Таємниці розкриває санскрит

Славне прізвище Мазепа і його індійський двійник

Прізвище Мазепа, що його мав гетьман Іван Мазепа, видатна постать в історії України, давно привертає увагу своєю незвичністю і загадковістю. Пов'язування його з діалектним мазепа — «грубувата й проста людина», «замазура»(РВЗ,550), аж ніяк не може вважатися задовільним. І насамперед з огляду на соціальний статус предків українського гетьмана, які походили з родовитої і старовинної української шляхти, професійним та спадкоємним заняттям якої була військова справа.

Сам Іван Мазепа володів польською, італійською, німецькою, французькою та «досить міцно», за Пилипом Орликом, татарською мовами. За тим же Орликом, Іван Мазепа, відвідуючи київську Академію, любив промовляти «мовою Тита Лівія і Цицерона», себто латиною. Він чудово володів пером, мав неабиякий ораторський хист і був завзятим книголюбом, зібрав рідкісну бібліотеку. Йому присвятили свої твори Байрон і Гюго, Словацький, Рилєєв і Пушкін, Шевченко, Руданський, Лепкий і Сосюра, що засвідчує непересічність постаті Івана Мазепи як історичного діяча й українського гетьмана, єдиного з усіх гетьманів після Богдана Хмельницького, котрий найдовше тримав гетьманську булаву (цілих 20 років!) і позбувся її сам, а не через старшинську змову чи московську волю. Він був, як свідчать вітчизняні й зарубіжні його сучасники, аристократом із голови до ніг. Тим важливіше дошукатися справжнього походження і значення прізвища Мазепа.

Ось що пише про нього Осип Бодянський у передмові до свого «Реєстру Війська Запорозького», вперше виданого 1875 року:

«Що Мазепа прізвище козацьке на правому Задніпров'ї, доказом тому, по-перше: декілька козаків Мазеп, внесених уже в «Реєстри» Хмельницького, які:

1). Черкаського полку сотні Лазара Петровича Васько Мазепа, і тут же сотні Домонтовської Сергій Мазепенко;

2). Полку й сотні Білоцерківських Мирон Мазепа;

3). Уманського полку сотні Романівської Максим Мазепа;<166>

4). Кальницького полку сотні Оментовськоі просто Мазепа; а за Дніпром у Полтавському полку і сотні Василь Мазепа; Миргородського полку сотні Краснопільської теж просто Мазепа; по-друге, є село там же, Мазепинці, звичайно ж, по родоначальникові Мазепі так назване… Село Мазепинці Київської губернії коло Білої Церкви. Один з українських літописів (Самовидця) прямо каже, що Мазепа родом з околиць Білоцерківських, де село Мазепинці і по «Реєстрах» козак Мирон Мазепа: «Того ж року (1687) в липні місяці військо постановило Гетьманом Осавула Військового Івана Мазепу, роду шляхетського, повіту Білоцерківського старожитньої шляхти Української і у війську значного»(Реєстр, 27).

Тож виходячи з усього цього, слід шукати нового тлумачення прізвища Мазепа, яке, судячи з усього, найімовірніше мусить пов'язуватися з військовою справою чи з військовими реаліями. І погляд насамперед слід звернути на індійські факти, оскільки в індійській історії виняткову роль відігравали так звані кшатрії, воїни, які складали окремий стан давньоіндійського суспільства. І саме від слова кшатр (іран. хшатр) утворилося наше цар, а прізвищ на Цар- маємо чимало серед запорозьких козаків та сучасних українців. Що має засвідчувати приналежність їх носіїв не до царського роду, а до воїнського стану. Бо цар, правитель, за давньоіндійськими уявленнями, мав походити якраз із воїнського стану. І, до всього, усі чотири стани давньоіндійського суспільства відображені в давніх і сучасних українських прізвищах.

І тут привертає увагу індійське ім'я Махіпа, фонетично напрочуд близьке до прізвища Мазепа. З українським прізвищем індійське ім'я зближує те, що це суто кшатрійське, воїнське ім'я, воно дається тільки представникам воїнського стану, а брахманам, вайш'ям та шудрам не дається. Ім'я Махіпа (мовою хінді — Махіп) і сьогодні поширене чоловіче ім'я, його, наприклад, має відомий індійський прозаїк Махіп Сінх, виходець, як про це свідчить прізвище Сінх — «Лев», з войовничих пенджабців.

Ім'я Махіпа складається з Махі+па, де Махі — «земля», «країна», а па — «захисник», «охоронець»(СРС, 359, 506). Тобто махіпа дослівно означає «захисник, охоронець землі/країни», іншими словами, «правитель», «володар», «князь», «цар», отже, й «гетьман». Що передає основну функцію воїнського стану — захищати свою країну, народ, землю. Компонент — па сходить до індоєвропейського па — «охороняти», «захищати», «берегти», яке наявне в українських пан, пані, панна та інших словах. Па має синоніми — пала, — палак, — паті, які зі словом махі творять важливі соціальні терміни й поширені імена. Ці синоніми мають <167> паралелі й на українському ґрунті. Санскритське палак, що має і значення — «воїн», «цар»(СРС, 392), у формі — полк бачимо в князівських іменах Святополк та Ярополк; перше ім'я означає «Захисник світу», а друге — «Бик-захисник», де Яр — споріднене із санскритським вар «муж», «самець», «бик»(СРС, 565). А бик — суто воїнська категорія; боги, царі та могутні воїни найчастіше порівнюються саме з биком, як, скажімо, в «Слові о полку Ігоревім» князі означаються яр-туром чи буй-туром. Історія знає скіфського царя Палака і його столицю Палакій біля теперішнього Сімферополя на городищі Керменчик. Античні історики знають і скіфське плем'я пали, а на південному березі Чорного моря, навпроти Криму, давню державу Пала. Що спонукає уважніше придивитися й до етнонімів поляни й поляки.

Індійська історія знає цілу царську династію — Пала, яка у VIII–XII ст. правила на сході Індії — в Бенгалії та Біхарі. Кожен з її 18 царів мав у своєму імені компонент — пала, тотожний — па. Засновником династії був Гопала, дослівно «Захисник землі». Найвидатнішим представником династії був Дгармапала — «Захисник віри/дгарми», що уславився заснуванням знаменитого буддійського монастиря й університету у Вікрамашілі, сьогодні визначного наукового центру. Ще одним представником цієї царської династії був Махіпала, ім'я якого тотожне імені Махіпа.

Компонент Махі- є в багатьох термінах на означення царя: махіша, махішвара, махінатха, махібгуджа, махікшіт, махібгріт тощо (СРС, 506); чимало з них сьогодні — популярні чоловічі імена. Він входить також в імена й епітети божеств та міфологічних персонажів, які виявляють стосунок до України, найперше Вішну та його земних іпостасей — Рами й Крішни. Вішну входить до трійці верховних індуїстських божеств — трімурті, чиїм символом є тризуб. Вішну усоблює в ньому ліве вістря, бо ліве стосується саме землі та людей, а Вішну — захисник, охоронець світу, Всевишній; він час від часу спускається на землю в подобі тварини чи людини, щоб очистити її від зла й відновити лад і справедливість. Праве вістря в тризубі уособлює бог-творець Брахма, а середнє — бог-руйнівник Шіва; він же іконографічно й зображається з тризубом. Поклоніння всім трьом божествам на різних рівнях простежується в Україні. Божества Вишень і Кришень згадуються у «Велесовій книзі», писаній волхвами у ІХ ст., за понад сто років до прийняття Володимиром християнства. Прізвища Вишень і Кришень досі побутують серед українців, а на Черкащині навіть є місто Вишнопіль.

Тож Вішну має епітет Махідгара — «Земледержець», який сходить до давньоіндійського міфу про третю аватару (втілення) <168> Вішну. Коли під час потопу землю вкрила вода, Вішну прибрав подоби велетенського вепра, пірнув на дно океану, могутніми іклами підійняв землю й укріпив її так, щоб вона ніколи не занурилася знову. За цей подвиг Вішну отримав епітет Вараха, тобто «Вепр». Що відбилося згодом у назвах (Варахамула, Варахакшетра), іменах (Варахаміхіра, Варахасвамін, Варахагірі); останнє ім'я, зокрема, мав президент Індії в 70-ті роки — Варахагірі Венката Гірі; це ім'я дослівно означає «Вепр-гора» і сходить якраз до цього міфу про велетенського, як гора, Вішну-Вепра.

Доречно згадати, що вепр, поряд із биком, — символ чоловічої снаги і бойової могутності та відваги. Вепра глибоко шанували давні кияни, він був улюбленим об'єктом князівського полювання, веприну врочисто споживали на бучних князівських бенкетах. У похованнях Подніпров'я часті кабанячі ікла-амулети та щелепи з іклами. Поширений і зараз звичай колоти свиней на Різдво має цілком певне обрядове значення. Про поклоніння вепрові свідчить рясна «вепряча» гідронімія у водозборі Дніпра (СГУ, 97, 225, 441, 489 тощо).

Вепр надзвичайно поширений символ в іранців. У їхній міфології бог перемоги Веретрагна постає в подобі вепра — могутнього, гостроіклого і нестримного в бою. Іранське Веретрагна та індійське Врітрахан (досл. «Убивця Врітри») означають спільне індоіранське божество — Індру, котрий на іранському терені зберіг лише його епітет Веретрагна; цей епітет відбиває ще рігведійський міф про битву Індри зі злим демоном Врітрою, збережений в українських веснянках. На це понад сто років тому звернув увагу ще Іван Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу» (1876).

Індра в українському фольклорі виступає як Громовик-воїн (Іван Княжевич, Йван Громовик), Громовик-пастух, а Врітра — як злий цар Ворот або Воротар. Матір'ю Врітри була водна богиня Дану, тотожна українській Дані. Причому гімни «Рігведи» свідчать, що Індрі в його перемозі над Врітрою допомагав Вішну, а перемога Індри над Врітрою символізує настання Нового року, перемогу добра над злом, світла над темрявою, пробудження природи до життя після зими.

Вепр, поряд із биком та жеребцем, — символ родючості й снаги. У міфології балтійських слов'ян велетенський вепр із білими іклами з'являється з морських вод щоразу, коли їхньому священному місту Ретра загрожує якась небезпека. Цілком можливо, що назва слов'янського міста пов'язується з Врітрою або Рудрою, який тотожний слов'янському Родові і який дав назву літописному місту Родень у гирлі Росі біля Канева.

Епітети Махісута, досл. «Народжена землею», та Махіпутрі, досл. «Дочка землі», має Сіта, кохана дружина царевича Рами, кот<169>рий теж є втіленням Вішну, сьомим за ліком. І Сіта, і Рама — герої «Рамаяни», давньоіндійської епічної поеми, яка цікава для українця не тільки як високохудожній витвір індійського генія, але й як унікальна історична пам'ятка, ті чи інші реалії якої мають численні аналогії в українському фольклорі, звичаях, обрядах, уявленнях. Ці епітети Сіти й собі сходять іще до ведійських часів, коли вона шанувалася як богиня ріллі й дружина Індри, що означається «господарем поля». Міф розповідає, що коли Джанака, цар держави Відеха в Північному Біхарі, провадив ритуальну оранку землі, то в борозні зненацька з'явилося немовля. Бездітний цар удочерив дівчинку й назвав її Сіта, тобто Борозна. А Сіта в індійській міфології розглядається як утілення Лакшмі, дружини Вішну, яка уособлює щастя, багатство й сімейне благополуччя. На балтійському ґрунті індійській Лакшмі тотожна Лайме, так само як братові Рамі — Лакшману тотожне латиське ім'я Лайман.

Сюжет «Рамаяни» про битву царевича Рами зі злим демоном Раваном («Ревуном»), котрий викрав Сіту й ув'язнив її на своєму острові-столиці Ланка, — це своєрідний різновид міфу про битву Індри та Врітри, а ширше — відбиття календарної, тобто землеробської міфології. У «Рамаяні» функції Індри перейшли на Раму, і це суміщення на міфологічному рівні образів Рами й Індри полегшилося тим, що обоє вславилися успішною боротьбою проти всіляких демонів.

В українському фольклорі, як зазначає І.Нечуй-Левицький, найдавнішим втіленням темних зимових сил, що їх уособлює Врітра (український Ворот або Воротар), є дивної краси олень, якого побачила у вікно Господиня-Сонце й звеліла спіймати для неї. У «Рамаяні» злий Раван, перш ніж викрасти Сіту, підсилає до її лісової хижки, де та жила з Рамою у вигнанні, невимовної краси оленя, якого Сіта велить спіймати для себе і через якого, коли Рама кидається на лови, потрапляє в полон до Равана. У «Рамаяні» Раван викрадає Сіту зі священного лісу Дандака, а в Криму Птолемей і Амміан Марцеллін (II та IV ст.) фіксують Дандаку в землі загадкових таврів. Сіта одружується з Рамою за давнім кшатрійським (воїнським) обрядом сваямвара, дослівно «самобір», «самовибір», коли дівчина через певне випробування, переважно пов'язане з воїнським мистецтвом, сама вибирає собі чоловіка. Подібний звичай існував в Україні ще в XVII ст., про що, зокрема, пише француз Боплан у своєму «Описі України», в розділку «Як дівчата залицяються до парубків».

