Теплі історії в конвертах

Святослав Черній. Обіцянка

Гучний сміх присутніх заповнював кімнату, весело брався за руки й осідав в центрі стола. Усі сиділи у спільному колі, поступово розділяючись за інтересами й за статями. Жінки гомоніли про своє, чоловіки — про своє й чуже. Себто про жіноче теж.

— Агов, джентльмени, вам не соромно? Ми ж тут. І все чуємо, -мовила Міла.

— Ви ж казали, що не підслуховуєте, — відмахнувся Сергій.

— Правду казали. Ми не підслуховуємо. Ви так гучно говорите, що ми просто слухаємо, — наполягала Міла.

— І що таке заборонене ми обговорюємо? — запитав Сергій.

— Що ви можете тямити в жіночому манікюрі? — проказала Міла.

Інші дівчата зацікавлено перезирнулися.

— Що ми можемо тямити? Та ми експерти в цій справі... — товариство, яке й так знало, що це жарти, включно з дівчатами, укотре гучно засміялося.

Лише Сергія наче зачепило за живе. Почалася перехресна дискусія про манікюр, яка згодом еволюціонувала в бесіди про косметику й секрети приготувань натуральних засобів догляду за тілом.

...Ще два місяці тому ніхто й не підозрював, що знайде таких чудових друзів. Кожен, маючи за спиною наплічник, а в руці валізу, непевно або ж сміливо та вміло крокував до авто-, залізничного чи аеровокзалу.

Ніно — як завжди, в одязі тертої мандрівниці: поношені гірські черевики, великий похідний наплічник, бузковий шарф і маленькі діамантові сережки. Ці вушні прикраси підсвідомо натякали кож-ному, хто починав аналіз із взуття: «Я можу бути жінкою, у цьому наплічнику в мене також є сукня. Я їх ніколи не ношу, але вони є». Дівчина впевненим кроком просувалась аеропортом Тбілісі. У неї рейс до Будапешта. Звідти — автобусом до Варшави. Це найдешевший і доволі комфортний варіант. Саме так, суперуміння Ніно — це дар до планування маршрутів. Вона з нетерпінням очікувала на посадку.

Макс сидів на лавці вокзалу Кишинева з лептопом на колінах. Завзято працював, не зважаючи на гурми людей навколо. Через сорок хвилин у нього автобус до Львова, а звідти — до Варшави. Біля його наплічника з речами стояв кофр із гітарою. Перемикаючи вкладки пошти, скайпу та Фейсбуку, Макс уміло витягував із людей інформацію, роздавав указівки, відсилав відомості, суміжно розігруючи й підколюючи то клієнтів, то роботодавців по черзі. А взагалі, йому хотілося сісти за барабани й добряче відірватися від реальності.

Олегу пощастило більше. Його маршрут пролягав від дому до вокзалу, а звідтіля — прямий до Варшави. Він ще не знав, що це -найгірший автобус, який лише може бути. Крім того, цей транспорт виявиться рожевим. Окрім власних речей, які мав запакувати до автобуса водій, Олег склав пожитки вагітної жіночки і двох пенсіонерів. У салоні двічі мінявся місцями. Людина-допомога, одним словом. А йому дуже хотілося спостерігати і спілкуватися, писати й досліджувати.

Міла вміє уважно слухати і ставити над собою експерименти. Чекаючи на потяг Чернівці — Львів, вона пильно фокусувала слух у пошуках цікавої інформації. Після Львова вона їде до кордону. Пішо переходить його. Тоді — до Перемишля. Звідти — до Жешова електричкою. А вже відтіль — автобусом до Варшави. Та найбільше Міла зараз хотіла переглянути кілька серіалів, сидячи під теплим коциком і попиваючи чайочок.

Адлія сиділа в аеропорту Ташкента. Безтурботно слухала музику, піддериговуючи собі руками. Поруч розмістилося шість великих сумок із речами. Здається, це лякало всіх навколо, крім неї самої. Жоден узбек не може виїхати з дому без казана, велетенського ножа й торби приправ. Адлія летіла до Варшави через Москву. І зараз їй хотілося зготувати смачний плов та відкоркувати пляшечку вина.

Оля — дівчина-усмішка. Коли мама її випроводжала з полтавського вокзалу в напрямку Львова, дівчина сильно хвилювалася. Вона залишає гарну роботу, людей, які їй дуже подобаються, і їде в незвідане. З маленькою-маленькою валізкою і ще меншою сумочкою в руці. Хоч їй і було кепсько, вона трималася. На її обличчі безперервно сяяла усмішка. Наче закликала до веселощів, тепла й літа. Заспокоювала й розслабляла. Оля хотіла того, що вона й так робила завжди, — сміятися.

