Сяйво

Розділ двадцять шостий Країна снів

В’язання навівало на неї сонливість. Сьогодні навіть Барток ввігнав би її в сон, а на маленькому програвачі грав не Барток, там грав Бах[154]. Руки в неї рухалися дедалі повільніше й повільніше, і якраз в той час, коли її син знайомився з давньою мешканкою номера двісті сімнадцять, Венді вже спала з в’язанням у себе в пелені. Пряжа і шпиці мірно здіймалися в такт з її диханням. Сон її був глибоким, без сновидінь.

Джек Торренс також заснув, але його сон був поверховим і неспокійним, населений сновидіннями, які здавалися занадто живими, щоби бути просто мареннями, — вони безперечно були яскравішими за будь-які сновидіння з усіх, що снились йому до того.

Повіки в нього почали важчати, ще коли він рився у пачках рахунків за молоко, на позір — по сотні в кожній, загалом десятки тисяч. Проте кожному папірцю він дарував бодай побіжний погляд, побоюючись, що, якщо не діятиме ретельно, він може проґавити саме той шматочок «Оверлукіани», котрий йому потрібен, щоби вибудувати містичний зв’язок, який, на його переконання, мусив десь тут бути наявним. Він почувався людиною, яка, тримаючи в руці електричний дріт, блукає наосліп у незнайомій, темній кімнаті в пошуках розетки. Якщо вдасться знайти — винагородою стане видовище чудес.

Джек рішуче наладився проти телефонного дзвінка Ела Шоклі і його вимоги; власна дивна пригода на ігровому майданчику підштовхнула його до цього. Той досвід був занадто збіса близьким до нервового зриву, і він себе переконував, що тоді його розум повстав проти Елової високочортової вимоги заглохнути й не думати про книжку. Можливо, то був сигнал, до якої міри можна тиснути на його власне почуття самоповаги, перш ніж воно цілком зникне. Він таки напише цю книгу. Якщо це означатиме кінець його стосункам з Елом Шоклі, то й нехай. Він напише біографію цього готелю, напише її навідліг відвертою, а вступом до неї стане його галюцинація — як рухаються тварини топіарію. Назва у книги буде банальна, але конкретна: «Дивний курорт: Історія готелю «Оверлук». Навідліг відверто, саме так, але книга буде написана без мстивості, у жоднім разі не з метою поквитатися з Елом, Стюартом Уллманом, Джорджем Гетфілдом, власним батьком (жалюгідний задиракуватий п’яниця, ось хто він був) чи будь з ким, як на те пішло. Він її напише, бо «Оверлук» його причарував — чи можливе тут бодай якесь простіше або правдивіше пояснення? Він напише її з тієї ж причини, з якої, на його переконання, написано всю велику літературу, художню чи документальну: правда відкривається, врешті-решт вона завжди відкривається. Він напише її, бо відчуває, що мусить.

«П’ятсот гал. незбираного молока. Сто гал. знежиреного молока. Опл. Списано з рах. Триста пінт помаранчевого соку. Опл.»

Він посунувся вглиб на сидінні свого стільця, так само тримаючи пачку рахунків, але очі його вже не дивилися, що там на них надруковано. Вони затуманилися. Повіки стали млявими й важкими. Думки зісковзнули з «Оверлука» до його батька, котрий працював санітаром у Берлінській клінічній лікарні. Велика людина. Товстун, що сягав шести футів двох дюймів[155], він залишився вищим за Джека навіть тоді, коли Джек уже досяг свого кінцевого зросту шість футів рівно… мова не йде про те, що старий на той час іще залишався на цьому світі. «Вишкребок», — проказував він і тут же ласкаво шльопав Джека, регочучи. Малося там іще двоє інших братів, обидва вищі за свого батька, та Беккі, яка в п’ятнадцять років була всього на два дюйми нижчою за Джека, але вищою за нього впродовж більшої частини їх дитинства.

Його стосунки з батьком були немов розцвітання якоїсь потенційно красивої квітки, що, цілком розкрившись, виявилася всередині порченою. Поки йому не виповнилося семи років, він сліпо й сильно любив цього високого, череватого чоловіка, попри всі прочуханки, всі синці в себе на тілі, а подеколи й під очима.

Він добре пам’ятав оксамитові літні вечори, тихий дім, найстарший брат Бретт десь гуляє зі своєю дівчиною, середній брат Майк щось вчить, Беккі з їхньою матір’ю у вітальні, дивляться щось по старому громіздкому телевізору; а він, у самій лише піжамній сорочці, сидить у коридорі, на позір граючись своїми машинками, насправді ж чекаючи тієї миті, коли тишу зірве гучний грюкіт розчахнутих навстіж дверей, як зареве, вітаючи його, батько, коли побачить, що Джекі на нього чекав, свій власний щасливий вереск у відповідь, поки цей величезний чолов’яга наближатиметься по коридору, сяючи у світлі коридорної лампи рожевою шкірою під коротко стриженим волоссям. При тому світлі у своїй шпитальній білій робі — сорочка завжди розстебнута (а іноді й закривавлена), манжети штанів напущені на чорні туфлі — він завжди скидався на якогось м’якого, колихливого, завеликого привида.

Батько згрібав його в руки, і Джекі п’янко злітав вгору, та так швидко, що здавалося, він відчуває, як повітря, немов свинцевою шапкою, тисне йому на голову, знову й знову вгору, вони обидва вигукують «Ліфт! Ліфт!»; але траплялися вечори, коли його батько у своєму сп’янінні не зупиняв достатньо вчасно висхідного ліфта власних м’ясисто-м’язистих рук і Джекі, наче дитина-ракета, перелітав просто через батькову стрижену пласким їжачком голову, щоби аварійно приземлитися позаду тата на коридорній підлозі. А бувало іншими вечорами, батько просто вганяв його в реготливий екстаз, метляючи ним крізь ту зону в повітрі, де навкруг батькового обличчя висів, немов вологий туман, запах пива, і гнув його, і трусив, і крутив ним, наче регочучою ганчіркою, щоби насамкінець опустити, поставити на ноги, гикаючого від пережитого.

Рахунки вислизнули з його розслаблених пальців і спурхнули колихливо в повітря, щоби ліниво розлягтися на підлозі; повіки, що були зімкнулися з витатуйованими на їх внутрішніх поверхнях ледь не стереоскопічними образами його батька, трішки розплющилися, а тоді зімкнулися знову. Він легенько здригнувся. Як ті рахунки, як осінні осикові листя, ліниво колихаючись, попливла додолу свідомість.

То була перша фаза його стосунків з батьком, але на той час, коли вона вже добігала кінця, він зрозумів, що Беккі і його брати, всі вони старші за нього, ненавидять батька і що їхня матір, непоказна жінка, яка рідко промовляла щось голосніше за жебоніння, страдницьки терпить його лише тому, що її католицьке виховання їй каже, що вона мусить. У ті часи Джекові не здавалося дивним, що його батько виграє всі суперечки зі своїми дітьми за допомогою кулаків, і не здавалося дивним, що його власна любов мусить іти в парі зі страхом: страхом перед грою в ліфт, яка будь-якого вечора може закінчитися аварією з каліцтвом; страхом, що по-ведмежому добрий гумор батька в його вихідний день може раптом обернутися ревінням вепра і ляпасом його «добрячої правиці»; а інколи, як йому пригадалося, він під час гри навіть боявся, що на нього впаде батьківська тінь. Саме під кінець тієї фази він почав помічати, що Бретт ніколи не приводить до них додому своїх дівчат, а Майк і Беккі своїх приятелів.

Любов почала згортатися у дев’ять років, коли батько своєю палицею поклав їхню матір до лікарні. З палицею він почав ходити за рік до того, коли дорожній інцидент зробив його кульгавим. Після того він з нею не розлучався — то був такий довгий, чорний, товстий, із золоченою головкою кий. Зараз, куняючи, Джек шарпнувся всім тілом, щулячись від незабутнього звуку, з яким той кий прошивав повітря, його вбивче «швах», і важкий удар у стіну… або в плоть. Батько побив матір зовсім без усяких підстав, раптово і без попередження. Вони сиділи за столом, вечеряли. Батьків кий стояв біля його стільця. Був вечір неділі, кінець триденного вікенду для татуся, вікенду, який він у своїй неповторній манері пропиячив весь наскрізь. Смажені курчата. Горошок. Картопляне пюре. Тато за столом на чільному місці, тарілка його ущерть повна, він чи то куняє, чи ледь не куняє. Матір подає тарілки. І раптом тато вже анітрішечки не сонний, його глибоко заховані в ожирілих очницях очі зблискують якимсь тупим, злющим роздратуванням. Перескакують з одного члена родини на іншого, явно напинається жила в нього посеред лоба, а це завжди поганий знак. Велика веснянкувата долоня упала на золоту головку палиці, пестить її. Він щось сказав про каву — до цього дня Джек був упевнений, що батько промовив «кава». Матір було відкрила рота, щоби відповісти, але враз крізь повітря жахнула палиця, вгативши її просто в обличчя. З носа їй ринула кров. Закричала Беккі. Мамині окуляри впали їй у підливу. Палиця відскочила, а тоді опустилася знову, цього разу їй на голову, розтявши там шкіру. Мама повалилася на підлогу. Батько вже підвівся зі свого стільця і рушив довкола столу туди, де вона лежала, нестямна, на килимі, рухався він швидко, з притаманною гладунам гротескною жвавістю, розмахуючи палицею, його маленькі очі блищали, жирне воло дрижало, коли він заговорив до неї так, як завжди говорив до своїх дітей під час подібних вибухів: «Ну. Тепер уже, заради Христа. Гадаю, ти отримаєш врешті свої ліки. Кляте щеня. Гадюче насіння. Нумо, отримай кару». Палиця встигла піднестися вгору і впасти вниз сім разів поспіль, перш ніж Бретт з Майком вхопили, відтягнули батька, вибороли той кий йому з рук. Джек

(маленький Джекі зараз він був маленьким Джекі що задрімав і бурмоче на оплетеному павутинням туристичному стільці в той час як топка позаду нього з ревінням пробуджується до повного життя)

точно знав, скільки тоді впало ударів, бо кожне глухе «чвак» по тілу матері закарбувалося в його пам’яті, як безмозкий штрих чекана на камені. Сім разів «чвак». Не більше, не менше. Вони з Беккі плачуть, дивлячись і не вірячи власним очам, на окуляри матері в картопляному пюре, одна з тріснутих лінз вимазана підливкою. Бретт кричить з коридору татові, застерігаючи, що, якщо той поворухнеться, він його вб’є. А тато знову і знову повторює: «Кляте мале щеня. Клятий малий вилупок. Віддай мені мою палицю, ти, кляте мале цуценя. Дай-но її сюди». Бретт, істерично розмахуючи палицею, відповідає: «Так, так, я тобі дам, тільки поворухнешся лишень, я тобі таки дам, чого забажаєш, і ще додам з походом. Я тобі сповна надаю». Мама, стуманіла, повільно підводилася на ноги, її вже набрякле обличчя, що розпухало далі, немов перекачана стара шина, кровоточило у чотирьох чи п’яти різних місцях, і тоді вона сказала жахливу річ, мабуть, це була єдина її фраза, яку Джекі міг пригадати дослівно: «Хто забрав газету? Ваш тато хоче подивитися комікси. Дощ усе ще йде?» Після цього вона знову повалилася на коліна, і волосся звисало на її розпухле, закривавлене лице. Майк дзвонить лікарю, белькоче щось у телефон. Чи може той терміново приїхати? Тут таке з матір’ю. Ні, він не може сказати, в чому проблема, не по телефону, у них спарена лінія, він ніяк не може. Просто приїздіть. З’являється лікар і забирає маму до шпиталю, до лікарні, в якій тато пропрацював усе своє доросле життя. Тато, трохи протверезілий (або, ймовірно, з тупою хитрістю будь-якої заскоченої в скрутному становищі тварини) сказав лікарю, що вона впала зі сходів. На скатертині кров, бо він намагався їй нею витерти її таке рідне обличчя. «Отже, її окуляри пролетіли через усю вітальню аж до їдальні й опинилися в її тарілці, у картопляному пюре з підливкою? — перепитав лікар з доволі знущальним, усміхненим сарказмом. — Саме так усе трапилося, Марко? Я чув про людей, які можуть ловити радіопередачі своїми золотими зубними пломбами, і бачив одного чолов’ягу, якому вистрелили межи очі, і він вижив, щоби потім про це розповідати, проте тутешнє для мене новина». Тато лише помотав головою і сказав, що не знає, окуляри цілком могли спасти в неї з обличчя, коли він заніс її до їдальні. Всі четверо дітей мовчали, ошелешені запаморочливою незворушністю такої брехні. По чотирьох днях Бретт звільнився з роботи на фабриці і вступив до Сухопутних військових сил. Джек завжди відчував, що це відбулося не лише через бійню, яку вчинив їхній батько за обіднім столом, але більше через той факт, що в лікарні, тримаючи за руку місцевого пароха, їхня матір підтвердила батькову версію. Обурений, Бретт покинув їх, аби лиш опинитися десь подалі. Його вбили у провінції Донг Хо тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого — того року[156], коли Джек Торренс, уже в коледжі, почав брати активну участь у студентських демонстраціях за припинення війни. Він розмахував закривавленою сорочкою свого брата на мітингах, які збирали дедалі більше народу, проте не Бреттове обличчя стояло йому перед очима, коли він оголошував промови, — він бачив стуманіле, безтямне обличчя своєї матері, матері, яка питається: «Хто забрав газету?»

Майк утік через три роки, коли Джекові вже було дванадцять, — він вступив до Нью-Гемпширського університету, отримавши щедру Почесну стипендію[157]. За рік після того їхній батько помер від раптового обширного інсульту, що стався в той час, коли він готував пацієнта до операції. Він завалився у своїй незастебнутій, розхристаній білій робі, мабуть, уже мертвий іще до того, як ударився об немаркі чорно-червоні кахлі шпитальної долівки; минуло ще три дні, і цей чоловік, ірраціональний білий привид-бог, який займав панівне становище в житті Джека, опинився під землею.

На камені було написано: «Марк Ентоні Торренс, Люблячий Батько». Джек додав би до цього ще один рядок: «Він Знав Як, Грати В Ліфта».

Була велика купа грошей по страховках. Є люди, що так само маніякально колекціонують страхові поліси, як інші колекціонують монети і поштові марки, і Марк Торренс належав саме до такого типу людей. Страхові гроші нагодилися в той самий час, коли припинилася сплата щомісячних страхових внесків і рахунків за спиртне. П’ять років вони прожили багатіями. Майже багатіями…

У неглибокому, неспокійному сні перед ним, немов у дзеркалі, зринуло його обличчя, його, але й не його, широко розплющені очі й невинні, припухлі губки хлопчика, що сидить у коридорі зі своїми машинками, чекаючи на свого татуся, чекаючи білого привида-бога, чекаючи на ліфт, який підноситиме його з п’янкою, запаморочливою швидкістю крізь солоно-тирсовий туман віддиху таверн, можливо, чекаючи цього ліфта, щоби той гунув униз і розбився, і в нього тоді з вух вискакуватимуть годинникові пружинки, у той час як тато гуркотатиме реготом, і це

(трансформувалося в обличчя Денні, таке схоже на його власне обличчя, яким воно колись було, він має очі світло-блакитні, а в Денні вони сірі, кольору захмареного неба, але губи все одно бантиком, і він так само світлошкірий; Денні в його кабінеті, у трусиках-підгузку, всі його папери понамокали, і запах пива підноситься легким туманом… жахливе місиво, все шумує, підносячись на крилах дріжджів, дихання таверн… тріск кістки… його власний голос п’яно нявчить: «Денні, ти в порядку, доку?.. О, Господи, О, Господи, твоя бідна ніжна рученька…» — і це обличчя трансформувалося у)

(мамине безтямне обличчя зринає з-попід столу, побите і кровоточиве, і мама мовить)

(…від твого батька. Я повторюю, це надзвичайно важливе повідомлення від твого батька. Прошу, залишайся налаштованим або негайно налаштуйся на частоту Щасливого Джека [158] . Повторюю, негайно налаштуйся на частоту Щасливої Години. Я повторюю…)

Повільне мікшування. Безтілесні голоси долітають до нього лунко, немов крізь безкінечний, мрячний коридор.

(«Щось повсякчас стає на заваді, милий Томмі…»)

(«Медоку, ти тут чи ні? Знову блукалось мені уві сні. Нелюдські монстри тут моторошні…»)

(«Перепрошую, містере Уллман, але хіба це не…»)

…кабінет з картотечними шафами, великий письмовий стіл Уллмана, поки що пуста книга резервування номерів на наступний рік уже лежить на місці — ніколи нічого не випустить з уваги, отакий він, Уллман, — усі ключі акуратно висять на своїх гачечках

(окрім одного, якого, котрого, майстер-ключа — майстер-ключа, майстер-ключа, хто взяв майстер-ключа? якщо ми піднімемося нагору, ймовірно, там побачимо)

і великого приймально-передавального радіоблока на його постійний полиці.

Він клацнув вмикачем. Громадські частоти ожили короткими, тріскучими кулеметними чергами. Він перемкнув хвилю і почав крутити верньєр повз вибухи музики і новин, повз якогось проповідника, що гаряче ганив своїх ніжно стогнучих парафіян, і повз прогноз погоди. Аж раптом інший голос, до якого він відкрутив верньєр назад. То був голос його батька.

«…його вбити. Тобі треба його вбити, Джекі, і її також. Бо справжній митець мусить страждати. Бо кожний чоловік вбиває те, що любить. Бо вони завжди змовлятимуться проти тебе, намагаючись загальмувати тебе, розледащити. Якраз цієї хвилини той твій хлопець перебуває там, де він не мусить бути. Порушує заборону. Ось що воно робить. Це кляте мале щеня. Відлупцюй його за це, Джекі, відлупцюй його палицею так, щоб і місця живого не залишилося. Випий, Джекі, синку мій, і ми пограємо в ліфта. А потім я піду разом з тобою, побуду, поки ти його каратимеш. Я знаю, ти це зможеш зробити, звісно ж, ти зможеш. Ти мусиш його вбити. Тобі треба його вбити, Джекі, і її також. Бо справжній митець мусить страждати. Бо кожний чоловік…»

Голос батька лунав дедалі вище й вище, перетворюючись на щось навісніюче, зовсім нелюдське, щось верескливе, і дратівливе, і навісніюче, на голос Привида-Бога, Кабана-Бога, який домагається уваги з цього радіо, і

— Ні! — закричав він у відповідь. — Ти мертвий, ти лежиш у своїй могилі, тебе в мені зовсім нема!

Бо свого батька він цілком витруїв із себе, і це було неправильно, що той зумів повернутися, проповзши дві тисячі миль до цього готелю від того містечка в Новій Англії, де він колись жив і помер.

Він підняв радіоблок і кинув його долі, і той вдарився об підлогу, розлетівшись у розсип старими годинниковими пружинками й лампами, немовби внаслідок якоїсь скаженої гри в ліфта, що пішла невдало, завдяки чому голос його батька пропав, а залишився тільки його власний голос, Джеків голос, голос Джекі, що декламує в холодній реальності кабінету:

«…мертвий, ти мертвий, ти мертвий!»

І переляканий звук підошов Венді по підлозі над його головою, і переляканий, нажаханий голос Венді: «Джеку? Джеку!»

Він стояв, лупаючи очима собі під ноги, на розтрощене радіо. Тепер єдиною ланкою, що поєднувала їх із зовнішнім світом, залишився лише снігохід у реманентному складі.

Він затулив собі очі долонями, вчепившись пальцями в скроні. У нього розболілася голова.

Розділ двадцять сьомий У ступорі

Венді босяка, у самих лише панчохах, пробігла коридором і збігла донизу по головних сходах, перестрибуючи за раз по дві приступки. Вона не подивилася на вкритий килимом прогін, що вів на другий поверх, але якби вона це зробила, то побачила б Денні, який стояв там на верхньому сходовому майданчику, застиглий і беззвучний, з очима, спрямованими в байдужий простір, з пальцем у роті, з мокрим коміром і плечима сорочки. На шиї й відразу під підборіддям у нього бубнявіли синці.

Крики Джека припинилися, але це аж ніяк не допомогло стишитися переляку Венді. Вирвана зі сну його голосом, тим загрозливо верескливим голосом, який вона так добре пам’ятала, вона все ще гадала, ніби їй це сниться, — але інша частина її розуміла, що вона не спить, і це жахало ще більше. Вона майже очікувала, що влетить зараз в офіс і побачить, як він стоїть там над розпластаним тілом Денні — п’яний, очманілий.

Вона ввірвалася крізь двері, і Джек таки стояв там, потираючи собі скроні пальцями. Обличчя його було білим, як у привида. Під ногами в нього лежала розсипом потрощеного скла радіостанція громадських частот.

— Венді? — запитав він непевно. — Венді?..

Збентеження ніби посилилося, і на мить вона побачила його справжнє обличчя, те, яке він зазвичай так добре умів приховувати, і обличчя те було обличчям розпачливої безрадісності, обличчям звірятка, вловленого в таке сильце, якого йому ані розплутати, ані розірвати безпечно. Потім запрацювали м’язи, почали корчитися під шкірою, губи почали хворобливо дрижати, адамове яблуко в нього почало підскакувати й опадати.

Її власне збентеження і здивування поступилося місцем шоку: він був на межі того, щоби заплакати. Вона бачила, як він плаче й раніше, але ніколи, відтоді як він припинив пити… та й тоді майже ніколи, окрім тих моментів, коли він бував дуже п’яним і жалісливо каявся. Він був міцним чоловіком, цупким, як барабанна шкіра, і ця його нестриманість знову сильно її налякала.

Він підійшов до неї, тепер уже сльози бриніли в нього на нижніх віях і голова мимовіль трусилася, наче у безпліднім зусиллі відвернути цей емоційний буран, і груди в нього здіймалися в конвульсивних зітханнях, які врешті вилилися у величезні, страдницькі ридання. Його взуті у «Нишкові Щенята»[159] ступні спіткнулися об потрощене радіо, і він буквально впав Венді на руки, змусивши її поточитися назад під його вагою. Його віддих війнув їй в обличчя, і в ньому не було запаху алкоголю. Звісно, що ні; тут у них не малося ніякого алкоголю.

— Що трапилося? — Вона з усіх сил намагалася його утримати. — Джеку, що це таке?

Але спершу він не був спроможний ні на що, окрім як ридати, вчепившись у неї, ледь не вичавлюючи з неї дух, з головою похиленою їй на плече в тій його безпорадній, тремтливій, покинутій позі. Його схлипи були важкими, несамовитими. Він весь здригався, м’язи смикалися під його картатою сорочкою й джинсами.

— Джеку? Що? Скажи мені, що трапилося!

Схлипи нарешті почали перемінятися на слова, спершу здебільшого нерозбірливі, але потроху, по тому, як в нього почав зменшуватися запас сліз, вони ставали яснішими.

— …сновидіння, здається, я бачив сон, але він був таким реальним, я… там моя матір сказала, що тато говоритиме по радіо, і я… він… він наказував мені зробити… я не знаю, він кричав на мене… і тому я розбив радіо… щоби його заткнути. Щоби його заткнути. Він мертвий. Я навіть уві сні не бажаю його бачити. Він мертвий. Боже мій, Венді, Боже мій. У мене ніколи раніше не було такого кошмару. Я не хочу, щоби таке сталося колись знову. Господи Ісусе! Це було жахливо.

— Ти заснув просто тут, у кабінеті?

— Ні… не тут. Унизу.

Він уже трішки випростався, знявши з неї тиск своєї ваги, і постійне похитування головою взад-вперед у нього спершу вповільнилося, а потім і припинилося.

— Я переглядав там ті старі папери. Сидів собі на стільці, який там собі був поставив. Рахунки за молоко. Нудь така. І мабуть, я там трохи задрімав. От тоді мені й почало оте снитися. Я, мабуть, прийшов сюди уві сні, сновидою. — Він видав немічний, тремкий смішок просто їй у шию. — Знову ж, таке в мене трапилось уперше.

— Де зараз Денні, Джеку?

— Я не знаю. Хіба він не з тобою?

— Його не було внизу… з тобою?

Він кинув погляд через плече, і обличчя в нього напружилося, коли він побачив вираз обличчя Венді.

— Ти волієш ніколи мені не дозволити про те забути, чи не так, Венді?

— Джеку…

— Коли я лежатиму на смертельному ложі, ти й тоді нахилишся і скажеш: «Так тобі й треба, пам’ятаєш той раз, коли ти зламав Денні руку?»

— Джеку!

— Що, Джеку? — запально перепитав він, аж скинувшись. — Чи ти будеш заперечувати, що думала саме про це? Що я заподіяв йому якусь шкоду? Що, якщо я колись зробив йому зле, то можу зробити це знову?

— Я бажаю знати, де він, от і все!

— Катай, горлай на всю свою дурну голову, від цього все буде гаразд, чи не так?

Вона відвернулася й вийшла за двері. Він дивився їй услід, заціпенілий на мить, тримаючи в руці вкритий осколками скла аркушик промокального паперу. Потім кинув його до сміттєвого кошика і пішов слідом за нею, наздогнавши її у вестибюлі біля реєстраційної стійки. Поклавши долоні їй на плечі, він розвернув Венді до себе. На її обличчі застигла настороженість.

— Венді, пробач мені. Це все той сон. Я сам не свій. Пробачаєш?

— Звичайно, — відповіла вона, але вираз її обличчя не змінився.

Її задерев’янілі плечі вислизнули з-під його долонь. Вона вийшла на середину вестибюля й погукала:

— Агов, доку! Де ти?

Відповіддю була тиша. Вона підійшла до подвійних дверей вестибюля, прочинила одну стулку і ступила на прокопану Джеком стежку. Та радше нагадувала траншею; напластований і нанесений сніг по її боках сягав Венді по плечі. Вона знову погукала сина, дихання виривалося їй з рота білим плюмажем. Коли вона знову зайшла досередини, вигляд уже мала переляканий.

Стримуючи своє роздратування нею, Джек промовив розважливо:

— А ти впевнена, що він не спить у себе в кімнаті?

— Я тобі вже казала, він десь грався, коли я в’язала. Я чула його внизу.

