Тепло його долонь

3

Сонячні промені заливали кімнату. Жоден куток не сховався від весняного тепла: воно діставалося до найтемніших закутків помешкання та зігрівало травневими радощами.

На великому і розлогому ліжку, вкритий ковдрою, лежав хлопець. Він уже півгодини не спав — лише мружився від несподіваного світла та позіхав. Вставати на роботу не хотілося — мав у запасі ще дві години, тож цілком міг дозволити собі поледарювати.

Третій місяць Остапового життя в столиці… Воно минуло майже без турбот, наче на одній хвилі. Від самого ранку він збирався на роботу. Вдень працював. Вечори проводив з новими друзями. Все було ніби як у людей. Час від часу в розмірений ритм життя вривалося невдале побачення. А втім, на пізнання цього боку життя він не мав часу: ні на клуби, ні на фліртові миті. Робота, дім, робота — лейтмотив весняного життя.

Цей сонячний ранок нічим не відрізнявся від десятків попередніх. Прийнявши душ, Остап заварив каву. Поки напій холонув, хлопець почав ретельно підбирати одяг — сьогодні мала відбутися важлива робоча зустріч, після якої його було запрошено на побачення. Познайомилися вони на сайті тиждень тому, але тільки вчора домовилися про зустріч — випити кави або повечеряти.

Вузькі штанці підкреслювали стрункість ніг. З першого ж дня життя у столиці хлопець взявся щоранку бігати. Сині замшеві черевики пасували до строкатого шалика, недбало накинутого на плечі. Біла сорочка, ще зучора заздалегідь випрасувана, охайно сиділа на хлопці.

— Ну ось і все, — сказав Остап. — Можна рушати.

Схопивши сумку, хлопець вийшов на вулицю. Відразу війнуло теплим вітром — передвісником безтурботного весняного дня. Чемно привітавшись із двірником, парубок рушив у бік зупинки.

— Ач, порозводилося голубих! — ледь вловимий шепіт двірника полетів у спину.

Остап трохи зажурено посміхнувся, та все ж не надав значення цим словам. Лише щось щемливо гірке скрутилося у клубок усередині та підступило до горла.

«…Звір гадав, що це були останні хвилини його життя. На порятунок він не чекав. Усюди на нього чатувала небезпека. Зусібіч звіра обступили суворі мисливці, головною ціллю для яких був саме він. Беззахисна тварина розуміла, що це — кінець. Розуміла на підсвідомому рівні.

Та все ж іще жевріла остання іскра надії. Він мав кинутися на одного з мисливців і пошматувати його, утім, невитравний жаль не дозволяв цього зробити. Всі його вовчі інстинкти радили йому вчинити саме так, та все ж звір зібрав усе своє тіло в клубок і, напруживши м’язи, стрибнув у просвіт між мисливцями, які намагалися щільно тримати коло — і помчав насупроти хурделиці навмання.

Навздогін полетіли кулі та шрапнель — хмарище звуків змусило вовка бігти хутчіше, не озираючись…»

На автобусній зупинці товклися люди в очікуванні свого маршруту. Остап, притулившись до скляної стіни зупинки, розгублено вивчав напис на бігборді, зовсім не помічаючи, власне, змісту вивіски. Під’їхала його маршрутка, яка, на щастя, виявилася майже порожньою.

До роботи було недалеко, тож хлопець вирішив не займати місця. На наступній зупинці людей виявилося більше, і юнака мовби хвилею занесло всередину. Затиснутий між двома жінками, він мусив, скоцюрбившись, їхати до кінця маршруту.

Крокуючи до офісу, він на ходу пив каву, оглядаючи себе з голови до ніг — на діловій зустрічі слід мати охайний вигляд. Заскочивши до офісу, хлопець відчинив кабінет і почав метушливо переставляти дрібнички на столі — давалися взнаки хвилювання та сумніви.

Чекати довелося недовго: замовник прийшов за десять хвилин і вмостився у кріслі напроти Остапа, очікуючи на розмову. З перших хвилин цей дядько Остапові не сподобався: прискіпливий погляд не вістив нічого доброго, а глузлива посмішка на обличчі лише дратувала.

Йшлося про організацію вечірки для бізнесменів, які підписали важливу угоду і на радощах вирішили відсвяткувати. Для Остапа в цьому нічого нового не було — він і раніше виконував такі доручення, тільки от зазвичай бюджет святкування був удесятеро меншим.

— Нам потрібне все за найвищим ґатунком, — заявив замовник. — Все в найкращому вигляді, чуєш? Другий ґатунок лишіть краще собі. Будуть наші жінки, солідні люди. Такої компанії ви ще не бачили!

— Зробимо, — відповів Остап. — Ми не звикли працювати абияк. Завжди все виконуємо найкращим чином.

