Частина третя Осине гніздо

Розділ чотирнадцятий На даху

«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво!»

Джек Торренс вилаявся цими словами через біль водночас з подивом, ляснувши правою рукою собі по синій джинсовій робочій сорочці, збиваючи велику, повільну осу, що вже встигла його ужалити. Відтак він якомога хутчіш подряпався вгору по даху, оглядаючись через плече, чи не здіймаються на битву брати і сестри цієї оси з гнізда, яке він щойно був розкрив. Якщо так, справи погані; гніздо містилося між ним і його драбиною, а ляда, що вела на горище, була замкнена зсередини. Відстань від даху до забетонованої тераси між готелем і галявиною становила сімдесят футів[88].

Прозоре повітря над гніздом залишалося спокійним, незрушеним. Джек з огидою присвиснув крізь зуби, осідлав вершечок даху й оглянув собі вказівний палець на правій руці. Той уже напухав, тож Джек вирішив, що варто спробувати пробратися повз гніздо до драбини, де він зміг би спуститися вниз і прикласти до нього лід.

Було двадцяте жовтня. Венді разом із Денні поїхала до Сайдвіндера готельним пікапом (старим, розхлябаним «доджем», який, проте, залишався надійнішим за їхній тепер уже геть засапаний і, схоже, невиліковний «фольксваген»), аби придбати три галони молока та трохи скупитися до Різдва. Скуповуватися було ніби зарано, але хтозна, коли тут все замете снігом. Короткі снігопади уже траплялися, і дорога вниз від «Оверлука» у деяких місцях була слизькою від наморозків.

Утім, ця осінь була ледь не надприродно гарною. Всі три тижні, що вони пробули тут, одному золотому дню приходив на зміну наступний золотий день. Свіжі тридцятиградусні ранки поступалися денній температурі трохи вище шістдесяти[89] — ідеально для такої роботи, як лазити по положистому західному схилу даху й міняти ґонт. Джек щиро признався Венді, що міг би закінчити цю роботу чотири дні тому, але він не бачив нагальної потреби поспішати. Панорама звідси відкривалася мальовнича, перевершуючи навіть вид з Президентського люкса. Що важливіше, сама ця робота була заспокійливою. На даху він відчував, як загоюються його рани останніх трьох років. На даху він відчував умиротворення. Ті три роки починали здаватися буйним кошмаром.

Покрівля дуже прогнила, деякі з ґонтин позсовувало буревіями останньої зими. Він їх відривав повністю і, кидаючи за край, гукав «Стережися, бомби!», не бажаючи, щоби вдарило Денні, якщо той там десь тиняється. Він якраз витягував зіпсовану ізоляційну прокладку, коли його дістала оса.

Іронія полягала в тому, що кожного разу, вилазячи на дах, він сам собі нагадував, що треба пильнувати, чи нема де гнізд; і ту димову шашку він прихопив якраз на такий випадок. Але цього ранку тиша і спокій були такими всеохопними, що це приспало його пильність. Він знову перебував у світі тієї п’єси, яку поволі писав, зважуючи в голові, над якою сценою буде працювати сьогодні ввечері. П’єса просувалася дуже непогано, і, хоча Венді висловилась скупо, він знав, що їй подобається. Його заціпило на вирішальній сцені між директором школи, садистом Денкером і своїм юним героєм Ґері Бенсоном ще в останні півроку в Стовінгтоні, коли відчайдушне бажання випити було таким сильним, що він ледве міг зосередитися на проведенні уроків, не кажучи вже про свої позакласні літературні амбіції.

Але в останні дванадцять вечорів, коли він сідав перед офісної моделі машинкою «Андервуд», яку позичив у головному офісі внизу, заціпеніння зникало з-під його пальців таким же магічним чином, як розчиняється цукрова вата на губах. Він майже без зусиль розібрався з внутрішніми пружинами в характері Денкера, що йому завжди не вдавалося, і відповідно він наново переписав більшість другого акту, змусивши його розвиватися навкруг нової сцени. І дедалі ясніше уявлявся розвиток третього акту, який якраз і крутився в його голові, коли цим розмислам край поклала оса. Він гадав, що зможе накидати його начорно протягом двох тижнів, а всю п’єсу завершити начисто під новий рік.

У нього був агент у Нью-Йорку, крута рудоволоса жінка на ім’я Філліс Сендлер, яка курила «Герберт Тарейтон»[90], пила з паперового стаканчика «Джим Бім» і вважала, що літературне сонце як зійшло, так і закотилося в особі Шона О’Кейсі[91]. Вона вже була продала три оповідання Джека, включно з тим, що опублікував «Ескваєр». Він уже писав їй про свою п’єсу, яку назвав «Маленька школа», розповівши про центральний конфлікт між Денкером, колись талановитим школярем, який не справдив сподівань, перетворившись на брутального звіра-директора приватної підготовчої школи в Новій Англії початку двадцятого століття, і Ґері Бенсоном, учнем, у якому він бачить молодшу версію самого себе. Філліс відповіла, висловивши своє зацікавлення і напоумлення йому — перш ніж всідатися за п’єсу, прочитати О’Кейсі. Потім, уже на початку цього року, вона написала знову, питаючись, де ж збіса та його п’єса? Він відповів іронічно-сухим листом, де пояснював, що «Маленька школа» на невизначений строк — а можливо, і безстроково — затрималася між рукою і папером «в тій цікавій інтелектуальній пустелі Гобі, що відома як авторське заціпеніння». Але тепер скидалося на те, що вона зможе врешті отримати цю п’єсу. Буде з неї щось дійсно путнє і чи побачить вона театральну сцену — то вже інша справа. Але скидалося на те, що його все те не дуже й обходило. Певним чином йому вчувалося, ніби сама ця п’єса, загалом, є ступором, колосальним символом тих поганих років у Стовінгтонській школі, шлюбу, під яким він ледь не підвів риску, наче нарваний пацан за кермом старої розхлябаної тарадайки, нелюдського нападу на власного сина, пригоди з Джорджем Гетфілдом на парковці, того інциденту, що його він тепер не міг вважати просто звичайним раптовим спалахом руйнівної нестриманості. Тепер йому здавалося, що почасти його алкогольна проблема розвинулася з неусвідомленого бажання звільнитися від Стовінгтону і тієї стабільності, що, як він відчував, душить будь-який його творчий порив. Пити він припинив, але прагнення бути вільним залишалося таким же потужним. Звідси й Джордж Гетфілд. Тепер усе, що лишилося від тих днів, — ця п’єса на столі в їхній з Венді спальні, а коли її буде завершено й відіслано до Нью-Йорка, до мізерної агенції пані Філліс, от тоді він зможе розпочати щось інше. Не роман, знову борсатися три роки в болоті покладеного самому собі завдання — до такого він ще не був готовим, а от нові оповідання, це напевне. Можливо, навіть цілу збірку.

Обережно рачкуючи на долонях і колінках, Джек поповз донизу повз демаркаційну лінію, де новий зелений ґонт «Бьорд»[92] поступався тій ділянці даху, яку він лише перед тим закінчив розчищати. Він дістався краю лівіше відкритого ним осиного гнізда і з острахом посунувся до нього, готовий, якщо припече, зразу позадкувати й спритно зіслизнути долі по своїй драбині.

Нахилившись над місцем, де він витягнув прокладку, Джек туди зазирнув.

Гніздо було втулене у проміжку між старою прокладкою і внутрішнім шаром брусів три на п’ять. А збіса ж величеньким воно було. На Джекове око, ця сірувата паперова куля могла мати чи не фути зо два у промірі. Форма в гнізда не була ідеально круглою, через те що проміжок між прокладкою і дошками був занадто вузьким, але він подумав, що ці малі тварючки все одно зробили варту поваги роботу. Поверхня гнізда кишіла обважнілими, повільними комахами. То були великі, підступні особини, не звичайні «жовтоспинки», які менші розмірами й спокійніші, а схоже, що шершні. Похолодання зробило їх загальмованими, нетямущими, але Джек, котрий ще з дитинства мав знайомство з осами, вирішив, що він щасливець, оскільки відбувся лише одним укусом. А якби, подумав він, Уллману заманулося робити цю справу серед літа, той робітник, що відірвав би саме цей шматок прокладки, отримав би збіса пекельний сюрприз. Ще б пак. Коли на тебе разом приземляється дюжина шершнів і жалить тобі обличчя, і руки, і плечі, жалить тобі ноги просто крізь штани, цілком можливо забути, що ти перебуваєш на висоті сімдесяти футів. Поки намагатимешся від них відкараскатися, можеш легко дати сторчака з даху. І все через отаких-от манюнь, найбільші з яких дорівнюють хіба половині довжини недогризка олівця.

Десь він читав — у недільному випуску газети чи в якомусь популярному журналі, — що сім відсотків смертельних випадків під час автокатастроф не мають пояснення. Жодних технічних несправностей, жодного перевищення швидкості, жодного алкоголю, жодної поганої погоди. Просто один автомобіль розбивається на пустельному відтинку шляху, є один загиблий, водій, нездатний розповісти, що ж таке з ним трапилося. У тій статті ще було інтерв’ю з дорожнім патрульним, який теоретично припускав, що причиною багатьох з цих так званих «нло аварій» стають комахи в машині. Оси, якась бджола, можливо, навіть павук або метелик. Водій сахається, намагається пристукнути комаху або відчинити вікно, щоб її випустити. Можливо, комаха його кусає. Ймовірно, водій втрачає управління. Що б там не було, тут тобі бах! І кінець… А комаха, зазвичай абсолютно неушкоджена, відлітає з веселим дзижчанням з задимленої руїни в пошуках зеленіших пасовищ. Джек згадав, що патрульний обстоював думку, що патологоанатомам варто під час розтину таких жертв шукати сліди комашиної отрути.

Зараз, задивившись на це гніздо, він подумав, що воно могло б слугувати придатним символом того, через що він пройшов (і через що він протаскав заручниками найрідніших йому людей), і водночас стати призвісткою кращого майбуття. Як інакше можна було б пояснити все те, що відбулося з ним? Оскільки він усе ще вважав, що весь спектр його стовінгтонських невдач має розглядатися з Джеком Торренсом у ролі пасивної дійової особи. Не він керував подіями, події керували ним. Серед стовінгтонських викладачів він знав купу, двоє з них якраз з факультету мови й літератури, що були справжніми пияками. Той же Зак Танні мав звичку під вечір суботи прихопити ціле барило пива, завалити його на всю ніч у снігову кучугуру на задньому дворі, а потім, у неділю, він вицмулював його, до чорта, майже до дна, дивлячись по телевізору футбольні матчі й старі фільми. Проте впродовж тижня Зак залишався тверезим, мов той суддя, — хіба що вряди-годи слабенький коктейль за обідом.

Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони потребували товариства одне одного, як два відщепенці, що все ще залишаються достатньо соціальними, аби воліти топитися не поодинці, а разом. Лише їхнє море містило не сіль, а спирт, от і все. Задивившись на ос, як вони повільно повзають у своїх інстинктивних справах, перед тим як їх бізнес прикриє зима, вбивши всіх, окрім королеви, котра западе у сплячку, він просунувся іще далі. Він і досі алкоголік, і завжди ним буде, а почалося це, либонь, з тієї шкільної вечірки в десятому класі, коли він випив уперше. Це ніяк не було пов’язано із завзятістю чи етичністю пияцтва, з силою або слабкістю його власного характеру. Десь усередині нього містився зламаний самовимикач або захисне реле, і його, відтоді як він опинився під тиском Стовінгтону, хоч-не-хоч потаскало донизу, спершу поволі, а далі з прискоренням. Законний спуск по слизькому, а на дні — понівечений, нічий велосипед і син зі зламаною рукою. Джек Торренс у пасивнім режимі. І з його дратівливістю те саме. Усе життя він безуспішно намагався з нею боротися. Він пам’ятав як його, семирічного, нашльопала сусідка за те, що він грався з сірниками. Він тоді розізлився й кидонув каменюкою на проїжджу машину. Це побачив його батько і, осатанілий, напустився на малого Джекі. Він налупив йому зад до червоного… а тоді ще й поставив синець під оком. А коли батько, з бурчанням, пішов у хату подивитися, що там є по телевізору, Джек побачив бродячого собаку й копняком збив його в рівчак. Пару дюжин бійок було в початковій школі, ще більше в середній, які, попри його гарні оцінки, забезпечили два тимчасових виключення і безліч залишень після уроків. Почасти випускним клапаном слугував футбол, хоча він абсолютно чітко пам’ятав, що ледь не кожну хвилину кожної гри він провадив у стані крайньої розлюченості, сприймаючи кожен блок чи підкат супротивників як особисту образу. Він був добрим гравцем, котрий і в свої юніорські, і в старші роки за опитуваннями тренерів потрапляв до складу уявної команди «зірок», і абсолютно точно знав, що мусить дякувати за це своїй прикрій вдачі… або клясти її. Він не отримував насолоди від футболу. Кожна гра була змаганням через неприязнь.

Та, попри все це, він не почувався мерзотником. Він не почувався підлим. Він завжди сприймав себе як Джека Торренса, доброго насправді хлопця, якому лише треба колись навчитися долати власний норов, поки той не завів його в якусь халепу. Так само йому хотілося навчитися долати своє пияцтво. Але він був емоційним алкоголіком не меншою мірою, аніж фізичним, — поза всякими сумнівами, обидва були пов’язані разом десь глибоко всередині нього, там, куди й заглядати навряд чи схочеться. Для нього не мало великого значення, чи переплітаються десь докорінні причини, а чи вони роздільні, соціологічні вони чи психологічні. Йому доводилося мати справу з їх наслідками: прочуханками й побиттями від свого старого, тимчасовими виключеннями зі школи, намаганнями пояснити подерту шкільну форму сваркою на ігровому майданчику, а пізніше з похміллям, повільним розчиненням того клею, завдяки якому тримався купи його шлюб, самотнім велосипедним колесом, шпиці якого стирчать у небо, зламаною рукою Денні. І з Джорджем Гетфілдом, звичайно.

Йому здавалося, ніби він мимовіль встромив руку у Велике Осине Гніздо Життя. Сам образ був дешевим. Але на яскраву модельку реальності, як гадалося Джеку, той був придатним. У розпал літа він просунув руку крізь зогнилу ізоляційну прокладку, і тепер його долоню й цілком усю руку пожирав священний, праведний вогонь, руйнуючи свідомі думки, роблячи недійсною саму ідею цивілізованої поведінки. Чи може бодай хтось очікувати від вас поведінки мислячої людини, коли ви рукою напоролися на розжарені до червоності циганські голки? Чи можна очікувати від вас життя в любові з вашими найближчими і найдорожчими, коли розлючена бура хмара здійнялася з діри в тканині буття (та тканина здавалася вам такою безневинною) і цілить прямо на вас. Чи можна покладати на вас відповідальність за ваші дії, коли ви очманіло біжите по спадистому даху на висоті сімдесяти футів над землею, мчите, не знаючи куди, не пам’ятаючи, що ваші панічно спотикливі ноги можуть привести вас туди, де ви можете, просто перечепившись об ринву, пролетіти шкереберть сімдесят футів до своєї загибелі на бетоні внизу? Джек не вважав, що можна. Коли ви мимовіль встромили руку в осине гніздо, ви не уклали угоди з дияволом про відмову від власної цивілізованої сутності з її атрибутами — любов’ю, повагою і честю. Просто з вами так трапилося. Пасивно, без опору, ви перестали бути істотою розумною, а стали істотою з оголеними нервами; за п’ять веселих секунд ви перетворилися з людини з університетською освітою на виючу мавпу.

Він подумав про Джорджа Гетфілда.

Високий, розпатланий блондин, Джордж був майже визивно вродливим хлопцем. У своїх тісних, витертих джинсах і стовінгтонському спортивному светрі з безжурно закоченими по лікті рукавами, які демонстрували його засмаглі руки, той нагадував Джеку молодого Роберта Редфорда[93], і він сумнівався, щоб у Джорджа були якісь труднощі з укладанням до ліжка дівчат — не більші за ті, які мав десятьма роками раніше той іще молодий футбольний чорт Джек Торренс. Він міг би чесно сказати, що не відчував ревнощів до Джорджа, не заздрив його симпатичній зовнішності; фактично, він майже несвідомо почав убачати в Джорджі фізичну інкарнацію героя своєї п’єси Ґері Бенсона, що виступав прямою протилежністю похмурому, сутулому, старіючому Денкеру, який так сильно зненавидів Ґері. Але він сам, Джек Торренс, ніколи не мав щодо Джорджа таких почуттів. Якби мав, він про це знав би. Він був цього цілком певен.

На уроках Джордж сачкував. Футбольна і бейсбольна зірка Стовінгтону, він вибрав собі доволі необтяжливу навчальну програму і задовольнявся оцінками «С» й подеколи «B» з історії чи ботаніки. Він був запальним супротивником на полі, але вітруватим типом ледаща в класній кімнаті. Джеку знайомий був такий тип, здебільшого з часів власного навчання в середній школі і коледжі, аніж зі свого викладацького досвіду, що був поки що другорядним. Просто Джордж Гетфілд був бездумним качком. У класі він міг являти собою спокійну, пасивну фігуру, але коли прикладався потрібний набір стимулів до змагальності (як ті електроди до скронь Франкенштайнового монстра), він міг перетворитися на нищівну машину.

Якось у січні Джордж, разом з парою дюжин інших учнів, був спробував потрапити в дискусійну команду. Джекові він пояснив цілком відверто. Батько в нього юрист, спеціаліст з корпоративного права, й він хоче, щоби син пішов за його прикладом. Джордж, який не відчував палкого бажання робити бодай щось інше, з ним погодився. Оцінки він мав не найкращі, проте це ж, зрештою, була усього лиш підготовча школа і часу ще залишалося достатньо. Якби «можливо стане» перетворилося на «мусить стати», його батько міг потягнути за деякі ниточки. Власні атлетичні таланти Джорджа могли відкрити перед ним й інші двері. Але Браян Гетфілд гадав, що його син має потрапити до дискусійної команди. Це гарна практика, а заразом і те, на що звертають увагу приймальні ради юридичних закладів. Отже, Джордж почав брати участь у дискусіях, а наприкінці березня Джек виключив його з команди.

Під кінець тієї зими внутрішньокомандні дискусії вже розпалили вогник у змагальницькій душі Джорджа Гетфілда. Він став нещадно упертим диспутантом, що люто обстоював свою позицію «за» або «проти». Не важило, чи то йшлося про легалізацію марихуани, чи про відновлення смертної кари, чи про податкові знижки для розробників збіднених нафтових родовищ. Джордж набрався красномовності і був достатньо безпринципним, щоби щиро не перейматися, на чиєму він боці, — рідкісна, як було відомо Джорджу, й цінована якість навіть серед диспутантів найвищого рівня. Душі істинного політичного авантюрника та істинного диспутанта недалеко відстоять одна від одної, і та й та азартно прагнуть власної користі. Ну, то й непогано.

Але Джордж Гетфілд заїкався.

Цей недолік аніскільки не проявлявся в класі, де Джордж завжди був спокійним і підібраним (хоч би він виконав своє домашнє завдання, хоч ні), і, звісно, цього не було помітно на стовінгтонських спортивних полях, де балакучість не вважається доблестю, а інколи тебе навіть можуть видалити з гри за зайві сперечання.

Коли Джордж сильно заводився під час дебатів, от тоді-то й виринала на поверхню його заїкуватість. Що дужче він збуджувався, то гірше ставало. А коли він відчував, що заганяє опонента в глухий кут, між його центрами мовлення й ротом угніжджувалося щось на кшталт розумової мисливської пропасниці, він міг навіть зовсім задубіти, а час за таймером збігав. На це було болісно дивитися.

«Т-т-тож я г-г-га-д-д-даю, ми мусимо сказати, що ф-ф-факти у ви-и-и-пад-д-дку, навед-д-деному містером Д-д-дорскі, є зас-с-старілими, про що с-с-свідчать нед-д-давні рі-і-ішення, п-п-под-д-дані у…»

Лунав дзвоник, і Джордж рвучко обертався, люто вирячившись на Джека, котрий сидів біля таймера. У такі моменти обличчя Джорджа спалахувало, рука спазматично жмакала нотатки.

Джек тримав Джорджа ще довго після того, як позбавився більшості очевидних зануд, сподіваючись, що той направиться. Йому запам’ятався один вечір, десь за тиждень перед тим, як він, згнітивши серце, рубонув по живому. Джордж затримався після того, як всі уже пішли, а тоді сердито заявив Джорджу:

— Ви п-п-перевели таймер наперед.

Джек підняв голову від паперів, які якраз засовував до портфеля:

— Джордже, що це ти таке говориш?

— Я н-н-не отримав цілком пок-к-кладені мені п-п-п’ять хвилин. Ви його перевели наперед. Я д-д-дивився на год-д-динник.

— Годинник і таймер можуть іти трохи в різнобій, Джордже, але я й пальцем не торкався того клятого таймера. Чесне скаутське.

— Т-т-торкалися!

Від агресивності Джорджа, невідступного «я-бороню-свої-права» у його погляді спалахнув власний норов Джека. Він уже два місяці, як не випив ані краплі, два довжезних місяці, тож був дражливим. Він зробив останнє зусилля себе стримати:

— Я тебе запевняю, Джордже, що не робив цього. Це все твоя заїкуватість. Ти маєш якесь уявлення, в чому її причина? У класі ти ж не заїкаєшся.

— Я н-н-не з-з-заїк-к-куватий!

— Тихіше.

— Ви хоч-ч-чете мене д-д-дістати! Ви н-н-не хоч-ч-чете мене у вашій ч-ч-чортовій ком-м-манді!

— Тихіше, я сказав. Нумо, обговоримо це тверезо.

— Н-н-нахер ц-ц-це все!

— Джордже, якби ти зміг контролювати своє заїкання, я був би радий тебе залишити. Ти добре готуєшся до кожного практичного заняття і добре орієнтуєшся в історії питання, отже, тебе рідко можна заскочити. Але все це не має значення, якщо ти не можеш контролювати своє…

— Я н-н-нік-к-коли н-н-не заїкався! — закричав він. — Ц-ц-це все ви! Як-к-кби хтось ін-н-нший вів диск-к-кусійну к-к-команду, я б міг…

Джеків норов учергове потяг його на манівці.

— Джордже, з тебе ніколи не вийде юрист, корпоративний чи будь-який, якщо ти не зможеш це контролювати. Право — це не футбол. Двогодинне тренування щовечора тут не допоможе. Що ти робитимеш, станеш перед радою директорів і почнеш: «А т-т-тепер, д-д-джентльмени, щодо цього п-п-позову?»

Раптом у нього спалахнуло обличчя, ні, не зі злості, а від сорому через власну жорстокість. Не дорослий чоловік стояв перед ним, а сімнадцятирічний хлопець, який стикнувся з першою у своєму житті поразкою і, можливо, питався єдино приступним йому способом у Джека поради, як йому з цим упоратися.

Джордж кинув на нього останній, розлючений погляд, його губи криво смикалися, спотикливо вибулькуючи скупчені за ними слова:

— В-в-ви, п-п-перес-с-ставили його наперед! В-в-ви н-н-ненавидите мене, б-б-бо ви з-з-знаєте… в-в-ви з-з-знаєте… з-з-з…

Щось нерозбірливо викрикнувши, він метнувся з кімнати, бахнувши за собою дверима так, що аж армоване скло загриміло в рамі. Джек залишився стояти там, відчуваючи, радше ніж чуючи, відлуння Джорджевих «адідасів» у порожньому холі. Усе ще в полоні власного норову й сорому за своє передражнювання Джорджевого заїкання, він спершу подумав з якоюсь хворобливою втіхою: це вперше в житті Джордж Гетфілд не зміг отримати того, що йому забажалося. Уперше пішло щось не так, і цьому не могли зарадити всі гроші його татуся. Неможливо дати хабара центру мовлення. Неможливо пообіцяти язику щотижневу набавку п’ятдесят доларів і бонус на Різдво, якщо той погодиться перестати затинатися, мов голка програвача у калічній доріжці грамплатівки. А потім ту втіху просто поховало в соромі, і він уже почувався так, як після того коли зламав руку Денні.

«Боже милостивий, я ж не сучий виродок. Не доведи, Господи».

Така нездорова радість з відступу Джорджа була більш характерною для Денкера в п’єсі, аніж для Джека Торренса, її автора.

«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»

Бо він знає що?

Що б він міг знати такого про Джорджа Торренса, що змусило б його ненавидіти цього хлопця? Що в нього попереду лежить ціле майбуття? Що він зовнішньо трохи нагадує Роберта Редфорда і всі балачки між дівчатами припиняються, коли він, стрибаючи в басейні з трампліна, робить подвійне зворотне сальто? Що у європейський футбол і бейсбол він грає з тією природною грацією, якої неможливо навчитись?

Смішно. Абсолютно абсурдно. Він ні в чому не заздрив Джорджеві Гетфілду. Направду кажучи, нещасна заїкуватість Джорджа переживалася ним гірше, ніж самим Джорджем, бо з того дійсно міг вийти чудовий диспутант. І якби Джек перевів таймер наперед — а він цього, звісно ж, не робив, — це могло б трапитися через те, що йому разом з іншими членами команди було ніяково від старанної безпорадності Джорджа, вони страждали від цього так, як можна страждати, коли деякі зі слів своєї промови забуває доповідач на вечорі зустрічі випускників. Якби він перевів той таймер наперед, це могло трапитися хіба що… заради того, щоби милосердно покласти кінець Джорджевим стражданням.

Але він не переводив таймера наперед. Щодо цього він мав цілковиту певність.

За тиждень він виключив Джорджа і цього разу не втрачав самовладання. Усі крики й погрози надходили з боку хлопця. Приблизно через тиждень після того він посеред практичного заняття в його класі пішов на стоянку, аби забрати з «фольксвагена» стос необхідних книжок, які він залишив у багажнику, і там уздрів Джорджа: той укляк на одному коліні, довге біляве волосся метлялося йому перед обличчям, а в руці він тримав мисливський ніж. Він якраз пиляв у «фольксвагена» праву передню шину. Задні колеса вже були почикрижені, і «жук» присів на спущених колесах, наче якийсь малий, зморений песик.

Джекові почервоніло в очах, він дуже мало що запам’ятав з сутички, яка за тим трапилася. Він пам’ятав дике гарчання, яке видавало, здається, його власне горло: «Гаразд, Джордже. Якщо тобі так подобається, то йди-но сюди, отримаєш кару».

Він пам’ятав, як Джордж поглянув угору, переляканий, заціпенілий. Як він промовив: «Містере Торренс…» — немов сподіваючись сказати, що це просто помилка, що, коли він тут опинився, шини вже були спущені, а він просто вичищав грязь з протекторів переднього колеса вістрям мисливського ножа, що він його випадково мав при собі і…

Джек, виставивши поперед себе кулаки, ринувся вперед, здається, він при тому посміхався. Проте певності щодо цього він не мав.

Останнє, що він запам’ятав, це як Джордж піднімає ніж зі словами: «Краще не наближайтесь…»

А далі вже була місіс Стронг, викладачка французької, яка тримала Джека за руки і з плачем кричала: «Припиніть, Джеку! Припиніть! Ви його вб’єте!»

Він, мружачись, роззирнувся навкруги. Мисливський ніж незагрозливо виблискував на асфальті за чотири ярди віддалік. «Фольксваген», його бідний, старий, пошарпаний «жук», ветеран багатьох диких опівнічних п’яних поїздок, сидів на трьох спущених лапах. На правому передньому крилі він побачив свіжий вибій, і там, посеред того вибою, було щось — чи то червона фарба, чи то кров. На якусь мить він збентежився, зринула думка

(господи-ісусе, еле, ми його таки збили)

з тієї, іншої ночі. Потім його очі перемістились на Джорджа: той, приголомшено кліпаючи очима, лежав на асфальті. Його дискусійна група висипала надвір, діти купчилися біля дверей, втупившись поглядами у Джорджа. На його обличчі видно було кров, яка натекла з голови, де серед волосся малася якась подряпина, схоже що невеличка, але кров текла у Джорджа ще й з вуха, а це не виключало можливості струсу мозку. Джордж зробив спробу підвестися, і Джек, рвучко звільнившись від місіс Стронг, рушив до нього. Джордж зіщулився.

Джек, поклавши долоні йому на груди, штовхнув Джорджа назад, на асфальт.

— Лежи тихо, — сказав він. — Не намагайся рухатись.

Він обернувся до місіс Стронг, яка з жахом дивилася на них обох:

— Підіть покличте шкільного лікаря, будь-ласка, місіс Стронг.

Вона розвернулася й мерщій кинулася в бік офісного корпусу. Аж тоді він подивився на свою дискусійну групу, він прямо дивився дітям в очі, бо знову став відповідальним, став цілком самим собою, а коли він був самим собою, не існувало добрішого парубка у всьому штаті Вермонт. Звісно ж, вони це знали.

— Зараз можете йти додому, — повідомив він їм спокійно. — Зустрінемося знову завтра.

Але на кінець тижня шестеро з його диспутантів вибули з команди, включно з двома першокласними, але це, звісно, не мало для нього великого значення, оскільки на тоді його вже було поінформовано, що він також вибуває з учителів.

Проте якось йому вдалося утриматися від пляшки, а це було вже неабищо, гадав він.

І він не мав ненависті до Джорджа Гетфілда. У цьому він був упевнений. Не він щось вдіяв, йому було заподіяно.

«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»

Але нічого він не знав. Нічого. Він готовий був присягтися перед престолом Господа Вседержителя так само, як присягнувся б, що перевів той таймер наперед не більше, ніж на одну хвилину. І то не через ненависть, а з жалості.

Дві оси мляво повзали по даху поряд з дірою в ізоляційній прокладці.

Він спостерігав за ними, допоки вони не розправили свої аеродинамічно непевні, але на диво ефективні крильця і важко дзиґонули геть між сонячне світло жовтня, мабуть чи не щоб ужалити когось іще. Бог визнав за потрібне дарувати їм жала, і Джек припускав, що вони просто мусять їх до когось застосовувати.

Скільки він тут просидів, дивлячись на цю діру з її неприємним сюрпризом усередині, ворушачи попіл старих гріхів? Він подивився собі на годинник. Майже півгодини.

Він опустився до краю даху, перекинув через нього одну ногу й шарудів там, поки його ступня на знайшла верхній щабель драбини, зразу нижче піддашка. Йому треба було сходити до реманентного сараю, де він на верхній полиці, подалі від Денні, був заховав димову шашку. Він її забере, знову підніметься нагору, і тоді вже вони отримають сюрприз. Тебе можуть вкусити, але й ти сам також можеш вкусити навзаєм. Він у це вірив щиро. За дві години відтепер це гніздо перетвориться всього лиш на жований папір, і Денні, якщо захоче, зможе забрати його собі до кімнати — у Джека було таке в його кімнаті, коли він сам був малим, воно завжди ледь чутно припахало дров’яним димом і бензином. Денні може тримати його просто біля узголів’я свого ліжка. Шкоди йому від цього буде.

— Мені вже легше.

Звук власного голосу, що упевнено пролунав серед денної тиші, підбадьорив його, хоча він і не збирався щось промовляти вголос. Йому дійсно полегшало. Виявилося можливим перейти від інерційності до дієвості, щоби сприймати те, що тебе мало не зводило з розуму, як нейтральну цінність, яка викликає не більш як нерегулярний теоретичний інтерес. І якщо існувало місце, де це могло відбутися, воно було саме тут.

Він спустився по драбині, щоби взяти димову шашку. Буде їм кара. Вони заплатять за те, що його ужалили.

Розділ п’ятнадцятий На передньому подвір’ї

Два тижні тому в нетрях реманентного складу Джек знайшов пофарбоване на біле величезне плетене крісло і притягнув його на ґанок, попри зауваження Венді, що це попросту найогидніша річ з усіх, які вона бачила у своєму житті. Він якраз сидів у цьому кріслі, насолоджуючись читанням книжки Е.Л. Доктороу «Ласкаво просимо до Важких Часів»[94], коли по під’їзній алеї заторохтів готельний пікап з його жінкою й сином.

Венді зупинила машину на розворотному майданчику, хвацько газонувши двигуном і зразу ж його вимкнувши. Єдиний задній вогник пікапа погас. Скидаючи оберти, двигун сердито побурчав і врешті зупинився. Джек підвівся зі свого крісла і подріботів донизу їх зустріти.

— Привіт, татку! — гукнув Денні і кинувся вгору по схилу. В одній руці він тримав якусь коробку. — Подивися, що мені купила мама!

Джек підхопив сина, двічі крутонувся, тримаючи його на руках, і сердечно поцілував в губи.

— Джек Торренс, Юджин О’Ніл свого покоління, американський Шекспір![95] — усміхаючись, проголосила Венді. — Яким вас вітром доля занесла у ці віддалені й високі гори?

— Несила вже було мені терпіти сонмища простолюду, міледі, — відповів він, хапаючи її в обійми. Вони поцілувалися. — Як вам подорожувалося?

— Дуже добре. Денні жалівся, що я його повсякчас смикаю, але я жодного разу не заглухла і… ой, Джеку, ти все там закінчив!

Вона дивилася на дах, і Денні теж перевів очі за її поглядом. Коли він побачив на західному крилі покрівлі «Оверлука» широкий клапоть свіжого ґонту світлішого зеленого кольору, ніж решта даху, лиця хлопчика торкнулася ледь помітна похмурість. Потім він опустив очі вниз, на коробку в своїх руках, і його обличчя знов прояснішало. Ночами його знов і знов у всій їх первісній виразності навідували ті картини, які йому був показав Тоні, але при сонячному світлі дня на них було легше не зважати.

— Поглянь, татуню, поглянь-но.

Джек взяв коробку з рук сина. То була модель машини, однієї з тих карикатур Великого Татуся Рота[96], щодо яких Денні колись виявляв велике захоплення. Цей екземпляр називався Лиховісним Ліловим Жуком, і на коробці був зображений великий пурпурний «фольксваген» з довгими задніми крилами-фарами від купе-кабріолета «кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, який скажено мчав по ґрунтовому треку. Крізь люк у даху «фольксвагена», вчепившись далеко внизу руками в кермо, стирчав велетенський бородавчатий монстр з виряченими очима, маніяцьким вищиром і в нацупленому задом наперед велетенському картузі якоїсь англійської гоночної команди.

Венді до нього посміхалася, і Джек їй підморгнув.

