Тепло його долонь

4

На широкій кушетці лежав хлопець. Промінчик сонця скоса зазирав до кімнати крізь вузький отвір у фіранці. Промінь поволі підбирався до нерухомого тіла — поки не торкнувся світлом обличчя юнака.

Від зовнішнього вигляду Остапа холонуло серце: одне око припухло, повіко над іншим було розсічене, а в одному з куточків губ загусла кров. Тіло вкривали синці та подряпини.

Поворухнувшись від доторку сонця, юнак застогнав, — адже в нього болів кожен м’яз тіла. Трохи підвівши голову, він уважно оглянув себе.

— Кепські твої справи, Остапе, — пробурмотів він. — Що ж трапилося, га?

Роззирнувшись, Остап зрозумів, що перебував у приміщенні, яке бачив уперше. Довкола були незнайомі меблі, стримані барви.

У сусідній кімнаті почулося вовтузіння. Хтось пересував речі, тупотів та бубонів під носа. У дверях постав юнак років тридцяти. Його обличчя здалось Остапові знайомим. Високий на зріст, із різкими рисами обличчя та виразними вилицями. Одне око закривав чубчик, що хвилясто спадав на щоку.

— Нарешті отямився, вояче, — бадьоро зауважив ніби знайомий незнайомець.

— Де я? — простогнав Остап і спробував підвестися. Але на те не вийшло.

— Е-е-е-е-е, хлопче… Не рипайся, бо ще гірше буде. Дісталося ж тобі вчора, — порухом руки ніби знайомий незнайомець зупинив його.

— Мені твоє обличчя видається знайомим. Ми ніде раніше не бачилися? — запитав Остап, напружуючи пам’ять.

— Жартуєш? Ми їхали в одному купе до Києва три місяці тому. Мене Русланом звати…

— Три місяці тому…, — повторив юнак, насилу усвідомлюючи слова. — Точно… Було таке. Ти їхав до своєї дівчини…

— Так і було. Але все у минулому, — скривився Руслан. — А ти не дуже рухайся — тобі спокій потрібен. Я заварю чаю та приготую сніданок — і вже тоді поговоримо.

— А тобі хіба не треба йти на роботу? — зауважив Остап, пригадавши, що Руслан десь викладає.

— Я взяв кілька вихідних. Тож не переймайся.

Руслан пішов готувати сніданок, а Остапові випала нагода ретельніше оглянути побої та поміркувати. Він іще раз спробував рвучко підвестися — та запаморочилося в голові..

— Нічого собі… Оце покуштував стусанів…

Поволі приходячи до тями, Остап став поволі рухатися і, звісивши ноги з кушетки, прийняв сидячу позу. По десяти хвилинах повернувся Руслан із тацею в руках.

— От уже ж непосидючий! — весело обурився він. — Сказав же: лежи спокійно!

— Та годі тобі! — з удаваним обуренням відказав Остап. — Рухатися також потрібно.

— Ет, упертюх! Роби, як знаєш! — махнув рукою Руслан. — Ось, приніс тобі пожувати: чай, омлет, смаколики. Налітай!

— Дякую…, — сором’язливо відповів Остап. — А де твоя Віка? Вона не сильно гримала, що я у вас примостився?

— Віка… Та то вже в минулому, як ж казав. Я повернувся до столиці, і на мене чекала розмова…

— Все настільки кепсько?

— Не те щоби збіса кепсько… Просто спливло чимало нюансів, на які ми раніше не мали очей, просто намагалися їх не помічати.

— Співчуваю…, — зітхнув Остап. — Я завжди вважав, що діалог і компроміс — запорука щасливих стосунків.

— Справді? А що воно таке, оті «щасливі стосунки»? Вони взагалі існують?

— Звісно ж, існують. Хоча зараз не час для подібних розмов…

— Авжеж, — погодився Руслан. — Отже, дивися, справи такі. У мене сьогодні по обіді побачення з дівчиною. Поки ти в такому стані — відпустити тебе я не можу. Тож дай мені, будь ласка, ключі — після побачення заїду до тебе додому і заберу необхідні речі.

— Та якось незручно…, — знітився Остап. — У мене ж є власне житло. Хіба я не дам собі раду там?

— Незручно спати на стелі, — засміявся Руслан. — А від допомоги відмовлятися не варто. Тут місця вистачить для обох — кімнати ж дві. Я до вечора повернуся!

— Холодильник у твоєму розпорядженні. Хоча я не радив би тобі сьогодні рухатися, — кинув на прощання Руслан.

— Дякую за допомогу! — гукнув навздогін Остап.

Залишившись сам, хлопець почав пригадувати бійку. У голові все змішалося. Остап пам’ятав, що зустрівся з Максимом, згадав і зграю хлопців, які обступили його, і ту мить, коли його повалили на землю. Далі все було як у тумані.