— Ти мене не зрозумів, — брезкле обличчя скривилося вдаваною огидою. — Нам не потрібна купа педиків, що скакатимуть навколо нас. Цієї херні повно і в кабаках! Я тобі кажу — нехай усе буде так, як ви ще не робили! Вважай, що працюєш на самого Господа Бога!

— Хм… — знітився хлопець. — Звісна річ, я вас розумію…

— Навряд, — перебив замовник.

— Чому ж?

— Ти себе у дзеркалі бачив? — глузлива посмішка не сходила з обличчя нахаби. — Я розмовляю з тобою двадцять хвилин, а вже дивитися гидко! Що ти на себе начепив, га? Ваша контора такий вигляд і на нашому паті матиме? У вас тут усі такі? — скривився клієнт.

«…Пробігши невелику відстань, що, проте, здалася вовкові нескінченною, він озирнувся. Сподіваючись, що переслідування припинилося, звір прагнув роздмухати іскорку надії. Та сподівання виявилися марними. Мисливці на снігоходах продовжували полювати за бідолашною твариною.

Для них це був шматок м’яса та непогане хутро, об котре вони потім витиратимуть ноги або на якому валятимуться перед каміном. Вони не бачили живої істоти з почуттями та правом на життя. Не вважали, що він має право на існування.

Звір зрозумів, що довго не втримається. Годину, можливо, дві. Серед снігової пустелі захисту він не бачив. Лише неосяжний сліпучо-білий простір без меж. Важко зітхнувши, вовк кинувся далі.

Його сильні лапи провалювались у кучугури снігу, до хутра примерзали сніг та шматочки льоду. Тіло раптом обважніло. Серце шалено калатало, проте не від утоми чи перенавантаження.

То був страх. А ще — невимовний розпач: сподіватися на людяність убивць було не варто.

Удалині сяйнуло озеро. Вовк знав це напевно. Не раз він блукав тут у пошуках харчів. Можливо, він зможе відшукати там якийсь закапелок, де можна буде перечекати…»

У цілому ж зустріч пройшла непогано: про все домовилися, все вирішили. Ще трохи попрацювавши, Остап почав збиратися, щоб не спізнитися на побачення. Коли він спустився на перший поверх, його погукали — на сходах стояла секретарка директора.

— Даруй, але мусиш повернутися. Нагальна справа, — захекано повідомила дівчина.

— А щоб вас! — тихо вилаявся хлопець. — Ніякого особистого життя…

Зітхнувши та гублячись у догадках — що ж знадобилося шефові? — Остап поплентався за секретаркою нагору. Директор уже чекав на нього та був у дивному настрої.

— Збирайся у відрядження! — навіть не привітавшись, кинув шеф.

— Чи можна поцікавитися, що за поспіх?

— Щойно дзвонили наші партнери із західного регіону — є вигідна пропозиція. А ти ж у нас найкращий — тобі й вирушати! Там клопоту небагато, але мушу надіслати відповідальну людину. Якщо все мине добре — отримаєш підвищення, — обличчя директора сяяло.

— Гаразд, — промовив Остап. А подумки тяжко зітхнув.

— Квитки, інформація та всі інструкції вже у приймальні. Забереш їх у Люди. Твій потяг сьогодні о сьомій. Дивись, не спізнися!

— Я Вас колись підводив? — усміхнувся юнак.

— От і цього разу мусиш гідно представити нас, — шеф поплескав хлопця по плечу. — Успіху!

За дві години Остапа вже мчав швидкісний потяг. Така мандрівка трапилась Остапові вперше, тож він роззирався. У вагоні було прохолодно — працював кондиціонер. Згадавши про побачення, Остап зателефонував хлопцеві.

— Вибач, — почав Остап. — Терміново примусили їхати до іншого міста. Як повернуся, не відмовишся побачитися?

— Авжеж, про що мова? — весело заторохкотіло у слухавці. — Як закінчиш усі справи — обов’язково зателефонуй.

— Дякую за розуміння, — у хлопця відлягло від серця.

Навколо весело гомоніли люди, за вікном змінювалися краєвиди. Навпроти — через стіл — сиділо дівча. Кучеряве волосся, веснянки — просто дівчина, якій випало стати його супутницею. Промінь сонця несподівано осяяв її обличчя. Щось було у ньому таке приємне та солодке… Ніби порухом руки однієї з муз юнак вийняв кілька аркушів та олівець.

«Мільйони миттєвостей… Вікно віддзеркалювало обличчя юнки: світле, чисте, мов уранішня роса. ЇЇ носик смішно й химерно блищав — тисячі промінчиків примостили своє світло на кінчику веснянки. Округле обличчя було увінчане кучерявим волоссям. У навушниках лунала Квітка Цісик — ти подарував мені надію, ти сидів поруч…

Як і дівчина. Вона теж була поруч — кумедний сонячний зайчик, наразі замкнутий у розпеченій сталевій неминучості. Погляд сягав безкрайої далечіні. Ліси, що простягалися за вікном, мерехтіли в її очах. Невеличка похила тінь наповзла на вікно, затуливши від мене її очі — а я так прагнув їх бачити! У них було стільки надії й добра. Немовби все тепло світу вмістилося в один світлий погляд.

