Італійські черевики

1

Крига скресла аж на початку квітня. Ще ніколи за всі мої роки на острові так довго не сходила крига. Аж до кінця березня я пішки добирався до землі морськими затоками.

Кожного третього дня Янсон приїжджав на своєму гідрокоптері й повідомляв про стан криги. Він стверджував, що пам’ятає одну зиму в 60-х роках, що була такою ж довгою, а брили льоду теж лежали коло найвіддаленіших островів.

Це була довга зима.

Краєвид сліпив своєю білизною, коли я дивився на горизонт із горбка позаду хатини. Інколи я вішав на шию дідусеві кішки, брав у руку стару лижну палицю і робив вилазки на острівці та скелі коло мілини, звідки мій дідусь, а також його батько приносили такі улови, які тепер нікому й не сняться. Я ходив по голих скелях і згадував, як дитиною любив припливати сюди у човні. У щілинах таїлись дивовижні викинуті водою речі. Одного разу я знайшов відрізану ляльчину голову, а ще якось — водонепроникну коробку з платівками. Дідусь запитав у когось, хто на тому розумівся, і дійшов висновку, що це були німецькі шлягери з часів великої війни, що закінчилась, коли я був малим. Не знаю, куди потім поділись ті платівки. Але на одній із тих скель я знайшов ще й великий бортовий журнал, викинутий у море якимось розгніваним чи зневіреним капітаном. Йшлося про вантажне судно, що перевозило дерево від лісопилок та місць навантаження на норрляндському узбережжі до Ірландії, якій бракувало дерева для спорудження будинків. Судно важило 3000 тонн і називалось «Фланаґан». Невідомо, чому бортовий журнал потрапив у воду. Знову за справу взявся мій дідусь, який цього разу вирішив поговорити з колишнім асистентом якогось навчального закладу, а тепер пенсіонером, що влітку жив на острові Льоно в хатині зі спадщини лоцмана Ґрюндстрьома. Він переклав бортовий журнал, проте не зауважив нічого особливого, що могло статися в той день, коли журнал викинули в море. Я досі пам’ятаю ту дату — 9 травня 1947 року. В останньому записі йшлося про необхідність «якнайшвидше змастити якірний ліфт». І на цьому все. Бортовий журнал не закінчили, а викинули в море. Судно, навантажене деревиною, рухалось тоді з міста Кюбікенборг у далекий Белфаст. Був погідний день, море майже спокійне, ранковий запис сповіщав про південний, південно-східний вітер силою 1 м/с.

Тієї довгої зими я часто думав про напівпорожній бортовий журнал. Мені здавалось, що після великої катастрофи я жив так, наче викинув свій незавершений бортовий журнал у море, а потім і далі продовжував мандрувати між різними портами, не залишаючи після себе і сліду. Той мій маловажливий щоденник, в якому переважно йшлося про зникнення омелюхів та нові болячки моїх хатніх тварин, був нецікавий навіть мені самому. Я вів нотатки, тому що вони були щоденним нагадуванням про моє беззмістовне життя. Я писав про омелюхів, щоби підтвердити існування порожнечі.

Це була зима, сповнена ретроспектив. Раптом мені почали снитись батьки. Часто я прокидався серед ночі з дивними, вже давно втраченими спогадами, які повертались до мене в снах. Я бачив свого батька, що стояв навколішках у нашій крихітній вітальні й, виставляючи своїх олов’яних солдатиків у шеренги, відзначав усі переміщення, що відбувались при Ватерлоо чи при Нарві. Моя мати сиділа в кріслі й з великою ніжністю спостерігала за ним, ні пари з вуст, адже татові ігри з солдатиками відбувались за повної тиші.

Ці забави зміцнювали великий, але тимчасовий мир у нашому домі. У снах я простежував свій страх перед сварками, що спалахували час від часу. Моя мати плакала, а батько жалюгідно намагався зобразити гнів, проклинаючи чергового власника ресторану, що в той момент не давав йому спокою. У своїх снах я поволі повертався до своїх коренів. У душі я здогадувався, що ці сни були сапкою, яка допомагала мені випорпувати з землі загублене.

Однак ця зима закарбується у моїй пам’яті передовсім завдяки здобуткам. Гаррієт подарувала мені доньку, й Аґнес не ненавиділа мене. А ще ця зима була сповнена листів. Я писав їх і отримував відповіді. Вперше за всі ті прожиті на острові дванадцять років Янсонові приїзди мали якийсь сенс. Він і далі вважав мене своїм лікарем і весь час вимагав консультацій щодо своїх вигаданих болячок. Але тепер він привозив мені пошту, й інколи я вручав йому один або два листи.

Першого листа я написав того ж дня, коли повернувся. Сірів світанок, коли я по кризі прийшов додому. Мої тварини здавались голодними, хоча я залишив їм більше ніж достатньо їжі. Нагодувавши їх, я сів за кухонним столом і написав до Аґнес.

«Перепрошую за мій поспішний від’їзд. Мабуть, у всьому винен надмір моїх почуттів після того, як я побачив, скільки страждань тобі завдав. Я хотів ще багато розповісти, а ти, мабуть, хотіла багато про що розпитати. Я повернувся на свій острів. Крига вкрила затоки аж до самих берегів. Я сподіваюсь, що мій раптовий від’їзд не розірве контакту між нами».

Я не змінив ні слова. Наступного дня я відправив листа з Янсоном, який наче й не зауважив, що мене так довго не було. Звісно ж, йому було цікаво, що це за лист. Але він нічого не сказав. Того дня йому навіть нічого не боліло.

Ввечері я почав писати спільного листа для Гаррієт та Луїз, хоча й не отримав відповіді на свій попередній лист. Він вийшов занадто довгий, до того ж я зрозумів, що це неправильно. Я не міг посилати їм одного листа для двох, адже тільки здогадувався про те, що вони насправді знали або гадали одна про одну. Я порвав листа і почав спочатку. Кицька спала на кухонному тапчані, пес сопів на підлозі біля печі. Я спробував його оглянути, замученого болем у суглобах. Він не протягне довше ніж до осені. І кішка, мабуть, теж.

Я написав до Гаррієт і запитав, як вона почувається. Це було безглузде запитання, бо вона, звісно ж, почувалась погано. І все ж природно, що я запитав про це. Потім я написав про нашу подорож:

«Ми поїхали до того озера. Я мало не втопився. Ти мене витягла. Лише тепер, повернувшись, я всерйоз усвідомив, якою близькою була смерть. Переохолодження настає дуже швидко. Ще одна хвилина в воді — і мене б не стало. І що дивно, мені здавалось, наче ти мені пробачила, коли витягла з води».

Від спогаду по тілу пробіг дріж, але це не значить, що я припинив щоранку прорубувати мою ополонку. За кілька днів я збагнув, що не відчував такої, як раніше, потреби в ранкових купаннях. Після зустрічі з Гаррієт і Луїз у мене вже не було такої необхідності в холоді. Мої ранкові пірнання ставали дедалі коротшими.

Того ж вечора я написав листа й до Луїз. У старій енциклопедії серії «Uggle» від 1909 року я прочитав про Караваджіо. Я почав листа цитатою з енциклопедії: «Його сильний, хоча й похмурий, колорит і сміливе відображення натури гідні великої та справедливої поваги». Я порвав аркуш. Я не міг удавати, ніби це мій власний погляд. До того ж не хотів викривати, що виставляю цитати з майже столітньої книги за свої власні, навіть якщо я й замінив застарілі слова.

Я почав заново. Лист вийшов короткий:

«Я гримнув дверима твого трейлера. Мені не слід було цього робити. Я не зміг дати раду своїй розгубленості і перепрошую за це. Я сподіваюся, що ми не поводитимемось так, наче не знаємо про існування одне одного».

То був нікудишній лист. Через два дні я зрозумів, що його сприйняли негативно. Посеред ночі задзвонив телефон. Спросоння шпортаючись, я налякав своїх тварин, перш ніж добрався до телефонного апарата. Це була Луїз. Вона нетямилася з люті. Вона так голосно кричала, що мені закладало у вусі.

— Я страшенно на тебе сердита. Як ти можеш писати такі листи? Ти тряскаєш дверима, як тільки тобі надокучає чи стає хоч трохи неприємно.

Вона говорила нерозбірливо. Була третя ночі. Я спробував заспокоїти її. Це ще дужче розпалило її лють. Тож я мовчав, даючи їй змогу випустити пару.

Це моя донька, стиха мовив я до себе самого. Вона каже те, що мусить. І я ж з самого початку знав, що даю Янсонові поганого листа.

Не знаю, як довго вона так кричала в трубку — раптом посеред речення щось клацнуло, і розмова закінчилась. Знову зяяла пустка. Я встав із-за столу і відчинив двері до вітальні. У світлі лампи я побачив, що мурашник ще більше розрісся. Принаймні так мені здалось. Та хіба мурашник може рости взимку, коли мурахи сплять? Я не знав, що на це відповісти, як і не знав, що сказати Луїз. Я розумів, що вона гнівалась. Та чи розуміла вона мене? Чи їй взагалі було що розуміти? Чи можна сприймати дорослу жінку, про яку ніколи й гадки не мав, як свою доньку? І ким я був для неї?

Мені більше не вдалося заснути тієї ночі. На мене напав страх, від якого я не міг захиститись. Я сидів за кухонним столом і тримався за церату, постелену на столі ще з часів моєї бабці. Я геть знеміг через пустку й знесилення. Луїз докопалась до мого нутра.

На світанку я вийшов. Думав про те, що було б найкраще, якби Гаррієт ніколи не з’являлась на тій кризі. Я зміг би прожити своє життя без доньки, а Луїз дала б собі раду без батька.

Біля пірса я закутався в стару дідову шубу й сів на лавці. Кіт із псом зникли. Їхні дороги, позначені слідами в снігу, розходились, вони нечасто ходили вкупі. Цікаво, чи вони колись брехали одне одному про свої наміри.

Я встав із лавки й загорлав у туман. Крик понісся луною і розчинився в сірому світлі. Мій порядок було порушено: своїм приходом Гаррієт перевернула моє життя з ніг на голову. В обурливих словах Луїз була правда, від якої я не зміг захиститись. Можливо, ще й від Аґнес треба було чекати несподіваного спалаху люті.

Я знову сповз на лавку. Пригадались бабусині слова та її страх. Якщо вийти чи виплисти човном у туман, то можна назавжди безслідно пропасти.

Дванадцять років я прожив сам на цьому острові. А тепер мені здавалось, ніби на нього вторглися три жінки. Власне мені варто було б запросити їх сюди влітку. Одного прекрасного літнього вечора вони змогли б по черзі на мене нападати. Потому, коли б від мене залишилися самі рештки, Луїз могла б надягти свої боксерські рукавиці й сильним ударом відкрити рахунок. Можна було б рахувати до тисячі. Я б однаково не встав.

За декілька годин я прорубав свою ополонку й пірнув. Властиво того ранку я як ніколи довго змушував себе зануритись у холодну воду.

Янсон прибув на своєму гідрокоптері, як завжди, вчасно. Того дня він не мав для мене листів, а я для нього. Вже коли він збирався вирушати, я пригадав, що він давно не скаржився на зубний біль.

— Як твої зуби?

Янсон запитально на мене подивився.

— Які зуби?

Я більше нічого не питав. Гідрокоптер зник у тумані.

Повертаючись із пірса, я зупинився біля свого човна і підняв брезент. Звідти визирнули занедбані дошки. Якщо він пролежить підпертий отак іще рік, то пропаде остаточно.

Того ж дня я написав Луїз ще одного листа: у ньому перепрошував за все, навіть за те, що я, можливо, вже забув, а також за ті прикрості, які завдаватиму їй у майбутньому. Я завершив листа, завівши мову про човен:

«У мене є старий дерев’яний човен, який дістався мені ще від дідуся і стоїть на опорах накритий брезентом. Це неподобство — так погано поводитись із тим човном. Ніяк руки не доходять до того, щоби привести його до ладу. Водночас мені здається, що, відколи я переселився на цей острів, я так самісінько пролежав на опорах під брезентом. Я ніколи не полагоджу човна, доки не полагоджу себе самого».

Через декілька днів я передав Янсонові листа, і через тиждень він привіз відповідь від Луїз. Після кількох днів відлиги знову похолоднішало. Зима ніяк не хотіла здаватись. Я сів за кухонним столом і взявся читати.

Луїз писала: «Інколи мені здається, що я жила з сухими потрісканими губами. Одного ранку, коли життя здалось важчим, ніж зазвичай, із мене ринули слова. Я не мушу розповідати тобі про своє минуле, бо вже й так дала тобі зрозуміти, яким воно було. Вдаватись в подробиці нічого. Тепер я намагаюся знайти спосіб зжитись із тобою, — а ти, наче троль, що зненацька вийшов із лісу, виявився моїм батьком. Хоча я й знаю, що це Гаррієт повинна була розповісти тобі, я все ж не можу стримати свого обурення: коли ти пішов, гримнувши дверима, я почувалась так, наче ти вибив мені щелепу. Спершу я вважала, що це добре, що ти зник. Але потім з’явилось гостре відчуття порожнечі. Тому я сподіваюсь, що, можливо, ми зуміємо знайти шлях, який одного дня приведе нас принаймні до дружби».

Вона підписала листа красивим звивистим «Л».

Негарна вийшла історія, подумав я. Гаррієт, Луїз і я. Луїз, безперечно, має всі підстави спрямовувати свою лють на нас.

Зима минала, а наші листи мандрували поміж трейлером та островом. Коли-не-коли приходили листи від Гаррієт, яка вже повернулась у Стокгольм. Ані вона, ані Луїз не розповідали, хто її туди відвіз. Вона писала, що почувалась дуже втомленою, але її підбадьорював спогад про лісове озеро і про те, що ми з Луїз познайомились. Я питав про її стан здоров’я, але вона ніколи не відповідала на це запитання.

Її листи були просякнуті тихою, майже побожною смиренністю. На відміну від листів Луїз, поміж рядків яких ховався шквал гніву.

Щоранку, прокинувшись, я всерйоз замірявся взятись за своє життя. Я більше не міг дозволити собі без пуття марнувати дні.

Але я нічого не вирішив. Вряди-годи я піднімав брезент над човном і думав, що насправді бачу самого себе. Та полущена фарба, тріщини й волога належали мені. А може, ще й запах повільного гниття дерева.

Дні ставали дедалі довшими. Почали повертатись перелітні птахи. Здебільшого вони прилітали вночі цілими зграями. У біноклі я бачив морських птахів на краю криги.

Дев’ятнадцятого березня здох мій пес. Спустившись уранці на кухню, я, як звично, випустив його надвір. Було чітко видно, що його мучить біль, і він важко встав зі свого кошика. Але я думав, що він проживе ще це літо. Після купелі в ополонці та обтирання в кухні я спустився до повітки для човнів, щоби знайти інструмент, потрібний мені для ремонту труби у ванній. Мені здалось дивним, що пес не з’являвся, але я не став його шукати. Лише десь коло полудня я зрозумів, що собаки нема. Здавалося, це здивувало навіть кицьку. Я сів на сходах до будинку і почав виглядати. Я відійшов і покликав пса, та він усе не приходив. Тоді я збагнув: щось трапилось. Я надягнув куртку і взявся за пошуки. Приблизно за годину я знайшов його на другому боці острова біля химерних скельних формацій, які виринали з криги, немов гігантські стовпи. Він лежав у невеликій улоговині, захищеній від вітру. Не знаю, як довго я простояв, дивлячись на нього. Його очі були розплющені й блискучі, мов кристалики, як очі тої замерзлої чайки, що я тієї зими знайшов унизу біля пірса.

Смерть косить усіх, і від неї ніде не заховаєшся.

Я відніс пса до будинку. Він був важчий, ніж я гадав. Мертві тіла завжди важчі. Потім я дістав лопату і врешті зумів викопати яму необхідної величини під яблунею. Кицька сиділа на сходах і стежила за всім. Собаче тіло вже застигло, коли я поклав його в яму й засипав. Я притулив мотику і лопату до стіни будинку. Повернулась ранкова імла. Але цього разу волога сочилася з моїх очей. Я оплакував свого пса.

Я записав про смерть у моєму бортовому журналі й вирахував, що собаці було дев’ять років і три місяці. Я купив його цуценям в одного з рибалок, що на старість літ узявся вигодовувати псів сумнівного походження.

Упродовж кількох днів я думав, що варто завести нового пса. Але майбуття було надто непевне. Невдовзі прийде черга і моєї кішки. Тоді ніщо вже не буде тримати мене на цьому острові — звісно, якщо я сам не захочу тут залишитись.

