Таємниці розкриває санскрит

Вступне слово

Загальновизнано, що на території сучасної України в давнину жили індоарійські, тобто індійські племена, частина яких у ІІ тисячолітті до нової ери вирушила до Індії, а частина лишилася, взявши участь в етногенезі балтійських і слов'янських народів, серед них і українського. Величезна подібність між мовою індоарійської культури, культового дійства й жерців-брахманів — санскритом і балтійськими та слов'янськими мовами свідчить про найтісніші контакти цих народів у минулому. Подібність простежується не лише в основному лексичному фонді санскриту й цих мов, але й у граматичній будові, тотожності численних префіксів, суфіксів, часток, наявності відмінків і відмінкових закінчень, кличної форми тощо. Ось деякі тільки лексичні сходження, для зручності більш-менш згруповані.

Терміни спорідненості: тата — тато, мата, матар — мати, матір, нана — неня, дада — дід, пардада — прадід, девар — дівер, бграта — брат, свастрі — сестра, свасур — свекор, суну — син, відгва — вдова, наводга — невістка, снуша — синова дружина (рос. сноха).

Займенники: ту — ти, сваям — сам, свій — свій, тваї — твій, маї — мій, катара — котрий, татсама — той самий, анья —інший, та — та, тат — той, то — те.

Числівники: аді — один, дві — два, трі — три, чатура — чотири, панча — п'ять, даса — десять, шата — сто, убга — обидва, багута — багато, багутера — багатеро, двітій — другий, трітій — третій, шаштха — шостий, двішата трідаша чатварі — двісті тридцять чотири.

Частини тіла: наса — ніс, анкха — око, бгру — брова, оштха — уста, гріва — шия, пада — п'ята, хаста — кисть, мурдга — обличчя (пор. морда), паршва — перса, стана — стан, груди.

Прикметники: пурна — повний, діргха — довгий, крішна — гарний (пор. красний), прія — приємний, сваччха — свіжий, нава — новий, юва — юний, сукха — сухий, танга — тугий, нанга — нагий, віхваліт — схвильований, швета — світлий, уткріта — відкритий, паріпурна — переповнений.

Іменники: уда — вода, муша — миша, шула — шило, манса — м'ясо, дгама — дім, ніша — ніч, тама — тьма, авіка — вівця, біджа — зерно (укр. збіжжя), пхена — піна, дгвані — дзвін, набга — небо, набгаса — небеса, кута — куток, самбгар — собор, раса — роса, двара — двері, гірі — гора, ватар — вітер, гіма — зима, юшіка — юшка, чашака — чашка, коша — кіш, плавана — плавання, парівартана — переміна (досл. перевертання). <3>[1]

Дієслова: смаяті — сміятися, рудаті — ридати, бгаяті — боятися, плаваті — плавати, кагаті — казати, наштаті — нищити, бгагаті — бігати, кхелаті — гуляти, ліп'яті — ліпити, лубг'яті — любити, будг'яті — будити, джіті — жити, кшаяті — сяяти, чуматі — цілувати (пор. цьомати), піті — пити, ліг'яті — лизати (пор. лигати), джняті — знати, падаті — падати.

Службові слова: хат — геть (пор. гаття), атаг — отож, тада — тоді, праті — проти, ну — ну, на — ні, то — то.

Олена Блаватська — відома письменниця, релігієзнавець і філософ, яка народилася в Україні, довго жила в Індії, добре знала країну, її культуру, мови, серед них і санскрит, у книзі «З печер і нетрів Індостану» торкається спорідненості санскриту й слов'янських мов. Якось їй довелося побувати в добірному товаристві, де звучав і санскрит. Її вразили слова, з якими знайомий гуру (духовний навчитель) звернувся до свого учня: «Дехі ме агні!» «Та це ж наше «Дай мені вогню!» — вражено констатує Олена Петрівна. І це справді так — гуру просив свого учня принести йому вогню.

Вона ж пише, що її родичка, жінка освічена й спостережлива, але зовсім не знайома з санскритом, якось надіслала їй листа, де серед іншого повідомляла, що прочитала її статтю про Індію. А наприкінці рішуче заявляла, мовляв, як ти там собі хочеш, а оте твоє трімурті, про яке ти пишеш, не що інше як наше «три морди».

І Блаватська зауважує, що її родичка має цілковиту слушність. Бо слово трімурті складають слова трі та мурті, де перше слово зрозуміле й без перекладу, а друге в санскриті означає «обличчя», «голова», «лик». Тобто слово трімурті перекладається як «три лики», «три обличчя», «триглав». Принагідно зазначимо, що трімурті уособлює трьох верховних богів індуїзму — Брахму, Вішну та Шіву, де Брахма — творець, Вішну — захисник, а Шіва — руйнівник світу. Водночас ця індуська трійця уособлює і тризуб, у якому кожне божество має своє вістря. Брахма — праве, бо уособлює небо, а воно в давніх уявленнях — батько, чоловік. Чоловіча ж сторона — права. Вішну — охоронець і захисник землі, а земля — мати, жінка. Тож Вішну уособлює ліве вістря, оскільки ліва сторона — жіноча. Середнє вістря в тризубі належить Шіві — руйнівникові і водночас творцеві світу. Саме він та його дружина найчастіше зображаються з тризубом.

