Таємниці розкриває санскрит - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Степан Наливайко (Топонімія) #4

Топонімія

Чигирин — місто священної чакри

Чигирин — оспівана Тарасом Шевченком козацька столиця часів Богдана Хмельницького, нині районний центр Черкаської області на річці Тясьмин, вписав чимало славних сторінок в українську історію. Та як постала назва Чигирин і коли, що вона означає — і досі достеменно не з'ясовано. Одні вважають, що назва пов'язана зі словом чагарі, тобто Чигирин — місце, поросле чагарниками. Інші схильні гадати, що в назві відбилася чигир-трава, якась чудодійна, цілюща, але й отруйна рослина. Присвійний суфікс — ин у назві, кажуть треті, свідчить, що вона походить від особового імені. І як доказ вказують на Чигир-батира, татарина, згадуваного в деяких переказах. З чого й недвозначний висновок, що назва Чигирин — тюркського походження.

Проте існує і четверта версія, найбільш правдоподібна. Легенди мовлять, що на місці теперішнього Чигирина, на перехресті доріг колись стояв колодязь, а біля нього чигир, колесо з черпаками — найпростіший пристрій діставати воду для поливу полів та городів (Коваль, 17). Схоже, назву Чигирин до певної міри справді можна пов'язати з водочерпальним колесом, це підтверджує найдавніша писемна пам'ятка стародавніх індійців — «Рігведа», деякі міфи якої складалися й на землі Давньої України, з якої у ІІ тисячолітті до н.е. до Індії вирушила частина індоарійських племен. А ці племена, судячи з усього, добре знали водочерпальне колесо. У «Рігведі» досить часті згадки про найпростіші водопідйомні пристрої. У Пенджабі, де записувалася «Рігведа», землеробство було можливе лише при зрошенні полів; життя людей і худоби теж залежало від наявності води. З кількох місць у «Рігведі» ми дізнаємося про самі колодязі, про стан їх, що вони собою являють. Зокрема, в мандалі (книзі) Х /93.13/ описується цей водопідйомний пристрій. До мотузки прив'язувалося кілька глеків, з допомогою колеса вони опускалися в колодязь, а тоді, наповнені водою, підіймалися, випорожнювалися і спускалися знову. Весь цей пристрій називався гхатічакра, де гхаті — «глек», а <120> чакра — «колесо», «коло», «круг» /СРС, 200, 204/.

Цей спосіб діставання води без особливих змін дожив до нинішніх часів — саме так і тепер дістають воду в Північній Індії, особливо в Пенджабі. Збереглась і назва гхатічакра в значенні «колодязь», хоча дослівно вона означає «колесо з глеками». Тобто гхатічакра-колодязь — не що інше як сучасний чигир, а саме слово чигир — новітня трансформація санскритського чакра, яке в сучасних новоіндійських мовах, зокрема в хінді, прибрало форм чакр, чакар, чаккар, чахар /може вимовлятися і як чехер/, чахр, чарх тощо. Принагідно зазначимо, що на Дону словом чигир якраз і означається колодязь (Мурзаев, 615), а район Дону — один із найдавніших ареалів розселення індоарійських племен.

З іншого боку, санскритське гхатічакра дозволяє по-новому поглянути й на наше слово «колодязь», при тлумаченні якого слід насамперед виходити з наявності у ньому слова коло /те ж саме що й колесо/, спорідненого із санскритським чакра. Компонент — дязь тоді пов'язується з дієсловом «тягти», «витягати». Тобто первісно колодязь — це колотяг, витягання води з допомогою кола // колеса. Доказів цьому ми бачимо багато і в Україні, де існували в давнину й досі існують різноманітні за архітектурним оформленням типи колодязів, але принцип у них однаковий — вода витягається при допомозі колеса /див.: Катернога М.Т. Українська криниця. К., 1996/.

Проте слово чакра виявляє стосунок не лише до колодязя, воно має набагато глибинніший і важливіший зміст. Санскрит подає 16 значень його, серед яких «колесо», «диск», «округа», «військо», «панування», «царство», «гончарний круг», «вир», «цикл», «обрій» тощо /SЕD, 200/. В індуїзмі чакра — символ Сонця, влади, воїна, племінного ватажка, царя, захисту /пригадаймо, як у гоголівському «Вії» семінарист Хома Брут обводив себе магічним колом, аби вберегтися від нечистої сили/. Колесо з найдавніших часів було в Індії символом суверенної централізованої влади. Зображення колеса як символа такої незалежної влади знайшло вираження і в сучасній Індії, ставши емблемою на її державному прапорі.

Чакра також — метальна зброя, диск, неодмінний атрибут сонячного бога Вішну та його земного втілення — Крішни. Вішну — захисник світу, Всевишній, і чакра — емблема його. Вона має шість або вісім спиць, що символізує захист ним шести /чотири сторони світу, верх і низ/ або восьми сторін світу, бо окрім чотирьох основних сторін світу, індійці знають і чотири проміжних. Кола чи колеса з шістьома чи вісьмома спицями зустрічаються ще на печатках долини Інду /так звана хараппська культура/, а також на трипіль<121>ських і пізніших пам'ятках на території України. Через це Вішну, який входить до трійці /трімурті/ верховних богів індуїзму /інші двоє — Брахма й Шіва/, має численні імена, одним із компонентів у яких є Чакра: Чакраюдга — «Озброєний чакрою», Чакрешвара — «Бог/Владика чакри», Чакравата — «Наділений чакрою» /досл. «Чакровитий»/, Чакрін — «З чакрою» /досл. «Чакрун»/, Чакрадгара, Чакрапані, Чакрабгріт, Чакрахаста — всі чотири імені мають однакове значення — «Чакродержець» (СРС, 204; SED, 200).

Чакру, найдавнішу зброю Індії, тримають у руках кам'яні боги на храмових скульптурах. Та найцікавіше те, що вона збереглася досьогодні — у так званих ніхангів /досл. «крокодилів»/, яких можна назвати індійськими «запорожцями». Ніханги — одне з відгалужень сікхів, воїнського братства, вони провадять спартанське життя, ніколи не одружуються, знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання /таку ж кольорову символіку мають і Крішна та його старший брат Бальвір: перший має темносиню забарву шкіри й носить жовте вбрання, а другий має золотаву шкіру й носить синє вбрання/. Ніханги, яких сьогодні налічується до 20 тисяч, не тільки добре знають чакру, але й вправно користуються нею. Чакра в них — досить важке стальне кільце, схоже на диск із вирізаною серединою, з зазубринами по зовнішньому краю, відточеними до гостроти леза. Його розкручують двома пальцями й кидають — чакра летить у горизонтальній площині й при попаданні в шию може легко відтяти голову. Саме чакрою, розповідає «Махабгарата», Крішна зніс голову двоюрідному братові, цареві Шішупалі, своєму суперникові на руку й серце Рукміні, дочки царя Бгішмаки.

Компонент чакра відбився у військових термінах: чакра-гоптар — «воїн, який захищає одне з коліс бойової колісниці» /пор. укр. прізвище Гоптар; у санскриті гоптар — «воїн», «захисник», «охоронець»/; чакрі-гопта — «воєначальник», «полководець», досл. «захисник/охоронець царя», бо чакрі означає ще й «цар», «правитель» /пор. укр. прізвище Хопта; воно має те саме злачення, що й Гоптар/; чакра-в'юха — «кругова оборона», коли воїни для зручнішої оборони перед переважаючим ворогом розташовувалися колом /до такої тактики не раз вдавалися і запорозькі козаки, роблячи таке коло, наприклад, з возів/; чакрадгар — «правитель округи», досл. «тримач чакри»; «Чакра» — сучасний індійський орден за воїнську доблесть тощо (Там же).

Входить чакра і в багато інших термінів, зокрема, чакра-мандала — «хоровод», «коловий танок» /пор. болг. коло/, чакранкіт — «вішнуїт», «крішнаїт», досл. «прикрашений колами»; чакра-гуччха — «дерево ашока», священне в <122> індійців, вважається деревом бога кохання Ками; цвіте запашними оранжево—червоними маленькими квітами, зібраними в кетяги. За повір'ям, воно відразу розквітає, щойно його торкнеться ногою молода дівчина, яка невдовзі вийде заміж. Індійські жінки п'ють настояну на його листі воду, щоб запобігти зуроченню дітей; чакравака — так звана «брахманська качка». За повір'ям, самці й самки чакраваки не можуть залишатися на ніч разом, коли розкриваються сині лотоси /у «Махабгараті», до речі, часте порівняння очей Крішни з синіми лотосами, що вкрай показово й важливо/. Приречені на розлуку, самець і самка перед настанням ночі жалібно кричать. Слід зазначити також, що слово вака, яке входить у назву чакравака, із санскриту означає «чапля», «журавель» й широко відбите в українській гідронімії і топонімії. Різновид його — бака /пор. укр. прізвища Бак, Бакота/.

З чакрою пов'язано чимало важливих соціальних понять і уявлень: калачакра — досл. «колесо часу», алегоричне уявлення про час як колесо, що перебуває в постійному русі. Своїми обертами вони наближує для живих істот їхній час, визначений долею, поки життя не добіжить кінця; дгармачакра — досл. «колесо закону/дгарми», особливо в буддизмі й джайнізмі. Буддійська чакра-колесо має 8 спиць, що символізує восьмиступеневий /восьмеричний/ шлях до спасіння; Чакравала — подвійне кільце гір, які формують зовнішню периферію буддійського всесвіту, в центрі якої стоїть гора Меру /Сумеру, Шумеру/.

Особливо важливу роль відігравав термін чакравартін — досл. «той, що обертає колесо», «коловертун». Ним у Давній Індії означався могутній цар, імператор, колеса чиєї колісниці котяться від краю до краю землі й ніде не зустрічають опору. Чакравартін мусив мати 14 атрибутів, сім живих і сім неживих, які символізували його могутність. Сім живих атрибутів, це дружина, жрець, полководець, воїни на колісницях, воїни на слонах, кіннота й піхота. Неживі — колісниця, стяг, шабля, щит, парасоля, скарбниця і чакра.

Термін чакравартін став в Індії досить поширеним прізвищем — Чакраварті або Чокроборті /переважно в бенгальців/. Причому двоє з носіїв прізвища Чокроборті безпосередньо причетні до України, і обидва вони — бенгальці. Один із них, Ачіт Чокроборті, став автором першого в Індії підручника української мови для індійських бібліотек, виданого 1980 року. Другий, Джогоннатх Чокроборті, сучасний індійський поет і літературознавець, переклав бенгальською мовою давньоукраїнську епічну пам'ятку «Слово о полку Ігоревім». Більше того, вражений винятковою подібністю цієї пам'ятки з давніми і середньовічними епічними пам'ятками Індії, він напи<123>сав дослідження, де простежив і проаналізував ці паралелі. Після святкування 800-річчя «Слова», на якому побував і автор першого в Індії перекладу давньоукраїнської пам'ятки, Джогоннатх Чокроборті ще більше впевнився в невипадковій спорідненості індійського та українського народів: «У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях». Мовлячи ж про свою роботу над перекладом «Слова», він зізнається: «Я виявив у «Слові» стільки слів, так схожих на санскритські!.. Робота над «Словом» була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину».

Обидва носії прізвища Чокроборті мають імена, що сходять до епітетів Вішну-Крішни: Ачіт, або Ач'ют, досл. «Непохитний», а Джогоннатх /хінді — Джаганнатх/ — «Цар/Владика світу»; територія сучасного штату Оріса /Одіса/ якраз і вважається «землею бога Джаганнатха», тобто Вішну /див. статтю про Одесу/.

Цікаве й те, що на слов'янському грунті термін чакраварті, тотожний чакравартін, відбився у формі коловрат. Як прізвище він вигулькує в страшному для слов'ян ХШ ст., коли на Київську Русь ринули татаро—монголи, під час оборони Рязані, яку очолив боярин Євпатій Коловрат. Це тим показовіше, що й сама назва міста, яке він захищав, пов'язується з воїнським станом — кшатріями, які на своє означення мають і другу назву — раджанья. Тобто в такому разі назва Рязань тлумачиться як Воїнь.

У водозборі Дніпра /Херсонська область/ маємо річку Коловорот, інакше — Колоброд, яка, очевидно, пов'язується з вирами або колодязями, а назв типу Колодязі, Колодяжне, Колодязний тощо дуже багато саме у водозборі Дніпра й Сіверського Дінця /СГУ, 263–264/.

Досить рясно компонент чакра відбився в індійських іменах і прізвищах. Чакрадвара — ім'я царя і назва гори; Чакрадгара — засновник однієї з релігійних течій у Махараштрі /ХШ ст./; Чакрапанідатта, досл. «Даний Чакрапані», тобто Вішну; він жив у XI ст. і є автором важливих праць з аюрведи — індійської народної медицини; Ашвачакра — ім'я демона, якого, за «Махабгаратою», вбив Самба, син Крішни. В «Океані сказань» кашмірського поета Сомадеви /XI ст./ персонажі мають імена Чакра /купець/ і Чакрасена /царівна/.

Та що вкрай важливо для нашої розмови, це те, що слово чакра входить і в цілу низку індійських назв, серед них і міст. Це, насамперед, Чакракотта, інші назви якої Чакракута, Чакракота — давня назва району Бастар у штаті Мадг'я Прадеш /котта означає «укріплення», «фортеця»/. Сюди ж лягає і сучасне місто Чакарнагар <124>/нагар — «місто»/, де Чакар- різновид слова чакра. Тобто вся назва означає «Місто чакри» або «Колове місто» /побудоване у формі кола, як це маємо й на трипільських поселеннях/. Чакарнагар ототожнюється з давнім містом Екачакра, де ека — «один». Це місто розташоване в штаті Уттар Прадеш. Цікаве те, що воно було на території племені кічаків, а прізвище Кічак сьогодні побутує в українців; зокрема, в Коломиї, назва якої теж може пов'язуватися з колом-чакрою, живе мій, хоч і заочний, знайомий, Ігор Кічак. Ім'я Кічак мав також полководець, згадуваний у «Махабгараті». Північніше нинішнього Делі, столиці Індії, є священна Курукшетра, поле, де й відбулася, вважає традиція, вісімнадцятиденна битва, описана в «Махабгараті». Тут є тіртха /місце прощі/ Чакратіртха, названа так нібито через те, що саме тут Крішна замахнувся своєю божественною чакрою на могутнього воїна Бгішму, полководця кауравів /нагадаємо, що Бальвір виступав на боці кауравів, а Крішна — на боці пандавів/.