Я написав Гаррієт і Луїз про смерть собаки. Обидва рази я заходився плачем. Вони відповіли зовсім по-різному. Луїз розділяла мою печаль, зате Гаррієт не розуміла, як можна сумувати за старим псом із хворими суглобами, що нарешті спочив.

Тижні минали, а я все не брався до свого човна. Здавалось, наче я чогось чекав. Можливо, мені слід було написати листа самому собі про мої плани на майбутнє?

Дні все довшали. В ущелинах на скелях почав танути сніг. Проте море і далі вкривала крига.

Врешті здався і лід. Одного ранку вся крига аж до самої води вкрилася тріщинами. Янсон приплив на своєму катері. Гідрокоптер він сховав до наступного року. На наступну зиму він вирішив придбати судно на повітряній подушці. Я не певен, чи розумів, що це, незважаючи на його детальне й абсолютно непотрібне пояснення. Він попросив мене оглянути його ліве плече. Може, я відчую під пальцями якийсь вузлик? Або пухлину?

Нічого там не було. Янсонові й далі нічого не бракувало.

У той же день я зняв із човна брезент і почав шкрябати дощечки. Мені вдалось очистити корму від старої фарби, мавши намір продовжити наступного дня. Але дещо стало на заваді. Коли я саме спускався до пірса, щоб здійснити ранкове купання, я зауважив, що на суші стоїть невеликий катер.

Я зупинився і затамував подих. Двері до повітки для човнів були відчинені.

Хтось сюди приїхав.

2

У повітці зблиснуло світло. Я навіть уявити не міг, що це від поверхні гострого меча відбивалося сонце. Усередині стояла Сіма. Вона вийшла з темряви, тримаючи в руці меча.

— Я вже думала, ти не прокинешся.

— Як ти сюди добралась? Що за човен стоїть на суші?

— Я його взяла.

— Взяла?

— У порту. Він був прив’язаний. Але мене не зупинять жодні ланцюги.

— Ти вкрала човна?

На пірс вийшла кицька і взялась розглядати Сіму.

— А де пес?

— Він здох.

— Як здох?

— Він мертвий. Існує лише одна смерть. Умерти. Не жити. Бути неживим. Мертвим. Мій пес помер.

— Колись у мене був пес. Він також здох.

— Собаки вмирають. Моя кицька вже теж довго не протягне. Вона також стара.

— Ти її пристрелиш? У тебе є рушниця?

— Цього я тобі не скажу. Я хочу знати, що ти тут робиш і чому ти вкрала човна.

— Я хотіла тебе побачити.

— Навіщо?

— Ти мені не сподобався.

— І саме тому ти хотіла мене побачити?

— Я хочу дізнатись, чому ти мені не подобаєшся.

— Ти несповна розуму. Де ти навчилась керувати човном?

— Якось я проходила лікування неподалік озера Веттерн. У тій лікарні був човен.

— Як ти дізналася, що я живу тут?

— Я запитала в одного чоловіка, що згрібав листя коло церкви. Це було нескладно. Я запитала про лікаря, котрий ховається на острові. Сказала, я твоя дочка.

Я здався. У неї були відповіді на всі мої запитання. Я знав, що Гюґо Персон, доглядач кладовища, був базікою. Вочевидь, він показав дівчині дорогу — це було просто, прямо до Міттбодена, де стоїть маяк, потім через Єрнсюндет із високими стінами гір і прямо до мого острова, де біля каміння за затокою стояли два берегові судноплавні знаки.

Було видно, що вона втомлена. Погаслі очі, бліде обличчя, абияк заколоте дешевими шпильками волосся... Вона була вдягнена в усе чорне, а на ногах мала кеди з червоними шнурівками.

— Ходімо до хати, — мовив я. — Я певен, що ти голодна. Тобі слід поїсти. А тоді я подзвоню в берегову службу і повідомлю, що ти тут і що ти вкрала човна. Нехай вони тебе заберуть.

Вона нічого не відповіла і навіть не замахнулась на мене мечем. У кухні я запитав, що вона хоче на сніданок.

— Кашу.

— А я думав, що кашу вже ніхто не їсть.

— Не знаю, як інші, але я хочу кашу. Я можу зварити її сама.

У мене була вівсянка і банка ще не надто старого яблучного пюре. Коли каша вже добряче загусла, вона виклала туди пюре і налила у тарілку молока. Їла повільно, а меч лежав на столі. Я запитав, чи не хоче вона чаю чи кави. Вона заперечила головою. Їй хотілось тільки каші. Я намагався зрозуміти, навіщо вона мене розшукала. Під час останньої нашої зустрічі вона накинулась на мене з піднятим мечем, а тепер сиділа за моїм кухонним столом і їла кашу. Все це ніяк не вкладалось у голові. Вона сполоснула тарілку і поставила її в мийку.

— Я втомилась і мушу поспати.

— В іншій кімнаті стоїть ліжко, можеш лягти там. Але мушу тебе попередити, що там мурашник. І через весну мурашки починають прокидатись.

Вона мені повірила. Вона сумнівалась, чи справді мій пес здох, але відразу повірила в існування мурашника. Вона вказала на кухонний тапчан.

— Я можу поспати й тут.

Я приніс їй подушку й коц. Вона не зняла з себе ні одягу, ні взуття, накрилась коцом і заснула. Я зачекав, аби впевнитись, що вона заснула, а тоді пішов одягнутись.

Я повернувся до ополонки разом із кицькою. Моторний човен був марки Ryd із підвісним мотором Mercury потужністю 25 кінських сил. Корпус сильно черкнув по камінному дну. Не було сумніву, що вона навмисне виїхала човном на берег. Я намагався перевірити, чи пластикове дно не тріснуло або чи не з’явились на ньому дірки, але я так нічого й не зауважив.

У той день мала прийти пошта. Янсон зауважить човна. У мене було декілька годин, аби прийняти рішення. Я не був певен, чи подзвоню в берегову службу. Якщо це можливо, то я радше спробував би повернути її до Аґнес без втручання відповідних органів. До того ж я турбувався про себе самого. Було би підозріло, що молода дівчина тікає з виховного закладу і краде човен, аби відвідати старого лікаря.

За допомогою багра та дошки як важеля мені вдалось розхитати і спустити човен у воду. Багром я виштовхав його до пірса і причепив свою маленьку плоскодонку за корму. У човні був стартер, але, звісно ж, коли Сіма сідала в човен, то ключа в неї не було. Вона завела мотор за допомогою шнура, тож я зробив так само. Мотор завівся за четвертим разом. Пропелер та привід не були пошкоджені. Я відплив від пірса і націлився на два острівці, що називаються Зітхання. Поміж острівцями утворився природний причал, невидимий зусібіч. Там я міг тимчасово прилаштувати вкраденого човна.

Історія назви острівців Зітхання дуже суперечлива. Янсон стверджує, що колись давно тут жив мисливець на птахів Моссе. У нього була звичка зітхати щоразу, коли він влучав у гагу. Тож назва островів походить від зітхань Моссе. Не знаю, правда то була чи ні. На моїй морській карті ті острівці безіменні. Але мені подобається, що суворі скелі, котрі здіймаються з моря, називаються Зітханнями. Інколи здається, що дерева шепочуть, квіти бурмочуть, ягідні кущі мугикають невідомі мелодії, а кущі шипшини у щілинах скель позаду бабусиних яблунь добувають прекрасні звуки з невидимих інструментів. То чому ж скелі не можуть зітхати?

Я витратив майже годину, щоб добратись на своїй плоскодонці назад до пірса. Того дня довелось відмовитись від ранкового купання. Я піднявся до будинку. Сіма спала під коцом. Вона не змінила пози, відколи лягла. Водночас я почув плескіт Янсонового човна. Я спустився чекати до пірса. Віяв легкий північно-східний вітер, було приблизно п’ять градусів, і весна все ще барилась. У воді коло пірса блиснула і раптово зникла щука.

Того дня Янсон мав клопіт зі шкірою голови. Він злякався, що починає лисіти. Я запропонував йому звернутись до перукаря. Натомість він розгорнув вирвану з якогось тижневика сторінку і попросив мене прочитати. Це була ціла сторінка реклами якогось чудодійного засобу, що обіцяла моментальний ефект після нанесення рідкого препарату, в склад якого серед іншого входила лаванда. Я згадав про свою маму і сказав Янсонові, аби він не вірив у все, що обіцяють пишномовні реклами.

— Я хочу почути від тебе пораду.

— Я ж тобі вже її дав. Звернися до перукаря. Він, очевидно, знає про випадіння волосся набагато більше, ніж я.

— Невже в університеті вас нічого не вчили про облисіння?

— Мушу визнати, що небагато.

Він стягнув із голови шапку і нахилив голову, немов у раптовому вияві пошани до мене. Я не побачив нічого, крім того, що його волосся, як завжди, було густе, навіть на потилиці.

— Хіба ти не бачиш, як воно порідшало?

— Це природні вікові зміни.

— Згідно з тим, що написано в рекламі, ти помиляєшся.

— У такому разі замов ту мастику і втирай її в шкіру голови.

Янсон зім’яв газетну сторінку.

— Деколи я сумніваюсь, чи ти справді лікар.

— Принаймні я вмію відрізняти людей зі справжніми хворобами від поштарів із хворобливою уявою.

Янсон саме збирався відповісти, як враз його погляд змістився з мого обличчя і застиг на чомусь позаду моєї спини. Я обернувся. Там стояла Сіма. На руках вона тримала кицьку, а меч висів прив’язаний до її пояса. Вона мовчки всміхалась. Янсон аж рота роззявив. Через декілька днів увесь архіпелаг довідається, що до мене в гості приїхала молода темноока дівчина з розпатланим волоссям та самурайським мечем.

— Напевно, я таки замовлю той засіб для волосся, — люб’язно промовив Янсон. — Не буду більше тебе затримувати. Сьогодні для тебе пошти нема.

Він відплив від пірса. Я провів його поглядом. Коли я обернувся, Сіма вже подалась назад до будинку. Вона відпустила кицьку на горбку.

Коли я ввійшов, вона сиділа за кухонним столом і курила.

— А де човен? — запитала вона.

— Я переставив його в таке місце, де його не побачать.

— З ким ти розмовляв унизу на пірсі?

— Його ім’я Янсон, він місцевий поштар. І в тому, що він тебе побачив, нема нічого доброго.

— Чому?

— Він пліткар. Любить побазікати.

— Мені це байдуже.

— Ти тут не живеш, на відміну від мене.

Вона погасила цигарку об стару бабусину кавову тарілочку. Мені це не сподобалось.

— Мені приснилося, що ти сипав на мене мурашник. Я намагалася захиститись мечем, але лезо зламалось. І тоді я прокинулась. Чому в тій кімнаті стоїть мурашник?

— Тобі не обов’язково було туди заходити.

— На мою думку, це дуже стильно. Півскатертини вже зникло в мурашнику. Через декілька років він покриє весь стіл.

Раптом я зауважив щось, чого не помічав раніше. Сіма була неспокійна. Її рухи виказували хвилювання, і, непомітно за нею спостерігаючи, я зауважив, що вона потирає пальцями.

Мені прийшло до голови, що колись давно я вже бачив таке ж дивне потирання пальців в одного пацієнта, якому через ускладнення від діабету ампутували ногу. Той пацієнт страждав тяжкою формою фобії мікробів і до того ж був на межі психічного розладу з нападами глибокої депресії.

Кицька вискочила на стіл. Колись я завжди її звідти зганяв. А декілька років тому перестав. Кішка перемогла. Я пересунув меча, щоби вона не порізала собі лапи. Коли я торкнувся руків’я, Сіма здригнулась. Кицька скрутилася клубком на цераті й почала муркотати. Ми з Сімою мовчки дивились на кішку.

— Розкажи, — сказав я, — чому ти тут і куди ти збиралась. А потім ми придумаємо, як усе вирішити без зайвих проблем.

— Де човен?

— Я прилаштував його поміж двома невеликими острівцями, які називаються Зітхання.

— Як можна було назвати острів Зітхання?

— Тут неподалік є один поріг, який називається Мідний Зад. Ще один невеликий поріг по той бік Буґгольмена називається Пук. В островів такі ж клички, як і в людей. Не завжди відомо, звідки вони беруться.

— Ти сховав човна?

— Так.

— Дякую.

— Не знаю, чи за це варто дякувати. Але якщо ти зараз же не розкажеш, то я підніму слухавку і подзвоню в берегову службу. Через півгодини вони будуть тут і заберуть тебе.

— Якщо торкнешся до телефону, я відрубаю тобі руку.

Я затамував подих, а тоді сказав те, що підозрював.

— Ти не зачепиш того меча, бо я до нього доторкнувся. Ти боїшся чужих бактерій. Тебе сковує жах від думки про те, що в твоє тіло вторгнеться зараза.

— Не розумію, про що ти.

Я зрозумів, що маю рацію. Її тілом пробіг невидимий дріж. Тверда оболонка пустила тріщину. У той момент вона перейшла в контрнаступ. Схопила кицьку за шкірку і жбурнула нею об ящик із дровами коло печі. А тоді почала на мене верещати. Я не зрозумів ні слова, адже вона розмовляла своєю мовою. Дивлячись на неї, я думав про те, що вона не моя донька і я за неї не відповідальний.

Раптом вона замовкла.

— Чому ти не візьмеш меча? Чому не схопиш його за руків’я і не заріжеш мене?

— Чому ти такий злий?

— З моєю кицькою не можна так поводитись, як ти вчинила.

— Я не переношу котячу шерсть. У мене на неї алергія.

— Це не значить, що ти маєш право вбивати кота.

Я встав і випустив кішку, що сиділа біля вхідних дверей і підозріло на мене дивилась, а тоді вийшов надвір разом з нею, бо подумав, що, можливо, Сімі варто якийсь час залишитись наодинці. Сонце пробилось крізь завісу хмар, був безвітряний і досі найтепліший день весни. Кицька зникла за рогом будинку. Я обережно заглянув у вікно. Сіма стояла біля мийки, зануривши у воду руки. Потім старанно їх витерла, протерла рушником руків’я меча і поклала його назад на стіл.

Для мене вона була геть незбагненною. Я навіть не міг уявити ходу її думок. Що жило в її нутрі? Я гадки не мав.

Я зайшов усередину. Вона чекала, сидячи за столом. Я нічого не сказав про меча. Вона поглянула на мене і мовила:

— Чара. Я б хотіла так називатись.

— Чому?

— Тому що це гарне ім’я. Тому що так називається телескоп, що стоїть на горі Маунт-Вілсон неподалік Лос-Анджелеса. Я поїду туди, перш ніж помру. У тому телескопі видно зірки. І щось, що навіть неможливо собі уявити. Телескоп сильніший за всіх. — Вона перейшла на шепіт, немов від захвату, або на знак найвищої довіри.

— Телескоп настільки потужний, що, дивлячись із Землі, можна розпізнати людину на Місяці. Я б хотіла бути тією людиною.

Я більше здогадувався, аніж розумів те, що вона намагалась висловити. Маленька переслідувана дівчинка, що тікала від усього, а передовсім — від себе самої, думала, що вона, невидима тут, на Землі, стане помітною в потужному телескопі.

Здалось, наче я зміг розшифрувати невеликий фрагмент її уявлень про світ. Я намагався продовжити розмову, розповідаючи про зоряне небо в безмісячні й чисті осінні ночі. Але вона занурилась у себе, вона не хотіла слухати, неначе жаліла про сказане.

Якийсь час ми просиділи мовчки. Потім я знову запитав, чому вона прибула сюди.

— Нафта, — відповіла вона. — Я збираюсь поїхати в Росію і розбагатіти. Адже є нафта. Потім я повернусь і стану піроманом.

— І що ти підпалюватимеш?

— Усі ті будинки, в яких я змушена була жити супроти волі.

— Мій дім ти теж плануєш спалити?

— Це єдине, що я залишу. Твій дім і дім Аґнес. Але решту я спалю.

Мені починало здаватись, що дівчина по той бік столу — божевільна. Вона не лише тягала за собою гострого меча, а ще й страшенно заплуталась у баченні свого майбутнього.

Вона мовби прочитала мої думки.

— Ти мені не віриш?

— Чесно кажучи, ні.

— Тоді йди під три чорти.

— Я не дозволю таких висловів у моєму домі. Берегова служба може з’явитись тут навіть швидше, ніж ти думаєш.

