Пролог

Щастя, люба Ребекко, передусім означає спокійне, радісне відчуття невинності.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»


Якби ще й лебеді пливли парою по темно-зеленому озеру, це фото стало б коронним витвором весільного фотографа.

Не хотілося якось інакше ставити пару, бо м’яке світло під кронами дерев перетворювало наречену з розпущеними золотаво-рудими кучерями на янгола з картин прерафаелітів і підкреслювало точені вилиці її чоловіка. Фотограф не міг згадати, коли востаннє його запрошували знімати таку красиву пару. У випадку цих молодят, містера і місіс Метью Канліфф, не треба було вдаватися до жодних тактовних трюків. Не доводилося ставити пані так, щоб сховати валики жиру на спині (власне, вона була навіть занадто худа, але на фото це має гарний вигляд), не треба було радити нареченому «спробувати сфотографуватися зі стуленим ротом», бо зуби містер Канліфф мав рівні й білі. Єдине, що доведеться приховати (але це вже можна буде зробити ретушшю під час обробки, це потворний шрам, що збігав передпліччям нареченої: синьо-пурпуровий, зі ще помітними отворами від швів.

Коли вранці фотограф приїхав до оселі її батьків, наречена мала на руці бандаж з гуми й сітки. Фотограф аж злякався, коли перед фотографуванням вона ту штуку зняла. Навіть спало на думку, чи не намагалася вона вкоротити собі віку перед весіллям, бо фотограф усяке бачив. Він цією справою вже двадцять років займається.

— На мене напали,— пояснила місіс Канліфф — або ж Робін Еллакотт, як її звали всього дві години тому. Фотограф був гидливий чоловік. Довелося відганяти образ того, як сталь протинає цю м’яку білу шкіру. На щастя, зараз бридкий шрам ховався в тіні від букета чайних троянд у руках місіс Канліфф.

Лебеді, кляті лебеді! Якби обоє просто випливли з кадру, проблеми б не стало, але один повсякчас пірнав, і його пухнаста гузка стирчала посеред озера, ніби пернатий айсберг, а через пташину метушню водна гладінь брижилася, тож прибрати лебедя під час цифрової обробки буде значно важче, ніж думає собі містер Канліфф, який запропонував такий варіант. Лебедиця тим часом трималася берега — граційна, безтурботна, недосяжна для камери.

— Ну що, вийшло? — спитала наречена з явним нетерпінням.

— Ти красуня, квіточко,— мовив з-за спини фотографа батько нареченого, Джефрі. Голос у нього був уже п’яненький. Батьки пари, дружби та дружки спостерігали за процесом з тіні дерев неподалік. Найменшій дружці, яка ледь почала ходити, не давали кидати камінці в озеро, і дівчинка скиглила, а мати говорила й говорила до неї роздратованим шепотом.

— То що, вийшло? — знову спитала Робін, не звертаючи уваги на свекра.

— Майже,— збрехав фотограф.— Будь ласка, Робін, ще трохи розверніться до нього. Ось так. І широко всміхніться. Так, всміхнулись!

Між нареченими була якась напруга, яку не можна було повністю списати на складнощі з фотографуванням. Але фотографові було байдуже. Він їм не радник з питань шлюбу. Було таке, що пари починали кричати одне на одного, поки він налаштовував експозиметр. Одна наречена розлючено вибігла з власного прийому. А ще фотограф мав — і показував задля сміху друзям — розмиту світлину 1998 року, на якій наречений сторчголов кидається на свого дружбу.

Красива пара, але шансів у Канліффів, на думку фотографа, небагацько. Його одразу віднадив той довгий шрам на руці в нареченої. То все було якось зловісно й гидко.

— Та облишмо,— раптом сказав наречений, випускаючи Робін з обіймів.— Уже досить наробили, хіба ні?

— Заждіть, заждіть, он другий пливе! — строго зупинив його фотограф.

Щойно Метью відпустив Робін, лебедиця (чи то лебідь?) біля дальнього берега погребла по темно-зеленій воді до своєї пари.

— Можна подумати, вони то навмисно. Паразити, га, Ліндо? — дурнувато засміявся Джефрі до матері нареченої.— От тварюки.

— Та нічого,— сказала Робін, припіднімаючи поділ довгої сукні над туфлями з дещо занизькими шпильками.— Впевнена, щось вийшло.

Вона вийшла з-під дерев і під палючим сонцем рушила на той бік газону, до замку сімнадцятого сторіччя, де вже перебувала більшість гостей — пили шампанське, милувалися територією готелю.

— Мабуть, то в неї рука болить,— сказала мати нареченої батькові нареченого.

«Та й біс із нею»,— сказав собі фотограф з холодним задоволенням. У машині пара посварилася.

Вони видавалися досить-таки щасливими під зливою конфетті, коли виходили з церкви, а до заміського будинку приїхали вже з дерев’яними обличчями людей, що ледве стримують гнів.

— З нею все буде добре. Хай тільки вип’є,— втішливо мовив Джефрі.— Ходи розваж її, Метте.

Метью вже рушив слідом за нареченою і легко наздогнав, бо Робін долала газон на шпильках. Інші пішли за ними. Гарячий вітерець роздмухував м’ятно-зелені шифонові сукні дружок.

— Робін, нам треба поговорити.

— Ну кажи.

— Та зажди хвильку!

— Якщо я чекатиму, нас доженуть рідні.

Метью озирнувся. ЇЇ правда.

— Робін...

— Не чіпай мою руку!

Від спеки рану аж смикало. Робін хотіла знайти сумку, в якій лежав негнучкий захисний гумовий бандаж, але та була десь далеко в номері для молодят — хай де він тут є.

