Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

11

Ми розмовляли, сидячи один напроти одного за старим столом. Маленьким круглим столом, на якому горіла свічка у грубій глиняній мисочці. Ніяких інших меблів у кімнаті не було. Навіть стільців. Ми сиділи на купах книжок, звалених на підлогу.

Це була кімната Чоловіка-Вівці. Продовгувата й тісна. Стіни і стеля створювали часткове враження, ніби вона нагадує кімнату в колишньому готелі «Дельфін», та, придивившись уважно, я не помітив ніякої схожості. Навпроти дверей — вікно. Забите зсередини дошками. Забите, напевне, досить давно, бо щілини між дошками заповнила попелясто-сіра пилюка, а головки цвяхів поржавіли. Більше нічого в кімнаті не було. Не кімната, а коробка. Без електричної лампочки під стелею. Без шафи. Без ванни. Без ліжка. Спав він, напевне, на підлозі, загорнувшись в овечу шкуру. Уся підлога, крім вузенької доріжки, якою насилу могла пройти людина, була завалена старими книжками, газетами та підшивками з вирізками. Папір збляк, дещо поточили черви, дещо розсипалося на дрібні частини. Одного мого погляду було досить, щоб збагнути, що всі ці матеріали стосувалися історії вівчарства на Хоккайдо… Мабуть, архів зі старого готелю «Дельфін» перебрався сюди? Там колись цілою кімнатою з документами про овець завідував батько власника готелю… Цікаво, що з ними сталося?

Якийсь час Чоловік-Вівця розглядав моє обличчя у миготливому полум’ї свічки. Непропорційно велика тінь Чоловіка-Вівці тремтіла на стіні в брудних патьоках за його плечима.

— Давно не бачилися, правда? — сказав він з-під маски. — Однак ти не змінився. Начебто трохи схуд?

— Авжеж. Таки схуд, — відповів я.

— Ну, а що там у зовнішньому світі? Нічого нового? Що там відбувається — цього ми не знаємо, — сказав він.

Я заклав ногу на ногу і похитав головою.

— Все як завжди. Нічого особливого не помітно. Тільки все щораз ускладнюється. І змінюється дедалі швидше. А загалом — нічого нового.

Чоловік-Вівця кивнув.

— Ну, а нова війна ще не почалася?

Я здогадувався, котру з воєн він вважав останньою, але похитав головою.

— Ще ні, — відповів я. — Ще не почалася.

— Однак невдовзі почнеться! — сказав він одноманітним голосом, потираючи руками в рукавицях. — Остерігайся! Як не хочеш, щоб тебе вбили, — будь насторожі. Війна обов’язково буде. Вона завжди виникає. Не буває так, щоб її не було. Навіть коли здається, що її не буде, все одно буває. За своєю природою люди схильні вбивати одні одних. І вбивають, поки сил вистачає. А коли втомлюються — трохи відпочивають. Потім знову починають взаємознищуватися. Так у світі заведено. Нікому не можна довіряти. І таке становище не зміниться. А тому не можна нічого вдіяти. Не подобається — нічого іншого не залишається, як утекти в інший світ.

Овеча шкура на ньому здалася трохи бруднішою, ніж колись. Вовна повсюди засмальцювалась і збилася у ковтуни. Чорна маска на обличчі також мала набагато пошарпаніший вигляд, ніж та, яку я пам’ятав. Вона здавалася нашвидкуруч виготовленою частиною маскарадного костюму. А може, таке враження виникло під впливом вологих стін кімнати, схожої на погріб, і тьмяного полум’я свічки. Або через те, що пам’ять завжди ненадійна і зберігає все в рожевому світлі. Однак не тільки одежа Чоловіка-Вівці, але й він сам здавався набагато потріпанішим, ніж колись. За чотири роки він постарів і згорбився. Раз у раз глибоко зітхав, і те зітхання дивно різало слух. Неприємним звуком — ніби щось, потрапивши в трубу, перекочується, б’ється об стінки, а назовні не вилітає.

— Ми думали, ти прийдеш раніше, — сказав Чоловік-Вівця, поглядаючи на мене. — А тому весь час чекали. Недавно хтось приходив. Ми подумали — ти. А виявилося — хтось інший. Хтось помилково забрів. Дивно. Інші люди так просто не могли б сюди попасти. Та байдуже. Головне — ми думали, ти прийдеш раніше.

Я здвигнув плечима.

— Я, звичайно, думав, що сюди прийду. Що мушу прийти. Однак не міг зважитися. Часто сон бачив. Про готель «Дельфін». Постійно один і той самий. Та поки зважився сюди прийти, минуло багато часу.

