Троє у човні (якщо не рахувати собаки)

РОЗДІЛ VIII

Ми зупинилися під вербами біля Кемптонського парку, щоб поснідати. Там гарна місцинка: понад самим берегом — галявина, вкрита м'якою зеленою травою, довкола схилилися верби. Ми щойно перейшли до третьої страви — хліба з варенням, — коли з'явився якийсь джентльмен у сорочці та з короткою люлькою в руках і запитав, чи відомо нам, що ми зайшли в чужі володіння. Ми відповіли, що наразі ми не замислювались ні над чим таким, що могло б змусити нас дійти такого висновку, але якщо він запевнить нас своїм словом джентльмена, що ми справді зайшли в чужі володіння, ми без жодного сумніву готові йому повірити.

Такі запевнення він нам дав, і ми йому за це подякували. Але він продовжував ходити довкола нас і всім своїм виглядом виказував невдоволення. Ми запитали його, чи можемо ще що-небудь зробити для нього, а Гарріс, завжди готовий підтримати розмову, запропонував йому скибку хліба з варенням.

Вочевидь, він належав до певного товариства, члени якого присяглися ніколи не вживати хліба з варенням. Він досить різко нам відмовив, ніби обурений тим, що його намагаються спокусити, і додав, що вважає своїм обов'язком виперти нас геть.

Гарріс відповів, що коли він вважає це своїм обов'язком, він неодмінно повинен його виконати, і запитав джентльмена, у який спосіб, на його думку, це найкраще зробити. Гарріс має досить кремезну струнку статуру, та й зріст у нього добрячий, тому виглядає він чоловіком міцним і жилавим. Джентльмен зміряв його поглядом і сказав, що він піде порадиться зі своїм господарем, а потім повернеться і викине нас обох у річку.

Звичайно, ми його більше ніколи не бачили, і радше за все він просто хотів заробити якогось шилінга. Є такі нахаби, які вештаються вздовж берега і досить непогано заробляють. Влітку вони тиняються біля річки і в такий спосіб шантажують довірливих простаків. Вони видають себе за уповноважених власника. Найкраще в таких випадках — залишити йому свої ім'я та адресу, щоб власник, якщо він справді має якийсь стосунок до цього всього, зміг викликати вас до суду і довести, що через те, що ви сиділи на шматкові його землі, ви завдали йому якихось збитків. Та переважно люди за своєю природою настільки ледачі й сором'язливі, що їм простіше щось йому дати, сприяючи цьому шахрайству, аніж покласти цьому край, показавши бодай би трішечки твердості характеру.

Якщо ж справді є власники, яких можна в цьому звинувачувати, то їх потрібно викривати. Егоїзм прибережних власників зростає щороку. Якби це їм було під силу, вони перекрили б вздовж усю Темзу. На невеличких притоках чи десь на заводях вони вже так і роблять. У дно річки вони забивають палі, від берега до берега натягують ланцюги і на кожному дереві прибивають цвяхами величезні таблички з попередженнями. Від одного вигляду цих табличок у мене всередині все закипає. Мені хочеться їх позривати і товкти ними по голові того, хто їх начіпляв, доки з нього не вийде дух, а потім поховати його і поставити йому ту табличку на могилі замість надгробка.

Про свої почуття я розповів Гаррісові, на що він відповів, що в нього вони ще гірші. Він сказав, що він убив би не тільки того, хто наказав начіпляти цих табличок, а й усю його сім'ю, усіх друзів і всіх родичів, а потім спалив би їхній будинок. Я зауважив Гаррісові, що, на мою думку, це вже занадто, але він відповів:

— Аніскілечки. Вони насправді того заслуговують. Я ще й якихось веселеньких пісеньок заспівав би на згарищі.

Мені було прикро бачити в Гарріса таку кровожерливість. У своїй інстинктивній жадобі до справедливості ми не повинні опускатися до звичайної помсти. Мені довго довелось переконувати Гарріса, щоб пробудити в ньому більш християнське ставлення до цього, і, зрештою, це вдалося, Гарріс пообіцяв, що він дасть спокій друзям і родичам і не співатиме на згарищі пісеньок.