Семантика землеробського міфу помітна в «Рамаяні» в численних згадках про те, як в'яне й завмирає природа, коли Раван підступно викрадає Сіту. І навпаки, з визволенням Сіти все довкола оживає і розквітає.

Композиція «Рамаяни» повторює композицію рігведійського міфу: божество родючості полонять темні (підземні) сили, на його пошуки вирушає бог-чоловік, долає демонів-крадіїв чужої дружини й повертає на землю (воскрешає) божество. Це тема багатьох українських казок і веснянок, звучить вона і в «Іліаді», де через викрадення прекрасної Гелени, ім'я якої й означає «Сонце», і почалася Троянська війна. <170>

У сьогоднішній Індії з цією перемогою Рами над Раваном, що символізує перемогу добра над злом, світла над темрявою і настання Нового року, та з визволенням Сіти-Сонця пов'язані кілька свят. Одне з них — дивалі, дослівно «ланцюжок вогнів» — уже кілька років відзначається й у Києві, а участь у святкових урочистостях брали Лариса Хоролець, Дмитро Павличко, Іван Дзюба, Микола Жулинський.

На це свято індійські жінки малюють перед порогами своїх осель орнаменти, в яких переважають жовті й сині кольори, кольори нашого державного прапора, що символізують сонце (вогонь, тепло) та воду, без яких неможливе життя. А ввечері дівчата й жінки йдуть на берег річки й пускають за течією човники-каганці, що навдивовижу нагадує подібне дійство і в Україні, на свято Йвана Купала.

Повертаючися до компонента Махі-, слід зазначити, що епітетами Махіджа — «Народжений землею», Махіпутра — «Син землі», Махісута — «Породжений землею», Махісуну — «Син землі» означається планета Марс, по-санскритському — Мангала.

Таким чином, українське прізвище Мазепа співвідноситься з індійським іменем Махіпа, яке означає «Захисник землі/країни», тобто «правитель», «князь», «цар». Постало воно з давнього терміну на означення племінного ватажка, вождя, який первісно поєднував військові й магічні (жрецькі) функції. Невеличка розбіжність між прізвищем та іменем пояснюється тим, що на українському й іранському ґрунті санскритське х, що в певних позиціях звучить як наше г, відповідає іранському та українському з. Наприклад, санскр. хіма «зима» — іран. зіма, Вараха «Вепр» — Вараза; санскр. вахаті — укр. везти, кахаті — казати, ліхаті — лизати. До речі, санскр. махі «земля» — жіноча форма від маха «великий», яке по-іранському й буде маза. Тобто первісне значення слова махі на означення землі — «велика». Санскр. Махадева «Великий бог» (епітет Шіви) тотожне іран. Мазабага. Тому українське Мазепа — закономірний відповідник санскритському Махіпа.

Прізвище Мазепа, як і його індійський двійник, постало з дуже давнього й украй важливого соціального терміну на означення правителя, царя. Прізвище залишалось, але первісне значення терміну втрачалося, затемнювався зміст і прізвище починали пояснювати за першою-ліпшою асоціацією, найчастіше хибною. Іноді термін міг із різних причин прибирати певного негативного відтінку, напочатку зовсім не властивого йому. Таке сталося, зокрема, із синонімами до махіпа — словами кшатрапаті, кшатрапа і дешапаті. Колись повнокровне слово кшатрапа прибрало форми сатрап і стало означати залежного від когось правителя або свавільного <171> адміністратора. Термін дешапаті (іран. дехпат), досл. «володар країни», прибрав форми деспот і значення «правитель із тиранічною владою», «гнобитель», «свавільна людина», «самодур».

Наше тлумачення прізвища Мазепа підтримують й інші факти.

У Білоцерківському полку «Реєстр» 1649 року не засвідчує жодного прізвища на Цар-, зате подає кілька прізвищ, значеннєво тотожних прізвищу Мазепа. Це важливо з огляду на те, що в цьому полку (Білоцерківська сотня) служив козак Мирон Мазепа, а сам Іван Мазепа походив якраз із Білоцерківщини. Тож одним із таких прізвищ є Гопя — його мав козак Ольховецької сотні Василь Гопя (РВЗ, 189). У санскриті гопа — «пастух», «сільський староста», «цар» і «воїн» (СРС, 197). В епосі та інших пам'ятках Крішна має імена Гопа, Гопала (мовою хінді — Гопал), а в цьому ж «Реєстрі» засвідчено десять носіїв прізвищ Гупал, Гупало та Гупаленко. Слово гопа складається з го+па, де — па той самий компонент, що і в махіпа, тобто має значення «захисник», «охоронець», а го — «бик», «корова», а також «земля», оскільки, за давніми уявленнями, корова і земля — обидві годувальниці. Тобто гопа означає дослівно «захисник корів/худоби», «пастух», а водночас — «захисник землі», тобто «правитель», «цар». Епітет Гопа мав і Шіва, оскільки він, як і наш Влес, «скотій» бог в індійській міфології. Терміном Гопа ще означалася верства пастухів, скотарів, належних до третього стану давньоіндійського суспільства, так званих вайш'їв, тобто селян (від санскр. віш, яке тотожне нашому весь «село» і первісно означало «плем'я», «народ», «люди», «всі» — СРС, 606); до вайш'їв іще входили землероби, ремісники й торговці. Крішна та його старший брат Балвір виросли серед пастухів. Дочки й дружини пастухів — гопі були закохані в Крішну і під його чарівну сопілку водили радісні хороводи. Через це Крішна мав епітет Гопінатх, тобто «Цар пастушок»; інші його епітети, що містять компонент Гопа-: Гопеша- «Пастух/Цар-бог», Гопендра — «Індра пастухів», тобто «Владика пастухів», Гопаті — «Господар/Батько худоби» тощо. В Індії і сьогодні є свято гопаштамі, яке відзначається того дня, коли Крішна, за переказами, став пастухом. Сучасне індійське місто Гваліор раніше називалося Гопагірі, тобто «Пастух/Цар-гора».

Компонент Гопа як перший або другий компонент входить у двоосновні імена, давні й сучасні. Ім'я Гопачандра мав цар, що правив у VI ст.: — чандра тут означає «місяць», а все ім'я тлумачиться як «Цар/Пастух-місяць». Це ім'я тотожне імені Крішначандра; видозмінену дещо форму його має відомий індійський письменник Крішан Чандар, твори якого не раз перекладалися українською <172> мовою і автором цих рядків. У середньовічній пам'ятці «Океан сказань» кашмірського поета Сомадеви (Сома теж означає «Місяць») згадується цар Дгармагопа — «Захисник дхарми/віри», яке тотожне іменам Дгармапа, Дгармапала, Дгармапаті.

Синонімами імені Гопа є Гопака (мовою хінді — Гопак), Гопала (Гопал), Гопалака (Гопалак), Гопаті. Наш знаменитий гопак має прямий стосунок до цих імен. Крішна — пастуше і воїнське божество, і гопак, дослівно «пастушок» був їхнім ритуальним танком. Показово, що гопак був і найулюбленішим танком запорозьких козаків.

Таким чином, імена Гопа й Махіпа виявляються семантично тотожними. Первісно походячи з термінів на означення правителя, царя, вони з часом стали популярними чоловічими іменами, причому переважно для вихідців із воїнського стану.

Ще одне прізвище, цікаве в цьому плані, теж засвічено в Білоцерківському полку — Рай та похідне від нього — Райко. Козак Юрко Рай служив у Антонівській сотні, а Дмитро Райко — в Коростишівській (РВЗ, 190, 199). Рай у мові хінді означає «князь», «цар», «поміщик». Сюди ж лягає і циганське рай — «ватажок», «начальник», «циганський барон». Як відзначає академік Олексій Баранников, індолог і уродженець Золотоноші, рай — сучасна вимова давньоіндійського радж, раджа — «цар». Після імені слово рай має значення «пан», «добродій» (Лаллу, 178). Рай, як і його різновид рой, часто вживане як окреме прізвище і як компонент у двоосновних іменах: Крішнадева Рай та Рагхунатх Рай — індійські правителі XVI ст.; Райдас — середньовічний релігійний діяч; Раммохан Рой (1772–1833) — відомий реформатор індуїзму; Монмотхо Рой — бенгальський письменник, автор першої в Індії п'єси про Тараса Шевченка; Амрітрай — сучасний індійський письменник, син Премчанда, класика індійської літератури (1880–1936). Справжнє імя Премчанда — Дганпатрай Шрівастав; перше оповідання його з'явилося українською мовою ще 1926 року саме в перекладі О.Баранникова, чия індологічна діяльність починалась у Києві.

В Індії існують назви Райгарх, Райчур, Райпур; остання назва тотожна назві Райгородок на Черкащині. Від чоловічого імені Рай жіноча форма — Рая або Раїса, дослівно «Правителька», «Цариця», що їх мають наші відомі сучасниці, зокрема, Раїса Іванченко й Раїса Кириченко. Раджпути, дослівно «царські сини», що населяють теперішній штат Раджастхан («Країна царів»), мали в середні віки розгалужену родовідну структуру, яка відбилася в їхніх титулах і прізвищах. Групи чи роди раджпутів очолювалися ватажками або вождями, що називалися рао, рай, рават, раут (пор. українське прізвище Реут та похідні від нього). Згодом вони склали поміщицький прошарок, тобто місцеву шляхту. <173>

Таким чином, лише в Білоцерківському полку «Реєстр» засвідчує три типи козацьких прізвищ із однаковою семантикою: Мазепа, Гопя, Рай. Що підтримує тлумачення прізвища Мазепа як «правитель», «володар», «цар».

Проте цими важливими для нашої розмови прізвищами Білоцерківський полк не обмежується — у ньому є ще кілька цікавих козацьких прізвищ, одне з них — Балвір; таке ім'я, як ми вже знаємо, мав старший брат Крішни. У Білоцерківській сотні служили Андрушко й Васько Балвіри (РВЗ, 170, 171) й Сахно Балбиренко (175), в Антонівській — Гнат Балвір (190). Ім'я Балавіра (мовою хінді — Балвір) із санскриту означає «Могутній воїн/герой»; якщо Крішна був воїнським і пастушим божеством, то Балвір — землеробським, атрибут і зброя його — плуг, через що він має епітети «Плугодержець» і «Озброєний плугом». Перекази мовлять, що Крішна й Балвір народилися відповідно з чорної та білої волосини бога Вішну, тому вони — Чорнобог і Білобог. Обоє братів мовби антиподи: якщо Крішна синюватошкірий і має жовте вбрання, то Балвір — золотавошкірий і має синє вбрання. Ця протилежність підкреслюється і в «Махабгараті»: Крішна виступає на боці пандавів, а Балвір — на боці кауравів, Крішна хотів віддати сестру Субгадру за пандава Арджуна, а Балвір волів видати її за каурава; врешті-решт Арджун викрав Субгадру собі в дружини при активному сприянні Крішни.

Дружиною Балвіра, що полюбляв спиртне й мав запальну вдачу, була царівна Реваті; вона походила з країни Сураштри («Прекрасної країни») в Північно-Західній Індії — ця частина Індії виявляє топонімно-гідронімні паралелі з Україною. Тут колись жили ядави, тотожні літописним ятвягам, а з ядавів і походили Балвір та Крішна. Братом Реваті був Реват, батьком — цар Райват, а дідом — цар Рева; всі імена пов'язані із санскритським раї «багатство», «скарб»(СРС, 539), як і рай — «правитель», «цар». А прізвищ Рева та похідних від нього чимало в «Реєстрі» — тільки в Канівському, Корсунському та Черкаському полках їх зафіксовано 9.

Раму з «Рамаяни» й Балвіра ріднить те, що Балвіра також називають Рамою або Баларамою (мовою хінді — Бальрам), тобто «Могутнім Рамою». Об'єднує їх і число «сім»: Рама — сьоме втілення Вішну, а Балвір — сьома дитина Васудеви, батька обох братів. Відповідно, Крішна — восьма дитина і восьме втілення Вішну, якого «Велесова книга» називає Вишень або Вишній.