— Намагався про це місце забути?

— Забув до половини, — зізнався я щиро. І подивився на свої пальці, освітлені миготливим полум’ям свічки. «Мабуть, протяг?» — здивувався я. — Думав забути все, якщо вдасться забути до половини. І жити так, наче тут зі мною нічого не сталося…

— І все через те, що загинув твій друг?

— Так, — відповів я. — Через те, що загинув мій друг.

— Але врешті-решт ти сюди таки повернувся, — сказав Чоловік-Вівця.

— Так, урешті-решт сюди повернувся, — погодився я. — Не зміг забути про це місце. Як тільки намагався забути — щось обов’язково мені про нього нагадувало. Мабуть, воно для мене особливе. Незалежно від того, подобається воно мені чи ні, я відчуваю себе його частиною. Сам не знаю, що це конкретно означає, але відчуваю це дуже чітко. Хтось плаче тут за мною. І шукає мене. А тому я вирішив сюди приїхати. Скажи, де зараз я, власне, перебуваю?

Чоловік-Вівця довго дивився мені прямо в очі. Потім похитав головою.

— Подробиць і ми не знаємо. Тут вельми просторо. І дуже темно. Наскільки просторо й наскільки темно — нам не відомо. Ми знаємо тільки про цю кімнату. А тому не можемо докладно про щось інше розповісти. У всякому разі, ти прибув сюди, бо настав час, коли ти мав прибути. Ми так думаємо. Не сумнівайся. Напевне, хтось за тобою плаче. Хтось тебе шукає. Якщо ти це відчуваєш — отже, так воно і є. Так чи інакше, а твоє повернення сюди — цілком природна річ. Як повернення птаха у своє гніздо. Цілком природна. Якби ж ти не бажав повернутися — це означало б те саме, що цього місця взагалі немає…

І Чоловік-Вівця знову потер рука об руку. Велетенська тінь на стіні загойдалася в такт його рухам. Так, ніби чорний привид збирався напасти на мене зверху. Зовсім як колись у фільмах-коміксах.

«Як повернення птаха у своє гніздо», — подумав я. Мені здалося, що Чоловік-Вівця таки правий. Я повернувся сюди тільки на чийсь поклик.

— Ну, розповідай, — тихо сказав Чоловік-Вівця. — Розповідай про себе. Тут — твій світ. Нічого не соромся. Що в тебе на душі — про те й розповідай докладно, не кваплячись. Не сумніваюсь, ти маєш про що розповісти…

Втупившись у тінь на стіні в тьмяному полум’ї свічки, я розповідав про те, що випало на мою долю. Вже давно я не відкривав своєї душі нікому так щиро, як зараз. Повільно, з усіма подробицями, наче розтоплював крижану брилу. Розповів, що більш-менш заробляю собі на прожиток. Що, однак, нікуди не рухаюся. Що, нікуди не рухаючись, поступово старішаю. Що відучився по-справжньому любити. Що забув, як тоді тремтить серце. І що не знаю, чого варто хотіти. Розповів, що з усіх сил, як тільки можу, стараюся робити те, що мене зараз стосується. Та що це ніяк не допомагає. Здається, що власне тіло день у день твердішає. Зсередини, від самого серця, поволі дерев’яніє. І мені стає страшно… І відчуваю, що лише це місце прив’язує мене до себе. Що я належу йому. Я не знаю, що це за місце. Але інстинктивно відчуваю: я — його частина.

Чоловік-Вівця мовчки слухав мою розповідь. Здавалося, ніби майже задрімав. Та як тільки я закінчив розповідати, він розплющив очі.

— Усе в порядку. Нема про що турбуватися. Ти справді належиш готелю «Дельфін», — сказав він тихо. — Досі належав і завжди належатимеш. Звідси все починається і тут закінчується. Це твоє місце. І таким залишиться. Тут ти з усім на світі пов’язаний. Тут — твій вузол.

— З усім пов’язаний?

— З усім, що втратив. Чого ще не втратив. Все це сходиться тут докупи.

Я спробував осмислити його слова. Але не міг зрозуміти, що він має на увазі. Їхній надмірно розпливчастий зміст до мене не доходив.

— А конкретніше не можеш пояснити? — спитав я.

Чоловік-Вівця не відповів на це нічого. Бо не міг пояснити. І тільки мовчав, хитаючи головою. Хитав головою — і разом з нею тремтіли саморобні вуха. Гойдалася також тінь на стіні. Так розмашисто, що здавалось — от зараз стіна завалиться.