Я жбурнув бабусину кавову тарілочку, яку Сіма використовувала як попільничку. По кухні розлетілись керамічні уламки. Вона сиділа не ворухнувшись — так, наче мій емоційний вибух її не стосувався.

— Я не хочу, щоб ти сердився, — спокійно сказала вона. — Я лише хочу залишитись тут на ніч. А потім поїду.

— Чому ти взагалі сюди приїхала?

Її відповідь мене здивувала.

— Ти ж мене сюди запросив!

— Я такого не пригадую.

— Ти сказав, що не віриш, що я коли-небудь сюди приїду. Я хотіла показати тобі, що ти помилявся. Окрім того, я ж збираюсь у Росію.

— Я не вірю жодному твоєму слову. Чому ти не можеш сказати правду?

— Не думаю, що ти хочеш її почути.

— Чому це я не мав би цього хотіти?

— Чому, на твою думку, я ношу з собою меча? Я хочу бути певна, що захищуся. Одного разу я не змогла. Тоді мені було одинадцять.

Я зрозумів, що це була правда. Раптом крізь її лють виразно проступила вразливість.

— Я тобі вірю. Але чому ти прийшла сюди? Ти ж не хочеш сказати, що прямуєш у Росію?

— Я знаю, що мені там пощастить.

— Що ти там робитимеш? Викопуватимеш нафту руками? Тебе туди навіть не впустять. Чому ти не хочеш залишитись в Аґнес?

— Я мусила поїхати. Я написала записку про те, що вирушила на північ.

— Але ж ти поїхала на південь!

— Я не хочу, щоб вона мене знайшла. Інколи вона як пес: вона винюхує слід тих, хто втікає. Я хочу лише побути тут якийсь час, а потім зникну.

— Ти ж розумієш, що це неможливо.

— Я тобі дозволю, якщо ти не проганятимеш мене.

— Дозволиш що?

— А як ти думаєш?

Раптом я збагнув, що вона мені пропонувала.

— За кого ти мене маєш? Забудьмо те, що ти сказала. Я нічого не чув.

Я так обурився, що мусив вийти надвір. Я подумав про плітки, які Янсон, безсумнівно, саме зараз розпускав між островами. Я заживу слави Фредріка — власника імпортованих із якоїсь арабської країни дівчат.

Я сів на пірсі. Те, що сказала Сіма, мене не лише засоромило, а й засмутило. Я всерйоз збагнув, який тягар її мучив.

Через якийсь час вона спустилася до пірса.

— Сядь, — мовив я. — Ти можеш побути тут декілька днів.

Я відчув її хвилювання, — її ноги тремтіли. Я міг її просто викинути. Крім того, мені був потрібен час, щоби подумати. У моє життя ввірвалась четверта жінка, вимагаючи від мене поки що зовсім невідомої допомоги.

Ми з’їли печеню з останнього шматка зайчатини, що залишилась у моїй морозилці. Сіма здебільшого лише длубалась у їжі. Говорила вона небагато. Здавалось, наче її неспокій наростав. Вона не хотіла спати серед мурах. Я постелив їй у кухні. Було не пізніше дев’ятої, коли вона сказала, що хоче лягати спати.

Тої ночі кицька мусила залишитись надворі. Я вийшов на другий поверх, ліг у ліжко і взявся читати. На кухні було тихо, хоча я й бачив світло, що падало з кухонного вікна. Вона й досі не погасила світла. Опускаючи жалюзі, я побачив, що кішка сидить на плямі світла, що падало з кухонного вікна. Невдовзі й вона мене покине. Здавалось, наче вона вже перетворилась на прозору істоту.

Я читав одну з дідусевих книжок 1911 року про рідкісних болотних птахів. Я, вочевидь, заснув, не погасивши світла. Коли розплющив очі, було близько одинадцятої, — я спав щонайбільше півгодини. Я встав і відгорнув жалюзі: світло погашене, кішки не видно. Я вже хотів був лягти назад, аж тут прислухався. З кухні долинали незрозумілі звуки. Я підійшов до дверей — аж тепер я чув виразно: Сіма плакала. Я й далі стояв. Чи варто було спуститися вниз? Може, вона хотіла побути на самоті? Через якийсь час плач затих. Я обережно прикрив двері й повернувся до ліжка. Я знав, куди ставати, щоби дощана підлога не скрипіла.

Книжка про болотних птахів сповзла на підлогу. Я не підняв її, а натомість лежав у темряві й розмірковував, що мені робити. Єдиним правильним рішенням було би подзвонити в берегову службу. Але чому я повинен завжди чинити правильно? Я вирішив зателефонувати Аґнес. Їй і вирішувати. Незважаючи на все, Аґнес була для Сіми найближчою людиною, якщо я правильно зрозумів цю сумну історію.

Як звично, я прокинувся відразу по шостій. Термометр за вікном у спальні показував чотири градуси тепла. Лежав туман.

Я вдягнувся і спустився вниз, ступаючи обережними кроками, бо припускав, що Сіма спить. Я збирався взяти джезву до повітки для човнів, де в мене була електроплитка. Вона стояла там ще за життя мого дідуся. На ній він варив суміші дьогтю та живиці, якими змащував човен.

Двері до кухні були прочинені. Я обережно їх відчинив, щоб не скрипіли. Сіма лежала на ліжку в білизні. Лампа в кутку біля тапчана світила. Її тіло та постіль були залиті кров’ю.

Здавалось, наче Сіма лежала в світлі прожекторів. Я не міг повірити своїм очам. Я знав, що це правда, але тим не менше здавалось, наче це не могло статись. Я спробував повернути її до життя, водночас шукаючи найглибші рани. Вона використала не меч, а один з дідусевих старих рибальських ножів. Чомусь це тільки посилило мій розпач, немов вона зробила причетним до свого нещастя і дідуся — старого доброго рибалку. Я кричав їй, щоб вона прокинулась, але її тіло було м’яке, а очі заплющені. Найстрашніші рани були довкола статевих органів, на животі та на щиколотках. Окрім цього в неї була досить дивна рана на шиї. Я не розумів, як вона зуміла завдати собі такі порізи. Найсерйозніша рана була на правій руці. За день до того я подумав, що вона лівша. З глибокої рани текла кров, вона багато її втратила. Я наклав декілька джгутів із кухонних рушничків. Потім поміряв її пульс: він був слабким. Я знай намагався повернути її до життя. Я не знав, чи вона прийняла якісь таблетки чи наркотики. У кухні чимось пахло, але запаху я не впізнав. Я відразу ж понюхав попільничку, знову ж таки одну з бабусиних кавових тарілочок. Імовірно, вона курила гашиш або марихуану. Я проклинав ту мить, коли переніс усі свої лікарські інструменти в повітку для човнів. Я прожогом кинувся туди, перечепився за кицьку, що сиділа на веранді, взяв тонометр і повернувся на кухню. Тиск був низьким. Її стан був загрозливим.

Я набрав номер берегової служби. Відповів Ганс Люндман. Дітьми ми разом бавилися влітку. Його батько, лоцман, був близьким приятелем мого дідуся.

— Це Фредрік Велін, — сказав я. — Тут у мене перебуває дівчина, яку необхідно негайно відвезти до лікарні.

Ганс — розумний чоловік. Він знав, що береговій службі не дзвонять рано-вранці, якщо на те нема серйозної підстави.

— Що сталося?

Я міг сказати лише правду.

— Вона намагалася вчинити самогубство. Порізала себе і втратила багато крові. Пульс і тиск низькі. Її слід негайно забрати.

— Надворі туман, — промовив Ганс Люндман, — але через півгодини ми будемо в тебе.

— Ти викличеш «швидку»?

— Вважай, що вона вже в дорозі.

За 32 хвилини я почув шум потужних моторів катера берегової служби. Це були найдовші хвилини в моєму житті. Довші, ніж тоді, коли мене пограбували в Римі і я думав, що мене вб’ють, довші, ніж будь-що інше. Я не міг нічого вдіяти. Сіма гасла. Я не міг визначити, скільки крові вона втратила. Я міг допомогти їй лише джгутами. Я намагався шептати їй на вухо, коли збагнув, що мої жалі не допомагають розбудити її. Я притиснувся устами до її вуха і шепотів, що вона мусить жити, вона не може вмерти, це неправильно, не в моїй кухні, не навесні, не на початку цього дня. Вона мене чула? Я не знаю. Але я продовжував нашіптувати їй на вухо. Я розповідав уривки казок, які я пригадував зі свого дитинства, розповідав, як гарно пахне, коли розцвітають черемшина та бузок. Я розказував, що ми приготуємо на вечерю, а також про чудернацьких птахів, які бродять по узбережжях та швидкими рухами ловлять свою здобич. Я розповідав задля її та власного життя — мене скував жах від думки, що вона помре. Чи міг я врятувати її життя? Я не знав. Коли я врешті почув поспішні кроки Ганса Люндмана та його помічників, я крикнув їм, щоби поспішали. Вони мали з собою ноші й не згаяли ні секунди, перекладаючи її з ліжка, — після того ми вирушили. Я побіг до катера в самих шкарпетках, тримаючи в руці свої обрізані чоботи. Вхідні двері я не зачиняв.

Ми пливли крізь імлу. Ганс Люндман стояв за кермом і питав, як вона.

— Не знаю. Її тиск падає.

Він швидко плив прямо в білий туман. Його помічник, якого я не знав, неспокійно дивився на Сіму, прив’язану до нош. Можливо, він мало не млів.

«Швидка допомога» чекала внизу біля пристані. Усе було сповите густою білою млою.

— Будемо сподіватись, що вона виживе, — сказав на прощання Ганс Люндман.

Він мав занепокоєний вигляд. Вочевидь, Ганс із власного досвіду знав, коли людині загрожувала смерть.

Дорога до лікарні зайняла 43 хвилини. Жінку, що сиділа при ношах, звали Соня, їй було близько сорока років. Вона поставила крапельницю і працювала-спокійно та методично, вряди-годи сповіщаючи лікарню про стан Сіми. Вона розпитувала мене про час, коли сталось нещастя, та я не міг відповісти на ці запитання.

— Вона щось приймала? Таблетки?

— Я не знаю. Можливо, що вона курила марихуану.

— Це ваша дочка?

— Ні. Вона неждано приїхала в гості.

— Ви зв’язалися з її родичами?

— Я не знаю, хто вони. Вона живе у виправному притулку. До того я бачив її всього раз. Я не знаю, чому вона прийшла до мене.

— Зателефонуйте в притулок.

Вона простягла руку по телефон на стіні карети «швидкої допомоги». Я подзвонив у телефонну довідку й зв’язався з Аґнес. Коли ввімкнувся автовідповідач, я все розказав, зокрема й те, в яку лікарню ми їхали, а також залишив номер телефону, який мені дала Соня.

— Подзвоніть іще раз, — промовила вона. — Якщо не здаватись, вона прокинеться.

— Можливо, вона у стайні.

— У неї є мобільний телефон?

Я відчув, що не зможу зателефонувати ще раз.

— Ні, — відповів я. — Вона не має мобільного телефону. Вона не така, як усі.

Лише коли Сіму прийняли в лікарні і я в своїх обрізаних чоботах сидів на лавці в коридорі, мені нарешті вдалося зв’язатися з Аґнес. Я чув її тривожне дихання.

— Як вона?

— Дуже погано.

— Кажи правду.

— Є загроза смерті. Все залежить від того, скільки крові вона втратила та наскільки глибокі рани. Тобі відомо, чи вона приймала снодійне?

— Не думаю, що приймала.

— Нам треба знати точно.

— З Сімою ніколи не можна бути певним. Я не думаю, що вона приймала снодійне.

— Наркотики?

— Вона курила гашиш, але не в мене. Тут їй це заборонялось.

— Вона могла приймати щось інше?

— Не знаю!

Медсестра, що зустріла мене, ввійшла до кімнати. Я простягнув їй слухавку.

— Це близькі дівчини. Поговоріть із цією жінкою. Я сказав їй, що ситуація серйозна.

Я вийшов із кімнати. Старший чоловік, голий від пояса й до низу, скиглив, лежачи на ношах. Водночас двоє медбратів утихомирювали істеричну маму з верескливим немовлям на руках. Я простував коридором і вийшов на подвір’я, куди під’їжджали карети «швидкої допомоги». На ньому стояла «швидка» з погашеним світлом. Я думав про те, що сказала Сіма, про телескоп, крізь який видно людину на Місяці. Спробуй жити, прошепотів я. Чаро, люба Чаро, можливо, одного дня ти станеш тою невидимою на Землі людиною, що перемогла, вибравшись на Місяць, звідки й махнеш нам рукою.

Це була молитва чи навіть заклинання. Борючись за життя, Сіма потребувала всієї можливої допомоги. Я не вірю в Бога. Проте за потреби можна створити собі власних богів. Я стояв і молився телескопу на горі Маунт-Вілсон. Якщо Сіма виживе, я оплачу їй поїздку туди. Я довідаюсь, ким був той Вілсон, чиїм іменем назвали гору.

Нічого не заважає богові мати ім’я. Чому б Творець не міг мати прізвище Вілсон?

Якщо вона помре, то це станеться з моєї вини. Якби я спустився вниз, коли почув її плач, можливо, вона б не порізала себе. Я ж лікар і повинен був зрозуміти. Передовсім я людина, яка повинна була збагнути, якою самотньою почувалась маленька дівчинка з довгим гострим мечем.

Раптом я засумував за своїм батьком — такого зі мною не було з часу його смерті. Його відхід завдав мені багато страждань. Хоча ми з ним ніколи щиро не розмовляли, а таки розуміли один одного без слів. Він устиг відчути й ніколи не приховував здивування та гордість від того, що я зумів вивчитись на лікаря. Упродовж останніх днів, прикутий до ліжка важкою недугою — рак, що з маленької чорної плямки під п’ятою розрісся метастазами, які батько уявляв у вигляді моху на камені, — він часто говорив про мій білий халат. Мені було соромно, що він уважав, наче той білий халат утілював владу. Пізніше я збагнув, що саме мені довелося за нього відплачуватись. Він теж носив білий піджак, проте це не завадило іншим топтатись по ньому. А я був тим, хто мав помститись. Ніхто не дозволив би собі зневажливо поводитись із лікарем у білому халаті.

Тож тепер мені його бракувало. Як і тієї магічної подорожі до лісу та чорного лісового озера. Я хотів податися геть, назад, у час, коли життя було ще тільки попереду. На мить зблиснув образ моєї матері. Лаванда та сльози, життя, якого я ніколи не розумів. Може, вона теж носила невидимий гострий меч? Можливо, вона саме стояла по ту сторону ріки життя і махала Сімі рукою?

Я намагався подумки розмовляти з Гаррієт і Луїз. Проте вони обидві були на диво мовчазні, наче вважали, що я повинен сам собі дати з тим раду.

Я повернувся назад і знайшов невеличку порожню почекальню. Потім хтось увійшов і сказав, що стан Сіми й досі загрозливий. Її мали перевести у відділ інтенсивної терапії. Я супроводжував її в ліфті. Обидва чоловіки, що везли ноші, були чорношкірі. Один із них усміхався. Я всміхнувся у відповідь, і мені закортіло розповісти йому про дивовижний телескоп на горі Маунт-Вілсон. Сіма лежала з заплющеними очима, вона була під’єднана до крапельниці й отримувала кисень через носовий катетер. Я нахилився і шепнув їй на вухо: «Чаро, коли ти видужаєш, то поїдеш до гори Маунт-Вілсон і побачиш, що на Місяці стоїть дивовижно схожа на тебе людина».

Один із лікарів розповів мені про непевну ситуацію та ймовірну необхідність операції. Він був здивований, що Сімин організм ніяк не реагував на їхні заходи. Він поставив декілька запитань, та я не знав, на які хвороби вона хворіла і чи раніше намагалася вчинити самогубство. Жінка, яка могла б відповісти на ці запитання, була в дорозі до лікарні.

Аґнес приїхала відразу по десятій. Раптом я замислився над тим, як їй удавалось керувати авто лише однією рукою. Чи, може, в неї був спеціально обладнаний автомобіль? Проте це було не суттєво. Я провів її за запону, де лежала Сіма. Аґнес розплакалась, майже беззвучно, проте я не хотів, щоби Сіма це чула, тому відразу вивів її звідти.

— Її стан усе ще не змінився, — відповів я. — Проте вже твій приїзд полегшив ситуацію. Спробуй поговорити з Сімок). Їй треба відчути, що ти тут.

— Вона мене почує?

— Цього ми не знаємо. Але можемо сподіватись.

