тільки думала, що чує) схожі то на завмираючий, то на підсилений радіосигнал інші голоси, і музику, і сміх. Ось до неї доносилася бесіда Джека з кимось на прізвище Ґрейді (ім’я вона десь чула, але де, не могла зміркувати): її чоловік щось стверджував, запитував й, хоча панувало мовчання, його голос звучав голосно, начебто Джек хотів перекричати постійний шум на задньому плані. І одразу, вселяючи жах, лунали інші звуки, які немовби зісковзували — танцювальна музика, оплески, веселий і все ж владний чоловічий голос, що, здається, намагався переконати когось виголосити промову. Ці звуки доносилися періодами від тридцяти секунд до хвилини (досить, щоб ошаліти від жаху), а потім знову зникали й чувся лише голос Джека. Тон був наказний, а мова трохи невиразна — ох, як добре Венді пам’ятала цю манеру нетверезого Джека! Але в готелі, крім шеррі для тортів, пити було нічого. Хіба не так? Так, але якщо вона зуміла уявити, що готель повен музики й голосів, чи не міг Джек уявити, що п’яний?

Ця думка їй не сподобалася. Зовсім.

Венді дісталася до вестибюлю й озирнулася. Оксамитовий шнур, що відгороджував бальну залу, був знятий; сталева стійка, до якої він був прикріплений, перевернулася, начебто хтось, проходячи повз, необережно зачепив її.

З високих, вузьких вікон бальної зали на килим у вестибюлі через відкриті двері падало м’яке, приємне біле світло. Серце Венді голосно билося, вона пройшла до розчинених дверей і заглянула. Порожньо й тихо. Єдиним звуком була та цікава субауральна луна, що ніби затримується у всіх великих кімнатах — від соборів до віталень, де грають у бінґо.

Вона повернулася до стійки й нерішуче постояла, прислухаючись до виття вітру зовні. Такого бурану ще не бувало,

і він продовжував набирати силу. Десь на західній стороні з віконниці зірвало замок, і той гойдався з тужливим тріском — так стріляє в тирі самотній відвідувач.

(Джеку, слово честі, тобі треба цим зайнятися. Перш ніж усередину що-небудь пробереться.)

Як вона вчинить, якщо Джек накинеться на неї просто зараз? — задумалася Венді. Якщо він вискочить через темну глянсувату реєстраційну стійку зі стопками бланків, де на срібній підставці стоїть маленький дзвінок? Вискочить, мов якесь кровожерливе чортеня з табакерки, мов ошкірений чортик з величезним ножем у руці й очима, позбавленими будь-якого проблиску розуму? Заціпеніє вона від жаху чи в ній збереглося досить від праматері, щоб дати йому бій і заради сина боротися, поки одне з них не загине? Венді не знала. Сама думка викликала нудоту, все життя починало здаватися довгим спокійним сном, що заколисав її й, безпомічну, викинув у цей кошмар наяву. Вона розслабилася. Коли сталося лихо, воно спала. Минуле Венді було звичайнісіньким. Її ніколи не випробовували вогнем, тепер прийшов час випробувань, але льодом, а не полум’ям, і їй не дозволять проспати його. Нагорі чекає син.

Міцніше стиснувши руків’я ножа, вона зиркнула за стійку й зупинилася, щоб спершу заглянути у внутрішній офіс, а вже потім заходити туди. Потім пошукала рукою кухонні вимикачі на стіні за наступними дверима, безпристрасно очікуючи, що в будь-яку секунду її руку накриє чужа долоня. Потім, тихенько загудівши, загорілися лампи денного світла, стало видно кухню містера Геллорана — тепер її кухню, добре це чи погано, — блідо-зелені кахельні плити, блискучий посуд, порцеляна без єдиної цятки, блискучі хромовані крайки. Вона обіцяла містерові Геллорану тримати кухню в чистоті й стримала своє слово. їй здавалося, що це — одне з безпечних для Денні місць. Її начебто огортала й заспокоювала присутність Діка Геллорана. Денні звернувся до містера Геллорана. Коли Венді в страху сиділа нагорі поруч із сином, а чоловік розспівував, шумів і буянив унизу, здавалося, що надії майже немає. Але тут, у володіннях містера Геллорана, вона майже повірила в його приїзд. Може, зараз він був уже в дорозі, прагнучи дістатися до них, незважаючи на буран. Можливо.

Вона пройшла в інший кінець кухні до комори, відсунула засув і зайшла всередину. Взявши бляшанку томатного супу, Венді знову закрила двері й зачинила їх на засув. Двері щільно прилягли до підлоги. Якщо тримати їх на замку, не доведеться турбуватися, що в рисі, борошні або цукрі виявиться мишачий або щурячий кал.

Венді розкрила консервну бляшанку й — плюсь! — вивалила почасти застиглий уміст у каструльку. Потім сходила до холодильника по молоко і яйця для омлету. Потім — у холодильну камеру по сир. Усі ці дії, такі повсякденні, що ввійшли в життя Венді ще до того, як там з’явився «Оверлук», допомогли їй заспокоїтися. Вона розтопила на сковорідці олію, розвела суп молоком, а потім вилила на сковорідку збиті яйця.

Раптом її охопило почуття, що хтось став у неї за спиною й тягнеться до горла.

Венді різко обернулася, стискаючи ніж. Нікого.

(Івізьми себе в руки, дівчинко!)

Натерши в мисочку сиру від великого шматка, Венді додала його в омлет, сам омлет перевернула й зменшила газ до чистого блакитного полум’я. Суп розігрівся. Каструльку вона поставила на велику тацю, там уже лежало столове срібло й стояли дві глибокі тарілки, дві малі, сільничка й перечниця. Коли омлет тихенько запихкав, Венді переклала його на тарілку, а другою накрила.

(тепер назад тією ж дорогою, якою прийшла, вимкнути світло в кухні, пройти через контору, через ворітщ в стійці, прихопити двісті доларів)

Пройшовши через дверцята в стійці у вестибюль, Венді зупинилася й поставила тацю поруч зі срібним дзвінком. Нереальність простиралася тільки до цього місця. Якась сюрреалістична гра в хованки...

Вона стояла в повному тіней вестибюлі, супилася й міркувала.

(нумо, дівчинко, цього разу погляньмо фактам в лице: хоча ситуація справді примарна, у ній є певні реальні моменти. Наприклад — у цьому безглуздому збіговиську почуття відповідальності не втратила тільки ти. У тебе син п Уяти з хвостиком років, за яким треба наглядати, й чоловік — щоб із ним не трапилося і яким би небезпечним він не зробився... може, почасти ти й за нього відповідаєш. А навіть якщо й ні, то подумай ось про що: сьогодні — друге грудня. Якщо рятувальник раптом не проїжджатиме мимо, ти можеш застрягти тут ще на чотири місяці. Навіть якщо вони почнуть дивуватися, чому ви не виходите в ефір, сьогодні ніхто сюди не вибереться... може, не вибереться ще кілька тижнів. Ти що, будеш цілий місяць скрадатися вниз за їжею з ножем у кишені, здригаючись від кожної тіні? Ти справді думаєш, що цілий місяць зумієш уникати Джека? Думаєш, тобі вдасться цілий місяць не впускати Джека в кімнати нагорі, якщо він захоче ввійти? У нього є ключ до всіх дверей, а засув трісне від першого ж сильного удару ногою)

Залишивши тацю на стійці, Венді повільно дійшла до їдальні й заглянула. Жодної душі. Стільці стояли тільки навколо одного столика — того, за яким вони намагалися їсти, поки порожнеча їдальні не почала нервувати їх.

— Джеку? — нерішуче покликала вона.

У цей момент різкий порив вітру жбурнув снігом у закриті віконниці, але Венді здалося, що вона щось чує. Якийсь здавлений стогін.

— Джеку?

Цього разу відгуку вона не почула, але наткнулася поглядом на якийсь предмет під дверима бару «Колорадо» — предмет, що слабко блищав у розсіяному світлі. Запальничка Джека.

Зібравшись із духом, Венді пройшла до дверей і, штовхнувши, відчинила. Запах джину був такий сильний, що в неї перехопило горло. Його навіть не можна було назвати запахом — у барі смерділо, інакше не скажеш. Де, скажіть на милість, Джек знайшов цю гидоту? Невже у глибині якоїсь шафи причаїлася пляшка? Де?

Знову пролунав тихий, невизначений, але цього разу чітко чутний стогін. Венді повільно підійшла до стійки.

— Джеку?

Відповіді не було.

Вона заглянула за стійку: він виявився там, заціпеніло розпластався на підлозі. Судячи із запаху, п'яний, як швець. Мабуть, намагався перелізти просто через стійку й заточився. Дивно, що він не зламав собі шию. Венді згадала давню приказку: п’яному море по коліно.

Але вона не гнівалася. Дивлячись на Джека згори вниз, Венді думала: він схожий на маля, яке намагалося зробити занадто багато, але страшенно втомилося й заснуло на підлозі посеред кімнати. Він кинув пити, а взятися за старе вирішив не сам — тут не було спиртного, щоб Джек міг почати заново... то звідки ж воно взялося?

Через кожні п’ять-шість футів на вигнутій підковою стійці бару стояли обплетені соломкою винні пляшки. їхні горлечка були заткнуті свічами. За ідеєю, вирішила Венді, це створює богемну обстановку. Піднявши одну пляшку, вона струснула її, майже не сумніваючись, що почує, як усередині плюскоче джин.

(нове вино в старих судіях)

Але там нічого не було. Вона поставила пляшку на місце.

Джек поворухнувся. Вона пройшла уздовж стійки, відшукала дверцята й, опинившись по інший бік, рушила туди, де лежав чоловік, затримавшись тільки, щоб глянути на хромовані блискучі крани. Вони були сухими, але, пройшовши поруч, вона вловила вогкість і свіжий запах пива, що витав у повітрі, як тонкий туман.

Коли вона дісталася до Джека, він перевернувся на спину, розплющив очі й подивився вгору, на неї. За секунду абсолютно безглуздий погляд прояснився.

— Венді? — запитав він. — Ти?

— Так, — сказала вона. — Як гадаєш, ти дістанешся нагору? Якщо обіймеш мене? Джеку, де ти...

На її щиколотці грубо зімкнулися пальці Джека.

— Джеку! Що ти...

— Піймав! — сказав він і розплився в усмішці. Навколо витав важкий запах джину й оливок, немовби вселяючи Венді колишній жах — значно дужчий, ніж міг вселити будь-який готель. Якась її відсторонена часточка подумала: найгірше, що все звелося ось до чого: я і мій чоловік-п’яниця.

— Джеку, я хочу допомогти.

— Ага, ага. Ви з Денні хочете просто допомогти. — Тепер пальці давили на щиколотку так, немов хотіли стерти її на порох. Не випускаючи її, Джек став на тремтячі коліна. — Ви хотіли так помогти, щоб ноги нашої тут не було! Але тепер... ти... попалася!

— Джеку, боляче...

— Тобі ще не так боляче стане, суко.

Слово настільки оглушило Венді, що коли Джек випустив її щиколотку й непевно піднявся з колін на ноги й так і залишився стояти перед нею, похитуючись, вона навіть не спробувала втекти.

— Ти мене ніколи не любила, — заявив він. — Ти хочеш, щоб ми виїхали, тому що знаєш: тут зі мною й буде покін-чено. Ти хоч раз подумала про мої о... о-бов'язки? Hi-і, мать твою так, це тобі й на гадку не спадало. Вічно думаєш тільки про одне: як би зіпхнути мене все нижче. Точнісінько як моя мамочка, ти сука безхарактерна, ганчірка!

— Припини, — веліла Венді зі слізьми, — ти сам не знаєш, що кажеш. Ти п'яний. Не знаю, як тобі це вдалося, але ти напився.

— A-а, зрозумів. Тепер я зрозумів. Ти й він. Це щеня нагорі. Ви змовилися. Ви щось задумали. Хіба не так?

— Ні, ні! Нічого ми не задумали! Що ти...

— Ти брешеш! — пронизливо закричав він. — О, я знаю, як ти це робиш! Коли я кажу: «ми залишаємося, я буду працювати», ти у відповідь: «так, любий» — і він каже: «так, тату», а потім ви починаєте замишляти. Ви надумали використовувати снігохід. Змовилися. Але я зрозумів. Я вичислив. Ти гадала, що я не допетраю? Ти гадала, що я тупий?

Венді витріщилася на нього, втративши дар мови. Він зібрався вбити її, а відтак — Денні. Тоді, може, готель буде задоволений і дозволить Джекові вбити себе. Як тому колишньому доглядачеві. Як

(Ґрейді)

Завмираючи від жаху, Венді нарешті зміркувала, з ким це Джек розмовляв у бальній залі.

— Ти налаштувала проти мене мого сина. Ось що найгірше. — Обличчя Джека обвисло від жалю до себе. — Хлопчик мій. Тепер він теж ненавидить мене. Ти подбала про це. Ось що ти замишляла із самого початку, так? Ти завжди ревнувала, хіба не так? Просто як твоя мамочка. Не могла заспокоїтися, поки не прибрала до рук усе. Не могла?

Венді не зуміла вимовити й слова.

— Ну, я тебе заспокою, — пообіцяв він і спробував схопити її за горло.

Венді зробила крок назад, потім ще один, і Джек гойднувся до неї. Вона згадала про ніж у кишені халата й полізла за ним, але Джек оповив її лівою рукою, притиснув її власну руку до боку. На неї війнуло різким запахом джину й кислим — поту.

— Доведеться покарати... — буркотав Джек. — Покарати... покарати... і жорстоко.

Правою рукою він знайшов горло Венді.

Коли доступ повітря припинився, нахлинула справжнісінька паніка. До правої руки Джека приєдналася ліва, тепер можна було вільно витягти ніж, але Венді забула про нього. Її пальці злетіли до горла й безпомічно намагалися віддерти руки чоловіка, які були більші й сильніші.

— Мамо! — пронизливо закричав звідкись Денні. — Тату, перестань! Ти робиш мамі боляче! — Хлопчик пронизливо верещав, високий чистий звук чувся звідкись здалеку.

Перед очима Венді, як балетні танцівники, застрибали червоні спалахи світла. У кімнаті потемніло. Вона побачила, як син видерся на стійку й усім тілом кинувся Джекові на плечі. Раптом одна з долонь, що давили їй на горло, зникла — це Джек з гарчанням відкинув Денні убік. Хлопчик влетів спиною в порожні полиці й упав на підлогу. Долоня повернулася на горло Венді. Червоні спалахи почали чорніти.

Денні тихенько плакав. У грудях у Венді горіло. Джек викрикував їй в обличчя:

— Я тобі покажу! Прокляття, я тобі покажу, хто тут хазяїн! Я тобі покажу...

Але всі звуки розтали й зникли в довгому темному коридорі. Венді боролася все слабше. Одна рука випустила пальці чоловіка й повільно падала, поки не простяглася під прямим кутом до тіла, кисть в’яло, як в утоплениці, звісилася із зап’ястя.

Пальці торкнулися пляшки, однієї з обплетених соломкою винних пляшок, що слугували декоративними канделябрами.

Венді наосліп, з останніх сил, потягнулася до горлечка й знайшла його — долоня відчула жирні патьоки воску.

(о Господи, а раптом вислизне)

Вона занесла пляшку й обрушила вниз, молячись, щоб не промахнутися. Венді знала: якщо вона потрапить тільки в плече або по руці, їй не жити.

Але пляшка опустилася точнісінько на голову Джека Торренса з такою силою, що скло під соломою розлетілося. Товсте, важке денце стукнулося об череп з таким же звуком, з яким падає на тверду підлогу піґулка. Джек похитнувся на каблуках, очі закотилися. Тиск на горло ослаб, а потім і зник. Джек витягнув руки вперед, немов бажаючи утриматися на ногах, а потім упав на спину.

Венді, схлипнувши, глибоко вдихнула. Вона й сама мало не впала, але схопилася за край стійки й зуміла утриматися. Свідомість то танула, то поверталася. Вона чула плач Денні, але не розуміла, де хлопчик. Начебто плач долітав з лункої кімнати. Вона нечітко бачила краплі крові завбільшки з деся-тицентові монети, що падали на поверхню стійки. — «У мене з носа», — подумала Венді. Вона відкашлялася й сплюнула на підлогу. Від цього знизу вгору по горлу пройшла судорога, але спазм змінився рівномірним болем... цілком терпимим.

Помалу їй вдалося взяти себе в руки.

Вона випустила стійку, обернулася й побачила, що Джек лежить, витягнувшись на весь зріст, поруч — розбита пляшка. Він нагадував поваленого гіганта. Денні скорчився під касою, затуливши рота обома руками, і не зводив очей з батька, що втратив свідомість.

Венді підійшла й торкнулася його плеча. Денні скулився від страху.

— Денні, послухай...

— Ні, ні, — замурмотав він хрипким старечим голосом. — Тато зробив тобі боляче... ти зробила боляче татові... тато зробив тобі боляче... хочу спати. Денні хоче спати.

— Денні...

— Спати, спати. Люлі-люлі.

— Ні!

По горлу знову пройшла хвиля болю. Венді поморщилася, але малий розплющив очі. Вони обережно виглянули з обведених темними колами очниць.

Невідривно дивлячись хлопчикові в очі, вона змусила себе заговорити спокійним тоном. Голос був хрипкий і тихий, майже шепіт. Говорити було боляче.

— Послухай, Денні, це не тато. Мені намагався зробити боляче не тато. А я не хотіла зробити боляче йому. У нього вселився готель, Денні. У твого тата вселився «Оверлук». Ти розумієш мене?

В очі Денні повернулося щось на кшталт розуміння.

— Різна гидота, — прошептав він. — Її тут раніше зовсім не було, правда?

— Не було. Це готель підсунув її сюди. Це... — Приступ кашлю перервав її пояснення, й Венді виплюнула ще трохи крові. — Це готель змусив його напитися. Ти чув людей, з якими тато розмовляв сьогодні вранці?

— Так... з людьми готелю...

— Я теж чула. А отже, готель набуває силу. Він хоче зробити боляче всім нам. Але я думаю... я сподіваюся... що він може зробити це тільки через тата. Готель зумів підловити тільки його. Ти розумієш мене, Денні? Дуже важливо, щоб ти зрозумів.

— Готель підловив тата. — Він подивився на Джека й безпомічно застогнав.

— Я знаю, що ти любиш тата. Я теж. Нам треба пам’ятати, що готель намагається заподіяти йому такий же біль, як і нам.

Венді не сумнівалася, що все саме так. Більше того, вона думала, що насправді, можливо, готелю потрібний Денні, ось чому він зайшов так далеко... може, тому він зумів так далеко зайти. Могло навіть виявитися, що якимось незрозумілим чином сили йому дає саме сяйво Денні — так, як акумулятор підживлює електроустаткування в машині, заводить її. Якби вони звідси вибралися, «Оверлук», можливо, угамувався б і повернувся до давнього стану, коли відчував навколишнє тільки наполовину й міг лише демонструвати копійчані страшні картинки найбільш психічно сприйнятливим постояльцям з тих, що переступають його поріг. Без Денні готель перетворювався всього лише на «будинок із примарами» з атракціону «кімната жахів», де той чи інший може почути примарний шум балу-маскараду або іноді побачити що-небудь тривожне. Але якби «Оверлук» поглинув Денні... сяйво Денні чи його життєва сила, або дух... називайте як завгодно... увібрав би це в себе — що тоді?

Від цієї думки Венді вся похолола.

— Хочу, щоб тато поправився, — сказав Денні, і в нього знову потекли сльози.

— Я теж, — відповіла вона, міцно обіймаючи малого. — Ось чому, любий, тобі доведеться допомогти мені куди-не-будь перенести тата. У таке місце, де готель не зможе змусити його скривдити нас і де тато не зможе ушкодити собі. Тоді... якщо приїде твій друг Дік або рятувальник із парку, ми зможемо відвезти тата звідси. І я думаю, він поправиться. Напевно, в усіх нас усе буде добре. Гадаю, така можливість ще є... треба тільки бути сильними й хоробрими, як ти, коли стрибав йому на спину. Розумієш? — Вона благально дивилася на нього й думала: як дивно, він ніколи ще не був такий схожий на Джека.

— Так, — сказав хлопчик, киваючи. — Гадаю... якщо ми зможемо поїхати звідси... все стане, як і раніше. Куди можна його перенести?

— У комору. Там їжа, а зовні — міцний засув. Там тепло. А ми зможемо їсти те, що в холодильнику й морозилці. Вистачить усім трьом до приходу допомоги.

— Ми це зробимо зараз?

— Так, зараз-таки. Поки він не прокинувся.

Денні підняв перегородку стійки, а вона тим часом склала Джекові руки на груди й послухала дихання. Воно було повільним, але розміреним. Смерділо від нього так, що Венді вирішила: мабуть, Джек випив дуже багато... але ж він покинув цю звичку. Напевно, подумала вона, його вирубав не тільки удар пляшкою, але й спиртне.

Венді взялася за ноги Джека й потягла його по підлозі. Вона була заміжня з ним уже майже сім років, Джек лежав на ній безліч разів, — напевно, тисячі разів, — але ніколи Венді не усвідомлювала, який він важкий. Повітря входило в поранене горло й виривалося назовні із болючим свистом. Проте вже багато днів Венді не почувала себе краще. Вона була жива. Смерть промайнула так близько, що життя стало просто коштовним. І Джек теж був живий. Завдяки радше сліпому везінню, ніж міркуванням, вони, можливо, відшукали єдиний спосіб усім вибратися звідси живими й здоровими.

Хрипко пихкаючи, Венді на хвилину зупинилася, утримуючи ноги Джека на рівні стегон. Обстановка нагадувала їй крик старого морського вовка з «Острова скарбів» після того, як сліпий П'ю передав йому чорну мітку: «Ми їм ще покажемо!», але відразу вона з деяким занепокоєнням згадала, що буквально за кілька секунд старий пірат упав замертво.

— Мамо, все гаразд? Він... він занадто важкий?

— Упораюся. — Вона знову заходилася тягти. Денні йшов поруч із батьком. Одна рука Джека звалилася з грудей, і Денні обережно, любовно повернув її на місце.

— Ти впевнена, мамо?

— Так. Це найкращий вихід, Денні.

— Однаково що посадити його у в’язницю.

— Тільки ненадовго.

— Тоді добре. Ти впевнена, що впораєшся?

— Так.

Але справа ця виявилася нелегкою і копіткою. Коли вони переступали дверні пороги, Денні втримував голову батька руками, але коли вони входили в кухню, пальчики малого зісковзнули із сального волосся Джека. Той ударився потилицею об кахель і почав стогнати й ворушитися.

