Торговиця

Розділ п'ятнадцятий

Недільного переддосвітку 22 червня 1941 року, коли бійці вишкільного табору «Олені» ще відсиплялися, вимучені суботньою муштрою, командант Теодор Довбек наказав сурмити ранню зорю.

Стрільці, підстаршини й старшини, сполошені нагальним порушенням розпорядку вихідного дня, повибігали з будинку старої лісничівки, з наметів і колиб, на ходу поправляли одяг, шикувалися й у напрузі чекали розпоряджень курінного, як видно з несподіваної побудки, — особливих і термінових.

Піднебесна Парашка ще додрімувала, лише верхів’я смерек молодилися поранковою сизотою, а глибокі ізвори, куди й звір не заходить, ховалися на дні темрявних озер, не подаючи ознак життя ні шумом ялинових борів, ані щебетом птахів, тільки холодний протяг просочувався з пропасних глибин пущ до освітленої молодим ранком галявини, на якій вишикувались у лаву бійці.

До розводу вийшов курінний Довбек, й пильно вглядалися стрільці в його обличчя — суворе й стримане, ніби він затаював у собі до певного часу слова, що мали ось–ось прозвучати наказом, однак ще не складалися до ладу, шліфувалися; бійці намагалися розгадати не так зміст наказу, який буде проголошено, як його вагу. Вагота тінилася в очах курінного, примушувала до терпеливого очікування, проте командант довго мовчав, стоячи перед лавою, пробігав поглядом по обличчях волонтерів, ніби оцінював, чи спроможні вони виконати відповідальний і несподіваний наказ. Й нарешті він вимовив грімко, ніби з мушкета випалив:

«Сталося! Червоні окупанти втікають з нашої землі, розпочалася війна, й Україна кличе нас до бою! Чи ви готові до походу?»

«Готові!!» — ревнули хором бійці, застугоніла пуща, й ранок прокинувся: крізь частокіл смерек на вершині Парашки проникли на галявину перші промені сонця.

«Вільно! — тихше скомандував курінний, й сувора маска сповзла з його обличчя, немов її спило тепло ранкового світла. — Розходьтеся й перевіряйте зброю та спорядження... Зв’язкова Нуся й ройовий Сербин, до мене!»

Струнка дівчина у стрілецькому мундирі й мазепинці виступила з лави, й поруч з нею став Юрко Сербин, пропускаючи Нусю поперед себе.

Й вона ступила крок — нерішучий, боязкий: було це в її житті перше вступлення на дорогу, що її вимріяла, тиняючись світами в пошуках людей, які мали б вивести її з тенет підданства й непевності на лінію відкритого бою, — й ось та людина стоїть посеред галявини, і їй вона дасть згоду нею розпорядитися. Та до цієї миті вона йшла довго і трудно.

На переможний успіх виправи Тимчія–Лопатинського Провід ОУН не розраховував: була вона задумана лише як сигнал для споневіреного страхом і почуттям безвиході галицького люду, який несподівано опинився під жорстокішою, ніж польська, окупацією... Заплановані ОУН на травень сорок першого року бунти у селах Львівщини, Станіславівщини й Тернопільщини, диверсії на фабриках і заводах й атентати на партійних керівників мали вселити в людей надію на можливість спротиву...

Загін Лопатинського перейшов Сян, керівник виправи відрядив двох стрільців і зв’язкову Нусю з грипсом до команданта табору «Олені» Теодора Довбека, а сам із загоном подався до Устиянова, захованого від ока у камеральних дібровах, щоб після перепочинку вирушити на Львів.

Посланці до вишкільного табору, що розмістився в глибині бойківських гір, дізналися про катастрофу в Устиянові на перепочинку в Підбужжі. Й довгими зимовими ночами, вдень відпочиваючи в сільських хатах, бездоріжжям, крізь снігові замети цілий тиждень добиралися вони до явочної квартири у крайній хаті Синєвидного, а звідти сільський хлопчина провів їх ущелиною між Парашкою й Магурою.

Знесилених до непритомності посланців підібрали вартові табору, й Довбек наказав ройовому Юркові Сербину примістити їх у теплій лісничівці й опікуватися ними до одужання.

Прийшовши до тями, Нуся розплющила очі й, не усвідомлюючи, де вона знаходиться, довго вдивлялася у знайоме обличчя стрільця. І врешті прошепотіла:

«Юрко...»

Аж тоді Сербин упізнав дівчину — ту саму, яку марно намагався запросити до вальсу на випускному гімназійному вечорі, а Олесь Шамрай не давав йому змоги доступитися до неї; ту саму, в яку був потаємно закоханий і в довгій дорозі з Берези додому не смів їй у цьому признатися. Й скрикнув Юрко:

«Нуся?! Як це може бути? Якими вітрами?»

«Західними...» — відказала кволо Нуся.

Вона підвелася, опустила з ліжка ноги, відсунулася, щоб зробити Юркові місце біля себе, й не відводила від нього подивованого несподіваною зустріччю погляду. Той самий Юрко Сербин! Показний кавалер, за яким умлівали панни з жіночої гімназії, й мовчазний, замкнений у собі під час тієї важкої мандрівки... Яким же то дивом перехрестились нині їхні стежки?..

Юрко поклав руку на Нусине плече, пригорнув до себе, гладив долонею по голівці — втішений, що знайшов її. Долоня сповзла по обличчі дівчини, пучки пальців ставали щораз чутливішими, він припав до її вуст, вона не відхилялася, приймаючи поцілунок за приятельський, а коли задихнулася від його пристрасті й вільгість Юркових очей стала пекучою, рвучко вивільнилася з його обіймів, відсахнулася, ображена його сміливістю... Так цілував її у Студентському парку на холодній росі інший хлопець, вона відчувала на своєму податливому лоні його гарячу твердь і не противилася, лише поглядом благала пожаліти її дівоцтво: як приїдеш зі Львова, будеш мати те, чого так хочеш, я мушу підготуватися до кохання, щоб зробити його для тебе святим. Й послухався хлопець, і остиг, вона ж і досі не схолодніла ні на мить і була для нього вірною жоною всі пройдені дні. А він не приїхав. І не він врятував її від холодної смерті на снігу в гірській ущелині...

Нуся відсунулася від Юрка, обдала його відчуженим поглядом і спитала:

«Ти не знаєш, де Олесь? Що з ним?»

Й відказав Юрко, опустивши очі, нібито він провинний за Олесеву долю:

«Олеся заарештували, і я нічого про нього не знаю...» Нуся затулила долонями обличчя й по хвилі мовила тихо:

«Пообіцяй мені, Юрку, що ніколи більше...»

«Хіба я знав, що ви... Такий шалений був той вечір, всі закохувалися, тільки я, огірчений, з рядком котильйонів на грудях, дивився, як ви з Олесем виходили із зали перед досвітком. Ну і що, подумав я, хтось повинен провести дівчину додому, а він танцював весь час з тобою, і йому належалося це зробити, а я як зустріну тебе завтра, то признаюся, що покохав тебе ще тоді, коли ти бавилася м’ячиком у скверику біля ратуші. Та зустрілися ми з тобою в Березі. Й під час тієї мандрівки додому хотів сказати тобі... Та не був то час для освідчень...»

«Не треба більше, Юрку. Хай нам буде досить того, про що ми з тобою щойно дізналися... А я буду чекати. Вірю, що Олесь колись повернеться...»

Нуся взяла Юркову руку і, тримаючи її в долоні, оповідала.

«...Ти питаєш, якими вітрами... Я й професор Тарновецький разом з німецькими колоністами з Багінсберга переїхали Сян, а в Бидгощі нас зупинили есесівці. Там нас розмістили по бараках, а за якийсь час із Кракова прибула до нас з Української Станиці делегація земляків. Ти, певне, знав або хоч разок бачив нашу міську красуню Оксану Москалівну, вона теж приїхала до Бидгоща, і яка то була їхня зустріч з професором Тарновецьким!.. Я тоді вперше зрозуміла, що таке кохання... Може, і я колись так само зустрінуся з Олесем... Між краківськими українцями була — не вгадаєш хто: поетка Олена Теліга. Вона тоді очолювала в Кракові мистецьке товариство «Зарево» й видавала газету під такою самою назвою. То взяла мене пані Олена до себе за коректора... Потім, за наказом Організації, я пішла з Лопатинським зв’язковою. Яка доля загону Лопатинського, ти знаєш... Він став легендою, так багато в нас легенд! Ті два стрільці, з якими я йшла до Синєвидного, склали по дорозі пісню, ти, певне, вже чув, її співають у таборі: «Як Лопатинський з–за границі у рідний край, у Львів вертав, він тільки думав про повстання, а сам чекістам в руки впав»... Скільки–то подібних пісень ще почує наш народ...

А ти будь мені другом, Юрку, добре? Й коли тобі дошкулить самотність, прокажи собі в думці вірш Теліги, запам’ятай його: «Як ми можемо сміятись й дихать, коли вас у в’язниці покликала смерть...» Хай береже Олеся Господь...»

...Усе це згадалося Нусі, коли вона ступила перший крок до курінного Довбека, який стояв перед розводом. Й проказала в думці клятву: я виконаю будь–який його наказ сповна і зроблю все, що у моїх силах — від цієї миті до зблиску полумені з револьверного дула...

І тоді наче хтось підштовхнув її в спину, може, це зробив Юрко, який ішов за нею, й за хвилину вони обоє стояли перед командантом з прикладеними ребрами долонь до мазепинок.

«У Львові ще йдуть вуличні бої, та це триватиме недовго, — мовив Довбек. — Ви добирайтеся, ще ходять поїзди. Знайдете сотника Тура, він повинен вступити до Львова із своїм легіоном. Й скажете йому: ми від карпатського січовика Довбека. Й передасте йому від мене грипс. Рушайте з Богом...»

Зі Сколе у львівському напрямі відходив упорожні поїзд, призначений, певне, для евакуації, в нього сіли Нуся й Юрко. Товарняк тягнувся ліниво, невпевнено, й машиніст, сповільнюючи хід, вихилявся з кабіни й про щось випитував у людей, які збиралися гурмами біля станційних будок і на ходу вскакували до вагонів.

Минали села. На будинках сільрад вже лопотіли синьо–жовті прапори, а на толоках марширували колонами парубки, виспівуючи стрілецьких пісень, імітуючи січове військо — неозброєне, в сільських кацавейках, несправжнє. Проте засвідчувало, що совєтчини, яка десь там, у адміністративних верхах, може, ще має владу, в низах уже не існує. З толок долунювали дружні вигуки «Слава Україні!» — як радісне звістування світові, що московський окупант вступився з галицької землі.

Поїзд зупинився на Персенківці, перед Львовом, й далі не йшов. На станції метушилися люди, Нуся з Юрком проникли в натовп, щоб почути новини, й дізнавалися лише про одне... Большевики залишили Львів, німці зайняли Раву–Руську й за день–два будуть у Львові; містяни розбивають тюрми й виносять сотні змасакрованих тіл на тюремні подвір’я, розпізнають, шукаючи рідних, чоловіки сивіють, жінки божеволіють... Очі повиколювані, животи багнетами розпорені, носи й вуха повідрізувані; у Бригідках зняли з хреста розп’ятого священика; гробарі вивозять трупи за місто до викопаних ям, які згодом засипатимуть вапном і землею; підвал у замарстинівській тюрмі замурували — в ньому ще раніше розстрілювали засуджених до смерті, тіла вже почали розкладатися — трупний сморід не допустив людей до страшної гекатомби; на подвір’я тюрми Лонського увійшов сформований у Кракові український батальйон «Нахтігаль», командант Тур розпізнав серед убитих свого брата й над його тілом поклявся мстити совєтським головорізам до кінця життя...