Аґнес поговорила з лікарем. У неї були відповіді на всі його запитання. Ніяких хвороб, ліків чи спроб самогубства, про які їй було відомо. Лікар, мій ровесник, сказав, що стан Сіми не змінився, проте дещо стабілізувався після того, як її привезли. Поки що підстав для хвилювання не було.

Я бачив, що Аґнес відчула полегшення. У коридорі стояв кавовий автомат. Спільними зусиллями ми назбирали монет на два горнятка сякої-такої кави. Я дивувався спритності, з якою вона своєю єдиною рукою виконувала те, для чого я потребував обидві.

Я розповів Аґнес, що трапилось. Після цього вона повільно похитала головою.

— Цілком імовірно, що вона збиралась у Росію. Сіма весь час намагається підпорювати вершини. На відміну від інших, вона ніколи не задовольняється прогулянками по звичайних стежках.

— Але навіщо вона розшукала мене?

— Ти живеш на острові. По той бік моря — Росія.

— І, прибувши на мій острів, вона робить спробу самогубства? Я цього не розумію.

— Нам важко навіть уявити собі все те, крізь що довелось пройти Сімі. Ззовні ніколи не побачиш, як сильно людина зранена всередині.

— Вона дещо мені розповіла.

— Тоді ти можеш здогадуватись.

Близько третьої прийшла медсестра й повідомила, що стан стабільний та без змін. Якщо хочемо, можна їхати додому. Коли щось трапиться, вона зателефонує. Але нам було нікуди йти, тож ми залишились на весь день та цілу ніч. Аґнес примостилась на вузькому дивані й заснула. Я ж переважно сидів у кріслі та гортав пошарпані тижневики, в яких незнайомі мені люди в радісних тонах розповідали світові про своє велике значення. Час від часу ми виходили поїсти, проте ніколи не затримувались надовго.

Одразу після п’ятої ранку в чекальню прийшла медсестра й повідомила, що ситуація різко змінилась. Почалися сильні внутрішні кровотечі, слід було негайно оперувати, щоб змогти зупинити їх і таким чином стабілізувати стан.

Ми були надто впевнені. Та раптом Сіма знову почала покидати нас.

Двадцять по шостій у кімнату ввійшов лікар. Дуже змучений, він сів на крісло й поглянув на свої руки. Їм не вдалося зупинити кровотечу. Сіма померла, так і не прокинувшись. Якщо нам хотілось із кимось поговорити, він міг би скерувати нас до фахівців з екстреної допомоги в лікарні.

Ми разом зайшли в палату і побачили її. Шланги були від’єднані, а шумні апарати затихли. На її обличчі вже почав проступати жовтий колір, який робить шкіру недавно померлої людини схожою на віск. Я не знаю, скільки мертвих я бачив у своєму житті. Я бачив, як люди помирали, брав участь у патологоанатомічних дослідженнях, тримав людський мозок у руках. І тим не менше саме я вибухнув плачем, тоді як Аґнес заніміла від болю. Вона вхопила мене за руку, я відчув, яка вона сильна, і захотів, щоби вона ніколи не відпускала моєї руки.

Я хотів залишитись, проте Аґнес попросила мене поїхати додому. Вона потурбується про Сіму, я вже зробив усе можливе, за що вона була дуже вдячна, але тепер їй хотілося залишитися самій. Аґнес провела мене до таксі. Був прекрасний, хоча й прохолодний, ранок. У рові обабіч в’їзду до відділу «Швидкої допомоги» росла мати-й-мачуха.

Мить цвітіння мати-й-мачухи, подумав я. Саме тепер, цього ранку, коли Сіма лежала мертва в лікарні. Вона зблиснула лиш на мить, немов рубін. І тепер здавалось, наче її ніколи й не було.

Смерть лякає мене лише своєю невимовною байдужістю.

— Меч, — сказав я. — А ще в неї була сумка. Що мені з ними робити?

— Я дамся чути, — відповіла Аґнес. — Не можу сказати коли. Але ж я знаю, де тебе знайти.

Я бачив, як вона знову зникла в лікарні. Однорукий сумний ангел, який втратив одну зі своїх неслухняних та загадкових дітей.

Я сів у таксі й сказав, куди мене відвезти. Шофер підозріло на мене глянув. Я збагнув, що справляв, м’яко кажучи, підозріле враження. Недбалий одяг, обрізані чоботи, непоголений, з запалими очима.

— Зазвичай у випадку далеких поїздок ми просимо аванс, — сказав водій. — З власного досвіду знаю, що буває по-всякому.

Я обшукав свою куртку і зрозумів, що навіть не взяв із собою гаманця. Я схилився вперед до водія.

— Моя донька щойно померла. Я хочу додому. Я заплачу. Хочу лише, щоби ви їхали спокійно та обачно.

Я вибухнув плачем. Він не промовив більше ні слова. Він нічого не сказав, аж доки ми добралися до порту. Була десята година. Віяв легкий бриз, який ледве здіймав на воді в порту дрібні брижі. Я попросив зупинити таксі біля червоного будиночка берегової служби. Ганс Люндман побачив таксі й вийшов із дверей. З мого обличчя він зрозумів, що справи погані.

— Вона померла, — сказав я. — Внутрішні кровотечі. Все сталось несподівано. Нам уже здавалося, що вона виживе. Мені треба позичити в тебе тисячу крон, щоби заплатити за таксі.

— Я розрахуюсь карткою, — мовив Ганс Люндман і пішов до таксі.

Його зміна закінчилась уже багато годин тому. Я зрозумів, що він залишився, щоб дочекатись мого повернення. Ганс Люндман жив на одному з островів на півдні архіпелагу.

— Я відвезу тебе, — сказав він.

— У мене немає вдома грошей, — мовив я. — Я можу отримати їх через Янсона.

— Кого зараз хвилюють гроші? — відповів він.

Перебування на морі завжди вселяє у мене спокій. Ганс Люндман мав старий перероблений рибальський човен, що повільно просувався морем. Інколи він мусив поспішати, виконуючи свою роботу, проте він ніколи не поспішав у інших випадках.

Ми причалили до пірса. Було сонячно й тепло: прийшла весна. Але, здавалось, не для мене. Я стояв по той бік невидимого паркану, що відгороджував мене від набубнявілої зелені.

— Біля Зітхань стоїть човен, — сказав я. — Пришвартований. Він крадений.

Він зрозумів.

— Ми знайдемо його завтра, — мовив він. — Я випадково патрулюватиму неподалік. Особа злодія невідома.

Ми потисли руки.

— Вона не повинна була померти, — сказав я.

— Ні, — сказав Ганс Люндман. — Не повинна була.

Я залишився стояти на пірсі й дивився, як він випливає з бухти. Він підняв руку на прощання і зник.

Я сів на лавці й ще довго не повертався до будинку, двері якого були розчинені навстіж.

3

Дуби цьогоріч зазеленіли на диво пізно.

У своєму бортовому журналі я записав, що великий дуб між повіткою для човнів та розвалинами бабусиного та дідусевого курника розпустився лише 25 травня. Великий дубовий гай коло бухти на півночі острова, яка бозна-чому завжди називалася Сваркою, вкрився листям на декілька днів скоріше.

Кажуть, що держава посадила дуби на місцевих островах на початку 1800-х років, щоби мати деревину для будівництва військових кораблів у Карлскруні. Якось, коли я ще був малим, у дерево в гаю влучила блискавка. Пригадую, як дідусь спиляв рештки стовбура. Те дерево посадили у 1802 році. Це сталося за Наполеона, розповідав дідусь. Тоді я ще не знав, хто такий Наполеон, але зрозумів, що це було дуже давно. Ті річні кільця потім супроводжували мене все життя. За життя Бетховена той дуб був лише невеликим деревцем. Коли народився мій батько, дерево було вже високим.

Звичайно для цих островів літо приходило декілька разів. Ніколи не можна бути певним, коли воно вже насправді розпочалось. Проте я майже не замітив його, не беручи до уваги коротких записів, які я змушував себе вести щодня. Зазвичай відчуття самотності відступало з приходом тепла, але не цього року. Я сидів у хатині в оточенні мурашника, гострого меча та Сіминої напівпорожньої сумки.

Я тоді часто розмовляв по телефону з Аґнес. Вона розповіла, що похорон відбувся в церкві Моґата. Окрім Аґнес і двох дівчат, яких я зустрів у її притулку, Міранди та Аїди, на похорон прийшов ще й дуже старий чоловік, який назвався Сіминим далеким родичем. Він приїхав на таксі і був такий ветхий, що Аґнес боялася, що він помре. Їй так і не вдалось до кінця встановити його родинний зв’язок із Сімою. Може, він її з кимось переплутав? Коли Аґнес показала йому фотографію Сіми, він не був певен, чи впізнає її.

Але чи не однаково, як сказала Аґнес. Церква мала би бути переповнена людьми, які прийшли попрощатися з цією юною особою, яка так ніколи і не змогла розкрити свої таланти і дослідити світ, який мав бути відкритий для неї.

На віці труни лежав букет червоних троянд. Одна парафіянка, що взяла з собою на органну трибуну неспокійну дитину, заспівала декілька псалмів, Аґнес виголосила невелику промову і попросила священика не говорити зайвого про милосердного та всевидющого Бога.

Коли я почув, що могила лише пронумерована, то запропонував оплатити нагробний пам’ятник. Одного дня Янсон доставив мені листа від Аґнес із рисунком пам’ятника. На ньому мали бути зазначені ім’я та роки життя дівчинки, а зверху, як вона задумала, зображення троянди.

Того ж вечора я зателефонував до неї і запитав, чи не можна замінити троянду на самурайський меч. Вона зрозуміла, що я мав на увазі, і відповіла, що теж над цим думала.

— Але це викличе незгоду, — мовила вона. — А я не маю сили боротися за право вирізьбити меч на Сіминому пам’ятнику.

— А що робити з її речами? З мечем та сумкою?

— А що в сумці?

— Білизна, штани й светр. Порвана карта Балтійського моря та Фінської затоки.

— Я заберу ці речі. Хочу побачити твій дім. І передовсім ту кімнату, в якій Сіма, плачучи, різалась.

— Я вже сказав, що повинен був спуститися до неї. Я завжди шкодуватиму, що не зробив цього.

— Я тебе ні в чому не звинувачую. Я лише хочу побачити місце, в якому вона почала помирати. Місце, в якому настала її смерть, я вже бачила разом із тобою.

Вона хотіла відвідати мене в останній тиждень травня, проте щось стало їй на заваді. Ми двічі домовлялись про час. Спершу втекла Міранда, а потім вона захворіла. Коли розпустились дуби, її ще так і не було. Меч та сумку з Сіминими речами я поклав у кімнаті з мурашником. Однієї ночі я прокинувся від сну, в якому мурахи почали будувати мурашник довкола меча та сумки. Я прожогом кинувся вниз по сходах і розчинив двері. Але мурашки всього лише повільно завойовували стіл із білою скатертиною.

Я переставив Сімині речі в повітку для човнів.

Одного дня Янсон, наче мимохідь, розповів про те, що нещодавно біля Зітхань берегова служба знайшла крадений катер. Я зрозумів, що Ганс Люндман дотримав свого слова.

— Одного дня вони починають нападати, — сердито сказав Янсон.

— Хто вони?

— Гангстери. Вони сунуть звідусіль. Як від них захиститись? Брати човна й тікати у відкрите море?

— І що їм тут робити? Хіба тут є що красти?

— Вже на саму думку про це в мене підскакує тиск.

Я приніс тонометр із повітки для човнів. Янсон ліг на лавку. Після того, як він полежав п’ять хвилин, я зміряв тиск.

— Чудово, сто сорок на вісімдесят.

— Ти, напевно, помилився.

— Тоді тобі слід звернутись до іншого лікаря.

Я зайшов у повітку для човнів і простояв у темряві, аж доки не почув, як Янсон віддаляється від пірса.

Після того, як розпустились дуби, я взявся за свого човна. Знявши тяжкий брезент, — на це пішло чимало сил, — я знайшов мертву білку в кільсоні. Я здивувався, адже ніколи раніше не лише не бачив білок на острові, а й не чув про них від інших.

Човен був у набагато гіршому стані, ніж я припускав. Після ґрунтовного дводенного огляду та ремонту пошкоджень я був ладен покинути це діло, ще й як слід не взявшись за нього. Наступного дня я все ж продовжив зішкрябувати з дощок стару потріскану фарбу. Я зателефонував до Ганса Люндмана за порадою. Він пообіцяв якось до мене приїхати. Робота просувалась повільно. Я не звик до інших регулярних занять, крім ранкового купання та нотаток у бортовому журналі.

Того ж дня, коли я почав зчищати фарбу з човна, я знайшов старий бортовий журнал за перший рік життя на острові. Я відкрив його на тій же даті. Мене здивувало, що я тоді записав: «Учора я напився». І все. Виринув нечіткий спогад, проте я не міг згадати, з якої причини пив. Попереднього дня я записав, що полагодив ринву. Наступного дня після перепою я закинув сіті й упіймав сім камбал і три окуні.

Я сховав бортовий журнал. Настав вечір. Яблуня розцвіла. Мені ввижалась мерехтлива постать моєї бабусі, що, сидячи на лавці, зливалась із заднім фоном, стовбуром дерева, скелями й заростями шипшини.

Наступного дня Янсон привіз листи від Гаррієт та Луїз. Врешті я спромігся розповісти їм про дівчину, що приїхала на мій острів, та її трагічну долю. Я розпочав з листа від Гаррієт. Як звично, він був недовгий. Вона писала, що, власне, була надто втомленою, щоб написати листа. Я читав, наморщивши лоба. Почерк був невиразний, не такий, як раніше, а букви — покручені. Крім того, мене спантеличив зміст. Вона писала, що її самопочуття покращилось, хоча водночас хвороба посилилась. Ні слова про смерть Сіми.

Я відклав листа. На стіл вискочила кицька. Деколи я заздрю тваринам через те, що їм не доводиться перейматись повідомленнями з конвертів. Може, пишучи листа, Гаррієт була під дією знеболювального? Я занепокоївся, схопив телефон і зателефонував їй. Я хотів знати, чи не починалась завершальна фаза її життя. У трубці лунали гудки, й ніхто не відповідав. Я подзвонив на її мобільний телефон. І там мовчанка. Я залишив повідомлення на автовідповідач, попросивши її дати про себе знати.

Опісля я відкрив листа від Луїз. У ньому йшлося про загадкові печерні комплекси Ласко на заході Франції, де 1940 року декілька підлітків випадково знайшли 17000 прадавніх печерних малюнків. Деякі з вирізьблених та розмальованих на скелі тварин були завбільшки чотири метри. А тепер, пише вона, «цим прадавнім витворам мистецтва загрожує знищення, бо дурні люди встановили в ходах кондиціонери. Американських туристів, що відвідують печери, не хочуть позбавляти комфорту, важливою частиною якого є штучно охолоджене повітря. Стіни печери масово покриваються цвіллю. Якщо нічого не зробити, якщо світова громадськість не візьме на себе відповідальність за найстаріший художній музей у світі, то в майбутньому ми розглядатимемо ці картини лише на світлинах».

Вона писала, що збирається діяти. Я припустив, що вона хоче написати усім європейським політикам, і це викликало у мене гордість. Моя дочка вміє протистояти.

Вона написала листа не за одним присядом. Мінявся не лише почерк, а й ручка. Серйозні та обурливі абзаци чергувались із простішими повідомленнями. Вона підвернула ногу, набираючи воду. Джаконеллі захворів, навіть була підозра на запалення легенів, але тепер він уже одужував. Вона висловлювала співчуття у зв’язку зі смертю Сіми.

«Я скоро приїду, — написала вона в кінці листа. — Хочу побачити острів, на якому ти переховувався всі ті роки. Часом я мріяла, що мій батько аж такий красивий, як Караваджіо. Тобі такого не закинеш. Але ти не можеш більше вдавати, ніби не існуєш для мене. Я хочу познайомитися з тобою, хочу мати свій спадок, хочу, щоб ти пояснив мені все те, чого я досі не розумію».

Ні слова про Гаррієт. Я не міг цього збагнути. Невже вона зовсім не турбувалась про свою маму, яка невдовзі помре?

Я знову зателефонував Гаррієт на всі номери. Вона і далі не відповідала. Я подзвонив на мобільний Луїз, але там теж ніхто не відповів. Я вийшов на гору позаду дому. Був прекрасний день на початку літа. І досі не надто тепло, але острови вже зазеленіли. Здалеку я побачив один із перших у році вітрильників, який виплив із невідомого порту. Раптом мені захотілось покинути острів. Я витратив стільки часу на постійне ходіння між пірсом та будинком.