— Добре, що Руслан із тією дівчиною нагодилися…, — бурмотів юнак. — Якби не вони, то був би мені гаплик.

Спогад про напад не давав йому спокою. Не міг змиритися з тим, що зневажати та прагнути вчинити розправу можуть тільки тому, що хтось не такий, як усі. Але який у цьому злочин? Звідки така жорстокість?

Упоравшись зі сніданком, Остап наважився розім’яти тіло. Однак із вправами в нього виходило зле. Рвучко звівшись на ноги, він ледь не втратив рівноваги. Крок, за ним іще один, і ще… Поволі хлопець пересувався кімнатою. М’язи вперто не хотіли слухатися його, та Остап не зважав і, докладаючи величезних зусиль, уперто рухався.

Зайшовши на кухню й помалу помивши посуд, юнак втомлено присів на стілець. Кухня, хоч і була маленькою, здавалася дуже просторою. Обставлено її було невибагливо, але зі смаком — відчувалося, що тут живе непроста людина. Всюди були пастельні кольори, які, проте, не набридали. На поличках під стелею вишикувався керамічний посуд із різноманітними орнаментами.

Трохи відпочивши, Остап вирішив знову вкластися в ліжко. Він обережно ступав, побоюючись зробити необережний крок. Навпроти його кімнати були ще одні двері. Коротенька смуга світла — отже, двері не зачинено. Хлопцеві стало цікаво.

Рипнули двері, і він увійшов. В очі вдарило сонце — воно заливало своїм світлом усе. Кімната виявилася дуже великою. У кутку стояв невеликий диванчик, де, певно, спав Руслан. Посеред кімнати височів мольберт, подібний до самотньої чаплі, що її невідомо як занесло до цього помешкання. До стін тулилися численні полотна — незавершені, вони чекали на свою чергу.

Вражала кількість картин, що висіли на стінах. Не було жодного вільного клаптика: у гарних рамах, маленькі, великі, взагалі без оформлення… І лише пейзажі та квіти.

Тут буйно квітнуть півонії у вранішній росі, трохи далі під осіннім сонцем виблискує щедре гроно винограду, за цим полотном розкинулася неозора нива, і колосся налилося снагою до життя.

Кожна картина яскраво промовляла сама за себе.

— Нічого собі Русланчик вимальовує, — присвиснув Остап. — А в поїзді казав, що фарби переводить…

До вечора хлопець проспав. Прокинувся же від того, що гримнули двері — зайшов Руслан.

— Як побачення? — поцікавився Остап.

— Та ні про що…, — розгублено відповів юнак. — Зовсім не така, як на фото, і говорити нема про що. А ти як, вояче?

— Якнайкраще! — збрехав Остав, у якого насправді боліли всі кісточки і м’язи. — Навіть поблукав квартирою трохи.

— Молодчина! Я заїхав до тебе додому, — поставивши біля кушетки важку торбу, сказав Руслан. — Тут, здається, найнеобхідніше. На перший час, гадаю, тобі вистачить.

— Дякую, — відказав хлопець. — А я так знахабнів, що мало не заліз у душ…

— Про що мова? Роби все, що заманеться, — усміхнувся Руслан.

Майже весь вечір вони мовчали. Остап намагався працювати, а Руслан ніби потонув у власних думках: часто супився, а обличчям його не раз пробігав такий вираз, ніби юнак хотів щось пригадати.

Наступний день мало відрізнявся від попереднього. Хлопці перекинулися кількома фразами. Проте під вечір, за смачною вечерею, яку приготував Руслан, парубки нарешті розговорилися.

— Учора я бачив твою робочу кімнату. Ненавмисне…, — зізнався Остап.

— Не варто було, — насупився Руслан. — Я цього не люблю. Моя робота лишається тільки зі мною. Воно того не варте.

— А я вважаю — навпаки! Ти чудово малюєш! Я давно не бачив такої краси… Твої картини ніби живі — в них стільки тепла та емоцій…

— Це ти так гадаєш. А в аспекті художньої досконалості — це непотріб. Емоція. І більше нічого. На цьому багато не заробиш…, — зітхнув Руслан.

— То й що? Головне, що тобі подобається те, що ти робиш!

— Мені більше до душі викладати. Завжди мріяв малечу до краси привчати. Біда в тому, що зараз це мало кого цікавить. Мистецтво відходить на другий план, а часом про нього і взагалі забувають…

— Не варто всіх однією міркою міряти. Згоден? Не має значення, що нині щось втрачає свою актуальність. Головне, що шанувальники мистецтва є, хоч і нечисленні!

— Можливо, ти й маєш рацію… Зажди, — загадково посміхнувся Руслан. — Хочу тобі дещо показати.

Хлопці пішли до майстерні. Руслан став гарячково передивлятися теки з аркушами, вишукуючи щось. Остап нібито неуважно позирав на картини, наче хотів вишукати найкраще полотно саме за допомогою вдаваної байдужості.

