Тіні над Латорицею

1

Коваль іще бачив тривожні сни, коли у номері задзвонив телефон. Підполковник підхопився, як від пострілу, і, миттю зорієнтувавшись, підняв трубку, тривожно поглядаючи на Наталю, чи не розбудили і її.

Під вікном стояв сивий передранковий туман.

— Я слухаю.

— Дмитре Івановичу, їдемо.

— Через п'ять хвилин буду готовий, — відповів Коваль і, поклавши трубку, став одягатися.

Раптом зупинився, обернувся. За ним пильно стежили розплющені і зовсім не сонні Наталині очі.

— Спи, спи, ще рано, — пробурмотів до неї.

— Ти куди?

— Спи. На заставу.

Коваль відповідав коротко і машинально — голова його уже гарячково працювала, обдумуючи першу розмову із Карлом Локкером. Але чи Локкера впіймали? Може, іншого? Внутрішнє чуття, проте, підказувало Дмитру Івановичу, що він не помилився.

Вдруге обернувся, коли Наталя уже одягла платтячко і пішла у ванну.

— Я поїду з вами? — спитала дівчина, коли в номері з'явився полковник Антонов. — Я ніколи не бачила застави. — Вона переводила погляд з батька на Антонова і знову — на батька.

— Тобі там робити нічого. Сторонніх не пускають.

Вона благально дивилася у підсвічені зеленою формою очі полковника, поки батько застібав кітель. І Антонов сказав:

— Для наших людей застава відкрита. Шефи приїздять, самодіяльність, лектори, письменники… Поїдемо, Наталко.

— Вона не письменниця і не лектор.

— Зате у самодіяльності співаю!

Коваль знав, що на заставі йому буде не до Наталі, що, поки він марудитиметься з убивцею, дочка нудьгуватиме.

— Нема мені коли з тобою морочитися, — кинув на прощання. — Поснідай тут. Поїхали, Віталію Івановичу.

Антонов розумів його, проте сказав:

— Не буде вона тобі заважати! Не галасуй, батьку. — І підштовхнув Наталю до дверей. — Поїхали, дочко!

Просторе подвір'я застави було огороджене густою металевою сіткою. Наталя прогулювалася на спортивному майданчику, куди виходили вікна кімнати чергового, кабінетів начальника застави і замполіта, медичного ізолятора.

Ранковий туман уже розвіявся, і вдалині, за лісом, що підступав до самої сітки, виднілися синьо-зелені горби…

При ґратчастій металевій брамі, яка розчинилася, коли вони приїхали, стояв вартовий — молодий прикордонник з новеньким синювато-чорним автоматом у руках. Він зрідка робив два-три кроки вперед і назад повз браму і знову застигав як мурований.

Наталю суворий вартовий ніби не помічав, вона не знала, де їй можна ходити на подвір'ї, а де, дивись, заборонено, і від того почувалася ніяково. Зрештою сіла на лавочку біля волейбольної сітки і почала розглядати ліс.

Десь у будинку застави батько і полковник Антонов допитували спійманого злочинця, який знищив родину Іллеш, — вона здогадалася про це з реплік, якими вони обмінювалися дорогою. Сюди, на подвір'я, з відчинених на першому поверсі вікон долітав голос чергового, що розмовляв з «берізками» та «ромашками», і голоси з іншої кімнати, серед яких вона легко вгадувала батьків.

Карла Локкера допитували у кабінеті начальника застави. Спроба приховати справжнє прізвище, ще раз видати себе за Імре Хорвата, бухгалтера з Будапешта, який відстав від туристського поїзда, була відразу викрита підполковником Ковалем. І тепер колишній начальник жандармського участку, колишній тержерместер, стояв перед ним, Антоновим, та ще кількома прикордонниками жалюгідний, з виразом покори на обличчі і готовності здатися на ласку переможця.

Проте Коваль розумів, що Локкер намагається виграти час, аби з'ясувати, що саме відомо про нього міліції та прикордонникам.

Без сумніву, колишній жандарм мав і інше обличчя, про запас, але поки що воно було сховане за вицвілими рисами його вдавано покірного лиця — так за ветхою, обсипаною штукатуркою ховається жорстке кріплення балок з чіткими непримиренними кутами.

Та варто було Ковалю своїми запитаннями про ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня, про порожній номер у готелі, про поїздку з таксистом Дибою розкрити карти, як це сховане обличчя виступило у Карла Локкера, наче проказа. Так мовби Локкер враз скинув набридлу, що муляла йому, карнавальну машкару.

Дмитро Іванович наче фізично відчув, як спалахнув його погляд, досі смиренний, навіть погаслий, а тепер наллятий кров'ю і такий ненависний, лютий, що, здавалося, об нього можна було спіткнутися, якщо дійти до середини кабінету; побачив, як побіліло розплюснуте перенісся.