— Ти теж заснула?

— До чого тут це? Так. Денні?

— А ти подивилася в його кімнаті, перед тим як спускатися донизу?

— Я… — вона затнулася.

Він кивнув:

— Я так і думав.

Не чекаючи її, він вирушив угору сходами. Вона навздогін за ним, ледь не бігом, але він долав по дві сходинки за раз. Вона мало не врізалася йому в спину, коли він різко зупинився на майданчику першого поверху. Він приріс до місця, дивлячись угору широко розплющеними очима.

— Що?.. — почала було вона, але простежила за його поглядом.

Там так і стояв Денні, з порожніми очима, смокчучи палець. Сліди на його горлі немилосердно кидалися в очі у світлі настінних електричних канделябрів.

— Денні! — пронизливо скрикнула вона.

Це вирвало з паралічу Джека, і вони разом кинулися вгору по сходах туди, де стояв їхній син. Упавши поряд з ним на коліна, Венді миттю змела хлопчика в обійми. Денні доволі м’яко піддався, але навзаєм її не обійняв. Відчуття було, немов вона обнімає м’яку ляльку, і солодкавий смак жаху затопив їй рота. Він просто смоктав собі палець і з байдужою порожнечею в очах дивився на сходовий прогін поза ними.

— Денні, що трапилося? — запитав Джек. Він простягнув руку, щоби торкнутися набряклого місця збоку на шиї в сина. — Хто це тобі зро…

— Не смій його торкатися! — прошипіла Венді. Вона ще міцніше стиснула Денні в обіймах, підважила його і, задкуючи, відступила на половину сходового прогону, перш ніж устиг випростатися спантеличений Джек.

— Що? Венді, що ти до чорта таке…

— Не смій його торкатися! Я тебе вб’ю, якщо ти знову піднімеш на нього руку!

— Венді…

— Ти виродок!

Вона відвернулася й пробігла вниз решту сходів до першого поверху. Поки вона бігла, легенько підстрибувала голова Денні. Великий палець так само безпечно тулився в його роті. Очі його були намиленими шибками. На сходовому майданчику вона повернула праворуч, і Джек почув, як по коридору віддаляються її кроки. Хряснули двері їхньої спальні. Посунувся на своє місце засув. Проклацав замок. Коротка тиша. А потім м’які, приглушені звуки втішань.

Він простояв там невідомо скільки часу, фактично паралізований усім, що відбулося за такий короткий термін. Його сон усе ще залишався з ним, малюючи все в дещо нереальних тонах. Це було так, немов він отримав дуже делікатний мескаліновий прихід. Чи дійсно він міг поранити Денні, як вважає Венді? Намагався на вимогу свого мертвого батька задушити власного сина? Ні. Він ніколи не завдав би Денні болю.

(лікарю, він упав зі сходів.)

Він ніколи не завдав би Денні болю тепер.

(Звідки я міг знати, що димова шашка виявиться дефектною?)

Ніколи в житті він не був навмисне злонаміреним, коли бував тверезим.

(Окрім як тоді, коли ти ледь не вбив Джорджа Гетфілда.)

— Ні! — вигукнув він у темряву. І з силою обрушив кулаки собі на стегна, і знову, і знову, і знову, і знову.

Венді сиділа біля вікна в м’якому кріслі, тримаючи Денні, обнімаючи його, нашіптуючи йому ті самі старі недолугі слова, що їх, яким би чином потім не обернулася справа, ніяк не пригадати. Він сидів, зібгавшись, у неї на колінах, не виказуючи ні протесту, ані радості, наче паперовий силует самого себе, і навіть його очі не ворухнулися в бік дверей, коли десь у коридорі викрикнув «Ні!» Джек. Збентеження трохи відступило з голови Венді, але поза ним їй тепер відкрилося дещо ще гірше. Паніка.

Це зробив Джек. Щодо цього сумнівів вона не мала. Його заперечення для неї нічого не значили. Вона вважала цілком можливим, що Джек намагався вдавити Денні вві сні, точно так, як він уві сні розбив той радіоприймач-передавач. У нього якогось роду порушення. Але що ж їй з цим робити? Вона не може вічно сидіти, замкнувшись тут. Їм треба їсти.

Насправді було лише одне питання, і його з усією холодною прагматичністю поставив внутрішній голос, голос її материнства, голос, який набрав прохолодної розсудливості, щойно вийшовши за межі замкненого кола матері і дитини і спрямувавшись на Джека. То був голос, що нагадував про самозбереження тільки після синозбереження, а питання було таким:

(«Фактично, наскільки він небезпечний?»)

Джек заперечував, що він це зробив. Його нажахали синці, нажахала непіддатлива відцураність Денні. Якщо це зробив Джек, відповідальною була якась окрема частина його єства. Той факт, що він зробив це уві сні, — якимсь моторошним, збоченим чином — надавав трохи оптимізму. Чи не існує шансу довіритися йому, щоби він вивіз їх звідси? Щоби доправив їх униз і геть подалі. А після того…

Але вона не уявляла для себе з Денні чогось дальшого, аніж безпечно дістатися до кабінету доктора Едмондса в Сайдвіндері. Взагалі-то, й не було особливої потреби уявляти їй щось далі. Венді цілком достатньо було теперішньої кризи, щоби займати її всю цілком.

Вона наспівувала Денні, колисаючи його біля грудей. Її пальці в нього на плечах відчули, що майка на ньому волога, проте інформацію про це вони не потурбувалися передати їй в мозок повнішу за просто перебіжний сигнал. Якби це до неї дійшло, вона могла б згадати, що руки Джека, коли він у офісі обнімав її і ридав у неї на плечі, були сухими. Це могло подарувати їй перепочинок. Але її розум усе ще займало інше. Рішення мусило бути прийняте — провадити переговори з Джеком чи ні?

Фактично, тут не вбачалося вибору. Вона нічого не могла вдіяти сама, навіть знести Денні донизу чи звернутись по допомогу по ГЧ-радіо. Син пережив потужний шок. Його треба якомога швидше вивезти звідси, поки не розвинулося невідворотне ушкодження. Вона не дозволяла собі думати, що невідворотне ушкодження там уже могло бути.

Але вона не переставала болісно роздумувати, шукаючи іншої альтернативи. Вона не хотіла допускати Денні знову в межі досяжності Джека. Тепер вона розуміла, що прийняла одне хибне рішення, коли пішла проти власних чуттів (і чуття Денні), дозволивши снігу замкнути їх тут… заради Джека. Інше хибне рішення було, коли вона відхилила плановане нею розлучення. Тепер її мало не паралізувала думка, що вона може зробити чергову похибку, таку, про яку жалітиме щодня всю решту свого життя.

У готелі не було вогнепальної зброї. У кухні на магнітних смугах висіли ножі, але між ними і нею був Джек.

У своїх зусиллях прийняти правильне рішення, знайти альтернативу, вона не усвідомлювала гіркої іронії власних думок: лише якусь годину тому вона спала, твердо упевнена, що все з ними гаразд, а невдовзі стане ще краще. А зараз вона зважувала можливість застосування різницького ножа проти свого чоловіка, якщо він намагатиметься чіплятися до неї і її сина.

Врешті-решт, тримаючи Денні на руках, вона підвелася, ноги в неї дрижали. Іншого шляху не було. Їй доведеться припустити, що Джек, коли він не спить, це Джек при здоровому розумі і він допоможе їй доправити Денні до Сайдвіндера, до доктора Едмондса. А якщо Джек спробує зробити будь-що поза допомогою, тоді хай береже його Бог.

Вона підійшла до дверей і відімкнула їх. Піддавши Денні собі вище на плече, вона прочинила двері й вийшла в коридор.

— Джеку? — погукала вона нервово і не отримала відповіді.

Зі зростаючим занепокоєнням вона пройшла коридором до сходової клітини, але Джека там не було. Проте, поки вона стояла там, на майданчику, загадуючись, що робити далі, знизу долинув спів, потужний, сердитий, уїдливо-глузливий:

Перекинь мене, мужчино,

У м’якую конюшину.

Перекинь мене, вклади й зроби те знов[160].

Його спів налякав її ще дужче за тишу до того, проте іншої альтернативи все одно не існувало. Вона вирушила вниз по сходах.

Розділ двадцять восьмий «То була вона!»

Джек стояв на сходах, прислухаючись до утішливих звуків квиління, що приглушено долинало крізь замкнені двері, і його збентеження потроху поступалося місцем гніву. Нічого насправді так і не змінилося. Не для Венді. Він міг хоч двадцять років триматися без пійла, але однаково, коли ввечері приходитиме додому і вона обніматиме його в дверях, він помічатиме/відчуватиме той легкий трепет її ніздрів, коли вона намагатиметься вгадати — випари скотчу чи джину від’їжджають на потязі його віддиху. Вона завжди припускатиме найгірше; якщо він потрапить в автокатастрофу разом із Денні, де іншим учасником буде якийсь п’яний сліпий водій, котрого саме перед їх зіткненням розбив інсульт, вона мовчки покладе провину в аварії на нього і відвернеться.

Її обличчя, коли вона вхопила і понесла геть Денні… воно постало перед ним, і йому зненацька схотілося стерти присутній на ньому гнів за допомогою кулака.

Вона, к лихій годині, не мала ніякого права!

Авжеж, можливо, попервах. Він був алкашем, він коїв жахливі речі. Зламати руку Денні, авжеж, то було жахливо. Але якщо чоловік виправляється, хіба він не заслуговує на те, щоби його виправлення рано чи пізно оцінили? А якщо він цього не отримує, хіба він не заслуговує на гру за нав’язуваними йому правилами? Якщо якийсь батько постійно звинувачує свою незайману дочку в тому, що вона трахається в школі з кожним старшокласником, чи не мусить вона врешті-решт від такого (достатньо) втомитися, щоби дійсно виправдати наклепи? А якщо дружина потай — та й не дуже-то потай — продовжує вірити, що її тверезісінький чоловік є п’яницею…

Він підвівся, повільно зійшов на сходовий майданчик першого поверху і там на хвилинку зупинився. Дістав із задньої кишені хустинку, витер нею собі губи і подумав, чи не піти туди, погрюкати в двері спальні з вимогою, щоби вона впустила його подивитися на сина. Не має вона права бути такою свавільною.

Ну, рано чи пізно їй таки доведеться вийти, хіба що вона вирішила призначити їм обом якусь радикальну дієту. За цією думкою доволі гидотна посмішка торкнулася його губ. Нехай вона сама прийде до нього. Муситиме, коли надійде час.

Він зійшов донизу, на вестибюльний поверх, бездумно постояв біля реєстраційної стійки, потім повернув праворуч.

Увійшовши до обідньої зали, він став просто в дверях. Порожні столи з їх ретельно випраними й напрасованими білими лляними скатертинами під прозорими пластиковими накривками завмерли перед ним. Зараз тут було зовсім порожньо, але

«Обід Буде Подано о 8-й Годині Вечора

Зняття Масок і Танці — Опівночі»

Джек вирушив уздовж столів, наразі забувши про своїх дружину і сина нагорі, про сновидіння, про розбите радіо, про ті синці. Проводячи пальцями по гладеньких пластикових накривках, він намагався уявити собі, як воно було тут тієї гарячої серпневої ночі тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, війна виграна, попереду простяглося майбутнє — таке розмаїте й нове, наче країна мрій[161]. Строкаті різнокольорові японські ліхтарики висіли вздовж усього периметра круглого розворотного майданчика, золотаво-жовте світло ливцем лилося з цих високих вікон, що занесені зараз снігом. Чоловіки й жінки в маскарадних костюмах, тут блискотлива принцеса, там галантний кавалер у ботфортах, виблискують коштовні прикраси і зблискує дотепність, повсюди танці, вільно ллються хмільні напої, спершу вина, а потім коктейлі, а далі, либонь, і міцніше пійло, балачки гучнішають, гучнішають, гучнішають, аж поки з диригентського подіуму не лунає веселий клич, тобто заклик: «Маски геть! Маски геть!»

(«І кара — Червона Смерть — опанувала…»)

Він усвідомив, що вже стоїть на протилежному кінці обідньої зали, просто перед дверима «кажанячі крила» салон-бару «Колорадо», де того вечора тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року вся випивка мусила бути безкоштовною.

(«Нумо, навалися черевом на шинквас, парднере, випивка за рахунок закладу»)

Він ступив крізь «кажанячі крила» у глибоку, збористу півтемряву бару. І сталася дивна річ. Він заходив сюди раніше, одного разу, щоби перевірити залишений Уллманом інвентарний реєстр, і пам’ятав, що це приміщення залишили звільненим геть від усього. Полиці були абсолютно пустими. Але зараз Джеку здалося, ніби він бачить мрійно зблискуючі у світлі, що просочувалося з обідньої зали (яка й сама була освітлена тьмяно через заблоковані снігом вікна) ряди й ряди пляшок, які помірковано мерехтять поза шинквасом, і сифони, і навіть пиво скрапує з носиків усіх трьох натертих до дзеркального блиску кранів. Так, він навіть почув запах пива, той вологий, дріжджовий дух бродіння, що не відрізнявся від того запаху, який висів легеньким туманом навкруг обличчя його батька, коли той повертався додому з роботи.

З розширеними очима він налапав настінний вмикач, і загорілося приглушене, інтимне барне світло — кола двадцятиватових жарівок, вкручених поверх трьох шандалів у формі возових коліс під стелею.

Усі полиці зяяли порожнечею. Вони не встигли навіть зібрати на себе достатньо значного шару пилу. Пивні крани були сухими — так само, як і хромовані стоки під ними. У кабінках праворуч і ліворуч від нього оббиті оксамитом диванчики стояли, наче люди з прямими спинами, кожна збудована так, щоби подарувати максимум приватності парі всередині неї. Прямо по курсу, під іншим берегом покритої червоним килимом підлоги, навкруг шинкваса у формі підкови стояло сорок високих барних стільців. Кожен оббитий шкірою з випаленим тавром хазяїв рогатої худоби — Circle H, Bar D Bar (це пасувало), Rocking W, Lazy B.

Він вирушив туди, по дорозі злегка струснувши головою від збентеження. Схоже було того дня на ігровому майданчику, коли… втім, не було сенсу в роздумах про це. Попри все, він міг би заприсягтися, що бачив ті пляшки, нехай і неясно, як ото бачиш контури меблів у кімнаті з затуленими шторами. Ніжні зблиски на склі. Єдиним, що залишилося, був запах пива, але Джек знав, що цей запах, який в’їдається в дерев’яні деталі кожного бару у всьому світі, неможливо витравити жодним з до тепер винайдених очисних засобів. Проте тут цей запах здавався пронизливим… майже свіжим.

Він сів на один зі стільців, зіпершись ліктями на пружну шкіряну облямівку, що йшла по краю шинкваса. Біля його лівої руки стояла вазочка для арахісу — зараз, звісно, порожня. Це перший бар, до якого він завітав за останні дев’ятнадцять місяців, і той виявився висохлим — отака його вдача. Та все одно його накрило гіркою потужною хвилею ностальгії, а фізичне бажання випити, здавалося, буквально проривається зі шлунка йому до горла, рота й носа, зсушуючи і морщачи по дорозі епітелій, змушуючи його нутрощі волати від бажання чогось мокрого, і тривкого, і прохолодного.

Він поглянув на полиці знову з дикою, ірраціональною надією, але полиці залишалися порожніми, як і перше. Він вищирився від болючого розчарування. Його пальці повільно стиснулися в кулаки, на мить дряпонувши шкіряну подушку, що облямовувала край шинкваса.

— Привіт, Ллойде, — промовив він. — Трохи гальмівно сьогодні, чи не так?

Ллойд погодився. Ллойд запитав у Джека, що йому зробити.

— Ну, я насправді радий, що ти в мене про це запитав, — сказав Джек, — насправді радий. Бо так уже сталося, що маю в гаманці дві двадцятки і дві десятки, і вже боявся, що вони залишаться лежати там десь аж до наступного квітня. Тут поблизу нема жодного «Сім-Одинадцять», ти можеш в таке повірити? А я був гадав, що вони вже відкрили «Сім-Одинадцять» навіть десь, нахер, аж на місяці.

Ллойд висловив своє співчуття.

— Отакі-от справи, — промовив Джек. — Зроби-но мені рівно двадцять порцій мартіні. І рівно двадцять, саме так, порцій казангів[162]. По одній порції за кожний з тих місяців, що я провів у зав’язці, і одну, щоби пройняло. Можеш ти мені це зробити чи ні? Ти не дуже заклопотаний?

Ллойд відповів, що він зовсім не заклопотаний.

— Добрий чоловік. Тоді вишикуй ті мартіні вздовж шинкваса, а я ковтатиму їх один по одному. Тягар білої людини. Друзяко, Ллойде.

Ллойд відвернувся робити свою роботу. Джек поліз до кишені по затискач для банкнот і натомість дістав звідти пляшечку екседрину. Його затискач для банкнот лежав на комоді в спальні, але, як відомо, його маловдячна дружина замкнулася там проти Джека. Чудові справи, Венді. Чортова ти курва.

— Здається, я наразі порожній, — сказав Джек. — Як справи з моїм кредитом у цьому закладі, до речі?

Ллойд сказав, що з його кредитом усе гаразд.

— Це просто супер. Ти мені подобаєшся, Ллойде. Ти завжди був із них найкращим. Найкращий збіса бармен між Беррі і Портлендом, що в штаті Мейн. Та хай тобі грець, аж до Портленда у штаті Орегон[163].

Ллойд подякував йому за такі слова.

Джек великим пальцем скинув кришку з пляшечки з екседрином, витрусив дві пігулки і закинув їх собі до рота. Рот почало заливати знайомим кислотно-принадним смаком.

Раптом майнуло відчуття, ніби на нього дивляться люди, з цікавістю і дещо зневажливо. Кабінки позаду нього були переповнені — там сиділи сивочолі, поважні чоловіки і вродливі молоді дівчата, всі у маскарадних костюмах, вони з холодним зачудуванням спостерігали це сумне вправляння в театральному мистецтві.

Джек крутнувся на стільці.

Усі кабінки були порожніми, вони тягнулися від дверей салон-бару вліво і вправо, той ряд, що ішов ліворуч від нього, дугою вздовж коротшої стіни заходив за бік шинкваса-підкови. М’які шкіряні сидіння і спинки. Зблискують темним пластиком «Форміка»[164] поверхні столів, на кожному з них попільничка, при кожній попільничці картонна книжечка сірників, на кожній понад логотипом із зображенням дверей «кажанячі крила» золотий, зроблений сухозліткою, напис: Салон-бар «Колорадо».

Він знову повернувся до шинкваса, з гримасою проковтнувши решту вже розчиненого в роті екседрину.

— Ллойде, ти просто чудо, — сказав він. — Уже приготував. Твою спритність перевищує тільки душевна краса твоїх неаполітанських очей. Salud[165].

Джек роздивлявся на двадцять уявних порцій випивки, запотілі бокали мартіні спалахували крапельками, в кожному прохромлена соломинкою зелена, дебела оливка. Він майже чув у повітрі запах джину.

— Ця зав’язка, — промовив Джек. — Ти коли-небудь мав знайомого джентльмена, котрий би перестрибнув на Віз до тверезників?

Ллойд визнав, що час від часу йому такі люди зустрічалися.

— А ти коли-небудь відновлював знайомство з такою людиною після того, як вона звідти зістрибнула?

З усією його щирістю, Ллойд такого пригадати не міг.

— Отже, ніколи, — сказав Джек. Він обхопив пальцями першу чарку, підніс кулак до вже відкритого рота і перекинув туди кулак. Проковтнув, а тоді метнув уявну чарку через плече собі за спину. Туди знову повернулися люди, щойно зі свого бал-маскараду, вони спостерігали за ним, посміюючись тихцем. Він відчував їх. Якби на стіні за шинквасом було дзеркало замість цих тупих порожніх полиць, він би міг їх і бачити. Та нехай додивляються. Нахер їх. Хай собі всі додивляються, кому так хочеться.

— Отже, ти ніколи таких не знав, — сказав він Ллойду. — Мало хто повертається з того легендарного Воза, але ті, хто це роблять, з’являються сповненими жахливих оповідок. Коли ти туди застрибуєш, він здається найрадіснішим, найчистішим з усіх будь-коли бачених тобою Возів, з десятифутовими колесами, що несуть його дно високо над тим рівчаком, у якому валяються всі п’яниці зі своїми захованими в коричневі пакети пляшками «Громовиці» та головокрутного самогону дідуся Спалаху[166]. Ти далекий від усіх тих людей, що кидали на тебе страшні погляди та наказували виправити поведінку або забиратися геть до якогось іншого міста і там задирати ноги на стіл. З того рівчака це найгарніший Віз з усіх бачених тобою, Ллойде, хлопчику мій. Весь прикрашений прапорцями, і духовий оркестр попереду, і по три мажоретки з кожного боку крутять жезлами, зблискуючи своїми трусиками тобі в очі. Чоловіче, ти мусиш залізти на той Віз, подалі від п’яндилиг, що фільтрують «консервований жар»[167] і нюхають власні ригаки, аби знову вчаділими нишпорити по рівчаку, шукаючи недопалки, на яких лишилося півдюйма до фільтра.

Джек потягнув ще пару уявних порцій і жбурнув чарки собі через плече. І майже справді почув, як вони на друзки розбилися об підлогу. І хай його чорти візьмуть, якщо він не почав уже відчувати прихід кайфу. То діяв екседрин.

— Отже, ти туди вилазиш, — розказував він Ллойду, — і як же тобі стає там радісно. Боже мій, істинно так, сам тому свідок. Той Віз — то найбільший і найкращий корабель на весь парад, люди всі стоять вздовж вулиць, плескають у долоні, і вигукують привітання, і махають руками, і все це тобі. Окрім п’яниць, що валяються у відключці в рівчаку. Ті хлопці колись були твоїми друзями, але все це тепер для тебе позаду.

Він підніс порожній кулак собі до рота і влив туди нову порцію — чотири пішло, шістнадцять на черзі. Пречудова динаміка. Він злегка похитнувся на стільці. Нехай собі витріщають очі, якщо це для них у кайф. Робіть знімки, народе, то тривкіше діло.

— Потім ти починаєш дещо бачити, Ллойді-хлопче-мій. Дещо, чого ти не помічав з рівчака. Типу того, що підлога Возу це не що інше, як прості соснові дошки, такі свіжі, що з них іще смола точиться, і якщо роззуєшся, напевне загониш собі скабку. Або те, що єдині меблі на тім Возі — довгі лави з високими спинками, без жодних подушок для сидіння, а фактично вони є не чимсь іншим, але церковними лавками, на яких через кожні п’ять футів чи близько того лежить збірка псалмів. Або те, що всі люди, які сидять на тих лавках, це оті плоскогруді «el birdos»[168] у довгих сукнях зі скромним мереживцем по комірцю й волоссям, яке вони собі так туго стягують ззаду в пучок, що воно ледь не верещить. І кожне лице там пласке, і бліде, і осяяне, і всі вони співають: «Чи зберемось ми біля річки — прекрасної, прекрасної ріііііки»[169], а попереду сидить ота смердюча білява сука, грає на органі і наказує їм співати голосніше, співати голосніше. І хтось тицяє тобі в руки той пісенник і приказує: «Нумо, співай, брате. Якщо сподіваєшся залишитися на цьому Возі, ти мусиш співати вранці, в полудень і ввечері. Особливо ввечері». І от тоді-то тобі доходить, чим він насправді є, отой Віз, Ллойде. То церква з ґратами на вікнах — церква для жінок і в’язниця для тебе.

Він зупинився. Ллойд пропав. Гірше за те, його там ніколи не було. І випивки теж ніякої не було. Тільки ті люди в кабінках, люди з маскарадної вечірки, він буквально чув їхній притлумлений сміх, як вони прикривають собі долонями роти і показують на нього, очі в них іскряться жорстокими, гострими колючками світла.

Він знову вихорем крутнувся назад.

— Залиште мене…

(самого?)

Усі кабінки стояли порожні. Звуки сміху пощезли, як шурхіт осіннього листя. Якусь мить Джек вдивлявся у пустий салон широко розплющеними, потемнілими очима. Посеред лоба в нього відчутно пульсувала жила. Усередині нього формувалася виразна холодна впевненість, впевненість у тому, що він втрачає глузд. Він відчув нагальну потребу вхопити сусідній барний стілець, перевернути його догори дриґом і пройтися по цьому закладу каральним вихором. Натомість він вихором розвернувся назад до шинкваса і почав волати:

Перекинь мене, мужчино,

У м’якую конюшину.

Перекинь мене, вклади й зроби те знов.

Перед ним зринуло обличчя Денні, не нормальне обличчя Денні, живе й уважне, з яскравими, широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя схожого на зомбі чужинця, очі порожні і каламутні, губи по-немовлячому зібгані навкруг великого пальця. Що це він таке робить, сидячи тут, балакаючи сам з собою, наче якийсь надутий підліток, коли його син десь там, нагорі, чому він поводиться, ніби той, кому належить перебувати в палаті з м’якими стінами, поводиться так, як, за словами Воллі Холліса, поводився Вік Стенджер перед тим, як по нього приїхали і забрали люди в білих халатах?

(«Але ж я його навіть пальцем не торкався! Чорти забирай, не робив я цього!»)

— Джеку? — голос був боязкий, нерішучий.

Він злякано здригнувся і, крутнувшись назад на стільці, ледь не впав з нього. Прямо у дверцятах «кажанячі крила» стояла Венді, Денні зіщулився в неї на руках, немов якась воскова лялька з кімнати жахів. Джек гостро відчув, що за живописну картину разом складає їхня трійця: ось-ось відкриється завіса до Другого акту якоїсь старосвітської п’єси про користь тверезості, та ще й з такими бідними декораціями, що бутафор забув заповнити полиці в Гнізді Гріха.

— Я й пальцем його не торкався, — нерозбірливо сказав Джек. — Жодного разу, відтоді як зламав йому руку. Навіть не шльопнув його по дупці.

— Джеку, зараз це не має значення. Значення має те…

— Це має значення! — закричав він. Він гахнув кулаком по шинквасуі з такою силою, що аж підскочила порожня вазочка для арахісу. — Має значення, чорти забирай, воно має значення!

