Італійські черевики

1

Уночі проти 3 жовтня вдарили морози.

За своїми старими бортовими журналами я з’ясував, що ще ніколи, поки я був на острові, морози не приходили так рано. Я все ще чекав вістки від Луїз, та вона і досі не надіслала жодної листівки.

Ввечері озвався телефон. Якась жінка запитала, чи я Фредрік Велін. Мені здалось, наче я впізнав і її говірку, і голос. Вона назвалась Анною Ледін, та це мені нічого не прояснило.

— Я полісменка, — сказала вона. — Ми з вами колись бачились.

Тоді я згадав. Мертва жінка на підлозі у кухні. Анна Ледін була молода полісменка з довгим волоссям, зібраним у вузол під поліцейською шапкою.

— Я дзвоню з приводу собаки, — сказала вона. — Кокер-спанієль Сари Ларсон, якого ми забрали. Ніхто за ним не зголосився. Ми були б змушені усипити його. Та я подбала про нього. Це гарний пес. Та тепер я зустріла чоловіка, і в нього алергія на собак. Але я все одно не хочу, щоби пса усипили. І от я згадала про вас. Я записала ваше ім’я та адресу. Тож я б хотіла запитати, чи ви не проти взяти собаку. Ви, вочевидь, любите тварин, адже зупинились, побачивши його на дорозі.

Я відповів, ані мить не вагаючись.

— Мій пес нещодавно помер, тож я можу забрати його. Яким чином це зробити?

— Я можу привезти його. Я з’ясувала, що Сара Ларсон називала собаку Рубіна. Досить незвична кличка, та я її не міняла. Псові п’ять років.

— Коли б ви могли приїхати?

— Наприкінці наступного тижня.

Я не наважився забрати собаку у своєму надто малому човні. Тож я домовився з Янсоном. Він засипав мене питаннями про нього, та я ухильно відповів, що пес дістався мені в спадок. Більше він не питав.

О третій годині по обіді 12 жовтня Анна Ледін приїхала з псом. Зодягнена в цивільне, вона мала зовсім інший вигляд, ніж колись.

— Я живу на острові, — сказав я. — Собака стане єдиним його володарем.

Вона передала мені поводок. Рубіна сіла біля мене.

— Я відразу вирушаю назад, — сказала вона. — Інакше я розплачусь. Чи можна подзвонити, щоб запитати, що з ним?

— Звичайно ж, можна.

Вона сіла в машину і поїхала геть. Рубіна не потягнула поводок і не стала бігти за авто. Окрім того, вона, не вагаючись, скочила у човен до Янсона.

Ми пливли назад крізь темноводу затоку. З Фінської затоки насунули холодні вітри.

Коли ми добрались до острова і Янсон відплив, я відпустив Рубіну. Вона зникла серед скель і повернулась через півгодини. Самотність стала не такою гнітючою.

Прийшла осінь.

Я й далі не розумів, що зі мною діється. І чому Луїз не давала про себе знати.

2

Мені не подобалась кличка Рубіни. Здавалось, наче їй теж не подобалось її ім’я, бо вона рідко на нього відкликалась.

Псів не називають Рубіна. Чому Сара Ларсон назвала свого пса саме так? Якось, коли Анна Ледін зателефонувала, я запитав її про це, і вона пояснила, звідки в собаки така кличка. Мене здивувала відповідь:

— Ходили плітки, що в молодості Сара Ларсон працювала прибиральницею на вантажному судні, яке часто причалювало в Антверпені. Вона звільнилась і найнялась прибирати на діамантовій фабриці. Можливо, вона назвала собаку Рубіною на згадку про самоцвіти.

— Краще було б назвати її Діамант.

Враз зі слухавки долинув шум. Я почув віддалені крики, рев і мовби удари об бляху.

— Мушу прощатись.

— Де ви?

— Ми пробуємо зловити чоловіка, що бешкетує на звалищі металобрухту.

Розмову перервало. Я спробував собі це уявити: маленька тендітна Анна Ледін зі зброєю та хвостом волосся, що метляється за поліцейською шапкою. Не заздрю тому, хто попадеться їй під руку.

Я назвав собаку Карра. Очевидно, це було якось пов’язано з моєю дочкою, яка давно не давалась чути, а саме з її любов’ю до Караваджіо. Але навіщо давати собаці якусь певну кличку? Не розумію. Знадобилось декілька тижнів інтенсивного дресирування, щоб змусити Карру мимоволі відгукуватись на мій поклик, забувши про Рубіну.

Жовтень приніс мінливу погоду, якийсь тиждень було дуже тепло, немов нагадала про себе літня спека, а в інші дні віяли пронизливі північно-східні вітри. Інколи, виглядаючи на море, я бачив неспокійні зграї птахів, які збирались у вирій. Перелітні птахи, відлітаючи, навіюють особливу меланхолію. Як і особливу радість, коли повертаються. Осінь здає свої позиції зимі.

Щоранку, прокидаючись, я шукав у тілі ознаки старечих хвороб. Інколи мене турбувало те, що струмінь сечі ставав дедалі слабший. У смерті від хвороб сечовивідних шляхів було щось особливо принизливе. Важко було уявити, щоб грецькі філософи чи римські імператори вмирали від раку простати. Навіть якщо й справді так було.

Я думав про своє життя і вряди-годи робив беззмістовні нотатки в бортовому журналі. Я перестав записувати напрям вітру чи температуру повітря, а натомість почав їх вигадувати. 27 жовтня цього ж року я записав, що на мій острів налетів тайфун і вечірня температура становила плюс 37 градусів.

Я сидів у місцях для роздумів. Мій острів був так прекрасно влаштований, що на ньому завжди були затишні місця. Навіть дуже сильний вітер не міг стати на заваді. Я розшукав таке місце і, вмостившись, задумався над тим, чому ж я вибрав собі таке життя. Основні причини знайти було не важко. Я вирвався зі злиднів своєї юності, щоденне нагадування про нужденне життя мого батька було стимулом для цього. Проте я зрозумів, що мусив бути вдячний випадкові народитись у час, коли такий прорив став можливий. Час, коли син упослідженого офіціанта зміг закінчити гімназію і вивчитись на лікаря. Але чому я став тим, хто повсякчасно шукає сховок замість товариства? Чому я не хотів мати дітей? Чому я жив, немов лис, у якого декілька виходів із нори?

Клята ампутація, відповідальність за яку я ніяк не хотів брати на себе, — це лише одна з причин. Я не єдиний у світі ортопедичний хірург, із ким стався такий злощасний випадок.

Тієї осені були моменти, коли мене охоплювала паніка. Тоді я проводив безконечно довгі беззмістовні вечори перед телевізором і безсонні ночі, сумуючи та проклинаючи прожите.

Врешті прийшов лист від Луїз — наче рятівний круг для людини, що тоне. Вона писала, що багато часу пішло на те, щоб звільнити квартиру Гаррієт. У листі вона прислала декілька фотографій, які знайшла серед документів Гаррієт і про існування яких не знала. Я вражено розглядав знімки Гаррієт та себе, зроблені майже сорок років тому. Я впізнавав її, але сам собі здався чужим, виглядав мало не приголомшеним. На одній із фотографій, зроблених десь у Стокгольмі 1966 року, в мене була борода. Це був один-єдиний раз у моєму житті, коли я запустив бороду, про що геть забув. Не знаю, хто зробив ту фотографію. Мене приворожив задній фон — чоловік, що пив горілку з пляшки. Я пригадав його. Але куди ми йшли з Гаррієт? Де ми були до того? Хто сфотографував нас?

Я з цікавістю переглянув знімки. Свої спогади я замкнув у кімнаті, яку опечатав, а потім викинув від неї ключі.

Луїз писала про те, як багато вона довідалась про своє дитинство, порядкуючи в помешканні Гаррієт упродовж тих днів чи тижнів.

«Та передовсім я усвідомила, що насправді нічого не знала про свою маму, — писала вона. — Я знайшла листи й розкидані, написані без особливої методичності щоденники, в яких вона описувала думки та переживання, хоча ніколи мені не розповідала про них. Наприклад, вона мріяла стати пілотом. Мені ж вона казала, що панічно боялась кожного польоту. Вона хотіла мати садок із рожами на острові Ґотлянд. Вона пробувала написати книжку, яку ніколи так і не закінчила. Та найбільше мене зачепило те, як багато вона мені брехала. У пам’яті зринають спогади з дитинства, і раз у раз я ловлю її на брехні. Якось захворіла її подруга, і вона мусила її провідати. Я пам’ятаю, що розплакалась і просила її залишитись, проте її подрузі було дуже зле. Вона мусила поїхати. А тепер виявилось, що вона поїхала у Францію з чоловіком, за якого сподівалась вийти заміж і який різко зник з її життя. Не хочу втомлювати тебе деталями всього того, що я тут знайшла. Проте одне я знаю точно: перед смертю слід ретельно прибрати речі зі свого колишнього життя. Мене дивує, що Гаррієт, яка так довго знала, що смертельно хвора, сама не знищила їх. Вона ж мусила розуміти, що саме я знайду. Єдине пояснення — це, вочевидь, те, що вона сама хотіла, щоб я зрозуміла, наскільки помилялась щодо неї. Невже їй було важливо, щоб я дізналась правду, незважаючи на усвідомлення, як часто вона казала неправду? Я й далі не можу визначитись, що повинна відчувати до неї — повагу чи гнів. Квартира вже порожня, я вкину ключі в щілину для листів і вирушу в дорогу. Я поїду до печер і візьму з собою Караваджіо».