Останнього дня червня Нуся і Юрко увійшли до Львова. Було вполудне, люд валив валом на Ринок; на ратуші майорів синьо–жовтий прапор, а з балкона будинку № 10, в якому колись містилася «Просвіта», промовляв до народу сивоголовий добродій, і те, що Нуся з Юрком почули від нього, сповнило їх великою радістю, проте з краплею тривоги, адже новітні господарі ще не зайняли ні вокзалу, ані пошти, чогось вони вичікують на лінії Рясне — Скнилів, а поки що їхньої влади ще ніхто не відчув, але ж вона таки прийде, й не знати, чи довго майорітиме на ратуші український стяг; ще не відомо, яке розпорядження нового окупанта впаде на голови захмелілого люду, який впивається першим ковтком свободи...

А сивоголовий добродій у гранатовому костюмі, начебто він раніше за німців з військовою силою увійшов до Львова, волає з балкона:

«Волею українського народу проголошуємо Акт відновлення Української держави!»

Лунає перекотом «Слава!» , над містом злітають голуби, народ співає «Ще не вмерла Україна». Юрко полишає Нусю на майдані й пробує зайти до середини «Просвіти», його не впускає вартовий, Юрко наполягає: «Я від команданта табору «Олені» Довбека, мушу побачити Тура!» Й таки входить до зали, до нього сторожко придивляються міністри щойно проголошеної держави, врешті підходить до Юрка довгобразий, з русявою кучерявою чуприною чоловік і запитує:

«Звідки знаєш ім’я Тура?»

«Від карпатського січовика Теодора Довбека».

Чоловік бере Юрка під руку, проводить його в кінець зали й запитує упівголоса:

«Табір готовий до виступу?»

«Так!» — відказав Юрко й подав Турові грипс.

Тур уважно прочитав цидулу, підвів на Юрка очі й промовив:

«За тиждень приїдеш у село Княгиничі, що біля Рогатина, допитаєшся до фельдшерського пункту й покличеш доктора Шухевича».

З Ринку Нуся і Юрко подалися до тюрми Бригідки. Брама розломана, на бруку чорніють сліди крові, трупи вже забрані. З нутра катуші тягне млосним смородом, у коридорі на долівці — чорна кірка, камери повідчинювані. Зайшли до однієї, другої, третьої — всюди подірявлені кулями стіни й чорні плями на них. У третій побачили на стіні виритий цвяхом напис:

«Тут сиділо двадцять хлопців, засуджених до смерті». І підписи...

Нуся уважно відчитувала й, дійшовши до передостаннього, розпачливо закричала...

«Олесь Шамрай, — прошепотіли її зшерхлі губи. — О Боже, Олесь...»

...Увечері зайшли до помешкання професора Політехніки Павла Сербина. До них вийшла пані професорова — мов із хреста знята.

«Вчора Павло пішов порадитися до професора Бартеля й не вернувся. А нині прибігла до мене Бартелева служниця, щоб повідомити: обох професорів заарештували німецькі шуцмани... Скажіть мені, чим могли провинитися перед новою владою вчені, таж часу іще для цього не мали... Я прошу вас, навідайтеся до Спілки письменників, що на Коперника, там збираються приїжджі з Кракова, може, щось дізнаєтеся...»

У Спілці письменників Нуся побачила Олену Телігу й припала до неї, мов до рідної сестри.

«Як добре, що ви тут, ми стали такі безпорадні після того, що в нас сподіялося... А як професор Тарновецький, пані Оксана?» — Нуся засипала Телігу питаннями.

Пані Олена відповідала розважливо, намагаючись заспокоїти розтривожену дівчину.

«Тарновецький з дружиною теж приїхали з Кракова і вже поквапились до свого рідного Міста... А ми з Михайлом — ось він, певне, ти впізнала його — подамося на схід похідною групою».

«А хіба тут нема що робити? — здивовано, гей–би аж з гнівом запитала Нуся. — Невже ви не знаєте, що тут сподіялося? Мого Олеся вбили чекісти, а професора Сербина забрали німці... — Нуся не змогла стримати сліз. — І чи ви впевнені, що новітні окупанти будуть кращі за московських? Чому так легко залишаєте нас?»

Пані Олена втерла сльози з Нусиного обличчя й відказала:

«Всюди будуть потрібні наші руки, сестричко... На сході — теж наш народ. Тут хоч можна впізнати ворога в обличчя. А там... Я добре знаю, як там, бо сама звідти. Туди завойовники приносять неволю як віру, й люди приймають той блуд. Хіба не знаємо, з яким фанатизмом обдурений натовп віддавав на смерть своїх друзів на більшовицьких процесах?.. Доконче треба там бути. Йдемо групою до Києва. А ви подумайте, може, підете слідом за нами...»

Наступного дня німці переарештували міністрів проголошеної Української держави й прем’єра Стецька теж. Замість синьо–жовтого стяга залопотів на ратуші червоний прапор з чорною свастикою на полотнищі: львів’янам подали знак, хто в місті господар.

За кілька днів діти, які бавилися на Вулецьких пагорбах, натрапили на вбитих людей у видолині. На Вульку прибігли мешканці передмістя й розпізнали розстріляних чоловіків: були то польські вчені, й серед них один українець, професор хімії Павло Сербин.

Після похорону Нуся і Юрко подалися Рогатинським трактом на схід.

Розділ шістнадцятий

Олесь піддався впливові меценаса Геродота ще в ранній юності: остаточно підкорився його маєстатові у той мент, коли пан Корнель розповів йому про історичну долю Галицького краю, яким споконвіків торгували чужинці, мов перекупники або маклери на базарі. Вірив Олесь кожному слову освіченого й непоступливого мужа, — а чи ж то не його провина або ж заслуга, що так, а не інакше склалася Олесева доля? Та й нині він, Геродотом спонуканий, повернувся у найстрашніші нетрі свого минулого й мовчки висповідався перед самим собою. Та ось наблизився до наймоторошнішого менту свого життя, яке перестало життям називатися...

А пан Геродот і далі сидів на порозі ґанку, ніби чекав тієї хвилини, коли Олесь вибереться з тенет споминів, яких хотів нині позбутися, розвіяти їх на торговицькому базарі серед галасу перекупок, масних жартів сидух, маклерських закликів до найвигіднішого виторгу, посеред барвистого вернісажу килимів, ліжників та вишиванок, оглушений форканням коней, ревінням бичків та блеяниям овець; чекав пан Корнель, поки сусід прийде до рівноваги й ніби перекине на нього тлум найтяжчих згадок, і в напрузі уяви побачить Геродот мент Олесевої щасливої можливості залишитися живим, подарованої випадком, на який колись сподівався і він, Корнель, а нині може хіба лише уявити — мент порятунку коханої Сальомеї від смерті.

А певне, було так — Олесь або не пам’ятає того, або згадувати боїться...

...Остання запряжена парокінкою гара спустилася на гальмах у старознесінські вивози — до викопаної квадратової ями, яку завтра, бо нині вже вечоріє, прийдуть засипати вапном і піском місцеві мешканці; гробарі поскладали в неї штабелями тіла замордованих у Бригідках в’язнів і, зітхаючи та проклинаючи все, що тільки є на світі, вибралися спорожнілою гарою крутосхилом до Високого Замку. Полив теплий літній дощ, намоклий синьо–жовтий стяг гірко звис на тичці, встромленій у чолопок високозамківського копця, як знак безнадійного смутку. Небесна благодать обмивала закривавлені тіла, й від вільгості й вечірньої прохолоди одне тіло заворушилося, ожило й вивільнилося із тісноти. У непам’яті, але ще із крихтою самозбережного інстинкту почало воно виповзати з потойбіччя; втеча була повільна й безнадійна, проте напівмертве тіло з розпачем розтоптаного черв’яка таки вибралося з ями й, коли опинилося на росяній траві, стало живою людиною.

Олесь бачив перед собою лише зоряне небо й поросле лісом плато над обривом: він упізнав Кайзервальд, а теж заснулі хати, що осіли, немов гніздечка жайворів у старознесінському ізворі, та хрести Покровської церкви.

Усвідомивши, що живий, він підвівся й пошкутильгав стежкою, що виводила на плато. Смерть була позаду, та ще чіплялася його неймовірним жахом, Олесь набрався сил і утікав від неї; на плато стриміла тригонометрична чуга, і її теж впізнав: до вулиці Піскової було вже недалеко. Спонатужився, побіг і врешті впав на коліна перед порогом колишньої квартири; не закричав, не заволав, тільки розіп’явся на дверях, а вони немов самі відчинилися, й чиїсь руки внесли його до середини.

Цю картину Олесь боявся згадати, було надто страшно, та уявив собі її пан Геродот. Він стогнав і без сліз квилив з жалю, що таке не трапилося із його Сальомеєю у Шепарівському лісі.

...Власника будинку на Пісковій звали Зеником Цюручки — мало хто знав його справжнє прізвище. На тупиковій вуличці, яка мала лише п’ять одноповерхових котеджів, майже всі мешканці називалися надто посполито — Ковалі, Шевці, Кравці, оскільки вели свій рід з ремісників; усі розмовляли однаковою передміською говіркою, і з цієї причини виникла плутанина — хто є хто... Тож розпізнавали одне одного за прозвиськами, які виліплювались із часто вживаних кожним мешканцем словечок польського, німецького чи то єврейського походження — і так хтось ставав Думенкопфом, Прошепаном, Цумбайшпілем, а пан Зеник, який працював диктором на радіовисильні, що на Баторого, й володів оксамитовим баритоном, був перечулено чемним з жінками: вітаючись з ними, він прикладав праву руку до грудей і солодко вимовляв «Цілую ручки, прошу пані», й за голос, який звучав щоранку в радіоприймачах, та й за чемність так і прозвали його на Пісковій.

Пан Зеник був засадничим українським патріотом, проте до кожної влади ставився лояльно — інакше не міг би заробляти собі на хліб, — й за Польщі летіли в ефір позивні: «Halo, halo, mowi lwowska rozglosnia polska»[19], за совєтів — «Говорить квітучий радянський Львів!», а за німецької окупації пан Зеник став директором радіокомітету й за дикторський столик посадив свого квартиранта Олеся Шамрая, який до слів «Говорить львівське українське радіо» мусив додавати: «Німеччина веде бій і перемагає для Європи».

...Ослаблений Олесь вибрався з фізичних недуг, проте залишився психічно неурівноваженим: з хворобливою фобією реагував на польську мову, якою колись говорили польські поліцаї, котрі ув’язнили в Березі його кохану Нусю; став затятим антисемітом, оскільки вважав, що за совєтів займають владу самі жиди, на згадку про москалів впадав у пароксизм люті, проте на німців покладав оптимістичні надії й, коли сідав за дикторський пульт, з насолодою вимовляв пронімецький хвалебний додаток до вранішньої позивної. Й так тривало доти, доки німці не переарештували міністрів щойно проголошеної Української держави, а згодом дізнався й про розстріл вчених на Вулецьких пагорбах.

Тоді у нападі люті заявив своєму благодійникові Зеникові Цюручки:

«Гітлер і Сталін — байстрючні близнюки, і з ними треба боротися не на життя, а на смерть!»