— Оце-то мені й подобається в тобі, доку, — сказав Джек, віддаючи коробку назад. — Твій смак тяжіє до всього стриманого, тверезого, меланхолійного. Воістину ти дитя мого лона.

— Мамуня сказала, що ти допоможеш мені її зібрати, тільки-но я зможу прочитати всю першу книжечку про Діка і Джейн[97].

— Тоді це мусить статися десь під кінець цього тижня, — сказав Джек. — А що ще є в цьому вашому гарненькому пікапі, мем?

— Ні-ні, — вхопила вона його за руку й потягла назад. — Не підглядати. Є там дещо для тебе. Ми з Денні це занесемо досередини. А ти можеш взяти молоко. Воно в кабіні, на підлозі.

— Ото і все, на що я тобі потрібен, — схлипнув Джек, ляскаючи себе долонею по лобі. — Просто тягловий кінь, звичайна худоба польова. Тягни сюди, тягни туди, тягни будь-куди.

— Просто затягніть молоко до кухні, містере.

— Це вже занадто, — скрикнув він і повалився на землю, а Денні стояв над ним і хихотів.

— Ану підводься, ти, бугаю, — ткнула його носком своєї кросівки Венді.

— Бачиш? — звернувся той до Денні, — вона мене назвала бугаєм. Ти свідок.

— Свідок, свідок! — радісно погодився Денні і з розгону перестрибнув свого розпростертого долі батька.

Джек сів.

— О, до речі, друзяко. У мене для тебе теж дещо є. Там, на ґанку, біля попільниці.

— А що там?

— Забув. Піди й подивися.

Джек підвівся, і вони вдвох з дружиною стояли, дивлячись, як Денні помчав угору по моріжку, а потім по ґанку, заразом перестрибуючи по дві сходинки. Він обійняв Венді за талію.

— Ти щаслива, бейбі?

Вона значуще подивилася на нього:

— Я зараз найщасливіша, відтоді як ми побралися.

— Це правда?

— Свята правда.

Він міцно обхопив її:

— Я тебе кохаю.

Вона пригорнула його навзаєм, зворушена. Ці слова ніколи не були дешевими у вустах Джека Торренса, вона могла б точно порахувати, скільки разів вона їх від нього чула, як до весілля, так і після, для цього їй вистачило би пальців на двох руках.

— Я тебе теж кохаю.

— Матусю, матусю, — схвильовано нагукував уже з ґанку Денні. — Іди-но подивися! Ого! Оце круть!

— Що там таке? — запитала в Джека Венді, уже коли вони, рука в руці, вирушили зі стоянки вгору.

— Забув, — відповів той.

— Ох, ти своє ще отримаєш, — штовхнула вона його ліктем у бік. — От сам побачиш.

— Я так і сподівався, що отримаю цієї ночі, — зауважив він, і вона розсміялася. Наступної миті він спитав: — А Денні щасливий, як ти гадаєш?

— Тобі краще знати. Це ж ти з ним провадиш вечорами довгі балачки перед сном.

— Та йдеться зазвичай про те, ким він хоче стати, коли виросте, або чи існує насправді Санта-Клаус. Схоже, на нього чекає велике розчарування. Гадаю, його старий приятель Скотт уже був устиг закласти основу для девальвації цієї фігури. А щодо «Оверлука», ні, він мені поки що майже нічого про нього не казав.

— Мені також, — відгукнулася вона. Вони вже долали сходи ґанку. — Але більшість часу він поводиться дуже тихо. І мені здається, що він схуд, Джеку, так-так, дійсно.

— Просто він росте.

Денні стояв до них спиною. Він щось роздивлявся на столі біля Джекового крісла, але Венді не було видно, що саме.

— Він тепер і не їсть, як слід. А колись же метав, як той паровий екскаватор. Пам’ятаєш, іще минулого року?

— Вони всі збавляють, — промовив він з сумнівом. — Здається, я про це читав у Спока[98]. От виповниться йому сім, почне знову молотити двома виделками одночасно.

Вони зупинилися на верхній сходинці.

— А ще він багато сил віддає тим читанкам, — сказала вона. — Я розумію, він хоче навчитися, щоби порадувати нас… тебе тобто, — додала вона мимохіть.

— Себе порадувати, перш за все, — уточнив Джек. — Я його зовсім до цього не примушував. Фактично, я не бажав би, аби він витрачав на це так багато сил.

— Як ти гадаєш, дурна я буду, якщо запишу його на медогляд? Там, у Сайдвіндері, є лікар загальної практики, молодий чоловік, судячи з того, що мені розказувала касирка в супермаркеті…

— Трохи нервуєш через наближення снігопаду, чи не так?

Вона знизала плечима:

— Мабуть. Якщо ти вважаєш, що це дурня…

— Ні, не вважаю. Фактично, можеш записати нас усіх трьох. Отримаємо відмінні медичні довідки і тоді зможемо спокійно спати ночами.

— Я сьогодні ж нас запишу, — сказала вона.

— Ма! Подивися, мамуню!

Син підбіг до неї з якоюсь великою сірою річчю в руках, і на одну жахливо-кумедну секунду Венді здалося, що то мозок. Побачивши ж, чим воно є насправді, вона інстинктивно відсахнулася.

Джек обхопив її однією рукою:

— Усе гаразд. Тутешніх мешканців, котрі не відлетіли геть, було витрушено. Я використав димову шашку.

Вона дивилася на велике осине гніздо в руках свого сина, але не торкалась його.

— Ти певен, що воно безпечне?

— Цілком. У мене було таке, коли я був малим. Мені його тато подарував. Денні, хочеш віднести його до своєї кімнати?

— Йо! Зараз же!

Хлопчик розвернувся й метнувся крізь двостулкові двері. Вони чули приглушений тупіт його ніг по головних сходах.

— Отже, там, нагорі, були оси? — спитала вона. — Тебе вжалило?

— Де моє «Пурпурове серце»? — перепитав він, виставляючи напоказ пальця[99].

Пухлина вже почала спадати, але Венді достатньо над нею поохкала і навіть ніжно її цьомкнула.

— А жало ти витяг?

— Оси не залишають жала. То бджоли. У тих жала з зазублинами. А в ос жала гладенькі. Оце-то й робить їх такими небезпечними. Вони можуть жалити знову і знову.

— Джеку, ти цілком певний, що йому безпечно тримати в себе те гніздо?

— Я виконав усі інструкції щодо тієї шашки. Та штука гарантовано вбиває геть усіх комах протягом двох годин, а сама потім безслідно випаровується.

— Я їх ненавиджу, — сказала вона.

— Кого… ос?

— Усіх, хто кусаються, — відповіла вона. Її долоні зімкнулись на ліктях, руки навхрест лягли їй на груди.

— Я теж, — сказав він і обійняв її.

Розділ шістнадцятий Денні

Венді чула, як далі по коридору, у спальні, принесена знизу Джеком друкарська машинка то вибухово оживає секунд на тридцять, то замовкає на пару хвилин, щоби потім знову видати коротку чергу. Немов слухаєш кулеметну стрілянину з якогось оточеного доту. Для її вух це звучало музикою; Джек не творив так наполегливо від другого року їхнього шлюбу, коли він написав оте оповідання, яке потім придбав «Ескваєр». Він казав, що, на його думку, п’єсу хоч так, хоч сяк, а буде закінчено під кінець цього року і тоді він візьметься до чогось нового. Казав, що його не хвилює, чи викличе бодай-якийсь ажіотаж «Маленька школа», коли Філліс показуватиме її там і там, не хвилює, якщо п’єса кане в забуття, не залишивши по собі й сліду, і всьому цьому Венді вірила також. Уже сам процес його писання подавав їй надзвичайну надію, і не тому, що вона очікувала чогось неймовірного від цієї п’єси, а тому, що таким чином її чоловік начебто поволі причиняв гігантські двері кімнати, повної монстрів. Він уже доволі довгенько налягав плечем на ці двері, і ось вони врешті гойднулися, щоби зачинитися.

Кожний натиснутий ним клавіш причиняв їх щільніше.

— Поглянь, Джеку, поглянь.

Денні сидів нахилений над першою з тих п’яти пошарпаних читанок, що їх Джек був відкопав, нещадно відкидаючи нарите, у незліченних секонд-генд-книгарнях Боулдера. Вони мусили піднести Денні зразу до рівня читання другокласника, що, як вона про те сказала Джекові, здається їй надто амбіційною програмою. Син у них розумненький, вони це знали, але помилковим було б підпихувати його вперед занадто швидко. Джек погодився. Жодного пхання не застосовуватиметься. Але якщо дитина сприйматиме все на льоту, вони до цього будуть готовими. І тепер вона загадувалася, а чи не виявиться Джек і тут неправим?

Скидалося на те, що підготовлений чотирма роками «Сезам-стрит» і трьома роками «Електричної компанії»[100], Денні вловлює все ледь не з лячною швидкістю. Це її непокоїло. На полиці вгорі лежали планер і детекторний радіоприймач Денні, а він занурювався в ці невинні книжечки так, ніби від навчання читання залежало його життя. В інтимному і затишному світлі довгошийої лампи, яку вони поставили в його кімнаті, маленьке личко сина виглядало більш напруженим і блідішим, аніж їй це могло подобатися. Він ставився до всього дуже серйозно: як до читання, так і до тих вправ, що їх цілими аркушами для нього складав тато. Зображення яблука і груші. Внизу великими друкованими літерами акуратним почерком Джека написано слово яблуко. Обведи колом правильну картинку — ту, яка відповідає цьому слову. І їхній син вдивлявся, переводячи погляд з картинок на слово, губи його ворушилися, вимовляючи, а насправді з потом вичавлюючи з себе це слово. І от він уже вміє затиснутим у пухкенькому кулачку товстелезним червоним олівцем самостійно написати майже три дюжини слів.

Палець Денні повільно сунувся вздовж слів у читанці. Над текстом містилася напівзабута Венді картинка, яка нагадала їй часи власного навчання в початковій школі дев’ятнадцять років тому. Хлопчик, що регоче, з кучерявим каштановим волоссям. Дівчинка в короткій сукенці, з білявими локонами, зі стрибалкою в одній руці. Грайливий песик біжить за великим червоним гумовим м’ячем. Знайома першокласникам трійця. Дік, Джейн і Джип.

— Дивися, біжить Джип, — повільно читав Денні. — Біжи, Джипе, біжи, біжи. — Він зробив паузу, посунувши палець на рядок нижче. — Дивися… — Він нахилився ще нижче, вже мало не торкаючись носом сторінки. — Дивися…

— Не так близько, доку, — промовила м’яко Венді. — Так можна зіпсувати собі очі. Так…

— Не підказуй мені! — різко скинувся він. Голос стривожений. — Не підказуй мені, мамуню. Я сам впораюсь!

— Гаразд, любий, — погодилася вона. — Але це не має великого значення. Справді, не має.

Не зважаючи, Денні нахилився знову. На його обличчі був той вираз, який зазвичай можна побачити під час вступних іспитів в актовому залі будь-якого коледжу. Їй це подобалося дедалі менше й менше.

— Дивися… ме. Ме. ’. Я. Че. Дивися, ме-ме-я-че? М’яч! — Раптова переможність. Шаленість. Ця шаленість в його голосі її лякала. — Дивися, м’яч!

— Так, правильно, — сказала вона. — Любий, я гадаю, на сьогодні вже достатньо.

— Ще пару сторінок, мамуню? Будь ласочка?

— Ні, доку, — вона рішуче закрила книжечку в червоній обкладинці. — Пора до ліжка.

— Будь ласочка?

— Не дратуй мене, Денні. Матуся втомилася.

— Гаразд, — проте він так само пожадливо дивився на читанку.

— Піди поцілуй батька, а тоді вмийся. Не забудь почистити зуби.

— Йо.

Він побрів, зсутулений маленький хлопчик у піжамних колготках і просторому фланелевому светрі з футбольним м’ячем спереду і написом ПАТРІОТИ НОВОЇ АНГЛІЇ на спині[101].

Замовкла машинка Джека, і вона почула сердечне «цмок»: «На добраніч, татку».

— Доброї ночі, доку. Як просуваються твої справи?

— Добре. Матуся змусила мене зупинитися.

— Матуся права. Уже перейшло за пів на дев’яту. Ти до ванної?

— Йо.

— Добре. Бо в тебе вже картоплиння з вух росте. І цибуля, і морква, і часник, і…

Гиготіння Денні віддалилося, а потім обірвалося, рішуче пристукнуте дверима ванної кімнати. Джек з Венді не дотримувалися у власних туалетних відправах якоїсь потайливості, але Денні у ванній волів приватності. Ще одна ознака — а вони множилися безперервно, — що поряд з ними інша людина, а не просто перезнятий через копірку двійник когось з них чи комбінація їх обох. Від цього їй було трохи сумно. Колись її дитина стане для неї чужинцем і вона стане для нього чужою… але не такою чужинкою, якою стала для неї її власна матір. Благаю, Господи, нехай у нас так не станеться. Дозволь йому вирости й не перестати любити свою матір.

Джекова машинка знову розпочала свою хаотичну стрілянину.

Залишившись сидіти на стільці поряд зі столиком, за яким читав Денні, вона блукала очима по його кімнаті. Крило планера було дбайливо полагоджено. Великий стіл сина було захаращено стосами книжок-картинок і книжок-розмальовок, старих коміксів про Людину-Павука з напіввідірваними обкладинками, «Крайолами» й навалених безладною купою «Брусків Лінкольна»[102]. Модель «фольксвагена», обережно поставлена поверх цих дрібніших речей, спочивала з усе ще недоторканою целофановою обгорткою. Син з батьком почнуть її складати разом завтра ввечері або ввечері наступного дня, якщо Денні продовжуватиме в тому ж темпі, але аж ніяк не наприкінці тижня. Акуратно пришпилені до стін, там висіли його картинки з Вінні-Пухом, Іа-Іа та Кристофером Робіном, котрим, як вона гадала, доволі скоро на зміну прийдуть плакати й фотографії обкурених рок-співаків. Від невинності до досвіду[103]. Людська природа, бейбі. Хапай і гарчи. І їй так само від усього цього було сумно. Наступного року він уже піде до школи і вона втратить щонайменше половину його, а може, й більше, на користь його друзів. Якийсь час вони з Джеком намагалися зачати ще одну дитину, коли, як їм здавалося, справи у Стовінгтоні йшли добре, але тепер вона знову була на пігулках. Усе таке непевне. Бозна, де вони можуть опинитися через дев’ять місяців.

Її погляд упав на осине гніздо.

Воно займало най-найпочесніше місце в кімнаті Денні, покоячись на великій пластиковій тарелі на тім столику, що стояв біля його ліжка. Їй воно не подобалося, нехай навіть і порожнє. Їй невиразно майнуло, а раптом там можуть бути мікроби, вона подумала було спитати у Джека, але потім вирішила, що той її висміє. Але завтра вона спитає про це в лікаря, якщо їй трапиться момент, коли в кабінеті не буде Джека. Їй було гидко від самої лиш думки про те, що ця вибудована з жуйки і слини безлічі чужорідних істот річ лежить за якийсь фут від голови її сплячого сина.

У ванній усе ще шуміла вода, тож вона підвелася й пішла до великої спальні подивитися, чи там усе гаразд. Джек не підняв голови; занурений у створюваний ним світ, він тупився очима в машинку, в його зубах стирчала сигарета з закушеним фільтром.

Вона легенько постукала в зачинені двері ванної кімнати.

— З тобою все гаразд, доку? Ти там не заснув?

Без відповіді.

— Денні?

Без відповіді. Вона спробувала двері. Вони були замкнені.

— Денні?

Вона вже почала непокоїтися. Тривожила відсутність будь-яких звуків, окрім рівномірного шуму текучої води.

— Денні? Відчини двері, любий.

Без відповіді.

— Денні!

— Заради Бога, Венді, невже ти збираєшся цілу ніч гатити в ті двері?

— Денні замкнувся у ванній і не відповідає мені!

Джек обійшов кругом столу, вигляд мав роздратований. Він стукнув у двері раз, сильно.

— Відкривай, Денні. Досить гратися.

Без відповіді.

Джек постукав сильніше.

— Припини дуркувати, доку. Спати, значить час спати. Якщо зараз же не відчиниш, нашльопаю.

«Він ледь стримує свій норов», — подумала вона і ще дужче злякалася. Навіть сердячись, він жодного разу не торкнувся Денні після того вечора два роки тому, але цієї миті голос у нього прозвучав достатньо сердито, щоби дійшло до такого.

— Денні, любий… — почала вона.

Без відповіді. Тільки шум води.

— Денні, якщо ти змусиш мене виламати цей замок, я тобі гарантую, що цю ніч спати тобі доведеться на животі, — пригрозив Джек.

Нічого.

— Ламай, — сказала вона, і раптом їй стало важко говорити. — Швидше.

Він задер ногу і сильно вгатив ступнею в двері, правіше ручки. Замок там був кволий; він піддався тієї ж миті, і двері розчахнулися, вдарившись об кахляну стіну ванної й відскочивши півшляху назад.

— Денні! — не своїм голосом закричала вона.

Відкрита на повну потужність вода бігла в раковину. Поряд з нею тюбик «Креста» з відкрученим ковпачком[104]. Поодаль, на краю ванни сидів Денні з безвільно затиснутою в лівому кулачку зубною щіткою, з губами, вкритими тонким шаром пастової піни. Він, немов у трансі, вдивлявся у дзеркало на дверцятах аптечної шафки, яка висіла над умивальником. На його обличчі застиг вираз отупілого жаху, і спершу вона подумала, що в нього якийсь епілептичний припадок, що він проковтнув язик.

— Денні!

Денні не відповів. З його горла виходили утробні звуки.

Потім її штурхонуло вбік з такою силою, що вона врізалася у вішак для рушників, і перед хлопчиком укляк на колінах Джек.

— Денні, — покликав він. — Денні, Денні! — клацнув він пальцями перед порожніми очима сина.

— А-аякже, — промовив Денні. — Турнірна гра. Удар. Нррр…

— Денні…

— Роук! — вимовив Денні раптом глибоким, майже чоловічим голосом. — Роук. Удар. Молоток для роуку… має дві головки. Гаааааа

— Ох, Джеку, Боже мій, що з ним трапилося?

Джек ухопив хлопчика під лікті й сильно струсонув. Голова Денні безвільно відкотилася назад, а потім сіпнулася вперед, наче повітряна кулька на патичку.

— Роук. Удар. Арак.

Джек знову його струсонув, і очі Денні раптом прояснішали. Зубна щітка вислизнула в нього з руки, з тихеньким «клац» упавши на підлогу.

— Що? — спитав він, роззираючись довкола. Він побачив перед собою батька на колінах і Венді, яка стояла під стіною. — Що? — знову перепитав Денні зі зростаючою тривогою. — Щ-щ-що т-т-трап-п-п…

— Не заїкайся! — раптом заволав просто йому в обличчя Джек. Нажаханий Денні скрикнув, тільце його напружилося, намагаючись вирватися від батька, а потім він вдарився в сльози. Джек, шокований, притягнув його до себе. — Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Не плач. Я вибачаюся. Усе гаразд.

Вода безперестанно текла в умивальник, і Венді відчула, ніби вона раптом вступила в якийсь тоскний кошмар, де час потік назад, назад до того часу, коли її п’яний чоловік зламав її синові руку, а потім скиглив над ним майже цими ж самими словами.

Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Так жаль.

Вона підскочила до них, якось вихопила Денні з обіймів Джека (помітивши на його обличчі вираз сердитого докору, але лише занотувала його подумки для пізнішого обмірковування) і підняла сина на руки. Вона понесла його до маленької спальні, Денні вчепився руками за її шию, Джек плентався позаду них.

Вона сіла на ліжко Денні й колихала сина туди-сюди, заспокоюючи його безсенсовими словами, повторюючи їх знову і знову. Вона поглянула вгору, на Джека, і тепер у його очах була тільки занепокоєність. Він запитально звів вгору брови. Вона легенько похитала головою.

— Денні, — зашепотіла вона. — Денні, Денні, Денні, ’се гаразд, доку, ’се добре.

Врешті-решт Денні затих, лише слабенько тремтячи в її обіймах. Проте заговорив він найперше до Джека, який сидів тепер поряд з ними на ліжку, і вона відчула слабенький укол того давнього болю

(спершу до нього, і завше так було, що він найперше)

ревнощів. Джек на нього кричав, вона його втішила, та все одно саме до батька заговорив Денні:

— Я вибачаюся, якщо зробив щось погане.

— Нема за що вибачатися, доку, — скуйовдив йому волосся Джек. — Що там збіса таке трапилося?

Денні повільно, задивовано похитав головою:

— Я… я не знаю. Чому ти закричав, щоби я перестав заїкатися, тату? Я не заїкаюся.

— Звичайно ж, ні, — сердечно підтвердив Джек, проте немов якийсь холодний палець торкнувся серця Венді. На Джеку раптом відбився переляк, ніби щойно перед ним промайнув якийсь привид з минулого.

— Щось про таймер… — промурмотів Денні.

— Що? — подався вперед Джек, аж Денні здригнувся, зіщулившись у неї на руках.

— Джеку, ти лякаєш його, — сказала вона, і то високим голосом, осудливо. Їй раптом дійшло, що вони тут усі налякані. Але чим?

— Не знаю, я не знаю, — проказував Денні батькові. — Що… що я сказав, тату?

— Нічого, — промурмотів Джек. Витягши із задньої кишені хустинку, він витер нею собі губи. Венді на мить знову охопило те нудотне почуття, ніби час біжить у зворотному напрямку. То був надто пам’ятний його жест з пияцьких часів.

— Чому ти замкнув двері, Денні? — спитала вона лагідно. — Навіщо ти це зробив?

— Тоні, — промовив він. — Тоні мені сказав так зробити.

Вони обмінялися поглядами над його головою.

— А Тоні сказав навіщо? — запитав Джек стиха.

— Я чистив зуби і думав про своє читання, — почав Денні. — Дуже сильно думав. І… і я побачив Тоні у дзеркалі. Він сказав, що мусить знову мені показати.

— Ти маєш на увазі, що він стояв позаду тебе? — спитала Венді.

— Ні, він був у самому дзеркалі, — на цьому Денні особливо наголосив. — Глибоко всередині нього. А потім я пройшов крізь дзеркало. Наступне, що я пам’ятаю, це як тато мене трусить і як я подумав, що знову зробив щось погане.

Джек шарпнувся, немов його вдарили.

— Ні, доку, — промовив він стиха.

— Тоні велів тобі замкнути двері? — спитала Венді, гладячи сина по голові.

— Так.

— А що він хотів тобі показати?

Денні напружився в неї на руках так, ніби м’язи в його тільці перетворилися на щось подібне до рояльних струн.

— Я не пам’ятаю, — відповів він розпачливо. — Не пам’ятаю я. Не розпитуйте мене. Я… я не пам’ятаю нічого!

— Шшш, — стривожилась Венді. Вона знову почала його колисати. — Якщо не пам’ятаєш, то й гаразд, любий. Авжеж.

Денні врешті-решт знову почав розслаблятися.

— Хочеш, я ще побуду тут з тобою? Почитаю тобі щось?

— Ні. Тільки нічник, — він подивився несміливо на батька. — А ти залишися, тату? На хвилиночку?

— Авжеж, доку.

Венді зітхнула:

— Я буду у вітальні, Джеку.

— Гаразд.

Вона підвелася, дивлячись, як Денні сковзнув під ковдру. Син здався їй дуже крихітним.

— Ти певен, що з тобою все гаразд, Денні?

— Я в порядку. Тільки ввімкни Снупі, мамо.

— Авжеж.

Вона ввімкнула нічник, що зображував Снупі, який міцно спить на дашку своєї собачої будки[105]. Денні ніколи не потребував нічника, допоки вони не переїхали в «Оверлук», а щойно це трапилося, як він наполегливо його зажадав. Вона вимкнула велику лампу і знову подивилася на них, маленьке біле коло обличчя Денні й Джекове понад ним. На мить вона завагалася,

(«а потім я пройшов крізь дзеркало»)

а потім тихо їх полишила.

— Ти сонний? — спитав Джек, змахуючи Денні волосся з лоба.

— Йо.

— Хочеш попити водички?

— Ні…

П’ять хвилин панувала тиша. Денні так само лежав під рукою батька. Гадаючи, що той заснув, Джек уже було зібрався підвестися і тихо піти, аж раптом Денні на грані сну промовив:

— Роук.

Джек обернувся, аж в душі йому похололо.

— Денні?..

— Ти ніколи не кривдитимеш маму, правда, тату?

— Ні.

— І мене?

— Ні.

Знову тиша, тягуча.

— Тату?

— Що?

— Приходив Тоні і розповів мені про роук.

— Справді, доку? І що вів розповів?

— Я небагато пам’ятаю. Лише, що він казав, що в ньому подачі. Як у бейсболі. Хіба не смішно?

— Так, — серце тупо колотилося в Джекових грудях. Звідки, на бога, хлопчик міг дізнатися про таку особливість? У роук грають через подачі, але не як у бейсболі, а як у крикеті.

— Тату?.. — він уже майже зовсім спав.

— Що?

— Що таке «арак»?

— Аргак? — на слух, ніби щось таке, з чим індіанець виходить не стежку війни.

Тиша.

— Агов, доку?

Але Денні спав, дихаючи довгими, повільними хвилями. Джек хвилинку посидів, дивлячись униз, на сина, і припливна хвиля любові омила його зсередини. Чому він так був накричав на нього? Для хлопчика було цілком нормальним трішечки заїкатися. Він якраз вибирався з запаморочення чи якогось трансового стану, і заїкання за таких обставин було абсолютно нормальним явищем. Абсолютно. І зовсім він не промовляв слова таймер. Там було щось інше, якась нісенітниця, дурниця.

Звідки він дізнався, що в роук грають через подачі? Хіба що хтось йому розповів? Уллман? Хеллоран?

Він подивився вниз, на свої руки. Вони були міцно стиснуті в щільні, напружені кулаки,

(«боже як мені потрібно випити»)

і нігті вп’ялися йому в долоні, немов невеличкі тавра.

— Я люблю тебе, Денні, — прошепотів він. — Знає Бог, як люблю.

Він полишив кімнату. Знову ця його нестриманість, нехай ненадовго, але достатньо, аби відчути нудоту і страх. Алкоголь притупив би це відчуття. Притупив би це

(щось про таймер)

і все інше. Не було помилки щодо тих слів. Жодної. Кожне з них прозвучало чисто, як дзвіночок. Він затримався в коридорі, задивлений у минуле, і машинально витер собі губи хустинкою.


* * *

У жеврінні нічника їхні фігури вбачалися просто темними силуетами. Венді, в самих лише трусиках, підійшла до його ліжка і знову вкрила сина; він був скинув із себе ковдру. Джек стояв у дверях, дивлячись, як вона торкається його лоба внутрішнім боком свого зап’ястка.

— Є гарячка?

— Ні, — вона поцілувала сина в щоку.

— Слава Богу, ти записалася до лікаря, — сказав він, коли вона знову підійшла до дверей. — Гадаєш, цей парубок знає свою справу?

— Касирка його хвалила, казала, що дуже добрий. Це все, що я знаю.

— Якщо з’ясується, що з ним щось негаразд, я хочу відправити тебе з ним до твоєї матері, Венді.

— Ні.

— Розумію, — сказав Джек, обіймаючи її рукою, — що ти відчуваєш.

— Ти зовсім не розумієш, що я відчуваю до неї.

— Венді, нема іншого місця, куди я міг би вас відправити. Ти це знаєш.

— Якби ти приїхав…

— Без цієї роботи нам погибель, — відповів він просто. — Ти сама це розумієш.

Її силует повільно кивнув. Вона це розуміла.

— Коли я мав співбесіду з Уллманом, то гадав, що він просто верзе казна-що, аби лиш плескати язиком. Тепер я вже не так цього певен. Може, мені й насправді не варто було за це братися разом з вами обома. Сорок миль від глушини.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — А Денні тебе любить ще дужче, якщо таке взагалі можливе. Йому б це краяло серце, Джеку. І так воно й буде, якщо ти відішлеш нас геть.

— Не треба про це такими словами.

— Якщо лікар скаже, що там щось зле, я пошукаю собі роботу в Сайдвіндері, — сказала вона. — Якщо не знайду в Сайдвіндері, ми з Денні поїдемо до Боулдера. Додому до матері я не можу їхати, Джеку. Не на тих умовах. Не питай мене. Я… я просто не можу.

— Схоже, що я второпав. Піддай духу. Можливо, там нічого нема.

— Можливо.

— Візит призначено на другу?

— Так.

— Давай залишимо двері спальні прочиненими, Венді.

— Я так і хотіла. Але гадаю, він тепер уже спатиме до ранку.

Але він не спав.

Гах… Гах… гахгахГАХГАХ…

Він тікав від цього нищівного, лункого гахкання кривулястими, заплутаними коридорами, його босі ступні шурхотіли по високому ворсу синьо-чорних джунглів. Кожного разу, як він чув удар роукового молотка в стіну десь позаду нього, йому хотілося вголос закричати. Але він не мусив. Він не мусив. Крик його викриє, а тоді

(тоді АРАК)

(«Виходь сюди і отримай свою кару, ти, курв’ячий плаксію!»)

Ой, він чує, що хазяїн цього голосу наближається, йде по нього, женеться, мов той тигр у синьо-чорних джунглях. Людожер.

(«Виходь сюди, ти, малий сучий потрух!»)

Якби ж то він зумів дістатися сходів донизу, якби йому вдалося вибратися з цього третього поверху, з ним усе могло би бути гаразд. Бодай ліфтом. Якби він зумів пригадати забуте. Але було темно, і в своєму переляку він зовсім втратив напрямок. Він завернув в один коридор, потім в інший, серце пекучим шматком криги підстрибувало йому просто до рота, жахаючись, що кожний наступний поворот у цих коридорах може привести його лицем до лиця з тим тигром у людській подобі.

Те гахкання лунало вже зразу позаду нього, і ті жахливі хриплі волання.

Той посвист молотка, який краяв повітря,

(роук… удар… роук… удар… АРАК)

перед тим як вгатити у стіну. Тихе шурхотіння ніг по цьому джунглевому килиму. Паніка прискала йому в роті гірким соком.

(Ти згадаєш про те, що буде забуте… та чи зуміє він? Та що ж воно?)

Він вирвався з-за чергового повороту і з повзучим, всеохопним жахом побачив, що опинився в глухому куті. З трьох боків на нього супилися замкнені двері. Західне крило. Він потрапив у західне крило, а знадвору чулося виття й скиглення бурі, темна глотка якої немов давилася власним снігом.

Він притулився спиною до стіни, тепер уже ридаючи від жаху, серце його калаталося, як у кролика, що спіймався в тенета. Коли його спина торкнулася світло-блакитних шовковистих шпалер з тисненим візерунком з хвилястих ліній, ноги його зрадили і він повалився на килим, розкинувши руки серед джунглів з ліан і в’юнких лоз, ротом йому зі свистом входило й виходило повітря.

Гучніше. Гучніше.

Там, у коридорі, тигр, і тепер той тигр уже просто за рогом, він так само роздратовано, пронизливо волає у своїй божевільній люті, гатить роуковий молоток, бо цей тигр ходить на двох ногах і він…

Він прокинувся, раптом захлинувшись власним вдихом, сидячи прямо в ліжку, очі широко розплющені, втуплені в пітьму, з руками, схрещеними перед обличчям.

Щось у нього на долоні. Повзе.

Оси. Їх троє.

І тут вони його вжалили, як здалося, вони уп’ялися всі одночасно, і тоді всі видіння розсипалися й ринули на нього темною лавою і він почав верещати ув темряву, а оси, вчепившись у його ліву долоню, жалили ще і ще.

Спалахнуло світло, і там стояв тато, в трусах, з палаючими очима. Поза ним мама, сонна і перелякана.

— Приберіть їх з мене! — верещав Денні.

— Ох ти ж, Боже мій, — мовив Джек. Він уздрів.

— Джеку, що з ним трапилося? Щось погане?

Він не відповів. Він кинувся до ліжка, підхопив подушку Денні і ляснув того нею по лівій руці, що вже напухала. І ще. І ще. Венді побачила, ніби якісь комахи з дзижчанням незграбно здіймаються вгору.

— Візьми журнал якийсь! — крикнув він їй через плече. — Убивай їх!

— Оси? — спитала вона і на мить омертвіла, майже відчужена через усвідомлення. Далі контакти в її мозку возз’єдналися і до емоцій долучилося розуміння.

— Оси, о Господи, Джеку, ти ж казав…

— Замовч нахер, просто вбивай їх! — проревів він. — Роби мерщій, що тобі сказано!

Одна з них сіла на читальний столик Денні. Венді вхопила зі стола якусь книжку-розмальовку і ляснула нею по осі. Залишився гидотний коричневий мазок.

— Там інша, на шторі, — казав він, пробігаючи повз неї до дверей з Денні на руках.

Він приніс хлопчика в їхню спальню і поклав на їхнє імпровізоване двоспальне ліжко, на половину Венді.

— Полеж поки що тут, Денні. Не повертайся туди, поки я тобі не скажу. Зрозуміло?

З розпухлим, мокрим від сліз обличчям, Денні кивнув.

— Ти в мене хоробрий хлопчик.

Джек кинувся бігом по коридору до сходів. Позаду себе він почув, як двічі ляснула книжка-розмальовка, а потім болісно скрикнула його дружина. Він не стишив бігу, а натомість, перестрибуючи за раз по дві сходинки, помчав униз, у затемнений вестибюль. Через Уллманів офіс він рушив до кухні, з усією силою вдарившись стегном об кут Уллманового дубового стола, але ледь зауваживши це. Ляснувши по вмикачу верхнього світла, він кинувся до раковини. Вимитий після вечері посуд усе ще громадився у сушарці, де його залишила стікати Венді. Він схопив згори велику миску «Пірекс». Якесь блюдо впало на підлогу, вибухнувши друзками. Не звертаючи уваги, він розвернувся і побіг назад, через офіс і вгору сходами.

Венді, важко дихаючи, стояла з зовнішнього боку дверей Денні. Обличчя в неї було кольору лляної скатертини. Очі застигло блищали; змокріле волосся прилипало їй до шиї.

— Я їх усіх дістала, — відсутнім голосом сказала вона, — але одна мене вжалила. Джеку, ти ж казав, що вони усі мертві, — вона почала плакати.

Він без слів прослизнув повз неї і заніс миску над гніздом біля ліжка Денні. У ньому було тихо. Принаймні, зовні. Він накрив гніздо мискою.