— Доведеться скористатися димом, — швидко пробурмотів Джек. — Біжи-но, принеси мені каністру з бензином.

Венді й Денні обмінялися напруженими зляканими поглядами.

— Допоможи-но, — тихо сказала вона.

Секунду Денні не рухався з місця, начебто батькове обличчя паралізувало його, потім нерівним кроком перебрався до матері ближче й допоміг тримати ліву ногу. Вони проволокли Джека по кухонній підлозі, рухаючись повільно, як у кошмарі. Було тихо, тільки під стелею, наче комахи, гуділи лампи денного світла й чувся їх власний важкий подих.

Коли вони дісталися до комори, Венді опустила ноги Джека й повернулася, щоб невміло відсунути засув. Денні дивився вниз на батька, що знову розслабився й в'яло лежав на підлозі. Поки вони тягли його, ззаду зі штанів вибився хвостик сорочки. Денні подумав: «Цікаво, тато так напився, що йому не холодно, чи ні?» Здавалося, замикати тата в коморі, немов дикого звіра, не можна, неправильно, але Денні бачив, що той намагався зробити з мамою. Навіть коли був нагорі, він знав, що тато збирається зробити. їхня лайка звучала у нього в голові.

(якщо б тільки ми всі змогли звідси вибратися або це виявилося б сном — я сплю в Стовін/тоні й бачу сон, якби тільки)

Засув не піддавався.

Венді тягла щосили, але він не ворушився. Вона не могла відсунути кляту штуковину. Нерозумно й нечесно... коли вона ходила в комору за банкою супу, то двері відчинялися без жодних зусиль. Зараз засув не бажав рухатися. Що ж їй робити? Вони не могли засунути Джека в рефрижератор — там він би змерз і задихнувся на смерть. Але якщо вони залишать його на волі й він прийде до тями...

Джек на підлозі знову поворухнувся.

— Я про це подбаю, — пробурмотів він. — Я розумію.

— Мамо, він прокидається! — застеріг Денні.

Схлипуючи, вона вчепилась у засув обома руками.

— Денні? — У тоні Джека чулася якась поки що невиразна м’яка погроза. — Це ти, доко?

— Тату, ти поспи, — нервово сказав Денні. — Знаєш, уже час спати.

Він підняв очі на матір, яка все ще боролася із засувом,

і зрозумів, що саме не так. Вона забула, що спершу треба повернути засув, а вже потім намагатися витягти його. Маленький язичок сидів у своєму гнізді.

— Ось, — сказав він тихенько, відстороняючи її тремтячі руки своїми, такими ж тремтячими. Він вибив долонею язичок, і засув легко піддався.

— Швидше, — сказав Денні. Він подивився вниз. Джек знову розплющив очі, дивно невиразні, замислені, і цього разу тато дивився просто на нього.

— Ти списував, — сказав йому тато. — Я знаю, що ти списував. Але воно десь тут. І я його знайду. Обіцяю тобі. Я його знайду... — Слова знову стали нерозбірливими й затихли.

Штовхнувши двері комори коліном, Венді відчинила їх, тільки тепер завважуючи їдкий запах сушених фруктів, що поплив звідти. Вона знову взялася за ноги Джека й затягла його всередину. Тепер вона дихала хрипко, судорожно, з останніх сил. Коли вона смикнула шнур вимикача, Джек знову розплющив очі.

— Ти що робиш? Венді! Що ти робиш?

Вона переступила через нього.

Джек виявився моторним, напрочуд моторним. Він викинув руку вбік, і щоб ухилитися, Венді довелося вильнути, тому за двері вона буквально вивалилася. Він все-таки схопив її за халат, той з голосним тріском порвався. Тепер Джек стояв на чотирьох, волосся спадало на очі. Він нагадував важкого звіра. Великого собаку або лева.

— Прокляття на вас обох. Знаю, чого вам треба. Але ні хріна у вас не вийде. Цей готель... він мій. Йому потрібен я. Я! Я!

— Денні, двері! — крикнула вона. — Замкни двері!

Денні штовхнув важкі дерев'яні двері, і вони з тріском зачинилися в той момент, коли Джек стрибнув. Коли вони ввійшли в пройму, Джек глухо вдарився об них, але марно.

Маленькі ручки Денні вхопилися за засув. Венді була занадто далеко, щоб допомогти; питання про те, буде Джек замкнений усередині, чи опиниться на волі, мусило вирішитися за кілька секунд. Денні випустив засув, знову схопив його й пропхнув у скоби саме тоді, коли двері скажено затряслися. Потім їх перестали трясти, але пролунало кілька глухих ударів — це Джек бився об них плечем. Сталевий засув діаметром чверть дюйма тримав міцно й не збирався піддаватись. Венді повільно відсапалася.

— Випустіть мене! — бушував Джек. — Випустіть! Денні, мать твою так, я твій батько й хочу вийти звідси! Ану, роби, що тобі кажу!

Рука Денні машинально потягнулася до засува. Венді перехопила її й пригорнула до грудей.

— Денні, з батьком треба рахуватися! Роби, як я сказав! Або я тобі так задам, що все життя будеш пам’ятати. Відчини ці двері або я тобі вб'ю в голову твої паршиві мізки!

Денні дивився на матір, блідий, як віконне скло.

Чутно було, як Джек важко дихає за півдюймом твердого дуба.

— Венді, випусти мене! Зараз же випусти! Ах ти, курва, сука фригідна! Випусти мене! Чуєш! Ану, випусти мене звідси, тоді я все спущу на гальмах! А ні, то я з тебе котлету зроблю! Налуплю як Сидорову козу, рідна мати тебе не впізнає! Зараз же відчини двері!

Денні застогнав. Венді подивилася на нього й побачила, що хлопчик ось-ось знепритомніє.

— Ходімо, доко, — сказала вона, дивуючись спокою власного голосу. — Пам’ятай, це говорить не тато. Це готель.

«Поверніться і випустіть мене звідси НЕГАЙНО!» Джек накинувся на двері, дряпаючи їх нігтями. Почувся надривний звук.

— Це готель, — повторив Денні. — Готель. Я пам’ятаю.

Але він оглядався, й перелякане личко скулилося.

47. Денні

Було третя година пополудні все того ж довжелезного дня.

Вони сиділи на великому ліжку у своїй квартирі. Денні неспинно крутив у руках модель «фольксваґена» із чудовиськом, що висунулося через опущений верх, і не міг зупинитися.

Поки вони йшли через вестибюль, було чутно, як тато трясе двері; до них долітали удари й хрипкий, ображено-роз-дратований голос. Джек, як повержений правитель, вивергав потік обіцянок покарати, проклинав, обіцяв їм обом, що вони будуть шкодувати про свою зраду до смерті, — адже всі ці роки він буквально надривався заради них.

Денні думав, що вгорі ці лементи чутні не будуть, однак люті звуки у всій повноті лунали із шахти ліфта для доставки їжі. Мамине обличчя було блідим, а на шиї — на шиї проступили жахливі коричнюваті синці. Там, де тато намагався...

Він усе крутив і крутив у пальцях модель — її подарував тато в нагороду за те, що Денні виконав своє завдання з читання.

(...де тато намагався обійняти маму занадто міцно...)

Мама поставила на програвачі якусь тиху музику, скрипливу й повну ріжків і флейт. Вона втомлено посміхнулася Денні. Він спробував посміхнутися у відповідь і зазнав невдачі. Навіть коли додали звук, хлопчикові здавалося, що він чує, як тато кричить на них і кидається на двері комори, немов звір у клітці зоопарку. А якщо татові знадобиться в туалет? Що він тоді буде робити?

Денні заплакав.

Венді відразу ж зменшила звук програвача й обійняла хлопчика, погойдуючи на колінах.

— Денні, любий, усе буде добре. Справді. Якщо твоє послання не отримає містер Геллоран, то отримає хто-небудь інший. Як тільки скінчиться буран. Однаково, поки він не перестане, ніхто не зможе сюди дістатися. Ні містер Геллоран, ніхто. Але коли буря скінчиться, усе знову буде чудово. Ми поїдемо звідси. І знаєш, що ми зробимо наступної весни? Усі троє?

Денні похитав головою, уткнувшись їй у груди. Він не знав. Йому здавалося, що весни не буде вже ніколи.

— Ми поїдемо на риболовлю. Наймемо човен і поїдемо ловити рибу. Як торік на озері Четтертон. Ти, я і тато. Може, ти спіймаєш нам на вечерю окуня. А може, ми нічого не впіймаємо, але час проведемо прекрасно. Неодмінно.

— Матусю, я тебе люблю, — сказав хлопчик і обхопив її.

— Ох, Денні, і я теж люблю тебе.

Зовні вив і верещав вітер.

Близько половини п'ятої, коли денне світло почало згасати, крики припинилися.

Вони в цей час поринули в тривожну дрімоту. Венді і далі обіймала Денні. Вона не прокинулася. Прокинувся хлопчик. Тиша чомусь здалася більш страшною, більш загрозливою, ніж крики й удари в міцні двері комори. Що, тато знову заснув? Чи вмер? Чи?..

(чи вибрався звідти7)

Хвилин за п’ятнадцять тишу порушили голосний металевий скрип і деренчання. Важкий скрегіт, потім механічний гул. Венді з криком прокинулася.

Знову запрацював ліфт.

Вони прислухалися до його гудіння, широко розкривши очі, обійнявшись. Ліфт їздив з поверху на поверх, закриваючись, ляскали ґратчасті дверцята, із тріском відчинялися латунні. Чувся сміх, п’яні крики, іноді — вереск і тріск.

Навколо них оживав «Оверлук».

48. Джек

Він сидів на підлозі комори, поставивши між витягнутими ногами коробку крекерів «Тріскіт», і дивився на двері. Крекери він ковтав, не розбираючи смаку, один за одним, просто тому, що слід було чим-небудь підкріпитися. Коли він вибереться звідси, йому знадобляться сили. Усі, до краплі.

У цю конкретну мить Джек думав, що ще жодного разу в житті не почував себе таким жалюгідним. Його розум і тіло разом виявилися справжнім довідником болю. Голова розколювалася, як з похмілля, біль накочував приступами, що викликали нудоту. Були й інші ознаки похмілля: у роті немов ескадрон ночував, у вухах дзвеніло, серце билося дужче, ніж зазвичай, важкими ударами, як тамтам. А ще від того, що він кидався на двері, ломило плечі, а горло від марних криків саднило й було немов обдерте. Він подряпав об дверний замок праву руку.

Ну, ось він вибереться звідси й надає декому стусанів. Джек жував крекер за крекером, відмовляючи в перепочинку своєму багатостраждальному шлунку, що прагнув повернути все назад. Він подумав про екседрин, що лежав у кишені, й вирішив почекати, щоб шлунок хоч трохи заспокоївся. Нема рації ковтати знеболююче, якщо збираєшся одразу все виблювати. Доведеться поворушити мозками. Знаменитими мізками Джека Торренса. Хіба ти — не той хлопець, який колись волів заробляти на життя головою? Джек Торренс, автор бестселерів. Джек Торренс, визнаний драматург, удостоєний Відзнаки нью-йоркського товариства критиків. Джек Торренс, письменник, шановний мислитель, який у сімдесят років одержав Пулітцерівську премію за книгу мемуарів «Моє життя у двадцятому столітті». Суть усієї цієї дурні була одна: заробляти на життя мізками.

Заробляти на життя мізками — виходить, завжди знати, де оси.

Він закинув у рот ще один «тріскіт» і розжував. Насправді, вважав Джек, усе звелося до того, що вони перестали йому довіряти. Відмовилися вірити в те, що Джек знає, що для них найкраще і як цього домогтися. Дружина спробувала незаконно перехопити в нього владу — спершу чесними (певною мірою)

засобами, а потім — безчесними. Коли Джек переконливими аргументами розвінчав її натяки й припинив постійну сверблячку на тему «я не згодна», Венді налаштувала проти нього сина, спробувала вбити його пляшкою, а потім замкнула — це ж треба! — у кляту комору, мать її так!

І все-таки тихий внутрішній голосок мовляв Джекові: (так, але звідки взялося спиртне? хіба не в цьому вся справа? Ти знаєш, що буває, коли ти напиваєшся, знаєш це із власного гіркого досвіду: коли ти пєш, ти перестаєш думати) Він жбурнув коробку «тріскітів» через усю кімнатку. Вона стукнулася об полицю з консервами й упала на підлогу. Джек провів коробку поглядом, утер губи долонею, а потім подивився на годинник. Було майже пів на сьому. Він пробув тут уже чотири години. Замкнений дружиною, він провів тут уже кілька років, так їх перетак.

Він уже міг поспівчувати своєму батькові.

Джек тепер зрозумів — він ніколи не задавався ось яким питанням: що довело його батька до пияцтва? Так, правда... якщо опускаєшся до стану, який його колишні учні називали «вошивий алкаш»... хіба справа не в жінці, з якою ти одружений? Ганчірка, а не жінка, вона завжди мовчки волочилася по будинку з мученицьким виразом обличчя. Ядро, прикуте ланцюгом до батьківської щиколотки. Ні, не ядро на ланцюзі. Вона ніколи не робила активних спроб позбавити батька свободи, а Венді вчинила з ним саме так. Доля батька Джека, ймовірно, була подібна до долі дантиста Мак-Тіґа з відомого роману Френка Норріса28: прикутий наручниками до мерця в пустелі. Так, це більш вдале порівняння. Його мати, мертва духовно й душевно, була скута з батьком наручниками їхнього шлюбу. І все ж тато намагався чинити справедливо, волочачи по життю її гниючий труп. Він намагався виростити чотирьох дітей так, щоб вони відрізняли добре від поганого, розуміли дисципліну й насамперед поважали свого батька.

І всі вони виявилися невдячними, включаючи й самого Джека. За що він тепер і розплачується — його власний син теж виявився невдячним. Але залишалася надія. Він як-небудь вибереться звідси. І покарає — суворо покарає — обох. Він подасть Денні приклад, адже хлопчик подорослішає... нехай же, коли настане потрібний день, Денні краще від Джека буде знати, як чинити.

Він згадав ту недільну вечерю, коли батько за столом побив матір палицею... як усі вони жахнулися. Тепер Джек зумів збагнути необхідність цього, зумів збагнути, що батько лише прикидався п’яним, а його розум увесь час залишався жвавим і гострим, підстерігаючи найменшу ознаку неповаги.

Джек підповз до крекерів і знову взявся до їжі, сівши біля дверей, які так віроломно замкнула Венді. Він задумався, що ж саме помітив батько і як підловив матір своїм удаванням. Може, вона потихеньку знущалася з нього? Показувала язика? Робила непристойні жести? Або просто гордовито й образливо дивилася на нього, переконана, що він занадто отупів від випитого, щоб помітити це? Що б вона не робила, батько застав її на цьому й негайно покарав. І тепер, через двадцять років, Джек зміг нарешті оцінити батькову мудрість.

Звичайно, можна сказати, що найбільшою дурістю, яку зробив батько, було одруження з такою жінкою — прикувати себе до подібного трупа... якщо вже на те пішло, до трупа, який зовсім його не поважав. Але за поспішний шлюб молоді розплачуються повільно. Може, і батько батька був одружений з жінкою такого ж типу, так що батько Джека підсвідомо вибрав у дружину таку ж — як і сам Джек. Ось лише його дружина не задовольнилася тим, що пасивно загубила кар’єру Джека на одному поприщі й спотворила — на іншому, вона поставила собі завдання, яке до відрази потребувало активних дій: знищити останній шанс чоловіка стати одним зі службовців «Оверлука» і, можливо, у свій час піднятися... до посади управляючого. Вона спробувала відняти в нього Денні, який був його, Джека, перепусткою. Звичайно, це нерозумно — навіщо потрібний син, якщо можна роздобути батька? — але наймачам частенько стріляють у голову різні бздури, тож таку поставили йому умову.

Тепер Джек зрозумів: він не має наміру вмовляти її. Він спробував урезонити Венді в барі «Колорадо», але вона відмовилася вислухати, й за всі свої старання він одержав пляшкою по голові. Але незабаром він матиме іншу нагоду. Він вибереться звідси.

Джек раптом затамував подих і різко підняв голову. Десь грали на піаніно буґі-вуґі, а люди сміялися й плескали в долоні. Хоч важкі дерев’яні двері й заглушали звуки їх можна було розчути. Грали пісеньку «У старому місті сьогодні буде гамірно».

Пальці Джека безпомічно стиснулися в кулаки. Щоб утриматися від чергової атаки на двері, довелося напружитися. Вечірка знову почалася. Спиртне, мабуть, ллється рікою. Із кимось іншим танцює дівчина, яка під білим шовковим платтям здавалася на дотик такою привабливо голою.

— Ви за це заплатите! — завив він. — Хай вам грець, ви обоє за це заплатите! Ви своє отримаєте, щоб вас! Даю слово честі. Я...

— Ну, ну, — почувся за дверима негучний голос. — Навіщо ж кричати, старий, я вас прекрасно чую.

Джек схопився на ноги.

— Ґрейді? Це ви?

— Так, сер. Саме так. Здається, вас замкнули.

— Випустіть мене, Ґрейді. Швидко.

— Я бачу, що ви, сер, навряд чи впораєтеся зі справою, яку ми обговорювали. Покарання дружини й сина.

— Вони ж мене тут і замкнули. Відсуньте засув, будь ласка!

— Ви дозволили їм замкнути вас тут? — У тоні Ґрейді пролунав вихований подив. — Ах, Господи. Жінка вдвічі менша від вас і маленький хлопчик? Навряд чи це характеризує вас як людину, яка має задатки зайняти одну з найвищих управлінських посад, чи не так?

У струмочках судин на правій скроні Джека запульсувала кров.

— Випустіть мене, Ґрейді. Я про їх подбаю.

— Справді, сер? Не знаю, не знаю. — Вихований подив змінився вихованим жалем. — Дуже боляче говорити про це, сер, але я сумніваюся. Я... й інші, ми дійшли висновку, що ви не вкладаєте в це душі, сер. Це вам... не по зубах, сер.

— Вкладаю! — закричав Джек. — Клянуся, вкладаю!

— Ви віддасте нам вашого сина?

— Так! Так!

— Ваша дружина буде неабияк заперечувати, містере Торренсе. Вона, здається... трохи сильніша, ніж ми уявляли. Так би мовити, у неї більший запас міцності. Звичайно ж, все краще вона взяла від вас.

Ґрейді поцокав язиком.

— Імовірно, містере Торренсе, вам слід було зайнятися нею відпочатку.

— Я віддам його, клянуся, — сказав Джек. Тепер він наблизив обличчя до дверей. Його прошибив піт. — Вона не буде заперечувати. Клянуся, не буде. Вона не зможе.

— Боюся, вам доведеться вбити її, — холодно завважив Ґрейді.

— Я вчиню так, як слід. Тільки випустіть мене звідси.

— Ви даєте слово, сер? — наполягав Ґрейді.

— Слово, обіцянку, клятву, що завгодно, чорт забирай. Якщо ви...

Засув з тихим клацанням відсунувся. Двері здригнулися й відкрилися на чверть дюйма. У Джека перехопило дух, а слова завмерли на губах. На секунду йому здалося, що за дверима стоїть сама смерть. Він прошепотів:

— Спасибі, Ґрейді. Клянуся, ви не пошкодуєте. Клянуся. Відповіді не було. Він усвідомлював, що припинилися всі

звуки, тільки за стінами готелю свистить холодний вітер.

Він штовхнув двері, і вони відчинилися. Слабко скрипнули петлі.

Кухня була порожня. Ґрейді зник. У холодному білому сяйві ламп денного світла все було заціпенілим, непорушним. Погляд Джека впав на велику колоду для розрізання м’яса, за якою вони їли всією родиною.

Там стояли: келих з-під мартіні, п’ять пляшок джину й пластикове блюдце з оливками.

До блюдця притулили молоток для роке, який Джек бачив в сараї.

Він довго дивився на нього.

Потім звідкись — звідусіль — пролунав голос, значно більш глибокий і владний, ніж у Ґрейді... голос пролунав усередині Джека.

(тримайте ж своє слово, містере Торренсе)

— Дотримаю, — відповів він. І почув у своєму голосі лакейську догідливість, однак упоратися з нею не зумів. — Усе виконаю.

Він пройшов до колоди, узявся за рукоятку молотка.

І підняв його.

Змахнув.

Молоток із лютим свистом розсік повітря.

Джек Торренс запосміхався.

49. Геллоран: на північ, у гори

Коли він нарешті з’їхав з дороги, було вже чверть на другу пополудні й, якщо вірити заліпленим снігом покажчикам і лічильнику миль, до Естес-Парку залишалося майже три милі. Такого швидкого й нестямного снігу, як тут, на височині, Геллоран у житті не бачив (утім, можливо, таке порівняння мало про що промовляє — адже все життя Геллоран 18 “Сяйво" намагався бачити сніг якомога рідше), вітер же, що налітав примхливими поривами то із заходу, то з-за спини, з півдня, застеляв Дікові поле зору хмарами пухнастого снігу й раз за разом безпристрасно змушував усвідомлювати, що варто Діку проґавити поворот, і він запросто пірне вниз із дороги на кілька сотень футів. «Електра», крутячи колесами, полетить догори дриґом. Ситуацію погіршувало ще й те, що до зимових доріг Геллоран не звик. Його лякала похована під снігом жовта розділова смуга, лякали різкі, дужі пориви вітру, що вільно налітали через верхів’я пагорбів і буквально розвертали важенного «б’юїка». Лякало те, що майже всі дорожні знаки ховалися під снігом — хоч монетку кидай, щоб довідатися, праворуч чи ліворуч обірветься попереду ця дорога з білого екрана кінотеатру для автомобілістів, по якому, здавалося Геллорану, він їде. Він був наляканий, та ще й як. Відтоді як на захід від Боулдера й Лайонса Геллоран піднявся на пагорби, він вів машину весь у холодному поту, пораючись коло газу і гальма так, начебто це вази епохи Мінґ. Диск-жокей поміж рок-н-рольними мелодіями наполегливо радив водіям триматися подалі від головних магістралей і в жодному разі не їздити в гори, оскільки всі дороги небезпечні, а по багатьох неможливо проїхати. Передали відомості про дрібні дорожні події, повідомили про дві серйозні аварії: компанія лижників у мікроавтобусі «фолькс-ваґен» і родина, що пробиралася в Альбукерк через гори Саґре-Де-Крісто. В обох аваріях четверо загинули й п’ятеро травмовані. «Так що тримайтеся подалі від доріг і слухайте гарну музику», — бадьоро виснував диск-жокей і завів «Діти моря на сонці», через що Геллоран відчув себе ще нещаснішим. «Ми сміємося, ми радіємо, ми...» — радісно волав Террі Джекс, і Геллоран злобливо вимкнув приймач, знаючи, що за п’ять хвилин знову увімкне його. Начхати, що передають різну бридню — усе ж краще, ніж їхати крізь біле божевілля на самоті.