Мені просто хотілось забратися звідси геть. Коли Гаррієт з’явилась на кризі з ходунцями, вона зняла закляття, яким я себе скував. Я зрозумів, що тих дванадцять прожитих на острові років були втрачені, наче пролита з розбитої посудини рідина. Але назад уже не вернешся, як і не почнеш усе з початку.

Я обійшов острів. Різко пахло морем та землею. Завзяті кулики стрибали по узбережжі й клювали щось своїми червоними дзьобами. Здавалось, що я в’язень, який гуляє по тюремному подвір’ї за декілька днів до звільнення і повернення до вільного життя. Та чи справді я вийду звідси? І куди подамся? Що мене чекає попереду?

Я сів під дубом у бухті Сварка. Раптом я усвідомив, що в мене мало часу. Не можна більше втрачати його, що б не чекало попереду.

Ввечері я спустився до плоскодонки і поплив до мису Старрудден. Там було рівне дно. Я закинув сітку для камбали, проте не тішив себе надією щось упіймати, хіба якусь одну камбалу чи окуня для кицьки. Сіті неодмінно наповняться слизькими водоростями, якими тепер укрите дно Балтійського моря.

А може, море, яким я милуюсь погідними вечорами на початку літа, насправді повільно перетворюється на болото?

Пізніше того ж вечора я вчинив щось зовсім незбагненне. Я взяв лопату і відкопав могилу з собакою. Я швидко наткнувся на зігниле тіло і повністю розгріб труп. Гниття відбулося швидко. Черви встигли з’їсти більшість слизових оболонок морди, очей та вух і оголили шлунок. Коло анального отвору назбирався білий клубок хробаків. Я відклав лопату і пішов за кицькою, що спала на тапчані. Я взяв її на руки і посадив на мертвого собаку. Вона миттю підскочила вверх, немов наштовхнулась на гадюку, і погнала до рогу будинку, де озирнулась, готова тікати далі. Я поклав на руку декілька товстих трупних хробаків і замислився, чи зміг би їх проковтнути, подолавши приступи нудоти. Опісля я кинув їх назад на тіло пса і швидко закопав могилу.

Я не знав, для чого це роблю. Може, я готувався до подібного розкриття могили в собі самому? Аби побачити все те, що так довго таїлось у мені?

Я довго шкрябав руки під краном на кухні. Мене нудило від того, що я зробив.

Коло одинадцятої я зателефонував Гаррієт і Луїз. Знову ніхто не відповідав.

Рано-вранці наступного дня я витяг сіті. У них були дві тоненькі камбали та мертвий окунь. Як я й побоювався, сітка забилася стеблами та водоростями. Я витратив понад годину, щоб хоч якось вичистити та повісити її на стіні повітки для човнів. Я тішився, що мій дідусь не бачив, як його улюблене море, задихаючись, помирає. Потім продовжував зчищати фарбу з човна. Я працював, роздягнувшись до пояса, і пробував помиритися з кицькою, яка після вчорашньої зустрічі з мертвим собакою поводилась дуже обережно. Їй було байдуже до камбали. Натомість вона перенесла окуня в скельну ущелину, де помалу взялась його поглинати.

О десятій я зайшов до будинку, щоб зателефонувати. Мені й досі ніхто не відповідав. До того ж сьогодні пошти не було — нічого не вдієш.

Я зварив на обід декілька яєць і переглянув стару брошуру про фарби для покриття днища у старих дерев’яних човнах. Тій брошурі було вісім років.

Попоївши, ліг відпочити на тапчані. Я швидко утомився від того відшкрябування. Я задрімав.

Близько першої я раптом прокинувся. Крізь відчинене кухонне вікно долинав шум старого калоризаторного мотора. Звук нагадував човен Янсона, якого сьогодні не мало бути. Я встав із тапчана, всунув ноги в чоботи й вийшов. Шум мотора наближався. Я вже не сумнівався, що це був Янсонів човен: він гуде нерівно, бо вихлопна труба то над, то під водою. Я зійшов до пірса й чекав. Мене здивувало, що він плив на середній швидкості. Врешті з-поза дальніх островів вигулькнув штевень. Човен рухався геть повільно.

Враз я зрозумів, у чому справа. Янсон тягнув причіп на тросі — старий пароплав для перевезення худоби. Дитиною я бачив, як ці пароплави перевозили корів на острови з пасовиськами. Але це було тоді. За всі роки, прожиті на цьому острові, я ні разу не бачив тут пароплава.

На пароплаві стояв трейлер Луїз, а вона сама — у розчинених дверях, так само, як і під час нашої першої зустрічі. Коло поруччя я зауважив ще одну особу. То була Гаррієт зі своїми ходунцями.

Якби я міг, то кинувся б у воду і поплив геть звідси. Але я не міг зникнути. Янсон сповільнив човна і відв’язав трос, водночас відштовхнувши пароплав так, що той поплив у наймілкішу частину бухти. Я стояв, наче паралізований, і спостерігав, як він зупиняється біля берега. Янсон причалив до пірса.

— А я вже й не думав, що знайду застосування тому старому пароплавові. Востаннє я перевозив ним пару коней до острова Рьокхер. Відтоді минуло щонайменше двадцять п’ять років, — сказав він.

— Міг би й зателефонувати, — відповів я. — Щоби попередити.

Янсон щиро здивувався.

— Я думав, ти знаєш, що вони мають приїхати. Так сказала та, котру звуть Луїз. Нам доведеться витягнути його твоїм трактором. Це справжнісіньке щастя, що зараз приплив. Інакше ми мусили б спустити трейлер на воду.

Мене ніхто не попередив. Ось чому на мої дзвінки ніхто не відповідав. Луїз допомогла Гаррієт вибратись на сушу з ходунцями. Я зауважив, що Гаррієт змарніла й здавалась набагато слабшою, ніж тоді, коли я, розгнівавшись, покинув її в трейлері.

Я зійшов до берега. Луїз вела Гаррієт попід руку.

— Як тут гарно, — сказала Луїз. — Взагалі мені більше подобається в лісі. Але тут гарно.

— Що ж, здається, я повинен сказати «ласкаво просимо», — відповів я.

Гаррієт підняла голову. Її обличчя спітніло.

— Я впаду, якщо відпущу ходунці, — промовила вона. — Я б хотіла знову лягти в ліжко біля мурашника.

Ми допомогли їй дістатися до будинку. Я дозволив Янсонові спробувати завести мій старий трактор. Гаррієт лягла на ліжку. Вона важко дихала, і, здавалось, їй докучав біль. Луїз дала їй таблетку й принесла води. Гаррієт із чималим зусиллям проковтнула таблетку. Потім поглянула на мене і простягла руку.

— Мені вже небагато залишилось, — сказала вона. — Візьми мене за руку.

Я взяв її теплу руку.

— Я хочу, лежачи тут, слухати море, і щоб ви обоє були поруч зі мною. Більше мені нічого не треба. Стара обіцяє, що не завдаватиме клопоту. Я навіть не кричатиму, коли болі стануть нестерпними. Я просто вип’ю таблетки чи попрошу Луїз зробити мені укол.

Вона заплющила очі. Ми дивились на неї. Невдовзі вона заснула. Луїз обійшла стіл, розглядаючи мурашник.

— Скільки там мурах? — прошепотіла вона.

— Кажуть, що мільйон або й більше.

— Скільки він уже тут стоїть?

— Це вже одинадцятий рік.

Ми вийшли з кімнати.

— Ти могла би подзвонити, — сказав я.

Вона стала переді мною й міцно схопила за плечі.

— Тоді ти б не дозволив. А я цього не хотіла. Отож ми тут. Це твій обов’язок перед мамою і мною, але передовсім перед нею. Якщо їй хочеться помирати, слухаючи море замість сигналів автомобілів, то так і буде. І тішся, що я не переслідуватиму тебе зі звинуваченнями аж до самої смерті.

Вона обернулась і пішла. Янсон зумів завести трактор. Як я і підозрював увесь цей час, він умів давати раду з моторами, що тяжко заводяться.

Ми прикріпили до трейлера кілька мотузок, і нам удалось витягти його з пароплава на сушу. Янсон керував трактором.

— Де його поставити? — гукнув він.

— Тут, — відповіла Луїз і вказала на шмат трави над невеличкою смужкою піску з другого боку повітки для човнів.

— Хочу мати власний пляж, — продовжила вона. — Я завжди про це мріяла.

Янсон продемонстрував неабияку майстерність, вивізши трейлера на потрібне місце. Для опори ми підклали старі рибальські ящики та колоди.

— Чудово, — задоволено сказав Янсон. — Єдиний острів у цій місцині, на якому стоїть трейлер.

— А тепер запрошуємо на каву, — сказала Луїз.

Янсон запитально на мене поглянув, але я мовчав.

Того разу він уперше зайшов до моєї хати, відколи я на острові. Він допитливо розглядався у кухні.

— Все з вигляду таке, як і колись, — мовив він. — Ти майже нічого не поміняв. Якщо не помиляюсь, навіть скатертина та сама, що була в старих.

Луїз зварила каву й запитала, чи нема в мене пшеничних булочок. Їх не було, тож вона вийшла за випічкою до трейлера.

— Стильна жінка, — сказав Янсон. — Як ти її знайшов?

— Я її не шукав. Це вона мене знайшла.

— Ти подав оголошення? Я й сам над цим роздумую.

Янсон не надто кмітливий. Він явно не відзначається особливою розумовою діяльністю. Але мені не поміщалось у голові, що він подумав, наче я вполював Луїз, до того ж разом із трейлером і смертельно хворою старою.

— Це моя донька, — сказав я. — Хіба я не розповідав, що в мене є донька? Я впевнений, що розказував. Ми сиділи тоді на лавці. У тебе боліло вухо. Це було восени. Я розповідав, що маю дорослу доньку. Ти забув?

Звісно ж, Янсон гадки не мав, про що я говорив. Але він не наважився перечити. Він не хотів ризикувати, щоб не втратити свого завжди готового на допомогу лікаря.

Луїз повернулась із кошиком випічки. Здавалося, що Янсон та моя донька зразу знайшли спільну мову. Доведеться пояснити Луїз, що вона може робити будь-що у своєму трейлері, проте коли йдеться про мій острів, то встановлювати правила на ньому можу лише я. Одне з цих правил — ніколи не запрошувати Янсона на каву до моєї кухні.

Янсон потягнув за собою пароплав і зник за мисом. Я не питав Луїз, скільки вона йому заплатила. Ми вирішили прогулятись по острову, бо Гаррієт усе ще спала. Я показав їй місце, де поховав свого собаку. Тоді ми перелізли через скелі, прямуючи на південь, і попростували вздовж берега.

На якусь мить мені все ж здалось, наче в мене з’явилась маленька дитина. Луїз розпитувала про все: рослини, водорості, острови в тумані та невидимих їй риб у морських глибинах. Я, можливо, міг відповісти хіба на половину її запитань. Але їй це було байдуже — головне, що я її слухав.

На північному мисі було декілька каменів, яким льодовик надав форми тронів. Ми сіли в них.

— Чия це була ідея? — запитав я.

— Гадаю, нам обом це спало на думку водночас. Настав час відвідати тебе й зібрати сім’ю, доки ще не пізно.

— А що про це думають твої друзі в лісі?

— Вони знають, що колись я повернусь.

— Навіщо тобі тягнути за собою трейлер?

— Це моя мушля. Я ніколи її не покидаю.

Вона розповіла про Гаррієт. До Стокгольма її відвіз один із боксерів, чоловік на ім’я Стюре, що заробляв на життя, копаючи криниці.

Тоді Гаррієт раптово погіршало. Луїз поїхала в Стокгольм, щоб доглядати за нею, бо мати не хотіла лягати в хоспіс. Луїз виборола право давати Гаррієт необхідні знеболювальні. Залишався лише паліативний догляд. Більше жодних спроб зупинити поширення раку. Розпочався зворотний відлік. Луїз весь час підтримувала зв’язок із лікарнею у Стокгольмі.

Ми сиділи в кам’яних тронах і дивились на море.

— Їй залишилось не більше місяця, — сказала Луїз. — Уже тепер вона приймає великі.дози знеболювального. Вона помре тут. Тож тобі слід бути готовим до цього. Ти лікар, принаймні колись ти ним був. Ти більше звиклий до смерті, ніж я. І все ж я вже встигла зрозуміти, що всі ми самотні, коли стикаємося зі смертю. Але ми будемо поруч із нею і допомагатимемо.

— Їй дуже боляче?

— Інколи вона кричить.

Ми рушили вздовж берега. Вийшовши на мис, ми побачили просторінь відкритого моря й знову зупинились. Колись дідусь поставив там лавку, зроблену з каркаса старої молотарки і декількох грубіших дубових дощок. Коли вони з бабусею сварились, що було дуже рідко, він ішов туди й сидів на лавці, аж доки вона його забирала, повідомляючи, що вечеря готова. Тоді лють минала. Я видряпав на лавці своє ім’я, коли мені було сім років. Дідусеві це явно не сподобалось, але він жодним словом не обмовився про це.

На вкритій брижами морській поверхні погойдувались гаги, турпани й декілька крехів.

— Недалеко звідси глибока ущелина, — сказав я. — Взагалі глибина дна тут не перевищує п’ятнадцяти-двадцяти метрів. І раптом ущелина на п’ятдесят шість метрів. Дитиною я вимірював глибину дубовою палицею й завжди мріяв, щоби там була безодня. Сюди приїжджали геологи, щоб пояснити її походження. Наскільки мені відомо, їм не вдалось дати вичерпну відповідь. І це мені подобається. Я не вірю у світ без загадок.

— А я вірю у світ, де чинять опір, — сказала Луїз.

— Ти маєш на увазі ті французькі печери?

— І їх теж, окрім усього іншого.

— Ти пишеш листи?

— Останні адресовані Тоні Блеру та президентові Шіраку.

— Вони відповіли?

— Звичайно ж, ні. Але я готуюсь до інших дій.

— Яких?

Вона похитала головою і не схотіла відповідати.

Ми продовжили нашу прогулянку й зупинились біля повітки для човнів. Сонце освітлювало підвітряну стіну.

— Ти виконав одну з обіцянок, даних Гаррієт, — сказала Луїз. — Але в неї є ще одне побажання.

— Я більше не поїду до озера.

— Їй потрібно дещо тут. Літнє свято.

— Що це значить?

Луїз роздратувалась.

— Хіба вислів «літнє свято» не говорить за себе? Свято влітку.

— Я не маю звички влаштовувати на острові святкування. Ані влітку, ані взимку.

— Тоді саме час організувати свято. Гаррієт хоче провести гарний літній вечір надворі в приємному товаристві та за вишуканим столом. А після цього повернутись до ліжка і якомога швидше померти.

— Це ми, звісно ж, можемо організувати. Ти, я і вона. Ми поставимо стіл на газоні перед кущами смородини.

— Гаррієт хоче, щоб ти запросив гостей. Їй потрібне товариство.

— Кого ж мені запросити?

— Це ж ти тут живеш. Запроси своїх друзів. Їх може бути небагато.

Луїз пішла до будинку. Вона не чекала моєї відповідь Я зрозумів, що змушений зорганізувати те свято. Я міг би запросити Янсона, Ганса Люндмана і його дружину Роману, що працює у м’ясному відділі великого супермаркету в містечку.

Я влаштую для Гаррієт її останню таємну вечерю на цьому острові. Це найменше зі всього, що я міг для неї зробити.

4

Дощі не припинялись майже до самого свята літнього сонцестояння. Ми піклувались про Гаррієт, — її стан погіршився. Спершу Луїз ночувала в трейлері. Проте після того, як Гаррієт дві ночі поспіль кричала від болю, вона перебралась у кухню. Я запропонував замінити її, адже теж міг давати Гаррієт таблетки чи робити уколи, але Луїз хотіла залишити цю відповідальність за собою. Вона клала на підлогу матрац, а зранку ховала його в передпокої. Вона казала, що кицька взяла собі за звичку спати у неї в ногах.

Більшу частину часу Гаррієт проводила в сні, близькому до напівзабуття через знеболювальні засоби. Їй майже ніколи не хотілось їсти, але Луїз, виявляючи безмежне терпіння, змушувала її нормально харчуватись. Мене вразила ніжність, яку Луїз проявляла до своєї матері. Раніше я цього не зауважував. Я стояв осторонь і ніколи б не зміг розділити цю близькість.