Патріот Зеник Цюручки, лояльний до кожної влади, злякався не на жарт, ніби відчув, що слова квартиранта стануть незабаром суголосними з ідейною настановою українських партизанів, й поквапився звільнити його з посади диктора. Олесь, не гаючись, виїхав зі Львова до Міста.

Олесеві батьки, які вже втратили надію побачити сина, остовпіли від щасливої несподіванки. Знали, що Олесь заарештований, а українські й німецькі газети щоденно повідомляли про жахливі масакри у львівських тюрмах. Штефан Шамрай з Фросиною зі страхом придивлялися до фотографій замордованих, та як розпізнаєш кого–небудь серед десятків понівечених трупів; зі Львова надходили все страшніші вістки, а коли вони стихли, то й надія старих з кожним днем усе більше згасала. Штефан, зчорнілий і пониклий, блукав вуличками Торговиці, ніби когось шукав, виходив до ратуші й там подовгу вистоював, вдивляючись у глибину Печеніжинського тракту, все ще сподіваючись, що ось–ось біля пам’ятника Шевченкові, заступленого тополями, з’явиться струнка постать сина, й батько кинеться йому назустріч, стрімголов полетить, закричить, заплаче, однак перехожі минали пам’ятник і зникали у провулках; тоді Штефан заходив до Михайлівської церкви, щоб там молитися Богові й благати в нього допомоги, бо ні в кого більше, а Фросина лежала пластом на долівці в кутку під хорами й не підводилася до тієї миті, поки не засвічувався в її серці пломінчик надії. Тоді вставала, на хвильку втихомирена, Штефан брав її за руку, вони разом виходили з храму і йшли додому, щоб там цілими днями сидіти в хатніх сутінках і чекати...

Й Олесь прийшов. Тихо прочинив двері й, зупинившись на порозі, придивлявся до двох тіней, що тулилися одна до одної на покуті під образами. Штефан різко повернув до дверей голову, достоту як на тих очікуваннях біля ратуші, коли попри пам’ятник Шевченкові хтось проходив, та побачив на порозі чужу людину, бо звідки міг взятися Олесь, адже його вже немає на світі, й тієї надії, що донедавна теплилася в його душі, теж уже не було... А материнське серце упізнало: пані Фросина схопилася, підбігла до зайшлого, взяла в долоні його обличчя й прошепотіла:

«Де ти був дотепер, мій сину? І чому став інакшим?» Олесь насправді став інакшим — як тілом, так і душею, що, випечена видивом смерті, заховалася від ворожого світу, мов гусінь у шкаралущу лялечки, й там його далі марудив пережитий страх, який не допускав у душу навіть утіхи від зустрічі з батьками.

Штефан з Фросиною теж довго не могли оговтатися й повірити, що до них вернувся син. Вони вмивали його, переодягали, годували й випитували, та Олесь відмовчувався, і та його мовчанка була страшною розповіддю. Батьки нарешті отямилися, вийшли разом на подвір’я й заволали до пана Геродота, бо ні з ким іншим не могли поділитися щасливою новиною:

«Пане раднику, Олесь вернувся!»

Пан Корнель, який теж довго не міг вийти з подиву, запитував Олеся, що ж то з ним трапилося, й Олесь відповів тільки одне й більше нічого — ні в цю хвилину, ані ніколи потім — не сказав:

«Мене розстріляли... Я виповз із могили».

...У кінці вересня небо над Покуттям затягнулося важкими дощовими хмарами від обрію до обрію, почалися затяжні сльоти. Набухлий Прут виходив з берегів, скраю Торговиці каламутні води досягали хатніх порогів — золотий вересень змерк над землею, а теж у душах людей, спонадіяних на добрі зміни.

Містом пронеслася чутка, що євреїв переселятимуть у гето, і вже квартали над Чорним потоком — від Королівки до Воскресінець — почали обгороджувати дощаними парканами з протягнутою на них білою смугою; євреям з жовтими пов’язками на рукавах і зірками Давида ще дозволялося ходити серединами вулиць із суворою забороною ступати на тротуари, їх валками гнали на каменоломні, що за Багінсбергом, — там цілими днями торохтіла каменедробарка, перемелюючи каміння на шутер для вимощування доріг; шуцполіцаї хапали на Ринку сільських парубків і забирали їх до баудінсту на важкі роботи; в Місті було введено карткову систему для отримання пайки хліба, масла і мармоляди; за шахрайство картками винних арештовували й відправляли до тюрми, яка від віків бовваніла над Рамлярівським озером, й звідти на волю ніхто вже не виходив, — страх розганяв містян по домівках; торговицький базар спорожнів, і там можна було купити за емісійні польські злоти хіба що пляшку гасу, пачку сахарини, жменю карбіду для впроваджених у побут карбідних ламп, а теж привезені з райху губні гармонійки.

Й Олесь, і пан Геродот позакривалися в хатах, й туга та сум ще дужче стужавлювали їхню самотність. Пан Корнель врешті не витримав глухої домашньої тиші, навідався до Шамраїв і попросив Олеся зайти до нього так собі — для розмови, бо серед такої мовчанки, мовляв, і сказитися можна.

Геродот хотів виговоритися, й Олесь жертовно й мовчки слухав його.

«Ось що, — заговорив радник не так до співрозмовника, як до себе самого. — Колись у кутських катушах австрійські жандарми закували нашу свободу, та, видно, не вмерла вона, якщо польська влада мусила споруджувати концтабір у Березі Картузькій, щоб там ту свободу домучити. Совєтські бузувіри, кажуть, видумали ще не бачені знаряддя тортур, щоб з їхньою допомогою перетворити людей на плазунів й примусити їх оволодівати найганебнішою професією донощиків, а титул зрадників піднести до найвищого рангу... Та про це ти краще за мене знаєш... А новітні окупанти задумали винищити вщент непотрібні їм народи — такого дикунства світ ще не бачив... Однак свобода буде вбита аж тоді, коли народ поникне, як ми з тобою нині, у непроглядній сльоті горя заляже на дно і там видохне, немов тритони у застояному болоті. Що скажеш на це, Олесю?»

Олесь мовчав — від напутньої мови радника в ньому почала будитися злість. А чи не закликає його пан Корнель вийти на передній край, а сам залишиться в безпеці за спинами таких, як я? Я ж відбув уже своє, може, тепер черга за вами?

«Відчуваю, що ти хотів би мені відповісти, — продовжував пан Геродот. — Та я вже застарий для таких випробувань, яких тобі, певне, довелося зазнати. Й не всяк до такого здатний. У кожній війні є ідеологи й виконавці ідей... Коли відбувалася розправа над професором Тарновецьким, він попросив мене бути його адвокатом. А чи міг би стати, приміром, захисником на суді Тарновецький? Таж ні, він призначений долею бути бійцем. Я ж тиловий воїн, без яких боротьба обійтися теж не може. На процесі я не так до суддів, як до професора сказав: «Є слово «батьківщина» — могутній наказ, що регулює вчинками людини: почуття любові до вітчизни має надзвичайну силу, коли вона в неволі». І кажу це саме тобі, молодому: не йди на рожен, вичекай, коли настане мить найнеобхіднішої потреби, а тоді вже... Ці самі слова я сказав і Тарновецькому, коли він ставав до праці у відновленій Міській гімназії. Він молодий, учні ще молодші, і нехай будуть готові: така невідкладна мить незабаром настане... Я вважав своїм обов’язком дати йому таке напуття».

«І мені його даєте? — врешті спромігся на слово Олесь. — Дякую... Та я вже пройшов через чистилище, чи не досить з мене?.. Звісно, добрі напуття кожному потрібні, та я насмілюся вас запитати: чи давали ви їх собі самому, коли Сальомея покидала ваш дім? Як це так, що для кохання ви досить молодий, а для того, щоб разом з коханою вийти супроти ворога, вам заважає вік?»

Олесеві слова вдарили Геродота в саме серце, й він, стратований ними, сховав у долоні обличчя.

...Останнього дня жидівського свята кучки правовірні євреї повиходили із своїх наметів та складених із кукурудзяного шумелиння купин і зійшлися до синагоги, що на Дятьківському передмісті, на подячну молитву за осінній урожай, хоч дякувати не було за що Єгові, бо урожаю цього року євреям збирати не довелося, вони сиділи на клунках, готові перебратися до гета, коли впаде остаточний наказ крайсгауптмана, а рабин після молитви, випереджуючи німецьке повеління, закликав паству не чекати розпоряджень і переселятися без примусу, займати спорожнілі помешкання, потіснити родичів, якщо в когось є такі над Чорним потоком, добровільно виходити на роботу й уважно прислухатись до порад юденрату: німецька влада пообіцяла дати єврейській громаді самоврядування в гето, утворити свою орднунгполіцію з молодих хуситів. Хай же Єгова дасть юдеям сил пережити цей тяжкий час...

Сальомея прийшла із синагоги додому невпізнавана: в її запалих очах таївся навіть не страх — чорніла крайня безнадія. Вона забула про те, як колись з почуттям вільного птаха вихоплювалася із золотої клітки найбагатшого в Місті власника ювелірних крамниць Баруха Фойєрштайна — свого тата, щоб допасти до раю любові в домі знакомитого адвоката Геродота, й батьківського прокляття за порушення Мойсеевого закону вже не пам’ятала: звична до розкошів її родина — батько, мати й дві сестри опиняться враз у темноті убогості, безпорадні й від горя здурілі, й Сальомея мусить бути з ними; відректися від коханого знайдеться в неї сила, та від свого народу, коли на нього падає найстрашніше зло, — ніколи.

Пан Корнель просив її отямитися від страху, вмовляв перечекати якийсь час, може, у світі щось переміниться до кращого, та Сальомея навіть не чула, що він говорить, вийшла з дому й помчала на вулицю Сєнкевича, в кінці якої пишалася вілла «Ядвіга». Не добігаючи до млинівки, впору побачила на мості вартових шуцполіцаїв і втямила, що віллу вже зайняли німці. Може, там замешкав крайсгауптман або ж розмістився відділок гестапо... Круто повернула назад і зникла у провулках, що вели до торговицького базару.

Весь день блукала єврейськими кварталами, поки допиталася до переселеної своєї родини: юденрат віддав Барухові звільнений християнами ветхий будиночок над Чорним потоком. Сальомея припала до батька, випросила в нього прощення й увечері, коли євреї погасили шабасні свічки, прийшла до Геродота. Була незвично холодною, нібито вона й не кохана Салька, за якою пан Корнель світу не бачив, а зовсім чужа жінка. Й мовила вона до нього приречено:

«Дякую тобі, мій любий, за щастя, що ми з тобою зазнали. Та воно вмерло... Не лише для мене, для всього мого народу, і я буду з ним. Не вмовляй: що станеться зі мною, один Господь знає, а твоїм життям ризикувати не смію...»

Вона обняла його й прошепотіла вірша з Пісні пісень, яким колись признавалася йому в коханні: «Хай між губи мої він проникне й безліч разів утішить мене любов’ю... Цілуй мене востаннє, коханий, я чую на шиї своїй холодний доторк меча за мій гріх».

Й довго слухав пан Корнель, як б’ється її серце, ніби хоче діткнутися до його власного. Та враз відірвалася Салька від нього, вихопилася з обіймів, вийшла з дому, й проковтнула її пітьма. Геродот залишився сам, і страшно йому стало тієї самоти, він кинувся доганяти Сальомею, не усвідомлюючи, навіщо це робить, чей ні він з нею, ні вона з ним жити разом не мають права.