Аль Біруні — знаменитий хорезмійський астроном, історик і вчений /973-1039/ у своїй розлогій енциклопедичній праці «Індія» пише, зокрема, що шановане в Індії місто Танешар /Стханешвар/ має свого ідола на ім'я Чакрасвамін, зробленого з бронзи у зріст людини. Автор додає, що зараз ця статуя валяється на площі в м. Газні, куди її, разом з іншими скульптурами індійських божеств, привіз мусульманський завойовник Махмуд Газневі після походу на Індію. Саме місто Танешар, про яке згадує Біруні, теж знаходиться в районі Курукшетри, де й місце прощі Чакратіртха.

Той же Біруні цитує рядки з «Бріхат-самхіти» індійця Варахаміхіри /VІ ст./ щодо того, які саме належить робити статуї різних богів, зокрема, й Вішну:

«Ідола Вішну роби з вісьмома, чотирма або двома руками… Якщо робиш його восьмируким, то в одній руці вмісти меч, у другій — золоту або залізну палицю, у третій — стрілу, а четверта рука нехай ніби зачерпує воду; ліві руки нехай тримають щит, лук, чакру й мушлю. Якщо робиш його чотирируким, то відкинь лук і стрілу, меч і щит. Якщо ж робиш його дворуким, то нехай права рука ніби зачерпує воду, а ліва тримає мушлю» /Бируни, 135/.

Проте, як засвідчують давні джерела, назву Чакра носила колись ціла країна. У так званій «Географічній поемі» «Авести» згадується країна Чахра, де чахра — іранський відповідник санскритському чакра. Ахурамазда — верховне божество давніх іранців, послідовно творить 16 найкращих країн і місць проживання, а на противагу йому злий демон Ахріман витворює всілякі гріхи, які поширює в цих країнах. Тринадцятою за ліком Ахурамазда створив країну <125> Чахру, про яку зазначається, що в «Чахрі сильній, причетній до Істини-Аші, Дух Зла сотворив неспокутний гріх спалювання померлих» (Авеста, 72). З чого напрошується кілька суттєвих висновків:

— що в Чахрі побутував поховальний обряд, пов'язаний із спалюванням небіжчиків; звичай цей давнім іранцям був мало властивий, зате поширений у індійців та слов'ян;

— що творці «Авести» несхвально ставилися до такого звичаю;

— що країні цій властива Істина-Аша; іранський термін аша тотожний санскритському арта, що спонукає звернути увагу на назву Аратта, а також пізнішу Артанію, пов'язані і з Україною, і з Пенджабом та Сіндом (давня назва Пенджабу також Аратта). Цілком можливо, що Артанія може тлумачитися як «Країна Арти», тобто «Країна праведності», а античні джерела неодноразово відзначають таку категорію щодо деяких племен Північного Причорномор'я. Місцерозташування Чахри достеменно не встановлене, припускається тільки, що це, можливо, місцевість у Хорасані /нинішній Іран/.

Серед 16 країн, створених Ахурамаздою, згадуються й такі, що тією чи іншою мірою виявляють стосунок і до України. Другою в списку значиться Ґава Согдійська, Согдіана, теж «Країна Бика», як і Таврика, і Волинь, і Русь, і Україна, а в Криму, зокрема, існувало місто Сугдея /нинішній Судак/, якому та її мешканцям сугдейцям чимало місця присвятила «Велесова книга».

Четвертою значиться Бахді — Бактрія, пізніший Балх. У зв'язку з чим згадується Болоховська земля в Україні, волохи/болохи та численні козацькі й сучасні українські прізвища Болох-Волох, Блох-Влох, Болоховець-Волоховець тощо.

Одинадцятою в списку йде країна «Хетумант променистий»; про неї мовиться, що тут Ахріман сотворив чаклунів-яту, яких не можна не співвіднести з племенем яду — одним із п'яти ведійських племен, згадуваних ще в «Рігведі»; вважається, що яду вирушили до Індії саме з Північного Причорномор'я. Пізніше, вже в «Махабгараті», фігурує Яду, родоначальник ядавів, що виявляють тотожність з літописними ятвягами. Яду, ім'я якого справді означає «провидець», «чаклун», «жрець», був сином брахманки Деваяні і царя—кшатрія Яяті, чиє ім'я співвідноситься з литовським яутіс — «бик». А якраз із ядавів походили, за епічною традицією, Крішна й Бальвір, поклоніння яким на різних рівнях рясно засвідчується в давній і сучасній Україні.

П'ятнадцятою названа Хапта-Хінду /інд. Сапта-Сіндгу або Сапта-Сіндгава, досл. «Семиріччя»/, яку дослідники пов'язують із Пенджабом, «П'ятиріччям»; Аратта індійських джерел охоплює Сінд і <126> Пенджаб, який «Велесова книга» знає під назвою Пандеб.

І останньою числиться країна біля витоків ріки Ранха, що правиться без правителів /ЗМ, 111–115/. Ранха «Авести» ототожнюється з річкою Раса «Рігведи». Відзначається, що ця країна без назви міститься «на краю світу», тобто, очевидно, далеко від місця, де записувалися «Рігведа» й «Авеста» — цілком може бути, що саме через це вона й названа останньою в списку. Є певні підстави пов'язувати авестійську Ранху та рігведійську Расу з українською Россю, яка концентрує довкола себе могутній індоарійський, ба навіть арійський пласт. В цьому плані показово, що і в «Рігведі» кілька разів згадуються «далекі краї». Зокрема, в цій пам'ятці мовиться, що Індра привів Яду і Турвашу до Індії з «далеких країв», а Яду, як ми вже знаємо, пов'язаний із ядавами та ятвягами. Ще в одному випадку «Рігведа» повідомляє, що демонічне плем'я пані викрало в Індри його корів — символи багатства й достатку, й сховало в «далеких краях» за річкою Раса /мовою хінді — Рас/. Остання згадка тим цікавіша, що в Черкаській області, коло Ржищева, є населений пункт Панікарча, а серед запорозьких козаків засвідчено ім'я та прізвище Панікар // Понікар, а в індійців також поширене прізвище Панікар, Паніккар.

Таким чином, наведені факти засвідчують, що від слова чакра творилися не тільки важливі соціальні терміни, але й імена і, що особливо важливо, назви. Що дає підстави пов'язувати з цим словом і назву Чигирин. Проте підстави для цього маємо й на українському грунті.

У самому Чигиринському полку є низка індоарійських прізвищ, пов'язаних як із Вішну-Крішною, Бальвіром/Бальдевом, ядавами, так і з іншими індійськими реаліями. Наведемо деякі з них.

Тиміш Білдей /РВЗ, 35; Бужинська сотня/. Старший брат Крішни Бальвір /Балвір, Балбір/ мав і ім'я Бальдев /санскр. Баладева, досл. «Могутній бог» або «Білий бог»/. Українським варіантом його є Білдей. Інший козак із подібним прізвищем — Федір Болудей — служив у Переяславському полку /343; Заворицька сотня/.

Сидір Баглай /54; сотня Потоцька/. Пор. прізвище Гопал Баглай — донедавна третього секретаря посольства Індії в Україні. Прізвище показове й тим, що поєднане з іменем Гопал /санскр. Гопала/, одним із імен Крішни, рясного серед запорозьких козаків уформі Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко. І хоча в самому Чигиринському полку їх не засвідчено, вони є в сусідніх Полтавському, Миргородському та інших полках.

Маник Широніс /35; сотня Омельницька/. Санскр. манік — «коштовність», «перлина», «рубін» (СРС, 507). Пор. Манік Гангулі — бенгальський поет ХVІІ ст., Манік Бондопаддгай /1908-1956/ — <127> відомий бенгальський прозаїк, твори якого виходили й українською мовою.

Омелько Рева /59; Голтвинська сотня/, просто Рева — сотник Вереміївської сотні /46/, Микита Ревченко — козак тієї ж сотні /47/. Дружину Бальвіра // Бальдева звали Реваті, брата — Реват, батька — Райват, діда — Рева /усі імена пов'язані із значенням «багатство»/. Походила Реваті з Сураштри, де жили ядави і де виявляються гідронімно-топонімні паралелі з Україною.

Путренко Дмитро /58; сотня Голтвинська/. Санскр. путра /хінді — путр/ — «син» (СРС, 396). У Бужинській сотні служив козак Степан Синенко /35/, прізвище якого, очевидно, утворене не від «синій», а від «син». Пор. також прізвище юної художниці з Полтави — Путря, яка передчасно пішла з життя і основною тематикою картин якої була індійська.

Шуло Олекса /29; курінь Осавульський/, Шулик Іван — сотник Жаботинської сотні /39/. Санскр. шула «гостра або колюча зброя», «спис», «тризубець Шіви» (СРС, 652). Через шулу, свій атрибут і зброю Шіва мав епітет Шулін — «Тризубник», «Наділений тризубом». Син Шіви — бог війни Сканда-Картікея своїм атрибутом мав списа з тризубцем на вістрі. Санскр. шула споріднене з укр. шило.

Кудин Лазар /47; Вереміївська сотня/. Санскр. кунда тотожне яду // джаду — «чародій», «чаклун», «маг», «жрець». Епітети Вішну — Кунда, Кундера /пор. українські прізвища Кундера, Кундіренко/. Рукміні, дружина Крішни, народилася в Кундіні, столиці царства Відарбги. Місто Кудин наявне серед так званих Болоховських міст, які мають своїх індійських двійників. Різновид терміну кудин — чудин /пор. укр. чудо, чудеса, кудесник/.

Болоховець Радко /42; Смілянська сотня/. Той же корінь, тільки в слов'янській трансформації, що й у санскр. брах-, від якого утворений термін брахман — «жрець», «індуїстський священик» і який первісно означав «казати», «промовляти». Через що знаменита Болоховська земля означає Волхвовська, Жрецька земля. Терміни болох та волох тотожні, мають однакове походження і значення.

Перелік цей можна продовжити. Існування прізвища Кришненко у запорозьких козаків /наприклад, сотник Воронківської сотні Переяславського полку Богдан Кришненко /333/, два Івани Кришненки в різних сотнях Черкаського полку /64, 72/ передбачає існування й імені Кришн, від якого ці прізвища утворені. Наявність у тому ж Черкаському полку козака на ім'я Кришко Шамшур, де прізвище Шамшур має очевидну індійську паралель і означає Шабля, спонукає гадати, що ім'я Кришко і є тією ланкою, яка зв'язує його з Крішною. Козаки з іменами Кришко, Криско, Креско засвідчені й у <128> Чигиринському полку, скажімо, Криско Яненко /39; сотня Жаботинська/, Креско Напиводенко /57, сотня Голтвинська/. Фіксуються тут і прізвища Кришенко Грицько /29; курінь Осавулівський/, Крисенко Лесько /36; сотня Боровицька/, Крисенко Тимко /40; сотня Жаботинська/. Сюди ж лягає і прізвище Крищенко, похідне від Кришко.

Бальвір // Бальдев — Білобог, Крішна — Чорнобог, саме ім'я його означає «Чорний». Серед запорозьких козаків досить часті імена Білан, Білаш, Біляк, як і Черня, Чернега, Чорниш, Чорнята, сьогодні звичніші для українців як прізвища. У Жаботинській сотні Чигиринського полку служили козаки Онисько Білаш та Білаш Ничипоренко /40/. Іван Чернята — обозний Чигиринського полку /27/, Гнат Чорнята /35; Бужинська сотня/ та Панас Чорнишенко /45; Орлівська сотня/ — козаки. В Чигиринському полку засвідчено й прізвища Черниченко, Черненко, Білан, Білецький, Білушченко та інші.

Окремо слід сказати про прізвища Чорний та Білий. Прізвище Чорний особливо показове для Чигиринського полку — їх тут засвідчено 14, і за ними серед 16 полків «Реєстру» він посідає друге місце, поступившися лише Миргородському полку, де таких прізвищ 17. Третім і четвертим ідуть Полтавський полк — 12 і Канівський — 10. В той же час прізвище «Білий» зовсім відсутнє в Миргородському і Канівському полках, а в Полтавському та Чигиринському полках їх відповідно 2 і 5. Тобто прізвищ «Чорний» у цих чотирьох полках — 52 з усіх 98, засвідчених у 16 полках; на решту 12 полків їх припадає 46, менше половини. Що ж до прізвища «Білий», то їх у цих чотирьох полках — лише 7 з усіх 34 в шістнадцяти полках, тобто 1/5. З чого й висновок, що чигирино-полтавсько-миргородський регіон — ареал найбільшого поширення прізвища «Чорний», отже, й найбільшого поклоніння Чорнобогові // Вішну-Крішні. Поклоніння Білобогові-Бальдеву, чиїм атрибутом є плуг — землеробський символ, судячи з прізвища «Білий», тут було поширене мало, більше — трохи північніше від цього ареалу. Це й зрозуміло, бо Чорнобог — пастушницьке й воїнське божество, що й символізують лук і стріли, щит і шабля, данда й чакра — атрибути Вішну-Крішни.

У світлі цих фактів особливу увагу привертає епітет Вішну-Крішни — Чакрін із тим самим суфіксом — ін, що й у назві Чигирин /-ин/. Суфікс цей неабияк поширений у санскриті, особливо коли йдеться про богів та зброю, властиву їм. Про Шіву, чия зброя і атрибут тризубець-шула, вже мовилося — він має епітет Шулін, «Тризубник», «Наділений тризубом». Індра, чия зброя і атрибут громова стріла-ваджра, має епітет «Ваджрін», «Ваджрівник» «Наділений вадж<129>рою». Яма, чий атрибут і зброя кий-данда — Дандін, «Наділений києм-дандою» тощо. І саме епітет Вішну-Крішни — Чакрін, «Чакрівник», «Чакрун», «Наділений чакрою» виявляє найбільшу фонетичну і смислову відповідність назві Чигирин, хоча чакрін у санскриті має ще значення «самодержець, імператор, монарх», «правитель округи», «гончар», «олійник», «змія»(SED, 200)тощо.