Не так давно свідком подібного і трохи кумедного «мовного» випадку довелося бути й мені. У квітні 1997 року делегація Товариства «Україна — Індія» побувала в Делі, у своїх індійських колег. Нашій невеличкій групі було надано автомашину, якою ми їздили на всілякі зустрічі, прийоми та екскурсії. Одного разу, повертаючися з чергової екскурсії до своєї машини, ми ще зоддалік помітили, що дверцята її відчинені, а водій у кабіні жваво вимахує руками. Це було досить дивно, бо наш водій прагнув якомога рідше відчиняти дверцята машини, щоб підтримувати в кабіні прохолоду, яку давав кондиціонер. Коли ми підійшли, я поцікавився, що сталося. Водій відповів, що в салон залетіла бджола і він її виганяв. Розмова провадилася мовою хінді, тож я звернув увагу, що мовлячи про бджолу, він ужив слово мадгумакхі, яке складається з двох окремих слів — мадгу «мед» та макхі «муха». Коли ми рушили, я звернувся до водія:<4>

— А знаєш, як перекладається слово «мадгумакхі» моєю мовою, українською?

- І як же? — зацікавився він.

— Медова муха.

— Та це ж зовсім по-санскритському! — вигукнув він.

Мене неабияк здивувала така його заява, насамперед через те, що рідною мовою водія була хінді і він мав би насамперед подумати про неї, тим більше що це слово повноправно існує в хінді. Проте він, не задумуючися, назвав санскрит, який ніколи досі в розмові з ним навіть не згадувався. І тим не менше, хоч і мимоволі, несамохіть простий індійський водій підтвердив спорідненість санскриту й української мови, яка існує насправді.

Санскрит — давньоіндійська літературна мова. Ним написані найвизначніші й найдавніші пам'ятки стародавніх індійців — веди, а також епічні поеми «Махабгарата» й «Рамаяна». Слово веда зрозуміле кожному слов'янинові, бо означає «відання», «знання» і споріднене з нашим відати — «знати». Усіх вед чотири, вони мають загальну назву — чатурведа, що теж не потребує перекладу. Найвідоміша й найголовніша з них — «Рігведа», де Ріг- споріднене з нашими ректи, речення — відповідно «казати», «промовляти» й «казання». Тобто дослівно слово «Рігведа» означає «Знання казання», «Знати, як промовляти». Іншими словами, жрець при пожертвинах чи інших обрядових дійствах мусив знати, коли, з якої нагоди, в якій послідовності, при яких дійствах і якому божеству підносити ту чи іншу молитву або пожертву. А «Рігведа» насамперед і є збірником релігійних гімнів-молитов до різних богів, вона призначалася найперше для жерців. Індійці сьогодні навіть мають прізвища з компонентом — веді: хто досконально вивчив дві, три або чотири веди може мати прізвище Двіведі, Тріведі або Чатурведі. Спершу це було ніби наукове звання, яке засвідчувало вченість людини, а згодом стало прізвищем.

Слово санскрит означає «досконало оброблений», «відшліфований», «культурний». Ця мова вважається священною, бо нею користуються жерці для спілкування з богами, нею написані релігійні тексти. Інші верстви населення — воїни, селяни, ремісники, торговці — розмовляли просторічною мовою, пракритом. Компонент — крит у словах санскрит і пракрит має значення «зроблений», «створений», а пра- те саме, що й українське пра- в словах прадід, правнук, праліс, правітчизна, прабатько тощо. Тобто термін пракрит означає «первісний», «правічний», «прастворений». Із цими двома термінами пов'язані два інші дуже важливі терміни — санскріті «культура» та пракріті «природа».

Існує кілька різновидів санскриту. Є ведійський санскрит, ним написані веди: «Рігведа», «Атхарваведа», «Яджурведа» і «Самаведа». Є епічний санскрит, яким написані обидві епічні поеми Давньої Індії — велетенська «Махабгарата» й трохи менша «Рамаяна». Є класичний санскрит — мова решти художньої, науковоі та релігійної літератури. І <5> є буддійський санскрит, котрий, як видно з означення його, стосується буддизму — найпоширенішої тепер у світі релігії, та її літератури. Найдавнішим вважається ведійський санскрит, інакше — ведійська мова.