— Отак, — промовив він. — Ходімо.

Вони пішли до своєї спальні.

— Де тебе вкусило? — запитав він.

— У… у зап’ястя.

— Нумо подивимося.

Вона показала. Прямо над браслетиком зморшок між зап’ястком і долонею була крихітна кругла дірочка. Плоть навкруг неї напухала.

— У тебе нема алергії на їх укуси? — спитав він. — Добре подумай! Якщо є, то і в Денні теж може бути. Ці курв’ячі створіння вжалили його разів п’ять чи шість.

— Ні, — сказала вона вже спокійніше. — Я… я просто ненавиджу їх, от і все. Ненавиджу їх.

Денні сидів у ногах постелі, тримаючи перед собою ліву руку, дивлячись на них. Його очі в білих шокових колах дивилися на Джека докірливо.

— Тату, ти сказав, що всіх їх убив. Моя рука… вона справді болить.

— Давай-но подивимося, доку… ні, я не збираюся її торкатися. Щоб не розболілася ще дужче. Просто покажи.

Він показав, і Венді простогнала:

— Ох, Денні… ох, бідна твоя рученька!

Потім лікар нарахує одинадцять окремих укусів. А зараз вони бачили лише розсип крихітних дірочок, немов долоню й пальці їх сина було сприснуто крупинками червоного перцю. Набряк був недобрий. На вигляд рука стала наче з кадру якогось мультику, де Кролик Баґз або Каченя Даффі щойно прибили собі лапу молотком.

— Венді, сходи до ванної, принеси отой аерозоль, що там стоїть, — сказав він.

Вона пішла, а він сів поряд з Денні й обійняв сина за плечі.

— От сприснемо тобі руку ліками, а після того я хочу зробити з неї кілька знімків «Полароїдом». І решту цієї ночі ти потім спатимеш з нами, ’аразд?

— Звісно, — відповів Денні. — А навіщо ти хочеш фотографувати?

— Бо так нам, можливо, вдасться судовим позовом прищемити декому гузно.

З аерозольним балончиком у формі ручного вогнегасника повернулася Венді.

— Це не боляче, любий, — промовила вона, знімаючи кришечку.

Денні простягнув їй долоню, і вона сприскувала її з обох боків, аж поки та не почала вилискувати. Малюк видав довге, тремтливе зітхання.

— Трохи пече? — запитала вона.

— Ні. Навпаки краще.

— А тепер оце. Розжуй їх.

Вона подала йому п’ять пігулок дитячого аспірину, присмаченого запахом помаранчів. Взявши їх, Денні одну по одній покидав собі до рота.

— А не забагато аспірину? — спитав Джек.

— Укусів надто багато, — сердито огризнулася вона. — Пішов би краще, позбавився того гнізда, Джеку Торренсе. Зараз же.

— Одну хвилиночку.

Він підійшов до комода й дістав з верхньої шухляди свій «Полароїд Сквер Шутер». Порився глибше й знайшов там кілька флеш-кубиків[106].

— Джеку, що це ти таке робиш? — запитала вона дещо істерично.

— Він хоче зробити кілька знімків моєї руки, — поважно пояснив Денні, — а потім ми судовим позовом прищемимо декому гузно. Правильно, тату?

— Правильно, — підтвердив зловісно Джек. Він уже знайшов фіксатор для спалаху і насадив його на камеру. — Показуй руку, синку. Я оцінюю приблизно по п’ять тисяч за кожний укус.

— Що це ти таке плетеш? — Венді уже мало не кричала.

— Я тобі поясню що, — сказав він. — Я робив усе згідно з інструкцією до тієї сраної димової шашки. Ми подамо проти них позов. Та клята зараза виявилася дефектною. Напевне, що саме так. Бо як інакше це пояснити?

— Ох, — зітхнула вона знічено.

Він зробив чотири знімки, витягаючи картки по одній і просто «в сорочці» подаючи Венді, щоб та відзначала на них час зйомки за своїм годинником-медальйоном, що висів у неї на шиї[107]. Збуджений думкою про те, що його укуси можуть коштувати багато й багато тисяч доларів, Денні почав оговтуватися від переляку і проявляв жвавий інтерес. Його долоня стугоніла тупим болем, а ще трохи боліла голова.

Коли вже Джек прибрав камеру і розклав картки підсихати на комоді, Венді спитала:

— Може, нам уже сьогодні повезти його до лікаря?

— Нема сенсу, коли не дуже сильний біль, — відповів Джек. — Якщо в людини алергія на осину отруту, воно дається взнаки вже за тридцять секунд.

— Дається взнаки? Що ти маєш…

— Кома. Або судоми.

— Ох. Господи-Ісусе, — ухопивши собі лікті в чашечки долонь, вона зіщулилася з блідим і виснаженим виглядом.

— Як ти почуваєшся, синку? Як гадаєш, ти зможеш заснути?

Денні кліпнув очима. Той кошмар у його пам’яті вже вицвів до безбарвного, розмитого тла, але його переляк ще не минув.

— Якщо мені можна поспати з вами.

— Звичайно, — сказала Венді. — Ох, любий, мені так жаль.

— Усе гаразд, мамуню.

Вона знову почала плакати, і Джек поклав руку їй на плечі.

— Венді, присягаюся, я все робив за інструкцією.

— Ти позбавишся того гнізда вранці? Добре?

— Звісно, аякже.

Вони всі втрьох забралися до постелі, і Джек уже було зібрався вимкнути над ліжком світло, та раптом застиг, а потім і відкинув ковдру.

— Треба сфотографувати також і гніздо.

— І повертайся назад відразу.

— Авжеж.

Він пішов до комода, дістав камеру й останній флеш-кубик і зімкнутими в колечко великим та вказівним пальцями показав Денні «окей». Денні усміхнувся і здоровою рукою показав у відповідь той же знак.

«Путній хлопець, — думав Джек, йдучи коридором до спальні сина. — Так, і навіть більш за те».

Верхнє світло там так і горіло. Джек рушив до ліжка, а коли поглянув на столик поряд з ліжком, йому поповзли мурашки по тілу, немов обтягнутому гусячою шкірою. Короткі волосинки на шиї наїжачилися вертикально, стали колькими.

Крізь прозору миску «Пірекс» майже не видно було самого гнізда. Внутрішня поверхня скла кишіла осами. Важко було сказати, скільки їх там. З півсотні, щонайменше. А може, й сотня.

Серце повільно гупало йому в грудях, він зробив знімки і поклав камеру, чекаючи, поки вони проявляться. Він витер собі губи долонею. Єдина думка знову і знову крутилася в його голові, відлунюючи

(«Ти не стримав свого норову. Ти не стримав свого норову. Ти не стримав свого норову»)

ледь не забобонним жахом. Вони повернулися. Він убив ос, але ось вони, повернулися.

У голові йому пролунав його власний крик у заплакане обличчя сина: «Не заїкайся!»

Він знову втер собі губи.

Він пішов до письмового стола Денні і, порившись там у шухлядах, знайшов величеньку гру-головоломку з оргалітовою підставкою. З цією дощечкою він підійшов до приліжкового столика й обережно пересунув на неї миску з гніздом. Оси сердито дзижчали всередині своєї в’язниці. А потім, міцно притиснувши долонею миску згори, так, щоби вона не зісковзнула, він вийшов у коридор.

— Ідеш до ліжка, Джеку? — запитала Венді.

— Ідеш до ліжка, тату?

— Мушу спуститися вниз на хвилинку, — відповів він, намагаючись надати своєму голосу легковажності.

«Як таке могло статися? Як, заради Бога?»

Шашка напевне не була халтурною. Він бачив, який густий білий дим почав бухати з неї, коли він смикнув за кільце. А коли за дві години піднявся нагору, крізь діру на вершечку гнізда він витрусив цілу купу маленьких мертвих тілець.

«Як же тоді. Спонтанна регенерація?»

Божевільна ідея. Дурниця з сімнадцятого століття. Комахи не можуть відроджуватися. І навіть якби протягом дванадцяти годин в осиних яйцях могли розвинутися цілком дорослі комахи, зараз не той сезон, коли матка відкладає яйця. Це відбувається у квітні або в травні. Осінь — час їх вмирання.

Живе заперечення цьому, дзижчання розлютованих ос під мискою.

Він відніс їх донизу, а там через кухню. В її дальнім кінці були задні двері, що вели надвір. Холодний нічний вітер обдував його майже зовсім голе тіло, його ступні майже моментально задубіли на холодній бетонній платформі, де він зупинився, платформі, на яку до готелю підвозили молоко в курортний сезон. Він обережно опустив долі дошку з мискою, а вже випроставшись, подивився на термометр, прибитий до зовнішньої поверхні дверей. «ОСВІЖАЙСЯ СЕВЕН-АП»[108] закликав напис на термометрі, а ртуть у ньому стояла на рівні двадцяти п’яти градусів[109]. До ранку холод їх уб’є. Він зайшов досередини, міцно закляпнувши за собою двері. Хвильку поміркувавши, він їх також замкнув.

Перетнувши знову кухню, він вимкнув там світло. Якусь мить він стояв у темряві, розмірковуючи, з бажанням випити. Раптом готель здався наповненим тисячею скрадливих звуків: порипуваннями й зітханнями, й хитрим нюшкуванням вітру попід піддашками, де могли висіти смертельні плоди інших осиних гнізд.

Вони повернулися.

І раптом він усвідомив, що йому вже зовсім не так сильно подобається «Оверлук», ніби то не оси покусали його сина, оси, які чудесним чином пережили атаку димової шашки, але сам готель.

Остання його думка, перед тим як піднятися сходами до своєї дружини і сина

(«відтепер ти триматимеш на припоні свій норов. Незважаючи Ні На Що»)

була твердою, жорсткою і впевненою.

Уже йдучи коридором до них, він витер собі губи тильним боком долоні.

Розділ сімнадцятий Візит до лікаря

Роздягнений до трусів, лежачи на оглядовому столі, Денні Торренс здавався зовсім крихітним. Він дивився вгору, на лікаря («зви мене просто Біллом») Едмондса, який саме прирулював до нього якусь велику чорну машину. Щоб краще на неї роздивитися, Денні аж очі вивертав.

— Нехай вона тебе не лякає, хлопче, — сказав Білл Едмондс. — Це електроенцефалограф, і боляче він не робить.

— Електро…

— Скорочено ми називаємо його ЕЕГ. Ось я причеплю тобі до голови жмуток дротів — ні, не гачками, просто приклею липучками — і самописці в оцій частині приладу записуватимуть твої мозкові хвилі.

— Як у «Чоловіку, що коштував шість мільйонів доларів»?[110]

— Майже так. Ти хотів би стати схожим на Стіва Остіна, коли виростеш?

— Аж ніяк, — відповів Денні, тим часом як медсестра почала ліпити контакти до крихітних виголених місцинок на його голові. — Мій тато каже, що колись у нього станеться коротке замикання, і тоді він опиниться в сра… він опиниться в лайні.

— Таке лайно мені добре відоме, — дружньо промовив доктор Едмондс. — Я й сам не раз у ньому плавав, без весла до того ж. Денні, ЕЕГ нам багато про що може розповісти.

— Про що, наприклад?

— Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це така проблемка, коли…

— Йо, я знаю, що таке епілепсія.

— Справді?

— Звісно. Там був один хлопчик, у моєму дитсадку, у Вермонті — я ходив до дитячого садка, коли ще був малим, — і в нього вона була. Йому не можна було користуватися флешбордом.

— А що воно таке, Денні? — Лікар ввімкнув машину. По графленій паперовій стрічці почали кривуляти тоненькі лінії.

— На флешборді, там такі лампочки, всі різних кольорів. А коли його вмикаєш, деякі з них спалахують, але не всі. І ти мусиш порахувати кольори, а якщо натиснеш правильну кнопку, ти можеш його вимкнути. Брент не міг ним користуватися.

— Це тому, що яскраві спалахи ламп інколи провокують епілептичний пароксизм.

— Ви хочете сказати, що від флешборда Брента могло перемкнути?

Едмондс із медсестрою обмінялися зачудованими поглядами.

— Дещо брутально, проте точно висловлено, Денні.

— Що?

— Я кажу, що ти правий, хоча замість «перемкнуло» треба говорити «стався приступ». Це не гарно… Гаразд, а тепер лежи тихо, як мишка.

— Окей.

— Денні, коли в тебе трапляються оті… хай би чим вони не були, тобі тоді коли-небудь пригадуються ті палахкі вогники, які ти бачив раніше?

— Ні.

— Якісь дивні звуки? Дзвеніння? Або теленькання, як з дверного дзвінка?

— Нє-а.

— А як щодо дивних запахів, можливо, як від помаранчів або тирси? Або запаху, ніби щось гниле тхне?

— Ні, сер.

— А буває подеколи так, щоби перед тим, як зомлієш, тобі хотілось заплакати? Навіть якщо ти не відчуваєш печалі?

— Аж ніяк.

— Тоді чудово.

— У мене епілепсія, докторе Білл?

— Я так не думаю, Денні. Тільки лежи спокійно. Ми вже майже закінчили.

Машина буркотала й рипіла перами ще хвилин зо п’ять, а потім доктор Едмондс її вимкнув.

— Готово, хлопче, — промовив Едмондс жваво. — Нехай Селлі зніме з тебе електроди, а тоді заходь до іншої кімнати. Я хочу трохи з тобою побалакати. Гаразд?

— Атож.

— А ти, Селлі, перед тим як йому зайти, зроби-но хлопцю ін’єкційну шкірну пробу.

— Добре.

Едмондс відірвав той довгий скрутень паперу, що виштовхнула з себе машина, і, дивлячись на нього, пішов до сусіднього приміщення.

— Зараз я уколю тобі руку, трішечки, — сказала медсестра після того, як Денні натягнув на себе штани. — Так ми переконаємося, що в тебе нема туберкульозу.

— Мені таке вже робили у школі, лише минулого року, — повідомив Денні, не плекаючи великої надії.

— Але це ж було доволі давно, а ти тепер уже великий хлопчик, правда?

— Гадаю, що так, — зітхнув Денні, простягаючи їй на заклання свою руку.

Надівши сорочку і взувшись, він пройшов крізь зсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс, сидячи на краєчку свого столу, задумливо гойдав ногами.

— Привіт, Денні.

— Привіт.

— Ну, як зараз твоя рука? — показав він на ліву, нещільно забинтовану руку Денні.

— Доволі добре.

— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, і вона мені здається чудовою. Але я хочу ще послати її моєму другу в Денвер, котрий заробляє собі на життя читанням таких речей. Просто хочу мати певність.

— Так, сер.

— Дене, розкажи мені про Тоні.

Денні переступив з ноги на ногу.

— Він просто мій невидимий друг, — сказав він. — Я його вигадав. Щоби не скучно було…

Едмондс розсміявся й поклав долоні Денні на плечі.

— Так само кажуть і твої мама з татом. Але зараз це між нами двома, хлопче. Я твій лікар. Розкажи мені правду, і я обіцяю не переповідати нікому, поки ти не даси мені на це свій дозвіл.

Денні поміркував. Подивився на Едмондса, а потім, ледь напружившись, зосередився і спробував вловити думки Едмондса чи бодай колір його настрою. І раптом отримав чудно заспокійливий образ його голови: картотечні шафи, їхні зсувні дверцята зачиняються одна по одній, з клацанням замикаючись. На маленьких табличках посередині кожних дверцят були написи: А — Б, таємно; В — Г, таємно; і так далі. Від цього Денні відчув себе трохи вільніше.

Він обережно промовив:

— Я не знаю, ким є Тоні.

— Він твого віку?

— Ні. Йому років одинадцять. Я думаю, він може бути навіть старшим. Я ніколи не бачив його зовсім зблизька. Він, можливо, вже достатньо дорослий, щоби кермувати машиною.

— То ти бачиш його тільки з якоїсь відстані, еге ж?

— Так, сер.

— І він завжди приходить перед тим, як тобі зомліти?

— Ну, я не зомліваю. Я ніби йду десь з ним. І він показує мені різне.

— Яке саме різне?

— Ну… — Денні хвилинку поміркував, а потім розповів доктору Едмондсу про татову валізу з усіма його рукописами, і про те, що перевізники зовсім не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Вона була весь час там, просто під самими сходами.

— І твій тато знайшов її там, де Тоні сказав, вона мусить бути?

— О так, сер. Тільки Тоні мені не казав. Він мені показав.

— Розумію. Денні, а що Тоні показав тобі минулого вечора? Коли ти був замкнувся у ванній?

— Я не пам’ятаю, — поспішно відповів Денні.

— Ти впевнений?

— Так, сер.

— Хвилину тому я сказав, що ти замкнувся у ванній. Але ж це не так, правда? Двері замкнув Тоні.

— Ні, сер. Тоні не міг замкнути двері, бо він несправжній. Він захотів, щоби я це зробив, отже, я й зробив. Я їх замкнув.

— Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?

— Ні, сер. Іноді він показує мені речі, які мусять трапитися.

— Справді?

— Атож. Як от одного разу Тоні показав мені парк дикої природи зі звірами й атракціонами у Великому Беррингтоні[111]. Тоні сказав, що тато збирається повезти мене туди на мій день народження. І тато так і зробив.

— А що ще він тобі показує?

Денні посупився.

— Написи. Він завжди показує мені дурні старі написи. А їх не можу прочитати, майже ніколи.

— А навіщо Тоні це робить, як ти вважаєш, Денні?

— Я не знаю. — Денні прояснішав. — Але тато з мамою вчать мене читати, і я стараюся з усіх сил.

— Тоді ти зможеш читати написи Тоні?

— Ну, я просто дуже хочу навчитися читати. Але й це теж, авжеж.

— Денні, а тобі подобається Тоні?

Денні задивився на кахляні плитки підлоги й не відповів нічого.

— Денні?

— Важко сказати, — промовив Денні. — Я звик. Я звик чекати його приходу щодня, бо він завжди показував мені гарні речі, особливо відтоді, як мамуня й тато більше не думають про РОЗЛУЧЕННЯ. — Погляд доктора Едмондса став проникливішим, але Денні того не помітив. Він втупився в підлогу, зосереджено намагаючись підібрати слова. — Але зараз, коли б він не приходив, він показує мені погані речі. Жахливі речі. Як от у ванній минулого вечора. Речі, які він мені показує, вони жалять мене, як ті оси. Тільки показуване Тоні жалить мене от сюди. — Він похмуро ткнув собі пальцем у скроню, маленький хлопчик, що несвідомо пародіює самогубство.

— Які це речі, Денні?

— Я не пам’ятаю! — страдницьки схлипнув Денні. — Я б вам сказав, якби міг! Неначе я не можу згадати, бо воно таке погане, що й не хочу його пам’ятати. Усе, що я пам’ятаю, коли прокидаюся, це АРАК.

— Ар гак чи арак?

— Арак.

— Що воно таке, Денні?

— Я не знаю.

— Денні?

— Що, сер?

— Ти можеш змусити Тоні прийти зараз?

— Я не знаю. Він не завжди приходить. Я навіть не знаю, чи хочу я, щоб він коли-небудь знову прийшов.

— Спробуй, Денні. Я ж буду тут.

Денні поглянув на Едмондса з сумнівом. Едмондс підбадьорливо кивнув.

Денні видав довге зітхання і теж кивнув.

— Але я не знаю, чи в мене вийде. Я ніколи раніше не робив цього, коли хтось на мене дивиться. Та й Тоні все одно не завжди приходить.

— Якщо не прийде, то й не прийде, — сказав Едмондс. — Я тільки хочу, щоби ти спробував.

— Гаразд.

Учепившись поглядом у мокасини Едмондса, якими той повільно погойдував, Денні метнувся розумом до мами і тата. Вони були десь тут… фактично, зразу ж за тією стіною, на якій висить картина. У почекальні, через яку вони разом проходили. Сидять поруч одне одного, але не розмовляють. Гортають журнали. Хвилюються. За нього.

Він зосередився ще дужче, суплячи брови, намагаючись проникнути в настрій думок своєї мами. Це завжди давалося йому важче, коли їх не було поряд, в одній з ним кімнаті. Але ось уже в нього почало виходити. Мама думала про якусь сестру. Свою сестру. Її сестра померла. Його мама думала, що то було головним, що перетворило її маму на таку

(суку?)

на таку стару гаргару. Бо її сестра померла. Вона була малою дівчинкою, коли (її збила машина о боже я не змогла б більше пережити такого як тоді з ейлін але якщо він хворий дуже хворий рак спинальний менінгіт лейкемія пухлина в мозку як у сина джона ґантера або м’язова дистрофія ох ісусе діти його віку захворівають на лейкемію повсякчас радіотерапія хіміотерапія у нас нема грошей ні на що таке але звісно вони не можуть просто відмовити вам залишити помирати серед вулиці хіба не так тим більше у нього все в порядку все в порядку все в порядку ти не мусиш дозволяти собі про таке думати)

(Деннііі…)

(про ейлін і)

(Деннііі…)

(про ту машину)

(Деннііі…)

Але Тоні там не було. Тільки його голос. Та й той затихав, і Денні вирушив слідом за ним у темряву, падаючи перекидом у якусь чародійну діру між гойдливими мокасинами доктора Білла, повз якийсь гучний стукіт, ще далі якась ванна плавала беззвучно у пітьмі з чимось жахливим, що розсідалося в ній, повз якісь звуки, що нагадували ніжне дзеленькання церковних дзвонів, повз якийсь годинник під скляним куполом.

Потім у тій темряві кволо проткнулося прикрашене гірляндами павутиння якесь самотнє світло. В його слабенькому жеврінні проявилася кам’яна долівка, вогка й неприємна на вид. Звідкілясь, неподалік звідти, лунало якесь рівномірне, механічне ревіння, проте приглушене, не лячне. Присипляюче. Це та річ, що забудеться, подумав Денні з млявим здивуванням.

Коли його очі призвичаїлися до мороку, прямо перед собою він побачив Тоні, просто силует. Тоні на щось дивився і Денні напружив очі, побачити, що там таке.

(«Твій тато. Бачиш свого тата?»)

Звісно, він побачив. Хіба міг він його не впізнати, бодай навіть у цьому кволому світлі підвальної лампочки. Тато укляк на долівці, спрямувавши промінь ліхтарика на старі картонні коробки й дерев’яні ящики. Ті картонні коробки були старими, розкислими; деякі з них лопнули, вивергнувши з себе на долівку потоки паперів. Газети, книжки, якісь віддруковані шматки паперу, схожі на рахунки. Його тато з великим інтересом усе це розглядав. А потім тато підвів голову й посвітив ліхтарем в іншому напрямку. Його промінь напоровся на іншу книгу, таку велику, білу, перев’язану золотим шнуром. Нібито в обкладинці з білої шкіри. То був пам’ятний альбом. Раптом Денні схотілося негайно покликати тата, сказати йому, щоб не чіпав того альбому, що деякі книги не варто відкривати. Але тато вже пробирався в той бік.

Механічне ревіння, про яке він тепер уже здогадався, що це котел «Оверлука», який тато перевіряв по три-чотири рази кожного дня, перейшло у зловісне, ритмічне сіпання. Воно почало звучати немов… немов хтось там гупає. А запах вологої цвілі й зопрілого паперу тим часом перемінявся на щось інше… на задурливий, ялівцевий запах Отого Поганого. Він наче парою оповив його тата, коли той потягнувся по альбом… і вхопив його.

Тоні ховався десь у темряві

(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів. Це нелюдське місце

і знову й знову повторював те саме, незрозуміле.

плодить людей-монстрів»)

Знову падіння крізь темряву, тепер під акомпанемент важкого громового грюкання, яке більше не було ревінням котла, а було гахканням молотка, що з посвистом врізається в шовковисті шпалери, вибиваючи клуби вапняного пилу. Безпорадне зіщулення на синьо-чорному джунглевому килимі.

(Виходь)

(Це нелюдське місце)

(і отримай кару!)

(плодить людей-монстрів.)

З хаканням, що відлунювало йому в голові, він вирвав себе з тієї темряви. Його торкалися чиїсь руки, і спершу він смикнувся назад, гадаючи, що це та темна сутність «Оверлука» зі світу Тоні якимсь чином потрапила вслід за ним до світу реальних речей… та потім почулися слова доктора Едмондса:

— Усе гаразд з тобою, Денні. З тобою все гаразд. Усе чудово.

Денні упізнав лікаря, а потім і інтер’єр його кабінету. Його кинуло в дріж. Едмондс його обійняв.

Коли ця реакція почала вщухати, Едмондс запитав:

— Ти казав щось про монстрів, Денні… що то було?

— Це нелюдське місце, — промовив той утробним голосом. — Тоні мені розповів… це нелюдське місце… робить… робить… — він помотав головою. — Не можу згадати.

— Постарайся!

— Я не можу.

— То Тоні приходив?

— Так.

— Що він тобі показував?

— Темряву. Гупання. Я не пам’ятаю.

— Де ти побував?

«Дайте мені спокій! Я не пам’ятаю! Дайте мені спокій!»

Він почав безпорадно рюмсати, переляканий, зневірений. Усе те пропало, розчинилося, ставши липким, як жмут намоклого паперу, місивом, пам’ять стала недосяжною для прочитання.

Едмондс підійшов до водного кулера і налив йому в паперовий стаканчик води. Денні її випив, і Едмондс налив йому ще.

— Краще?

— Так.

— Денні, я не хочу тебе шантажувати… тобто дратувати цим. Але чи не міг би ти пригадати бодай щось до того моменту, як прийшов Тоні?

— Моя мама, — почав Денні повільно. — Вона хвилювалася за мене.

— Матері завжди хвилюються, хлопче.

— Ні… в неї була сестра, котра померла ще маленькою. Ейлін. Вона думала про те, як Ейлін збила машина, і через це хвилювалася за мене. Більше я нічого не пам’ятаю.

Едмондс гостро дивився на нього.

— Вона саме зараз думала про це? Там, у почекальні?

— Так, сер.

— Денні, як ти зміг про це дізнатися?

— Я не знаю, — відповів Денні несміливо. — Це сяйво, я гадаю.

— Що це?

Денні дуже повільно похитав головою.

— Я страшенно втомився. Можна я вже піду до мамуні і тата? Я не хочу більше відповідати ні на які запитання. Я втомився. І живіт у мене болить.

— Тебе тягне блювати?

— Ні, сер. Я просто хочу піти до мамуні і тата.

— Гаразд, Дене. — Едмондс підвівся. — Іди, поспілкуйся з ними хвилинку, а потім скажи їм, щоби зайшли до мене сюди, щоби я міг з ними побалакати. Гаразд?

— Так, сер.

— Там є різні книжки, можеш їх дивитися. Ти ж любиш книжки, чи не так?

— Так, сер, — слухняно відповів Денні.

— Ти добрий хлопчик, Денні.

Денні подарував йому слабеньку посмішку.


* * *

— Я не знаходжу в нього жодних відхилень, — повідав Торренсам доктор Едмондс. — Фізичних нема. Ментально він кмітливий, хоча має надто розвинену уяву. Таке трапляється. Це як більші за потрібні черевики, діти мусять вирости до розміру власної уяви. Та, яку має Денні, поки що для нього завелика. Його коли-небудь тестували на рівень ай-к’ю?

— Я в це не вірю, — сказав Джек. — Таким чином лише одягають гамівну сорочку на сподівання як батьків, так і вчителів.

Доктор Едмондс кивнув:

— Ймовірно. Але якби ви піддали його тестуванню, гадаю, виявилося б, що він далеко перевершує рівень своєї вікової групи. Його вербальна вправність, як для хлопчика, якому ще тільки мусить виповнитися шість років, просто разюча.

— Ми з ним не сюсюкаємо, — повідомив Джек не без гордості.

— Сумніваюся, щоб для досягнення порозуміння в цьому бодай раз виникла потреба. — Едмондс на хвильку замовк, граючись ручкою. — Поки я був з ним, він запав у транс. На моє прохання. Точно, як ви розповідали про випадок у ванній минулого вечора. Усі м’язи у нього розслабилися, тіло обм’якло, очі закотилися. Зразковий самогіпноз, немов із підручника. Я був вражений. І досі залишаюся.

Торренси на своїх стільцях подалися вперед.

— І що трапилося? — запитала Венді напружено, і Едмондс обережно оповів про транс Денні, про фразу, яку той промурмотів, з якої Едмондс зумів вичепити лише слова «монстри», «морок», «гупання». Подальші близькі до істерики сльози і нудоту в шлунку.

— Знову той Тоні, — промовив Джек.

— Що це означає? — спитала Венді. — Ви маєте бодай якесь пояснення?

— Кілька. Вам вони можуть не сподобатися.

— Нічого, викладайте, — сказав йому Джек.

— Судячи з того, що розповів мені Денні, його «невидимий друг» був йому справжнім другом, допоки ви, панове, не переїхали сюди з Нової Англії. Загрозливою фігурою Тоні став лише після цього переїзду. Приємні інтерлюдії перетворилися на кошмарні, й поготів лячні для вашого сина, бо він не може потім згадати точно, що було в тих кошмарах. Це доволі звичайна річ. Усі ми пам’ятаємо наші приємні сновидіння ясніше за страшні. Мабуть, існує якийсь буфер між свідомістю й підсвідомістю, де мешкає якийсь збіса пекельний пуританин. Цей цензор пропускає лише дещицю чогось, і часто те, що проходить його контроль, то лише символічні речі. Це вкрай спрощений Фройд, але доволі чіткий опис того, що нам відомо про взаємодію розуму з самим собою.

— Ви вважаєте, що переїзд так сильно збентежив Денні? — спитала Венді.

— Цілком можливо, якщо переїзд відбувся в результаті травматичних обставин, — відповів Едмондс. — Було таке?

Венді з Джеком перезирнулися.

— Я викладав у підготовчій школі, — нехотя промовив Джек. — І втратив роботу.

— Розумію, — сказав Едмондс. Ручку, якою був грався, він рішуче вставив у її тримач. — Боюся, існує ще дещо. Це може бути болячим для вас. Здається, ваш син упевнений, що ви обоє серйозно міркували про розлучення. Він промовив про це побіжно, але тільки тому, що вважає, що ви більше про це не думаєте.

У Джека буквально відпала щелепа, а Венді відсахнулася, немов їй дали ляпаса. Кров їй відринула від обличчя.

— Ми цього ніколи не обговорювали! — сказала вона. — Ніколи в його присутності, ба навіть ніколи одне з одним! Ми…

— Гадаю, буде краще, якщо ви зрозумієте все, лікарю, — промовив Джек. — Невдовзі після того, як народився Денні, я став алкоголіком. Проблеми з випивкою я мав весь час, поки вчився в коледжі, все трохи вщухло, коли я познайомився з Венді, але обернулося ще гіршим боком після народження Денні, та й літературна творчість, яку я вважав моєю справжньою роботою, пішла тоді кепсько. Коли Денні було три з половиною роки, він розлив трохи пива на купку паперів, над якими я працював… паперів, які сам я й розкидав… і я… ну… ох, зараза. — Голос його надломився, але очі залишалися сухими, безбоязними. — Як же скотськи воно звучить, промовлене. Я зламав йому руку, коли розвертав, щоб нашльопати. Через три місяці після того я кинув пити. Відтоді не торкався алкоголю.

— Розумію, — промовив Едмондс нейтрально. — Я зрозумів, звісно, що рука була зламана. Зрослася вона добре. — Він трохи відсунувся від столу і схрестив ноги. — Якщо дозволите, скажу щиро — це цілком очевидно, що відтоді його ніяким чином не ображали. Окрім слідів від укусів ос на ньому нема нічого, хіба що нормальні синці й присохлі подряпини, яких у будь-якої дитини вдосталь.

— Звичайно ж, ні, — гаряче мовила Венді. — Джек не збирався…

— Ні, Венді, — перебив Джек. — Я зробив це свідомо. Гадаю, десь вглибині себе я насправді хотів це йому зробити. Або щось іще гірше. — Він знову подивився на Едмондса. — Знаєте що, лікарю? Це вперше слово «розлучення» прозвучало між нами. І «алкоголізм». І про побиття дитини. Тричі «вперше» протягом п’яти хвилин.

— У цьому може ховатися корінь проблеми, — сказав Едмондс. — Я не психіатр. Якщо ви бажаєте, щоб Денні оглянув дитячий психіатр, я можу рекомендувати одного гарного спеціаліста, який працює в медичному центрі «Гірська місія» в Боулдері. Але я достатньо впевнений у своєму діагнозі. Денні розумний, вразливий, з розвинутою уявою хлопчик. Мені не віриться, щоби він настільки важко переживав ваші шлюбні проблеми, як це здавалося вам. Малі діти дуже сприйнятливі. Вони не розуміють сорому або потреби щось приховувати.

Джек вивчав свої долоні. Венді накрила одну з них своєю і стиснула.

— Але він відчував, що щось пішло не так. Головним з його точки зору була не зламана рука, а зламані — чи то в процесі зламу — стосунки між вами. Коли моя медсестра торкнулася з ним цієї теми, він просто відмахнувся. Це не те, що його гнітить. «То трапилося давним-давно», — так він, здається, відказав.

— Цей хлопець, — промурмотів Джек. Щелепи в нього стиснулись, м’язи на щоках випирали. — Ми не заслуговуємо на нього.

— Як не є, а він ваш, — сухо промовив Едмондс. — У будь якому разі, час від часу він ховається у світ своїх фантазій. Нічого нема в цьому надзвичайного; чимало дітей так роблять. Пригадую, коли мені було стільки ж років, як тепер Денні, в мене теж був невидимий друг, говорючий півень на ім’я Чаг-Чаг. Звичайно, окрім мене, ніхто Чаг-Чага не бачив. Я мав двох старших братів, які часто кидали мене самого, і в таких ситуаціях наявність Чаг-Чага була вельми зручною. І звісно, вам обом мусить бути зрозуміло, чому невидимого друга Денні звуть Тоні, а не Майк, чи Гел, або Дач.

— Так, — сказала Венді.

— Ви коли-небудь вказували йому на це?

— Ні, — сказав Джек. — А варто?

— Навіщо перейматися? Дозвольте йому це зрозуміти самому, коли надійде час, власним розумом. Бачите, фантазії Денні були значно глибшими за ті, якими обплітається звичайний синдром невидимого друга, але тим більше він потребував для себе Тоні. Тоні приходив і показував йому приємні речі. Інколи дивовижні речі. Завжди гарні речі. Одного разу Тоні показав йому, де міститься загублена татова валіза… під сходами. Іншого разу Тоні показав, що мама і тато збираються повезти Денні на день народження в парк розваг…

— У Великий Беррингтон! — охнула Венді. — Але звідки він міг знати про такі речі? Це лячно, те, що він подеколи викладає. Це мало не як…

— Ясновидіння? — перепитав Едмондс, усміхаючись.

