Тіні над Латорицею

1

Приїхавши з Ужгорода на спортивну базу «Динамо», Коваль відразу пішов до Латориці, захованої серед високих грабів і дубів.

Сонце уже зачервоніло над кронами, і густо заліснений правий берег, на якому зупинився підполковник, почала оповивати легка фіолетова сутінь.

Коваль глянув униз. Латориця струміла, здавалося, прямо під ногами, підмиваючи грузький берег.

Дмитро Іванович задумливо дивився на річку. Сонце сідало над дамбою, що відгороджувала колгоспні плантації. На протилежному боці, на просторому лузі, лягала довга тінь від самотньої дикої груші, паслася череда, і до Латориці глухо долітав брязкіт калатала, почепленого корові.

Навколо стояла така тиша, що чулося, як шарудить під крутим берегом бистра вода. Було тихо і сумирно. І зовсім безлюдно. В ці дні на спортивній базі не було ніяких зборів, і єдина жива людина — сторож, угорець Пішта, який знав лише кілька українських слів, не заважав Ковалю почувати себе самітником. А зараз і він сидів десь у кущах, під берегом, і рибалив.

Підполковник спустився до води сходинками, вробленими в берег, і ступив у човник, що загойдався під ногами, сіпнувся було за стрімкою водою, але, затриманий ланцюгом, повільно посунувся назад.

Дмитро Іванович витяг «Біломор», сів на лавочку і закурив. Спіймав себе на тому, що ні про що не думає, голова порожня, мов перекинута макітра.

Уже кілька днів відчував ніби якусь душевну втому, нез'ясовану нудьгу. І сьогодні, здивувавши усіх, він раптом утік з готелю сюди, на Латорицю, де можна було вільно зібратися з думками. Майор Бублейников не Знав, як і поставитися до цього ковалівського «фокуса». Він уже трохи звик до несподіванок, якими обдаровував його підполковник, «але покинути все у розпалі»!.. Тур, довідавшись, що Коваль махнув на спортивну базу, тільки й сказав: «Після цього йому пряма дорога на пенсію». Але найбільше засмутився Вегер. Коли покидає поле бою командир, що залишається робити солдатам?

Поїхавши сюди, Дмитро Іванович і не сподівався, що його турботи розчиняться у лісовому шелесті, пташиному гомоні, у чистому повітрі чи підуть за водою. Йому треба було побути на самоті, як він говорив, «замкнутися на себе», бо настав такий час. Він навіть Наталю не схотів узяти з собою, хоч як просилася.

Згадка про дочку привела Коваля до думок, від яких намагався поки що відмахнутися: про сім'ю, Ружену…

Наталя не раз казала, що пора йому одружитися. Доброзичливо посміхалася, розповідаючи, як Ружена дзвонила додому. Либонь, тому, що сприймала це поки що як батькову примху, до якої можна ставитися спокійно. Але що вона скаже, коли Ружена з'явиться в їхньому домі?

Час минав. Від невпинного бігу річки, яка, здавалося, несла і його, Коваля, разом із човном, з опалим цвітом дерев кудись у далечінь, йому ставало легше на душі. Стрімкий рух Латориці наче знімав утому, розвіював і повертав сили.

Втім, депресія не дуже непокоїла підполковника. Упізнавав знайомі риси цієї душевної втоми і вірив, що вона — тимчасова. І головне, така відчуженість від конкретних дрібних справ, від збирання речових доказів, розмов із підозрюваними і свідками з'являлася у Коваля лише тоді, коли назрівала розгадка таємниці. Вже як набридало копатися у справі, тулити одну деталь до одної, коли хотілося забути про неї і вабила природа — чи свій садочок, чи річка, ліс, безлюддя, — розумів, що ось-ось знайдеться відповідь на всі запитання.

Хоч Довгий з Клоуном, і чернець Симеон, і Ернст Шефер ніби відійшли від нього, але все одно мозок і далі напружено працював над тим, що не вдалося осягнути наскоком. Можливо, тому й замкнувся для зовнішніх подразнень, щоб не допустити нових запитань, поки не буде знайдено відповідь на уже поставлені…

Повновода Латориця усе мчала й мчала повз Дмитра Івановича. У цьому вічному русі було щось незбагненно величне. Коваля усе дужче охоплювало почуття душевного спокою. Адже вбивство Іллеш ось-ось буде розкрито, з Руженою все влаштується, і тривоги відійдуть у минуле… Зрештою, з часом усе відходить від людини: що то значать щоденні турботи, дріб'язковий клопіт проти цього невпинного руху у вічність, проти отакого плину ріки, яка ніколи не вмирає, чимало бачила на віку ї могла б багато що розповісти про одвічну боротьбу добра і зла на землях, по яких протікає.

Поглядаючи зараз на Латорицю, Коваль згадав і Ворсклу — ріку свого дитинства.

Зовсім не схожі ані водою, ні берегами — спокійна, в золотій облямівці пісків і зелених лісів Ворскла і примхлива, замулена Латориця — вони все ж були мов дві сестри.

Дмитро Іванович згадав свою дружину, і йому раптом здалося, що Зіна не померла, не зникла без сліду, а розлилася по рідній землі Ворсклою, на берегах якої вони вдвох виросли, — спокійною, лагідною, теплою у заплавах, усміхненою на плесах, голубою під небом, або, може, залишилася білою берізкою у гаю чи зеленою гілкою над водою, червоною калиною або шовковою травою…

Але як далеко він зараз од рідної Ворскли, як далеко пішла від нього Зіна — не наздогнати!

Минуло з півгодини, як підполковник сидів над річкою. Сонце сховалося за стіною лісу, і вже не тільки крутий правий берег, а й луг вкрила вечорова тінь. Раптом Дмитро Іванович відчув на собі погляд. Звів очі вгору і побачив: прямо над водою стоїть на березі людина.

— Коваль-бачі. Здрастуй!

Підполковник упізнав сторожа.

— Здрастуй, Пішто! Добре, що прийшов, — відповів. Йому раптом захотілося почути свій голос.

— Коваль-бачі, — угорець блиснув у сутіні разком білих зубів. — Риба!..

Підполковник підтягнув човна до берега і піднявся нагору. Взяв з руки Пішти вузеньку капронову сітку з ма\енькими чарунками.