{ну ж бо, зізнайся! Он того чорного хлопця такий мандраж б’є... аж спина, так її перетак, згори донизу трясеться!)

Веселіше не стало. Якби не переконаність Діка, що хлопча в жахливій біді, він дав би задній хід, ще не доїжджаючи до Боулдера. Навіть зараз, десь у глибині, під черепом, тоненький голосок (Геллоран подумав, що це радше здоровий глузд, ніж боягузтво) повторював йому: пересиди ніч у мотелі в Естес-Парку і дочекайся хоча б, щоб снігоочисники розчистили центральну смугу. Голосок знову й знову нагадував, як трясло літак, коли той сідав у Степлтоні, як серце Геллорана провалилося в п’яти від відчуття, що вони ось-ось заорють носом у землю й замість воріт № 39, доріжка Б, опиняться біля воріт пекла. Але здоровий глузд не міг протистояти тому, що підганяло Діка. Йому треба було дістатися до хлопчика сьогодні. Сніжний буран — це особиста проблема. Доведеться з ним повоювати. Геллоран побоювався, що в іншому випадку муситиме уві сні.воювати з чимось гіршим.

Знову налетів різкий порив вітру, цього разу з північного заходу — ото ще! — і Геллорана відгородило сніжною стіною й від невиразних обрисів пагорбів, і навіть від заметів уздовж узбіччя. Він їхав крізь заметіль.

І тут у місиві перед Геллораном загрозливо виросли яскраві, як палаючий натрій, фари снігоочисника, вони мчали назустріч, і Геллоран із жахом зрозумів, що замість того, щоб пройти поруч, «б’юїк» цілиться носом точно між цих вогнів. Снігоочисник не дуже й переймався, по своєму боці дороги їде чи ні, а Геллоран дозволив б’юїкові покластися на долю.

Крізь голосне виття вітру прорвалося ревіння дизеля, а за ним — гудіння клаксона, протяжливе, оглушливо голосне.

Яйця Геллорана перетворилися на два маленьких зморщених мішечки, набитих колотим льодом, а кишки немов би злиплися, зробившись купою замазки.

Тепер з білизни виступив і колір — заліплений снігом жовтогарячий. Дік бачив високу кабіну, довгий овал, а за ним — фігуру водія, що розмахує руками. Він бачив В-подіб-ні бічні ножі снігоочисника, що вивергають на замети уздовж лівого узбіччя сніг, схожий на білий вихлоп.

— УААААААААА! — вимогливо репетував клаксон. Геллоран надавив на акселератор так, немов це були груди його коханої, і «б’юїк» рвонув уперед і вправо, туди, де узбіччя було вільне від сніжного насипу; снігоочисники, які їхали в той бік, скидали сніг просто з обриву.

(з обриву, аякже, з обриву...)

Мимо, ліворуч від Геллорана, всього за кілька дюймів проблиснули бічні ножі, які були на добрих чотири фути вищі даху «Електри». Аварія здавалася неминучою доти, доки снігоочисник не проїхав мимо. У голові в Діка проблиснули уривки молитви, яка наполовину була невиразним вибаченням перед хлопчам.

А потім снігоочисник опинився позаду, у дзеркальці спалахували й блищали сині лампочки.

Геллоран знову вивернув кермо «б’юїка» вліво, але марно, машину на ходу занесло, і вона, як у сні, поплила до краю обриву, збиваючи двірниками сніжну піну на вітровому склі.

Геллоран рвонув кермо назад, туди, куди тягло «б’юїка», і багажник з капотом почали мінятися місцями. Охоплений панікою, Дік із силою надавив на гальмо, а потім відчув удар. Дорога попереду зникла... він дивився в бездонну прірву, заповнену падаючим снігом, а глибоко внизу невиразно вид-нілися далекі зеленувато-сірі сосни.

(Звалюся, Богородице Діво, зараз звалюся)

І отут машина зупинилася, нахилившись вперед під кутом тридцять градусів. Ліве крило вм’ялося в бордюр, задні колеса майже відірвалися від землі. Коли Геллоран спробував дати задній хід, вони лише безпомічно закрутилися. Серце виконувало барабанний дріб не гірше від Джима Крапи.

Дік виліз із машини дуже обережно — і, обійшовши «б’юїка», зупинився біля заднього мосту.

Він стояв там, безпомічно розглядаючи колеса, і тут бадьорий голос позаду сказав:

— Привіт, друже. Ти, мать твою, здурів, без сумніву. Геллоран обернувся й побачив на дорозі за сорок ярдах від себе снігоочисник, ледь помітний за снігом, що несеться на вітрі, тільки на даху кабіни оберталися сині лампи і плив нагору темно-коричневий струмінь вихлопу. Просто за спиною Діка стояв водій у довгій дублянці, поверх якої був натягнутий непромокальний плащ. На голові водій мав шапочку механіка в тонку синьо-білу смужку, і Геллоран ніяк не міг узяти до тями, чому кусючий вітер не здуває її. (приклеїв, звісно приклеїв)

— Привіт, — сказав він. — Можете витягти мене назад на дорогу?

— Та напевно можу, — сказав водій снігоочисника. — Якого чорта ви робите на цій дорозі, містере? Непоганий спосіб відкинути копита.

— Невідкладна справа.

— Таких невідкладних справ не буває. — Водій говорив повільно й доброзичливо, як з розумово відсталим. — Якби ви лупнулися об стовпчик трохи дужче, ніхто б вас звідси не виволік до першого квітня. Нетутешній, чи як?

— Нетутешній. І якби моя справа не була такою терміновою, і духу мого б тут не було.

— Он як? — Водій перемінив позу, готовий спілкуватися далі, немов вони випадково зупинилися побалакати на задньому ґанку, а не стирчали в сніжному бурані, спілкуючись за допомогою крику, а машина Геллорана не балансувала на висоті трьохсот футів над верхівками дерев. — Куд: їдете? Естес?

— Ні, є тут одне місце, готель «Оверлук», — сказав Геллоран. — Трохи далі за Сайдвіндером...

Але водій сумовито затряс головою.

— Здається, я це місце чудово знаю, — сказав він. — Містере, до старого «Оверлука» ви в житті не доберетеся. Дороги між Естес-Парк і Сайдвіндером перетворилися на хрін-зна-що, хай їм грець. Як сніг не розгрібай, одразу навалює новий. Я тут кілька миль їхав через замети, то там посередині футів шість буде, щоб вони провалилися. А навіть коли ви й доберетеся до Сайдвіндера, то дорога звідти закрита аж до

Бакленда, а це вже у Юті. Ні-і. — Він похитав головою. — Не вийде, містере. Ні хріна у вас не вийде.

— Треба постаратися, — відповів Геллоран, докладаючи всіх зусиль, щоб говорити нормальним тоном. — Там одне хлопча...

— Хлопчак? Hi-і. «Оверлук» наприкінці вересня закривається. Чого його тримати відкритим, невигідно. Надто багато таких ось лайняних буранів.

— Він синок сторожа. Потрапив у біду.

— Звідки ви знаєте?

Терпіння Геллорана лопнуло.

— Господи, ви що, збираєтеся до вечора стояти тут і плескати язиком? ЗНАЮ Я, ЗНАЮ! Ну, будете ви витягати мене назад на дорогу чи ні?

— Щось ви занадто нервовий, — завважив шофер, не дуже зніяковівши. — Звичайно, лізьте в машину. У мене під сидінням ланцюг.

Геллоран знову сів за кермо, і тут від запізнілої реакції його затрясло. Руки в нього буквально оніміли — він забув взяти рукавички.

Снігоочисник заднім ходом дістався до багажника «б’юїка», й Геллоран побачив, що водій виліз із великим мотком ланцюга.

Геллоран відкрив дверцята й крикнув:

— Допомогти?

— Не лізьте під руку, ото і все, — прокричав у відповідь водій. — Тут роботи — раз плюнути.

І справді. Ланцюг туго натягнувся, «б’юїк» здригнувся й за мить знову опинився на дорозі, націлившись більш-менш на Естес-Парк. Водій снігоочисника підійшов до віконця й постукав у захисне скло. Геллоран опустив вікно.

— Спасибі, — сказав Дік. — Вибачте, що накричав.

— Хіба вперше, — з усмішкою відповів водій. — Здається, ви неначебто заведений. Візьміть-но. — На коліна Геллорана впала пара товстих синіх вовняних рукавиць. — Коли знову зіскочите з дороги, вони вам знадобляться. Морозить. Беріть, коли, звичайно, не хочете решту життя длубатися в носі в’язальним гачком. Потім надішлете назад. їх дружина зв’язала, так я до них нерівно дихаю. Ім’я й адреса вшиті просто в шов. До речі, звуть мене Говард Коттрел. Як стануть непотрібні, відішлете їх назад, та й по всьому. Але запам’ятайте — щоб я за доставку не платив.

— Добре, — сказав Геллоран. — Спасибі. От не щастить...

— Ви обережніше, я б і сам вас підвіз, та справ по горло.

— Та нічого. Ще раз спасибі.

Він почав піднімати скло, але Коттрел зупинив його.

— Як доберетеся в Сайдвіндер, якщо доберетеся, сходіть у «Деркін Коноко». Поруч із читальнею, не заблукаєте. Запитаєте Леррі Деркіна. Скажіть, вас Коттрел послав — треба, мовляв, найняти один із його снігоходів. Назвете моє ім’я й покажете ці рукавиці, тоді вийде дешевше.

— Знов-таки, спасибі, — сказав Геллоран.

Коттрел кивнув.

— Кумедно. Ніяк ви не могли знати, що в «Оверлуку» проблеми... телефон вирубався, б’юсь об заклад. Але я вам вірю. Я іноді нутром чую.

Геллоран кивнув.

— І я теж — іноді.

— Ага. Знаю. Тільки обережніше там.

— Добре.

Коттрел зник у пітьмяній завісі, помахавши на прощання рукою. Шапочка механіка й далі зухвало трималася на голові. Геллоран знову натиснув на газ, ланцюги молотили сніжний покрив шосе й нарешті зарилися в нього настільки, що «б'юїк» зрушив з місця. Позаду Говард Коттрел, прощаючись, востаннє натиснув на клаксон, хоча, по суті, це було необов'язково — Геллоран і так відчував, що той бажає йому удачі.

«Ось два сяйва за день, — подумав Дік, — мабуть, це щось на кшталт хорошої прикмети». Однак Дік не вірив у прикмети, ні в погані, ні в хороші. Те, що він за один день зустрів двох людей, здатних сяяти (хоча зазвичай траплялося п'ятірко за рік, не більше), могло не означати зовсім нічого. Відчуття, що все вирішене, відчуття

(що все завершилося)

яке він не міг точно визначити, дотепер не покинуло його. Воно...

На вузькій звивистій дорозі «б'юїк» увесь час намагався вильнути то в один, то в інший бік, так що Геллоран вів його обережно, затамувавши подих. Увімкнувши ще раз приймач, він почув голос Арети, а Арета — це чудово. З нею він розділив би герцевський «б'юїк» хоч зараз.

Від чергового пориву вітру машина захиталася й заковзала вбік. Геллоран вилаявся й ближче нахилився до керма. Арета доспівала пісню, і знову заговорив диск-жокей, він повідомив Геллорану, що сісти сьогодні за кермо — вірний спосіб розстатися з життям.

Геллоран вимкнув приймач.

Він усе-таки дістався до Сайдвіндера, хоча їхав до міста від Естес-Парку чотири з половиною години. На той час, як він вибрався на Нагірне шосе, зовсім стемніло, але буран і не думав слабшати. Двічі дорогу перепиняли замети, що доходили «б'юїкові» до даху, так що довелося зупинитися й чекати, поки снігоочисники розчистять проїзд. До одного замету снігоочисник під'їхав по смузі Діка, і гудок знову пролунав зовсім поруч. Шофер обмежився тим, що об'їхав машину Геллорана. Він не висунувся, щоб сказати, що думає, просто показав кілька непристойних жестів, знайомих усім старшим десяти років американцям, і знаки ці навряд чи були миролюбні.

Здавалося, що ближче Дік під'їжджає до «Оверлука», то щось дужче підганяє його, змушуючи квапитися. Він піймав себе на тому, що постійно поглядає на годинник. Руки Діка неначе рвалися вперед.

За десять хвилин після того, як він завернув на Нагірне, промайнули два покажчики. Свистячий вітер очистив обидва написи від сніжної оболонки, так що їх можна було прочитати. Перший вказував:

САЙДВІНДЕР, 10.

Другий:

У ЗИМОВІ МІСЯЦІ ДОРОГА ЗА 12 МИЛЬ ПОПЕРЕДУ ЗАКРИТА.

— Леррі Деркін, — пробурмотів Геллоран собі під ніс. У приглушеному зеленуватому світлі приладового щитка обличчя Діка мало вигляд напружений і стомлений. Було десять хвилин на сьому — Леррі... «Коноко» біля бібліотеки.

І тоді на нього всією вагою обрушився запах апельсинів, а з ним — думка, потужна, смертоносна, повна ненависті.

(ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ЗВІДСИ, БРУДНИЙ НІҐЕРЕ, ТЕБЕ ЦЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ, НІҐЕРЕ, ЗАВЕРТАЙ ГОЛОБЛІ, РОЗВЕРТАЙСЯ, АБО МИ ТЕБЕ ПРИБ'ЄМО, ПІДНІМЕМО НА ПАЛІ, ТИ, МАВПО ЧОРНОЖОПА, А ПОТІМ СПАЛИМО ТІЛО, ОСЬ ЯК МИ ОБХОДИМОСЯ З НІҐЕРАМИ, ТАК ЩО ЗАРАЗ ЖЕ ПОВЕРТАЙ НАЗАД!)

У замкнутому просторі машини пролунав крик Геллорана. Послання прийшло до нього не словами, а серією загадкових образів, які вкарбовувались у свідомість із жахаючою силою. Щоб стерти їх, він випустив кермо.

І тут машина урізалася крилом у бордюр, відскочила, наполовину розвернулася й зупинилася, вхолосту крутячи задніми колесами. Геллоран різко вирубав зчеплення, а потім сховав обличчя в долоні. Він не плакав — лише виривалося переривчасте «ох-хо-хо». Груди важко здіймалися. Він розумів, що якби його настигнув цей удар на тому відтинку дороги, де хоч одне узбіччя обривалося в прірву, він був би вже мертвий. Може, так і було задумано. І в будь-який момент удар міг наздогнати його знову. Доведеться захиститися. Його обступила надзвичайно потужна кривава сила — можливо, це було пам'яттю. Він тонув в інстинкті.

Дік відтулив руки від лиця й обережно розплющив очі. Нічого. Якщо щось і намагалося знову злякати його, воно не змогло до нього пробитися. Він відгородився.

І ось таке трапилося з хлопчам? Господи, таке трапилося з маленьким хлопчиком?

Дужче від усіх інших образів Діка тривожив чавкаючий звук — начебто молотком лупили по товстій скибі сиру. Що це означало?

(Боже, тільки не малий. Господи, благаю!)

Увімкнувши малу швидкість, він одночасно трохи додав газу Колеса закрутилися, зачепилися шинами за дорогу, знову закрутилися, зачепилися ще раз. «Б’юїк» поїхав, фари слабко розсіювали сніжні вири. Геллоран глянув на годинник. Уже майже половина сьомої. На нього нахлинуло відчуття, що вже справді дуже пізно.

50. Тремс

Венді Торренс нерішуче стояла посеред спальні й дивилася на сина, що миттю заснув.

Півгодини тому шум припинився. Увесь і одразу. Ліфт, вечірка, звуки дверей, що то відчинялися, то зачинялися. Замість того, щоб принести полегшення, тиша підсилила напругу; скидалося на лиховісний затишок перед останнім жорстоким поривом бурі. Денні, однак, задрімав майже відразу, спершу хлопчик ворочався, але в останні десять хвилин сон став глибший. Навіть дивлячись на сина впритул,

Венді заледве розрізняла, як повільно піднімаються й опускаються вузенькі груди малюка.

Вона задумалася: коли ж хлопчик востаннє проспав ніч безперервно, без болісних снів, без тривалих пробуджень, коли ловиш звуки гулянки, що стала чутною — і видною — Венді лише в останні день або два, відтоді як «Оверлук» накинувся на їхню трійцю.

(справді психологічний феномен або груповий гіпноз?) Венді цього не знала й не думала, що це має якесь значення. У будь-якому випадку — усе це загрожувало їм загибеллю. Вона глянула на Денні й подумала,

(дякувати Богу, він лежить спокійно) що коли не тривожити хлопчика, той зможе проспати решту ночі. За всіх своїх талантів він однаково залишався малям і потребував відпочинку.

Джек — ось хто починав її тривожити.

Венді скривилася від раптового болю, відняла руку від рота й побачила, що зірвала ніготь. А вже нігті вона завжди намагалася тримати в порядку. Вони були не настільки довгі, щоб назвати їх пазурами, але ще зберегли гарну форму, і... (і що це ти затурбувалася про нігті?)

Вона трошки посміялася, але голос тремтів, радості в ньому не було. Спершу Джек перестав завивати й кидатися на двері. Потім знову почалася вечірка,

(може, вона й не припинялася? може, вона час від часу спливає в трошки інший часовий шар, туди, де ми не повинні її чути?)

а контрапунктом до неї скреготав і ляскав дверцятами ліфт. Потім усе стихло. У цій новій тиші, коли Денні заснув, Венді уявила, начебто в кухні, якраз майже під ними, чує тихі, змовницькі голоси. Спершу вона вирішила, що це вітер — той міг імітувати широкий діапазон людських голосів, від схожого на шелест паперу шепоту вмираючого за дверима й віконними рамами і до оглушливого вереску під карнизами... так у дешевих мелодрамах верещать, тікаючи від убивці, жінки. І все ж, заціпеніло сидячи поруч із Денні, вона усе виразніше переконувалася, що це справді голоси. Джек із кимось обговорював свою втечу з комори. Обговорював убивство дружини й сина.

Для тутешніх стін нічого нового в цьому не було — убивства тут бували й раніше.

Вона підійшла до стояка й приклала до нього вухо, але в цю мить запрацювала топка і всі звуки потонули у хвилі теплого повітря, що піднялося з підвалу. П’ять хвилин тому, коли юрба знову затихла, готель поглинула цілковита тиша — тільки вив вітер, билася в стіни й вікна снігова крупа й іноді стогнала яка-небудь дошка.

Венді подивилася на здертий ніготь. З-під нього виступили бісеринки крові.

(Джек вибрався звідти)

(не мели дурниць)

(так, вибрався, він узяв на кухні ніж або, можливо, сокирку для м'яса, ось зараз він піднімається нагору, іде по краєчку сходів, щоб вони не скрипіли)

(!ти несповна розуму!)

Губи Венді затремтіли, і на секунду здалося, що вона викрикне ці слова вголос. Але тишу ніщо не порушило.

У неї було таке відчуття, начебто за нею спостерігають.

Вона різко обернулася й уп'ялася в зачорнене вночі вікно — там щось бурмотіло кошмарне біле обличчя з темними колами навколо очей, обличчя безумця, монстра, який від-початку ховався в цих стінах...

Це були всього лише морозні візерунки на склі зовні.

Венді відсапалася, подих вийшов довгим, шелестким, переляканим. їй здалося, що цього разу вона цілком чітко розчула, що звідкись доносяться звуки веселої балачки.

(ти лякаєшся тіней, і без того справи доволі кепські, до завтрашнього ранку ти дозрієш для божевільні)

Заспокоїти страхи можна було тільки одним способом — Венді знала яким.

Доведеться сходити вниз і переконатися, що Джек і далі в коморі.

Дуже просто. Зійти вниз по сходах. Заглянути. Повернутися нагору. Заодно забрати зі стійки адміністратора тацю. Омлет уже пропав, але суп можна розігріти на плитці біля друкарської машинки Джека.

(ще б паку дивися, щоб тебе не вбив, якщо він там, унизу, з ножем)

Венді підійшла до туалетного столика, намагаючись струсити завісу страху, що огорнула її. По столику виявилася розсипана жменька дрібних грошей, лежала пачка талонів на бензин для казенної вантажівки, дві люльки, які Джек усюди возив за собою, але курив рідко... і зв'язка ключів.

Вона взяла її, потримала, а потім поклала назад. Ідея замкнути за собою двері спальні спала їй на гадку, але привабливою не здалася. Денні спав. У Венді промайнула невиразна думка про пожежу й ще про щось, що зачепило її значно дужче, однак це Венді з голови викинула.

Вона перетнула кімнату, нерішуче постояла біля дверей, потім дістала з кишені ніж і стиснула дерев’яне руків’я.

І відчинила двері.

Короткий коридор, що вів до їхньої спальні, був порожній. Через рівні проміжки на стінах яскраво горіли електричні світильники, вигідно відтіняючи синє тло килима й витканий на ньому звивистий візерунок.

(бачиш? ніякого бабая)

(так ні, звичайно. їм треба, щоб ти вийшла зі спальні. їм треба, щоб ти зробила яку-небу дь жіночу дурницю, саме це ти зараз і робиш)

Вона знову завагалася, раптом відчувши себе зовсім нещасною, не бажаючи залишати Денні й безпечну кімнату, але в той же час їй обов’язково потрібно було переконатися, що Джек і далі замкнений... і безпечний.

(ну, звісно)

(але голоси)

(не було ніяких голосів, це все — твоя уява, це був вітер)

— Ні, не вітер.

Від звуку власного голосу Венді підскочила. Але страшна впевненість, що пролунала в ньому, змусила її рушити вперед. Збоку теліпався ніж, лезо ловило відблиски світла й відкидало на шовковисті шпалери зайчиків. Тапочки шелестіли по ворсу килима. Нерви співали, як дроти.

Вона дісталася до того місця, де головний коридор повертав, і заглянула за ріг. Від передчуття того, що там можна побачити, розум Венді заціпенів.

Бачити не було чого.

Після секундної запинки вона обігнула ріг і пішла геть по головному коридору. З кожним кроком до обкутаного тінню колодязя сходової клітки жах наростав, а усвідомлення того, що вона залишила сплячого сина самого, без захисту, міцніло. Ноги, взуті в тапочки, ступали по килиму все голосніше, так їй здавалося. Двічі Венді оглядалася, щоб упевнитися, чи не підповзає до неї що-небудь ззаду.