Ще одне ім'я Балвіра — Баладева (мовою хінді — Бальдев) і собі відбилося в козацьких прізвищах — Болудей і Білдей. Перше мав козак Переяславського полку (Заворицька сотня) Федір Болудей (343; до <174> речі, у Воронківській сотні цього ж полку сотником був Богдан Кришненко); друге прізвище мав козак Чигиринського полку (Бужинська сотня) Тиміш Білдей (35). У тій же Заворицькій сотні був і Максим Бамбиренко (345); прізвище це, очевидно, з первісного Балбиренко, бо як індійці (точніше, пенджабці), мають дві форми імені — Балвір і Балбір, так і українці мають дві форми прізвища — Балвір (Бальвір) і Балбир.

Прізвища Балвір, Балбир, Балбиренко, Білдей, Болудей — усього 15, засвідчено в 9 з 16 полків «Реєстру». Найбільше їх у Білоцерківському полку — 4, по 2 — в Канівському, Корсунському й Переяславському полках. Більшість прізвищ зосереджено в ареалі Біла Церква-Переяслав-Канів-Корсунь, усього 10. На Лівобережжі їх — 3, на Правобережжі -12, тобто вчетверо більше.

Ім'я Крішна означає «Чорний», ім'я Бальдев іноді тлумачать як Білобог, тому з ними співвідносяться й козацькі прізвища на Чорн- /Черн- та Біл-. Особливо це стосується прізвищ Чорний та Білий, які засвідчують деякі цікаві закономірності. Основна маса прізвищ Чорний припадає на полтавсько-миргородський регіон, тобто на Лівобережжя, де тільки в чотирьох полках зосередилася половина всіх прізвищ Чорний — 49, тоді як стільки ж припадає на решту 12 полків «Реєстру». Козацьких прізвищ на Біл- найбільше саме в Білоцерківському полку — 20, а на Чорн-/Черн- цей полк посідає друге місце, пропустивши вперед Миргородський полк, у якому лише прізвищ Чорний — аж 17, а Білий — жодного! Цікаве й те, що в Білоцерківському, як і в деяких інших полках, подибуються імена Білаш і Чорниш, для нас звичніші як прізвища: це, зокрема, козаки Білаш Панченко й Чорниш Берестенко. Що ж до прізвища Чорний, то Білоцерківський полк займає тут шосте місце (7 прізвищ) після Миргородського, Чигиринського, Полтавського, Канівського й Кропивнянського полків.

У Білоцерківському полку засвідчено ще одне показове прізвище — Рохманенко: його має козак Білоцерківської сотні Харко Рохманенко (170). У цьому козацькому прізвищі відбито найвищу соціальну верству давньоіндійського суспільства — жерців-брахманів, пам'ять про яких широко збереглася в українському фольклорі, фразеологізмах, назвах (Рахмани, Рахманів, Рохманів, Рахманівка), прізвищах (Рахманин, Рахманюк, Рахманець, Рахманний, Рахманенко) та святах (Рахманський Великдень). Так само козацькі прізвища відбили й четверту верству давньоіндійського суспільства — шудрів, про що свідчать прізвища Шудренко в козака Кальницького полку (271), Шудриченко — у козаків Полтавського й Кропивнянського полків (368, 427), а також прізвища Шудря, Шудра, Шудрак, Шудрик у сучасних українців.<175>

Ім'я козака Рохманенка — Харко — цікаве в тому плані, що в індійській міфології ім'я Харі має Вішну, а ім'я Хара — Шіва, а слідів поклоніння цим обом божествам в Україні багато. Тож ім'я, пов'язане з Вішну чи Шівою, напрочуд пасує носієві «жрецького» прізвища.

Прізвище Мазепа засвідчене в 6 з 16 полків «Реєстру», включаючи Білоцерківський: Кальницькому, Миргородському, Полтавському, Черкаському й Уманському. І скрізь воно виступає в оточенні українських прізвищ з індоарійським забарвленням.

У Кальницькому полку, де служив козак Мазепа, це прізвища Гупал, Гупало, Мандзуленко, Рой, Роєнко, Рудрименко, Царенко, Шудренко.

У Миргородському полку, де теж просто козак Мазепа, це Кудик, Кудинович, Гупаленко.

У Полтавському, де козак Василь Мазепа, це Балвір, Гупаленко, Цар, Царенко, Чамаренко, Шудриченко.

У Черкаському, де служили козаки Васько Мазепа й Сергій Мазепенко, це Балбир, Гупаленко, Динда, Динденко, Кришненко (2), Кудин (ім'я і прізвище), Лопашенко, Царик, Царенко, Шамшур, Шіваненко (2).

В Уманському полку, де козаком Максим Мазепа, — Баглай, Гупалов, Манджеленко, Онупко.

Отже, українське прізвище Мазепа має свого індійського двійника — Махіпа. Прізвище Мазепа — воїнське, аристократичне; як і ім'я його найближчого індійського родича, воно сходить до сивої давнини й означає «захисник землі/країни», тобто «правитель», «володар», «князь», «цар», «гетьман». І в такому разі маємо виняткову відповідність носія прізвища Мазепа його високому статусу українського гетьмана і внутрішньому змістові, спрадавна закладеному в прізвищі — захищати, охороняти, берегти свою землю, свою країну, свій народ. <176>

Це українське, це індійське прізвище — Баглай

Написати цю статтю мене надихнуло знайомство з молодим індійським дипломатом на ім'я Гопал, але з суто українським прізвищем — Баглай /у візитці Gopal Baglay/. Донедавна третій секретар посольства Індії в Україні, а нині — другий секретар посольства Індії в Росії, він виявився ще й моїм «земляком». Бо народився в найлюднішому штаті Індії — Уттар Прадеш, за населенням утричі більшим за Україну, а навчався в Лакнауському університеті, столичному навчальному закладі цього штату, де років зо тридцять тому, коли ще Гопала не було на світі, навчався десять місяців і я, тоді п'ятикурсник індійського відділення факультету східних мов при Ташкентському університеті.

Енергійний і приязний, напрочуд простий у спілкуванні, завжди готовий допомогти він, до всього, виявив неабияку вдатність до мов — через якихось півроку після приїзду до Києва Гопал уже вільно читав, писав і розмовляв українською, чим викликав незмінний захват і зрозумілу повагу кожного, хто з ним спілкувався — як українців, так і індійців. Не раз його затишна квартира в київському «Царському селі» на Старонаводницькій ставала місцем задушевних, завжди очікуваних і незабутніх зустрічей, де гостинні господарі — Гопал та його чарівна дружина Біна — частували гостей екзотичними індійськими ласощами й стравами. І де лунали індійські й українські пісні, а надто — «Несе Галя воду», яка особливо припала до душі молодому подружжю і яку виконували українською та хінді мовами голосисті студентки групи хінді відділення Сходознавства з університету імені Тараса Шевченка.

Молодий дипломат жваво цікавився і моїми розвідками про давні й сучасні зв'язки українського та індійського народів, відчутно допоміг мені з деякою довідковою літературою, особливо санскритськими та хінді словниками. Я і собі, бачачи його непідробний інтерес до нашої країни, час від часу постачав його книжками з української міфології, етнографії, фольклору й історії; серед них була й «Історія <177> Слобідської України» Дмитра Багалія, у прізвищі автора якої Гопал Баглай убачав спорідненість і зі своїм прізвищем.

Але це, як кажуть, приповість, а сама повість попереду.

Прізвище Баглай та похідне від нього — Баглаєнко досить рясно представлені в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року», який охоплює загалом 16 полків. Баглай Сидір /54; Чигиринський полк, сотня Потоцька/; Баглай Іван /220; Уманський полк, сотня Цибулівська/; Баглай Процик /445; Прилуцький полк, сотня Срібрянська/; Баглай Мисько /446; Прилуцький полк, сотня Дівицька/; Баглаєнко Андрій /156; Корсунський полк, сотня Ясутина/; Баглаєнко Максим /139; Корсунський полк, сотня Демківська/; Баглаєнко Федір /440; Прилуцький полк/.

Як бачимо, прізвища Баглай та Баглаєнко наявні лише в чотирьох полках. Із 7 прізвищ 3 припадають на Прилуцький полк, 2 — на Корсунський і по одному — на Чигиринський та Уманський полки. До цих сімох прізвищ слід, очевидно, віднести прізвище козака Миргородського полку — Балгаєнко Степан /392; сотня Лубенська-сільська/, у якому, певно, сталася перестановка — гл- на — лг- /явище, відоме як індійським, так і слов'янським мовам — пор. цікавий приклад: хінді тобра — укр. торба/. З чого випливає, що на українському грунті можлива й форма прізвища Баглай — Балгай.

Таким чином, носії прізвищ Баглай, Баглаєнко фіксуються на Правобережжі й Лівобережжі, причому порівну — по 4. На Правобережжі ці прізвища зосереджуються у трикутнику Корсунь — Чигирин — Умань, а на Лівобережжі — по лінії Миргород — Прилуки; основна маса прізвищ тут припадає на прилуцький ареал, де засвідчено три з чотирьох прізвищ. У Корсунському ж полку наявні тільки прізвища Баглаєнко, а Баглай, від якого вони утворені, відсутнє. Усі прізвища концентруються на південь, південний схід і схід від Києва; цей ареал можна вважати ареалом найбільшого поширення розглядуваних прізвищ.

Прикметно, що слово баглай відбилося і в українській топонімії та гідронімії. У Волочиському й Старокостянтинівському районах Хмельницької області є населені пункти Баглаї; річка Баглаї тече у водозборі Південного Бугу (СГУ, 28), що важливо й показово, оскільки саме на Південному Бузі жили дандарії, індійські «кияни», засвідчені античними авторами. Вже саме існування цих назв заперечує тлумачення прізвища Баглай від укр. баглай «ледар», «незграба», «тюхтій» /РВЗ, 527/, бо річка або населений пункт так називатися не може.

Зважаючи на вкрай прискіпливе ставлення індійців до своїх імен і прізвищ, до їх ретельної прив'язки одне до одного, природно припустити, що прізвище Баглай у <178> його індійського носія не випадково поєднане з іменем Гопал. Гопал /санскр. Гопала/ — одне з імен Крішни, восьмого втілення сонячного бога Вішну. Це ім'я Крішни теж досить рясно відбите в запорозьких козаків, зокрема, і в полках з прізвищами Баглай і Баглаєнко. Яків Гупал /286; Кальницький полк, сотня Немирівська/; Петро, Андрус, Гарасим Гупало /278; Кальницький полк, сотня Терлицька/; Олекса Гупало /240;. Брацлавський полк, сотня Клебанська/; Омелян Гупалов /227; Уманський полк, сотня Романівська/; Семен Гупаленко /84; Черкаський полк, сотня Савина/; Фесько Гупаленко /388; Миргородський полк, сотня Хорольська/; Грунь Гупаленко /417; Полтавський полк, сотня 0пушлівська/. Сюди ж, очевидно, й прізвище Степан Гупаненко /350; Кропивнянський полк/, тим більше що в сусідніх Миргородському й Полтавському полках засвідчені прізвища Гупаленко.

Із топонімів до цього ряду відносяться с. Гупали на Волині, урочище Гупалівщина на Звенигородщині, озеро Гопло в Польщі. Як бачимо, прізвище Гупал і похідні від нього засвідчені в 7 з 16 полків, усього 10. Найбільше їх у трикутнику Брацлав—Кальник—Умань, разом 6, причому на Кальницький полк їх припадає 4. У цьому трикутнику немає жодного прізвища Гупаленко, з чого можна зробити обережне припущення, що центром поширення прізвищ на Гупал- є ареал Кальника.

Оскільки індійське прізвище Баглай поєднане з іменем Гопал, отже, з Крішною, то можна припустити, що й прізвище Баглай пов'язується з якимись реаліями, стосовними Вішну-Крішни. У цьому плані привертає увагу слово хінді багла — «журавель», «чапля», утворене від санскр. бака з тим самим значенням при допомозі суфікса — ла / СРС, 460; ХРС ІІ, 196/. В такому разі, прізвище Баглай похідне від багла й пов'язується з журавлем або чаплею. У ряді мов назви для журавля і чаплі співпадають, змішуються, і давні індоєвропейці, на думку вчених, навряд чи особливо розрізняли цих птахів. Назва чапля значно пізніша від назви журавель, і в різних мовах назва її походить або від означення різкого крику, або від своєрідної манери пересуватися на своїх високих лапах.