Ставало чимдалі краще видно гостей, що юрмилися в тіні готелю. Жінок було впізнати легше через капелюшки. На голові в тітки Метью, Сью, було ціле колесо кольору електрик, а Дженні, невістка Робін, вдягнула якийсь неймовірний витвір з жовтого пір’я. Чоловіки всі зливалися між собою через подібні темні костюми. Звідси неможливо було роздивитися, чи є серед них Корморан Страйк.

— Та зупинися вже! — попросив Метью, бо вони далеко обігнали рідних — ті йшли в одному темпі з маленькою небогою нареченої.

Робін спинилася.

— Я просто в шоці, що він прийшов, та й усе,— обережно сказав Метью.

— Тобто ти гадаєш, що я все чекала, коли він увірветься посеред служби і перекине квіти? — спитала Робін.

Метью витримав би цю відповідь, якби Робін не намагалася приховати усмішку. Він не забув радості, якою освітилося її обличчя, коли колишній шеф увірвався на їхню церемонію. Метью не знав, чи зможе колись пробачити той факт, що «так» Робін вимовила, не зводячи очей з дебелої, потворної, розхристаної постаті Корморана Страйка — замість дивитися на свого тепер уже чоловіка. Вся церква, мабуть, бачила, як Робін усміхалася до нього.

Рідні знову їх наздоганяли. Метью обережно взяв Робін за плече — набагато вище рани від ножа — і повів уперед. Вона йшла з охотою, але Метью вирішив, що то вона просто хоче опинитися ближче до Страйка.

— Я вже казав у машині, якщо ти хочеш повернутися до нього на роботу...

— ...то я — «кінчена дурепа»,— завершила Робін.

Тепер можна було роздивитися і чоловіків на терасі, але Страйка Робін ніде не бачила. Він був кремезний чоловік. Його було б помітно навіть серед її братів і дядьків, які всі вищі за шість футів. Настрій, що злетів до небес, коли з’явився Страйк, тепер линув до землі, ніби пташеня під зливою. Мабуть, пішов після служби замість сісти на бусик до готелю. Його поява знаменувала лише жест доброї волі й більш нічого. Страйк приїхав не знову взяти її на роботу, а просто привітати з початком нового життя.

— Слухай,— мовив Метью теплішим тоном. Робін розуміла, що він теж пригледівся до натовпу, не знайшов Страйка і дійшов того самого висновку.— Я намагався сказати в машині всього-на-всього таке: тобі вирішувати, що робити, Робін. Якби він хотів... якщо він захоче, щоб ти повернулася... я просто хвилююся, Боже. Працювати на нього — справа небезпечна, хіба ні?

— Так,— погодилася Робін; рана від ножа боляче пульсувала.— Це небезпечно.

Вона розвернулася до батьків і решти рідних, чекаючи, щоб вони наздогнали. Ніздрі виповнював солодкий лоскітний аромат гарячої трави, сонячне проміння било по голих плечах.

— Хочеш до тітоньки Робін? — спитала сестра Метью.

Маленька Грейс слухняно схопила Робін за поранену руку і повисла на ній. Робін аж зойкнула від болю.

— Ой, Робін, вибач... Грейсі, пусти...

— Шампанське! — оголосив Джефрі. Він обійняв її за плечі й повів до натовпу, який чекав на молодят.

Чоловіча вбиральня (як Страйк і очікував від дорогого заміського готелю) нічим не смерділа й аж сяяла чистотою. Він пошкодував, що не взяв із собою до прохолодної й тихої кабінки пінту пива, але так тільки підсилилось би враження, ніби він якийсь безславний алкоголік, що припхався на весілля просто з в’язниці. Власне, персонал на вечірці відреагував на його заяву, що він учасник весільних святкувань Канліффів та Еллакоттів, з ледь прихованим скепсисом.

Навіть з нерозбитим обличчям Страйк лякав людей — був кремезний, чорнявий, від природи насуплений і з профілем, мов у боксера. А сьогодні — ніби з рингу прийшов. Ніс був зламаний, фіолетовий, набряклий так, що зробився вдвічі більшим; очі набубнявіли, під ними — синці; одне вухо — запалене, липке, у свіжих чорних швах. Принаймні рану від ножа на долоні ховали бинти, хоча найкращий Страйків костюм був пом’ятий і прикрашений плямами від вина, яке він пролив на піджак, коли вдягав його минулого разу. Хоч однакові черевики взув, як виїжджав до Йоркширу,— ось найщедріше, що можна було сказати про його вигляд.

Страйк позіхнув, заплющив зболені очі й на мить приклав чоло до холодної стіни між кабінками. Він так утомився, що міг би просто тут, на унітазі, й заснути. Однак мусив знайти Робін і просити її — молити, якщо буде треба — пробачити його за те звільнення і повернутися на роботу. Здається, вона зраділа, коли їхні погляди зустрілися в церкві. Й точно усміхнулася до нього, коли в парі з Метью йшла до виходу, тож Страйк поквапився за цвинтар і попросив свого друга Шпеника, який зараз спав на стоянці в позиченому для поїздки «мерседесі», їхати за бусиком до готелю.

Страйк не мав бажання лишатися на частування й промови: він так і не підтвердив, що прийде, а тоді вигнав Робін. Він хотів лише кілька хвилин поговорити з нею, але поки що це було неможливо. Він забув, що таке ці весілля. Поки шукав Робін на терасі, потрапив під неприємно зацікавлені погляди сотні пар очей. Відмовившись від шампанського (якого не любив), Страйк пішов до бару по пінту пива. Слідом вийшов чорнявий молодик, що мав чоло і губи, як у Робін, а за ним потягнулася ще зграйка молоді, в якій всі ледь приховували збудження.

— Ви ж Страйк, еге ж? — спитав молодик.

Детектив це визнав.

— Мартін Еллакотт,— відрекомендувався молодик.— Брат Робін.

