Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

20

Наступні кілька днів минули спокійно, без жодних подій. Щодня мені не раз дзвонили з приводу роботи, але я поставив телефон на автовідповідач, а сам до нього не підходив. Скидалося на те, що моя популярність у ділових колах не меркла. Я готував їжу, вештався по Сібуя і кожного дня дивився «Нерозділене кохання». Були весняні канікули, а тому в кінотеатрах вільних місць майже не залишалося — їх заповнювали здебільшого учні старших класів. З нормальних дорослих людей в кіно ходив тільки я. Підлітки відвідували кінотеатри з єдиною метою — подивитися на кінозірку в головній ролі або на поп-ідола, а до сюжету та якості режисури їм було байдуже. Як тільки зірка їхньої мрії з’являлася в кадрах, вони на радощах аж завивали. Галас зчинявся такий, як на псарні. А коли ж зірку не показували, вони безперестанку шурхотіли, щось гризли, шамкаючи, і писклявими голосами давали вихід своєму невдоволенню. В такі хвилини я навіть думав, що було б краще, якби кінотеатр згорів дощенту разом зі своїми глядачами.

Коли починалося «Нерозділене кохання», я пильно вдивлявся в титри. І завжди знаходив там ім’я «Кікі», написане дрібним шрифтом.

Як тільки сцена з Кікі закінчувалася, я виходив з кінотеатру і блукав по місту. Завжди за однаковим маршрутом. Від Харадзюку — до бейсбольного стадіону Дзінґу, повз кладовище Аояма — на Омотесандо, потім до висотного будинку Дзінтан — і знову на Сібуя. Іноді на півдорозі я заходив куди-небудь випити кави й перепочити. На землю впевнено прийшла весна. І принесла з собою знайомі здавна запахи. Земна куля з несхибною періодичністю оберталася навколо Сонця. Таємниці Всесвіту… Щоразу, коли після зими настає весна, я думаю про таємниці Всесвіту. Чому, скажімо, весна завжди однаково пахне? Роки минають, а її запах той самий. Тонкий, невловимий, але завжди однаковий…

Місто було завішане передвиборними плакатами. Один від одного огиднішими. Вулицями проїжджали автобусики, з яких лунали промови кандидатів. До чого вони закликали, було незрозуміло. Тільки зайвий шум створювали. Я йшов цими вулицями й думав про Кікі. І невдовзі помітив, що поволі мої ноги набирали сили, рухалися легше, впевненіше, і разом з цим відчував, що сприйняття навколишнього світу ставало набагато гострішим, ніж коли-небудь раніше. Поволі, крок за кроком, я просувався вперед. У мене з’явилася мета — і завдяки цьому, само собою, запрацювали ноги. Непогана прикмета… «Танцюй! — нагадав я сам собі. — Від самих роздумів користі мало. Не збавляй кроку, дотримуйся власної системи руху. І пильно стеж за тим, куди тебе несе. Старайся залишитися в цьому світі…».

Ось так, без жодних подій, минули останні чотири чи п’ять днів березня. На перший погляд — без жодних подій. Я купував продукти, готував собі на кухні сяку-таку їжу, дивився у кінотеатрі «Нерозділене кохання» і довго прогулювався вулицями міста. Повернувшись додому, прослуховував автовідповідача, та всі повідомлення стосувалися тільки роботи. Перед сном читав книжку і пив саке. Так повторювалося день за днем. А тим часом прийшов квітень, прославлений віршами Кліота та грою Каунта Бейсі. Вночі, напившись саке, я раптом пригадував Кізоньку Мей та секс з нею. Розгрібання кучугур… Навдивовижу окремий спогад. Ні з чим і ні з ким не пов’язаний. Ні з Ґотандою, ні з Кікі — ні з ким. Реалістичний сон, ні з чим не пов’язаний, але в певному розумінні яскравіший, ніж сама дійсність. Якраз те, що мені припадало до душі. Спілкування сердець в дуже обмеженій формі. Взаємна повага до уявних образів і фантазій. Усмішка у стилі «будь спокійний, ми всі тут друзі». Ранок на пікніку. Ку-ку!..