— Він народився в оболонці, — слабо промовила Венді.

Усмішка Едмондса переросла в добродушний, щирий регіт. Джек з Венді обмінялися поглядами, а тоді теж заусміхалися, обоє здивовані тим, що це так легко. Рідкі «вдалі здогади» Денні також були тією темою, яку вони не дуже обговорювали.

— Далі ви мені ще розкажете, що він вміє літати, — сказав Едмондс, не перестаючи усміхатися. — Ні, ні, ні. Боюся, ні. Це не щось екстрасенсорне, а просто стара добра людська сприйнятливість, яка у випадку Денні є незвичайно розвиненою. Містере Торренс, він зрозумів, що ваша валіза під сходами, бо у всіх інших місцях ви її уже встигли пошукати. Метод виключення, атож? Це так просто, що Еллері Квін з цього б реготав[112]. Рано чи пізно ви й самі до цього додумалися б. А парк розваг у Великому Беррингтоні, чия це була спочатку ідея? Ваша чи його?

— Його, звичайно, — відповіла Венді. — Це місце рекламували у всіх ранкових дитячих телепередачах. Він страшенно мріяв туди поїхати. Але справа в тому, пане лікарю, що ми не могли собі дозволити його туди повезти. І мусили йому про це сказати.

— А тоді той чоловічий журнал, якому я ще тисяча дев’ятсот сімдесят першого року був продав своє оповідання, прислав чек на п’ятдесят доларів, — сказав Джек. — Вони тоді передрукували те оповідання в якомусь альманаху, чи щось таке. Тож ми й вирішили витратити ті гроші на Денні.

Едмондс знизав плечима:

— Реалізації мрії плюс щасливий збіг.

— Чорти його забирай, їй-бо, так воно й є, — вигукнув Джек.

Едмондс легесенько посміхнувся:

— Та й сам Денні мені казав, що Тоні часто показував йому події, які так і не трапилися. Видіння, ґрунтовані на дефектній перцепції, от і все. Денні на підсвідомому рівні робить те, що оті так звані містики та телепати роблять цілком свідомо й цинічно. Мені він цим вельми імпонує. Якщо життя не змусить його втягнути свої антени, гадаю, він стане неабиякою особистістю.

Венді кивнула — звісно ж, вона й сама вважала, що Денні може стати неабиякою особистістю, — але пояснення цього лікаря вразили її прилизаністю. Вони смакували радше як маргарин, а не як масло. Едмондс не жив із ними. Його не було там, коли Денні знаходив загублені ґудзики, підказував їй, що журнал «ТелеГід» напевне під ліжком, що він гадає, до дитсадка йому краще взути гумаки, хоча надворі сяяло сонце… а наприкінці того дня вони брели з ним додому під її парасолькою крізь заливний дощ. Едмондс не міг знати того, як Денні незбагненним чином міг передбачати їхні з чоловіком дії. У незвичну для себе вечірню годину вона могла вирішити випити чаю, а зайшовши до кухні, бачила там свою чашку з уже покладеним до неї чайним пакетиком. Вона згадувала, що пора повернути до бібліотеки книги, і знаходила їх складені стосом на столику в сінях, з покладеною згори її бібліотечною карткою. Або тільки-но було Джекові заманеться почистити машину, а Денні вже там, сидить на бровці, слухає жерстяні звуки кращої сороковки хітів зі свого детекторного радіоприймача й чекає, щоби подивитися, як тато натиратиме полірувальною пастою їхній «фольксваген».

Уголос вона промовила:

— Тоді чому тепер ці кошмари? Чому Тоні наказав йому замкнути двері ванної?

— Я вважаю, це тому, що Тоні вже пережив власну корисність, — сказав Едмондс. — Він народився — Тоні, не Денні — в той час, коли ви з чоловіком щосили намагалися зберегти ваш шлюб. Чоловік ваш забагато пив. Тоді той інцидент зі зламаною рукою. Зловісна тиша між вами.

Зловісна тиша, авжеж, принаймні ця фраза відповідала дійсності. Вимушено, напружено сидіти разом за столом, де тільки й розмови: «будь ласка, передай масло», або «Денні, доїж свою моркву», або «перепрошую, дозвольте». Ті вечори, коли Джек десь пропадав, а вона з сухими очима лежала на дивані, поки Денні дивився телевізор. Ті ранки, коли вона з Джеком скрадалися одне проти одного, мов двійко розсерджених котів з тремтячим, переляканим мишеням між ними. Це все відлунювало правдою;

(Боже милий, чи перестануть бодай колись боліти старі шрами?)

жахливою, жахливою правдою.

Едмондс резюмував:

— Але потім усе змінилося. Розумієте, шизоїдна поведінка в дітей — доволі звичайна річ. Загальноприйнятна, бо між нами, дорослими, існує непромовлена згода, що всі діти є недоумками. Вони мають невидимих друзів. Зажурившись, вони можуть піти й засісти в шафі, сховатися там від світу. Вони наділяють магічними можливостями талісманів якісь особливі для них ковдри або плюшевих ведмедиків чи тигриків. Вони смокчуть собі пальця. Коли речі, яких не існує, бачить хтось дорослий, ми вважаємо його готовим до палати з м’якими стінами. Коли ж дитина каже, що вона бачила троля у своїй спальні або вампіра за вікном, ми просто поблажливо усміхаємось. Для всього діапазону таких, притаманних дітям, феноменів у нас завжди напоготові є пояснення одним реченням…

— Він це переросте, — докинув Джек.

Едмондс кліпнув.

— Саме воно, — сказав він. — Факт. Отже, я сказав би, що Денні перебував у стані вельми сприятливому для розвитку повномасштабного психозу. Безрадісна атмосфера вдома, потужна уява, невидимий друг, який настільки реальний для нього, що став майже реальним для вас. Замість того щоб «переростати» дитячу шизофренію, цілком можливо, що він би з нею зрісся.

— І став аутистом? — спитала Венді. Вона читала про аутизм. Саме вже це слово лякало її, воно звучало жахливою білою тишею.

— Ймовірно, але не конче. Просто він міг би одного дня увійти до світу Тоні і більше не повернутися до того, що він сам називає «справжніми речами».

— Боже, — промовив Джек.

— Але тепер базова ситуація радикально змінилася. Містер Торренс більше не п’є. Ви живете в новому місці, де умови змусили вас усіх трьох до тісніших сімейних стосунків, аніж будь-коли до того, — безумовно, тісніших, ніж у моїй сім’ї, коли моя дружина і діти можуть бачити мене хіба що дві-три години на день. На мій погляд, він перебуває в ідеальній для одужання ситуації. І я вважаю, що сам той факт, що він здатний так чітко відрізняти світ Тоні від «справжніх речей», багато каже про фундаментально здоровий стан його мозку. Він каже, що ви більше не замислюєтеся про розлучення. Він тут такий правий, яким я його вважаю?

— Так, — сказала Венді, і Джек міцно, мало не до болю, стиснув її руку. Вона теж відповіла йому потиском.

Едмондс кивнув:

— Йому насправді не потрібен більше Тоні. Денні зараз зливає його зі своєї системи. Тоні більше не приносить приємних видінь, але натомість зловорожі кошмари, що, окрім як фрагментарно, є надто лячними, щоби їх пам’ятати. Він інтерналізував Тоні під час важкої — розпачливої — життєвої ситуації, і Тоні легко не піде. Але він уже відходить. Ваш син зараз трохи нагадує того наркошу, що зіскочив з голки.

Він підвівся, Торренси підвелися теж.

— Як я вже казав, я не є психіатром. Якщо кошмари так само траплятимуться й коли ваша робота в «Оверлуку», містере Торренс, наступної весни закінчиться, я наполегливо рекомендував би вам показати вашого сина тому спеціалістові в Боулдері.

— Обов’язково.

— Ну, тоді ходімо скажемо йому, що він може повертатися додому, — промовив Едмондс.

— Я хочу вам подякувати, — вимучено звернувся до нього Джек. — З мене наче весь той тягар спав, я відчуваю полегшення, якого не мав дуже довгий час.

— І я так само, — сказала Венді.

Уже біля дверей Едмондс затримався й поглянув на Венді:

— Місіс Торренс, ви маєте або мали сестру? На ім’я Ейлін?

Венді подивилася на нього здивовано.

— Так, мала. Вона загинула перед нашим домом у Сомертсворті, в Нью-Гемпширі, коли їй було шість років, а мені десять. Вибігла за м’ячем на дорогу, і її збив розвізний фургон.

— Денні знає про це?

— Не знаю. Але гадаю, ні.

— Він каже, що ви думали про неї в почекальні.

— Так, думала, — повільно промовила Венді. — Уперше від… ох, навіть не скажу від якого часу.

— А слово «арак» вам обом щось говорить?

Венді похитала головою, але Джек сказав:

— Він промовляв це слово минулого вечора, якраз перед тим, як лягати спати. Аргак.

— Ні, арак, — виправив його Едмондс. — Він на цьому наголошував. Як той напій. Алкогольний напій.

— О, — промовив Джек. — Цілком в тему, хіба не так? — Він витяг з задньої кишені хустинку і витер нею собі губи.

— А слово «сяйво» вам про що-небудь говорить?

Цього разу вони разом похитали головами.

— Утім, це неважливо, гадаю я, — сказав Едмондс. Він прочинив двері до почекальні. — Є тут хтось на ім’я Денні Торренс, який бажає їхати додому?

— Привіт, тату! Привіт, мамуню!

Він підвівся з-за маленького столика, за яким був неспішно гортав «Там, де водяться дикі звірі», бурмочучи вголос ті слова, які уже знав[113].

Він підбіг до Джека, і той його підхопив. Венді скуйовдила синові волосся.

Едмондс подивився на нього, примружившись:

— Якщо ти не любиш своїх маму і тата, можеш залишитися зі старим добрим Біллом.

— Ні, сер! — гаряче відповів Денні. Одною рукою він обнімав за шию Джека, а іншою Венді і аж світився радістю.

— Гаразд, — усміхнувся Едмондс. А потім подивився на Венді. — Звертайтесь, якщо матимете якісь проблеми.

— Так.

— Але не думаю, щоби вони у вас з’явилися, — уточнив усміхнено Едмондс.

Розділ вісімнадцятий Пам’ятний альбом

Той пам’ятний альбом Джек знайшов першого листопада, в той час, коли його дружина і син пішли прогулятися понористою старою дорогою, що починалася поза кортом для роуку і вела до покинутої лісопильні за дві милі вгору звідти. Так само все ще трималася гарна погода, і вони всі втрьох набули неймовірної осінньої засмаги.

Він спустився до підвалу скинути тиск у котлі, а тоді, чисто імпульсивно, взяв з полиці, де лежала схема водогону, ліхтарик і вирішив переглянути щось з тих старих паперів. Водночас він шукав зручні місця, де можна було б поставити пастки, хоча й не планував цього робити ще цілий місяць — хочу, аби вже всі вони повернулися додому з відпусток, як він це пояснив Венді.

Світячи перед собою ліхтарем, він пройшов повз ліфтову шахту (на вимогу Венді вони не користувалися ліфтом відтоді, як вселилися до готелю) і далі крізь невеличку кам’яну арку. Скривив носа від запаху прілого паперу. Позаду з громовим «ф’юїіі» бухнув котел, аж Джек здригнувся.

Фальшиво насвистуючи собі крізь зуби, він посвітив ліхтариком навкруги. Побачив зменшену копію Андських гір: десятки напханих паперами коробок і ящиків, більшість з них сірі й безформні від віку та сирості. Інші полопалися, в’язки пожовклих паперів повивалювалися з них на кам’яну долівку. Були там і перев’язані шпагатом пачки газет. У деяких коробках були ніби якісь регістри, в інших — стягнуті гумовими стрічками товарні накладні. Джек витяг один такий папірець і посвітив на нього ліхтариком.

РОКІ МАУНТИН ЕКСПРЕС, ІНК.

Куди: ГОТЕЛЬ «ОВЕРЛУК»

Звідки: СКЛАД ГУРТОВОЇ ТОРГІВЛІ «САЙДІ», 16-та стрит, 1210

Денвер, Колорадо

Через: Залізниця КАНАДІАН ПАСИФІК

Вміст: 400 ящиків туалетного паперу «ДЕЛСІ»[114]

12 ДЮЖИН/ЯЩИК

Завірено: СТЕРИЛЬНО

Дата: 24 серпня 1954

Усміхнувшись, Джек дозволив папірцю впасти назад до коробки.

Він спрямував промінь вище, і той вихопив звисаючу зі стелі лампочку, що була майже цілком похована в павутинні. Висячого шнура-вмикача вона при собі не мала.

Він витягнувся навшпиньки і спробував її вкрутити. Лампочка слабенько загорілася. Він знову підібрав накладну на туалетний папір і нею трохи позмітав павутиння. Світла не вельми побільшало.

Так само присвічуючи собі ліхтариком, він походив між ящиків і пачок паперів, видивляючись, чи нема де слідів щурів. Вони тут колись мешкали, але доволі давно… можливо, роки тому. Він знайшов трохи їх посліду, вже спорохнілого від віку, та кілька збудованих з акуратно нагризеного паперу гнізд, старих, давно покинутих.

Джек витяг з випадкової пачки якусь газету і поглянув на заголовок.

ДЖОНСОН ОБІЦЯЄ ПОСЛІДОВНІСТЬ РЕФОРМ

Каже, що роботу, розпочату ДжФК, буде продовжено наступного року

Газета називалася «Рокі Маунтин Ньюз», номер від дев’ятнадцятого грудня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року. Джек кинув її назад до купи[115].

Він припускав, що його причаровує банальний дух історії, який міг відчути будь-хто, переглядаючи свіжі новини десяти-чи двадцятирічної давнини. У стосах газет і архівів він зауважив прогалину; там не було нічого за тисяча дев’ятсот тридцять сьомий — сорок п’ятий, тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий — шістдесятий та за тисяча дев’ятсот шістдесят другий — шістдесят третій роки. Періоди, коли готель простоював закритий, здогадався він. Коли, мов цінний приз, його виривали один в одного захланні простаки.

Як і перше, йому не здавалися правдоподібними Уллманові пояснення такої пістрявої кар’єри «Оверлука». На позір, безперервний успіх готелю мусило гарантувати саме лиш його мальовниче розташування. В Америці завжди вистачало «реактивної елітної публіки», навіть ще до винайдення реактивних літаків, тому Джекові здавалося, що «Оверлук» просто мусив стати одною з тих опорних баз, на яких вони приземляються у своїх міграціях. Навіть назва в нього звучала доречно[116]. «Волдорф»[117] — у травні, «Бар Гарбор Хаус» — у червні й липні, «Оверлук» — у серпні й на початку вересня, перед подорожжю на Бермуди, в Гавану, Ріо та будь-куди. Він знайшов штабель старих реєстраційних карток, що підтвердили його припущення. Нелсон Рокфеллер тисяча дев’ятсот п’ятдесятого, Генрі Форд з родиною тисяча дев’ятсот двадцять сьомого. Джин Гарлоу тисяча дев’ятсот тридцятого. Кларк Ґейбл та Керол Ломбард. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року весь верхній поверх цілий тиждень займали «Дерріл Ф. Занук та його гості». Гроші тут мусили просто котитися коридорами прямісінько в касу, як було в дев’ятнадцятому столітті на родовищі Комсток[118]. Либонь, менеджмент був разюче безпорадним.

Авжеж, тут була присутня історія, і не лише в газетних заголовках. Вона ховалася між записами в тих регістрах і бухгалтерських звітах, в ордер-замовленнях на обслуговування апартаментів, де її трохи важкувато було роздивитися. Тисяча дев’ятсот двадцять другого року Воррен Дж. Гардінг замовив собі в номер о десятій вечора цілого лосося і ящик пива «Курс»[119]. Але з ким він їв і пив? Була там гра в покер? Якась стратегічна нарада? Що?

Джек поглянув собі на годинник і здивувався, що, відтоді як він сюди спустився, вже якимсь незбагненним чином промайнуло цілих сорок п’ять хвилин. Не лише долоні, а руки по лікті у нього були закаляні, і пахло від нього, мабуть, кепсько. Він вирішив піднятися нагору й прийняти душ, поки не повернулися Венді з Денні.

Він повільно йшов між гір паперів, а його пожвавілий мозок стрімко — що мало не п’янило — по інерції перебирав можливості. Він не почувався так уже чимало років. Раптом почало здаватися, що та книга, яку він напівжартома був собі пообіцяв, дійсно може написатися. Можливо, вона уже тут, захована в цих безладних купах паперів. Це може бути просто роман, або історичний роман, або водночас і те й інше — довга книга, що розходиться хвилями з цього центрального місця дії в сотнях напрямків.

Він зупинився під обплетеною павутинням лампочкою, машинально дістав із задньої кишені хустинку й ретельно витер нею собі губи. От тоді-то він і побачив той пам’ятний альбом.

Ліворуч громадилися похиленою Пізанською вежею п’ять коробок. Верхня з них була напхана черговими накладними й гросбухами. Поверх них, хтозна скільки років балансуючи на межі падіння, лежав оправлений білою шкірою грубезний пам’ятний альбом, його сторінки були прошиті подвійним золотим шнуром, зав’язаним на палітурці закрутистими бантами.

Зацікавившись, Джек підійшов і зняв його звідти. Верхня обкладинка була вкрита товстим шаром пилу. Піднісши знахідку до губ, Джек здув хмару куряви й розгорнув альбом. При цьому звідти випурхнула якась карточка, але він встиг підхопити її раніше, аніж вона впала на кам’яну долівку. Розкішна, оксамитова листівка, де панівне місце займало рельєфне зображення «Оверлука» з усіма освітленими вікнами. Галявина й ігровий майданчик були прикрашені мерехтливими японськими ліхтариками. Здавалося, ніби можна просто зробити крок і опинитися там, у тому готелі «Оверлук», що існував тридцять років тому.

Горес М. Дервент Запрошує Вас

Ушанувати Своєю Присутністю

Бал-Маскарад На Честь

Гранд-Відкриття

ГОТЕЛЮ «ОВЕРЛУК»

Обід Буде Подано о 8-й Годині Вечора

Зняття Масок і Танці — Опівночі

29 серпня 1945 року

прохання на підтвердження присутності відповісти письмово

Обід о восьмій! Зняття масок опівночі!

Він ледь не в живі очі побачив їх у тутешній обідній залі, найбагатших чоловіків Америки та їхніх жінок. Піджаки таксидо й крохмальні сорочки; вечірні сукні; грає оркестр; зблискують лакові туфельки на високих підборах. Дзеленькання бокалів, життєрадісне ляскання корків з пляшок шампанського. Війна скінчилася чи майже скінчилася. Попереду лежить майбутнє, чисте й сяйливе. Америка — світовий велетень, й нарешті вона це сама зрозуміла і визнала.

А пізніше, опівночі, сам Дервент починає вигукувати «Маски геть! Маски геть!» Маски знімаються і…

(«І кара − Червона Смерть − опанувала геть усе!»)

Він нахмурився. З якого це дальнього закута таке навіяло? Це ж По, Великий Американський Письмак. Але безперечно, «Оверлук» — цей яскраво освітлений, осяйний «Оверлук» на запрошенні, яке він тримає в руках, — відлягає від Едґара Аллана По так найдалі, як можна собі лишень помислити.

Він вклав запрошення назад і перегорнув наступну сторінку. Вклеєна вирізка з якоїсь денверської газети, а під нею начеркано дату: п’ятнадцяте травня тисяча дев’ятсот сорок сьомого.

ШИКАРНИЙ ГІРСЬКИЙ КУРОРТ ВІДКРИВАЄТЬСЯ ЗНОВУ

ЗОРЯНИМ РЕГІСТРОМ ГОСТЕЙ

Дервент каже, що «Оверлук» стане «Славною світовою пам’яткою»

автор: Девід Фелтон, редактор відділу

Упродовж своєї тридцятивосьмирічної історії готель «Оверлук» не раз відкривався наново, але рідко так стильно й напористо, як це було обіцяно Горесом Дервентом, загадковим каліфорнійським мільйонером, теперішнім володарем даного пансіону.

Дервент, котрий не робить таємниці з того, що вбухав у цей свій найновіший проект понад мільйон доларів, — а дехто подейкує, що справжня цифра ближча до трьох мільйонів, — каже, що «Новий «Оверлук» стане одною зі світових пам’яток, тим готелем, про бодай єдину ніч проведену в якому ви згадуватимете й через тридцять років».

Коли Дервента, котрий, за чутками, має значні володіння в Лас-Вегасі, спитали, чи не є його придбання й переобладнання «Оверлука» першим пострілом, що сигналізує початок битви за легалізацію грального бізнесу й казино в Колорадо, цей магнат літакобудування, морського транспорту, збройової та кіноіндустрії заперечив це… з посмішкою.

«Оверлук» здешевшав би через азартні ігри, — сказав він. — І не думайте, ніби я бажаю перебити Вегас! Для цього в них там занадто багато моїх міток! Я не зацікавлений у лобіюванні легалізації грального бізнесу в Колорадо. Це було би, як плювати проти вітру».

Коли «Оверлук» відкриється офіційно (деякий час тому, коли поточні роботи було закінчено, там уже відбувся грандіозний і надзвичайно успішний бал), наново обставлені, пофарбовані, з новими шпалерами номери займуть гості зоряного регістру, що охоплює діапазон від стильного дизайнера Корбета Стені до…

Замарено посміхаючись, Джек перегорнув сторінку. Тепер він дивився на повношпальтову рекламу з секції «Подорожі» недільного випуску «Нью-Йорк Таймс». На наступній сторінці стаття про самого Дервента, лисіючого чоловіка, чиї очі тебе пронизували навіть з цієї старої газетної фотографії. В окулярах без оправи і з немов олівцем намальованими вусиками в стилі сорокових, він аж ніяк не скидався на Еррола Флінна[120]. Обличчя наче в простого бухгалтера. То саме очі надавали йому вигляду когось чи чогось іншого.

Джек швиденько пробіг цю статтю. Більшість фактів про Дервента були йому знайомі з розвідки, опублікованої минулого року в «Ньюзвіку». Народився в бідній родині у Сейнт-Полі[121], не закінчив навіть середньої школи, натомість вступив до військово-морського флоту. Швидко піднявся, потім покинув службу в результаті жорсткої суперечки за патент на створений ним новий тип гвинта. У боротьбі між ВМФ та невідомим молодиком на ім’я Горес Дервент Дядько Сем став на бік передбачуваного переможця. Але таким чином Дядько Сем не отримав наступних патентів, а було їх іще чимало.

Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих Дервент удався до авіації. Він викупив одну збанкрутілу компанію з повітряного опилювання посівів і перетворив її на успішну авіапоштову службу. Слідом пішли ще патенти: конструкція нового крила моноплана; бомботримач, що використовувався на «Летючих фортецях»[122], які заливали пожежами й Гамбург, і Дрезден, і Берлін; кулемет зі спиртовим охолодженням; прототип катапультного крісла, яке пізніше знайшло застосовування в американських реактивних літаках.

Ну, а тим часом бухгалтер, який жив в одному тілі з винахідником, безперервно громадив інвестиції. Кілька збройових заводів у штатах Нью-Йорк і Нью-Джерсі. П’ять текстильних фабрик у Новій Англії. Хімічні заводи на Півдні, що потерпає від банкрутств. Під кінець Великої Депресії його статок складала всього лише жменька контрольних пакетів акцій, куплених за провально низькими цінами, продати які можна було хіба що тільки ще дешевше. У якийсь момент Дервент був похизувався, що міг би збанкрутувати всі свої бізнеси з частковим погашенням боргів, отримавши суму, що дорівнювала ціні трирічної давності «шевроле». Ходила поголоска, як пригадалося Джеку, ніби деякі з засобів, що їх застосовував Дервент, аби тримати голову над водою, були більш ніж сумнівними. Участь в бутлеґерстві[123]. Проституція на Середньому Заході. Контрабанда в прибережних районах Півдня, де розташовувалися його фабрики добрив. І насамкінець пов’язаність з новонароджуваним на Заході бізнесом азартних ігор.

Ймовірно, найславетнішою інвестицією Дервента було придбання ним потопаючої кінокомпанії «Топ Марк Студіоз», яка не мала хітів відтоді, як тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року їхня дитяча зірка Манюня Марджері Морріс померла від передозування героїну. Їй було чотирнадцять. Манюня Марджері, що грала невинних семирічок, які врятовують шлюби і життя несправедливо звинувачених у нападах на курчат собак, отримала від своєї студії «Топ Марк» найграндіозніший за всю історію Голлівуду похорон — офіційна версія стверджувала, що Манюня Марджері заразилася «виснажливою хворобою» під час гостьових відвідин нею одного з дитячих притулків у штаті Нью-Йорк… у той же час деякі циніки припускали, що студія викинула на цей захід таку величезну купу зелені, бо там розуміли, що ховають вони самих себе.

Дервент найняв, поставивши його керувати студією, спритного бізнесмена й буйного сексуального маніяка на ім’я Генрі Фінкел, і впродовж двох років перед Перл-Харбором[124] студія наштампувала шістдесят фільмів, п’ятдесят п’ять з яких неухильно послідовно привертали увагу «Офіса Хейза», смачно плюючи на його довгий синій ніс[125]. Решта п’ять були навчальними фільмами, знятими на замовлення уряду. Художні фільми студії мали величезний успіх. В одному з них невідомий на ім’я художник-костюмер приметикував ліфчик без бретельок на героїню для її виходу в сцені Гранд-Балу, в якій вона показала все, окрім хіба що родимки нижче улоговини між своїми сідницями. І цей винахід також було покладено на заслугу Дервенту, і таким чином його репутація — чи неслава — ще більше зросла.

Війна зробила його багатієм, багатієм він і залишався. Жив у Чикаго, його рідко бачили поза засіданнями Ради директорів компанії «Дервент Ентерпрайсиз» (якою він керував залізною рукою), розводилися балачки, що він володіє авіакомпанією «Юнайтед Ер Лайнз», Лас-Вегасом (де, як було відомо, він мав контрольні пакети акцій чотирьох готелів-казино і менших ще принаймні шести), Лос-Анджелесом і самими Сполученими Штатами Америки. Маючи славу друга членів королівських родин, президентів та кримінальних авторитетів, він багатьма вважався найбагатшою людиною в світі.

«Проте «Оверлук» зробити успішним він не зумів», — подумалось Джеку. На якусь мить поклавши альбом, він дістав маленький блокнот і механічний олівець, які завжди тримав у себе в нагрудній кишені. І скоренько начеркав: «Подивитися про Г. Дервента, Сайдвін. бібл.?» Заховавши блокнот назад, він знову підняв альбом. З обличчям задумливим, із заблуканими десь очима. Перегораючи сторінки, він безперервно витирав собі губи долонею.

Наступний матеріал він переглянув побіжно, подумки собі відзначивши, що треба буде прочитати його уважно пізніше. На багатьох сторінках містилися приклеєні там прес-релізи. Отакий-то очікується в «Оверлуку» наступного тижня, отакі-то виступлять з розважальною програмою у салон-барі (за часів Дервента той називався «Лаундж «Червоне Око»». Чимало із запрошуваних артистів були зірками Лас-Вегаса, а гості — зірками та менеджерами студії «Топ Марк».

А тоді раптом вирізка, позначена першим лютого тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року:

ПРЕЗИДЕНТ КОМПАНІЇ І МІЛЬЙОНЕР ПРОДАЄ ОБ’ЄКТИ ІНВЕСТИЦІЙ У КОЛОРАДО

Дервент розкрив деталі угоди з каліфорнійськими інвесторами щодо «Оверлука» та інших об’єктів

автор: Родні Конклін, редактор фінансового відділу

Із лаконічного комюніке, що надійшло вчора з чиказької штаб-квартири інтегральної компанії «Дервент Ентерпрайсиз», стало відомо, що мільйонер (ймовірно, мільярдер) Горес Дервент у результаті карколомної фінансової оборудки, яка мусить цілком завершитися до першого жовтня тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертого року, випродає активи в Колорадо. Інвестиційні проекти Дервента включають гідроенергетику, видобуток природного газу й вугілля, а також землевпорядкувальну компанію під назвою «Колорадо Саншайн Інк.», яка володіє або має опціон на не менш як п’ятсот тисяч акрів колорадських земель[126].

Найвідоміше володіння Дервента у штаті Колорадо, готель «Оверлук», уже продано, про що учора повідомив сам Дервент у рідкісному як для нього інтерв’ю. Покупцем виступила група інвесторів з Каліфорнії, яку очолює Чарлз Ґрондін, колишній голова «Каліфорнійської землевпорядкувальної корпорації». Дервент відмовився оголосити ціну, але поінформовані джерела…

Він розпродав усе, геть цілком і сповна. Там був не лише «Оверлук». Але якось… якось…

Він витер губи долонею з бажанням випити. З випивкою все це рухалося би краще. Він перегорнув ще кілька сторінок.

Та каліфорнійська група відкрила готель на два сезони, а потім продала його іншій групі, з Колорадо, що називалася «Мальовничі гірські курорти». «Мальовничі» збанкрутували тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року посеред обвинувачень у корупції, пакуванні грошима власних кишень і обмані акціонерів. Президент цієї компанії застрелився через два дні після того, як отримав повістку з’явитися перед судом присяжних.

Решту того десятиліття готель простояв закритим. У той час про нього було згадано лише раз, стаття в недільному випуску мала заголовок: «КОЛИШНІЙ ГРАНД-ГОТЕЛЬ ПОРИНАЄ В ЗАНЕПАД». Від побаченого на фотоілюстраціях у Джека стиснулось серце: передній ґанок з облущеною фарбою, лиса, казна-чим засмічена галявина, вікна потрощені бурями і камінням. Це також стане частиною його книги, якщо він її таки напише — як фенікс спадає попелом, щоб відродитися знову. Він пообіцяв собі добре піклуватися про готель, дуже добре. Виходило так, що досі він насправді не розумів усієї глибини своєї відповідальності перед «Оверлуком». Це було немов відповідальність перед історією.

Тисяча дев’ятсот шістдесят першого року четверо письменників, двоє з них лауреати Пулітцерівської премії, орендували «Оверлук» і знову відкрили його як школу літературної майстерності. Це тривало рік. Один зі студентів напився в себе в номері на третьому поверсі, якимсь чином вивалився з вікна й на смерть розбився, упавши на бетонну терасу внизу. В газеті натякалося, що це цілком могло бути й самогубством.

«Будь-які великі готелі мають свої скандальні історії, — говорив тоді Ватсон. — Так само, як у кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають…»

Раптом йому здалося, ніби він ледь не фізично відчуває вагу «Оверлука», як той тисне на нього згори усіма своїми стадесятьма гостьовими номерами, коморами, кухнею, буфетною, салон-баром, бальною залою, обідньою залою…

(«Жінки входять і виходять із кімнати знову») [127] (…і кара — Червона Смерть — опанувала геть усе.)

Він витер собі губи і перегорнув наступну сторінку альбому. Він уже перейшов до його останньої третини і тільки зараз свідомо задумався, чий же був цей альбом, що його залишили згори найвищої купи документів у цьому підвалі.

Новий заголовок, цей датовано десятим квітня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року.

ЛАС-ВЕГАСЬКА ГРУПА КУПУЄ ЗНАМЕНИТИЙ ГОТЕЛЬ У КОЛОРАДО

Мальовничий «Оверлук» стане закритим клубом

Роберт Т. Леффінг, представник групи інвесторів, що виступає під назвою «Гай Кантрі Інвестментс», оголосив сьогодні у Лас-Вегасі, що «Гай Кантрі» склала угоду щодо розташованого високо у Скелястих горах курортного готелю «Оверлук». Леффінг відмовився назвати імена конкретних інвесторів, проте сказав, що готель буде перетворено на ексклюзивний «закритий клуб». Він повідомив, що група, яку він представляє, сподівається продавати членство в ньому керівникам американських та іноземних компаній вищого ешелону.

«Гай Кантрі» також володіє готелями в Монтані, Вайомінгу та Юті.

«Оверлук» набув світової слави в тисяча дев’ятсот сорок шостому — тисяча дев’ятсот п’ятдесят другому роках, коли ним володів пронозливий мегамільйонер Горес Дервент, який…

Інформація на наступній сторінці була всього лиш короткою заміткою, датованою чотирма місяцями пізніше. «Оверлук» відкрився під орудою нового менеджменту. Очевидно, газета не зуміла з’ясувати або не була зацікавлена в з’ясуванні, хто ж є членами цього закритого клубу, бо не було згадано жодного імені, окрім назви самої компанії «Гай Кантрі Інвестментс» — назви, безвиразнішої за яку[128] Джек ніколи не зустрічав, якщо не рахувати однієї мережі крамниць з продажу велосипедів і запчастин у Новій Англії, що діяла під назвою «Бізнес Інк.».

Перегорнувши сторінку, він аж кліпнув, побачивши приклеєну там вирізку.

МІЛЬЙОНЕР ДЕРВЕНТ ПОВЕРНУВСЯ ДО КОЛОРАДО ЧЕРЕЗ ЧОРНИЙ ХІД?

Очільником «Гай Кантрі» виявився Чарлз Ґрондін

автор: Родні Конклін, редактор фінансового відділу

Готель «Оверлук», мальовничий палац насолод на колорадській верховині й колишня приватна іграшка мільйонера Гореса Дервента, став центром фінансового хитросплетіння, яке лише зараз починає зринати на світло. Десятого квітня минулого року цей готель було придбано одною з лас-вегаських фірм, «Гай Кантрі Інвестментс» під закритий клуб для заможних керманичів як зарубіжних, так і американських бізнесів. Тепер поінформовані джерела кажуть, що «Гай Кантрі» очолює п’ятдесятитрирічний Чарлз Ґрондін, який був головою «Каліфорнійської землевпорядкувальної корпорації» до тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, коли він пішов звідти у відставку, щоби обійняти пост виконавчого віце-президента в головному чиказькому офісі «Дервент Ентерпрайсиз»

Це призвело до припущень, що компанія «Гай Кантрі Інвестментс» може перебувати під контролем Дервента, який, можливо, й придбав «Оверлук» удруге, і то за явно дивних обставин. Ґрондін, проти якого тисяча дев’ятсот шістдесятого року було висунуто пізніше зняте звинувачення в ухилянні від сплати податків, наразі залишається недоступним, а Горес Дервент, який ревниво оберігає власну приватність, у телефонній розмові коментарів не надав. Депутат Нижньої палати Законодавчих зборів штату від міста Ґолден Дік Баус закликав до комплексного розслідування цієї…

Ця вирізка була датована двадцять сьомим липня тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року. Наступною йшла колонка з якоїсь недільної газети за вересень того ж року. Авторство належало Джошу Бреннігару, розгрібачеві гнойовищ скандальних оборудок однієї породи з Джеком Андерсоном[129]. Джекові туманно згадалося, що цей Бреннігар помер тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого чи шістдесят дев’ятого року.