— Не можна ловити такою сіткою.

— Нем ту дом![5] — похитав головою угорець.

Коваль, як міг, намагався пояснити, що така сітка вигублює мальків. Пішта теж жестикулював — зводив і розводив руки, показував на луг, де були дрібні, порослі травою озерця, ї Коваль зрозумів, що угорець збирався ловити тією сіткою живців для наживки.

— Ходімо вечеряти, — покликав сторожа.

Пішта витяг з кишені колоду карт і запитально поглянув на підполковника.

— Ту дом, ту дом[6], — кивнув Коваль. — Гаразд. Дві-три партії, — показав на пальцях. — Не більше.

Біда була Дмитру Івановичу з тим картярством. Коли хто-небудь довідувався, що Коваль раптом може засісти у «підкидного», то знизував плечима і, очевидно, втрачав повагу до нього. Карти!.. І навіть не преферанс, кінг чи якась інша більш-менш інтелігентна гра, а звичайний собі «дурень», у якого «ріжуться» стертими, засмальцьованими картами в електричках, на пляжах. Шерлок Холмс грав на скрипці, французький інспектор Мегре колекціонував люльки, Аркіль Пуаро…

Ну, якщо не гра на скрипці, то принаймні шахи або хоч збирання сірникових етикеток чи поштових марок, а то — «дурень»!

«Хтось вигадав, що я — великий розумака, — посміхаючись, відповідав Коваль. — Інший раз хочеться побути трохи дурнем. Для рівноваги…»

— Гаразд, Пішто, — повторив Коваль. — Зіграємо. — Нерозв'язані проблеми знову почали наступати на нього.

— Ту дом, — засміявся задоволений сторож, ще раз показавши білі зуби, і обоє пішли стежкою, посипаною битою цеглою, до будиночка, що стояв за якихось п'ятдесят кроків від Латориці.

… Коваль програвав. Пішта, поблискуючи очима, жваво орудував картами, примушуючи підполковника тримати у руках мало не півколоди.

А той зараз менш за все дбав про гру.

Думки Коваля пливли таким же нестримним потоком, як і вода Латориці, чіплялися одна за одну, перестрибуючи з одного на інше.

Як там Наталя?

Чи поїхала на турбазу?

Її туди зараз, здається, уже не тягне.

Тому й просилася на Латорицю…

Дівчата, з якими подружилася, уже поїхали.

А нові ще не приїхали…

Славний хлопець в Антонових — Геннадій. І ім'я гарне… А вона до нього байдужа… Вона взагалі байдужа до хлопців. Це добре чи погано?

А що у них сталося з Валентином Суботою? Чи не посварилися?

Він — також непоганий хлопець. Правда, трохи сухуватий і начотник.

А як Субота тримається у товаристві однолітків? Може, й на дозвіллі не обходиться без прокурорських інтонацій?

Ковалю згадалося, як пояснював молодому, слідчому Суботі, коли працювали над справою про вбивство реемігранта з Канади, свою «теорію жертви»…

Так, так… Жертва теж співучасник події. Не тільки об'єкт дії. І від людини, яка стала жертвою, теж багато залежить. Іноді своєю поведінкою жертва провокує злочин…

А як тут нахмурився слідчий Тур, коли він висловив таку думку. Турові, як і Суботі, певно, здається, що на теоретичні міркування право мають тільки слідчі, а оперативні працівники-міліціонери — нишпорки, робоча сила, виконавці, які існують для того, щоб своєю діяльністю підпирати величний храм слідства.

Вони чимось схожі, Субота і цей Тур. Тільки Субота молодший і не такий самовпевнений.

І Субота ніяк не міг втямити, що іноді жертва сама створює умови для злочину, сприяє своїй же трагедії.

Звичайно, не можна звинувачувати людину за те, що вона в літню задуху не зачинила на ніч вікна, через яке вліз злодій. Справа міліції оберігати її спокій, нехай людина і вночі дихає свіжим повітрям.

.. Але от Каталін Іллеш довідалася від «брата Симеона», якщо вірити ченцю, що її перший чоловік, воєнний злочинець Локкер, живий, і не повідомила владу. Одержала від Карла лист і приховала його, навіть спалила. Оперативні працівники і експерти тільки попіл знайшли у печі, до того ж розворушений палицею.

Що ж було в тому листі, навіщо спалила його?

Так… навіщо, навіщо, навіщо?..

А може, вона ще раніше довідалася, що Карл живий? Тому й заміж не виходила більше.

І Андор Іллеш, який, кажуть, дуже любив її, раптом утік аж у Будапешт…

А доньку покинув тут… Малу Ілону…

Каталін, значить, так нікому й не сказала, що Карл — живий…

Та чому вона мусила бігти у міліцію?.. І чому це має бути поставлено їй на карб? Який тут зв'язок з убивством? Ніякого!..

Ніякого, ніякого, ніякого…

Навіть за його, ковалівською, «теорією жертви»… Втім, це не тільки його теорія. Тепер криміналісти спеціально вивчають особу потерпілого. Навіть нову галузь юридичної науки створено — виктимологію, що досліджує психологію людини, яка своєю поведінкою сприяла злочину.

Та хіба Каталін загинула тому, що приховала звістку від свого першого чоловіка? Хіба від цього можна загинути?..

Думки Коваля заблукали по химерних серпантинах асоціацій, переплутувалися. Зринали незвичайні співставлення, несподівані аналогії.

Міркувати про вбивство більше не хотілося. Підполковник аж струснув головою, немов відганяв надокучливі, як осінні мухи, питання, і прагнув зосередитися на картах.

— Пішто, ви воювали? — спитав раптом партнера. Сторож зрозумів його, насторожився і затис карти у кулаці.

— Ні, — відповів по паузі. — Не встиг, Коваль-бачі. Заганяли мене в організацію левентів, учили стріляти, але потім звільнили. — Він перевів погляд на кілька скрючених пальців лівої руки. — Покалічився!

За якоюсь асоціацією згадався старший сержант міліції Дмитро Пічкар, під час війни — розвідник-радист, Ікар, про якого складалися легенди на Закарпатті. Цей гірський край вражав багатьма несподіванками. Тут було в сусідстві старе й нове, традиції і давні звички вживалися з новими, колишні погляди поступалися новим взаєминам, зникла національна ворожнеча, роздмухувана колись різноманітними панками та підпанками.