Я намагався уявити собі, як Ґотанда спав з Кікі. Невже вона надавала йому такі ж незрівнянні сексуальні послуги, як Мей мені? Такі послуги — це ноу-хау, яким володіють усі дівчата того клубу як основною професійною майстерністю, чи тільки особисто Мей? Я не мав про це жодного уявлення, а питати Ґотанду не посмів. Коли ми з Кікі жили разом, у сексі вона поводилася пасивно. Я обіймав її, а вона відповідала теплом, але ніколи нічого не вимагала від мене й не виявляла власної ініціативи. В моїх руках вона розслаблялась і наче поринала в насолоду. Така її поведінка і в мене ніколи не викликала невдоволення. Бо тримати її в руках таку розслаблену було вершиною блаженства. Відчувати її п’янке тіло, спокійне дихання, тепле лоно… Вже це мене задовольняло. А тому я не міг навіть уявити, що вона комусь — наприклад, Ґотанді — активно й професійно надає сексуальні послуги. А, може, просто мені не вистачило уяви?

Як повії розділяють секс — по роботі й для себе? Для мене це було загадкою. Бо, як я зізнався Ґотанді, я досі ні разу не спав з повією. З Кікі спав. Вона була повією. Однак тоді я, безперечно, спав з нею не як з повією, а як з особистістю. І навпаки, з Мей я спав як з повією, а не як з особистістю. А тому немає сенсу зіставляти між собою обидва випадки. І що довше я над цим роздумував, то щораз більше заплутувався. Взагалі, наскільки секс — психологічна річ, а наскільки — технічна? Наскільки — справжнє почуття, а наскільки — акторська гра? І що таке вміле любовне загравання — правдиве почуття чи майстерність? Чи справді Кікі насолоджувалася сексом зі мною? У тому фільмі вона тільки майстерно грала свою роль чи п’яніла від доторку пальців Ґотанди?

Дійсний образ переплутувався з уявним.

От хоч би взяти Ґотанду. Він у ролі лікаря — це лише уявний образ. Однак у цій ролі він здавався набагато переконливішим за справжнього лікаря. Настільки викликав довіру до себе.

А який мій уявний образ? І чи взагалі я маю щось подібне?

«Танцюй! — сказав Чоловік-Вівця. — І то якнайкраще танцюй. Щоб усі задивлялися».

А коли так, то й мені треба мати свій уявний образ. І тоді всі задивлятимуться на нього?.. «Мабуть, що так», — подумав я. Бо хто ж на світі задивлятиметься на мене справжнього?

Коли дрімота склеплювала повіки, я споліскував склянку з-під саке, чистив зуби й лягав спати. А коли прокидався — був новий день. Один день приходив на зміну іншому. Настав квітень. Початок квітня. Тонкого, мінливого, тендітного й прекрасного, як тексти Трумена Капоте[29].

Вранці я відправився в універмаг «Кінокунія» і, як завжди, купив дресированих овочів. А також дюжину банок пива, три пляшки вина на розпродажу зі знижкою, каву в зернятах, копченої лососини для сандвічів, місо[30] й тофу[31]. Повернувшись додому, прослухав повідомлення на автовідповідачеві від Юкі. Байдужим голосом вона сказала, що зателефонує ще раз о дванадцятій годині й просила бути дома. Сказала — і брязнула трубкою. Напевне, таке брязкання було її своєрідним жестом. Годинник показував двадцять хвилин на дванадцяту. Я приготував міцну каву, сів на підлогу й, попиваючи гарячий напій, взявся читати свіжий випуск «Поліцейської дільниці-67» Еда Макбейна. Ось уже років десять тому я зарікався чогось подібного не читати, та як тільки з’являлося нове продовження — купував його. Десять років — надто довгий строк, щоб списати таку звичку на інерцію. О п’ять хвилин на першу задзвонив телефон. Це була Юкі.

— Як поживаєте? — спитала вона.

— Прекрасно! — відповів я.

— Що зараз робите? — допитувалася вона.

— Думаю приготувати обід. Копчена лососина з дресированим в універмазі салатом і тонкими, як лезо бритви, кружальцями цибулі, вимоченими в крижаній воді, приправлена хроном з гірчицею, добре підходить до тостів, обсмажених у маслі, з «Кінокунія». Якщо мені вдасться — вийдуть сандвічі не гірші за тих, що готують в «Делікатесен Сандвіч Стенд» у Кобе. Іноді, правда, не все мені вдається. Та нічого. Головне — мету визначено, а досягти її можна методом проб і помилок.