Вона дісталася до сходів і поклала руку на холодний стовпчик поруччя. У вестибюль вело дев'ятнадцять широких сходинок. Вона доволі часто перелічувала їх, щоб знати. Дев’ятнадцять покритих килимом сходинок і ніякого Джека, що скорчився б на одній з них. Звичайно, немає. Джек замкнений у коморі, за товстими дерев’яними дверима, за міцним сталевим засувом.

Але у вестибюлі темно й — ох! — у ньому стільки тіней...

Серце рівно й важко загупало у Венді в горлі.

Попереду, трохи лівіше, знущально зяяли латунні двері ліфта, запрошуючи ввійти й покататися.

(ні, спасибі)

Усередині вся кабіна була прикрашена рожевими й білими гофрованими стрічками серпантину. Із двох хлопавок, що вибухнули, розлетілося конфеті. У дальньому кутку лежала порожня пляшка з-під шампанського.

Позаду Венді відчула якийсь рух і різко обернулася, щоб подивитися на ті дев'ятнадцять сходинок, які вели до майданчика третього поверху, однак нічого не побачила. Проте її не покидало відчуття, що краєчком ока вона вловила, як у більш глибоку тінь коридору нагорі — перш ніж вона зуміла розгледіти їх — відскочили якісь істоти.

(істоти)

Вона знову подивилася вниз.

Права долоня, що стискала дерев'яне руків'я ножа, спітніла. Венді швидко переклала ніж у ліву руку, витерла праву об рожевий махровий халат і перекинула ніж знову в неї. Майже не усвідомлюючи, що розум скомандував тілу почати рух уперед, Венді почала спускатися по сходах: лівою, правою, лівою, правою; вільна рука легенько торкалася поруччя.

(де ж гості? нумо, не дозволяйте ж злякати себе, ви, збіговисько цвілих простирадл! подумаєш, перелякана жінка з ножем! нумо, додайте музики! додайте життя!)

Десять кроків униз, дюжина, чортова дюжина.

Сюди з коридору першого поверху просочувалося нудне жовте світло, і Венді згадала, що слід було запалити світло у вестибюлі — або біля входу в їдальню, або в конторі управляючого.

І все-таки світло падало звідкись іще — біле, неяскраве.

Лампи денного світла. Звичайно ж. У кухні.

Вона затрималася на тринадцятій сходинці й спробувала згадати, погасила вона світло чи ні, коли вони з Денні йшли. Згадати не вдалося.

Під нею, у вестибюлі, стояли залиті тінню стільці з високими спинками. Скло вхідних дверей білою казенною завісою затулив наметений сніг. Латунні капелюшки цвяхів в оббивці дивана слабко поблискували — точнісінько як котячі очі. Сотня місць, де можна сховатися.

Ноги Венді ослабнули від жаху, але вона пішла далі.

Ось уже сімнадцята сходинка, вісімнадцята, дев'ятнадцята...

(вестибюльу мадам, виходьте обережно)

З розчинених навстіж дверей бальної зали лився тільки морок. Усередині щось рівномірно цокало, як пекельна машина. Венді заціпеніла, потім згадала про годинник на камінній полиці — годинник під скляним ковпаком. Мабуть, його завів Джек... або Денні... а може, він завівся сам, як і все інше в «Оверлуку».

Вона звернула до стійки адміністратора, збираючись пройти через дверцята в ній у контору управляючого й далі, у кухню. Було видно, як поблискує сріблом горезвісна таця з їхнім ленчем.

Тоді годинники почали відбивати тихі, дзвінкі удари.

Венді приросла до місця, язик прилип до піднебіння. Потім вона розслабилася. Б’є восьму годину, ото і все. Восьма година.

...пять, шість, сім...

Вона лічила удари. Раптом здалося, що поки годинник не замовкне, далі йти не слід.

...вісім......дев'ять...

(дев'ять?)

(...десять... одинадцять...)

Зненацька вона збагнула — але запізно. Венді незграбно заспішила назад до сходів, уже розуміючи, що спізнилася. Але як же вона могла знати це раніше?

Дванадцять.

У бальній залі загорілося все світло. Голосно, пронизливо заспівала мідь фанфар. Венді скрикнула, але її крик загубився в реві цих латунних легень.

— Маски гетьі — луною нісся крик. — Маски геть! Потім усе стихло, немов пішло по довгому коридору часу,

і Венді знову залишилася сама.

Ні, не сама.

Венді обернулася — він наближався.

Це був і Джек, і не Джек. Очі горіли божевільним кровожерливим вогнем, знайомий рот кривила дивна, безрадісна усмішка.

У руках він тримав молоток для роке.

— Гадаєш, замкнула мене? Замкнула, так, по-твоєму? Молоток просвистів у повітрі. Венді позадкувала, наступила на м’яку подушечку й упала на килим, що закривав підлогу вестибюлю.

— Джеку...

— Сука, — прошептав він. — Знаю я, що ти таке. Молоток опустився знову. Просвистівши в повітрі зі

смертоносною швидкістю, він поринув у її м’який живіт. Венді закричала, раптом занурившись в океан болю. Вона невиразно бачила, що молоток піднявся знову. І раптом зрозуміла, що цим молотком, який Джек тримає в руках, він збирається забити її до смерті. Венді паралізувало.

Вона ще раз спробувала докричатися до нього, упросити зупинитися — заради Денні, — але від удару задихнулася й зуміла видавити лише майже нечутне слабке пхикання.

— Ось. Ось, отак, — сказав Джек, посміхаючись. Він ногою відкинув з дороги подушечку. — Ось зараз, по-моєму, ти й отримаєш, що тобі належить.

Молоток опустився. Венді відкотилася вліво, поли халата задерлися вище колін. Молоток, урізавшись у підлогу, вирвався у Джека з рук. Йому довелося нагнутися й підняти своє знаряддя, а вона тим часом побігла до сходів. До неї нарешті повернулася здатність дихати, і вона, схлипуючи, втягувала повітря. Живіт перетворився на суцільний пульсуючий болем синець.

— Сука, — процідив Джек крізь усмішку й погнався за нею. — Сука смердюча, зараз ти своє отримаєш. Неодмінно.

Венді почула свист молотка, і правий бік розірвав страшний біль — це голівка молотка потрапила їй просто під груди, зламавши двоє ребер. Венді впала вперед, на сходи, ударилася пораненим боком, і її затрясла нова судома болю. Однак, незважаючи на це, інстинкт змусив її перекотитися на інший бік, і молоток пронісся мало не за дюйм від її вилиці; він із глухим стуком урізався в товсті складки килима. І тут Венді побачила ніж — він вирвався у неї з руки, коли вона падала. Ніж поблискував на четвертій сходинці.

— Сука, — повторив Джек, молоток опустився. Вона підтяглася вище, й удар припав під коліно. Гомілку раптово охопило полум'я. По ікрі потекла кров. Потім молоток знову полетів униз. Венді ривком осмикнула голову, і той, пролетівши в заглибині між її шиєю й плечем, вирвавши шматочок вуха, врізався в сходинку

Джек знову опустив молоток, і цього разу Венді підкотилася йому назустріч, униз по сходах, усередину траєкторії удару Коли зламані ребра заскрипіли, стукаючись об щабель, вона пронизливо закричала. Джек заточився, і тут вона вдарила його по ногах так, що він із криком подиву й гніву полетів униз, балансуючи ногами, щоб утриматися на сходах. Потім глухо вдарився об підлогу. Молоток вилетів у Джека з рук. Джек сів і якийсь час не зводив з Венді одурманених очей.

— За це я тебе вб'ю, — оголосив він.

Перекотившись на інший бік, він потягнувся до ручки молотка. Венді змусила себе піднятися. Ліву ногу аж до стегна простромив біль. Обличчя було попелясто-сірим, але зібраним. Коли пальці Джека стиснули ручку молотка, вона стрибнула чоловікові на спину.

— Боже мій! — пролунав у вестибюлі «Оверлука» пронизливий крик Венді, і вона аж по рукоятку застромила ніж Джеку в поперек.

Джек, на якому вона повисла, завмер, а потім закричав. їй здалося, що верещать самі дошки, вікна, двері готелю. Нічого більш моторошного Венді не доводилося чути. Придавлений її вагою, Джек одерев’янів, але крик усе не закінчувався. Разом вони скидалися на салонну шараду — вершник і кінь. Ось лише спина фланелевої сорочки Джека в чорно-червону клітку робилася все темнішою, намокаючи від крові.

Потім він звалився вперед, обличчям униз, скинувши Венді; вона вдарилася хворим боком і застогнала.

Якийсь час лежала, важко дихаючи, не в змозі поворухнутися. Уся вона, з голови до ніг, перетворилася на згусток різкого пульсуючого болю. Щоразу, як Венді вдихала, у неї щось люто встромлювалося, а шию заливало кров’ю з обдертого вуха.

Чутно було тільки, як вона намагається дихати, як шумить вітер і ще — як цокає годинник у бальній залі.

Нарешті Венді змусила себе піднятися на ноги й зашкутильгала до сходів. Діставшись туди, вона вчепилась у стовпчик поручнів, опустивши голову, — хвилями накочували слабість і запаморочення. Коли стало легше, Венді полізла нагору, користуючись здоровою ногою й підтягуючись руками за поручні. Один раз вона глянула вгору, очікуючи побачити там Денні, але сходи

(дякувати Богу, він це проспав, дякувати Богуу дякувати Богу)

були порожні. На шостій сходинці їй довелося відпочити. Венді схилила голову, і світлі кучері розсипалися по поручнях, звісившись у проліт. Вона ледь дихала, повітря немов обросло колючками. Правий бік перетворився на розплющене палаюче місиво.

(нумо, Венді, нумо, старенька. замкни за собою двері, а потім подивишся рани, ще тринадцять сходинок, не так уже погано. А коди доберешся до коридору нагорі, зможеш повзти, я дозволяю)

Венді втягнула стільки повітря, скільки дозволили її зламані ребра, й наполовину підтяглася, наполовину впала на наступну сходинку. Вона пройшла вже половину шляху й була на дев'ятій сходинці, коли знизу із-за спини пролунав голос Джека. Він хрипко виговорив:

— Ти мене вбила, суко.

На неї нахлинув чорний, як ніч, жах. Вона оглянулася й побачила, що Джек повільно зводиться на ноги. Венді бачила, як стирчить із його вигнутої луком спини рукоятка кухонного ножа. Очі Джека немовби звузилися, майже загубилися в блідих, обвислих складках шкіри. Джек неміцно тримав у лівій руці молоток. Голівка молотка була в крові. Клаптик рожевого махрового халата Венді прилип майже до середини.

— Ти в мене отримаєш, — прошептав він і, похитуючись, рушив до сходів.

Плачучи від страху, Венді знову почала підтягуватися. Десять сходинок, дванадцять, чортова дюжина. Та однаково коридор другого поверху здавався далеким, як недоступна гірська вершина. Тепер Венді важко дихала, бік пронизливо протестував. Волосся теліпалося перед очима, як у божевільної. Вуха немовби заповнило цокання годинника під ковпаком у бальній залі, а контрапунктом до нього звучав судомний, болісний подих Джека, який почав підніматися по сходах.

51. Геллоран приїжджає

Леррі Деркін виявився високим худим чолов'ягою з похмурим обличчям, яке вінчала сяюча грива рудого волосся. Геллоран піймав його в той самий момент, коли Деркін ішов зі станції «Коноко», ховаючи свою похмуру фізіономію в глибинах куртки армійського зразка. Несуттєво, звідкіля приїхав Геллоран, — у Леррі не було охоти в такий буран затримуватися на роботі, а ще більше не хотілося здавати в найм один зі своїх снігоходів цьому чорношкірому з дикими очима, який наполягав на тому, щоб поїхати в гори у старий «Оверлук». У тих, хто майже все життя провів у маленькому містечку Сайдвіндер, готель мав погану славу. Там сталося вбивство. Якийсь час готелем управляла банда, а якийсь час — шахраїстий бізнесюк, із тих, що готові тобі горлянку перегризти. А дещо з того, що коїлося в старому «Оверлуку», в газети так і не потрапило — грошики роблять свою справу. Однак сайдвіндерці розумілися на тому, що і як. Майже всі тамтешні покоївки були родом звідси — а покоївки багато чого бачать.

Але коли Геллоран згадав Говарда Коттрела й показав Деркіну ярличок на вивороті синьої рукавички, власник бензоколонки зм'якшився.

— Отже, це він вас сюди послав? — запитав Деркін, відмикаючи один із гаражів і заводячи Геллорана всередину. — Приємно довідатися, що в старого грішника залишилася хоч крапля мізків. Я вже гадав, що він геть зсунувся глуздом. — Він клацнув вимикачем. Оживаючи, слабко загуділи кілька старих і дуже брудних флуоресцентних ламп. — І якого ж дідька лисого вам там треба, приятелю?

У Геллорана почали здавати нерви. Останні кілька миль до Сайдвіндера далися на превелику силу. Один раз налетів різкий порив вітру (його швидкість була ніяк не менша шістдесяти миль на годину) і розвернув «б'юїка» навколо осі.

Але ж Діку ще їхати і їхати, і лише Богові відомо, що чекає його наприкінці шляху Він не просто боявся за хлопча, він був нажаханий. Уже майже без десяти сьома, а йому знову треба заводити всі ті ж пісні й танці.

— Там, нагорі, кепські справи, — дуже обережно мовив він. — Із синком сторожа.

— Що? З Торренсовим малим? Та що ж із ним може бути негаразд?

— Чорт його знає, — пробурчав Геллоран. При думці про те, скільки часу він витрачає на пояснення, йому зробилося нудно. Він розмовляв із провінціалом, але ж відомо, що провінціала хлібом не годуй — дай спершу обнюхати та походити навколо, а вже тоді він вас послухається. Але час підтискав — Дік перетворився просто на переляканого негра, і якщо все це затягнеться ще хоч трохи, міг би плюнути й утекти.

— Послухай, — сказав він. — Будь людиною. Мені треба туди піднятися, а без снігохода нічого не вийде. Заплачу, скільки скажеш, тільки, заради Бога, не пхайся у мої справи.

— Добре, — відповів незворушний Деркін. — Якщо тебе послав Говард, це вже дещо. Бери-но «Арктичну кішку». Я заллю в бак п'ять галонів бензину. Думаю, вона тебе звозить і туди, і назад.

— Спасибі, — не дуже впевнено відповів Геллоран.

— Даси двадцять доларів. Це буде разом зі спиртом.

Геллоран намацав у гаманці двадцятку; дістав і простягнув Деркіну. Той запхав її в кишеню сорочки, навіть не подивившись.

— По-моєму, нам, напевно, краще помінятися одежею, — сказав Деркін, знімаючи куртку. — Від твого пальтечка нині ввечері користі ні хріна не буде. Прийдеш повертати машинку, тоді обміняємося назад.

— Ні, так я не можу...

— Ану не галасуй, — перебив Деркін, усе ще м’яко, — я тебе замерзати не пошлю. Я тут пройду пару будинків — і все, там мій стіл, а на столі — вечеря. Не переч.

З легким здивуванням Геллоран обміняв пальто на оторочену хутром куртку Деркіна. Над головою тихенько гуділи лампи денного світла, і це нагадувало йому про світильники в кухні «Оверлука».

— Торренсів малий, — мовив Деркін і похитав головою. — Гарненький, чи не так? Поки сніг усерйоз не повалив, вони з татусем частенько тут бували. Зазвичай на вантажівці з готелю. Мені здалося, ця парочка так один за одного тримаються, що куди вже міцніше. Ото хлопчисько, що справді любить татуся. Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— Я теж сподіваюся. — Геллоран застебнув блискавку куртки й зав’язав каптур.

— Дай-но допоможу тобі випхати цю штуку надвір, — сказав Деркін. Вони прокотили снігохід по заляпаній бензином цементній підлозі до воріт гаража. — Ти раніше на такому їздив?

— Ні.

— Ну, це штука нескладна. Інструкція приклеєна до приладової дошки, але насправді потрібно тільки знати, де стоп, де хід. Тут ручка як ото в мотоциклі. З іншого боку — гальмо. На поворотах нахиляй машинку. По насту ця дитинка шпарить на сімдесят, але по такій каші більше п'ятдесяти не вичавиш, та й то заледве.

Тепер вони опинилися на засніженому дворі станції обслуговування. Деркін підвищив голос, щоб його не заглушали пориви вітру.

— З дороги не з'їжджай! — кричав він у вухо Геллора-ну. — Наглядай за бордюром і покажчиками, і все буде о'кей. Коли звернеш із дороги, ти небіжчик. Зрозумів?

Геллоран кивнув.

— Зачекай хвилинку! — велів Деркін і побіг назад у гараж. Поки його не було, Геллоран повернув ключ запалювання й трохи піддав газу. Снігохід пчихнув і ожив, нахабно й неспокійно затарахкотів.

Деркін повернувся із чорно-червоною лижною маскою.

— Піддягни під каптур! — прокричав він.

Геллоран натягнув маску. Вона була тіснувата, але одразу ж заховала від вітру, від якого клякнули чоло, щоки й підборіддя.

Деркін нагнувся ближче, щоб його було чутно.

— По-моєму, ти трохи січеш, як ото деколи Гові, — сказав він. — Це добре, тільки ось у готеля тут кепська репутація. Хочеш, дам тобі карабін?

— Думаю, користі від нього не буде, — закричав у відповідь Дік.

— Як хочеш. Але коли забереш хлопчака, привозь його на 16-у Піч-Лейн. Дружина супу підігріє.

— О’кей. Спасибі за все.

— Обережно там! — заволав Деркін. — Тримайся дороги!

Геллоран кивнув і повільно потягнув ручку. Снігохід замуркотів і рушив, фара розсікла густо падаючий сніг конусом яскравого світла. У дзеркальці заднього виду мигнула піднята рука Деркіна. Дік помахав у відповідь, потім злегка штовхнув ліктями кермо вліво й опиьився на Головній вулиці. У білому світлі вуличних ліхтарів снігохід ішов як по маслу. Спідометр показував тридцять миль на годину. Було десять хвилин на восьму. В «Оверлуку» Венді й Денні спали, а Джек Торренс обговорював питання життя й смерті зі своїм попередником.

За п’ять кварталів ліхтарі на Головній вулиці скінчилися. Півмилі тяглися маленькі будиночки, наглухо задраєні від бурану, а потім залишилася тільки пітьма, у якій вив вітер. Варто було Діку знову опинитися в темряві, яку розсіював лише тонкий промінчик від фари снігохода, як наліг колишній жах — такими гнітючими й спустошуючими бувають дитячі страхи. Він ніколи ще не почував себе таким самотнім. У ті кілька хвилин, поки виднілися у дзеркальці нечіткі вогні Сайдвіндера, прагнення розвернутися й поїхати назад було просто непереборним. Геллоран подумав, що, незважаючи на всю заклопотаність Деркіна долею синка Джека Торренса, він не запропонував взяти другий снігохід і поїхати разом з ним.

(тут, у місті, репутація в готеля кепська)

Стиснувши зуби, Дік підсунув рукоятку вище й подивився, як стрілка спідометра поповзла вгору, минаючи позначку «40», і зупинилася на сорока п’яти. Йому здавалося, що снігохід мчить жахливо швидко, і все-таки побоювався, що цього недостатньо. За такої швидкості він буде добиратися до «Оверлука» майже годину А якщо поїде швидше, то може взагалі туди не дістатися.

Дік приклеївся поглядом до захисної огорожі при дорозі. Кожен стовпчик вінчав рефлектор завбільшки з десятицен-тову монету. Багато їх занесло снігом. Двічі Геллоран із небезпечним запізненням помітив знак повороту й відчув, що снігохід спершу заїхав на замет і лише потім повернувся туди, де влітку проходить дорога. Лічильник відстані відлічував милі так повільно, що можна було збожеволіти — п’ять, десять, нарешті, п’ятнадцять. Обличчя одерев’яніло навіть під в’язаною лижною маскою, а ноги закоцюбли.

(їй-богуу не пошкодував би сотню за лижні штани)

Жах Геллорана наростав із кожною наступною милею. Можна було подумати, що готель огортає якась отруйна атмосфера, яка згущається в міру наближення до нього. Чи було так і раніше? «Оверлук», по суті, ніколи не подобався Геллорану, і не лише йому, однак такого ще не бувало.

Він почував, що голос, який мало не вгробив його за Сайдвіндером, намагається пробити захист, дістатися до м’якої серцевини. Голос цей був потужний і за двадцять п’ять миль звідси — наскільки ж він зміцнів тепер? Повністю відгородитися від нього не вдавалося. Дещо прослизало в мозок Геллорана, заполонюючи його лиховісними образами з підсвідомості. Йому все частіше й частіше уявлялася тяжко поранена жінка у ванній, вона підняла руки, марно намагаючись відвернути удар, і Дік усе дужче впевнювався, що ця жінка, мабуть...

(о Боже, обережніше!)

Перед ним виросла загорожа, начебто він катався на американських гірках. Задумавшись, він пропустив знак повороту. Рвонувши вправо кермо, Дік розвернув снігохід на сто вісімдесят градусів. Полози пронизливо заскреготали по камінню. Геллоран подумав, що ось-ось вилетить зі снігохода. І справді — той захитався, балансуючи на грані падіння, а потім, наполовину завдяки зусиллям водія, наполовину за інерцією, відкотився назад на більш-менш рівну поверхню засипаної снігом дороги. Потім попереду виявився обрив, фара висвітила різку межу між сніжним покривом і пітьмою, що простиралася за ним. Дік розвернув снігохід в інший бік, серце нудотно колотилося в горлі.

(тримайся дороги, Діккі, друже)

Він змусив себе ще трохи повернути рукоятку догори. Тепер стрілка спідометра коливалася в межах п’ятдесяти. Вітер вив і ревів. Фара простромлювала пітьму.

Невідомо, скільки часу минуло перш, ніж Геллоран виїхав до повороту, що лежав серед сніжних берегів, і попереду помітив спалах. Блиснув вогник, потім усе загородила земля, що здибилася складкою. Світло зринуло на такий короткий час, що Геллоран переконував себе: це тільки гра уяви. Однак за наступним поворотом вогник мигнув знову, тепер уже ближче. Цього разу сумніватися в його реальності не випадало — Дік уже стільки разів раніше бачив його під цим же кутом... «Оверлук». Схоже, світло горіло на першому й другому поверхах.

Страх з’їхати з дороги або розбити снігохід на невидимому повороті повністю розтав. Снігохід упевнено звернув на першу половину S-подібного повороту, який Геллоран тепер згадав аж до фута, і тут фара щось висвітила

(Господи... Божву що це?)