Сергій — єдиний у світі узбек, який вилетів із дому без казана. В аеропорту Амстердама його не хвилювало нічого, окрім передчуття тривалої розлуки зі своєю дівчиною. Він міцно її обіймав, одночасно дипломатично заспокоюючи. Йому хотілося вже полетіти й уже повернутися. Йому хотілося осісти там і щоби вона прилетіла до нього. А найбільше він думав про нові можливості.

Ці семеро людей, які їхали брати участь у науково-дослідницькій програмі, ще не знали, що їх усіх скерують до Кракова. Де вони ось так вечорами разом сидітимуть, розповідатимуть життєві історії, дискутуватимуть, обговорюватимуть соціальні проблеми і свої наукові дослідження.

Тема манікюру поступово переросла в тему... дружби.

Настрій Олега раптово змінився. Сум?

— Знаєте що? А можливо, ми більше ніколи не побачимося. Ось закінчиться програма. Ми тепло попрощаємося. Можливо, дехто навіть заплаче. Навіть я можу, якщо ніхто не спроможеться, — іронічно сказав Олег. — Ми пообіцяємо тримати контакт у Фейсбуці. Одразу після того, як роз’їдемося, ми активно переписуватимемось у соцмережах. Цікавитимемося тим, хто як добрався. Запитуватимемо, чи все гаразд. Згодом, час від часу, цікавитимемось, як там життя... пізніше вітатимемо лишень на день народження й, у кращому випадку, на Новий рік. А потім контакти раптово згаснуть, наче останні жаринки вогнища, які все ще сподівалися перерости у велике полум’я. Спочатку — одна, потім — інша, а тоді — темрява. І через десяток років ми, можливо, навіть не згадаємо, як нам тут колись було добре, затишно. З яким захопленням слухали одне одного. Обмінювалися нашими особистими історіями, переживаннями. Ставили одне одному провокаційні питання, лише щоби побачити реакцію. Грали на окулеле, вистукували ритми ногами, на ногах і чайних банках. Створювали щось із нічого. Були цілісним, єдиним організмом. Урешті-решт, ми разом готували їсти, наче велика родина. А незабаром усе це зникне. І, що найгірше, ми ж усвідомлюємо — це неминуче. Ну так чомусь є в житті... Скільки було класних випадкових знайомств у потягах? Чи на курортах? Чи ось, під час наукових програм?.. Але чи хтось більше десяти років підтримував стосунки з такими знайомими? Ні!!! — Олег заглибився в себе, водночас позираючи на друзів у пошуках заперечення. Він хотів, аби з ним не погодилися.

— Ти ніби правду кажеш. І я з тобою навіть згоден. Але я вірю, що ти помиляєшся й колись ми зустрінемося, — промовив Макс.

Із виразу обличчя Макса важко було зрозуміти, чи він справді погоджується, чи натякає на щось інше.

— Не зустрінемось. Я згоден із Олегом, — промовила Оля, гучно хіхікнула, а тоді заплакала.

Міла тим часом швидко переводила погляд з одного обличчя на інше. Адлія підняла келих вина й залпом перехилила, а тоді почала насипати собі в тарілку нову порцію плову.

— Ага. У мене так було. Це вже не перша моя програма. Я колись розповідав, як утратив контакт із данцями й нідерландцями? — збентежено промовив Сергій.

— А я ще не була в Узбекистані. І в Молдові. І в Україні лише проїздом була, — задумливо промовила Ніно, поглядаючи на свої поношені гірські черевики, які з нею за п’ять років об’їздили більше світу, ніж середньостатистична людина за все життя.

— А давайте повіримо в диво. І домовимося, хай би що сталося, зустрітися через десять років! — з усмішкою сказала Оля. — Я пропоную купити конверти, по сім кожному. І через десять років зробити мегарозсилку, за місяць до зустрічі. Кожен має отримати шість листів. Сьомий пишемо собі самі й очікуємо на інші від нас. Мені було б цікаво довідатися, що у вас змінилося через такий проміжок часу. Я хочу побачити вас. Можливо, це вже буде сімейна зустріч: із дружинами, чоловіками, дітьми? — усмішка заливала обличчя Олі. — Пообіцяйте мені, що надішлете! Зламаємо стереотип. Посидимо, як зараз. Як же це буде чудово!