— Як ся маєш? — озвався Страйк і показав забинтовану долоню, даючи зрозуміти, що руки потиснути не може.— Не знаєш, де вона?

— Фотографується,— відповів Мартін і показав на айфон у другій руці.— А про вас у новинах пишуть. Ви спіймали Шеклвелльського різника.

— О,— сказав Страйк.— Так.

Попри свіжі порізи на долоні й вусі, відчуття було таке, ніби бурхливі події дванадцятигодинної давнини сталися дуже давно. Контраст між загидженим лігвом, де Страйк спіймав убивцю, і цим чотиризірковим готелем був разючий — ніби дві різні реальності.

До бару підійшла жінка з тремким бірюзовим капелюшком на білявій голові. Вона теж тримала в руці телефон, швидко стріляючи очима то на Страйка, то на екран з його фото (адже то точно був він!).

— Вибачай, треба відлити,— сказав Страйк Мартінові й вийшов, поки не підійшов ще хтось. Ледь упевнивши підозрілих працівників готелю, що йому тут місце, він сховався у вбиральні.

Знову позіхнувши, він глянув на годинник. Робін, мабуть, уже закінчила фотографуватися. З гримасою болю (знеболювальне, яке дали йому в лікарні, вже не діяло) Страйк підвівся, відчинив двері та знову вийшов до натовпу цікавих.

У кінці порожньої бенкетної зали готувався струнний квартет. Він почав грати, а рідні вишикувалися в шерегу, готуючись по черзі приймати гостей; Робін здогадалася, що погодилася на це все колись у процесі підготовки до весілля. Вона настільки зняла з себе відповідальність за організацію святкування, що повсякчас мала такі сюрпризи. Наприклад, зовсім забула, що фотографуватися домовилися не при церкві, а в готелі. А якби не поїхали у «даймлері» просто після церемонії, вона б уже поговорила зі Страйком і просила б — молила, якщо буде треба — взяти її назад. Але він пішов, так і не поговоривши з нею, і тепер Робін думала, чи стане їй мужності — чи самопокори — подзвонити йому і просити прийняти на роботу.

Після осяяних сонцем садів зала здавалася темною. Тут були обшиті деревом стіни, жакардові завіси, картини маслом у позолочених рамах. У повітрі висів густий аромат квітів, на білосніжних скатертинах виблискували скло і срібло столового начиння. Струнний квартет, дуже гучний у лункій дерев’яній коробці-кімнаті, скоро потонув у голосах гостей, що теревенили на сходах, юрмилися на майданчику, розмовляли, сміялися. Всі вже напилися шампанського й пива.

— Ну, починаймо! — заревів Джефрі, який насолоджувався цим днем як ніхто.— Запускайте!

Якби була жива мама Метью, Джефрі (подумала Робін) навряд чи зміг би дати таку волю самовираженню. Покійна місіс Канліфф суцільно складалася з холодних косих поглядів і штурханців ліктями й не терпіла виявів неконтрольованих емоцій. Сестра місіс Канліфф, Сью, була в черзі однією з перших і принесла з собою холодок — ніби її мали посадовити на чолі столу і відмовили в цьому привілеї.

— Як ти, Робін? — спитала вона, дзьобнувши повітря біля вуха Робін. Нещасна, розчарована і присоромлена тим, що не почувається щасливою, Робін раптом зрозуміла, наскільки сильно ця жінка — тепер її своячениця — її не любить.— Гарненька сукня! — додала тітка Сью, уже дивлячись на красеня Метью.

— Так шкода, що твоя бідолашна мама...— почала вона, а тоді з болісним зітханням сховала обличчя в носовичку, який тримала напоготові.

Заходили нові друзі й родичі, усміхалися, цілували молодят, потискали руки. Джефрі очолював привітальну шерегу і по-ведмежому обіймав кожного, хто не чинив достатнього спротиву.

— Отже, він прийшов,— сказала улюблена кузина Робін, Кеті. Вона стала б дружкою, якби не була глибоко вагітна. Власне, ось-ось мала народити. Робін дивувалася, що Кеті ще здатна ходити. Живіт у неї був напнутий, мов кавун, коли вона потягнулася цілувати Робін.

— Хто прийшов? — не зрозуміла Робін. Кеті вже обіймала Метью.

— Твій шеф. Страйк. Мартін якраз напосівся на нього у...

— Гадаю, вже досить, Кеті,— сказав Метью і вказав у бік столу посередині кімнати.— Ти б сіла, мабуть, воно важко на такій спеці?

Робін заледве помітила наступних кількох гостей. На їхні добрі побажання вона відповідала так-сяк, усе вдивляючись у двері, через які гості входили. Невже Кеті мала на увазі, що Страйк тут, у готелі? Він приїхав за нею з церкви? Невже прийде? А де ховався? Робін усюди шукала — на терасі, у фойє, на барі. Надія підносилася і знову згасала. Може, Мартін зі своєю знаменитою нетактовністю його прогнав? Тут Робін нагадала собі, що Страйк — не таке вже слабке створіння, і знов завирувала надія, а оскільки внутрішнє «я» Робін поринуло в ці перепади сподівання й остраху, стало зовсім неможливо симулювати звичайні для весілля емоції — відсутність яких, як знала Робін, Метью відчував і обурювався з того.

— Мартін! — зраділа Робін, коли підійшов її менший брат, уже сильно напідпитку і в оточенні друзів.

— Ну що, вже в курсі? — спитав Мартін, маючи за належне, що Робін у курсі. В руці він тримав мобільний. Ночував Мартін у друга, бо його кімнату віддали родичам з півдня.

— В курсі чого?

— Він учора спіймав Різника.

І Мартін тицьнув їй екран з новинами. Робін ахнула, коли побачила, ким виявився Різник. Рана, якої завдав їй той чоловік, боляче пульсувала.