Ця подібність епітета й назви буде ще більшою, коли зважити, що первісно назва козацької отолиці звучала не Чигирин, а Чигрин. Що засвідчує і відома поезія Тараса Шевченка «Чигрине, Чигрине…»

І якщо й сьогодні в українській міфології, фольклорі, пам'ятках, назвах, іменах та прізвищах простежується стільки слідів, пов'язаних із Вішну-Крішною, то наші предки, поза сумнівом, добре знали ці божества й поклонялися їм, яскравим свідченням чого є згадка про них у «Велесовій книзі» та існування і нині в Черкаській області міста Вишнопіль. Отже, наші предки знали й основний їхній символ — коло, колесо, диск, чакру, яка символізувала Сонце, захист, незалежну централізовану владу. Тому цілком природно, що в назві козацької столиці Чигирина могло відбитися слово чакра, сучасні різновиди якого в мові хінді /чакар, чаккар, чахар, чахр, чарх/ напрочуд близькі до чигир. Це не тюркське, а індоєвропейське слово, найдавніші писемні свідчення про яке маємо ще в «Рігведі» /чакра/, «Авесті» /чахра/, давньогрецькій /киклос/ та латинській /циклус/ мовах. <130>

Ексампай: дві загадки скіфської святині

Геродот у V ст. до н.е. в своїй знаменитій «Історії» пише:

«Третя ріка — Гіпаніс, її джерело в Скіфії і починається вона з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні. І правильно називають це озеро матір'ю Гіпаніса. Отже, з нього витікає Гіпаніс і на відстані п'яти днів шляху в ньому ще небагато води і його вода солодка, але після того на відстані чотирьох днів шляху від моря його вода стає дуже гіркою. Це тому, що в нього вливається одне гірке джерело, яке хоч і зовсім мале, але дуже гірке і його вода змішується з водою Гіпаніса, що є великою рікою серед малих, і це джерело надає його воді такий смак. Це джерело лежить на межі країн скіфів-землеробів і алізонів. Назва цього джерела і місцевості, звідки витікає його вода, по-скіфському Ексампай, а по-еллінському — Священні Шляхи» (Геродот, 192). Трохи далі «батько» історії додає: «Отже, проміж рік Борисфен і Гіпаніс є місцевість Ексампай … В тому місці стоїть казан, ушестеро більший від кратера, що його присвятив Павсаній, син Клеомброта в гирлі Понту Евксіну… Цей казан у Скіфії вільно вміщує шістсот амфор і завтовшки цей скіфський казан має шість стіп. Як кажуть тубільці, його було зроблено з наконечників стріл» (Там же, 199).

Дослідники небезпідставно вважають, що Ексампай був загальноскіфською релігійною святинею, хоча Геродот і не дає прямої вказівки щодо цього. Проте переклад назви Ексампай грецькою як «Священні Шляхи» красномовно свідчить на користь такого припущенння. Відомий дослідник С.О.Жебелєв відзначає, що місцезнаходження тут величезного казана вказує на існування в Ексампаї скіфських святилищ (Жебелев, 339). Б.М.Граков вбачає у розповіді античного автора вказівку на загальноскіфський характер цієї святині й погоджується, що саме тут могли відбуватися різноманітні скіфські торжества й урочистості; небачені ж розміри мідного казана не викликають сумніву в його ритуальному призначенні (Граков, 112). Ще один дослідник, Д.С.Раєв<131>ський, також вважає: Ексампай був центром скіфського організованого світу; такий центр характерний тим, що через нього, за первісними уявленнями, пролягає найкоротший шлях, який зв'язує Землю і Небо. Тому є всі підстави гадати, що скіфські свята відбувалися саме в урочищі Ексампай — та й недарма, на думку дослідника, Геродот тлумачить назву його як Священні Шляхи (Раевский, 114).

Існує думка, досить поширена й авторитетна, ніби значення не всіх слів та назв, що їх подає Геродот як скіфські, знаходять пояснення в іранських мовах, а скіфів відносять до іранських племен. Хоча з такою думкою важко погодитися, бо вона, як на нас, суперечлива в самій своїй основі. Якщо скіфи справді іраномовні, то суто скіфські слова мають пояснюватися з іранських мов. Якщо ж вони не пояснюються, то цьому можуть бути дві причини: або скіфи не іраномовні, або тлумачення йде хибним шляхом. Підтвердженням цього є випадок із самоназвою скіфів — сколоти та іменем першого скіфського царя — Колаксай, що їх теж відносили до «непояснюваних» на іранському грунті слів. Проте, як показало дослідження, і етнонім сколоти, і ім'я Колаксай цілком піддаються тлумаченню і на індійському, і на іранському грунті (Наливайко, 57–60).

Отож однією з таких непояснюваних назв вважається і назва Ексампай. Дехто схильний гадати, що початкове Е- в ній — заперечна частка, тому Ексам- може означати «неушкоджений», «цілий»; компонент — пай зводиться до іранського слова із значенням «стежка», «шлях», «путь». Проте М.Фасмер вважає ці етимології незадовільними саме з мовного боку (Куклина, 7).

Останнім часом, завдяки виявленню в Північному Причорномор'ї індоарійського мовного пласта, є спроби витлумачити назву Ексампай на індійському грунті. Так, зокрема, О.Трубачов розкладає цю назву на три компоненти: а — кшама — пая, де перший елемент, за ним, заперечна частка, другий — означає «придатний», а третій — «вода». Тобто вся назва тлумачиться як «Непридатна вода /для пиття/». Це, на думку дослідника, цілком відповідає повідомленню Геродота й даним фізичної географії про непридатні для пиття, сильно мінералізовані води цієї частини південнобузького басейну (ЛП, 18).

Отож одностайності серед дослідників щодо походження і значення назви Ексампай немає. Немає одностайності і щодо локалізації скіфської святині, вона й досі лишається дискусійною, хоча Геродот нібито цілком конкретно прив'язує її, зазначаючи, що Ексампай — притока Гіпанісу і водночас — назва місцевості. Одні дослідники ототожнюють річку Ексампай із Синюхою, невеличкою сьогодні річкою, яка впадає в Південний <132> Буг, колись Гіпаніс, у районі Первомайська. Інші вважають, що Ексампай — річка Гнилий Єланець, який і собі впадає в Південний Буг нижче Мертвовода. Треті схильні гадати, що Ексампаєм колись називали сучасну річку Чорний Ташлик (Агбунов, 141–156).

У «Словнику гідронімів України» дається помітка, що в давніх актах річка Синюха називалася Синя Вода, Синьовода і що «на речке на Синеи Воде… город Синяя Вода» (СГУ, 501). Чи не тут приховується розгадка назви Ексампай, адже Ексампай — також і назва річки і назва місцевості, як є річка Синя Вода і місто Синя Вода. А особливо коли зважити, що — пай у назві скіфської святині справді може означати «вода». Це підтверджує санскрит, у якому слова пая, пайо означають «вода», «питво», «сік», «молоко»: пайода — «хмара» /досл. «даюча воду»/, пайоваха — «хмара» /досл. «везуча воду»/, пайодгара — «хмара» /досл. «тримаюча/держача воду»/, пайодгі — «море» /досл. «вмістилище води»/ тощо (СРС, 367).

Якщо зважити, що скіфів відносять до іраномовних племен, то ймовірно припустити: назва Синьовода — слов'янський переклад давнішої, скіфської назви. І якщо компонент — вода в ній тотожний компонентові —пай у скіфській назві Ексампай (а це підтверджують санскритські факти), то, виходить, компонент Ексам- може бути значеннєво тотожним компонентові Синьо- у назві Синьовода. І навіть більше: компонент Ексам- у такому разі може пов'язуватися із значенням «синій».

Близькі фонетично до Ексам- слова із значенням «синій» іранські мови справді знають. Поняттю «синій» тут відповідають, зокрема, авестійське ахшаена, давньоперське ахшайна, осетинське ехсін, у памірських мовах — шін.

Назва Ексампай відома нам через давньогрецьку мову, яка майже традиційно передає іранське звукосполучення — хш- як — кс-. У такому разі іранське ахшайна прибирає грецькою форми аксайна. Приєднавши до неї — компонент — пай, матимемо Аксайнпай, яке має незаперечну фонетичну подібність із назвою Ексампай. Особливо якщо взяти до уваги нечіткість н/м перед приголосним (пор. санскритські приклади, де слова мають однакове значення, але можуть дещо різнитися фонетично: санскрит і самскрит, сансара і самсара, Канта і Камта тощо). Крім того, дещо видозмінитися міг і початковий голосний.

Таким чином, стає очевидним, що назва Ексампай цілком може тлумачитися як Синьовода, що Синьовода — семантичний відповідник скіфському (у грецькій передачі) Ексампай, що обидві назви, слов'янська і скіфська — значеннєві двійники. Але чому ж тоді Геродот перекладає назву Ексампай як «Священні Шляхи»? Або він припустився неточності, що малоймо<133>вірно, або ж назва Ексампай первісно означала не «Синьовода», а щось інше.

Оскільки компонент — пай у назві Ексампай має аналогії в санскриті, то навряд чи є підстави вважати, що неправильно витлумачений саме цей компонент. Тим більше, що основне навантаження, смислове, як правило, падає саме на перший компонент складного імені чи складної назви. Тож, очевидно, хибно витлумачитися міг якраз перший компонент, Ексам-. Саме під цією словесною оболонкою має приховуватися слово, напрочуд схоже фонетично на Ексам-, але відмінне за значенням. То що ж це за слово може бути?

Як вказує Геродот, Ексампай міститься між Гіпанісом і Борисфеном, тобто між Південним Бугом і Дніпром, якщо оперувати сучасними річковими назвами, на території скіфів-орачів та алізонів. Як слушно зауважує відомий скіфолог та іраніст В.І.Абаєв, у читачів завжди викликав подив факт існування двох племен — скіфів-орачів і скіфів-землеробів, назви яких, по суті, відбивають однаковий господарський уклад, хоча насправді вони протиставляються одне одному. Але ж відповідні їм назви аротерой та георгой у грецькій мові — синоніми! Інша справа, якщо допустити, що скіфи-землероби в Геродота не господарська характеристика скіфського племені, а адаптація місцевого, скіфського етноніма гауварга, який знаходить аналогію в назві іншого скіфського племені — хаумаварга, засвідченого ще в давньоперських клинописних текстах. Якщо етнонім хаумаварга означає «ті, що поклоняються хаомі», де хаома те саме що й індійська сома — священний напій давніх іранців та індійців, то етнонім гауварга або говарга має означати «ті, що поклоняються бикові /або корові/». А це свідчить за те, що між Дніпром і Південним Бугом колись жило плем'я /чи племена/, якому був властивий культ Священного Бика (Абаев, 74–76).

У такому разі компонент Ексам- не що інше як санскритське укшан, авестійське ухшан — «бик», які мають свої відповідники і в інших мовах (гот. auhsa, дсакс. ohso «бик», «віл», англ. ox та ін.) і походять від іє. uksin із цим самим значенням (ОD, 638).

Як видно, слово укшан — «бик» дуже близьке фонетично до іранського ахшайна, а особливо до осетинського ехсін із значенням «синій». Тому й не дивно, що первісно гідронім і топонім мусив мати форму Ухшанпай/Укшанпай із значенням «Бик-вода», «Бик-ріка» або «Вода/Ріка Бика». З часом, очевидно, справжнє значення слів ухшан/укшан призабулося, що й призвело до переосмислення назви: вона стала асоціюватися зі словом синій. Хоча, судячи з усього, між значеннями «бик» і «синій» існує все ж якийсь зв'язок, який поки що не вдається переконливо пояснити. Тут варто тільки нагадати, що такі індійські божества як <134> Вішну, Крішна й Рама тісно пов'язані з поняттям «бик» і зображаються синюватими.

Тож є підстави тлумачити геродотівський Ексампай як «Вода Бика», «Бичача Вода», «Бичача Ріка», «Бик-ріка». А це підтверджує і здогад скіфолога Д.С.Раєвського, що саме з розміщенням на Гіпанісі скіфського культового центру пов'язане походження назви Гіпаніс (Раевский, 115).

Справді, в назві Гіпаніс перший компонент Гі- споріднений із компонентом гау-/го- в етнонімі гауварга/говарга й означає «бик», «самець» (СРС, 196). А варга із санскриту пояснюється як «варна», «стан», «клас» (Там же, 566). Тут доречно нагадати, що давньоіндійське суспільство ділилося на варни, інакше — стани, які займали суворо визначене місце в суспільстві. Основних варн або станів було чотири — жерці-брахмани, воїни-кшатрії, вайш'ї-землероби та шудри, залежні від перших трьох станів. Причому характерно, що саме індійські назви цих станів широко відбиті в українських прізвищах та назвах. З чого, очевидно, й висновок, що й предки сучасних українців знали чотиристановий суспільний поділ.

Другий компонент у назві Гіпаніс, тобто — пані, якщо відкинути грецьке закінчення, має те саме походження і значення, що й компонент — пай у назві Ексампай. І — пай, і —пані походять від спільного кореня па- «пити» (СРС, 386, 389). Сюди ж лягають санскритське пан та хінді пані — «вода» (ХРС, ІІ 64–66). Цей компонент і досі виразний у назві іншої ріки — Кубань, яка, до речі, в давнину також називалася Гіпаніс, як і Південний Буг. Чисто індійською була б назва Гопані, але й так помітна очевидна подібність її з назвами Кубань та Гіпаніс. Таким чином, назва Ексампай є семантичним двійником назви Гіпаніс, тоді як назви Гіпаніс та Кубань є двійниками етимологічними, тобто вони мають спільне походження і однакове значення. Показове й те, що саме на Кубані й Південному Бузі античні джерела упродовж майже тисячоліття, починаючи з УІ ст. до н.е., фіксують індоарійське плем'я дандаріїв (див. статтю «Українські дандарії, індійські кияни»). Ще один цікавий момент: на означення Південного Бугу засвідчено й назву Ак-су (СГУ, 423), досл. «Біла вода» (тюркське); це може цілком бути впливом первісного Ексампай (пор. назву Окс — «Бик» у античних авторів на означення середньоазіатської Амудар'ї, а також назву Вахш у Таджикистані із цим самим значенням).

Слід зазначити, що санскрит знає і компонент — паї, який вживається лише в складних словах, де має значення «той, що п'є», «п'ючий». Наприклад, станапаї — «немовля», досл. «ссучий грудь» (санскр. стана — «жіночі груди», «перса» споріднене з нашим стан — пор. означення щодо жінки: з високим ста<135>ном). Санскритський компонент — паї цілком збігається з компонентом — пій в таких українських словах як напій, водопій і теж вживається тільки в складних словах. Українська гідронімія знає і назву Супій (СГУ, 540), де — пій може означати «вода», а весь гідронім — «Добра /Смачна вода», оскільки суфікс су- в санскриті надає основному слову вищого ступеня якості (СРС, 732).

Ці дані наштовхують на думку, що елемент — пай у назві Ексампай може означати й «брід», тим більше що в деяких слов'янських мовах, зокрема, в чеській, брід — це не тільки місце, де переходять річку, але й місце, де напувають або купають худобу (ЭССЯ, 36–37). Принагідно нагадаємо, що деякі дослідники вбачали в компоненті — пай значення «шлях», «дорога», «путь», а ці значення не такі й далекі від значення «брід». А коли так, то назва Ексампай може трактуватися і як «Водопій Бика», «Брід Бика», «Шлях Бика» тощо. У такому разі назва Ексампай отримує відразу кілька семантичних і навіть етимологічних відповідників не тільки в Північному Причорномор'ї, але й за його межами, зокрема, й на Британських островах. Маємо на увазі кілька Боспорів, особливо Боспор Кімерійський (сучасна Керченська протока) та Боспор Фракійський, які тлумачаться як «Брід Бика», «Переправа Бика» (ЕС, 35). Щодо другого Боспору, Фракійського, то саме його стосуються дещо несподівані рядки в поемі Тараса Шевченка «Гамалія», які спонукають по-новому сприйняти їх і повністю підтверджують сказане:

Боспор аж затрясся, бо зроду не чув

Козацького плачу; застогнав широкий,

І шкурою, сірий бугай, стрепенув.