Якби вам коли-небудь довелось почути, як Гарріс співає жартівливі пісеньки, ви зрозуміли б, яку послугу я зробив для людства. У Гарріса нав'язливе переконання в тому, що він уміє співати жартівливі пісні. Його друзі, яким доводилось його слухати, зовсім іншої думки. Вони всі переконані в тому, що Гарріс не вміє і ніколи не зуміє співати, і взагалі йому не можна дозволяти навіть намагатися це робити.

Коли Гарріс відвідує якусь вечірку і його просять заспівати, він відповідає:

«Але ви знаєте — я співаю лише жартівливі пісеньки». І говорить він це таким тоном, щоб всім було зрозуміло: він співає їх так, що достатньо один раз почути і можна помирати.

— Чудово, — говорить господиня. — Заспівайте нам одненьку, містере Гарріс.

Гарріс встає і з сяючою посмішкою великодушного джентльмена, який збирається подарувати комусь щось надзвичайне, підходить до рояля.

— Попрошу тиші, — говорить господиня, — зараз містер Гарріс співатиме жартівливу пісеньку.

— Як цікаво, — перешіптуються всі, поспішають із оранжереї, спускаються по сходах, закликають усіх гостей з цілого будинку, збираються у вітальні, всідаються довкола і посміхаються в очікуванні.

І Гарріс починає.

Звичайно, коли хтось співає такі пісеньки, ви не особливо переймаєтесь його голосом, не дуже надаєте значення тому, як там складаються слова, ви не звертаєте уваги на те, як співак, зрозумівши, що затягнув надто високо, на середині ноти раптом сповзає донизу. Вас не хвилює темп. Вам байдуже, що він на два такти випереджає супровід, а потім посеред рядка зупиняється, про щось там сперечається з піаністом, а після того починає куплет заново. Вас цікавить лише те, про що він співає.

Чого ви не очікуєте, то це того, що він пам'ятає лише перших три рядки першого куплета і повторює їх, доки не прийде час співати хором. Ви не готові до того, що він посеред куплета може зупинитися і почати хихикати, примовляючи, що хоч би як це було смішно, але, бодай він луснув, він не пам'ятає, про що там ідеться далі. Потім він намагається щось придумати від себе, а перейшовши вже до зовсім іншого куплету, раптом все згадує і без будь-якого попередження повертається назад, щоб проспівати вам те, що він забув. Ви не… Словом, я спробую описати вам, як Гарріс співає жартівливих пісеньок, і тоді ви зможете судити самі.

Гарріс (стоячи перед роялем і звертаючись до публіки). Боюсь, ця пісенька досить-таки стара. Ви всі її, звичайно, знаєте. Але це єдина пісенька, яку я знаю. Це пісенька судді з «Фартуха» — ні, я не мав на увазі «Фартух». Я мав на увазі… ну ви знаєте, що я мав на увазі, зовсім інше. Ви будете допомагати мені хором.

Всі зашепотілися від передчуття задоволення поспівати хором. Лунає вступ до пісеньки судді із «Суду присяжних» у бездоганному виконанні нервозного піаніста. Підходить момент для вступу Гарріса. Гарріс пропускає це повз увагу. Піаніст починає нервувати, знову починає вступ, і в той же час починає співати Гарріс, видаючи перших два рядки Першої пісні лорда з «Фартуха». Знервований піаніст намагається завершити вступ, потім полишає його і намагається підігравати Гаррісові пісеньку судді із «Суду присяжних». Він бачить, що щось не збігається, намагається зрозуміти, що він робить і де він є, відчуває, що розум полишає його, і зупиняється.

Гарріс (добродушно підбадьорюючи). Все гаразд. У вас все чудово виходить. Насправді. Продовжуйте.

Знервований піаніст. Мені здається, тут якась помилка. Що ви співаєте?

Гарріс (не замислючись). Як що? Пісеньку судді із Присяжного суду. Ви що, не знаєте її?

Хтось із друзів Гарріса (десь із глибини кімнати). Та ні ж, йолопе, ти співаєш пісню адмірала із «Фартуха».