Останнє речення мене спантеличило. Як їй вдасться взяти з собою Караваджіо у французькі печери, які вона збирається захищати? Чи між рядками був якийсь незрозумілий мені прихований зміст?

Вона не залишила адреси, на яку можна було б відповісти. Та все ж того ж вечора я взявся писати відповідь. Я прокоментував фотографії, розповів про свою зрадливу пам’ять і описав наші з Каррою мандрівки по скелях. Я намагався пояснити їй, як я навмання пробирався крізь життя, наче крізь густі непролазні хащі.

Передовсім я написав, що скучив за нею. Я повторив це декілька разів.

Заклеївши конверт, я приліпив марку, написав її ім’я і відклав листа до того дня, коли вона пришле мені свою адресу.

Я саме ліг у ліжко того ж вечора, коли мені задзвонив телефон. Я злякався — серце вискакувало з грудей. Такі пізні дзвінки не передвіщають нічого доброго. Я зійшов у кухню і підняв слухавку. Карра дивилась на мене, лежачи на підлозі.

— Це Аґнес. Сподіваюсь, я тебе не розбудила.

— Нічого страшного. Я й так забагато сплю.

— Я скоро приїду.

— Ти в порту?

— Ще ні. Я б хотіла приїхати завтра, якщо можна.

— Звісно ж, можна.

— Ти б міг мене забрати?

Я прислухався до вітру й хвиль, що розбивались об скелі північного мису.

— Надто сильний вітер як для мого маленького човна. Я з кимось домовлюсь. Коли ти прибудеш?

— Близько полудня.

— Я знайду когось, хто б тебе привіз.

Вона закінчила розмову так само раптово, як і почала. Я звернув увагу, що вона була неспокійна. Напевно, вона поспішала.

О п’ятій ранку я почав прибирати. Я поміняв мішок у прадавньому пилососі й зауважив, що мій дім знову вкрився пилюкою. Сяке-таке прибирання забрало в мене три години. Скупавшись, витершись та ввімкнувши тепло, я сів за кухонний стіл, щоби зателефонувати Янсонові. Але натомість я набрав номер берегової служби. Ганс Люндман саме був у якомусь із човнів у порту, але через п’ятнадцять хвилин він передзвонив. Я запитав, чи він не міг би зустріти в порту одну жінку і привезти її до мене.

— Я знаю, що ти не маєш права брати пасажирів, — сказав я, — знаю, що це заборонено.

— Але завжди можна спланувати маршрут патрулювання коло твого острова, — відповів він. — Як звати пасажира?

— Це жінка. Ти не помилишся — вона однорука.

Ми з Гансом були подібні. На відміну від Янсона ми приховували свою цікавість і рідко задавали зайві запитання. Проте я сумніваюсь, що Ганс нишпорив у паперах та речах своїх співробітників.

Ми з Каррою обійшли острів. Було перше листопада, море дедалі більше сіріло, з дерев опадало останнє листя. Я дуже чекав приїзду Аґнес. Мені на подив, я зауважив, що це мене збуджує. У моїй уяві вона стояла на кухні гола, з обрубком замість руки. Сівши на лавці на пірсі, я фантазував про нереальну любовну пригоду. Я не знав, чого хотіла Аґнес. Але навряд, чи вона їхала сюди, щоб освідчитись мені.

Я приніс із повітки в кухню меч і сумку Сіми. Аґнес не казала, чи залишиться на ніч, та я розстелив ліжко в кімнаті з мурашником. Раніше я вирішив вивезти мурашник тачкою на старе пасовисько, що тепер заросло чагарником. Але, як завжди, до того не дійшло.

Близько одинадцятої я поголився і вибрав одяг, але, одягнувшись, вирішив поміняти його. Перед приїздом Аґнес я нервувався, як підліток. Врешті я повернувся до свого звичного одягу — темних штанів, обрізаних чобіт і грубого светра з повисукуваними нитками. Ще вранці я витяг із морозилки курку.

Я ходив по хаті, натираючи до блиску вже витерті від пилу місця. О дванадцятій я надягнув куртку й зійшов чекати до пірса. В той день пошти не було, тож Янсон не став би заважати своїм приїздом. Карра сиділа на краю пірса і наче здогадувалась, що щось має статись.

Ганс Люндман приплив на великому крейсері берегової служби. Вже здалеку чути було могутній мотор. Коли човен заплив у вхід до бухти, я підвівся з лавки. Ганс причалив лише краєм судна, бо коло пірса було мілко. Аґнес вийшла з кабіни з рюкзаком через плече. Ганс був одягнений в уніформу. Руками він обіперся на поруччя.

— Дякую за допомогу, — сказав я.

— Мені й так було по дорозі. Мушу взяти курс на Ґотлянд, щоб розшукати невідому яхту.

Ми стоячи спостерігали за тим, як відпливає велике судно. Волосся Аґнес розвівалось на вітрі. Я відчув майже нездоланне бажання поцілувати її.

— Тут гарно, — сказала вона. — Я намагалась уявити твій острів. Зараз бачу, що помилялась.

— Що ти уявляла?

— Зелень, а не самі скелі й відкрите море.

До нас підбіг пес. Аґнес здивовано на мене поглянула.

— Ти ж написав, що твій пес здох?

— Мені подарували нового. Одна полісменка. Це довга історія. Собаку звуть Карра.

Ми рушили до будинку. Я хотів узяти її наплічник, та вона заперечно похитала головою. Увійшовши до кухні, перше, що вона помітила, були Симині меч і сумка. Вона сіла.

— Це сталось тут? Я хочу, щоб ти розповів. Негайно.

Я описав їй усі ті прикрі подробиці, яких довіку не забуду. Її очі заблищали. З моїх уст лунала поховальна промова, а не клінічний опис самогубства, яке довершилось у лікарняному ліжку. Коли я замовк, вона більше нічого не питала, а лише оглянула вміст сумки.

— Чому вона це зробила? — запитав я. — Щось мусило статись, коли вона приїхала сюди? Мені б ніколи не прийшло до голови, що вона може вчинити самогубство.

— Можливо, тут вона зовсім несподівано для себе самої почулась у безпеці.

— У безпеці? Таж вона вкоротила собі віку!

— Можливо, у відчаї людині необхідно почутись у безпеці, щоб зважитись вийти назустріч смерті? Може, вона знайшла цю безпеку саме в твоєму домі? Вона справді прагнула покінчити з собою. Вона не хотіла жити. Вона порізала себе не для того, щоб попросити про допомогу. Вона порізалась, аби більше ніколи не чути відлуння власних криків у собі.

Я поцікавився, як довго Аґнес гостюватиме. Вона запитала, чи може залишитись до наступного дня. Я показав їй ліжко й кімнату з мурашником. Вона вибухнула сміхом. Звісно ж, вона не проти переночувати там. Я сказав, що на вечерю приготую курку. Аґнес зникла у ванній. Вона повернулась переодягнена та із зібраним волоссям.

Вона попросила показати їй острів. Карра йшла слідом за нами. Я розповів про той випадок, коли вона бігла за машиною і привела нас до тіла Сари Ларсон. Я зауважив, що моя балаканина заважала Аґнес. Їй хотілось насолоджуватись побаченим. Був вітряний осінній день, ріденький вересовий килим хилився під пронизливим вітром. Море було свинцевого кольору, на скелях лежали старі смердючі водорості. Поодинокі птахи здіймались із щілин у скелях і неслись за висхідними вітрами, що завжди виникають на краю скель. Ми вийшли на північний мис, звідки, перш ніж починається відкрите море, ледь видно дрібні шпичаки острівців Сілльгеллярна. Я стояв трохи осторонь і розглядав її. Здавалось, вона зачарувалась краєвидом. Потім повернулась до мене і крикнула крізь вітер.

— Одного я тобі не пробачу, а саме що більше не можу аплодувати. Це право кожної людини — мати змогу веселитись усередині, а потім виражати цю радість оплесками.

Звісно ж, я нічого не зміг на це відповісти. Та й вона сама це знала. Вона підійшла до мене і відвернулась від вітру.

— Я робила це ще малою.

— Що робила?

— Плескала у долоні, коли була на природі й бачила щось прекрасне. Невже аплодувати можна тільки сидячи в концертному залі або слухаючи чиюсь промову? Чому не можна плескати тут, стоячи серед скель? Гадаю, я не бачила нічого прекраснішого за цей краєвид. Я заздрю тобі, що ти можеш тут жити.