Що засвідчує: Тарас Шевченко знав значення назви і використав поетичний образ сірого бугая як синонім Боспору. А «сірий бугай» тут може бути слов'янським еквівалентом іранському сіявахш та індійському сіяваршан, які означають «темний бик» і які відбилися в іранському імені Сіявуш, індійському Сіяваршан, в українській назві Сиваш та українському прізвищі Сиваш і похідних від нього. Не виключено, що санскритське ш'ява та іранське сьява тотожні українському слову сивий, яке означає «не зовсім білий», «темнуватий». Підтвердженням чого може бути й вираз в українській мові — сива давнина, який і досі має відчутний нюанс «темна давнина», «давнина, повита мороком/пітьмою часу». Подібне переосмислення спостерігається і з санскритським крішна, яке означає «чорний». Фонетично воно надзвичайно близьке до нашого красний, яке може означати не лише колір — червоний, але й «гарний», «вродливий», «чарівний». Так само і в індійських мовах слово крішна означає не лише <136> колір — чорний, але й має смисловий обертон «гарний», «вродливий», «чарівний». Недарма серед індійців слова-синоніми крішна та ш'яма надзвичайно поширені як чоловічі й жіночі імена — Крішна і Ш'яма. Щоправда, в сучасному хінді Ш'яма — це жіноче ім'я, а чоловіче буде — Ш'ям. Тоді як у санскриті чоловіче ім'я теж буде Ш'яма — тут чоловіче й жіноче ім'я різниться тільки довготою кінцевого а.

Цікавим підтвердженням сказаному на терені України є те, що річка Чорний Жеребець, притока Сіверського Дінця, має і назву Красний Жеребець (СГУ, 612). З іншого боку, санскрит знає словосполучення крішнакандам, де компоненти крішна та кандам означають відповідно «чорний» і «лотос». Виходячи із значення цих компонентів словосполучення крішнакандам мусило б означати «чорний лотос», а насправді воно означає «червоний лотос» (SED, 162).

Синонімом до обох Боспорів виступає англійська назва Оксфорд, причому компонент Окс- тут, що має і різновид Оксен-, виявляє етимологічну тотожність з індоіранським укшан/ухшан — «бик».

Як відомо, бик у багатьох міфологіях уособлює небо, дощову або снігову вологу, воду, здатну запліднити землю, тобто пов'язується з родючістю, плодовитістю, чоловічою снагою. Він — невід'ємний атрибут весільного ритуалу: як свідчать індійські джерела, бика заколювали на честь приїзду жениха до нареченої. Сидіння на бичачій шкурі було неодмінною частиною весільного ритуалу: наречений брав наречену на руки й садовив її на руду бичачу шкуру на схід або північ від весільного багаття — ця шкура символізувала родючість і процвітання. У давніх індійців в ритуальному приготуванні соми — священного напою, брали участь семеро жінок, як і в нашому приготуванні весільного короваю. Ці жінки мусили в індійців належати до того самого роду, що й молода, і їм давали епітет корів, тоді як сому називали їхнім биком (Сома також — інша назва Місяця). Місяць-Сома вважався женихом, зірки — його нареченими, а в нашому весільному обряді мати молодої робить ліктем у короваї заглибини, що символізують місяць і зірки, тобто бика й корів. Сім жінок-коровайниць, очевидно, уособлюють сім зірок Великої Ведмедиці. Сама ж назва коровай і собі пов'язується з коровами і биком.

Словом, бик і корова відігравали неабияку роль в уявленнях стародавніх народів. Тому так часто бачимо зображення биків і корів у печерах, на скелях, культовому начинні й стародавньому посуді, стягах, що їх жерці проносили під час урочистих церемоній і свят. Епітет «бик» мали найзначніші божества індійського пантеону — Індра, Рудра-Шіва, Вішну, Крішна, Варуна тощо. Епітети Крішни — Гопа, Гопала, досл. «Захисник худоби», «Пастух», містить <137> той самий компонент го- «бик», що й гі-, ку-, го- в словах Гіпаніс, Кубань та говарга. В стародавніх іранців легендарний пастух Гопатшах — напівлюдина-напівбик — пов'язувався з культом води; компонент Гопат- тут тотожний санскритському Гопаті, досл. «Батько-бик», «Бик-захисник», «Владика-бик».

Ще на початку ХХ століття, як свідчить відомий етнограф Г.П.Снєсарєв, у Середній Азії, на берегах Амудар'ї, Окса античних авторів, можна було спостерігати старовинний звичай жертвоприношення річці ритуального бика — річка після цього мала напоїти землю цілющою вологою, забезпечити багатий врожай. На середину річки вивозили в човні стриноженого бика, де йому перерізали горло й кидали в річкові води. А люди на березі в цей час вигукували: «Нехай буде вода! Нехай буде врожай! Нехай буде достаток!» (Снесарев, 115–116).

Цей факт до певної міри стосується й суперечки щодо того, чи міг полянський князь Кий бути перевізником, тобто човнярем, чи ні. Звичайно, не тільки міг, але й мусив мати справу з човном, бо обряд, подібний до щойно згаданого, не міг обійтися без човна, а таке ритуальне принесення в пожертву бика річці міг здійснювати лише племінний ватажок, котрий у прадавні часи був не тільки князем, а й жерцем. До речі, в чеській мові слово knez якраз і означає «жрець», «священик».

Цікаве й те, що порівняно недавно та ж Амудар'я, священна ріка для кожного хорезмійця, вважалася помічною від безпліддя. Як би далеко не жила жінка, що прагнула дитини, вона будь-що намагалася потрапити до Амудар'ї і здійснити особливий ритуал: на човні переплисти ріку, кидаючи в воду жертовні перепічки й сіль. Причому вважалося, що чим менший човен і чим дужче він розхитується на хвилях, тим більша ймовірність того, що жінка завагітніє.

Знову-таки привертає до себе роль човняра, перевізника через ріку в цьому давньому ритуалі: жінка неодмінно мусить взяти його благословення, інакше здійснюваний ритуал вважається неповним і незавершеним, отже, й недійовим. Відлуння цього надзвичайно давнього звичаю докотилося і до наших днів — старі хорезмійці ще пам'ятають, як жінки норовили отримати благословення в капітанів суден, що плавали по Амудар'ї. У курйозній формі ця традиція трапляється і нині: самому етнографові доводилося на власні очі бачити, як на переправах, тобто бродах, жінки за мізерну плату брали благословення навіть у поромних білетерів. Що сронукає думати: і капітан судна, і поромний білетер асоціюється в народній пам'яті з жерцем-князем, котрий у давні часи здійснював ритуальні дійства не лише на землі, а й на воді, особливо пов'язані з родючістю, врожаєм, <138> достатком.

Зрозумілі мета й значення такого дійства — то були всенародні пожертвини річці жертовної тварини — бика, втілення родючості й снаги. А річка й собі називалася іменем цієї священної тварини — Окс, Вахш, Гіпаніс, Кубань, Бик тощо. Річка мала напоїти землю цілющою вологою, забезпечити щедрий врожай, принести людям достаток. Бо води, за первісними уявленнями, поділяються на чоловічі й жіночі. Чоловічі — це дощові й снігові, «небесні» води, а жіночі — «земні», води криниць, колодязів, джерел. Дощ, який з неба проливається на землю, це те сім'я, що запліднює землю і вона породжує все живе. Бо саме дощові чи снігові води здатні запліднити землю, поєднавшися з земними водами. Небо тому уособлює чоловіче начало, а земля — жіноче, Небо — Бик, а Земля — Корова, Небо — Батько, а Земля — Мати. Недарма вже відоме нам го — «бик», «корова» має ще значення «земля», оскільки і корова і земля — обидві матері, обидві — годувальниці. І терміни гопа, гопала, гопака, гопалака — «пастух», дослівно означають «захисник/охоронець корів, биків, худоби», а з часом прибрали значення «воїн», «правитель», «цар», досл. «захисник землі». З ними споріднений інший санскритський термін — купала «цар», «правитель», де ку- «земля», — пала «захисник», «охоронець».

Сліди таких уявлень збереглися в багатьох народів, серед них і в українського. А коли так, то вода могла уособлювати чоловіче начало й означатися словами із значенням «самець», «бик», «жеребець», «вепр», «кабан» тощо. Недарма тільки у водозборі Дніпра стільки річкових назв типу Самець, Веприк, Жеребець, Кабан та інших. Проте це, так би мовити, лише ті назви, які лежать на поверхні, зрозумілі нам. А скільки ще назв, незрозумілих до пори до часу для нас, які несуть у собі такі ж самі значення. Вони зараз не сприймаються за такі, бо їхній справжній зміст затьмарився, зітерся, побляк, а давні назви сьогодні можуть пояснюватися за першою-ліпшою асоціацією. Греки уявляли річкові божества з головами бика, в індійських джерелах, особливо в «Рігведі», небо постає як бик-плідник, жеребець або вепр. Тому й зрозуміло, чому давні й сучасні хорезмійці приносили в пожертву річці тварину, якій поклонялися і назву якої носила ріка.

Тож цілком можливо, що й на Південному Бузі, колишньому Гіпанісі, який теж містить у своїй назві компонент із значенням «бик», а також на Дніпрі — здійснювалися обряди й ритуали, подібні до здійснюваних на Амудар'ї. Це підтверджує Ібн Фадлан, коли каже, що руси своїм богам жертвували биків. Це також засвідчує і культ Влеса, «скотьєго» бога, тотожного ведійському Рудрі та індуїстському Шіві; саме ім'я Влес <139> споріднене із санскритським вріш — «бик». Саме таке ім'я — Вріш — і мав Шіва. Тобто й ім'я Влес також означає «Бик», а воно, як ніяке інше, пасує для «скотьєго» бога. Показово, що ідол Влеса стояв на березі Почайни в Києві, що знову засвідчує: Влес пов'язувався з багатством, родючістю та добробутом. А чи не найбільшим багатством для давнього слов'янина була худоба, покровителем і захисником якої був Влес і якого згодом запозичило християнство й зробило святим Власом, Власієм — покровителем худоби. Та й у назві Борисфен на означення Дніпра міститься, як на нас, цей самий компонент вріш, який у грецькій передачі прибрав форми Борис-. Тобто в такому разі й у назві Борисфен/Бористен також міститься компонент із значенням «бик». Принагідно додамо, що назву Борисфен мали не тільки річки, але й міста, наприклад, давня Ольвія, мешканців якої ще називали борисфенітами. На означення Дніпра давні джерела подають також назви Вар, Варом та Варух, де компонент Вар- може бути спорідненим із санскритським вар — «чоловік», «жених», «мужчина» (СРС, 565). Цю назву готський історик УІ століття Йордан подає як гуннську.

Отож саме з того місця на Подолі, з берега Почайни, де стояв Влес і могли починатися ритуальні дійства, пов'язані з биком, човном, водою та родючістю. Тут могла бути й переправа, перевіз на протилежний берег, бо факти свідчать, що племінний ватажок мав символічно поєднувати два береги через спеціальний ритуал, що переправа, перевіз, брід у давні часи мали магічний зміст і вважалися священними, а такі уявлення мусили мати під собою глибокий грунт. Саме звідси полянський князь Кий міг вирушати на середину Дніпра, аби принести в пожертву великій і славній ріці священного бика, тварину, ім'ям якої називалося його плем'я, ім'я якої носила його ріка і ім'ям якої називалося його божество — Влес. І з якою уособлювався він сам — племінний ватажок, жрець і полководець водночас, воїнські й князівські якості якого визначалися короткими, але ємкими характеристиками — буй-тур, яр-тур.

Таким чином, більш-менш зрозуміло, чому Геродот переклав назву Ексампай як «Священні Шляхи». Це було викликано поклонінням скіфів тварині, яка для них була священною, яка повсюдно оточувала їх у назвах річок, гір, узвиш, поселень, урочищ, племен — бикові. Священний Шлях, отже, це священна переправа, священний брід, де здійснювалися найважливіші ритуали, відзначалися найважливіші свята й урочистості. А що найголовніше, саме звідси починався шлях жертовного бика до середини річки, де його дарували дніпровським хвилям, щоб ті й собі обдарували людей своєю ласкою і послали в оселі добробут і статки. І <140> саме у величезному казані, як ото в Ексампаї, могли варити тушу жертовного бика. Саме сюди могли сходитися з усіх усюд скіфи на річне кількаденне свято весни, яке символізувало воскресіння природи після холодів і застою, іншими словами, свято Нового року, свято перемоги тепла над холодом, світла над темрявою, добра над злом, Індри над Врітрою, Рами над Раваною, девів-богів над асурами-демонами.

Щодо локалізації Ексампая як річки. то ми схильні пов'язувати її з теперішньою Синюхою у Первомайському районі Миколаївської області, де зафіксовано й Синюхин Брід, тобто Бичачий Брід. Слід зазначити, що в Україні надзвичайно багато гідронімів на Син-. Навіть сама Синюха має притоки з назвами Синець, Синиця, Синичка, Синька, які, звичайно ж, не стосуються такої пташки як синиця. Подібних назв багато в басейнах Дніпра, Дністра, Дунаю, Сіверського Дінця й Південного Бугу. І якщо не всі вони, то принаймні більшість із них, очевидно, мають таке саме походження і значення, що й Синюха, тобто пов'язуються з биком.

Понад два з половиною тисячоліття тому вперше згадав Геродот у своїй славнозвісній «Історії» про Ексампай, загальноскіфську релігійну святиню. І два з половиною століття дослідників хвилювали дві не розгадані досі загадки скіфської святині: що означає її назва і де ця святиня розташовується. Тепер на ці дві загадки пролито деяке світло. <141>

Українська Одеса, індійська Одіса та грецький Одісей

Назва Одеси, славного міста на Чорному морі, яке нещодавно відзначило свій 200-річний ювілей, давно привертає увагу дослідників. Прийнято вважати, що воно постало наприкінці XVIII століття на місці старовинного слов'янського поселення Коцюбієво, що його згодом турки й татари укріпили й назвали Хаджибей. 1795 року Хаджибей перейменували в Одесу на честь давньої грецької колонії Одес, Одесос, яка розташовувалася неподалік, на березі Тилігульського лиману. Щоправда, потім нібито з'ясувалося, що ця колонія містилася в Болгарії, біля теперішньої Варни. Про походження назви Одеса існує переказ, пов'язаний з адміралом Й.М.Дерибасом. Коли йому сказали, що тут мало питної води, він начебто відповів по-французькому: «Ассе до», тобто «Води досить». Якщо читати цю відповідь з кінця, то якраз і виходить «одесса»(Янко, 106–107;Коваль, 33–34). Проте, звичайно, це тільки зразок народної етимології, дослідники вважають, що в основі назви лежить грецьке слово. А тим часом накопичилося чимало даних, які дозволяють по-новому поглянути на назву Одеса й на ареал довкола неї, а також вдатися до деяких фактів поза межами України.