— Ага! — скрикнув Руслан. — Ось! Цю базгранину я зробив у третьому класі. Мені дуже подобалася дівчинка з паралельного класу, тож я спробував намалювати її портрет. І дотепер вважаю, що це — найкраще моє полотно.

Остап глянув на аркуш. Побачив дівча з хворобливим виразом обличчя, а втім — по-дитячому милу та беззахисну.

— А знаєш, непогано, — висловив свою думку Остап. — Я додав би кольорів. Хоча, чесно кажучи, я в цьому нічого не тямлю.

— І я не тямлю! — зареготав Руслан, та враз замислився. — Знаєш, я часто згадую дитинство… Напевне, то була найкраща пора. Ти щось пригадуєш з тих часів?

— Запам’яталися тільки аромати… Пригадую, коли мені було шість років, мамі подарували розкішну шубу з лисячого хутра. Така руда-руда… Як вогонь! Коли мама її одягала, то здавалася вдвічі більшою, ніж була насправді…

— А до чого тут аромати? — здивувався Руслан.

— Вечорами, коли мама поверталася з роботи, я підбігав до неї та пірнав у те хутро. Воно приємно лоскотало все тіло, аж смішно було! А після вечері я розкладав шубу на дивані та, розчинившись у ній, уявляв, що я турецький султан. І засинав. А вранці не міг зрозуміти, як опинився у своєму ліжку, і чому зимове вбрання висіло у передпокої.

— І все одно не розумію, який тут зв’язок…

— Тільки в тому, що шуба пахла зимою, свіжістю та снігом… Той аромат і досі мене переслідує.

— Цікаво… Річ у тім, що в людей здебільшого однотипні спогади про дитинство, а про аромати — тим паче… А в тебе трошки інакше.

— Хіба? У тебе немає аромату дитинства, не схожого на всі інші?

— Начебто немає…, — розтягуючи слова, відповів Руслан. — Хоча… Ні, все ж є один. Коли я був малий, мені подарували справжні креслярські олівці — і я їх дуже швидко вималював. Тоді це був страшний дефіцит і дістати їх було майже неможливо. Я й досі пам’ятаю той запах свіжої деревини упереміж зі смолою.

— Ось бачиш! У кожного є щось своє… Дуже особ­ливе.

— А ще пригадую: за рік до того, як піти з сім’ї, тато подарував мені іграшку. Я вже не згадаю, що то був за звір, але він віддавав батьковими руками: грубими, робочими, але такими рідними…

Хлопці замовкли. Руслан дивився на одне з полотен, а Остап стежив за виразом на його обличчі. Давши трохи часу подумати, він мовив:

— Не турбуйся… І не картай себе. Часом обставини складаються так, що ми не можемо на них вплинути.

— Не можемо…, — луною повторив Руслан. — Просто тоді важко було. Пам’ятаю, що добряче тоді наплакався. Мені було чотирнадцять. Не личить хлопцеві сльози ковтати, але так і було… Більше я тата не бачив…

— Що ж, буває, — сумно промовив Остап. — Навіть і не знаю, що тобі відповісти..

— А нічого і не треба відповідати! Закрили тему.

Наступного дня Руслана цілісінький день не було вдома — якісь нагальні справи змусили хлопця податися за місто. А поки там що, Остап залагоджував справи по роботі, відпочивав, як міг, і набирався сил.

Увечері повернувся Руслан. Він прийшов не один, а зі своєю сестрою.

— Наталка, — привіталася дівчина років двадцяти.

— Остап! Дуже приємно! Можна я буду до тебе звертатися — моя рятівниця? –усміхнувся юнак.

— Ну, це вже перебільшення, — сяйнула дитячою усмішкою дівчина. — Тобі пощастило, що ми вчасно нагодилися. Постає тільки одне питання: за що тебе так?

— Ну…, — осікся Остап. — Річ у тім, що я інакший… Бачиш, мені подобаються хлопці…

— О! — вигукнула дівчина. — Тоді все зрозуміло… У нас із цим непросто. Треба постійно пильнувати. Я, щоправда, в цьому анічогісінько не тямлю. Та все ж дотримуюся думки, що будь-який вибір, який не зазіхає на чужі інтереси, має право на існування.

— Що таке самотність? — несподівано для себе запитав Остап.

— Чому ти саме зараз про це спитав? — відгукнувся Руслан.

— Не знаю… Просто захотілося… Навколо мене завжди повно людей: друзі, колеги, знайомі. А почуття самотності все одно ніколи не полишає…

— Напевно, ти й справді самотній… Бо коли навколо тебе багато людей, а ти відчуваєш, що поруч немає рідної душі — взагалі нікого, це і є самотність. І щоби побороти цей стан, мусиш знайти таку ж самотню душу, загублену в натовпі нерозуміння, — міркувала Наталка.