Вечори ми проводили за розмовами в трейлері Луїз чи на кухні. Вона взяла на себе приготування їжі. Я зателефонував до крамниці й замовив продукти з її списку, які нам доставив поштовий катер. За тиждень до дня літнього сонцестояння я зрозумів, що Гаррієт залишилось прожити зовсім мало. Щоразу, прокинувшись, вона питала про погоду, і я збагнув, що вона думала про своє літнє свято. Наступного разу, коли приїхав Янсон, все ще щодня дощило і віяли північні вітри з далекого Льодовитого океану, проте я запросив його на свято у п’ятницю.

— У тебе день народження?

— Кожного Різдва ти нарікаєш, що я не прикрашаю дім гірляндами. Щоразу на свято літнього сонцестояння ти ниєш, що я не хочу випити з тобою й чарки тут на пірсі. А тепер я запрошую тебе на забаву. Невже так важко зрозуміти? О сьомій, якщо погода дозволить.

— Я відчуваю великими пальцями, що скоро потепліє.

На думку Янсона, він уміє знаходити воду за допомогою лози. До того ж великі пальці його рук нібито мають здатність прогнозувати погоду.

Я нічого не відповів йому про пальці. Того ж дня я зателефонував до Ганса Люндмана і запросив його та дружину.

— Я працюю в цей час, — сказав він. — Але ж я можу помінятись із Едвіном. У тебе вродини?

— У мене завжди вродини, — відповів я. — О сьомій, якщо дозволить погода.

Я планував свято разом із Луїз. Я витяг дідусеві та бабусині літні меблі, що довгий час простояли сховані. Пофарбував їх і відремонтував стіл, одна з ніжок якого зігнила.

За день до літнього сонцестояння линула злива. Віяв різкий північно-західний вітер, а температура опустилась до дванадцяти градусів. Ми з Луїз вибрались на гору і побачили човни, які прибило в затишну бухту по той бік сусіднього острова Кошгольмену.

— Невже й завтра буде така сама погода? — запитала Луїз.

— Пальці Янсона прогнозують на завтра гарну погоду, — відповів я.

Наступного дня вітер ущух. Дощ припинився, хмари розсіялись, і потепліло. Гаррієт пережила дві тяжкі ночі, бо знеболювальні, здавалось, не допомагали. А потім болі різко стихли. Ми готувались до свята. Луїз до деталей знала, чого хотілось Гаррієт.

— Скромна розкіш, — сказала вона. — Неможливо поєднати скромне з розкішним. Але інколи треба прагнути нереального.

Це було незвичне літнє свято, і гадаю, що ніхто з присутніх його не забуде, хоча й наші спогади різнитимуться. Зранку подзвонив Ганс Люндман, щоб запитати, чи можна взяти з собою внучку, яка саме гостювала в них і яку вони не могли залишити саму. Її звали Андрея, і їй було шістнадцять. Я знав, що вона розумово відстала, що зокрема проявлялось у безмежній довірі до чужих людей. Як і іншим розумово відсталим, їй було важко збагнути певні речі та вчитися. Але найбільше її виділяло те, як вона зближувалась із незнайомими. Вона будь-кого брала за руку і, як дитина, вилазила на коліна до зовсім незнайомих.

Звичайно ж, ми дозволили взяти її з собою. Ми накрили стіл на сімох замість шістьох. Гаррієт, яка тепер майже ніколи не покидала ліжка, вже з п’ятої години сиділа в своєму кріслі в саду. Луїз одягла її в світлу літню сукню і красиво зачесала її посивіле волосся, зібравши його на потилиці. Я навіть зауважив, що Луїз її нафарбувала. До виснаженого обличчя Гаррієт бодай частково повернулась колишня краса. Я сів поруч із нею з келихом вина. Вона відібрала його і випила до половини.

— Налий мені, — промовила. — Аби не заснути, я зменшила дозу знеболювальних. Мені боляче, і біль наростатиме. Але зараз я хочу білого вина замість білих пігулок. Вина!

Я зайшов до кухні, де стояли відкорковані пляшки. Луїз саме готувала щось до запікання.

— Гаррієт хоче вина, — сказав я.

— Тоді принеси їй! Це свято для неї. Вона востаннє зможе повеселитись від випивки. Ми тільки радітимемо, якщо вона нап’ється.

Я повернувся в сад із пляшкою. Стіл був гарно прибраний. Луїз прикрасила його квітами та зеленими галузками, накрила тарілки з холодними закусками старими бабусиними серветками.

Ми випили. Гаррієт узяла мене за руку.

— Ти сердишся, що я вирішила померти в твоєму домі?

— Чому мені сердитись?

— Ти ж не хотів зі мною жити, тож, може, не хочеш, щоби я помирала в твоєму будинку?

— Я не здивуюсь, якщо ти переживеш нас усіх.

— Я невдовзі помру, я вже це відчуваю. Земля мене кличе. Часом, прокинувшись уночі від болю, поки він стає таким нестерпним, що я кричу, я встигаю запитати себе, чи боюсь того, що попереду. Я боюсь. Але боюся без страху. Це радше невиразний неспокій через незнання того, що ховається за дверима, які збираєшся відчинити. А потім приходить жахливий біль, і тоді я боюся лише його.

Прийшла Луїз і сіла поруч, тримаючи в руках келих.

— Родина, — сказала вона. — Я навіть не знаю, яке прізвище взяти — Гьорнфельдт чи Велін. Мабуть, я називатимусь Луїз Гьорнфельдт-Велін. Професія — написання листів.

Вона взяла з собою фотоапарат і зробила нам із Гаррієт фото з келихами в руках. А потім ще одне, де була вже і Луїз.

— У мене старий фотоапарат, — сказала вона. — Треба проявляти плівку. І все ж я нарешті матиму фотографію, про яку так давно мріяла.

Ми випили за наше літнє свято. Я думав про те, що Гаррієт мусила надягти підгузок під світлу літню сукню, та про те, що вродлива Луїз — моя дочка.

Луїз пішла до трейлера переодягнутись. На стіл раптом вискочила кішка. Я зігнав її, і вона ображено подалась геть. Ми мовчки сиділи, слухаючи тихий шум моря.

— Ти і я, — промовила Гаррієт. — Ти і я. І раптом усе закінчується.

О сьомій годині було плюс 17 і безвітряно.

Янсон і Люндмани прибули одночасно. Човни плили один за одним, наче невеликий дружній конвой. На обох кормах майоріли прапорці. Луїз стояла на пірсі і сяяла від радості. Її сукня була майже непристойно коротка, але в неї були гарні ноги, і я впізнав її червоні черевички, в яких вона вийшла з трейлера під час нашої першої зустрічі. Янсон був одягнутий у старий вузький костюм, Романа — у чорно-червону блискучу сукню, а Ганс — у білий костюм із капітанським кашкетом. Андрея надягла синю сукенку і зав’язала волосся жовтою стрічкою. Ми пришвартували човни, якийсь час постояли на пірсі, розмовляючи про прихід літа, і рушили до будинку. В Янсона блищали очі, і подеколи його тягнуло в інший бік. Та ніхто не зважав, а найменше Гаррієт, яка самотужки підвелась із крісла і подала гостям руку.

Ми вирішили сказати правду. Гаррієт була матір’ю Луїз, а я — її батьком. Колись ми були майже одружені. А тепер Гаррієт хворіла, а проте була в змозі провести вечір за святковим столом під дубами.

Опісля, згадуючи той вечір, мені здається, що на початку ми нагадували музикантів невеликого оркестру, що взялись настроювати свої інструменти. Ми довго притирались, аж поки наша розмова зазвучала, як слід. Водночас ми їли й пили, виносили й заносили тарілки, і наш сміх луною котився понад скелями. У ту мить Гаррієт була абсолютно здорова. З Гансом вона розмовляла про сигнальні ракети, з Романою про ціни на харчі, а Янсона попросила розповісти про найдивніші посилки, які йому, як поштареві, доводилось перевозити. Це було її свято: вона правувала, диригувала і об’єднувала всі звуки в одну мелодію. Андрея мовчала, вона відразу ж приклеїлась до Луїз, а та її не проганяла. Звісно ж, ми всі напились — Янсон найшвидше, хоча й він не втратив контролю над собою. Він допомагав Луїз носити тарілки, і з його рук нічого не падало. Коли стемніло, він запалив свічки й ароматичні спіралі проти комарів, куплені Луїз. Андрея пильно вивчала дорослих. Гаррієт, сидячи по той бік столу, вряди-годи простягала руку й торкалась пучок Андреї. Ті доторки пучками навіяли на мене невимовний сум. Одна з тих, кому вони призначались, невдовзі помре, а інша так ніколи сповна й не зрозуміє, що таке життя. Гаррієт перехопила мій погляд і підняла келих. Ми цокнулися й випили.

Потім я взяв слово, зовсім до цього не готувавшись. У всякому разі я свідомо не формулював слів, перш ніж устати з промовою. Я говорив про скромність і розкіш. Про ілюзорну довершеність, що з’являлася в колі друзів прекрасного літнього вечора. Шведське літо капризне й до того ж не надто довге. Та інколи, як-от того вечора, воно буває приголомшливо красиве.

— Ви мої друзі, — сказав я. — Мої друзі та моя родина. Я був непривітним князем цього острова і не впускав вас сюди. Дякую за ваше терпіння і боюсь навіть уявити, що ви про мене думали. Я сподіваюсь, що це не востаннє ми так зустрічаємось.

Ми випили. Легкий вечірній вітерець зашумів у дубовому листі, полум’я свічок затріпотіло, а над ароматичними спіралями здійнявся дим.

Янсон дзенькнув у свій келих і підвівся. Він похитнувся, але втримав рівновагу, якийсь час мовчав, аж раптом почав співати. Найчистішим баритоном він заспівав «Аве Марія» так, що мені аж мурашки побігли по спині. Гадаю, всі присутні за столом відчули те саме. Ганс і Романа були з вигляду такі вражені, як і я. Вочевидь, ніхто й не знав, що в Янсона такий гарний голос. У мене виступили сльози. Янсон, зі всіма своїми вигаданими болячками та у вузькому костюмі, співав наче Бог, який того літнього вечора спустився до нас із небес. Тільки йому одному було відомо, чому він приховував свій голос.

Від його співу затихли пташки. Андрея слухала, роззявивши рота. Це була неймовірна, сповнена чару мить. Коли він закінчив і сів, ми всі мовчали. Врешті Ганс порушив мовчанку єдиними можливими в той момент словами:

— Хай йому грець!

На Янсона посипались запитання. Чому він ніколи давніше не співав, маючи такий голос? Та Янсон не відповідав і співати більше не хотів.

— Я лише висловив вдячність, — сказав він. — Я заспівав. Мені хочеться, щоб цей вечір ніколи не закінчувався.

Ми продовжували їсти й пити. Гаррієт відклала свою диригентську паличку, тож ми, немов по камінцях, почали перескакувати з розмови на розмову. Всі сп’яніли, Луїз та Андрея подалися в бік повітки для човнів та трейлера. Гансу заманулось танцювати з Романою. Вони з підскоком закружляли в рейнляндському, на думку Янсона, танці, а тоді вигулькнули з-за рогу будинку, витанцьовуючи вже щось на зразок гамбу.

Гаррієт тішилася. Гадаю, того вечора були хвилини, коли вона ані відчувала болю, ані думала про те, що вже зовсім скоро помре. Я налив ще вина і цокнувся зі всіма, крім Андреї. Янсон, похитуючись, відлучився справити малу нужду в кущах, Ганс і Романа тягалися за пальці, з радіо линула мрійлива фортепіанна музика, здається, щось із Шумана. Я сів поруч з Гаррієт.

— Добре, що все сталося саме так.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми б ніколи не змогли жити разом. Врешті я б утомилась від твого постійного підслуховування і порпання в моїх паперах. Я відчувала тебе своєю шкірою, аж до сверблячки. Я кохала тебе, тож не звертала на це уваги і сподівалась, що воно мине. Так і сталось. Але тільки тоді, коли ти зник.

Вона підняла келих і глянула мені в вічі.

— Ти ніколи не був доброю людиною, — сказала вона. — Ти весь час уникав відповідальності. Ти ніколи не станеш добрим. Може, хіба кращим. Не втрать Луїз. Піклуйся про неї, і вона піклуватиметься про тебе.

— Ти повинна була розповісти, — відповів я. — Впродовж стількох років у мене була донька, а я й не знав про це.

— Звісно ж, я повинна була розповісти. Ти маєш рацію, я справді могла б розшукати тебе, якби захотіла. Але я сердилась. Це була моя помста — залишити собі твою дитину. За це мені кара.

— Яка кара?

— Я шкодую.

Янсон, похитуючись, повернувся і сів біля Гаррієт з іншого боку, не зважаючи на нашу розмову.

— На мою думку, ти унікальна жінка, — промимрив він. — Унікальна жінка, бо, не вагавшись, сіла в гідрокоптер і вирушила на кригу.

— Це була справжня авантюра, — відповіла Гаррієт. — Але я б нізащо не погодилась повторити цю подорож.

Я встав і вийшов на гору. З іншого боку будинку сюди долинали лише окремі звуки і вигуки. Мені здалось, наче я побачив бабусю на лавці під яблунею та дідуся, що, напевно, саме піднімався стежкою від повітки для човнів.

Це був вечір, коли живі веселилися з мертвими. Вечір для тих, перед ким ще було довге життя, і для тих, хто, як Гаррієт, стояв на невидимій межі, чекаючи човен для переправи через річку.

Одну подорож на човні — Янсоновому катері для худоби, що привіз її сюди, — вона вже відбула. Тож тепер залишилась тільки остання переправа.

Я зійшов до пірса. Двері до трейлера були відчинені. Я обійшов навкруги й обережно заглянув у вікно. Андрея приміряла одяг Луїз. Вона намагалася втримати рівновагу на височенних підборах блакитних черевичків, одягнута в дивну сукню з блискучими паєтками.

Я сів на лавці. Раптом мені пригадався вечір зимового сонцестояння. Тоді я сидів на кухні й думав, що вже нічого в моєму житті не зміниться. Минуло півроку, і все перевернулося з ніг на голову. А тепер літнє сонцестояння знову починає повертати нас у темряву. На моєму тихому острові лунали голоси. Різкий сміх Романи й раптом навіть голос Гаррієт, яка, борючися зі смертю та болем, голосно просила ще вина.

Ще вина! Це нагадувало мисливський заклик. Гаррієт мобілізувала рештки своїх сил, щоб витримати останній бій. Я зайшов у будинок відкоркувати решту пляшок. Коли я вийшов, Янсон обіймав Роману в сонному заколисливому танці. Ганс сів поруч Гаррієт. Він тримав її руку чи, навпаки, вона тримала його, слухаючи, як він складно та безрезультатно намагається пояснити їй, як світло маяків на фарватерах забезпечує навігацію суден навіть на дуже високих швидкостях. З тіні вигулькнули Луїз та Андрея. Ніхто, крім Гаррієт не зауважив, яка була гарна Андрея в творіннях Луїз. Вона й досі була взута в блакитні черевички. Луїз побачила, що я розглядаю ноги Андреї.

— Їх зробив для мене Джаконеллі, — прошепотіла вона мені на вухо. — Але тепер я віддаю їх тій дівчинці, в якій стільки любові, що ніхто не наважується її прийняти. Ангели мають носити голубі черевички, пошиті справжнім майстром.

Довга ніч повільно перейшла в сонну фазу, тож я не надто чітко пам’ятаю, що відбувалось і про що ми розмовляли. Проте якось, виходячи справити малу нужду, я побачив, як Янсон сидів на сходах будинку і плакав в обіймах Романи. Ганс танцював вальс із Андреєю, Гаррієт та Луїз довірливо про щось перешіптувались, а над морем крадькома сходило сонце.

Близько четвертої ранку наше нетверезе товариство, похитуючись, почвалало стежкою до пірса. Гаррієт опиралась на свої ходунці, а слідом за нею йшов її слухняний секундант Ганс. На пірсі ми попрощались, відшвартували човни і дивились, як вони відпливають.

Перед тим, як зійти в човен, тримаючи в руці свої блакитні черевички, Андрея підійшла до мене і обняла своїми тоненькими, вкритими комариними укусами руками.

Ще довго після того, як човни зникли за мисом, я відчував ці обійми, неначе тонку оболонку на тілі.

— Я піду з Гаррієт до хати, — сказала Луїз. — Їй слід помитись. Буде краще, якщо ми залишимось на самоті. Якщо ти втомився, то можеш лягти в трейлері.

— Я почну збирати посуд.

— Ми зробимо це завтра.