— Джеку, нам треба вивезти його з гір. Він…

Денні завовтузився в неї на руках. Той погаслий, порожній вираз на його обличчі почав тріскатися, наче товста матова крига, під шаром котрої відбувається якесь збурення. Губи в нього кривилися, немов від якогось ненормального смаку. Очі розширилися. Руки здійнялися вгору, начебто аби їх прикрити, але потім упали назад.

Зненацька він задерев’янів у неї на руках. Спина його вигнулася, немов лук, аж Венді поточилася. І раптом він заверещав, божевільні звуки виривалися з його напруженого горла скаженими громовими стрілами, лункими блискавками. Цей вереск, здавалося, заповнює собою весь нижній поверх і вертається назад до них зграями банши[170]. Неначе разом верещала ціла сотня Денні.

— Джеку! — закричала нажахана Венді. — О Боже, Джеку, що з ним коїться?

Він зіскочив зі стільця, із занімілим нижче пояса тілом, ніколи в житті йому ще не було так страшно. Що за діру проколупав його син, куди він зазирнув? До якого темного кубла? І що ж там таке ховалося, що його вжалило?

— Денні! — заволав він. — Денні!

Денні його побачив. Він розірвав материнські обійми з такою раптовою, лютою силою, що Венді не мала жодного шансу його втримати. Вона поточилася назад, на одну з кабінок, і мало до неї не впала.

— Тату! — закричав він, кинувшись бігом до Джека, очі мав величезні і сповнені жахом. — Ой, татку, татуню, то була вона! Вона! Вона! Ой, таааааточкууу…

Тупою стрілою він встряг Джеку в руки, змусивши того похитнутися. Денні нестямно вчепився в батька, спершу, немов збираючись дубасити того кулаками, наче боєць, а потім вчепився за ремінь, заридав йому в сорочку. Джек животом відчував гаряче, рвучке лице сина.

«Тату, то була вона».

Джек повільно підняв очі на Венді. Вони в нього були, немов маленькі срібні монетки.

— Венді? — ніжним, майже муркотливим голосом. — Венді, що ти йому зробила?

Остовпіла Венді дивилася на нього з недовірою, з мертвотно-блідим лицем. Вона похитала головою.

— Ох, Джеку, ти ж мусиш розуміти…

Надворі знову розпочався сніг.

Розділ двадцять дев’ятий Кухонна балачка

Джек поніс Денні на кухню. Хлопчик усе ще рюмсав, відмовляючись відірвати обличчя від батькових грудей. У кухні він віддав Денні знову Венді, яка, схоже, так і залишалася ошелешеною, недовірливою.

— Джеку, я не розумію, про що він каже. Прошу, ти мусиш у це повірити.

— Я вірю, — відповів Джек, хоча подумки собі зазначив, що отримує певну насолоду від того, з якою запаморочливою, неочікуваною швидкістю той чобіт перескочив і почав муляти іншу ногу. Але й гнів на Венді був лише минущим посмиком у кишках. У душі він знав, що Венді радше виллє на себе каністру бензину й шваркне сірником, аніж завдасть якоїсь шкоди Денні.

Великий чайник грівся на задній конфорці, пихкав парою на малому вогні. Джек вкинув пакетик чаю до своєї чималої керамічної чашки і налив у неї до половини окропу.

— У тебе є тут кухарський херес[171]?

— Що?.. Ах, так. Дві, а може, й три пляшки.

— У якій шафі?

Вона показала, Джек дістав одну з пляшок. Наливши в чашку щедру порцію кухарського вина, він поставив пляшку назад до шафи і заповнив ще чверть чашки молоком. Потім поклав туди три чайних ложки цукру і розмішав. Він підніс чашку Денні, чиї ридання вже стишилися до мокрих схлипів і гикавки. Але хлопчик весь тремтів, і очі в нього залишалися величезними, переляканими.

— Тобі варто випити оцього, доку, — сказав Джек. — Байдуже, що на смак воно мусить бути жахливим, натомість тобі від нього покращає. Зможеш випити заради свого тата?

Денні кивнув, що зможе, і взяв чашку. Відпивши трохи, він скривився і запитально поглянув на Джека. Джек кивнув, і Денні знову відпив. Венді відчула в себе в грудині знайоме ворушіння ревнощів, розуміючи, що за неї син такого пити б не став.

По п’ятах першу наздогнала інша, незручна і навіть лячна думка: а чи не хочеться їй просто звинувачувати Джека? Невже вона така ревнива? Подібним чином думала б її матір, що було насправді жахливим. Вона згадала, як якось у неділю тато повів її до парку і вона там упала з другого ярусу дитячих «джунглів», розбивши собі обидва коліна. Коли батько привів її додому, матір на нього розкричалася:

«Що ти наробив? Чому ти не дивився за нею? Що з тебе за батько такий?»

(Вона цькувала його і тим загнала в могилу; на той час, коли він з нею розлучився, було вже запізно).

Вона не подарувала Джеку навіть кредиту віри. Ані найменшого. Венді відчула, як палає в неї обличчя, проте зрозуміла з якоюсь остаточною безпорадністю, що, якби все це розігралося знову, вона б думала і діяла так само. На добре чи на зле, а в ній завжди жила частинка її матері.

— Джеку… — почала було вона, сама не певна, збирається вона вибачатися чи виправдовуватися. Що те, що інше, як вона розуміла, було б марним.

— Не зараз, — промовив він.

Денні знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоби випити половину вмісту тієї великої чашки, і на той час він вочевидь заспокоївся. Дрож у нього майже минувся.

Джек поважно поклав руки синові на плечі.

— Денні, як думаєш, ти зможеш нам достеменно розповісти, що з тобою трапилося? Це дуже важливо.

Денні перевів погляд з Джека на Венді, потім знову назад. У мовчазній паузі оприявнилося їхнє місцеперебування й становище: голосіння надворі вітру, який наганяв свіжого снігу з північного заходу; потріскування й стогони старого готелю, що приладжувався до чергового буревію. Раптом з неочікуваною силою, немов удар під серце, як це вже з нею подеколи траплялося, до розуму Венді дійшов факт їхньої окремішності.

— Я хочу… розказати вам усе, — промовив Денні. — Краще б я це ще раніше зробив. — Він вхопив чашку і тримався за неї так, немов вона його заспокоювала своїм теплом.

— Чому ж ти цього не зробив, синку? — ласкаво відкинув Джек спітніле, сплутане волосся з його лоба.

— Тому що дядько Ел знайшов тобі цю роботу. А я не міг вирішити, як тобі заразом може бути тут і добре, і погано. Це була… — Він подивився на них, чекаючи допомоги. У нього не знаходилося потрібного слова.

— Дилема? — запитала лагідно Венді. — Коли будь-який вибір здається недобрим?

— Так, це воно, — кивнув він з полегшенням.

Венді сказала:

— Того дня, коли ти підстригав живоплоти, ми з Денні мали розмову в пікапі. Того дня, коли почався перший справжній сніг. Пам’ятаєш?

Джек кивнув. Той день, коли він підстригав кущі, чіпко засів у його пам’яті.

Венді зітхнула:

— Боюся, ми тоді не договорили. Правда, доку?

Денні — справжнє втілення розпачу — помотав головою.

— Про що саме точно ви розмовляли? — спитав Джек. — Я не певен, щоби мені аж так подобалося те, що моя дружина й син…

— …обговорюють, як дуже вони тебе люблять?

— Хоч би що там було, мені це незрозуміло. Я почуваюся так, ніби зайшов до кінотеатру тільки після перерви[172].

— Ми говорили про тебе, — тихо сказала Венді. — І хоча, можливо, ми не промовляли цього словами, обоє ми розуміли, про що йдеться. Я, тому що я твоя дружина, а Денні, тому що він… просто він знає певні речі.

Джек залишався безмовним.

— Денні сказав все правильно. Схоже було, це гарне місце для тебе. Ти опинився далеко від того, що давило на тебе у Стовінгтоні, роблячи нещасним. Ти став сам собі господарем, працюючи руками, щоби звільнити собі мозок — весь мозок цілком — для вечірнього писання. А потім… я не знаю точно, коли… почало здаватися, що це місце для тебе недобре. Весь свій час ти проводиш, сидячи в тому підвалі, копирсаєшся в тих старих паперах, перелопачуєш усю ту старезну історію. Балакаєш уві сні…

— Уві сні? — перепитав Джек. Його обличчя набрало обережного, ошелешеного виразу. — Я балакаю вві сні?

— Здебільшого це нерозбірливий белькіт. Одного разу я піднялася сходити до туалету, а ти якраз промовив: «До біса все це, встановіть принаймні гральні автомати, ніхто ніколи не дізнається». Іншим разом я прокинулась фактично від твоїх криків: «Маски геть, маски геть, маски геть».

— Господи-Ісусе, — промовив Джек, тручи долонею собі обличчя. Вигляд він мав хворий.

— І всі ті твої п’яні звички також. Жування екседрину. Витирання губ повсякчас. Роздратованість вранці. І ти досі не зміг закінчити свою п’єсу, правда ж?

— Ні. Поки ще ні, але це лише питання часу. Я думав про іншу річ… про певний новий проект…

— Це цей готель. Проект, через який тобі телефонував Ел Шоклі. Проект, від якого він хоче, щоби ти відмовився.

— Звідки ти про це можеш знати? — гаркнув Джек. — Ти підслуховувала? Ти…

— Ні, — сказала вона. — Я не змогла б підслухати, навіть якби схотіла, і ти б це зрозумів, якби подумав тверезо. Ми з Денні були того вечора у вестибюлі. Комутатор відімкнутий. Наш телефон нагорі єдиний, який працює в готелі, бо він напряму приєднаний до зовнішньої лінії. Ти сам мені про це розповідав.

— Звідки ж тоді ти можеш знати, що говорив мені Ел?

— Денні мені розповів. Денні знає. Так само, як інколи він знає, коли губляться якісь речі або коли люди думають про розлучення.

— Той лікар сказав…

Вона заперечливо замотала головою.

— Той лікар наговорив повно всякого лайна, і ми обоє це розуміємо. Ми розуміли це весь час. Згадай, як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини? То не була якась там інтуїція. Він тоді був майже немовлям. Він знає певні речі. А тепер я боюся… — Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

— Денні, ти насправді знаєш, що дядько Ел мені телефонував?

Денні кивнув:

— Він був справді розлючений, тату. Тому що ти подзвонив містеру Уллману, а містер Уллман подзвонив йому. Дядько Ел не хотів, щоби ти бодай щось писав про цей готель.

— Господи, — знову промовив Джек. — Ці синці, Денні. Хто намагався тебе душити?

Обличчя Денні померкло.

— Вона, — промовив він. — Та жінка в тому номері двісті сімнадцять. Мертва леді.

Губи в нього почали знову тремтіти, тож він вхопив чашку й відпив.

Понад його похиленою головою Джек з Венді обмінялися зляканими поглядами.

— Ти що-небудь про це знаєш? — спитав він у неї.

Вона похитала головою:

— Ні, про це нічого.

— Денні? — Джек підняв нажахане обличчя хлопчика. — Спробуй, синку. Ми тут, з тобою.

— Я знав, що тут погано, — сказав Денні тихим голосом. — Іще коли ми жили в Боулдері. Бо Тоні показував мені сни про це.

— Які сни?

— Усе я не пам’ятаю. Він показував мені «Оверлук» серед ночі, з черепом і перехрещеними кістками на фасаді. Щось… я не пам’ятаю що… женеться за мною. Якийсь монстр. Тоні показав мені арак.

— Що це таке, доку? — спитала Венді.

Він помотав головою:

— Я не знаю.

— Це той рак, як той що «у полі свисне»? — спитав Джек.

Денні знову помотав головою

— Я не знаю. Потім ми приїхали сюди і містер Хеллоран поговорив зі мною в машині. Бо в нього теж сяйво.

— Сяйво?

— Це таке… — Денні змахнув руками у всеосяжному жесті. — Це, коли ти вмієш розуміти різне. Дізнаватися про різні речі. Інколи ти бачиш різні речі. Як от я взнав про те, що дядько Ел тобі дзвонив. І містер Хеллоран знав, що ви мене називаєте доком. Містер Хеллоран, він чистив картоплю в армії, коли взнав, що його брата вбило в катастрофі, коли розбився потяг. А коли він подзвонив додому, так насправді і було.

— Святий Боже, — прошепотів Джек. — Ти це не вигадуєш, Дене, ні?

Денні енергійно помотав головою.

— Ні, Богом присягаюся, ні. — А потім, з крихтою гордовитості, додав: — Містер Хеллоран сказав, що в мене найкраще сяйво з усіх, які він бодай колись зустрічав. Ми з ним могли балакати про все, навіть не розкриваючи ротів.

Його батьки знову перезирнулися, відверто ошелешені.

— Містер Хеллоран покликав мене самого, бо він був стурбований, — продовжував Денні. — Він сказав, що це погане місце для людей, які сяють. Він сказав, що сам бачив деякі речі. Я теж дещо побачив. Зразу по тому, як з ним побалакав. Коли нас водив містер Уллман.

— Що саме? — запитав Джек.

— У Президентському люку. На стіні, біля дверей у спальню. Там дуже забризкано кров’ю і ще чимсь. Якісь ніби крихти. Я гадаю… то можуть бути крихти мозку.

— Ох, Боже мій, — мовив Джек.

Венді тепер уже зовсім зблідла, губи в неї стали майже геть сірими.

— Цей готель, — почав Джек. — Доволі нехороші люди володіли ним колись, протягом певного часу. Люди, що належали до певного угруповання в Лас-Вегасі.

— Шахраї? — перепитав Денні.

— Йо, шахраї. — Джек подивився на Венді. — Тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року великого цабе, бандита на ім’я Віто Джінеллі було там убито, разом з двома його охоронцями. Є фото в газеті. Денні точно описав ту фотографію.

— Містер Хеллоран казав, що він бачив також інші речі, — розповідав їм Денні. — Одного разу біля ігрового майданчика. А іншого разу там було щось у тому номері, у двісті сімнадцятому. Одна покоївка те побачила і втратила роботу, бо розказувала про це. Тоді містер Хеллоран сам туди сходив і також те побачив. Але він про це нікому не розказував, бо не хотів також втратити свою роботу. От тільки мені він сказав, щоби я ніколи туди не заходив. Але я зайшов. Тому що повірив йому, коли він казав, що речі, які тут бачиш, не можуть вчинити чогось злого. — Ці останні слова прозвучали низьким, хриплим голосом, майже шепотом, і Денні торкнувся припухлого кола синців у себе на шиї.

— А що там з ігровим майданчиком? — запитав Джек дещо дивним, ніби недбалим тоном.

— Я не знаю. Просто він казав про ігровий майданчик. І ті кущі-тварини.

Джек злегка здригнувся, і Венді здивовано подивилася на нього.

— Ти там, унизу, щось бачив, Джеку?

— Ні, — відповів він. — Нічого.

Денні дивився на нього.

— Нічого, — повторив він знову, спокійніше. І це було правдою. Він став жертвою якоїсь галюцинації. Ото й усе.

— Денні, ми хочемо почути про ту жінку, — лагідно промовила Венді.

Отже, Денні їм розповів, хоча, поспішаючи виговоритися, аби швидше звільнитися від всього цього, він раз у раз вибухав скоромовкою, що була на межі незбагненної нісенітниці. Розповідаючи, він усе тісніше й тісніше притискався до материних грудей.

— Я туди зайшов, — казав він. — Я викрав майстер-ключа і зайшов. Це було так, ніби я не в силах був себе зупинити. Мені треба було дізнатися. А вона… та леді… була там у ванні. Мертва була. Уся розпухла. На н-н-н… н-н-ній не було одягу. — Він жалібно подивився на матір. — І вона почала підводитись, і вона жадала мене. Я знаю це, бо я це відчував. Вона навіть ні про що не думала, не думала так, як думаєш ти або тато. То було темне… зло-думання… як… як у тих ос у моїй кімнаті тієї ночі! Вона тільки жадала зробити зло. Як ті оси.

Він ковтнув слину, і на мить стало тихо, геть тихо, поки образ тих ос всотувався в них.

— А потім я побіг, — сказав Денні. — Я побіг, але двері були закриті. Я їх полишив відчиненими, але вони були зачинені. Я не подумав про те, щоби їх просто відчинити і вибігти. Я був переляканий. Тому я просто… притулився до дверей, заплющивши очі, і подумав про те, як містер Хеллоран тоді казав, що ці речі тут, вони просто, ніби картинки в книжці і якщо я… буду собі повторювати… тебе тут нема, іди геть, тебе тут нема… вона піде геть. Але це не подіяло.

Голос у нього почав істерично підвищуватися.

— Вона мене вхопила… обернула мене до себе… я бачив її очі… які в неї були очі… і вона почала мене душити… я чув її запах… я чув її запах, яка вона мертва…

— Досить уже, шшш, — промовила налякано Венді. — Припини, Денні. Усе гаразд. Це…

Вона була готова знову запасти у своє квиління. Оте Універсальне Квиління Венді Торренс. Завчене. Некінченне.

— Дай йому закінчити, — різко промовив Джек.

— Більше нема нічого, — сказав Денні. — Я зомлів. Або тому, що вона мене душила, або тому, що перелякався. Коли я очуняв, мені снилося, ніби ви з мамою б’єтеся через мене і ти, тату, хочеш знову робити Оте Погане. Потім я зрозумів, що то зовсім не сон… і я не сплю… і… я обмочив собі штани. Я обмочився в штанці, наче якесь маля.

Його голова впала на светр Венді, і він почав плакати з жахливою слабкістю, впустивши змарніло руки, вони лежали безвільно в нього на колінах. Джек підвівся.

— Доглянь за ним.

— Що ти збираєшся робити? — Її обличчя було сповнене жахом.

— Збираюся піти до тієї кімнати, що ще інакше, як ти вважаєш, я збирався б зробити? Випити кави?

— Ні! Не треба, Джеку, прошу тебе, не треба!

— Венді, якщо в готелі є ще хтось інший, ми мусимо про це знати.

— Навіть не здумай кидати нас самих! — закричала вона на нього. І то так сильно, що аж слина злетіла їй з губ.

Джек сказав:

— Венді, це була пречудова подобизна твоєї матінки.

І тоді вона вдарилася в сльози, неспроможна прикрити собі обличчя, бо на колінах у неї сидів Денні.

— Вибач, — промовив Джек. — Але я мушу, ти ж знаєш. Я ж тут чортів доглядач. Саме за це мені й платять.

Вона тільки ще дужче розплакалась, і, покинувши її в цьому стані, він вийшов з кухні, витираючи собі губи хустинкою, і гойднулися двері, зачинившись за ним.

— Не переживай, мамуню, — сказав Денні. — З ним усе буде гаразд. Він не сяє. Ніщо йому тут не вчинить злого.

Крізь сльози вона відповіла:

— Ні, я в це не вірю.

Розділ тридцятий Знову відвідини номера двісті сімнадцять

Він поїхав нагору ліфтом, і це було дивно, бо ніхто з них не користувався ліфтом відтоді, як вони тут оселилися. Він перекинув мідний важіль, і ліфт трусько захрипів угору шахтою, мідна решітка дико деренчала. У Венді цей ліфт викликав правдивий жах клаустрофобії, і він про це знав. Вона собі уявляла, як вони втрьох могли б застрягти між поверхами, тим часом як надворі шаленіють сніговії, вона ніби в живі очі бачила, як вони дедалі худнуть, слабшають і вмирають від голоду. Або, можливо, харчуються одне одним, як було оті регбісти. Йому згадалася бачена в Боулдері наліпка на бампері: «РЕГБІСТИ ЇДЯТЬ СВОЇХ МЕРТВИХ»[173]. Йому згадалися інші: «ТИ ТЕ, ЩО ТИ ЇСИ»[174]. Або фрази з меню: «Ласкаво просимо до обідньої зали «Оверлука», Гордості Скелястих гір». «Шикарно пообідайте на «Даху Світу»». «La Specialite de la Maison[175]: Людське Стегно Смажене На Сірниках». Знову зблиснула на його обличчі зневажлива усмішка. Коли на стіні шахти з’явилася цифра два, він перекинув мідний важіль назад у його сталу позицію, і кабіна ліфта, зарипівши, зупинилася. Він дістав з кишені свій екседрин, витрусив на долоню три пігулки і відчинив двері ліфта. Ніщо в «Оверлуку» його не лякало. Він відчував, що між ним і готелем уже виникла simpatico[176].

Він вирушив коридором, закидаючи собі до рота екседрин, жуючи одна по одній пігулки. Він завернув з головного коридору в короткий завулок, двері номера двісті сімнадцять стояли навстіж і майстер-ключ з його білою біркою стирчав із замка.

Він нахмурився, відчувши хвилю роздратування, ба навіть справжнього гніву. Що там з цього не вийшло, але хлопчик зайшов, куди йому було не слід. Йому було сказано, і сказано ясно, що певні місця в готелі заборонені для доступу: реманентний склад, підвал і всі гостьові номери. Він поговорить про це з Денні, щойно той оговтається від свого переляку. Він поговорить з ним розважливо, але суворо. Багато хто з батьків зробив б дещо більше, ніж просто поговорити. Вони б завдали добрячої прочуханки, і, можливо, саме цього Денні й потребує. Якщо хлопчика щось налякало, хіба це, принаймні, не те, на що він заслужив?

Він підійшов до дверей, витяг майстер-ключа, вкинув його собі до кишені і ступив у номер. Там горіло верхнє світло. Він поглянув на ліжко, побачив, що воно не пом’яте, і відтак вирушив просто до дверей ванної кімнати. У ньому вигулькнула дивна впевненість. Хоча Ватсон не називав ні імен, ні номера апартаментів, Джек відчував переконаність у тому, що саме цей номер ділила зі своїм жеребчиком та дружина юриста, що саме в цій ванні її знайшли мертвою, переповненою барбітуратами і питвом з салон-бару «Колорадо».

Він штовхнув опоряджені дзеркалом двері ванної кімнати, ті прочинилися, і він увійшов досередини. Тут світло було вимкнутим. Він його увімкнув і обдивлявся довге, схоже на пуллманівський вагон приміщення, що було оформлено в характерному стилі «тисяча дев’ятисоті, модернізовані в двадцятих», схоже, що спільному для всіх ванних кімнат «Оверлука», окрім тих, що містилися на третьому поверсі, — там безумовно панувала Візантія, як і личило особам королівської крові, політикам, кінозіркам та мафіозним капо, які роками зупинялися саме там.

Рожева, мертвотно-блідого кольору, душова завіса була запопадливо

зашморгнута довкола довгої, з пазуристими лапами ванни.

(«і все ж таки вони рухалися»)

І тут Джек уперше відчув, як оте його нове відчуття впевненості, що було охопило його, коли до нього з криками «то була вона! то була вона!» підбіг Денні, його покидає. Ніби якийсь крижаний палець делікатно вперся йому в поперек, охолодивши його тіло градусів на десять. До того пальця приєдналися інші, і раптом вони забігали вгору по спині, аж до самого довгастого мозку, граючи на його хребті, немов на якомусь джунглевому інструменті.

Його гнів на Денні випарувався, і коли Джек ступив уперед і відшморгнув завісу, в роті в нього вже було сухо і відчував він лише симпатію до свого сина і страх за себе.

Ванна була сухою й порожньою.

Вмент його затопило полегшенням і роздратуванням, позначеними раптовим звуком «Пах!», що злетів з його стиснутих губ, немов маленький вибух. У кінці сезону ванну було вимито дочиста; якщо не рахувати іржавої плями під краном-змішувачем, вона блищала. Тут вчувався легкий, проте явний запах очищувача, той запах, що може подразнювати тобі носа своєю праведністю ще впродовж тижнів, а то й місяців після того, як його було застосовано.

Він нахилився і провів пальцями по дну ванни. Суха, як порох. Ані натяку на вологу. Хлопчик пережив галюцинацію або відверто брехав. Він знову відчував гнів. Й от тоді-то його увагу привернув ванний килимок на підлозі. Він нахмурено дивився вниз на нього. Що робить тут цей килимок? Він мусив би лежати в білизняній комірчині в кінці цього крила, разом із простирадлами, рушниками і пошивками. Вся білизна мусить бути там. Навіть ліжка стоять не насправді застеленими в гостьових номерах; матраци упаковані в прозорі поліетиленові чохли на блискавках і накриті покривалами. Він припустив, що Денні міг піти і принести його звідти — майстер-ключ відкриває і білизняну комірку, — але навіщо? Він поводив по ньому пучками туди-сюди. Килимок був сухий, як порох.

Він повернувся до дверей ванної і став в одвірку. Все тут у порядку. Хлопчику намарилося. Кожна річ тут на своєму місці. Трохи спантеличував килимок, авжеж, проте існувало логічне пояснення: якась покоївка, поспішаючи, мов скажена, в останній день сезону, просто забула його підібрати. Опріч цього, все решта було…

Злегка стрепенулися його ніздрі. Дезінфектант, отой зарозумілий, «чистіший-за-саму-святість» запах. Та…

Мило?

Звісно, ні. Але щойно цей запах було ідентифіковано, він став надто ясним, щоби його відкинути. Мило. Та ще й не «Айворі», цурками якого, завбільшки з поштову листівку, тебе забезпечують у готелях і мотелях. Цей запах був легким і ароматним, запах дамського мила. Рожевого обарвлення запах. «Камей» або «Ловайла», той сорт, яким завжди користувалася Венді у Стовінгтоні[177].

(«Нічого такого тут нема. Це лише твоя уява».)

(«Так, як ті живоплоти, які все ж таки рухалися».)

(«Вони не рухалися!»)

Він рвучко вирушив до дверей, що вели в коридор, відчуваючи в скронях початок аритмічного гупання головного болю. Забагато всього трапилося сьогодні, далебі надто багато. Він не буде шльопати сина, не шарпатиме його, просто поговорить з ним, але, на Бога, він не мав наміру додавати до своїх проблем ще й цей номер двісті сімнадцять. Тільки не на підставі сухого килимка у ванній і легкого аромату мила «Ловайла». Він…

Раптом у нього за спиною щось металево проскреготіло. Цей звук пролунав якраз у ту мить, коли його пальці зімкнулися на дверній ручці, і якийсь сторонній споглядач міг би вирішити, ніби полірована сталь ручки мала електричний заряд. Він конвульсивно смикнувся, очі вибалушилися, інші риси обличчя натягнулись у гримасі.