— Звідки такі думки в такому юному віці? — здивувалися хлопці.

— Хто його знає, — загадково всміхнулася дівчина. — Але це питання мене завжди турбувало. Адже самотнім почуваєшся тоді, коли приходить відчуття, ніби тебе всі покинули і весь світ зруйновано.

— А може, вистачить і однієї зради? — ніби сам себе запитав Остап.

— Може бути… Інколи вистачає однієї. Річ же не в кількості. Біда — в наслідках. Бо вони бувають завжди, і на них ми не в змозі вплинути. Хтось платить данину у вигляді зруйнованого особистого життя, інші розплачуються негараздами на роботі, а треті самотні лише тому, що впродовж усього життя жодного разу не зустріли справжнього, єдиного друга.

— Але насправді все лікує час…, — вставив Руслан.

— Оце вже ні! — заперечив Остап. — Час лише ненадовго загоює рани, а спогади, що напливають згодом, роз’ятрюють їх знову…

— Хіба? — лагідно мовила дівчина. — Згадай своє нерозділене кохання. Чи боляче тобі зараз від того?

— Байдуже…

— Отож… Час усе гоїть. З’являються нові люди на шляху, нібито неосяжні обрії — і всі колишні страждання відходять на другий план. Єдине слово пасує до таких ситуацій — цикл, обертання. Обертання всього на світі.

— Так, мабуть ти маєш рацію…, — замислено протягнув Остап.

— Не мабуть, а точно! Гаразд, хлопці, мені ще курсову треба дописувати. Тож лишаю вас сам на сам. А ти, Остапе, одужуй швидше — ти всім потрібен здоровим!

— Дякую, Натусю! Гарного дня!

Рипнули двері, і дівчина зникла. Хлопці ще довго не наважувалися порушити мовчанку. Роздивлялися свої руки, неуважними поглядами блукали стінами кімнати та інколи зітхали.

— Каву будеш? — запропонував Руслан.

— Набридло вже… Якби трохи вина… Я можу вийти до магазину.

— Ну, це не обов’язково! — засяяв юнак. — Десь у мене є пляшечка — на скрутні часи! А тобі тільки би виходити на вулицю! Ач який! Обійдешся поки що!

По кількох хвилинах на підлозі стояли відкоркована пляшка червоного вина та два келихи. Дивний контраст. Старий паркет із потрісканими шматками лаку та вино, з недешевих, що так вабило ароматом.

— За що п’ємо? — запитав Остап.

— За свободу та звільнення! Нехай кожен із нас відшукає свою половинку: я дівчину, ти хлопця. І всі тоді заживуть щасливо.

— А хіба нові стосунки не перетворяться на нове рабство? — надпив Остап.

— А це вже залежить від нас самих…

— Це правильно, — замислено відповів Остап.

— Ну, ти чого, вояче? — по-дружньому поплескав його по плечу Руслан.

— Та нічого… Лізе в голову всяке…

— То поділися!

— Постає запитання: як бути далі? Хто може дати відповідь? Спитаєш у тиші — отримаєш мовчання; почнеш розпитувати друзів — чуєш лише одноманітні відповіді… І все ніби добре: і друзі є, і з роботою все гаразд. Але як бути далі — не знаєш…

— Кожному серцю — свої тортури. Кожен переживає будь-яку подію по-своєму. І ти, мабуть, також. На мій погляд, твоя біда в тому, що ти занадто сильно віддаєшся емоціям і всіх навчився пробачати… А це неправильно.

— Якщо не пробачати, то й сам можеш не чекати на пробачення від людей, — зауважив Остап.

— Можливо. Але це стосується. Тебе відлупцювали. Ні за що. Просто за те, що ти інший, не такий, як усі. А що в результаті? У них твої гроші, у тебе — пошкоджене здоров’я, а негідники вийдуть сухими з води. І тільки завдяки тобі. А ти подумав про інших? Про тих, хто також може втрапити в халепу через подібні «знайомства»?

— Справді, не подумав… Але все одно я не зміг би їм не пробачити.

— Не зміг би… Мусиш! — вигукнув Руслан. — На будь-яку силу знаходиться більша. Так завжди було.

— Не знаю, що тобі на це сказати… Давай уже вкладатися спати, — ухилився від відповіді Остап.

— Подумай про те, що я сказав. Добраніч!

Остапові всю ніч снилося щось химерне. Раз у раз він перевертався на інший бік та бурмотів собі щось під носа.

Його свідомість ураз осяяло потужною блискавкою, і грім прогуркотів у голові.

Остап опинився на сонячній галявині. Сліпучі спалахи примусили заплющити очі. Та він ішов далі й далі. Подеколи визирав з-під повік. Попереду вимальовувався старовинний мур. Під стіною сидів, по-дитячому простягнувши ноги вперед, хлопець — і писав щось на мурі. Літери складалися в слова, слова — у речення. Хлопець писав натхненно, не помічаючи, що крейда закінчується і він водить подряпаними пальцями по муру.