Ти заплющила очі — мій пильний погляд примусив тебе всміхнутися. Рукою ти витерла краплинку поту з чола, що мерехтіло дрібним перлом — і тієї миті перлини на твоєму чолі здалися мені найкоштовнішими діамантами.

Маленький хрестик, що гойдався на грудях, ніби нагадував, що торкатися тебе не можна — ти під захистом Усевишнього. Він охороняє тебе. Не від мене. Від будь чого, що може тебе налякати.

Ти нагадала мені одну дівчину із Нью-Йорка… Проте, ні… Велике місто у виконанні Мірей Матьє. Авжеж, саме так! Нескорена — мешканка величезного мегаполісу, але водночас — тендітна і вишукана, справжнісінька парижанка, яка щовечора відвідує Тюїльрі та снідає у затишній кав’ярні.

Твій погляд сягнув угору — до сірої пластикової стелі. Рука невимушено потяглася до пляшки з водою — що, сонечко, пересохло в горлі? Невже це мої косі погляди примусили тебе засоромитися?

Ти — незламна й нестримна у сонячному спалаху, що осяває вродливе обличчя. Несподівано запраглося зими з усіма її химеріями і холодними пастками.

Спраглі вуста прагнуть тебе. Руки самі тягнуться до тебе. Ти дедалі частіше позіхаєш — дається взнаки довга мандрівка незручним потягом.

У навушниках лунає знайома мелодія «Summer night city»… Я хочу запросити тебе на побачення. Узяти за руку — тільки ти і я на нічному пляжі. Хіба це не казка? Що, ти не сподіваєшся на таке? Напевно, що ні… Ти невловима у своєму святому сяйві…

Чому твої очі сумні? Я зробив щось не так? Розумію тебе… Поруч сидить кохана людина, яка всім серцем хоче взяти мене за руку — але не наважується: ми живемо у жорстокій реальності… І все одно я задивився на тебе, таку близьку і водночас далеку. Середина шляху — це як вечір життя. Хіба має значення, що я тобі можу сказати якісь слова? Слова — то суцільний мотлох!

Ледь вловимий промінчик ковзнув твоїм волоссям — з’явився німб. Хіба це не черговий доказ твоєї святості? Проте ти не помічаєш своєї вроди: в тобі є все, що потрібно для насолоди — забороненої та недоторканної…

Потяг зробив крутий поворот: тепер сонце осяває моє обличчя, і мені складно писати ці слова. Я примушую себе думати, що дешева кулькова ручка обпікає пальці. Прагну спинити марну писанину. Кому вона потрібна?!

Я вже давно кохаю людину, яка сидить поруч. Він дарує мені вдосталь тепла. Я чекаю його вечорами, а він розуміє мене з півслова. Твої очі питають: «Оце твоє щастя?» Я позираю ліворуч… Хто це? Що це за хлопець? Звичайний подорожній. Не більше. Він сидить поруч уже з півгодини, а може, й годину. Чи він був тут увесь цей час? У ньому, як виявилося, немає жодної риси, якої я не бажав би…

А може, він сидить праворуч? Так близько… Ну, будь ласка! Дівчино, ти ж янгол. Тобі під силу будь-які дива. Благаю тебе… Ти примружилась — і я вже не в змозі бачити палкий, жагучий погляд. Спи, моє нетривке сонечко…

Шлях попереду ще довгий. Ти ж бо знаєш, що я — не янгол. А якщо ним і був колись, то вже давно никаю з підрізаними крилами. Ніби потвора, якої суспільство ніколи не сприйме. Кому це під силу збагнути? Я хотів бути лелекою, що злітає, розкинувши крила, високо в небо… Не опускаючи погляду.

Кого турбує те, що коїться на землі? Якщо ти вільний птах, то твоя домівка — небо. Головне — ти вільний! Але мені не судилося стати лелекою… Хотів призвичаїтися до людей. Надати їм якийсь мізерний шанс, яким вони, скоріш за все, не скористаються. А й правда — навіщо?

Ти мене розумієш, еге ж? Я втомився розкидатися нагодами та розпорошувати себе для всіх. Чомусь склалося враження, що ти теж утомилася. Але від чого? Така усміхнена і щаслива… А може, ти втомлюєшся від щастя? Поруч із тобою сидить чолов’яга з огрубілими від праці руками. Його обличчя обпалене гарячими вітрами. Він утомився… А ми з тобою?