Потім, опанувавши себе, бодай і не цілком, він відпустив дверну ручку й обережно обернувся. Скрипнули його суглоби. Він крок по кроку, на свинцевих ногах вирушив назад до дверей ванної кімнати.

Душову завісу, яку він був відсунув, щоб подивитися у ванну, знову було зашморгнуто. Той металевий скрегіт, що прозвучав для нього ворушінням кісток у крипті, видали колечка завіси на горішній рейці. Джек втупився очима в ту завісу. Власне обличчя йому вчувалося, ніби густо навощеним, ззовні цілком мертва шкіра, всередині живі, гарячі ручаї жаху. Так само він почувався на ігровому майданчику.

Щось там було, за цією рожевою пластиковою завісою. Щось було там, у цій ванні.

Він його бачив, нечітко окреслене і притьмарене пластиком, майже людиноподібне за формою. Воно могло бути будь-чим. Хоч би й грою світла. Хоч тінню від душового пристрою. Хоч давно мертвою жінкою, що з милом «Ловайла» в одній задубілій руці напівлежить у своїй ванні, терпляче чекаючи на будь-якого коханця, котрий може сюди зазирнути.

Джек наказав собі зухвало ступити вперед і знову відсмикнути завісу. Відкрити оте, чим воно там не є. Натомість він рвучко, рухаючись мов маріонетка, розвернувся й вирушив назад у спальню/вітальню.

Двері в коридор стояли зачинені.

Він дивився на них цілу довгу, знерухомлену секунду. Тепер він уже відчував смак свого жаху. Той вчувався на задній стінці глотки смаком перестиглих вишень.

Він пройшов до дверей тією ж рвучкою ходою і примусив свої пальці обхопити ручку.

(«вони не відчиняться»)

Але вони відчинилися.

Вимкнувши незграбним помахом світло, він ступив у коридор і, не озираючись назад, притулив за собою двері. За ними йому почулося начеб якесь химерне, вологе гупання, віддалене, приглушене — наче щось запізніло вибралося з ванни, начебто привітати гостя, неначебто воно второпало, що гість уже йде геть, раніше ніж його було обдаровано увагою, і отже, тепер воно поспішає до дверей, усе саме з себе фіолетове й вишкірене, щоби запросити цього гостя назад. Ймовірно, назавжди.

Кроки наближаються до дверей чи це лише стукіт його власного серця у вухах?

Він незграбно намацав майстер-ключ. Той здався глейким, не бажав обертатися в замку. Він присилував майстер-ключа. Замкові важелі раптом піддалися, і він відступив назад, під дальню стіну коридору, тихий стогін полегшення вирвався йому з горла. Він заплющив очі, і всі ті старі фрази почали проходити парадом крізь його мозок, схоже, їх там були сотні й сотні

(«стерявся неадекватний злетів з котушок парубок торкнутий він причинний з глузду зсунувся дах поїхав звар’ював сказився»)

і всі означали одне й те саме: рішитися ума.

— Ні, — заскиглив він, ледве усвідомлюючи, що занепав до такого, до скиглення з заплющеними очима, наче мала дитина. — Ой, ні, Господи. Прошу, Господи, ні.

Але попід шумовинням хаотичних думок, під сподом відбійно-молоткового стукоту власного серця він почув делікатний і марний звук обертання туди-сюди дверної ручки, бо щось замкнене всередині безпорадно намагалося вибратися звідти, щось, що бажало познайомитися з ним, щось, що радо запізналося б і з його родиною в той час, коли витиме буря, а білий день стане чорною ніччю. Якби він зараз розкрив очі і побачив, що дверна ручка ворушиться, він збожеволів би. Тому він тримав їх заплющеними, і по тому, як минуло невідомо скільки часу, настала тиша.

Джек присилував себе відкрити очі, наполовину впевнений — щойно він це зробить, вона стоятиме перед ним. Але в коридорі було пусто.

І все одно він відчував, ніби за ним стежать.

Він подивився на вічко в центрі дверей і загадався, що було б, якби він наблизився і зазирнув туди. З чим він опинився б око в око?

Ноги його почали рухатися,

(«ступні не зрадьте мене зараз»)

перш ніж він це усвідомив. Він розвернув їх геть від цих дверей і пішов до головного коридору, ступні його шепотіли, ступаючи по синьо-чорних джунглях килима. На півдорозі до сходів він зупинився і подивився на вогнегасник. Майнула думка, що складки брезенту зібрані трохи на інший манер. І він був цілком переконаний, що мідний наконечник дивився в бік ліфта, коли він сюди підходив коридором. Тепер він дивився в протилежний бік.

— Я цього зовсім не бачив, — цілком чітко промовив Джек Торренс. Обличчя в нього було білим, змарнілим, а губи його все намагалися посміхнутися.

Але, спускаючись назад, він не скористався ліфтом. Занадто той був схожим на роззявлений рот. Надто вже дуже був схожим. Він скористався сходами.

Розділ тридцять перший Вердикт

Він увійшов до кухні і подивився на них, підкидаючи на кілька дюймів угору майстер-ключа на своїй лівій долоні і ловлячи його знову, змушуючи ланцюжок при білому металевому язичку дзеленчати. Денні був блідим, змученим. Венді перед тим плакала, він це помітив; очі в неї були червоними, з темним колами навкруг них. У ньому раптом вибухнула радість від цього. Не тільки він сам страждав, це було напевне. Обоє вони дивилися на нього без слів.

— Нічого там нема, — промовив він, здивований щирістю власного голосу. — Анічогісінько.

Він підкидав і підкидав той ключ, бадьористо посміхаючись до них, дивлячись, як полегшення розпливається на їхніх обличчях, і думаючи, що ще ніколи в житті йому так сильно не хотілося випити, як зараз.

Розділ тридцять другий Спальня

Надвечір того ж дня Джек приніс із комори на першому поверсі розкладачку і поставив її в кутку їхньої спальні. Венді очікувала, що син півночі не зможе заснути, але Денні почав куняти, коли ще й до половини не дійшли «Волтони»[178], і за п’ятнадцять хвилин по тому, як вони його вклали, він уже глибоко спав, недвижний, з долонею підкладеною собі під щоку. Венді заклала одним пальцем свою сторінку в товстелезній «Кешелмарі» в паперовій обкладинці[179] й сиділа, задивившись на сина. Джек сидів за столом, дивлячись у свою п’єсу

— От, лайно, — промовив він.

Венді підняла очі від споглядання Денні.

— Що?

— Нічого.

Він вдивлявся в п’єсу з тліючим роздратуванням. Як тільки він міг подумати, ніби вона добра? Вона інфантильна. Подібне робилося й вичерпано вже тисячу разів. Гірше того, він уявлення не мав, як її закінчити. Колись це здавалося доволі простим. Денкер, у нападі люті, хапає побіля каміна коцюбу і забиває праведного Ґері на смерть. Потім, розставивши ноги, він стоїть над тілом із закривавленою коцюбою в руці і кричить у зал:

— Воно десь тут і я його знайду!

Потім, коли починає згасати світло і повільно закривається завіса, аудиторія бачить на авансцені тіло Ґері, який лежить долілиць, тим часом як Денкер простує вглиб сцени до книжкової шафи, де починає гарячково витягати з полиць книжки і, поглянувши на кожну, відкидає її вбік. Джек подумав, що це щось таке достатньо старе, щоби сприйнятись новим, п’єса, самої новітності якої може вистачити, щоби побачити її успішну постановку на Бродвеї: трагедія на п’ять дій.

А втім, окрім раптового переміщення його цікавості до історії «Оверлука», відбулося ще дещо. Якось так зробилося, що він почав протилежним чином ставитися до своїх персонажів. От це було абсолютно новим. Зазвичай усі його герої — і позитивні, й негативні — йому подобалася однаково. І він цьому радів. Це дозволяло йому бачити всі їхні сторони і таким чином ясніше розуміти їх мотивації. Його улюблене оповідання, продане ним у маленький південномейнський журнал «Контрабанда» за гонорар у вигляді кількох безкоштовних примірників «його» номера, називалося «Ось така Мавпа, Пол де Лонг». У ньому йшлося про сексуально схибленого на дітях парубка, який вчиняє самогубство в орендованій ним умебльованій кімнаті. Маніяка звали Пол де Лонг, для друзів — Мавпа. Джекові дуже подобався цей Мавпа. Він співчував Мавпі в його химерних потребах, знаючи, що Мавпа не єдиний, кого слід звинувачувати у трьох зґвалтуваннях з убивствами в його минулому. Там була погана родина, забіяка батько, яким був і його рідний батько, матір безвільна й безмовна кухонна ганчірка, якою була і його рідна матір. Гомосексуальний досвід у початковій школі. Публічне приниження. Ще гірший досвід у старших класах і в коледжі. Його було заарештовано й відправлено до закритого спецзакладу за роздягання перед парою маленьких дівчаток, що виходили зі шкільного автобуса. І що найгірше, його виписали з того закладу, дозволили повернутись на волю, бо чоловік, який був там головним, вирішив, що з ним усе гаразд. Прізвище того чоловіка було Гріммер. Гріммер знав, що Мавпа де Лонг має симптоми збочень, але він усе одно написав хороший, позитивний висновок і відпустив його. Джеку подобався також цей Гріммер, він і йому симпатизував. Гріммеру доводилося керувати закладом, де не вистачало ні персоналу, ні фінансування, він намагався тримати там усе купи мотузками зв’язаним і власною слиною склеєним — на копійчаних асигнуваннях законодавчих зборів штату, які мусили озиратися на своїх виборців. Гріммер знав, що Мавпа здатен спілкуватися з людьми, що він не випорожняється собі в штани і не намагається увігнати ножиці в когось з інших пацієнтів. Він не оголошував себе Наполеоном. Штатний психіатр, який вів справу Мавпи, вважав, що найкращі шанси зробити це відкриються перед Мавпою на волі, і обидва лікарі розуміли — що довше людина перебуває в подібному закладі, то дужче вона потребує такого замкненого довкілля, як алконавт ковтка своєї мульки. Але тим часом у їхні двері стукають інші люди. Параноїки, шизофреніки, циклоїдні особи, напівкататоніки, чоловіки, які заявляють, що їх забирали на небо в летючих тарілках, жінки, які попалили статеві органи своїм дітям запальничками «Бік», алкоголіки, піроманіяки, клептомани, люди з маніякально-депресивним психозом, люди, схильні до самогубства. Старий знайомий небезпечний світ, бейбі. Якщо ти не міцно згвинчений, тобі не виповниться ще й тридцяти, як почнеш трястись, труситись й калататись[180]. Джек умів співчувати проблемам Гріммера. Він умів співчувати батькам жертв убивств. Як і самим замордованим дітям, звичайно. І Мавпі де Лонгу. Нехай читач визначає винних. У ті старі дні він не бажав судити. Тога мораліста погано сиділа в нього на плечах.

За «Маленьку школу» він узявся з тим же оптимістичним настроєм. Проте останнім часом він почав ставати на той чи інший бік, і що ще гірше, він дійшов до того, що відчував огиду до свого героя Ґері Бенсона. Задуманий в оригіналі як тямовитий хлопець, для котрого гроші є більш прокляттям, аніж благословенням, — юнак, що більш за все бажає заробити гарні оцінки, щоби потім вступити до гарного університету не завдяки ниточкам, які потягнув його батько, а цілком заслужено, він перетворився для Джека на якогось немовби глупувато-самозадоволеного цяця-хлопчика, радше на послушника перед олтарем знань, аніж на щирого їх шукача, зовнішньо послідовного носія зразкових бойскаутських цінностей, але внутрішньо цинічного, сповненого не справжньої кмітливості (як він був спершу задуманий), а лише хитрого тваринного лукавства. Упродовж всієї п’єси він неодмінно звертався до Денкера «сер», саме так, як Джек навчив власного сина звертатися «сер» до людей старших і тих, хто має певні повноваження. Джек гадав, що Денні використовує це слово цілком щиро, і Ґері Бенсон, як в оригіналі це було задумано, також, але розпочавши п’яту дію, він дедалі дужче переконувався, що Ґері з серйозним на позір виразом обличчя користується цим словом насмішкувато, тоді як внутрішній Ґері Бенсон, зловісно вишкіряючись, кепкує з Денкера. З Денкера, який ніколи не мав нічого з тих речей, які має Ґері. З Денкера, який усе своє життя мусив працювати, щоби стати на чолі єдиної невеличкої школи. Перед яким вигулькнула катастрофа через те, що цей вродливий, невинний на вигляд багатий хлопець намахлював зі своїм випускним твором, а потім підступно затер сліди. У Денкері Джек вбачав учителя, який не вельми відрізняється від бундючних південноамериканських дрібних цезарів у їхніх бананових королівствах, отих, що ставлять дисидентів до стінки першого-ліпшого баскетбольного майданчика або сквош-корту; вбачав у ньому нестямного ентузіаста у порівняно маленькій калюжі, таку людину, у котрої кожна примха перетворюється на хрестовий похід. Спочатку він хотів використати цю п’єсу як мікрокосм, аби сказати щось про зловживання владою. Тепер він дедалі більше схилявся до того, щоби роздивитися в Денкері особистість на кшталт містера Чіпса[181], і трагедією ставали не інтелектуальні потуги Ґері Бенсона, а радше нищення добросердого старого вчителя й директора школи, неспроможного крізь цинічні хитрощі розгледіти монстра, що ховається під маскою такого собі юнака.

Він був не в змозі закінчити цю п’єсу.

Зараз він сидів, насуплено вдивляючись у неї, загадуючись, чи існує бодай якийсь спосіб, яким він міг би врятувати ситуацію. Насправді йому не вірилося, що такий є. Він починав одну п’єсу, а вона якимсь чином вивернулася в іншу, сама з себе. Та хай їй чорт. Хоч круть, хоч верть, а подібне вже робилося раніше. Хоч так, хоч сяк, вона повне лайно. Та й на кий ляд він доводить нею себе до божевілля саме цього вечора? Після такого дня, як цей, що щойно минув, нема дива, що він не здатен мислити ясно.

— …відвезти його вниз?

Він підняв голову, кліпаючи очима, намагаючись провітрити собі мозок.

— Га?

— Я питала, як ми відвеземо його вниз? Нам треба вивезти його звідси, Джеку.

Якусь мить його думки перебували в такому розпорошенні, що він навіть не був певен, що розуміє, про що вона говорить. Потім второпав і видав короткий, гавкаючий сміх.

— Ти так кажеш, ніби це дійсно легко зробити.

— Я не мала на увазі…

— Без проблем, Венді. Ось я лишень перевдягнуся в тій телефонній будці, що в фойє, посаджу його собі на спину і полечу з ним у Денвер. Супермен Джек Торренс, так мене називали, коли я був ще зовсім зеленим[182].

На її обличчі відбилася стримувана образа.

— Я розумію цю проблему, Джеку. Радіо розбите. Сніг… але ти також мусиш розуміти проблему Денні. Господи, та хіба тобі не ясно? Джеку, він ледь не запав у кататонію! Що, якби він з того стану не вийшов?

— Але ж він вийшов, — промовив Джек дещо легковажним тоном. Його теж був налякав той стан Денні, з порожніми очима, безвільним обличчям, звісно, що налякав. Спершу. Але що більше він про це думав, то дужче загадувався, чи не було це просто акторством, щоб уникнути покарання? Він же, як не верти, зайшов туди, куди було заборонено заходити.

— Усе одно, — сказала Венді. Вона підійшла до чоловіка і сіла на край ліжка біля його стола. Обличчя в неї було водночас здивованим і занепокоєним. — Джеку, а ті синці в нього на горлі! Щось на нього напало! І я хочу його прибрати від цього!

— Не кричи, — промовив він. — Мені голова болить, Венді. Я не менш твого цим занепокоєний, тому, будь-ласка… не… кричи.

— Гаразд, — сказала вона, стишуючи голос. — Я не кричатиму. Але я не розумію тебе, Джеку. Хтось тут є ще, окрім нас. І цей хтось ще й не вельми приємний. Нам треба спуститися вниз, у Сайдвіндер, не тільки Денні, а всім нам. І то швидше. А ти… ти сидиш тут, читаєш свою п’єсу!

— Нам треба спуститися вниз, нам треба спуститися вниз, ти тільки це й повторюєш. Ти, мабуть, думаєш, що я насправді якийсь супермен?

— Я думаю, що ти мій чоловік, — м’яко відповіла вона й опустила очі вниз, собі на руки.

У нім спалахнув норов. Він ляснув рукописом по столу, знову збиваючи рівний стос врізнобіч, мнучи спідні аркуші.

— Уже час тобі второпати і прийняти гірку правду, Венді. Схоже, ти її, як то кажуть соціологи, все ще не інтерналізувала. Вона розкочується у твоїй голові, мов зграя неприкаяних більярдних куль. Тобі слід загнати їх у лузи. Тобі слід зрозуміти, що ми тут занесені снігом.

Раптом Денні розворушився в ліжку. Все ще вві сні, він крутився і перевертався. «Так, як він це завжди робив, коли ми лаялися, — подумала печально Венді. — І ми це робимо тепер знову».

— Не розбуди його, Джеку. Прошу.

Той озирнувся на Денні, і на щоках у нього виступило трохи рум’янцю.

— Окей. Я вибачаюся. Я вибачаюся, Венді, за те, що говорив дещо психовано. Це не зовсім через тебе. Адже це я розбив радіоблок. Це тільки моя провина, і більш нічия. Радіо було важливою ланкою, що пов’язувала нас із зовнішнім світом. Хто-не-заховався-я-іду-шукати. Просимо, визволіть нас, містере Рейнджер. Нам не можна так довго гуляти.

— Не треба, — промовила вона, кладучи руку йому на плече. Він прихилився до неї головою. Іншою рукою вона скуйовдила йому волосся. — Я думаю, ти маєш право, після того як я звинуватила в тому тебе. Я буваю інколи, як моя матір. Можу ставати курвою. Але ти мусиш розуміти, що деякі речі… важко з себе зжити. Ти мусиш це розуміти.

— Ти маєш на увазі його руку? — Джекові губи стоншилися.

— Так, — сказала Венді, а тоді поспішливо: — Але це не лише через тебе. Я непокоюся, коли він іде погратися надворі. Я непокоюся тим, що наступного року він хоче собі двоколісний, нехай навіть той буде з тренувальними коліщатками. Мене непокоять його зуби, і його зір, і ця річ, яку він називає сяйвом. Я занепокоєна. Бо він маленький і, схоже, такий вразливий, і тому що… тому що щось у цьому готелі, здається, його видивляється. І якщо йому треба, воно переступить через нас, щоби його дістати. Саме тому ми мусимо вивезти його звідси, Джеку. Я це знаю! Я відчуваю це! Ми мусимо його звідси вивезти!

Рука Венді збуджено стиснулась на його плечі, але він не поворухнувся, щоби звільнитись від болю. Його рука знайшла ваговиту твердість її лівої груді і почала гладити крізь сорочку.

— Венді, — почав він, але тут же замовк. Вона чекала, поки він упорядкує слова, які збирався промовити. Добре було відчувати його міцну руку на груді, це заспокоювало. — Можливо, я зміг би доправити його вниз на снігоступах. Частину шляху він міг би пройти сам, але здебільшого я мусив би його тягти. Це означає одну, дві, а може, й три зупинки на ніч. Це означає, що треба збудувати волокушу, щоби тягнути на ній харчі і спальні речі. У нас є транзисторний радіоприймач, отже, ми могли б вибрати день, коли прогноз обіцятиме три доби гарної погоди. Але якщо синоптики помиляться… — Закінчив він делікатним, врівноваженим голосом: — Гадаю, ми можемо загинути.

Лице в неї зблідло. Взялося полиском, ставши на вигляд ледь не примарним. Він не переставав пестити її грудь, ласкаво потираючи сосок пучкою великого пальця.

Вона відгукнулася тихим зітханням — чи від його слів, чи то реагуючи на його ніжне пещення її груді, напевне він сказати б не зміг. Він трішки підвів руку і розстібнув верхній ґудзик її сорочки. Венді злегка посовала ногами. Джинси відразу здалися їй занадто тісними, це трохи дратувало й водночас подразнювало приємним чином.

— Це означало б залишити тебе тут саму, тому що твоє вміння ходити на снігоступах сміху варте. Це означало б зо три доби невідомості. Тобі такого хотілося б?

Його рука впала до другого ґудзика і розчепила його, відкривши початок її улоговини.

— Ні, — промовила Венді голосом, що став трохи в’язким. Вона поглянула на Денні. Той перестав вовтузитись і крутитися. Знову йому до рота заповз його великий палець. Отже, все було гаразд. Але Джек залишив щось поза намальованою ним картиною. Вона була занадто бляклою. Було там щось іще… що?

— Якщо ж ми сидітимемо на місці, — сказав Джек, розстібаючи на ній третій і четвертий ґудзики з тією ж умисною повільністю, — сюди напевне поткнеться якийсь рейнджер з національного парку або єгер з департаменту охорони дикої природи — просто, щоби дізнатися, як нам тут ведеться. І тоді ми йому просто скажемо, що бажаємо вниз. Він про це подбає.

Він допоміг її голим грудям вислизнути у широке V розтуленої сорочки і, нахилившись, обхопив губами стрижень соска. Той був твердим, ерегованим. Джек повільно ковзав по ньому язиком, тим способом, що, як він знав, їй подобається. Венді тихо застогнала, вигинаючи дугою спину.

(«?Про щось я забула?»)

— Любий? — спитала вона. Її руки своєю волею знайшли його потилицю, і тому, коли він відповів, голос його прозвучав приглушеним її тілом. — А як же той рейнджер нас забере звідси?

Він трішки підвів голову, щоби відповісти, а по тому вхопив губами другий її сосок.

— Гадаю, якщо вертоліт буде зайнятий, тоді мусить нагодитися снігохід.

(«!!!»)

— Але ж у нас є свій! Уллман нам про нього казав!

На мить його губи застигли на її соску, потім він сів прямо. Лице Венді трохи розчервонілося, очі її блищали. Натомість Джекове обличчя було спокійним, ніби він щойно займався не еротичною прелюдією зі своєю дружиною, а читав якусь доволі нудну книжку.

— Якщо в нас є снігохід, тоді нема жодної проблеми, — схвильовано промовила вона. — Ми зможемо спуститися вниз усі втрьох.

— Венді, я ніколи в житті не водив снігохода.

— Цього навряд чи важко буде навчитися. У Вермонті ти сам бачив десятирічних дітей, які ганяють на них у полях… хоча не знаю, про що думають їхні батьки. І в тебе ж був мотоцикл, коли ми познайомилися.

Дійсно, він мав «хонду» з двигуном триста п’ятдесят кубів[183]. Мотоцикл він зміняв на «сааб» щойно по тому, як вони з Венді спільно винайняли помешкання і почали жити разом[184].

— Гадаю, я би зміг, — промовив він мляво. — Але мені цікаво, в якому він стані. Уллман і Ватсон… вони тут порядкують з травня до жовтня. Мізками вони налаштовані на літо. Я певен, бензину в ньому нема. Може не бути свічок, а то й самого акумулятора. Я не хотів би, аби ти забивала собі голову занадто високими надіями, Венді.

Тепер уже не на жарт розхвильована, вона нахилилася над ним, груди її цілком викотилися з сорочки. Джек відчув раптове бажання вхопити дружину за цицьку і вивертати її, поки Венді не заверещить. Може, це навчило б її не патякати.

— Бензин не проблема, — сказала вона. — У «фольксвагені» і в готельному пікапі баки повні. Також унизу є запас бензину для аварійного генератора. А в тому складі мусить бути й каністра, отже, ти зможеш взяти з собою запас.

— Так, — промовив він. — Є.

Насправді там було три каністри, дві п’ятигалонові й одна двогалонова[185].

— Я певна, свічки запалювання й акумулятор теж там мусять бути. Ніхто ж не зберігатиме снігохід в одному місці, а свічки й акумулятор в іншому, правильно?

— Схоже, малоймовірно, еге ж?

Він підвівся і пройшов туди, де лежав сплячий Денні. Пасемце волосся впало йому на лоба, і Джек дуже делікатно його змахнув. Денні не поворухнувся.

— Тож якщо ти зможеш його запустити, ти нас вивезеш звідси? — спитала вона в нього з-за спини. — У перший же день, тільки-но по радіо пообіцяють гарну погоду?

На якусь мить він забарився з відповіддю. Стояв і дивився вниз на свого сина, і його змішані почуття розчинялися у хвилі любові. Той був саме таким, як вона сказала, тендітним, вразливим. Позначки в нього на шиї були дуже помітні.

— Так, — промовив він. — Я його запущу, і ми виберемося звідси якомога швидше.

— Слава Богу!

Він обернувся. Вона зняла сорочку і лежала на ліжку, живіт плаский, груди грайливо націлені в бік стелі. Вона ліниво грається з ними, підбиваючи пипки.

— Покваптеся, джентльмени, — ніжно промовила вона, — час.

Потім, без жодного світла в кімнаті, окрім нічника Денні, який той переніс сюди зі своєї спальні, Венді лежала на згині його ліктя, почуваючись пречудово, у мирі і спокої. Їй подумалося, як важко зараз повірити, що вони можуть ділити «Оверлук» з чимось зайшлим, убивчим.

— Джеку?

— Гмммммм?

— Що напало на нього?

Він не відповів їй прямо.

— Він має щось. Якийсь талант, якого решта нас позбавлені. Перепрошую, більшість з нас. І в «Оверлуку», можливо, також щось є.

— Привиди?

— Я не знаю. Напевне щось таке, але не в сенсі Елджернона Блеквуда[186]. Радше, рештки переживань тих людей, які тут колись зупинялися. Як добрих, так і поганих. У цьому сенсі, я гадаю, кожний великий готель має своїх привидів. Особливо старий.

— Але якась жінка у ванні… Джеку, він же не звихнувся з розуму, правда?

Він коротко її стиснув.