на дорозі попереду. Застигла чорно-біла постать. Спершу Геллоран подумав, що це якийсь надзвичайно великий вовк, якого буря зігнала з гір. Але, наблизившись, зрозумів, що це, і горло перехопив жах.

Не вовк, а лев. Лев — фігура живоплоту.

Окреслена чорною тінню й пухнастим снігом морда, стегна, напружені для стрибка стегна... і лев справді стрибнув. Він різко відштовхнувся задніми лапами, і навколо них беззвучно вибухнув, заклубився блискучими іскорками сніг. Закричавши, Геллоран різко вивернув кермо вправо, одночасно зігнувшись. По обличчі, шиї, плечах пробігли брижі болю. Діка викинуло зі снігохода. Лижна маска роздерлася. Геллоран упав, приминаючи сніг, і покотився.

Він почував, що звір наближається, ніздрі заповнив запах зеленого листя падуба. Величезна зелена лапа обрушилася йому на поперек, і Геллоран пролетів у повітрі добрих десять футів, вивернувши носаки, як ганчір'яна лялька. У нього на очах снігохід, що залишився без водія, ударився об бордюр і став дибки, обмацуючи фарою небо. Потім він із глухим стукотом перевернувся й завмер.

І тут лев стрибнув на Геллорана. Пролунало потріскування й шелест. Щось розпороло куртку на грудях. Можливо, тверді прутики — але Геллоран знав: це пазурі.

— Тебе тут немає! — пронизливо викрикнув Геллоран левові. — Ні, ні, немає! — Він заледве звівся на ноги і встиг подолати півшляху до снігохода, але лев стрибнув і вдарив

Геллорана по голові лапою, яка закінчувалася голками. Геллоран побачив, як беззвучно смикаються вогні.

— Немає тебе, — знову вимовив він, але це було лише завмираюче бурмотання. Коліна Діка підкосилися, і він упав у сніг. Права половина обличчя перетворилася на криваву смугу. Дік поповз. Лев ударив знову й перекотив його на спину, як черепаху Звір грайливо загарчав.

Геллоран щосили намагався дістатися до снігохода. Там лежало те, що було йому необхідне. Та лев, ревучи й дряпаючи, знову накинувся на нього.

52. Венді й Джек

Венді ризикнула ще раз кинути оком через плече. Джек був на шостій сходинці, він тулився до поручнів майже так само, як і вона. Він і далі посміхався, а темна кров, що повільно сочиться з рота крізь усміхнені губи, стікала вниз по підборіддю. Помітивши погляд Венді, Джек вишкірився.

— Зараз я тобі мізки в голову вправлю, прямісінько в голову, мать твою так. — Він заледве піднявся ще на одну сходинку.

Запанікувавши, Венді майже перестала помічати біль у боці. Вона підтягувалася догори так швидко, як тільки могла; незважаючи на біль, судомно чіплялася за поручні. Діставшись до сходового майданчика, вона оглянулася.

Джек, здавалося, не втрачає, а набирає сили. Від майданчика він був лише за чотири сходинки. Правою рукою підтягувався, а в лівій тримав молоток і примірявся.

19 “Сяйво" 577

— Я тут як тут, за спиною, — немов читаючи її думки, важко видихнув Джек закривавленими губами, розтягнутими в посмішці. — На п'яти наступаю, стерво. Ось зараз я тобі покажу.

Затуляючи рота руками, спотикаючись, Венді побігла по головному коридору.

Двері одного з номерів відчинилися, і звідти висунувся чоловік у зеленуватій масці вовкулаки.

— Класна вечірка, чи не так? — пронизливо прокричав він їй в обличчя і смикнув за вощений шнурок хлопавки. Пролунало гучне «бах!», і раптом навколо Венді посипався дощ із шовковистих стрічок серпантину. Чоловік у масці вовкулаки огидно захихикав і знову зачинив двері номера. Венді полетіла на килим. їй здалося, що правий бік вибухнув болем, і вона затято боролася із чорнотою непритомності. Крізь розставлені пальці Венді бачила візерунок килима, він немовби ворушився, гойдаючись і сплітаючись, і доносився невиразний шум ліфта.

У неї за спиною із тріском опустився молоток. Венді, схлипуючи, кинулася вперед. Оглянувшись, вона побачила, що Джек спіткнувся, заточився, але за секунду до того, як упасти на килим, заливаючи ворс яскравою кров'ю, опустив молоток.

Той потрапив їй точно між лопаток. Біль, що простромив Венді, виявилася настільки гострим, що вона змогла лише зазвивався, стискаючи й розтискаючи кулаки. У неї всередині щось хруснуло — Венді виразно розчула це — а наступні кілька хвилин вона сприймала все довкола так, начебто оглухла і спостерігала за всім крізь туманну завісу тонкої прозорої тканини.

Потім свідомість повернулася повністю, а з нею — біль і жах.

Джек спробував піднятися, щоб довести справу до кінця.

Венді силкувалася встати й зрозуміла, що це неможливо. Вгору і вниз по спині при кожному зусиллі пробігало щось на кшталт електричних розрядів. Вона, звиваючись, поповзла по коридору. Джек повз слідом, молоток для роке заміняв йому чи то милицю, чи палицю.

Вона дісталася до рогу й, учепившись руками за стіну, заповзла за неї. Жах Венді все наростав. Це здавалося неможливим, проте було саме так. Не бачити Джека, не знати, наскільки близько він, було у сто разів гірше. Підтягуючи тіло вперед, Венді так чіплялася за килим, що насмикала повні пригорщі ворсу. Вона доповзла до середини короткого коридорчика й лише тоді помітила, що двері спальні розкриті навстіж.

(Денні. О Господи!)

Вона змусила себе звестися на коліна, потім, хапаючись за стіну, піднялася на ноги. Пальці зісковзували із шовковистих шпалер. Нігті Венді видирали з них маленькі паперові стрічечки. Як тільки Джек з'явився з-за рогу в дальньому кінці коридору й, опираючись на молоток для роке, кинувся вперед, Венді, пересилюючи біль, пошкутильгала, чи радше перетяглася через поріг кімнати. Ухопившись за край туалетного столика, вона випрямилася й учепилась у двері.

Джек кричав на неї:

— Не смій зачиняти двері! Кляте стерво, не смій зачинятися!

Вона із тріском зачинила їх і засунула засув. Пальці лівої руки навмання рилися в мотлоху, що валявся на столику, скинули монетки, і ті розсипалися на підлогу. У ту мить, коли, просвистівши в повітрі, молоток гупнув по дверях та;<, що вони задрижали, Венді схопила зв'язку ключів. Із другої спроби ключ увійшов у замок. Вона повернула його вправо. Клацнув язичок замка, Джек закричав. Молоток голосно гупав у двері, і Венді здригнулася й позадкувала. Як Джеку вдається це, адже в нього у спині ніж? Звідки він бере сили? їй хотілося заволати в замкнені двері: «Чому ти живий?»

Замість цього вона повернулася до дверей спиною. Доведеться їм із Денні заховатися у ванній, що примикає до спальні, й замкнутися — на випадок, якщо Джек справді зуміє вломитися в кімнату. У неї в голові промайнула дика думка про втечу через шахту ліфта для доставки їжі, але Венді відмовилася від неї. Денні досить малий, щоб пролізти туди, але управляти мотузками вона не зуміє. Хлопчик може упасти вниз і розбитися. Ні, доведеться у ванну. А якщо Джек вломиться й туди...

Але думати про це вона собі не дозволила.

— Денні, любий, ну ж бо, прокидайся...

Але ліжечко було порожнє.

Коли Хлопчик заснув міцніше, вона накинула на нього простирадло й ковдру. Тепер вони були відкинуті.

— Я до тебе доберуся! — вив Джек. — Я до вас обох доберуся!

Кожне слово підкріплювалося ударом молотка, але Венді ігнорувала і одне й інше. Уся її увага зосередилася на порожньому ліжечку.

— Ану, виходь! Відчиняй ці кляті двері!

— Денні? — прошептала вона.

Звичайно... коли Джек напав на неї, малий відчув це — адже він завжди почував сильні недобрі емоції. Можливо, все це навіть приснилося йому в кошмарі. Денні заховався.

Венді незграбно впала на коліна, перетерпівши ще одну хвилю болю, що накотила від ноги, яка кровоточила й роздулася. Вона заглянула під ліжко. Нічого — пил і тапочки Джека.

Джек верескливо вигукнув її ім’я, садонув молотком у двері, й на паркет упала довга тріска, що відскочила від них. Від наступного удару двері огидно крекнули, розколюючись; із таким звуком відлітають тріски від сухого поліна. Крізь діру влетів закривавлений молоток — тепер він і сам тріснув, праворуч на голівці була вм’ятина, — потім молоток забрали і знову обрушили на двері — так, що по всій кімнаті розлетілася дерев’яна шрапнель.

Венді, хапаючись за бильце ліжка, звелася на ноги й закульгала в інший кінець кімнати до шафи. Зламані ребра встромилися в неї, змусивши застогнати.

— Денні?

Венді нестямно змахнула вбік вішалки з одягом. Щось зісковзнуло й зі дзенькотом упало на підлогу. У шафі Денні не виявилося.

Вона закульгала до ванної й, діставшись до дверей, оглянулася. Молоток знову пробив двері наскрізь, розширивши пролом, а потім з'явилася рука — вона обмацувала засув. Венді з жахом зрозуміла, що забула в замку всю зв'язку ключів Джека.

Рука ривком відсунула засув і наткнулася на ключі. Вони весело задзвеніли. Рука переможно стиснула їх.

Венді, схлипуючи, пошкутильгала у ванну й зачинила двері в той момент, коли у двері спальні, що розчинилися навстіж, із криком ввалився Джек.

Вона засунула защіпку й повернула пружинний замок. І судорожно оглянулася. Ванна була порожня. Денні не було й тут. Але, мигцем побачивши в дзеркальці аптечки своє вимазане кров'ю, перелякане обличчя, Венді зраділа. Вона завжди вважала, що дітям не слід бути присутнім навіть при дрібних сутичках батьків. А та істота, яка зараз бешкетувала в спальні, трощачи й перевертаючи меблі, могла зрештою знесиліти раніше, ніж зуміє знайти її сина. «Можливо, — подумала Венді, — я можу нашкодити цій тварюці ще дужче . може, і вбити її».

Вона швидко сковзнула поглядом по серійній порцеляновій поверхні ванни, відшукуючи те, що могло б слугувати зброєю. Шматок мила... але, навіть якщо загорнути його в рушник, ним навряд чи вб'єш, подумала вона. Все інше було пригвинчене до підлоги. Господи, невже вона нічого не може зробити?

За дверима під акомпанемент безупинних тваринних звуків Джек хрипко викрикував, що «вони своє отримають», «заплатять за те, що з ним зробили». Він «покаже, хто тут хазяїн». Вони обоє «нікчемні щенята».

Із глухим стукотом упав програвач. Гулко розлетівся кінескоп старого телевізора. Задзвеніла шибка. Під двері ванної потягнуло холодним протягом. Рівний глухий удар — зі зсунутих разом ліжок, де вони спали удвох, зірвали матраци. Джек навмання лупив по стінах молотком — бум, бум, бум.

Однак у завиваючому бурмотінні, роздратованому й скривдженому голосі не було нічого від нинішнього Джека. Голос то скиглив, сповнений жалю до себе, то заходився страшним, трагічним криком. Це нагадувало Венді ті крики, які іноді вона чула в геріатричному відділенні29 лікарні, де якось працювала влітку, закінчуючи школу, і в неї мороз пішов по шкірі. Старече слабоумство. Джека більше не було. Вона чула божевільний голос самого «Оверлука».

Молоток із тріском гупнув у двері ванної, вибивши великий шматок тонкої фільонки. На Венді витріщилася половина зосередженого обличчя божевільного. Рот, щоки, горло вкривала кривава піна. Єдине око, що виднілося в дірі, було малюсіньке, як у поросяти, і поблискувало.

— А тікати тут нікуди, курво, — важко видихнула ця істота розтягнутими в посмішці губами. Молоток знову опустився, друзки бризнули у ванну й у дзеркало на дверцятах аптечки...

(Шаптечка!!!)

Венді, зойкнувши в розпачі, забула на якийсь час про біль, обернулася й розчинила дверцята аптечки. Вона заходилася ритися у вмісті шафки, позаду хрипкий голос волав: «Іду, іду! Ось я йду, свиното!» Істота кромсала двері, як скажена машина.

Пальці Венді в божевільному темпі перебирали баночки й пляшечки — сироп від кашлю, вазелін, шампунь на трав’яній есенції «Клеройл», перекис водню, бензокаїн... вони падали в раковину, розлітаючись на друзки.

У ту мить, коли Венді почула, як рука Джека знову просунулася в пошуках замка й клямки, її пальці стиснули коробочку з небезпечними лезами.

Хрипко, часто дихаючи, Венді вийняла бритву. Вона порізала кінчик великого пальця. Круто розвернувшись назад, вона полоснула по руці, яка вже відчинила замок і тепер намацувала клямку.

Джек закричав і осмикнув руку.

Важко дихаючи, затиснувши лезо великим і вказівним пальцями, Венді чекала, щоб Джек зробив ще одну спробу. Дочекавшись, вона полоснула ще раз. Джек із криком спробував схопити її за руку, і вона відповіла черговим ударом. Бритва повернулася в пальцях, знову порізавши Венді, і іша-ла на кахельну підлогу біля унітаза.

Вона витягла з коробочки наступну й почала чекати.

Рух у кімнаті за стіною...

(??іде??)

і шум, що долинув крізь вікно спальні. Мотор. Тонке дзижчання, начебто летить велика комаха. Джек люто заревів, а потім — так, так, Венді була в цьому впевнена, — розчищаючи собі дорогу серед уламків, він пішов геть із квартири доглядача в коридор.

(??хтось їде?рятувальник? Дік Геллоран?)

— О Боже, — судорожно пробурмотіла вона. Рот немов забився друзками й тирсою. — О Боже, будь ласка.

Тепер треба було йти, треба було шукати сина, щоб решту кошмару вони змогли зустріти пліч-о-пліч. Венді потягнулася й намацала клямку. Рука, здавалося, подолала не одну милю. Нарешті Венді відсунула засувку. Штовхнувши двері, вийшла, похитуючись, і раптом її обійняла жахлива впевненість: Джек лише прикинувся, що йде, а сам заліг, чекаючи на неї.

Вона оглянулася. У спальні нікого, у вітальні теж. Усюди — перевернені, поламані речі.

У шафі? Порожньо.

Потім Венді огорнули м'які сірі тіні, й вона напівпритомна впала на матрац, який Джек стягнув з ліжка.

53. Перекинутий Геллоран

Геллоран дістався до перевернутого снігохода в ту мить, коли за півтори милі від нього Венді заповзла за ріг у короткий коридорчик, що вів до їхніх кімнат.

Дікові потрібен був не снігохід, а прикріплена до нього ззаду двома еластичними мотузками каністра з бензином. Пальці в синіх рукавицях Говарда Коттрела вхопилися за верхню мотузку й відв'язали її, і тут позаду загарчав жи-воплотний лев — схоже, звук лунав не так зовні, як у голові Діка. По лівій нозі щось сильно шльопнуло — точнісінько як гілка ожини, — і коліно занило від болю: створюючи суглоби, Господь не розраховував на те, що їх будуть згинати під таким кутом, як зараз вивернулася нога Діка. У Геллорана крізь стиснуті зуби вирвався стогін. Тепер левові в будь-який момент може набриднути гра й він нападе, щоб убити.

Він обмацав другу зав’язку. В очі затікала липка кров.

(гарчання! удар!)

Він припав по сідницях, мало не перекинувши Діка й не відтягнувши його від снігохода. Дік заледве втримався — без перебільшення. Потім він відв’язав другу мотузку. Притиснув до себе каністру з бензином, і тут лев завдав чергового удару, перекотивши Діка на спину. Той знову побачив звіра — у темряві, під падаючим снігом, той здавався просто кошмарною тінню, начебто ожила химера. Коли рухомий силует підкрався, здіймаючи лапами хмарки снігу, Геллоран уже відгвинчував ковпачок з каністри. Лев знову подався вперед, ковпачок відвернувся, їдко запахло бензином.

Геллоран став на коліна, і коли тінь опинилася поруч, неймовірно швидко хлюпнув на неї знизу бензином.

Шипіння, фиркання — і тінь відскочила.

— Бензин! — закричав Геллоран ламким, пронизливим голосом. — Зараз я тебе спалю, дитинко! Зачекай, зараз просічеш!

Лев, не перестаючи сердито фиркати, наблизився знову. Геллоран хлюпнув ще, але цього разу звір не здався. Він атакував. Дік радше відчув, ніж побачив, як до його обличчя навскоси наближається морда звіра, і рвонув назад; почасти йому вдалося ухилитися. Однак левова лапа мимохіть зачепила його у верхній частині грудей, і там спалахнув біль. По руці й пальцях потік смертельно холодний бензин — він, булькаючи, лився з каністри, яку Геллоран так і не випустив з рук. Тепер він лежав на сніжному схилі праворуч від снігохода, до якого було кроків десять. Ліворуч сичав, нагадуючи про свою присутність, здоровенний лев. Він знову наступав. Геллоран подумав, що бачить, як смикається туди-сюди хвіст.

Він зубами зірвав із правої руки рукавицю Коттрела, відчувши смак мокрої вовни й бензину. Задерши поділ куртки, він сунув руку в кишеню штанів — там, у глибині, разом із ключами й дріб’язком лежала старенька запальничка «Зіп-по». Він купив її в п’ятдесят четвертому в Німеччині. Одного разу петелька зламалася, Дік повернув запальничку на зіп-повський завод, і там її полагодили задарма, як у рекламі. За якусь долю секунди у свідомості Геллорана потоком з кошмару промайнуло:

(любий Зіппо запальничку крокодил мою ковтнув і у Тихім океані він зараза потонув тут капець мені настане онде вже літак реве затаїлись партизани лев довбешку відірве)

Запальничка не спрацьовувала. Дік із клацанням повернув ковпачок на місце. Лев кинувся на нього, гарчання нагадувало тріск полотна, що рветься. Палець Геллорана чиркнув коліщам запальнички. Іскра. Полум’я.

(моя рука)

Дікова рука, що просочилася бензином, раптом запалала, вогненні язики побігли вгору по рукаві куртки, не боляче, ще не боляче; лев сахнувся від смолоскипа, що раптово спалахнув у нього під носом, дивовижна колихка статуя з живого дерева із очима й пащею подалася назад — занадто пізно.

Морщачись від болю, Геллоран тикнув палаючою рукою у твердий колючий бік.

За мить вогонь охопив тварину з голови до хвоста, перетворивши на похоронне багаття, що звивалося на снігу. Зиґзаґами віддаляючись від Геллорана, ця істота немовби ловила власний хвіст, голосно виючи від болю й люті.

Дік застромив руку глибоко в сніг, збиваючи язики полум'я. Передсмертна агонія лева на мить прикувала до себе його погляд. Потім він звівся на ноги, хапаючи ротом повітря. Рукав куртки Деркіна був вимазаний сажею, але не обгорів, як і Дікова рука. За тридцять ярдів нижче від того місця, де стояв Геллоран, лев перетворився на вогненну кулю. У небо летіли іскри, їх підхоплював і ніс розлючений вітер. На мить жовтогаряче полум'я обрисувало ребра й череп звіра, а потім усе це немовби стиснулося, роз’єдналося й розвалилося, розпалося на окремі палаючі купки.

(начхати, нумо, вперед)

Він підібрав каністру й заледве посунув до снігохода. Свідомість то ненадовго згасала, то спалахувала знову, показуючи йому уривки відеофільму, але жодного разу — цілісної картини. В один із таких моментів Дік зрозумів, що витяг снігохід на колишню колію й сидить на ньому, відсапуючись, не здатний зрушити з місця ще кілька секунд. Іншого разу він заново закріплював каністру, в якій ще збереглася половина вмісту. У голові жахливо стукало — це подіяли пари бензину (і, подумав Геллоран, реакція на сутичку з левом), а з паруючої купки неподалік Дік зрозумів, що його знудило — але коли, пригадати не зумів.

Снігохід, мотор якого ще не охолонув, завівся одразу. Дік тремтячими пальцями повернув кермо і, ризикуючи зламати собі шию, ривками рушив уперед, через що голова розболілася ще дужче. Спершу снігохід водило з боку в бік, начебто за кермом був п’яний, але Дік, піднявшись так, щоб обличчя виявилося вище від вітрового скла, підставив його різкому колючому вітру. Це почасти вивело Геллорана зі ступору. Він додав газу.

(а де інші кущі?)

Цього він не знав, але, принаймні, вдруге його зненацька не застануть.

Перед ним виріс «Оверлук». Освітлені вікна другого поверху відкидали на сніг довгі жовті прямокутники. Ворота, що вели на під’їзну дорогу, були на замку. Геллоран непевно оглянувся й спішився, молячись, щоб ключі виявилися в кишені, щоб не загубилися, коли він витягав запальничку... ні, ось вони. У яскравому світлі фари снігохода він перебрав їх, знайшов потрібний ключ і відкрив навісний замок, упустивши його в сніг. Спершу Дікові здалося, що у ворота однаково не проїде. Ошалівши, він заходився розгрібати сніг біля них руками, не звертаючи уваги на дошкульні поштовхи болю в голові й страх, що один із решти левів, можливо, підповзає ззаду. Зумівши відтягнути стулку воріт на півтора фута, він протиснувся в щілину й натужився. Ворота знехотя підсунулися ще на кілька футів, звільнивши досить місця для снігохода, і Дік провів його на дорогу.

І тут він зрозумів, що попереду, в темряві, щось ворушиться. Усі звірі живоплоту зібралися в купу біля сходів «Оверлука», охороняючи вхід і вихід. Леви стелилися по землі. Собака поставив на нижню сходинку передні лапи.

Геллоран узявся за кермо, і снігохід стрибнув уперед, збиваючи позаду сніг. У квартирі доглядача, почувши високе, схоже на осине, дзижчання мотора, Джек Торренс підвів голову і раптом діловито рушив назад у коридор. Начхати на це стерво. Вона може почекати. Тепер черга брудного ніґера. Брудного ніґера, який пхає носа не в свою справу, лізе, куди не просять. Спершу ніґер, потім син. Він їм покаже. Він їм покаже... що... що він — один із головних менеджерів.