Я розумію, що ти зі мною лише на мить. Бевкне дзвінок, потяг загальмує — і ми вже ніколи не побачимося. Але благаю — лишися зі мною, ще на кілька хвилин! Не кидай мене на півшляху. Я знаю, що ти теж відчуваєш у цьому потребу. Твоя тендітна ніжка хитається від різких рухів. До моєї ноги — лише кілька сантиметрів. Доторкнися. Ну ж бо…

Я все зрозумів — зараз я кохаю. Секунду. Декілька. Але не більше… Ось воно справжнє кохання — до свого неосяжного ідола. Можливо, ти подаруєш мені жадане «так»… Не думаю, що воно мені буде потрібне за день, тиждень чи рік. Воно мені потрібне тепер. І більше ніколи. А завтра буде осінь…

За вікном травень, але для мене триватиме жовтень. Все навколо пожовкне, стане барвистим, але в душі буде тьмяно. Ні більше, ні менше. Що ж, ти отримала від мене зізнання — нехай і на папері, та все ж отримала. Черга за тобою. Як ти це зробиш? Відповіси усмішкою чи залишиш свій номер телефона? А може, очима зрониш одне-єдине жадане слівце, яке переверне моє життя і після якого постане нова сторінка — спокою, затишку…

Яка мелодія тобі ближча? Я звик до наспівів борні. Неспокійне життя з роками перетворюється на пекло. Та може статися, що я все це вигадав, щоби з кожною хвилиною мати жалюгідніший вигляд. Ні… Я таки прагну порятунку! Я вірю, що настануть інші часи. А зараз…

Просто чекаю. Тікаю, не озираючись. Це зайве. Там нічого немає. Лише морок і пітьма. Знаєш, я ніколи не відчував мелодії двох рідних сердець… Авжеж, це типово, але серцебиття в унісон не було. Лише інколи чув щось схоже навздогін…

А тепер ти — навпроти. Так близько. І вперше в грудях не гупає з дикою силою. Просто розмірений стукіт. Я чую відлуння — доказ того, що ти поруч. Це так — і не інакше. І хоча ти ховаєш свої почуття в телефоні, який віртуозно кружляє у твоїх руках, я знаю: ти, поза сумнівом, теж це відчула. Тепер це не кохання. Воно минуло. А ти лишилася тут — подруга, подорожня — будь-хто. Просто — тут.

З якого ти міста, пташко? Я так хочу повернутися додому… Столиця не виправдала моїх сподівань: більше грошей, менше почуттів. А вдома лишилися друзі. І немає значення, що там немає кохання…

Часом охоплює така ностальгія за рідними краєвидами і затишними вуличками… Там, удома, все просто, невимушено і тепло. Малюєш хмаринки на засніженому підвіконні, працюєш стільки, скільки сам схочеш… Головне, що живеш, а не існуєш. Хай там що, а ти, дівчинко, з південних міст… Ледь вловима засмага, глибокий погляд карих очей, русяве волосся, трошки кирпатий носик. Тобі так пасує, пташко…

Благаю, квітонько, лишися зі мною! Летючою зорею, спогадом, згасаючим мерехтінням… Будь-чим. Тільки живи зі мною…».

Остап, згорнувши аркуші, подивився на дівчину та простягнув папірці їй. Юнка здивувалася, але взялася читати: декілька разів її погляд змінювався — у ньому бриніли лють, нерозуміння, тепло, все змішувалося в тих дивних очах. Підвівши погляд, вона запитала:

— Ну і що це таке, ти, падло? — і від сонячного променя миттю нічого не залишилося — лише ненависть і злість.

— Та то я так…, — почав виправдовуватись Остап. — Щось навіяло, вибач…

І він прибрав аркуші.

— Зрозуміло. Ти шизік? — роздратовано поцікавилась юнка.

— Так, певно, шизік, — пробурмотів хлопець. — Часом хочеться вилити все, що довго тримаєш усередині. Даруй. Я не чекав на таку реакцію…

— А як ти собі гадав?! Гадаєш, мені приємно, що навпроти сидить педик, який не думає про те, як затягнути мене в ліжко, а просто тече — так хоче, щоб поруч сидів іще один ненормальний?!

«…Озеро. Десь під кригою морок — темна холодна вода. Та до неї далеко. Тутешні морози кують міцну кригу.

Одним стрибком звір опинився на кризі. Тієї ж миті його лапи роз’їхалися, шалено заковзали. Він став безпорадним, мов немовля. Саме на це чекали мисливці. Гуркіт їхніх снігоходів із кожною хвилиною гучнішав, ставав більш моторошним.

Заледве зібравши всі сили, вовк поковзав уперед. Головне — не здаватися. Бо тоді все було намарно…»

До кінця шляху дівчина кидала ворожі погляди на Остапа, а він, своєю чергою намагався взагалі уникати її очей. Зніченість? Ні… Він просто не міг збагнути її реакцію. Настрій було зіпсовано. У голові було порожньо.