— Я можу поплескати замість тебе, — сказав я.

Вона кивнула і почала диригувати мною з найвищої і найвіддаленішої скелі. Вона кричала, а я аплодував. Це було дуже дивне відчуття.

Ми помандрували далі й дійшли до трейлера по той бік повітки для човнів.

— Ні авто, — сказала вона, — ні авто, ні дороги, зате трейлер. І пара гарних червоних черевичків на високих підборах.

Двері були відчинені. Я підклав тріску замість замка, щоб двері не гримали. Всередині стояли блискучі черевички. Ми сіли на лавку, захищену від вітру. Я розповів про свою доньку та смерть Гаррієт. Я не став розказувати про свою зраду. Раптом я зауважив, що Аґнес мене не слухає. Вона думала про щось своє, і я зрозумів, що вона приїхала не просто так. Вона приїхала, не тільки щоб подивитись на кухню і забрати меч із сумкою.

— Я змерзла, — сказала вона. — Можливо, однорукі мерзнуть більше, ніж інші. Кров рухається інакше.

Ми зайшли в дім і сіли в кухні. Я засвітив свічку і поставив її на столі. Починало смеркати.

— Вони хочуть забрати в мене будинок, — нараз промовила вона. — Я винаймала його, ніколи не мала досить грошей, аби викупити. А тепер власники забирають його. Без будинку я не зможу продовжувати свою справу. Звісно ж, я могла б отримати роботу деінде. Та я не хочу.

— Хто власник дому?

— Дві багаті сестри, що мешкають у Лозанні. Вони нагріли кишені, продаючи фальшиві продукти для здоров’я, їм весь час забороняють рекламувати їхню продукцію, у складі якої лише нейтральний порошок, змішаний із вітамінами. Та вони відразу ж випускають продукцію під новою назвою та в новій упаковці. Дім належав їхньому братові, який помер, а крім сестер не мав жодних спадкоємців. Вони відбирають у мене дім, бо односельці скаржаться на моїх дівчат. Вони забирають у мене не лише будинок, а й дівчат. Ми живемо в країні, де людей, несхожих на інших, ладні ізолювати в лісі або на острові, як оцей. Я відчула необхідність поїхати звідти, щоб подумати. Чи щоб затужити. А може, щоби переконатись, що в мене достатньо грошей, щоб викупити будинок. Та в мене їх немає.

— Якби я міг, я б викупив будинок.

— Я приїхала сюди не для того, щоби просити тебе про це.

Вона встала з-за столу.

— Я вийду надвір, — сказала вона. — Обійду острів ще раз, поки не стемніло.

— Візьми з собою Карру, — відповів я. — Поклич її, і вона піде за тобою. Вона хороший супутник у дорозі, ніколи не гавкає. А я тим часом приготую вечерю.

Я стояв біля вхідних дверей і дивився, як вони зникають за скелями. Карра декілька разів обернулась пересвідчитись, чи я не кличу її назад. Я взявся готувати вечерю, уявляючи, що цілую Аґнес.

Раптом мені прийшло до голови, що вже багато років я не фантазував. З мого життя зникли фантазії та еротика.

Повернувшись, Аґнес здавалась менш пригніченою.

— Мушу визнати, — сказала вона, перш ніж зняла куртку і сіла. — Мушу визнати, що я не встояла перед спокусою поміряти черевички твоєї доньки. Вони ідеально мені підійшли.

— Я не зможу тобі їх подарувати, навіть якби захотів.

— Мої дівчата здерли б з мене шкуру, якби побачили мене у взутті на високих каблуках. Вони би подумали, що я перетворилась на когось іншого.

Вона вмостилась на тапчані й спостерігала за мною, поки я накривав на стіл і накладав їжу. Я ще запитав про ситуацію з будинком. Вона відповіла дуже коротко, тож я замовк. Ми повечеряли, ні про що не розмовляючи. За вікном запала темрява. Опісля ми пили каву. Я запалив вогонь у старій печі, яку використовую лише для обігрівання в дуже холодні зимові дні. Випите за вечерею вино вдарило мені в голову. Та й Аґнес трохи сп’яніла. Коли я налив нам кави, вона порушила мовчанку. Раптом вона заговорила про своє життя і тяжкі роки.

— Я шукала втіху, — мовила вона. — Пробувала пити. Але завжди блювала. Тоді я перейшла на гашиш. Але від нього я лише ставала сонною і слабкою, а мій страх від пережитого лише посилювався. Я намагалася знайти коханця, який би змирився з тим, що в мене нема однієї руки, я зацікавилась інвалідним спортом і навіть стала зовсім непоганою бігункою на середні дистанції, та мені це швидко набридло. Я писала поезію та дописи в різні газети, вивчала історію ампутації. Я пробувала влаштуватись ведучою на всіх шведських телеканалах і навіть декількох закордонних. Та ніщо не приносило мені втіхи: прокинувшись зранку, годі було не думати про жахіття, яке зі мною трапилось. Звісно ж, я пробувала носити протез, та нічого з цього не вийшло. Врешті, одного дня на третій рік після операції я гола стала перед дзеркалом і, наче в суді, визнала, що в мене нема однієї руки. Тоді залишився тільки Бог. Я шукала порятунку, клякаючи на коліна. Я читала Біблію, намагалась осягнути Коран, бувала в таборах п’ятдесятників і відвідувала жахливу церкву «Слово життя». Я металась між різними сектами, міркувала над тим, щоб піти в монастир. Тієї осені я поїхала до Іспанії й пройшла довгу прощу до Сантьяґо-де-Компостела. Як і слід було, поклала в наплічник камінь, який мала викинути, коли знайду вирішення своїх проблем. Я взяла вапняк, який важив чотири кілограми. Тягалася з ним усю дорогу і витягла лише по прибутті. Весь час сподівалась, що Бог з’явиться і заговорить зі мною. Та він мовчав. Я так і не почула його голосу. Хтось весь час верещав і перекрикував його.

— Хто?

— Диявол. Це він кричав. Я зрозуміла, що Господь розмовляє пошепки, а диявол кричить. Я не знайшла свого місця у їхньому двобої. Коли за мною зачинились церковні двері, не залишалось більше нічого. Жодного порятунку. Та виявилось, що власне в цьому і був порятунок. І я вирішила присвятити себе ще більш знедоленим. Так я познайомилась із дівчатами, до яких усім, крім мене, було байдуже.

Ми допили рештки вина і ще більше сп’яніли. Мені було важко сконцентруватись на тому, що вона розповідала, бо я хотів доторкнутись до неї, кохатись із нею. Ми хихотіли від випитого вина, і вона розповідала, як реагували люди на її ампутовану руку.

— Інколи я розповідала, що мою руку відкусила акула в Австралії. Або ж її відгриз лев у савані Ботсвани. Я завжди красномовно описувала всі деталі, адже тоді мені вірили. Людям, яких чомусь не злюбила, я змальовувала криваві й неприємні картини. Наприклад, розповідала, що мені відпиляли руку бензопилою чи що я застрягла в машині, яка повільно відтинала її по сантиметру. Одного разу мені вдалось довести одного великого і сильного чоловіка до непритомності. Єдине, чого я ще ніколи не розказувала, так це хіба те, що мою руку відрубали й з’їли канібали.

Ми вийшли, щоби подивитись на зорі й послухати море. Я намагався бути так близько до неї, що я її торкнувся. Вона нічого не зауважила.

— Є музика, яку ніколи не чути, — сказала вона.

— Тиша вміє співати, її чутно.

— Я зовсім не це маю на увазі. Я уявляю, що існує музика, яку не чує людське вухо. Колись у далекому майбутньому, коли наш слух загостриться і з’являться нові інструменти, ми зможемо почути і зіграти цю музику.

— Гарна думка.

— Мені здається, я уявляю її звучання. Воно нагадуватиме найчистіші людські голоси. Голоси людей, які співають без страху.

Ми повернулись у дім. Я так сп’янів, що мною хитало. На кухні налив коньяку. Аґнес накрила рукою свій келих і встала з-за столу.

— Я хочу спати, — сказала вона. — Це був дивовижний вечір. Мені вже не так сумно, як тоді, коли я приїхала.

— Я хочу, щоб ти залишилась тут, — сказав я. — І щоб ночувала в моїй кімнаті.

Я встав і схопив її. Вона не протестувала, коли я притягнув її до себе. Лише коли я намагався поцілувати її, вона почала опиратись. Вона наказала мені припинити, та я вже не міг зупинитись. Ми тягались і штурхались. Вона кричала на мене, але я притис її до кухонного столу, і ми сповзли на підлогу. Тоді їй вдалось вивільнити свою руку і дряпнути мене по обличчі. Вона так сильно копнула мене в живіт, що мені забило подих. Я не міг видати ні звуку і спробував знайти хоч якийсь вихід, та вона схопила один із моїх кухонних ножів.

Врешті я підвівся і сів на крісло.

— Чому ти це зробив?

— Мені жаль. Я не хотів. Ця самотність доводить мене до божевілля.