Я бачив, як вона слідом за Гаррієт пішла до будинку. Гаррієт утомилась. Вона ледве трималась на ногах, хоча їй допомагали ходунці та дочка.

Моя сім’я, подумав я. Сім’я, що з’явилась у мене надто пізно.

Я заснув на лавці й прокинувся від того, що Луїз торкалась мого плеча.

— Вона заснула. Нам теж час поспати.

Сонце стояло високо над горизонтом. Мені боліла голова, а в роті пересохло.

— Гадаєш, вона задоволена? — запитав я.

— Сподіваюсь.

— Вона нічого тобі не казала?

— Вона була майже непритомна, коли я вкладала її в ліжко.

Ми пішли до будинку. Кицька, що десь завіялась майже на цілу ніч, тепер лежала на кухонному тапчані. Луїз узяла мою руку.

— Хто ж ти такий? — сказала вона. — Можливо, колись я це зрозумію. Але свято нам удалось. І мені сподобались твої друзі.

Вона розгорнула на підлозі матрац. Я зайшов до своєї кімнати й ліг на ліжко, знявши з себе лише черевики.

Уві сні я чув крики чайок і крячків. Вони підлітали до мене і стрімко приземлялись перед обличчям.

Прокинувшись, я усвідомив, що звуки долинають знизу. То Гаррієт знову кричала від болю.

Велике свято було позаду.

5

Через тиждень пропала кицька. Хоча ми з Луїз обшукали кожну щілину в скелях на острові, її все не було. Упродовж днів, поки ми шукали її, я часто згадував свого пса. Він би відразу знайшов кішку. Та пес здох, і я зрозумів, що, вочевидь, кицьки вже теж не було серед живих. Я жив на острові серед мертвих тварин із людиною, яка мучилась від передсмертних болів, та з мурашником, що невпинно ріс, захоплюючи все в кімнаті.

Кішка не вернулась. На острові настала задушлива спека. Я добрався до міста катером і купив вентилятор, який ми поставили в кімнаті Гаррієт. На ніч ми відчиняли вікна навстіж. Комарі клубочилися за старими віконними сітками, які виготовив колись дідусь. На одній з рам теслярським олівцем навіть було написано рік: «1936». Незважаючи на прохолоду, мені починало здаватись, що завдяки довгій хвилі спеки в липні це літо стане найгарячішим з усіх, які я провів на острові.

Вечорами Луїз купалась. Дійшло до того, що ми завжди були на такій відстані від кімнати Гаррієт, щоби чути звуки звідти. Хтось із нас мусив бути неподалік. Напади болю ставали дедалі частішими. Раз на три дні Луїз по телефону консультувалась із клінікою, відповідальною за Гаррієт. Другого тижня в липні вони схотіли, щоб Гаррієт відвідав лікар. Я саме міняв жарівку в коридорі, коли Луїз розмовляла з ними. На мій подив, вона сказала, що в цьому немає необхідності, адже її батько лікар.

Я регулярно їздив катером до аптеки по нові порції знеболювального для Гаррієт. Одного дня Луїз попросила мене купити пачку листівок — із будь-яким зображенням. В одній крамниці я викупив весь запас листівок і марок, і, поки Гаррієт спала, Луїз узялася писати всім своїм лісовим друзям. Час від часу вона працювала над, наскільки я зрозумів, якимось дуже довгим листом. Вона не зізнавалась, кому адресувався той лист, і ніколи не залишала аркушів на столі, а забирала їх у трейлер.

Я попередив її про те, що Янсон, без сумніву, прочитає кожну передану ним листівку.

— Навіщо йому це?

— Він допитливий.

— Мені здається, що до моїх листівок він ставиться з повагою.

Ми більше не повертались до цієї теми. Щоразу, коли Янсон причалював до пірса, вона залишала йому нові листівки. Навіть не дивлячись на них, він клав їх до торби з поштою.

До того ж він більше не скаржився на свої болячки. Того літа, коли Гаррієт помирала в моєму домі, він наче враз видужав від своїх надуманих хвороб.

Луїз доглядала Гаррієт, тож я готував їжу. Звісно ж, насправді головною особою була Гаррієт, але Луїз управляла домом, як капітан кораблем. Я не мав нічого проти.

Спекотні дні були справжньою мукою для Гаррієт. Попри те, що я купив ще один вентилятор, краще не стало. Я не раз телефонував Гансу Люндману, щоб з’ясувати, яку погоду прогнозують метеорологи берегової служби.

— Це дуже дивна спека, — сказав він. — Не така, як завжди. Зазвичай високий тиск насувається, а потім переміщується далі, нехай навіть так повільно, що ми ледве це помічаємо. Та цього разу ситуація з тиском унікальна. Атмосферний фронт не рухається. Ті, хто пам’ятає, кажуть, що така сама спека була у Швеції гарячого літа 1955 року.

Я пам’ятав те літо. Мені було вісімнадцять, і майже весь час я проводив, плаваючи на дідусевій плоскодонній яхті. То було неспокійне літо в ритмі пульсації підліткового періоду. Я лежав голий на теплих плитах скель і мріяв про жінок. У моїх фантазіях з’являлись найкрасивіші з учительок, і вони одна за одною ставали моїми коханками.

Це було майже п’ятдесят років тому.

— Але ж мусить бути якийсь прогноз, — сказав я. — Коли ж ця спека спаде?

— На цей момент тиск не міняється. На окраїнах починаються пожежі. Горять острови, де ніколи раніше не було самозаймань.

Життя продовжувалось попри спеку. Час від часу небо на горизонті вкривалось темними хмарами, і з боку материка з гуркотом насувались грози. Часом вибивало струм, але дідусь витратив не один день для виготовлення хитромудрого громовідводу, який захищав дім та повітку для човнів.

Коли ввечері після одного з найгарячіших днів уперше наближалась громовиця, Луїз розповіла про свій страх. Більшу частину наших алкогольних запасів до свята було випито, залишилось лише півпляшки коньяку. Луїз наповнила келих.

— Я не вдаю, — сказала вона. — Мені справді так страшно.

Після цього вона взяла келих і сіла під кухонним столом. Було чути, як вона стогне після ударів блискавки й тріскоту грому. Коли гроза минула, вона вилізла з порожнім келихом і блідим обличчям.

— Не знаю чому, — сказала вона, — але більше ніщо не лякає мене так, як спалах блискавки і розлогий гуркіт грому.

— А Караваджіо малював грозу? — запитав я.

— Я впевнена, що він боявся її не менше за мене. Він часто малював те, що його лякало. Але не грозу, наскільки мені відомо.

Після блискавок наставала злива, що освіжала землю і нас. Коли гроза минала, зазвичай я заглядав до Гаррієт. Але спершу я виходив подивитись, чи нема веселки. Гаррієт лежала з високо піднятою головою — це полегшувало її болі, що виникали зі спини. Я сів на крісло обіч ліжка і взяв її тонку й холодну руку.

— Ще йде дощ?

— Уже ні. Сильні дрібні струмки стікають зі скель у море.

— А є веселка?

— Сьогодні нема.

Якусь хвилю вона лежала мовчки.

— Я не бачила кицьки, — сказала вона.

— Вона пропала. Ми шукали її, та не знайшли.

— Отож вона здохла. Коти зникають, коли відчувають, що прийшов їхній час. У деяких племенах люди теж так роблять. А ми до останнього не відпускаємо тих, хто нетерпляче чекає нашої смерті.

— Я не чекаю.

— Звичайно ж, чекаєш. Якщо ти сидиш при людині, що невдовзі помре від невиліковної хвороби, тобі не залишається нічого іншого, ніж чекати її смерті. А чекання робить нас нетерплячими.

Вона говорила уривчасто, немов піднімалась довжелезними сходами й часто мусила зупинятися, щоб перевести подих. Вона обережно простягнула руку по склянку з водою. Я подав і підтримав її голову, поки вона пила.

— Я вдячна, що ти прийняв мене, — сказала вона. — Я ж могла замерзнути тоді на кризі. Тобі б не довелося вдавати, що ти мене бачив.

— Те, що я вже раз тебе покинув, не значить, що я зроблю це знову.

Вона ледь помітно похитала головою.

— Ти стільки брехав, але так і не навчився робити це вміло. Більшість із того, що ти кажеш, повинно бути правдою. Інакше брехня не матиме сенсу. Нам із тобою прекрасно відомо, що ти міг би покинути мене й знову. Ти кидав ще когось, окрім мене?

Я задумався, перш ніж відповісти. Я хотів, щоби моя відповідь була правдивою.

— Так, — сказав я. — Ще одну людину.

— Як її звали?

— То не була жінка. То був я.

Вона повільно похитала головою.

— Нема смислу в тому порпатися. Прожитого життя не змінити. Скоро я помру. Ти ще трохи поживеш, а тоді також відійдеш. Тоді всі сліди зітруться. Світло зблиснуло в нашій із тобою пітьмі.

Вона простягнула руку і схопила мене за зап’ястя. Я відчув її швидкий пульс.

— Я хочу розповісти тобі те, про що ти, мабуть, уже здогадувався. Жодного іншого чоловіка я не любила так, як тебе. Я розшукала тебе, щоби повернути ту любов. І щоб віддати тобі твою доньку, яку я в тебе забрала. Та передовсім я хотіла померти поруч із чоловіком, якого кохала все життя. А проте, я нікого не ненавиділа так сильно, як тебе. Але ненависть завдає болю, а його в мені більше, ніж достатньо. Любов утихомирює, заспокоює і, можливо, навіть додає впевненості, через що зустріч зі смертю стає менш страшною. Не кажи мені нічого про те, що я оце розповіла. Просто повір. І поклич Луїз. Я відчуваю, що змокріла.

Я покликав Луїз — вона сиділа на сходах.

— Тут гарно, — сказала вона. — Майже так, як глибоко в лісі.

— Я боюсь густих лісів, — відповів я. — Я завжди боявся загубитись, відійшовши занадто далеко від стежки.

— Ти боїшся себе самого, і більше нічого. Те ж саме зі мною. Чи з Гаррієт. Чи з чарівною маленькою Андреєю. Чи Караваджіо. Ми боїмося самих себе або того, що нам нагадує нас в інших.

Вона зайшла до Гаррієт, щоби поміняти її підгузок. Я сів на лавці біля яблуні поруч із могилою пса. Віддалік долинав глухий гул мотора великого судна. Може, то були військово-морські сили, що розпочали свої щорічні осінні маневри?

Гаррієт сказала, що нікого не кохала так, як мене. Це мене вразило. Такого я не сподівався. Здавалось, тільки тепер я зрозумів, що значила моя зрада як для неї, так і для мене.

Я зрадив, тому що боявся, що зрадять мене. Мій страх пов’язати себе з кимось, страх перед почуттями, настільки сильними, що я не міг їх контролювати, спонукали мене до втечі. Я не міг цього пояснити. Та я знав, що не один такий. На світі повно таких чоловіків, яких переслідували такі самі страхи.

Я намагався побачити цю свою рису в батькові. Але його страх був інакшим. Він без вагань виявляв свою любов до мене та до моєї матері, попри те, що йому з нею було складно.

Я мушу зрозуміти, думав я. Перш ніж я помру, я мушу зрозуміти, навіщо я жив. Час усе ще є, тож його треба використати, як слід.

Я відчув сильну втому. Двері до внутрішньої кімнати були прочинені. Я піднявся по сходах. Лігши, я не вимкнув лампу біля ліжка. На стіні біля ліжка висіло декілька знайдених дідусем на пляжі морських карт. Вони сильно розмиті й нечіткі. На них зображено гавань Скапа-Флоу біля Гебридських островів, де за часів Першої світової війни базувався англійський флот. Не раз я проводив поглядом уздовж вузьких фарватерів довкола протоки Пентленд-Ферт, уявляючи англійські кораблі та їхніх розвідників, які боялись побачити перископ німецьких підводних човнів поблизу входу до портів.

Я заснув з увімкненою лампою, а близько другої прокинувся від криків Гаррієт. Я закрив вуха руками й дочекався, доки почне діяти знеболювальне.

Тишу в моєму домі в будь-яку хвилину міг розірвати скажений вереск від нестерпного болю. Все частіше я ловив себе на думці, що бажаю Гаррієт швидше померти. Я бажав цього задля її добра — щоб вона нарешті позбулася своїх мук, а також задля себе та Луїз.

Спека тривала аж до 24 липня. Того дня я записав у бортовому журналі, що віяв північно-східний вітер, а температура почала знижуватись. Після довгого періоду спеки настала мінлива погода з низьким тиском над Північним морем. Уночі проти 27 липня на архіпелаг із півночі насунув шторм. Вітер зірвав декілька черепиць біля комина і розбив їх об землю. Мені вдалося вилізти на дах і замінити розбиті черепиці старими, що багато років пролежали в одній із моїх комор, після того як у кінці 60-х було розвалено хлів.

Стан Гаррієт невпинно гіршав. Тепер, коли на узбережжя насунув холодний фронт і почалась негода, за добу вона прокидалась лише зовсім ненадовго. Ми допомагали одне одному її доглядати. Єдине, що входило виключно до обов’язків Луїз, — заміна підгузок.

Я був удячний, що мені не доводилось це робити. Мені б не хотілося пройти через таке з Гаррієт.

Поволі сутеніло, як на морському дні. Ночі дедалі довшали, а сонце вже не пекло так, як кілька тижнів тому. Ми були готові до того, що Гаррієт може померти в будь-яку мить. Дихання стало уривчастим, вона все рідше виходила зі стану напівзабуття. Коли вона прокидалася, ми, зазвичай, обоє сиділи біля її ліжка. Луїз хотіла, щоб вона бачила нас укупі. Прокидаючись, Гаррієт говорила небагато. Вона питала, котра година і коли їй принесуть їсти. Ставало очевидно, що вона втратила орієнтацію. Інколи їй здавалося, що вона в трейлері посеред лісу, а часом — що в себе вдома у Стокгольмі. В її свідомості не було острова чи кімнати з мурашником. Навряд чи вона усвідомлювала, що помирає. Коли вона поверталась до тями, здавалось, наче це найприродніша у світі річ. Вона пила трохи води, можливо, з’їдала декілька ложок юшки, а тоді знову засинала. Її шкіра так сильно обтягувала череп, що я боявся, щоб вона не тріснула, а кістка не виступила назовні. Смерть потворна, подумав я. Від вродливої Гаррієт не залишилось уже майже нічого. Вона перетворилась на воскового кольору скелет під ковдрою.

Одного з тих вечорів на початку серпня ми сиділи на лавці біля яблуні, одягнені в теплі куртки, а Луїз натягнула на голову одну з моїх старих шапок.

— Що ми робитимемо, коли вона помре? — сказав я. — Ти, мабуть, уже про це думала. Може, тобі відомо щось про її побажання?

— Вона хотіла, щоб її кремували. Кілька місяців тому вона надіслала мені брошуру з одного бюро ритуальних послуг. Можливо, вона досі в мене, якщо я її не викинула. Вона відмітила найдешевшу труну й урну, на яку була знижка.

— У неї є поховальне місце?

Луїз наморщила чоло.

— Що ти маєш на увазі?

— Можливо, у неї є сімейний гробівець? Де поховані її батьки? Зазвичай, людина закріплена за селом або містом. Принаймні колись було таке поняття, як поховальне місце.

— Її покійні родичі лежать по цілій країні. Я ніколи не чула, щоб вона несла квіти на могилу своїх батьків. Вона ніколи не казала, що хоче щось особливе. Щоправда, була категорично проти пам’ятника. Гадаю, насправді їй найбільше б хотілося, щоб її прах розвіяли за вітром. І цьому ніщо не стоїть на заваді.

— Потрібен дозвіл, — сказав я. — Янсон розповідав про старих рибалок, які хотіли, щоб їхній прах розвіяли над затокою.

Ми сиділи мовчки, роздумуючи над тим, що буде з Гаррієт. Особисто мені ж надали поховальне місце. Ймовірно нічого не завадило б Гаррієт отримати місце біля мене.

Раптом Луїз поклала руку на мою.

— Нам не потрібен ніякий дозвіл, — сказала вона. — Гаррієт могла би бути однією з неіснуючих людей у цій країні.

— У всіх є ідентифікаційний номер, — мовив я. — Ми не маємо права зникати абияк. Номер дійсний, аж доки не помремо.