І тільки де-не-де старе раптом шкірило зуби з глибокого підпілля.

Ковалю знову згадалися і брат Каталін, Ернст Шефер, і циган Казанок, і заарештовані Довгий та Клоун, і саме вбивство вдови І ллєш та її доньок, яке також було звірячим оскалом минулого.

А чому йому так здається? Який зв'язок сьогоднішньої трагедії родини Іллеш із далеким минулим цього краю?

Чому? Та тому, що згадав про війну, про розвідника-радиста Пічкаря, про історію цього багатостраждального куточка української землі, про те, як панували тут не тільки такі, як граф Шенборн чи швейцарсько-французька фірма «Латориця» разом з угорськими та італійськими банками, а й підпанки — всякі Локкери, Шефери… Тому згадав, що шукав убивцю. А його не знайдеш, не вивчивши життя самої жертви і тих, хто оточував її. І не тільки в день злочину, а набагато раніше: така трагедія не вибухає випадково, вона визріває довго, і корені треба шукати дуже глибоко…

Підполковникові раптом здалося, що він уже схопив жар-птицю, на яку накинув сітку, що вже знає те, чого докопувався стільки часу! Але ні… Коваль обвів поглядом кімнату і наче вперше побачив Пішту. Той теж помітив, що підполковник замислився, забув про карти, тому сидів тихо, не перебиваючи.

— Ну, Пішто, чого ж це ми? — посміхнувся Коваль. — Давайте. Ваш хід

Вони знову почали грати, але тепер Дмитро Іванович грав зовсім мляво, роблячи помилку за помилкою.

Добре, що в нього такі помічники, як Романюк, Вегер. Без місцевих працівників не обійтись. Хіба зміг би розібратися в особі Шефера, коли б не Василь Іванович? А його розмова з Маркелом Казанком!..

Коваль поглядав на Пішту, який заходився знову розкладати карти, і подумав, що на цій землі поруч жили порізнені люди: коли б не каліцтво, цей симпатичний угорець був би солдатом і, як гонвед, можливо, ловив би свого брата Дмитра Пічкаря…

— Так, — сказав він, беручи роздані карти. — Були у вас тут діла…

І знову мимовільно спливла думка про Каталін. От він судить її… А хіба це гуманно звинувачувати потерпілу людину?

Цілком гуманно, бо цим він хоче попередити інших. Щоб вони береглися і не давали злочинцеві додаткового шансу…

Але ці його міркування справедливі тільки в тому разі, якщо повірити словам «брата Симеона».

Якщо вірити заяві, що він привіз Каталін лист від Карла.

А якщо цього не було? Адже не збереглося ні листа до Каталін, ні записки до ченця.

І що то за турист, який передав у Лаврі листа Гострюкові?

Чи не Імре Хорват, у номер якого випадково потрапила вночі Таня Красовська?

Ковалю пригадалася ранкова розмова з перекладачем туристської групи.

«П'ятнадцятого липня по дорозі на Київ ви розмістили людей у цьому ж готелі?» — «Так». — «У номері 309 ночував Імре Хорват?» — «Так». — «Чи не пригадаєте, де він був приблизно пів на дванадцяту ночі?» — «У своєму номері». — «Ви це точно знаєте?» — «Абсолютно. О десятій чи об одинадцятій ліг спати. У нього болів зуб, і я дав йому снотворне». — «Гм, — сказав тоді Коваль. — Спасибі. Розмова ця нехай залишиться між нами…»

«Каже, що у Хорвата боліли зуби. Він прийняв снотворне і просив не турбувати до ранку», — пояснив капітану Вегеру, поклавши трубку.

«Як же він міг непомітно вийти з готелю?»

«А труба, пожежна драбинка і відчинене вікно? Це шлях не тільки для екзальтованих дівчат…»

«Не думаю», — розвів руками Вегер.

«Тьху, яка нісенітниця в голову лізе! — схаменувся Коваль, коли йому здалося, що чорний жировий король на карті глузливо підморгнув. — Цей Імре Хорват зовсім ні до чого. Навіть якщо він десь гуляв цілу ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня. Адже невідомий турист-угорець привіз «брату Симеону» лист від Карла на три тижні раніше — двадцять третього червня!»

І думки Коваля повернулися до вихідної точки, щоб почати нове коло.

Він знову згадав жертву злочину, загиблу Каталін та її дочок, і знову попливли ті самі запитання:

Чому Каталін приховала те, що Карл Локкер живий і об'явився? Чому спалила лист?

Але чого вона мусила повідомляти?

Яке це має відношення до факту вбивства?

Жодного!

Жировий король знахабніло всміхнувся просто в очі підполковникові.

Раптом Коваля немов пронизав електричний розряд, по всьому тілу ніби пробіг струм, заворушив волосся на голові, зашпорами увійшов у пальці: він уже знав, він уже все знав! І хто їхав з Ужгорода з таксистом Дибою, і хто покинув уночі свій номер у готелі, і хто такий Імре Хорват!..

«Що за чортівня!» — здивовано повів погляд на Пішту. У Коваля було таке почуття, наче йому хтось нашіптує прямо у вухо.

Ні, Пішта нічого не міг підказати, він витріщився на шановного підполковника міліції, по обличчю якого раптом наче пробіг промінь прожектора, висвітливши і радість, і сумнів, і розгубленість.

Коваль на мить прикрив повіками очі. Здавалося, що він явно чує чийсь голос, до того ж дуже знайомий. Неначе схожий на його власний.

Потім Пішта побачив, як розгубленість зникла з обличчя партнера, і підполковник, різким рухом поклавши карти на столик, кинувся у коридор. Через кілька секунд повернувся і виріс над Піштою.

— Телефон не працює, чорт візьми! Ту дом?.. Де тут близько є телефон? Негайно! — пояснюючи свою думку, Коваль покрутив рукою біля вуха.

«І надало мені заїхати сюди! А тут іще й телефон! Одне до одного!»

Сторож злякано дивився на підполковника, не розуміючи, чого той підхопився. Ледве втямив, що йому треба.

— Телефон! — Пішта закивав головою. — Треба їхати на Геевці або на Добронь. Кілометрів сім-вісім. Там є пошта, телефон…

— Ні, ближче, ближче. Сільрада, правління колгоспу?