Таке припущення підтримує те, що в племені Крішни, судячи з фактів, тотемним птахом якраз і був журавель. Канса, дядько Крішни, котрий увесь час намагався звести небожа зі світу, бо йому провістили, що той скине його з трону, мав прізвисько Каланкура — «Журавель». Той же Канса, аби розправитися з Крішною, підіслав до нього асура в подобі журавля на ім'я Бака, але юний пастушок Крішна легко здолав його, через що й отримав епітет Бакаджіт — «Переможець Баки». Епітет Бакаджіт мав і Бгіма, один із героїв «Махабгарати», що вбив злого <179> ракшаса Баку /«Журавля»/, який заважав жерцям-брахманам здійснювати жертвоприносини. Бгіма доводився Крішні двоюрідним братом, оскільки мати Бгіми й батько Крішни — рідні сестра й брат. Ім'я Бака, «Журавель» мав Кубера — бог багатства, хранитель Індриних небесних скарбів, приятель і сусіда Шіви по горі Кайласа в Гімалаях, де обидва мешкали. Кубера, охоронець північної сторони світу, виявляє певну причетність і до слов'ян — батьком його був мудрець Вішравас. А це ім'я споріднене з Веслав, Віслав, і досі поширеним у деяких слов'янських народів. Жіночу форму його, наприклад, має відома польська поетеса, лауреатка Нобелівської премії Віслава Шимборська.

У «Махабгараті» мудрий брахман Бака Далбг'я славить Юдгіштхіру, старшого брата Бгіми й двоюрідного — Крішни. Далбг'я тут — прикметник від дарбга // далбга, слова на означення священної трави з гострими стеблами, різновид нашої осоки, неодмінної при різноманітних жертвоприносинах. Елемент дарбга входить у назву країни — Відарбга, царем якої був Бгішмака, батько Рукміні, дружини Крішни. Її він відбив у свого двоюрідного брата Шішупали, царя країни Чеді, якому в сутичці за Рукміні відтяв голову своєю божественною чакрою. Ім'я Бгішмака, тотожне українському прізвищу Бушмака, означає «Грізний» і сходить до санскритської основи із значенням «боятися». Таке ж значення й імені Бгіма /хінді — Бгім/, яке дещо несподівано виринає в наші дні як ім'я головного персонажу у фільмі «Білий Бім Чорне вухо». З цією ж основою споріднене ім'я ще одного героя «Махабгарати» — Бгішма, тотожне українському прізвищу Бушма. Індійський Бгішма був могутнім воїном і полководцем кауравів у їхній війні з пандавами, а пандави і каурави й собі двоюрідні брати.

В індійців є свято й спеціальний термін на означення його, пов'язане з журавлем і з богом Вішну. Існує уявлення, що одинадцятого дня світлої половини місяця картік /відповідає жовтню-листопаду/, бог Вішну прокидається від сну. П'ять наступних після цього днів, тобто до повня місяця, мають назву бака-панчака, досл. «журавлина п'ятірка». Вважається, що навіть журавель упродовж цих п'яти днів не споживає риби, а тим більше набожна людина мусить ревно дотримуватися посту. Зрозуміло, що за цим стоїть цілий комплекс уявлень і вірувань, пов'язаних із Вішну-Крішною та журавлем.

Буддійська література знає кілька притч, пов'язаних із журавлем. Дві з них так і називаються — «Бака-джатака» й «Бакабрахма-джатака», тобто «Притча про журавля» і «Притча про Журавля-Брахму». Брахма в індійській міфології — творець світу, разом із Вішну й Шівою він складає так звану трійцю /трімурті/ верховних богів індуїз<180>му. Від неї невіддільний тризуб, у якому Брахма уособлює праве вістря, Вішну — ліве, а Шіва — середнє, що, в свою чергу, символізує творення, збереження і нищення світу.

Брахма зображається верхи на журавлі або лебеді, вони — його їздові птахи, як їздовим птахом Вішну є міфічний Гаруда, цар птахів, а Шіви — бичок Нандін. Ці ж птахи пов'язуються і з дружиною Брахми — Сарасваті, причому характерно, що санскрит знає слово сарас — «журавель», «лебідь». Зважаючи, що компонент — ваті в її імені — суфікс, тотожний укр. — виця /наприклад, у річкових назвах/, то саме її ім'я може означати «Журавлина/Лебедина». У «Рігведі» Сарасваті — найшанованіша ріка, їй там присвячено три гімни. Матір'ю її вважається ріка Сіндгу /Сінд, Інд/. У неї сім сестер, цебто інших річок, вона — мати потоків, найкраща з матерів, річок та богинь, називається асурською і божественною. У неї золота колісниця, вона багата кіньми, покровителька співців і поетів, богиня священної мови. У післяведійський період стає богинею красномовства й мудрості, дружиною Брахми, винахідницею санскриту, покровителькою наук і мистецтва. У Києві існує український ансамбль індійського танцю, названий на її честь — «Сарасваті». Первісно Сарасваті — річкова богиня. Вважається, що в основі цього образу — ріка Сарасваті в північно-західній Індії, якої тепер немає і яка, за уявленнями, зараз тече під землею. Існує думка, що ця назва — результат перенесення на індійський грунт іранського гідроніма, авестійська назва якого — Харахвайті. Ця ріка нібито була важливим рубежем у міграції аріїв, тобто індійців та іранців, зі своєї прабатьківщини, яку багато хто вбачає в ареалі на північ від Чорного моря. А коли так, то ця ріка первісно могла існувати ще на цій прабатьківщині, тобто вона мусила відбитися і в гідронімії України. «Махабгарата» знає плем'я сарасвати; назва ця, на думку деяких учених, дана через те, що плем'я жило на берегах Сарасваті. Інші вважають, що воно поклонялося богині Сарасваті, через що й саме плем'я називалося її іменем. У штаті Уттар Прадеш і сьогодні існує брахманська каста сарасватів, у назві яких могли відбитися згадані щойно версії, але міг відбитися і зв'язок із журавлем чи лебедем як тотемним птахом. До речі, сам Гопал Баглай брахман і уродженець Уттар Прадешу; тут же знаходиться і Матхура, місто основних подій між Крішною і Кансою-Журавлем, описаних, зокрема, в «Премсагарі» /«Океані любові»/ Лаллу джі Лала /ХІХ ст./; цей твір іще 1937 року переклав наш земляк із Золотоноші, відомий індолог академік Олексій Баранников /1890-1952/.

Як мовилося, слово хінді багла походить від санскр. бака — «жура<181>вель», «чапля», розширеного суфксом — ла, який, до речі, наявний у словах «чапля» й «журавель» як — ля та — ль. У санскриті та хінді суфікс — ла утворює прикметники від іменників. Наприклад, мадгу «мед» — мадгула «медовий/медв'яний», «солодкий»; манджу «краса», «врода», «чарівність» — манджула «гарний», «вродливий», «чарівний». Це слово відбилося в прізвищі козака Кальницького полку — Грицько Мандзуленко /277; сотня Дашовська/; у цій же сотні служив і Федір Рудрименко /одне з імен Шіви — Рудра/. Козак Радко Манджеленко /205/ був в Уманському полку. В Індії Манджула — чоловіче й жіноче ім'я. Героїня «Океану сказань» кашмірського поета Сомадеви /ХІ ст./ і цариця має ім'я Манджуліка, тобто «Красуня», «Вродливиця». У Полтавській області є річка Манжейліка /варіанти — Манжелія, Манжалія/, права притока Псла (СГУ, 351). Неподалік — село Манжелія /в Глобинському районі/, назва якого вважається тюркською. Слід відзначити, що хінді — дж- переходить у — дз- в маратхській мові, поширеній у штаті Махараштра /Західна Індія/, а цей ареал виявляє паралелі з українською топонімією та гідронімією.

Українці знають прізвлще Бака; Бака — річка в Криму, притока Качі. Там же річка Баклаїр /СГУ, 30/. В Україні є річки Бакова, Баковецька /сюди ж, очевидно, Бокова й Боковенька, притока Бокової /СГУ, 62/. Санскр. бака має і форму вака, тому сюди долучається річкова назва Вака /СГУ, 80/. Річки Бакай, Бакайка, Бакайчиха фіксуються в басейнах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу й Азовського моря. Інше санскритське слово на означення журавля або чаплі — бакота /SED, 384/. У сучасних українців побутує прізвище Бакота. Село Бакота, відоме з 1240 року, є в Кам'янець-Подільському районі Хмельницької області. Таку ж назву має і річка, притока Дністра, у тій же Хмельницькій області, де засвідчено річку й населені пункти Баглаї /СГУ, 31/. Село Бакота є також у Волинській області.

Синонімом до багла є діалектне хінді бакула /ХРС ІІ, 197/. У Сумській області, у водозборі Псла, маємо ручай Бакулин /СГУ, 31/. Козак Полтавського полку /414; Зінківська сотня/ мав прізвище /чи прізвисько/ Бакуль. У цій же Зінківській сотні служив козак Федір Журавка. У цьому ж полку, але в іншій сотні був Захарка Журавний /394/, у Миргородському — Пилип Журавко /322/, в Прилуцькому — Іван Жоравський /454/, у Ніжинськоглу — Юхим Журавель і Терешко Журавленко /464, 466/, у Чернігівському — Лашко Журавель та Овдій Журавленко /477/ тощо. Що стосується козацьких прізвищ Чапля, Чапленко, Чаплинський, то вони в «Реєстрі» засвідчені виключно в Кропивнянському полку — всього 6. Із них прізвищ Чапленко — 4 в одній сотні, Оркліївській, можли<182>во, братів чи близьких родичів /355/. Гнатко Чапля — з Демської сотні, Іван Чаплинський — з Пирятинської /351, 361/.

Різновидом багла — «журавель», «чапля» є і бугла, а в Тернопільській області маємо річку Буглівку й село Буглів /СГУ, 73/. Слово багаль — теж різновид багла, звідки, очевидно, й українське прізвище Багаленко /Богаленко/. Грицько Богаленко служив у Корсунському полку і в тій самій сотні Ясутина, де й козак Андрій Баглаєнко /156/; тут, до речі, були й інші козаки з виразними індоарійськими прізвищами — Бальвір, Білденко, Курупа, 0нупко.

Принагідно зазначимо, що одним з імен дружини Шіви є Багала. Дружина Шіви — уособлення жіночої енергії свого чоловіка, а ця енергія має милостиве й грізне начала. Грізне уособлюють 10 іпостасей богині. За популярною версією, вона прибрала цих страхітливих подоб, аби налякати Шіву, коли той не дозволив їй бути присутньою на жертвоприносинах, які здійснював її батько Дакша. Ці втілення мають кожна свою назву, і дев'яте з них Багала — «Журавель» або Багаламукхі — «Журавлелика», бо має подобу жінки з журавлиною головою. Цей факт і собі показовий, бо поклоніння Шіві та його дружині рясно засвідчене на терені України. Дружина Шіви найчастіше зветься Махадеві — «Велика богиня» або Деві — «Богиня», вона тотожна слов'янській Діві. Це відбилося в численних назвах типу Дівка, Дівиця, Дівуха, Дівичка щодо річок, це також Дівочі та Дівич-гори по всій Україні (СГУ, 171). До речі, козак Мисько Баглай із Прилуцького полку якраз і служив у Дівицькій сотні.

Зважаючи, що санскр. бака має і форму вака, до «журавлиних» прізвищ, певно, слід віднести й прізвище Вакало — козак Андрій Вакало був у Миргородському полку /398; Лохвицька сотня/. У Коростишівському районі на Житомирщині є річка Вака, на Кіровоградщині — річка Вакурин (СГУ, 80).

Особливо показовою є річка Журавський Бак у водозборі Дніпра (СГУ, 200), яка засвідчує слушність пов'язування назв на Бак- в Україні з санскритським бака та хінді багла // бакла — «журавель», «чапля».

Аналіз показує, що похідні від бака назви найпоширеніші у водозборі Дніпра — їх тут 13. У басейні Дніпра найбільше назв і на Журав-, близько трьох десятків, із них більшість — на означення боліт /СГУ, 199–200,601/. У басейні Сіверського Дінця таких назв менше — 20 /3 річки й 17 боліт/. У басейні Азовського моря їх — 7 і всі вони — болота, у басейні Південного Бугу — 4 і всі вони — річки.