Робочий візит минув успішно. Виявилося, що проект передбачав чимало цікавих перспектив. Юнак був з усіма відвертим, тож перед ним розчинялися двері. За два дні, завершивши справи, хлопець повернувся до столиці.

У перший же день його покликав до себе шеф і привітав із успіхом. Під час ранкової зустрічі мова зайшла про обіцяне підвищення.

— Пам’ятаєш, що я обіцяв? — почав бос.

— Так, перед від’їздом ішлося про підвищення.

— Саме так. Мені потрібна права рука та обличчя аґенції…

Директор раптом знітився.

— Ти хлопець непоганий… Але, як би краще сказати… Занадто яскравий чи як там воно..

— Ага… Зрозуміло. Натякаєте на орієнтацію? — вирішив бути відвертим Остап.

— Та ні! Проте поруч зі мною мусить бути… ну… такий собі «мужик», з якого не кепкуватимуть замовники…

Щось різко вкололо Остапа всередині. На підсвідомому рівні він давно знав, що про підвищення і мріяти не може. Та все ж таке формулювання було принизливішим навіть за звільнення. З гідністю вислухавши шефа, юнак запитав.

— Сподіваюся, це все?

— Начебто все. І не крути писком! Теж мені — кривду знайшов! Дякуй, що взагалі тут працюєш.

— Що ж, дякую, — розвів руками хлопець.

«…Минувши озеро, вовк уже не озирався. Там не було нічого, крім загибелі. Мусив стрімголов мчати, аби не стати здобиччю безжалісних людей.

От тільки одного звір не міг збагнути, усвідомити — чому людяність залишила мисливців? Чим він завинив перед ними? Тільки тим, що був не таким, як решта? Що в цьому було поганого?

Над головою пролунали постріли. Скоріш за все, наступна куля влучить у нього. Ні, напевно. Безперечно, так і буде. Якби ж знайшовся хоч би маленький прихисток, аби сховатись і трошки перепочити!

Неподалік замайорів пагорбок — невеличкий кучугур. Напевно, там вовк зможе знайти очікуваний захист. Зібравши останні сили, він помчав до замету.

Прудко стрибнувши в маленьку печеру, сірома причаївся в очікуванні дива. Просто перед ним на великій швидкості промчав перший мисливець. За ним, трохи відстаючи, шаснув ланцюжок спільників.

Звір зітхнув. Небезпека начебто минула. Тепер слід відсидітись у затишній норі. Думки розривали мозок. Підвівши втомлені очі до клаптика сталевого неба, що зазирало в печеру, він подумки жалкував, що не має крил. Було б набагато легше. Та хто знає, чи не дістане ворожа шрапнель і вгорі…»

Наступні дні не вирізнялися розмаїттям. Щоденні дрібні турботи, що на них Остап звик не зважати, робота та інколи — вечірні прогулянки на самоті.

В один із таких вечорів хлопець у напівтемряві читав книжку. Розгублено гортаючи сторінки, навіть не помічав, що твір близиться до завершення. То була збірка віршів улюбленого поета — Альфреда Теннісона. В його поезії не траплялося мальовничих баталій, кривди та інших лих. Подобався він Остапові за незвичну музичність творів і пливучу, невимушену мову.

Дійшовши до останньої сторінки, хлопець відклав книгу і зирнув на годинник. За п’ять хвилин одинадцята. Вкладатися спати було ще рано, тож він вирішив за звичкою прогулятися сутінковим містом.

Раптом задзеленчав телефон. То були нові друзі Остапа. Вони запропонували трохи розвіятися — відвідати місцевий гей-клуб.

— Не знаю… — відказав юнак. — Ніколи там не був…

— Тим паче! Вперше побачиш, як воно.

— Ти будеш сміятися, але я не знаю, що одягнути до подібного закладу…, — бурмотів Остап. — Блін, ну що це за несподіванки, га?

— Та не хвилюйся ти так! Одягай, що хочеш, — хто там на тебе дивитися буде?

— О, ну спасибі! — обурено відповів юнак. — Гаразд, щось придумаю. Ти тільки скинь смс із адресою.

— Оце по нашому! Тоді до зустрічі рівно о дванадцятій!

Перше, що спало Остапові ну думку після розмови, — зателефонувати друзям і скасувати зустріч. Він ніколи раніше не бував у такому середовищі та нічого про це не знав. Але при цьому його не полишала цікавість.

— А дідько вас ухопи…, — буркнув він. — Колись потрібно і починати!

Відкривши шафу, хлопець взявся роздивлятися одяг. Майже всі речі в його гардеробі було дібрано зі смаком, але, поза сумнівом, до клубу вони не пасували. Знайшовши старі джинси з великими дірками на колінах і футболку з оголеною спиною, він заспокоївся. Колись він купував ці речі з надією на те, що ніколи не вдягне — аби було. А виявилося, що час настав.