Сторож не знав, як пояснити підполковникові, що в маленькому селі, розташованому кілометрів за чотири, у правлінні колгоспу зараз нікого не знайти. А без угорської мови Коваль-бачі навряд доб'ється чогось.

Підполковник нетерпляче глянув на годинник. Через п'ятдесят хвилин поїзд з туристами перетне кордон…

— Ти приїхав з обіду на велосипеді, Пішто?

— О, велосипед! Так. Є велосипед.

Вони вийшли надвір, через кілька секунд Пішта вже підкачував біля ґанку камери. Це був старенький, латаний-пере-латаний велосипед дорадянських часів, і, взявши його в руки, Коваль засумнівався, чи витримає машина його. Та чи не розучився він їздити, отак поночі, польовими дорогами?

Супроводжуваний Піштою, вивів велосипед з-під лісового шатра. На полі було світліше від місяця, що пробивався крізь хмаровиння.

Пішта показав рукою на косогір, по якому тяглася дамба. Як міг, пояснював, що їхати треба вздовж неї, лугом, потім перетнути і вибратися ліворуч на польовий шлях між плантаціями тютюну: він і виведе до правління колгоспу.

Ковалю було досить того, що второпав із жестів угорця. Квапливо натискаючи на педалі, він помчав у ніч.

Тьмавий місяць ледь висвітлював шлях. Насип, під яким бігла лугова стежка, нависав чорним громаддям. Стежка весь час то п'ялася вгору, то м'яко провалювалася у вибоїнах, примушуючи підполковника судорожно стискати руками кермо. Благенький велосипед тяжко порипував під ним при кожному оберті педалей. Коваль швидко перетнув крутий підйом і опинився на широкому грудкуватому, вибоїстому шляху.

Те, що було несподіваним осяянням, здогадкою, коли грав із Піштою у карти, вже стало у Коваля твердим переконанням. Розум сприйняв інтуїтивний здогад, проаналізував і схвалив. Тоді поставив цей здогад на місце ланки, якої не вистачало, і замкнув ним увесь ланцюг розслідування. Тепер підполковник мусив ще встигнути затримати злочинця!

А їхати ставало все важче. Давалася взнаки відсутність практики. Коли він їздив велосипедом? Гай-гай, хлопчиком. На важкому дорожньому «Харкові», випрошеному у товариша. Тоді вільно ганяв стежками над Ворсклою і здавався собі птахом, що злітає у небо. А тепер і ноги вже не ті, і серце…

Велосипед трясло на нерівному шляху, немов у лихоманці. Раз у раз переднє або заднє колесо знаходило вибоїну чи грудку, і тоді Коваль утримувався у сідлі відчайдушним зусиллям. Раптом, в якусь мить, він наскочив на камінь і відчув, як осіла під ним машина.

Тепер пошкодував, що взяв велосипед. Завів його на тютюнову плантацію, де лапате листя утворювало зарослі. Поклавши машину на землю і сяк-так замаскувавши, він знову вийшов на шлях і подався до кількох світлих цяточок на обрії.

Якийсь час, поки дозволяло серце, Коваль біг, спотикаючись на грудках, і незабаром ноги у нього загули від утоми.

Але він ішов і йшов під темним карпатським небом, ішов уперто, підбігаючи по кілька кроків, долаючи метр за метром нерівного шляху, поки далекі вогники не перетворилися на помітні електричні лампи.

Захеканий Коваль опинився перед високим будинком, освітленим знадвору. З вивіски над дверима переконався, що це — правління колгоспу. Ледве знайшов і розбудив сторожа, який міцно спав, закутавшись у кожух.

Номера комутатора прикордонників Дмитро Іванович не знав. Подзвонив на квартиру Антонова.

— Віталію, — швидко промовив, коли той підійшов до телефону. — У будь-який час він може піти через кордон…

Полковник Антонов, у якого за роки служби виробилася здатність відразу, навіть спросоння, по бойовій тривозі дисциплінувати мозок, зрозумів Коваля.

Він тільки спитав:

— Наш чи чужий?

— Чужий, — відповів підполковник. — Турист.

— Ясно.

— Я не знаю, — додав Коваль, — як ітиме: з візою через контрольно-пропускний чи порушить кордон… Іншого виходу у нього немає. — І по короткій хвилі, перевівши подих, закінчив: — У нього має бути трохи приплюснутий ніс, а документи на ім'я угорця Імре Хорвата.

— Зараз оголосимо бойову тривогу, — коротко резюмував Антонов.

Після цього Дмитро Іванович подзвонив черговому по Управлінню внутрішніх справ і попросив прислати машину…

2

Імре Хорват відчинив двері вагона. Теплий вітрець увірвався у тамбур. Але однаково Імре не вистачало повітря. Певно, від хвилювання.

Він упіймав на собі під час вечері пильний погляд перекладача… У того ще в носі не кругло, щоб обдурити такого смаленого вовка, як він. Надто довгим був цей погляд, і не встиг перекладач його відвести, як Імре зрозумів, що ним зацікавились.

А як відрубав йому Лайош, коли порадив і в Ужгороді не заявляти про лаврського служителя.

«Гуманізм? — розсердився у відповідь сусід. — Гуманізм якраз і вимагає покарання злочинця». — І, поговоривши з перекладачем, Лайош подзвонив у міліцію.

Імре не боявся за «брата Симеона». Чернець допомагав гонведам «витязя» Салаші і, крім того, переховував офіцера СС, коли підійшли червоні, але це так і не було доведено на суді…

Та, зрештою, яке йому діло до якогось ченця! Але коли міліція візьметься за старого, то зникне зі світу вигаданий Імре Хорват, а знову з'явиться Карл Локкер, жандармський фельдфебель, діяч фольксбунду — спілки німців в Угорщині, до якого місцеві угорці, а особливо українці мають свій довгий рахунок.

У цьому була біда…

Хорват жадібно вдихнув свіже повітря, втупився очима у темряву, десь далеко прострочену вогниками села. Серце огортав холодок — знайоме почуття, коли треба негайно діяти.

Ні, він ще не постарів і годен приймати круті рішення.