Довга суперечка між Гаррісом та його товаришем про те, що він насправді співає. Врешті товариш поступається, мовляв, не важливо, що Гарріс співає, аби лише він співав, Гарріс, не приховуючи своєї образи через таку несправедливість до нього, просить піаніста розпочати наново. Піаніст розпочинає вступ до пісні адмірала, і Гарріс, вибравши, на його думку, слушний момент для вступу, починає співати:

Загальний шум і сміх, які Гарріс сприймає як комплімент. Піаніст, пам'ятаючи про свою дружину та сім'ю, здається в цьому нерівному поєдинку і йде. Його місце займає чоловік із міцнішими нервами.

Новий піаніст (бадьоро). Ну, друже, ви розпочинайте, а я — за вами. Будемо без усяких вступів.

Гарріс (до якого поволеньки почало доходити, в чому річ, сміючись). Заради Бога! Я вибачаюсь. Я справді переплутав ці дві пісеньки. Це мене Дженкінс спантеличив. Ну, починаймо (співає, його голос звучить ніби десь із підземелля і нагадує гул землетрусу, що наближається).

(Повертаючись до піаніста) Дуже низько, друже. Давай спочатку, якщо ти не заперечуєш.

Знову співає перших два рядки. Цього разу високим фальцетом. Для частини аудиторії це виявилось великою несподіванкою. Якась стара нервова пані біля каміну починає плакати. Доводиться її вивести.

Гарріс (продовжує):

Ні. От дідько! Я вибачаюсь. Смішно, але щось я не можу пригадати той рядок. І я… і я… Перейдімо до приспіву (співає):

А тепер разом ще раз останніх два рядки. (Усі співають хором):

Гарріс ніколи не помічає, яким дурником він виглядає і як дратує людей, що ніколи не зробили йому нічого поганого. Він щиро вірить у те, що розвеселив їх, і каже, що ще одну пісеньку він заспіває після вечері.

Коли я заговорив про жартівливі пісеньки та вечірки, мені пригадався один досить цікавий випадок, свідком якого я був. Оскільки цей випадок багато в чому проливає світло на загальний процес розумового мислення людини, я думаю, слід про нього згадати на цих сторінках.

Нас зібралась компанія світських висококультурних людей. На нас був найкращий одяг, ми вели вишукані розмови, і всім нам було дуже весело. Усім, за винятком двох юнаків-студентів, які щойно повернулися з Німеччини. Це були звичайні молоді люди, і видно було, що вони почуваються якось неспокійно і незатишно. Все, що відбувалося, видавалось їм дуже нудним. Правда була в тому, що для них ми були надто розумними.

Наші високоінтелектуальні вишукані розмови, наші витончені смаки — все це було понад їхнє розуміння. Серед нас вони почувалися зовсім недоречно. Їм не слід було бути тут взагалі. Пізніше кожен із нас з цим погодився.

Ми виконували на роялі п'єси старих німецьких композиторів. Ми сперечалися на теми філософії та етики. Наші залицяння були сповнені достойної елегантності. І навіть жарти в нас були найдобірнішими.

Після вечері хтось продекламував французьку поему, і ми сказали, що вона була чудовою. Потім одна пані заспівала сентиментальну баладу іспанською: там було стільки пристрасті, що дехто з нас навіть не втримався, щоб не просльозитися.

І тут підводяться тих два молодики і запитують у нас, чи доводилось нам коли-небудь чути, як гер Слоссен Бошен (він саме приїхав і був у їдальні) співає свою знамениту німецьку жартівливу пісеньку.

Наскільки ми пам'ятали, жоден з нас його не чув.

Юнаки сказали, що це найсмішніша пісенька, яка будь-коли була написана, і якщо ми бажаємо, вони приведуть гера Слоссена Бошена, з яким вони дуже добре знайомі, щоб він нам заспівав. Вони запевняли, що пісня настільки смішна, що коли гер Слоссен Бошен одного разу співав її перед німецьким імператором, його (німецького імператора) довелось забрати й укласти в ліжко.