Локкер кинув погляд на стіл, де поклали довгий ніж. Той самий, якого він схопив у хаті Каталін, яким зарізав Єву та Ілону, а потім поранив рядового Онищенка, ніж, знайдений прикордонниками у воді, під берегом Тиси.

Ніж лежав на столі не просто як речовий доказ, а як страшний предмет, в матеріальність якого і вірити не хотілося.

Карл Локкер, тільки мигцем глянувши, як начальник застави узяв його з сейфа, відчув свою приреченість і зрозумів, що далі ховатися нічого.

І тоді він розкрив рота.

— Я ненавиджу вас! — промовив тихо, роздільно, кривлячись від ненависті, як від болю. — Я вас нищив і буду нищити, де тільки зможу!..

Це було б смішно — усі, а так само і Локкер, розуміли, що такої можливості доля йому більше не дасть, — якби за його словами й справді не струміла річка людської крові.

Ви давно переступили людську межу, — хрипко сказав Коваль. — Пролили кров навіть власної дитини, і тепер ваші емоції ні до чого… Його, — підполковник кивнув на ніж, — вам більше ніколи не вдасться узяти до своїх рук!

Локкер палив Коваля поглядом.

— Ні, — повів на присутніх припухлим від безсоння оком Локкер, — я скажу, я все одно скажу… Я приїхав забрати їх звідси. Щоб не були з вами. Я не мав нормального життя, але знав, що десь у мене є сім'я і на старості буде свій дім, свій сад, свої квіти. Багато років це був мій душевний притулок, порятунок і надія…

Локкер почав задихатися словами, акцент так посилився, що присутні ледве добирали, що він говорить.

Коваль глянув на зосередженого, звичайно лагідного, а зараз невблаганного полковника Антонова, і йому згадався Меркуря-Чукулуй, ніч у горах, тривожний світанок під час облави на диверсантів-«вервольфів», що й справді стали перевертнями, втратили людську подобу.

Як і чверть століття тому, колишні солдати були поруч і вели той самий бій, з тим самим ворогом. Певно, для них війна не скінчиться, поки є на світі хоч один такий вовкулака.

Локкер стояв серед кімнати, похитуючись, немов маятник, і руки його, схоплені сталевими наручниками, то підіймались, то опускалися.

— Вони мали поїхати в Угорщину, а звідти я переправив би їх через Австрію у Мюнхен. Але вони не схотіли, вони не схотіли!.. Я вас ненавиджу всіх! — закричав він знову. — Ви все зруйнували! Ви забрали у мене сім'ю! Що ви зробили з моєї Єви?! Вчили її у вашій школі, перевернули їй мозок, і вона відцуралася батька! Навіть Катарін стала чужою, не схотіла золота, нічого!..

Локкер кричав, але ні Коваль, ні Антонов не зупиняли його.

— Вони вже не мали права жити, вони нікому не були потрібні!

— Оскаженілий фашист! — зірвався підполковник, який тільки тепер до кінця повірив у жахливу загибель Єви від батькової руки і якому згадалося, як знищили у бункері своїх дітей геббельси. Завжди витриманий, Дмитро Іванович не знаходив потрібних слів: — Звір, фашист, і тільки! Заклятий фашист!

— Я пишаюся цим!

Запальний лейтенант Арутюнов, люто поблискуючи очима, вискочив з кабінету, щоб охолонути.

— Я вбив їх, щоб вони не залишалися з вами!

Крик Локкера розлягався по всій заставі. Черговий радист перестав викликати свої «берізки» та «ромашки», з господарського двору, немов по тривозі, прибігли солдати, і тільки вартовий біля входу стояв, як і раніше, немов укопаний, міцно стискаючи автомат.

Наталя завмерла посеред спортивного майданчика ні жива ні мертва. Іще кілька секунд — і вона сама закричала б від жаху, який охопив її, і, щоб цього не сталося, міцно затулила руками вуха.

Враз крик припинився, немов Локкеру заткнули чіпом горлянку.

Наталя відтулила вуха і огледілася: усе було ніби як і раніше, — ні, все стало іншим: і подвір'я, і двоповерхова будівля з радистом, і солдати, і вартовий у строгому зеленому кашкеті. Щось перевернули в ній ці страшні хвилини, коли кричав убивця.

Вона ще почула, як Локкер прохрипів: «Я ніколи не мав людського життя». Потім з розчиненого вікна долетіли звуки, схожі на схлипування, суворий голос батька — такого ніколи в нього не знала.

Убивця вже мовчав. Наталка здогадалася, що він викричався і замовк надовго, можливо, назавжди. Вона читала, знала, хто такі фашисти, але тільки зараз осягла це вповні — ніби шкірою своєю, по якій пробіг мороз.

… Хоч як запрошували гостинні прикордонники гостей поснідати, Наталя та Дмитро Іванович відмовилися: було не до їжі Полковника Антонова справи затримали на заставі, а Коваль з дочкою тим самим вертким газиком, що привіз їх на світанку, повернулися в містечко.