— Я тобі не вірю. Можливо, ти й самотній, мені про це не відомо. Але ти накинувся на мене не тому.

— Я б хотів, щоб ти все забула. Пробач. Мені не варто було пити.

Вона відклала ніж і стала переді мною. Я бачив її лють і розчарування. Я не мав що їй сказати. І я почав плакати. Собі на подив, я збагнув, що плачу не для того, щоб виправдатись. Мені справді було соромно.

Аґнес сіла в куток тапчана. Вона обернулась і глянула у темне вікно. Я витер обличчя паперовим рушником і висякав носа.

— Я знаю, що це непростимо. Мені дуже жаль і я хотів би, щоб цього не було.

— Я не знаю, що ти робиш, а що уявляєш. Якби я могла, то негайно залишила б це місце. Але тепер ніч, тож це неможливо. Я залишусь тут до завтра.

Вона встала і вийшла з кухні. Я чув, як вона підперла клямку кріслом. Я вийшов і спробував заглянути у вікно. Вона погасила світло. Можливо, вона здогадувалась, що я стояв надворі, намагаючись побачити її. З темряви вибігла Карра. Я штурхнув її ногою. У той момент я був не в стані приділити їй увагу.

Тої ночі я пролежав у своїй кімнаті, не склепивши очей. О шостій я спустився в кухню і прислухався до дверей. Я не зміг визначити, спала вона чи вже прокинулась. Я сів чекати. За п’ятнадцять хвилин до сьомої двері відчинились, і вона увійшла в кухню. У руці в неї був наплічник.

— Як мені вибратися звідси?

— На морі штиль. Якщо ти зачекаєш до світанку, я зможу тебе відвезти.

Вона почала взуватись у свої чоботи.

— Я хочу дещо сказати про те, що трапилось уночі. Вона різко підняла руку.

— Більше нема що казати. Ти не той, за кого я тебе мала. Я хочу якнайшвидше покинути це місце. Я зачекаю на пірсі, доки просвітліє.

— Ти можеш хоч би вислухати те, що я хочу сказати?

Вона не відповіла, а натомість закинула наплічник на плече і, взявши меч і сумку Сіми в руку, зникла в темряві.

Невдовзі мало розвиднітись. Я зрозумів, що вона не слухала б мене, навіть якби я зійшов до пірса і спробував порозмовляти з нею. Тож я сів за стіл і написав листа:

«Ми могли би переселити твоїх дівчат сюди. Даймо спокій сестрам і мешканцям села. Я маю право побудувати будинок на фундаменті старого хліва. У повітці для човнів є кімната, яку можна ізолювати і облаштувати. Тут у домі є порожні кімнати. Якщо з’явився трейлер, то поставимо ще й його. Тут досить місця».

Я зійшов до пірсу. Вона підвелась і зайшла в човен. Я мовчки простягнув їй листа. Вона вагалась, чи взяти його. Потім вона запхала листа в рюкзак.

Море було гладеньке. Шум мотора розривав тишу і розганяв полохливих качок. Аґнес сиділа попереду, відвернувши обличчя.

Я причалив до найнижчого місця пристані й заглушив мотор.

— Тут їздить автобус, — сказав я. — Розклад висить на стіні.

Вона вийшла на пристані, не промовивши ні слова.

Я вернувся додому й ліг спати. По обіді я витягнув старий пазл із картиною Рембрандта і висипав частинки на стіл. Я почав складати його з початку, хоча й знав, що ніколи не закінчу.

Через день після від’їзду Аґнес із північного сходу налетів шторм. Я прокинувся від того, що одне з вікон відчинилось і ним сильно вдаряв вітер. Окремі пориви досягали сили урагану. Я одягнувся і зійшов униз, щоби перевірити, наскільки міцно прив’язаний човен. Рівень води сильно піднявся. Хвилі налітали на пірс і оббризкували стіну повітки. Коли вітер віє з північного сходу, хвилі б’ють саме в напрямку повітки. Я підстрахував корму запасним канатом. Буревій завивав за стінами повітки. У дитинстві я боявся сильного вітру. У час шторму повітка немов наповнювалась криками людей, які бились. А тепер сильний вітер навіював відчуття безпеки. Стоячи внизу біля пірса, я відчув себе захищеним.

Шторм тривав ще два наступні дні. Одного з тих днів Янсон привіз пошту. Він проти свого звичаю запізнився. Вийшовши на пірс, він розповів, що між Рьогольменом і Гьоґа Хешнесет у нього заглухнув мотор.

— Ніколи раніше не було проблем із мотором, — скаржився він. — Звісно ж, у таку погоду мотор починає затинатись. Я мусив кинути якір, та все одно мене прибивало до берега на мілині коло Рьогольмена. Якби мотор не завівся, я б розбився об скелі.

Я ще ніколи не бачив його таким схвильованим. З власної ініціативи я запропонував йому сісти на лавці, щоб зміряти тиск. Він був трохи підвищений, але не настільки, щоб викликати занепокоєння, беручи до уваги те, що трапилось.

Янсон зайшов у човен, що хитався і вдарявся об пірс.

— Я не маю для тебе пошти. Але Ганс Люндман передав тобі газету.

— Навіщо?

— Він не пояснив. Вона вчорашня.

Він простягнув мені газету з великого міста.

— Він нічого не сказав?

— Лише попросив передати тобі. Ганс не надто говіркий, ти ж знаєш.

Я попхав човна, коли Янсон почав відпливати, опираючись сильному вітру. Розвертаючись, він мало не сів на мілині. Та в останню мить йому все ж удалось вибратись із бухти.

Покинувши пірс, я зауважив у воді щось біле неподалік берега, де трейлер. Підійшовши ближче, я побачив, що то мертвий лебідь. Його довга шия звивалась між водоростями, наче змія. Я повернувся до повітки, поклав газету на поличку з інструментами й надів пару робочих рукавиць. Опісля я витягнув лебедя. У його тіло глибоко врізався заплутаний у пір’ї нейлоновий шнур. Лебідь помер із голоду, бо не зміг шукати їжу. Я виніс його на одну зі скель. Невдовзі його з’їдять ворони та чайки. Карра вибралась на скелю і понюхала птаха.

— Це не для тебе, — сказав я. — Це для інших.

Раптом мені стало зовсім нудно складати свій пазл. Я спустився до повітки й витягнув одну з сітей для камбали і взявся лагодити її на кухні. Мій дідусь проявив неабияке терпіння, навчаючи мене, як правильно в’язати мотузки й ремонтувати сітки. Я й досі володів тими навиками і технікою. Я просидів над тими петлями, аж доки не стемніло. Подумки я розмовляв з Аґнес про те, що сталось. У моїй уяві ми помирились.

Я повечеряв залишками курки. Попоївши, ліг на тапчані й слухав завивання вітру. Я саме збирався ввімкнути радіо, щоби послухати новини, коли це згадав про газету, яку привіз Янсон. Я взяв ліхтар і, спустившись до повітки, забрав газету.

Дії Ганса Люндмана завжди були обґрунтовані. Сівши за кухонним столом, я взявся помалу перечитувати газету. Десь мусило бути те, що він хотів мені показати.

Я знайшов це на четвертій сторінці в рубриці новин із закордону. То була фотографія з саміту глав держав та урядів країн Європи. Високопосадовці саме стали до фотографії. На передньому плані стоїть гола жінка з плакатом. Під фотографією невеликий коментар про ганебний інцидент. Одягнена в чорний дощовик жінка пробралась на конференцію за допомогою фальшивого посвідчення. Вже всередині вона скинула плащ і підняла плакат. Охоронці швидко вивели її з зали. Я роздивлявся фотографію, і мені замлоїло в животі. З однієї з кухонних шухляд я витягнув лупу й глянув на фото ще раз. Моє хвилювання наростало в міру того, як я знаходив підтвердження своїх здогадок. На фото була Луїз. Я впізнав її обличчя, хоча воно було трохи відвернуте. У мене не залишалося жодних сумнівів щодо того, що цією жінкою з плакатом над головою і жестами визивного тріумфу була Луїз.

Зміст плаката стосувався печер, де прадавні наскельні малюнки нищила цвіль.

Ганс Люндман мав гостре око. Він упізнав її. Не виключено, що на забаві вона розповіла йому про печери, які будь-що-будь хотіла захистити.

Я дістав кухонного рушника і витер піт під сорочкою. Мої руки тремтіли. Я вийшов у буревій, покликав пса і в темряві сів на бабусину лавку. Я всміхався. Крізь темряву я бачив, як Луїз усміхається мені у відповідь. У мене була дочка, якою й справді можна було пишатись.

3

Одного дня у середині листопада прийшов лист, якого я сподівався. Весь архіпелаг уже знав, що в мене була донька, яка вчинила переполох на зібранні глав європейських держав. Я був дуже вдячний Гансові Люндманові за те, що його пильне око впізнало Луїз і я став першим, хто довідався про цей інцидент. Мабуть, завдяки його звичці розпізнавати нечіткі віддалені об’єкти він проявляв неабияку пильність, навіть гортаючи газету.