Більше ні разу не побачив Корнель Сальки, яка прошила його життя гарячою блискавкою кохання, залишивши по собі в його душі болючий шрам...

Й заговорив Геродот до Олеся, а той слухав його мову й каявся в душі за необачно кинутий старому приятелеві несправедливий докір.

«І українці, і юдеї — обрані Богом народи, доля їхня трагічно схожа, та не в одному й тому самому храмі вони моляться, — сказав пан Корнель. — Й через те мусимо переносити випробування окремо. У Бога часу не існує, й тому ми так довго чекаємо обіцяного щастя... Тож я перефразую слова Шолома Алейхема: «Боже, вчини так, щоб ті інші народи, яких собі вдруге вибереш, зайняли терен на протилежній півкулі нашої планети — нам уже досить твоєї ласки!» Не стояти нам із Сальомеєю вкупі на передньому краю, хіба помремо разом...»

Сльота ущухла, хмари порозривалися, мов старе рядно, зласкавлене в прохолодній вологості сонце кинуло сніпок променів на Торговицю, й крізь замурзане дощовими патьоками вікно впала бліда квадратова пляма на ліжко, де лежав у безнадійній прострації знеохочений до життя Олесь Шамрай.

«Пропало все, червона й коричнева диявольщина обступила з усіх сторін мій край, і недавня надія на очисну війну, що врятує нас, зітліла на попілець. Не жди рятунку ні від кого, ми здолані, розтоптані, мов дощова черв...»

Такі думки клубочилися в мозку Олеся й топилися у безнадії, мов розквацяна глевтушна земля під осінньою сльотою.

«Вмерти разом, — повторив у думці слова Геродота, — загинути всім до одного...» Та враз упало на його зажмурені очі сонячне світло й розбудило в ньому іншу думку: «А чому не жити разом і всім до одного стати до боротьби?»

Олесь схопився з ліжка, засоромлений власною споневіркою й байдужістю до всього, що діється поза стінами його життя. Адже світ завше живий і завше цікавий — умитий дощами, осяяний сонцем, освіжений вітрами, розбуджений громом, й тільки один раз — виплеканий для життя мільйонами літ — з’являється перед людиною у всій розмаїтості краси і погані й триває у її сприйнятті доти, поки вона спроможна розрізняти сіризну від білоти, жаревну червінь від заспокійливої зелені, заздрісну жовтизну від мрійливої рожевості, і лише чорнота покриває мертвою плахтою всю ту живу різноманітність — й тоді світ покидає людину, ніби ніколи не існував, не буяв, не мучив — навіть не приходив до неї. Але ж таки приходив бодай на одну мить, тож скористайся хоча б дрібкою життя!

Болісно втямивши таку істину, Олесь силоміць виборсувався із баговиння байдужості й зневіри, наче збоявся, що воно знову засмокче його і стане чорним або й зовсім його не стане, — він урешті відчув у собі жагу до життя, досі затлумленого страхом і втомою. Швидко зібрався, вийшов на подвір’я. Перед ним пробігав Каштановий провулок, заквітчаний на парканах червоними кетягами калини й голубими осінками, що пробивалися крізь штахети, намагаючись звернути увагу людей на осінню красу — і яким непоказним не був би цей провулок, все ж на ньому Олесь уперше побачив прекрасну Москалівну, яка зачарувала його своєю вродою на все життя; а цей провулок вливається в широке русло вулиці Скупневича, в кінці якої золотиться осінніми барвами Студентський парк, де його мрія пізнати жіночу красу перемінилася на росяній траві в земне диво — гарячу й ворожбитну плоть.

Олесь рвучко відчинив хвіртку й вийшов у світ.

Вікна в будинку професора Тарновецького були тьмяні й закопчені: певне, він тут уже не мешкає — не видно ні його, ні пані Москалівни. Думка про неї ще зігрівала його, та перемогла її згадка про Нусю, й Олесь поквапився вниз вулицею Скупневича.

Той самий чепурний будинок Антошка Дзівака, покритий червоною черепицею, та сама сітчана загорожа. Та на подвір’ї віє пусткою, пані Емілії не видно, лише у воротах, спершись ліктями на хвіртку, стоїть Антошко, старий і сивий, він дивиться на Олеся і не впізнає, навіть не дивується, що незнайомий чоловік стає з ним на розмову.

«Що дієте, пане машиністе?» — «Дітей виглядаю». — «Де ж вони?» — впало тривожне Олесеве питання, й відбила його тиха, з тінню безнадійної приреченості відповідь: «Того ніхто не знає...»

Й стускнів в Олесевих очах торговицький світ. Він повернувся й подався до центру Міста, хоч знав, що й там розради не знайде... «Вітри подули, забрали гарні дні, в серці зостались лиш спогади сумні, стукнула осінь у наші ворота», — долетіла з давнини випускного вечора мелодія танго, забриніла й загубилася в надпрутських верболозах. Чи побачить він ще колись Москалівну? Чи зустріне Нусю? Може... Густі стежки переплітаються, а до зими ще далеко...

Біля ратуші Олеся спинили людська метушня й галас. До трикутного скверика, вклиненого між дві міські магістралі, де під розлогими липами бовванів бронзовий пам’ятник лютому тиранові, ім’ям якого знищено на українській землі мільйони люду, німецькі шуцмани пригнали з гето тлум євреїв. Обмотали линвами й шнурами пам’ятник Сталіну й запрягли в них, немов волів, побитих до крові людей. Шмагали їх канчуками, штовхали в спини прикладами карабінів, гелготіли і лаялись. Запряжені євреї, натужуючись, аж кров з очей бризкала, натягували ті шнури й линви, їх катували, примушуючи видобувати з себе надлюдські сили; пам’ятник почав хилитися, загрожуючи звалитись на людей; канчуки свистіли, зойки катованих вдарялися об вікна будинків.

Олесь стояв у натовпі й мовчки дивився на страшну веремію. Й примлів він, упізнавши серед запряжених євреїв Сальомею, яка у парі зі старим бородатим пейсахом впиралася у шнур, що вгризався у її груди. Товста коса розплелася й стікала зливою на брук; Сальомея тримала під руку свого вітця Баруха Фойєрштайна, щоб не впав, а сама збезумілими великими очима дивилася не на людей, а в небо, страдницьким поглядом докоряючи Єгові за страшний допуст, а закривавлене її обличчя все ще було прекрасним.

Олесь ціпенів від гніву, він хотів вигукнути її ім’я, щоб знала, що люди, які мовчки дивляться на це бузувірство, теж запряжені, як і вона; як лише міг, наблизився до неї, щоб бодай поглядом підтримати її в муках, і раптом стетерів, знетямився. На нього глянула з невимовним болем Оксана Москалівна; він зімкнув повіки, а коли розплющив, побачив, що в шнур впирається Нуся Дзіваківна — і з того видива вже не дивувався, бо й самого ще боліли рани від упряжок у Бригідках.

У тім пролунав над Містом звідчаєний крик: то звалився мідний бовдур, розчавивши когось із запряжених євреїв, однак у цей мент жахливої непрогляді Олесь відчув несподівану відраду. Він побачив кінець страшного початку: диявольщина, яка опанувала світом, мусить загинути; своїм допустом Господь лише в одній своїй безчасовій миті застерігав світ, показуючи, до чого може привести сваволя людей, які втратили образ і страх Божий...

Розділ сімнадцятий

Олена Теліга із своїм мужем, інженером Михайлом, який навіть у трудному марші похідної групи на Київ не розлучався з бандурою, поет і археолог Олег Ольжич та отець Чемеринський, який, покинувши Місто, долучився до них, підходили до Житомира. Обминали полишені на дорогах гармати й вантажівки із скринями снарядів у кузовах та зруйновані села, які ще курилися димами, уникали зустрічей із тлумами полонених червоноармійців, гнаних шуцманами й українськими поліцаями, які поквапилися стати на службу до німців, вважаючи їх визволителями із совєтського рабства, подорожнім зустрічалися групи дезертирів, які допитувалися до колишніх сільрад з прапорами не існуючої вже Української держави на дахах, й зупинялися на довгочасні постої у добродушних поліських господарів, від яких дізнавалися хоч дещо про результати боїв над Дніпром.

У цей самий час Юрко Сербин і Нуся, минувши Рогатин, допитувалися у стрічних людей до села Княгиничі, що запропастилося у дібровах над Гнилою Липою.

Йшли, тримаючись одне від одного на віддалі ліктя, й здавалося обидвом, що між ними пролягла заросла терном межа — сувора й неприступна, мов навіки зниклий Олесів світ. Та межа наїжачилась колючками й не дозволяла наблизитись їм ні на цаль, і якби той переступ стався, то здавався б він цієї миті святотатством, за який належиться сувора Божа кара — за зневагу пам’яті мученика.

Так думали обоє, й ні одне не наважувалося переступити ту межу, хоч у їхніх стосунках її й не було: на широкому світі існували тільки вони й лише одне з одним могли порадитися, почути добре слово, вдихнути теплий подих — все це відбувалося між ними, та скоротити відстань між собою не було в них ні снаги, ані відваги.

Нарешті вони знайшли загублений у лісах хутірець Княгиничі й засумнівалися, що тут може існувати якийсь медичний пункт, проте таки знайшли його — мізерну халупу з перекошеним шильдом «Медпункт». Халупа, що зупинилася над річкою, була наглухо зачинена; від сусідів подорожні дізналися, що лікар і санітари кілька днів тому виїхали возом у Жабокрики на виклик хворого й чомусь досі не вернулися.

«Видно, змінилася ситуація, а ми нічого не знаємо... — мовив Юрко. — Вертатися нам чи наздоганяти похідну групу?»

«Ні до кого нам вертатися, — сказала Нуся. — Якщо ми тут не застали Шухевича–Тура, то й у Львові його, напевно, вже немає. І може таке бути, що й Довбек із табором вийшов із Синєвидного... Нам нічого іншого не залишається, лише йти на схід. Розшукаємо в Києві пані Олену й будемо разом з нею...»

«Мусимо їх доганяти, іншого виходу в нас немає, — погодився Юрко. — Та я ніяк не можу додуматись, чим вони в Києві будуть займатися, адже проголошена держава не втрималася навіть двох днів — на що вони, мельниківці, сподіваються від німців після того, що сталося у Львові? Але мусимо йти...»

Й тоді тернова межа між Юрком і Нусею звузилася, їхні руки сплелися, й вони, поєднані осамітненістю, подалися лісовими путівцями до Тернопільського тракту...

Горби й пагорби залишилися позаду, перед мандрівниками простелилася рівною тацею Подільська низовина, по якій, вигинаючись, немов хребти сполоханих вовків, бігли до обрію й наздоганяли одна одну срібні хвилі споловілих хлібів, готових припасти під серпами до землі й перемінитися у схожі на каплички копи; шелест натрудоватілого колосся підсилював дзвенячу тишу, насичену щебетом жайворів: прив’язані сонячними променями до небесних чертогів, вони повисали над степом сірими грудками, які стрімко падали долі, побачивши над собою загарбливо розпростерті крила яструба; стрекотіння польових коників дрібно кришило тишу, й вона сіялася по всьому безкраю золотою потерухою, а з далеких степових обріїв, де стрункі, мов молоді вої, тополі зупиняли хлібні лани, долинала тужлива мелодія, торкалася Юркових губів, бриніла, мов дримба, й перемінювалася у слова:

Й відлунювалася пісня від Нусиних уст:

Вони трималися за руки, немов боялися розгубитись у цьому подільському безмежжі, й допитувався козак у дівчини, де буде вона на тій далекій Україні спати, що буде робити і що їстиме, а вона його запевняла — немає на світі нічого такого, чого б не могла для нього вчинити: спатиме в степу під вербою, їсти буде сухий хліб з водою, аби лише бути разом з милим; Юрко піснею освідчувався Нусі в коханні, й вона те освідчення приймала, бо не мала добрішого приятеля, однак тими словами, що вимовляла колись партнерові у запаморочливому вальсі, не могла б цієї миті обласкавити Юрка — вони тільки раз у житті спливають з уст: «Хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаю творити найдосконаліший рисунок танцю, і я знаю, що ти заповзатимеш рукою під мою розкльошену спідничку, хилитимеш мене на зволожену траву» — о, ці слова ніколи не будуть вимовлені для тебе, Юрку, хоч, може, те колись і станеться між нами, та заворожувати цими словами могла лише його...