Снігохід за стінами готелю все швидше мчав по дорозі. «Оверлук» неначе стрімко мчав назустріч. В обличчя Гел-лорану летів сніг. Світло фар вихопило з темряви морду вівчарки, її порожні очі, позбавлені очниць.

Потім собака відскочив, залишивши пролом. Напружуючи сили, Геллоран смикнув важіль швидкості, і снігохід, брикаючись, здіймаючи хмари снігу, загрожуючи перевернутися догори дном, описав круту дугу. Багажник ударився об нижні сходинки ґанку й зрикошетив. Геллоран блискавично опинився на снігу й помчав нагору по сходах. Він спіткнувся, упав, підвівся. Зовсім близько за спиною (знову у Діка в голові) пролунало собаче гарчання. Плече куртки щось розпороло, а потім Геллоран опинився на ґанку, у безпеці, він стояв у вузькому проході, який Джек розчистив у заметах. Звірі були занадто великими, щоб пролізти сюди.

Дік дістався до великих двостулкових дверей, що вели у вестибюль, і знову поліз по ключі. Дістаючи їх, він надавив на ручку, і та вільно повернулася. Він штовхнув двері й увійшов.

— Денні! — хрипко крикнув він. — Денні, де ти?

Відповіддю була тиша.

Дік оглянув вестибюль, зиркнув на підніжжя широких сходів, і в нього вирвалося хрипке «ах!». Перемазаний, залитий кров’ю килим. Клаптик рожевого махрового халата. Угору по сходах вів кривавий слід. Поручні теж були в крові.

— Господи, — пробурмотів він і знову крикнув: — Денні! ДЕННІ!

Тиша, що панувала в готелі, здавалася знущальною, вона дражнила луною, яка жила тут споконвіку — прихована, але неодмінна.

(Денні? Хто це Денні? Чи знає тут xmo-небудъ якогось Денні? Денні, Денні, у кого Денні? Хто буде грати в «покрути Денні»? У «накрути Денні хвоста»? Паняй звідси, чорний. Тут ніхто зроду-віку не знав ніякого Денні)

Господи, невже ж він пройшов крізь усе це, щоб спізнитися?

Невже все вже скінчилося?

Стрибаючи через дві сходинки, Дік вибіг по сходах і зупинився на майданчику другого поверху. Кров тяглася до квартири доглядача. Геллоран крокував по короткому коридорчику, і жах розтікався по його жилах, тихенько підбираючись до розуму. Звірі живоплоту — погано, але оце було значно гірше. У душі Дік уже не сумнівався, що виявить, коли дійде до кімнати.

Побачити це він не квапився.

Поки Геллоран піднімався по сходах, Джек ховався в ліфті, і тепер підкрадався до фігури в куртці із засніженим каптуром зі спини — усміхнена примара, вимазана свіжою й запеченою кров’ю. Молоток для роке злетів так високо, як тільки дозволив надривний

(??що, суко, не можу згадати... заколола мене??)

біль у спині.

— Ну, чорномазий, — шепотів Джек. — Я тебе відучу совати носа в чужі справи.

Почувши шепіт, Геллоран почав обертатися, пригинатися, але молоток для роке зі свистом опустився. Каптур куртки недостатньо зм’якшив удар. У голові в Геллорана щось вибухнуло, залишивши шлейф зірочок... а потім усе зникло.

Він похитнувся, притулився до шовковистих шпалер, і Джек ударив знову — цього разу молоток сковзнув убік, роздрібнивши Геллорану вилицю й майже всі зуби з лівого боку. Той безвольно опустився на підлогу.

— Отак, — прошептав Джек. — Отак, маєш.

Де ж Денні? У нього справа до сина, який пхається туди, куди стороннім вхід заборонений.

Хвилини за три на повному тіней четвертому поверсі із брязкотом відкрилися двері ліфта. Джек Торренс був сам. Кабіна зупинилася на півдорозі до дверей, і, щоб вибратися на поверх, Джекові довелося підтягтися. Він звивався від болю. За собою Джек волочив сплющений молоток для роке. Зовні під карнизами вив і ревів вітер. Очі Джека оберталися в очницях. У волоссі кров змішалася з конфеті.

Його син був тут, нагорі. Десь тут. Джек відчував це. Хлопчисько, за яким ніхто не наглядав, міг творити що завгодно: виводити крейдою карлючки на дорогих шовковистих шпалерах, псувати меблі, бити вікна. Хлопець виявився брехуном, шахраєм, і його слід покарати... суворо покарати.

Джек Торренс заледве піднявся.

— Денні? — покликав він. — Денні, ходи сюди на хвилинку. Ти дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов, отримав по заслугах. Як чоловік. Денні? Денні?

54. Тоні

(Денні...)

(Денніііііі...)

Темрява й коридори. Він блукав по темних коридорах, які нагадували ті, що пролягли в готелі «Оверлук», і все-таки невловимо відрізнялися від них. Обклеєні шовковистими шпалерами стіни були такі високі, що навіть витягнувши шию, Денні не вдавалося розгледіти стелю — вона тонула в півмороку. У сутінках височіли замкнені двері. До кожних нижче вічка (у цих гігантських дверях вічка були завбільшки з рушничний приціл) був пригвинчений малюсінький череп зі схрещеними кістками.

І звідкись кликав Тоні.

(Денніііііі...)

Пролунав глухий стукіт, добре знайомий хлопчикові, і хрипкі оддалені крики. Усіх слів розібрати він не міг, але тепер текст був уже відомий. Денні чув його раніше — і у сні, і наяву.

Він зупинився — малюк, який усього три роки тому вибрався з пелюшок, — і спробував визначити, де опинився, де міг опинитися. Хлопчик боявся — але жити цей острах не заважав. Останні два місяці його ні на хвилину не покидав страх, сила якого зростала від постійного занепокоєння до відвертого жаху, що не дає змоги думати. А цей страх жити не заважав. Але Денні хотілося дізнатись, чому з’явився Тоні, чому той кликав його на ім’я в коридорі, що не був ні частиною реального світу, ні частиною країни видінь, де Тоні іноді показував Денні різні речі. То що ж це, де...

— Денні.

Далеко у величезному коридорі темна фігурка Тоні — майже така ж малюсінька, як і сам Денні.

— Де я? — тихо звернувся він до Тоні.

— Спиш, — відповів той. — Спиш у спальні тата й мами.

У голосі Тоні звучав сум.

— Денні, — сказав він. — Твоїй мамі зроблять дуже боляче. Може, й уб’ють. Містера Геллорана теж.

— Ні!

Денні вигукнув це, стримуючи гіркоту й жах, які, здавалося, випромінювало похмуре примарне оточення. Однак у свідомості зринули образи смерті: розпластана по автостраді жаба — дивний відбиток; зламаний татів годинник, що лежить поверх коробки зі сміттям і буде викинутий; могильні плити, під кожною з яких лежить небіжчик; мертва сойка біля телеграфного стовпа; холодні недоїдки, які мама відшкрібала з тарілок, скидаючи в темну пащу відра для сміття.

І все ж хлопчик не міг зрівняти ці прості символи з рухомою складною реальністю своєї матері — вона персоніфікувала його дитяче уявлення про вічність. Вона вже була на світі, коли Денні ще не з’явився, і буде існувати, коли він знову кане в небуття. Можливість власної смерті Денні міг прийняти — він уже стикався з цим, коли потрапив у двісті сімнадцятий.

Але не мамину смерть.

Не татову.

Ніколи.

Він почав боротися, і темний коридор заколихався. Силует Тоні зробився примарним, невиразним.

— Не треба! — кричав Тоні. — Не треба, Денні, не роби цього!

— Вона не вмре! Ні!

— Тоді ти повинен допомогти їй, Денні... зараз ти глибоко у власній свідомості. Там, де я. Я — частина тебе, Денні.

— Ти — Тоні. Ти — не я. Хочу до матусі... до матусі...

— Я не приводив тебе сюди, Денні. Ти сам прийшов. Тому що знав.

— Ні...

— Ти завжди знав, — продовжив Тоні, починаючи підходити ближче. Уперше Тоні почав наближатися до нього. — Ти — глибоко всередині себе, там, куди не проникає ніщо. Ми тут самі, Денні, ненадовго. Це — «Оверлук», куди нікому немає ходу, ніколи. Тут не йдуть жодні годинники. До них не підходить жоден ключ, і їх ніколи не завести. Двері ніколи не відчинялися, а в кімнатах ніколи ніхто не жив. Але довго залишатися тут ти не можеш. Тому що воно насувається.

— Воно... — злякано прошептав Денні. Варто було йому вимовити це, як нерівномірний глухий стукіт зробився немовби голоснішим, наблизився. Жах хлопчика, лише хвилину тому холодний і стриманий, нахлинув з усієї сили. Тепер можна було розібрати слова. Хрипке настирне бурмотіння було лише грубою підробкою під татів голос, це йшов не тато. Тепер Денні зрозумів це. Він знав.

(Ти сам прийшов. Тому що знав.)

— Ой, Тоні, невже це тато? — закричав Денні. — Тато йде за мною?

Тоні не відповів. Але відповідь і не була потрібна. Денні знав. Тут роками тягся нескінченний, схожий на кошмар бал-маскарад. Помалу наростала сила — таємна і негласна, як інтерес до банківського рахунку. Сила, присутність, форма — все це були лише слова, жодне з них не мало значення. Під безліччю масок ховалася одна істота. Тепер же вона десь шукала Денні. Вона ховалася за татовим обличчям, вона наслідувала татів голос, вона одягла татів одяг.

Але це був не тато.

Це був не тато.

— Я повинен їм допомогти! — вигукнув хлопчик.

І отут Тоні опинився просто перед ним, дивитися на нього було однаково, що дивитися на самого себе, десятилітнього, відображеного в чарівному дзеркалі: широко розставлені, дуже темні очі, тверде підборіддя, красиво виліплений рот. Світле, як у матері, волосся, однак риси обличчя повторювали батьківські, немов Тоні — немов Деніел Ентоні Торренс, яким він стане одного чудового дня, — був зупинкою на півдорозі від батька до сина, примарою обох одразу, їхнім сплавом.

— Ти мусиш постаратися допомогти, — сказав Тоні. — Але твій батько... тепер він на боці готелю, Денні. Його тягне туди. Ти теж потрібний готелю, тому що він дуже жадібний.

Тоні пройшов повз нього в тінь.

— Зачекай! — крикнув Денні. — Я... що я можу?..

— Тепер він уже близько, — сказав Тоні, не зупиняючись. — Тобі потрібно тікати... ховатися... триматися від нього подалі. Тримайся подалі.

— Тоні, я не можу!

— Але ти вже почав, — сказав Тоні. — Ти згадаєш те, про що забуь твій батько.

І зник.

Десь зовсім близько почувся холодний голос батька:

— Денні? Можеш виходити, доко. Трохи надаю по попі, ото і все. Ну ж, будь чоловіком, та й по всьому. Вона не потрібна нам, доко. Тільки ти і я, гаразд? Коли із цим невеликим... покаранням буде покінчено, залишимося тільки ми — ти і я.

Денні побіг.

У нього за спиною норов цієї істоти зламаде удавану нормальність:

— Іди сюди, засранцю маленький! Зараз же!

Геть по довгому коридору, важко дихаючи, хапаючи ротом повітря. За ріг. Угору по сходах. Хлопчик біг, а стіни, що були такими високими, такими далекими, поїхали вниз; на невиразній плямі килима під ногами проступило знайоме звивисте плетиво витканих синіх і чорних ліній; двері знову виявилися пронумерованими, за ними тривали нескінченні вечірки, де юрбилися цілі покоління гостей. Повітря навколо начебто мерехтіло, луна знову й знову підхоплювала удари молотка по стінах. Денні немовби проривався крізь тонку оболонку з утроби сну на килим, що застеляє підлогу четвертого поверху біля дверей президентського люкса; поруч закривавленої купи лежали тіла двох чоловіків, одягнених у костюми й вузькі краватки. Пістолетні постріли давно позбавили їх життя, а тепер вони заворушилися перед Денні й звелися на ноги.

Хлопчик набрав повітря, щоб закричати, але промовчав.

(ШНЕСПРАВЖНІ ОБЛИЧЧЯ! НЕСПРАВЖНІ!!!)

Під його поглядом чоловіки вицвіли, як старі фотографії, і зникли.

Однак унизу молоток неспинно лупив по стінах; слабкі звуки ударів плили вгору шахтою ліфта й сходовою кліткою. Керівна сила «Оверлука» в особі батька Денні нипала по другому поверху.

За спиною хлопчика з тоненьким скрипом розчинилися двері.

У коридор висунувся розкладений труп жінки в згнилій шовковій сукні, пожовклі висохлі пальці прикрашали сіро-зелені персні. По обличчю повільно повзали жирні оси.

— Заходь, — прошептала вона Денні, посміхаючись почорнілими губами. — Заходь, станцюємо таааанго...

— Несправжнє обличчя! — прошипів він. — Не з мого часу!

Вона стривожено позадкувала від нього й, поки відступала, розтала і зникла.

— Де ти? — пронизливо кричала істота, але голос і далі лунав тільки в голові хлопчика. Він чув, як істота, що начепила личину Джека, снує по другому поверху... і ще щось.

Високий виючий звук мотора, що наближається.

Тихенько зойкнувши, Денні затамував подих. Що це, чергова маска готелю, нова ілюзія? Чи це Дік? Йому хотілося — страшенно хотілося — вірити, що це по-справжньому. Що це справді Дік, але хлопчик не смів так ризикувати.

Він відступив головним коридором й звернув у бічний прохід, кроки шелестіли по ворсу килима. Як і уві сні, на Денні похмуро дивилися замкнені двері, ось лише зараз він був у реальному світі, де гра догравалася до кінця.

Він звернув праворуч і потрапив у тупик, серце голосно тіпалося в груди. По ногах війнуло жаром. Звичайно, із пічних заслінок. Мабуть, сьогодні — день, коли тато прогріває західне крило і

(ти згадаєш, що забув твій батько.)

Що ж? Ще трішечки, і він збагне. Щось, що може врятувати їх із мамою? Але Тоні сказав, що рятувати доведеться йому самому. То що ж це?

Він опустився на підлогу під стіну, затято наАмагаючись думати. Думати було важко... готель увесь час пробував пролізти до нього в голову... Денні марилася темна безформна фігура, що розмахує молотком, обдирає шпалери... вибиває хмарини вапняного пилу...

— Допоможи, — пробурмотів він. — Тоні, допоможи.

І раптом усвідомив, що в готелі запанувала мертва тиша. Виття мотора припинилося,

(напевно, він був несправжній)

припинилися гучні веселощі, і лише вітер неспинно вив і свистів.

Раптово оживши, загудів ліфт.

Він піднімався. І Денні знав, хто — що — в ньому їхало.

Він миттю схопився на ноги, витріщившись перед себе незрячими очима. Серце стиснула паніка. Чому Тоні послав його на четвертий поверх? Тут він у пастці. Усі двері замкнені.

Горище!

Денні знав, що в готелі є горище. Він приходив туди з татом у той день, коли тато розставляв мишоловки. Але через пацюків тато не дозволив Денні піднятися нагору разом з ним — боявся, як би Денні не покусали. І люк на горище відкривався в стелі короткого коридорчика — останнього в цьому крилі. Біля стіни був довгий ціпок. Цим ціпком тато штовхнув кришку люка, і вона відкрилася. Коли вона пішла нагору, заскреготали противаги й спустилася драбинка. Якщо б можна було забратися туди й втягти драбину за собою...

Десь у лабіринті коридорів за спиною хлопчика зупинився ліфт. З металевим деренчанням стукнули, розчиняючись, двері. І голос — уже не у свідомості малого, а наяву, жахливо реальний — покликав:

— Денні? Денні, ходи сюди на хвилиночку, га? Ти тут дещо накоїв, і я хочу, щоб ти прийшов і отримав по заслугах. Будь чоловіком. Денні? Денні?

Слухняність настільки міцно в’їлася в Денні, що він, як робот, справді зробив два кроки на голос і лише потім зупинився. Пальчики стиснулися в кулаки.

(Несправжній! Фальшиве обличчя, я знаю, хто ти! Знімай маску!)

— Денні! — заревіла істота. — Іди сюдиу щеня! Іди сюди, отримай своє,, будь чоловіком!

Голосне «бум!» — це молоток ударив у стіну. Коли голос знову проревів його ім’я, то звучав уже в іншому місці. Ближче.

Полювання починалося в реальному світі.

Денні побіг. Безшумно торкаючись ногами товстого килима, він біг повз замкнені двері, повз шовковисті візерункові шпалери, повз пригвинчений до стіни біля повороту вогнегасника. Хлопчик завагався, потім пірнув в останній коридорчик. Наприкінці коридорчика виявилися лише двері, зачинені на засув. Бігти було нікуди.

Але ціпок був на місці — він стояв там, де тато залишив його, притуливши до стіни.

Денні схопив ціпок. Він витягнув шию й пильно глянув на люк. Ціпок закінчувався гачком, яким треба було підчіплювати кільце, угвинчене в кришку люка. Треба було...

Із кришки люка звисав новісінький єльський комірний замок. Замок, який Джек Торренс повісив після того, як розставив пастки, — просто на випадок, якщо синові одного чудового дня стрельне в голову залізти туди на розвідку.

Зачинено. Денні обійняв жах.

Істота за його спиною наближалася. Похитуючись, спотикаючись, вона минула президентський люкс. Молоток із лютим свистом розсікав повітря.

Денні притулився спиною до останніх замкнених дверей і почав чекати.

55. Те, про що забули

Венді помалу приходила до тями, сіра завіса витікала геть, змінюючись болем: спина, нога, бік... вона подумала, що не має сил зрушити з місця. Боліли навіть пальці, спершу Венді не розуміла чому.

(бритва, ось чому)

Світле волосся Венді, тепер поплутане й мокре, звисало на очі. Вона відкинула його, і зсередини в тіло встромилися ребра, змусивши її застогнати. Вона розгледіла синьо-білий простір матраца, заплямований кров'ю. Її кров’ю, а може, кров’ю Джека. Несуттєво — однаково кров ще не засохла, значить, відключилася Венді ненадовго. Це мало значення, тому що...

(??чому??)

Тому що...

Спершу Венді згадала дзижчання мотора. На секунду вона тупо зосереджувалася на ньому, а потім запаморочливою, нудотною хвилею повернулася пам’ять, показавши все одразу.

Геллоран. Це повинен бути Геллоран. Бо чого б Джек пішов так раптово, не закінчивши... не прикінчивши її!

Тому що йому не було коли лінуватися. Джекові треба було швидко розшукати Денні і... і зробити свою справу Перш ніж Геллоран зуміє покласти цьому край.

А може, все вже скінчено?

Венді чула виття ліфта, що піднімається.

(О Господи, будь ласка, ні, кров, кров ще свіжа, не дозволь статися непоправному)

Якимось дивом вона знайшла сили встати і, хитаючись, пройти через спальню й руїни вітальні до закритих дверей. Штовхнувши їх, Венді вийшла в коридор.

— Денні! — закричала вона, морщачись від болю в грудях. — Містере Геллоран! Є тут хто-небудь? Хто-небудь?

Укотре зупинився ліфт. Вона почула металевий брязкіт розчинених ривком дверцят, а потім подумала, що чує якісь слова. Може, вона придумала це. Через занадто голосний вітер важко було сказати напевне.

Спираючись об стіну, вона дісталася до кінця короткого коридорчика. Венді вже зібралася звернути за кут, коли вниз по сходовій клітці й шахті ліфта поплив крик, що змусив її остовпіти:

— Денні! Виходь, щеня! Виходь і отримай своє! Будь чоловіком!

Джек. На третьому або четвертому поверсі. Шукає Денні.

Вона звернула за ріг, спіткнулася, мало не впала. У неї перехопило подих. Приблизно за чверть шляху від сходів щось

(хтось?)

лежало під стіною безформною купою. Венді пішла швидше, морщачись щоразу, як вага її тіла тиснула на ушкоджену ногу. Вона розгледіла, що це чоловік, а, присунувшись ближче, зрозуміла, що означало дзижчання мотора.

Містер Геллоран. Усе-таки він приїхав.

Венді обережно опустилася поруч із ним на коліна, шепочучи найпростішу молитву — хай він буде живий, хай! У Геллорана з носа текла кров, а з рота виплеснувся страшний кривавий згусток. Половина обличчя перетворилася на розпухлий ліловий синець. Але, дякувати Богу, Дік дихав. Хрипко, глибоко, аж уся грудна клітка тряслася.

Венді уважно придивилася до нього й широко розплющила очі. Рукав куртки, надягнутої на Геллорана, почорнів і обвуглився. Половина куртки продерта наскрізь. У волоссі запеклася кров, а по шиї вниз збігала страшна, хоч і не глибока, подряпина.

(Господи, що з ним сталося?)

— Деннії — гарчав нагорі хрипкий роздратований голос. — Виходьу щоб тебе!

Зараз часу на роздуми не було. Венді затрясла Геллорана, кривлячи обличчя від гострих спалахів болю в ребрах. Бік відчувався гарячою розчавленою масою.

(А якщо ребра протикають мені легені, коли я ворушуся?)

Але й тут нічого не можна було вдіяти. Якщо Джек розшукає Денні, він уб’є його, заб’є до смерті молотком, як намагався забити Венді.

Тому вона трясла Геллорана, а потім заходилася легенько поплескувати по тій щоці, на якій не було синця.

— Прийдіть до тями, — говорила вона. — Містере Гелло-не, ви повинні прийти до тями. Будь ласка... прошу вас...

Нагорі без утоми стукав молоток — це Джек Торренс розшукував свого сина.

Денні стояв, притулившись до дверей, дивлячись туди, де з’єднувалися коридори. Молоток не перестаючи бив по стінах у рваному ритмі, й удари звучали все голосніше. Істота, що гналася за Денні, пронизливо кричала, вила й лаялася. Сон і ява з’єдналися без єдиного шва.

Істота звернула за ріг.

Те, що відчув Денні, до певної міри було полегшенням. Це не був його батько. Маска обличчя й тіла роздерлася, розповзлась і зробилася атрибутом невдалого жарту. Хіба це тато — це чудовисько із суботньої передачі «Вечірнє шок-шоу», жахлива істота, що обертає очима, горбиться і втягує голову в плечі, а сорочка на ньому просочена кров’ю? Ні, який же це тато!

— Зараз, клянуся Богом, — видихнуло чудовисько. Обтерло губи тремтячою рукою. — Зараз ти довідаєшся, хто тут хазяїн. Побачиш. їм не ти потрібний, а я. Я! Я! — І махнуло подряпаним молотком, двобічна голівка якого вже втратила форму й оббилася від незліченних ударів. Той урізався в стіну, пробивши в шовковистих шпалерах круглу дірку. Вилетіла хмарина вапняного пилу Істота посміхнулася.