— А він ще тут? — спитала Робін, наплювавши на прикидання.— Страйк? Він лишиться, він тобі не казав, Марте?

— Та Господи Боже,— пробурмотів Метью.

— Вибач,— помітив його роздратування Мартін.— Я чергу затримую.

Він поплентався геть. Робін розвернулася до Метью і побачила — ніби на термограмі — як від нього пашить провиною.

— Ти знав,— сказала вона, неуважно потискаючи руку двоюрідній бабусі, яка нахилилася до Робін, очікуючи на поцілунок.

— Що знав? — огризнувся Метью.

— Що Страйк спіймав...

Але тепер уваги Робін вимагали давній університетський друг і колега Метью, Том, і його наречена Сара. Робін ледве чула, що там каже Том, бо все поглядала на двері, видивляючись Страйка.

— Ти знав,— повторила Робін, коли Том і Сара пішли. Знову сталася затримка, бо Джефрі зустрів кузена з Канади.— Адже знав?

— Я вранці почув кінець новини,— пробурмотів Метью. Глянув поверх голови Робін на двері, і його обличчя закам’яніло.— Ну, ось він. Твоє бажання справдилося.

Робін озирнулася. Страйк якраз пірнув у двері: неголений, із сіро-фіолетовим оком і опухлим зашитим вухом. Коли їхні погляди зустрілися, він підніс забинтовану руку і спробував винувато всміхнутися, але скривився.

— Робін,— сказав Метью,— слухай, я маю...

— За хвильку,— відповіла Робін з радістю, якої не було цілий день.

— Перш ніж ти з ним поговориш, я маю сказати...

— Метте, ну це не може почекати?

Ніхто з рідних Страйка не затримував, через травму потискати руки він не міг. Тримаючи забинтовану долоню перед собою, він почовгав вздовж привітальної шереги. Джефрі сердито дивився на нього, і навіть мама Робін, якій Страйк під час знайомства сподобався, ледь подужала всміхнутися, коли він привітав її на ім’я. Всі гості, здавалося, витріщалися.

— Не обов’язково було влаштовувати такий драматичний вихід,— сказала Робін, усміхаючись йому в понівечене обличчя, коли Страйк нарешті став перед нею. Він широко всміхнувся у відповідь, хоч це було боляче: подорож за двісті миль, яку він так необачно утнув, таки була варта цього — що Робін ось так йому усміхається.— Увірвався до церкви. Міг просто подзвонити.

— Так, вибачте, що перекинув квіти,— відповів Страйк, звертаючись і до насупленого Метью теж.— Я дзвонив, але...

— Я сьогодні вранці без телефону,— відповіла Робін, розуміючи, що затримує чергу, але не дбаючи про те.— Підходьте,— весело сказала вона до начальниці Метью, високої рудокосої жінки.

— Та ні, я дзвонив... коли, два дні тому? — мовив Страйк.

— Що? — перепитала Робін. Метью провадив скуту розмову з Джемаймою.

— Кілька разів,— додав Страйк.— І повідомлення лишив.

— Я не отримувала дзвінків,— сказала Робін,— чи повідомлень.

Балачки, дзвін, бряцання з боку сотні гостей і ніжна мелодія у виконанні струнного квартету раптом стихли, ніби Робін опинилася в бульбашці густого шоку.

— Коли... коли ти... два дні тому?

Щойно приїхавши до батьківського дому, Робін поринула в обтяжливі передвесільні справи, однак знаходила час зазирати в телефон — часто і потай,— сподіваючись, що Страйк дзвонив чи писав. Лежачи на самоті в ліжку, вона переглянула історію дзвінків, слабко сподіваючись, що знайде щось пропущене, але виявила, що всю історію стерто. Останні два тижні Робін майже не спала, тож вирішила, що через утому схибила, натиснула не ту кнопку і сама все випадково видалила...

— Я не хочу лишатися,— бовкнув Страйк.— Я просто хотів вибачитися і запросити тебе...

— Ти маєш лишитися,— озвалася Робін і схопила його за руку, ніби боячись, що Страйк утече.

Серце калатало так швидко, що вона ледве дихала. Робін знала, що сильно зблідла; гамірне приміщення хиталося навколо.

— Будь ласка, лишайся,— сказала вона, досі тримаючи Страйка за руку і не звертаючи уваги на сердитого Метью поруч.— Я... я маю з тобою поговорити. Мамо? — покликала вона.

Лінда вийшла з шереги. Вона ніби чекала, що донька її покличе, але щасливою не видавалася.

— Зможеш десь усадовити Корморана? — спитала Робін.— Може, зі Стівеном і Дженні?

Неусміхнена Лінда повела Страйка геть. Ще кілька гостей чекало на можливість привітати молодят і родину. Робін уже не здатна була усміхатися і мило теревенити.

— Чому я не бачила дзвінків від Корморана? — спитала вона у Метью, а літній чоловік, якого ніхто не привітав, почовгав до столів.

— Я намагався тобі сказати...

— Метью, чому я не бачила дзвінків?

— Робін, ми можемо про це поговорити пізніше?

Правда так несподівано вразила Робін, що вона ахнула.

— Ти видалив мою історію дзвінків,— сказала вона, а думки її шалено перескакували від одного висновку до іншого.— Ти питав у мене пароль, коли я повернулася з убиральні на заправці...— (Двоє останніх гостей побачили, які у молодят обличчя, і поспішили пройти повз них, не підходячи привітатися).— Ти забрав мій телефон. Сказав, треба щось уточнити про медовий місяць. Ти прослухав його повідомлення?

— Так,— відповів Метью.— І видалив.