— Ми знаємо, що він западає… скажімо так, у транс, якщо тут годиться це слово… час від часу. Ми знаємо, що, коли він в такому стані, він інколи… бачить?.. речі, яких сам не розуміє. Якщо провидницькі транси можливі, вони, либонь, є функцією підсвідомості. Фройд писав, що підсвідомість ніколи не промовляє до нас прямою мовою. Тільки символами. Якщо тобі сниться, що ти потрапив до хлібної крамниці, де ніхто не знає твоєї мови, можливо, тебе непокоїть власна спроможність утримувати свою родину. Або, можливо, просто те, що ніхто тебе не розуміє. Я якось читав, що сновидіння, в якому ти падаєш, це стандартна розрядка почуття невпевненості в собі. Ігри, маленькі ігри. По один бік сітки свідомість, по інший — підсвідомість, і вони собі перекидаються якимсь мізерним образом. Те саме з ментальними хворобами, з передчуттями, з усім таким. Чому провидництво мусить бути іншим? Може, Денні дійсно тоді побачив заляпану кров’ю стіну в Президентському люксі. Для дитини його віку вигляд крові й ідея смерті майже тотожні. Утім, образи для дітей сприйнятніші за ідеї. Це знав Вільям Карлос Вільямс, він був також і педіатром[187]. Ми старшаємо, ідеї поступово стають доступнішими, і образи ми полишаємо поетам… а я оце тут просто патякаю.

— Мені подобається слухати, як ти патякаєш.

— Людоньки, вона це сказала. Вона сказала це. Ви всі чули.

— Джеку, ті позначки на його шиї. Вони справжні.

— Так.

Після цього надовго запала мовчанка. Вона почала було думати, що Джек, либонь, заснув і сама вже спливала у дрімоту, коли він промовив:

— Мені спадають на думку два пояснення. І жодне з них не передбачає участі в цьому якоїсь четвертої сторони в готелі.

— Які? — підвелася вона на лікті

— Ймовірно, стигмати, — сказав він.

— Стигмати? Це як ото в людей іде кров у Страсну п’ятницю, чи щось таке?

— Так. Інколи впродовж Страсного тижня в людей, які глибоко вірять в божественність Христа, проявляються кровоточиві позначки на руках і ногах. Це було більш поширеним у середньовіччі, ніж тепер. У ті часи вважалося, що такі люди благословенні Богом. Я не пригадую, щоби католицька церква оголошувала якийсь з таких випадків безумовним дивом, що доволі тверезо з її боку. Стигмати не вельми відрізняються від деяких речей, що їх вміють робити йоги. Зараз ці речі стали більш зрозумілими, от і все. Люди, які розуміються на взаємодії між розумом і тілом, — я маю на увазі, які це вивчають, бо ніхто цього не розуміє, — вважають, що ми більшою мірою керуємо власними мимовільними реакціями, ніж про це звично було колись думати. Можна уповільнити темп власного серцебиття, якщо достатньо сконцентруватися подумки. Пришвидшити власний метаболізм. Або змусити себе кровоточити.

— Ти вважаєш, що Денні надумав собі оті синці на його шиї? Джеку, я просто не можу в таке повірити.

— Я можу повірити, що таке можливе, хоча й мені також це здається наразі малоймовірним. Що більш імоверно, це те, що він сам собі їх зробив.

— Сам собі?

— У минулому він уже було ранив себе, коли западав в оті свої «транси». Пам’ятаєш, тоді, за столом, під час вечері? Десь зо два роки тому, мені здається. Ми тоді були страшенно злі одне на одного. Ніхто майже не балакав. А потім, абсолютно зненацька, очі в нього закотились під лоба і він упав обличчям собі в тарілку. Потім на підлогу. Пам’ятаєш?

— Так, — сказала вона. — Звісно. Я тоді подумала, що в нього конвульсивний напад.

— Іншого разу ми були в парку, — сказав Джек. — Тільки я і Денні. У суботу. Він сидів на гойдалці, гойдався собі. І раптом звалився на землю. Немов підстрелений. Я підбіг, підняв його, і так само враз він прийшов до тями. Закліпав на мене очима і сказав: «Я собі забив животика. Скажи мамі, нехай позакриває вікна в спальні, якщо піде дощ». І того вечора полило, як той чорт.

— Так, але…

— І завжди він повертається додому із саднами, подряпаними ліктями. Гомілки в нього, наче він щойно вирвався з поля бою. А варто спитати в нього, звідки оце чи оте, він завжди каже: «Ох, та я просто грався», — та й по всьому.

— Джеку, всі діти забиваються і дряпаються. З маленькими хлопчиками це трапляється ледь не постійно, щойно вони навчаться ходити, і так до дванадцяти-тринадцятирічного віку.

— І я не маю сумнівів, що Денні отримує свою частку, — відгукнувся Джек. — Він хлопчик активний. Але я пам’ятаю той день у парку і той вечір за столом. І загадуюся, чи не є деякі з його синців і саден результатом того, що він просто беркицьнувся. Той доктор Едмондс казав, що з Денні саме так трапилося прямо в його кабінеті, Господи помилуй!

— Гаразд. Але ці синці — сліди від пальців. Я заприсягтися готова. Він не міг їх отримати через падіння.

— Він западає в транс, — сказав Джек. — Можливо, бачить щось, що колись було трапилося в тій кімнаті. Скажімо, бійку. Чи, може, самогубство. Люті емоції. Це зовсім не те, що дивитися кіно; він у надзвичайно навіюваному стані. Він просто посеред всього цього. Його підсвідомість, можливо, візуалізує те, що там відбувалося, у якийсь символічний спосіб… як знову ожилу мертву жінку, як зомбі, упиря, демона, вибирай сама, що тобі до вподоби.

— Від твоїх слів у мене мурашки по тілу, — пролепетала Венді.

— Та й у мене самого трохи. Я не психіатр, але схоже, що таким чином усе добре складається купи. Ходяча мертва жінка як символ померлих емоцій, мертвих життів, які ніяк не вгамуються, не підуть геть… але оскільки вона образ у його підсвідомості, вона також є й ним самим. У стані трансу свідомість Денні придушена. За нитки смикає фігура з підсвідомості. Тож Денні кладе руки собі на горло і…

— Стоп, — сказала вона. — Я уявила картину. І гадаю, що це ще жахливіше, аніж хтось невідомий, що скрадається по коридорах, Джеку. Від зайди можна втекти. Від себе втекти неможливо. Ти зараз говориш про шизофренію.

— Вельми обмеженого типу, — промовив він, проте дещо невпевнено. — І вельми специфічної природи. Оскільки він, як то нам здається, вміє читати думки, і оскільки, схоже, в нього дійсно час від часу трапляються провидницькі спалахи. Хоч як би не намагався, я не можу думати про це як про психічну хворобу. Між іншим, у всіх нас закладено шизоїдність. Я гадаю, коли Денні постаршає, він це переборе.

— Якщо ти правий, тоді це просто наш обов’язок вивезти його звідси. Що б там у нього не було, цей готель робить це ще гіршим.

— Я би так не сказав, — заперечив Джек. — Якби Денні робив так, як йому було наказано, насамперед він ніколи б не зайшов до того номера. І цього ніколи б не трапилося.

— Боже мій, Джеку! То ти вважаєш, що опинитися напівзадушеним це… доречне покарання за такого роду неслухняність?

— Ні… ні. Звісно ж, ні. Але…

— Жодних але, — обірвала вона, гнівно трусячи головою. — Правда та, що ми зараз вибудовуємо здогади. Ми не маємо жодного уявлення, коли він може завернути за ріг і потрапити в якусь оту… повітряну яму, в одночастинний фільм жахів чи що воно там іще[188]. Ми мусимо вивезти його звідси геть. — Вона стиха реготнула в темряві. — Наступним стане те, що ми самі почнемо щось таке бачити.

— Не кажи дурниць, — мовив він і в темряві кімнати побачив живоплотових левів, що скупчилися біля стежки, вже не фланкуючи її, а підстерігаючи на ній, тих голодних листопадових левів. Холодний піт виступив йому на лобі.

— То ти дійсно нічого там не бачив? — продовжувала розпитувати вона. — Я маю на увазі, коли піднявся туди, у той номер. Ти справді нічого там не побачив?

Леви пропали. Тепер він бачив пастельно-рожеву завісу з темною фігурою, що розлягалася поза нею. Ті зачинені двері. Те приглушене, поспішливе «гуп», а після нього звуки, що могли бути квапливими кроками. Жахливий, збоїстий стукіт його власного серця, поки він намагався впоратися з майстер-ключем.

— Нічого, — відповів він, і це було правдою. Він тоді був, як натягнута струна, не впевнений у тому, що відбувається. У нього не було жодної можливості ретельно поміркувати, щоби знайти адекватне пояснення появі тих синців на шиї в його сина. Він збіса сам тоді перебував у доволі навіюваному стані. Подеколи галюцинації можуть бути заразливими.

— А ти не передумав? Щодо снігохода, я маю на увазі.

Пальці його стиснулися в несподівано тверді кулаки,

(«Припини діставати мене!»)

притиснуті до стегон.

— Я сказав уже, що все зроблю, хіба не так? Отже, зроблю. А зараз — спати. Цей день був і довгим, і важким.

— Ще б пак, — погодилася вона. Почулося шарудіння ковдри, коли вона перевернулася до нього і поцілувала його в плече.

— Я кохаю тебе, Джеку.

— Я тебе теж кохаю, — промовив він, але то було лише пусте ворушіння губ. Пальці його так само залишалися стиснутими в кулаки. Вони вчувалися, наче камені, якими нібито закінчувалися його руки. На чолі в нього відчутно пульсувала жилка. Вона ні словом не прохопилася про те, що мусить статися з ними після того, як вони спустяться вниз, коли ця вечірка закінчиться. Жодним словом. Тільки Денні се, та Денні те, та, ой Джеку, мені так страшно. О так, вона жах як боїться сонмищ почвар у шафах і стрибких тіней, страшенно боїться. Але, крім них, є вдосталь реальних страхів. Коли вони спустяться вниз, у Сайдвіндер, вони прибудуть туди з шістдесятьма доларами і з одягом лише тим, що матимуть на собі. Навіть без машини. Навіть якби в Сайдвіндері був ломбард, якого там нема, їм нічого закласти, окрім дев’яностодоларової діамантової обручки Венді і транзисторного радіоприймача «Соні». Ломбардник міг би дати їм двадцять баксів. Людяний ломбардник. Там не буде ніякої роботи, навіть сезонної чи на неповний день, хіба що розчищати від снігу під’їзні алеї по три долари з двору. Ця картина: Джон Торренс, віком тридцять років, який одного разу був надрукований в «Ескваєрі» і плекав надії — зовсім небезпідставні надії, як він вірив, — стати протягом наступних десяти років одним із провідних американських письменників, з лопатою з сайдвіндерського «Вестерн Авто»[189] на плечі, дзвонить у двері… ця картина раптом постала перед ним набагато виразніше за левів живоплоту, і він ще міцніше стиснув кулаки, відчуваючи, як вгрузають нігті йому в долоні, вичавлюючи кров з містичних місячних серпиків. Джон Торренс, який стоїть у черзі, щоби поміняти свої шістдесят доларів на харчові талони; знову стоїть у черзі в Сайдвіндерській методистській церкві, щоб отримати пожертвувані речі та брудні погляди місцевих. Джон Торренс пояснює Елові, що вони просто мусили поїхати звідти на снігомобілі, мусили заглушити котел, мусили покинути «Оверлук» з усім його начинням, відкритим вандалам або крадіям, тому що, розумієш, Еле, attendez-vous[190], Еле, там, у ньому, є привиди і вони в’їлися до мого хлопчика. Прощавай, Еле. Думки про Розділ Четвертий, для Джона Торренса настає весна[191]. А потім що? Що потім? Вони, можливо, спромоглися б дістатися «фольксвагеном» до Західного узбережжя, припустив він. З новим бензонасосом це було б можливо. Якихось п’ятдесят миль на захід звідси, а далі вже все з гори, він міг би збіса мало не на самій нейтралці доплисти до Юти. А далі — сонячна Каліфорнія, край помаранчів і можливостей. Він, з його першорядною репутацією алкоголіка, людини, яка б’є учнів і полює на привидів, поза всякими сумнівами, зможе втілити там власні плани. Будь які, на свій смак. Майстер-підмітайло — прибирати в автобусах «Ґрейгаунд»[192]. Автомобільний бізнес — мити машини в гумовому костюмі. Кулінарне мистецтво, як варіант — мити посуд у якійсь харчевні. Або, якщо пощастить, більш відповідальний пост, як от заливати бензин на заправці. У такій роботі присутня навіть стимуляція інтелекту — відрахувати решту, виписати касовий чек. «Я можу дати вам двадцять п’ять годин на тиждень за мінімальну ставку». Отакими-от були важкі мотиви[193] того року, коли «Чудо-хліб» йшов по шістдесят центів за буханець[194].

Уже кров почала скрапувати з його долонь. Немов стигмати, о так. Він стиснув кулаки ще дужче, роз’ятрюючи себе болем. Дружина поряд з ним уже спала, а чом би й ні? Проблем більше не було. Він погодився відвезти її з Денні подалі від великого поганого страховиська, і проблеми зникли. «Тож, розумієш, Еле, я подумав, що найкращим, що можна було б зробити, це…

(її вбити»).

Ця думка виринула нізвідки, гола й неприкрашена. Прагнення зіштовхнути її з ліжка, голу, ошелешену, щойно лише почала прокидатися; стрибнути на неї, вхопитися за її шию, як за зелену гілку молодої осики, і душити, великі пальці на дихальному горлі, а решта стискають шию під потилицею, підсмикувати вгору її голову і гатити нею об дерев’яну підлогу, знову і знову, мостити, садити, гамселити, трощити. Ось тобі джітер і джайв, бейбі[195]. Трясись, трусися й калатайся. Він змусить її скуштувати ліків. До краплі. До останньої гіркої краплі.

Джек туманно усвідомлював притлумлений шум, що долинав звідкілясь з-поза меж його розпаленого, розбурханого внутрішнього світу. Він поглянув через кімнату і побачив, що Денні знову борсається, крутиться в своєму ліжечку, колошкаючи ковдри. Чувся неголосний, запертий у глибині його горла стогін. Щось за кошмар? Фіолетова жінка, давно померла, волочиться за ним по зміїстих готельних коридорах? Джек чомусь так не думав. Щось інше переслідувало Денні в його сновидінні. Щось іще гірше.

Прорвало гірку греблю його емоцій. Він виліз з ліжка і вирушив через кімнату до сина, відчуваючи нудоту і сором. Це за Денні він мусив думати, не за Венді, не за себе. Тільки за Денні. І не важливо, в яку форму він замісив факти, у глибині свого серця він знав, що Денні необхідно звідси вивезти. Він розправив на хлопчику ковдри, вкривши його ще й пледом, що лежав у ногах ліжка. Денні тепер уже знову затих. Джек торкнувся його сонного лоба

(«що за монстри розгулялися просто за цим начілком з кості?»)

і відчув, що той теплий, утім не надміру. І син знову мирно спить. Химерія.

Він повернувся назад до ліжка і спробував заснути. Сон його уникав.

Це було так несправедливо, що все обернулося таким чином, — схоже, невдача переслідує їх. Їм не вдалося скинути її собі з хвоста тим, що вони забралися аж сюди, нагору, врешті-решт. На той час, коли вони завтра після полудня прибудуть у Сайдвіндер, цей золотий шанс уже випарується — піде слідом за блакитним замшевим черевиком, як любив колись приказувати один його старий сусіда по кімнаті в гуртожитку[196]. Уявити лишень різницю, якщо вони не спустяться звідси вниз, якщо вони зможуть це якось перетерпіти. Його п’єсу буде закінчено. Тим чи іншим способом, але він прилаштує до неї якийсь фінал. Його непевність щодо власних персонажів могла б додати певного шарму неоднозначності оригінальному фіналу. Ймовірно, ця п’єса навіть принесла б йому якісь гроші, в цьому нема нічого неможливого. Та навіть без цього цілком можливо, що Ел зміг би переконати Стовінгтонську Раду знов узяти його на роботу. Звісно, він перебуватиме на випробувальному терміні, можливо аж три роки, але якщо він зуміє залишатися тверезим і продовжуватиме писати, йому, можливо, не доведеться цілих три роки залишатися в Стовінгтоні. Авжеж, раніше він не був у великому захваті від Стовінгтону, почувався пригніченим, живцем похованим, але то була незріла реакція. Більше того, як бодай хтось може отримувати задоволення від викладання, коли кожний другий чи третій день на тижні перші три уроки він проводить з похміллям, що розриває череп? Знову так не буде. Він зможе давати раду своїм функціональним обов’язкам набагато краще. Джек був у цьому впевнений.

Десь посеред цієї думки все почало кришитися і він відплив у сон. Остання думка доносилася йому вслід, ніби калатання якогось дзвона:

«Здавалося, що він зумів би знайти тут мир і спокій. Нарешті. Якби вони йому лишень дозволили».

Коли Джек прокинувся, він стояв у ванній номера двісті сімнадцять.

(«знову ходив уві сні — чому? — тут нема рацій, щоб їх розбивати»)

Світло у ванній було ввімкнуте, кімната в нього за спиною перебувала в темряві. Завісу навкруг пазуристолапої ванни було запнуто. Килимок на підлозі лежав брижуватий і вологий.

Його почав обіймати страх, але сама сновидна якість цього страху підказувала Джеку, що все діється не насправжки. Однак це не могло стримати переляку. Занадто багато речей в «Оверлуку» здавалися примарними, ніби в сновидіннях.

Він підступив до ванни, сам того не бажаючи, але неспроможний повернути навспак.

Він відсмикнув завісу.

У ванні лежав голий, майже невагомо завислий у воді Джордж Гетфілд, і ніж стирчав у його грудях. Вода навкруг нього бруднилась яскраво-рожевими плямами. Очі Джордж мав заплющені. Його пеніс плавав безвільно, мов водорість.

— Джордже, — почув Джек, як промовив його власний голос.

На це очі Джорджа вмент розчахнулися. Срібні, зовсім нелюдські очі. Руки Джорджа, риб’ячо-білі, знайшли вінця ванни, і він підтягнувся, прибравши сидячу позу. Ніж так і стирчав йому з грудей, ввігнаний рівновіддалено між сосками. Сама рана вже виглядала безгубою.

— Ви перевели таймер наперед, — сказав йому срібноокий Джордж.

— Ні, Джордже, я цього не…

— Я не заїкуватий.

Тепер Джордж уже стояв, так само вчепившись у нього тим своїм срібним нелюдським поглядом, але рот його розтягнувся в мертвій, фіглярській посмішці. Одну ногу він перекинув через порцеляновий борт ванни. Одною білою, поморщеною ступнею він уже сперся на підложний килимок.

— Спершу ви намагалися задавити мене, коли я їхав на велосипеді, а потім ви перевели наперед таймер, а потім ви намагалися зарізати мене на смерть ножем, але я все одно не заїкуватий.

Джордж насувався на нього, розчепіривши руки зі злегка скарлюченими пальцями. Він тхнув сирістю й цвіллю, як те листя, що його довго поливало дощем.

— То було заради твого ж блага, — сказав Джек, задкуючи. — Я перевів його наперед заради твого ж блага. Більше того, я між іншим дізнався, що ти зшахраював у своєму випускному творі.

— Я не шахрай… і не заїкуватий.

Руки Джорджа торкнулися його горла.

Джек розвернувся і кинувся навтьоки, він побіг з тією пливкою, невагомою повільністю, що є звичайною для сновидінь.

— Ти шахрай! Ти нашахраював! — скрикнув він у жаху й люті, перетинаючи затемнену спальню/вітальню. — Я доведу це!

Руки Джорджа знову сягнули його шиї. Джекове серце спухало страхом, аж він уже був переконаний, що воно ось-ось вибухне. А тоді, нарешті, його пальці обхопили дверну ручку, вона обернулася під його рукою, і він смикнув двері, розчинивши їх навстіж. Він вискочив звідти, проте не в коридор другого поверху, а в підвал, у ту кімнату, що поза аркою. Горіла оплетена павутинням лампа. Під нею геометричною скостенілістю стояв його складаний стілець. А повсюди навкруги височіли мініатюрні гірські хребти з коробок і ящиків і перев’язаних пачок рахунків і накладних і бозна чого ще. Крізь нього прорвалось полегшення.

— Я його знайду! — почув він власний крик. Він ухопив відсирілу, плісняву картонну коробку; та розвалилася просто в нього в руках, розсипаючи водоспад пожовклих тонких папірців. — Воно десь тут! Я його знайду! Він різко занурив руки глибоко в купу паперів і витяг їх звідти — тримаючи в одній руці сухе паперове осине гніздо, а в іншій таймер. Таймер цокотів. Від його задньої стінки тягся електричний дріт, до іншого кінця якого було причеплено в’язку динамітних набоїв. — Ось воно! — заволав він. — Ось воно, тримай!

Його полегшення стало абсолютно тріумфальним. Він досяг більшого, ніж просто втекти від Джорджа; він переміг. З цими чудодійними речами у нього в руках Джордж ніколи більше його не торкнеться. Джордж втікатиме нажаханий.

Він почав розвертатися, щоби протистояти Джорджу, і в цю ж мить пальці Джорджа вхопили його за горло, стиснули, перекрили йому повітря і після одного, фінального, запізнілого «хап» цілком припинили його дихання.

— Я не заїкуватий, — прошепотів Джордж у нього з-за спини.

Джек упустив осине гніздо, і звідти скаженою жовто-коричневою хвилею метнулися оси. Легені його палали вогнем. Джеків тремкий погляд упав на таймер, і відчуття тріумфу повернулося, разом зі зростаючою хвилею праведного гніву. Замість бути приєднаним до динаміту, дріт тягся до золотої головки міцної чорної палиці, такої, як та, з якою ходив його батько після дорожньої пригоди з молочним фургоном.

Він ухопив палицю, і дріт відпав. Палиця вчувалася важкою і цілком йому по руці. Він махнув нею назад собі через плече. Злітаючи вгору, вона чиркнула об дріт, з якого звисала лампочка, і світло почало колихатися вперед-назад, змусивши монструозно скакати по підлозі і стінах склепінчасті тіні. Опустившись, палиця вдарила щось набагато твердіше. Джордж закричав. Хватка на горлі Джека послабшала.

Він вирвався з хватки Джорджа і крутнувся. Джордж укляк на колінах, з похиленою головою, обхопивши себе руками за тім’я. Кров ринула йому крізь пальці.

— Прошу, — боязко прошепотів Джордж. — Не треба, містере Торренс.

— От тепер буде тобі кара, ти отримаєш свої ліки, — загримів Джек. — Їй-богу, зараз же. До краплі. Мале щеня. Мале нікчемне цуценя. Їй-богу, зараз же, просто тепер. До краплі. До останньої чортової краплини!

Над ним іще хилиталося світло, і тіні танцювали і спурхували, коли він почав вимахувати палицею, опускаючи її знову і знову, рука його піднімалась і падала, наче якийсь механізм. Розчепилися й відпали геть Джорджеві скривавлені пальці, що прикривали йому голову, і Джек опускав палицю знову і знову, і на шию, і на плечі, і на спину, і на руки. Ось тільки та палиця була вже не зовсім палицею; вона нібито стала дерев’яним молотком з чимось на кшталт яскраво-смугастого держака. Молотком з м’якшим і твердішим кінцями головки. На його робочому кінці вже запеклася кров, там прилипло волосся. А глухий, в’язкий звук ударів молотка в плоть перемінився на грімке гупання, що розлягалося луною, реверберувало. Його власний голос набув такої ж якості, став лунким, знеособленим. Парадоксально, але в той самий час він зазвучав слабше, невтямніше, ображеніше… так, ніби Джек був п’яний.

Уклякла на колінах постать повільно підняла голову, немов у мольбі. Обличчя там, власне, вже не було, лише кривава маска, крізь яку прозирали очі. Він підняв молоток для фінального свистячого удару і вже гатив ним униз, коли побачив, що благаюче обличчя під ним належить не Джорджу, але Денні. То було обличчя його сина.

— Татуню…

І тут молоток врізався, куди був мусив, поціливши Денні просто межи очі, замкнувши їх навіки. І, здалося, щось десь посміюється…

(«!Ні!»)

Він виринув з цього, стоячи голим над ліжком Денні, руки в нього були порожніми, тіло його блищало від поту. Його фінальний крик прозвучав тільки в нього в голові. Він озвучив його знову, цього разу пошепки.

— Ні. Ні, Денні. Ніколи.

Він повертався до свого ліжка на ногах, що перетворилися на гумові. Венді міцно спала. Годинник на нічному столику показував за чверть п’яту. Він пролежав без сну до сьомої, коли почав крутитися, прокидаючись, Денні. Тоді він спустив ноги з краю ліжка і почав одягатися. Уже був час спускатися вниз і перевіряти котел.

Розділ тридцять третій Снігохід

Десь після півночі, коли всі вони неспокійно спали, сніг (уже після того, як навалив свіжих вісім дюймів на старий наст) припинився. І тепер, коли розійшлися й відметені геть свіжим вітром хмари, Джек стояв у курному зливку сонячного світла, що косо прозирало крізь брудне віконце у східній стіні реманентного складу.

Тутешнє приміщення було завдовжки, як товарний вагон, і приблизно таким же заввишки. Тут пахло мастилом, гасом, бензином, а ще — такий легесенький ностальгійний запах — духмяною травою. Чотири потужних газонокосарки, немов солдати перед парадом, вишикувалися під південною стіною — дві з них, їздового типу, виглядали, як невеличкі трактори. Ліворуч від них містилися бури для свердління ям під стовпи, півкруглі лопати для упорядження трав’яного покриття на гольф-майданчику, ланцюгова мотопила, садові електричні ножиці та тонка довга сталева щогла з червоним прапорцем на вершечку. «Кедді, принесеш мій м’ячик швидше, ніж за десять секунд, і тут на тебе чекатиме четвертак». — «Так, сер»[197].

До східної стіни, куди найдужче било ранкове сонце, поставлені один поверх іншого на кшталт якогось п’яного карткового будиночка, тулилися тенісні столи. Сітки з них було знято, вони звисали з полиці вгорі. У кутку виднілася купка шайб для шафлборду[198] і комплект для роуку — зв’язані докупи дротом ворітця, яскравих кольорів кулі в чомусь схожому на картонку для яєць («дивних квочок ви тримаєте тут, містере Ватсон»… «Атож, та ось ви ще побачите отих звірів там, унизу, на передній галявині, ха-ха»), і молотки, два набори, у своїх стійках.