Дорогою не обмінялися й словом, хоч обоє думали про одне й те саме. Згарячу підполковникові хотілося сказати доньці: «І треба було тобі їхати!» Та після роздуму сам собі відповів: «Треба було!» Він не знав, що незабаром, згадуючи поїздку на заставу, ще раз погодиться з цим висновком.

Біля будинку міліції Дмитро Іванович вийшов, а Наталя попросила водія довезти її до турбази, де хотіла попрощатися з друзями. Вона розуміла, що тепер уже не затримається тут надовго.

2

Рядовий Онищенко лежав в ізоляторі — білій як сніг кімнаті — і дивився у стелю. На плацу, під вікном, старший сержант Вірний провадив стройові заняття. До Павла долітала його команда і луна злагодженого удару солдатських чобіт по зцементованій землі.

«Напра-а-а-во!» — лунко видихав старший сержант.

«Шовг, шовг!» — дружно шаруділи по камінцях солдатські чоботи із залізними підківками.

«Кру-у-гом!» — чітко командував Вірний.

«Шовг, шовг», — злагоджено лунало у відповідь.

Чоботи Павла, намащені, начищені до блиску, стояли у кутку кімнати. Але господарю їх здавалося, що й він у строю разом з усіма.

Це почуття невіддільності від товаришів ще не з'явилося в Онищенка ні тоді, коли боровся з Локкером, ні тоді, як сержант Пименов постав над ними з непроглядної ночі, ані тоді, коли його привезли з кордону і хірург зашивав рану.

Злитість із заставою, з її людьми, з усім, що було тут, — із спортмайданчиком, ленінською кімнатою, навіть з цим порожнім ізолятором, — Павло відчув раптово, коли лікар вирішив відправити його у госпіталь.

«Товаришу майор, дозвольте залишитися», — попросив.

Лікар спочатку не погоджувався, хоч цього разу Карл Локкер схибив і рана була не тяжка. Допомога прийшла, звідки Павло найменше чекав.

«Якщо становище не загрозливе і треба тільки вилежати, краще залишити на заставі. Харчування у нас прекрасне: свіже молоко, сметана, овочі — своє господарство, — сказав Арутюнов. — А потім, тут товариші. Теж лікувальний фактор…»

«Крок-о-ом руш!» — гримів за вікном старший сержант Вірний.

«Гуп! Гуп! Гуп! Гуп!..» — злагоджено відповідали йому чоботи. «Стій!»

Павло лежить нерухомо Його відвідують лікарі. Хлопці дали кров для переливання, кажуть, породичався з багатьма. Вільного часу досить, є коли думати і передумувати, і він раптом виявив, що вже старожил на заставі, що час біжить швидко — сама служба стала звичною, навіть не важкою

Усе те, що раніше мучило, потроху відступило. Навіть тривожні думки про Таню, болісні спогади про їхнє коротке знайомство. Гіркота залишилася за рубежем, який наче ділив життя на дві частини: на те, що було, і те, що є.

Тепер згадував дівчину як мужчина, а не хлопчик, не з моторошною тугою і почуттям безсилля. Раз у раз його охоплювала радість відкриття: він сильний, здатний захистити все, що йому дороге. Вчора чув, як горлав за стіною спійманий ним злочинець-фашист. Окремі слова долітали до нього, і він дивувався і радів, що зміг упіймати такого звіра. На душі було гарно, мовби когось близького врятував від біди.

Він несподівано звільнився від гіпнозу Таниної зверхності, незвичайності, якоїсь переваги над ним. Знову згадував перший вечір, але вже не екстравагантні жарти, а оту божевільно-прекрасну розмову, коли морозної ночі вони тинялися по Києву без мети і напрямку, збивали рукавичками з парканів сніг і говорили, говорили, говорили, забувши навіть, що у теплих парадних можна поцілуватися…

Єдине, що непокоїло його, — це відвідини підполковника міліції з Києва, який назвався Дмитром Івановичем Ковалем.

Коваль недовго пробув в ізоляторі. Подякував Павлові за затримання небезпечного злочинця і пообіцяв поклопотатися про відзначення.

Уже прощаючись, ніби між іншим спитав:

«Ви знаєте Таню Красовську?»

«Так, — відповів Павло, відчуваючи, як завмерло серце. — З нею щось трапилося?»

«Зараз все в порядку. Я думаю, їй буде приємно довідатись, що ви добре виконуєте свій обов'язок».

«Еге ж, — сказав Павло, ще нічого не розуміючи, але відчуваючи, як тепла кров вдарила йому в обличчя. — Звідки ви про неї знаєте?»

«Служба така, — посміхнувся підполковник. — Можливо, вона приїде до вас…»

Павло ледь-ледь повертається на ліжку і все згадує ці відвідини.