Але тепер усі про це знали. Певна річ, Янсон приклався до того, щоб чутка набула розголосу й обросла подробицями. Ганс Люндман переповідав мені цілі історії. Подейкували, що Луїз майстерно станцювала стриптиз перед приголомшеними чоловіками, вона роздягнулась і почала еротично вихилятись на всі боки, аж доки її не вивели. Тоді вона накинулась на охоронців, укусила одного з них, так що кров бризнула на черевики Тоні Блера, крім цього, її засудили до тривалого ув’язнення.

Одного дня я отримав анонімного листа від «чесного християнина», який стверджував, що я і моя донька — «зайві» люди. Якусь мить я почувався вкрай неприємно. А що, як одного дня ватага чесних християн припливе на мій острів, щоби схопити мене і Луїз?

Луїз була в Амстердамі. Вона писала, що мешкала в невеликому готелі неподалік залізничного вокзалу та кварталу червоних ліхтарів. Вона відпочивала і щодня відвідувала виставку, де зіставляли творчість Рембрандта та Караваджіо. У неї було вдосталь грошей. Зовсім незнайомі люди приносили їй подарунки, журналісти платили чималі суми за її розповіді. Їй так і не довелося заплатити штраф. Укінці вона написала, що планує повернутись на початку грудня.

Вона залишила зворотну адресу. Я негайно ж відписав їй і вручив відповідь Янсонові разом зі старим невідправленим листом. Я зауважив його цікавість, коли він побачив її ім’я, проте він так нічого й не сказав.

Лист від Луїз додав мені хоробрості написати Аґнес. Після її від’їзду від неї нічого не було чути. Я соромився. Вперше в житті мені не вдалося знайти виправдання своїй поведінці. Я не міг уникнути відповідальності за те, що сталось того вечора.

Я написав їй листа з перепросинами. Тільки це, більше нічого. Той лист складався з дев’ятнадцяти ретельно дібраних слів. Ні слова з натяком на підлабузництво чи спробу виправдання.

Через два дні вона зателефонувала. Я заснув перед телевізором і, беручи слухавку, подумав, що це Луїз.

— Я отримала твого листа. Спершу я думала викинути його, не відкривши. Та я прочитала його. Я приймаю твої перепросини. Ти справді мав на увазі те, що писав?

— Кожне слово.

— Ти, мабуть, не розумієш, про що я. Я питаю про те, що ти написав щодо свого острова і моїх дівчат.

— Звичайно, ви можете сюди приїхати.

— Я не можу в це повірити.

— Це правда.

Мені було чути лише її дихання.

— Приїжджайте сюди, — мовив я.

— Не зараз. Ще ні. Я мушу все обміркувати.

Вона поклала слухавку. Мене сповнила така ж радість, як і після прочитання листа від Луїз. Я вийшов і глянув на зорі, думаючи про те, що невдовзі мине рік, відколи Гаррієт з’явилась на кризі і моє життя почало мінятись.

Наприкінці листопада на узбережжя налетів ще один сильний шторм. Вітер віяв прямо зі сходу й ущух увечері наступного дня. Спустившись до пірса, я побачив, що вітер загрозливо хитає трейлером. За допомогою старих грузил та прибитих до берега колод мені вдалось укріпити трейлер ззаду. Вже тоді я витягнув старий електричний обігрівач і подовжувач, щоби зігріти трейлер перед приїздом Луїз.

Коли шторм минув, я обійшов острів. Східні шторми часто прибивають на берег уламки деревини. Та цього разу колод я не знайшов. Натомість на берег винесло стару кабіну від рибальского човна. Спершу мені здалося, що це була верхівка судна, яке розбилось під час шторму. Та підійшовши ближче, я зрозумів, що це всього-на-всього відірвана кабіна, яку викинуло на мої скелі. Поміркувавши якусь мить, я зайшов у дім і зателефонував Гансові Люндманові. Це таки могли бути рештки затонулого рибальського човна. Через годину прибула берегова служба. Нам удалось витягти кабіну на сушу й утримати її за допомогою троса. Ганс установив, що кабіна стара, а фактів аварії рибальського судна не було.

— Кабіна стояла на суші, налетів вітер і відніс її в море. Вона геть згнила і навряд чи колись була встановлена на човні. Вірогідно, їй десь тридцять-сорок років.

— Що мені з нею робити?

— Якби в тебе були малі діти, вони могли б у ній бавитись. А так її хіба пустити на дрова.

Я сказав, що Луїз повертається.

— Щиро кажучи, я ніяк не збагну, як ти звернув увагу на неї в газеті. Фотографія ж зовсім нечітка. Та все ж ти її впізнав.

— Хто його знає, як так сталось. Андрея скучила за нею. Не минає і дня, щоб вона не взула черевички і не запитала про Луїз. Я теж часто про неї думаю.

— Ти показав Андреї фотографію з газети?

Ганс здивовано на мене глянув.

— Звичайно.

— Такі фотографії не годиться показувати дітям. Адже Луїз на ній гола!

— Чому це не годиться? Діти не люблять, коли їм кажуть неправду. Вони не терплять брехню, зрештою, як і ми — дорослі.

Він зник за кермом і дав задній хід. Я витягнув із повітки сокиру і, вернувшись до кабіни, порубав її на дрова. Це не завдало мені клопоту, бо дерево було гниле.

Я саме закінчив роботу і не встиг розігнути спину, як груди пронизав гострий біль. Я не раз діагностував стенокардію, тож знав, що може значити цей біль. Я сів на камінь, зробив декілька глибоких вдихів, розщібнув сорочку й став чекати. Приблизно через десять хвилин біль зник. Перш ніж помалу піти в дім, я зачекав ще десять хвилин. Була одинадцята ранку. Я зателефонував Янсонові. Мені пощастило, бо в той день пошти не було. Я нічого не сказав про свій біль, а лише попросив його приїхати за мною.

— Ти дзвониш зненацька, — сказав він.

— Що ти маєш на увазі?

— Зазвичай ти попереджаєш про таке за тиждень.

— То ти можеш приїхати по мене чи ні?

— Я буду коло пірса за півгодини.

Причаливши до пристані, я сказав, що, вірогідно, повернусь того ж дня, але точного часу сказати не можу. Янсону нетерпеливилось, але я нічого йому не пояснював.

У поліклініці я розповів, що трапилось. Трохи зачекавши, я пройшов усі необхідні обстеження, зробив електрокардіограму і поговорив із лікарем. Вочевидь, він був одним із тих лікарів, які працюють водночас у декількох поліклініках, бо жодна з них не в змозі затримати їх на довший час. Його приписи й призначені ліки відповідали моїм передбаченням. Окрім цього, він виписав направлення на детальніше обстеження в лікарні.

Я зателефонував Янсонові з рецепції й попросив забрати мене. Опісля я купив дві пляшки коньяку і повернувся в порт.

Уже пізніше, повернувшись на острів, я відчув страх. Смерть випробувала мою здатність чинити опір. Я випив чарку коньяку. Потім я вийшов на скелі й голосно закричав у відкрите море. З криком я випустив свій страх, замаскований люттю.

Пес стояв на віддалі й стежив за мною.

Я більше не хотів бути самотнім. Я не хотів бути однією зі скель, яка мовчки спостерігає за невблаганним плином часу.

Третього грудня я пройшов обстеження в лікарні. Лікарі не зафіксували жодних серйозних змін у моєму серці. Завдяки лікам, рухові та правильному харчуванню я зможу залишатись у хорошій формі ще не один рік. Лікар був моїм ровесником. Я зізнався, що колись теж був лікарем, але потім почав доглядати рибальську хатину на узбережжі. Він не виявив особливого зацікавлення, але це не суперечило ввічливості, — і на прощання сказав, що я страждаю помірною формою стенокардії.

Луїз приїхала сьомого грудня. Температура знизилась, і осінь врешті почала переходити в зиму. Вночі дощова вода в щілинах скель замерзала. Луїз зателефонувала з Копенгагена і попросила, щоб Янсон її забрав. Розмову перервало, перш ніж я встиг задати їй наступне запитання. Я ввімкнув обігрівач у трейлері, начистив її черевички, позамітав і застелив свіжу постіль.

Біль уже не повторювався. Я написав листа до Аґнес і запитав, чи вона вже прийняла рішення. У відповідь вона прислала листівку. На ній було зображення картини Ван Гога, підписане двома словами: «Ще ні».

Цікаво, що подумав Янсон, прочитавши листівку.

Вийшовши на пірс, Луїз мала з собою лише той самий наплічник, із яким вона вирушала в дорогу. Я уявляв, що вона привезе величезні валізи, повні зібраного за час своєї експедиції добра. Натомість її наплічник здавався чи не меншим, ніж перед від’їздом.