«Звідки знаєш цю пісню, Нусю?»

«Про це я могла б тебе запитати, ти ж бо з Рамлярівки, а я з Торговиці, що біля Воскресінець. Ця пісня, певне, ще за полковника Височана народилася в цьому селі, й записав її приятель Маркіяна Шашкевича учитель Григорій Ількевич...»

«А нині вона стала нашою».

«Так, Юрасю...»

На це пестливе, вимовлене Нусею ймення довго чекав Юрко, й воно нарешті прозвучало; його рука тихо лягла на плече дівчини, він пальцями дотикався до її шиї, й вона не відхилялася, чей їх було тут тільки двоє; йдучи, Юрко все тісніше пригортав до себе Нусю, й вона мовчки піддавалася...

Й цієї миті з житомирського боку накотився притишений гуркіт, він то наростав, то стихав, і сказав Юрко:

«Ще не пора нам іти туди... І чи треба?»

Вони звернули з Тернопільського тракту на бічну польову дорогу, що бігла на північ — до Кременця.

...Випала для Нусі і Юрка ще одна спільна подорож, схожа на ту, яку вони разом з професором Тарновецьким й отцем Чемеринським долали з Берези Картузької додому. Нині вони йшли з дому в непроглядні незвісті, не знаючи, куди приб’ються і що їх чекає. За першої мандрівки Нуся вряди–годи ловила на собі палкий Юрин погляд, який ураз згасав, коли вона запримічувала в його очах гарячий пломінець; Нуся холодком ті його позирки гасила, щоб, бува, цей гарний хлопець не зрунтав її вірності тому, до котрого верталася з тенет тяжкої розлуки. Тепер його вже не було, й Нуся приймала Юркову увагу, потребувала її для певності в непевностях, адже було їх тільки двоє на всьому білому світі й більш нікого — лише туркотіння перепелів у житах, мелодійні фіоритури чорних дроздів на тополях, коли небо молодилося на дощ, перестукування дятлів у волинських пущах, а ще добрі очі поліських жінок, до яких просилися на ніч.

Спали в хатах, клунях, а то й у степу під вербою; Нуся й думки такої не допускала до себе, що може залишитися сама, і водночас страшно їй ставало, що та межа з терновими колючками недозволеності, яка пролягала між ними, може ураз зникнути, коли Юрко вночі, страждаючи від палючої жаги, сягав долонею до її паху, чекаючи згоди, й вона мліла від горячі, що струменіла з його пальців: пальці ставали щораз ніжнішими, м’якшими, вимогливішими, й Нуся боялася як зближення з Юрком, так і того стану, що заволодіє ними потім, і що то буде — відчуження, холод чи шал несподіваної любові, яка знівечить пам’ять про загиблого Олеся. А чи простить їй Бог такий гріх?.. Тому відсувала гарячу Юркову руку, й коли він, втомлений жагою, засинав, Нуся кожного разу відчувала у грудях, чреслах й на нецілованих губах тягар самотності, ніби Юрка враз не ставало біля неї, — й тоді вона була готова віддатися йому із вдячності за його доброту й бажання мати її; тіло дівчини наливалося не знайомим досі палом, і в ту хвилину, якби він прокинувся...

Натруджений походом і чоловічим неспокоєм Юрко міцно спав, а сіно в стогу, на якому влаштувалися на ніч, не зважившись будити поночі господарів обійстя, дурманно пахло літнім степом, п’янило; Нуся не спала, роздрухана незнайомим бажанням, якого не зазнала навіть тоді, коли так близько був біля неї Олесь, — жінка в той час у ній ще дрімала, а тепер від чоловічого терпкого запаху, від його глибокого дихання пропав у неї сон, а може, то місяць, який виплив з–за хмари й освітив примарним сяйвом хлопцеве обличчя, обворожив її, й вона начебто вперше побачила, який Юрко вродливий, сильний, мужній — таким він відкрився Нусі, дозволивши лише їй одній мати на нього право, володіти ним, втішити його і від нього втіхи вимагати, — це одкровення було раптове й непереборне, та воно могло тривати тільки мить — і що буде з нею, коли та мить схолоне... Нуся нетерпляче шукала руки, яка щойно пестила її лоно, знайшла, приклала Юркову долоню до своїх грудей; пазушка сама розстібнулася, тугі збанята випорснули з неї й забіліли під місяцем, мов налиті яблука, одежа теж сама зсунулася з тіла; Нуся припала до хлопця, й він загорнув її в обійми.

«Ти перший у мене», — прошепотіла вона потім, і в її голосі забринів здавлений жаль.

«Ні, люба, я другий. Та віднині й до смерті єдиний у тебе».

Уранці з обійстя вийшла господиня, побачила їх на скирті й залебеділа:

«Та що це ви, мов пташки Божі, таж хата велика, аж на дві кліті, місце для вас знайдеться. Врем’я нині для всіх лихе, то й потіснитися мусимо... Не бійтеся, тут ще тихо, не чутно ні одних, ні других, слава Господу... Ну хутенько йдіть до хати молочка на завтрак попити».

Господарі запропащеного в поліській пущі обійстя здалися Юркові й Нусі забутими тут з прадавніх часів первісними людьми. Кустратий чоловік, який ніколи, мабуть, не розчісував волосся, накульгував на ногу — певне, через каліцтво його не взяли до війська, а втім, здається, ніяка влада не встигла ще добратися до цих дрімучих борів...

Чоловік катуляв перевальцем по кімнаті, ніби калічну ногу розходжував, й без угаву говорив якоюсь дивною мовною сумішшю. Та мова невтримно бурхала з його уст, прорвавши гать німоти, що досі панувала в цьому домі; він випитував, за що люди воюють, й сам на свої питання відповідав: а за що, за земельку, звісно, — десь там, у Дермані, совєти все в людей позабирали, позаганяли їх до колхозів, а колгоспникам дають на трудодні стільки зерна, що курам на один зліт не вистачило б, та, може, як німаки вже добре в нас розпаношаться, то і колхози порозпускають, й завезуть у дерманські магазини хоч трохи якогось товару, бо за совєтської власті цвяха нельзя було купити...

Чоловікову мову перебивала господиня, яка теж, видно, хотіла виговоритися.

«А ви з Польщі? — допитувалась вона — така дрібонька, мов витіпана горстка льону, тільки сухий носик стирчав, немов дзьобик у дятла. — Бо чую, що балакаєте інакше, ніж ми. Кажете, що ви українці, певне, із запада, здалека... А ми ніякі не українці, ми поліщуки, а кацапи нас хохлами прозивають, на що ми не противимося, бо мусимо якось називатися. Правда, недавно тут з’явилися й українці, але ті пішли в ліси партизанити — війна різне військо плодить».

«...Та ви що? — замотав головою господар, коли почув від Юрка, що вони з Нусею хочуть вибратися звідси на київську дорогу і йти далі. — Нема куди вам далі йти. Отсюда можете хіба що вертатися, звідки прийшли. Тут такі болота й пропасті, що без провожатого не виберетеся, і нащо вам нужен той Київ? Колись наша стариня на прощу в Лавру ходила, та совєти Бога прогнали, й нема кому вже там молитися. А германці — ті свого Бога мають... То зоставайтеся тут, будемо разом город копати, ломаччя з лісу тягати на зиму, травичку понад озером серпом вижинати й для корівки на зиму сінце висушувати. Й будете в нас за дітей, бо наші розбрелися — може, десь воюють або в плєн потрапили. А мо’ й українцями стали. А як ні, то в пущах самогонку з чорниць гонять...»

«І це теж Україна, — сказав Юрко до Нусі, коли господарі завели їх до світлиці, в якій пахло злежаним шуваром, а може, то Полісся так пахло. На стіні грозився підведеним уверх вказівним пальцем якийсь святий, ліжко застелене картатою веретою, замість стола — скриня і лавиці попід стінами. — І за цей шмат забутої Богом землі теж мусить хтось заступитися. І може, вже й з’явилися заступники — ті, яких господарі українцями називають... Ходили ж у Карпатах чутки про партизанку на Волині, та нам думалось, що то легенди... А чому б і ні: болота тут непрохідні, ліси дрімучі, озера чистоводі — надійне місце для партизан».

Балакучий господар, втішений, що має з ким поговорити, пришкутильгав на другу половину хати й, показавши на єдине віконце, що визирало в темінь лісу, мовив притишено:

«А ви не бійтеся, коли хтось уночі затарабанить у шибку. Але тоді розбудіть мене. То приходять деколи з лісу «бульбаші», ті, яких ми українцями називаємо, — просять молока напитися й картопляними коржами запасаються. Наші люди кажуть, що як їх набереться багато, то весь поліський край займуть і ні совєтів, ні германців сюди не впустять. А нам що: аби був корж і до коржа, та й щоб ніхто не забороняв Богу молитися».

І вишкутильгав з кімнати.

«Виходить, що не чутки то й не легенди, — сказав Юрко до Нусі. — Тож залишимося тут, не підемо далі. Ану ж у цих нетрях спалахне перша ватра...»

Вночі не спалося. Обоє прислухалися до далеких згуків, що долинали з пущі, й важко було догадатися — людські то чи звірині. Іноді нічну тишу проколював далекий постріл, ніби хрускіт зламаної деревини, з дібров долунювало торохтіння дятлів, й котилося воно понад озерами глухим повтором, гейби то десь вдалині заговорили скоростріли. Волинський світ повнився голосами природи і війни, й прибульці до Хмелівського хутора в напрузі чекали посланців з лісу, бо тільки з ними можна було вибратися з глухої лісової заводі, в яку Нуся з Юрком потрапили, ніби в пастку, звідки немає ні виходу, ані вороття.

Нусина голівка втихомирено лежала на Юрковій руці, й почувалася вона при ньому в цілковитій безпеці, а Юрко здригався на кожен звук, що долинав з–над озер і багновиськ, він нетерпляче ждав візиту партизанів, які повинні були котроїсь ночі прийти за харчем.

Нуся, коротаючи ночі, шепотіла поезії, яких знала напам’ять безліч, а найбільше — Олени Теліги: «Він ще не знаний, ще не пережитий єдиний день — мого життя корона, і що то буде — зустріч, чин, екстаза чи дотик смерті на одну хвилину...»

Юрко затуляв їй уста долонею, щоб не напророчила найгіршого, а сам уголос роздумував про становище, в якому опинився нині світ і вони обоє в ньому — й виснови його міркувань були обнадійливі...