Перед ним і зараз ніби стоїть отой літній офіцер у міліцейській формі і доброзичливо позирає уважними очима. Не може бути, щоб він дурив. Хоч Павло завжди говорив про міліцію іронічним тоном чесної людини, якій ніяка міліція не потрібна і не страшна, але цей офіцер мимовільно викликав до себе повагу. Ні, такий брехати не буде. Але як Таня потрапить сюди?! І звідки він усе-таки знає її, і, головне, про їхнє знайомство, дружбу?

За вікном почулася команда: «Розійдись!»

Багато віддав би зараз Онищенко, щоб повернутися набік, підтягтися руками до узголів'я і виглянути на подвір'я, де хлопці відпочивають після занять.

Він почув кроки під вікном, десь зовсім близько, над головою, потім розмову: «Заглянемо?» Павло впізнав голос Стасюка. «А якщо спить?» — «Все одно — обід». — «Стасюк, не лізь у вікно! Можеш зайти нормально, у двері», — це сказав Пименов.

Тепла хвиля обдала серце. Павлові хотілося гукнути, що він не спить, мовляв, можна заходити або й через вікно влізти. Але передумав. Нехай ідуть обідати. Під вечір однаково весь вільний час просидять у нього…

Не відступало одне: звідки підполковник Коваль знає про нього і Таню?

І Павло вирішив попросити кого-небудь з хлопців написати під диктовку лист до Тані.

Але кому можна довірити свої почуття?

І несподівано для самого себе зрозумів, що вибір його падає на сержанта Пименова…

3

— Таня?

Дмитро Іванович побачив її на лаві, за кущами. Дівчина сиділа спиною до алеї, але він одразу впізнав її по високо піднятих плечах і по тому, як вона тримала голову ледь-ледь набік.

Справу про вбивство родини Іллеш міліція уже повністю передала прокуратурі, яка провадила передсудове слідство, і підполковник Коваль мав повертатися до Києва. Закінчивши сьогодні роботу, він пішов прогулятися у парк, де після задушних вечорів за письмовим столом не раз мріяв про Ружену.

Цього разу приємні думки не з'являлися. Після виснажливої праці від нього потроху відходили всі ці клоуни, довгі, цигани, «брати симеони», шефери та локкери, і Коваль почував себе вкрай стомленим.

Таня рвучко обернулася на голос і здивовано втупилася у підполковника з-під упертої світлої чолки.

— Ви?

— Можна з вами посидіти?

Вона кивнула.

Коваль важко опустився на лаву.

— Добре тут… Прохолода. — Він замовк, замислившись. — Ви вперше у цих краях?

— Вперше.

— Я теж… Ну що, бачили свого героя?

— Щойно із застави. Вранці лечу додому.

— Ми з дочкою завтра теж їдемо. Поїздом. А ви чого літаком? Ще раз подивилися б на гори. Адже ви художниця…

— У поїзді гаряче, а головне, швидше хочеться додому. Не можу я тут більше.

— Спека й справді велика.

— Мені завжди жаль тих, хто влітку сидить у приміщенні.

— Але ви теж працювали у закритому приміщенні. Як я пам'ятаю, художником-декоратором.

— Я могла не висиджувати всі вісім годин. І в театрі прохолода, протяги… Післязавтра, — зітхнула Таня, — закінчується відпустка. І провела її, гірко згадати, як граф Монте-Крісто — у буцегарні. Думала ще з'їздити у Прибалтику, на Ризьке узбережжя. Тепер уже часу нема… А що, Павла й справді можуть нагородити за те, що він когось там упіймав?

— Цілком можливо. І відпустку дадуть тижнів на два, а то й більше.

— Правда? Було б чудово. Він за Києвом скучив.

— А знаєте, кого він упіймав?

— Звідки мені знати? Казав, якогось бандита.

— Він затримав іноземця, у номер якого ви помилково втрапили… Еге ж… Саме того вечора, о пів на дванадцяту. Там мав спати турист Імре Хорват, який нібито прийняв снотворне, бо у нього болів зуб. Насправді ж нічого у нього не боліло. Йому треба було непомітно вислизнути з готелю, приїхати з Ужгорода сюди і встигнути до ранку повернутися назад. Ви, звичайно, нічого цього не знали, і він теж не міг припустити, що хтось залізе до нього у вікно… Ваше свідчення про порожній номер інтуриста допомогло мені зв'язати кінці ниточок в один вузол.

— Значить, помічницею вашою стала? От вже не думала!

— Допомогли встановити ім'я, під яким цей «турист» приїхав… Звичайно, його однаково затримали б на кордоні. Але, якби він не втік з поїзда і ми не знали б його імені, все було б складніше. Вийшло так, що ви із своїм приятелем Павлом були, як кажуть, на одному боці барикад.

— Я ж несвідомо.

— А це вже шкода.

