Теплі історії в конвертах

Святослав Черній. Пані Анна

На вулиці вогкі краплі літа стікають щоками примхливих туристів. їхні всюдисущі камери безперестанку знімають навколишню архітектуру Краківського передмістя Варшави. Будинок, у якому народився Шопен, вікнами виходить на центральну браму Варшавського університету. Кільканадцять метрів ліворуч розташувався палац Тишкевичів-Потоцьких, у якому базується мовний центр Роїопісит. У його нутрощах саме триває діловий діалог.

— Пані Мазурек, візьміть групу, — тоном, що передбачає тривалі перемовини, мовив лисий чоловік із дивною, донжуанською борідкою.

Цього чоловіка звуть Піотр Косовський. Стовідсотковий поляк за походженням, який чомусь схожий на іспанця. Особливо коли натягає на свою лису голову капелюха. Шарм — якщо одним словом окреслити очільника мовного центру.

— Пане директор, мені до пенсії залишилися дрібниці. Я хочу допрацювати в спокої. Цей рік я винятково координуватиму проект, і все. Попередня група була дуже хороша, і я хочу з тими добрими нотами щастя та знання, що я їх чогось навчила, піти в безкінечну відпустку, — відбиваючись, промовила Мазурек.

— Шановна пані, я поділяю вашу ностальгію за прекрасним, але я наполягаю! Ви візьмете групу! Хочете ви цього чи ні, — рука Ко-совського автоматично потяглася до капелюха. Він погладив його криси, імітуючи видалення невидимої пилюки, і опустив погляд. А тоді раптово його підвів: — Анно, ну по старій дружбі. Візьми групу. Ну немає іншої можливості. Ти незамінна. Уже дванадцять років поспіль усе було на високому рівні.

Пані Мазурек хотіла бурно запротестувати, оскільки останні три роки були істотно нікчемними в плані стипендіатів. Вони або потрапляли в поліцію, або вирізнялись особливим хамством до викладачів чи байдужістю щодо науково-освітнього процесу. Звісно, відсоток таких проблемних не добігав і до десяти, однак враження й мотивація падали в геометричній прогресії не лише у викладачів, а й у інших стипендіатів. Почали навіть з’являтися скарги на саму програму. Мазурек глибоко вдихнула, затримала повітря, роздумуючи над своєю наступною реплікою. А тоді їй спала думка, від якої вона в душі весело захихотіла, уявивши собі цю картину. Через силу переборюючи сміх, вона награним тоном звернулася до Косовського:

— Добре, Піотрусь. Тільки в мене одна умова.

Директор пойорзав на стільці й подумки почав шукати альтернативу пані Мазурек, знаючи, що її умови виходять потім йому боком.

— Це чергове парі? — запитав Косовський, потираючи лисину.

— Можеш називати як хочеш. Якщо мені потрапить хороша група, краща за попередню, то я залишуся працювати ще на рік, винятково координатором. Якщо група буде паскудна... то-о-о-о... — Мазурек почала хитро усміхатись. Пан директор відчув, як стискаються його м’язи й повертається юнацька невпевненість. — То-о-о-о, ти прийдеш на заключну вечірку і станцюєш польку! — вираз обличчя Ма-зурек був переможним, і вона додала: — Так, станцюєш.

— Аню, скільки тобі років? Це не смішно. Мій радикуліт осоромить мене. — Косовський був збентежений.

— Твій радикуліт зробить тебе зіркою вечора. Ну, то згода! — пані Мазурек піднялась зі свого стільця й гордо вийшла з кабінету молодечою ходою.

Косовський дивився їй услід, думаючи: «От же ж. фантазерка», — а тоді вигукнув:

— Я ніколи не ходив на заключні вечірки. І взагалі... я не танцюю. Я це не люблю! — ясна річ, його вже ніхто не чув.

Чоловік узяв до рук свій капелюх і встав.

«Як то ті молоді роблять?» — сам до себе промовив Косовський і, розмахуючи головним убором, почав імітувати місячну ходу Джек-сона, періодично відчуваючи пострілювання в спині. А тоді хтось постукав у двері. Директор здригнувся, різко застрибнув до крісла, скорчився від болю і, зовсім забувши, що в нього на голові капелюх, промовив: «Увійдіть!»

Увесь липень Анна Мазурек інтенсивно складала методичний план занять, культурно-розважальну програму. Добирала фільми, телефонувала в музеї, розв’язувала проблеми з квитками, поселенням і сортувала списки стипендіатів. Звична для неї робота, яку вона виконує вже тринадцятий рік поспіль. Так дивно, їй тоді було п’ятдесят шість, коли вона зробила це вперше. Жінка, згадавши про свій вік, іронічно усміхнулась, а тоді глибоко схлипнула. Увесь час її непокоїла думка про те, яка група їй випаде. Які там будуть люди? Чи приємні, цікаві, чи виховані, добрі? Поділятимуть вони її цінності? Чи буде розуміння? Синергія? А з яких країн будуть? І головне — чи вдасться їй чогось навчити тих дітей-людей? Студентів? Працівників науки?!

Анна Мазурек ішла в напрямку аудиторії за п’ятнадцять до дев’ятої з млосно-солодко-вимучливим передчуттям. Брови пані професорки вигнулись у формі веселки від здивування, коли вона побачила, що під аудиторією її вже чекало восьмеро студентів. Вони здалеку усміхались і махали їй руками. «Усі восьмеро? І ніхто не спізнився?» -про себе промовила жінка і стрункою ходою підійшла до групи.

— Добрий день! — привіталися студенти.

— Добридень! — відповіла викладачка і вставила ключ у замок.