КОЛОРАДО — ВІЛЬНА ЗОНА ДЛЯ МАФІЇ?

автор: Джош Бреннігар

Зараз здається ймовірним, що найновішим кублом відпочинку й оздоровлення для лідерів організованої злочинності в США став певний віддалений готель, що міститься в самому осерді Скелястих гір. Готель «Оверлук», той білий слон, яким від його найпершого відкриття тисяча дев’ятсот десятого року вже встигли безуспішно покерувати добра дюжина груп і окремих особистостей, тепер діє в оболонці секретності як «закритий клуб» нібито для бізнесменів, що прагнуть розслабитися. Постає питання — яким насправді бізнесом займаються ті, хто володіє ключами до номерів в «Оверлуку»?

Дещо підказати нам можуть імена членів цього клубу, присутніх там упродовж тижня шістнадцятого — двадцять третього серпня. Наведений нижче список було виявлено колишнім працівником «Гай Кантрі Інвестментс», компанії, що спершу вважалася підставною фірмою, якою володіє «Дервент Ентерпрайсиз». Тепер же більше схоже на те, що контроль Дервента над «Гай Кантрі» (якщо він його взагалі мав) перейняли деякі з лас-вегаських баронів грального бізнесу. І ці ж самі старшини зі столиці азартних ігор були в минулому пов’язані як з підозрюваними, так і засудженими босами злочинного світу.

Присутніми в «Оверлуку» того сонячного тижня були:

Чарлз Ґрондін, президент «Гай Кантрі Інвестментс». Коли у липні цього року стало відомо, що саме він керує кораблем «Гай Кантрі», було оголошено — зі значним запізненням постфактум, — що він пішов у відставку з посади, яку до того обіймав у «Дервент Ентерпрайсиз». Сивогривий Ґрондін, який відмовився побалакати зі мною для цієї колонки, якось був звинувачений в ухилянні від податків, перебував під слідством, але був виправданий тисяча дев’ятсот шістдесятого.

Чарлз «Бейбі Чарлі» Батталья, шістдесятирічний імпресаріо з Вегаса (контрольний пакет у «Зеленому доларі» та «Щасливих бабках» на Стрипі[130]). Батталья є близьким особистим другом Ґрондіна. Досьє його арештів розпочинається ще тисяча дев’ятсот тридцять другого рокуі, коли він був звинувачений, але виправданий у підготовленому, гангстерського типу, вбивстві Джека «Голландчика» Моргана. Федеральні органи підозрювали його участь в угрупованнях, пов’язаних з наркоторгівлею, проституцією і замовними вбивствами, проте за ґратами «Бейбі Чарлі» побував тільки раз, за ухиляння від сплати податків у тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому — п’ятдесят шостому роках.

Ричард Скарн, головний акціонер компанії «Фан Тайм Автоматик Мешінз». «Фан Тайм» виробляє гральні автомати для замовників з Невади, а також для решти країни — автомати для гри в пінбол та музичні автомати (мелодія за монетку). Він мав терміни за напад з вогнепальною зброєю тисяча дев’ятсот сорокового, за потаємне носіння зброї без офіційного дозволу тисяча дев’ятсот сорок восьмого і злочинну змову з метою порушення податкових законів тисяча дев’ятсот шістдесят першого року.

Пітер Зайс, імпортер з Маямі, якому зараз близько сімдесяти років. Останні п’ять років Зайс судиться проти його вислання з країни як небажаної персони. Обвинувачувався в отриманні й переховуванні краденого тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року та злочинній змові з метою порушення податкових законів тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертого року. Чарівливий, вишуканий, аристократичний Пітер Зайс, якого довірені друзі називають «Татусем», також перебував під слідством у зв’язку зі звинуваченнями у вбивстві і сприянні вбивству. Великий акціонер компанії Скарна «Фан Тайм», він, як відомо, також є пайовиком чотирьох лас-вегаських казино.

Вітторіо Джінеллі, також відомий як «Віто Різник», двічі перебував під слідством за гангстерського типу вбивства, одне з них — вбивство сокирою бостонського віце-боса Френка Скоффі. Джінеллі був під судом двадцять три рази, під слідством чотирнадцять разів, але засуджений був лише раз — за дрібну крадіжку з крамниці тисяча дев’ятсот сорокового року. Подейкують, що в останні роки Джінеллі став босом у західних оборудках угруповання, які сконцентровані у Лас-Вегасі.

Карл «Джиммі-Рікс» Прашкін, інвестор із Сан-Франциско, вважається майбутнім наступником Джінеллі на владній позиції, яку той наразі займає. Прашкін володіє великими пакетами акцій «Дервент Ентерпрайсиз», «Гай Кантрі Інвестментс», «Фан Тайм Автоматик Мешінз» і трьох казино в Лас-Вегасі. В Америці Прашкін чистий, хоча в Мексиці він притягався за шахрайство, але всього за якихось три тижні після відкриття справи звинувачення з нього було знято. Існує думка, що Прашкін контролює відмивання грошей, що надходять з діяльності вегаських казино, і вливання їх у легальні операції угруповання на Заході. До таких операцій тепер може належати й готель «Оверлук» у Колорадо.

Серед інших гостей поточного сезону також були…

Стаття була довгою, але решту Джек лише перебіг очима, постійно витираючи собі губи долонею. Якийсь банкір зі зв’язками в Лас-Вегасі. Люди з Нью-Йорка, які напевне робили в Кравецькому кварталі щось більше за виробництво одягу[131]. Люди, яких вважали пов’язаними з наркотиками, насильством, пограбуваннями, вбивствами.

Боже, яка історія! І всі вони побували тут, просто в нього над головою, у тих порожніх номерах. Порали дорогих повій на третьому поверсі, мабуть. Магнумами пили шампанське[132]. Укладали угоди, в яких оберталися мільйони доларів, можливо у тих самих апартаментах, де колись зупинялися президенти. Тут малася історія, авжеж. Класна збіса історія. Дещо гарячково він вихопив з кишені блокнот і начеркав собі чергове нагадування — пошукати інформацію про всіх цих людей у бібліотеці у Денвері, потім, коли ця його доглядацька робота завершиться. Кожен готель має свого привида? В «Оверлуку» їх цілий шабаш. Спершу самогубство, потім мафія, що далі?

Наступна вирізка була сердитим запереченням Чарлза Ґрондіна бреннігарівських звинувачень. Джек з неї лише хмикнув.

Вирізка на наступній сторінці виявилася такою великою, що її було складено. Джек її розгорнув, і в нього перехопило подих. Зображення буквально стрибнуло йому в очі: після червня тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року шпалери замінили, але він абсолютно точно впізнав це вікно і цей вид. Там була західна панорама, що відкривалася з Президентського люкса. А далі йшло про вбивство. Стіна вітальні біля дверей, що вели до спальні, була заляпана кров’ю і чимось, що могло бути лише білими крапочками мозкової речовини. Коп зі збентеженим обличчям стояв над покритим ковдрою трупом. Джек дивився, немов заворожений, а потім його очі пересунулися на заголовок.

ГАНГСТЕРСЬКЕ СТРІЛЬБИЩЕ В КОЛОРАДЬСКОМУ ГОТЕЛІ

Гаданого очільника злочинного угруповання було застрелено в гірському закритому клубі.

Плюс ще двоє загиблих.

Сайдвіндер, Колорадо (Ю-Пі-Ай) — За сорок миль від цього сонного колорадського містечка в самісінькому серці Скелястих гір трапилася екзекуція в типовому гангстерському стилі. Місцем потрійного вбивства із застосуванням рушниць став готель «Оверлук», який три роки тому було придбано однією з лас-вегаських фірм під закритий клуб. Двоє чоловіків були або компаньйонами, або охоронцями Вітторіо Джінеллі, відомого також як «Різник» через його ймовірну пов’язаність з убивством сокирою в Бостоні двадцять років тому.

Поліцію викликав Роберт Норман, менеджер «Оверлука», який сказав, що чув постріли, а дехто з гостей повідомив, що двоє людей з прихованими під панчохами обличчями і зі зброєю в руках збігли пожежними сходами й від’їхали у якомусь кабріолеті останньої моделі кольору засмаги.

Перед дверима Президентських апартаментів, де колись були зупинялися два американських президенти, дорожній патрульний Бенджамин Мурер виявив трупи двох чоловіків, пізніше ідентифікованих як Віктор Т. Бурман і Роджер Макассі, обидва з Лас-Вегаса. Всередині Мурер виявив розпластане на підлозі тіло Джінеллі. Очевидно, Джінеллі якраз утікав від своїх нападників, коли його зрізали. Мурер сказав, що Джінеллі було застрелено з близької відстані з рушниць великого калібру.

Чарлз Ґрондін, представник компанії, яка зараз володіє «Оверлуком», наразі поза доступом через…

Під цією вирізкою хтось жирно черкнув кульковою ручкою: «Вони забрали з собою його яйця». Джек іще довго на це дивився, весь похололий. Чий же це альбом?

Нарешті, проковтнувши клуб, що був застряг йому в горлі, він перегорнув сторінку. Іще колонка від Джоша Бреннігара, ця датована початком тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року. Він прочитав тільки заголовок: «ОДІОЗНО ЗНАМЕНИТИЙ ГОТЕЛЬ ПРОДАНО ПІСЛЯ ВБИВСТВА ВЕЛИКОЇ ПЕРСОНИ ЗЛОЧИННОГО СВІТУ».

Аркуші після цієї вирізки були пустими.

(Вони забрали з собою його яйця.)

Він повернувся на початок альбому, шукаючи якесь ім’я або адресу. Бодай номер кімнати. Бо був абсолютно впевнений, що, хто б не вів цей пам’ятний альбом, він мусив зупинятися в цьому готелі. Але там не знайшлося нічого.

Він уже був готовий знову переглянути всі вирізки, цього разу уважніше, коли зі сходів погукав чийсь голос:

— Джеку? Любий?

Венді.

Джек здригнувся, майже винувато, так, немов він потай тут випивав і вона може унюхати від нього запах. Смішно. Він потер собі губи долонею і відгукнувся:

— Йо, бейбі. Шукаю щурів.

Вона спускалася донизу. Він почув її кроки на сходах, потім у котельні. Швидко, не замислюючись, навіщо йому таке робити, він запхнув альбом під якусь купу рахунків і накладних. Коли вона вийшла з-під арки, він уже стояв прямо.

— Що ти в світі робив тут весь цей час? Уже майже третя година!

Він посміхнувся:

— Уже так пізно? Я тут рився у всьому цьому. Певне, намагався з’ясувати, де поховані мертвяки.

Ці слова брязнули йому в мозку лиховісним відлунням.

Вона підійшла ближче, подивилася на нього, і він мимовіль відступив на крок, неспроможний утриматися. Він знав, що вона робить. Вона намагалася дочути від нього запах алкоголю. Можливо, вона навіть сама цього не усвідомлювала, але він цілком, і від цього Джек почувався винуватим і водночас розсердженим.

— У тебе губа кровоточить, — промовила вона дивно безбарвним тоном.

— Га?

Він підніс долоню до губ і скривився, відчувши тонкий пекучий біль. Потім побачив свій вказівний палець у крові. Почуття провини в ньому ще виросло.

— Ти знову тер собі губи, — сказала вона.

Він опустив очі й знизав плечима:

— Йо, мабуть, таки тер.

— Це для тебе пекло, правда?

— Ні, не так уже й погано.

— Стало бодай трохи легше?

Він підняв очі, подивився на неї і змусив свої ступні ворухнутися. Щойно вони почали рухатися, як йому полегшало. Він наблизився до дружини й обхопив її рукою за талію. Відкинувши вбік пасмо її білявого волосся, він поцілував їй шию.

— Так, — сказав він. — А де Денні?

— О, він десь неподалік. Надворі почало захмарюватися. Голодний?

Він сковзнув долонею по її пружному, обтягнутому джинсами задку, імітуючи хіть.

— Мов ведмідь тамтий, мадам.

— Стережися, ледащо. Не розпочинай того, що не зможеш закінчити.

— Чики-пики, мадам? — запитав він, так само її погладжуючи. — Непристойні картинки? Неприродні позиції?

Проходячи разом з нею в арку, він кинув погляд назад, на коробку, під якою було сховано

(чий?)

альбом. При вимкнутому світлі та стала лише тінню. Джеку полегшало від того, що він забрав Венді звідти. Що ближче вони просувалися до сходів, то хіть його ставала менш удаваною, більш природною.

— Можливо, — промовила вона. — після того, як зробимо тобі сендвіч… гиии! — Вивернулася вона, гигочучи. — Лоскотно!

— Цеся лоскотка то є ніщо, супроти тої, як бисьм насправді Джоку Торренсу хтілося залоскотати вас, мадам.

— Відлипни, Джокере. Як щодо шинки і сиру… в сенсі першої страви?

Вони разом пішли вгору сходами, і Джек більше не озирався через плече. Але йому згадалися слова Ватсона:

«У кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають…»

Потім Венді закляпнула за ними двері підвалу, замкнувши там темряву.

Розділ дев’ятнадцятий Поряд з номером двісті сімнадцять

Денні добре запам’ятав почуте ним про якусь жінку, що працювала в «Оверлуку» в той сезон:

«вона твердила, ніби бачила дещо в одному з номерів, де… ну, де трапилась була одна нехороша пригода. То було в номері двісті сімнадцять, і я хочу, Денні, аби ти мені пообіцяв до нього не заходити… всяко оминати його».

То були зовсім звичайні двері, точно такі ж, як будь-які інші двері на перших двох поверхах цього готелю. Тьмяно-сірого кольору, вони містилися посередині завулка, що під прямим кутом відбігав від головного коридору другого поверху. Цифри на цих дверях не відрізнялися виглядом від цифр на номерах квартир у тому будинку, в якому вони жили в Боулдері. Звичайні двійка, одиничка та сімка. Нічого особливого. Прямо під цифрами містилося маленьке скляне кружалко, вічко. Денні вже був позаглядав крізь кілька їх. Зсередини бачиш широкий, мов крізь «риб’яче око», вид коридору. Ззовні можеш мружити собі око аж нетямитися і все одно нічого не роздивишся. Якісь циганські фокуси.

(Чому ти тут?)

Коли вони з мамою повернулися з прогулянки за «Оверлуком», мама приготувала його улюблений обід, сендвіч із сиром і болонською ковбасою та бобовий суп «Кемпбел». Їли вони в Діковій кухні й балакали. Працювало радіо, звідки, тихесенько потріскуючи, лунала музика, яку передавала станція в Естес-Парку. Кухня стала його улюбленим місцем у цілому готелі, і йому здавалося, що мама і тато також поділяють ці його почуття, бо, спробувавши дні зо три обідати в обідній залі, вони за взаємною згодою почали їсти в кухні, розставляючи стільці навкруг робочого блок-столу Діка Хеллорана, який усе одно був не меншим за їхній обідній стіл у Стовінгтоні. Обідня зала надто гнітила, навіть з ввімкнутими світильниками і музикою, що грала з касетної аудіосистеми в офісі. Ти все одно залишався одним з трьох людей, які сидять за столом в оточенні десятків інших столів, геть пустих, покритих тими прозорими пластиковими цератами. Мама казала, що це немов обідати посеред роману якогось Гореса Волпола, і тато, розсміявшись, з нею погодився[133]. Денні уявлення не мав, хто такий той Горес Волпол, але він відразу зрозумів, що, тільки-но вони почали їсти в кухні, приготована мамою їжа стала смакувати краще. Він безперестанку натрапляв на залишені там-сям Хеллораном маленькі проблиски його особистості, й вони підбадьорювали Денні, наче теплі дотики.

Мама з’їла половину сендвіча, без супу. Вона сказала, що тато, мабуть, пішов сам прогулятися, оскільки і «фольксваген», і готельний пікап залишалися на стоянці. Вона сказала, що втомилася й, мабуть, приляже приблизно на годинку, якщо Денні гадає, що зможе сам собі дати раду, не потрапивши в неприємності. Денні з повним ротом сиру й болоньї їй відповів, що він гадає, що зможе.

— Чому ти не ходиш на ігровий майданчик? — запитала вона. — Я думала, він тобі сподобається, там же є пісочниця для твоїх машинок і всяке інше.

Він ковтнув, і їжа посунулася вниз йому крізь горло сухою, жорсткою грудкою.

— Може, схожу, — промовив він, відвернувшись до радіо, крутячи його.

— І всі ті тварини з живоплоту, — сказала вона, забираючи від нього порожню тарілку. — Твоєму батькові доволі скоро доведеться зібратися й попідстригати їх.

— Йо, — відгукнувся Денні.

(«Просто гидота… якось то було пов’язано з отими клятими живоплотами, що вистрижені під фігури звірів…»)

— Якщо раніше за мене побачиш свого батька, скажи йому, що я пішла полежати.

— Авжеж, мамо.

Вона поклала брудний посуд до мийки і знову підійшла до сина.

— Тобі тут добре, Денні?

Він безхитрісно подивився на неї, молочні вуса залишалися в нього на верхній губі.

— Угу.

— Не було більше поганих снів?

— Ні.

Однієї ночі, коли він лежав у ліжку, Тоні приходив до нього раз, тихенько, дуже звіддалік гукаючи його на ім’я. Денні тоді міцно заплющив очі і лежав так, аж поки Тоні не пішов.

— Ти впевнений?

— Так, мамо.

Вона здавалася задоволеною.

— Як твоя рука?

Він зігнув перед нею руку.

— Усе краще.

Вона кивнула. Джек відніс повне замерзлих ос гніздо під мискою «Пірекс» до сміттєспалювача, що стояв позаду реманентного складу, і там його спалив.

Відтоді ос вони більше не бачили. Він написав якомусь юристу в Боулдері, вклавши до листа знімки руки Денні, і два дні тому той юрист їм зателефонував — на решту дня зіпсувавши Джеку настрій. Юрист сумнівався, що є можливість виграти суд проти компанії, яка виготовила ту димову шашку, оскільки тільки Джек був свідком того, що він ретельно виконував надруковані на упаковці інструкції. Джек запитав у юриста, чи не могли б вони придбати ще шашок і перевірити їх на такий же дефект. Так, відповів, юрист, але результати все одно залишаться вельми сумнівними, навіть якщо усі випробувані шашки виявляться дефектними. Він розповів Джекові про одну справу, де фігурувала компанія з випуску розсувних драбин і чоловік, який зламав собі спину. Венді висловила свою солідарність з Джеком, але в душі вона була просто рада, що Денні відбувся так дешево. На краще було залишити судові позови тим людям, які на них розумілися, а Торренси до таких не належали. До того ж жодних ос відтоді вони більше не бачили.

— Іди тоді пограйся, доку. Порозважайся.

Але розваги в нього не вийшло. Він безцільно ходив по готелю, заглядаючи до шафок покоївок і комірок прибиральниць, шукав чогось цікавого, не знаходячи нічого такого, маленький хлопчик, що безшумно чалапає по темно-синьому килиму, витканому звивистими чорними лініями. Час від часу він смикав двері того чи іншого номера, але звісно, всі вони стояли замкнені. Майстер-ключ висів в офісі; він знав, де, але тато наказав йому не торкатися того ключа. Та йому й не хотілося. А чи?

(Чому ти тут?)

Врешті-решт, нічого безцільного в цьому не було. Його тягнуло хворобливого роду цікавістю до дверей, на яких було позначено номер двісті сімнадцять. Він пригадав казку, яку йому якось прочитав тато, коли був п’яним. То було дуже давно, але і тепер та історія зринула в його уяві так само живо, як тоді, коли тато її йому був прочитав. Мама тоді насварила тата, питалася, що це він робить, читаючи трирічній дитині такі жахи. Казка та називалася «Синя Борода». Це теж ясно збереглося в його пам’яті, бо він тоді було подумав, що тато каже «сині ворота», але в тій казці оповідалося зовсім не про ворота, а про двері. Взагалі-то там ішлося про дружину Синьої Бороди, гарну леді з волоссям пшеничного кольору, як у його мами. Після того, як на ній оженився Синя Борода, вона жили з ним у великому, зловісному замку, не те щоб дуже не схожому на «Оверлук». І кожного дня Синя Борода ходив на роботу, і кожного дня він казав своїй гарній маленькій дружині, щоби вона не заглядала до певної кімнати, хоча ключ від тієї кімнати просто висів на гачку, точно як майстер-ключ висить на стіні в офісі внизу. Дружині Синьої Бороди ставало все цікавіше й цікавіше, що ж там таке в тій замкненій кімнаті. Вона намагалася зазирнути туди крізь замкову шпарину, точно як і сам Денні намагався зазирнути крізь вічко до номера двісті сімнадцять, з подібним незадовільним результатом. Там навіть була картинка з нею, де вона стоїть на колінках і намагається зазирнути під двері, але і та шпарина теж була недостатньо широкою. Двері широко розчахнулися і…

У старій збірці чарівних казок її відкриття було зображено з любов’ю до жахливих подробиць. Ця картина немов розпеченим залізом затаврувалася в пам’яті Денні. У кімнаті було кілька голів семи попередніх дружин Синьої Бороди, кожна на окремому п’єдесталі, підкочені очі блищать білками, роти широко роззявлені в беззвучному крику. Якимсь чином вони трималися, стоячи на стятих помахом дворучного меча шиях, а з їхніх п’єдесталів стікала кров.

Перелякана, вона розвернулася, щоби тікати з тієї кімнати і з замку, але побачила, що в дверях стоїть сам Синя Борода, палають його жахливі очі. «Я наказував тобі не заходити до цієї кімнати, — промовив Синя Борода, виймаючи з піхов свій меч. — На жаль, твоя цікавість виявилася такою ж, як і в інших семи, і, хоча я кохав тебе найдужче з їх усіх, кінець твій буде таким самим, як і в них. Приготуйся померти, капосна жінко!»

Денні туманно пригадувалося, що в цієї казки був щасливий кінець, але це здавалося таким незначущим поряд з двома панівними образами: шалено дражливі замкнені двері з якоюсь великою таємницею за ними і сама та жахлива таємниця, про яку нагадувалося не менш як з півдюжини разів. Замкнені двері, а за ними голови, відрубані голови.

Його рука потягнулася до дверної ручки, потягнулася майже крадькома. Він не мав уявлення, скільки часу він уже пробув тут, загіпнотизовано стоячи перед цими замкненими дверима делікатного сірого кольору.

(І ще, либонь, рази три, гадаю, я таки бачив дещо… гидкі речі…)

Але ж містер Хеллоран — Дік — він також казав, що не думає, ніби ті речі можуть бодай комусь вчинити зло. Вони, як ті лячні картинки в книжці, от і все. А може, він там нічого не побачить. Але з іншого боку…

Він пірнув лівою рукою собі до кишені, і вона видобула звідти майстер-ключ. Звісно ж, весь цей час той уже там лежав.

Він тримав ключ за причеплений до нього металевий квадратик, на якому друкованими літерами «Меджик Маркером» було позначено ОФІС. Він крутив ключ на його ланцюжку, дивлячись як той обертається й обертається. Так минуло кілька хвилин, і аж тоді він зупинився і встромив майстер-ключ у замок. Ключ сковзнув туди гладко, безперешкодно, немов він весь цей час хотів туди попасти.

(Мені здавалося, що я таки бачив дещо… гидкі речі, пообіцяй мені, що ти туди не заходитимеш.)

(Обіцяю.)

А обіцянка була, безумовно, дуже важливою. Проте цікавість свербіла йому скажено, наче отруйний плющ у такому місці, якого неможливо почесати. Але це була поганого роду цікавість, того роду, що змушує тебе підглядати крізь пальці під час найжаскіших моментів у фільмі жахів. Те, що чекає за цими дверима, кіном не буде.

(«я не думаю, щоби ті речі могли вчинити тобі якесь зло… то як лячні картинки в книжці…»)

Раптом він простягнув ліву руку, не певний, що саме вона робитиме, аж поки вона не витягла майстер-ключа і заховала назад йому до кишені. Він ще якусь мить вдивлявся у двері широко розплющеними сіро-блакитними очима, а потім швидко відвернувся і рушив у бік головного коридору, який пролягав під прямим кутом до того завулку, в якому він щойно був.

Щось змусило його там затриматися, і він не був певний, що саме. Потім він пригадав, що просто за рогом, на шляху до сходів, міститься скручений проти стіни один з тих старомодних вогнегасників. Скручений, наче задрімана змія.

Це зовсім не хімічні ручні вогнегасники, казав тато, хоча кілька таких було в кухні. Ці ж були предками сучасних систем розприскування. Їхні довгі брезентові рукави були під’єднані прямо до водогінної системи «Оверлука», і, відкрутивши єдиний кран, ви одноосібно могли стати пожежною командою. Тато казав, що хімічні вогнегасники, які розприскують піну або вуглекислоту, набагато кращі. Хімікати пригнічують полум’я, забираючи в нього необхідний йому для горіння кисень, тоді як поливанням під великим тиском можна лише поширити полум’я навкруги. Тато казав, що містер Уллман мусив би замінити ці старомодні рукави разом зі старомодним котлом, але містер Уллман, мабуть, не робитиме ні того, ні іншого, бо він ДЕШЕВЕ ЧМО. Денні знав, що це один з найгірших епітетів, які міг застосовувати його батько. Він застосовувався до лікарів, дантистів, різних ремонтників, а також до голови факультету англійської мови й літератури у Стовінгтоні, який скасовував деякі з татових замовлень на книги, бо, як він казав, ці книги понад бюджету. «Чорт, понад бюджету, — пінився він перед Венді (Денні слухав це зі свої спальні, де, як вважалося, він уже спить). — Та він просто економить останні п’ятсот баксів для себе, те ДЕШЕВЕ ЧМО».

Денні зазирнув за ріг.

Вогнегасник був на місці — плаский рукав, складений уздовж самого себе в кілька десятків згортків, припасований до стіни червоний терарій. Понад ним висіла сокира у скляному, наче з музейної експозиції, ящику з білим написом: «В ЕКСТРЕНОМУ ВИПАДКУ РОЗБИТИ СКЛО». Слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК Денні прочитати зміг, бо так називався один з його улюблених телесеріалів, хоча щодо сенсу решти напису певності він не мав[134]. І йому не подобалося, що поряд з цим довгим, пласким рукавом є слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК. За ними вбачалися пожежі, вибухи, автомобільні аварії, шпиталі, а подеколи й смерть. І йому не подобалося те, як скрадливо цей рукав висить тут, на цій стіні. Гуляючи на самоті, він завжди якомога швидше пробігав повз ці вогнегасники. Просто так. Просто йому так вчувалося краще. Безпечніше.

І ось, із серцем, що гучно бемкало в грудях, Денні вийшов з-за рогу і подивився вздовж коридору, повз вогнегасник, на далекі сходи. Там, унизу, була мама, спала. А якщо з прогулянки вже повернувся тато, то він, мабуть, сидить у кухні, їсть сендвіч і читає якусь книжку. Треба просто пройти повз цей вогнегасник і спуститися сходами.

Денні вирушив уперед, тримаючись ближче до протилежної стіни так, що аж терся правою рукою об шпалери з дорогого шовкового паперу. Двадцять кроків залишилося. П’ятнадцять. Дюжина.

Коли до вогнегасника залишалося кроків із десять, його мідний наконечник раптом зісковзнув з тих пласких сувоїв, на яких він був спокійно лежав

(«спав?»)

і упав на килим з глухим стуком. Тепер він лежав там, націлившись у Денні темним отвором свого дула. Денні вмент застиг, лише плечі його смикнулися вперед, щулячись від раптового переляку. Кров важко бухкала у вухах і скронях. У роті стало сухо і кисло, руки стиснулися в кулаки. Проте наконечник рукава просто собі лежав, його мідний корпус добродушно блищав, виток плаского брезенту йшов від нього до пофарбованої червоним кольором рами, прикрученої болтами до стіни.

Ну, упав він, то й що? Це ж усього лише вогнегасник, і нічого більше. Дурна справа думати, ніби він схожий на отруйну змію з «Широкого світу тварин», яка почула його і прокинулася. Навіть якщо стібки на брезенті трохи скидаються на луску. Він просто переступить його і піде собі далі по коридору, до сходів, можливо, трішки пришвидшеним кроком, щоби той не встиг стрибнути за ним, обкрутитися навкруг ноги…

Він витер собі губи лівою долонею, несвідомо імітуючи батька, і зробив один крок уперед. Рукав не ворухнувся. Ще один крок. Нічого. От бачиш, який ти був дурненький? Збудився через думки про ту тупу кімнату і тупу казку «Синя Борода», а цей рукав цілих п’ять років лежав тут, готовий упасти. От і все.

Денні задивився на рукав на підлозі і згадав про ос.

За вісім кроків наконечник рукава мирно блищав, ніби промовляючи до нього з килима: «Не хвилюйся. Я просто собі рукав, от і все. А якщо це й не все, те, що я тобі зроблю, не буде набагато гіршим за укус бджоли. Або оси. Що іншого я хотів би зробити такому гарненькому малому хлопчику, як ти… окрім як вкусити… й кусати… й кусати?»

Денні зробив ще один крок, і ще один. Кожен вдих дер йому пересохле горло. Паніка була вже зовсім поряд. Йому вже почало хотітися, щоби цей рукав таки ворухнувся, тоді б Денні зрештою точно знав, мав би певність. Він зробив ще один крок, тепер опинившись на відстані стрибка. «Але ж воно не збирається стрибнути на тебе, — майнула істерична думка. — Як воно може на тебе стрибнути, як воно тебе вкусить, коли це просто шланг?»

Може, в ньому повно ос.

Температура душі Денні різко впала до десяти нижче нуля[135]. Він мало не загіпнотизовано уп’явся очима в отвір у центрі наконечника. Може, в ньому повно ос, потайних ос, їхні коричневі тільця просякли отрутою, вони такі переповнені осінньою отрутою, що вона скрапує з їхніх жал прозорими краплями рідини.

Раптом він зрозумів, що його майже геть заморозило страхом; якщо він не змусить свої ноги рухатися зараз, вони просто примерзнуть до килима і він залишиться стояти тут, й дивитиметься на чорну діру в центрі мідного наконечника, як пташка дивиться на змію, він стоятиме тут, допоки його не знайде тато, ну і що тоді буде?

Жалібно зойкнувши, Денні примусив себе кинутися бігом. Перед самим рукавом якась оманлива гра світла змусила наконечник нібито рухатися, розвертатися перед тим як вкусити, і Денні високо над ним підстрибнув; у тому панічному стані йому здалося, ніби від поштовху власних ніг він піднісся аж до стелі, ніби по тиньку стелі мазнуло шорстке волосся вихора в нього на тімені, хоча пізніше він зрозумів, що такого бути не могло.

Денні приземлився по той бік рукава і раптом почув його за спиною, як той з м’яким, сухим посвистом мідної зміїної головки швидко пливе поковзом слідом за ним, по нього, немов гримуча змія поспішно рухається крізь поле сухої трави. Він гнався, і раптом сходи здалися Денні дуже далекими; вони немов відскакували на довжину його кроку з кожним кроком, який Денні до них пробігав.

«Тату!» — намагався він закричати, але його перемкнуте горло не дозволяло вирватися ані слову. Він був самотній. Звук позаду нього погучнішав, сухий звук шелестіння змії, що стрімко повзе по сухому ворсу килима. Уже біля його п’ят, можливо вже пнеться вгору і прозора отрута крапотить з її мідного писка.

Денні вже добіг до сходів і мусив скажено завертіти руками, щоб утримати рівновагу. На одну мить йому здалося, що він зараз же полетить шкереберть і так котитиметься перекидом аж до самого низу.

Він кинув через плече погляд назад.

Рукав не рухався. Він лежав там само, де й лежав, один виток зіскочив з рами, мідний наконечник на підлозі коридору, і наконечник той був байдуже націлений у протилежний бік від Денні. «Бачиш, дурнику? — дорікнув він собі. — Ти все вигадав, жалюгідний страхопуд. Це все твоя уява, страхопуд, страхопуд».

Він вчепився за перила сходів, після всього цього в нього тремтіли ноги.

(Нічого за тобою не гналося)

нагадав йому його мозок, і, вхопившись за цю думку, він її повторював.

(нічого за тобою не гналося, нічого за тобою не гналося, не гналося, не гналося.)

Не було чого боятися. Та що там, він міг повернутися і покласти той рукав назад, на раму, якби захотів. Він би міг, але подумав, що не наважиться. Бо хтозна, а якщо той рукав таки гнався за ним, але повернувся назад, коли побачив, що не може… напевне… його наздогнати?

Рукав лежав на килимі, своїм виглядом майже питаючись, чи не бажає він повернутися і спробувати знову.

Захеканий, Денні чкурнув униз сходами.

Розділ двадцятий Розмова з містером Уллманом

Сайдвіндерська публічна бібліотека виявилася маленькою, окремою будівлею за квартал від ділового центру міста. Це була скромна, увита виноградом споруда, а широкий бетонний хідник, що вів до її дверей, був обсаджений трупами останніх літніх квітів. На моріжку стояла велика бронзова статуя якогось генерала часів Громадянської війни, про якого Джек ніколи не чув, хоча був фанатом того періоду у свої підліткові роки.

Газети тримали внизу. Серед них були сайдвіндерська «Ґазетт», що пішла з димом тисяча дев’ятсот шістдесят третього року, а також «Естес-Парк Дейлі» та боулдерська «Камера». І зовсім ніяких денверських видань.

Зітхнувши, Джек засів за «Камеру».