— Що ж він наробив, цей «турист»? Чому ви його шукали? Секрет?

— Ні. Ця людина… Втім, людиною його не можна назвати… Це, Таню, довга історія. Одне слово, він воєнний злочинець, який приїхав у нашу країну під чужим іменем. У нього тут залишилися дружина і дочка. І в той самий час, коли ви стояли на підвіконні його номера в ужгородському готелі, він задушив свою колишню дружину, зарізав дочку. Та ще й дівчинку, школярку… Тяжко навіть розповідати про таке.

— Скажіть, а чому ви зі мною заговорили? Чому сіли біля мене? Адже лав вільних багато. Я, звичайно, не проти, але все-таки…

— По-перше, ви помічниця моя… Хоч і випадкова, — жартівливо відповів Коваль. — По-друге, моїй Наталці теж двадцять років. З нею часто сидимо отак і розмовляємо…

Коваль замовк, щось згадавши, одірвав вузенького вербового листочка.

— Але, дивлюся, — сказав він далі, — ви дуже різні. Наталка весела, метка. Ви, можливо, теж метка, тільки не дуже весела. А це дивно — у двадцять років не бути веселою… Мені здається, що ви якщо й зрадієте з чого-небудь, то теж якось сумовито… І не надовго. Я не помилився?

Таня мовчала.

— Гаразд, не відповідайте. І пробачте, що допитуюсь про таке особисте.

— Ні, будь ласка. Ви людина для мене чужа. Можете питати те, що близьким людям не дозволено. Цікаво, яка на вигляд ваша донька? Може, я її й знаю. У Києві майже вся молодь знайома.

— На вигляд? Вона, либонь, не така гарна, як ви, але, даруйте, лагідніша і простіша, тому більш приваблива… Ви вже наче втомлена у свої двадцять років, а в ній життя вирує. Може, ви пережили якусь трагедію? Вона от втратила матір, але згодом вирівнялася, не зламалася… Я радий, що Наталка росте хорошою людиною…

— У мене батьки живі-здорові, — зауважила Таня. — А ви ніколи не сваритесь із своєю донькою? — спитала після короткої паузи.

— Усяке буває. Але здебільшого винен я і мої звички… І ось ця різниця між вами і нею примушує мене замислитися. Дуже хочу зрозуміти її.

— Яв школі теж намагалася зрозуміти, чому люди однакові на зріст бачать навколишній світ з різної висоти. Мені, дурній; здавалося, що у них повинна бути однакова точка зору на життя. Коли вперше взула черевички з високими каблуками, вирішила, що й у мене з'явиться інший, зверхній погляд, інші думки — адже земля стала від мене далі, а небо — ближче. Та нічого не змінилося, окрім ходи.

— Ви дивне дівча, — пильно поглядав Коваль на співбесідницю.

— А ще раніше, — підбадьорена реплікою Дмитра Івановича, розкривала душу Таня, — ще раніше я думала, що люди з різним кольором очей бачать усе по-різному. Адже кажуть, той дивиться на світ крізь рожеві окуляри, а той — крізь чорні… Я довго міркувала над цим. У шостому класі навіть пробувала написати «науковий» трактат. Мене не зрозуміли і висміяли…

Але, можливо, я все ж таки мала рацію. От у вас очі світліші від моїх, сірі, — вам повинно бути світліше в очах. У мене ж карі! Біда, не можу порівняти свою «видимість» з вашою і тому вважаю, що бачу не менш ясно, ніж ви… Ні, все це, певно, дурниці, дитинство… — Таня вперше за час розмови розсміялася.

— Таню, — сказав Коваль, — гіркота у вас наносна, пройде… А світ люди по-різному бачать залежно не від кольору очей, а швидше — від кольору душі…

— Цікаво!

— І душу, на відміну від очей, можна прополіскувати, відмивати. Тоді і в очах стає світліше.

— Ви хороша людина, Дмитре Івановичу, — раптом сказала Таня. — Навіть не сподівалася, що в міліції є такі люди… Хочете, я вам скажу, що сама про себе думаю. Ви ж для цього, мабуть, і сіли біля мене. Гаразд, відвертість за відвертість. Я давно себе проаналізувала. Всі свої вчинки, бажання, все-все. Намагалася бути об'єктивною, по можливості. Я все це зробила тому, що люблю себе, і жалію, і хочу зрозуміти. І знаєте, якого висновку дійшла?.. — Таня поглянула на Коваля, який задумливо згортав пальцями вербове листячко у тверду зелену кульку.

— Якого?

— Одного разу я зрозуміла, що завжди нападаю. Навіть тоді, коли мене і не думають кривдити. Я відчула, що обличчя у мене завжди напружене, фрази готові, потрібний тон так само. Навіщо? Чому це в мене? Що заважає мені жити, як усі люди, що заважає почувати себе вільною, розкутою, щасливою? Кого я завжди боюся? Адже нема кого мені боятися — усі навколо зовсім не страшні люди. Потім зрозуміла, що ця хвороба у мене вже давно, раніше я просто не вникала у неї… Можливо, тому я і в міліції так поводилася, Таня раптом замовкла.