Тиша, що ніби оповила Робін, перетворилася на високочастотний виск. У голові запаморочилося. Ось вона: стоїть у пишній мереживній сукні (яка навіть не подобається їй), у сукні, яку довелося перешивати, бо одного разу весілля вже відклали через інші церемоніальні зобов’язання. На периферії зору Робін коливалася сотня розмитих облич. Голодні гості чекали.

Її очі знайшли Страйка, що стояв спиною до Робін, поруч з Ліндою, і чекав, поки на стіл її старшого брата Стівена покладуть ще один бенкетний набір. Робін уявила, як підходить до нього і каже: «Вшиваймося звідси». Що б він на таке сказав?

Її батьки витратили на цей день тисячі фунтів. Повна зала людей чекає, щоб молодята сіли на свої місця за центральним столом. Робін, біліша за свою весільну сукню, слідом за чоловіком рушила туди під оплески гостей.

Метушливий офіціант ніби навмисно подовжував незручність для Страйка. Доводилося стояти перед усіма столами, чекаючи, поки буде готовий бенкетний набір. Лінда, майже на фут нижча за детектива, чекала поруч, поки молодик на міліметр посунув десертну виделку і розвернув тарілку так, щоб стояла симетрично до сусідніх. Страйк майже не бачив обличчя Лінди під сріблястим капелюшком, але роздивився достатньо, щоб знати: вона злиться.

— Дуже дякую,— сказав він нарешті, щойно офіціант відійшов, але тільки взявся за спинку свого стільця, як Лінда упіймала його за рукав. Легкий дотик був усе одно що кайданки, адже супроводжувала його аура материнського гніву й ображеної гостинності. Лінда була дуже схожа на доньку. Теж мала золотаво-руде волосся, хоч і зблякле, а сріблястий капелюшок підкреслював її ясні сіро-блакитні очі.

— Нащо ви прийшли? — спитала вона крізь зціплені зуби. Навколо метушилися, розносячи закуски, офіціанти. Принаймні поява їжі відволікла інших гостей. Почалися розмови, увага людей звернулася до давно очікуваного частування.

— Щоб попросити Робін повернутися до мене на роботу.

— Ви її вигнали. І розбили їй серце.

Страйкові було що сказати на це, але він не сказав, бо поважав страждання, які, мабуть, пережила Лінда, коли побачила в доньки на руці восьмидюймову рану від ножа.

— На неї напали тричі, поки вона на вас працювала,— провадила Лінда, червоніючи.— Тричі.

Страйк міг цілком щиро сказати Лінді, що бере на себе відповідальність тільки за перший випадок. Другий стався після того, як Робін проігнорувала чіткі настанови з його боку, а щодо третього, то Робін не лише прямо не послухалася його, а й поставила під загрозу розслідування вбивства і цілий його бізнес.

— Вона не спала. Я ночами чула, як вона...— очі Лінди сильно блищали. Вона відпустила Страйка, прошепотівши: — У вас немає доньки. Ви не розумієте, що ми пережили...

Страйк не встиг зібрати докупи утомлені думки, як вона вже пішла. Він перехопив погляд Робін, яка навіть не торкнулася своєї закуски. Вона дивилася на нього з розпачем, ніби боялася, що Страйк зараз піде. Він звів брови й нарешті упав на свій стілець.

Кремезна постать ліворуч зловісно посовалася. Страйк озирнувся і знову побачив очі, як у Робін, цього разу над войовничою щелепою і під наїжаченими бровами.

— Ви, мабуть, Стівен,— сказав Страйк.

Старший брат Робін щось хрюкнув, сердито зиркнув на нього. Вони обоє були кремезні; оскільки їх посадовили тісно поруч, Стівен своїм ліктем зачепив лікоть Страйка, коли потягнувся по пиво. Інші гості за столом усі дивилися на Страйка. Він підняв праву руку в несміливому вітальному жесті, тільки тоді згадав про бинти — і зрозумів, що привернув до себе ще більше уваги.

— Привіт, я Дженні, дружина Стівена,— мовила широкоплеча брюнетка, що сиділа з другого боку від Стівена.— Вам, здається, не завадить випити.

Вона передала непочату пінту пива над Стівеновою тарілкою. Страйк був ладен розцілувати її від удячності. Але під сердитим поглядом Стівена обмежився щирим «дякую» і за один ковток випив половину пінти. Краєм ока він побачив, як Дженні щось каже Стівенові на вухо. Останній дочекався, поки Страйк відставить пиво, прочистив горлянку і грубувато мовив:

— Я так розумію, вас слід привітати.

— Чого? — тупо спитав Страйк.

Обличчя Стівена трішки пом’якшилося.

— Ви спіймали того вбивцю.

— А, так,— кивнув Страйк, узяв лівою рукою виделку і поштрикав лососеву закуску. Тільки проковтнувши все і побачивши, що Дженні сміється, він зрозумів, що мав би поводитися поважніше.— Вибачте,— пробурмотів він.— Дуже голодний.

Стівен уже дивився на нього майже схвально.

— Та який з того зиск, га? — спитав він і глянув на власну порцію мусу.— Одне повітря.

— Корморане,— мовила Дженні,— а ви не помахаєте Джонатану? То ще один брат Робін — он там сидить.

Страйк глянув у вказаному напрямі. Стрункий молодик з таким самим волоссям, як у Робін, з ентузіазмом махав йому з-за сусіднього столу. Страйк і собі несміло підніс руку.

— Ви її повернути прийшли? — різко спитав Стівен.

— Так,— відповів Страйк.— Повернути.

Він майже чекав, що Стівен розсердиться, але той тільки зітхнув.

— Мабуть, треба з того радіти. В житті не бачив її такою щасливою, як коли пішла до вас працювати. Як ми були малі й вона казала, що хоче бути поліціянткою, я її до сказу доводив,— додав він.— Тепер шкодую,— провадив Стівен, прийнявши нову пінту від офіціанта і проковтнувши чималу частину кухля, перш ніж провадити.— Ми вже так паскудно поводилися тоді з нею, а потім... ну, тепер вона вже вміє за себе постояти.