«Ти для мене став космосом. У тобі я загубився, розчинився. Поруч із тобою я став дрібною комахою. Ти — володар моєї долі. Подаруй мені останній шанс».

Хлопець припинив писати і зирнув на Остапа. Розгублений юнак упізнав себе. Мур умить видовжився на декілька кілометрів. Через кожні п’ять метрів сидів Остап і виводив одні й ті самі слова.

Несподівано мур луснув і розсипався на сотні тисяч друзок.

Всі двійники Остапа зникли, і він побачив, що на місці стіни стоїть хлопець. Високий, усміхнений, із загадковим поглядом. Придивившись, Остап упізнав Руслана.

— Нічого не кажи, — почав Руслан. — Це тільки сон, марення, твоя уява… Але я — поруч.

— Себто як? Ми з тобою живі? — розгубився Остап.

— Живі, як ніколи! Головне — ми вільні: від здогадок, болю та стереотипів. Роззирнися! Бачиш?

— Що я мушу побачити? — роздратовано буркнув хлопець, починаючи відчувати безглуздість ситуації.

— Нічого! І це — найкраще! Нічого і нікого не залишилося… Тільки ми вдвох.

— Я не розумію…

— Прийде час, і все зрозумієш, — Руслан підійшов ближче.

Узявши Остапа за руку, він схилив голову трохи на бік і поцілував хлопця у неголену щоку. Десь неподалік стояв мотоцикл — звідки він тут узявся?

— Поїхали! — запропонував Руслан.

— Ми перебуваємо усюди й ніде… То куди ж ми поїдемо?

— Далі, — просто відповів хлопець.

Руслан, завівши двигун, посадив позаду себе Остапа і рвонув. Від гуркоту сталевого звіра закладало вуха, а різкий вітер куйовдив волосся на всі боки…

Остап прокинувся, підскочивши в ліжку. Йому здалося, що рев двигуна наздоганяє його і в реальному житті. Проте, зайшовши на кухню, він побачив, що Руслан орудує біля кавової машини.

— Доброго ранку! — привітався Руслан. — Кави?

— Не відмовлюся, — вмощуючись на стілець, проказав хлопець.

— Слухай, — удаючи байдужість, почав Остап. — А в тебе часом немає мотоциклу?

— Є, — здивовано відповів юнак. — А звідки ти знаєш?

— Та так… Здогадався…

— Стоїть під будинком. Але останнім часом нечасто на ньому катаюся. Раніше Віку возив за місто, а зараз тільки іноді можу прихопити його на побачення, щоб похизуватися. Ну, ніби я мачо, — підморгнув Руслан.

— Зрозуміло…, — зітхнув Остап. — А куди ти так вирядився сьогодні?

На Руслані був святковий одяг, волосся було акуратно зачесане. Відчувався аромат недешевого парфуму. Остап іще його таким не бачив.

— На зустріч із долею! — засяяв хлопець. — Списався з однією кралею…. М-м-м-м… Якби ти бачив, яка вона гарна! — примружившись, оповідав він. — Заради такої і ти, напевне, став би «натуралом».

— Оце вже ні! — посміхнувся у відповідь Остап. — Мені й так проблем вистачає. Що ж, успішного тобі побачення!

— Дякую! Увечері все розповім. Звісно, якщо не залишуся в неї, — ще раз підморгнув Руслан.

Коли він пішов, Остап спробував попрацювати, але голова розболілася так, що вже ні на що не був здатен.

Розмістившись на кушетці, юнак ніяк не міг позбутися образу Руслана. Від самого початку він не дивився на нього, не помічав його вроди. Тепер, згадуючи всі ті миті, хвилини, години, коли він бачив Руслана, Остап розумів, що цей парубок гідний уваги і симпатії.

Він пригадав, як уранці бачив його без футболки. Трохи рельєфне тіло, з невеликою кількістю волосся, ранкова щетина, яка додавала мужності, міцні жилаві руки — ознака працьовитої людини.

Часом він бачив Руслана в майстерні за роботою над новою картиною. Схилившись над мольбертом і жваво рухаючи пензлем, Руслан повністю віддавався справі, не помічаючи навколо нічого. Його силует нагадував одну із скульптур Родена, яка дивним чином потрапила до квартири.

Так, це був хлопець, за котрим упадала, напевне, не одна дівчина. А він, не помічаючи своєї краси, лишався простим і доброзичливим. Що більше Остап думав про свого рятівника, то більше він розумів, що починає закохуватись у нього.

Треба було гнати від себе ці почуття і думки. Ще чого бракувало — закохатися в натурала! Цікаво, як відреагував би Руслан?