Показово, що часто—густо назви на Бак— сусідять із назвами, пов'язаними зі словами «журавель» або «чапля». Це видно хоча б на прикладах із назвою Бакай /те ж, що і баглай, тільки без суфікса — ла/: <183> р. Чапля і р. Бакай у басейні Південного Бугу; р. Бакай і болото Журавка, р. Бакайка і болото Чаплинка, яр Бакай і болото Чаплинка — у басейні Сіверського Дінця; р. Бакай і болото Чаплинка, р. Бака і болото Чаплина — у басейні Дніпра тощо. Тобто «журавлині» назви різноманітного типу, починаючи з найдавніших, охоплюють усю територію України. Це, окрім усього іншого, підтверджує слушність думки, що батьківщиною Аполлона є країна гіперборейська, тобто ареал на північ від Чорного моря, отже, і територія України. Саме звідси кожної весни, закликуваний величальними співами, повертався він на Парнас у колісниці, запряженій журавлями чи білосніжними лебедями. А самі античні джерела вважають, що Аполлон прибув до Греції з півночі, що він — прийшле божество в грецькому пантеоні. Біля Полтави, під культовим зольником виявлено зображення журавлиної чи лебединої зграї. У Давній Греції відомі так звані «журавлині» танці, є вони і в українців, причому це відбивають самі назви їх — «Журавель»,» Журавлиний ключ» тощо. І що, мабуть, найважливіше, грецький Аполлон виявляє функціональну й етимологічну тотожність зі слов'янським Купалою та індійським Крішною-Гопалою, котрий має і південноіндійський різновид свого імені — Гопалан. А воно винятково близьке фонетично до грецького Аполлон. Що дозволяє зробити висновок: імена Гопалан та Аполлон — одне й те саме ім'я, існуюче в різних мовних стихіях, похідне зі спільного джерела.

Існують деякі цікаві давні факти, пов'язані з журавлями. У так званому ольвійському декреті на честь Протогена /ІІІ-ІІ ст. до н.е./ згадується місцевість Канкит. Дехто розташовує її на лівому березі Південного Бугу, а відомий дослідник індоаріки в Північному Причорномор'ї О.Трубачов — у районі нижньодніпровських плавнів і річки Конки. І назву Конка і назву Канкит він пов'язує з давньоіндійським канка — «журавель», «чапля». Таке значення канка справді подає санскрит /SED, 127/. Більше того, ім'я Канка, тобто «Журавель», мав бог Яма, тісно пов'язаний із Шівою, а Яма — божество, причетне до світу померлих /цікава в цьому плані тема журавлів і загиблих воїнів у відомій пісні на слова Расула Гамзатова «Журавлі»/.

Ім'я Канка мав і Юдгіштхіра — найстарший із п'яти братів-пандавів, суперників кауравів. Коли пандави перебували у вимушеному вигнанні, то останній, тринадцятий рік його вони, за умовою, мусили прожити невпізнаними, інакше б не отримали назад свого царства. Саме тоді їм усім довелося поміняти свої імена, а Юдгіштхіра прибрав ім'я Канка. Це й симптоматично, бо на боці пандавів виступав Крішна — їхній родич, а в племені Крішни, як відзначає індолог Наталя Гусєва, були сильні тотемні уявлення, пов'язані з журавлями.

О.Трубачов вважає, що Канкит розташовувався в лівобережній частині Нижнього Подніпров'я, а головна дніпровська притока цієї зони плавнів — річка Конка; місцевість довкола неї здавна відома як країна журавлів і чапель. Ще Арістотель писав, що журавлі «зі скіфських рівнин» відлітають на зимівлю до боліт вище Єгипту. Що наклало свій відбиток і на рясноту тутешніх «журавлиних» назв. Дослідник тлумачить назву Канкит як «Прогнані журавлями», посилаючися на слова латинського автора Соліна про те, що «в частині, якою володіли скіфи-орачі, згадують місто Геранію /варвари називають його Какитон/ звідки, розповіда<184>ють, пігмеї були вигнані журавлями» /АБ, 119/. А міф про битву журавлів, тобто племені /чи племен/, тотемом яких був журавель, з пігмеями, як виявляється, приурочений саме до Надчорномор'я. Цей сюжет знають п'ять індоєвропейських літератур — грецька, латинська, санскритська, перська й давньовірменська. Першою згадує про журавлів, ворожих пігмеям, «Іліада»; пізніші автори переказують Гомера, іноді називаючи журавля «фракійським птахом». Давньовірменська традиція розміщує пігмеїв в Індії, проте О.Трубачов схильний вважати, що в Індію цей сюжет принесли індоарії з попереднього місця проживання — Північного Причорномор'я. Бо тільки тут, у землі скіфів-орачів, окрім легенди про журавлів, відоме й місто Геранія — «Журавлине», що його скіфи називали Какитон або Канкитон. Ці назви, вважає О.Трубачов, туземний варіант, а Геранія — грецький переклад їх. Тому обидві назви — і Канкитон і Геранія — семантичні двійники. Цікаве те, що в індійській версії варварів-неарійців розбиває птах Гаруда, їздовий птах Вішну. А міф про напівзвіра-напівптаха, зазначає О.Трубачов, здавна тяжіє до Північного Причорномор'я.

Схоже, сказане про журавля дозволяє пролити світло на деякі українські фразеологізми, досі переконливо не витлумачені. Це, зокрема, баглаї бити, баглаї годувати, баглаям нападати, баглаям вкинутись у значенні «ледарювати», «нічого не робити», «бити байдики», а також — баки забивати, «задурювати/заморочувати голову», «вводити в оману». Баглаї, баки в цих ідіомах, як бачимо, напрочуд перегукуються з хінді багла та санскр. бака, які, окрім основного значення «журавель», «чапля», мають низку й переносних значень, іноді виразно негативних. Обидва слова, наприклад, можуть означати «шахрай», «піддурювач», «лицедій», бо вважається, що журавель — дуже метикований птах і хитрощами вміє запопасти те, що хоче. Таке уявлення підтримують і дві буддійські притчі, згадувані напочатку. В одній із них журавель улесливою мовою задурює рибам у ставку голови, пообіцявши перенести їх у кращу водойму неподалік, а коли ті повірили /тобто коли журавель забив їм баки/, одну по одній поз'їдав їх усіх, поки його самого не перехитрував і не позбавив життя ще пронозистіший рак. Друга притча — про журавля, що годинами непорушно вистоював у воді, чигаючи на здобич. А рибини подумали, що то великий праведник, поринутий у роздуми про нетлінне, поки сам Будда не розкрив їм справжньої суті журавлиного стояння. Подібні риси журавля бачимо в українському фольклорі, зокрема, в казці «Лисиця і журавель» — про вартих одне одного в хитрощах представників тваринного й пташиного світу.

Значення «лицемір», «святенник» у санскриті передається словосполученнями бакачара, бакавратін, бакаврітті, досл. «діючий/чинячий, як журавель» /SED, 234/. У хінді словосполучення баглабгагат, досл. «журавлиної віри/поведінки», вживається щодо людини, чиї дії або погляди вдавані, нещирі; це слово означає «хитрун», «спритник», «симулянт» <185> /ХРС ІІ,199/. Ще одне слово хінді — баглол, досл. «журавлик», має переносне значення «невміюх», «нездара».

Цікаве санскритське словосполучення канкашай, де канка — «журавель». Вираз дослівно означає «сплячий/дрімаючий, як журавель», а насправді — «собака», «пес» /SED,127/. Якщо замість канка підставити багла // бакла, то матимемо баклашай. Що співзвучне рос. баклуши у фразеологізмі бить баклуши, тотожного укр. баглаї бити. У цьому плані ще цікавий український вираз собак ганяти, тотожний виразові баглаї бити. Ці факти певною мірою перегукуються із значеннями укр. баглай — «ледар», «нероба», «тюхтій» тощо, засвідчуючи однаковість уявлень про журавля в індійців та українців, що й відбилося в низці індійських і українських фразеологізмів. Водночас ці факти засвідчують: всі ці значення вторинні і вони не можуть служити для творення індійського та українського прізвища Баглай, як і гідронімів з топонімами.

Таким чином, індійське прізвище Баглай, яке має свого українського двійника, сходить до санскритського бака й хінді багла — «журавель», «чапля». З ним споріднена ціла низка українських прізвищ, таких як Бака, Бакота, Бакотенко, Бакуль, Бакуменко, Баглаєнко, Балгай, Балгаєнко, Багаленко, Вакало та ін. В той же час із санскритським бака та хінді багла // бакла споріднені й численні гідроніми й топоніми, особливо назви річок, боліт, струмків — Баглаї, Бака, Бакота, Бакова, Баковець, Бакай, Бакайка, Бакайчиха, Бакулин, Бакунька, Баклаїр, Журавський Бак, Бокова, Боковенька, Буглів, Вака, Вакурин, топоніми Баглаї, Бакота, Буглівка тощо. Причому річкова назва Журавський Бак у басейні Дніпра (Нікопольський район на Дніпропетровщині), яка містить компоненти, що пояснюють один одного, підтверджує правильність пов'язування назв на бак- із санскритським бака (хінді — бак) — «журавель», «чапля». Ця «журавлина» гідронімія, топонімія й антропонімія, збережена досьогодні, охоплює всю Україну, незаперечно засвідчуючи наявність тут і надзвичайно давнього індоарійського мовного пласта. <186>

Скіфський цар Колаксай та антський князь Хільбудій

Прокопій Кесарійський, візантійський історик, письменник і політичний діяч середини VІ століття пише, що близько 533 року один із воєначальників імператора Юстиніана (527–565), антський князь на ім'я Хільбудій був засланий на Дунай захищати північні кордони Візантійської імперії, але зазнав там поразки від інших слов'ян, потрапив у полон, а тоді, за однією версією, повернувся на батьківщину, в землю подніпровських слов'ян — антів. 546 року Юстиніан знову відряджає до антів посольство і просить їх зайняти місце на Дунаї й стерегти кордони Візантії. На загальному віче анти знову обрали для цього Хільбудія і відправили його з загоном до цісаря в Цареград (Прокопий, 294–297).

Ще 1953 року відомий історик й археолог Б.О.Рибаков звернув увагу на те, що розповідь візантійського хроніста про Хільбудія напрочуд перегукується з розповіддю літописця Нестора про полянського князя Кия, легендарного засновника Києва. У «Повісті врем'яних літ» Кий — слов'янський князь Середнього Подніпров'я, його знає навіть візантійський імператор, він запрошує князя до себе в гості в Константинополь, де виявляє йому велику честь. Там, висловлює здогад Б.Рибаков, очевидно, йшлося про розміщення дружини Кия на дунайському кордоні Візантійської імперії, де поляни звели укріплення, яке згодом залишили і під началом свого ватажка повернулися на Дніпро. Таким чином, уривки з обох текстів засвідчують неабияку схожість у долях обох князів, Хільбудія і Кия, хоча, застерігає вчений, така схожість ще не дає права ототожювати їх на історичному рівні, проте хронологічно зближувати можна.

Не ставлячи перед собою завдання ототожнити Кия та Хільбудія на історичному чи мовному рівні, варто спробувати визначити значення імені антського князя — Хільбудій. Тим більше що остаточного слова на сьогодні як щодо імені Кий, так і щодо імені Хільбудій ще не сказано.

Таким чином, ми достеменно знаємо, що Хільбудій ант, слов'янин, отже, й ім'я його теж має бути <187> антським, слов'янським. Є резон гадати, що ім'я це складне, двочленне, двоосновне, а компоненти його — Хіль- та — будій — самостійно значимі основи. Отже, перед нами — ім'я-композит, а такі імена якраз і являють одну з відмітних рис індоєвропейської мови.

Важливе значення має і вказівка на соціальний статус Хільбудія: він князь, тому й належить до племінної, суспільної верхівки, знаті, для якої саме й властива двокомпонентність імені. Дослідники відзначають, що для давніх індоєвропейських народів характерне певне соціальне розмежування у виборі власного імені: суспільна верхівка мала двоосновні імена, а нижчі прошарки — одноосновні, як правило, стилістично знижені.

Компонент Хіль- в імені антського князя має свій відповідник в іранських мовах: хіль/хель, яке означає «рід», «плем'я», «підрозділ племені», «клан». Він знаходить свою паралель в санскритському кула та хінді куль із тими самими значеннями, а також у скіфському коло/кола, яке міститься в етнонімі сколоти та імені Колаксай, що його мав перший скіфський цар і родоначальник династії скіфських царів (див. статтю «Сколоти, склавини, слов'яни: світло проливає санскрит»). Компонент — ксай в імені Колаксай — відбиття грецькою мовою індоіранського кшатр-/хшатр — «сила», «влада»: саме ця основа дала життя вкрай важливому термінові на означення військового стану давньоіндійського суспільства, так званих кшатріїв, стану воїнів, з якого й мусили походити царі.

Ім'я Колаксай, отже, має значення «Ватажок/Цар роду/племені», «Вождь роду/племені». Цілком очевидно, що воно постало з первісного терміну на означення племінного ватажка і лише з плином часу стало повноправним чоловічим іменем, як це засвідчується і в багатьох інших народів. Імена Колаксай та Хільбудій, як бачимо, мають спільні перші компоненти, тобто Кола- та Хіль-, які відбивають надзвичайно важливий для первісного суспільства термін, пов'язаний з родиною, родом, племенем, родоводом. А оскільки ці два важливі компоненти наявні в іменах двох осіб, які належать до верхівки сучасного їм суспільства, то можна припустити, що обидва імені в основі своїй мають приблизно однакове значення. Тобто ім'я Хільбудій може бути значеннєво тотожним імені Колаксай, отже, й елементи — будій та — ксай теж можуть нести приблизно однакове значення. Виходячи з соціального статусу Хільбудія, компонент — будій мав би означати щось на зразок «ватажок», «вождь», «поводир» тощо.