Він рушив туди, переступаючи через старий восьмикомірковий акумулятор (який, поза всякими сумнівами, колись був сидів під капотом готельного пікапа), акумуляторний зарядний пристрій та пару з’єднувальних кабелів «Джей Сі Пенні»[199] між ними. З передньої стійки він висмикнув один з молотків і підніс собі до обличчя, немов лицар, що перед битвою салютує своєму королю.

Знову впливли до голови уривки з його сновидіння (воно вже геть переплуталося й вицвітало), щось там про Джорджа Гетфілда і кийок його батька, утім, достатньо, щоби Джекові відчути неспокій і, що доволі абсурдно, дрібку вини через те, що він зараз тримає в руці якийсь зужитий, банальний, звичайнісінький молоток для роуку. Не те щоб роук був зараз аж такою звичайною грою; тепер значно популярнішим є його сучасніший кузен крокет… та на додаток ще й дитяча версія цієї гри. А проте роук… він мусів бути і справді чудовою грою. Джек уже був знайшов у підвалі запліснявілу книжечку правил, надруковану якогось року на початку двадцятих, коли в «Оверлуку» проводився Північноамериканський чемпіонат з роуку. Чудова гра.

(шиза)

Він дещо спохмурнів, потім усміхнувся. Так, а таки дійсно, доволі шизоїдна гра. Сам молоток це ідеально демонструє. М’який кінець і твердий кінець. Гра маневру й прицільності, а також гра брутальної ударної сили.

Він махнув молотком у повітрі… шшшууух. І стиха посміхнувся тому, який потужний свистячий той видав звук. Потім поставив його назад у стійку і повернувся ліворуч. Побачене там змусило його знову нахмуритись.

Снігохід стояв майже посередині складу, майже зовсім новенький, але Джека зовсім не втішав його зовнішній вигляд. «Бомбардир Скі-Ду» було написано збоку на капоті двигуна вигнутими назад чорними літерами, що напевне мусили наголошувати на швидкості цієї машини[200]. Вистромлені наперед лижі також були чорними. По обох боках капота йшли чорні канти, які на спортивних машинах називають гоночними лампасами. Але загалом його було пофарбовано в яскравий, потішно жовтий колір, і саме це Джеку в ньому не подобалося. Застиглий у власному сніп’ї вранішнього сонячного світла, з жовтим тілом і чорними кантами, з чорними лижами й відкритою, оббитою чорним кабіною, він скидався на якусь монструозну механізовану осу. На ходу він і звучав, либонь, схоже на неї. Гудів і дзижчав, готовий ужалити. А втім, який іще вигляд він міг би мати, врешті-решт? Принаймні, він не вдавав з себе щось інше. Бо після того, як він зробить свою роботу, їм стане вельми боляче. Усім їм. Навесні родині Торренсів болітиме так сильно, що те, що наробили оті оси руці Денні, здаватиметься материнськими поцілунками.

Джек витяг із задньої кишені хустинку, витер собі губи і підійшов до цього «Скі-Ду». Ставши над снігоходом, тепер уже глибоко спохмурнілий, він запхав носовичок назад до кишені і дивився. Надворі раптовий порив вітру врізався в реманентний склад, змусивши його похитнутися, заскрипіти. Джек визирнув у віконце і побачив, що той подмух поніс у бік загубленого в каламуті заднього фасаду готелю цілу пелену іскристих сніжних кристалів, підкидаючи їх вихорами високо у невблаганне синє небо.

Вітер вщух, і Джек знову взявся роздивлятися на машину. Безперечно, вона викликала огиду. Мало не очікуєш побачити, що ззаду в неї стирчатиме довге, проворне жало. Йому й раніше завжди не подобалися ці чортові снігомобілі. Вони трощать храмову тишу зими на мільйон деренчливих уламків. Вони лякають птахів і звірів. Вони залишають по собі величезні отруйні хмари, що клубочаться синім бензиновим димом… кахи-кахи, задушує, дайте дихати. Ймовірно, вони — це остання, завершальна в епосі викопного палива гротескна іграшка, яку дарують десятиліткам на Різдво.

Йому згадалася газетна стаття, яку він читав ще у Стовінгтоні, історія, що трапилася десь у штаті Мейн. Хлопець на снігоході мчить, мов ошпарений, навмання по дорозі, якою ніколи раніше не їздив, зі швидкістю далебі більшою за тридцять миль на годину[201]. Ніч. Фара у нього вимкнута. Посередині важкого ланцюга, натягнутого між двома стовпами, там висіла табличка з написом ПРОЇЗД ЗАБОРОНЕНО. Найімовірніше, хлопець її просто не побачив, писалося у тій статті. Напевне, місяць сховавсь за хмарою. Ланцюгом йому відірвало голову. Читаючи тоді статтю, Джек майже радів, і зараз, коли він дивився вниз на цю машину, те почуття в ньому відновилося.

(Якби наразі не йшлося про Денні, я з величезним задоволенням вхопив би один з отих молотків, відкрив капот і просто гатив би, допоки)

Він дозволив вийти з себе застояному повітрю довгим, повільним зітханням. Венді права. Хай там що буде, хоч чорторий, хоч пекло, хоч черга за благодійною допомогою, але Венді права. Забити цю машину на смерть було б верхом дурості, не важить, наскільки приємну перспективу така дурість могла би створити. Це було б майже рівнозначним забиттю на смерть його власного сина.

— Блядський луддит, — вголос промовив він.

Зайшовши ззаду машини, Джек відкрутив кришку бензобака. На одній з полиць, що йшли на рівні його грудей по периметру стін, він знайшов вимірний щуп і засунув його досередини. Мокрою виявилася остання восьмушка дюйма[202]. Небагато, але достатньо, щоби перевірити, чи заведеться ця чортова тарадайка. Пізніше він зможе сточити паливо з «фолькса» й готельного пікапа.

Закрутивши кришку бака, він відкрив капот. Ні акумулятора, ні свічок. Він знову підійшов до полиці і почав ритися вздовж неї, відштовхуючи врізнобіч викрутки і розвідні ключі, знятий з якоїсь старої газонокосарки однокамерний карбюратор, пластмасові коробочки з різноманітних розмірів шурупами, цвяхами і болтами. Полиця була вкрита щільним темним шаром старого мастила і налиплого до нього впродовж багатьох років пилу, що скидався на хутро. Йому було бридко її торкатися.

Він знайшов маленьку, замаслюжену коробочку з лаконічним написом олівцем: Скід. Він струснув коробочку, і всередині неї щось торохнуло. Свічки запалювання. Одну з них він підніс проти світла, намагаючись визначити зазор без того, щоби нишпорити у пошуках інструмента для його вимірювання. Та ну його нахер, подумав він ображено і кинув свічку назад до коробочки. Якщо зазор негодящий, це збіса кінчене паскудство. Сутужна, курва, цицька.

Поодаль, біля дверей стояв стілець. Джек підтяг його, сів, встановив чотири свічки запалювання, а потім вдяг на кожну маленький гумовий ковпачок. Зробивши це, він дозволив своїм пальцям швиденько погратися з магнето. Люди сміялися, коли я сідав до піаніно[203].

Знову до полиць. Цього разу тим бажаним, чого він не міг знайти, був маленький акумулятор. Три-або чотирикамерний. Там були торцеві ключі, ящик зі свердлами та долотами, мішки з добривами для моріжка та «Вігоро»[204] для квітників, але акумулятора для снігохода не було. Це його анітрішечки не стурбувало. Фактично, йому полегшало на душі. «Капітане, я зробив усе, що від мені залежало, але до кінця впоратися не зміг». — «Усе гаразд, синку. Я рекомендуватиму тебе до нагородження Срібною Зіркою і Пурпуровим Снігомобілем[205]. Ти робиш честь своєму полку». — «Дякую, сер. Я старався».

Порпаючись на останніх двох-трьох футах полиці, Джек почав прискорено насвистувати «Долину Червоної ріки»[206]. Ноти вилітали маленькими білими клубками пари. Він уже зробив повне коло по складу, потрібної речі там не було. Може, хтось її поцупив. Може, сам Ватсон. Джек голосно розсміявся. Старовинна традиція офісних несунів. Кілька скріпок, пара пачок паперу, ніхто не помітить пропажі оцієї скатертини або цього куверта «Королівське золото»… а як щодо отого гарнюсінького акумулятора від снігохода? Так, ця річ може згодитися. Вкинемо її до мішка. Злочини білих комірців, бейбі. У кожного липкі пальці. Дітьми ми таке називали «знижками, схованими за пазухою».

Він вирушив назад і, проходячи повз снігохід, дав йому в борт щирого копняка. Ну, от і по всьому. Залишається лише сказати Венді, вибач бейбі, але…

Там, у кутку біля дверей, лежить якась коробка. Той стілець був стояв просто над нею. На ній олівцем написано так само коротко: Скід.

Він дивився на цю коробку, і посмішка всихала на його губах. Погляньте, сер, а ось і кавалерія[207]. Схоже, що ваші димові сигнали подіяли врешті-решт.

Це несправедливо.

Чорти забирай, це просто несправедливо.

Щось — жереб, доля, провидіння — намагалося його врятувати. Якийсь інший жереб, білий жереб. Але в останній момент втрутився старий поганий жереб Джека Торренса. Карти тієї ж паскудної масті ще не закінчилися.

Обурення зловісною сірою хвилею підступило до горла. Пальці його знову стислися в кулаки.

(Несправедливо, чорти забирай, несправедливо!)

Чому він у ту мить не подивився кудись деінде? Будь-куди! Чому в нього не смикнулась шия, не засвербіло в носі, чому він не моргнув? Бодай щось з цих дрібних пригод. І він би ніколи її не помітив.

Авжеж, саме так і сталося. От і все. Це була просто галюцинація, не відрізнити від того, що сталося вчора проти готельного номера на другому поверсі або з тим чортовим звіринцем живоплотів. Якась одномоментна заморока, от і все. Дивовижно, мені здалося, ніби я побачив акумулятор снігохода в тому кутку. А тепер там ніц нема. «Я гадаю, виснаження після бою, сер. Вибачте». — «Тримай хвіст пістолетом, синку. Рано чи пізно таке трапляється з усіма нами».

Джек так сильно смикнув, відчиняючи двері, що ледь не зірвав їх з завіс, і затягнув досередини свої снігоступи. Вони були щільно обліплені снігом, і він так сильно ляскав ними об підлогу, що аж здійнялася курява. Він вставив ліву ступню в лівий снігоступ… і застиг.

Денні надворі, біля молочарської платформи. Схоже, намагається зробити сніговика. Шансів небагато; сніг занадто холодний, щоб ліпитися купи. Та цей закутаний хлопчик — лише цяточка серед іскристого ранку, на блискучому снігу під блискучим небом — докладав щирих зусиль. У шапці, одягненій задом-наперед на манер Карлтона Фіска[208].

(«Про що, не дай Господи, ти оце був думав?»)

Відповідь надійшла без затримки.

(«Про себе. Я думав про себе»).

Раптом йому згадалося, як він цієї ночі лежав у ліжку, лежав і зненацька вловив себе на тому, що обмірковує вбивство власної дружини.

У ту мить йому, укляклому тут на колінах, усе стало ясно. Це не лише Денні пороблено «Оверлуком». Готель і йому також пороблює. І це не Денні слабка ланка, а він сам. Це він уразливий, той, кого можна нагнути й викручувати, аж поки щось не лусне.

(аж поки я не здамся і засну… а коли я так зроблю, якщо я так зроблю)

Він подивився вгору на ряди вікон і, хоча сонце, відбиваючись у їхніх багатошибкових площинах, розкидало майже засліпливе сяйво, усе одно дивився. Джек уперше звернув увагу на те, як дуже вони скидаються на очі. Вони відбивали сонце, а власну темряву тримали всередині. І не на Денні дивилися вони. Дивилися вони на нього.

У ті кілька секунд він зрозумів усе. Згадалася одна чорно-біла картинка, яку він бачив ще хлопчиком на уроці Закону Божого. Черниця поставила її перед ними на пюпітрі й назвала це чудом Господнім. Весь клас тупо дивився на неї, не бачачи нічого, окрім безладної мішанки білого й чорного, безглуздої і безформної. А тоді хтось із дітей у третьому ряді скрикнув: «Це ж Ісус!» — і той хлопчик пішов додому з новеньким Євангелієм, а також із календарем, бо він був першим. Решта вдивлялися ще дужче, і Джекі Торренс разом з усіма. Одне по одному діти видавали подібний зойк, а одна дівчинка, запавши мало не в екстаз, пронизливо закричала: «Я бачу Його! Я бачу Його!» Її також було винагороджено Євангелієм. Врешті-решт уже всі серед тієї мішанки чорного й білого побачили лик Ісуса, окрім Джекі. Він вдивлявся з усіх своїх сил, уже зляканий, почасти цинічно думаючи, що всі решта просто прикидаються, аби підлеститися до сестри Беатриси, почасти потайки переконаний, що він нічого не бачить, бо Бог вирішив, що він найгірший грішник у всьому класі.

— Невже ти нічого не бачиш, Джекі? — своїм печальним, солодкавим манером запитала в нього сестра Беатриса. «Цицьки я ваші бачу», — подумав він у жорстокому відчаї. Він почав мотати головою, а потім, вдаючи фальшивий захват, промовив:

— Так, я бачу! Вау! Там дійсно Ісус!

І всі в класі засміялися й зааплодували йому, від чого він відчув себе переможним, засоромленим і переляканим. Пізніше, коли всі, штовхаючись, наввипередки рвонули з цокольного приміщення церкви на вулицю, він затримався на місці, роздивляючись безсенсову чорно-білу мазанину, яку сестра Беатриса залишила на пюпітрі. Він ненавидів цю картинку. Всі вони, як і він, прикидалися, навіть сама сестра. Велике ошуканство, ось що це було.

— Лайно-вогонь, пекельні муки, — прошепотів він собі під ніс, а коли вже відвертався, щоби йти звідти, краєчком ока він побачив Ісуса, печального і мудрого. Він розвернувся назад, з серцем, застряглим у горлі. Усе раптом вскочило на свої місця, і Джекі вирячився на картинку з боязким зачудуванням, неспроможний повірити, як це він її не бачив. Ось очі, ось тінь зигзагом через змучене чоло, ось тонкий ніс, ось жалісливі губи. Дивиться на Джекі Торренса. Те, що було щойно безсенсовою мішанкою, зненацька перетворилося на різку чорно-білу гравюру з ликом Господа Нашого Христа. Боязке здивування стало жахом. Він лаявся перед образом Ісуса. Він буде проклятим. Він опиниться в пеклі разом із грішниками. Цей лик Ісуса був на цій картинці весь час. Весь час.

І зараз, укляклий на осонні, дивлячись на свого сина, як той грається в тіні готелю, він зрозумів, що все це правда. Цей готель воліє запопасти Денні, можливо, й їх усіх, але найперше Денні. Живоплоти рухалися насправді. У двісті сімнадцятому номері мертва жінка, жінка, яка, либонь, є просто привидом і нешкідлива за більшості обставин, але ця сама жінка наразі становить дієву небезпеку. Її, немов якусь злонамірену заводну іграшку, було накручено й запущено в роботу власним розумом Денні… і його розумом. Чи, бува, не Ватсон розповідав йому про якогось чоловіка, котрий одного дня раптом помер від інсульту просто на роук-корті? Чи то Уллман розповідав? Неважливо. На третьому поверсі колись сталося вбивство. Хтозна скільки було давніх скандалів, самогубств, природних смертей? Скільки ще вбивств? Чи никає десь у західному крилі Ґрейді зі своєю сокирою, просто чекаючи, щоб Денні його завів, і отже, він зможе знову вигулькнути з-за дверей?

Те набрякле кільце з синців навкруг шиї Денні.

Ті мерехтливі, напіввидимі пляшки в порожньому барі.

Те радіо.

Ті сновидіння.

Той альбом, який він знайшов у підвалі.

(«Медоку, ти тут чи ні? Знову блукалось мені уві сні…»)

Він різко підхопився, пожбуривши снігоступи знову за двері. Його всього трусило. Він затріснув двері і підняв коробку з акумулятором. Вона вислизнула йому з тремтячих пальців

(о боже а якщо я його розбив)

і гепнулася, перекинувшись на бік. Він розвів картонні клапани і висмикнув акумулятор з коробки, байдужий до кислоти, яка може протікати крізь корпус акумулятора, якщо той тріснув. Але той був цілим. З його губ злетіло коротке зітхання.

Бережно тримаючи, Джек поніс його до «Скі-Ду» і поставив на платформу перед двигуном. На одній з полиць він знайшов маленький розвідний ключ і швидко, без жодних завад, під’єднав до нього кабелі. Акумулятор виявився живим; зарядник до нього застосовувати не було потреби. Коли він вставляв у відповідне гніздо плюсовий кабель, тріснув електричний розряд і трішки запахло озоном. Роботу зроблено, він відступив, нервово витираючи долоні собі об вилинялу джинсову куртку. Ну от. Він мусить працювати. Нема причин, чому б ні. Жодних причин, окрім того, що це частина «Оверлука», а «Оверлук» дійсно не бажає випускати їх звідси. Зовсім не бажає. Цей «Оверлук» лишень щойно був розпочав свої пекельні розваги. Тут тобі є маленький хлопчик, щоби його жахати, є чоловік і його жінка, щоб нацьковувати їх одне проти одного, і якщо готель правильно розіграє свої карти, вони шугатимуть його коридорами, наче безплотні тіні в якомусь з романів Ширлі Джексон, хай що там тинялося в будинку на пагорбі на самоті, але в «Оверлуку» ти самотнім не будеш, о ні, тут є чимала компанія[209]. Але ж дійсно нема причин, щоби снігоходу не завестися. Звісно, окрім

(Окрім того що йому, як і перше, насправді не хочеться від’їздити)

так, окрім цієї причини.

Джек стояв і дивився на «Скі-Ду», і дихання виривалося з нього маленькими морозними клубочками. Йому хотілося, щоби все залишилося таким, як було. Коли він сюди прийшов, він не мав сумнівів. Тоді він розумів, що спуститися донизу було б неправильним рішенням. Венді боялася всього лише страшидла, викликаного самим істеричним маленьким хлопчиком. Тепер же він раптом зміг поставити себе на її місце. Це було, як у його п’єсі, у тій його триклятій п’єсі. Він більше не знав, на чиєму він боці або яким чином мусять розвиватись події. Щойно ти побачив лик Бога в тій чорно-білій мазанині, тут тобі й край — ти ніколи більше не зможеш його не бачити. Дехто може сміятися й казати, що це ніщо, всього лиш брудні узори без сенсу, дайте мені якусь безсумнівну, написану за всіма правилами роботу доброго старого Майстра, але ти завжди бачитимеш, що звідти на тебе дивиться лик Господа Нашого Христа. Ти колись побачив його через один спалах осягнення, свідомість і підсвідомість злилися разом в той один бентежний момент прозріння. Ти завжди його бачитимеш. Ти збіса приречений завжди його бачити

(«знову блукалось мені уві сні…»)

Та все було гаразд, поки він не побачив Денні, як той грається в снігу. Це провина Денні. У всьому тут винен Денні. Це він має оте сяйво, чи що воно там не є. Та це не сяйво, це прокляття. Якби він і Венді були тут тільки вдвох, вони цілком приємно провели б цю зиму. Ані турбот, ні мороки.

(Не бажаєш виїжджати? Не можеш?)

«Оверлук» не хотів, щоби вони їхали, і він також не хотів, щоби бодай хтось звідси поїхав. Навіть Денні. Може, він тепер уже пов’язаний з ним. Можливо, «Оверлук», цей великий і великомовний Семюел Джонсон вибрав його на роль власного Бозвела[210]. Кажете, новий доглядач пише? Дуже добре, наймаємо його. Настав час нам висловитися. Проте спершу нам треба позбавитися цієї жінки і його шмаркатого синка. Ми не бажаємо, щоби його відволікали. Ми не…

Він стояв біля кабіни снігохода, в нього знову починала боліти голова. До чого все зійшлося? Їхати чи залишатися. Дуже просто. Нелукава простота. Чи ми мусимо їхати, чи мусимо залишитися?

«Якщо ми поїдемо, скільки мине часу, поки ти знайдеш там, у Сайдвіндері, якусь місцеву поїльню? — запитав чийсь голос усередині нього. — Темну нору з паскудним кольоровим телевізором, перед яким цілими днями стирчать неголені безробітні чоловіки, дивлячись ігрові шоу? Де в чоловічій вбиральні смердить двотисячолітньою сечею і в унітазі завжди кисне промоклий недопалок «Кемела»? Де пиво по тридцять центів за склянку і ти посипаєш її вінця сіллю, а джукбокс заряджений сімдесятьма древніми кантрі-хітами? Скільки мине часу?»

О, Боже, йому стало так страшно, що це займе зовсім небагато часу.

— Я не можу виграти, — промовив він, і то дуже тихо. Саме так. Це все одно, що намагатися викладати пасьянс без одного туза в колоді.

Зненацька він нахилився над моторним відсіком «Скі-Ду» і висмикнув магнето. Воно піддалося з нудотною легкістю. Якусь мить він дивився на нього, а потім пішов до задніх дверей реманентного складу і відчинив їх.

Звідси ніщо не затуляло вид на гори, картинно красиві в променисто яскравому світлі ранку. Незаймане снігове поле здіймалося вгору до перших сосон, приблизно на милю звідси. Він пожбурив магнето якомога подалі у сніг. Воно полетіло набагато далі, ніж мусило б. На місці його падіння спурхнула хмарка снігу. Легкий вітерець відніс снігові гранули вбік, на нове місце упокоєння. Розсіюйся там, я кажу. Нема там на що дивитися. Усе скінчено. Розсіюйся.

Він почувався умиротвореним.

Він ще довго стояв в одвірку, дихаючи добрим гірським повітрям, а потім міцно зачинив ці двері й рушив назад, вийшов через інші, щоби сказати Венді, що вони залишаються. По дорозі він затримався і покидався сніжками з Денні.

Розділ тридцять четвертий Живоплоти

Уже було двадцять дев’яте листопада, третій день після Дня подяки. Останній тиждень був гарним, а святкова вечеря найкращою, яку бодай-колись мала на День подяки їхня родина. Венді чудово засмажила індичку Діка Хеллорана, але вони встигли наїстися як не луснути, тож навіть зблизька не підступились до зруйнування святкової птиці. Джек простогнав, що їм доведеться до кінця зими їсти цю індичку — індичка з вершками, індичка у сендвічах, індичка з локшиною, індичка з сюрпризом.

— Ні, заперечила йому Венді, злегка усміхаючись. — Тільки до Різдва. Тоді в нас буде каплун.

Джек з Денні простогнали разом.

Ті синці, що були на шиї у Денні, вже зійшли, а з ними, здавалось, розвіялися і їхні страхи. Пополудні в День подяки Венді покатала Денні навкруги на санчатах, поки Джек працював над своєю п’єсою, що тепер уже була майже доробленою.

— Тобі все ще лячно, доку? — спитала вона, не знаючи, яким чином поставити це запитання менш прямолінійно.

— Так, — просто відповів він. — Але тепер я тримаюся в безпечних місцях.

— Твій тато каже, що рано чи пізно лісові рейнджери здивуються, чому ми не виходимо на зв’язок по ГЧ-радіо. Вони приїдуть подивитися, чи не трапилося чогось поганого. Тоді ми зможемо спуститися вниз. Ти і я. А татові дамо можливість доробити тут зиму. Він має на це важливі причини. У певному сенсі, доку… я знаю, тобі це важкувато зрозуміти… ми опинилися тут у глухому куті.

— Так, — дипломатично відповів він.

Пополудні цього осяйного дня батьки були нагорі, і Денні розумів, що вони там кохалися. Зараз вони дрімали. Він знав, що вони почувались щасливими. Його матері все ще було трохи лячно, а от настрій батька був дивним. Було таке відчуття, ніби він зробив щось дуже важке, і зробив це правильно. Але Денні не вдавалося розібратися, чим саме було оте щось. Батько стеріг ту річ ретельно, навіть у власній голові. Як таке можливе, дивувався Денні, радіти зробленому тобою і водночас так цього соромитися, що намагатися про нього не думати? Його бентежило це питання. Він не думав, що таке можливе… в нормальному розумі. Найнаполегливіші промацування ним батька давали йому тільки тьмяну картинку, як щось, схоже на восьминога, вихором злітає в невблаганне синє небо. І в обох випадках, коли він достатньо сильно зосереджувався, щоби цього дістатися, тато раптом починав дивитися на нього пронизливо й лячно, ніби він розумів, що зараз робить Денні.

Зараз Денні був у фойє, готуючись вийти надвір. Він часто виходив гуляти, беручи з собою санки або надягаючи снігоступи. Йому подобалося вибиратися з готелю. Коли він перебував надворі, на сонячному світлі, здавалося, ніби якийсь тягар спадає йому з плечей.

Він підтягнув стілець і, ставши на нього, дістав з шафи в бальній залі свою парку й утеплений комбінезон, а потім, сівши на стілець, їх одягнув. Чобітки стояли в ящику для взуття, він взув їх, а коли шнурував і зав’язував сирицеві поворозки акуратними бабусиними вузлами, від зосередження в нього аж язик висунувся і стирчав у кутку рота. Натягнувши рукавиці і лижварську маску, Денні був готовий.

Через кухню він попростував до задніх дверей, але там завагався. Йому вже набридло гратися на задвір’ї, а ще о цій порі дня на ту місцину падатиме тінь готелю. Йому не подобалося перебувати навіть у тіні «Оверлука». Він вирішив, що начепить натомість снігоступи і спуститься на ігровий майданчик. Дік Хеллоран казав йому, щоби він тримався подалі від топіарію, але згадка про живоплотових тварин його не вельми стурбувала. Зараз вони поховані під сніговими заметами, нічого явного, тільки невиразна кучугура, що була головою кроля і лев’ячими хвостами. Манячачи отаким чином зі снігу, ці хвости виглядали більш абсурдними, аніж лячними.

