Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Своій бурхливій вдачі мосьє Трунадіс, безперечно, завдячував тривалому знайомству з гарматами.

Мосьє Трупадіс — це довірена особа батька Тісту. Він наглядає за всіма службовцями на заводі, щоранку перелічує їх — чи всі на місці; зазирає в гарматні дула — чи вони рівні; ввечері перевіряє засуви на дверях; часто він працює допізна — звіряє цифри у великих рахункових книжках.

Одне слово, мосьє Трунадіс — це втілення порядку. Саме тому батько Тісту приставив його до сина — за вчителя й наставника.

— Сьогодні підемо до міста, я покажу вам, що таке порядок! — закричав мосьє Трунадіс так, наче стояв перед цілим полком.

Річ у тім, що мосьє Трунадіс раніше служив у армії; тож коли він і не винайшов пороху, то принаймні знав, як ним користуватися…

Тісту з’їхав униз, як завжди, лігши животом на поруччя.

— Будьте ласкаві, — сказав мосьє Трунадіс, — зійдіть знову нагору, а тоді спустіться сходами.

Хлопчик послухався, хоч йому видалось зайвим сходити нагору лиш для того, аби знов спуститися, — адже він і так унизу!

— Що у вас на голові?—спитав мосьє Трунадіс.

— Картатий кашкетик…

— Надягніть його як слід.

Боже збав подумати, що мосьє Трунадіс — лихий на вдачу. Аж ніяк. Він просто над усе полюбляв порядок.

«Краще б я й далі вчився в садівника Мусташа», — , подумав Тісту.

Трохи згодом вони вирушили в дорогу.

— Місто, — почав мосьє Трунадіс, який добре підготувався до уроку, — складається з вулиць, пам’ятників, будинків і людей, котрі в них живуть. А що ж, на вашу думку, найважливіше в місті?

— Ботанічний сад, — відказав Тісту.

— Ні! Найважливіше в місті — це порядок. І ми насамперед відвідаємо будинок, в якому дбають про порядок. Без порядку місто, держава, суспільство — не більше, як химера. Порядок — річ конче необхідна, і щоб його дотримувати, слід карати тих, хто сіє безладдя.

«Мабуть, мосьє Трунадіс каже правду, — подумав Тісту. — Але чому він так кричить? В нього не голос, а справжнісінька труба. Чи варто зчиняти такий галас, розповідаючи про порядок?»

Люди на вулицях озиралися їм услід, і Тісту почувався дуже ніяково.

— Тісту, будьте уважні! Отже, що таке порядок? — суворо прогув мосьє Трунадіс.

— Порядок? Це коли всі вдоволені, — відмовив хлопчик.

Мосьє Трунадіс непевно хмикнув, і вуха йому враз зачервоніли.

— Я помітив, — вів Тісту далі, не знітившися й трохи, — що, приміром, мій поні Гімнаст, коли його добре вишкребуть, причешуть, вплетуть у гриву сріблясті стрічки, — куди більше вдоволений, ніж коли він брудний. А коли садівник Мусташ підстриже кущі, підріжу дерева — вони всміхаються до нього. Оце, мабуть, і є порядок?

Але така відповідь вочевидь не потішила мосьє Трунадіса, бо вуха йому зачервоніли ще яріш.

— А що належить робити з людьми, які сіють безладдя? — спитав він.

— їх, звичайно, треба карати, — відмовив Тісту, а сам подумав: «Сіяти безладдя» — це щось на взірець «сіяти пантофлі» в кімнаті, чи «посіяти іграшки» в садку.

— Таких людей садовлять у в’язницю, ось сюди, — заявив мосьє Трунадіс, показавши на якийсь дивовижний — довгий, сірий, глухий — мур.

— Оце і є в’язниця? — спитав Тісту.

— Так, це в’язниця. Її споруджено, щоб навчити людей порядку.

Вони пішли попід муром і спинилися перед високими чорними гратами з гострими шпичками на кінцях. За ними видніли інші чорні грати, а ще далі височіли похмурі сірі стіни. І мур, і грати — все втикане гострими залізними шпичками.

— Навіщо оті бридкі шпички? — спитав Тісту.

— Щоби в’язні не повтікали.

— Якби ця в’язниця не була така огидна, — мовив Тісту, — їм, може б, і не кортіло тікати.

Щоки мосьє Трунадісові запалали вогнем — точнісінько як вуха.

«Що за дивний хлопець! його виховання слід починати від самісінького початку!»

— Ти мусиш знати, що в’язні — лихі люди, — сказав мосьє Трунадіс уголос.

— То їх замикають сюди, аби вилікувати від усього лихого? — спитав Тісту.

— Принаймні, намагаються вилікувати. Привчають їх жити, нікого не обкрадаючи, нікого не вбиваючи.

— Вони б збагнули це шидше, якби не сиділи в такій огидній в’язниці, — правив своєї Тісту.

«О, та він ще й затятий!» — подумав мосьє Трунадіс.

Тим часом Тісту вгледів за гратами в’язнів: похнюпившись, вони мовчки походжали по колу. Наголо обстрижені, в смугастому одязі, в грубих, важких черевиках; всі як один видавалися вкрай жалюгідними та нещасними.

— Що вони роблять?

— В них прогулянка, — пояснив мосьє Трунадіс.

«Оце так! — подумав Тісту. — Коли це прогулянка — яка ж має бути робота?! Ні, в’язниця аж надто вже сумна».

По дорозі назад він не мовив і слова — ледве стримував сльози. А мосьє Трунадіс вирішив, що це добра ознака — мовляв, урок порядку не минув марно.

Однак він написав увечері в щоденнику:

«Хлопчик потребує пильного ока: він задає надто багато запитань».