Насамперед привертають увагу в цьому плані авестійське патай та середньоіранське пат — «володар», «ватажок», «родовий старшина», які в новоіранських мовах прибрали форм пет/пат/бад/буд тощо. Вони засвідчені в багатьох важливих іранських термінах, чимало з яких мають свої індійські відповідники. Це, зокрема, хазарапат — «тисяцький» (від хазар — «тисяча»). Цей титул грецькі автори передають терміном хіліарх; він означає верховного сановника при царському дворі, котрий очолював полки «безсмертних», десятитисячне військо, яке складало кістяк перської армії при Ахеменідах. Це <188> й іранський титул наупет — «командуючий флотом», «флотоводець», «капітан судна/корабля», який відповідає грецькому наварх. Це і хшатрапаті — «глава/ватажок хшатри», де хшатра тотожна індійській кшатрі і означає представників воїнського стану, військової аристократії. В аккадських текстах ахеменідської доби зустрічається титул гітепату, котрий спершу значив «наглядач за худобою», «пастух», а згодом став означати чиновника фінансового відомства, який оцінював податок, що надходив у царську казну. На фортечних стінах Персеполіса, одній із ахеменідських столиць, засвідчено слово хатармабатіш, що його вчені тлумачать як «старшина жерців-атхарванів» (Дандамаев, 216, 234, 243, 288, 316).

До цього ж ряду стають і деякі інші іранські приклади: дах'юпаті — «владика країни», «володар країни», яке відповідає середньоперському дехпат, яке грецька мова запозичила і яке в ній прибрало форми деспот — «самодержець», «правитель». У стародавніх східних монархіях і деяких феодальних країнах Сходу дехпат, тотожне індійському дешпаті, - правитель з необмеженою владою, а з часом цей термін прибрав відчутно негативного значення — жорстока, свавільна людина, деспот. Це також і сатрап — правитель області або провінції-сатрапії у стародавніх Персії та Мідії, а також в еліністичних монархіях IV–I ст. до н.е., а знову ж таки в переносному розумінні — свавільний адміністратор, безконтрольний правитель. Причому сатрап — усічена форма, повна буде іранська форма хшатрапет (інд. кшатрапаті).

Чимало подібних термінів знає вірменська мова, причому вважається, що значна частина їх, якщо не переважна, увійшла в вірменську мову через мову парфянську. Серед деяких словотвірних суфіксів, які увійшли до вірменської мови з іранських мов, є і суфікс — пет (з давньоіранського пайті). Ось деякі терміни із цим суфіксом: могпет — «верховний жрець» (давньоір. магупаті, новоперське мобад/мобед); спарапет — «комадувач армією», «воєначальник» (новоперське сіпахбад від сіпах — «військо») тощо (ДИЯ, 40–41).

Цікавою є згадка в Геродота про те, що лівійці називають царя баттас; термін цей, як вважає відомий чеський мовознавець Ю.Покорни, — середземноморський мовний релікт, з яким споріднене грузинське батоно — «пан», «добродій».

І, звичайно ж, подібний термін знають індійські мови, це — паті. Імена з цим компонентом надзвичайно поширені в Індії, він із санскриту означає «пан», «повелитель», «господар», «хазяїн», «чоловік» (СРС, 364). Саме слово паті складається з двох елементів: па- «захищати», «охороняти», «берегти» та — ті, суфікса, який творить дієприкметники теперішнього часу. Тобто слово паті дослівно означає «той, що захищає/боронить/опікується», інакше — «захисник», «охоронець». Звідки й такі поширені в різних мовах терміни, як патер, падре, батько, батя тощо.

Насамперед паті входить в імена та епітети індійських божеств: <189> Праджапаті — «Батько/Захисник усього живого», «Владика створінь», а Праджапаті — епітет бога творця Брахми; Брихаспаті — «Владика/Батько молитви/праведного слова», наставник богів; Пашупаті — «Батько/Захисник тварин/худоби», тобто Шіва-Рудра, котрий, як і слов'янський Влес/Велес є «скотіїм» богом у своїй міфології.

Паті — неодмінний компонент важливих соціальних термінів: раштрапаті — «глава держави», у сучасних індійських мовах — «президент»; сенапаті, вахініпаті — «воєначальник», «полководець», досл. «ватажок армії/війська»; бгуміпаті, кшітіпаті, сарвапаті — «цар», «владика землі/всіх»; сабгапаті — «голова зборів», сучасне «головуючий»; гопаті — «пастух», а також «воїн», «цар», досл. «охоронець корів/худоби», а оскільки го означає ще й «земля», то й «захисник/охоронець землі», тобто «цар»; гріхапаті — «господар дому», «хазяїн», «глава родини» та багато інших термінів.

Знають подібний компонент балтійські та слов'янські мови: литовське viespatis — «пан», «хазяїн», pats — «господар», «хазяїн»: рос. батя, господин, госпожа, укр. батько, господиня, господь, Причому українське батько відзначається не лише значеннями «глава родини», «захисник сім'ї», але й стійкою традицією до порівняно недавнього часу вживатися саме по відношенню до козацької старшини, ватажків, отаманів тощо. Що свідчить про надзвичайно давні витоки слова й уживання його саме в військовій сфері. Що ж до слова господь, то й воно означає «Батько/Захисник усіх», бо іранське гос- у ньому споріднене з індійським віш — «всі», «все», відбите в давньому слов'янському слові весь — «село». Санскритське вішапаті, тотожне viespats — «господар», «бог», окрім значень «добродій», «господар», має і значення «глава общини», «керівник громади», «сільський староста» (SED, 521). Сюди ж давньопруське waispatti — «пані», яке первісно сходить до значення «дружина сільського старости», «дружина ватажка громади» і в якому компонент — patti споріднений із санскритським патні — «дружина», досл. «захисниця», «берегиня», і з українським пані, яке має свої паралелі в деяких інших слов'янських мовах, скажімо, в польській, чеській тощо.

Таким чином, компонент — будій в імені Хільбудій має численні відповідники як в іранських, так і в індійських, слов'янських та балтійських мовах. Всі вони сходять до індоєвропейського па- «захищати», «охороняти», «берегти». Тож компонент — будій тотожний авестійському патай та рігведійському паті, які в сучасних іранських мовах прибрали різних фонетичних оформлень (бад, бед, буд тощо). І ім'я Хільбудій, у такому разі, означає «Ватажок/Батько/Захисник роду/племені», тобто, по суті, несе те саме значення, що й скіфське ім'я Колаксай. Ім'я Хільбудій в основі своїй — ім'я-титул, воно цілком передає той суспільний статус, що його мав антський князь. Причому Хільбудій — якраз іранська форма імені, яке в санскриті має форму Кулапаті, а <190> в хінді — Кульпаті. На скіфському ж грунті, судячи з усього, їм відповідає ім'я Сколопіт, а на іранському Хільбад, Хільпет. Імені Хільбудій тотожний і ще один іранський термін — хейлбаш — «командир загону», «воєначальник», «командуючий армією»; термін цей вживається нині лише в усній формі, що свідчить про давність його.

Цілком можливо, що санскритський термін кулапаті, хінді кульпаті та іранський хільбуд/хільбед на означення племінного ватажка чи родового старшини відбився й на українському грунті в прізвищі Кульбіда, яке має і різновид Куйбіда. Де компонент — біда може бути трансформацією індійського — паті та іранського — буд/-бед. В такому разі це загадкове прізвище стає зрозумілим і вмотивованим, тим більше що на українському терені, окрім прізвищ на Цар-, маємо й інші прізвища, які містять компоненти па, пала із значенням «захисник», «воїн», «цар»: Гопя, Гупал, Гупало, Мазепа, широко відбиті, зокрема, в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року.

Ці факти дають певні підстави гадати, що серед українців можуть існувати й інші прізвища з компонентом куль-. Санскритське кулапаті й хінді кульпаті мають і другу, так би мовити, усічену форму терміна — кулапа. Що спонукає звернути увагу на українське прізвище Кулеба. З іншого боку, на означення Шіви, поклоніння якому рясно засвідчене на території України, існують епітети Кулешвара, Кулеша (хінді — Кулешвар, Кулеш або Куліш), які й сьогодні побутують в Індії як чоловічі імена і означають «Божество роду» (нагадаємо, що є інше ім'я з цим першим компонентом і з таким самим значенням — Кульдев); ці епітети Шіви не можна не співвіднести з українськими прізвищами Куліш, Кулеша й похідними від них. До цього роду можуть стати й інші українські прізвища на Куль-, наприклад, Кульбак, Кульбака. <191>

Володимир, тризуб і синьо-жовтий стяг

І сьогодні ім'я Володимир — одне з найулюбленіших і широковживаних імен у слов'янському світі. Дослідники вважають, що первісно воно означало «Владою великий», а згодом, коли компонент — мир став асоціюватися зі словом мир — «світ», зазнало переосмислення і стало тлумачитися як «Володар світу» (ЕСУМ, І 419). З таким тлумаченням можна було б погодитися, якби не два моменти. По-перше, компонент — мир у слов'янських мовах, особливо в східнослов'янських, має ще значення «громада», тобто є важливим терміном на означення сільської общини, що слід мати на увазі при мовознавчому аналізі імені Володимир. По-друге, компонент — мир наявний також в індійських та іранських двоосновних іменах. Щоправда, на іранському грунті він має дещо трансформований вигляд: — міхр, — мехр, — міхір. Проте, на жаль, індійські та іранські факти, судячи з усього, не залучалися для дослідження імені Володимир, а саме вони, поза сумнівом, могли б значно полегшити роботу щодо з'ясування походження і значення цього славнозвісного імені. А індійські й іранські факти значною мірою заперечують традиційне тлумачення імені Володимир.

Широке вживання двоосновних імен було властиве ще праіндоєвропейській мові, звідки вони перейшли в санскрит, давньогрецьку, давньослов'янську та інші індоєвропейські мови. Для ілюстрації можна порівняти хоча б давньослов'янські й давньоіндійські імена з компонентом — слав, тотожний санскритському — шравас: Святослав і Шветашравас, Віслав і Вішравас, Борислав і Бгурішравас, Горислав і Уграшравас, Переяслав і Пар'яшравас тощо. Така поширеність імен-композитів — одна з відмітних рис праіндоєвропейської мови. Як відзначає відомий мовознавець В.І.Абаєв, улюбленим типом імен у скіфській мові, як і в давньоперській, були імена двочленні, утворені з двох самостійно значимих основ.

Писемні джерела засвідчують, що для давньоруської доби це вже <192> був традиційний набір двоосновних імен, які вже навіть натоді втратили первісний семантичний зміст і сприймалися як специфічні імена традиційного вжитку. Вчені майже одностайні в тому, що цей тип імен у переважній більшості успадкований іще від праслов'янського, ба навіть праіндоєвропейського періоду, що вже в давньоруську епоху ці імена були малопродуктивними, а для християнства — ще й поганськими, язичницькими. Тому й не дивно, що на початок ХІV ст. вони поступово занепадають, втрачаючи свою первісну елітарність.

Безперечно, що в цю категорію особових імен, коли вони набули загального поширення в усіх давніх слов'янських племен, вкладався певний реальний зміст. Сучасні дослідники вважають, що вибір імені для новонародженої дитини зумовлювався певними забобонними міркуваннями, традиційною вірою в магічну силу слова й власного імені. І що в іменах завжди містилося добре віщування, побажання благополуччя, добробуту й хвали. Така думка має право на існування, хоч усі ці причини первісно не були визначальними, вони більшою мірою стосуються одноосновних імен, а не двоосновних.