Зазначимо відразу: назва Одеса виявляє спорідненість із назвою сучасного індійського штату на сході Індії — Оріса. Назва Оріса вимовляється і як Одіса. Це викликано тим, що в мові хінді, державній мові Індії,церебральне р вимовляється і як церебральне д. Скажімо, слово бара — «великий» вимовляється і як бада, ларка — «хлопець» — як ладка, параті — «падає», як падаті. Через це назва штату має подвійну вимову — Оріса й Одіса. А цей штат, як і сусідній Біхар — хіндімовний. Тому й все<142>світньо відомий стиль індійського класичного танцю, який тут виник і первісно був танком храмових танцівниць-девадасі, більше відомих у Європі як баядерки, також має подвійну назву — орісі та одісі.

Оріса здавна славиться як «земля богів». І досьогодні тут збереглися численні й широковідомі храми й пам'ятки, до яких звідусіль сходяться мільйони прочан і туристів. Серед них 10 ступ, встановлених на місцях, де Будда виголошував свої проповіді, печери в горах Удайгірі та Кхандагірі, знаменитий храм Сонця в Конараку, величезний вішнуїстський храм Джаганнатха, шіваїстський храм Лінгараджа. Цей храм присвячено Шіві, верховному індуїстському божеству, що зображається з тризубом. А саме на Молдаванці в Одесі, на вапняковій стелі знайдено напис з іменем Бутанат, яке тотожне індійському Бгутанатх — «Владика бгутів», де бгути — добрі й злі духи, які складають почет грізного й водночас милосердного Шіви. По сусідству, у давньому місті Тіра в гирлі Дністра(зараз Білгород-Дністровський) знайдено інший напис з іменем Шіви — Махадава, в якому неважко розпізнати індійське Махадева — «Великий бог», ще одне з багатьох імен цього божества. Обидва написи датуються II ст., тобто набагато раніше за храм Лінгараджа в Орісі, зведений у VIII столітті.

Дружина Шіви, його жіноча іпостась, звалася Деві — «Богиня» або Махадеві — «Велика богиня», а ще Геродот у V ст. до н. е. мовить, що таври, давні насельники Криму, поклоняються Діві (Геродот, 204). Діва ж виявляє не тільки етимологічну, але й функціональну спорідненість з індійською Деві. Поклоніння Діві рясно відбилося у назвах як у Криму, так і по всій Україні, а також у Болгарії, Польщі, Чехії, Румунії. Назви Парфеніт, Парфенон, Німфей, Діа, Киз-Таш, Киз-Аул, Киз-Кермен, Киз-Куле в Криму, назви річок Дівка, Дівиця, Дівуха, Дівоча, Дівочин, Дівошин, Дівчий в різних регіонах України пов'язані саме з нею. Святилища таврської Діви, як і індійської Деві, знаходились на узвишшях і стрімких урвищах, а на Україні, як і в іншому слов'янському світі, маємо численні Дівочі та Дівич-гори, наприклад, у Києві, Каневі, Трипіллі, Сахнівці.

Шіва мав ім'я Махеш — «Великий бог», його дружина — Махеші — «Велика богиня». Саме Махеші під іменем Мокоша входила до язичницького пантеону київського князя Володимира, причому вона тут була єдиним жіночим божеством, що засвідчує її виняткову важливість. Діва-Махеші була покровителькою і захисницею Херсонеса Таврійського, Корсуня літописних джерел, теперішнього Севастополя, а саме з Корсуня-Херсонеса Володимир приніс до Києва християнство, привів християнських священиків і привіз християнські регалії. Тож Хреститель Русі добре знав і херсонеську Діву-<143>Деві і її божественного чоловіка, котрий під іменем Влес стояв на Подолі в Києві, на березі Почайни. Ім'я Влес — слов'янський відповідник імені Вріш, із санскриту «Бик», що його мав Шіва-Рудра, тотожний слов'янському Родові. І Влес, і Вріш — «скотії» боги в своїх міфологіях.

Південь України, особливо ареал від Керченської протоки до Дністра, здавна вважається індоарійським, тобто пов'язаним з індійськими племенами. Кримських таврів від сіндів на Таманському півострові відділяла лише вузька Керченська протока, колись Боспор Кімерійський, назва якого пов'язується з кімерами-сувірами-сіверами (див. статтю «Індійські сувіри, українські сівери й кімерійці»). А таври й сінди — споріднені племена, як і меоти, дандарії, керкети, агри та інші, що теж входили до колись могутньої Боспорської держави, що існувала тут починаючи з VI ст. до н. е. Це знайшло відбиття і в боспорських написах. Так, лише в написі № 1137, знайденому в Анапі, засвідчено 11 імен Сінд, Сіндок, пов'язаних із сіндами (КБН, 673–676).

У «Махабгараті» — велетенському індійському епосі — згадується країна Дандадгара. Вона і давня Оріса, яка в епосі має назву Одра, згадуються поряд, що підтверджує їхнє сусідування і в географічному плані. А античні автори на території України знають плем'я дандарії, яке залишило по собі назви в Криму, на Таманському півострові й Південному Бузі.

З IV ст. до н. е. дандарії входять до Боспорської держави і включаються до титулатури її царів. Так, написи № 1037 і № 1038 титулують Левкона І і його сина Перісада «архонт Боспору й Феодосії, цар сіндів, торетів, дандаріїв і псесів» (КБН, 599–600). Така сама титулатура і в посвячувальних написах № 6 та № 6а з околиць Керчі, колишнього Пантикапея, столиці Боспору (КБН, 18–20). Відомий скіфолог В.І.Абаєв вважає, що дандарії на Південному Бузі й Кубані — одне плем'я, хоч і вважає його іранським. Інший дослідник, О.М.Трубачов, вважає, що дандарії — індоарійське плем'я, споріднене з таврами й сіндо-меотами. І індійський матеріал свідчить якраз на користь такої думки. Мешканці країни Дандадгари в «Махабгараті» — дандадгарії та дандарії в Україні виявляють спільне походження своїх назв — «жезлодержці», «скипетродержці», бо етнонім дандадгара розкладається на данда «жезл», «скипетр» + дгара «тримати», «держати» (СРС, 257). Слово данда нерозривно пов'язане з поняттям влади, воно входить в імена богів, царів і героїв, у важливі соціальні терміни й поняття, багато з яких стали в індійців іменами й прізвищами. Таке ім'я, зокрема, має сучасний індійський письменник, що пише тамільською мовою, Дандапані <144> Джеякантан, котрий, побувавши в Україні й під враженням Шевченкової «Катерини», написав роман «Сундаракандам» («Прекрасна квітка»), присвячений життю сучасної індійської жінки. Переклав цей твір українською Віталій Фурніка, одесит, відомий індолог, який жив і працював у Москві і який, на жаль, передчасно пішов з життя. Причому Дандапані означає те саме, що й ім'я Дандадгара — «Жезлодержець», «Цар», «Правитель» (див. статтю «Українські дандарії, індійські кияни»).

«Махабгарата» розповідає, що коли вісімнадцятиденна битва між двоюрідними братами пандавами й кауравами завершилася перемогою п'яти братів-пандавів, то старший із них, Юдгіштхіра, здійснив ашвамедгу — жертвоприносини коня. Обряд цей іще ведійський: цар, аби досягти найвищого царського статусу і незаперечної покори довколишніх правителів, випускав на волю коня і з військом вирушав за ним, підкорюючи землі, на які ступав кінь. Похід тривав рік, після чого кінь приносився в пожертву. Престиж ашвамедги був таким високим, що вважалося: цар, який здійснить сто ашвамедг, здатен потіснити з престолу самого Індру, царя богів і ватажка небесного воїнства. Обряд ашвамедга простежується в доскіфських курганах півдня України, а на срібній вазі зі скіфського кургану Чортомлик зображено сцени ашвамедги. Так що землі України добре відомий цей царський обряд. І давні насельники Оріси — одри // удри, як мовить «Махабгарата», допомагали Юдгіштхірі здійснювати ашвамедгу (DI, 168(L-R). До речі, у тих самих причорноморських курганах археологи знаходять індійські гральні кості, складені ніби з двох пірамідок — їх тут виявлено навіть більше, аніж у самій Індії. Гральні кості згадуються у наших веснянках, а саме в кості Юдгіштхіра програв своє царство, яке потім довелося повертати силою.

«Махабгарата» розповідає також, що саме через Рукміні між Крішною і його двоюрідним братом на ім'я Шішупал спалахнула смертельна ворожнеча, яка скінчилася для Шішупала трагічно — Крішна зніс йому голову своїм бойовим диском-чакрою. А в Орісі колись існувало місто Шішупалгарх, «Фортеця Шішупала», руїни якого збереглися досьогодні і є об'єктом ретельного вивчення археологами та істориками. Особливість цього міста та, що формою воно являє квадрат, тоді як міста північно-західної Індії — прямокутної форми. Що несамохіть викликає на думку «скіфський квадрат», яким Геродот означував територію причорноморських скіфів.

Цікаве те, що фонетично близьке до імені Шішупал ім'я Сосіпол знали етруски. Йому, укупі з богинею Ейліфією, присвячувалися навіть храми (Этруски, 193). Сосіпол, як свідчать джерела, був божеством-дитиною, а ім'я Шішупал <145> із санскриту означає «дитина-захисник». Дослідники ім'я Сосіпол тлумачать як «Захисник міста», трактуючи — пол від грецького поліс «місто», а Сосі — як «Захисник». Проте насправді все навпаки: Сосі — означає «дитина», воно споріднене із санскритським шішу «дитина», «немовля» (СРС, 647), а — пол, тотожне санскритському — пал — «захисник», «охоронець» (СРС, 392) і сходить до основи па- «захищати», «охороняти», «берегти» (СРС, 386). Саме ця основа міститься в таких зараз актуальних термінах, як пан, пані, панна, а також у російському папа, батя, українському батько тощо. Санскритське пал має синонім палак, яке ще має значення «воїн» і «цар». Палак у формі полк досі збереглося в слов'янських іменах (колись лише князівських) — Ярополк і Святополк. Діва-Артеміда мала епітет Тавропола; ім'я Аполлон, споріднене з ім'ям Крішни Гопалан, інакше Гопала, теж містить компонент — пол, як і ім'я слов'янського божества Купала; ці три божества з різних міфологій виявляють функціональну тотожність і етимологічну тотожність своїх імен.

Термін пал відбився також у назві скіфського племені пали, а палак — у назві пізньоскіфської столиці Палакій біля теперішнього Сімферополя, яку пов'язують зі скіфським царем Палаком. Саме про Палака повідомляє Страбон, що 110 р. до н. е. йому завдав поразки цар Мітрідат VI Євпатор, імені якого завдячує теперішня Євпаторія. Саме ім'я Мітрідат має індійський відповідник — Мітрадатта, тобто «Даний Мітрою», а Мітра — давнє індоіранське божество Сонця і Мирного Договору; ім'я його на слов'янському грунті прибрало форми — мир (в іменах Яромир, Славомир, Володимир, Драгомир, Будимир, Чудомир, Мирослав тощо).

Таким чином, ім'я Сосіпол виявляється тотожним імені Шішупал; обидва імені, попри приналежність до різних етнічних сфер, мають спільне походження і однакове значення — «Дитина-захисник». На індійському грунті таке значення імені підходить якраз для Крішни, бо саме він ще в юному віці здійснив безліч подвигів, воюючи з усілякими демонами, що завдавали людям різних капостей. Очевидно, етруський Сосіпол більше зберіг свої давні функції, аніж Шішупал, який, певно, теж мав свого часу такі ж самі функції. З цього випливає висновок, що і етруски, і давні індійці, і давні українці поклонялися дитині-божеству; в українців це — Йван Купала, де Йван — споріднене з санскритським юван «юний», «молодий» (пор. епітет «Юний Бог» щодо Аполлона).

Що подібне божество було популярне колись на території України, засвідчують боспорські написи, які подають чимало імен із компонентом Сосі-: Сосій, Coсіон, Сосібій, Сосіпатр, Сосіген <146> (КБН, 900-покажчик імен). Останнє ім'я, утворене за зразком Афіноген — «Народжений Афіною», Діоген — «Народжений Зевсом», ще більше підтверджує, що Сосі— назва божества.

У зв'язку з Шішупалом цікаве ще одне. «Махабгарата» каже, що спільником його був цар Вакра, царство якого було по сусідству з царством Шішупала. Вакра славився тим, що вмів чаклувати, тобто був кудесником, волхвом, жерцем.

Ім'я Вакра із санскриту означає «кривий»(СРС, 560), що відразу навіює згадку, що в деяких балтійських племен, скажімо, у давніх прусів, жрець називався кріве, а неодмінним атрибутом його був викривлений дубовий посох; крім того, Кріве — міфологізований пращур племені кривичів (МНМ, ІІ 15).

Якщо поглянути на гідронімію України, то вражає величезна кількість назв на Крив — або зі словом Кривий: Крива Вода, Крива Почайна, Кривий Ташлик, Кривий Торець, Крива Вершадь, Кривий Потік тощо (СГУ, 283–288). Це пов'язано із сакральністю кривого, вигнутого. Криве, як і ліве, характеризує саме земні явища або земні персонажі на противагу небесним, які пов'язуються з прямим і правим («правда на небі, кривда на землі»). Сюди ж лягають українські прізвища на Крив-, де поєднання значення «кривий» і певної частини тіла належить до поширеного типу описів в індійських, балтійських та слов'янських мовах. Укр. Кривонос відповідає санскр. Вакранас, Кривоп'ят — Вакрапад, Кривозуб — Вакрадант тощо. З чого видно, що укр. Крив- відповідає санскр. Вакр-.

Цікаве й те, що ріка Вакра (Вкра, Вікра, Укра) є в басейні Західного Бугу і в басейні Вісли. Територія зі східного боку ріки Одри в Польщі, де тече ріка Вакра // Укра населяло плем'я укрів, укранів; тобто якраз там, де дехто вбачає прабатьківщину індоєвропейців (ГУ, 96).