Усі мляво почали погоджуватися.

— Друзі, я вже створив цю зустріч у Фейсбуці. Двадцять третє червня дві тисячі двадцять шостого року, — Макс вичікувально оглядав товариство.

— Воно водночас і чудово, магічно, і сто відсотків було б розкішно, але... наскільки це реально? Навіть зустрічі випускників рідко коли вдаються, щоб усі приїхали, — Сергій докинув надії та сумніву заразом.

Не вірячи в задум, дату ухвалили. Наступного дня всі придбали конверти. Спроектували лист-інструкцію до себе через десять років і успішно про це забули...

Через місяць програма добігла кінця. Теплі прощання. Обмін сувенірами. Обіцянки писати. Навіть про зустріч через десять років згадали з усмішкою. На борту літака в Ніно відлягло від серця. Зв’язок почав утрачатися, ніби хтось розплів їхній сплетений клубок срібних ниток і визначив кожному власну дорогу. Те саме сталося і з іншими.

Наче неочікуване відро зимної води, вилите на розпашіле тіло, пролунав звук телефону. Календар мобільного Міли показував 2026 рік. Фейсбук несподівано нагадав про зустріч, яка мала відбутися за місяць. Жінка мрійливо прокрутила собі в голові обличчя друзів десятирічної давності. Оля, яка завжди, сміялася. Адлія, яка не могла обійтися без чогось смачного о другій ночі. Макс, який завжди наскоками пропонував кудись їхати, іти. Ніно, яка все це планувала. Олег, який постійно нагадував, аби ніхто нічого не забув, і залюбки брав до свого рюкзака чиїсь речі, щоби полегшити чужу ношу. Сергій, який любив зникнути на певний проміжок часу, а тоді знову з’явитись із тисячею вибачень. їхні затишні вечори й посиденьки. «А чому б і ні?» — промовила Міла й пішла шукати конверти, які вона відклала десять років тому, та писати листи.

Адлія тримала на колінах наймолодшого — Каріма — і частувала його улюбленим пловом, який щойно приготувала. Вільною рукою жінка відкрила в телефоні Фейсбук. Повідомлення від Ніно: «Я ще нікому нічого не писала, але думаю, що ми всі приїдемо до тебе і Сергія. Готуйтеся».

«Молдовський друже, як ти поживаєш? Ти нічого не забув? Приїзди до Тернополя й летимо в Ташкент! — писав Олег. — Roger that! Я вже придбав квитки. Сімнадцятого будемо в Тернополі», -відповідав Макс.

Методом таких нехитрих переписок друзі домовилися. Ланцюжки маршрутів та перевалочних пунктів привели всіх у Ташкент.

У центрі стояв велетенський казан плову. Усі сиділи на курпачі й не могли повірити в те, що це таки відбулося. У будинку Адлії панував хаос.

Її троє дітей, чоловік Юсуф. Міла була з чоловіком Юрою, Оля з Тарасом, Макс із Маргаритою і їхнім малим Андрійком прилетіли разом із Олегом, Галею і їхньою Софійкою. Сергій прийшов із Марією. Усе-таки нідерландська розлука їх не зупинила. Не було лише Ніно. Спізнювалася?

— Так хтось відправив листи чи ні? Бо я не отримав жодного, -мовив Макс.

— Молдовський друже, тримай! — Олег простягнув шоколадний конверт.

— А в мене теж із собою! — Оля гучно засміялася, її чоловік підтримав сміх.

— І в нас є! — помахала конвертами Міла.

— О, здрастуйте, і в мене є для вас дещо, — піднялася Адлія.

Друзі інтенсивно обмінювалися листами.

— То що з Ніно? — поцікавилася Оля.

Наче у відповідь на чари доброго чарівника, у двері подзвонили. «Ґамарджоба!» — почулося. «Генацвале!» — відповіли всі хором і поглянули в бік дверей. Ніно! Ті самі сережки й (не може бути!) те ж взуття. У руці вона тримала сім конвертів. Поряд із нею стояв зовсім не схожий на грузина чоловік.

— Це — Олекса, — промовила Ніно. Олег ледь стримався, щоби не бовкнути: «Довбуш». — Рік тому я зустріла його в Карпатах, -Ніно сяяла.

Гучний сміх присутніх заповнював кімнату, весело брався за руки й осідав у велетенському казані з пловом. Можливо, цього всього б не було, якби не обіцянка розіслати листи.