У пам'ятках, писаних санскритом, особливо в «Рігведі», «Махабгараті» й «Рамаяні» багато точок дотикання з Україною, українцями й українськими реаліями, давніми й сьогочасними. Наш фольклор зберігає основний міф «Рігведи» про битву громовержця Індри з могутнім асуром — демоном Врітрою, який у наших веснянках виступає як злий цар Ворот або Воротар. «Рамаяна» виявляє тісну спорідненість із українським фольклором, звичаями та обрядами. У «Махабгараті» боги, царі, мудреці й могутні воїни носять імена, які сьогодні побутують в українців як прізвища. І водночас діють племена й народи, що їх античні автори фіксують і на території Давньої України. З чого напрошується цілком логічний висновок: предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у «Махабгараті», а самі ці події, принаймні деякі, відбувалися і на теренах України.

Такі українські прізвища як Баглай, Бака, Бакота, Балвір (Бальвір, Балбир), Бушма, Бушмака, Вишень, Гупал (Гупало), Кічак, Кришень, Кундера, Кундіренко, Курупа, Манджула, Пандай, Панікар, Судас, Хопта, Чамара, Шандра, Шіваненко, Шудря, Шудрак та багато інших згадуються у ведах та епосах. Вони важко надаються до витлумачення на слов'янському грунті, але легко й переконливо пояснюються з санскриту.

Є низка й українських назв, що мають своїх двійників в Індії та індійських джерелах. Це Вишнопіль, Краснопіль, Канів, Миргород, Миропіль, Панікарча, Райгородок, Родень, Самгородок, Тараща, Трипілля, Халеп'я, Чигирин, Шандра, Умань, Ямпіль тощо. Вони й собі переконливо витлумачуються з санскриту.

Санскрит допомагає по-новому поглянути на деякі українські реалії, скажімо, на ті ж імена й назви. Проілюструвати це можна бодай таким прикладом. У «Рігведі» й «Махабгараті» чимало імен із компонентом — шравас, тотожним слов'янському — слав: Вішравас, Уграшравас, Пар'яшравас, Бгурішравас, Багушравас тощо. Вони тотожні нашим історичним і сучасним іменам Віслав, Горислав, Переяслав і Богуслав. Останні три імені, тобто Переяслав, Борислав і Богуслав водночас означили й міста, помітні в багатовіковій історії України, та й не лише України. Щодо походження і значення цих імен та назв і досі немає одностайності: назву Переяслав виводять від «переяти славу», Борислав — від «який славно бореться», Богуслав — від «бога славлячий» чи «славний, як бог». І тільки санскрит дозволив з'ясувати, що ці три імені й назви — семантичні, тобто значеннєві двійники, вони мають однакове значення. Оскільки компоненти Пар'я-, Бгурі-, Багу- в санскриті синоніми й означають «багато», «дуже», «вкрай, «надзвичайно», «винят<6>ково». Тобто всі три назви і всі три імені мають однаковий зміст — «Багатославний», «Велеславний», «Преславний».

Характерно, що подібні імена й назви лише згадуються в «Рігведі» та «Махабгараті» — в сучасних індійців і в сучасній Індії немає ні таких імен, ні таких назв. Тоді як в Україні такі імена й назви побутують і досі. Що можна пояснити одним: подібні імена ведійські арії принесли до Індії з місць свого попереднього проживання, зі своєї прабатьківщини, тобто і з території сучасної України. Недарма і стикування двох космічних кораблів, на одному з яких був індійський космонавт Ракеш Шарма, відбулося саме над Україною: як писали в квітні 1984 року газети, «індійський космонавт із космічної висоти поглянув на землю своїх предків».

І якщо в епічних пам'ятках на санскриті стільки точок дотикання з Україною, то, поза сумнівом, на нашій давній землі колись звучав і санскрит — мова священнодійств і жерців, мова культури, літератури й науки. Як і пракрит — мова простолюду, мова воїнів і хліборобів. Сліди цих мов і досі зберігаються в нашому фольклорі, побутовій, обрядовій і весільній термінології, в іменах, прізвищах, етнонімах, топонімах і гідронімах. Немає жодного сумніву, що найбільші несподіванки й відкриття стануться при зверненні саме до санскриту й санскритських джерел, які чекають своїх дослідників і які здатні пролити яскраве світло на нашу багатовікову історію і культуру, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. Саме санскрит і санскритські джерела дають змогу по-новому, іноді під незвичним і незвичайним кутом поглянути на давні й сьогочасні українські реалії, які досі або не мали пояснення, або пояснювалися поверхово й малопереконливо.

Між нашими народами існували й існують тісні, споконвічні зв'язки на багатьох рівнях. І, як каже Микола Реріх, «якщо пошукати та прислухатися неупереджено, то чимало значущого постає з мороку і пітьми. Потрібно, невідкладно потрібно досліджувати ці зв'язки. Адже не про етнографію, не про філологію думаємо, а про щось найглибинніше й багатозначне…»

Правдиві, глибокі, святі слова! <7>