Імена-композити з лексико-семантичного боку досліджені ще дуже недостатньо, тому зараз нелегко судити з усією певністю про їх справжню, первісну семантику. Дослідники, намагаючися пояснити значення імен-композитів, вбачають у них компоненти або з імперативним першим членом, в якому виражено побажання здобути славу (Борислав, Ростислав), бути мужнім і відважним воїном (Будивой, Ратимир), бути миролюбним або навіть мстивим (Творимир, Мстивой, Мстигнєв) чи й без імперативного першого елемента. Численні слов'янські імена на — слав пов'язуються з тим чи іншим виявом слави, інші імена пов'язуються з війною, героїзмом, відвагою (Ратибор, Ярополк), гостинністю (Гостирад, Милогост, Доброгост). Ще інші нібито втілюють забобонну побожність батьків до бога, який послав їм дитину й через відповідне ім'я дбатиме про неї (Богумил, Богуслав, Богурад), а також побажання на майбутнє позитивних рис своїй дитині (Доброслав, Милонєг, Добромисл) тощо. Але таке тлумачення давніх слов'янських імен надто прямолінійне, однобічне й поверхове, бо не пояснює і не пов'язує того, що ці ж компоненти часто-густо наявні і в етнонімах та топонімах. Якщо, скажімо, ім'я Мстислав містить у собі компонент із значенням «мстити», то як це значення віднести до назви річки — Мста? Насправді ж усе у, здавалося б, прозорому імені значно складніше й глибинніше. Надзвичайно слушні в цьому плані слова польського мовознавця Олександра Брюкнера, що імена-композити творилися згідно первісного арійського способу, а спосіб цей передбачає врахування всього комплек<193>су релігійних та соціальних уявлень тогочасного суспільства. А це, в свою чергу, вимагає поглибленого підходу до тлумачення семантики таких двоосновних імен.

Конструктивною тут може бути помічена закономірність, що імена-композити були пріоритетом суспільної, племінної верхівки. Дослідники відзначають, що для давніх індоєвропейських народів характерне певне соціальне розмежування у виборі власного імені: суспільна верхівка мала двоосновні імена, а нижчі верстви — одноосновні, як правило, стилістично знижені. Дослідження польським ученим С.Роспондом давньоруської антропонімії Х-ХІV ст. на матеріалі «Повісті врем'яних літ» засвідчує, що двоосновні імена найчастіше зустрічаються і повторюються саме в правлячих династіях, що таким іменам притаманна найбільша продуктивність і династична елітарність, причому, зазначає дослідник, з часом вони ставали династичним табу. Так, наприклад, ім'я Володимир — найбільш уживане й мовби закріплене за Рюриковичами: його мали аж вісімнадцять представників цієї династії (Роспонд, 9). Отже, і східнослов'янський матеріал засвідчує, що в давньоруський період складні імена були привілеєм племінної верхівки, знаті — князів та членів їхніх родин, воєвод, жерців тощо. Простолюду такі імена були не властиві.

Це наштовхує на думку, що таке явище не випадкове і що воно мусить мати пояснення. І що це пояснення, очевидно, слід насамперед шукати в носієві двоосновного імені, тобто насамперед у племінного ватажка, князя, царя, у його соціальних і магічних функціях, у його місці в громаді, колективі, племені. Старовинний цар, як зазначає відомий мовознавець В.М.Топоров, виконував роль жерця, котрий не тільки знав космічну стуктуру, а й співвідносив її з соціальною будовою суспільства. Тобто жрець-цар визначав на рівні правил і релігійно-магічного права, яким чином мусить бути організована дана соціальна група (або їх сукупність) із тим, щоб вона відповідала космічному порядкові.

Тож сама постать племінного ватажка, князя, царя і його функції нерозривно пов'язані з уявленнями про світобудову. А за ними, що найповніше збереглися в «Рігведі», всесвіт виник, коли бог-творець розділив Небо й Землю, доти злиті воєдино. Небо й Земля — всезагальні батьки, народителі всього живого. Небо — Батько, Земля — Мати. Ця найдавніша ідея домінує в «Рігведі» й відбиває сліди давнього, ще індоєвропейського світогляду. І сліди ці ведуть до дуальної, двоїстої організації первісного суспільства.

За тими ж уявленнями, у проміжному просторі між Небом і Землею міститься опора для підтримання розділеного на дві сфери світу. <194> Роль опори в ритуалі виконує жертовний стовп — чи дерево, камінь, скеля, трон; вони символізують водночас і центр усесвіту, центр священного місця, де здійснювалося безпосереднє спілкування людей із богами. Обряд, здійснюваний на цьому місці, повторював акт світотворення. Засобом спілкування між людьми й небожителями є пожертва, яку здійснює племінний вождь, князь, котрий у первісні часи був і жерцем і воєначальником водночас. Саме він — племінний ватажок, князь, цар — через пожертву поєднував, сполучав Землю і Небо, світ земний і світ небесний. А сам він був ніби уособленням, символом жертовного стовпа, що з'єднує і одночасно підтримує Землю та Небо. Тож і не випадково символом влади — юридичної і магічної — є посох, жезл, кий, скипетр, булава тощо, які імітують в мініатюрі жертовний стовп, а носій цього атрибуту наділений певною владою.

Племінний вождь вважався обранцем богів, посередником між богами й людьми, носієм і символом людського процвітання. Від його фізичної могутності й духовної енергії залежали благоденство й добробут громади або племені. І імітація універсальної космічної структури на рівні соціальних та політичних інституцій — це, за архаїчними уявленнями, неодмінна запорука колективного добробуту. Племінний ватажок, князь, цар, таким чином, виступав не тільки як правитель, він забезпечував добробут своєї громади не тільки керуючи нею, а й через ритуальне дійство, зміст і форми якого суворо визначалися традицією і сходили до міфічних часів першопочатку всесвіту.

Тож ім'я Володимир, як на нас, споріднене зі складним іменем Варунамітра або Мітраваруна, зафіксованого ще «Рігведою» — найранішою писемною пам'яткою стародавніх індійців, яка слушно вважається і найдавнішою писемною пам'яткою всіх індоєвропейських народів. У цьому імені якраз і відбита дихотомічна, двоїста структура світу, магіко-юридична функція давньої племінної організації. І цю функцію тут втілюють двоє божеств — Варуна й Мітра. Вони протиставляються одне одному як темний і світлий, нічний і денний, причетний до води й причетний до вогню, пов'язаний із місяцем і пов'язаний із сонцем, індивідуальний і колективний, жіночий і чоловічий, земний і небесний тощо. До них звертаються, як правило, в двоїні, з'єднуючи обидва компоненти в одне складне ім'я Варунамітрав або Мітраварунав, аби підкреслити їхню нероздільність і нерозривність (РВ, 309–310). Це дає підстави стверджувати: ім'ясполучення Варунамітра й Мітраваруна відбиває найпростішу й найдавнішу модель світу, де Варуна уособлює земний світ, а Мітра — небесний. Тож якщо пов'язувати ім'я Варунамітра зі слов'янським Володимир, то <195> можна припустити тотожність компонентів Варуна й Волод-, мітра й мир, причому тотожність не тільки фонетичну, але, найголовніше, тотожність етимологічну. А це означає, що ці компоненти мусять мати спільне походження і однакове значення.

Як згадувалося, слов'янське мир, окрім сучасного значення «світ», має ще значення «стан супокою». І що особливо важливо, позначає давню слов'янську общину — мир. Принагідно зауважимо, що індоіранський Мітра був божеством Мирного договору, він мав важливу функцію об'єднувати людей у громаду. До речі, українське громада знаходить свою паралель у санскриті, де грама, споріднене з нашим громада, в сучасних індійських мовах означає «село» і входить у топоніми. А терміном громада якраз і означалася давньоукраїнська сільська община.

Сам Мітра відіграє виняткову роль у творенні індійських імен, наприклад, Варахамітра, Агнімітра, Сумітра, Вішвамітра, Даттамітра, Мітрадатта тощо.

Образ Мітри входить до найрізноманітніших релігійних систем. У пантеоні «Рігведи» він уособлює милостиву форму владарювання, асоціюється з днем і білим кольором. Тоді як Варуна, від якого він у «Рігведі» невіддільний, уособлює грізний аспект владарювання і асоціюється з ніччю та чорним або темним кольором. «Яджурведа» мовить, що Мітрі слід приносити в пожертву тварин білої масті, а Варуні — чорної. Мітра прославляється як бог, що встановлює мир і злагоду серед людей. Першопочатково він пов'язаний із поняттям договору: про це свідчить передньоазіатський текст ІІ тис. до н.е., де бог Мітраш — Мітра згадується разом з Уруванашом — Варуною. Пізніше, порівняно з Варуною, він помітної ролі в післяведійському пантеоні не відіграє. Ведійський Мітра, на відміну від свого іранського тезка, займає в «Рігведі» скромне місце — йому присвячено лише один окремий гімн. У всіх інших випадках він незмінно оспівується в парі з Варуною, який затьмарює його своїм значенням.

Іранський же Мітра займає в своєму пантеоні чільне місце як бог-змієборець. У цьому розумінні він близький до ведійського Мітри, який у ведах іноді виступає як бог-воїтель. І якщо на індійському терені Варуна відтіснив Мітру, то на іранському терені Мітра відтіснив Ахуру, тобто Варуну-Асуру. З часом культ іранського Мітри поширився за межі Ірану, у Вірменію і далі на захід, аж до Риму. У період Римської імперії культ його доходить до околиць тодішнього цивілізованого світу. Дехто вказує на відбиття образу й функцій Мітри в християнській міфології в образі Георгія Побідоносця. З іншого боку, чимало спільного Мітра виявляє і з образом архистратига Михаїла, котрий є захисником Києва. Цікаво, що в деяких іранських мовах <196> ім'я Мітра має форму Міша, Меша, що спонукає звернути увагу на скорочену чи просторічну форму імені Михаїл, Михайло — Миша, Мишко. Що, в свою чергу, засвідчує: імена: Мітра, Мехр/Міхр, Михайло, Мишко — споріднені й сходять до однієї основи.

Впливом індоіранського Мітри, очевидно, пояснюються такі грецькі імена, як Мітродор, Мітрофан, Мітрофіл та інші. У таджиків Мітра (Міфра, Місра) видозмінивсяся в Мехр і став означати «сонце» та «любов», «дружба», «приязнь» (у сучасній мові хінді мітр означає «друг»). Чимало сучасних жіночих імен містять цей компонент: Мехріннісо, Мехрнігор, Мехрігуль, Мехрібан тощо (Гафуров, 100 і словничок імен). Певно, подібна трансформація сталася і на слов'янському грунті. Компонент — мир у деяких слов'янських мовах видозмінився на — мил і став пов'язуватися з поняттями «милий», «любий», а також «любов», «кохання» (пор. польське milosc — «любов», «кохання»).

Таким чином, компонент — мир у слов'янських мовах споріднений з індоіранським богом Сонця і Мирного Договору Мітрою і відбився не тільки в слов'янських іменах, але й у назвах, наприклад, Миргород, Миропіль, Мирогоща, Миропілля, Миронівка, Гостомель, Гомель тощо.

Що ж до компонента Волод- в імені Володимир, то його зв'язок із Варуною також виразний. Варуна — один із найдавніших богів ведійського пантеону, наділений надзвичайною широтою функцій і величезною могутністю. Його називають царем богів і людей, опорою землі й неба, владикою атмосферних вод, рік, морів та океанів. Однією з істотних функцій Варуни є нагляд за дотриманням світопорядку, так званої ріти (слов'янське лад). Разом із Мітрою він втілює магіко-юридичну функцію племінного ватажка. Первісно пов'язаний з первозданними водами, порушників ріти карає водянкою. Його обитель — у глибинах вод Західного океану, до неї потрапляють асури, які загинули в битвах іх богами-девами, що вважаються молодшими братами асурів(Дюмезиль, 53). Як повелитель океанів і рік він має ім'я Сіндгу — «Річковий». Індолог Н.Гусєва вважає, що не варто ігнорувати співпадіння теоніма-епітета Варуни — Сіндгу з гідронімом Сінд-Інд та з етнонімом сінди, тобто назвою народу, який розмовляв індоарійською мовою і жив не тільки в історичній Індії, але й на щедро обводненому Таманському півострові й півдні України. Варуна — охоронець західних областей землі, а це навіює думку, що в уявленні ведійських аріїв він асоціювався з тими областями, звідки вони прийшли до Індії. Бо одним із значень слова варуні в санскриті є «захід» (Гусева, 71–72).

Головні атрибути Варуни — петля, якою він ловить грішників, лотос, мушля й чаша з діамантами. <197> Часто зображається серед річкових богинь, чоловіком і повелителем яких він є. Дружина Варуни — Варуні, вона ще уособлює хмільний напій. Синами Варуни вважаються два великих мудреці-ріші — Агастья і Васіштха. Цікаво, що нащадки Васіштхи, як свідчать давні джерела, носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто козацький «оселедець». Їздова тварина Варуни — морська тварина макара.