У Біхарі й сьогодні сильна община ядавів, а саме з ядавів походять Крішна та його старший брат Бальвір (або Бальрам), слідів поклоніння яким багато на терені України. Ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами, бо як індійські ядави мають іще дві назви — сатвати й данави, так і ятвяги, що їх відносять до балтійських племен, теж мають дві інші назви — судовити й дайнови. Зрозуміло, що така потрійна відповідність не випадкова, вона є ще одним свідченням на користь того, що індоарійські племена пішли з України не всі.

Показова в цьому плані назва данави на означення ядавів та дайнова на означення ятвягів. Життя данавам, як розповідають індійські міфи, дала Дану, дружина божественного мудреця на ім'я Каш'япа (Касапа, Кассапа) — вона пов'язана з водною стихією. Дану була матір'ю Врітри, з яким бився Індра — ця битва і складає основ<147>ний міф «Рігведи», сюжет його складає основу «Махабгарати» й «Рамаяни». Врітра виступає в українських веснянках як злий цар Ворот або Воротар, в українська Дана, теж пов'язана з водною стихією, тотожна індійській Дану; імена обох богинь і досі зберігають назви річок Північного Причорномор'я — Дон, Донець, Дунай, Дністер і Дніпро.

У південній частині сучасного штату Біхар за часів Будди й Махавіри — засновників буддизму та джайнізму, тобто з VI ст. до н. е., існувала могутня держава Маґадга. Вона була центральною державою імперії Маур'їв (IV-ІІ ст. до н.е.), Гуптів (IV–VI) та Палів (VІІІ—ХІІ). На південний схід від Магадги була Відеха, та сама, якою правив цар Джанака, батько Сіти, героїні «Рамаяни» — її зі священного лісу Дандаки викрав злий Раван, «Ревун» і заточив у в'язницю на своєму острові-столиці, що звалася Ланка; цю Ланку, до речі, дослідники шукають не тільки в Індії й на теперішній Шрі Ланці, але і в Україні, пов'язуючи Ланку з відомим Лукомор'ям біля Чорного моря. Маґадга й Відеха по обидва боки священної Ганги були свого часу найвпливовішими державами Північної Індії.

Сучасну Орісу населяє народ орія або о д і я; так само називається і їхня мова, що відноситься до східної гілки індоарійських мов, — вона близька до бенгальської. Давні джерела називають цей народ одра, удра, одриси, удриси, від чого і їхня країна теж виступає під цими назвами, тобто Одра, Удра, Одріса, Удріса; останні дві назви прибрали остаточного вигляду Оріса, Одіса, хоча мовою хінді пишеться Уріса, Удіса.

Давніх насельників Оріси індійська традиція зараховує до так званих млечхів, тобто «варварів»; «варварство» їх полягало в тому, що вони не дотримувалися брахманських обрядів та звичаїв, а головне — споживали коров'яче мясо. «Махабгарата» до млечхів відносить парфян, скіфів, яванів (греків), дравидів, а також сіндів і сувірів, які теж колись проживали в Укрїні.Як бачимо, до млечхів відносяться і скіфи, котрі свого часу відігравали величезну роль в історії Північного Причорномор'я. Тому цілком зрозуміло, що територія на північ від Чорного моря теж відносилася до населеної млечхами.

Досить відома ще одна назва одрів // удрів — уткала, через що давня Оріса/Одіса іноді називається Уткаладеша, Уткаладеса; — деша/-деса тут означає «країна» (мовою хінді деш-/дес>. Цей компонент наявний у назві країни Бангладеш. Столичний університет в Орісі називається Уткальським. У зв'язку з уткала привертає увагу дещо загадкове українське прізвище Откаленко, яке може бути причетним до цього етноніма.

Вже згадувалося, що з Орісою сусідує штат Біхар, назва якого перегукується з назвами Біхар в <148> Угорщині та Біхарія в Румунії, де, як і в Україні та Польщі, засвідчено ще назви Крішна, побутують прізвища Мітру, Деметр та Касап/Кассап, яке перегукується з іменем легендарного мудреця — Каш'япа(хінді — Каш'яп).

Ріка Одра є в басейні Балтійського моря, є на Чернігівщині; Одринська Річка тече на Волині, Одринка — в басейні Сіверського Дінця. Існує збірний етнонім ободричі, що його умовно тлумачать як «жителі обох річок Одра». На схід від ріки Одри в Польщі жили укри // украни. У дельті Дунаю жили одриси, давнє слов'янське плем'я.

Мовлячи про Одесу та Одісу-Орісу, не можна не звернути уваги, що ці назви напрочуд близькі фонетично до імені Одісей, що його мав персонаж грецької міфології та епічних поем Гомера. Поза сумнівом, під час своїх численних мандрів та пригод Одісей побував і в Північному Причорномор'ї, знав скіфів, а скіфи — його. У тому ж скіфському кургані Чортомлик, де знайдено срібну вазу зі сценами авшвамедги, знайдено і горит зі сценою про Ахілла серед дочок Лікомеда, царя долопів (дулібів?) на острові Скірос. Саме там заховався юний Ахілл, не бажаючи брати участі в Троянській війні, й саме там знайшов його Одісей.

Дотичність Одісея до Криму певною мірою засвідчує і Гомер у своїх безсмертних поемах. Коли флот мікенського царя Агамемнона, котрий очолював греків у поході на Трою, не міг вирушити до неї, бо не було попутного вітру, жерці прорекли цареві: боги змилуються і пошлють попутний вітер, якщо принести в пожертву юну Іфігенію, доньку царя. І доставити царівну в Авліду, де нібито мали відбутися її заручини з Ахіллом, насправді ж — криваве жертвоприношення, мав сам Одісей. Проте останньої миті дівчину з жертовника підхоплює Артеміда й переносить у далеку Таврику, де та стає жрицею у таврському храмі Діви-Артеміди. Згодом зі своїм братом Орестом, якого вона, не впізнавши, мало не принесла в пожертву богині, Іфігенія переносить статую Артеміди до Греції (МНМ, І 592–593). З чого дослідники роблять цілком слушний висновок, що культ Діви-Артеміди був занесений до Греції саме з Північного Причорномор'я, як, до речі, й Аполлона, котрий для олімпійських богів завжди вважався приблудою. Бо й справді, навіщо було б Іфігенії та її братові переносити Артеміду до Греції, якби доти богині там поклонялися і були її храми.

Друга назва Трої — Іліон, від імені легендарного засновника міста, Іла. В індійській міфології є персонаж із таким іменем, навіть кілька. Це, зокрема, Іла — дружина уславленого мудреця Вішраваса й мати Кубери — бога багатства і охоронця півночі, приятеля Шіви. За «Рамаяною», саме Кубера звів Ланку, з якої його прогнав брат Раван, ворог царевича Рами. Саме ім'я Вішравас тотожне слов'янському <149> імені Віслав/Веслав, яке побутує і досі; в жіночій формі його має, наприклад, відома польська поетеса, лауреатка Нобелівської премії Віслава Шимборська. Ще одна Іла в індійській міфології — дочка першопредка людей Ману та його дружини Шраддги. У них довго не було сина, і вони благали богів послати їм його. Проте народилася дочка, Іла. Мудрець Васіштха силою своїх чарів перетворив її на хлопця, але Шіва знову перетворив його на дівчину. Тож Іла на певний час стає то хлопцем, то дівчиною. Цікаво, що і сам Шіва іноді зображається у подобі напівчоловіка-напівжінки: одна половина його — чоловіча, друга — жіноча. У цій іпостасі він називається Джаганпітрі-Джаганматрі, тобто Батько світу — Мати світу.

Що ж до мудреця Васіштхи, то джерела мовлять, що його нащадки носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто «оселедець». Васіштха постійно суперничав з іншим уславленим мудрецем — Вішвамітрою. Показово, що в боспорських написах, знайдених у Керчі, двічі зафіксовано ім'я Вішвамітра, щоправда, в іранській передачі — Аспамітхар (КБН, № 211 і № 242). Обидва написи датуються IV— ПІ ст. до н. е. Слов'янський відповідник імені Вішвамітра — Всемир, Весьмир.

Ім'я Одісей має і форму Олісей, від якої утворене ім'я Уліс — латинська форма імені Одісей. Це засвідчує, що з іменем Уліс сталася та сама трансформація, що і з назвою Одіса—Оріса. Тобто ім'я Уліс мусило пройти стадію Одісей—Орісей, перш ніж прибрати остаточного вигляду.

Одісей та Уліс — різні видозміни одного й того самого імені, між якими існувала ще проміжна форма Оpiсей. А санскритське р часто-густо на грецькому та слов'янському грунті має л: санскр. шравас — гр. клеос — укр. слава, санскр. пур «місто» — гр. поліс — укр. піль (у назвах міст). Давні граматисти відзначають кілька особливостей мови, що нею розмовляли мешканці давньої Магадги, по сусідству з давньою Орісою. Від санскриту її відрізняє те, що на початку чи всередині слова вона вживала л замість р. Так, санскритське раджа — «цар» у магадгі звучить як ладжа, нара — «чоловік», як нале (DI, 29(L-R). Ці факти засвідчують спільні мовні переживання у грецькій, латинській, слов'янських та індійських мовах у якомусь віддаленому минулому. Слід також відзначити, що магадгі відноситься до так званих пракритів, мов простонародних, на відміну від санскриту, мови літературної. А саме в Північному Причорномор'ї відомий дослідник індоаріки О.Трубачов відзначає рясні сліди пракритизмів.

Характерно, що індійська Іла має різновид Іда, що засвідчує те саме мовне явище. Іншим синонімом індійської Іли є ім'я Ілавіла, яке й собі має форму Ідавіда. <150>

Про невипадковість усіх цих фактів свідчить і те, що між індійським та грецьким епосом простежуються деякі спільні особливості, відсутні в інших епосах. Тільки індійці та греки розвивали еротичну космологію (Кама та Ерос), причому ці божества нерозривно пов'язані з Шівою та Діонісом, а Шіву античні автори ототожнюють з Діонісом. Лише греки та індійці культивували тотожні епічні цикли з темами облоги міста, сховку викрадачів чужої дружини (Троя — Ланка), вимушеність багаторічних блукань (аргонавти, Одісей — пандави, Рама), повернення несправедливо одібраних групових династичних прав (пандави — нащадки Геракла). І Крішна, якого античні автори ототожнюють із Гераклом, і Одісей пов'язуються з мотивом посередництва між воюючими сторонами. Як перед початком війни в «Махабгараті» Крішна намагається примирити пандавів і кауравів, так і Одісей, разом із Менелаєм вирушає до Трої, аби залагодити суперечку миром і запобігти війні.

В «Іліаді» ахейці майже виключно русяві — Ахілл, Менелай, як і ахеянки, навіть Гера, дружина Зевса. Герої ж «Махабгарати» майже всі наділені очима кольору «синього лотоса», а очі Крішни порівнюються ще з квітками льону. Щодо цього відомий перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов, сам вихідець із Чернігівщини, пише в одному з коментарів: «…очі Крішни порівнюються з квітками льону. Сьогодні в індійців переважає темна забарва райдужки, як і серед українців, проте й блакитні очі зустрічаються не так уже й рідко, наприклад, у Рабіндраната Тагора. Підкреслення кольору очей у національного героя, яким є Крішна, годі обминути увагою, воно не випадкове, а виражає певний ідеал національного типу. З історичної точки зору ця риса важлива для визначення національного походження культу Крішни, a отже, для питання про зв'язок прибульців до Індії, носіїв ведійської релігії, з блакитноокими народами. Про очі Шіви згадується рідше, але зображається він чорнооким, що є зайвим доказом його неарійського походження» (Смирнов, 566). Цікаве у зв'язку з цим і зауваження Патанджалі, знаменитого мовознавця II ст. до н. е., що істинному жерцеві-брахману личить мати каштанове волосся і сірі очі.

До цього слід додати, що в Індії льон не росте, а сині лотоси, як відзначають ботаніки, колись росли й на Дніпрі. Рабіндранат Тагор — бенгалець і з брахманської родини, а Оріса, Біхар до 1912 року входили до величезної британської провінції Бенгалія.

Таким чином, наведені факти спонукають до цікавих висновків: один із них той, що деякі події «Махабгарати» могли відбувалися на терені сучасної України, а участь у цих подіях могли брати предки сучасних українців. <151>

Ці дані засвідчують також топонімні, гідронімні й етнонімні паралелі України не лише з Північно-Західною Індією, що сьогодні поза сумнівом, а й із Східною Індією, тобто сучасними штатами Біхар, Оріса й Західна Бенгалія. Територію між Дніпром і Південним Бугом, прилеглу до Чорного моря, античні автори називають Сіндською Скіфією або Сіндикою. Одеса розташовується саме в цьому ареалі. Тому не дивина, якщо виявляється спорідненість назв Одеса й Одіса/Оріса, яку населяли одри-удри-одриси-удриси і які виявляють виняткову подібність з назвами слов'янських племен у цьому регіоні. Можливо навіть, що тут ми маємо й етногенетичну тотожність.

З іншого боку, поширений в індійців компонент — деша // — деса на означення місцевості чи певної території, може бути й у назві Одеса. Тоді, найімовірніше, сучасне Одеса — первісне Годеша // Годеса— «Край/Країна Бика». Що така трасформація можлива, засвідчує індійське ім'я Гопалан на означення Крішни й грецьке Аполлон, яке, на нас, лише грецька видозміна індійського імені. Таке тлумачення назви Одеса підтримує численна «бичача» топонімія в цьому регіоні. Сусідній Крим, давня Таврида, Таврика — це «Країна Бика». Скіфська святиня Ексампей, досл. «Водопій/Брід Бика», містить значення «бик» (санскр. укшан, іран. ухшан). Таке саме значення і назви Боспор. Русь теж «Країна Бика» (санскр. вріш «бик»), причому найдавніші писемні фіксації назви Русь сходять саме до Криму. Назва Україна й собі — «Країна Бика». І, до всього, територія сучасної України на давніх астрологічних картах розміщується під знаком Тельця, тобто Бика. Ця традиція, пов'язана зі Священним Биком, сходить до надзвичайно давніх, іще трипільських часів. <152>

Панікар і Панікарча: відлуння ріґведійського міфу

Уперше я почув українське прізвище Панікар років зо п’ять-сім тому за цілком буденних обставин, коли обідньої пори на кухні увімкнув радіо, а одна слухачка саме просила виконати пісню на її замовлення. Ні назви пісні, ні імені слухачки я не запам’ятав, запам’ятав тільки, що вона з Хоролу, і що прізвище її — Панікар. Воно вразило мене своїм індійським звучанням і відразу нагадало студентські роки у Ташкентському університеті, де я, студент індійського відділення, серед інших предметів вивчав і історію Індії, а одним із навчальних посібників були «Нариси з історії Індії», видані 1961 р. російською мовою. Автором нарисів був індійський історик К.М.Панікар, який у своєму доробку мав і інші книжки, зокрема, «Географічний фактор в історії Індії» (1959) та «Історія Керали» (1960). Знав я ще одного історика з таким прізвищем — Г.Т.К.Панікара, що написав працю «Малабар та його народ» (1961). Таке ж прізвище мав відомий в Індії поет XV ст. Рама Панікар, котрий писав мовою малаялам, державною в нинішньому штаті Керала. Є ще й сучасний індійський художник — К.С.Панікар.