Очі Стівена звернулися до центрального столу, і Страйк, що сидів до того столу спиною, вирішив, що має право теж поглянути на Робін. Вона сиділа мовчазна, не їла, не дивилася на Метью.

— Потім, друже,— почув він голос Стівена, озирнувся і побачив, що його сусіда випростав дуже довге ручисько як перепону між Страйком і котримсь із друзів Мартіна, що встав з-за столу і вже нахилився щось у Страйка питати. Засоромлений друг пішов.

Дякую,— сказав Страйк, допиваючи пиво Дженні.

— Звикай,— мовив Стівен і одним ковтком доїв свій мус.— Ти спіймав Шеклвелльського різника. Будеш, друже, знаменитістю.

Кажуть, що в момент шоку все довкруж зливається, але в Робін було не так. Приміщення навколо було видно дуже добре, в усіх подробицях: осяйні квадрати світла, що падало крізь завіси на вікнах, емалева ясність лазурового неба за склом, дамастові скатертини, затулені ліктями й хаотично розставленими склянками, рум’янець, що поступово заливав щоки гостей, які запихалися їжею й заливалися напоями; патриціанський профіль тітки Сью аж ніяк не пом’якшується від дружньої балачки сусідів; тремтить дурний жовтий капелюшок Дженні, яка жартує зі Страйком... Робін бачила Страйка. Її очі так часто поверталися до його спини, що вона б легко намалювала його пом’ятий піджак, густі темні кучері на потилиці, вуха: ліве — опухле, більше за праве через ножове поранення.

Ні, шок, який спіткав її у привітальній шерезі, аж ніяк не затьмарив Робін очі. Натомість він дивно вплинув на її слух і відчуття часу. Був момент, коли Метью точно умовляв її поїсти, але Робін цього не розуміла, аж поки запопадливий офіціант не прибрав повну тарілку їжі з-під її носа. Все, що їй казали, ледве просочувалося крізь щільну стіну, що зімкнулася навколо після того, як Метью зізнався у зраді. І в цій невидимій камері, що відділяла Робін від решти людей у залі, в її крові вирував адреналін, раз у раз викликаючи охоту підвестися й піти собі.

Якби Страйк сьогодні не приїхав, Робін могла б ніколи не дізнатися, що він хотів її повернути, що можна не мучитися від сорому, злості, приниження й образи, які мордували її від того страшного вечора, коли Страйк її вигнав. Метью намагався відібрати у Робін єдине, що могло її врятувати, те, про що вона плакала досвітніми годинами, поки всі інші спали: відновлення її самоповаги, роботи, яка означала для Робін усе, дружби, про яку вона й не знала, що то за дарунок долі, поки дружба не скінчилася. Метью збрехав і брехав далі. Він сміявся й усміхався, поки Робін ледве дужала ті дні перед весіллям, прикидалася, що тішиться, втративши життя, яке любила. Невже їй вдалося обдурити Метта? Невже він повірив, що вона дійсно радіє тому, що життя зі Страйком скінчилось? Якщо повірив, то Робін вийшла за чоловіка, який геть її не знає, а якщо не повірив...

Забрали десерт, і Робін зобразила усмішку для стурбованого офіціанта, який питав, чи може запропонувати ще щось, бо це була вже третя страва, якої вона не торкнулася.

— Гадаю, у вас немає зарядженої рушниці? — поцікавилася Робін.

Серйозність, з якою вона це спитала, обдурила офіціанта. Він усміхнувся, тоді спантеличився.

— Та нічого,— мовила вона.— Не зважайте.

— Заради Бога, Робін,— сказав Метью, і Робін зі спалахом люті й насолоди зрозуміла, що Метью панікує, боїться того, що вона може вчинити, того, що трапиться далі.

Подали каву у струнких срібних кухликах. Робін дивилася, як офіціанти розливають каву, як на столи ставлять маленькі таці з птіфурами. Вона бачила, як Сара Шедлок у тісній бірюзовій сукні без рукавів помчала до вбиральні, поки не почалися промови, бачила глибоко вагітну Кеті, яка човгає слідом у туфлях без підборів, утомлена й обрезкла, несучи перед собою велетенський живіт, а тоді очі Робін знову повернулися до Страйка. Він запихався птіфурами й розмовляв зі Стівеном. Робін була рада, що всадовила його біля Стівена. Вона так і думала, що вони поладнають.

Потім попросили тиші, й одразу зашаруділи, завовтузилися, почали совати стільцями гості, які сиділи до центрального столу спинами і хотіли розвернутися, щоб бачити промовців. Робін побачила очі Страйка. Його виразу обличчя вона не зрозуміла. Він не зводив з неї очей, поки не підвівся її батько, який поправив окуляри і почав говорити.

Страйкові кортіло лягти — а коли не можна, то бодай сісти в машину до Шпеника, де можна опустити спинку сидіння. За останні дві доби він спав години зо дві, а суміш потужного знеболювального і тепер уже чотирьох пінт пива нагнала такий сон, що Страйк раз у раз вирубався, зіперши щоку на кулак, і рвучко сідав прямо, коли скроня зіслизала з кісточок.

Він жодного разу не питав у Робін, ким працюють її батьки. Якщо Майкл Еллакотт і натякнув на свою професію під час промови, Страйк це проґавив. Батько Робін на вигляд був сумирний чоловік, майже схожий у тих рогових окулярах на професора. Всі діти успадкували його зріст, але тільки Мартіну передалися його карі очі й темне волосся.