— Побачимо, як ти тепер будеш свої фокуси показувати, — пробурмотіло чудовисько. — Я не вчора народився, зрозуміло? І з колиски мене нянька не впускала, Господь свідок. Хлопчику, я маю намір виконати стосовно тебе свій батьківський обов’язок.

Денні сказав:

— Ти не мій тато.

Істота зупинилася. На мить здалася просто розгубленою — начебто точно не знала, хто або що вона таке. Потім рушила далі. Молоток зі свистом ударив по дверях, і вони глухо відгукнулися: «бум!».

— Брешеш, — сказала істота. — Інакше хто ж я такий? У мене дві родимки, у мене пупок чашечкою, у мене навіть інструмент є, хлопче. Запитай маму.

— Ти — маска, — сказав Денні. — Просто несправжнє обличчя. Просто ти не такий мертвий, як інші, ото і знадобився готелю. Але коли він з тобою закінчить, ти перетворишся на порожнє місце. На ніщо. Я не боюся тебе.

— Будеш боятися! — завила істота. Невблаганний молоток опустився, зі свистом врізавшись у килим між ступнями Денні. Хлопчик не відступив.

— Ти оббрехав мене! Ти об’єднався з нею! Ти щось замишляв проти мене! І обманював! Списав на останньому іспиті: — З-під волохатих брів на Денні блиснули очі. У них світилася хитрість божевільного. — Нічого, я й це знайду. Твір десь у підвалі. Я знайду його. Мені пообіцяли, що я зможу дивитися все, що захочу.

Істота знову замахнулася.

— Так, пообіцяли, — погодився Денні. — Але вони брешуть.

Молоток завмер у вищій точці розмаху.

Геллоран почав приходити до тями, і Венді перестала ляскати його по щоках. Хвилину тому вниз по шахті ліфта приплили невиразні, ледь чутні крізь вітер слова: «Ти обманював! Списував на іспиті!» Кричали десь у глибині західного крила. Венді була майже впевнена, що Денні з Дже-ком — на четвертому поверсі, й Джек — те, що вселилося в нього, — знайшов сина. Тепер вони з Геллораном нічого не могли вдіяти.

— Ох, доко, — пробурмотіла вона. Очі застелили сльози.

— Сучий син зламав мені щелепу, — хрипко пробурчав Геллоран. — А голова...

Він намагався сісти. Праве око стрімко перетворювалося на щілинку через ліловий синець, що спухав під ним. Проте Венді він помітив.

— Місіс Торренс...

— Тсссс, — сказала вона.

— Де хлопчик, місіс Торренс?

— На четвертому поверсі, — відповіла вона. — 3 батьком.

— Вони брешуть, — знову повторив Денні. У голові хлопчика щось промайнуло, спалахнувши, як метеор, що згоряє — занадто коротко, занадто яскраво, щоб піймати й утримати цю думку. Від неї залишився тільки хвостик.

(це десь у підвалі)

(ти згадаєш, про що забув батько)

— Ти... ти не можеш так говорити з батьком, — хрипко сказала істота. Молоток затремтів і опустився. — Сам собі робиш гірше, ото і все. По... покарання. Суворе.

Істота п'яно похитнулася й витріщилася на Денні, жаліючи себе до сліз. Жаль почав переростати в ненависть.

— Ти не мій тато, — знову заявив Денні. — А якщо в тобі залишилася хоч крапелька мого тата, вона знає, що вони брешуть. Тут усе — брехня й обман. Як гральні кості, які тато поклав у мою панчоху на Різдво, як ті подарунки, що кладуть на вітрину, — тато сказав, що там усередині нічого нема, ніяких подарунків, лише порожні коробки. Просто показуха, сказав тато. Ти — воно, а не тато. Ти — готель. І коли ти доможешся свого, то нічого не даси моєму татові, тому що занадто любиш себе. І тато це знає. Ти зумів змусити тата напитися Всякої Гидоти, тому що тільки так можна було його здобути. Ти брехун, фальшива морда.

— Брешеш! Брешеш! — Крик вийшов тонким, пронизливим. Молоток скажено засмикався в повітрі.

— Нумо, вдар. Тільки ти ніколи не одержиш від мене того, що тобі потрібно.

Обличчя, у яке дивився Денні, змінилося. Важко сказати як — воно не оплавилося, не облізло. Тіло злегка здригнулося, а потім закривавлені пальці розтиснулися, мов зламані клешні. Молоток випав і глухо стукнувся об килим. Ото і все. Але раптом перед Денні виявився тато, він дивився на хлопчика в смертельній муці й так сумно, що серце малого запалало в грудях. Куточки рота опустилися, вигнулися тремтячим луком.

— Доко, — сказав Джек Торренс. — Тікай. Швидко. І пам’ятай, як я тебе люблю.

— Ні, — сказав Денні.

— Денні, заради Бога...

— Ні, — сказав Денні. Він узяз закривавлену руку батька й поцілував. — Уже майже все.

Геллоран, опираючись спиною об стіну, ривками піднявся на ноги. Вони з Венді витріщилися одне на одного, як моторошна парочка вцілілих після бомбування госпіталю.

— Треба туди, нагору, — сказав він. — Треба йому допомогти.

Біла, як крейда, Венді загнано глянула йому в очі.

— Занадто пізно, — відповіла вона. — Тепер допомогти Денні може тільки він сам.

Минула хвилина, дві. Три. І вони почули, як істота над їхніми головами пронизливо закричала — але цього разу не гнівно, а в смертельному жаху

— Боже милостивий, — прошептав Геллоран, — що відбувається?

— Не знаю, — сказала вона.

— Воно вбило його?

— Не знаю.

Оживаючи, брязнув ліфт. Він поїхав униз, везучи в собі ошалілу істоту, що пронизливо кричала.

Денні стояв, не ворушачись. Йому нікуди було тікати — «Оверлук» був усюди. Хлопчик зрозумів це раптово, повністю, безболісно. Уперше в житті його навідала доросла думка, доросле відчуття, квінтесенція досвіду, набутого ним у цьому поганому місці — сповнений гіркоти висновок:

(мама з татом не можуть мені допомогти, і я залишився сам)

— Іди, — сказав він закривавленому незнайомцеві, що стояв перед ним. — Іди. Забирайся звідси.

Істота нагнулася. Видно було рукоятку ножа, що стирчала зі спини. Пальці знову стиснули молоток, однак замість того, щоб спрямувати удар у Денні, істота обернула своє знаряддя, цілячись твердим боком собі в обличчя.

Денні раптом зрозумів.

А молоток почав підніматися й опускатися, руйнуючи рештки образу Джека Торренса. Істота в коридорі танцюва-

20 “Сяйво"

609

ла лиховісну дивну польку; контрапунктом до човгання ніг звучлли огидні удари молотка, що опускався знову й знову На шпалери хлюпала кров. У повітря, мов клавіші розбитого піаніно, летіли уламки кості. Скільки це тривало, сказати було неможливо, але коли істота знову звернула увагу на Денні, батько хлопчика зник назавжди. Те, що залишилося від його обличчя, перетворилося на дивну рухому композицію, де недбало змішалися в одне безліч облич. Денні розгледів жінку з 217-го номера, чоловіка-пса, голодну, схожу на хлопчика-істоту з цементного кільця...

— Тоді маски геть, — прошептала істота. — Більше ніяких перешкод...

Молоток був занесений востаннє. Вуха Денні заповнило цокання.

— Скажеш ще що-небудь? — запитала істота. — Ти певен, що не хочеш утекти? А може, зіграємо в хованки? Усе, що в нас залишилося, це час, ти ж знаєш. Ціла вічність. А може, закінчимо все це? Теж можна. Зрештою, там святкують без нас.

Чудовисько жадібно посміхнулося, показавши вибиті зуби.

І тут Денні осінило. Ось про що забув батько.

Обличчя хлопчика раптом сповнилося торжества, істота помітила це й здивовано зам'ялася.

— Котел! — пронизливо закричав Денні. — Тиск не скидали ще від ранку! Він росте! Котел вибухне!

По розбитому обличчю істоти, що стояла перед Денні, розлилися жах і розуміння. Її теж осінило. Молоток випав зі стиснутих у кулаки пальців і легенько стукнув об синьо-чотжий килим.

— Котел! — закричала істота. — О ні! Цього не можна допустити! Звичайно ж ні! Ні! Ах ти, щеня кляте! Звичайно ж ні! Ох, ох, ох...

— Так! — люто крикнув Денні у відповідь. Він затряс кулачками перед цією руїною. — Тепер у будь-яку хвилину! Я знаю! Котел, тато забув про котел! І ти теж забув!

— Ні, ох, ні, не можна, не може бути, ти, брудний хлопчиську, я тобі задам, ти в мене отримаєш усе до крапельки, ох, ні, ні...

Істота раптом повернулася до нього спиною й незграбно посунула геть, волочачи ноги. На стіні застрибала, то збільшуючись, то зменшуючись, тінь — але одразу зникла. Крик, як старий серпантин, шлейфом тягнувся за цією істотою.

За хвилину брязнуЛи дверцята ліфта.

Раптом до хлопчика прийшло сяйво,

(мама містер Геллоран Дік для друзів разом живі вони живі треба вибиратися зараз вибухне зараз бабахне просто в небо)

подібне до спекотного, блискучого сонячного світла, і Денні побіг. Нога відкинула з дороги закривавлений безформний молоток для роке. Денні цього не помітив.

Заливаючись слізьми, він біг до сходів.

Треба було вибиратися звідси.

56. Вибух

Як розвивалися події після цього, Геллоран не міг сказати до кінця життя. Він пам'ятав, що повз них униз, не зупиняючись, проїхав ліфт, усередині нього щось було. Але

Дік не зробив спроби розгледіти в ромбик віконця, що це таке — судячи зі звуків, людиною воно не було. За хвилину на сходах почувся тупіт ніг, щось бігло. Спершу Венді Торренс кинулася до Геллорана, а потім зашкутильгала по головному коридору до сходів так швидко, як тільки могла.

— Денні! Денні! Дякувати Богу! Дякувати Богу!

Вона схопила хлопчика й пригорнула до себе, застогнавши від радості й болю одночасно.

(Денні)

Денні подивився на нього з обіймів матері, і Геллоран побачив, як змінився хлопчик. Бліде личко скулилося, очі потемніли, стали бездонними. Він начебто схуд. Побачивши їх поруч, Геллоран подумав, що мати має молодший вигляд, незважаючи на те, як страшно побита.

(Діку... нам треба йти... тікати... звідси... ось-ось...)

Образ: «Оверлук», через дах якого вибивається полум’я. На сніг дощем летять цеглини. Дзвенять пожежні дзвони... не те щоб яка-небудь пожежна команда зуміла дістатися сюди раніше кінця березня. Головне, що проникнуло в його свідомість — те, що це може статися будь-якої миті.

— Добре, — сказав Геллоран. Він рушив до них, спочатку відчувши себе так, начебто плив по глибокій воді. Його почуття рівноваги порушилося, праве око не бажало чітко бачити. Від щелепи до скроні й униз по шиї розходилися жахливі спалахи болю, а щока здавалася великою, як капустина. Але наполегливість хлопчика змусила його рушити з місця, і від цього стало трохи легше.

— Добре? — перепитала Венді. Вона дивилася то на сина, то на Геллорана. — Що значить «добре»?

— Нам треба йти, — сказав Геллоран.

— Я не одягнена... речі...

Денні стрілою вилетів з її обіймів і помчав по коридору. Вона провела сина очима — він саме зник за рогом — і знову подивилася на Геллорана.

— А якщо він повернеться?

— Ваш чоловік?

— Це не Джек, — пробурмотіла Венді. — Джек мертвий. Його вбив цей готель. Цей клятий готель.

Вона вдарила кулаком у стіну й розплакалася від болю в порізаних пальцях.

— Справа в котлі, чи не так?

— Так, мем. Денні каже, що він ось-ось вибухне.

— Добре. — У слові пролунала цілковита приреченість, начебто все вже було вирішено. — Не знаю, чи зможу ще раз спуститися по сходах. Ребра... він зламав мені ребра. І щось у спині. Боляче.

— Зможете, — сказав Геллоран. — Ми встигнемо.

Але раптом він згадав про звірів живоплоту й задумався, що їм робити, якщо ті охороняють вихід. Потім повернувся Денні. Він приніс чоботи, куртку та рукавиці Венді й свою курточку й рукавиці.

— Денні, — сказала мати. — Твої чобітки.

— Занадто пізно, — відповів він, не зводячи з дорослих якихось розпачливо божевільних очей. Хлопчик подивився на Діка, і раптом у голові в Геллорана виник образ годинника під скляним ковпаком, годинника з бальної зали, якого в 1949 році подарував готелю шведський дипломат. Стрілки показували без однієї хвилини північ.

— О Господи, — сказав Геллоран. — Боже милостивий.

Обхопивши Венді однією рукою, Дік підняв її, а іншою рукою пригорнув до себе Денні. І побіг до сходів.

Коли Геллоран здавив зламані ребра, а в спині щось зайшло одне за одне, Венді пронизливо скрикнула від болю, однак Дік не зупинявся. Не відпускаючи їх, він побіг униз по сходах. Одне око було широко розкрите в розпачі, інше запливло, перетворившись на крихітну щілинку. Дік нагадував одноокого пірата, що викрадає заручників, щоб потім одержати за них викуп.

У раптовому осяянні він зрозумів, чому Денні сказав, що занадто пізно. Він відчув, як у підвалі назріває вибух, назріває, щоб роздерти нутро цього клятого будинку.

І помчав, стрілою пролетів по вестибюлю просто до двостулкових дверей.

Чудовисько квапилося по підвалу на слабке жовте світло єдиної лампочки, туди, де була топка. Воно схлипувало від страху. Ще трохи — зовсім трохи, — і воно здобуло б хлопчиська разом з його чудовою, ні з чим не порівнянною силою! Тепер програти не можна було. Цього не можна було допустити. Воно скине тиск у котлі, а потім суворо покарає хлопчиська.

— Не можна! — кричала істота. — О ні, не можна!

Спотикаючись, вона поспішила через кімнату до котла. Половина довгого циліндричного корпуса була аж червона, випромінюючи рівний жар. Котел пихкав, скреготав і, як дивовижна калліопа30, з шипінням випускав в усі боки хмарини пари. Стрілка манометра втекла на дальній кінець шкали.

— Ні, цього не можна допустити! — закричав доглядач-управляючий.

Істота поклала руки — руки Джека Торренса — на вентиль, не звертаючи уваги на запах горілого, який піднявся від обвугленої плоті, коли розпечене колесо потонуло в ній, начебто це був м’який дорожній бруд. Вентиль піддався. Істота з торжествуючим криком відвернула його до упору. З котла із громовим ревом вирвалася пара — немов дружно засичала дюжина драконів. Але перш ніж пара повністю сховала з виду стрілку манометра, та виразно почала відхилятися назад.

— ПЕРЕМОГА! — заволала істота. У гарячому тумані, що піднімався, вона виробляла непристойні па, розмахуючи над головою охопленими полум’ям руками. — ВСТИГ! ПЕРЕМОГА! ВСТИГ! ВСТИГ ВЧАСНО!

Слова, що злилися в пронизливий крик торжества, поглинув руйнівний рев — це вибухнув котел «Оверлука».

Вивалившись із двостулкових дверей, Геллоран проніс обох по канаві, проритій у великому заметі на ґанку. Він чітко бачив звірів — кущі живоплоту, — чіткіше, ніж раніше, і в ту мить, коли він зрозумів, що збулися його найгірші побоювання й звірі перекрили дорогу від ґанку до снігохода, — готель вибухнув. Діку здалося, що все відбулося одразу, хоча пізніше, згадуючи перебіг подій, він зрозумів — такого бути не могло.

Пролунав несильний вибух, що звучав немовби на одній всепроникаючій ноті,

(ВУУУУММММММММММММ...)

після цього в спину вдарило тепле повітря, яке мовби обережно підштовхнуло їх. Подих вибуху скинув усіх трьох із ґанк^, і поки вони летіли в повітрі, у голові Геллорана мигнула поплутана думка:

(ось так повинен почувати себе супермен)

Випустивши Денні й Венді, він врізався в замет. Сніг набився під сорочку й у ніс, і Геллоран невиразно усвідомив, що постраждалій щоці від цього приємно.

Потім він заледве видерся на верхівку замету, не думаючи в цей момент ні про звірів живоплоту, ні про Венді Торренс, ні навіть про хлопчика. Він перевернувся на спину, щоб бачити, як умирає готель.

Вікна «Оверлука» розлетілися. У бальній залі ковпак, що прикривав годинник на камінній полиці, тріснув, розвалився надвоє й упав на підлогу. Годинник перестав цокати; зубчики, стержні, балансир завмерли. Пролунало чи то зітхання, чи шепіт, вилетіла велика хмара пилу. У двісті сімнадцятому ванна раптом розкололася навпіл, випустивши дещицю зеленуватої смердючої води. У президентському люксі раптом спалахнули шпалери. Двері бару «Колорадо» зненацька зірвалися з петель і звалилися на підлогу їдальні. Вогонь потрапив під арку підвалу на великі купи й стопки старих паперів, і ті спалахнули, фиркаючи, як бенгальські вогні. Кипляча вода порскала на язики полум’я, але не гасила їх. Папери скручувалися й чорніли, як осіннє листя, що горить під осиним гніздом. Топка вибухнула й рознесла стельові балки підвалу: ламаючись, вони обсипалися, як кістки динозавра. Нічим не стримуваний газовий пальник, що живив топку, зметнувся ревучим вогненним стовпом крізь тріснуту підлогу вестибюлю. Килимові доріжки на сходах зайнялися й наперегони погнали полум’я до майданчика другого поверху, начебто жадали повідомити надзвичайно приємну звістку. Готель трясла канонада вибухів. У їдальні із тріском і дзенькотом, збиваючи столи, звалилася люстра — двохсотфунтова кришталева бомба. П'ять димарів «Оверлука» вивергнули полум’я до вимоїн у хмарах.

(Ні! Не можна! Не можна! НЕ МОЖНА!)

Істота верещала; верещала, але голосу вже не було — залишилася лише виюча паніка, смерть і прокльони, чутні тільки їй; вона розчинялася, втрачаючи розум і волю; вона рвала павутину й шукала, шукала і не знаходила, вибираючись, втікаючи, ідучи в порожнечу, у ніщо, гинучи...

57. Вихід

Рев струснув весь фасад готелю. Скло з вікон вилетіло на сніг і поблискувало там алмазною крихтою. Фігура жи-воплотуу вигляді собаки, яка кинулася до Денні з матір'ю, позадкувала, розписані тінню під мармур зелені очі стали байдужими, хвіст пірнув під черево, стегна опливли від страху. У голові Геллорана зазвучало її сповнене жаху виття, до якого домішувалося перелякане, здивоване нявчання великих кішок. Заледве звівшись на ноги, щоб підійти до Венді та Денні й допомогти їм, він побачив щось більш жахливе, ніж усе інше: усе ще окутаний снігом кролик скажено бився об сталеву сітку огорожі на дальньому краю дитячого майданчика, і сітка, мов цитра з поганого сну, видзвонювала якусь подобу музики. Тріск і хрускіт тісно зрослих гілок і прутиків, що становили тіло кролика й ламалися, як кістки, долітали навіть сюди.

— Діку! Діку! — закричав Денні. Він намагався підтримати матір, допомогти їй дійти до снігохода. Речі, які він прихопив для неї й для себе, виявилися розкидані між тим місцем, де вони утрьох впали, й тим, де стояли тепер. Геллоран раптом зміркував, що молода жінка одягнена в нічну сорочку й халат, Денні — без курточки, а на вулиці мороз.

(Господи, та вона босоніж)

Борсаючись у снігу, він рушив назад, підбираючи її й Денні куртки, чоботи Венді, рукавиці. Потім побіг назад, до них, час від часу провалюючись вище колін і незграбно вибираючись зі снігу. Венді була страшенно бліда, шия з одного боку — у крові, і ця кров застигала на морозі.

— Не можу, — пробурмотіла вона, навряд чи усвідомлюючи, що діється навколо. — Ні, я... не можу. Вибачте.

Денні підняв на Геллорана благальні очі.

— Усе буде о’кей, — сказав той і знову підхопив Венді. — Ходімо.

Усі троє рушили туди, де снігохід застряг у снігу після розвороту. Геллоран посадив жінку на пасажирське сидіння й накинув на неї куртку. Піднявши ноги Венді, які ще не були відморожені, але холодні, як лід, він добряче розтер їх курточкою Денні, а потім узув у чоботи. Обличчя Венді було білим, як алебастр, затуманені очі напівприкриті повіками, але її починав бити дріж. Геллоран подумав, що це хороша ознака.

Готель за їхніми спинами струсонули три вибухи поспіль. Жовтогаряче полум'я освітило сніг.

Денці наблизив губи до вуха Геллорана й щось прокричав.

— Що?

— Я кажу, вам це потрібно?

Хлопчик показував на червону каністру з бензином, яка косо визирала зі снігу.

— Здається, потрібно.

Дік підняв її й струснув. Бензин там ще був, скільки — він не міг сказати. Він прив’язав каністру до заднього сидіння снігохода. Йому довелося кілька разів обмацати роботу, перш ніж переконався, що все правильно, тому що пальці вже закоцюбнули. Він уперше зміркував, що загубив рукавиці Говарда Коттрела.

(ці я посіяв, але сестра тобі зв’яже дюжину таких, Гобі)

— Залазь! — крикнув Геллоран хлопчикові.

Денні відсахнувся.

— Ми змерзнемо!

— Треба з’їздити до сараю! Там усяка всячина... ковдри... і таке інше. Нумо, лізь до мами за спину!

Денні забрався в снігохід, а Геллоран повернув голову так, щоб можна було прокричати в обличчя Венді:

— Місіс Торренс! Тримайтеся за мене! Зрозуміли? Тримайтеся!

