Танці у напівтемряві кімнати

Якщо впадуть усі мости

Якщо впадуть усі мости, ми перейдемо пішки глибокого моря дно, бо нашим девізом завжди було «поодинці пропадемо, разом – вистоїмо». Ці слова ти написав у моєму випускному альбомі. Зустрінемося на обрії, а за нами будуть бігти видноколи, і я нагадаю тобі про ті дні, коли ми стояли на сцені, узявшись за руки, аплодували глядачі і без запинки читали наші імена. Це був кінець десятиліття і початок нового дня.

Ми були сімнадцятирічними борцями проти драконів із золотими медалями у зубах. Я досі тримаю ту світлину у рамці, бо тоді розпочався для кожного власний шлях. І подумати не могла, що мене огортатиме страх, коли дізнаюся, що ти у боях. Ще вчора ми були зовсім дітьми і вигравали дворові битви на дерев'яних мечах. Не переймалися занадто оцінками, вважали свої переконання недоведеними теоремами і відстоювали їх, ніби граючи в «хрестики-нолики» на полях. Обіцяли триматися разом і об'їхати увесь світ, а потім подорослішали і стали рідше один одному телефонувати.

А тоді писали найзаповітніші бажання на листочках паперу, кидаючи їх в ізумрудну пляшку. Зустрічали світанок, а сонце визирнуло з іншого боку, і я памятаю твій проникливий погляд. Говорив, що помолишся за мене у храмі. Чи ти знав тоді, що ми поміняємося місцями і я пропущу два удари серця, дізнавшись що ти там, у найгарячіших точках?

Бачиш, це я стою у полуденній спеці під покровом дерев і дихаю глибоко у затишній тіні бука. Пам’ятаєш, у пошуках озера, пробираючись крізь хащі, коли гілля під ногами тріскотіло, я роззулася і йшла за тобою босоніж, бо ти орієнтувався у лісі так вміло, наче то був твій дім. Як ти тепер? Ми не бачилися кілька зим. А тоді я почула від тебе вперше стройові пісні і здалося, що ти мав народитися у козацькі часи. Шкода, з нами не було гітари, пообіцяй зіграти що-небудь, а ще ти мені винен поєдинок у тирі і я знаю заздалегідь, що програю, бо ти вправно стріляєш з будь-якої зброї, але нехай вона не буде націлена на тебе по-справжньому ніколи. Бережи себе, мій хоробрий воїне!

І нехай тебе старанно бережуть ті, кого бережеш сам. Не загасити багаття твоєї відваги жодним дощам. Знаєш, у печалі, як правило, гарна акустика – ледь торкнешся, а ніби вдарив по усіх клавішах. Та поки ми віримо, ми ще щось можемо. Плече друга інколи становить цінність, справжню і недоторканну, а складні часи – це просто даність, що не підлягає обговоренню.

А ось те, що підлягає, – наші вчинки і слова, бо коли тиша стане голосніше на голос, війна стане тихіше на постріл. Знаєш, я інколи думаю, що ми вигнанці з раю не через якесь там яблуко, а просто тому, що порушили жорстокістю доброти простір. І кожен з нас сам собі Король Лір, немає кому висунути докір.

Одного разу, через кілька століть, станемо нікому невідома «прапрапра». Запам'ятаються лиш окремі рядки. Актуальні назавжди. Тому не проси у долі вічності. Занадто нездійсненно, а ми – нескінченні. Запам’ятовуй нас тут і зараз. Можливо, з протилежного кінця світу до нас вже добираються мрії якраз. І допоки ми ходимо один до одного в гості, аби не забувати, що ми є, ми тут і ми разом, світ ловитиме нас, але спіймати не зможе.