«Десь там, над Дніпром, сиплються на землю бомби, мов гарбузи з вантажного кузова, а злочинні вожді взялися обертати планету довкола своїх вказівних пальців, й про нас уже не думають, бо самі зіркіше, ніж ми, дивляться смерті у вічі. Та ми крутимося разом з ними довкола їхніх пальців, які костеніють від страху перед програшем. Над нами синіє небо, а на них насувається пітьма небуття. Й ми залишимося жити, бо нас багато, й колись ми зарегочемо над їхніми трупами... Так буде, Нусю. Спи, люба...»

«Ти оптиміст, Юрасю, мені з тобою не страшно».

Нарешті однієї ночі дрібушечно забриніла шибка; господар теж не спав, чекав того стукоту. Відчинив двері, й до хати увійшли дужі чоловіки у німецьких мундирах, з німецькими «емпі» за спинами, у пілотках з тризубами над чолами.

«Хто ви?» — «Ми з вишкільного табору «Олені», що у синєводських горах». — «Куди прямуєте?» — «До вас». — «То збирайтеся мерщій».

Й глухої ночі Нуся і Юрко потягнулися гусаком за партизанами тільки їм знайомими путівцями між багновиськами — до штабу Поліської Січі, що розташувалася біля Олевського хутора під командою Тараса Бульби–Боровця — у глибині дерманських дібров.

Розділ вісімнадцятий

Олена Теліга категорично не прийняла пропозиції Олега Ольжича й отця Чемеринського — вертатися з Києва в Галичину.

«Я вдруге столицю України не покину!»

Її віра у потрібність залишитися в центрі України у скрутний час, коли будь–які сподівання на успіх діяльності створеної нею Української Національної Ради виявилися марними, межувала з фанатизмом.

«Мені повірили мої друзі, як я можу їх залишити?»

Вона й думки не допускала, що ті розгублені люди, які щоденно приходять до Спілки письменників на Трьохсвятительську радитися, як мають повестися під час розшалілих гестапівських репресій, можуть не застати її на робочому місці. Були то не лише письменники, котрі уникли примусової евакуації, а й зовсім сторонні особи, на яких звідусіль чигали небезпеки — то від гестапо, що прислухалося до нашіптувань більшовицьких стукачів, котрі залишилися у київському підпіллі, то від змосковщеного міського потороччя, від якого у темних провулках можна було зазнати смерті лише за розмову по–українськи.

На той час наступ німецьких військ був зупинений під Сталінградом, й окупанти на зайнятих територіях, збезумілі від непевностей, мстилися за поразки на людях, які на початку війни, і ще й тепер, готові були йти разом з німцями проти окупантів совєтських, однак під своїми знаменами.

У Житомирі гестапівці розстріляли двісті чоловік, які на міському майдані відправляли панахиду в пам’ять стрільців, полеглих від більшовицьких куль під Базаром; у Києві заарештували видавців газети «Українське Слово» за те, що вони відмовилися прославляти німецький вермахт; на товкучках влаштовували облави, забираючи молодь на роботи до райху; нарешті було закрито журнал «Літаври», що його видавала Олена Теліга, натомість засновано газету «Нове українське слово», яка цькувала оунівців за антинімецьку пропаганду.

На початку 1942 року в Києві розпочалися повальні арешти. Олег Ольжич виїхав із столиці до Львова, але йому й там не вдалося уникнути арешту. Отець Чемеринський якийсь час переховувався у підпільній квартирі на вулиці Короленка, а після арешту Олени й Михайла Теліг добрався товарняками до Чернівців, звідки поманджав до Міста пішки. Розшукав професора Тарновецького, який з дружиною Оксаною замешкав на Королівщині, і їм першим розповів, що сталося в Києві.

Для Тарновецьких поява отця Чемеринського була несподіваною й водночас очікуваною: якщо не його, то когось іншого з тих, які у похідних групах пішли на Київ, чекали з тривожним нетерпінням, бо до Міста вже докотилася страшна звістка про розправу над оунівцями мельниківського відламу в Бабиному Яру.

Вийшла та чутка з Міського театру, в якому при аншлагах йшла вистава Костя Гупала «Тріумф прокурора Дальського»; вістка була неймовірною: автора п’єси, що відтворювала звірства енкаведистів у тюремних застінках, розстріляли німці! За що, хто спровокував такий злочин? А може, гестапівці побачили самих себе в образах чекістів на виставі Гупала?

Радісних вітань не було: між отцем Чемеринським і Тарновецькими пролягла порожнеча, що мала заповнитися моторошними свідченнями очевидця, й професор і пані Оксана чекали повідомлень гостя в напруженій мовчанці. Після тривалої німоти отець розповів...

У понеділок 9 лютого господар квартири, на смерть переляканий, повідомив отцеві, що вночі гестапівці ломилися у двері помешкання Теліг. Поки лунало гримотіння, сусіди радили Телігам заховатися в них, однак пані Олена не хотіла наражати людей на небезпеку. Опівночі гриміт припинився, а вранці, ніби нічого й не трапилося, Олена й Михайло пішли до Спілки на Трьохсвятительську.

Подався туди й отець. У Спілці зібралося людей чимало, вони перестріли Теліг на вулиці й радили їм вернутися, та пані Олена сказала:

«Ви прийшли, не збоялися, а ми мали б заховатися?»

Коли люди зайшли до приміщення, будинок Спілки оточили гестапівці, кількоро їх увірвалися до середини й наказали всім, хто не належить до Спілки, вийти. Михайло сказав: «Я залишуся з дружиною».

Ковтнувши спазму, отець Чемеринський продовжував:

«Є ще на світі справжні лицарі... Заарештованих повезли на Володимирську в гестапо, і ми їх більше не бачили...

А 14 лютого німецька газета повідомила, що напередодні Олену Телігу і її чоловіка Михайла, а теж драматурга Костя Гупала розстріляли в Бабиному Яру як небезпечних державних злочинців.

Мій господар, у якого я ще якийсь час переховувався, приніс чутку, на легенду схожу: буцімто гестапівець, який розстрілював Олену, сказав після акції: “Я ще не бачив мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця гарна жінка...”»

...У кімнаті запала гнітюча тиша, яку не рунтали ні співчутливі схлипи, ні зітхання, ані випитування: усе стало ясним у відчайній простоті найглибшого жалю. Між отцем Чемеринським, який цієї миті немовби перебував ще там — на Трьохсвятительській або в підпільній квартирі на Короленка й, можливо, чув постріли, що долинали з Бабиного Яру, — і стетерілими від розповіді гостя господарями не залишилося місця для розмов.

Й здалося отцеві нереальним, що пані Оксана ходить кімнатою, подаючи на стіл сніданок, що вона, приголомшена жахливою вісткою, зостається незмінною у своїй жіночій вроді, що її тремткі повіки не засльозились й з–під них падають на гостя сніпки голубого сяйва, що медове волосся, яке спадає золотими завитками по щоках, не посивіло, що звабливий стан красуні не висох з горя на скіпку, — й подумав цієї миті отець, що життя набагато могутніше за смерть. А втім, життя завше гріховно байдуже до смертей — інакше зниділо б, зчахло й перестало живим ім’ям називатися...

Пані Оксана звіяла туск з обличчя й немов уперше побачила в себе в гостях давнього приятеля отця Чемеринського, з яким ще так недавно довелося долати чужі дороги в чужому краю, втікаючи від тієї самої смерті, яка нещодавно забрала й Леопольдових найближчих друзів; професор Тарновецький, теж звільнившись із пут зажури й жалю, посміхнувся до отця, поклав долоню на його зап’ястя й запитав:

«А ви де зупинилися, всечесний отче, і що будете діяти, чей заховатися в закамарках власної безпеки нині неможливо: світ розполовинився, і кожен мусить знайти своє місце в ньому...»

Отець пильно глянув на професора, ніби хотів з його вигляду вгадати, на чий бік він збирається стати, а може, вже став, бо ж досі мельниківці, до яких належав і Чемеринський, марно сподівалися на можливість бодай мізерної автономії в системі німецької воєнщини: київська трагедія всі ці сподівання безжально перекреслила, показавши українським політичним мрійникам, де їм відведено місце для існування, мало того — самого існування ніхто їм не обіцяє... Й бачив тепер отець лише одне поле для боротьби, заховане в лісах та болотах Полісся й у карпатських недеях: українська партизанка вже давала про себе знати.

«Я, пане професоре, — відказав отець, — встиг уздріти справжнє обличчя німецьких визволителів і зрозумів, що вони, немов близнюки, схожі на совєтських. І тому ми мусимо стати супроти двох сил».

«Сядь біля нас, Сяню, — попросив професор дружину, яка снувалася між кухнею і покоєм, подаючи сніданок, — мусимо спершу поговорити, а потім уже й кави вип’ємо... Стати супроти двох сил, кажете, отче? Хлопчикові з прутиком проти залізного танка? Та від нього зостанеться на землі тільки знак, як від жаби, що втрапила під колеса авта на гостинці... Нам передовсім треба визначити для себе, з якого боку лютіше вишкірюється на нас смертельна загроза».

«Я побачив ту загрозу в Києві, — відказав отець, збагнувши вагання професора. — Не покладаймо більше своїх сподівань на неї».

Професор невдоволено, наче аж вороже глянув на співрозмовника.

«Думаю, ви знаєте, що від Волги наступає червона орда, та невже ми знову вибиратимемо менше лихо? Але ж воно не менше, в цьому ми мали нагоду давно переконатися».

Отець Чемеринський вивільнив зап’ястя з долоні професора, й холодок тінню наплив на його обличчя.

«Догадуюся, куди ви хилите, добродію... Німці аж тепер спам’яталися, що всує зігнорували нас під час свого наступу. Та не варто з цієї причини печалуватися: шваби, як і совєти, мали однакові наміри — зробити з нас покірних рабів. Тому іншого виходу не маємо, як ставати супроти обидвох потуг. А в нас теж сила чимала: не змогли ж німаки вступити в дерманські ліси, де тримає владу Українська повстанська армія».

«Ту владу незабаром розчавлять як не одні, то другі... А коли ми погодимося на формування національної дивізії, то на час Третьої світової війни, що неминуче спалахне між нинішніми союзниками, ми матимемо вишколене військо. Цю істину збагнули вже у Литві, Латвії й навіть Голландії».

«І таким чином покажемося світові подлими колаборантами!» — заярився Чемеринський.

«Газети повідомили, що до Міста має прибути сам губернатор Франк. І не ми в нього, а він у нас проситиме допомоги!»

«І ми станемо під чужі прапори?!»

«Ми вийдемо під своїми знаменами, отче, як це було у чотирнадцятому році».

«Повторів у політиці не буває, пане професоре. Нас просто кинуть на гарматне м’ясо...»

«Але хтось таки залишиться при зброї. А партизанка національною армією ніколи не стане: її бояться ті й ті і тому знищать».

«Пане професоре, — підвівся отець. — Я вас шаную, проте скажу відверто: після смерті Олени й Михайла Теліг йти разом з німцями — то зрада! Ви питали мене, що думаю чинити я... Прелат Русин дає мені парохію в Уторопах. Партизанам знадобиться духівник».

Попрощалися приязно. Пані Оксана під час розмови мовчала, а коли отець нахилився до її руки, промовила:

«Кожен з нас готовий віддати життя за Україну. А чия кров принесе більше користі, покаже час...»

Розійшлися, й кожен відчув, як поміж ними провіявся холоднуватий протяг.