Завжди вмів відчувати небезпеку і вчасно вислизати із ворожих рук. Хіба не так пішов звідси, коли радянські були вже в Хусті, Довгому, Сваляві, а партизани підійшли до Мукачевого? В останній день золотого жовтня він пішов через Тису в Угорщину вовчими стежками, по яких потім проліг кордон і надовго відрізав його від сім'ї.

Від сім'ї?.. Сім'ї немає. Значить, і не було!..

Далеко попереду, за поворотом, зажевріла земля — скоро станція. Поїзд уповільнив хід, і вагон м'яко заколисало.

Імре побачив голову поїзда, ланцюжок освітлених вагонів, в яких пасажири лагодилися спати, уявив собі, як його чекають прикордонники на станції Чоп, як вони готуються узяти. Підкоряючись раптовому внутрішньому наказу, став на нижню приступку вагона…

Він стрибнув на тверді грудки землі, переораної попід полотном залізниці. Вагони разом з пасажирами, що курили у коридорах або стелилися у купе, пропливли над ним, шмагаючи батогами світла.

Десь там сидів і цей йолоп Лайош Сабо, через якого знову доведеться вовком пробиратися крізь кордон. Зустрівся б він йому зараз у полі або в горах!

У тому купе упливли в ніч і його коричневий чемодан, і пальто, і піджак з документами на ім'я Імре Хорвата. Так, Імре вже немає, Імре Хорват закінчився, тепер він знову, як був, — Карл Локкер.

Коли, обмацавши свої руки й ноги, втікач зіп'явся навкарачки, потім підвівся — поїзд уже зник у темряві. Нила забита нога, але то була дрібниця, і, прискорюючи крок, колишній тержерместер пішов від залізниці, подалі від села, що вигаптувало вогниками обрій, у той бік, де панував морок, тільки вряди-годи розсіюваний тьмавим місяцем.

Незважаючи на темінь, Карл добре орієнтувався на місцевості. Не пропала у нього здатність бачити вночі, натренована у засідках на комуністів, соцдемів та всіх, кого вважав ворогами святостефанської держави і німецького націонал-соціалізму. Та й саму землю цю понад Латорицею знав як свою долоню.

Він любив її, і вона снилася у вигнанні мільйони разів. Але снилася як господареві, а не як нікчемному зайді, зацькованому вовку, що ховається і тікає.

Ось він мине поле, перетне лісосмугу, а далі — Латориця, яку треба перепливти, щоб вийти до Тиси, на кордон.

Локкер оглянувся на вогники далекого села. Вони стали менші і вже розпливалися у чорноті.

І тоді він згадав інше село понад Латорицею. Село, де містилася його жандармська станція.

Певно, й воно зараз світиться вечорами. А колись не вигравало зайвими вогнями — тільки у казармі не гасили світла, горіли вогники у будинку нотаря та на фарі[7] священика… Ще, правда, й на обійсті багатого Бергера.

Колишній тержерместер виразно уявив собі опецькуватого Карла Бергера і його суху, мов жердина, Естер.

Та що йому зараз до того єврея, відправленого у концтабір?!

Локкер ішов і ніяк не міг натрапити на лісок, за яким мусила з'явитися Латориця. Очі раз у раз вдивлялися у темну далечінь, наче впиралися в стіну, ноги спотикалися на нерівному лузі, і чорна стіна відходила і відходила від нього, мов гумова, нічого не відкриваючи.

Перший гарячковий запал минув. Він, Карл, утік від поїзда, ніби саме в поїзді на нього чигала найбільша небезпека, і тепер, по часі, відчув таку втому, таку слабість, що опустився без сил на землю.

Гостра стерня колола ноги, та втікач не зважав на це. Він утомився від усього, а найбільше від того, що мусив стільки днів посміхатися Териз, розмовляти з Лайошем, мати справу з ненависними йому людьми.

Коли залишався на самоті, хотілося вовком вити. Піти у гори або вийти самітником у чисте поле і завити гірко, скорботно, поскаржитися на долю, яка всю дорогу тільки манила його, а тепер, на старості, погнала через цей грудкуватий луг… Карл почувався зовсім спустошеним, і йому до сліз стало себе жаль…

Він не мав права довго сидіти — час працював проти нього. Знову підхопився і почвалав у ніч. Ні, впіймати себе він не дасть, не дозволить торжествувати ворогові! Від цієї думки Локкер відчув приплив сил, серце посіла холодна злість, голова проясніла…

Нікому не дозволить торжествувати над собою! Навіть смерті. Все ж таки доля була до нього не завжди суворою. Він сам торжествував над життям і смертю людей… Скільки було таких піднесених хвилин, коли зрівнювався з господом богом. І тут, на Закарпатті, і коли втік в Угорщину!

І знову згадався багатий комерсант Бергер.

… Був ясний і теплий квітневий ранок. Розквітала вишня і червона японська черешня-сокура. Повітря було напоєне медом, і дихалося напрочуд легко.

Він — головний старшина жандармської станції тержерместер Карл Локкер — разом з унтером СС ходив селом. Того дня жандармерія, поліція та розквартировані в окрузі війська СС вивозили євреїв. Нерухоме майно їхнє за фашистським законом тридцять дев'ятого року давно було описано й оцінено: кожний хольд землі, кожна деревина в лісі, промислова і торговельна будівля. Дійшла черга і до. пивниць з бочками домашнього вина, надвірних прибудов, худоби, хатнього добра.

Війна вже докочувалася до Карпат, радянські війська стояли за гірськими хребтами. Гітлер прогнав в Угорщині слабосильного Хорті, а владу перебрав рішучий Салаші. У Фельвідейк, на Прикарпаття, прийшли есесівські війська…

Того далекого ранку село купалося в яскравому сонці: над горами ще клубочилися тумани, а в долині в його променях грілася кожна пелюстка, кожна травичка

Було тихо. Чисто прибрані до великодня порожні вулиці проглядалися з краю в край. На всіх перехрестях стояли жандарми та солдати з кулеметами, і євреям від сьогодні було заборонено покидати домівки.

Унтер СС пішов до поста, розміщеного в центрі села, а Карл Локкер подався тим часом вулицею на обійстя Бергера.

Поспішав, бо знав, що за годину-дві усіх євреїв поженуть у Мукачеве, де вантажитимуть в ешелон…

Старий хмуро сидів у вітальні, і обличчя колишнього комерсанта було чорніше від землі. Він тільки глипнув на гостя і опустив голову.