— А навіщо я усе це розповідаю? Адже вам до мене байдуже, вам треба поспішати до своєї доньки.

Вона підхопилася. Коваль теж підвівся.

— От ви й на мене напали. Розповідали з власної волі, а тепер нападаєте… Ну що ж, бувайте здорові!..

— Пробачте, якщо образила… Я не хотіла, — зовсім іншим тоном сказала Таня. — Мені, знаєте, здалося… Як гляну на вас… Мені просто заважає ваша форма, навіть лякає. Безглуздо, звичайно. Ще раз — пробачте, будь ласка. Вам куди? Праворуч?.. І мені туди. Дозвольте з вами, Дмитре Івановичу?

— А, окрім форми, вам нічого не заважає? Мій вік, наприклад, — інше, мовляв, покоління, нетямущі, прямолінійні старики?

— Ні, що ви! Я просто ще не звикла йти поруч людини у формі, — нарешті посміхнулася дівчина.

— Це минеться, — миролюбно сказав Коваль. — Це у вас і досі образа на сержанта. А от коли, не дай бог, як кажуть, потрапите у скруту, то будете шукати поглядом, чи немає поблизу цієї самої форми… Щоб захистити вас.

— Я сама себе можу захистити!

— Гм, — промовив Коваль. — Це — непогано… Ну що ж, ходімте.

Через півгодини вони підійшли до готелю. На вулиці вже стемніло, спалахнули ліхтарі, з'явилися парочки.

— … Вони були жорстокі, ці діти, — розповідала Таня. — Мене не рятувало і те, що переходила із школи в школу. У кожній знаходилися тирани. Вони нутром відчували, коли я з'являлася у класі, що кращого козла відпущення не знайти… Мабуть, у мене на обличчі був постійно написаний страх. Знали, що я їх боюся, і це подобалося. А ще подобалося, як я плачу. У мене сльози були близькі, тільки зачепи — і відразу… Отак… Може, з тих літ мені здається, що усі повинні мене кривдити? Не знаю… Але, якби я тоді не звертала уваги на їхні вихватки — тепер я впевнена у цьому, — вони швидко відчепилися б від мене. Адже нецікаво мучити людину, яка не вміє мучитися.

— І довго усе це тяглося? Я дивлюся, що зараз вас не дуже скривдиш. Або, точніше: скривдити вас неважко, але ви не будете плакати. Тільки гордість у вас хвороблива якась. Що ж, тепер мені зрозуміла ваша реакція на слова сержанта. До речі, його теж покарали, за грубість…

— Усе змінилося у шостому класі… — захопилася спогадами Таня. — Була у нас дівчина, на яку буквально молилися. Перша гімнастка школи, куди там!.. Одне слово, божество класу… Я при ній боялася навіть розмовляти, а в душі страшенно переживала, що така боягузка. Якби вона сказала: «Стрибай перед дверима учительської!» — я вмерла б, але пішла б, тому що навіть учителів боялася менше, ніж її…

Я зневажала себе за цю боязкість, мені здавалося, що я гірша, мізерніша за всіх людей на землі, що це в мене від неповноцінності. Але душа не мирилася з цим, і іноді я зривалася на страшенну грубість, щоб довести усім і собі, що я — теж людина. Це були лише крики відчаю, і вони не допомагали знайти грунт під ногами, а тільки викликали нове цькування і у школі, і у своєму дворі… — Таня замислилася і надовго замовкла.

— Ви хотіли розповісти мені, як усе змінилося у вашому житті, — нагадав Коваль.

— Якось у шостому класі ця перша наша гімнастка грала у спортзалі з дівчатами у настільний теніс. Усі ставали в чергу… Мені теж хотілося пограти, але я боялася, що знову почнуть смикати і глузуватимуть. Так уже повелося… Тоді сіла у куточок і з заздрістю почала спостерігати за грою, намагаючись не потрапляти нікому на очі.

— Та невже не знайшлося у вашому класі справжніх товаришів, добрих друзів! — похитав головою Коваль.

— Були, Дмитре Івановичу, — зітхнула дівчина. — Але не вони визначали моє життя… Вони були самі по собі, а я сама по собі. Більше того, мої переслідувачі не були жорстокими з іншими однокласниками. Просто я сама ставила себе у таке становище… — Таня зробила паузу.

Ковалю згадалися міркування про здатність окремих осіб провокувати своєю поведінкою злочин. Одна людина легко виходить із складних ситуацій, інша ще дужче поглиблює їх і врешті-решт стає жертвою. У Тані такі риси характеру, очевидно, виявилися з дитинства.