Промову написали — чи, може, переписали,— коли Робін втратила роботу. З батьківською любов’ю Майкл говорив про особисті якості Робін, про її розум, наполегливість, щедрість і доброту. Йому довелося спинитися й прочистити горлянку, коли мова пішла про його гордість за єдину доньку, але замість переліку її досягнень у промові було порожнє місце — лакуна на місці всього, що вона насправді зробила чи пережила. Звісно, про деякі пережиті Робін речі не личило говорити в цій велетенський залі, яка чимось нагадує скриньку для сигар, у присутності цих гостей при пір’ї і комірцях на ґудзиках,— але в очах Страйка сам факт того, що вона те все пережила, якнайкраще свідчив про її якості, і йому здалося — навіть крізь сонливість,— що таке варто було би бодай визнати.

Але більше ніхто так не думав. Страйк навіть відчув якесь полегшення з боку присутніх, коли Майкл завершив промову, не натякнувши на ножі, рани, маску горили чи балаклаву.

Прийшов час для промови нареченого. Під енергійні оплески Метью зіп’явся на ноги, але Робін так і тримала руки на колінах, дивлячись у вікно навпроти. Сонце вже низько спустилося безхмарним небом і кидало довгі темні тіні на газон.

Десь у залі бриніла бджола. Промова Метью цікавила Страйка значно менше, ніж Майклова, тож він зручніше влаштувався на стільці, схрестив руки на грудях і заплющив очі. Десь хвилину він слухав про те, що Метью і Робін знайомі змалечку, але тільки в шостому класі Метью помітив, яка гарненька ця дівчинка, що її він колись переміг під час перегонів з яйцем і ложкою...

— Корморане!

Страйк різко підхопився і за темною плямою на піджаку зрозумів, що пустив слину. Сонними очима він глянув на Стівена, який штурхнув його ліктем.

— Ти заснув,— тихо пояснив той.

Страйк не встиг відповісти, як зала вибухнула оплесками. Метью знову сидів — неусміхнений.

Точно вже майже кінець... ба ні, он на ноги спинається дружба Метью. Прокинувшись, Страйк зрозумів, який повний у нього міхур. Лишалося тільки сподіватися, що цей хлоп швидко договорить.

— Ми з Меттом познайомилися на регбі,— повідомив дружба, і стіл навпроти вибухнув п’яними вітаннями.

— Нагору,— промовила Робін.— Негайно.

Це були перші слова, які вона сказала своєму чоловікові, відколи вони сіли за стіл. Ледь устигли затихнути оплески після промови дружби, Страйк підвівся, але Робін розуміла, що він іде всього-на-всього до вбиральні, бо він спинив офіціанта і питав дорогу. Хай там як, тепер Робін розуміла, що Страйк хоче її повернути, тож була певна, що він лишиться, щоб почути її згоду. Погляд, яким вони обмінялися, коли принесли закуски, запевнив Робін у цьому.

— За півгодини вийде гурт,— заперечив Метью.— Ми маємо...

Але Робін уже прямувала до дверей і несла за собою невидимі стіни, якими відгородилася, холодна й безслізна, поки виголошував промову батько, поки знервовано виговорювався Метью, поки його дружба зачитував нудні старі історії з життя регбійної команди. Було непевне враження, ніби мама намагалася спинити Робін, коли та пробивалася крізь натовп гостей, але вона не зважила на те. Вона слухняно висиділа бенкет і промови. Світ завинив їй трохи приватності та свободи.

Тож вона піднялася нагору, притримуючи край спідниці над дешевими туфлями, і рушила м’яким ковроліном коридору, навіть не знаючи до ладу, куди йде. За спиною лунали швидкі кроки Метью.

— Перепрошую,— звернулася Робін до підлітка в жилеті, що вивозив з підсобки кошик для білизни,— а де номер молодят?

Хлопець глянув на неї, на Метью, а тоді хтиво вишкірився.

— Не поводься, мов кінчений,— холодно мовила Робін.

— Робін! — сказав Метью, а хлопець почервонів.

— Отуди,— хрипко вимовив він і вказав напрямок.

Робін рушила далі. Ключ, як вона знала, мав при собі Метью. Він разом з дружбою був у готелі ще з вечора, хоча, звісно, і не в номері для молодят.

Коли Метью відімкнув двері, Робін зайшла усередину, відзначила пелюстки троянд на ліжку, шампанське в цеберку з льодом, великий конверт, адресований містеру й місіс Канліффам. З полегшенням Робін побачила сумку, в яку планувала скласти багаж для подорожі-сюрпризу на їхній медовий місяць. Розстебнувши змійку, вона запустила у сумку здорову руку і намацала бандаж, який зняла перед фотографуванням. Натягнувши бандаж на другу руку зі свіжим болючим шрамом, вона зняла з пальця обручку і кинула її на тумбочку поруч з шампанським у цеберку.

— Що ти робиш? — злякано й агресивно спитав Метью.— Що... Нащо ти її зняла? Не хочеш одружуватися?

Робін глянула на нього. Вона думала, що відчує полегшення, коли вони опиняться наодинці й можна буде говорити вільно, але масштаб скоєного ним попирав усяке намагання висловитися з цього приводу. Робін читала страх перед її мовчанням у його очах, у згорблених плечах. Свідомо чи ні, Метью став точно між нею і дверима.

— Добре,— голосно мовив він,— я знаю, що не повинен був...

— Ти знав, що для мне означала та робота. Знав.

— Я не хотів, щоб ти туди поверталася, розумієш? — закричав Метью.— На тебе напали, Робін! Ударили ножем!

— Я сама була винна!

— Трясця, та він тебе вигнав!

— Бо я зробила те, чого він казав мені не робити...

— Я так і знав, що ти його захищатимеш! — загорлав Метью, втрачаючи будь-який самоконтроль.— Я знав, що коли ти з ним поговориш, то побіжиш назад, мов кімнатна собачка!