Слід зазначити, що майже всі носії прізвища Панікар — вихідці з Південної Індії, де поширені не індоєвропейські, а дравідійські мови, які складають осібну мовну сім’ю. А якщо точніше — з найпівденнішого індійського штату Керала, того самого, де знаходиться і найпівденніша точка Індії — мис Каньякумарі (Коморин), а на ньому — славнозвісне святилище Деві, дружини бога Шіви. І сьогодні Деві шанується в Індії як цнотлива, непорочна дівчина — канья, що й відбилося у назві Каньякумарі.

Неймовірно, але цей факт має українську паралель. Найпівденнішою точкою України можна вважати теперішній Севастополь, колись Херсонес Таврійський, Корсунь літописних джерел, покровителькою і захисницею якого була Діва, функціонально і походженням імені тотожна індійській Деві; її ім’я означає «богиня» й спорідне<153>не з українськими діва, дівчина, дівка тощо. Про Діву пише ще Геродот (V ст. до н.е.), а поклоніння їй рясно відбилося в гідронімії і топонімії України як назви річок Дівка, Дівиця, Дівуха, Дівичка, Дівоча, Дівошин та інших, а також як назви пагорбів та узвиш, де зводилися її святилища — Дівоча гора в Трипіллі й Сахнівці, Дівич-гора в Каневі та Києві тощо. Особливо багато «дівиних» назв у Криму — Парфеніт, Парфеній, Німфей, Діа, Киз-Аул, Киз-Куле, Киз-Таш, Киз-Кермен. Саме в Крим, колишню Таврику, як мовить грецький міф, перенесла Артеміда юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, де та стала жрицею у таврійському храмі Діви-Артеміди. А за сто стадій від Херсонеса (близько 18 км) і теж на мисі, що звався Парфенон, містилося святилище Діви; назва Парфенон означає Дівин, від грецького парфенос/партенос — «діва», «дівчина», й семантично тотожна індійській назві Каньякумарі. Хоча Парфенон — лише грецька передача, точніше, грецький переклад первісної назви, яка мовою корінного населення — таврів — звучала вочевидь по-іншому.

Ще раніше мені доводилося чувати прізвище Панікарський, досить відоме в Києві 70-х років, та моєї уваги тоді воно особливо не привернуло. І тільки після почутого по радіо прізвища Панікар я згадав його й почав шукати й призбирувати інші факти, пов’язані з ним. Тут на мене чекало кілька приємних несподіванок. З’ясувалося, що прізвище Панікар побутує не лише в Хоролі, а й у Сумах, де живе й працює український учений, доктор ветеринарних наук Ігор Панікар. Що в Кагарлицькому районі на Київщині, біля Ржищева, є населений пункт Панікарча. А нещодавно, гортаючи «Реєстр Війська Запорозького 1649 року», перевиданого 1995 року в Києві, я виявив іще два цікаві факти — у Канівському полку служив козак Панікар Шемитенко (118; сотня Андрієва), а в Ніжинському — Степан Понікар (465; сотня Ніжинська). З чого випливала та суттєва деталь, що запорозькі козаки знали не тільки прізвище, але й ім’я Панікар, чого, до речі, на індійському ґрунті не спостерігається.

Як бачимо, для запорозьких козаків це не тільки рідкісне ім’я, а й рідкісне прізвище: на 16 полків «Реєстру» їх засвідчено лише два — одне ім’я і одне прізвище, прізвище — в Ніжинському, а ім’я — в Канівському полку. Цікаве оточення, в якому перебуває ім’я Панікар. Його супроводжує досить незвичне й малопрозоре для українця прізвище Шемитенко. Перед ними трохи попереду в реєстровому списку стоїть Грицько Шемитенко, а після нього — Дмитро Шемет. Попри деяку фонетичну відмінність (Шемитенко й Шеметенко), вони, певно, одного походження, а основою для них послужи<154>ли форми Шемит/Шемет. Причому форма Шеметенко видається правильнішою, бо апробується прізвищем Шемет. Можливо, Панікар Шемитенко й Грицько Шеметенко — брати, а Дмитро Шемет — їхній батько. Не виключено також, що це якісь інші родичі — в усякому разі, перебування всіх трьох носіїв прізвищ на Шемит- / Шемет- не тільки в одному полку, але і в одній сотні навряд чи випадкове.

Наявність на Київщині населеного пункту Панікарча й відсутність подібних назв в інших місцях дозволяє зробити обережне припущення: саме тут своєрідний осередок, від якого розходяться до Канівщини, Чернігівщини, Полтавщини й Сумщини давніші й сучасні прізвища Панікар. Хоча цікаво простежити, звідки саме походять давні й сучасні носії цього прізвища — не виключено, що дехто якраз і походить звідси. Принаймні прізвище Панікарський цілком може означати вихідця з Панікарчі. Тоді як ім’я та прізвище Панікар навряд чи може походити від назви Панікарча. Скоріш за все, саме від імені або прізвища Панікар утворена назва Панікарча.

Побутування прізвища Панікар в українців та індійців дозволяє припустити виняткову давність його, що може сходити до часів, коли в Україні жили індоарійські племена, тобто до ІІ-І тис. до н.е. Що дає повне право для дослідження його залучати індійський матеріал, мовний та історичний, оскільки переконливо витлумачити його з української та слов’янських мов поки що не вдається. Істотне, на нашу думку, й те, що біля Панікарчі виявлено залишки поселення трипільської культури, а в ній дослідники знаходять чимало спільного з культурою стародавніх індійців, особливо з хараппською культурою, інакше — цивілізацією долини Інду. В усякому разі, коли в квітні 1997 року співробітники Археологічної служби Індії, тієї самої, першим директором якої був Джон Маршалл — відкривач Індської цивілізації, переглянули деякі опубліковані в періодиці матеріали з трипільської культури, то відразу й без будь-який коментарів з українського боку заявили, що це пам’ятки хараппського типу. Що й собі якоюсь мірою підтверджує необхідність залучення індійського матеріалу для з’ясування походження і значення прізвища Панікар, причому матеріалу найдавнішого, ще часів «Ріґведи».

Що ж може означати прізвище Панікар у індійців? У них це двокомпонентне прізвище, складається з пані+кар, де — кар суфікс діяча, семантично тотожний українським суфіксам —ій, — ач/-яч, — тель, — роб тощо. Утворений цей санскритський суфікс від дієслівної основи кар-/крі- «робити», «чинити», «творити» (СРС, 150). Прізвища з цим суфіксом неабияк поширені в індійців. Скажімо, прізвище Дінкар дослівно означає «Робитель дня», «Днетворець», а переносно — Сонце. <155> Так само прізвище Нішакар дослівно означає «Робитель ночі», «Ночетворець», а переносно — Місяць.

Прізвища з цим суфіксом поширені в усій Індії, та особливо — в північно-західному її регіоні: Амбедкар, Вареркар, Дандекар, Прабгакар, Тендулькар тощо. А Північно-Західна Індія виявляє давні топонімічні й гідронімні паралелі з Північним Причорномор’ям, отже, і з Україною. Та й топонімія і гідронімія довкола Панікарчі має часто-густо виразне індоарійське забарвлення: Шандра — річка й село в Миронівському районі Київської області (інд. Чандра — «місяць»), Тараща (інд. Тара, Тарака — «Зірка»), Родень (інд. Рудрапур — «місто Рудри», а ведійський Рудра тотожний слов’янському Родові), Вишгород (інд. Вішапур — «місто Роду/племені», «Родове/Племінне місто»), Вишнопіль (інд. Вішнупур — «місто Вішну»), Трипілля (інд. Тріпура — «Тримісто», міфічне місто асурів у «Ріґведі» й штат у сучасній Індії), Халеп’я (інд. Хараппа, Халіюппа — село, що, як і Трипілля, дало свою назву не менш знаменитій, аніж трипільська, хараппській культурі) тощо. В усіх цих назвах — відлуння ще ведійських часів. Тож цілком природно буде вдатися до «Ріґведи»: чи немає в ній якихось реалій або фактів, які б могли пролити світло на компонент пані в індійському та українському прізвищі Панікар.

У цій пам’ятці привертає увагу міф, пов’язуваний з Індрою. Одним із великих подвигів Індри було повернення божественних корів, що їх викрало в богів демонічне плем’я пані, інакше — панії. Індра послав на пошуки їх пса Сараму, котрий виявив корів у далеких краях за річкою Раса, на берегах якої і жили панії. Коли ті відмовилися добром повернути Індрин скарб, сам Індра на колісниці, запряженій гнідими кіньми, вирушив у похід зі своїм військом. Громовою стрілою-ваджрою він розколов скелю і визволив корів із полону. Відразу розсіялася недобра пітьма, бо знову на небі зійшла Ушас — Вранішня зоря і сонце знову явилося людям. Пригнічений демон Вала, що охороняв корів, здійняв у гірських надрах страхітливе ревисько, але був насмерть уражений доблесним Індрою, котрий, захопивши незліченні скарби паніїв, з перемогою і славою повернувся до своєї небесної обителі (МДИ, 21–22).

Цей міф — не що інше, як дублювання іншого міфу, про здолання Індрою злого демона Врітри. Тваштар (згадується у «Влесовій книзі»), творець усіх істот і форм, створює з вогню і божественного напою соми страхітливе чудовисько — велетенського змія Врітру. Безногий і безрукий, він розлігся на горах, згорнувшись у 99 кілець, перегородив течії сімох потоків і поглинув їхні води. Що не день він більшав в усі боки на довжину польоту стріли й невдовзі загрожував поглинути увесь світ з богами, <156> людьми й живими істотами.

Боги мусили звернутися за допомогою до Індри. Та вирішальної миті, коли Врітра люто засичав і дихнув спопеляючим полум’ям із моторошної пащі, військо Індри кинулося врозтіч, лише хоробрі Марути (у «Велесовій книзі» — мариці), сини Рудри, зосталися при ньому, та ще й відданий Вішну. Індра завдав Врітрі смертельного удару ваджрою. Води заполонені в череві змія, нестримно ринули до моря, все довкола забуяло. З черепа Врітри Індра змайстрував собі чашу, а тіло його розітнув навпіл: одна частина його, створена з соми піднеслася на небеса й стала Місяцем, через що Місяць має і другу назву — Сома. А друга, демонська, нечиста, стала невід’ємною часткою всіх живих істот — їхнім животом, шлунком. Тому й кажуть відтоді про кожного, хто полюбляє добряче попоїсти, що він підносить пожертву Врітрі, своєму шлункові. А з крові демона народилися півні, через що й донині не споживають півнячого м’яса брахмани й святі відлюдники (МДИ, 36–39).

Міф цей має виразне космогонічне, світотворче значення. Індра долає Врітру й цим розділяє доти єдиний світ на дві сфери — небо й землю, богів та асурів, наймогутнішими представниками яких і є Індра та Врітра. Саме на їхньому двобої базуються ритуали, пов’язані з Новим роком, бо перемога Індри означає і перемогу світла над темрявою, добра над злом. Битва між богами-девами та їхніми старшими братами-асурами відновлюється на початку кожного Нового року. Ця битва вважається запорукою суспільної і світової гармонії. Деви й асури — дві половинки Всесвіту, своєрідна єдність протилежностей. Усесвіт повний, довершений, коли ці дві половинки вкупі. Асури пов’язуються з первісними водами і хаосом, з яких через космогонічний акт, яким є подолання Врітри, твориться впорядкований, налагоджений світ.

Асури протиставляються девам, молодшим братам, як темне — світлому, ніч — дневі, Місяць — Сонцеві, жінка — чоловікові, ліве — правому, криве — прямому, вода — вогневі тощо. Саме ця ідея закладена у нашому синьо-жовтому прапорі. Асури розміщуються по ліву руку від Праджапаті — творця всього сущого, а деви — по праву. Місяць має асурську приналежність і пов’язується з поняттям «лівий», водою, росою, тоді як Сонце — девівську, божественну і пов’язується з поняттям «правий». Ця така звичайна для «Ріґведи» особливість збереглася в українському фольклорі, зокрема, в колядках: «То праве личко — світле сонечко, а ліве личко — ясний місяцю». Як зберігся в українському фольклорі й сам основний міф «Ріґведи» — битва Індри з Врітрою — у веснянках і колядках та деяких народних танцях весняного циклу. Де Індра виступає як Громовик-воїн, Громо<157>вик-пастух чи Громовик-хлібороб, що вирушає визволяти з полону красну дівчину (Сонце, Весну), а Врітра, який тримає в полоні її — як злий цар Ворот або Воротар. Про це переконливо писав Іван Нечуй-Левицький ще в минулому столітті, в праці «Світогляд українського народу» (1876). Характерно, що матір’ю Врітри є асурка Дану, тотожна нашій фольклорній Дані; обидві ці богині пов’язані із водною стихією, а їхні імена і досі зберігають річки північного Причорномор’я — Дон, Донець, Дунай, Дністер і Дніпро. У «Ріґведі», зазначає індолог Наталя Гусєва, слово дану позначає ріку взагалі, проте в пізніших санскритських джерелах, які розвинулися вже на території Індії, воно в такому значенні більше не зустрічається. З чого дослідниця робить цілком слушний висновок, що вже у ведійський племен це слово мало реліктовий характер. А з цього інший логічний висновок: слово дану найбільше поширення мало на прабатьківщині індоаріїв, тобто і на території України. Що красномовно засвідчують річкові назви Північного Причорномор’я, які зберегли в собі слово дану — «ріка», «потік».

Основний міф «Ріґведи» безліч разів і в різних варіаціях повторюється і в самій «Ріґведі», і в пізніших пам’ятках, насамперед епічних поемах «Махабгараті» й «Рамаяні». Так що існувала певна «прамодель»: бог розбиває чи долає перепону, яка заважає нормальному функціонуванню елеменітв усесвіту, й здобуває необхідні блага. Ця прамодель реалізувалася чи то через битву Індри з Врітрою, чи то Рами з Раваном («Рамаяна»), чи то пандавів з кауравами («Махабгарата»), чи того ж таки Індри з демонічним племенем паніїв, де Врітру замінює демон Вала, котрий у скелі або печері тримає викрадений божественних корів — уособлення багатства і достатку. Імена Вала та Врітра, як вважають дослідники, утворені від однієї дієслівної основи — вар/врі — «перегороджувати», «закривати» (СРС, 565, 616). Ця ідея збереглася в українському слові ворота, і недарма, очевидно, український фольклор називає Врітру Ворот або Воротар, досл. Перегороджувач, Загороджувач.