Янсон, здавалось, понад усе хотів залишитись біля пірса. Я простягнув йому конверт із сумою, яку він зазвичай просив за перевезення, і подякував за допомогу. Луїз привіталась із собакою. Вони відразу потоваришували. Я відчинив уже нагрітий трейлер. Вона залишила там свій наплічник і пішла за мною до будинку. Перш ніж ми ввійшли, вона постояла перед горбиком могили під яблунею.

На вечерю я приготував тріску. Вона їла так, ніби давно не бачила їжі. Мені здалося, що вона стала блідіша і, може, навіть худіша, ніж перед поїздкою. Вона розповіла, що намір пробратись на один із щорічних самітів визрів у неї ще до того, як вона покинула острів.

— Я все придумала, сидячи на лавці коло повітки, — сказала вона. — Мені здавалося, що мої листи втратили своє значення. Я усвідомила, що вони, можливо, ніколи й ні для кого, окрім мене, не мали жодного значення. Тож я знайшла інший спосіб.

— Чому ти нічого не сказала?

— Я ще не достатньо тебе знаю. Можливо, ти б намагався мене зупинити.

— Навіщо мені тебе зупиняти?

— Гаррієт завжди намагалася змусити мене поводитись так, як їй того хотілось. То чому б ти мав бути інший?

Я намагався детальніше розпитати її про подорож, та вона лише хитала головою. Вона втомилась і хотіла відпочити.

Близько півночі я провів її до трейлера. Термометр за кухонним вікном показував один градус тепла. Вона здригнулась від холоду і взяла мене під руку. Давніше вона ніколи такого не робила.

— Я скучила за лісом, — сказала вона. — За моїми друзями. Але зараз мій трейлер стоїть тут. Було мило з твого боку нагріти його. Я міцно спатиму, і мені снитимуться картини, що їх бачила за всі ті місяці подорожей.

— Я почистив твої червоні черевички, — сказав я.

Вона поцілувала мене в щоку, перш ніж зникнути в трейлері.

Перші дні після повернення Луїз проводила на самоті. Вона приходила їсти, коли я кликав її, була дуже мовчазною і навіть дратувалась, коли я ставив забагато запитань. Одного вечора я спустився до трейлера й почав підглядати крізь вікно. Луїз сиділа за столом і писала щось у своєму записнику. Враз вона повернула обличчя до вікна. Я різко присів і затамував подих. Вона не відчинила дверей. Я сподівався, що вона мене не побачила.

Чекаючи, коли дочка знову стане говіркою, я щодня виходив на прогулянку з собакою, аби підтримувати себе в хорошій формі. Море було свинцевого кольору, морських птахів ставало дедалі менше. Архіпелаг укривався зимовим панциром.

Одного вечора я склав свій новий заповіт. Усе, що я мав, звісно ж, мало дістатись Луїз. Та мене мучило сумління, коли згадував про обіцянку, дану Аґнес. Проте я вчинив як завжди. Я прогнав неспокій і вирішив, що за потреби точно знайдеться якийсь вихід.

Зранку на восьмий день після повернення Луїз сиділа за кухонним столом і чекала, поки я зайду по неї близько сьомої.

— Нарешті я вже відпочила, — сказала вона. — Тепер я знову можу бачитись із людьми.

— Аґнес, — промовив я. — Я б хотів запросити її сюди. Можливо, тобі вдасться переконати її приїхати сюди зі своїми дівчатами.

Луїз здивовано дивилась на мене, наче не почувши моїх слів. Я й не підозрював, яка небезпека насувалась. Я розповів про приїзд Аґнес, звісно ж, замовчуючи те, що відбулось між нами.

— Я вирішив дозволити Аґнес і її дівчатам переселитися сюди, якщо у них заберуть будинок, у якому перебуває притулок.

— Ти збираєшся віддати острів?

— Тут живемо тільки ми з псом. Може, нехай нарешті з цього острова буде якась користь?

Луїз розгнівано жбурнула кавовим горнятком, яке стояло перед нею. Горнятко і тарілка розбились об стіну.

— Ти віддаєш мою спадщину? Ти відбираєш у мене право отримати щось після тебе, хоча досі нічого мені не подарував?

Я відповідав, затинаючись.

— Я нічого їй не віддаю. Я лише дозволяю їй побути тут.

Луїз довго на мене дивилася зміїним поглядом. Тоді вона так рвучко підвелась, що аж перекинула крісло. Вона взяла свою куртку й пішла, не зачинивши дверей. Я до останнього чекав, що вона повернеться.

Я зачинив двері. Нарешті я зрозумів, що для неї значила моя поява перед її трейлером. Я став для неї ріднею. Вона навіть покинула ліс задля моря, мене й мого острова, тож тепер їй здавалося, що я вирішив позбавити її всього цього.

Я проганяв думки про те, що станеться з островом після моєї смерті. Окрім Луїз, ніхто не міг претендувати на спадщину. Якось я навіть роздумував над тим, щоб віддати острів у фонд архіпелагу. У майбутньому це призвело б лише до того, що загребущі політики сиділи б на моєму пірсі, милуючись морем. Але тепер усе змінилось. Якби я помер тієї ж ночі, Луїз була би прямою спадкоємницею. А вже як би вона вдіяла з островом далі, залежало від її волі й відповідальності.

Вона не з’являлась протягом цілого дня. Ввечері я спустився до трейлера: Луїз лежала на ліжку з розплющеними очима. Я вагався, перш ніж постукати у двері.

— Іди звідси!

Її голос був різкий і напружений.

— Ми мусимо про це поговорити.

— Я їду звідси.

— Ніхто ніколи не забере в тебе цього острова. Тобі нема чого хвилюватись.

— Забирайся звідси!

— Відчини!

Я натиснув на клямку. Було відчинено. Та не встиг я розчахнути двері, як вона щосили торснула їх, вперіщивши ними мені по щелепі. Я впав на спину з розбитими губами, вдарившись головою об камінь. Перш ніж я підвівся, вона кинулась лупцювати мене рештками старого рятувального круга, що лежав на землі.

— Припини. Я стікаю кров’ю.

— Замало крові.

Я схопив круг і вирвав його з її рук. Тоді вона взялась бити мене кулаком у чоло. Врешті мені вдалось вирватись від неї.

Ми стояли, важко дихаючи.

— Зайди до будинку. Нам треба поговорити.

— У тебе жахливий вигляд. Я не збиралась бити тебе так сильно.

Я повернувся на кухню і стрепенувся, побачивши своє обличчя. Воно було повністю залите кров’ю. Виявилось, що розбиті не лише губи, а й права брова. Вона відправила мене в нокаут, подумав я. Недаремно вона навчилась боксувати, навіть якщо того разу найсильніший удар завдали двері трейлера.

Я витер обличчя і, загорнувши шматочки льоду в рушник, притис його до губ та ока. Пройшло трохи часу, перш ніж я почув її кроки за дверима. Побачивши мене, вона злякалась.

— Тобі дуже зле?

— Переживу. Але островами поповзуть нові плітки. Мало того, що моя донька роздягається перед світовими лідерами, вона ще й, повернувшись додому, з несамовитою жорстокістю накидається на свого старого батька. Ти займаєшся боксом, тож маєш знати, що стається з обличчям.

— Я не хотіла.

— Звісно ж, хотіла. Мені навіть здається, що ти хотіла мене вбити, перш ніж я напишу заповіт, у якому позбавлю тебе спадщини.

— Я обурилась.

— Ти не мусиш виправдуватись, але ти помилялась: я всього лише збирався допомогти Аґнес і її дівчатам. Ні вона, ні я не можемо сказати, протягом якого часу їй потрібна буде ця допомога. Тільки це, і більше нічого. Жодних обіцянок, жодних подарунків.

— Мені здалося, що ти знову хочеш мене покинути.

— Я ніколи тебе не покидав. Я покинув Гаррієт. Я не знав про твоє існування. Якби знав, то все, можливо, склалося б інакше.

Я звільнив рушник і наповнив його новим льодом. Око так набрякло, що вже майже не розплющувалося.

Напруга почала спадати. Ми сіли за кухонним столом. Обличчя боліло. Я простягнув руку і поклав її на плече Луїз.

— Я нічого в тебе не заберу. Цей острів твій. Якщо ти не хочеш, щоби Аґнес переїхала сюди зі своїми дівчатами, доки вони не підшукають собі інше житло, то, звичайно ж, я відмовлю їм.

— Мені жаль, що в тебе таке спотворене обличчя. Але дещо раніше я сама була такою всередині.

— Ходімо спати, — сказав я. — Виспимось, а завтра я прокинуся з уже готовим синцем.

Я встав і пішов у свою кімнату. Було чути, як за Луїз зачинилися вхідні двері.

На острів мало не налетів шторм. Він проходив зовсім неподалік, але так і не захопив нас.

Щось відбувається, майже бадьоро думав я. Нічого особливого, але все ж. Ми наближаємося до чогось нового і невідомого.

Грудень був вологий і тяжкий. Дванадцятого грудня я занотував, що по обіді падав короткочасний легкий сніг. Небо вкрилось густими хмарами.