Середньовічна цейлонська хроніка ХІІІ ст. «Історія Сігірі», базована на більш ранніх індійських і цейлонських хроніках, зазначає, що в саків (середньоазіатські скіфи) ім'я бога Варуни набуло значення «правитель», «ватажок», оскільки правитель у саків вважався земним утіленням Варуни. В іншому місці хроніки мовиться, що саки мають ще одну назву — мурунда. Мурунда у саків означає «ватажок» і воно споріднене з санскритським врідга (Paranavitana, 136). З чого випливає, що слова Варуна, мурунда, врідга — споріднені, етимологічно тотожні. Коментуючи це місце в «Історії Сігірі», шріланкійський дослідник С.Паранавітана вважає, що, справді, санскритське врідга через проміжні форми вуруда/вурунда могло прибрати форми мурунда (Там само). Що ж до зміни початкового в на м, то таке явище властиве не лише індійським, але й слов'янським мовам, зокрема, й украінській: пор. вандрувати й мандрувати.

Санскритське врідга має значення «старійшина», «голова», «ватажок» і похідне від дієслівної основи вардх- «рости», «посилюватися», «дужчати» (СРС, 568, 617). На слов'янському грунті йому відповідають форми валд/влад/волод (пор. укр. влада, владика, володар, владарювати, рос. властелин, владетель). Причому останнє російське слово має свій точний санскритський відповідник — вардгітар, якщо врахувати, що часто-густо санскритське р відповідає слов'янському л (пурна — полный, діргха — долгий). Ця основа спостерігається на слов'янському грунті в низці давньослов'янських імен: Владислав, Властимил, Рогволод, Всеволод, Володар тощо. Таким чином, підтверджується етимологічна тотожність імені Варуна й компонента Волод- в імені Володимир.

Спільність із Варуною виявляють не лише середньоазіатські саки, а й причорноморські скіфи, близькоспоріднені між собою. Це підтверджує «батько» історії Геродот, коли ще в V ст. до н.е. каже: так звані «царські» скіфи — і лише вони — поклоняються Тагимасадові. Геродот дає цьому божеству грецький аналог — Посейдон. Тобто в такому разі індійський Варуна, скіфський Тагимасад та грецький Посейдон виявляються тотожними функціонально, бо Варуна — божество космічних і земних вод, яке згодом зійшло до статусу простого морського божества, а Посейдон і собі бог морів. І якщо скіфський Тагимасад — це грецький Посейдон, то Тагимасад — <198> і індійський Варуна. З іншого боку, якщо середньоазіатські саки поклонялися Варуні, то йому мусили поклонятися й причорноморські скіфи. І в них мусив бути термін на означення племінного ватажка, царя, тотожний термінам вуруда/вурунда, з якого утворився термін мурунда на означення скіфського ватажка і самих скіфів. І таким терміном у скіфів, виходить був термін володар, споріднений із санскритським вардх/врідх, якому на слов'янському грунті відповідають валд/влад/волод. Так що все сходиться, тільки виходить, що цей термін був однаковий і для скіфів і для пізніших слов'ян. З чого й висновок: скіфи й слов'яни близькоспоріднені племена, як у мовному, так і в етнічному плані.

Сказане про Варуну, Посейдона й Тагимасада дозволяє пролити світло й на деякі важливі сучасні реалії. Йдеться про нашу державну символіку — тризуб і синьо-жовтий прапор.

Тризуб був відомий багатьом стародавнім народам. Грецький Посейдон, римський Нептун, етруський Нетун зображалися з тризубом — тридентом. Неодмінним атрибутом Шіви також був тризуб — трішула, по-слов'янському тришило, якщо виходити з тотожності санскритського шула українському шило, вістря. Тризуби маємо на гербах боспорських царів, сарматських тамгах і скіфських монетах. Тризуб зображено на різних предметах, знайдених в Середньому Подніпров'ї, в Приладожжі, Суздалі й сучасній Угорщині. Навіть у далекій Кореї виявлено поховання стародавнього воїна, де серед інших атрибутів, переважно воїнських, був і тризуб. Тризуб невіддільний від гербів великих київських князів Володимира та Ярослава Мудрого, гербів та печаток інших давньоруських князів.

Дожив тризуб і до нинішніх часів. Ще й сьогодні в руках індійського відлюдника-аскета можна побачити посох, увінчаний тризубцем. Тибетські ченці у червоних шапчинах, вирушаючи на прощу до святих місць, неодмінно беруть із собою тризуб.

Гербом загиблої Атлантиди був тризуб, а верховним божеством у ній — Посейдон. Це засвідчує Платон у своєму «Тімеї». Давно колись, задовго до Гомера, Посейдон був найвищим божеством, поки його не відтіснив громовержець Зевс. Посейдон привселюдно називав Зевса узурпатором небесної влади, а себе — найстаршим і найголовнішим богом. І твердив, що саме йому належить верховенство серед богів. Посейдон справді вважався колись Прабатьком людей і богів, Творцем, Охоронцем і Руйначем світу. Точнісінько так, як знаменита індуїстська трійця-трімурті — Брахма, Вішну й Шіва, де Брахма — творець світу, Вішну — захисник його, а Шіва — руйнівник. Причому тризуб-трішула якраз і уособлює цих трьох верховних богів: праве вістря символізує Брахму, <199> ліве — Вішну, а середнє — Шіву. І саме Шіва іконографічно зображається з тризубом, як, до речі, і його дружина. Цим божествам, як засвідчують численні дані, поклонялися й на терені України.

Тризуб, отже, уособлює творення, захищення і руйнування світу. І водночас символізує владу над трьома світами — небом, землею і потойбічним світом. Тризуб, як символ всемогутнього владики, безмежної влади заспокоює і погамовує, стишує і втихомирює світові, космічні сили. Але тризуб і розбурхує, зроджує бурю, творить новий світ. Недарма індійські аскети-відлюдники з тризубими посохами вважають себе магами й чародіями, що приборкали таємничі, сказати б, «посейдонівські» сили, які дрімають в океані людської душі.

Численні дані свідчать, що задовго до постання Київської Русі зображення тризубів уже існували на теренах, де потім виникли давньоруські князівства. Наприклад, боспорські герби, скіфські монети, сарматські тамги, причому тризуб тут — чи не найдавніший символ боспорських царських династій. У Надчорномор'ї вживання тризубих, як і двозубих, зображень має тривалу історію, яка корінням сягає щонайменше часів Боспорського царства на півдні України, яке проіснувало майже тисячоліття, з VI ст. до н.е. до IV ст. н.е. Тож із повним правом можна говорити про спадкоємність цього державного символу.

Те, що і на скіфських монетах, скажімо, царя Фарзоя, зображався тризуб підтверджує: і причорноморські скіфи поклонялися божеству, символом, прикметною ознакою якого був тризуб. Тобто і скіфський Тагимасад, ототожнюваний з Посейдоном, був озброєний тризубом. Це ж, очевидно, стосується і ведійського Варуни, і слов'янського Дажбога, бо саме Варуна, Тагимасад, Посейдон були покровителями воїнського стану, пов'язаного з владою. Недарма «Слово о полку Ігоревім» називає русичів, тотожних «царським» скіфам, Дажбожими внуками. А про ведійського Варуну відомий фахівець з порівняльної міфології Ж.Дюмезіль пише:

«Мітру й Варуну… часто називають царями… Проте з них обох більшою мірою царем є Варуна; на рівні ритуалу… Варуна — покровитель і модель царя в церемонії посвячення… Варуна ототожнений із кшатрою… поняттям, яке водночас є і основою другої, військової функції, реалізованої в класі кшатріїв» (Дюмезиль, 53).

Як бачимо, Варуна пов'язується з царською владою, з так званими кшатріями — представниками стану воїнів, який в давньоіндійській суспільній ієрархії посідає друге за значимістю місце після жерців-брахманів. Саме з цього стану й мусили походити царі. З чого напрошується висновок, що так звані «царські» скіфи не хто інші, як воїни, військо, дружина. А <200> зі слова кшатр — «сила», «влада» й утворилося наше цар. Компонент — ксай/-кшай, споріднений із індоіранським кшатр-/хсахр та слов'янським цар бачимо й у іменах трьох родоначальників скіфських племен — Арпоксай, Ліпоксай, Колаксай.

Отже, ім'я Володимир двоосновне і компоненти його — Волод та мир. А такі імена мала в давнину виключно племінна знать, найперше — племінні ватажки, князі. Пояснюється це первісними уявленнями про світобудову, за якими, колись єдиний всесвіт було розділено на небо й землю. Саме племінний ватажок, князь, що поєднував у собі соціальні й магічні функції, тобто був і правителем і жерцем водночас, вважався посередником між світом богів і світом людей. Саме він через пожертву богам забезпечував благополуччя для своєї громади. І ці соціальні й магічні функції племінного ватажка мали засвідчуватися атрибутами, які б унаочнювали такі його повноваження. Однією з таких ознак, інсигній, був жезл, скипетр, двозуб — як символ влади над двома світами, землею і небом, а пізніше й тризуб, як символ причетності до трьох світів, бо до неба й землі долучився світ предків, світ померлих, потойбічний світ; володарями останнього, поряд із функціями морських божеств, і стали грецький Посейдон та індійський Варуна, коли позбулися верховенства в своїх пантеонах. Це ж саме, очевидно, стосувалося скіфського Тагимасада й слов'янського Дажбога.

Другою важливою ознакою племінного вождя, ватажка, князя мусило бути його ім'я. Воно також мусило відбивати дихотомічну будову світу, тобто мусило складатися з двох компонентів, один з яких уособлював би зв'язок із землею, людьми, земним світом, а другий — з небом, небожителями, небесним світом. Саме таким і є ім'я Володимир, утворене поєднанням двох верховних богів індоєвропейців — Варуни й Мітри. Про Варуну вже мовилося достатньо (див. також статтю «Варуна, Посейдон і Дажбожі внуки»), а про Мітру ще можна додати, що це щедре сонячне божество, прихильне й приязне до людей, ще мало функцію об'єднувати людей в громаду, що знайшло своє вираження у слов'янській общині — мирі.

У «Рігведі», яка датується ІІ—І тис. до н.е., словосполучення Варунамітра, тотожне слов'янському імені Володимир, уособлює дуальну, двоїсту організацію первісного суспільства, яка характеризується поєднанням протилежних понять типу небо — земля, ніч — день, низ — верх тощо. Це, так би мовити, своєрідна єдність протилежностей. Варуна й Мітра зливаються в єдине поняття, як дві іпостасі одного божества. Варуна протиставляється Мітрі на всіх рівнях, що відбиває архаїчну стадію мислення, яка виділяє протилежності в <201> раніше нероздільних і нерозділюваних поняттях. У «Рігведі» до обох божеств звертаються, як правило, в двоїні, поєднавши два імені в одне — Варунамітра чи Мітраваруна, що підкреслює їхню нероздільність. І злиття це настільки тісне, що їх іноді називають лише одним із цих двох імен, теж у двоїні, хоча маються на увазі обидва божества: Варунав, тобто «Обидва Варуни», чи Мітрав — «Обидва Мітри».

Проте ім'я Володимир має і деякі інші свої особливості. На різних рівнях і в різних контекстах воно може тлумачитися по-різному, бо ж відомо, що архаїчна лексика, особливо сакральна, стосовна релігійного культу й ритуалу, відзначається багатозначністю. Так, на планетарному рівні ім'я Володимир може тлумачитися як Місяць+Cонце, на рівні стихій — Вода + Вогонь (у «Рігведі», зокрема, мовиться, що коли при договорах і угодах у свідки закликають Варуну, то клянуться при воді, а коли Мітру — то при вогні). Тож ім'я Володимир має і свій барвний рівень, свою кольорову символіку, яка випливає із значення імені Володимир як Вода+Вогонь.

Оскільки вода здавна традиційно асоціюється з синім або блакитним кольором (порівняймо: «Голубий Дунай», «біля самого синього моря», означення в давньоруській літературі Чорного й Азовського морів як Синіх тощо), то компонент Волод- в імені Володимир пов'язується з синім, блакитним кольором. Сонце ж, вогонь асоціюється із золотавим, жовтим кольором (та й саме слово золото сходить до значення «жовтий»). Отже, і компонент мир в імені Володимир — синонім жовтого або золотистого кольору. Тобто ім'я Володимир тлумачиться іще як Синій+Жовтий, що символізує ідею самого життя, бо без води й сонця воно неможливе. І навпаки, поєднуючись, синій і жовтий кольори, тобто вода і сонце, вогонь, тепло дають зелений колір, колір життя.

Вода і вогонь — дві могутні стихії. Коли жодна з цих стихій не переважає, коли вони гармоніно поєднані, коли має місце своєрідна єдність цих протилежностей, має місце і світова і суспільна рівновага, поступ і благоденство, панує мир, злагода порозуміння. Саме ця ідея закладена в нашому державному прапорі, яки творять дві рівновеликі половинки — синя й жовта, символи води й вогню, символи самого життя.

І ця ж ідея закладена в слов'янському імені Володимир, що витоками своїми сягає сивої індоєвропеської давнини. <202>