— Але вислухайте до кінця, — продовжила дівчина. — Так от сиджу у куточку зали, і мало не реву від бажання пограти, і не можу позбутися свого страху. Коли раптом одна з дівчат, Валя Левко, починає сперечатися з нашою гімнасткою: кому з них черга грати…

Я навіть очі заплющила: що зараз станеться! Думала — вогонь і блискавка! — наша «королева» миттю зітре цю Валю з лиця землі. Де там! Валя схопила ракетку, відштовхнула «королеву», обізвала її дурепою і почала грати. А «королева» обм'якла враз і вийшла із спортзалу.

Потім я бачила, як «королева» плакала у шкільному туалеті. І я зрозуміла, що можна боротися з такими, як вона. З недосяжними. Головне — не боятися. Головне — першою напасти і вистояти до кінця. Будь-що! За всяку ціну!

З того часу усе змінилося. Мене спочатку просто не впізнавали. Потім почали побоюватися, уступати дорогу. Ніхто вже не кепкував з мене, не сміявся, бо я негайно ж кидалася у бійку — перша!

Коли стала старшою, зрозуміла, що так теж не можна. І почала приборкувати себе. І от з того часу в мені живуть люті вороги: «Утверди себе, збий з ніг, покажи, на що ти здатна!» — каже одна Таня. А друга говорить: «Не треба, відступись, відійди. Адже ти боїшся…» От ми й прийшли, — раптом обірвала себе Таня, обвівши поглядом вулицю. — Ваш готель. Прощайте, Дмитре Івановичу…

— Таню, бачите третє вікно на другому поверсі? — спитав Коваль. — Наталка чекає. Хочете зайти до нас?

— Третє вікно… Другий поверх, — сумно посміхнулася дівчина. — А там було шосте, третій поверх… У вікно, громадянине підполковнику? — Вона жартівливо помахала рукою і похитала головою. — Тепер ні за які гроші!

— Познайомитесь з Наталкою.

— Не треба, Дмитре Івановичу, — твердо сказала Таня. — Не треба знайомитися. Сподіваюся, більше не зустрінемося. Адже я дуже багато розповіла про себе. Усього вам найкращого. Прощайте!

Таня простягла маленьку ручку, І через мить уже йшла тихою вулицею кудись у темряву містечка.

— Таню! — схаменувся Коваль. — Куди ж ви? Де будете ночувати? Ви десь зупинилися?

Підполковник не міг бути байдужим до цієї дівчини. Вона схвилювала його своєю щирістю, і він занепокоївся так, наче це була ще одна його Наталка.

Таня обернулася на голос Коваля. Нічого не відповіла. Тільки помахала рукою і пішла далі.

Зупинити її у Коваля не було підстав. Якби інша людина, він наполіг би. Але з Танею — він розумів це — так діяти не можна було, і йому нічого не залишалося, як примиритися…

4

Поїзд минув перевал і спускався по східних схилах Бескидів у синьо-зелену і водночас жовтогарячу долину. Далеко виднілися полонини, вкриті звивистими альпійськими луками, міжгір'я, прорізані іграшковими річками та струмками, а внизу — мальовничі, немов іграшкові села, що примостилися на краю землі і ясного неба.

В окремому купе м'якого вагона поверталися у Київ Коваль з Наталею і майор Бублейников. Позаду залишилися тривоги цієї поїздки, напружена праця. У Коваля і Бублейникова — виконаний обов'язок, у Наталі — відкриття, радісні і тяжкі. Так завжди: з кожною новою дорогою, з кожним приїздом і від'їздом у людини відходить у минуле якийсь відрізок життя і збагачується наступний.

Наталя мало не вилазила у відчинене вікно: небо було неначе внизу, майже під ногами, і вона ширяла над ним, як на крилах. Була у купе тільки з батьком: Семен Андрійович пішов до сусідів грати у шахи.

Підполковник теж поглядав у вікно крізь той проміжок, що залишила йому донька між луткою і своїм плечем. Він був замислений і, здавалося, не дуже втішався краєвидом.

З досвіду знав: поки не захопиться якоюсь іншою справою, його будуть переслідувати тіні минулих турбот. І хоч як не хотілося згадувати зараз ні огидного Локкера, ні тупого, зневіреного Кравціва, ні розгубленого, заляканого Самсонова, ні лукавого «брата Симеона», — вони іще не зникли повністю з його думок. Він залишав край, який уперше відкрився йому і відразу полюбився, думав про те, що кожна земля має свої привиди. І чим древніша вона, чим більше бур пролетіло над нею, тим більше ходить по ній тіней минулого. Тепер Лато-риця залишалася далеко внизу, заллята ранковим сонцем, що прогнало нічні тіні.

Наталя відвернулася од вікна і опустилася на лаву, в її очах теж блукали спогади.