Моє побите обличчя боліло і дуже повільно гоїлось. Янсон розглядав мене, роззявивши рота, коли я зустрів його біля пірса наступного ранку після бійки. Луїз спустилась, щоби привітатись. Вона всміхалась, я теж намагався, та даремно. Янсон не міг стриматись, щоб не спитати, що трапилось.

— Метеорит, — сказав я. — Камінь, який упав із неба.

Луїз не переставала всміхатись. Янсон більше нічого не питав.

Я написав Аґнес листа, в якому запросив її приїхати на острів, щоби познайомитись із моєю дочкою. Вона відповіла через декілька днів, написавши, що ще зарано. Вона й досі ще не певна щодо моєї пропозиції. Вона знала, що скоро їй доведеться прийняти рішення, та поки що вона цього не зробила. Я відчував, що вона й досі була ображена і розчарована.

Мабуть, я відчув полегшення, дізнавшись, що вона не приїде. Я й досі не міг бути цілком певним, що в Луїз не буде нових спалахів агресії.

Щодня разом із псом я обходив острів. Я прислухався до серця, взявши за звичку раз на день міряти пульс і тиск. Одного дня в стані спокою, наступного — без відпочинку. Моє серце спокійно билось у грудній клітці. Дивний мандрівник, мій найвірніший супутник, якому я так мало приділив уваги у своєму житті. Я гуляв по острову, намагався втриматись на слизьких скелях і коли-не-коли зупинявся, вдивляючись у небосхил. Якби я покинув цей острів, то найбільше б мені бракувало скель і того обрію. Внутрішнє море, що повільно перетворювалось на болото, часто виділяло не надто приємні запахи. То було брудне море, що смерділо старим кислим похміллям. Але небокрай був чистий, як і скелі.

Щодня, коли я прогулювався довкола острова в обрізаних чоботах, мені здавалося, що я несу своє живе оголене серце в руці. Хоча всі показники були в нормі, інколи на мене нападала паніка: зараз я помру, ось уже через декілька секунд зупиниться серце. Все закінчиться, смерть прийде, коли я не буду до того готовий.

Я подумав, що варто розказати про цей свій страх Луїз. Та я нічого їй не сказав.

Наближалося зимове сонцестояння. Одного дня Луїз сіла на кріслі посеред кухні й попросила мене потримати дзеркало. Вона обрізала своє довге волосся кухонними ножицями, пофарбувала те, що залишилось, у рудий колір і, розглядаючи результат через декілька годин, вдоволено засміялась.

Її обличчя стало виразнішим, наче прочищена від бур’янів клумба.

Наступного дня настала моя черга стригтися. Я спробував відмовитися, та її впертості не було меж. Я сів на крісло в кухні, а вона взялась мене стригти. Її пальці вміло орудували важкими ножицями. Вона сказала, що моє волосся на потилиці почало рідшати і що мені пасували б вуса.

— Я дуже радий, що ти тут, — сказав я. — Все якось стало чіткіше. Раніше, розглядаючи своє обличчя в дзеркалі, я ніколи не був певен, кого я там бачу. А тепер знаю, що це я, а не якесь випадкове обличчя.

Вона не відповіла. Та я відчув, що на мою щоку впала крапля. Вона плакала. Я теж. Вона не переставала стригти мене. Ми обоє безгучно плакали, вона — за кріслом, тримаючи в руках ножиці, а я — з рушником на шиї. Опісля ми не промовили ні слова, можливо, тому, що були засоромлені, а можливо, всі слова були зайві. Цю рису моя донька успадкувала від мене. Ми не балакаємо зайвого, ми доволі мовчазні. Люди, які живуть на островах, рідко багатослівні чи голосні. Такими їм не дозволяє стати надто великий небосхил.

Одного дня Луїз обв’язала шию Карри червоною шовковою стрічкою. Судячи зі всього, Каррі це не сподобалось, але вона не намагалася зірвати стрічку.

Увечері перед зимовим сонцестоянням я сидів за кухонним столом і гортав свій бортовий журнал. Згодом я записав таке: «Море спокійне, вітру нема, один градус морозу. Карра носить червону стрічку, а ми з Луїз стали близькими».

Я думав про Гаррієт. Здавалось, наче вона поруч зі мною, за моєю спиною, і читає те, що я написав.

4

Ми з Луїз вирішили відсвяткувати довшання днів. Луїз мала приготувати їжу. По обіді я випив ліки й ліг відпочити на кухонному тапчані.

Від того часу, як ми літньої ночі сиділи в саду, минуло півроку. Цього вечора в день зимового сонцестояння Гаррієт із нами більше не було. У ту мить я скучив за нею, як ніколи раніше. Хоча її не було серед живих, вона була мені ближча, ніж будь-коли. Чому я мав би не скучити за нею тільки тому, що вона померла?

Я й далі лежав на тапчані, довго не мігши змусити себе підвестись, щоби поголитись і переодягнутись. Я надягнув костюм, який майже ніколи не носив. Відвиклими руками зав’язав краватку. Обличчя у дзеркалі налякало мене. Я постарів. Я скорчив міну і спустився у кухню. Почало темніти перед найдовшою в році ніччю. Термометр показував два градуси морозу. Я взяв коц і сів на лавці при яблуні. Повітря було свіже, прохолодне і незвичайно солоне. Віддалік долинали крики птахів, дедалі рідші, поодинокі.

Вочевидь, я заснув на лавці. Коли прокинувся, було вже темно. Я змерз. Була шоста година, я проспав майже дві години. Луїз стояла біля плити, коли я вернувся. Вона всміхалась.

— Ти спав, як стара бабця, — сказала вона. — Я не хотіла тебе будити.

— Я і є стара бабця, — відповів я. — Моя бабця любила сидіти на тій лавці. Вона завжди мерзла, хіба не тоді, коли мріяла про лагідний шелест беріз. Можливо, я перетворююсь у неї.

На кухні було тепло. Плита і піч були ввімкнені, вікно запотіло.

Невдовзі кухня наповнилась дивними запахами. Луїз зачерпнула ложкою з гарячого баняка.

Смак нагадував нагріте сонцем старе дерево. Кислувате й солодке, а разом із тим гірке, заманливе і чуже.

— У моїх стравах я змішую різні світи, — сказала Луїз. — Коли ми їмо, то відвідуємо оселі людей у тих частинах світу, де ніколи не були. Запахи — це наші найдавніші спогади. Дрова, якими підтримували вогонь наші предки, ховаючись у печерах та малюючи на стінах кривавих тварин, мусили пахнути точно так, як тепер. Ми не знаємо, про що вони думали, але знаємо, як пахли дрова.

— У всьому змінному є щось стале, — сказав я. — Під яблунею завжди сидить змерзла стара жінка.

Луїз куховарила наспівуючи.

— Ти подорожуєш сама, — сказав я. — А в лісі ти в оточенні чоловіків.

— Добрих хлопців повно. Але справжнього чоловіка знайти важко.

Вона заперечно підняла руку, коли я намірився продовжити.

— Не зараз, не потім, ніколи. Якщо я схочу щось розповісти, то скажу. Звичайно ж, у моєму житті є чоловіки. Але вони мої, а не твої. Я не думаю, що треба ділитися всім. Якщо надто глибоко докопуватись до всього, то виникає загроза втратити дружбу.

Я простягнув Луїз декілька кухонних рукавиць. Вони завжди були у цій кухні, я пам’ятав їх ще з дитинства. Вона взяла велику рукавицю і підняла покришку. Різко запахло перцем і цитриною.

— Буде пекти в горлі, — сказала вона. — Якщо під час їжі не пітнієш, значить, вона приготована неправильно. Їжа без таємниць наповнює шлунок розчаруванням.

Я дивився, як вона перемішувала вміст баняка.

— Жінки помішують, — сказала вона. — Чоловіки гримають, ріжуть, руйнують і рубають. А жінки тільки мішають і мішають.

Я вийшов прогулятись перед вечерею. Внизу коло пірса я враз відчув пекучий біль у грудях. Було так боляче, що я ледве терпів. Я покликав Луїз. Коли вона прийшла, мені здалося, що я непритомнію. Вона відразу присіла біля мене.

— Що з тобою?

— Серце. Стенокардія.

— Ти помираєш?

Я заволав від болю.

— Я не помираю. Біля мого ліжка стоїть баночка з синіми таблетками.

Вона відбігла. Повернувшись, подала мені одну таблетку й воду. Я тримався за її руку. Потім біль відпустив. Я геть зіпрів і тремтів усім тілом.

— Уже все минуло?

— Минуло. Це не страшно, але дуже боляче.

— Мабуть, тобі краще зараз лягти.

— Нізащо.

Ми повільно піднялись до будинку.

— Принеси пару подушок із кухонного тапчана, — мовив я. — Посидьмо трохи на сходах.

Вона повернулася з подушками. Ми притислись одне до одного, і вона поклала голову на моє плече.

— Я не хочу, щоб ти помирав. Я не витримаю, якщо ти відійдеш відразу після матері.