...На початку травня 1943 року, коли совєтська армія займала Лівобережжя, відтісняючи німців до Києва, галицьку молодь охопила мілітарна гарячка. У воєводських і повітових містах до Народних домів примаршировували колони найдобірніших юнаків із стрілецькими піснями й синьо–жовтими кокардами на лацканах; вони тіснилися до столиків, за якими сиділи відпоручники голови Українського центрального комітету Володимира Кубійовича, котрий погодився на пропозицію німецького командування створити стрілецьку дивізію «Галичина», й зголошувалися добровольцями до українського військового утворення.

Були то переважно сільські хлопці, які два роки тому, після проголошення у Львові незалежної Української держави, марширували сільськими вулицями й толоками, марно сподіваючись, що їх обмундирують і озброять — таких привілеїв дочекалися аж тепер, коли надій на крах Совєтського Союзу ставало щораз то менше. Проте голуба мрія, що нове українське стрілецтво вирішить долю війни на користь України, запаморочувала молоді голови, й хлопці, вірні патріотичному обов’язку, вписували свої прізвища у листи смерті.

До Міста прибув генеральний губернатор Франк. Перед парадним входом театру поставили трибуну для промовця, а в гімнастичній залі гімназії проводив для учнів старших класів реколекцію прелат Русин.

Після молитви директор гімназії Томащук наказав учням заховати синьо–жовті прапорці, якими вони вимахували над головами, вигукуючи «Слава Україні!», відщепити з мазепинок тризубці, оскільки майбутня дивізія матиме іншу символіку; директор застеріг, щоб гімназисти не кидали квітів під ноги губернаторові й не викрикували патріотичних гасел, коли він промовлятиме.

Молодь заповнила ущерть передтеатральний майдан і, підсміюючись, слухала запевнення губернатора про неминучу перемогу Німеччини у Другій світовій війні; губернатор Франк був набундючений і самовпевнений, й цієї миті нікому не могла прийти до голови думка, що за два роки він повисне на шибениці; гімназисти принишкли, вражені не так промовою Франка, як видивом чужої для українців символіки, що пишалася на фронтоні театру: на синьому полі зіп’явся на задні ноги жовтий лев із роззявленою пащею, а на нього спадали коричневі зиґзаґуваті блискавки СС.

Від того нового знамення, якого не знали ні діди, ні прадіди цих юнаків, готових воювати за Україну — бо ж гинули їхні предки під рідними символами: синьо–жовтими прапорами, тризубами на щитах і церковними фанами з постатями архангела Михаїла з мечем у руці — холодніли гарячі серця добровольців, й до кінця губернаторської промови порідів натовп, ніби сполохався есесівських блискавок.

Після Франка вийшов за трибуну вельми шанований колишній посол до сейму від Міського виборчого округу, хорунжий УГА, побратим Вітовського — Дмитро Паліїв, який вернувся в Галичину з Криниці. Від його мови припинився на майдані розбрід; Паліїв закликав обурених чужою символікою волонтерів позбутися мрійництва й визнавати реалії; мусимо використовувати найменші нагоди для боротьби за Незалежність, ми повинні здавити в собі почуття приниження, як це зробили колись Українські січові стрільці, яких у Стрию примушували присягати на вірність цісареві Францу Йосифу, зате потім вони здобували перемоги на Маківці й Лисоні. Й до нас прийде наш час, та лише тоді, коли триматимемо в руках зброю, хай і чужу...

У відповідь на його промову злетіла над майданом пісня «Гей у лузі червона калина» з бадьорим закликом визволяти братів–українців з московських кайданів...

Франка забрало авто, й стало вільно дихати; гімназисти ринули до театру. На сцену винесли столик і два крісла,

Дмитро Паліїв сів поруч з німецьким офіцером, й до них гусаком потягнулися добровольці.

На балконі, немов заховавшись від очей майбутніх вояків, сиділи поруч Корнель Геродот і Олесь Шамрай.

Не змовляючись, вони вийшли разом із Каштанового провулка, мовчки подалися до центру Міста й звернули до театру минаючи розвалену груду бетону, яка була ще не так давно пам’ятником комуністичному вождеві, — тепер вона, потрощена, лежала в трикутному сквері між двома міськими магістралями.

«Sic transit gloria mundi...»[20] — промовив, кивнувши на розвалину, Геродот, а Олеся змозолила думка: він повинен, а не може цього вчинити, — повісти радникові, що бачив Сальомею, запряжену в шнури й батожену нагайками, коли німці валили кам’яну подобу Сталіна. Таки не зважився: нехай Сальомея залишиться світлим образом у пам’яті мужа, який щоранку виходить на вуличку Реймонта, що крізь проломаний паркан вибігає з гето й тягнеться понад Чорним потоком до вулиці Міцкевича: нею німецькі шуцмани й жидівські орднунгполіцаї гнали обшарпаних знедолених людей до Багінсберга на роботу в каменеломні, й пан Геродот промацував поглядом кожне обличчя, марно дошукуючись серед чорного тлуму постаті Сальомеї... І що сталось би з радником, якби він дізнався про те, що бачив Олесь, — та ні, він цього ніколи Геродотові не розповість...

Обидва мовчки сиділи на балконі, а на сцені відбувався жалюгідний спектакль, що його представляли юнаки, які втішали себе облудною надією на звитягу над давнім ворогом з допомогою зброї, новим завойовником подарованої...

Втім, Олесь побачив, як до театральної зали увійшли, тримаючись за руки, професор Тарновецький з дружиною Оксаною, й від того, що після незмірно довгого часу знову уздрів її — таку саму прекрасну, якою була тоді, коли він з кропив’яним мішком у руці стояв стовпцем перед нею, а вона погладила його по голові, — до млості стиснулося в нього серце. Олесь згадав, як сфотографувався в Кіблєра й ту фотографію залишив для неї на столику в салоні, — й сором спалив його обличчя від думки, що вона ту знимку забрала й прочитала дедикацію — «залишуся назавше вашим лицарем»; напевне, посміялася й, може, поглузувала б і тепер, якби його побачила; він втиснувся у спинку крісла, щоб Москалівна, бува, його не запримітила, однак не міг відвести погляду від її профілю — і звідки взялося на світі таке диво, і як йому звільнитися від пристрасної мани, яка й досі мучить його, заступаючи перед ним весь світ...

А тим часом на сцену виходили один за одним гімназисти і сільські парубки й складали присягу перед щитом із зображенням розлюченого лева. Й пройняло Олеся почуття роздвоєності: один Шамрай стояв на сцені з викинутою вперед рукою й вимовляв слова присяги окупантам, — і чому він зараз не там, чому заховався, коли нині кожен, хто молодий, повинен взяти до рук зброю; а другий соромився самої думки, що може піддатися оскаженілим загарбникам, які знищили подружжя Теліг і Костя Гупала, а прекрасну Сальомею, для любові й радості призначену, запрягли, немов конину, в шлею...

Й почув Олесь, як пан Геродот, опустивши голову, говорив сам до себе:

«Світ упав у хлань, що зветься абсурдом. Дві супротивні сили намагаються утворити, кожен свою, всесвітню державу не властивими для цивілізованого людства засобами: єдиний марш, єдиний розпорядок, єдині потреби і єдина владна рука. І ні одна, ні друга не спроможні цього зробити — одна одній такої можливості не дасть, та розбуджують вони, не бажаючи цього, силу третю, яка їх обох розчавить, оскільки буде молодою й життєздатною, абсурд же завше з’являється на світ мертвонародженим. Однак той труп надто довго затруює світ смородом...»

«Ви ще не почали шукати третьої сили?» — звернувся Геродот до Олеся.

Та Олесь мовчав, бо ще не бачив бодай найвужчого путівця, який би провів його до тієї нової потуги.

«Не знаю, де її шукати, тут її не побачив», — відказав.

«Спитайте у прелата Русина, він усе знає», — сказав Геродот і пильно поглянув в очі Олесеві...

Далі обидва сиділи мовчки, а перед їхніми очима тривала абсурдна вистава. Олесь не відводив погляду від пари, яка сиділа у першому ряді перед сценою: від професора Леопольда Тарновецького й чарівної Оксани Москалівни.

«Та невже, — подумав Олесь, — вони обоє, катовані в Березі Картузькій, тратовані поневіркою на чужині, присягнуть коричневим бузувірам перед видуманими ними й насильно накинутими українцям символами?»

Й коли Тарновецький вийшов на сцену й виконав перед жовтим левом римський жест, Олесь підвівся з місця, схилився над балюстрадою, щоб ближче побачити профіль пані Оксани — він ще не вірив, що вона хоча б поглядом поблагословить мужа на присягу ворогові.

Та всупереч його сподіванням пані Москалівна схопилася з місця й голосно заявила Паліїву:

«Прошу записати мене до табору медсестер дивізії «Галичина», що розташована в Криниці!»

Й тоді її чарівна врода, яка досі заступала перед ним образ загубленої у вихорі війни Нусі й решту всього світу, змеркла в очах Олеся, і він, скоробившись від болю, аж тепер збагнув, що втратив їх обох назавше.

Розділ дев'ятнадцятий

Головаті верби над Чорним потоком заступали перед Корнелем Геродотом пожежу в єврейському кварталі, й він бачив лише запалене червоним жаревом небо. Було неймовірно страшно: занурене в темінь вечора Місто освітилося язиками полумені, що відбивали на тлі неба чорну графіку безлистого чепірнатого гілля, яке чомусь не тліло й не розсипалося попелом на снігове місиво. За вербами палахкотіло червоне пекло, в якому згоряли ветхі халупи, Геродот чув, як кришилися й падали долі крокви, накриваючи живих людей, серед яких десь там, напевне, божеволіє з жаху Сальомея.

Вибрався крутим схилом на гімназійне подвір’я, й відкрився перед ним страшний содом, а він стояв укопаний по коліна в землю й зрушитися з місця не міг... Вогонь гоготів над чорною ямою гето, пронизливий лемент вдарявся в чорне небесне склепіння, обпалені люди вибігали з палаючих будинків, вискакували із двоповерхівок крізь вікна й падали від куль шуцманів, які оточили квартал; полум’я освітлювало закривавлені постільні бебехи, під які заповзали перелякані діти; шуцмани обливали бензином уцілілі будинки, полум’я збігало по стінах долі й текло червоними струменями до Чорного потоку, масні міські стоки в його руслі загорялися й пливли вогняною річкою до Воскресінець, загрожуючи селу пожежею.

Геродот непорушно стояв і блудив поглядом від будинку до будинку, що один за одним спалахували; в голові радника зринала лише одна думка: в якому домі гине Сальомея, а може, вогонь не добереться до того місця, де вона заховалася; знав пан Геродот, що життя їй не буде, що загине вона як не нині у вогні, то завтра в Шепарівському лісі, а все одно просив Бога, щоб ця вогненна ніч її обминула...

Завтра він так само, застряглий по коліна в землю, стоятиме біля ратуші, попри яку гнатимуть євреїв до викопаних ям у лісі, і, може, між ними буде Сальомея, може, Бог подарує їй ще дрібку життя... Та чи є той жидівський Єгова на небі? — ні, немає його, коли до останнього вигибає вибраний народ, а для чого, чому, хто міг би це пояснити, таж нікому ці побиті страхом люди не загрожують; Німеччина війну програє, її вже ніхто не врятує, вона мертва — однак її труп ще сочиться смердючою сукровицею, що сіє смерть, мов пандемія чуми, яка шаліє доти, поки сама не спалиться у власній отруті.