— Скоро тобі це стане ясно. Як прийде час для розуміння — зрозумієш, — сказав він.

— Та, крім цього, я ніяк не збагну ще однієї речі, — сказав я. — Навіщо власник колишнього готелю «Дельфін» наполіг на збереженні старої назви і для нового готелю?

— Заради тебе, — відповів Чоловік-Вівця. — Щоб ти у будь-який час міг повернутися сюди. Адже якби назва змінилася — ти не знав би, куди йти, хіба ні? А так готель «Дельфін» залишився на місці. Хоч як його перебудовуй, хоч як змінюй. Незалежно від цього він завжди тут буде. І чекатиме на тебе.

Я розсміявся.

— Заради мене? Виходить, що цю велетенську споруду названо «Dolphin Hotel» спеціально заради мене?

— Ага. Що ж тут смішного?

Я похитав головою.

— Та ні, нічого… Просто дивно. Якась абсурдна історія. Трохи нереальна.

— Реальна! — спокійно заперечив Чоловік-Вівця. — Готель «Дельфін» реально існує. І вивіска «Dolphin Hotel» цілком реальна. Так чи ні? Хіба це не реальність? — І він постукав пальцем по столу, що аж полум’я свічки затанцювало.

— Та й ми реально тут перебуваємо. Сидимо тут і на тебе чекаємо. Про все подумали, все зробили, щоб ти сюди повернувся. Щоб усе зв’язалося докупи.

Я довго дивився на тремтливе полум’я свічки. І все ще ніяк не міг повірити в те, що почув.

— Слухай, а навіщо робити все це спеціально для мене одного?

— Бо цей світ для тебе! — відповів Чоловік-Вівця таким тоном, ніби стверджував щось зовсім очевидне. — Що ж тут незрозумілого? Якщо ти його прагнеш — матимеш. Бо цей світ призначений для тебе. Ясно? Ти повинен це зрозуміти. Ось у чому суть. А тому ми старалися з усіх сил, щоб ти міг повернутися. Щоб цей світ не зруйнувався. Щоб не зник. От і все.

— А що, я справді цьому місцю належу?

— Звичайно. І ти йому належиш. І ми. Всі належимо. Це — твій світ, — відповів Чоловік-Вівця. І підняв угору палець, що кинув на стіну велетенську тінь.

— А ти що тут робиш? Хто ти такий?

— Ми — чоловік-вівця! — сказав він і хрипко засміявся. — Як сам бачиш, ми вдягаємося в овечу шкуру і живемо у невидимому для людей світі. За нами ганялися — ми подалися в ліс. Дуже давно це було. Настільки давно, що навіть не пам’ятаємо коли. Ким були ми раніше — вже не пригадуємо. У всякому разі, відтоді ми вже не потрапляли людям на очі. А якщо намагаєшся не потрапляти людям на очі, то, природно, стаєш невидимим. І от одного разу — бозна-коли — ми покинули ліс й оселилися тут. Нам відвели це місце, щоб його охороняти. Зрештою, нам також треба десь заховатися від негоди. Адже навіть лісові звірі мають свої лігвища, хіба ні?

— Аякже! — підтакнув я.

— Наше завдання тут — все з’єднувати. Виступити в ролі чогось схожого на комутатор. Тут — головний вузол. І тому ми ретельно з’єднуємо все так, щоб ніщо не переплуталося. Таке наше призначення. Комутатор. Усе з’єднуємо. Все, чого шукаєш і знаходиш, з’єднуємо з усім іншим. Зрозуміло?

— Начебто… — відповів я.

— Так от, — вів далі Чоловік-Вівця, — виходить, що без нас тобі не обійтися. Бо ти заплутався. Сам не знаєш, чого шукаєш. Ти втратив контакт зі світом і світ відвернувся від тебе. Хочеш кудись іти, а не знаєш куди. Ти багато чого втратив, а натомість не знайшов нічого підходящого. А тому в твоїй голові панує безлад. Ти відчуваєш, що ні з чим не зв’язаний. І це правда. Єдине місце, з чим ти ще споріднений, — тут.

Якусь хвилину я думав над сказаними словами.

— Мабуть, ти правий! Я втратив контакт зі світом і світ відвернувся від мене. І в моїй душі настав безлад. Я ні з чим не зв’язаний. Єдине місце, яке мене не відпускає від себе, — тут, — карбував я слова, поглядаючи на власні руки у відблисках свічки. — Але я щось відчуваю. Щось намагається ввійти в контакт зі мною. Уві сні хтось мене шукає і проливає сльози за мною. Здається, що от-от я з чимось зв’яжуся. Слухай, я хочу спробувати повторити все ще раз спочатку. А для цього мені потрібна твоя допомога.