— Капітоліна Сергіївна — чудова людина! — промовила дівчина. — Такі троянди! — Вона на повні груди вдихнула густий солодкий запах пишних троянд, що стояли на столику. — І головне не квіти, а тонка людська увага. Ну, хто я їй — дівчисько! А от привезла на вокзал цю радість. Які є прекрасні люди на землі! Тільки не всіх їх ми знаємо.

Коваль подумав про Таїно — нестриману, розгублену і талановиту дівчину, про її сповідь, що справила на нього сильне враження.

Він не розповів Наталі про цю дівчину, бо ще сам хотів поміркувати над її словами. Він думав про Таниних однокласниць, поганих і добрих, про те, що біда починається від невміння дитини утвердити себе. І коли на допомогу не приходять дорослі, не навчають співчуттю до інших, радості від доброти, тоді народжується неусвідомлена жорстокість. До слабших, до менших, до беззахисних. А згодом і нестримний егоїзм, і протиставлення себе суспільству…

Таню ніхто не привчав жити у колективі, і хвороблива дівчинка розгубилася серед своїх же однолітків. Коваль відчув на собі погляд доньки. Чи не читає вона думки?

— Я тобі щось скажу, Дік, — почала Наталя, — але ти візьмись руками за поручень… На всякий випадок.

Дмитро Іванович примружив око:

— Новий «Ніріапус» придумала?

— Тату, — надміру твердо промовила Наталя, — а що, коли я переведуся з філологічного… на юридичний?

Сказавши, наїжилася, немов приготувалася до бою, і підполковник мимоволі знову згадав Таню. «Мабуть, багато іще біди від невміння юності спокійно обстоювати свої ідеали, — майнула думка. — Але таке вміння виробляється з роками, з життєвим досвідом і глибокою переконаністю. До молоді це не відразу приходить, — сам відповів на своє запитання. — Правда, молодість — недолік, що з роками все-таки минає», — пожартував під кінець у думці.

А Наталю спитав:

— Чого це раптом? — хоч про все вже здогадався.

Стикаючись по роботі з «важкими» молодими людьми, Коваль давно зробив висновок, що не треба пеленати підлітків у рожеві пелюшки, приховувати від них за стіною ідеальних характерів з творів класичної літератури справжнє життя з його труднощами, невлаштованістю і боротьбою. Інакше потім, коли перед юнаком чи дівчиною відкриється уся складність життя, у настроєній на елегію душі може створитися тяжка дисгармонія…

Тому й дозволяв собі розповідати Наталі про трагедії, якими займався мало не цілий свій вік.

Тепер, поглядаючи на зосереджену доньку, зрозумів, що і той літературний опус, отой «Шлях до ніріапуса», в якому вона з друзями нібито висміює детективів, насправді приховував за іронією її зацікавленість, її прагнення теж узяти участь у борні на стороні добра.

Але що було останнім поштовхом перед вибором? Може, те, що сама побачила звірячий оскал зла? Адже навіть його, Коваля, приголомшив злочин старого нациста, і він уже вкотре, — людина до останнього подиху, знову й знову утверджує себе, — переконався, що вірно зробив, обравши колись собі міліцейську професію.

І зараз подумав, як тоді, у газику, коли поверталися з Наталею із застави, що вчинив добре, узявши її з собою.

Наталя так і не відповіла на запитання: «Чого це раптом?» — і він спитав далі:

— А характер у тебе є? Ти над цим задумувалася? Запитання було вразливе.

Наталя не могла здогадатися, що у цю мить батько думав про дівчину з нелегким характером, яку звуть Танею. Вона трохи розгубилася.

— Юристові потрібен твердий характер.

— А може, я не збираюсь ловити злочинців, бути суддею чи прокурором. Може, я адвокатом стану.

— Адвокатом? Тим більше…

Коваль не закінчив своєї думки. У купе зайшов сяючий Бублейников. Певно, чергову партію у шахи було ним виграно. З вигляду Наталі підполковник зрозумів, що вона не продовжуватиме цю розмову при майорі. Це була поки що їхня справа — і тільки їхня.

— Щось я виголоднів, — сказав той, ховаючи під подушку дорожню шахівницю. — А як ви, Наталю?

— Давно пора. Ще ж і не снідали.

— То, може, заглянемо в ресторан?

— Навіщо ресторан, Семене Андрійовичу? У нас харчі є: з турбази дівчата привезли, і Капітоліна Сергіївна якийсь пакуночок всунула. А для вас із батьком, — лукаво додала, — проводжаючі сулію ось під столик поставили…

— А все-таки краще — ресторан.

— Першої страви там все одно ще немає, — підтримав доньку Коваль.

— Дмитре Івановичу, — докірливо розвів руками майор, — після такої праці та не посидіти у ресторані!

— Але ж ресторан з дванадцятої, — іще пручався Коваль.

— Це вже я беру на себе. — І Бублейников широко розчинив двері купе, ґречно запрошуючи Наталю і підполковника Коваля.

1973–1974, Ужгород — Київ