Вони говорили, що ніхто не може заспівати цю пісню так, як це робить гер Слоссен Бошен. Під час її виконання він настільки серйозний, що може скластися враження, що він виконує якусь трагедію, і від цього стає ще смішніше. Вони запевняли, ніби він ніколи ні голосом, ні манерою виконання не видавав, що співає щось кумедне, і що цим він все тільки зіпсував би. Саме ця його серйозність, яка межувала з пафосом, найбільше робила цю пісню такою смішною.

Ми сказали, що не можемо дочекатися, коли почуємо її, бо нам дуже хотілося посміятися. Тож вони пішли донизу і запросили гера Слоссена Бошена.

Схоже, він із задоволенням готовий був співати, тому що прийшов одразу і без жодного слова сів за рояль.

— Це вас розвеселить. Зараз ви насмієтеся, — шепотіли юнаки, проходячи через кімнату, і скромно влаштувались за спиною професора.

Гер Слоссен Бошен акомпанував собі сам. Вступ нічим не натякав на те, що це мала бути жартівлива пісня. Це було щось таке таємниче і емоційне. Від нього навіть мурашки полізли по тілу. Але поміж собою ми перешіптувалися, що це в німецькій манері, і приготувалися до розваг.

Особисто я німецької не розумію. Я вчив її у школі, але вже через два роки після закінчення забув геть усі слова і після того став почуватися значно краще. Водночас мені не хотілося, щоб хтось дізнався про моє невігластво, тож я придумав для себе досить-таки непогану річ. Я стежив за двома молодими студентами і повторював усе за ними. Коли вони посміювались, я посміювався також, коли вони реготали, реготав і я. Крім того, я ще час від часу похихикував і сам, ніби вловлюючи щось смішне там, де іншим цього зробити не вдавалось. Мені здалося, що з мого боку це було досить вдало.

Коли почали співати пісню, я помітив, що багато хто так само, як і я, прикипів очима до двох юнаків, вони також посміхалися, коли посміхалися юнаки, і реготали разом з ними. А оскільки юнаки пирскали, реготали і вибухали сміхом майже безперестану впродовж усієї пісні, все йшло просто чудово.

Але чомусь сам німецький професор щасливим не виглядав. Коли ми вперше почали сміятися, на його обличчі з'явився вираз надзвичайного здивування, так ніби найменше він очікував того, що його спів сприймуть зі сміхом. Нам це видалося дуже потішним. Ми казали, що ця його серйозність вже сама собою становить половину його успіху. Найменший натяк з його боку на те, що він знає, який у нього кумедний вигляд, зіпсував би геть усе. Ми продовжували сміятися, і здивування на його обличчі поступово почало переходити в роздратування і обурення. Похмурим, сповненим люті поглядом він обвів усіх присутніх (за винятком двох юнаків, що сиділи в нього за спиною, і він не міг їх бачити). Ми покотилися від сміху. Одне одному ми говорили, що від реготу ми тут і повмираємо. Досить того, що від самих лише слів ми надривали животи, а тут ще ця його напускна серйозність. Ні, це вже занадто!

На останньому куплеті він перевершив самого себе. Він поглянув на нас таким сердитим, роз'ярілим поглядом, що якби нас не попередили про німецьку манеру виконання жартівливих пісень, ми напевно захвилювалися б. Супроводжуваний цією сповненою таємничості музикою його голос зазвучав так розпачливо і трагічно, що, коли б ми не знали, що це жартівлива пісенька, ми могли б розплакатися.

Він закінчив співати посеред неймовірного вибуху сміху. Ми говорили йому, що нічого смішнішого нам ще не доводилось чути, скільки живемо, і що коли слухаєш такі пісеньки, стає незрозумілим, чому про німців завжди кажуть, що у них відсутнє почуття гумору. Ми запитали професора, чому він не перекладе пісню англійською мовою, щоб прості люди могли зрозуміти її і дізнатися, що таке насправді жартівлива пісня.

Після цього гер Слоссен Бошен зірвався зі стільця, закипаючи від злості. Він лаяв нас німецькою (на мій погляд, ця мова підходить для цього найбільше), пританцьовував, розмахував кулаками і обзивав нас усіма англійськими словами, які він тільки знав. Він казав, що ще ніколи в житті його так не ображали.