— Якась дурниця!

— Зате смачно! — відповів я. — Як не віриш — спитай у бджіл. Або в конюшини. Справді-таки смачно.

— Що ви таке кажете? Які бджоли, яка конюшина?

— Це — метафора, — пояснив я.

— Ойо-йой! — скрушно зітхаючи, сказала Юкі. — Вам не завадило б ще трохи підрости. Хоч вам уже, здається, тридцять чотири, та, як на мене, ви верзете дурниці.

— Ти хочеш сказати, що мені треба пристосуватися до суспільства?

— Я хочу покататися на автомашині, — сказала вона, знехтувавши моїми словами. — Сьогодні ввечері ви маєте вільний час?

— Начебто, — відповів я, трохи подумавши.

— Коли так, то о п’ятій приїжджайте по мене на Акасака. Пам’ятаєте, де я живу?

— Пам’ятаю, — відповів я. — Слухай, а що, ти з того часу там і живеш?

— Ага. У Хаконе, в порожньому будинку на вершині гори, мені нема чого робити. Я не маю охоти туди повертатися. Тут цікавіше.

— А що з мамою? Все ще не приїхала?

— Та я нічого не знаю. Зв’язку з нею не маю ніякого. Може, й досі вона сидить у Катманду. А тому, як я вже казала, я на неї зовсім не розраховую. Коли повернеться — мені невідомо.

— А як у тебе з грішми?

— З грішми все гаразд. Бо можу користуватися грошовою карткою. З маминого гаманця одну для себе витягла. Вона з таких людей, що цього ніколи не помітить. Якби я сама про себе не подбала — давно відкинула б ноги. З такою ненормальною нічого іншого й не дочекалася б. А ви як вважаєте?

Уникаючи відповіді, я промимрив щось незрозуміле.

— А ти регулярно харчуєшся? — запитав я.

— Аякже! А ви як думаєте? Якби не харчувалася — давно померла б.

— Я питаю, чи ти регулярно харчуєшся?

Юкі відкашлялася.

— У «Кентуккі Фрейд Чікен» ходжу, в «Макдональдс» і «Дейрі Квін»… А ще купую свіжі бенто[32].

«Харчові покидьки», — подумав я.

— Отже, о п’ятій я приїду по тебе, — сказав я. — Поїдемо кудись, щоб перекусити щось нормальне. Бо твоє харчування просто жахливе. Дівочий організм у період статевого дозрівання потребує чогось трохи кращого. Як довго перебиватимешся на такій їжі, то в дорослому віці матимеш проблеми з нестійким менструальним циклом. Звісно, ти можеш сказати, що це — твоє діло. Але ж своїм нездоров’ям ти завдаватимеш клопоту людям з твого оточення. І про них треба подумати.

— Якась дурниця! — проказала вона тихо.

— Слухай, до речі, якщо ти не проти, то, може, дала б мені свій телефонний номер?

— Для чого?

— Бо такий односторонній зв’язок — це нечесно. Ти мій номер знаєш, а я твій — ні. Як тобі заманеться — ти мені телефонуєш, а мені заманеться — я тобі зателефонувати не можу. Так несправедливо. А ще незручно: скажімо, якщо ми домовимося про зустріч і раптом я буду вимушений змінити свої плани, то не зможу тебе попередити.

Вона розгублено засопіла носом, але все-таки продиктувала свій номер. Я записав його в блокнот відразу під номером Ґотанди.

— Однак ви так просто своїх планів не змінюйте! — сказала Юкі. — Бо мені досить і мами з її викрутасами.

— Не турбуйся. Так просто я своїх планів не змінюю. Правду кажу. Не віриш — спитай у метеликів. Або в люцерни. На світі нема людини, яка так суворо дотримувала б обіцянок, як я. Однак у житті трапляються раптові події. Трапляється те, чого наперед не передбачиш. Світ широкий складний, а тому іноді стаються речі, які мені непідвладні. І тоді мені неодмінно треба з тобою зв’язатися. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Несподівані події, — сказала вона.

— Як грім з ясного неба, — підтвердив я.

— Краще б їх не було, — сказала Юкі.

— Авжеж, — погодився я.

Але вони таки сталися.