Панії у «Ріґведі» згадуються зо два десятки разів і зображаються як дуже багаті, але вкрай скупі на пожертву богам і брахманам істоти. Слід сказати, що подібна характеристика порівняно донедавна стосувалася ще одного етнічного масиву — так званих болоховців. На стикові історичних Галицької, Волинської та Київської земель колись існувало Болоховське князівство, до якого входила й Дулібська земля. Болоховська земля містить чимало «індійських» паралелей — особливо це стосується болоховських міст, що мають своїх двійників у Індії. Тож про болоховців подейкували, нібито вони вкрай скупі, хоч і дуже багаті, і ця їхня риса озхначалася словом дуліб. Так що маємо, по суті, однакові <158> характеристики ріґведійських паніїв та літописних дулібів-болоховців, хоча хронологічно обидва етноніми відділяє принаймні два тисячоліття.

Якщо вірити описам, то панії позбавлені віри й культу, тому ворожі аріям і їх не особливо шанують творці ведійських гімнів. Можливе пояснення тут може бути таке, що панії на якомусь етапі відірвалися від брахманської традиції і продовжували сповідувати первісну, асурську релігію, характерну для матріархату, сліди якого й досі виразні в українських звичаях та обрядах, особливо весільних. Тому для жерців-брахманів, які творили гімни «Ріґведи», вони стали «варварами», до яких брахманська традиція, між іншим, відносить і греків, і скіфів, і парфян, і навіть сіндів та сувірів, оскільки вони, первісно арійці-кшатрії, одійшли від їхніх приписів і вірувань. А скіфи, сінди-сувіри незаперечно засвідчені в давні часи на території України.

У зображенні паніїв міфологічні риси перемішуються з рисами якогось конкретного народу. Н.Гусєва вважає, що панії — цілком реальний народ, який із часом був міфологізований. А корови у міфі про паніїв — уособлення дощових хмар, вони ототожнюються з водами, і хто володіє цими хмарами-коровами-водами, у того багатство і добробут. Вони — найбільший скарб, і недарма задля нього Індра вирушає в далекі краї до річки Раса. А в зв’язку з водами слід зазначити, що санскрит знає слово пані — «вода», «ріка» (СРС, 389). Воно, судячи з усього, збереглося у назвах на означення Південного Бугу, а також Кубані, бо обидві ці ріки в давні часи називалися Гіпаніс. Де Гі- виявляє спорідненість із санскристьким го, гу — «бик», «самець» (пор. ще етруське та албанське ке — «бики»), а пані — «вода». Тобто Гіпаніс цілком може означати «Бик-вода», «Бик-ріка», зважаючи на рясну «бичачу» топонімію, гідронімію та етнонімію в цьому ареалі. Обидва компоненти добре збереглися у назві Кубань.

Що ж до Південного Бугу, то з ним пов’язаний ще один цікавий факт. На річці Синюха, притоці Південного Бугу, стояла загальноскіфська святиня Ексампай, яку згадує Геродот. Мовний аналіз дозволив з’ясувати, що й ця назва надається витлумаченню з санскриту, і що вона має таке саме значення, як і назва Гіпаніс, тобто Бик-вода» (санскр. укшан «бик» + пай «вода»; пор. санскр. пайо-да «давач води», пайо-раші «море» (досл. «вмістилище води»), пайо-ваха «хмара» (досл. «везуча, несуча воду») (СРС, 367).

Але є можливість витлумачити етнонім панії, виходячи з того, що в «Ріґведі» він пов’язується зі скарбами, багатством, а самі панії скупі на пожертву богам і брахманам. У цьому разі етнонім може сходити до санскритської дієслівної основи пан- «обмінювати», «продавати», «купувати», «торгувати» (СРС, 363). Іменник пані цієї основи озна<159>чає «скнара», «скупий жертвувач», «демон, що приховує багатства». Такі значення, очевидно, якраз і сходять до «Ріґведи» та її уявлень про паніїв і про їхнє суперництво з Індрою. Від основи пан- утворено термін панітар — «купець», «торговець». Ця суспільна верства належала до третього стану давньоіндійського суспільства, так званих вайш’їв, а до них іще входили землероби та ремісники. Термін вайш’я сходить до санскритського віша (хінді — віш) — «плем’я», «люди», «всі», яке на слов’янському ґрунті збереглося як весь — «село». У «Ріґведі» слово віша зустрічається саме в значення «народ», «плем’я», «поселення», а утворене від нього вайш’я стало в цій пам’ятці, як і в усій санскритській літературі, назвою третього стану, який у широкому розумінні тлумачиться як «усі», «народ узагалі», «весь народ», а також «селяни» (пор. чеське весняк — «селянин»); покровителем цього стану вважався якраз Вішну. Цей компонент наявний у назві Вишгород, яка означає не «Високе / Вишнє місто» в географічному плані, а «Родове/Племінне місто», тобто воно «високе» в соціальному плані. Чим підтверджується й те, що перші міста (у справжньому розумінні) постали саме з племінних центрів. Вишгород має в Україні свого семантичного двійника — Родень біля сучасного Канева, літописне місто в гирлі Росі, назва якої так перегукується з ріґведійською Расою у міфі про паніїв та Індру. Втім, Родень може означати і «Місто рода», на честь слов’янського божества, тотожного ведійському Рудрі, проте і термін «рід» і назва божества «Род» сходять до одного кореня.

Санскритське віша входить у важливі соціальні терміни, наприклад, вішапаті (хінді — вішпаті) — «старійшина», «ватажок роду/племені», досл. «захисник/батько всіх», «захисник/батько племені/села», бо — паті означає «захисник», «охоронець». На слов’янському ґрунті санскр. паті відповідає рос. батя та укр. батько. Термін вішапаті тотожний походженням і значенням литовському вієспатіс — «пан», «хазяїн». Певно, під іранським впливом на слов’янському ґрунті санскритське вішапаті дещо видозмінилося через чергування початкових в/г (пор. Віштасп — Гуштасп, Вараз — Гураз, Врікан — Гурган тощо) й прибрало форми гушпаті. А це не що інше як наш Господь, що дослівно означає Захисник усіх, Батько всіх. Українське господиня (санскр. вішапатні), російські господин, госпожа також належать до цього ряду й споріднені з санскритським вішапаті та іранським гушпаті. Втім, чергування в/г властиве й слов’янським мовам, зокрема, російській і українській: рос. воробей — укр. горобець, рос. діал. вострый — укр. гострий; сюди ж і російське кінцеве — го, що вимовляється як — во.

Отже, в такому разі термін панітар виявляється тотожним термі<160>ну панікар, оскільки періш компоненти в них тотожні етимологічно (мають спільне походження й однакове значення), а другі — тотожні семантично, значеннєво: і — тар і —кар суфікси діяча. Панітар і панікар — синоніми і мають значення «купець», «торговець». І саме таке, виходить, значення українських імені та прізвища Панікар та його індійського двійника. Украй важливо, що в українців побутує і прізвище Панітар: воно сьогодні засвідчене в околицях міста Кросна на землях колишньої польської Лемківщини (щиро вдячний Василеві Кобилюху зі Львова, що люб’язно звернув мою увагу на цей значущий факт). Таким чином, ім’я і прізвище Панікар постало первісно з терміну панікар — «купець», «торговець»; цей термін пов’язаний із важливим різновидом людської діяльності — купівлею-продажем, товарообміном, торгівлею. Прізвища, пов’язані з різними аспектами торгової і лихварської діяльності й сьогодні неабияк поширені в Індії. А ті, хто займався такою діяльністю, виступав у давні часи як діяльна і впливова суспільна сила. Їхній фах вимагав знання письма й лічби, кмітливості й заповзятливості, а коло діяльності було надзвичайно різноманітне — купівля і продаж, накопичення грошей і майна, лихварство, оптова торгівля, фінансування військових походів, меценатство тощо. Як на стародавніх індійців, однією з цілей життя мусила бути артха — накопичення багатства і матеріальних цінностей (інші дві цілі — дгарма і кама, тобто праведність і кохання). Особливо це стосувалося представників третього стану — вайш’їв. Проте це прагнення не мусило доходити до крайніх меж — жадібності, зажерливості, скнарості. Існували різні категорії купців, щось на зразок пізніших гільдій, але найбільш шанованими вважалися ті, хто займався караванною або морською торгівлею. Ця особливість навіть відбивалася в їхніх іменах. Героїчний бік, скажімо, морської торгівлі, як найбільш небезпечної, підкреслювали такі купецькі імена, як Самудрашура — «Морський герой», Самудрадатта — «Подарований морем», Самудрасена — «Морськосилий» тощо. Соціальний статус купців у давнину був настільки високий, що незрідка й царі брали купецьких дочок собі в дружини.

Тлумачення українського імені й прізвища Панікар як «Купець», «Торговець» тим імовірніше, що українські прізвища відбіли й інші терміни на означення чотирьох станів давньоіндійського суспільства. З чого й висновок, що предки сучасних українців теж знали поділ суспільства на жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, вайш’їв-землеробів, ремісників, торговців та шудрів, залежних від перших трьох станів, але серед яких індійська історія знає і великих мудреців, і полковників, і царів.

У Білоцерківському полку, як свідчить «Реєстр», служив козак із показовим в цьому плані прізвищем <161> — Харко Рохманенко (РВЗ, 170); у ньому відбита найвища верства давньоіндійського суспільства — жерці-брахмани, пам’ять про яких іще з язичницьких часів зберігається в українському фольклорі, фразеологізмах, назвах, святах і особливо прізвищах — Рахманин, Рахманюк, Рахманець, Рахманний, Рахманенко, Рахманченко тощо.

Другий стан давньоіндійського суспільства, з яких мусили походити воєначальники й царі, також рясно відбитий в українських прізвищах. Саме з санскритським кшатр — «сила», «влада» споріднене наше цар, наявне в численних давніх та сучасних українських прізвищах — Цар, Царко, Царук, Царик, Царевич, Царенко, Царевський, Царченко, Цариченко та інших. Воно — і в іменах родоначальників скіфських племен, про яких мовить Геродот — Арпо-ксай, Ліпо-ксай і Кола-ксай. Козаки з прізвищами на Цар- засвідчені в багатьох козацьких полках, особливо в переяславському, Канівському та Київському. Що засвідчує незаперечну приналежність носіїв таких прізвищ та їхніх предків до воїнського стану. А українці в усі часи славилися як вправні й доблесні воїни. Про приналежність до воїнського стану свідчить і козацьке прізвище Мазепа (див. окрему статтю).

Так само в українських прізвищах відбито й четверту верству давньоіндійського суспільства — шудрів. Козак Василь Шудренко був у Кальницькому полку (РВЗ, 271; сотня Борщагівська), у Кропивнянському — Іван Шудриченко /368; сотня Журавська/, у Полтавському — Децько Шудриченко /427; сотня Веприцька/. Отже, існували й прізвища Шудра, Шудрик, від яких ці прізвища утворені. Це підтверджують прізвища Шудра, Шудря, Шудрак, Шудрик і, звичайно, Шудренко й Шудриченко, які побутують у сучасних українців.

Близькі до шудрів за соціальним статусом чамари — «чинбарі», «шкірники», велика етно-кастова спільнота в давній, середньовічній і теперішній Індії. Чамари-чинбарі історично жили по селах, іноді займалися землеробством або працювали на сезонних роботах, шили й лагодили взуття та різні шкіряні вироби. Сьогодні великі групи чамарів живуть також у містах. В індійському місті Бгопал, відомому аварією на хімічному заводі, один із районів, де живуть чамари, має назву Чамарпур, тобто «Місто чамарів», «Чамаропіль». У Полтавському полку, де служив козак Децько Шудриченко, служив і Дахно Чамаренко (407).

Показово, що термін чамар — «чинбар», «шкірник» у мові хінді має різовиди чамвар та чанвар, а також — через звичне чергування в/б — чамбар, чанбар. Що напрочуд близьке до українського чинбар «шкірник», «швець». Більше того, й українська мова знає дві форми цього слова — чинбар та чимбар, як і два дієслова — чинбарити й чимбарити. Тобто є вагомі підстави вважати, що індійське чамбар/чанбар і українське чимбар/чинбар споріднені, сходять до спільного <162> джерела й мають однакове значення. Цікаво, що у водозборі Дніпра засвідчено назву Чинбарка на означення болота (СГУ, 608).

Хінді чам — «шкіра», «шкура» сходить до санскр. чарма, чарман (СРС, 208) із тим самим значенням. Що, як гадають, відбилося в назві індійської ріки Чарманваті (сучасний Чамбал) у Північно-Західній Індії. Якщо перекласти цю назву українською, то вона звучатиме як «Шкуровиця». Легенда розповідає: річка отримала таку назву через те, що її води почервоніли від «соку шкіри» (санскр. чарман), тобто крові, коли цар Рантідева приносив у пожертву корів. Тому ця ріка постійно асоціюється в індійській літературі з цим царем.

Слід зазначити, що і в Україні є гідроніми й топоніми, похідні від шкура. Шкурати — притока Десни (м. Мена Чернігівської області), Шкурине — на лівому березі Дніпра, гідрографічна система в Запорізькій області, а також хутір Шкурине, могила Шкурина неподалік, а ще — болото Шкурине (СГУ, 625). Сюди ж, певно, відноситься і Шкорушник — потік у районі Чорного Черемошу. Характерно, що тут же фіксуються й потоки Чемірний, Чемеруватий, Чемеристий — теж притоки Чорного Черемошу. Що несамохіть навіює думку: а чи немає тут якогось зв’язку з санскритським чарма, чарман, хідні чарам, чамра, чам — «шкіра», «шкура»?

Таким чином, назва Панікарча може тлумачитися як «Село купців/торговців», «Купецьке село», або, якщо трохи абстрагуватися, «Торговиця», «Торжище», «Торжок». Ще одне можливе значення — «Село Панікара», «Панікарове село», «Село Панікарів», назване так за кимось, хто мав ім’я, прізвище чи й прізвисько Панікар. Є підстави вважати, що прізвище Панікар і назва Панікарча сходять до надзвичайно давніх, іще ріґведійських часів, що вони — сучасні тому трипільському поселенню, залишки якого виявлено біля Панікарчі. <163>