Як виявилося, пісня була зовсім не жартівливою. У ній ішлося про юну дівчину, що жила в горах Гарц, яка пожертвувала своїм життям заради спасіння душі свого коханого. Він помер і зустрів на небі її духа, а потім, в останньому куплеті, він покинув її духа і пішов з духом іншої. Я не впевнений у всіх тонкощах, знаю лише, що це було щось надзвичайно сумне, гер Бошен розповів, як одного разу він співав цю пісню перед німецьким імператором, і він (німецький імператор) ридав, наче мала дитина. Він (гер Бошен) сказав, що всі знають цю пісню як одну з найбільш трагічних та найбільш хвилюючих німецьких пісень.

Ми опинилися в досить складному становищі. Відповісти було нічого. Ми почали озиратися, намагаючись знайти тих двох юнаків, які все це влаштували, але вони непомітно залишили будинок, тільки-но закінчилася пісня.

На тому вечірка і скінчилася. Я ще жодного разу не бачив, щоб якась вечірка закінчувалась так тихо і без усякої метушні. Ми навіть не прощались одне з одним. Ми поодинці спускались по сходах донизу, мало що не навшпиньки і притримуючись затіненого боку. Ми пошепки просили слугу подати нам капелюха та плаща, самі відчиняли двері і вислизали на вулицю, стараючись якомога швидше повернути за ріг, і всіляко намагалися уникати одне одного.

Відтоді я ніколи не виявляю особливої зацікавленості до німецьких пісень.

О пів на четверту ми дісталися до шлюзу Санбері. Перед самими воротами шлюзу річка казково мальовнича. Та й обвідний канал зачаровує своєю красою. Але ніколи не намагайтеся гребти уверх по ньому.

Я одного разу спробував. Я був на веслах і запитав приятелів, які стернували, чи можливо, на їхню думку, це зробити. Вони відповіли, що якщо я добре гребтиму, то, вони гадають, це можливо. Коли вони це сказали, ми були саме під невеличким пішохідним містком, що проходив над каналом і з'єднував дві греблі. Я нахилився до весел, зібрався з силами і почав гребти.

Гріб я — краще не буває. Чіткі розмірені рухи; руки, ноги, спина — все в мене було задіяне. Я відпрацював гарний, швидкий і ефектний гребок. Я робив усе на найвищому рівні. Мої приятелі казали, що спостерігати, як я гребу, — саме задоволення. Пройшло хвилин п'ять, і я думав, ми вже десь біля самої греблі. Я обернувся — ми були під мостом. Точнісінько в тому самому місці, звідки я починав. І ті ж самі двоє дурнів, які надривалися від сміху. Виявляється, я, як навіжений, ліз зі шкіри лише для того, щоб утримати човна під мостом. Після того — нехай інші гребуть проти течії в обвідному каналі.

Ми підпливли до Волтона. Як на прибережне містечко — він досить великий. Як і в усіх прибережних містечках, до води підходить лише невеличка його частинка, тож, дивлячись із човна, можна подумати, що це село з якихось п'яти-шести хатин. Між Лондоном та Оксфордом лише два міста — Віндзор та Ебінгдон — можна по-справжньому роздивитися з річки. Усі решта ховаються десь по закутках, і до річки лише якась одна вуличка визирає. І моя їм подяка за те, що вони такі уважні і залишили її береги лісам, полям і струмочкам.

Навіть Редінг, попри те, що він усіляко намагається зіпсувати, забруднити та споганити якомога більше всього довкола річки, виглядає досить благородно, намагаючись заховати від людського ока добру частину свого потворного обличчя.

У Цезаря, звичайно, також було невеличке пристанище біля Волтона — щось на зразок табору чи якогось укріплення. Цезар узагалі любив зупинятися поблизу річок. Та й королева Єлизавета тут побувала. Від тієї жінки не заховатися, хоч би як ви намагалися це зробити. Кромвель та Бредшоу (не той, що склав путівника, а той, за чиїм наказом відтяли голову королю Карлу)[11] також навідувались сюди. Весела, напевно, була компанія.