Отак, не в змозі позбутися дивних думок, Остап вирішив зателефонувати Ромці. Врешті-решт, хто, як не він, розумів його найкраще? Поради Романа завжди допомагали у скрутному становищі, хоча були досить безглуздими.

— Привіт, чуваче!!! — заволало у слухавці. — Я вже думав, що ти про нас забув! Як справи?

— Та не забув… Просто зараз купа питань назбиралася. Мушу всьому дати лад. Я, власне кажучи, телефоную тобі у важливій справі…, — сказав і затнувся хлопець.

— Ну то кажи швидше! — радісно верещав найкращий друг. — Чим зможемо, тим і допоможемо!

— Ти колись закохувався в натуралів? — обережно запитав Остап.

— Боронь Боже! Навіть запеклому ворогові не побажаю! А ти часом не теє…

— Отож бо й воно… Є тут один, красень на все село… Якби ти знав, як він мені допоміг!

— Ну й добре, якщо допоміг! Але це не зобов’язує тебе лягати з ним у ліжко! Подякуй йому — та й годі!

— Ти не зрозумів… Не в цьому річ. Я не хочу вмощуватися з ним у ліжко. Він мені подобається. Останнім часом я почав помічати, що забагато про нього думаю. І нічого не можу з собою вдіяти!

— Ну, хлопче, тоді тобі гаплик! Готуйся до найгіршого! Знову будеш страждати, заламувати руки, жаліти, що він не ґей… Ти чого? У Києві що, мало ґеїв?

— Та ні. Не бракує. Ледве живий лишився…

— Це ти про що зараз? — стурбовано запитав Рома.

— Та це я так… Фігурально, — збрехав Остап. — Але ж ти сам розумієш — серцю не накажеш! Він постійно ходить на побачення з дівчатами і не відмовляє собі у цьому. Та й не повинен відмовляти… А мені лишається тільки спостерігати за ним.

— Є найпростіший вихід із ситуації — припини з ним спілкуватися. Банально, а проте, коли людини немає поруч, ти відвикаєш від неї.

— Дякую тобі, друже…, — гірко всміхнувся Остап. — Будемо на зв’язку.

До вечора хлопець перебував у дивному стані трансу, ніби несвідомо намагався знайти вихід із ситуації. Вивів його із цього стану Руслан, який повернувся так тихо, що Остап і не чув.

— Тобі недобре? — стурбовано запитав Руслан.

— Ні. все гаразд. Як твоє побачення? Задоволений?

— Не питай, — різко відповів Руслан. — Якась каторга, а не побачення. Краще вже лишатись одному, ніж розриватися на зустрічах незрозуміло заради кого.

— О! — вигукнув Остап. — Як я тебе розумію!

— Знаєш, — несподівано для себе мовив він. — Мені вже набагато краще. Гадаю, варто вже тобі подякувати і повертатися додому.

— Ач який! Так я тебе й відпустив! Ти себе у дзеркалі бачив, сердешний? Відлежися ще трохи — і по декількох днях підеш, якщо вже так кортить, — безапеляційно заявив Руслан.

— Але…

— І жодних «але»! Крапка! Краще поп’ємо кави …

— З тобою сперечатися марно, — лагідно всміхнувся Остап. — Що ж, нехай буде по-твоєму.

Вечір видався душевним. Багато спілкувалися, пригадували дитинство, сміялися з дурних жартів.

— Яка твоя улюблена пора року? — запитав Руслан.

— Напевно, зима… Коли сніг ущент замітає місто, а снігова перина вкриває кожну вулицю, кожен будиночок. Отоді я почуваюся справді щасливим.

— Чому? Хіба влітку не можна бути щасливим? І що таке взагалі щастя?

— Взимку ти можеш кожному подарувати частинку себе. Зігріти того, хто відчуває потребу в теплі. Заметіль спонукає людей об’єднуватися, щоби не почуватися самотніми. Усе складається з дрібниць… Віддати безпритульному рукавички, подарувати дитині, що загубила шапочку, свій капелюх, підвезти на машині того, хто спізнився на останній автобус і залишився мерзнути під завивання хуртовини.

— А що ж тоді щастя? Ти так і не відповів…, — спитав Руслан, уважно слухаючи.

— Щастя… Лише мить… Стрімкий злет до найвищої з вершин. Маленька деталь викликає емоцію. Ти не можеш бути постійно щасливим, бо приємні дрібниці заступаються негараздами. І все зливається в одне… Головне — навчитися виокремлювати та помічати молекули щастя…

— Які прекрасні слова… Ти на сто відсотків маєш рацію. Мабуть, саме тому найдужче я полюбляю літо. Бо влітку все перетворюється на суцільні часточки щастя.

— Хіба влітку немає прикростей? — лукаво поцікавився Остап.

— А взимку що, все ідеально? — знайшовся Руслан.