Усі завойовники однакові, — думав Геродот. — Приходять із визволительськими гаслами, а здихають у солоді садизму. Хіба совєтські визволителі не входили на завойовані території так само помпезно й урочисто, як і німці в перші дні війни, а втікали, мов боягузливі тхори, залишаючи по тюрмах гекатомби трупів; такий самий слід залишають і шваби — видно, так мусить бути: диявол відбиває на землі нестертий знак для того, щоб людство пам’ятало, до чого може довести світ сваволя озброєних орд.

Червона ніч згасла перед ранком, а вполудне рушили попри ратушу одна за одною чорні валки решток єврейського люду. Їх, викрикуючи й погрожуючи зброєю, підганяли шуцмани, хоч знедолені вже їх не боялися і йшли покірно — все одно із Шепарівського лісу ніхто не вернеться, й жидівські орднунгполіцаї, які зрадили своїх братів за подарований їм для життя шматок часу, теж не вернуться цього разу в гето — їхній час закінчується в ганьбі...

Корнель Геродот пропускав повз себе чорні тлуми приречених, вдивлявся у кожне обличчя із тремкою надією побачити її: радникові здалося, що в його пам’яті стерся образ Сальомеї — і як йому без нього дійти до кінця своєї дороги?

Дивно було Геродотові, що з валки гнаних на смерть євреїв не вихоплюються ні крики, ні плачі, ні зойки — йшли вони впокорено, ніби вже неживі, — а може, смерть приходить до засуджених швидше від пострілів?

Шуцмани теж перестали гарчати, ряди орднунгполіцаїв, що з обох боків супроводжували колони, рунталися й губилися в юрбі — їхня служба закінчувалася. Тільки малі діти на руках спазматично оповивали шиї матерів, ховали голівки у лахміттях, а пулькаті білі очі бездумно визирали на світ у подиві від того, що він залишається десь там, позаду, й більше їм не належить...

Обличчя страждальців були однакові, затягнуті масками тупої байдужості до всього, що діється довкола, й тінилося на них нерозуміння, за що вони мають зазнати найсуворішої кари, адже ніякої вини за собою не відчували — тільки усвідомлення, що жид сьогодні чомусь не має права на життя, й такої несправедливості ніяк не могли збагнути люди, яких гнали у Шепарівський ліс до квадратових ям.

Та ось у третій чи вже в десятій колоні, що текла брудною течією від вулички Реймонта до ратуші, Геродот побачив живе, до болю знайоме обличчя, яке нагадувало йому образ коханої Сальомеї, проте ним уже не було: поневірка і страх визолили до жовтизни її смагляве обличчя, а очі, які колись обпікали його пекучими сніпками зелених променів, стали, як у всіх, безбарвними й блідими; розплетене волосся спадало каштановою зливою на груди; обличчя жінка звела до неба, й нікого вона не бачила, лише Бога, від якого ще чекала порятунку.

Сальомея вела під руку старого батька, колись найзаможнішого в Місті підприємця — нині останнього злидаря; за її плече трималася, ледве переставляючи ноги, стара жінка, певне, її мати, за нею плелися дві молоді єврейки — була то сім’я багатіїв Фойєрштайнів, яку вже ніхто не міг повернути навіть до найскромнішого життя.

Геродот ступив два кроки з тротуару до чорної колони, щоб ближче приглянутися й переконатися, що то таки Сальомея; для чого так зробив, не усвідомлював, чей не міг її вивести з колони. Однак ступив ще один нерішучий крок, та зупинили його не шуцмани, які йшли з автоматами напереваги позаду валки, і не орднунгполіцаї, а приречені на смерть євреї, які й цієї миті не могли йому пробачити, що він забрав від них найвродливішу панну, а сам — іншої віри, іншого роду, іншої історії — залишається в безпеці й тією безпекою розпоряджається, як хоче; він, християнин, має волю, а в юдеїв її відібрали, — наша доля інша, мова інша, і чужий ти нам, трафний, ти не маєш права навіть умерти разом з нами...

Відштовхнутий на тротуар, пан Корнель дивився, як біля пам’ятника Шевченкові зникає за поворотом остання колона смертників, а з нею і Сальомея, яка відтепер належатиме не йому, а Єгові, який вибрав собі єврейський народ для того, щоб мучити його в неволях і, немов праведного Йова, випробовувати голодом, хворобами, бідністю, страхом та зневагами й упевнюватися, що він завше зостається вірний Господнім заповітам...

Геродот намагався збагнути, чому євреї не хотіли впустити його в колону смертників, адже українська доля така схожа з єврейською. Чого не можуть йому простити жиди — певне, не тільки того, що він вирвав із їхнього квітника найрозкішнішу ружу, а що його предки відібрали від них найвидатнішого пророка, який був боголюдиною...

Пан Корнель непорушно стояв навіть тоді, коли з Шепарівського лісу долинуло торохкотіння кулеметів. Знав уже, що Сальомеї більше немає на світі, лише образ її шаленої вроди залишився навічно в пам’яті, — і не знати скільки часу простояв би він тут, та враз відчув дотик теплої, аж гейби співчутливої долоні до своїх закладених за спину рук. Рвучко повернувся, ніби вихопився з лабет смерті, що нависла над його головою градовою брилою, готовою роздавити й не залишити найменшого по ньому сліду, та розтав, розтопився той льодовий камінь від теплого й сумного погляду жінки, яка стояла перед ним і не випускала зі своєї долоні його руки.

Була це Ірина Вільде — єдина в Місті людина, яка посправжньому оцінила красу і гідність Сальомеї.

«Вам тяжко, пане меценасе, — сказала Вільде, і з її очей пломеніло не так співчуття, як солідарність покривдженого з покривдженим. — Візьміть себе в руки. Я зуміла так зробити: мого чоловіка Євгена, яремчанського лісничого, гестапівці розстріляли в улоговині поблизу Дори як заложника. Та життя, як бачите, завжди сильніше за смерть».

«Ви сильна жінка, добродійко, а я такої сили в собі не відчуваю й не знаю, як далі жити...» — прошелестів голос радника.

«Просто — жити...»

«Але ж Михайло Теліга не міг уявити собі життя без Олени і пішов з нею на смерть... Чому я не прорвався до Сальомеї, незважаючи на опір її родаків?.. Я завжди оглядався, шукаючи слідів добра, яке зумів людям зробити, а нині, оглянувшись, побачив лише страшну кривду, яку завдав найдорожчій людині... В який спосіб випросити в неї вибачення?»

«Не картайте себе. Навіть якби ви були найсміливішим лицарем, то не змогли б прорватися до спільної з євреями могили. Там для таких, як ви, місця немає. Між Михайлом і Оленою не існувало межі, а між вами з Сальомеєю пролягла смуга, позначена кров’ю Месії. Її не вільно переступати ні вам, ні їй...»

І вони мовчки пішли в бік Кляштору, щоб там розстатися, може, й назавше.

...Впала в очах Олеся корона з чола королеви, коли вона, Москалівна, супроводжуючи свій волонтерський крок не властивим жінці войовничим жестом римського легіонера, записалася до табору медсестер дивізії «Галичина» — і на її місце проступив із сутінку забуття образ чорноокої кучерявої дівчини, з якою він колись провів незабутній матуральний вечір у Міській музичній школі.

Над чорною ямою гето ще курилися ядучі дими й проникали згарним духом крізь провулки до найглибших закутин Міста, згірчуючи й без того гіркий настрій городян, котрих стало на третину менше.

Нічний лемент людей, які живцем гинули у вогні, не переставав звучати в пам’яті містян, ще глушили слух скорострільні черги, що долунювали з Шепарівського лісу; перестрашений люд ховався по домівках, спорожнілими міськими магістралями гуляли бездомні собаки — й Олесь вибрався з патоки липкого страху, який ущерть затопив усе Місто, на безлюдні зарінки над Прутом. Не привітався з паном Геродотом, який ще не вилабудався із твані безнадійної печалі — стояв на ганку свого будинку й нікого й нічого довкруж себе не бачив і не чув; проминув і машиніста Антошка Дзівака, який ніби приріс ліктями до парканного дашка, не перестаючи виглядати своїх дітей.

А їх, близнят Емілії й Антошка, Олесь як ніколи раніше виразно уздрів тепер: Казя, розлюченого на свою долю за те, що вгараздила його у змішану польсько–українську сім’ю й примусила молитися двом богам, а він не бажав роздвоєння, вибрав одного і мстився на тих, які сповідували іншого Бога; сповнений ненависті його погляд проймав Олеся й цієї миті, як він минав галявину серед верболозів, де колись мало не зазнав смерті з рук Казя; і теплим леготом повіяло в його душі, коли згадав Нусю Дзіваківну, яка його врятувала...

А там далі, а далі — росяна левада, і вони обоє з Нусею, змучені цілонічним вальсуванням і запалені, мов смолоскипом, жагою любові, падають у росу й обоє чекають гарячого спалаху й жаліють водночас одне одного — в цю мить солодких згадок Олесь втямлює, що не панна Москалівна з піднебесних мрій, а земна Нуся була його першим коханням...

І вже немає їх обох, розгубилися в розбурханому світі, й він теж загубився у своїх тарапатах, а вийти воїном на відкриту дорогу ще не має ні сил, ані рішучості.

Й забрів Олесь на Торговицю — там тепер збиралися люди не для торгів, а ділитися своїм страхом і бажанням почути бодай якесь провістя — добре чи лихе.

Й побачив він, як біля пивної ятки вискочив на бочку кустратий чоловік з блудними від перепою очима й глаголив голосно, щоб його всі почули і запам’ятали, що говорить Гаврилко з Каштанового провулка.

«Не скнійте, люди, роздрухайтесь, — горланив він, — підійшла вже черга і до нас, хіба ви не читали розклеєних на телеграфних стовпах червоних плакатів із списками засуджених до розстрілу заложників: за диверсію, за одного вбитого німця гестапівці розстрілюють на жидівському окопищі тридцятьох наших братів, а ви ходите сумирно й своєї черги чекаєте, мов ті барани на бойні!»

Та враз Гаврилко, забачивши якусь небезпеку, замовк і здимів у юрбі, але його слова застрягли в Олесевій пам’яті — застерігали й соромили. Він вийшов з Торговиці в Місто й таки побачив на телеграфних стовпах списки скараних заложників... А Місто, змертвіле від видива розправ над євреями, враз ожило, ніби розбуджене криком Гаврилка. Люд валив до Ринку, зупинявся, розбігався, бездумно крутився, немов тріски у вирі, — щось несподіване й страшне відбувалося на Ринку, й Олесь побачив...

Біля палів, убитих в землю, стояли прив’язані до них шнурами з десяток хлопців — люди шепталися, що то баудінсти, які вкинули залізну штабу в каменедробарку й вона поламалася... Два гестапівці спокійно, ніби в парку на променадах, підступали по черзі до кожного парубка й залпом стріляли йому в обличчя. Закам’янілі від жаху хлопці мовчали, тільки один, останній, закричав: «Я не винен!», але й він осунувся долі.

Довго стояв занімілий Олесь, та враз, ніби хтось штовхнув його у спину, квапно подався до церкви Святого Михаїла, увійшов, не спитавши дозволу, до захристія, де старенький прелат Русин сповняв проскомідію перед Літургією.

«Що скажеш, сину?» — спитав прелат.

«Пан Геродот мені порадив...»

«Добре. Мовчи... Ти зрозумів, що й тобі уже випав жереб?»

«Так».

«То зголосися до отця Чемеринського в Уторопах».