У Волтонській церкві є залізна «вуздечка для сварливих». У давні часи такі штучки застосовували, щоб притримати жіночі язики. Тепер від таких засобів відмовились — я гадаю, через те, що заліза забракло, а нічого такого ж міцного не знайшлося.

А ще в церкві є визначні могили. Я хвилювався, що мені ніяк не вдасться завадити Гаррісові відвідати їх. Але він, схоже, не думав про них, і ми попливли далі. Угору за мостом річка надзвичайно звивиста. Це робить її ще мальовничішою. Та водночас вона може вас і дратувати, залежно від того, що вам доводиться робити: тягти човна на мотузці чи гребти. Крім того, це викликає суперечки між тим, хто гребе, і тим, хто кермує.

У цьому місці на правому березі знаходиться Оутлендс-парк. Це відомий старовинний маєток.

Генріх VIII[12] у когось його вкрав, не пам'ятаю в кого, і жив собі там. У парку також є печера. Її можна відвідати за платню. Усі вважають, що вона прекрасна, але я в ній чогось такого не бачу. Покійна герцогиня Иоркська, що жила в Оутленді, дуже любила собак. Їх у неї була неймовірна кількість. Вона відвела окреме місце для кладовища, щоб ховати їх там, коли вони околіють. Там вони й лежать. Близько п'ятдесяти. І над кожним — надгробок із висіченою епітафією.

Але, насмілюсь сказати, вони заслуговують на те так само, як і кожен звичайний християнин.

Поблизу Коруей-Стейкс — першої звивини вгору за Волтонським мостом — відбулася битва між Цезарем та Кассівелауном[13]. Кассівелаун чекав Цезаря біля річки і повбивав у дно безліч кілків (поставивши, поза всяким сумнівом, попереджувальні таблички). Та, попри це, Цезар річку перейшов. Примусити його відмовитись від цього було неможливо. От такий чоловік зараз нам знадобився б на наших заводях.

Там, де Іелліфорд і Шеппертон підходять до річки, також гарні місця. Але жодне з них нічим особливим не відзначається. Хоча у дворі церкви в Шеппертоні є могила з написаним на надгробку віршем і я хвилювався, щоб Гаррісові часом не заманулося вийти і повештатися довкола неї. Я бачив, як він вдивлявся у пристань, тому, коли ми пропливали повз неї, я ніби ненароком зачепив Гаррісового кашкета і скинув його у воду. Обурений моєю необережністю і в запалі виловлювання кашкета він геть забув про свої улюблені могили.

Біля Уейбріджа річка Уей (це — маленька мальовнича річечка, по якій на невеличкому човні можна дістатися до Гілфорда, я давно збираюся дослідити її, але все ніяк не виходить), Борн та Бейзінгстокський канал разом впадають у Темзу. Шлюз стоїть якраз навпроти міста, і перше, що ми побачили, коли нам стало його видно, була Джорджева куртка над одними з воріт шлюзу. При більш детальному обстеженні виявилося, що всередині в ній був Джордж.

Монморенсі розгавкався, немов скажений. Я заверещав, Гарріс загорланив. Джордж помахав своїм капелюхом і закричав у відповідь. Тут же вибіг наглядач шлюзу з драгою в руках, думаючи, що хтось упав у шлюз, але побачивши, що там нікого немає, лише розчарувався.

У Джорджа в руках був якийсь дивний пакунок, загорнутий у клейонку. З одного кінця він був округлої форми, а з іншого — з нього стирчала якась пряма ручка.

— Це що, — запитав Гарріс, — сковорідка?

— Ні, — відповів Джордж, і в його очах майнув якийсь дивний неприродний блиск. — Зараз це дуже модно. Всі, хто вирушає на річку, беруть його з собою. Це — банджо.

— Ніколи не знав, що ти граєш на банджо! — вигукнули ми з Гаррісом в один голос.

— А я і не граю, — відповів Джордж. — Але мені казали, що це дуже просто. Та я й посібник купив.