Заздалегідь викликавши таксі, Остап вийшов на свіже нічне повітря. В обличчя війнув теплий вітерець. Постоявши декілька хвилин і дочекавшись машини, хлопець зручно вмостився на заднє сидіння.

Водій виявився підстаркуватим чолов’ягою, що полюбляв погомоніти.

— До центру? — заволав він, перекрикуючи гудіння вітру, що вривався у відчинені вікна.

— Так. Тільки можете мене висадити біля якоїсь кафешки? — у відповідь попросив Остап.

— Без проблем! Хто платить, той і музику замовляє, — загиготів водій.

Майже до кінця їхали мовчки. Остап роздивлявся вогні міста: суцільне мереживо на швидкості зливалося в одну розлогу пляму. Собори, старі будинки, химерні арки — такою була столиця.

Інколи долинав сміх заблукалої компанії або пролітав самотній автобус, який хотів якнайшвидше опинитись у депо та відпочити після робочого дня.

— Куди прямуєш? — нагадав про себе водій.

— Друзі запросили до клубу…

— Еге ж…, — посміхнувшись, відповів водій. — Ти що, гомік?

— Це в мене на лобі написано? — запитанням на запитання відказав хлопець.

— На лобі, звісно, нічого не написано, а от шмотки тебе видають! Тиждень тому забирав схожих на тебе за тією ж адресою. Вмостилися на задньому сидінні, п’янючі-і-і-і-і — це щось страшне! Ну і давай цілуватися! Картинка, я тобі скажу, ще та: двоє неголених пацанів, прикид гірше ніж у тьолки, та ще й цілуються, — водій скривився. — Непроста в мене робота, еге ж?

— Вам видніше…, — замислено мовив Остап. — І часто вам таке трапляється?

— Може, було б і частіше, та я намагаюсь уникати таких адрес. Одна справа, що гидко, а зовсім інша — страшно. Не в тій ми країні живемо, юначе, щоби відкрито заявляти про себе чи когось підтримувати. Ще відлупцюють, а винних, ясна річ, не буде, — міркував водій. — Ну от, приїхали. Онде клуб, — чоловік махнув рукою, — а тут якесь кафе.

— Дякую, — простягнувши гроші, сказав юнак. — Нехай щастить!

— І тобі всього найкращого!

«…Десь чути страшний рев хуртовини — її сила безмежна. Люті тут зими…

Звір лежав у сніговій перині та дивився у щілину, крізь яку бачив неозорий простір. Зітхав. Стримував сльози. Цієї миті в ньому було більше людяності, ніж у людях, які вирішили його переслідувати. Образи не залишилося. Тільки смуток.

Раптом вовк нашорошив вуха — донеслося знайоме виття. Певно, десь далеко нишпорила зграя інших вовків. Він знав, що туди люди не наважаться поткнути свої носи: страх — одна з притаманних людині рис. Та й скільки було тих мисливців? Купка, яка могла хіба одну звірину злякати. Перед грізною силою у них не було нічого.

Це був його шанс. Обережно визирнувши, вовк вийшов назустріч снігу в пошуках своєї зграї…»

Хтось затулив юнакові очі долонями та гаркнув на вухо «Вгадай!». Остап перелякано випручався та озирнувся. Перед ним стояли троє хлопців і дві дівчини — його нові друзі.

— Ти чого? — вигукнув той, хто затуляв Остапові обличчя.

— Дурень! Ну й налякали ви мене…

— Та годі тобі! Сьогодні відірвемося!

— Посиділи би краще в ресторані чи поспівали б у караоке …

— А там теж можна все це робити! Ти чого рюмсаєш? Ще тебе вмовляти треба, диви який…

— Та я ж лише запропонував, — усміхнувся Остап. — Просто незвично це все для мене…

— Ну от і звикнеш! — весело щебетали друзі.

Компанія неквапом рушила бруківкою в бік клубу. Дівчата трималися за руки. Хлопці гомоніли про своє, нове у житті. Дійшовши до одного з будинків, побачили скляні двері та вивіску над ними.

— То що, рушаймо? — запитав один із них і відчинив двері.

На друзів звалилася какофонія звуків. Музика, теревені, крики, пісні — все злилося в одне й намагалося розчавити. Крізь густий туман цигаркового диму видніли лише невиразні силуети людей та хворобливі промені штучного світла.

За барною стійкою шугали склянки і пляшки — бармени знали свою справу і вправно керували процесом. Стійку було заставлено напівпорожніми бокалами та новими порціями питва. Дехто з відвідувачів спілкувався біля бару, смакуючи напої.

Наступний зал нічим не вразив. Це був затишний куток зі столами й канапами, де хлопці сиділи компаніями з таким виглядом, ніби на щось чекали.

Остап мав зазирнути до останньої зали, щоби по-справжньому оцінити клуб. В очі вдарив мільйон променів барвистого світла — вони роїлися всюди, відображаючись у дзеркалах. Фантастичну картину доповнювала скромна сцена, куліси якої ще було зачинено.