— Закон завжди можна обійти, — сказала Луїз. — Вона помре тут, у твоєму будинку. Ми спалимо її, як кремують людей в Індії. А тоді розвіємо її прах над морем. Я відмовлюсь від оренди квартири, яку вона винаймала в Стокгольмі, і звільню її. Я не залишатиму нової адреси. Вона не забиратиме свою пенсію. Я повідомлю клініку, що вона померла. Це все, що їм треба знати. Можливо, хтось поцікавиться. Проте я зможу сказати, що не контактувала з матір’ю вже кілька місяців. А звідси вона поїхала, недовго погостювавши.

— Поїхала?

— Хто, на твою думку, запитає в Янсона чи Ганса Люндмана, куди вона поділась?

— От, власне. Куди вона поділась? Хто відвіз її на материк?

— Ти. Тиждень тому. Більше ніхто не знає, що вона досі тут.

Я починав розуміти, що Луїз говорила всерйоз. Гаррієт помре тут, а ми влаштуємо похорон. Невже нам справді це вдасться? Того вечора ми більше про це не говорили. Мені погано спалося тієї ночі. Врешті я почав вірити у реальність того, про що казала Луїз.

Через два дні під час обіду Луїз різко відклала свою виделку.

— Вогнище, — промовила вона. — Я знаю, як нам розпалити вогнище так, щоб ні в кого не виникло запитань.

Я вислухав її пропозицію. Спершу я протестував, та потім зрозумів, що це чудова ідея.

Місяць зник. Зробилось так темно, що хоч в око стрель. Останні яхти того літа пливли за вітром до своїх причалів. Військово-морські сили проводили маневри на півдні архіпелагу. Вряди-годи до нас долинала ударна хвиля віддалених гарматних пострілів. Гаррієт спала вже майже цілими днями. Ми по черзі сиділи коло неї. Упродовж навчання я підпрацьовував, чергуючи при хворих уночі. Я й досі пам’ятаю, як на моїх очах вперше померла людина, біля якої я чергував. Це сталось без жодного руху чи шелесту. Той великий стрибок був безмежно малим. За нікчемно малу одиницю часу жива людина перейшла до мертвих.

Я пригадую, що думав тоді: цієї мертвої людини насправді ніколи не існувало. Смерть знищує все, що колись жило. Смерть не залишає ніяких слідів, окрім того, що мені завжди так тяжко давалось. Любов, почуття. Я втік від Гаррієт, бо вона стала мені надто близькою. А тепер вона вже помирає.

Упродовж останніх днів життя Гаррієт Луїз часто сумувала. А я ж відчував дедалі більший страх перед тим, що сам наближаюсь до моменту, який переживала Гаррієт. Я боявся майбутнього приниження і сподівався, що моя смерть буде легкою і не прикує мене до ліжка, так що не доведеться чекати переправи на той берег.

Гаррієт померла на світанку, відразу після шостої, 22 серпня. Ніч була неспокійна, знеболювальні, здавалось, не допомагали. Я саме варив каву, коли Луїз зайшла до кухні. Вона стала коло мене й зачекала, доки я порахую до сімнадцяти.

— Мама померла.

Ми пішли до кімнати, де лежала Гаррієт. Я помацав пульс і послухав серце стетоскопом. Вона справді померла. Ми сіли біля ліжка. Луїз тихо, майже безгучно плакала. А я відчував лише до болю егоїстичне полегшення від того, що це не я лежав мертвий на ліжку.

Ми просиділи мовчки з десять хвилин. Я ще раз послухав серце, та воно не билось. Тоді я накрив обличчя Гаррієт одним із вишитих бабусею рушників. Ми випили ще теплої кави. О сьомій я зателефонував до берегової служби. Слухавку підняв Ганс Люндман.

— Дякую за той вечір. Я мав би тобі подзвонити.

— І я дякую.

— Як справи в твоєї дочки?

— Все добре.

— А в Гаррієт?

— Вона поїхала.

— Андрея не вилазить зі своїх гарних блакитних черевичків. Можеш переказати це Луїз.

— Перекажу. Я телефоную, бо збираюся сьогодні спалити купу сміття, тож хтось може подумати, що в мене пожежа, і повідомити тебе.

— Посуха цього року вже скінчилась.

— Хтось може вирішити, що горить мій будинок.

— Добре, що ти попередив.

Я вийшов на подвір’я. Вітру не було. Небо вкривали хмари. Я спустився до повітки для човнів і витяг брезент, підготовлений для савана. Він просяк дьогтем. Я розстелив його на землі. Луїз одягла Гаррієт у красиву сукню, яку надягала на свято. Вона зачесала її й намалювала губи помадою. Луїз і досі плакала, безгучно, як і раніше. Якийсь час ми стояли обнявшись.

— Мені бракуватиме її, — сказала Луїз. — Я дуже сердилась на неї багато років. А тепер бачу, що вона відкрила в мені отвір. І скільки я житиму, він не закриватиметься, а віятиме смутком.

Я востаннє послухав серце Гаррієт. Її шкіра вже почала набувати характерного для мерців жовтого кольору.

Ми почекали ще годину. Опісля винесли її й замотали в брезент. Я підготував вогнище, — ми мали віддати йому її тіло, — виставивши одну із запасних каністр бензину. Ми поклали її в мій старий човен. Я покропив тіло і корпус човна бензином.

— Нам краще відійти вбік, — сказав я. — Бензин сильно спалахне. Вогонь може зачепити, якщо стояти надто близько.

Ми відступили назад. Я дивився на Луїз. Вона більше не плакала, а лише кивала. Я запалив невеликий просякнутий дьогтем клапоть і кинув його на човен.

Із тріском спалахнув вогонь. Просякнутий дьогтем брезент шипів і тріщав. Луїз схопила мене за руку. Нарешті мій старий човен став у пригоді. У ньому я відіслав Гаррієт у той інший світ, у який ні я, ні вона не вірили, але в глибині душі сподівалися, що він існує.

Поки вогонь горів, я спустився до повітки для човнів, витяг стару пилку для металу і почав розрізати нею ходунці. Через якийсь час я зрозумів, що пилка ні на що не придатна. Я поклав ходунці в плоскодонку, а разом з ними два камені на ланцюгах. Я поплив до північного мису і там скинув ходунці з ланцюгами та грузилом у воду. Поблизу не було видно ні човна на якорі, ні рибалок. Ніщо не могло зачепитися за ходунці й витягти їх на поверхню.

Дим здіймався високо вгору. Я повертався, веслуючи, і думав про те, що невдовзі припливе Янсон. Луїз сиділа навпочіпки і дивилась, як горить човен.

— Жаль, що я не вмію грати на якомусь музичному інструменті, — сказала вона. — Знаєш, що найбільше любила слухати мама?

— Здається, їй подобався традиційний джаз. Зазвичай ми слухали його в Старому місті, коли були разом.

— Ти помиляєшся. Вона любила «Sail Along Silvery Moon», сентиментальну мелодію 1950-х. Вона весь час хотіла її слухати. Я б заграла її зараз замість поховального псалма.

— Навіть не знаю, як звучить та мелодія.

Вона невпевнено почала наспівувати мелодію. Можливо, я її колись чув, але аж ніяк не у виконанні джаз-бенду.

— Я поговорю з Янсоном, — сказав я. — Скажу, що Гаррієт поїхала вчора. Я відвіз її на материк. По неї на автомобілі приїхав один родич і відвіз у лікарню в Стокгольмі.

— Скажи, що вона передавала вітання, — мовила Луїз. — Тоді він не питатиме, чому вона поїхала.

Янсон прибув, як завжди, вчасно. У човні з ним сидів землемір, що мав виконати доручення на острові Бредгольмен. Ми кивнули один одному. Янсон зійшов на пірс і глянув на багаття.

— Я подзвонив Люндманові, — сказав він. — Я подумав, що горить твій дім.

— Я палю човна, — відказав я. — Мені не вдалось його полагодити, і я вже не міг на нього дивитись.

— Маєш рацію, — сказав Янсон. — Старих човнів не позбудешся інакше, ніж порубавши на друзки чи підпаливши.

— Гаррієт поїхала, — сказав я. — Вчора я доправив її до материка. Вона переказувала тобі вітання.

— Дуже приємно, — сказав Янсон. — Передавай і їй. Вона мені дуже сподобалась. Красива пані. Можна сподіватись, що їй полегшало?

— Вона поїхала в лікарню. Не думаю, що їй стало легше. Але вона переказувала вітання.

Янсон не мав пошти. Він поплив далі з землеміром. Упало декілька крапель дощу, ото й усе. Я повернувся до багаття: корма провалилась. Годі було відрізнити обвуглене дерево від брезенту з його вмістом. Від вогнища не віяло запахом паленого м’яса. Луїз сіла на камінь. Враз я згадав про Сіму і подумав, що мій острів, мабуть, притягує смерть. Сіма тут порізалась, Гаррієт приїхала сюди, щоби померти. Мій пес здох, а кицька пропала.

Раптом мені стало геть кепсько на душі. Чи було в мене щось, що я справді міг назвати своїм? Я таки не був поганою людиною. Я не був жорстоким, не вчиняв злочинів. Проте я повівся підло з Гаррієт та іншими людьми. Коли моя мати після смерті батька дев’ятнадцять років самотньо жила в притулку для літніх, я відвідав її всього лише один раз. На той момент минуло вже стільки часу, що вона не впізнала мене. Вона думала, що я — це її брат, який помер п’ятдесят років тому. Я навіть не намагався переконати її, що я — це я, а погоджувався з нею. Так, звичайно, я твій брат, який уже давно помер. А потім я залишив її й більше ніколи не повертався. Я навіть не приїхав на її похорон. Я доручив усе поховальному бюро, а потім лише оплатив рахунок. Окрім священика й органіста, в каплиці був лише представник поховального бюро.

Я не пішов туди, бо ніхто не міг мене змусити. Тепер я розумів, що зневажав свою матір. Певним чином я зневажав і Гаррієт. Мабуть, я зневажав усіх. Та найбільше — самого себе. Я вже навіть сумнівався, чи був добрим ортопедичним хірургом. Я був маленькою переляканою істотою, яка на прикладі власного батька побачила, яке пекло чекає на тебе в дорослому житті.

День минав повільно, як ті хмари, що повзли по небу. Коли вогонь почав гаснути, я підкинув дров, скроплених бензином. Кремація була довготривалим процесом, особливо, якщо вона відбувалась не в спеціальній печі, де температура сягає тисячі градусів, через що кістки перетворюються на попіл.

Настали сутінки, а вогнище горіло й далі. Я підкидав нових дров і розрівнював попіл. Луїз винесла тацю з їжею. Ми допили залишки коньяку зі свята і швидко сп’яніли. Ми плакали й сміялись із горя, а також від полегшення від того, що муки Гаррієт закінчились. Тепер, коли поміж нами її не було і ніщо не нагадувало мені про зраду, Луїз стала мені ближчою. Ми сиділи в траві, спершись одне на одного, і дивились, як дим із поховального вогнища розчиняється в темряві.

— Я залишусь на цьому острові назавжди, — сказала Луїз.

— Залишись принаймні до завтра, — відповів я.

Лише на світанку вогнище згасло, полишивши тільки жар.

Луїз скрутилась клубком у траві і заснула. Я накрив її своєю курткою. Вона прокинулась, коли я поливав жар морською водою з відер. Від Гаррієт і старого човна нічого не залишилось. Луїз дивилась на попіл, який я вигрібав.

— Нічого, — сказала вона. — Ще недавно вона була живою людиною. І ось від неї нічого не лишилось.

— Я думав, ми з плоскодонки розвіємо прах над водою.

— Ні, — сказала вона. — Я не зможу. Принаймні її прах мусить залишитись.

— У мене нема урни.

— Підійде слоїк, що завгодно. Я хочу, щоби прах залишився. Ми можемо закопати його біля пса.

Луїз зникла в повітці для човнів. Думка про те, що коло яблуні буде могила, викликала в мене відразу. З повітки долинув дзенькіт. Луїз вийшла з банкою, в якій колись було мастило до старого дідусевого мотора для човна. Я її помив і використовував для зберігання цвяхів і шурупів, тепер вона була порожня. Луїз здмухнула порох і, поставивши банку біля купи попелу, почала руками наповнювати її. Я спустився до повітки й приніс звідти лопату. Потім викопав яму біля пса. Ми поставили туди банку і закопали яму. Луїз зникла поміж скелями і через якийсь час повернулась із каменем у руках, — на ньому осадкові породи вирізали щось на зразок хреста. Вона поклала його на могилі.

То був тяжкий день. Ми обоє втомились. Ми мовчки повечеряли. Луїз пішла ночувати в трейлер. Я довго шукав снодійне в шафі у ванній кімнаті. Я майже відразу заснув і проспав дев’ять годин. Навіть не знаю, коли зі мною таке було востаннє.

Луїз сиділа за кухонним столом, коли я спустився вранці. Двері до кімнати були відчинені. Вона прибрала всі сліди недавньої боротьби зі смертю.

— Я від’їжджаю, — сказала вона. — Вже сьогодні. Море спокійне. Ти міг би відвезти мене до порту?

Я сів за стіл. Я зовсім не був готовий до того, що вона від’їде.

— Куди ти поїдеш?

— Мушу залагодити багато справ.

— Можна ж зачекати ще декілька днів із квартирою Гаррієт?

— Справа не в ній. Пам’ятаєш печеру з малюнками, на які кинулась цвіль?

— Я думав, ти засиплеш політиків листами?

Вона похитала головою.

— Листи не допомагають. Я мушу вдатись до інших дій.

— Яких?

— Я не знаю. Поки що. До того ж я хочу побачити деякі картини Караваджіо. Тепер у мене є гроші. Гаррієт залишила майже двісті тисяч крон: час від часу вона давала мені гроші, до того ж я завжди заощаджувала. Ти, без сумніву, здивувався, знайшовши гроші, коли нишпорив у трейлері. Заощадливість, от і все. Я не лише писала листи. Інколи я працювала, як і інші. І я ніколи не пускала гроші на вітер.

— Як довго тебе не буде? Якщо ти не повернешся, то я хочу, щоб ти забрала трейлер. Нічого йому тут стояти на острові.

— Чому ти так розгнівався?

— Мені сумно, що ти зникаєш і більше ніколи не повернешся.

Вона рвучко встала.

— Я не така, як ти. Я повернусь. До того ж я попереджаю про від’їзд. Якщо ти не хочеш, щоб трейлер залишався тут, то можеш спалити і його. Я йду збиратись. Через годину я буду готова до від’їзду. То ти відвезеш мене чи ні?

Було безвітряно, а поверхня моря — дзеркально гладенька, коли я відвозив Луїз на моторному човні, що саме біля пірса загрозливо кашлянув, але все ж таки завівся. Луїз сиділа спереду й осміхалась. Я жалів, що так спалахнув.

У порту чекало таксі. Вона мала з собою лише наплічник.

— Я дзвонитиму, — сказала вона. — І відсилатиму листівки.

— Як я зможу зв’язатись із тобою?

— У тебе є мій номер телефону. Не можу обіцяти, що телефон завжди буде ввімкнений. Але обіцяю надіслати листівку для Андреї.

— Надішли ще одну Янсонові. Він не тямитиметься від радості.

Вона сіла навпочіпки, щоб бути ближче до мене.

— Приведи до ладу мій трейлер, поки я повернусь. Прибери в ньому й почисть мої червоні черевички.

Вона погладила мене по чолі й сіла в таксі, і воно зникло за горбком. Я взяв запасну каністру й пішов наповнити її в крамниці з оснащенням для човнів. Порт був майже порожній. Літніх човнів уже не було.

Повернувшись на острів, я знову взявся шукати кицьку, та я її не знайшов. Тепер на цьому острові я був самотніший, ніж будь-коли раніше.

Минуло декілька тижнів. Усе пішло своїм старим порядком. Янсон припливав тим самим човном, вряди-годи привозив листа від Аґнес, від Луїз — нічого. Я телефонував їй, та вона не відповідала. Мої повідомлення на її автовідповідачі були схожі на короткі беззмістовні записи в щоденнику про погоду, вітер та загадково зниклу кішку.

Імовірно, кішку схопила лисиця, а потім покинула острів, попливши морем.

Занепокоєння наростало. Здавалось, невдовзі мені ввірветься терпець. Я мушу покинути острів. Але я не знав, куди мені податись.

Вересень почався штормом, що налетів із північного сходу. І далі жодної вістки від Луїз. Навіть Аґнес затихла. Здебільшого я сидів за кухонним столом і визирав у вікно. Краєвид за вікном починав завмирати. Здавалось, наче будинок, у якому я жив, повільно поглинав ізсередини гігантський мурашник, який беззвучно розростався, стаючи дедалі вищим.