Чоловік-Вівця мовчав. А я більше не мав що сказати. Тиша була страшенно гнітюча — здавалося, ніби ми сидимо на дні глибокої ями. Тиша важким тягарем налягала на мої плечі. Під ним навіть мої думки обростали огидним твердим панциром, як глибоководні риби. І лише зрідка цю тишу порушувало слабке тріщання миготливої свічки. Чоловік-Вівця не відривав погляду від полум’я. І довго мовчав. Потім повільно підвів голову і глянув на мене.

— Ну то спробуймо з’єднати тебе з отим «щось», — сказав Чоловік-Вівця. — Щоправда, я не певен, що нам це вдасться. Роки вже не ті. І сил не так багато, як колись. Самі не знаємо, чи зможемо тобі допомогти. Але зробимо все, що в наших силах. Однак навіть якщо в нас щось вийде, то це не означає, що ти обов’язково станеш щасливим. Цього ми тобі не можемо гарантувати. Можливо, в тамтешньому світі тобі вже нікуди податися. Ми не впевнені, що це так, але ж ти сам раніше казав, що в тобі багато чого затверділо. А коли так, то назад дороги нема. І до того ж, ти вже немолодий.

— То що ж мені робити?

— Досі ти багато чого втратив. Багато чого важливого й цінного. І в цьому ніхто не винен. Річ у тому, що кожного разу на місце втраченого ти накладав своєрідну латку. Щось на зразок етикетки, хіба ні? А ти не повинен був цього робити. Ти накладав латки з того, що мав залишати для себе самого. І через те ти сам потроху зношувався… Чому? Навіщо ти так робив?

— Не знаю, — відповів я.

— А може, з цим не було іншої ради? Як з долею. Навіть не знаю, як точніше сказати…

— Схильність? — підказав я.

— Ага, саме вона! Схильність. От ми і думаємо… Ану ж ти робитимеш те саме, навіть якщо почнеш жити наново? Бо така схильність. А якщо така схильність перейде через певну межу, вороття назад не буде. Буде запізно. І тоді ми тобі не зможемо нічим зарадити. Ми вміємо охороняти це місце і з’єднувати з усім на світі. Все інше — нам не під силу.

— То що ж мені робити? — запитав я вдруге.

— Як ми вже казали, зробимо все, що в наших силах. Спробуємо тебе з’єднати, — відповів Чоловік-Вівця. — Та цього не досить. І ти мусиш постаратися. Сидіти, склавши руки, не годиться. Так ти нічого не досягнеш. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я. — І все-таки що мені робити?

— Танцюй, — сказав Чоловік-Вівця. — Поки звучить музика, не переставай танцювати. Ти розумієш, що ми кажемо. Танцюй! Не переставай танцювати! Навіщо танцювати — не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати — ноги зупиняться. А як хоч раз ноги зупиняться — ми тобі вже не зможемо допомогти. Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди. І тоді тобі доведеться жити лише в цьому світі. Тебе швидко затягне в цей світ. А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй. І тоді все, що в тобі затверділо, почне потроху розм’якати. Хвороба ще не мала б стати невиліковною. Все, що можна використати, використовуй. Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним. Здається, ніби все у світі неправильне. А тому вони зупиняються.

Я підвів голову і знову втупився у тінь на стіні.

— Однак тобі нічого не залишається, як танцювати, — вів далі Чоловік-Вівця. — Й обов’язково якнайкраще. Так, щоб усі були в захваті від твого танцю. І тоді ми зможемо тобі допомогти. А тому танцюй! Поки звучить музика — танцюй!

Поки звучить музика — танцюй!

У голові знову прокотилася луна.

— Слухай, а що таке, по-твоєму, тутешній світ? Ти кажеш, що мене перетягне з тамтешнього світу в тутешній. А хіба цей світ не мій? Хіба не для мене він існує? А коли так, то чому я не можу повернутися у свій власний світ? Ти ж сам казав, що цей світ реально існує.

Чоловік-Вівця похитав головою. Велетенська тінь знову колихнулася на стіні.

— Тутешня реальність відрізняється від тамтешньої. Тут тобі поки що жити не можна. Тут надто темно і надто просторо. Нам важко пояснити це словами. А крім того, як ми вже казали, подробиць ми й самі не знаємо. Звісно, цей світ — цілком реальний. І наша зустріч з тобою, і наша розмова відбувається насправді.