— Ну що? Подобається? — посміхнувся Остапів друг.

— Непогано, еге ж! Тільки забагато всього… Якщо ти розумієш, про що я, — розгублено відповів Остап.

— Вже десь примостімося, бо всі нормальні місця позаймають!

— А де тут убиральня? — запитав хлопець. — Мені руки помити б.

— Отам, навпроти барної стійки!

Юнак пішов у вказаному напрямку, прокладаючи собі шлях. Йому здавалося, що на нього всі дивляться, ніби він іде під сотнею яскравих прожекторів.

У туалеті метушня була ще більшою: стояла черга до кабінок, дівчата перед дзеркалами підфарбовували вії, а поміж відвідувачів никала прибиральниця.

Зайшовши до кабінки, юнак із подивом зауважив, що вона не зачинялася. За перетинкою почув метушіння та кашель.

— Допомога потрібна? — наївно запитав Остап.

— От дідько! І тут не дадуть удвох побути! — почувся у відповідь хлопчачий голос.

— Від допомоги не відмовимося, любчику, якщо третім будеш! — долучився інший голос із нахабними нотками.

Залишивши вбиральню, юнак хотів якнайшвидше повернутися до друзів. Відвідувачів у клубі побільшало. Здавалося, що по кількох хвилинах він розпуститься по шитому, точнісінько як у казці про рукавичку. Несподівано хлопця затиснуло сталевими лабетами.

— Ну що, крихітко, потанцюємо? — гаркнув у вухо хтось.

— Даруйте, але я відмовлюся, — чемно відповів Остап. — Я тут із друзями.

— Та чорт із ними! Поїхали до мене додому — я тебе трохи розважу, малюче! — криво посміхнувся чоловік років під сорок.

— Ні, дякую…, — у відповідь усміхнувся хлопець. — Я тут відпочиваю.

— Хах! Усе зрозуміло! Корони поначіпляють і кадрять мужиків! Хлопчику, ти навіть не уявляєш, від чого відмовляєшся! Хочеш, бабок підкину? Не обділю!

Остап, випручавшись із обіймів, побіг, розштовхуючи відвідувачів, до друзів. Сівши за столик, він зрозумів, що більше не зрушить із місця.

— Ти чого такий злий? — весело запитали друзі.

— Та все нормально. Просто мені тут не дуже комфортно.

— Зараз усе буде добре! От-от почнеться шоу-програма.

Несподівано увірвалася музика та відчинилися куліси, що закривали сцену. Вийшов конферансьє та оголосив ім’я актора, який мав виступати. Та цього Остап не почув, бо шквал оплесків і вигуків заглушив ім’я, і воно потонуло в емоціях глядачів.

На сцену вийшла вродлива пані на високих підборах, у сяйві штучних діамантів і різнобарвному макіяжі, який пасував би повії. Залунала знайома пісня, і хлопець помітив, що виконавець просто розтуляє вуста під звуки фонограми й ритмічно рухається.

Емоції актора були дуже контрастними і мали вельми неприродний вигляд. Придивившись, Остап із подивом зрозумів, що це чоловік, який пародіював жінку.

Після кількох пісень і нового виконавця «шоу-програма» завершилась, і знову залунали ритми танцю. Люди кружляли на танцмайданчику, знайомилися та спілкувалися.

Остапові стало нудно, і, перепросивши, він залишив клуб. Викликав машину, запалив цигарку та замислився. Він розумів, що більше ніколи не повернеться до клубу. Розчарування — більш нічого ці відвідини йому не принесли. Не таким він уявляв нічне життя спільноти.

Сівши в машину, хлопець думав про своє. Недарма він шукав людину, з якою можна буде вибудувати стосунки. Тоді й необхідність у клубі відпаде. А якщо буде нагода туди приходити, то зі своїм хлопцем. У нічній темряві він сам до себе іронічно посміхнувся. Для вирішення проблеми не вистачало тільки однієї дрібнички — хлопця.

По двадцяти хвилинах Остап був удома. Вклавшись у ліжко, юнак вирішив написати смс хлопцеві, з яким мав побачитися до відрядження. На диво, відповідь прийшла дуже швидко та була позитивною. Остап солодко заснув у передчутті приємного дня.

Наступного дня на роботі він жив лише майбутнім вечірнім побаченням. Світлини, що їх надіслав хлопець, вражали. Тут можна було закохатися в саму лише зовнішність. У спілкуванні він був увічливим, та й із почуттям гумору не було проблем.

Щойно годинникова стрілка вказала на позначку «шість», Остап схопив сумку і вибіг з офісу на зустріч із омріяним хлопцем. Підбігши на зупинку, отримав повідомлення: «Зустрінемось у парку біля останньої лавки від центрального входу». Юнак засяяв — отже, зустріч відбудеться стовідсотково!