Коли підшивки сягнули тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, замість паперових газет пішли котушки з мікрофільмами. («Завдяки ґранту федерального уряду, — життєрадісно повідомила йому бібліотекарка, — ми сподіваємося зробити те саме з періодом тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого — тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого років, коли надійде наступний чек, але ж вони там такі непоспішливі, хіба не так? Ви ж будете обережним, правда? Не маю сумнівів, що будете. Подзвоніть, якщо я вам знадоблюся».) Єдиний апарат для читання чомусь мав деформовані лінзи, і на той час, коли Венді поклала йому на плече руку, хвилин приблизно через сорок п’ять після того, як він переключився з паперових газет на мікрофільми, у Джека вже встигла налитися соковитим болем голова.

— Денні в парку, — сказала вона, — але я не хочу, щоби він надто довго залишався надворі. Скільки ти ще тут думаєш пробути?

— Десять хвилин, — відповів Джек. Він якраз був вийшов на слід останнього періоду в захопливій історії «Оверлука» — роки між гангстерською стріляниною і появою біля керма Стюарта Уллмана та Компанії. Але йому так само не хотілося розповідати про щось Венді.

— А чим ти, до речі, тут так зайнятий? — запитала вона. Промовляючи це, вона скуйовдила йому волосся, хоча голос її прозвучав лиш напівграйливо.

— Шукаю дещо стосовно історії «Оверлука», — відповів він.

— Є якась особлива причина?

— Ні,

(а чому збіса тебе це так цікавить?)

просто цікаво.

— Знайшлося щось цікаве?

— Небагато, — сказав він, тепер уже докладаючи зусиль, щоби змусити свій голос звучати приязно. Вона випитує, точно як завжди випитувала й шпиняла його, коли вони у Стовінгтоні і Денні був іще немовлям у колисці. «Де ти зібрався йти, Джеку? Коли ти повернешся? Скільки грошей у тебе з собою? Ти збираєшся поїхати машиною? А Ел теж буде з тобою? Бодай один з вас залишиться тверезим?» Знову і знову. Вона сама, даруйте на слові, підштовхувала його до пиття. Може, ця причина й не була єдиною, але, тут уже як під Христом-Богом, скажімо правду і визнаймо, що вона була однією з тих причин. Шпинь і шпинь, і шпинь, аж хочеться зацідити їй, щоби стулила пельку й перестала оте своє

(Де? Коли? Як? А ти? Чи будеш?)

безкінечне шпиняння запитаннями. Від них у нього з’являвся справжній

(головний біль? похмілля)

головний біль. Апарат для читання. Клятий читальник, що показує криво текст. Ось чому в нього так вкурвлено болить голова.

— Джеку, з тобою все гаразд? Ти чомусь зблід…

Він відсмикнув голову з-під пальців Венді.

— Я в порядку!

Вона відсахнулася від його палаючих очей і спробувала посміхнутись, але вийшло це в неї якось мляво.

— Ну… якщо ти… Я тоді краще піду і почекаю в парку з Денні…

Вона уже відверталася, коли її посмішка розчинилася в гримасі здивування й образи.

Він покликав її:

— Венді?

Вона озирнулася вже біля підніжжя сходів:

— Що, Джеку?

Він підвівся і підійшов до неї.

— Вибач, бейбі. Мені, здається, дійсно якось недобре. Цей апарат… лінзи криві. У мене дуже розболілася голова. В тебе нема аспірину?

— Звісно, що є, — вона порилася в сумочці і видобула бляшаночку анацину[136]. — Хай буде в тебе.

Він взяв бляшаночку.

— А екседрину нема?

Він помітив миттєву відразу в неї на обличчі і зрозумів. Спершу це було їх невеселим, приватним жартом, до того як його пияцтво зайшло надто далеко, щоби з нього жартувати. Він тоді запевняв, що екседрин є єдиним з усіх, поки що винайдених засобів, що продаються без рецепта, який здатен враз зупинити похмілля. Абсолютно єдиним. Він почав тоді подумки називати свої вранішні похмільні брехні «екседриновими головними болями номер «Ват шістдесят дев’ять»[137]».

— Нема екседрину, — відповіла вона. — Вибач.

— Та нормально, — сказав він, — це теж чудово допоможе.

Але, звісно ж, воно не допоможе, і вона про це також мусила б знати. Подеколи вона бувала такою тупою сукою…

— А води треба, щоби запити? — спитала вона співчутливо.

(Ні, мені треба, щоби ти УЙОБУВАЛА ЗВІДСИ НАХЕР!)

— Я скористаюся водою з питного фонтанчика, коли піднімуся звідси. Дякую.

— Гаразд. — Вона вирушила вгору сходами, гарні ноги граційно рухалися під її короткою спідницею зі світло-коричневої шерсті. — Ми будемо в парку.

— Знаю.

Він неуважно опустив бляшаночку з анацином собі до кишені, повернувся назад до апарата для читання мікрофільмів і вимкнув його. Упевнившись, що вона вже пішла, він і собі теж піднявся вгору сходами. Боже, але ж як гидко болить голова. Якщо збираєшся мати справу з такими обценьками, то мусив би дозволити собі пару чарочок заради бодай якогось балансу.

Спробувавши прогнати геть цю думку, він відчув ще більше роздратування, аніж до того. Він пішов до головного стола бібліотекарки, вертячи в пальцях сірникову коробочку з написаним на ній телефонним номером.

— Мем, у вас тут є таксофон?

— Ні, сер, але ви можете скористатися моїм телефоном, якщо це місцевий дзвінок.

— У мене дальній, вибачте.

— Ну, тоді вам треба до аптеки, це найближче. У них там є кабінка.

— Дякую.

Він вийшов надвір і рушив хідником повз анонімного генерала Громадянської війни. Засунувши руки в кишені, він попрямував у бік бізнесового кварталу, в голові йому бемкав свинцевий дзвін. Небо також було свинцевим; уже йшло сьоме листопада, і з настанням нового місяця погода почала ставати загрозливою. Вже трапилося кілька коротких порош. Так, сніг було падав і в жовтні, але танув. Після цих, нових снігопадів, на всьому залишалася легка паморозь — вона іскрилась на сонці, мов тонкий кришталь. Але сьогодні сонця не було і навіть сніг почав знову падати, коли він дійшов до аптеки.

Телефонна будка стояла вглибині приміщення, і він, побрязкуючи дріб’язком у кишені, вже пройшов повз половину секції готових ліків, коли у вічі йому впали білі коробочки з зеленими написами. Одну з них він поніс до каси, заплатив і знову повернувся до телефонної будки. Причинивши за собою двері, він поклав монети і сірникову коробочку на поличку і набрав нуль.

— Куди дзвінок, прошу?

— Форт-Лодердейл, Флорида, операторко[138].

Він назвав їй тамтешній номер і номер таксофону. Коли вона сказала, що за перші три хвилини треба заплатити долар дев’яносто центів, він повкидав у щілину вісім четвертаків, морщачись з кожним дзвіночком, що дзенькав йому у вухо.

Потім, залишившись наодинці з очікуванням, яке озвучувалося лише віддаленим клацанням контактів і операторським воркотінням, він дістав з коробочки зелену пляшечку екседрину, піддів на ній кришечку і кинув на підлогу прокладну ватку. Затиснувши телефонну слухавку між вухом і плечем, він витрусив три білих пігулки і розклав їх на поличці поряд із залишком монет. Знову закрив пляшечку і поклав її до кишені.

На іншому кінці слухавку зняли за першим же гудком.

— Пансіонат «Серф-Сенд» слухає, чим можемо допомогти? — запитав зухвалий жіночий голос.

— Будь ласка, я хотів би поговорити з менеджером.

— Вам потрібен містер Трент чи…

— Мені потрібен містер Уллман.

— Здається, містер Уллман зараз зайнятий, але якщо ви бажаєте, щоби я з’ясувала…

— Так. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс з Колорадо.

— Одну хвилиночку, — залишила вона його чекати.

Знов повернулася, накривши Джека своєю хвилею, його відраза до того дешевого, зарозумілого малого чмошника Уллмана. Він узяв з полички одну пігулку екседрину, задивився на неї якусь мить, а потім поклав собі до рота і почав жувати, повільно, смакуючи. Цей смак наплинув замішаними на задоволенні й відразі спогадами, від яких аж слина прискала йому в роті. Смак сухий, гіркий, проте захопливий. Скривившись, він проковтнув. Жування аспірину було його постійною звичкою в часи пияцтва; відтоді він його жодного разу не приймав. Але коли в тебе так страшно болить голова — нехай там з похмілля чи от як зараз, — здавалося, що жування пігулок змусить їх подіяти швидше. Він десь колись читав, що жування аспірину може стати непереборною звичкою. А де він про це прочитав, до речі? Нахмуривши лоба, він намагався пригадати. А тоді на зв’язку з’явився Уллман.

— Торренсе? Що там за неприємності?

— Ніяких неприємностей, — відгукнувся Джек. — Котел у порядку, і я досі навіть не зібрався замордувати свою дружину. Прибережу цю справу на після свят, коли стане зовсім нудно.

— Вельми смішно. Чому ви телефонуєте? Я зайнятий…

— Зайнята людина, авжеж, це я розумію. Я телефоную щодо деяких речей, про які ви не розказували мені під час вашої розповіді про велику й шляхетну минулу історію «Оверлука». Наприклад, як Горес Дервент продав його зграї лас-вегаських акул, які провели його через таку купу підставних корпорацій, що навіть Федеральне податкове управління не знало, хто ним володіє насправді. Про те, як вони вичікували слушного часу, а потім перетворили готель на ігровий майданчик для великих цабе з мафії, і про те, як тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року його довелося закрити, після того як одного з тих великих цабе знайшли трішечки мертвим. Разом з його тілоохоронцями, котрі стояли перед дверима Президентського люкса. Вілсон, Гардінг, Рузвельт, Ніксон і Віто Різник, правильно?

На іншому кінці лінії зависла мить здивованої мовчанки, а тоді Уллман спокійно промовив:

— Я не бачу, яким чином це може стосуватися вашої роботи, містере Торренс. Це…

— Утім, найкраще трапилося вже після того, як був застрелений Джінеллі, як ви гадаєте? Ще дві швидкі оборудки — ось ви кульку бачите, а ось вона зникла — і «Оверлуком» раптом володіє приватна особа, жінка на ім’я Сільвія Гантер… яка чисто випадково від тисяча дев’ятсот сорок другого до тисяча дев’ятсот сорок восьмого року звалася Сільвією Гантер-Дервент.

— Ваші три хвилини закінчуються, — сказала операторка. — Далі прозвучить сигнал.

— Любий мій містере Торренс, усе це загальновідома інформація… і прадавня історія.

— Ця інформація не була відомою мені, — сказав Джек. — Я також маю сумніви, що вона відома багатьом людям. Далебі не вся. Про те, що там застрелили Джінеллі, можливо, пам’ятають, але я сумніваюся, щоби бодай хтось склав до купи всі ті дивовижні й чудні перетасування, що відбулися з «Оверлуком» після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. І схоже, що завжди в цій лотереї або сам Дервент, або хтось із наближених до Дервента спливає з виграшним квитком. Містере Уллман, що тут розкручувала Сільвія Гантер у шістдесят сьомому й шістдесят восьмому? Бордель, чи не так?

— Торренсе! — його шокованість подолала тріскотню двох тисяч миль телефонних кабелів, не втративши ані йоти.

Усміхаючись, Джек вкинув до рота і розжував наступну пігулку екседрину.

— Вона продала заклад після того, як у ньому помер від інфаркту доволі відомий член сенату США. Ходили чутки, що його знайшли цілком голісіньким, якщо не рахувати чорних нейлонових панчішок з поясом і туфель з високими підборами на ногах. Лакових туфель, якщо бути точним.

— Це злісний, гидотний наклеп! — скрикнув Уллман.

— Невже? — перепитав Джек. Він уже почав почуватися краще.

Біль з голови спливав геть. Він узяв останню пігулку і розжував, насолоджуючись гірким смаком екседринового порошку, поки той розчинявся в його роті.

— То був вельми нещасний випадок, — сказав Уллман. — Отже, в чому ваш сенс, Торренсе? Якщо ви плануєте написати якусь брудну, наклепницьку статтю… якщо це якась недолуга, безглузда спроба шантажування…

— Нічого подібного, — заперечив Джек. — Я зателефонував, бо вважаю, що ви повелися зі мною нещиро. А ще тому…

— Нещиро? — закричав Уллман. — Боже мій, ви гадаєте, що я мусив поділитися великою купою брудної білизни з готельним доглядачем? Ким ви, чорти вас забирай, себе вважаєте? І яким чином ті старі історії можуть стосуватися вас, до речі? Чи ви гадаєте, що там привиди у простирадлах гасають по коридорах у західному крилі з криками «Горе нам!»?

— Ні, я не вважаю, що там є якісь привиди. Але ви добряче порилися в моїй особистій історії, перш ніж дати мені цю роботу. Ви викликали мене на килим і влаштували допит щодо моєї здатності доглянути ваш готель, немов маленькому хлопчику, якого виставили перед учительським столом за те, що напудив у роздягальні. Ви мене ганьбили.

— Я просто повірити не можу в таку нахабність, у таке збіса зухвальство з вашого боку, — сказав Уллман. Голос у нього звучав так, ніби він давиться. — Краще було б вас витурити. І так я, мабуть, і зроблю.

— Гадаю, Ел Шоклі може бути проти. Рішуче проти.

— А я гадаю, що ви врешті-решт переоцінюєте зацікавленість вами з боку містера Шоклі, містере Торренс.

На мить до Джека у всій його потузі й славі повернувся головний біль, аж він страдницьки заплющив очі. Немов з далекого віддаля він почув, як його власний голос питається:

— Кому належить «Оверлук» зараз? Ним так само володіє «Дервент Ентерпрайсиз»? Чи ви занадто дрібний підпанок, щоби це знати?

— Гадаю, вже досить, містере Торренс. Ви найманий працівник готелю, який нічим не відрізняється від якогось помічника офіціанта чи посудомийки. Я не маю наміру…

— Окей, я напишу Елу, — сказав Джек. — Він мусить знати; він, врешті-решт, член Ради директорів. І ще можу додати до листа маленьку приписку, в тому сенсі, що…

— Дервенту він не належить.

— Що? Я щось не доберу.

— Я сказав, що Дервент не є хазяїном готелю. Всі його акціонери зі східних штатів. Ваш друг, містер Шоклі, особисто володіє найбільшим, блокуючим пакетом акцій, який становить понад тридцять п’ять відсотків. Вам краще за мене було б знати, чи має він якийсь зв’язок з Дервентом.

— Хто ще?

— Я не маю наміру розголошувати вам, містере Торренс, імена інших акціонерів. Я маю намір усю цю справу довести до відома…

— Ще одне питання.

— Я не маю перед вами жодних зобов’язань.

— Більшість фактів з історії «Оверлука» — як пікантних, так і непікантних — я знайшов в одному пам’ятному альбомі в підвалі. Така велика книга в обкладинці з білої шкіри. Зшита золотим шнуром. Маєте ви якесь уявлення, чий би це міг бути пам’ятний альбом?

— Абсолютно жодного.

— А чи існує така ймовірність, що він міг належати Ґрейді? Доглядачу, який себе вбив?

— Містере Торренс, — промовив Уллман глибоко крижаним голосом. — Я далебі не впевнений, що містер Ґрейді взагалі умів читати, не кажучи вже про розкопування тієї гнилизни, якою ви зараз марнуєте мій час.

— Я хотів би написати книгу про готель «Оверлук». Тож і подумав, що, якщо я її дійсно видам, власнику того альбому сподобалось би побачити на передній сторінці подяку на свою адресу.

— Я вважаю, що написання книги про «Оверлук» є вельми немудрою ідеєю, — сказав Уллман. — Особливо книги, написаної з вашої… гм, точки зору.

— Ваша думка мене не дивує.

Біль тепер зовсім полишив голову. Як ото був трапився один сплеск, та й поготів. Розум його діяв абсолютно гостро, з точністю до міліметра. Зазвичай так він почувався, тільки коли йому надзвичайно добре писалося або коли він уже встиг ковтнути три перших чарки. Це була ще одна річ, про яку він устиг забути щодо екседрину; він не знав, як той діє на інших, але для нього розжувати три пігулки поспіль було як отримати моментальний кайф.

І тут він сказав:

— Вам сподобалася б книжка типу замовного проспекту, яку ви могли б безплатно вручати гостям під час їх реєстрації. Щось таке, з купою глянсових фотографій гір на світанку й заході сонця в супроводі слинявого, як лимонне желе, тексту. Плюс розділ про яскравих персон, які тут зупинялися, звісно ж, за винятком дійсно яскравих, таких як Джінеллі та його друзі.

— Якби я мав певність не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків, що, звільнивши вас, сам не втрачу роботу, — почав Уллман здавленим, переривчастим голосом, — я звільнив би вас цієї ж хвилини, просто по телефону. Але оскільки в мене залишаються ті непевні п’ять відсотків, я маю намір відразу ж зателефонувати містерові Шоклі, тільки-но ви покладете слухавку… що трапиться вельми скоро, як я на те щиро сподіваюся.

Джек сказав:

— Розумієте, книга не міститиме нічого такого, що не є правдою. Нема жодної потреби щось приоздоблювати.

(Навіщо ти його дрочиш? Хочеш, щоби тебе вигнали з роботи?)

— Мені начхати, якщо у п’ятому розділі йдеться про те, як папа римський трахає тінь Діви Марії[139], — проказав Уллман, і голос його дедалі підвищувався. — Я бажаю, щоби ви забралися геть з мого готелю.

— Це не ваш готель! — гаркнув Джек і гахнув слухавкою, накинувши її на важіль.

Важко дихаючи, він сидів на стільчику, тепер уже трохи наляканий

(трохи? до біса жахливо)

і дивувався, навіщо, чорти б його забрали, він узагалі подзвонив Уллману.

(ти знову не стримався, Джеку.)

Авжеж. Так, не стримав норову. Нема сенсу це заперечувати. І найбільше лихо, що він не мав уявлення, який вплив має це дешеве мале чмо на Ела, так само, як не уявляв, скільки лайна стерпить від нього самого Ел в ім’я їхніх спільних «ста’их доб’их часів». Якщо Уллман дійсно такий цінний, яким він сам себе виставляє і заявить Елові ультиматум «або він, або я», чи не змушений буде Ел його прийняти? Джек заплющив очі, намагаючись уявити, як він про це скаже Венді. Вгадай-но, що трапилося, бейбі. Я знову втратив роботу. Цього разу мені довелося подолати аж дві тисячі миль телефонного кабелю компанії «Белл», щоби знайти, кому дати ляща, але я впорався.

Він розплющив очі і витер собі губи хусточкою. Йому хотілося випити. Курва, як же йому потрібно випити. Зовсім неподалік на вулиці стояло кафе, звісно, в нього ще був час, щоби нашвидку хильнути там пива по дорозі до парку, один кухоль, тільки аби прибити куряву…

Він безпорадно зчепив пальці.

Знов зринуло запитання: навіщо він взагалі дзвонив Уллману? Номер пансіонату «Серф-Сенд» у Лодердейлі був записаний у маленькому блокноті, що лежав біля телефону і радіоблоку в офісі — номера сантехників, теслярів, склярів, електриків та інших. Джек переписав його на сірникову коробочку невдовзі по тому, як піднявся з ліжка, коли ідея зателефонувати Уллману радісно розквітла в його мозку. Але з якою метою? Якось, під час його пияцької фази, Венді була звинуватила його в прагненні саморуйнування за одночасної відсутності того морального ґрунту, на якому могло б розквітнути повноцінне бажання смерті. Тому-то він і створює ситуації, у яких замість нього це міг би зробити хтось інший, раз у раз відрубуючи якийсь шматок від себе і їхньої родини. Невже це й правда так? Невже він дійсно десь углибині душі боїться, що «Оверлук» може бути саме тим, чого йому не вистачало, щоби закінчити п’єсу і загалом розібратися з усім нагромадженим у собі лайном? Невже він оце так доносить на самого себе? Господи, прошу, ні, нехай це буде на так. Будь ласка.

Він заплющився, і моментально на внутрішній поверхні його повік повстала картина: він встромляє руку в діру між ґонтинами, аби витягнути зогнилу ізоляційну прокладку, раптом гострий, мов голкою, укол і його власний страдницький скрик у нерухомому, безуважному повітрі:

«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво…»

Цій на заміну прийшла інша картина, за два роки до того: як він о третій ранку п’яний ввалюється до квартири і, перечепившись об стіл, падає пластом на підлогу і лається, будячи Венді, що спала на дивані. Венді вмикає світло і бачить його одяг — подертий і викачаний у бруд у якійсь туманній бійці на паркінгу, що трапилася кілька годин тому в ледь пригадуваному придорожньому шинку біля самого кордону Нью-Гемпширу, засохлу кров у нього під носом, як він тупо блимає проти світла, немов кріт на сонце, і тоді Венді безвиразно каже:

«Сучий ти сину, ти розбудив Денні. Якщо тобі наплювати на самого себе, хіба ти не можеш, бодай трішки, подумати про нас? Ох, навіщо я тобі взагалі щось говорю?»

Задзвонив телефон, змусивши його здригнутися. Він ухопив слухавку, нелогічно впевнений, що це мусить бути або Уллман, або Ел Шоклі.

— Що? — каркнув він.

— Ви перевищили ваш час, сер. На три долари і п’ятдесят центів.

— Мені треба розміняти гроші, — відповів він. — Зачекайте хвилинку.

Поклавши слухавку на поличку, він укинув свої останні шість четвертаків і вийшов, вирушивши до каси, щоби розміняти ще. Усе це він проробив автоматично, його думки крутилися по тому ж самому замкненому колу, немов білка в колесі.

Навіщо він зателефонував Уллману?

Бо Уллман його ганьбив? Його ганьбили й раніше, і то справжні майстри — гросмейстером цієї справи, звісно, був він сам. Просто, щоби позбиткуватися з цього чоловічка, викриваючи його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Його розум намагався вхопитися за пам’ятний альбом як за вагому причину, але й це також було, як носити воду решетом. Шанси на те, що Уллман знає, хто володіє готелем, становили не більше двох проти тисячі. Під час співбесіди він згадував про підвал як про якусь чужу країну — з отих брудних, недорозвинених. Якби Джек дійсно хотів щось дізнатися, він мусив би подзвонити Ватсону, чий зимовий номер також був у тому офісному блокноті. Навіть Ватсон не був би надійним джерелом, та все ж надійнішим за Уллмана.

А розповідати йому про свій задум написати книгу — це було ще одним ідіотським жестом. Неймовірно ідіотським. Окрім того, що ризикував цією роботою, він таким чином міг перекрити собі канали інформації, щойно Уллман почне обдзвонювати людей, попереджаючи їх, щоб остерігалися новоанглійців, які розпитуватимуть про готель «Оверлук». Він міг провести своє дослідження тихо, надсилаючи ввічливі листи, можливо, навіть домовляючись з кимсь про інтерв’ю навесні… а потім сміятися собі в кулак з Уллманової розлютованості, коли книжка вже вийде, а сам він перебуватиме в безпеці, десь звідси далеко — «Автор у масці вдаряє знов». А натомість він зробив цей клятий безглуздий дзвінок, не стримався і налаштував проти себе Уллмана, витягши на світло всі притаманні готельному менеджеру властивості маленького Цезаря. Навіщо? Якщо це не було спробою позбавити себе доброї роботи, яку для нього урвав Ел, тоді чим це було?

Він укинув решту монет у щілину і повісив слухавку. Це дійсно була позбавлена сенсу дія, яку він міг би вчинити, якби був п’яним. Але ж він був тверезим, тверезим-тверезісіньким.

Виходячи з аптеки, він розжував іще одну пігулку екседрину, кривлячись, проте насолоджуючись її гірким смаком.

Надворі, на хіднику він стикнувся з Венді й Денні.

— Агов, а ми якраз ішли по тебе, — сказала Венді. — Сніг пішов, подивись-но.

Джек блимнув угору.

— Таки пішов.

Сніжило сильно. Головну вулицю Сайдвіндера вже рясно запорошило, розділова лінія зникла. Денні з розкритим ротом, задравши голову до білого неба і висунувши язик, намагався ловити пухнасті сніжинки, що кружляли донизу.

— Ти гадаєш, це вже воно? — запитала Венді.

Джек знизав плечима:

— Не знаю. Я сподівався ще бодай на пару тижнів милості. Може, ми її ще матимемо.

Милість, ось воно.

(Пробач, Еле. На твою милість і ласку. Ще один шанс. Я щиро прошу вибачення…)

Скільки разів протягом скількох років він — дорослий чоловік — просив милості й іншого шансу? Раптом його так знудило від самого себе, така накотилася огида, що він мало не застогнав уголос.

— Як твоя голова? — спитала Венді, уважно в нього вдивляючись.

Він обійняв її однією рукою і міцно притиснув.

— Краще. Ходімо, нумо, ви двоє, гайда додому, поки ще є можливість.

Вони рушили туди, де стояв припаркований навскоси до бровки готельний пікап, Джек посередині, лівою рукою обнімаючи за плечі Венді, а в правій тримаючи долоньку Денні. Він уперше назвав це домом, на лихе чи на добре.

Уже сівши за кермо пікапа, він збагнув, що, хоча його й причаровує «Оверлук», готель йому не дуже подобається. Він не мав певності, що той на добро його дружині і сину і йому самому. Можливо, саме тому він і зателефонував Уллману.

Щоб його звідти вигнали, поки ще є час.

Він здав задом з паркувального місця і повіз їх з цього містечка вперед і вгору, у гори.

Розділ двадцять перший Нічні думки

Була десята година. Їхню квартиру наповнював фальшивий сон.

Джек лежав на своїй половині, обличчям до стіни, з розплющеними очима, слухаючи повільне, рівномірне дихання Венді. Смак розжованого аспірину все ще залишався в нього на язиці, від чого той відчувався шорстким і трохи занімілим. Ел Шоклі подзвонив за чверть до шостої, за чверть до восьмої за східним часом. Венді з Денні сиділи тоді внизу перед каміном, читали.

— Абонент викликає містера Торренса, — сказала операторка.

— Слухаю.

Він перекинув слухавку в праву руку, лівою дістав із задньої кишені хустинку і витер нею собі запалені губи. Потім закурив сигарету.

Далі просто йму у вусі гучний голос Ела.

— Джекі-бой, що це ти там, заради Бога, таке замислив?

— Привіт, Еле.

Він загасив, придавивши, сигарету і вхопив пляшечку з екседрином.

— Що відбувається, Джеку? Сьогодні по обіді я отримав дивний дзвінок від Стюарта Уллмана. А коли Стю Уллман телефонує по міжміському і платить за це з власної кишені, вже ясно, що якесь лайно потрапило у вентилятор.

— Уллману не варто про щось непокоїтись, Еле. І тобі також.

— Про що саме нам не варто непокоїтися? Стю описав мені це як щось між шантажем і статтею про «Оверлук» для «Національного дознавача»[140]. Розкажи-но мені, хлопче.

— Я хотів його трохи піддрочити, — сказав Джек. — Коли я приїхав сюди на співбесіду, йому заманулося ритися в усій моїй брудній білизні. Проблеми з випивкою. Вигнаний з останнього місця роботи через знущання з учня. Сумніваюся, що ви підходяща нам особа. І таке інше. Що мене вкурвило, так це те, що Уллман повитягав усе те на світло тому, що він страшенно любить цей клятий готель. Цей прекрасний «Оверлук». Цей традиційний «Оверлук». Цей збіса священний «Оверлук». Ну, я тут знайшов у підвалі один пам’ятний альбом. Хтось зібрав до купи всі менш привабливі факти про Уллманів храм, і мені здалося, наче тут раз у раз справлялася маленька чорна меса.

— Я сподіваюся, ти це кажеш метафорично, Джеку, — голос Ела прозвучав лячно прохолодно.

— Саме так. Але я дізнався…

— Я знаю історію цього готелю.

Джек, пропустивши собі крізь пальці волосся, скуйовдив його.

— Тож я йому зателефонував і піддрочив цим. Визнаю, що це було не вельми розумно, і безперечно я такого більше не робитиму. Кінець історії.

— Стю каже, що ти й сам плануєш трохи потрусити брудну білизну.

— Стю мудак! — гаркнув Джек у слухавку. — Я йому сказав, що в мене з’явилася ідея написати про «Оверлук», це так. На мою думку, цей готель є картотекою цілісного американського характеру після Другої світової війни. Це звучить помпезною, ще й погано викладеною заявою… я розумію, авжеж… але тут усе так і є, Еле! Боже мій, з цього може народитися велика книга. Але в далекому майбутньому, можу тобі це обіцяти, зараз у мене на тарілці більше, ніж я спроможний з’їсти, тому…

— Джеку, так не годиться.

Він роззявив рота перед чорною телефонною слухавкою, не в змозі повірити щойно, безсумнівно, почутому.

— Що? Еле ти сказав, що…

— Я сказав те, що сказав. Про яке далеке майбутнє йдеться, Джеку? Для тебе це може бути два роки, можливо, п’ять. Для мене це тридцять або сорок, бо я очікую, що буду пов’язаним з «Оверлуком» довгий час. Від думки про те, що ти десь там вишукуєш бруд про мій готель, щоби видати це за великий твір американського красного письменства, мене нудить.

Джекові відібрало мову.

— Я намагався тобі допомогти, Джекі-бой. Ми разом пройшли крізь ту війну, і я гадав, що заборгував тобі деяку допомогу. Ти пам’ятаєш ту війну?

— Пам’ятаю, — промимрив Джек, але навкруг його серця вже почав жевріти приск обурення. Спершу Уллман, потім Венді, а тепер Ел. Що це? Національний тиждень «Обганьмо Джека Торренса»? Він щільніше зімкнув губи, потягнувся по сигарети і збив пачку на підлогу. Невже йому колись подобалося оце дешеве чмо, що зараз патякає до нього зі свого обшитого панелями червоного дерева барлога у Вермонті? Невже й справді?

— Перед тим, як ти вдарив того хлопця, Гетфілда, — продовжував говорити Ел, — я умовив членів Ради не звільняти тебе і навіть розвернув їх до думки запропонувати тобі безстроковий контракт. Ти власноруч усе споганив. Я підкинув тобі роботу в цьому готелі, спокійному місці, де ти можеш отямитися, закінчити свою п’єсу і почекати, поки ми з Гаррі Ефінґером зможемо переконати решту тих парубків, що вони зробили велику помилку. А тепер виглядає так, що на шляху до більшої здобичі ти хочеш відгризти руку мені. Оце таким чином ти віддячуєш своїм друзям, Джеку?

— Ні, — прошепотів він.

Чогось більшого він не наважився сказати. У голові йому стугоніли гарячі, ядучі слова, які бажали вирватися назовні. Він відчайдушно намагався думати про Денні й Венді, які залежали від нього, які мирно зараз сиділи внизу перед каміном, опрацьовуючи першу з читанок для другокласників, і вважали, що Все Гаразд. Якщо він втратить цю роботу, що тоді? Рушати до Каліфорнії в їхньому старому змученому «фольксвагені» з гнилим бензонасосом, немов якась гнана пиловими бурями родина оклахомців?[141] Він переконував себе, що мусив би зараз на колінах благати Ела, щоби той не дозволив такому трапитися, але виплеснутися щосили намагалися інші слова, і його рука з затиснутими в ній розжареними дротами його люті аж упріла.

— Що? — різко запитав Ел.

— Ні, — відповів Джек. — Я не таким чином віддячую своїм друзям. І ти це знаєш.

— Звідки мені це знати? У гіршому випадку ти збираєшся спаплюжити мій готель, викопавши гідно поховані роки тому трупи. В кращому — ти телефонуєш моєму капризному, проте надзвичайно компетентному готельному менеджеру і ввергаєш його в оскаженіння заради якоїсь… якоїсь дурнуватої дитячої гри.

— То було більшим за гру, Еле. Тобі легше. Тобі не треба приймати подаяння від якогось багатого друга. Тобі не потрібен друг у суді, бо сам ти і є судом. Той факт, що ти був за крок від того, щоби стати алкоголіком з захованою в коричневому пакеті пляшкою, зараз не дуже-то й згадується, хіба не так?

— Гадаю, так, — сказав Ел. Голосом підупалим, що звучав так, ніби його хазяїн уже від усього цього втомився. — Але, Джеку, Джеку… Я з цим нічого не можу вдіяти. Я не можу цього змінити.

— Розумію, — спустошено промовив Джек. — Мене звільнено? Гадаю, буде краще, якщо саме ти мені про це скажеш.

— Ні, якщо ти зробиш для мене дві речі.

— Гаразд.

— А чи не краще тобі спершу дізнатися про умови, перед тим як їх приймати?

— Ні. Ти пропонуєш угоду, я з нею погоджуюся. Є Денні і Венді, про яких я мушу думати. Якщо тобі потрібні мої яйця, я надішлю їх авіапоштою.

— Джеку, ти певен, що можеш дозволити собі таку розкіш, як жаль до самого себе?

Він заплющив очі і проштовхнув крізь сухі губи пігулку екседрину.

— Наразі, мені здається, це єдине, що я собі можу дозволити. Гони… це не каламбур.

Ел якусь мить мовчав. Потім він сказав:

— По-перше, жодних більше дзвінків Уллману. Навіть якщо готель згорить до ноги. Якщо таке трапиться, дзвони тому ремонтнику, тому дядькові, що лається безперервно, ти знаєш, про кого я…

— Ватсон.

— Так.

— Окей. Годиться.

— По-друге, пообіцяй мені, Джеку. Дай слово честі. Ніякої книжки про знаменитий гірський готель у Колорадо з будь-якою історією.

На мить його лють стала такою величезною, що він буквально не міг говорити. Кров гучно бухала йому в вухах. Це було немов отримати телефонний дзвінок від якогось принца Медичі двадцятого століття… не показувати жодних портретів членів моєї родини з бородавками, будь ласка, бо інакше повернешся назад до плебеїв. Я спонсорую не картини, а гарні картини. Коли малюватимеш дочку мого доброго друга і ділового партнера, родимку чи бородавку, будь ласка, не помічай, бо інакше повернешся назад до плебеїв. Звісно, ми друзі… ми обоє цивілізовані люди, хіба не так? Ми ділили з тобою і постіль, і стіл, і пляшку. Ми завжди будемо друзями, а той собачий нашийник, що я його на тебе надягнув, ми завжди ігноруватимемо за нашою обопільною згодою, а я про тебе добре і милосердно піклуватимуся. Усе, чого я натомість прошу — це твою душу. Всього лиш дрібничка. Ми навіть можемо ігнорувати той факт, що ти її віддав, так само, як ігноруємо той собачий нашийник. Пам’ятай, мій талановитий друже, на вулицях Рима повно жебручих Мікеланджело…

— Джеку? Ти там?