— Ні… Взимку значно болісніше відчуваєш самотність. Бо, вочевидь, десь там, обійнявшись, сидять закохані, тож усі проблеми й переживання для них є сміховинними… А ти один… І щоби відчувати себе хоч трохи щасливим, даруєш себе оточенню…, — зітхнув Остап і прочитав уголос кілька рядків.

— Гарно… Це хто таке душевне написав?

— Я інколи брудню папір, коли голову перевантажено непотрібними думками, — знітився Остап.

— Це, знаєш, не бруд! — обурився Руслан. — Це — хист, який ти намагаєшся закрити в собі і нікому не показувати.

— Хіба воно когось здивує?

— Мене ж здивувало.

— А сам? — посміхнувся Остап. — Малюєш чудові картини і нікому не показуєш! Це правильно, га?

— Ах ти ж негідник…, — усміхнувся Руся (так раптом подумки назвав його Остап). — Почитай краще ще щось зі своїх віршів… Ти й читаєш неабияк!

— Що ж тобі прочитати? — замислився хлопець.

— Красиво…, — ніби прокинувшись, зізнався Руслан. — Десь публікувався?

— Знущаєшся? — сумно всміхнувся хлопець. — Таке пишуть лише для себе, таке ховають до шухляд… Мені вистачає й роботи.

— Шкода… Я з радістю почитав би ще…

— Можливо, колись і дам почитати. Але на тебе чекає розчарування — нічого путнього там немає.

— Ну, це твоя позиція, а я вважаю інакше. Скажи, ці вірші присвячені якомусь твоєму колишньому?

— Саме так…, — зажурено відповів Остап. — Це були сильні почуття. Шкода, що ми не помічали чеснот один одного…

— Так, це помилка багатьох… У нестримності почуттів ми часто не помічаємо, за що насправді кохаємо людину і чому саме з нею проводимо свій час, а інколи й ціле життя…

— І лише коли втрачаємо… Це все так тяжко! Тільки коли втратимо, тоді по справжньому усвідомлюємо, чому були саме із цією людиною.

— Раніше я не помічав тепла коханої… Тепер шкодую, що втратив. Не любив я тоді тепла… А за нього можна все людині пробачити, — вів далі Руслан.

— Заради тепла і чекати можна. Нехай і довго. Нехай і вічність. За тепло коханої людини ти здатен віддати всього себе.

— Хлопчиком я був таким боязким, наївним…, — згадував Руся. — Але дуже впертим. Я ніколи не відступався від своїх переконань і поглядів. Хоча зараз вони мені видаються такими смішними…

— До чого ти це все ведеш? — здивувався Остап.

— Дослухай…, — усміхнувся хлопець. — Мої мрії перетворювалися на гарячку та марення. Я цілковито віддавався ідеї та своєму прагненню. Це тепер я пишаюся своїми вчителями, батьками, друзями. А тоді, плекаючи амбіції, я розумів, що не відчував тепла. Ніколи. Власне, не те щоби не відчував… А просто не помічав…

— О, так! Як я тебе розумію, — зауважив Остап.

— Стривай… Дай закінчити, — перевівши подих, продовжив Руся. — Так ось… Навіть усі дівчата, з якими я зустрічався або жив… Ні, я не відчував тепла від них. Я сам собі його створював. Завжди. І не чекав від інших… Хоча тоді я, мабуть, і цього не усвідомлював.

— І таке буває, — відказав Остап. Він не сподівався почути такі одкровення від юнака. — Просто дефіцит турботи ми самі намагаємося компенсувати. Не зважаючи ні на що.

— Коли до губ людини залишається лише мить, коли ти відчуваєш її подих на своєму обличчі, коли ваші погляди зливаються… Це все маячня, якщо не відчуваєш тепла, — зітхнув Руслан.

— Маєш рацію… Одяг може зігріти від морозів, захистити від хуртовини… Але від людської байдужості… Як? Яким повинен бути градус? Ні… Зігріти людину може тільки людина…

Вони поринули у свої думки, не дивлячись один на одного. Часом Руслан, ніби оцінюючи, озирав Остапа, а перехопивши на собі його погляд, знов опускав очі.

Так спливали хвилини. За вікном сутеніло. Від криги, що нею вкрилася мовчанка, віяло холодом. Нарешті Руслан підвівся з кушетки.

— Гаразд. Ти відпочивай, а піду прогуляюся… Позбудуся непотрібних думок.

— Як скажеш… Тільки бережи себе, будь ласка…

Ранок видався похмурим і непривітним. Надто рано прокинувшись, Остап довго дивився то в стелю, то за вікно… Сталеві хмари снували плетиво, не пропускаючи теплих променів весняного сонечка. Час від часу зривався різкий вітер, пригинаючи дерева до самої землі та залітаючи крізь шпарини до теплої кімнати, що в ці хвилини такою не здавалася.