Тержерместер сів навпроти і якусь мить теж мовчав. У кімнату мов тінь впливала суха, як жердина, стара пані Естер.

Локкеру згадалося, як при чехах багатий Бергер ледве дарував йому погляд.

Весною тридцять восьмого року Карлів батько, Йоганн Локкер, таємно послав сина через кордон в Угорщину, щоб той вступив там у загін собадчопатошів — вільних стрільців, які готувалися одібрати від чехів для святостефанської держави Карпатську Русь.

Чехів родина Локкерів ненавиділа більше за всіх на світі. Коли б на Карпатській Русі господарювали угорські пани, то Локкери мали б землю і повагу. Адже старий Йоганн в першу світову війну добре воював з росіянами в австро-угорській армії, був відзначений великою і малою срібними медалями, що давали звання «витязя» і землю.

Та за чехів усі його заслуги не варті були й крони, і йому залишалося тільки проклинати Тріанонський договір, за яким на Карпатську Русь прийшло чеське урядування.

Карл не довго затримався у Будапешті. Незабаром з кількома такими ж терористами — таємними посланцями угорського міністра Козми — переодягнений у спеціальний комбінезон і баскську шапку, що робила собадчопатошів схожими на гірських ведмедів, уночі перейшов через кордон назад.

У лісі між Мукачевим та Береговим чеські війська розгромили їхні загони, і Карлу довелося сидіти у схронах, задовольняючись дрібними диверсіями. Та ще не спало з буків та дубів гаряче листя, як Гітлер допоміг Хорті прийти на Карпатську Русь..

Старий Локкер одержав півсотні хольдів родючої землі, а Карл вийшов з лісу і змінив ведмежу шапку та потертий комбінезон на ківер із півнячою пір'їною і зелений жандармський мундир.

Після тридцять дев'ятого року, коли Хорті видав закон проти євреїв, багатші з них почали брати собі «штроуманів» — компаньйонів, які могли б дати угорське ім'я підприємству і, таким чином, врятувати його від конфіскації. Карл Бергер знайшов спільну мову з «витязем» Йоганном Локкером, і оптовий склад змішаних товарів набув напівфіктивного угорського господаря. Тоді Бергер не тільки відповідав на вітання сина свого компаньйона, а й перший вклонявся йому.

Тим часом завдяки жандармській запопадливості і батьковим зв'язкам Карлові вдалося добитися звання тержерместера.

Після тридцять дев'ятого року Бсргер втратив свій бундючний вигляд. І до квітневого ранку, коли тержерместер Локкер зайшов до нього на обійстя, він уже зовсім не був схожий на пана.

«У вас є тільки один спосіб врятуватися, — сказав йому тержерместер. — Викупитися. Для багатих людей завжди залишається зайвий шанс».

І тому, що старий Бергер мовчав, Локкер відразу додав: «І лише кілька хвилин на роздум…»

Бергер продовжував мовчати, і Карл рішуче підвівся:

«Тільки тому, що батько був вашим компаньйоном, я ладен врятувати вас. Я дуже ризикую, але якщо ви зараз віддасте мені золото і коштовності з ваших сховок, в Мукачевому вас із Естер посадять не у спецешелон, а в звичайний поїзд і вручать закордонні паспорти».

Карл Бергер сидів мов неживий, і кістлява Естер не зводила страшних чорних очей з нього. Тержерместеру довелося продовжити свій монолог:

«Ми знаємо, що у вас є золото і цінності. За годину однаково перекинемо все догори ногами, поки не знайдемо…»

З якою насолодою Карл Локкер дав би волю рукам! Та він не міг зчиняти галасу, бо цінності Бергера, на які давно гострив зуби, заберуть есесівці. Ні, він мусив узяти золото тихо. Це і для нього був єдиний шанс відразу розбагатіти.

«У вас немає іншого виходу, пане Бергер, бо перед посадкою золото, включаючи персні і годинники, реквізують… Втім, персні і годинники можете взяти з собою», — Локкер подумав, що буде підозрілим, якщо старий комерсант не візьме з собою нічого. Зрештою, Бергер розкрив рота…

… Раптом колишній тержерместер здригнувся й інстинктивно відстрибнув убік… Заєць, що вискочив просто на нього, миттю зник у темряві, а Карл якийсь час стояв немов подерев'янілий. Потім сплюнув на землю і слабкими ногами рушив далі по нічному полю…

Про бергерівське золото пронюхали в Ужгороді, і начальник крайової жандармерії наказав провести слідство. Старого Бергера допитували у таборі. З Локкером двічі розмовляв підполковник із слідчого відділу, і тержерместер присягся, що вперше чує про це кляте золото.

Начальнику участку загрожувала щонайменше відправка на фронт. Але фронт тим часом і сам наближався. Не чекаючи ні кінця розслідування своєї справи у крайовій жандармерії, ні партизанської кулі, ні появи радянських військ, які уже спускалися від Сваляви на Мукачеве й Ужгород, Карл Локкер раптом зник із Закарпаття, немов розтанув.

Перед цим він замордував спійманого у лісі угорця і, спотворивши обличчя, повісив труп у своєму мундирі. Так зник тержерместер Карл Локкер, а в Угорщині після воєнного розгардіяшу з'явився скромний службовець Імре Хорват. Для всіх і навіть для власної дружини Катарін, яка одна знала, де заховане золото Бергера.

Катарін! Йому раптом схотілося заплакати. Бідолашна Катарін!.. Де вона поділася, його справжня Катарін! Ота, яка відцуралася і пограбувала його, була чужою. Де ж вона, колишня і справжня Катарін?

Карлу Локкеру нічого не хотілося згадувати, але все мимоволі ставало перед очі. Молодої звабливої Катарін, до якої він їхав, ризикуючи бути впізнаним, уже не було. Ту стару жінку, якій накинув на шию зашморг, він бачив увечері у слабкому світлі нічника вперше в житті, і обличчя її не затрималося в пам'яті…

Біль, який пронизав серце, коли Катарін сказала, що дочка не знає і не хоче знати його, що вона виросла як усі тутешні діти і нікуди не поїде, був гостріший, як від удару ножа. Зрозумів, що гру програно, і тільки спромігся спитати:

«А сховок, Като? Ти була в лісі? Ти вберегла його?»