Денні відчинив задні двері й забрав з молочарської платформи свої снігоступи. За п’ять хвилин він уже підв’язував їх собі до стіп на передньому ґанку. Тато був казав йому, що в нього (у Денні) є схильність до користання снігоступами — ледача, човгаюча хода, вивертання щиколотки, завдяки чому сніговий пил струшується з плетених підошов якраз перед тим, як нозі ступити знов, — усе, що йому залишається, це напрацювати собі м’язи на стегнах, гомілках і щиколотках. Денні виявив, що щиколотки в нього втомлюються найшвидше. Ходіння на снігоступах було майже таким само важким для щиколоток, як катання на ковзанах, бо тут ти мусив повсякчас очищати плетінки. Щоб дати щиколоткам відпочинок, ти мусив кожні хвилин п’ять зупинятися з розставленими ногами і щоб снігоступи пласко впиралися в сніг.

Але на шляху до ігрового майданчика йому не доведеться відпочивати, бо там усю дорогу вниз. Менш ніж за десять хвилин по тому, подолавши сходження і спуск з монструозної снігової дюни, яку намело на передній ґанок «Оверлука», Денні вже стояв на ігровому майданчику, поклавши долоню в рукавиці на дитячу гірку. Він навіть не захекався.

Під глибоким снігом ігровий майданчик мав вигляд набагато кращий, аніж протягом всієї осені. Він скидався на скульптури в якійсь казковій країні. У дивних позиціях застигли схоплені морозом ланцюги гойдалки, сидіння гойдалок для великих дітей спочивали просто на поверхні снігу. Гімнастичні джунглі перетворилися на льодову печеру, яку охороняли скрапуючі ікла бурульок. Тільки димарі іграшкового «Оверлука» стирчали понад снігом

(хотілося б, аби й інший завалило так само, тільки щоби нас у ньому не було)

та верхівки бетонних труб видавалися в двох місцях, наче ескімоські іглу[211]. Денні добрів туди, присів навпочіпки і почав рити. Невдовзі перед ним відкрилася темна паща одного з них і він прослизнув у холодний тунель. У своїй уяві він був Патриком Макґуханом, секретним агентом (вони двічі дивилися повтори цієї програми по місцевому Берлінгтонському[212] телеканалу, і тато жодного разу не пропустив; він би навіть від вечірки якоїсь відмовився, аби тільки залишитися вдома і подивитися «Секретного агента»[213] або «Месників»[214], і Денні дивився їх разом з ним), який у горах Швейцарії втікає від агентів КДБ. Це небезпечний лавинами район, і осоружний агент КДБ Слоббо вже убив його подружку отруйним дротиком, але десь неподалік росіяни тримали свою антигравітаційну машину. Ймовірно, якраз у кінці цього тунелю. Він дістав свій автоматичний пістолет і рушив вглиб бетонного тунелю, насторожені очі широко розкриті, віддихи вириваються хмарками.

Дальній кінець бетонної труби було наглухо заблоковано снігом. Денні спробував крізь нього проритися, але був здивований (і трохи занепокоєний), виявивши, який той щільний, майже як крига, завдяки холоду і постійному важкому тиску того снігу, що встиг нападати поверх цього.

Нафантазована Денні гра обсипалася довкола нього, і раптом він усвідомив, що почувається замкненим і надзвичайно стривоженим у цій тісній бетонній трубі. Він почув власне дихання; на слух воно було вологим, прискореним і лунким. Він перебував під снігом, і зараз уже світло майже не пробивалося крізь ту діру, яку він був прокопав, щоби сюди залізти. Раптом йому найдужче за все схотілося опинитися надворі, на сонячному світлі, раптом йому згадалося, що його тато й мама зараз сплять і не знають, де він, а якщо прокопану ним діру завалить, він залишиться в цій пастці, і що «Оверлук» його не любить.

Денні ледве-не-ледве розвернувся і поповз назад уздовж бетонної труби, його снігоступи дерев’яно постукували позаду, під його долонями потріскувало мертве листя осінніх осик. Він якраз досяг кінця й тієї холодної плями світла, що надходило згори, коли сніг і справді посунувся всередину, лише невеличка лавина, але достатня, щоб обсипати йому обличчя і, запечатавши отвір, крізь який він сюди був протиснувся, залишити його в темряві.

На якусь мить розум Денні закляк у лютій паніці і він не міг думати. Потім, немов дуже звіддалік, він почув, як батько каже йому, щоби ніколи не грався на Стовінгтонському звалищі, бо інколи дурнуваті люди викидають на звалище старі холодильники, не знявши з них дверцят, і якщо ти залізеш до такого холодильника, а двері за тобою затріснуться, можливості вилізти не буде. Так і помреш у темряві.

(ти ж не хотів би, аби з тобою таке трапилося, правда, доку?)

(ні, тату)

І от саме це й трапилося, підказав його ошаленілий розум, а таки трапилося, він опинився в темряві, наглухо замкнений, і холодно тут, як у холодильнику. І…

(щось тут іще є разом зі мною)

Йому перехопило дихання. Мало не заколисуючий жах скрадався по його жилах. Так. Так. Тут є щось іще разом з ним, якесь страшне створіння, котре «Оверлук» приберігав саме для такого, як цей, випадку. Може, велетенський павук, який причаївся в норі під мертвим листям, або пацюк… чи, може, труп якогось малюка, що колись помер тут, на ігровому майданчику. Могло таке коли-небудь трапитися? Так, подумав він, мабуть, могло. Він згадав про ту жінку у ванні. Про ту кров і шматки мозку на стіні в Президентському люку. Про якесь маля, чия голова луснула, коли воно впало з гойдалки, або з мавпячого рукоходу, яке повзе позаду нього в цій темряві, усміхаючись, шукаючи собі одного останнього товариша в розвагах на своєму нескінченному ігровому майданчику. Назавжди. Уже за мить він почує його наближення.

У дальньому кінці бетонної труби Денні почув скрадливе потріскування мертвого листя, ніби щось звідти рачки сунулося до нього. У будь-яку мить він відчує, як на його щиколотці зімкнуться холодні пальці…

Ця думка зруйнувала його параліч. Він проривався крізь рихлий завал, що закоркував цей кінець бетонної труби, відкидаючи сніг собі між ногами вибуховими порціями, наче якийсь собака, що відкопує кістку. Згори просочувалося блакитне світло, і Денні рвонувся вгору, до нього, наче норець з глибоководдя. Він дер собі спину об край бетонної труби. Один снігоступ у нього зчепився з іншим. Сніг засипався всередину лижварської маски і за комір його парки. Він проривався крізь сніг, грібся крізь нього. Той, схоже, намагався його утримати, всмоктати його вниз, назад у бетонну трубу, де було те невидиме створіння, що потріскувало листям, й тримати його там. Назавжди.

Потім він вирвався, з обличчям, обернутим до сонця, і тоді він поповз у снігу, він повз геть від напівзасипаної бетонної труби, хрипло хекаючи, з обличчям майже кумедно вибіленим сніговою пудрою — живою маскою жаху. Він дошкутильгав до гімнастичних джунглів і сів, щоби поправити на собі снігоступи й віддихатися. Сидячи там, поправляючи й знову підтягуючи ремінці, він не відривався очима від тієї діри на кінці бетонної труби. Він чекав, чи не вигулькне щось звідти. Нічого не з’явилося, і хвилини за три чи чотири дихання Денні почало уповільнюватись. Що воно там не було, а сонячного світла не терпіло. Воно залишилося запертим там, можливо, здатне проявляти себе тільки в темряві… або коли обидва кінці його круглої в’язниці закупорені снігом.

(«але я в безпеці тепер я в безпеці я просто піду собі додому тому що тепер я в»)

Щось м’яко гупнуло позаду нього.

Він обернувся в бік готелю і подивився. Але ще раніше, ніж подивитися

(«чи бачиш ти індіанців на цій картинці?»)

він уже знав, що побачить, бо знав, чим був той м’який гупаючий звук. То був звук падіння великої снігової брили, так гупало, коли сніг сповзав з даху готелю і падав на землю.

(«чи бачиш ти?..)

Так. Він побачив. Сніг упав з живоплотового собаки. Коли Денні йшов сюди, той був всього лиш невинною сніговою кучугурою перед цим майданчиком. Тепер пес цілком проявився, недоречний сплеск зелені серед усієї цієї неймовірної, сльозоточивої білості. Він сидів, ніби випрошує цукерку або якийсь недоїдок.

Але цього разу Денні не втрачатиме глузду, він зберігатиме спокій. Бо зараз він принаймні не запертий у якійсь темній старій норі. Він на сонячному світлі. А це всього лиш собака. Сьогодні доволі тепло надворі, подумав він з надією. Можливо, це просто сонце достатньо витопило снігу з цього старого собаки, тож решта разом спала з нього. Можливо, оце й усе.

(не наближайся до того місця… тримайся від нього подалі).

Зав’язки на його снігоступах були затягнуті так туго, як лишень їх тільки можна було затягнути. Він став на рівні і знову задивився на бетонну трубу, майже цілком поховану під снігом, і те, що він побачив на тому кінці, з якого виборсався, пройняло морозом його серце. Там, на тому її кінці, було видно круглу латку темряви, згусток тіні, що позначав діру, яку він був прорив, щоб залізти досередини. І зараз, попри сліпучий блиск снігу, йому подумалося, що щось він там бачить. Щось рухається. Ніби рука. Змахує рука якоїсь безнадійно нещасної дитини, хистка рука, благаюча рука, рука потопельника.

(Врятуй мене О благаю врятуй мене Якщо не можеш врятувати мене прийди принаймні погратися зі мною… Назавжди. І Назавжди. І Назавжди.)

— Ні, — хрипко прошепотів Денні. Це слово сухим і вбогим випало з його губ, позбавлених вологості. Він відчув, що вже захитався його здоровий глузд, намагаючись відлетіти геть, як тоді, коли та жінка у тому номері… ні, краще про те не думати.

Він ухопився за нитки реальності і міцно за них тримався. Йому треба забиратися звідси. Зосередитися на цьому. Зберігати спокій. Бути, як секретний агент. Хіба Патрик Макґухан заплакав би, хіба обпісявся собі в штани, наче мала дитина?

А хіба його татусь?

Це його трохи заспокоїло.

За його спиною знову почулося те м’яке гуп, звук падіння снігу. Він розвернувся, і тепер там зі снігу стирчала голова одного з живоплотових левів, щирилася на нього. Той опинився ближче, ніж мав бути перед тим, майже перед хвірткою ігрового майданчика.

Жах спробував піднестись, але Денні його задавив. Він секретний агент, і він мусить врятуватися.

Він вирушив геть з цього майданчика, взявши той самий кружний напрямок, що й його батько того дня, коли повалив сніг. Він зосередився на роботі снігоступами. Повільні, гладенькі кроки. Не задирай ступню надто високо, бо втратиш рівновагу. Крути щиколотками, щоби струшувати сніг з навхресних плетінок. Це здавалося таким повільним. Він досяг кута майданчика. Тут високо намело снігу і він міг переступити через огорожу. Він уже майже перебрався через неї, а тоді ледь не впав пластом, коли задній снігоступ зачепився за один зі стовпчиків огорожі. Він наліг супроти сили тяжіння, пам’ятаючи, як важко підводитись, якщо впадеш.

Праворуч від нього знову той м’який звук падіння снігової брили. Він поглянув туди і побачив приблизно за шістдесят кроків двох інших левів поряд один з одним, тепер уже до передніх лап звільнених від снігу. Зелені западини, що були їхніми очима, вглядалися в нього. І пес повернув голову.

(це відбувається, тільки коли ти не дивишся)

— Ох! Ой…

Снігоступи зашпорталися, і він, безпорадно змахнувши руками, повалився просто в сніг. Снігу забилося йому під каптур, і за шию, і в халяви чобіт. Серце тепер уже колотилося скажено, він виборсався зі снігу, намагався підсунути снігоступи під себе

(секретний агент пам’ятай ти секретний агент)

і завалився навзнак.

Якусь мить він так і лежав, дивлячись у небо, думаючи, що простіше буде взяти і здатись.

А тоді подумав про те створіння в бетонному тунелі і зрозумів, що не зможе. Він зіп’явся на ноги і втупився очима в топіарій. Усі три леви тепер були вкупі, десь за сорок футів віддалік. Собака розташувався лівіше них, немов, щоб перекрити Денні шлях до відступу. Вони були позбавлені снігу, окрім розсипчастих рюшів навкруг їхніх ший і морд. Усі вони зирили на нього.

Тепер уже дихання його скакало галопом, а паніка викручувалася й гризла під лобом, немов пацюк. Він поборював паніку, і він поборював снігоступи.

(Татів голос: Ні, не поборюй їх, доку. Йди ними, наче вони твої власні ступні. Йди на них).

(Так, тату).

Він знову почав іти, намагаючись відтворити той легкий ритм, у якому був практикувався з татом. Мало-помалу той ритм повертався, але разом з ним прийшло усвідомлення того, який він вимотаний, як дуже виснажив його власний страх. Сухожилля у стегнах і литках, і щиколотках йому горіли й тремтіли. Попереду він бачив «Оверлук», насмішкувато віддалений, здавалося, він дивиться на Денні своїми багатьма вікнами, немов тут відбувається якесь трішки цікаве йому змагання.

Денні озирнувся через плече, на мить йому забило похапливе дихання, але потім хекання ще дужче пришвидшилось. Найближчий лев уже лише за двадцять футів позаду пер уперед грудьми крізь сніг, наче собака, що талапається в ставку. Ліворуч і праворуч від цього дибали двоє інших. Вони скидалися на якусь армійську розвідгрупу, собака, все ще поодалік зліва від них, як дозорець. Найближчий лев мав похилену голову. Плечі потужно випнуті понад шиєю. Хвіст задраний, немов за мить перед тим, як Денні озирнутись, той з посвистом хльоскав уперед-назад, уперед-назад. Денні подумалося, що він схожий на великого домашнього кота, якому приємно бавитися, граючись з мишкою перед тим, як її вбити.

(…завалити…)

Ні, якщо він упаде, йому смерть. Вони нізащо не дадуть йому підвестись. Нападуть на нього. Оскаженіло вертячи руками, він смикнувся вперед, центр інерції затанцював у нього просто перед носом. Денні його вловив і поспішив далі, кидаючи через плече погляди назад. Свистіло повітря, входячи і виходячи з його сухого, як розпечене скло, горла.

Світ стиснувся до сліпучого снігу, зелених живоплотів і шаркання його снігоступів. І ще чогось. Якихось м’яких, приглушених, ватних звуків. Він спробував додати ходу, та не зміг. Зараз він ішов понад засипаною снігом під’їзною алеєю, маленький хлопчик з обличчям, майже похованим у тіні каптура його парки. День був тихий, яскравий.

Коли він знов озирнувся, центровий лев уже був лише за п’ять футів позаду нього. Він вищирявся. З роззявленою пащею, присілий на стиснутих, як годинникові пружини, задніх лапах. Поза цим левом і іншими Денні побачив кроля, його голова тепер стирчала з-під снігу, яскраво-зелена, немов той обернувся сюди своєю гидотною, безвиразною пикою, щоби побачити фінал цього переслідування.

Уже на передній галявині «Оверлука», між розворотним колом для машин і ґанком, Денні дав волю паніці і почав незграбно бігти на снігоступах, тепер уже не наважуючись озиратися, хилячись дужче і дужче вперед, з руками далеко попереду себе, як у сліпця, що намацує перешкоди. Каптур спав з голови назад, виявивши його лице, борошняна білість якого поступилася гарячково-червоним плямам на щоках, очі хлопчик мав вирячені від жаху. Ґанок був уже зовсім близько.

Позаду себе він почув раптове жорстке репання снігу, наче щось там плигнуло.

Він упав на сходи ґанку з беззвучним криком і рачки поповз ними вгору, позаду нього торохкали перехняблені снігоступи.

У повітрі пролунало шшшух, і потім раптовий біль у нозі. Звук роздирання тканини. Щось іще, що могло бути — мусило бути — його уявою.

Ревіння, сердитий рик.

Запах крові й зимостійкої зелені.

Він упав ницьма на ґанку, захрипло схлипуючи, з важким металевим присмаком міді в роті. Серце калаталося йому в грудях. Маленька цівка крові текла в нього з носа.

Денні уявлення не мав, скільки часу він пролежав там, перш ніж розчахнулися двері фойє і вибіг Джек, який мав на собі тільки джинси і шльопки. А відразу за ним і Венді.

— Денні! — скрикнула вона.

— Доку! Денні, заради Бога-Христа! Що трапилося? Що скоїлося?

Тато допоміг йому підвестись. Холоша його комбінезону прорвалася під коліном. Усередині його шерстяна лижварська шкарпетка була розідрана, а литка дрібно подряпана… немов він намагався продертися крізь якісь близько посаджені зимозелені кущі і його пошкрябало гілками.

Він подивився собі через плече. Далеко внизу на галявині, поза гольф-майданчиком, виднілися кілька ледь розпізнаваних, засипаних снігом купин. Живоплотові звірі. Між ними й ігровим майданчиком. Між ними й дорогою.

У нього підломилися ноги. Джек його підхопив. Денні почав плакати.

Розділ тридцять п’ятий Фойє

Він розповів їм усе, окрім того, що з ним трапилося, коли снігом засипало кінець бетонної труби. Він не міг змусити себе цього переповісти. І не знав правильних слів, якими виразити те повзуче, млосне відчуття жаху, що облягло його, коли він почув, як там, у холодній темряві, почало скрадливо потріскувати мертве осикове листя. Але він розповів їм про те, як м’яко гупали, обвалюючись, снігові брили. Про лева, про його голову і нап’яті плечі, коли той виборсувався вгору й уперед зі снігу, щоби погнатись за ним. Денні навіть розповів їм про те, як наприкінці повернув голову і подивився кролик.

Усі троє перебували в фойє. Джек розпалив у каміні такий вогонь, що той аж ревів. Цілком закутаний у ковдру Денні сидів на маленькому диванчику, де колись, мільйон років тому, були сиділи й сміялися, наче дівчатка, три черниці, чекаючи поки зменшиться черга на виписку. Він сьорбав з великої чашки гарячий локшиновий суп. Венді сиділа поряд і гладила його по голові. Джек усівся на підлозі, обличчя в нього вочевидь усе дужче застигало, кам’яніло, що далі Денні розповідав свою історію. Двічі він витягав із задньої кишені носовичок і витирав свої зашерхлі губи.

— А потім вони за мною гналися, — закінчив хлопчик. Джек підвівся й пішов до вікна. Денні подивився на мамуню. — Вони гнались за мною аж до самого ґанку.

Він щосили намагався, щоби голос його звучав спокійно, бо якщо він зберігатиме спокій, може, тоді вони йому повірять. Містер Стенджер не зберіг спокою. Він почав плакати і не міг зупинитися, і тому приїхали ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, щоби забрати його з дому, бо якщо ти не можеш перестати плакати, значить ти З’ЇХАВ З КОТУШОК, а коли ж ти повернешся назад? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ. Його парка і комбінезон, і обліплені снігом снігоступи лежали на килимку просто всередині великих подвійних дверей.

(«Я не заплачу, я не дозволю собі заплакати».)

І Денні здавалося, що він це зможе зробити, але труситися він перестати не міг. Він дивився у вогонь і чекав, коли щось скаже його тато. Високе жовте полум’я танцювало в темному кам’яному каміні. Гучно стрельнув сосновий сучок, й іскри сипонули вгору, в комин.

— Денні, ходи-но сюди, — обернувся Джек. Його обличчя все ще мало той самий заціплений, мертвотний вираз. Денні неприємно було на нього дивитися.

— Джеку…

— Я всього лиш хочу, аби хлопчик підійшов сюди на хвильку.

Денні зісковзнув з дивана і, підійшовши, став біля тата.

— Добре, синку. А тепер, що ти бачиш?

Іще раніше, аніж підійти до вікна, Денні вже знав, що він там побачить. Поза плутаниною слідів від чобіт, слідів від санок і слідів від снігоступів, якими була позначена їхня звичайна прогулянкова територія, суцільне снігове поле, що вкрило галявини «Оверлука», тяглося положисто вниз до топіарію й ігрового майданчика. Його трохи псували дві низки слідів, одна з них тягнулася прямою лінією від ґанку до ігрового майданчика, інша довгою, кривою дугою вела назад.

— Тільки мої сліди, тату. Але…

— А як щодо живоплотів, Денні?

У Денні почали тремтіти губи. Він був на межі того, щоби заплакати. А якщо він не зможе зупинитися?

(«я не не заплачу Я Не Заплачу Не Заплачу НЕ ЗАПЛАЧУ»)

— Усе засипано снігом, — прошепотів він. — Але, тату…

— Що? Я тебе не чую!

— Джеку, ти жорстко допитуєш його! Хіба ти не бачиш, що він збентежений, він…

— Замовч! Ну, Денні?

— Вони подряпали мене, тату. В мене нога…

— Напевне, ти міг роздряпати собі ногу об сніжний наст.

А тоді Венді постала між ними, з обличчям блідим і сердитим.

— Що це ти намагаєшся примусити його зробити? — запитала вона. — Зізнатися у вбивстві? Що таке скоїлося з тобою?

І тоді відчуженість в очах Джека, на позір, зруйнувалася.

— Я намагаюся допомогти йому знайти різницю між тим, що є реальним і дечим таким, що є всього лише галюцинацією, от і все. — Він присів навпочіпки перед Денні так, що вони опинилися очі-в-очі, а потім міцно його обійняв. — Денні, насправді нічого з того не відбувалося. Окей? Це був ніби черговий транс з отих, у які ти іноді западаєш. Ото й усе.

— Тату?

— Що, Дене?

— Я не роздряпував ногу об наст. Там нема ніякого насту. Всюди тільки сипкий сніг. Він навіть не ліпиться, з нього не можна сніжку зробити. Пам’ятаєш, як ми спробували покидатися сніжками і не змогли?

Він відчув, як напружився батько проти нього.

— Тоді об сходинку ґанку.

Денні відсахнувся. Раптом він збагнув. Усе враз зблиснуло йому в голові, як траплялося інколи, як тоді, з тією жінкою, що хотіла влізти в сірі чоловічі штани. Він дивився на батька вибалушеними очима.

— Ти ж знаєш, що я кажу правду, — прошепотів він, шокований.

— Денні… — обличчя Джека напружилось.

— Ти знаєш, бо сам бачив…

Звук удару відкритою долонею Джека по обличчю Денні був бляклим, зовсім не драматичним. Голова хлопчика хитнулась назад, відбиток долоні червонів на його щоці, немов клеймо.

Венді видала якийсь плаксивий звук.

Нам мить усі застигли, всі троє, а тоді Джек вхопив сина і проказав:

— Денні, вибач мені, з тобою все гаразд, доку?

— Ти його вдарив, сучий ти сину! — закричала Венді. — Брудний ти покидьок!

Вона вхопила сина за іншу руку, і на мить Денні опинився розіп’ятим між ними.

— Ой, будь ласочка, перестаньте розтягувати мене! — заверещав він, і таке страждання звучало в його голосі, що батьки його відпустили, і тоді звичайно надійшли сльози, і він повалився, ридаючи, між диваном і вікном, а батьки безпорадно дивилися на нього, як то можуть дивитися діти на якусь іграшку, що зламалася через шалене шарпання в суперечці за те, кому вона мусить належати. У каміні ручною гранатою вибухнув черговий сучок, змусивши їх здригнутися.

Венді дала синові дитячого аспірину, і Джек поклав його, покірного, до ліжка й укутав ковдрами. Невдовзі Денні вже спав з великим пальцем у роті.

— Не подобається мені це, — промовила Венді. — Це ніби повернення в минуле.

Джек не відповів.

Вона лагідно подивилася на нього, без злості, але й без посмішки.

— Хочеш, щоби я вибачилася за те, що назвала тебе сучим сином? Гаразд, я перепрошую. І все одно ти не мусив його бити.

— Знаю, — буркнув він. — Сам знаю. Я не знаю, що збіса на мене найшло.

— Ти обіцяв, що більше ніколи його не вдариш.

Він люто глянув на неї, але враз уся лють пропала. Раптом, із сумом і жахом, вона побачила, яким виглядатиме Джек у старості. Ще ніколи до того вона його таким не бачила.

(?яким?)

«Зламаним, — відповіла вона сама собі. — Він має вигляд побитого».

Джек промовив:

— Я завжди вважав, що здатен дотримуватися своїх обіцянок.

Вона підійшла до Джека і поклала йому на руку обидві долоні.

— Гаразд, усе минулося. А коли той рейнджер приїде перевірити, як нам тут ведеться, ми йому скажемо, що всі разом хочемо спуститися вниз. Добре?

— Добре, — відповів Джек, і, принаймні у ту мить, він так і думав. Так само, як подібним чином він завжди думав тими похмільними ранками, коли дивився у ванній кімнаті на своє бліде й виснажене обличчя у дзеркалі. «Я мушу кинути, я кину, я назавжди зав’яжу». Але ранок поступався полудню, а після полудня він почувався вже трохи краще. А по тому надходив вечір. А тоді, як казав один великий мислитель двадцятого століття, «мусить запасти ніч»[215].

Він усвідомив, що йому хочеться, аби Венді запитала його про живоплоти, запитала його, що мав на увазі Денні, коли сказав «ти знаєш, бо сам бачив»… Якби вона запитала, він розповів би їй усе. Усе. Про живоплоти, про жінку в тому номері, навіть про пожежний шланг, який нібито змінив своє розташування. Але на чому зупинити сповідь? Чи він зміг би їй розповісти про те, що закинув геть магнето, що вони могли б уже зараз всі разом перебувати внизу, в Сайдвіндері, якби він цього не зробив?

Натомість вона запитала:

— Хочеш чаю?

— Так. Чашка чаю, це було б добре.

Вона підійшла до дверей і там затрималась, чухаючи собі передпліччя крізь светр.

— У цьому моя вина не менша за твою, — промовила вона. — Чим ми займалися в той час, коли з ним усе це відбувалося… видіння, чи що воно там було?

— Венді…

— Ми спали, — сказала вона. — Спали, як парочка підлітків, які добряче почухали свою сверблячку.