Остап згадав, що саме сьогодні Руслан виходить на роботу. Хлопець намагався зібрати думки до купи та зробити важливий крок, проте щось примушувало ніяковіти й мовчати.

Подивившись на годинник, хлопець подумав, що не завадило б іще годинку-півтори поспати, поки не прокинувся Руслан. Повернувшись обличчям до стіни, юнак задрімав.

Він мчить на мотоциклі! Вітер зриває шалик і відносить далеко в неосяжний простір. Руслан намагається щось кричати, але вітер поглинає слова. Бере найдорожче.

Несподівано Руся глушить двигун і, подаючи руку Остапові, веде його розбитим шляхом.

— Куди ми?

— Побачиш… Просто довірся мені!

— Я здогадуюся, що це все вже назавжди…

— Ми будемо разом! Не сумнівайся!

— Мені навіть не потрібно прохати про шанс?

— А що він тобі подарує?

— Ти тут… Поруч… Мабуть, він мені не потрібен… Скажи мені: ти святий?

— Що за питання? Я такий же, як і ти. Немає святих людей. Просто ми разом. У цілому всесвіті немає нічого більшого за нас… От ми й прийшли!

Вони стояли біля руїн старовинного замку. Час попрацював над мурами та баштами. Але чари та загадка замку нікуди не поділися.

Несподівано почалася злива — рясна, по-літньому тепла. Хлопці навіть не намагалися сховатися. А навіщо?

— Навіщо ти мене сюди привів?

— Не знаю, просто мені тут дуже затишно і спокійно. Це буде наше місце.

— Мені тут подобається… Хоча мені ближчий той яблуневий сад. Особливо ж навесні… Там усе так квітне…

— Ми й туди навідуватимемось, — обійняв юнака Руслан. — Будь певен. Тепер я тебе нікуди не відпущу.

— Обіцяєш? — пригорнувшись до нього, спитав Остап.

— Будь певен!

Вдруге Остап прокинувся від того, що відчув на собі чийсь погляд. У ніздрі поплив аромат запашної кави.

— М-м-м-м-м…, — замуркотів він. — Дякую, Руслане Батьковичу!

— Та годі тобі! Можна просто Руся… Чому ти завжди шукаєш приводів для незручних ситуацій?

— Це дурна звичка… Даруй…

— І не вибачайся! Добряче ж тебе життя потріпало…

— Я звик. Усе нормально… Просто навчився любити і пробачати. А більшого мені і не треба!

— Тут така справа…, — затнувся Руслан. — Ти вже хочеш іти додому?

— Так, напевне… Затримався я у тебе…

Руслан присів на краєчок ліжка. Пильно дивився на юнака, що лежав під ковдрою. Глибока зморшка запала поміж брів. Усім своїм виглядом він нагадував людину, яка збирає всі сили, щоби розпочати непросту розмову.

— А шо коли я попрошу тебе ще трохи лишитися в мене? — випалив Руслан. — Погодишся?

— Що я мушу відповісти? — пробурмотів ошелешений Остап. — Бач, як виходить… Ти дуже добрий та чуйний. Мені дуже пощастило, що ви з сестрою опинилися в парку. Не знаю, як би все повернулося, коли би вас там не було.

— То що ж тебе примушує йти з моєї домівки?

— Не так давно… Їй-Богу! Зовсім недавно, — ніби виправдовуючись, почав Остап. — Ти мені почав подобатися… Але ж я розумію, що нічого не може бути. От і хочу трохи відступити, щоби не звикати до тебе. Ти ж розумієш?

— Еге ж… Звичка — то найгірше.

— Знаю… Але я про інше… Просто хочу любити людину за її добрі риси… Та й взагалі за те, що вона просто поруч… Усе це так складно, — сумно зітхнув Остап.

Остапова рука лежала на ковдрі, немов човен, заблукалий серед життєвого шторму. Долоня ледь помітно тремтіла.

Час настав. Так мусило статися. Руслан поклав свою руку на Остапову та міцно стиснув.

— Теплó…, — промовив Руслан.

— Еге ж…, — вражено прошепотів юнак. — Ти чого?

Він спробував звільнитися від руки Руслана.

— Сам не знаю… Пробач. Тільки прошу тебе, не випускай руки… Я ніколи не відчував людського тепла. З тобою — воно поруч завжди.

— Ти знаєш, мені тут наснилося…

І Остап почав переповідати свої сновидіння.

— Хіба таке можливо?

— А ти хіба не бачиш? Малий… Я навіть і не знаю, що тобі сказати… Таке зі мною вперше. Просто залишся зі мною! Твоє тепло — це те, чого мені бракувало…

— І як буде далі?

— Усе буде чудово! Твої долоні такі теплі…

— І твої… Навіть не віриться…, — розгублено, але щасливо і ніжно прошепотів Остап.

— Дякую… Дякую за тепло твоїх долонь…