Він видав дивний звук, що збирався бути словом «так».

Голос Ела звучав категорично і дуже впевнено

— Я насправді не думаю, що прошу надто багато, Джеку. Будуть ще інші книги. Ти просто не можеш від мене очікувати для себе спонсорства, коли ти…

— Гаразд, згоден.

— Я не хочу, аби ти думав, ніби я намагаюся контролювати твою творчість, Джеку. Ти мусив би мене краще знати. Тут просто така…

— Еле?

— Що?

— А Дервент усе ще пов’язаний з «Оверлуком». Бодай якось?

— Я не вбачаю жодної можливої причини, через яку це могло б тебе турбувати, Джеку.

— Авжеж, — відгукнувся той стримано. — Гадаю, її нема. Слухай, Еле, здається Венді мене для чогось кличе. Я тобі ще передзвоню.

— Звичайно, Джекі-бой. Ми гарненько потеревенимо. А як загалом справи? Сухий?

(ТИ ВЖЕ УРВАВ СОБІ ФУНТ СКРИВАВЛЕНОЇ ПЛОТІ, ТО ХІБА НЕ МОЖЕШ ЗАЛИШИТИ МЕНЕ В СПОКОЇ?)

— Як порох.

— У мене так само. Взагалі-то, я вже починаю отримувати насолоду від тверезості. Якщо…

— Я передзвоню, Еле. Венді…

— Авжеж. Окей.

Нарешті він поклав слухавку, і от тоді-то прийшли кольки, вони прохромили його, мов блискавками, змусили його скорчитися перед телефоном, немов грішника в каятті, з руками на животі, зі стугонінням у голові, розпухлій наче якийсь монструозний міхур.

Наповзає оса, жалить, відповзає…

Зовсім трохи минуло часу, і нагору піднялася Венді, спитати його, хто телефонував.

— Ел, — сказав він. — Дзвонив запитати, як ідуть справи. Я сказав, що все добре.

— Джеку, у тебе вигляд жахливий. Ти захворів?

— Голова знов болить. Ляжу раніше спати. Нема сенсу намагатись писати.

— Може, підігріти тобі молока?

Він безсило усміхнувся:

— Було б чудово.

А тепер він лежав поряд з нею, відчуваючи своїм стегном її тепле від сну стегно. Думки про розмову з Елом, про те, як він принижувався, усе ще кидали його поперемінно то в жар, то в холод. Настане день, і розплата прийде. Настане день, і вийде книжка, не задушевна, роздумлива річ, якою він був уявляв її собі спочатку, а кришталево тверде дослідження, з фоторозділом і всім таким іншим, де він розбере детально геть усю історію «Оверлука», ті огидні інцестуальні оборудки на право власності і все таке інше. Він усе розкладе перед читачем, як розчленованого лангуста. І якщо Ел Шоклі має зв’язок з імперією Дервента, нехай тоді йому допоможе Бог.

Напружений, як рояльна струна, він лежав, втупившись у темряву, розуміючи, що може минути ще чимало годин, аж поки він зможе заснути.

Венді Торренс лежала на спині, очі заплющені, вона слухала звуки сну свого чоловіка — довгий вдих, коротка затримка, трохи утробний видих. Куди він відходить, коли спить, загадувалася вона. До якогось парку розваг, до Великого Беррингтону сновидінь, де всі атракціони безкоштовні і нема поряд жінки й матері, яка б нагадувала, що досить їм уже хот-догів або що пора вже звідси йти, якщо вони хочуть встигнути дістатися додому до темряви? Чи, може, там є якийсь ґрунтовний бар, де пиятика ніколи не припиняється, де дверцята «кажанячі крила» завжди навстіж і вся його стара пияцька братія скупчилася навкруг електронного хокею зі склянками в руках, між них особливо видається Ел Шоклі з його попущеною краваткою і розстебнутим верхнім ґудзиком на сорочці? Місце, куди ні їй, ні Денні нема ходу, а буґі триває без кінця.

Венді тривожилася за нього, тією старою, безпорадною тривогою, що, як вона сподівалася, залишилася назавжди позаду, у Вермонті, так, немов тривога чомусь не здатна перетинати кордони штатів. Їй не подобалося те, що «Оверлук», схоже, наразі робив з Джеком і Денні.

Найбільш лячним, примарним і незгадуваним, можливо забороненим для згадування, було повернення всіх отих пияцьких симптомів у Джека, одного по одному… усіх, окрім самого пиття. Постійне витирання губ рукою або хустинкою, немов щоби прибрати з них надлишок вологи. Довгі паузи за друкарською машинкою, більше зіжмаканого паперу в кошику на сміття. Пляшечка екседрину знайшлася сьогодні ввечері на телефонному столику, після того як йому дзвонив Ел, але склянки для води не було. Він знову жує ті пігулки. Він дратується через дрібниці. Він починає машинально вистукувати пальцями якийсь нервовий ритм, коли йому стає надто нудно. Зросла лайливість. Її також почала непокоїти його витримка. Було б майже полегшенням, якби він дав волю норову і випустив з себе пару подібно до того, як то він скидає тиск у котлі, щонайперше вранці спускаючись до підвалу, а потім роблячи це востаннє увечері. Було б майже приємно побачити, як він, лаючись, копає ногою стілець і той летить через усю кімнату або бодай грюкає дверима. Але ці явища, що завжди були невіддільними від його темпераменту, тепер майже цілком припинилися. Проте у неї було відчуття, що Джек злиться на неї або на Денні все частіше й частіше, але уникає це проявляти. Котел має манометр: старий, тріснутий, замаслюжений, але все ще працюючий, а в Джека нема нічого подібного. Вона ніколи не вміла достатньо добре його розгадати. Денні міг, але Денні не розповідав.

А цей дзвінок від Ела. Майже в той самий час, коли він надійшов, Денні втратив усяку цікавість до оповідання, що вони з ним якраз читали. Він залишив її сидіти біля каміна, а сам пішов до головної стійки, де Джек побудував шосе для його машинок і ваговозів «Метчбокс».[142] Там стояв і Лиховісний Ліловий Жук, і Денні почав поспішно возити ним уперед і назад. Прикидаючись, ніби читає свою книгу, але насправді спостерігаючи поверх неї за Денні, вона побачила дивний сплав тих способів, якими вона й Джек проявляли свою тривогу. Витирання губ. Нервове куйовдження собі на голові волосся одночасно обома руками, як це робила вона, чекаючи повернення Джека після його рейду по барах. Вона не могла повірити, ніби Ел зателефонував, аби просто «спитати, як ідуть справи». Якщо тобі схотілося потеревенити, ти дзвониш Елу. Якщо тобі подзвонив сам Ел, значить, є якась справа.

Пізніше, коли вона знову спустилася вниз, вона побачила, що Денні знову згорнувся клубком біля каміна, з цілковитою увагою, тамуючи дихання, він поринув у читанку для другого класу, де йшлося про пригоди Джо і Рейчел разом з їхнім татом у цирку. Непосидюща нервовість повністю зникла. Дивлячись на нього, вона знову відчула лячний укол упевненості, що Денні знає більше, ніж сам розуміє, більше, ніж містить у собі філософія лікаря (звіть мене Біллом) Едмондса.

— Агов, час до ліжка, доку, — сказала вона.

— Йо, гаразд.

Він заклав у книжці сторінку, на якій зупинився, й підвівся.

— Помийся і почисти зуби.

— Гаразд.

— Не забудь скористатися зубною ниткою.

— Не забуду.

Якусь мить вони стояли поруч, задивившись, як розгорається і пригасає жар у каміні. У більшій частині вестибюля було прохолодно й гуляли протяги, але це коло навкруг вогню було чарівно теплим, його було важко покидати.

— Це дядько Ел дзвонив по телефону, — невимушено промовила вона.

— О, справді? — абсолютно без здивування.

— Цікаво, чи не сердився дядько Ел на тата, — промовила вона так само невимушено.

— Йо, таки сердився, — сказав Денні, так само дивлячись на вогонь. — Він не хоче, щоби тато писав книгу.

— Яку книгу, Денні?

— Про цей готель.

Питання, що сформувалося в неї на губах, було тим самим, з яким і Джек, і вона підступалися до Денні вже тисячу разів: «Як ти про це дізнався?» — але Венді нічого не спитала. Вона не хотіла бентежити сина перед сном, ані дати йому зрозуміти, що вони, ніби між іншим, зараз обговорюють знання ним речей, про які він зовсім не мав як дізнатися. Але ж він насправді знає, вона була в цьому переконана. Пащекування лікаря Едмондса про індуктивне мислення та підсвідому логіку залишається не чим іншим, як усього лиш пащекуванням. Її сестра… яким чином Денні міг дізнатися, що того дня в почекальні вона думала про Ейлін? А те

(«мені наснилося, що з татом трапилася аварія».)

Вона помотала головою, немов витрушуючи з неї зайве.

— Іди вже митися, доку.

— Гаразд.

Він побіг по сходах вгору, до їх квартири. Вона посуплено вирушила до кухні, щоби підігріти там у каструльці молоко для Джека.

І от тепер, лежачи в ліжку без сну, прислухаючись до дихання свого чоловіка і вітру надворі (якимсь чудом цього дня снігом повіяло лише раз, надвечір; сильного снігопаду все ще не траплялося), вона дозволила своїм думкам цілком повернутися до її чудового, невстрійливого сина, який народився з обличчям, покритим плівкою — то був просто плодовий міхур, лікарі таке бачать, можливо, раз на кожні сімсот пологів, — у «сорочці», що, як про те старі баби плещуть, дарує ясновидіння.

Вона вирішила, що вже час розпитати Денні про «Оверлук»… давно пора було спробувати розговорити Денні. Завтра. Напевне. Вони вдвох якраз збираються поїхати до Сайдвіндерської публічної бібліотеки, пошукати, чи не знайдеться там якихось книжечок для другого класу, спитати, чи не видадуть їх їм на подовжений термін, на всю зиму, і тоді-то вона зможе з ним побалакати. І то відверто. Ця думка принесла Венді деяке полегшення, і вона почала нарешті спливати в сон.

Денні лежав без сну у своїй спальні — з розплющеними очима, лівою рукою обхопивши літнього і доволі зношеного Вінні-Пуха (Пух десь уже втратив одне ґудзикове око, а крізь з півдесятка розлізлих швів стирчала його набивка), — прислухаючись до сну батьків у їхній спальні. Він почувався так, ніби був їхнім невільним, невсипущим охоронцем. Найгірше ставало по ночах. Він ненавидів ці ночі і безупинне завивання вітру навколо західного крила готелю.

Вгорі, підвішений на нитці, плавав його планер. На комоді, тьмяно виблискуючи флюоресцентним пурпуром, стояла принесена з іграшкової автодороги у вестибюлі модель «фольксвагена». Його книжки стояли на полицях, книжки-розмальовки лежали на столі. «Місце для всього і всьому своє місце, — любила приказувати мама. — Тоді ти знатимеш, де що лежить, коли воно тобі знадобиться». Але зараз речі опинялися не на своїх місцях. Речі пропадали. Надто гірше, деякі речі з’являлися — речі, які не впадали в око, як на отих картинках, що закликають: ЗНАЙДИ ІНДІАНЦІВ. Там, якщо напружитися та примружитися, дещо вдавалося розпізнати — те, що на перший погляд здавалося кактусом, насправді виявлялося якимсь зарізякою з ножем, затиснутим у зубах, а серед каміння ховалися ще й інші, і навіть можна було помітити зле, безжальне обличчя котрогось з них, як він ховається за критим фургоном, прозираючи крізь шпиці його колеса. Але ніколи не вдавалося побачити їх усіх, й від цього ставало тривожно. Бо саме ті з них, яких ти не зміг побачити, скрадатимуться в тебе за спиною з томагавками в одній руці й ножами для скальпування в іншій…

Він стурбовано засовався в ліжку, очима шукаючи заспокійливе жевріння нічника. Тут усе було гірше. Він знав це майже точно. Спершу було не так уже й погано, але помалу, потроху… його тато почав набагато більше думати про випивку. Інколи він злився на маму, сам не знаючи чому. Він повсякчас витирав собі губи хустинкою, а очі в нього були далекими, затуманеними. Мама тривожилася за нього, і Денні також. Йому не треба було проникати в неї сяйвом, щоби це знати; це було в тій тривожності, з якою вона його розпитувала того дня, коли нібито обернувся на змію пожежний рукав. Містер Хеллоран казав, що на його думку всі матері трішечки сяють, і того дня вона дійсно зрозуміла, що щось трапилося. Але не знала, що саме. Він їй мало не розповів, але дещо його зупинило. Він знав, що той лікар у Сайдвіндері зневажливо відмахнувся від Тоні і того, що Тоні йому показує, оскільки це цілком

(ну, майже)

нормально. Матір могла не повірити йому, якби він розповів їй про той рукав. Гірше того, вона могла б повірити йому неправильно, могла подумати, ніби він З’ЇХАВ З КОТУШОК. Він мало що розумів про З’ЇХАТИ З КОТУШОК, набагато менше, ніж про ЗАВЕСТИ СОБІ ДИТИНУ (про це мама йому детально пояснила ще за рік до того), але достатньо.

Якось у дитячому садку його друг Скотт показав на хлопчика на ім’я Робін Стенджер, який тинявся біля гойдалки з обличчям таким довгим, що хоч ногою на нього ступай. Батько Робіна викладав арифметику в татовій школі, а батько Скотта навчав там історії. Більшість дітей у дитсадку були пов’язані або зі Стовінгтонською підготовчою, або з маленьким заводом компанії «Ай-Бі-Ем», що стояв зразу за містом. Академічні діти товаришували своєю групою, а заводські своєю. Звичайно, траплялися і перехресні дружні стосунки, але тим дітям, чиї батьки знали одне одного, природно було триматися більш-менш разом. Коли в одній з груп траплявся якийсь дорослий скандал, він майже завжди в тій чи іншій, чудернацьки зміненій формі, просочувався в дитяче середовище, але рідко перекидався до іншої групи.

Вони зі Скотті сиділи тоді на майданчику в ракетоплані, коли Скотті кивнув пальцем на Робіна і спитав:

— Знаєш того хлопця?

— Йо, — відповів Денні.

Скотт нахилився ближче:

— Його тато минулого вечора З’ЇХАВ З КОТУШОК. Його забрали.

— Йо? Тільки за те, що він з’їхав з якихось котушок?

Скотті подивився з відразою:

— Він здурів. Зрозумій, ти. — Скотт скосив очі, вивалив язика і вказівними пальцями покрутив великі еліпси собі проти вух. — Його забрали в ДУРДІМ.

— Ого, — промовив Денні. — А коли йому дозволять повернутися?

— Ніколи-ніколи-ніколи, — похмуро проговорив Скотті.

Упродовж того дня і наступного Денні почув, що:

а) містер Стенджер намагався повбивати геть усіх у своїй родині, включно з Робіном, зі свого трофейного пістолета часів Другої світової війни;

б) містер Стенджер розніс дощенту свій дім, коли був як ХЛЮЩ;

в) містера Стенджера запопали, коли він, немов кашу з молоком, пожирав з миски мертвих жуків і траву і в той же час плакав;

г) містер Стенджер намагався задушити свою дружину панчохою, коли «Ред Сокс» програли важливий матч.

Врешті-решт, занадто розхвильований, щоби тримати все це в собі, він спитав про містера Стенджера в свого тата. Тато посадив його собі на коліна і пояснив, що містер Стенджер перебував під величезним тиском почасти з боку його родини, почасти на роботі і почасти через речі, яких ніхто, окрім лікарів, зрозуміти не зможе. У нього почалися напади плачу, а три дні тому він розридався і не міг зупинитися, і розбив багато речей у будинку Стенджерів. Він не З’ЇХАВ З КОТУШОК, сказав тато, у нього НЕРВОВИЙ ЗРИВ, і містер Стенджер не в ДУРДОМІ, а у САНИ-ТОРІЇ. Але попри те, що тато пояснював це обережно, Денні злякався. Не виглядало на те, що є якась різниця між З’ЇХАТИ З КОТУШОК і НЕРВОВИМ ЗРИВОМ, і як це не називай — ДУРДІМ або САНИ-ТОРІЙ, однаково там ґрати на вікнах і, якщо захочеш звідти піти, тебе не випустять. А ще його батько, зовсім ненавмисне, підтвердив ще одну з незмінних фраз Скотті, ту, що наповнювала Денні неясним, безформним жахом. У тому місці, де тепер жив містер Стенджер, там ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ. Вони приїжджають, щоб посадити тебе до фургона без вікон, фургона сірого, як могильний камінь. Він підкочує, заїжджаючи просто на бровку перед твоїм домом, і з нього виходять ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, і забирають тебе від твоєї родини, і саджають тебе жити в кімнаті з м’якими стінами. А якщо ти захочеш написати додому, ти мусиш робити це «Крайолами».

— Коли вони дозволять йому повернутися назад? — запитав Денні в батька.

— Відразу, як тільки йому покращає, доку.

— Але коли це буде? — наполягав Денні.

— Дене, — сказав Джек. — НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

І це було гірше за все. Це був інший спосіб сказати ніколи-ніколи-ніколи. За місяць матір Робіна забрала його з дитячого садка і вони кудись переїхали зі Стовінгтона без містера Стенджера.

Це було більше року тому, після того як тато перестав приймати ОТЕ ПОГАНЕ, але перед тим як він втратив свою роботу. Денні все ще часто про це думав. Інколи, коли він падав, або стукався головою, чи коли в нього болів живіт, він починав плакати, і тут же це спалахувало йому в пам’яті, а слідом страх, що він не зуміє припинити плакати, а буде далі і далі ревіти й ридати, аж поки тато не підійде до телефону, набере номер і промовить: «Ало? Говорить Джек Торренс, адреса Мейпллайн-вей. Мій син не може припинити плакати. Будь ласка, нехай приїдуть ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ і заберуть його до САНИ-ТОРІЯ. Так, авжеж, він З’ЇХАВ З КОТУШОК. Дякую». І сірий фургон без вікон підкотить до його дверей, вони його, усе ще істерично ридаючого, завантажать і повезуть геть. Коли він побачить своїх матусю і тата знову? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

Саме цей страх робив його мовчазним. На рік постаршавши, він уже був цілком певен, що тато й матуся не дозволять забрати його кудись за те, що пожежний рукав здався йому змією, його здоровий глузд був у цьому впевнений, та все ж таки, коли він думав про те, щоб їм щось розказати, той старий спогад зринав угору, ніби каменем запечатуючи йому рот, блокуючи слова. То було не як Тоні; Тоні завжди здавався цілком природним (до появи кошмарів, звичайно), і його батьки також, здається, почали сприймати Тоні більш-менш як природне явище. Такі явища, як Тоні, походять від КМІТЛИВОСТІ, яка, як вони вважали, йому притаманна (так само вони вважали, що й самі вони також КМІТЛИВІ), але пожежний рукав, який обернувся на змію, або кров і шматочки мозку на стіні в Президентському люку, яких ніхто більше не міг побачити, — такі речі не були природними. Вони вже були звозили його до звичайного лікаря. То чи не розумно припустити, що наступними можуть бути ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ?

І все одно він змушений буде їм розповісти, хіба що рано чи пізно вони захочуть відвезти його кудись з цього готелю. А вибратися з «Оверлука» йому шалено хотілося. Але також він розумів, що це останній шанс для його тата, що той перебуває тут, в «Оверлуку», не тільки для того, щоби доглядати за готелем. Він тут, щоби працювати над своїми паперами. Щоби пережити втрату роботи. Щоби кохати матусю/Венді. І зовсім донедавна здавалося, що саме так усе й відбувається. Тільки останнім часом з татом почалися негаразди. Відтоді, як він знайшов ті папери.

(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів»)

Що це означає? Він запитував у молитві Бога, але Бог не відповів йому. А що робитиме тато, якщо перестане працювати тут? Він намагався щось дізнатися з татових думок і дедалі більше переконувався, що тато сам не знає. Найсильніший доказ знайшовся на початку цього вечора, коли татові зателефонував дядько Ел і говорив йому злі речі, а тато не наважився сказати щось усупереч, бо дядько Ел міг вигнати його з роботи точно так, як директор Стовінгтонської академії містер Кроммерт і Рада її директорів були вигнали тата з роботи учителем. А тато цього до смерті боявся, боявся за нього й за маму, і за себе також.

Тому він не наважувався бодай щось сказати, він тільки безпорадно спостерігав і сподівався, що насправді нема тут зовсім ніяких індіанців або якщо вони й є, то задовольняться очікуванням більшої здобичі, дозволивши їхньому каравану з трьох фургонів проїхати повз себе невигубленим.

Проте йому в таке не вірилося, хоч як він не старався.

Погані були справи зараз в «Оверлуку».

Насуваються снігопади, а коли повалить сніг, будь-які можливості, які в нього ще малися, буде анульовано. А після того як засніжить, що? Що тоді, коли вони залишаться замкнені тут на милість того хтозна-чого, яке до того з ними лише гралося?

(«Виходь-но сюди й отримаєш свою кару!»)

Що тоді? АРАК.

Він здригнувся і знову перевернувся в своєму ліжку. Тепер він міг прочитати більше. Мабуть, завтра він спробує покликати Тоні, спробує змусити Тоні показати точно, що таке це АРАК і чи є хоч якийсь спосіб йому запобігти. Він готовий зважитися на кошмари. Він мусить знати.

Денні ще довго не спав уже після того, як фальшивий сон його батьків став справжнім. Він ворочався в ліжку, перекручував простирадла, бився над проблемою на прірву років за нього більшою, безсонний у ночі, як єдиний вартовий на посту. А в якийсь момент, уже після півночі, він теж заснув, і тоді безсонним лишився лиш вітер, він нюшив довкола готелю й ухкав у його фронтонах під пронизливими поглядами яскравих зірок.

Розділ двадцять другий У пікапі


Я бачу сходить зловісний місяць.

Я бачу горе попереду на шляху.

Я бачу землетруси й блискавки.

Я бачу зловісні часи настають.

Не вештайся ночами,

Бо мусиш розлучитися з життям,

Зловісний місяць сходить нам.[143]

Хтось пристосував під приладовою панеллю готельного пікапа дуже старий радіоприймач від «б’юїка», і зараз з його динаміка лунав жерстяний, напівпридавлений тріском, проте впізнавано характерний вокал Джона Фогерті з його гуртом «Кріденс Клірвотер Рівайвел». Венді з Денні їхали вниз, до Сайдвіндера. День трапився безхмарний, яскравий. Денні безперестанно вертів у руках помаранчеву бібліотечну картку Джека і здавався доволі бадьорим, але Венді подумала, що вигляд у нього напружений і зморений, немовби він не виспався і тримається на самій лиш нервовій енергії.

Пісня скінчилася, й ввімкнувся диск-жокей.

— Йо, це були «Кріденси». А раз уже зайшлося про зловісний місяць, схоже на те, що він зійде невдовзі над слухачами радіостанції «Кей-Ем-Ті-Екс», хоч як воно важко в це повірити за такої гарної, весняної погоди, якою ми насолоджувалися кілька останніх днів. Відважний Метеопророк «Кей-Ем-Ті-Екс» каже, що на першу годину дня високий тиск поступиться широкому фронту низького тиску, який збирається зупинити своє просування якраз над зоною покриття нашої станції «Кей-Ем-Ті-Екс», тут, нагорі, де повітря таке розріджене. Температура стрімко падатиме, а опади почнуться ближче до присмерку. На висотах нижчих за сім тисяч футів, включно з Денверським столичним районом, очікується сльота, на деяких дорогах можлива ожеледиця, а тут, у горах, братчики, нічого крім снігу. Нижче семи тисяч ми чекаємо снігу глибиною один-три дюйми, а в центральному Колорадо і на Схилі можливі замети від шести до десяти дюймів[144]. Наш «Консультативний комітет з автодорожнього руху» нагадує: якщо ви плануєте сьогодні вдень або ввечері покататися машиною в горах, не забувайте — закон ланцюгів протиковзання реально діє. І не вирушайте нікуди, якщо тільки ви не конче мусите. Згадайте, як утрапили в халепу Доннери, — додав диктор жартівливо. — Їм випало застрягти зовсім не так близько від «Сім-Одинадцять», як їм гадалося[145].

Заграла реклама «Клеролу», і Венді потягнулася рукою під панель, щоби вимкнути радіо[146].

— Ти не проти?

— Ні-ні, все гаразд. — Денні поглянув угору на небо, яке сяяло ясною синню. — Мабуть, тато вибрав правильний день, щоби попідстригати тих звірів із живоплоту, правда ж?

— Гадаю, так, — погодилась Венді.

— А зовсім не дуже схоже на те, що піде сніг, — з надією в голосі промовив Денні.

— Боязно? — спитала Венді. Їй усе крутився у голові той дурний дотеп диск-жокея щодо ватаги Доннера.

— Ба ні, гадаю, ні.

«Ну, — подумала вона, — зараз уже час. Якщо ти збираєшся про щось розпитати, починай зараз або дай цьому спокій по вік».

— Денні, — почала вона якомога невимушенішим голосом, — а ти зрадів би, якби ми переїхали кудись з «Оверлука»? Якби ми не залишалися там на зиму?

Денні дивився вниз, собі на руки.

— Гадаю, що так, — сказав він. — Йо. Але ж там татова робота.

— Інколи, — обережно промовила вона, — у мене складається враження, що тато теж міг би почуватися щасливішим подалі від «Оверлука».

Вони проминули щит з написом «САЙДВІНДЕР ВІСІМНАДЦЯТЬ МИЛЬ», а потім вона, перемкнувшись на другу передачу, обачливо повела пікап на віраж. Венді не ризикувала на цих похилах, вони лякали її до нестями.

— Ти насправді так думаєш? — запитав Денні. Якусь мить він з цікавістю дивився на неї, але потім похитав головою. — Ні, я не думаю, що це так.

— Чому ні?

— Бо він турбується про нас, — заговорив Денні, обережно добираючи слова. Так важко було пояснювати те, про що він сам розумів так мало. Він подумки повернувся до того випадку, про який розповідав містерові Хеллорану, про те, як той великий хлопець роздивлявся у крамниці телевізорів, хотів один украсти собі. То було важке переживання, але принаймні там усе було зрозумілим навіть для Денні, який тоді був лише трохи старшим за немовля. Але дорослі завжди панікують, кожна їх можлива дія замулюється думками про наслідки, сумнівами, уявленнями про власний образ, почуттями любові й відповідальності. Кожен можливий вибір їм здається таким, що має недоліки, й інколи він не міг зрозуміти, чому ті недоліки є недоліками. Так усе це важко.

— Він думає… — знову почав Денні, а тоді кинув швидкий погляд на матір. Вона дивилася на дорогу, не на нього, і він вирішив, що може продовжити: — Він думає, можливо, нам буде самотньо. А потім він думає, що йому тут подобається, і що це гарне місце для нас. Він нас любить і не хоче, щоби ми почувались самотньо… або печально… але він думає, якщо навіть так, усе мусить бути гаразд УПЕРСПЕКТИВІ. Ти знаєш, що таке УПЕРСПЕКТИВІ?

Вона кивнула:

— Так, любий. Знаю.

— Він боїться, що, якщо ми виїдемо, він не зможе знайти собі іншої роботи. Що нам доведеться жебракувати або ще щось.

— Це все?

— Ні, але решта всього така заплутана. Бо він тепер інший.

— Так, — сказала вона, майже зітхнувши. Похил трохи вирівнявся, і вона обережно перемкнулася знову на третю швидкість.

— Я не вигадую, мамуню. Богом присягаюся.

— Я знаю, — сказала вона і посміхнулася. — Це Тоні тобі розповів?

— Ні, — сказав він. — Просто я знаю. А лікар не повірив у Тоні, правда?

— Не зважай на того лікаря, — сказала вона. — Я вірю в Тоні. Я не знаю, що він або хто він таке, чи він якась особлива частина тебе, чи приходить звідкілясь… звідкись ззовні, але я дійсно вірю в нього, Денні. І якщо ти… він… думаєш, що нам варто виїхати, ми так і зробимо. Ми поїдемо з тобою вдвох, а навесні знову будемо разом з татом.

Він подивився на неї з гострою надією.

— Куди? У якийсь мотель?

— Любий, ми не можемо собі дозволити мотелю. Доведеться проситися до моєї матері.

Надія спливла геть з обличчя Денні.

— Я знаю… — почав було він, але замовк.

— Що?

— Нічого, — промурмотів він.

Вона перемкнулася назад на другу, оскільки похил знову покрутішав.

— Ні, доку, прошу, не кажи так. Цю розмову нам треба було розпочати ще багато тижнів тому, я так гадаю. Тому, будь ласка. Що там таке, що ти знаєш? Я не розсерджуся. Я не можу сердитися, бо це надто важливо. Говори мені прямо.

— Я знаю, що ти відчуваєш до неї, — сказав Денні й зітхнув.

— Що я відчуваю?

— Недобрість, — сказав Денні, а тоді, налякавши її, заволав, немов римуючи якусь лічилку. — Недобрість. Неприязнь. Печаль. Так, ніби вона не твоя матуся зовсім. Ніби вона хотіла тебе зжерти. — Він подивився на неї перелякано. — І мені не подобається там, у неї. Вона завжди думає, що була б для мене кращою за тебе. Та як би їй забрати мене в тебе. Мамуню, я не хочу туди їхати. Краще вже мені жити в «Оверлуку», ніж там.

Венді була вражена. Невже все так погано між нею та її матір’ю? Господи, яке це пекло для хлопчика, якщо це так і він дійсно вміє читати, що вони думають одне про одного. Раптом вона відчула себе голішою за саму голизну, немов її зловили під час якогось безстидного вчинку.

— Гаразд, — сказала вона. — Усе гаразд, Денні.

— Ти роздратована на мене, — промовив він зніченим, близьким до сліз голосом.

— Ні, зовсім ні. Насправді ні. Я просто якось так, ніби шокована. — Вони вже минали знак «Сайдвіндер П’ЯТНАДЦЯТЬ миль» і Венді трохи розслабилася. — Денні, я хочу спитати в тебе ще про одне. Я хочу, щоби ти відповів мені якомога правдивіше. Ти це зробиш?

— Так, мамуню, — відповів він ледь не шепочучи.

— Твій тато знову почав випивати?

— Ні, — відказав він, придушуючи два слова, що виринули йому поза губами слідом за цим простим запереченням: «Поки ні».

Венді ще трохи розслабилася. Вона поклала долоню на обтягнуту джинсами ногу Денні і потисла.

— Твій тато дуже сильно старався, — ніжно промовила вона. — Бо він любить нас. І ми його любимо, правда ж?

Денні серйозно кивнув.

Говорячи майже сама до себе, вона продовжувала:

— Він неідеальна людина, але він старався… Денні, він так сильно старався! Коли він… припинив… він пройшов ледь не крізь пекло. Він усе ще крізь нього проходить. Мені здається, якби це було не заради нас, він би просто попустився. Я хочу зробити правильний вибір. І не знаю який. Чи нам поїхати? Чи залишитися? Це немов вибір між приском і полум’ям.

— Я розумію.

— Ти можеш дещо зробити для мене, доку?

— Що?

— Спробуй покликати Тоні, щоби він прийшов. Зараз же. Спитай у нього, чи безпечно нам залишатися в «Оверлуку».

— Я вже намагався, — повільно промовив Денні. — Сьогодні вранці.

— І що було? — спитала Венді. — Що він сказав?

— Він не прийшов, — відповів Денні. — Тоні не прийшов. — І хлопчик зненацька вибухнув плачем.

— Денні, — сказала вона, стривожившись. — Любий мій, не треба. Прошу…

Пікап вильнув через подвійну жовту лінію, і вона, жахаючись, його вирівняла.

— Не вези мене до бабусі, — проказав Денні крізь сльози. — Прошу, мамуню, я не хочу туди їхати, я хочу залишитися з татом…

— Гаразд, — ніжно сказала вона. — Гаразд, саме так ми і зробимо. — З кишені своєї ковбойської сорочки вона дістала серветку «Клінекс» і подала синові. — Ми залишимося. І все буде чудово. Просто чудово.

Розділ двадцять третій На ігровому майданчику

Джек вийшов на ґанок, підтягуючи зіпер аж під підборіддя, мружачись від яскравого світла. У лівій руці він тримав великі садові ножиці з акумуляторним живленням. Правою рукою він витяг із задньої кишені свіжу хустинку, поялозив нею собі по губах і знову запхав хустинку назад. По радіо обіцяли сніг. Важко було в це повірити, хоча він сам бачить, як на далекому обрії громадяться хмари.

Перекинувши ножиці в іншу руку, він вирушив по доріжці в бік топіарію. «Робота не забере багато часу, — думав він, — місцями трохи підрівняти, та й поготів». Холодні ночі, звісно, призупинили розростання кущів. Трохи розпушилися вуха в кроля та у пса на п’ятах пари лап виросли пухнасті зелені остроги, але лев і буйвіл мали гарний вигляд. Достатньо буде легкого тримінгу, а далі вже нехай надходить сніг.

Бетонна доріжка обірвалась раптово, мов пірнальний трамплін. Він ступив з неї і повз осушений плавальний басейн підійшов до гравійної стежки, що вилася крізь скульптурні живоплоти до самого ігрового майданчика. Підступивши до кролика, він натиснув кнопку на держаку ножиць. Ті ожили з мирним гудінням.

— Привіт, Братчику Кролику, — промовив Джек. — Як воно нічого? Знімемо трохи з тімені та приберемо в тебе зайве з вух? Чудово. Слухай, а ти чув отой анекдот, про роз’їзного торговця і стару леді з хатнім пуделем?

Голос у нього звучав неприродно, дурнувато навіть на його власний слух, і він замовк. Набігла думка, що йому не так уже й до вподоби ці живоплотові тварини. Йому завжди здавалося трохи збоченням мучити старі звичайні кущі підстриганням їх під те, чим вони не є. Уздовж одного шосе у Вермонті на високому схилі, який було добре видно з дороги, кущі вистригли під рекламний напис, що нахвалював якийсь сорт морозива. Змушувати природу просувати морозиво — в цьому було щось неправильне. Гротескне.

(Тебе найняли не філософствувати, Торренсе.)