— Припини, — сказав він. — Усе минулося.

— Ні, — відповіла Венді, подарувавши йому дивну, тривожну посмішку. — Нічого не минулося.

Вона пішла робити чай, залишивши його наглядати за їхнім сином.

Розділ тридцять шостий Ліфт

Джек прокинувся з неглибокого й неспокійного сну, де якісь велетенські невиразні постаті ганялися за ним по безкінечних засніжених полях, прокинувся в те, що йому спершу здалося іншим сновидінням: темрява, а в ній раптова мішанина шумів — скрегіт й брязкіт, гудіння, деренчання, клацання й висвистування.

А тоді поряд з ним також і Венді сіла прямо, і він зрозумів, що це не сон.

— Що це таке?

Її холодні, немовби мармурові, пальці вхопили його за зап’ясток. Він задавив миттєве бажання їх струсити — звідки, чорти забирай, він міг знати, що там таке? Годинник з ілюмінованим циферблатом на його нічному столику показував за п’ять хвилин північ.

Знову те гудіння. Гучне й розмірене, лише трішечки мінливе. А по тому, коли гудіння припинилося, брязк. Деренчливий скрегіт. Гуп. Гудіння відновилося.

Це ж ліфт.

Сів у ліжку Денні.

— Тату? Тату? — голосом сонним, зляканим.

— Тут я, доку, — відгукнувся Джек. — Ходи сюди, застрибуй до нас. Твоя мама теж уже не спить.

Зашурхотіли простирадла, і Денні опинився в ліжку між ними.

— Це ліфт, — прошепотів він.

— Так і є, — сказав Джек. — Усього лише ліфт.

— Що ти цим хочеш сказати, усього лише? — вимогливо перепитала Венді. Її голос містив у собі крижану поволоку істерики. — Серед ночі. Хто ним управляє?

Гууууууууууу. Дриг/брязк. Тепер над ними. Деренчання решітки, що відсовується, гупання дверей, це вони відчинились і зачинились. Потім знову гудіння мотора й тросів.

Денні почав скиглити.

Джек скинув ноги з ліжка на підлогу.

— Там, можливо, коротке замикання. Я перевірю.

— Не смій виходити з цієї кімнати!

— Не будь дурепою, — сказав він, натягуючи на себе халат. — Це моя робота.

За мить і вона також підхопилася з ліжка, потягнувши за собою й Денні.

— Ми теж підемо.

— Венді…

— Що не так? — запитав Денні стривожено. — Що не так, тату?

Замість відповіді, той відвернувся, обличчя мав сердите й напружене. Халат на собі він підперезав уже в дверях, відчинив їх і ступив у темряву.

Венді на хвильку завагалася, тож саме Денні першим почав рухатися. Вона швидко його наздогнала, і вийшли вони разом.

Джек не переймався тим, щоби ввімкнути світло. Отже, вона намацала клавіш, яким вмикався ряд з чотирьох світильників на стелі їхнього завулка, що вів у головний коридор. Далі попереду Джек уже завертав за ріг. Цього разу Денні знайшов панель і поклацав всіма трьома вмикачами. Коридор, що вів до сходів і шахти ліфта освітився.

Джек стояв на чекальному майданчику, фланкованому лавами й урнами для недопалків. Він бездвижно стояв перед зачиненими дверима ліфта. У своєму вилинялому картатому халаті і коричневих шкіряних капцях зі стертими підборами, зі сплутаним після сну волоссям — уся голова у вихрах, як в Альфальфи[216] — він їй скидався на якогось абсурдного Гамлета двадцятого сторіччя, нерішучого героя, настільки причарованого насуванням трагедії, що він залишається безпорадним у тому, щоби її відвернути чи будь-як змінити напрямок її розвитку.

(«господи перестань думати так божевільно…»)

Рука Денні боляче стиснулася на її руці. Син прискіпливо дивився на неї, з обличчям напруженим і стривоженим. Він уловив плин її думок, второпала вона. От лишень, як багато чи як мало він зрозумів, цього неможливо було вгадати, але вона зачервонілася, почуваючись достеменно так, якби він був запопав її під час заняття мастурбацією.

— Ходімо, — промовила вона, і вони рушили коридором до Джека.

Гудіння і брязкіт, і гупання тут лунали голосніше, лякаючи їх в якийсь роз’єднувальний, паралізуючий спосіб. Джек з гарячковою напруженістю вдивлявся в зачинені двері. Венді здалося, що крізь ромбоподібне віконце в центрі ліфтових дверей вона бачить троси, що злегка вібрують. Ліфт грюкнув, зупинившись нижче них, на вестибюльному поверсі. Вони почули, як гупають, відчиняючись, його двері. І…

(вечірка)

Чому вона подумала «вечірка»? Це слово просто вскочило їй у голову зовсім без усяких на те причин. В «Оверлуку» стояла суцільна напружена тиша, якщо не враховувати ці дивні звуки, що долинали з ліфтової шахти.

(мабуть, ще та, незлецька вечірка)

(???ЯКА ВЕЧІРКА???)

Усього на мить її розум заповнився такою реальною картиною, що вона здалася спогадом… і не просто банальним спогадом, а одним із тих, що їх цінуєш, із тих, що їх бережеш для вельми особливих оказій і рідко згадуєш про них уголос. Вогні… сотні, можливо, тисячі їх. Вогні й кольори, постріли корків шампанського, сорокачленний оркестр грає «У настрої» Ґлена Міллера[217]. Але Ґлен Міллер пішов на дно в своєму бомбардувальнику ще до її народження, звідки вона могла мати спогади про Ґлена Міллера[218]?

Вона подивилася вниз, на Денні, і побачила, що голова в нього нахилена набік, немов він чує щось таке, чого не здатна чути вона. Обличчя в нього було дуже блідим.

Гуп.

Двері внизу зачинилися. Виюче гудіння, це почав підніматись ліфт. Спершу крізь ромбоподібне віконце вона побачила моторний блок над кабіною, потім, крізь трохи віддалені ромбоподібні клітини мідної решітки, інтер’єр самої кабіни. Тепле жовте світло лилося зі стелі кабіни. Кабіна була порожньою. Вона була порожньою, але

(у ніч вечірки вони, мабуть, набивалися до неї цілими дюжинами, набивалися в цю кабіну, не зважаючи на жодні обмеження правил безпеки, але звісно, ліфт тоді був новесенький, а на них усіх були маски)

(???ЯКІ ЩЕ МАСКИ???)

Кабіна зупинилася над ними, на третьому поверсі. Венді подивилася на Денні. Обличчя сина перетворилося на суцільні очі. Губи стислись в одну нажахану, безкровну щілину. Над ними задеренчала, відчиняючись, мідна решітка. Двері ліфта гупнули, відчинившись, вони гупнули, бо надійшов час, час надійшов, настав час, щоби сказати

(На добраніч… на добраніч… так, це було чудово… ні, я ніяк не можу залишитися на зняття масок… раніше ляжеш, раніше встанеш… о, це була Шейла?… отой чорнорясник?.. ну хіба не дотепно, Шейла наряджається ченцем?.. так, на добраніч… на добра)

Гуп.

Зчепилися шестерні. Ввімкнувся мотор. Кабіна жалібно завила, спускаючись.

— Джеку, — прошепотіла Венді. — Що воно таке? Що це з ним сталося?

— Коротке замикання, — промовив він. Обличчя мав, наче з дерева. — Як я тобі вже казав, це коротке замикання.

— Я весь час чую голоси в себе в голові! — закричала вона. — Що це таке? Що сталося? Я почуваюся так, немов втрачаю глузд!

— Які голоси? — Подивився він на неї з нещадною ґречністю.

Вона обернулась до Денні:

— А ти..?

Денні спроквола кивнув:

— Так. І музика. Наче з дуже давніх часів. У мене в голові.

Кабіна ліфта знов зупинилася. Готель стояв безмовним, порипуючи пусткою. Надворі, у темряві, скавулів вітер, увиваючись довкола карнизів.

— Може, ви обоє збожеволіли, — невимушено зауважив Джек. — Я жодної чортівні не чую, окрім того, що з ліфтом якась дрібна проблема на кшталт нападу електричної гикавки. Якщо вашому дуету забажалося влаштувати спільну істерику, гаразд. Але на мене не розраховуйте.

Ліфт знову пішов донизу.

Джек відступив праворуч, де на стіні на рівні грудей містився ящик зі скляною передньою стінкою. Він вдарив у неї голим кулаком. Скло з дзенькотом бризнуло всередину. З двох кісточок у нього капала кров. Він засунув досередини руку і дістав якийсь ключ з довгою, гладенькою цівкою.

— Ні, Джеку. Не треба.

— Я мушу робити свою роботу. А тепер полиш мене самого, Венді!

Вона спробувала вхопити його за руку. Він відштовхнув її назад. Ступня Венді зашпорталася в подолі її халата, і вона з якимсь недоладним, глухим стуком впала на килим. Денні пронизливо скрикнув і впав на коліна поряд з нею. Джек знову відвернувся до ліфта і встромив ключ у гніздо.

Ліфтові троси в маленькому віконці зникли, і показалося дно кабіни. За секунду по тому Джек різко крутнув ключ. Почувся верескливий скрегіт, це ліфт відгукнувся на раптову зупинку. На якусь мить від’єднаний від зчеплення двигун у підвалі завив іще голосніше, та потім втрутився автоматичний розмикач і «Оверлук» запав у потойбічну тишу. Порівняно з нею нічний вітер надворі здавався дуже гучним. Джек тупо дивився на сірі металеві двері ліфта. Нижче ключового гнізда виднілося три мазки крові з його розідраних кісточок.

На мить він знову обернувся до Венді з Денні. Дружина вже сиділа прямо, а син обіймав її однією рукою. Обоє насторожено дивилися на нього, ніби він був якимсь ніколи раніше не баченим ними незнайомцем й, можливо, небезпечним. Він відкрив рота, сам не певен того, що з нього зараз прозвучить.

— Це… Венді, це моя робота.

Вона чітко промовила:

— Нахер твою роботу.

Він знов обернувся до ліфта, просунув пальці в щілину з правого боку дверей і змусив їх трішки відчинитися. Після того він уже зміг прикласти до них усю свою вагу і відчинив їх навстіж.

Кабіна зупинилася на півдорозі, її дно зависло на рівні Джекових грудей. З неї все ще лилося тепле світло, що контрастувало з масною темрявою шахти внизу.

Доволі довго, як це здалося, він дивився в кабіну.

— Тут пусто, — нарешті промовив він. — Коротке замикання, як я й казав.

Вчепившись пальцями в щілину під дверима він почав їх тягнути, зачиняючи… та тут у нього на плечі опинилася рука Венді, на диво сильна, й відсмикнула його геть.

— Венді! — заволав він. Але вона вже встигла вхопитися за край дна кабіни і підтягнулася вгору достатньо, щоби зазирнути всередину. А потім, з конвульсивним ривком плеча і напруженням м’язів черева, вона спробувала підкинути себе вгору цілком. Якусь мить ця справа здавалась сумнівною. Її ступні заметлялися над чорнотою ліфтової шахти, один рожевий капець спав їй з ноги і зник з виду.

— Мамуню! — закричав Денні.

Але тоді вона вже була нагорі, щоки в неї горіли, збілілий лоб сяяв, як спиртівка.

— А як щодо цього, Джеку? — Вона жбурнула щось, і раптом в холі коридору розлетілося повно конфеті, червоного і білого, синього і жовтого кольорів. — А щодо цього? — Зелений серпантин, вицвілий від віку до блідо-пастельного тону.

— А оце?

Вона пожбурила знайдену річ, і та впала на синьо-чорний джунглевий килим, чорна шовкова маска «котячі очка», на скронях припорошена блискітками.

— А чи для тебе це схоже на коротке замикання, Джеку? — закричала вона на нього.

Джек повільно відступив геть, механічно хитаючи туди-сюди головою. З усіяного конфеті килима сліпо зорила вгору, на стелю, маска «котячі очка».

Розділ тридцять сьомий Бальна зала

Настало перше грудня.

Денні був у східному крилі, у бальній залі, він стояв на сидінні м’якого фотеля з високою спинкою і роздивлявся дзиґар під склом. Той стояв у центрі високої декоративної полиці над каміном бальної зали, по боках дзиґаря стояли два великих, вирізаних зі слонової кістки слони. Денні майже очікував, що слони ось-ось рушать уперед, намагаючись встромити в нього свої бивні, але вони залишались недвижними. Вони були «безпечними». Від тієї «ліфтової» ночі він почав усі речі в «Оверлуку» ділити на дві категорії. Ліфт, підвал, ігровий майданчик, двісті сімнадцятий номер і Президентський люкс (то був Люкс, а не Люк; він побачив, як правильно пишеться це слово у якійсь бухгалтерський книзі, що її тато вчора читав під час вечері, і ретельно його запам’ятав) — ці місцини були «небезпечними». Їхня квартира, фойє і ґанок були «безпечними». Скидається на те, що ця бальна зала також.

(принаймні, слони точно безпечні).

Він не був певен щодо інших місць і тому загалом наперед їх уникав.

Він дивився на дзиґар, накритий скляним куполом. Той містився під склом, бо всі його коліщатка і трибки, і пружинки були на виду. Чи то хромована, чи сталева рейка йшла довкола цього механізму, а просто під циферблатом був маленький осьовий стрижень з парою зчепних трибків на кожному кінці. Стрілки дзиґаря стояли на чверті по XI, і, хоча Денні не знав римських цифр, за розташуванням стрілок він зумів здогадатися, у який час цей дзиґар колись зупинився. Дзиґар стояв на оксамитовій підкладці. Перед ним, трішки викривлений вигином ковпака, лежав ретельно вирізьблений срібний ключ.

Денні припускав, що цей дзиґар належить до тих речей, яких йому не можна чіпати, як ті декоративні інструменти для каміна в їхній оббитій міддю вітрині в фойє або той високий креденс для порцеляни під задньою стіною обідньої зали.

Раптом у ньому здійнялося відчуття несправедливості й сердита жага протесту

(дурниці це, що чогось мені не можна торкатися, просто дурниці, мене ж чіпав, хіба не так? грався зі мною, хіба не так?)

А таки так. І до того ж він аж ніяк не був делікатним, не переживав, що мене зламає.

Денні простягнув руки, вхопився за скляний купол і підняв його, відставивши вбік. Він дозволив собі одним пальчиком провести по механізму, пучкою вказівного пальця натискаючи на трибки, пробігаючи легенько по коліщатках. Він узяв срібний ключ. Для когось дорослого той був би незручно дрібним, але для його пальців цей ключ годився ідеально. Він вставив його у гніздо в центрі циферблата. Ключ встромився упевнено, мов додому ввійшов, з легесеньким клац, більш відчутним, аніж чутним. Обертався він, звісно, праворуч: за годинниковими стрілками.

Денні крутив ключ, аж поки той уже не зміг крутитися далі, а потім його витяг. Го Дзиґар инник почав цокотіти. Трибки обертатися. Захилиталося вперед-назад у півкрузі велике балансирне колесо. Ожили стрілки. Якщо тримати голову абсолютно нерухомою, а очі широко розплющеними, можна було помітити, як хвилинна стрілка помалу смикається, рухаючись до своєї зустрічі з годинною стрілкою, яка відбудеться приблизно за сорок п’ять хвилин від тепер. Об XII.

(І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе).

Він нахмурився, а потім витрусив з голови цю думку. Це була думка, яка для нього не мала ні сенсу, ні якихось асоціацій.

Він знову наставив вказівний палець і підштовхнув хвилинну стрілку до годинної, цікавий до того, що може відбутися. Це вочевидь не був годинник з зозулею, але для чогось же призначалася ота сталева рейка.

Почулася серія тихих, уривчастих клацань, а тоді дзиґар почав теленькати вальс Штрауса «Блакитний Дунай». Почав розгортатися якийсь сувій дірчастої тканини, не більше як два дюйми завширшки. Піднімалися й падали рядком мідні стукальця. З-поза циферблата по сталевій рейці плавно виїхали дві фігурки, балетні танцівники: зліва дівчина в пухнастій спідничці й білих панчішках, а справа хлопець у чорному трико й балетках. Їхні руки були підняті арками над головами. Зійшлись вони посередині, перед VI.

Денні вгледів крихітні рівчачки у них на боках, прямо під пахвами. Осьовий стрижень сковзнув у ці рівчачки, і він почув чергове тихе клацання. Трибки по обох кінцях стрижня почали обертатися. «Блакитний Дунай» теленькав. Руки танцівників пішли донизу, вони обхопили одне одного. Хлопець підняв дівчину в себе над головою, а потім крутнувся на стрижні. Тепер вони опинилися лігма: хлопець з головою, зануреною під коротку балетну пачку дівчини, а дівчина, притиснувшись обличчям до центру хлопцевого трико. Вони корчилися у механічному оскаженінні.

Денні наморщив носа. Вони цілували піськи. Денні відчув огиду.

Ще якась мить, і події почали розгортатися в зворотному напрямку. Хлопець крутнувся на стрижні назад. Потім перекинув дівчину в стоячу позицію. Коли їхні руки знову зводилися арками над головами, здалося, вони розуміюче кивнули одне одному. Ретирувалися вони тим самим шляхом, як і були з’явились, і зникли, якраз коли закінчився «Блакитний Дунай». Дзиґар почав бити сріблястим дзвоном.

(Північ! Б’є північ!

Слава маскам!)

Денні крутнувся на стільці, мало не впавши. Бальна зала була порожньою. Він побачив, що поза подвійними храмовими вікнами почав сіятись свіжий сніг. Величезний килим (який згортали перед танцями, звичайно), багате плетиво червоних і золотих візерунків, лежить незрушений на підлозі. Місце навкруг нього займали маленькі, інтимні столики на двох, на яких стояли перевернуті ніжками до стелі павучо-елегантні стільці.

Усюди було пусто.

Але зала не була насправді порожньою. Тому що тут, в «Оверлуку», безперестанку щось відбувалося й відбувалося. Тут, в «Оверлуку», всі часи зійшлись ув одно. Тут тривала якась безкінечна серпнева ніч тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, зі сміхом і випивкою, де купка гламурних обраних піднімалися і спускалися ліфтом, пили шампанське і ляскали святковими хлопавками одне в одного перед обличчями. Тут був передсвітанковий червневий ранок приблизно за двадцять років по тому, і кілери одного угруповання безкінечно гатили картеччю з гвинтівок у розірвані й закривавлені тіла трьох чоловіків, які безкінечно перебували в агонії. І жінка роздобурилась ліниво у ванні певного номера на другому поверсі, очікуючи на візитерів.

В «Оверлуку» всі речі були ніби живими, живучи власним життям. Так, немов весь цей готель було заведено якимсь срібним ключиком. А дзиґар ішов. Годинник цокотів.

Сам він і є тим ключиком, подумав Денні печально. Тоні його попереджав, а він просто дозволив усьому йти своїм ходом.

(«Мені тільки п’ять років!»)

крикнув він чомусь, чия присутність напіввчувалася в цій залі.

(«Хіба зовсім нічого не значить те, що мені тільки п’ять?»)

Відповіді не було.

Денні знехотя повернувся знову до дзиґаря.

Він усе відкладав і відкладав, плекаючи надію, що щось таке трапиться, що допоможе йому обійтися без того, щоби знову кликати Тоні, що з’явиться рейнджер, або гвинтокрил, або якась рятувальна команда; вони завжди вчасно з’являлися в його улюблених телепередачах і рятували людей. У телевізорі і рейнджери, і спецзагони поліції, і парамедики були дружньою білою силою, яка врівноважувала те плутане зло, яке він усвідомлював у цім світі; коли люди потрапляли в якусь біду, їм допомагали з неї вибратися, їх проблеми вирішували. Вони не мусили самі собі допомагати в біді.

(«Будь ласочка?»)

Відповіді не було.

Нема відповіді, а якщо прийде Тоні, чи повториться той самий кошмар? Те гахкання, той хриплий, роздратований голос, той синьо-чорний килим, як змії? Арак?

Та що ж іще?

(«Будь ласка, ой, будь ласочка»)

Нема відповіді.

З тремтливим зітханням він подивився на циферблат. Трибки крутилися, зчеплюючись з іншими трибками. Балансирне колесо гіпнотично похитувалося туди-сюди. А якщо тримати голову абсолютно нерухомо, можна помітити, як хвилинна стрілка від XII невблаганно повзе вниз до V. Якщо тримати голову абсолютно нерухомо, можна ще побачити…

Циферблат пропав. На його місці була кругла чорна діра. Вона вела вниз, у довічність. Вона почала розпухати. Пропав дзиґар. І зала поза ним. Денні подибав і впав у ту темряву, що весь цей час ховалася за циферблатом.

Маленький хлопчик на фотелі раптом повалився і тепер криво лежав під якимсь неприродним кутом, з головою, відкинутою назад, з очима, сліпо втупленими у високу стелю бальної зали.

Вниз і вниз, і вниз, і вниз у…

…коридор, зіщулений у коридорі, та він же неправильно завернув, намагаючись знову дістатися до сходів, він неправильно завернув, і тепер, І ТЕПЕР…

…він побачив, що опинився в короткому завулку, в глухому куті, який веде лише в Президентський люкс, а ті звуки, те гахкання все ближче й ближче, молоток для гри в роук скажено висвистує в повітрі, його головка вгачується в стіну, роздираючи шовковисті шпалери, вибиваючи маленькі клуби вапняного пилу.

(«Чорти тебе забирай, виходь сюди! Отримай свою…»)

Але в цьому коридорі була інша постать. Стояла, розслаблено спершись на стіну, зразу позаду нього. Наче привид.

Ні, це не привид, хоча одягнений у все біле. У білій робі.

(«Я тебе знайду, ти, клятий малий сучої матері КУЦАН!»)

Денні віджахнувся назад від цього голосу. Той наближався вже головним коридором третього поверху. Невдовзі володар цього голосу заверне за цей ріг.

(«Виходь сюди! Виходь сюди, ти, дрібний гівнюк!»)

Фігура в білому трохи випросталася, витягла сигарету з кутика рота і пучками зіщипнула крихту тютюну собі з повної нижньої губи. Денні побачив, що це Хеллоран. Одягнений у свою кухарську уніформу, замість того синього костюма, який був на ньому в день закриття.

«Якщо таки трапиться неприємність, — казав Хеллоран, — погукай. Гукни голосно, сильно, так, як ото ти був зробив мені кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А якщо почую, я притьма примчуся. Я притьма примчуся. Я притьма…

(Тоді приїдь зараз! Приїдь зараз, приїдь ЗАРАЗ! Ох, Діку, ти потрібен мені, нам усім потрібен)

…примчуся. Вибач, але я мушу бігти. Вибач, Денні, добрий мій друже, доку, але я мушу мчати. Це було дійсно забавно, хлопчику мій славний, але я мушу поспішати, я мушу бігти».

(«Ні!»)

Але в нього на очах Дік Хеллоран відвернувся, знову вставив сигарету собі в кутик рота і, звільна ступивши, пройшов крізь стіну.

Залишивши його самого.

Й от тоді-то з-за рогу вигулькнула та постать-тінь, величезна в коридорному мороку, тільки червоніючі відбитим світлом очі видимі ясно.

(«Ось ти де! От я тебе й запопав, сученя! Тепер я тебе провчу!»)

Хитаючись, жахливим човгаючим бігом постать кинулася до Денні, молоток для роуку вимахує вгору, вимахує вгору, вимахує вгору. Денні з криком штовхнувся назад і раптом він пронизав собою стіну і почав падати, перекидаючись знову і знову, вниз у діру, у кролячу нору, в країну, повну нездорових чудес.

Далеко внизу під ним був Тоні, він також падав.

(«Я не можу більше приходити, Денні… він не дозволить мені наблизитись до тебе… ніхто з них не дозволить мені наблизитися до тебе… клич Діка… клич Діка…»)

— Тоні! — закричав він.

Але Тоні пропав, а Денні раптом опинився у якійсь темній кімнаті. НЕ цілком темній. Приглушене світло сіялося звідкілясь. Це була спальня мами і тата. Він упізнав татів письмовий стіл. Але сама кімната була жахливою руїною. Він же був у цій кімнаті раніше. Мамин програвач перекинутий на підлозі. Її потрощені грамплатівки на килимі. Матрац наполовину зірваний з ліжка. Картини обдерті зі стін. Його розкладачка лежить на боку, як мертвий собака, а Лиховісний Ліловий розтоптаний на друзки фіолетового пластику.

Світло надходило з дверей ванної, напівпрочинених. Зразу за ними чиясь рука звисала безвільно, кров скрапувала з кінчиків пальців. А в дзеркалі шафки-аптечки то спалахувало, то гасло слово АРАК.

Раптом величезний годинник у якійсь скляній кулі матеріалізувався перед дзеркалом. На його циферблаті не було ні стрілок, ні цифр, тільки якась дата, написана червоним: ДРУГЕ ГРУДНЯ. А тоді, вибалушеними від жаху очима, він побачив те слово АРАК, його тьмяний відбиток у скляному куполі, тепер уже двічі відбиток. І зрозумів, що правильно воно пишеться КАРА.

Денні Торренс закричав у жахливому переляку. Дата пропала з циферблата. І сам циферблат пропав, на заміну йому з’явилася кругла чорна діра, що напухала й напухала, наче зіниця, що розширюється. Вона затулила все, і він повалився вперед, почав падати, падати, він…

…упав з фотеля.

Якусь мить він лежав на підлозі бальної зали, важко дихаючи.

АРАК.

КАРА.

АРАК.

КАРА.

(І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе!)

(Маски геть! Маски геть!)

А під кожною блискотливою, гарною маскою і зараз небачене обличчя тієї постаті, що гналася за ним по цих темних коридорах, її червоні очі вибалушені, безтямні і вбивчі.

Ох, як же він боявся, що за обличчя може явитися світу, коли нарешті надійде час зняття масок.

(«ДІКУ!»)

закричав він що мав сили. Здалося, зараз лусне на друзки його голова від такого потужного крику.

(«!!!ОЙ ДІКУ ОЙ БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА ПРИЇДЬ!!!)

Над ним той дзиґар, що він його був завів срібним ключиком, продовжував відлічувати секунди, й хвилини, й години.