Ні, вона не була, нічого не знає і не хоче знати про те чуже золото.

І коли Карл зажадав, щоб узяла лопату і пішла з ним у ліс, бо не пам'ятає добре, де саме копав яму, вона відмовилася, як відмовилася щойно від нього.

Тоді Карл відчув, що в ньому наростає гнів — той підсвідомий гнів, коли здається, що в глибині істоти народилася хмара, яка все більшає, розпирає груди, душить… І коли вже не маєш сили її стримати, коли захлинаєшся тим чорним туманом, тоді ламаєш, нищиш, руйнуєш усе, що викликало твій гнів.

Він спромігся сказати: «Це ти вкрала мої скарби! Своєму дядькові віддала, щоб піддобритися до комуністів, щоб простили тобі мене!»

Навіть не почув, що відповіла Катарін. Остання надія була розвіяна, і натомість ненависть до недоброї долі, до цієї старої відьми, в яку перетворилася і його Катарін, застувала весь світ: вона ще й міліцію може гукнути!

Не володіючи собою, відсунув тарілку з домашньою ковбасою, підвівся і заходив по кімнаті. Опинившись за спиною

Катарін, миттю схопив на підвіконні шкіряний пасок, накинув жінці на шию і ліктем збив зі столу лампу.

Ні, це не він був, не він це робив! Щось сильніше від нього надало рукам залізної сили, потім штовхнуло з ножем у спальню.

Він знав це почуття…

Каральну команду, в якій був, привезли на місце розстрілу, коли перша вже втомилася. Над улоговиною, де були викопані ями, стояв нестихаючий плач і стогін — кричали роздягнені жінки і діти. Їх поливали свинцем з автоматів і живими кидали в ями.

Навіть його потрясла ця картина. Але беззахисність жертв, запах людської крові, що парувала над побоїщем, загальне озвіріння, — усе це враз знетямило. Відчувши, як чорна хмара оповиває розум, він скинув автомат, обіпер його об живіт і з люттю почав строчити, не усвідомлюючи, хто перед ним — жінка чи дитина…

Так було і цієї ночі… Тільки після всього зрозумів, що зарізав і свою Єву.

Зрештою, у ту мить було не до роздумів: мав тікати! В ньому залишився і керував ним тільки інстинкт самозбереження, і, покопавшись у шафі, де лежали гроші та цінності, Карл вислизнув з хати. Він подався до Ужгородського шляху, щоб попутною машиною повернутися в готель…

Єва?.. А яка вона була, %його Єва?.. Покинув її ще немовлям, а тепер Катарін тільки на хвилину пустила у спальню і при слабкому світлі нічника показала дівчину, яка спала, розкинувши руки: це — Єва.

На другому ліжку під ковдрою скрутилася меншенька, і Локкер зрозумів, що то — Ілона.

Єва! Вона підняла такий крик, такий лементі йому здалося, що уже збігаються люди!

Навіщо вона закричала?!

Він вдарив ножем байстря, яке стало на його дорозі, яке затримало тут Катарін. Але навіщо було кричати Єві?! Він не збирався її убивати… Ні, ні, не збирався!..

Якби вона не прокинулася! Він усе робив так тихо й акуратно! Але ж Єва підхопилася на ліжку і, безладно замахавши руками, закричала…

І тоді кількома ударами в пітьму він відрізав цей крик.

Локкеру здавалося, що й зараз у полі якась величезна постать вимахує руками, мов вітряк. Він навіть почав відбиватися. Та постать була м'яка, і його ніж вільно проходив крізь неї, пронизував її, а вона й далі кружляла навколо, хитка, як і примхливе сяйво захмареного місяця. Метляючи руками, Карл раптом побіг.

Через кілька кроків колишній тержерместер наскочив на велетенську залізну щоглу, що гула дротами, і боляче вдарився об неї. Він не став замислюватися, що це: лінія електропередачі чи якась інша споруда. Локкера вразила думка, що він уже нічого не знає на землі, за яку пролив стільки людської крові, що все тут невпізнанно змінилося і стало для нього чужим, незрозумілим, ворожим. Карл Локкер відчув на своєму обличчі сльози. Він заплакав.

Так, він плакав і сам не знав від чого. Опустився на землю біля бетонного підніжжя щогли і рукавом сорочки витирав очі.

Те напруження, що тримало Карла на ногах протягом усієї туристської поїздки, вже минуло. Йому нічого не хотілося тільки не рухатись, не думати, не згадувати. Він своє зробив і має право спочити, нікуди не бігти. Кінець кінцем, яке це має значення, проживе він іще кілька років чи його тепер спіймають.

Час ішов. Минула ця слабість, і втікач знову став тим Карлом Локкером, який умів чіпко триматися життя.

Ні, він не хоче бути покірною худобою, яку ведуть на заріз, — він ще може постояти за себе!

Колишній тержерместер підхопився і знову побіг, спотикаючись на грудках, незважаючи на біль у забитій під час стрибка з поїзда нозі.

Незабаром він опинився на широкому польовому шляху…

Далеко попереду блимнув вогник. Один, другий… Ні, це не село — якась самотня будівля.

Щоб обминути її, Локкер зійшов з дороги і знову гайнув навпростець.

Тепер він потрапив на тютюнову плантацію. Бігти нею було важко: спотикався на горбкуватій підгорнутій землі, і велике, немов лопухи, листя било по ногах.

Локкер перейшов на крок і раптом наштовхнувся на велосипед, що лежав на землі.

Велосипед був із спущеною камерою.

Та на біса йому ця машина! У повітрі вже повіяло вологою, тванню, сирістю: близько Латориця! Колишній тержерместер відштовхнув від себе велосипед і пішов далі.

Він не злякався, коли шлях перетяла дамба: якщо дощів у горах не було, Латориця — мілка і спокійна, і перебратися через неї неважко.

Спустившись з дамби, Карл Локкер потрапив у густі зарості чагарника. Через кілька хвилин сорочка у нього порвалася, руки й обличчя вкрилися болючими подряпинами. Але втікач на це не зважав: за чагарником була Латориця, а далі — Тиса, кордон, порятунок…

3

На кордоні було мирно й тихо, якщо не брати до уваги далеких гудків безсонної станції Чоп. Навколо не було ніяких ознак катастрофи. Щербатий місяць раз у раз ховався за хмари, і небо було близько — хоч рукою торкайся.