Вона обхопила його й притулилася щокою до спини. Геллоран завів снігохід і обережно повернув рукоятку так, щоб плавно рушити з місця. Жінка ледь трималася, і якби вона зсунулася назад, то випала б сама й своєю вагою скинула

улоичпіс;'

в Вони поїхали. Дік зробив коло, і вони взяли курс на захід, паралельно до готелю. Геллоран додав ходу, щоб потрапити до сараю, обігнувши готель із тилу

На мить їм відкрилася чітка панорама вестибюлю «Оверлука». З розшматованої підлоги бив струмінь палаючого газу, схожий на гігантську свічку з іменинного пирога — яскраво-жовта серединка, облямована мерехтливою блакиттю. У той момент здавалося, що полум’я лише освітлює готель, а не руйнує його. Видно було стійку адміністратора зі срібним дзвіночком, перебивні картинки, що зображували кредитні картки, старомодний касовий апарат, прикрашений завитками, невеликі візерункові килимові покривала, стільці з високими спинками, набиті кінським волосом маленькі подушечки... Денні розгледів диванчик біля каміна, там у день їхнього приїзду — день закриття — сиділи три черниці. Але справжній день закриття був сьогодні.

Потім цю картину загородили замети на ґанку. Ще хвилина — і снігохід заковзав уздовж західного крила готелю. Усе ще було досить світло, щоб бачити, не вмикаючи фару. Тепер палали обидва верхні поверхи, з вікон вистрілювали вогненні прапорці. Блискуча біла фарба почорніла й облазила. Віконниці, що приховували мальовничий вид за вікном президентського люкса, — ті віконниці, які Джек, згідно з отриманими інструкціями, старанно закрив у середині жовтня, — тепер зависли, мов палаючі головешки, а за ними відкрився широкий і темний вибитий провал, схожий на беззубу пащу, роззявлену в останньому беззвучному передсмертному гарчанні.

Венді притулилася обличчям до спини Геллорана, ховаючись від вітру, а Денні точнісінько так само притискався обличчям до спини матері, тому фінал бачив тільки Геллоран — але він ніколи не розповідав про це. Йому здалося, що через вікно президентського люкса вилетів якийсь величезний темний силует, який затінив собою сніжну цілину. Він на мить набув форми гігантської брудної мантильї, і вітер підхопив її, роздер, розірвав на клапті, як старий темний папір. Фігура розлізлась, потрапила в невеликий вир диму й за секунду зникла. Немов її й не було. Але за ті кілька митей, поки жмути похмуро крутились і танцювали, мов світлові плями на негативі, Геллоран пригадав дещо зі свого дитинства... було це років зо п'ятдесят тому, а може, більше. На північ від своєї ферми вони з братом знайшли здоровенне гніздо земляних ос, що втиснулося у вибій під розбитим блискавкою старим деревом. У брата за стрічку на капелюсі був уткнутий бенгальський вогонь, заощаджений аж із четвертого липня. Хлопець витяг його й сунув у гніздо. Воно вибухнуло з голосним «бенґ!» і звідти почулося сердите гудіння, що перетворилося мало не на тихий вереск. Хлопці побігли геть, немов за ними чорти гналися. Геллоран вважав, що в певному сенсі чорти таки були. Того дня, оглядаючись через плече — ось як зараз, — Дік побачив велику темну хмару шершнів, що піднялися в розігріте повітря. Вони то кружляли в єдиному вирі, то розділялися, вишукуючи, що за ворог так учинив з їхнім будинком, щоб їм — єдиному груповому інтелекту — зажалити його на смерть.

Потім та штука в небі пропала — зрештою, це міг бути просто дим або величезний шмат шпалер, — і залишився лише «Оверлук», який похоронним багаттям палав у ревучій горлянці ночі.

Ключ від навісного замка на дверях сараю у зв’язці Геллорана був, але Дік побачив, що він не знадобиться. Двері були відчинені. Відімкнутий замок висів на самому вушку

— Я туди не можу йти, — прошепотів Денні.

— Нічого. Залишайся-но ти з мамою. Туди завжди звалювали старі покривала. Тепер вони, мабуть, поточені міллю, але це все ж краще, ніж змерзнути на смерть. Місіс Торренс, ви ще з нами?

— Не знаю, — відповів бляклий голос. — Мабуть.

— Добре. Я миттю.

— Вертайся швидше, — прошептав Денні. — Будь ласка.

Геллоран кивнув. Він спрямував фару на двері й тепер незграбно пробирався по снігу, відкидаючи перед собою довгу тінь. Він штовхнув двері сараю й увійшов. Покривала так і лежали в кутку, біля набору для роке. Він узяв чотири — від них пахло затхлістю, старістю, й міль, ясна річ, добряче ними посмакувала, — а потім спинився.

Одного молотка для роке не вистачало.

(це ним він мене гепнув?)

Ну, чим його гепнули, значення не мало, адже так? Проте пальці Геллорана піднялися до обличчя й почали обмацувати велику пухлину на щоці. Один удар — і праці дантиста, яка коштувала Дікові шість сотень доларів, наче й не було. Та,

(може, він гепнув мене не цим. може, молоток загубився, або його вкрали, або взяли на пам'ять, зрештою)

по суті, яка різниця? Улітку тут нікому буде грати в роке. Не лише влітку, взагалі ніколи в найближчому майбутньому.

Справді, різниці нема. Ось лише вигляд розставлених у стійці молотків, одного з яких бракувало, немовби зачаровував, захоплював. Дік піймав себе на тому, що думає, як тверда дерев’яна голівка вдаряє по круглій дерев’яній кулі. Бух! Чудовий літній звук. Уявив, як куля котиться по (кістках, крові)

гравію. Ці асоціації викликали спогад про (кістки, кров)

чай з льодом, гамак, панянок у білих солом’яних капелюхах, комарів і

(неслухняних маленьких хлопчиків, які грають не за правилами)

Таке інше. Справді. Приємна гра. Зараз не в моді, але... приємна.

— Діку? — тоненький, збожеволілий і, подумав Геллоран, таки неприємний голосок. — Діку, з тобою все гаразд? Виходь. Будь ласкаї

(нумо, ні/ере, виходь, масса кличе всіх вас)

Рука Діка міцно стиснула ручку молотка. Відчуття виявилося приємним, сподобалося.

(пошкодуєш різок — зіпсуєш дитину)

У мерехтливій, проколотій вогнем темряві погляд Геллорана став безглуздим. А він таки зробить їм обом послугу. Вона вся переламана... їй боляче... і майже у всьому цьому (у всьому)

винен клятий хлопчисько. Справді. Він кинув у вогні власного татуся. Якщо помізкувати, це недалеко втекло від убивства, чорт забирай. Батьковбивство, ось як це називається. Отака гидота.

— Містере Геллоране? — Голос Венді був тихим, слабким, незацоволеним І не занадто сподобався Тел^п^г,

— Діку! — Тепер малюк схлипував від жаху.

Геллоран витяг молоток зі стійки й повернувся на біле

світло, що потоком лилося з фари снігохода. Він нерівними кроками зашаркав по дощатій підлозі сараю, мов пущена заводна іграшка.

Раптом він зупинився, здивовано дивлячись на молоток у своїй руці, і з наростаючим жахом запитав себе: що ж це він задумав? Убивство? Він обмірковував убивство?

На мить начебто всю свідомість Діка заполонив/грубий голос, який слабко нацьковував:

(ну ж бо! нумо, ти, з тремтом у колінах! ні/ере без яєць! убий їх! УБИЙ ОБОХ!)

Тоді з ледь чутним, сповненим жаху криком Дік відкинув молоток за спину. Той зі стуком упав у куток, де лежали покривала, націливши на Геллорана одну з двох голівок, запрошуючи зробити щось мерзотне...

Дік урятувався втечею.

Денні сидів на сидінні снігохода, Венді слабко трималася за нього. Хлопчика трусило мов у лихоманці, обличчя блищало від сліз. Цокаючи зубами, він вимовив:

— Де ти був? Ми злякались!

— Де ж іще лякатися, як не тут, — повільно відповів Геллоран. — Навіть коли це згорить дощенту, ближче, ніж на сто миль, мене до нього підійти не змусиш. Нумо, місіс Торренс, загорніться ось у це. Я допоможу. Ти теж, Денні. Так, щоб став схожий на араба!

Він загорнув Венді у два покривала, спорудивши з одного каптур, щоб прикрити їй голову, і допоміг Денні зав'язати свої, щоб ті не спадали.

— Ну, тепер тримайтеся щосили, — сказав він. — Шлях неблизький, але найгірше тепер уже позаду.

Він об’їхав навколо сараю, а потім спрямував снігохід назад по своєму ж сліду Тепер «Оверлук» перетворився на смолоскип. Полум’я проїло в його боках величезні діри, а всередині запанувало червоне пекло, яке то розгоралося, то притихало. По обвуглених водостоках паруючими водоспа-. дами стікав розталий сніт.

Вони проїхали по газону перед парадним ґанком. Дорога була добре освітлена. Замети світилися яскраво-червоно.

— Погляньте! — закричав Денні, коли перед воротами Геллоран зменшив швидкість. Хлопчик показував пальцем у бік дитячого майданчика.

Усі фігури живоплоту повернулися на свої місця, однак гілки оголилися, потемніли, начебто обпалені. Переплетене мертве суччя у відблисках полум’я застигло. Біля підніжжя фігур, як опалі пелюстки, були розсипані маленькі листочки.

— Вмерли! — з істеричним торжеством вигукував Денні. — Вмерли! Вони вмерли!

— Тсссссс, — сказала Венді. — Усе добре, любий. Усе добре.

— Гей, доко, — сказав Геллоран. — То що, поїдемо в яке-небудь тепленьке місце? Готовий?

— Так, — прошептав Денні. — Давно готовий...

Геллоран протиснувся в щілину між воротами й стовпом.

За мить вони опинилися на дорозі, прямуючи до Сайдвін-дера. Шум мотора снігохода ослаб і загубився в реві вітру. Під його подувом кістяки фігур перетворилися на величезні брязкальця, і вітер тріскотів у їхніх гілках, породжуючи стомлений, тихий, безутішний звук. Вогонь то спалахував, то притихав. Через деякий час після того, як торкотіння снігохода затихло, в «Оверлуку» обвалився дах — спочатку в західному крилі, потім у східному, а ще за кілька секунд — у центральній частині будинку. У заповнену виттям вітру ніч зметнувся по спіралі величезний згусток іскор і палаючих уламків.

Вітер жбурнув купку палаючої черепиці й кілька рейок у двері сараю.

І невдовзі сарай теж зайнявся.

Коли Геллоран зупинився, щоб залити в бак рештки бензину, до Сайдвіндера залишалося ще двадцять миль. Він почав добряче хвилюватися за Венді Торренс — вона немовби відпливала від них. А їхати ще так далеко!

— Діку! — закричав Денні. Залізши на сидіння з ногами, він показував кудись пальцем. — Діку, поглянь! Поглянь! Отам!

Сніг припинився. З-за хмар виглянув срібний долар місяця. Попереду на дорозі виднівся перловий ланцюг вогнів — далеких, але вони рухалися по звивистому серпантину шосе в їхній бік. Вітер на мить затих, і Геллоран почув далеке бурчання, дзижчання моторів. Снігоходи!

Геллоран, Денні й Венді зустрілися з ними за п’ятнадцять хвилин. їм привезли одяг, бренді й лікаря Едмондса.

І тривала пітьма закінчилася.

58. Епілог. Літо

Перевіривши салати, приготовлені учнем, і заглянувши в каструлю з бобами по-домашньому (на цьому тижні вони слугували апетитною закускою), Геллоран зняв фартѵх. пор/‘-сив його на гачок і вислизнув через чорний хід. До того як усерйоз взятися за обід, у нього залишалося приблизно сорок п’ять хвилин.

Це місце називалося «Сторожка Червона стріла» і губилося в горах західного Мена за тридцять миль від містечка Ренджлі. Геллоран вважав, що тутешня контора доволі не-злецька. Роботи не надто багато, чайові пристойні, і поки що жодної страви не відсилали назад. Зовсім непогано, якщо врахувати, що півсезону вже позаду.

Дік пройшов між баром під відкритим небом і басейном (хоча чого це людям кортить купатися в басейні, коли озеро поруч, він не міг собі уявити), перетнув зелене поле, де компанія з чотирьох чоловіків, регочучи, грала в крокет, і піднявся на невеликий насип. Там росли сосни, вітер весело зітхав у їхніх гілках, приносячи аромат хвої й солодкої смоли.

По інший бік насипу серед дерев розсипалися будиночки, що еиходили на озеро. Останній був найкращий, і у квітні, одержавши тут роботу, Геллоран забронював його для двох гостей.

На ґанку із книгою в руках сиділа в кріслі-гойдалці жінка. Геллорана знову вразило, як вона змінилася. Почасти справа була в тому, що хоча все довкола й було зовсім неофіційне, жінка сиділа якось надзвичайно рівно, — але, зрозуміло, до цього спричинявся корсет на спині. У неї виявився зламаний хребет, а ще — троє ребер і кілька внутрішніх ушкоджень. Хребет зростався найдовше, Венді досі носила корсет... звідси і її казенна поза. Але зміна полягала не лише в цьому. Вона тепер мала вигляд старший, була вже не така сміхотлива.

Зараз, коли вона сиділа й читала, Геллоран помітив сумну красу — її не було в день їхньої першої зустрічі, близько дев’яти місяців тому Тоді Венді була ще зовсім дівчиськом. Тепер же перед ним сиділа жінка, людина, яка здійснила вимушену подорож у царство пітьми й, повернувшись, зуміла склеїти шматки заново. Але, подумав Геллоран, вони ніколи не зійдуться так, як раніше. У цьому світі — вже ніколи.

Вона почула кроки й, закриваючи книгу, підняла очі.

— Діку! Привіт! — Вона почала підніматися, й обличчя спотворила легка гримаса болю.

— Ні-ні, сидіть, — сказав він. — Коли я без фрака й білої краватки, то можна без церемоній.

Вона посміхнулася, а Дік піднявся по сходах і сів на ґанок поруч із нею.

— Як справи?

— Прекрасно, — зізнався він. — Сьогодні ввечері спробуйте креветок по-креольськи. Вам сподобається.

— Чудово.

— Де Денні?

— Он там, далі. — Вона показала, і Геллоран побачив на краю пристані маленьку фігурку. Денні був у закасаних до колін джинсах і сорочці в червону смужку. Трохи оддалік на спокійній воді погойдувався поплавець. Час від часу Денні висмикував його, оглядав гачок і грузило й закидав назад.

— Засмагнув, — сказав Геллоран.

— Так. Добряче засмагнув. — Вона ніжно глянула на хлопчика.

Дік дістав сигарету, розім’яв і прикурив. Дим клубами ліниво поплив угору в сонячне пообіднє небо.

— Як щодо цих його снів?

— Краще, — одізвалася Венді. — За цей тиждень тільки раз. Раніше бувало щоночі, іноді по два-три рази. Вибухи. Огорожа з живоплоту. А найчастіше... ну, ви знаєте.

— Ага. Венді, з ним усе буде о’кей.

Вона глянула на Діка.

— Справді? Хотіла б я знати.

Геллоран кивнув.

— Ви обоє... ви обоє вертаєтеся. Може, не такі, як раніше, але живі. Ви вже не ті, що були, обоє. Але це не конче погано.

Вони трохи помовчали. Венді легенько погойдувалася в кріслі-гойдалці, Геллоран курив, поклавши ноги на поручні ґанку. Налетів легкий вітерець, пробіг затишною доріжкою через сосни і ледь скуйовдив Венді волосся. Вона коротко постриглася.

— Я вирішила прийняти пропозицію Ела... містера Шоклі, — повідомила вона.

Геллоран кивнув.

— Робота начебто непогана. Така, що може вам стати цікавою. Коли приступаєте?

— Одразу після Дня праці. Коли ми з Денні виїдемо звідси, то відправимося просто в Меріленд пошукати житло. Знаєте, насправді мене переконала брошурка «Чембер оф Коммерс». Начебто місце придатне для того, щоб дитина там росла. І хотілося б почати працювати до того, як ми задуже вліземо в страховку Джека. Ще залишилося більше сорока тисяч. Якщо правильно вкласти ці гроші, вистачить, щоб послати Денні в коледж, і ще залишиться на якийсь час, поки він не стане на ноги.

Геллоран кивнув.

— Ваша мама?

Вона глянула на нього й блідо посміхнулася.

— Гадаю, Меріленд доволі далеко.

— Не забудете старих друзів, га?

— Денні не дозволить. Ідіть до нього, він чекав увесь день.

— Та і я теж. — Він підвівся, обтрушуючи білі штани кухаря. — Усе у вас буде о’кей. В обох, — повторив він. — Невже не відчуваєте?

Венді підняла очі на Діка, і цього разу посмішка вийшла більш теплою.

— Так, — сказала вона. Взяла його руку й поцілувала. — Іноді мені здається, що так.

— Креветки по-креольськи, — нагадав він, ідучи до сходів. — Не забудьте.

— Не забуду.

Він зійшов униз, пройшов по посиланій гравієм доріжці, що вела до пристані, а потім — по старих дошках на край, де, опустивши ноги в прозору воду, сидів Денні. Далі було озеро, що відображало сосни по берегах. Місцевість тут була гориста, але від старості гори округлились, змаліли від часу. Геллорану вони припали до душі.

— Багато спіймав? — запитав Геллоран, всідаючись поруч із хлопчиком. Він зняв черевик, тоді другий. І, зітхнувши, опустив у прохолодну воду розпашілі ступні.

— Ні. Але зовсім недавно кпюволо.

— Завтра зранку візьмемо човен. Коли, хлопчику мій, тобі хочеться спіймати їстівну рибу, треба вибиратися на середину. Там, далі, велика риба.

— Дуже велика?

Геллоран знизав плечима.

— Ну... акули, мерліни, кити і таке інше.

— Тут немає ніяких китів!

— Ні, синіх, звичайно, нема. Тутешні більше вісімдесяти футів не бувають. Рожеві кити.

— А як же вони можуть потрапити сюди з океану?

Геллоран поклав долоню на світле рудувате волосся хлопчика й скуйовдив його.

— Пливуть пррти течії, хлопче. Ось як.

— Правда?

— Правда.

Вони трохи помовчали, дивлячись на спокійне озеро, а Геллоран думав. Коли він знову подивився на Денні, то побачив, що в очах у малого стоять сльози. Обнявши його, запитав:

— Що таке?

— Нічого, — прошептав Денні.

— Сумуєш за татом, так?

Денні кивнув.

— Ти завжди розумієш.

• 3 куточка правого ока вислизнула сльозинка, вона повільно покотилася вниз по щоці.

— У нас із тобою секретів бути не може, — погодився Геллоран. — Он воно як.

Не зводячи очей з вудки, Денні мовив:

— Іноді хочеться, щоб усе трапилося зі мною. Це я винен. У всьому винен я.

Геллоран сказав:

— Тобі не хочеться говорити про це, коли мама поруч, так?

— Так. Вона хоче забути, що це взагалі сталося. Я теж, але...

— Але не можеш.

— Так.

— Тобі треба поплакати?

Хлопчик спробував відповісти, але слова потонули в схлипах. Він припав головою до плеча Геллорана й заплакав; сльози градом котилися по обличчю. Геллоран мовчки обіймав його. Він знав, хлопчикові ще не раз потрібно буде виплакатися, і Денні пощастило — він поки що такий малий, що йому це вдається. Ті ж сльози, що лікують, ще й обпалюють і картають.

Коли хлопчик трохи заспокоївся, Геллоран сказав:

— Ти із цим упораєшся. Зараз ти так не думаєш, але ти впораєшся. У тебе с...

— Не хочу! — задихнувся Денні, голос ще був хрипким від сліз. — Не хочу, щоб воно в мене було!

— Але воно є, — спокійно сказав Геллоран. — Добре це чи погано, але є. Тебе не запитують, хлопче. Але найгірше позаду. Сяйво може придатися, щоб поговорити зі мною. Коли почнеться чорна смуга, поклич — і я тут як тут.

— Навіть якщо я буду в Меріленді?

— Навіть там.

Вони притихли, спостерігаючи, як поплавець Денні відносить на тридцять футів від краю пристані. Потім Денні ледь чутно мовив:

— Будеш зі мною дружити?

— Поки буду тобі потрібний.

Хлопчик міцно обняв його, і Геллоран стиснув його у відповідь.

— Денні. Послухай мене. Що я тобі зараз скажу — скажу один-єдиний раз, більше ніколи ти цього не почуєш. Деякі речі не варто говорити жодному шестилітці на світі; ось лише те, що має бути, не завжди збігається з тим, що є насправді. Життя — штука жорстока, Денні, йому на нас начхати. Не те щоб воно ненавиділо нас... ні, але й любити нас воно теж не поспішає. У житті трапляються страшні речі, і пояснити їх ніхто не може. Хороші люди вмирають страшною болісною смертю, і залишаються їхні рідні, які люблять їх, залишаються самі-самісінькі. Іноді здається, начебто тільки погані люди як сир у маслі живуть і болячка до них не пристає. Життя тебе не любить — зате любить мама... і я теж. Ти сумуєш за татом. Ось як відчуєш, що повинен за ним поплакати, — лізь у шафу або під ковдру й реви, поки все не виплачеш. Ось як повинен чинити хороший син. Тільки навчися давати собі з цим раду. Ось твоя справа в нашому жорсткому світі: зберігати живою свою любов і триматися, що б не сталося. Зберися, подумай, що все гаразд, — і так тримайся!

— Добре, — прошептав Денні. — Хочеш, наступного літа я знову до тебе приїду... якщо можна. Наступного літа мені виповниться сім.

— А мені — шістдесят два. І я так обійму тебе, аж мізки з вух полізуть. Але давай спершу проживемо одне літо, а вже тоді візьмемося за наступне.

— (Укей. — Він подивився на Геллорана. — Діку?

— Гмм?

— Ти ж довго не вмреш, так?

— Не переймайся, я на той світ не збираюся, а ти?

— Ні, сер. Я...

— Клює, синку. — Дік показав туди, де під водою зник червоно-білий поплавець. Він вискочив, поблискуючи, а потім знову пірнув.

— Гей! — зойкнув Денні.

Венді зійшла вниз і тепер приєдналася до них, зупинившись у Денні за спиною.

— Що там? — запитала вона. — Щука?

— Ні, мем, — відповів Геллоран. — По-моєму, це рожевий кит.

Вудка зігнулася. Денні потягнув, і довга райдужна риба, описавши сяючу мерехтливу параболу, знову зникла.

Стримуючи хвилювання, Денні несамовито змотував жилку

— Діку, допоможи! Піймав! Піймав! Допоможи!

Геллоран розсміявся.

— Ти й сам чудово впораєшся, чоловіче. Не знаю, рожевий це кит чи форель, але зайвою ця рибка не буде. Вона неабияк згодиться.

Він обійняв Денні за плечі, і хлопчик помалу витяг рибу па берег. Венді сіла по інший бік від Денні... так вони й сиділи втрьох на краю причалу, у прохменях пообіднього сонця.

Загрузка...