У цьому немає сумніву. Та це не означає, що реальність буває тільки одна. Їх може бути кілька. Кілька варіантів реальності. Ми ж вибрали собі цю. Бо в ній немає місця війні. І нам не довелося нічого викидати. А от у тебе все по-іншому. У тебе ще зберігається життєве тепло. І для тебе нинішнього тут занадто холодно. Та й їжі немає. Це місце не для тебе…

Після таких слів я відчув, як температура в кімнаті почала знижуватися. Я сховав руки в кишені і злегка задрижав.

— Холодно? — спитав Чоловік-Вівця.

Я кивнув.

— Часу обмаль, — сказав він. — Скоро стане ще холодніше. Тобі краще йти. Бо тут задубієш.

— Наостанку ще одне запитання! — сказав я. — Щойно згадав… Точніше, раптом звернув увагу… Мені здається, ніби досі я все життя шукав тебе. І не в одному місці бачив твою тінь. У тамтешньому світі вона набирала різноманітних обрисів. Дуже розпливчастих і невиразних. А може, то була тільки якась її частина. Хоча, як тепер згадую, я бачив її повністю… Таке моє відчуття.

Пальцями обох рук Чоловік-Вівця окреслив якусь невиразну форму.

— Це правда! Все було так, як ти кажеш. Так, як ти думаєш. Ми завжди там були. Як тінь або її частина…

— А проте я не розумію, — сказав я. — Чому ж це я зараз виразно бачу твоє обличчя і твою постать? Те, чого раніше не бачив, тепер бачу. Чого б це?

— Бо ти багато чого вже втратив, — спокійно відповів Чоловік-Вівця. — І місць, куди міг податися, поменшало. А тому тобі стало видніше, який у мене вигляд.

Зміст його слів до мене не доходив.

— То що, тут — загробний світ?

— Ні, — відповів він. — І, глибоко зітхнувши, струснув плечима. — Тут — не загробний світ. Адже ми з тобою живі. Обидва явно живі. Сидимо тут, дихаємо і розмовляємо. Все це — реальність.

— Нічого не розумію.

— Танцюй! — сказав він. — Іншої ради нема. Ми хотіли б пояснити тобі докладніше. Та не можемо. Все, що могли, сказали… Танцюй! Не задумуйся ні над чим, й якомога краще танцюй. Ти мусиш це робити.

Температура в кімнаті раптом ще більше знизилася. Здригаючись усім тілом, я згадав, що вже раніше десь переживав таку холоднечу. Згадав просякнуте сирістю крижане повітря, що проникало до самих кісток. Це було дуже давно, далеко-далеко звідси. Та от де саме — не міг пригадати. Здавалося, що ще трошки — і згадаю. Та нічого не вийшло. Частина мозку заглухла і задерев’яніла.

І задерев’яніла.

— Тобі пора йти, — сказав Чоловік-Вівця. — Бо інакше замерзнеш до смерті. Згодом ми ще зможемо зустрітися. Якщо тільки захочеш. Ми завжди сидимо тут. Сидимо й на тебе чекаємо…

Човгаючи ногами, він провів мене до повороту. Шур-р-р, шур-р-р — лунали його кроки в темряві. Потім я попрощався з ним. Без потиску руки, без якихось особливих слів. Просто сказав: «До побачення!». І ми розійшлися. Він пошкандибав до своєї кімнатки, а я попрямував до ліфта. Натиснув на кнопку — і ліфт повільно поповз догори. Двері беззвучно відчинилися — і яскраве світло, ввірвавшись у коридор, обдало мене лагідним теплом. Я зайшов у кабіну і зіперся об стіну. Двері автоматично зачинилися, а я стояв, не ворушачись.

«Отже…» — подумав я. Однак жодна з думок у голову не приходила. Вони зависли посеред велетенської порожнечі, якій не було ні кінця, ні краю. І нікуди не вели. Як казав Чоловік-Вівця, я був утомлений і переляканий. І сам-один. Як мала дитина, що заблудилася у лісі.

«Танцюй!» — сказав Чоловік-Вівця.

«Танцюй!» — відлунювало в моїй голові.

— Танцюй! — повторив я вголос.

І натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху.

На п’ятнадцятому поверсі я вийшов з ліфта — і мене привітала мелодія «Місячна ріка» Генрі Манчіні, що лилася з умонтованих у стелю динаміків. Я повернувся у реальність, де, мабуть, не зможу стати щасливим і так само не зможу нікуди податися.

Я машинально зиркнув на годинник. Час повернення в реальність — третя двадцять ранку.

«Отже…» — подумав я знову.

«Отже, отже, отже…» — відлунювало в голові.

І я зітхнув.