Рядовий Павло Онищенко зайняв своє місце над рікою. Сховався під молодим буком, заплетеним диким виноградом, і злився з ніччю. Огляд звідси був не дуже хороший, але однаково у темряві нічого не побачиш, і Павло більше покладався на слух, який у нього навіть за короткий час прикордонної служби загострився.

Поява прикордонників стривожила мешканців незайманого лісу. Та ось все заспокоїлося. І знову стало так тихо, що почулося, як напливають на берег Тиси легенькі хвилі.

Незабаром над головою Онищенка важко пролетів фазан. Потім десь недалеко у смертельній тузі запищала миша.

«Лисиця мишкує», — подумав він.

Нічне життя, повне пристрастей і безкомпромісної боротьби за існування, тривало далі.

Павло вивчив абетку прикордонної служби, навчився розпізнавати і розуміти сховану від ока поведінку нічного птаства і звірини.

— Піду доповім на заставу, що прибули на місце і ведемо спостереження, — тихо промовив старший наряду Пименов і відійшов у темряву до старого дуба, в дуплі якого була схована розетка.

Те, що сержант спокійно пішов дзвонити на заставу про обстановку, яка була абсолютно спокійною, свідчило, на думку Павла, що готовність номер один знову оголошено з навчальною метою.

І, як завжди, Павло поступово перенісся думками у свій Київ, до Тані. Може, ціле чергування промріяв би про неї, коли б раптом вухо не вловило новий звук. Власне, не звук, а щось невиразне, наче над ним хтось тихо зітхнув.

Павло підвів голову і не побачив неба — його застував ледь окреслений людський силует…

Потім, згадуючи цю першу мить, він признавався собі, що не відразу відчув небезпеку. Просто здивувався, що силует людини не схожий на сержанта Пименова з автоматом.

І вже в другу мить у повітрі розлилася небезпека. Він дихнув цим повітрям, наче нашатирним спиртом, і, мало не задихнувшись, підхопився на ноги.

Це був перший порушник у його житті!

— Стій! — думав, що крикнув, а в самого горло перехопило, і вирвався тільки загрозливий шепіт. — Хто такий?

Невідомий так само неголосно промовив:

— Заблукав. Місцевий.

Він говорив по-українському погано, з акцентом, справді, як декотрі місцеві люди.

— Лягай! — прошепотів Онищенко. — Руки в сторони! Буду стріляти!..

Невідомий покірно впав на землю, розкинув руки.

— Солдате, мене ніхто тут не знає. Забезпечу тобі все життя. Пропусти. Ящіркою ковзну. А ти повернешся додому багатою людиною…

Павло ще дихав гострим повітрям тривоги, немов втягував у легені голки, і від них німіло все тіло.

— У мене в кишені гроші, дорогі речі. Не втрачай свій шанс. Другого не буде… Ось воно, золото, — ніби потягся до кишені.

І раптом Павло відчув, як влягається в ньому хвилювання, повертається голос. Він набрав чистого повітря і на весь ліс крикнув:

— Лежи, стрілятиму!

Голос його прогримів під скелями, порослими лісом, під крутим берегом річки, покотився над водним простором, над долиною: «И-и… а-ти-му!..»

Ніч застигла, завмерла, причаїлася.

«Забирай усе, мені вже нічого не потрібно». Невідомий раптом блискавично підкотився Павлові під ноги, і постріл, що розпанахав ніч вогнем, не зачепив порушника.

… Вони качалися по землі. Автомат відлетів у густу траву і, ошелешений підступністю, Павло задихався під важким тілом кремезного чоловіка, який міцними, немов кліщі, руками здушив йому горло. Зрештою, все-таки відібрав ці руки від горла і, відводячи їх усе далі й далі, зумів вивернутися і підім'яти під себе нападника.

У голові його, у скронях, у серці, в крові, в усій істоті билося тільки одне слово: «Сволота!»

«Сволота! Сволота! Сволота!..» — повторював у думці це слово — воно ніяк не могло зірватися з уст, ним одним він і пояснював свою лють до ворога, і виправдовувався за секундну розгубленість…

Порушник боровся теж мовчки, зціпивши зуби. Один тільки раз хрипким подихом, звіриним риком вирвалася з його горла німецька лайка.

Для Павла Онищенка це був перший у житті бій. Для Карла Локкера — останній. Колишній тержерместер розумів це і вкладав у битву за життя весь свій катівський досвід, усю хитрість і жандармську вправність, усі сили, які ще таїлися в ньому.

Різким рухом Локкеру вдалося вирвати руку і ребром долоні вдарити прикордонника по шиї там, де проходить сонна артерія.

Павло на якусь мить знепритомнів. Але ось він знову вчепився у порушника, який вужем ковзнув до берега. Вони покотилися по траві, і Павло відчув, як ворог штовхає його до крутосхилу.

«Все одно не втечеш!.. Ні, Н£ втечеш!.. Ах, яка сволота, сволота!» — не переставало пульсувати в його важкій голові. Він впивався у Локкера всіма силами, намагався придавити його до землі.

Нараз Павло відчув, що права рука перестала слухатися, обм'якла, весь правий бік зомлів, і порушник вислизає із ослаблих рук…

І, немов рятівний круг, кинутий самою долею, почув твердий голос сержанта Пименова:

— Лежати!

Високо в чорному небі спалахнула тривожна ракета.

Він, звичайно, зрозумів, що це «Лежати!» не його стосується, а того, другого, чужака, і, опираючись на ліву руку, почав підводитися.

Збурена ніч шуміла хвилею під берегом, зляканим бурмотінням фазанів, далеким гавкотом _диких собак. Освітивши ліхтариком землю, Павло побачив його — розпластаного, покірного, і, відвернувшись, почав шукати у траві свій автомат. У гарячці він не відчув болю — наче тільки тепер його рука і весь правий бік пойнялися нестерпним вогнем і змокріла майка прилипла до тіла.

Останнє, що Павло встиг побачити і почути цієї ночі, було різке світло ліхтарів тривожної групи, яка примчала на місце події, гавкіт Рекса і слова Пименова, який нахилився над ним:

— Що з тобою, Павле? Тебе поранено? Затим його накрила чорна ніч…