Через дві хвилини всі сиділи за круглим столом і придивлялися.

Студенти до викладачки, а викладачка — до них. У повітрі висіла дрібна, інтригуюча пауза.

— Мої дорогі, передусім вітаю вас у групі з рівнем Сі. Якщо ви сюди потрапили, то знаєте, що це означає. Ми вдосконалюватимемо ваше знання польської мови до ідеального. Шановні, мушу вас попередити, я садистка! — промовила Анна Мазурек.

Аудиторією пронісся легкий смішок. На деяких обличчях зависло нерозуміння.

— Ні-ні, жодних фізичних тортур. Лишень розумові... Давайте відразу з вами домовимося. Я дуже люблю плідну роботу і щоби кожен почувався комфортно. Тому перше правило — правило одного. Якщо хтось говорить — усі слухають. Дайте людині висловитися. Якщо хтось не знає відповіді, чи погано себе почуває, або ж не має настрою до відповіді, таке теж буває, тоді правило піднятої руки. Хто порушує правило — страчуємо на жирандолі, — викладачка повела рукою в напрямку великої, розкішною люстри палацу Тишкевичів-Потоцьких. — А тепер давайте знайомитися! — з усмішкою промовила жінка.

Чотири години злетіли непомітно. Ніхто навіть не просився на перерву.

Пані Мазурек ішла додому окрилена й мотивована сьогоднішнім заняттям. їй хотілось якнайшвидше повернутися до помешкання й дібрати на завтра багато нових матеріалів. Унести новизну і прищепити любов не лише до польської, а взагалі до мов. А ще їй було цікаво, чи напишуть щось її нові студенти про сьогоднішній день і про неї в контексті першого враження. Жінці бракувало уваги.

Наступного дня чотири години знову злетіли в одну мить. Заняття закінчилося збором домашнього завдання. Вісім робіт група подала акуратно зібраними у файл. Усі все виконали. Додому пані Анна сьогодні їхала трамваєм, у передчутті цікавого вечора за читанням творів.

Здебільшого все було абстрактно-філософського спрямування. Окрім одного твору, який був тим, чого жінці бракувало.

Цей лист глибоко зворушив пані Мазурек. «Яка чудова дитина. Шкода, що вона так мало про мене знає», — жінка підняла погляд до стелі, за якою впевнено бачила небо — воно ж завжди там, і промовила:

— Дякую! — сама не знаючи, нащо так зробила.

Після того зворушливого і щирого листа пані Анна почала більше відкривати своїм студентам не лише науку, а й власну душу.

Життя не було до неї надто прихильним. Свого часу вона дуже розчарувалася в чоловіках, так і лишилася самотньою. Довгі роки дбала про хворих батьків, яких совість не дозволяла здати до притулку, і кожного дня після роботи бігла до них. Усі казали, що вона ненормальна, позбавляє себе радостей життя. А вона не могла інакше. Вісім років тому батьки померли. Відтоді Анна Мазурек стала дуже-дуже самотньою й шукала розради в роботі, у спілкуванні зі студентами.

Місяць із новою групою злетів непомітно. Прощаючись, студенти, які прикипіли до своєї старшої наставниці та подруги, подарували їй плюшевого ведмедика і оберемок чайних троянд. Вона щиро дякувала та радила:

— Якщо раптом хтось матиме якісь запитання, прохання, проблеми або просто був у Варшаві — напишіть мені, — і начеркала на дошці імейл.

— А нормальну адресу можна? — іронічним тоном запитав Микола з Житомира.

— Пхе, нормальну адресу. Ви всі його чули? — звернула увагу групи пані Анна й водночас, задоволено усміхаючись, почала виводити домашню адресу.

Ніхто не хотів іти. Усі мовчки стояли й шукали якогось приводу відстрочити момент, коли за ними зачиняться двері палацу Тиш-кевичів-Потоцьких. Найімовірніше, вони вже ніколи не побачать своєї майже сімдесятирічної подруги, в якої душа шістнадцятирічної юнки, молодої леді. Коли двері все-таки зачинилися, Анна Ма-зурек глибоко вдихнула й чомусь згадала про Піотра Косовського. «От же ж. А я була впевнена, що він таки станцює», — жінка подивилася на плюшевого ведмедя й попрямувала до виходу. У душі була дивна суміш переживання і втрати. «Добре, що ти в мене залишився», — жінка міцно притулила до себе іграшку.

Шосте грудня — день Польського Миколая. Ранок Анни Мазурек почався із дзвінка у двері. її зачіска завжди ідеальна, тому вона, лишень приклавши руку до волосся, швидко пішла відчиняти. На порозі стояв листоноша.

— Пані професорка Мазурек?

— Так, — жінка ствердно кивнула.

— Вам... е-е-е-е... листи вам!

— А чому ви не вкинули їх до скриньки?

— Тут така справа. Вони не влазять.

— Он як. — здивувалася жінка. — Тоді давайте.

Листоноша схилився й подав жінці картонну коробку з-під взуття, в якій лежала добра сотня, а можливо, і більше листів.

— Ось. Вочевидь, у вас багато прихильників!

— Мабуть, — збентежено промовила пані Мазурек і, подякувавши листоноші, внесла листи до вітальні.

«Україна, Україна, Україна, знову Україна, Росія, Грузія, Грузія, Росія, йой.» — жінка порпалася в купі барвистих конвертів різного формату, дивилася на незнайомі марки та до болю знайомі прізвища.

Вона почала відкривати листи й читати їх один за одним, обіймаючи плюшевого ведмедика. Почуття самотності того дня розвіювалось із кожним новим конвертом: «Як добре, що на Землі є ще стільки щирих і небайдужих молодих людей...»