— Я докладу зусиль, щоб ще пожити.

— Подумай про Аґнес і її дівчат.

— Я не впевнений, чи з того щось вийде.

— Вони приїдуть.

Я обійняв її руку. Серце заспокоїлось, але десь глибоко в грудях причаївся біль. Я отримав друге попередження. Я ще міг прожити багато років. Але й на мене чигала смерть.

Наша святкова вечеря пройшла не так, як планувалось. Поївши, ми зовсім недовго сиділи за столом. Я пішов до своєї кімнати і взяв із собою телефон. У моїй спальні була телефонна розетка, якою я ніколи не користувався. Мій дідусь установив її там в останні роки життя, коли і він, і бабуся почали слабувати. Він хотів, щоби телефон був поруч на випадок, якби хтось із них двох уже не подужав зійти надто довгими чи крутими сходами. Я не міг вирішити, дзвонити чи ні. Врешті настала перша година ночі, та я на це не зважав. Я набрав номер. Вона майже відразу підняла трубку.

— Вибач, що розбудив тебе.

— Ти мене не розбудив.

— Я дзвоню, щоб запитати, чи ти прийняла рішення.

— Я розмовляла з дівчатами. Вона відмовляються навідріз, як тільки чують слово «острів». Вони не уявляють, що таке жити без дороги, асфальту й автомобілів. Це їх лякає.

— Вони мусять зробити вибір між асфальтом і тобою.

— Гадаю, я для них важливіша.

— Це означає, що ви приїдете?

— Не хочу відповідати на це запитання серед ночі.

— Але я правильно здогадуюсь?

— Так. Пора закінчувати розмову, вже пізно.

У слухавці клацнуло. Я простягнувся на ліжку. Вона не сказала це прямо, та все одно я починав вірити, що вони приїдуть.

Я ще довго не засинав. Рік тому я лежав у цьому ліжку, гадаючи, що в моєму житті вже нічого не станеться. А тепер у мене з’явилась донька й стенокардія. Життя різко повернуло кермо і змінило напрям руху.

Я прокинувся о сьомій. Луїз уже встала.

— Я мушу ненадовго поїхати до лісу, — сказала вона. — Я можу тебе залишити? Ти обіцяєш, що не помреш?

— Коли ти повернешся? — запитав я. — Якщо ти не дуже забаришся, то я житиму.

— До весни. Але в лісі я пробуду не весь час. Я поїду далі.

— Куди?

— Після того, як мене відпустила поліція, я зустріла одного чоловіка. Він хотів поговорити про печери і вкриті цвіллю наскельні рисунки. У результаті ми говорили не лише про це.

Я хотів спитати, хто він такий. Але вона приклала до вуст указівного пальця.

— Не зараз.

Наступного дня її забрав Янсон.

— Я випиваю багато води, — крикнув він, відпливаючи від пірса. — Та все одно весь час відчуваю спрагу.

— Поговоримо про це потім, — крикнув я у відповідь.

Я піднявся в дім і взяв бінокль. Опісля я провів їх поглядом, аж доки човен не зник у тумані за островом Гьоґа Сіхерет.

Тепер ми знову залишились удвох. Я і моя подруга Карра.

— Тут знову буде так тихо, як завжди, — сказав я до собаки. — Принаймні ще якийсь час. А потім тут збудують будинок. Дівчата вмикатимуть музику надто голосно, вони кричатимуть, лаятимуться і деколи навіть ненавидітимуть цей острів. Але вони приїдуть сюди, тож нам треба змиритися. З табунцем диких коней.

На Каррі й досі була червона стрічка. Я відв’язав її й відпустив за вітром.

Пізно ввечері я сидів перед телевізором із вимкненим звуком. Я прислухався до свого серця.

Тримаючи в руках свій бортовий журнал, я занотував, що зимове сонцестояння минуло. Опісля підвівся, відклав його і витяг чистий.

Наступного дня я напишу щось інакше. Можливо, листа до Гаррієт, відправляти якого було вже запізно.

5

Тієї зими море не замерзало.

Крига скувала лише узбережжя і бухти коло островів, а за затоками відкривалось чисте незамерзле море. Кінець лютого був дуже холодний, з суворими північними вітрами. Янсонів гідрокоптер простояв без діла, і мені не доводилося затуляти вуха руками, коли він привозив пошту.

Якось відразу після того, як на зміну суворому холодові прийшла відлига, сталося те, чого я ніколи не забуду. Я саме прорубав тонку плівку криги, що вкрила мою ополонку, і занурився у воду, як зауважив, що Карра лежить на пірсі, жуючи щось на зразок пташиного скелета. Собака могла порізати горло, тож я підійшов і витягнув кістку з її щелепи. Я викинув її в замерзлі водорості коло берега і покликав пса за собою в дім.

І лише пізніше, одягнувшись і зігрівшись, я згадав про ту кістку. Я й досі не знаю, що мене спонукало, та я запхав ноги в чоботи і, зійшовши до пірса, розшукав костомаху. Осколок кістки аж ніяк не належав птахові. Я сів на пірсі й узявся його розглядати. Кому належала та кістка: норці чи зайцеві?

Аж потім я зрозумів, що саме було в мене в руках. Я не міг помилятись. То була частина кістки моєї зниклої кішки. Я поклав її під ногами на пірсі й замислився, де ж пес міг її знайти. Я відчув глибокий сум від того, що кицька врешті повернулась отак.

Я покликав пса на прогулянку довкола острова. Але Карра більше не занюхала нових кісток — ніде ні сліду. Тільки та єдина дрібна кісточка — вістка від кицьки, що мені вже нічого на неї чекати. Кицька вже давно померла.

Я написав про ту кістку в бортовому журналі. Лише декілька слів: «Пес, кістка, сум».

Я закопав котячу кістку біля могил Гаррієт і пса. У той день мала прийти пошта, тож я спустився до пірса. Янсон, як завжди, прибув вчасно. Він причалив коло пірса і повідомив, що почувається втомленим і його весь час мучить спрага. Вночі його литки зводило судомами.

— Це може бути діабет, — сказав я. — У хвороби такі симптоми. Я не можу обстежити тебе тут, тобі варто звернутись у поліклініку.

— Це смертельно? — занепокоєно запитав він.

— Не обов’язково. Можна лікуватись.

Я не міг стримати вдоволення від того, що в досі незламного Янсона тепер, як і у всіх інших, з’явилась перша подряпина на обладунках.

Він замислився над моєю відповіддю, а тоді нагнувся, щоб дістати з трюму пакет, який він потім простягнув мені.

— Я ж нічого не замовляв.

— Нічого не знаю. Але це для тебе. І тобі не треба платити за доставку.

Я взяв пакет. На ньому стояли акуратно виведені букви мого імені. Відправник своє ім’я не зазначив.

Янсон відплив від пірса. Навіть якщо він і захворів на діабет, то все одно проживе ще багато років. У всякому разі він переживе мене й моє серце, що послало мені перші попередження.

Я сів у кухні й розгорнув пакет. У ньому була пара чорних із фіолетовим черевиків. Джаконеллі вклав записку, в якій зазначив, що «зі щирою радістю висловлює свою глибоку повагу моїм стопам».

Я змінив шкарпетки і, взувши черевики, пройшовся по кухні. Вони ідеально підійшли мені, як він і обіцяв. Карра спостерігала за мною, лежачи на порозі до передпокою. Я зайшов усередину, щоби показати своє нове взуття мурахам.

Я не пригадував, коли востаннє відчував таку радість.

До кінця зими я щодня проходжався по кухні у взутті Джаконеллі. Я ніколи не виходив у ньому надвір і завжди вкладав його назад у коробку.

На початку квітня прийшла весна. Мою бухту все ще вкривала крига. Але невдовзі вона розтане.

Одного дня рано-вранці я взявся виносити мурашник.

Прийшла пора. Я не міг більше відкладати це.

Лопатою я раз за разом виносив мурашник на тачку.

Раптом лопата дзенькнула об якийсь предмет. Згрібши з нього хвою з мурахами, я побачив, що це була одна з порожніх пляшок Гаррієт. Усередині у ній щось було. Я відкрив її. Там лежала скручена фотографія нас двох, з останніх днів того часу, коли ми ще були разом.

Ми стояли біля водойми. Можливо, то був Ріддарф’єрден. Вітер здіймав волосся Гаррієт. Я всміхався, дивлячись прямо в об’єктив. Я пам’ятав, що тоді ми попросили якогось незнайомця сфотографувати нас.

Я повернув фото. На зворотному боці Гаррієт намалювала карту мого острова. Під малюнком вона написала: «Ми потрапили сюди».

Я довго просидів у кухні, розглядаючи світлину.

Опісля я знов заходився виносити мурах у їхнє нове майбутнє. Ввечері я закінчив роботу. Мурашник було перенесено.

Я обійшов свій острів. Над морем пролітав ключ перелітних птахів.

Гаррієт мала рацію: ми потрапили сюди.

Не кудись далі. Саме сюди.