Ах, дійсно так. Чиста правда. Він почав підстригати кролю вуха, змітаючи на траву дрібне сміття пагілля і галузок. Ножиці дзижчали в його руках тим низьким, доволі огидним металевим звуком, що притаманний, здається, усім інструментам, які живляться від акумуляторних батарей. Сонце яскраво сяяло, але не давало тепла, і тепер уже неважко було повірити, що незабаром піде сніг.

Працюючи швидко, розуміючи, що зупинятися й роздумувати під час виконання такого завдання зазвичай означає зробити похибку, Джек торкнувся кролячого «обличчя» (так зблизька воно зовсім не було схожим ні на який писок, але він знав, що з відстані приблизно двадцяти кроків світло і тіні, а також уява глядача мусять його проявляти), а потім заклацав ножицями вздовж кролячого черева.

Готово, він вимкнув ножиці, відійшов до ігрового майданчика і різко обернувся, щоб ухопити все враз, побачити кролика цілком. Так, вигляд той мав добрий. Ну, наступним буде пес.

— Проте, якби це був мій готель, — промовив він. — Я би повирубував до чорта всю вашу зграю.

Авжеж, так би він і зробив. Зрізав би їх дочиста і створив на їх місці моріжок та поставив би з півдюжини металевих столиків під різнокольоровими веселими парасолями. Насолоджуючись літнім сонечком, люди могли б пити коктейлі на цій галявині «Оверлука». Шипучку з терновим джином, «маргариту» та «рожеву леді», усі ті солодкі напої, що їх так полюбляють туристи. Можливо, ще ром з тоніком. Джек витяг із задньої кишені хусточку і повільно витирав нею собі губи.

— Гайда, гайда, — промовив він ласкаво. Про таке не варто було й думати.

Він уже було зібрався вирушити назад, а тоді щось його раптом спонукало передумати і він натомість зійшов на ігровий майданчик. «Просто смішно, як ніколи не можна зрозуміти дітей», — подумалося йому. Вони з Венді очікували, що Денні зрадіє ігровому майданчику; тут було все, чого могла забажати дитина. Але Джеку не вірилося, щоби Денні заходив сюди більше п’яти разів. Він подумав, що все могло бути інакше, якби тут був також інший хлопчик, щоби з ним гратися.

Хвіртка стиха рипнула, пропускаючи його, а тоді під його підошвами зарипів гравій. Першим чином він підійшов до іграшкового будинку, прекрасної зменшеної моделі самого «Оверлука». Той сягав йому по стегно, отже, був приблизно такої висоти як Денні, коли той витягнеться на повний зріст. Джек присів навпочіпки й зазирнув до вікон третього поверху.

— Ось велетень прийшов, щоби пожерти вас усіх просто у ваших ліжках, — утробно прогудів він. — Поцілуйте на прощання свої великосвітні кредитні рейтинги.

Але це не здавалося аж таким кумедним. Будиночок можна було відкрити, просто його розсунувши — він відкривався на прихованому шарнірі. Усередині нього на вас чекало розчарування. Стіни фарбовані, але загалом уся споруда порожня. «Але ж звісно, так і мусить бути, — сказав він собі. — Бо як інакше дітям сюди забиратися? Іграшкові меблі, які могли тут бути влітку, напевне спакували й відправили на склад до решти реманенту». Закривши будиночок, він почув тихе «клац» клямки.

Підійшовши до дитячої гірки, він поклав ножиці долі і, оглянувшись на дорогу, щоб упевнитися, чи не під’їжджають там уже Венді з Денні, виліз нагору і сів там. Це була гірка для великих дітей, але все одно її лотік виявився затісним для його дорослого гузна. Як давно він востаннє вилазив на гірку? Років двадцять тому? Неймовірним здавалося, що то було так давно, не відчувалося, що так давно, але так воно, либонь, і було, а може, і ще давніше. Він згадав, як його старий водив його до парку, у Берліні, коли він був віком, як зараз Денні, і він тоді там відірвався сповна — гірки, гойдалки, геть усе. Вони зі старим пообідали хот-догами, а потім у чоловіка з візочком купили арахісу. Вони сиділи на лаві і гризли горішки, і зграї голубів тьмяними хмарами клопоталися їм навкруг ніг.

— Не птахи, а кляті сміттярі, — сказав його тато, — не годуй їх, Джеку.

Але врешті-решт вони обоє їх почали годувати і гиготали з того, як вони кидаються по горішки, як вони жадібно бігають услід за горішками. Джек не думав, що старий хоч коли водив до парку його братів. Джек був його улюбленцем, попри те що і Джекові перепадало на горіхи, коли старий напивався, що траплялося часто. Але Джек його любив, любив так довго, скільки міг, ще довго після того, як решта родини його вже тільки ненавиділа і боялася.

Він відштовхнувся долонями і поїхав донизу, але спуск не подарував задоволення. Гірка, якою давно не їздили, виявилася занадто чіпкою, тому дійсно приємної швидкості досягти було неможливо. Та й задниця в нього була таки завелика. Його дорослі ступні гупнулися в невеличку ямку, куди до нього були приземлилися вже тисячі дитячих ніг. Він встав, обтрусив собі зад штанів і подивився на садові ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них, пішов до гойдалки, яка теж принесла йому розчарування. Після закриття сезону ланцюги встигли покритися іржею і тепер верещали, як різані. Джек собі пообіцяв, що помастить їх навесні.

Краще припини, порадив він сам собі. Ти вже не дитина. І не потрібен тобі цей майданчик, щоб довести такий факт.

Попри те, він попрямував до лабіринту з секцій бетонних труб — труби теж були затісні для нього, і він їх проминув, — і далі, до захисної огорожі, якою позначався край території. Просунувши пальці крізь її ланки, він подивився крізь огорожу, і проти сонця його заштриховане тінями обличчя стало схожим на обличчя людини за ґратами. Він сам усвідомив цю схожість і, напустивши на лице страждальницький вираз, почав смикати дротяну огорожу, шепочучи: «Вииипустіть мене звідси! Вииипустіть мене звідси!» Але втретє прозвучало вже не так забавно. Час було повертатися до роботи.

От тоді-то він і почув позаду себе той звук.

Він обернувся швидко, насуплено, зніяковіло, загадуючись, чи не побачив хтось, як він дуркує тут, унизу, у дитячому світі. Його очі спершу відзначили гірки та протилежні кінці гойдалки-дошки, на які сідав лише вітер. Потім його погляд перестрибнув далі, до хвіртки в низенькому паркані, що відокремлював ігровий майданчик від галявини й топіарію, — обабіч стежки, прикриваючи її, згуртувалися леви, і кролик там нахилився пощипати травички, і буйвіл готовий атакувати, і пес припав до землі. А поза ними зелена галявина навкруг лунки і сам готель. Він міг звідси бачити навіть краєчок роук-корту біля західного крила «Оверлука».

Усе таке саме, як і було. То чому ж тоді йому по обличчю й руках побігли мурашки, чому волосся йому на потилиці почало ставати сторчма, немов шкіра там, ззаду, зненацька напружилася?

Він знову кинув скоса погляд на готель, але це не дало нічого. Той просто стояв на своєму місці, вікна темні, тоненька ниточка диму в’ється з димаря, надходячи з приглушеного вогню у вестибюлі.

(Ворушися, берися за роботу, бо скоро вони повернуться та й здивуються, чим ти тут займався весь цей час.)

Атож, треба ворушитися. Бо надходить сніг, а він мусить достригти ці кляті живоплоти. Це належить до його обов’язків за угодою. Крім того, вони не наважаться…

(Хто не наважиться? Що не наважиться? Не наважиться на що?)

Він вирушив назад до ножиць, що лежали біля підніжжя гірки для старших дітей, і хруск гравію під його підошвами здався йому неприродно гучним. Тепер мурашки забігали йому по шкірі мошонки, і сідниці в нього поважчали, стали твердими, мов кам’яні.

(Господи-Ісусе, що воно таке?)

Він зупинився біля садових ножиць, але не ворухнувся, щоби їх підняти. Так, щось таки там змінилося. В топіарію. І це так просто, так легко було побачити, що він зразу й не второпав. Тьху, лайнув він себе, ти ж просто щойно підстриг цього сучого кроля, тому-то

(ось воно)

Дихання зав’язло йому в горлі.

Кролик стояв на всіх чотирьох лапах, щипав траву. Торкаючись черевом землі. Але хіба десять хвилин тому той не стояв на задніх лапах, звісно, що стояв, він же підстригав йому вуха… і черево.

Очі його перестрибнули на пса. Коли він спускався по стежині вниз, пес сидів прямо, наче просячи цукерку. Тепер він згорбився, голова нахилена, а з вистриженої клином пащі немов чується беззвучне гарчання. А леви…

(ох ні, бейбі, ні-ні, гай-гай, нізащо)

леви опинилися ближче до стежки. Двоє справа від нього трішечки змінили свої позиції, зсунулися ближче один до одного. Хвіст того одного, що був зліва, розпростався майже поперек стежки. Коли Джек проходив повз них, а потім крізь хвіртку, той лев був праворуч і він був цілком певен, що сидів той обгорнувшись своїм хвостом.

Вони більше не охороняли стежину; вони її блокували.

Джек раптово затулив собі очі долонею і різко її прибрав. Картина не перемінилася. Слабке зітхання, надто тихе, щоби бути стогоном, вирвалось з нього. У свої пияцькі часи він завжди боявся, що трапиться щось на це подібне. Але якщо ти запійний п’яниця, ти називаєш таке БГ… як той старий добрий Рей Мілленд у «Втраченому вікенді», котрий бачив комах, що вилазять зі стін[147].

Як ти назвав би таке абсолютно тверезим?

Запитання малося на увазі суто риторичне, але його розум на нього відповів

(ти назвав би таке божевіллям)

проте.

Роздивляючись на живоплоти-тварини, він усвідомив, що дещо встигло змінитися, поки його долоня прикривала йому очі. Пес підібрався ближче. Не нашорошений більше, він, здавалося, застиг серед бігу, задні лапи підібрані, одна передня простягнута, інша позаду. Зелена паща роззявлена ширше, підрізані гілочки на вигляд безжально гострі. А тепер Джеку уявилося, що серед зелені він бачить ще й западини, де ховаються тьмяні очиська. Дивляться на нього.

«Чому вони мусять бути підстриженими? — панічно подумав він. — Вони перфектні».

Знову легенький звук. Він мимовіль на крок позадкував, коли поглянув на левів. Один з тих двох, що були справа, просунувся трохи поперед іншого. Голова в нього була нахилена. Одною лапою він уже ледь не торкався низького парканчика. Господи правий, що ж далі?

(далі він стрибне і вмить зжере тебе, немов у якійсь дитячій жаскій байці)

Це було схожим на ту гру, в яку вони грали дітьми, — Червоне Світло. Один з них називався «Воно»; стоячи спиною до інших, він рахував до десяти, а тим часом решта гравців скрадалися вперед. Коли Воно доходив до десяти, він рвучко обертався, і, якщо помічав когось у русі, ті виходили з гри. Інші залишалися застиглими, мав статуї, поки Воно не відвертався і знову починав рахувати. Так вони підбиралися все ближче й ближче, аж поки десь між «п’ять» і «десять» ти не відчував чиюсь руку в себе на спині…

Хруснув гравій на стежці.

Він смикнув головою, щоби побачити пса; той уже подолав половину стежки, його роззявлена паща позіхала тепер зразу за левами. До цього то був просто кущ, вистрижений під загальний обрис собаки, витрибенька, яка, якщо до неї наблизитися, втрачала всю свою чіткість. Але тепер Джек побачив, що той був обстрижений так, щоби мати вигляд німецької вівчарки, а вівчарки можуть бути лютими. Вівчарку можна видресирувати на вбивцю.

Звук важкого шереху.

Той лев, що зліва, просунувся до самого парканчика; мордою вже торкається штахету. Він немов щириться до Джека. Джек відступив ще на два кроки назад. У голові йому божевільно стугоніло, він відчував, як пересохле дихання дере йому горло. Ось і буйвіл ворухнувся, пересунувся правіше, опинившись трохи позаду і збоку від кроля. Голова нахилена, зелені живоплотові роги націлені на Джека. Біда в тому, що неможливо було стежити за ними всіма. Всіма одночасно.

З нього почало виходити щось схоже на скигління, хоча у своїй зосередженості сам він залишався зовсім несвідомим того, що взагалі видає якийсь звук. Очі його перестрибували з одної живоплотової істоти на іншу, намагаючись побачити їх у русі. Вітер своїми різкими поривами спричиняв голодний тріск у щільному гілляччі. А які звуки почнуть лунати, якщо вони його вхоплять? Та звісно ж, він знав які. Звуки кусання, роздирання, ламання. Це буде…

(ні ні НІ НІ Я В ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ВІРЮ!)

Він ляснув долонями себе по обличчю, затуляючи очі, вчепившись собі у волосся, в лоба, у пульсуючі скроні. І так він стояв доволі довго, дедалі більше наповнюючись жахом, аж поки вже несила стало його терпіти, і тоді він з криком відірвав долоні від очей.

Біля зеленої галявинки при лунці для гольфу прямо сидів пес, немов випрошуючи якоїсь подачки. Буйвіл байдуже пасся, знову обернутий у бік роук-корту, як воно й було, коли Джек щойно прийшов сюди з ножицями. Кролик стояв на задніх лапах, вуха стирчать угору, прислухаючись до найменшого звуку, добре видно свіжопідстрижене черево. Леви, вкорінені на своїх місцях, стояли вздовж стежки.

Він ще довго стояв заціпенілий, аж нарешті почало уповільнюватися хрипке дихання в його горлі. Поліз рукою по сигарети і витрусив чотири штуки просто на гравій. Нахилившись їх підібрати, він збирав їх навпомацки, не відриваючи очей від топіарію, бо боявся, що звірі почнуть рухатись знову. Зібравши сигарети, три з них він абияк запхнув назад до пачки, а четверту підкурив. Після двох глибоких затяжок він кинув сигарету долі і розчавив підошвою. Тоді пішов до ножиць і підібрав їх.

— Я дуже втомлений, — сказав він, і зараз промовляти вголос здавалося цілком нормальним. Це зовсім не здавалося йому божевільним. — Я пережив таке напруження. Ті оси… п’єса… Ел дзвонить мені і таке говорить. Та все гаразд.

Він побрів назад угору, до готелю. Із закута в його розумі щось нервово смикало, намагаючись змусити його якнайдалі обійти живоплотових тварин, але він вирушив просто по гравійній стежці, прямо крізь них. У них потріскував легкий вітерець, але то і все. Все те йому було привиділося. Він пережив панічний страх, але тепер усе вже минулося.

Затримавшись у кухні «Оверлука» тільки щоби прийняти пару пігулок екседрину, він потім спустився вниз і там рився в паперах, поки не почув торохтіння готельного пікапа, коли той уже був зовсім на під’їзді. Він піднявся нагору зустріти їх. Почувався цілком добре. Він не бачив потреби розказувати про свої галюцинації. Він пережив панічний страх, але тепер усе вже минулося.

Розділ двадцять четвертий Сніг

Сутеніло.

Вони стояли на ґанку в світлі, що спливало: Джек посередині, лівою рукою обіймаючи за плечі Денні, а правою Венді за талію. Вони разом дивилися, як з рук у них спливає можливість вибору.

Небо цілком затягнуло хмарами о пів на третю, а годиною пізніше почався сніг, і цього разу не потрібен був синоптик, щоби повідомити, що це серйозний сніг, а не пороша, яка розтане або яку здує геть, коли заухкає вечірній вітер. Спершу він падав ідеально прямими смугами, вибудовуючи сніговий покрив, що покривав усе рівномірно, але тепер, приблизно за годину відтоді як він розпочався, з північного заходу почав задувати вітер, і сніг почав замітати ґанок та узбіччя під’їзної алеї «Оверлука». Автодороги поза його територією сховалися під щільним білим покривалом. Живоплотові тварини також пропали, але коли Венді з Денні тільки приїхали додому, вона похвалила його за гарно виконану роботу. «Ти так вважаєш?», — відгукнувся він, і не сказав більше нічого. Тепер живоплоти були поховані під безформними білими хламидами.

Дивно, як усі вони думали різні думки, але відчували ту саму емоцію: полегшення. Міст було спалено.

— Чи колись прийде весна? — прошепотіла Венді.

Джек міцніше її притиснув.

— Ти й не зчуєшся як. А що ти скажеш на те, щоби нам піти досередини і чимсь повечеряти? Холодно тут.

Вона посміхнулася. Весь цей день Джек здавався таким відстороненим, і раптом… ну, дивно. Зараз він говорив своїм нормальним голосом.

— Мене це влаштовує. А тебе як, Денні?

— Звичайно.

Тож вони разом пішли досередини, залишивши вітер виводити його монотонне низьке скиглення, яке триватиме всю ніч, — звуки, які їм доведеться добре пізнати. Сніжинки, кружляючи, танцювали на ґанку. «Оверлук» дивився на все це так само, як робив це впродовж уже майже трьох чвертей століття, — його затемнені вікна тепер обросли сніговими бородами — байдужий до того факту, що тепер він відрізаний від цілого світу. А можливо, його тішили плани на майбутнє. Всередині його мушлі ці троє зайнялися своїми рутинними вечірніми справами, наче мікроби, заманені в пастку черева монстра.

Розділ двадцять п’ятий Усередині номера двісті сімнадцять

За півтора тижня довкола готелю «Оверлук» уже лежав двофутовий шар снігу, білого і хрусткого. Живоплотовий звіринець поховало аж по кульші; застиглий, стоячи на задніх лапах, кролик, здавалося, здіймається з якогось білого виру. Деякі замети сягали п’ятифутової глибини[148]. Вітер постійно їх змінював, переформовуючи у хвилясті, схожі на дюни, пагорби. Джек двічі незграбно пройшовся у снігоступах довкола, ходив до складу по лопату, щоби розчищати ґанок; на третій раз він знизав плечима і просто розчистив стежку крізь замет, що височів проти дверей, дозволивши Денні розважатися з’їжджанням зі схилів праворуч і ліворуч цієї стежки. По-справжньому епічні замети височіли під західним боком «Оверлука»; деякі з них сягали двадцяти футів, а поза ними лежала гола земля, виметена безперервними шквалами вітру аж до трави. Вікна першого поверху позасипало, і той вид з обідньої зали, який так був заполонив Джека в день закриття, зараз був не більш хвилюючим, аніж вигляд пустого кіноекрана. Телефон у них уже вісім днів як вимкнувся, тож єдиним каналом їх зв’язку із зовнішнім світом залишилася ГЧ-рація в кабінеті Уллмана.

Тепер сніг ішов щодня, інколи він падав недовго, лише припудрюючи сяючу скрижанілу кірку, інколи сніжило по-справжньому, коли вітер після низького гудіння заводився до ледь не жіночого верещання, від якого навіть цей старий готель похитувався і тривожно стогнав у своїй глибокій сніговій колисці. Нічна температура не піднімалася вище десяти градусів, і, хоча термометр біля службового входу кухні подеколи після полудня піднімався аж до двадцяти п’яти[149], постійний, гострий, як ніж, вітер робив незручними виходи надвір без лижварської маски. Проте всі вони виходили в ті дні, коли сяяло сонечко, зазвичай наряджаючись у два комплекти одягу, а поверх пальчаток надягаючи ще й рукавиці. Бажання вибиратися надвір стало майже нав’язливим; навкруг готелю пролягли подвійні сліди «Податливого Літуна» Денні[150]. Комбінації виникали безкінечно: Денні їде, батьки його тягнуть; тато їде і регоче, в той час як тягти намагаються Венді з Денні (їм цілком просто було тягнути його по насту і категорично неможливо, коли наст вкривала пухка подушка снігу); Денні і мама їдуть; Венді їде сама, тоді як її тягнуть її мужчини, пихкаючи білим паром, немов запряжені конячки, прикидаючись, ніби вона важча, ніж насправді. Вони багато сміялися під час цих санних подорожей навкруг будівлі, хоча покрики вітру, такого безмірного у своїй бездонно щирій байдужості, робили їх сміх деренчливим і вимушеним.

Вони знаходили на снігу сліди карибу, а одного разу побачили самих карибу, група з п’яти оленів стояла недвижно нижче захисної огорожі. Вони по черзі приставляли собі до очей Джеків бінокль «Цейс Айкон», щоб краще їх роздивитися, і, дивлячись на них Венді отримала дивне, нереальне відчуття: вони стояли, глибоко ногами занурені в сніг, який покривав шосе, і тут вона усвідомила, що між сьогодні і весняною відлигою ця дорога належатиме більше карибу, аніж їм. Зараз речі, створені тут людьми, знітилися. Карибу це розуміли, вважала вона. Опустивши бінокль, вона сказала щось про те, що треба приготувати обід, а в кухні трішки поплакала, намагаючись позбавитися жахливого відчуття замкненості, яке іноді пригнічувало її так, наче чиясь велика рука лягала їй на серце. Вона думала про карибу. Вона думала про ос, яких Джек виніс під мискою «Пірекс» на платформу біля службового входу, щоби вони там замерзли.

У реманентному складі на цвяхах висіло повно снігоступів, і Джек знайшов їм по парі потрібного розміру, хоча ті, що дісталися Денні, й були трохи завеликими. Джек добре давав собі з ними раду. Хоча він не взував снігоступів з часів свого дитинства у Берліні, штат Нью-Гемпшир, старі навички відновилися швидко. Венді не була від них у захваті — навіть п’ятнадцятихвилинне тупцяння довкола у цих негабаритних, мереживних ластах змушувало жорстоко боліти її стегна й гомілки — натомість Денні виявив велике зацікавлення і вперто намагався опанувати хитрощі цієї справи. Поки що він часто падав, але Джек радів його просуванню в навчанні. Казав, що не пізніше лютого Денні вже буде скакати колами навкруг них.

Цього дня небо було затягнуте хмарами, і ближче до полудня воно вже почало сіятися снігом. По радіо обіцяли ще вісім-дванадцять дюймів, заодно співаючи осанну Опадам, цим великим богам колорадських лижників. Венді, сидячи в спальні, в’язала шалик і тихо думала, що точно знає, що мусили би зробити ті лижники з усім цим снігом. Вона точно знала, куди вони його мусили б собі засунути.

Джек був у льоху. Спустився перевірити топку і котел — відколи їх відрізало від світу снігом, такі перевірки перетворилися для нього на ритуал, — і задоволено переконавшись, що все працює добре, він помандрував крізь арку, вкрутив лампочку і всівся на знайдений ним старий, весь у павутинні, туристичний складаний стілець. Гортаючи старі документи й газети, він постійно витирав собі губи хустинкою. Затворництво вилужило його шкіру від осінньої засмаги, і, сидячи тут, згорбленим над пожовклими, ламкими паперами, з неохайно повислим на лоба рудувато-білявим волоссям, вигляд він мав дещо божевільний. Йому трапилися деякі незвичайні речі, що були запхані між ордерів, рахунків і транспортних накладних. Бентежні речі. Довгий обривок скривавленого простирадла. Розчленований плюшевий ведмедик, якого, схоже порубали на шмаття. Зіжмаканий аркуш дамського поштового паперу бузкового кольору, під мускусом часу на ньому все ще тримався примарний аромат якихось парфумів, лист вицвілим синім чорнилом, розпочатий і не завершений:

«Милий Томмі, мені тут, у горах, не думається так добре, як я сподівалась, я маю на увазі про нас, звісно, про кого ж іще? Ха. Ха. Щось повсякчас стає на заваді. Мені снилися дивні сни, ніби щось тут гупає вночі, ти таке міг собі уявити, щоб…»

І це все. Лист був датований двадцять сьомим червня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року. Він знайшов ляльку-маріонетку, що надягалася на руку — з вигляду або відьма, або чаклун… у всякому разі, щось таке з довгими зубами, у гостроверхому ковпаку. Неймовірно, але лялька була запхана між пачками рахунків за природний газ і мінеральну воду «Віші». І ще щось, схоже на вірш, записаний темним олівцем на звороті якогось меню:

Медоку,

Ти тут чи ні?

Знову блукалось мені уві сні.

Рослини ворушаться під килимом.

Ані дати на меню, ані назви вірша, якщо це таки був вірш. Туманний, але чарівливий. Йому подумалося, що всі ці речі ніби деталі головоломки, шматки, які врешті-решт складуться разом, якщо йому вдасться знайти сполучні ланки. Тож він і продовжував шукати, здригаючись і витираючи собі губи кожного разу, як позаду нього пробуджувалася з ревом топка.

Денні знову стояв перед номером двісті сімнадцять.

Майстер-ключ лежав у нього в кишені. Денні дивився на двері з якоюсь немов наркотичною жадібністю, а його тулуб посмикувався і трясся під фланелевою сорочкою. Він тихо й незграйно щось мугикав.

Він не хотів туди заходити, куди там, після того пожежного рукава. Йому було страшно сюди йти. Страшно було брати ключа, переступаючи заборону батька.

Йому хотілося сюди прийти. Цікавість

(кота вбила; вдовольнена — оживила)

тягла, наче рибальський гачок, застряглий у його мозку, наче нав’язлива пісня сирени, якої не вгамувати. Та й хіба містер Хеллоран не казав: «Я не думаю, щоби там було щось, здатне вчинити тобі якесь зло?»

(Ти обіцяв)

(Обіцянки даються на те, щоби їх порушувати.)

Він аж здригнувся від цієї думки. Вона ніби надійшла ззовні, комашина, дзизкуча, м’яко улеслива.

(Обіцянки даються на те, щоби їх порушувати, дорогий мій арак. порушувати. ламати. розбивати на друзки. трощити молотком. ЩОНАЙПЕРШЕ!)

Його нервове бриніння вилилося в негідну, атональну пісню:

«Лу, Лу, скачи д’мене, Лу, скачи д’мене, Лу, моя мииила…»

Хіба містер Хеллоран не був правий? Хіба, врешті-решт, не це та причина, з якої Денні тримав мовчанку і дозволив снігу замкнути їх тут?

(«Просто замруж очі, і воно минеться»)

Те, що він був побачив у Президентському люку, уже минулося. А змія виявилася лише пожежним рукавом, що упав на килим. Так, навіть кров у Президентському люку стала безпечною — це щось старе, щось, що трапилося задовго до того, як він народився, чи навіть до того, як його було задумано, щось, з чим давно покінчено. Щось на кшталт фільму, який може бачити тільки він сам. Нема тут нічого, насправді нічого такого в цьому готелі, що могло б вчинити йому зло, і якщо він мусить довести це самому собі, зайшовши до цього номера, чому б йому цього не зробити?

«Лу, Лу, скачи д’мене, Лу, скачи д’мене…»

(Цікавість кота вбила, дорогий мій арак, мій дорогий арак, вдовольнена — оживила, став він цілим і здоровим знову, від лапок і до вушок, від голови й до п’ят, от такий вар’ят. Він розумів, що ті речі)

(як страшні картинки, вони не можуть заподіяти тобі злого, але, о, Боже мій)

«чому в тебе такі великі зуби, бабусю а може це вовк у костюмі СИНЬОЇБОРОДИ або СИНЯБОРОДА у вовчому костюмі а я такий)

(радий що ти спитав бо цікавість вбила того кота і саме НАДІЯ на її вдоволення оживила)

цим коридором, м’яко тупочучи по цьому синьому й звивистому джунглевому килиму. Він спершу зупинився біля вогнегасника, вставив мідний наконечник назад у рамку, а потім, з серцем, що бухкало, тицяв і тицяв у нього пальцем, шепочучи: «Нумо, вкуси мене. Нумо, вкуси мене, ти, дешеве чмо. Не можеш, правда? Га? Ти всього лиш дешевий пожежний шланг. Ні на що не здатний, окрім як лише тут валятися. Нумо, давай!» Він почувався божевільно зухвалим. І нічого не трапилося. Врешті-решт, то був лише пожежний рукав, усього лиш брезент та мідь, його можна порубати на шматки, а він і не пожаліється, не смикнеться і не почне вигинатися, не закривавить зеленим слизом весь синій килим, бо це лише рукав, ні носа, ні троянди, ані скляних ґудзів, ні атласних бантів, ніяких задріманих змій… а він поспішав, поспішав далі, бо він був[151]

(«запізнююся, я запізнююся», — вигукнув білий кролик.)

білим кроликом. Так. Тепер там, надворі, на ігровому майданчику був білий кролик, колись він був зеленим, але тепер він став білим, немов щось раз у раз шокувало його сніжними, вітряними ночами і зістарило…

Денні дістав з кишені майстер-ключ і вставив у замок.

«Лу, Лу…»

(білий кролик поспішав на партію в крокет у Червоної Королеви де в крокет грають лелеками замість молотків і їжаками замість куль)

Він торкнувся ключа, дозволив своїм пальцям його обмацувати. У голові було відчуття байдужості й нудоти. Він обернув ключ і механізм гладесенько відгукнувся глухим клацанням.

(ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ! (ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ! (ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ!

(утім ця гра не крокет молотки трохи коротші ця гра називається)

(УДАР-ГАХ! Прямо у ворітця.)

(ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОООООВУУУУУУУУ…)

Денні штовхнув двері, і вони прочинилися. Вільно, без жодного скрипу. Він стояв просто при вході до великої спальні/вітальні, і хоча снігу аж до сюди не навалило — найбільші замети все ще височіли на фут нижче вікон другого поверху — в кімнаті було темно, бо тато позакривав віконниці західної експозиції ще два тижні тому.

Стоячи в одвірку, він потягнувся праворуч і намацав планшетку вмикача. У кришталевій люстрі під стелею загорілися дві лампи. Денні ступив далі всередину і оглянувся довкола. Килим тут лежав м’який і глибокий, спокійного рожевого кольору. Утішливий. Двоспальне ліжко під білим покривалом. Письмовий стіл

(Вдійте ласку, скажіть: Чому ворон схожий на письмовий стіл!)

біля великого, прикритого віконницями вікна. У сезон Неустанний Писака

(все так чудово, жах, вас нема тут)

має гарний вид на гори, щоби описувати його своїм близьким, які залишилися вдома.

Він ступив ще далі вглиб. Нічого тут нема, зовсім нічого. Лише пуста кімната, холодна, бо тато сьогодні прогрівав східне крило. Комод. Шафа, її дверцята відкриті, демонструючи повне сідало готельних вішаків того типу, що не вкрадеш. На приліжковому столику Гідеонівська Біблія[152]. Ліворуч від Денні були двері ванної кімнати, велике, на весь людський зріст, дзеркало, яке висіло на цих дверях, відбивало його образ, з побілілим обличчям. Двері ці стояли напіввідтулені і…

Він побачив, що його двійник злегка кивнув.

Так, воно саме там, чим би воно не було. Усередині. У ванній кімнаті. Його двійник рушив уперед, немов покидаючи дзеркало. Він виставив свою долоню і притис її до долоні Денні. Услід за тим двійник навскіс відсахнувся, і двері ванної прочинилися навстіж. Денні подивився всередину.

Довга кімната, старомодна, як вагон Пуллмана[153]. На підлозі крихітні шестигранні кахлі. У дальнім кінці унітаз з піднятою кришкою. Праворуч — раковина вмивальника, а над ним ще одне дзеркало, за такими зазвичай ховається аптечна шафка. Ліворуч стояла величезна біла ванна на пазуристих лапах, душова штора запнута. Денні вступив у ванну кімнату і немов уві сні пішов до ванни, наче керований ззовні, наче все це було якимсь з тих видінь, що їх доставляв йому Тоні, а раптом він побачить щось гарне, коли відтулить душову штору, щось таке, про що вже забув тато або втратила мама, таке, що зробить їх обох щасливими…

Тож він відсунув штору вбік.

Жінка у ванні була мертвою вже віддавна. Розпухла, синюшного кольору, її надутий газами живіт здимався над холодною, вкритою крижаною шугою водою, наче плотський острів. Вона втупилася в очі Денні своїми очима, склянистими й великими, як яйця. Вона вишкірялася своїми розтягнутими в гримасі синюшними губами. Груди її врозвал. Її лобкове волосся ніби пливе на поверхні води. Її пальці вчепилися в рифлені вінця порцелянової ванни, немов крабові клішні.

Денні заверещав. Але жодного звуку не злетіло з його губ; обернувшись всередину і вглиб, той упав донизу, в його власну темряву, вкинутим до колодязя каменем. Він зробив один спотикливий крок назад, почувши, як клацнули його підбори на білих шестигранних кахлях, і в ту ж мить з нього ринула сеча, вона потекла з нього несилувано, вільно.

Ця жінка почала сідати.

Вона сідала, так само шкірячись, втупившись у нього своїми велетенськими очима-яйцями. З-під її мертвих долонь на порцеляні прохоплювалися пердячі звуки. Її груди колихалися, наче пара старезних боксерських груш. Ледь чутно тріскалися пластинки криги. Вона не дихала. Вона була трупом, вона була мертвою вже довгі роки.

Денні крутнувся й побіг. Метнувся крізь двері ванної, очі ледь не вискакують з очниць, волосся сторчма, як у їжака, що ось-ось згорнеться в запобіжну

(крокет? чи роук?)

кулю, рот відкритий, беззвучний. Він стрімголов підбіг до вхідних дверей номера двісті сімнадцять, які тепер виявилися зачиненими. Він почав молотити по них, далебі неспроможний усвідомити, що вони незамкнені, що йому достатньо, аби випустити себе, просто повернути ручку. З його горла виривались оглушливі крики, що були поза межами слухового діапазону людини. Він лише міг молотити по дверях, чуючи, як мертва жінка йде до нього, розпухле черево, сухе волосся, простягнуті руки — щось, що пролежало мертвим у тій ванні, либонь, довгі роки, забальзамоване там чарами.

Двері ніяк не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються.

А тоді до нього дійшов голос Діка Хеллорана, такий раптовий і нежданий, такий спокійний, що його було заціплені голосові зв’язки звільнилися і він почав слабенько плакати… не зі страху, а від вдячного полегшення.

(я не думаю, що воно може вчинити тобі якогось зла … це як картинки в книжці… заплющ очі, і воно пропаде.)

Його повіки опустилися. Його долоні згорнулися в клубочки. Плечі зіщулилися від його напруженого зосередження:

(Там нічого нема там нічого нема зовсім там ТАМ нічого нема!)

Час минав. І він почав заспокоюватися, він тільки-но почав усвідомлювати, що ці двері мусять бути незамкненими і він може вийти, аж тут просяклі багаторічною сирістю, розпухлі, смердячі рибою руки м’яко зімкнулись у нього на горлі і невблаганно його розвернули, щоби він впритул дивився в те мертве, синюшне обличчя.

Загрузка...