По декількох зупинках він вийшов з автобуса і рушив до парку. Теплий вітерець ледве торкався волосся і одразу ж злітав догори. На серці було приємно й затишно. Давно він так чудово не почувався.

Увійшовши до парку, Остап одразу ж пішов уздовж лавок. Перша, друга, десята… Дерева парку густішали, і що далі юнак заходив, то більше помічав, що місцина скидалася не на парк, а на суцільний ліс.

Ось і остання лавка — тієї миті вона видавалася хлопцеві не звичайною плямою, а маяком сподівання. За спиною почулися кроки. До нього наближався юнак. Високий, стрункий, з білявим волоссям. Так, це був він. Без сумніву.

— Макс, — простягнув долоню юнак.

— Остап! Приємно познайомитися! Хоча вже ж знайомилися…, — усміхнувся хлопець.

— Ну зайвий раз не завадить, — холодна посмішка, якої не помітив Остап, ковзнула обличчям Максима. — Пройдемося?

— Так, звісно.

— Ти звідки такий красивий? — спитав Макс.

— З південного заходу. Третій місяць уже тут у вас. Працюю. Робота цікава, подобається.

— Ну, а я тимчасово безробітний. Зі старої роботи поперли — скорочення, а нову поки що не можу знайти.

— Буває…, — відповів Остап, пильно оглядаючи хлопця.

Несподівано за спиною почулись якась метушня та швидкі кроки. П’ятеро хлопців розмірено крокували за ними.

— Може, прискоримось? — насторожено запитав Остап.

— Не рипайся, чувак! І тільки спробуй закричати — шию зверну, — люто блимнув очима Макс.

— Ви хто такі? — перелякавшись не на жарт, спитав юнак.

— Ми тебе зараз будемо лікувати, сволото!

Спортивно вбрані юнаки, які досі просто йшли слідом, миттю наздогнали юнаків та обступили Остапа.

— Ну, суко! Догрався? — прошипів Макс.

— Розмовляти будемо чи як?

— Та що з ним панькатися?! Приріжемо на місці, — та й годі!

— Нє, братухо! Ти не розумієш. Цю наволоч треба як слід провчити…, — розтягуючи слова, говорив хлопець, який видався Остапові ватажком компанії.

— Хлопці, ви чого? — перелякано казав Остап. — Що я вам лихого зробив?

— А просто бісиш! На коліна, падло! — гукнув Максим.

Один із «братків» з усієї сили вдарив Остапа під коліно, і хлопець упав на стежку. Далі на нього чекала низка безжальних ударів по всьому тілу. З рук вирвали сумку й почали в ній копирсатися. Витягли паспорт і гаманець. Один із негідників знімав усе на телефон.

— Будеш, гнидо, знати, як із хлопцями зустрічатись! А комусь пискнеш про нас, то всім розповімо, хто ти насправді. Гадаєш, твої батьки зрадіють такому повороту?

— Ти подивися на нього, — з удаваною огидою всміхнувся Макс. — Він, напевне, і не приховує, що голубий!

— Ну, тоді мочи його! Щоб і не пригадав нас!

Удари посипалися на Остапа зливою: в живіт, по нирках, обличчю. Заюшений кров’ю, він уже не тямив, що коїться. Думка була одна — скоріше скінчилися б тортури, а далі байдуже…

Раптом удалині почувся крик. На бійку вибігло двоє людей: хлопець і дівчина.

— Пацани! Шухер! Зараз мусорів викличуть! Кидаймо це падло і вшиваймося!

— А-а-а-а, суко! Пощастило тобі, педику! — вилаявся ватажок.

Негідники почали розбігатися в різні боки — хто куди. Остап, не розуміючи нічого, все ж усвідомлював, що непритомніє. Останнє, що він бачив замутненим поглядом, — до нього наближалася пара, яка налякала нападників. Далі все було як у тумані.

«…Вовк у кілька стрибків подолав дистанцію між кучугурою, яка прихистила його, та зграєю. До неї залишалося кількасот метрів. Тож він мчав далі.

Десь удалині до виття вовків долучився гуркіт моторів — мисливці не заспокоїлися. Але звір знав, що скоро він буде серед своїх. Ще трохи! Навздогін знову полетіла шрапнель.

На ніс упало кілька крапель крові — влучили у вухо. Та то не біда! Головне, що лапи цілі та можна бігти далі.

Кулі свистіли над головою дедалі частіше, а гудіння снігоходів здавалося ближчим. Праворуч вигулькнув перший мисливець. Дуло його рушниці було непохитно націлене на бідну тварину. Інші вояки не примусили теж довго чекати…

Пролунав постріл, і вовк, заламуючи лапи, завалився у сніг.

Влучили…

Все тіло його здригалося від невимовного болю. Це був кінець. Усі його намагання виявилися марними. Від людини ніхто не сховається…»