— Ти не можеш приймати за мене такі рішення! — закричала Робін.— Ніхто не має права, чорт забирай, перехоплювати мої дзвінки і стирати мої повідомлення, Метью!

Де й поділися стриманість і прикидання. Одне одного вони чули хіба що випадково, коли ненадовго спинялися ковтнути повітря. Кожен горлав, жбурляючи своє обурення й біль, мов вогненні списи, що вигорали на порох, не встигнувши поцілити у свою жертву. Робін дико вимахувала руками, потім заверещала, бо рука спалахнула болем, а Метью у праведному гніві вказав на те, що цей шрам залишиться у неї назавжди — і все через її дурну необачність і роботу у Страйка. Ніякої згоди не дійшли, нічого не пробачили, ні за що пробачень не просили: всі сварки, що траплялися в них за останній рік, вели до цього протистояння: короткі сутички перед справжньою війною. За вікном день швидко тонув у надвечір’ї. В Робін розколювалася голова, крутило шлунок, відчуття, ніби її душать, ставало нестерпним.

— Ти бісився, що я стільки працюю! Тобі байдуже було, що вперше в житті я була щаслива на роботі, тож ти збрехав! Знав, скільки це для мене значить, і збрехав! Як ти міг видалити мою історію дзвінків, видалити записи мого автовідповідача?..

Робін раптом опустилася у велике крісло з бахромою і сховала обличчя в долонях. У голові паморочилася від гніву й шоку натщесерце.

Десь далеко у ковроліновій тиші готельних коридорів ляснули двері, засміялася жінка.

— Робін,— хрипко вимовив Метью.

Вона почула, як він підходить, і випростала руку, спиняючи його.

— Не чіпай мене.

— Робін, я розумію, що не мав так чинити. Я не хотів, щоб ти знов постраждала.

Робін ледве чула його. Вона сердилася не тільки на Метью, а й на Страйка. Він мав передзвонити. Мав пробувати ще і ще. «Якби він передзвонив, мене б тут зараз не було».

Ця думка її налякала.

«Якби я знала, що Страйк хоче повернути мене, чи вийшла б я за Метью?»

Вона почула шурхіт смокінга Метью і зрозуміла, що він дивиться на годинник. Мабуть, гості внизу вирішили, що вони піднялися нагору здійснити консумацію шлюбу. Робін могла легко уявити, як Джефрі виголошує сороміцькі жарти, поки їх немає. Гурт буде на місці протягом години. Робін знову згадала, як дорого це весілля обійшлося її батькам. І ще — згадала, що гроші, які пішли на скасовану зимову церемонію, повернути не вдалося.

— Гаразд,— безбарвним голосом мовила вона.— Ходімо вниз і потанцюймо.

Робін підвелася й автоматичним жестом розгладила спідницю. Метью підозріло придивився до неї.

— Ти впевнена?

— Треба витримати сьогоднішній день,— відповіла Робін.— Люди приїхали здалеку. Мама з татом заплатили силу-силенну грошей.

Знову підхопивши спідницю, вона рушила до дверей.

— Робін!

Вона озирнулася, чекаючи, що Метью скаже «Я тебе кохаю», усміхнеться, почне вмовляти, прагнутиме справжнього примирення.

— Оце не забудь вдягнути,— мовив він і простягнув Робін зняту нею обручку. Обличчя в нього було таке саме холодне, як і в неї.

Оскільки Страйк планував залишитися і дочекатися розмови з Робін, то не вигадав нічого кращого, ніж пити. Стівен і Дженні охоче охороняли його, але Страйк позбавив їх свого товариства, гадаючи, що парі хочеться вільно спілкуватися з друзями й рідними, і повернувся до звичних методів, що їх використовував, коли доводилося відштовхувати цікавих незнайомців: поклався на власні загрозливі габарити і вічно похмуре обличчя. Якийсь час Страйк ховався в кутку бару, колисаючи пінту пива, тоді перебрався на терасу, де став окремо від решти курців, споглядаючи пістрявий вечір і вдихаючи солодкий дух луки під кораловим небом. Навіть Мартін і його друзі, що напилися як чіп і курили в колі, мов підлітки, не знайшли в собі нахабства чіплятися до нього.

Незабаром гостей уміло оточили і гамузом загнали назад до обшитої деревом зали, яка за їхньої відсутності перетворилася на танцювальний майданчик. Половину столів прибрали, решту зсунули вбік. За підсилювачами стояв напоготові гурт, але молодята досі не повернулися. Якийсь пітний, червонопикий і огрядний пан (Страйк так зрозумів, що це батько Метью) вже кілька разів пожартував про причини такої відсутності, аж тут до Страйка підійшла жінка в тісній бірюзовій сукні. Прикраса з пір’я в неї на голові полоскотала Страйкові ніс, коли вона наблизилася, щоб потиснути йому руку.

— Ви — Корморан Страйк, так? — спитала жінка.— Така честь! Я — Сара Шедлок.

Страйк усе знав про Сару Шедлок. Вона спала з Метью в університеті, коли той підтримував стосунки з Робін на відстані. Страйк знову показав бинти, щоб пояснити, чому не потискає рук.

— Ой, бідолашечка!

За Сарою виник п’яний лисань, мабуть, молодший, ніж здавалося.

— Том Терві,— мовив він, вдивляючись у Страйка розфокусованими очима.— Збіса добра робота. Чудово впорався, друже. Збіса добра робота.

— Ми так давно хотіли з вами познайомитися! — сказала Сара.— Ми — давні друзі Метта й Робін.

— Шекл... Шеклвелльський різник,— гикнув Том.— Збіса добра робота.

— Ой, бідолашечка,— повторила Сара, торкаючись Страйкового біцепса й усміхаючись до його побитого обличчя.— Невже це він вас так?

— Всім ц’каво,— п’яно вишкірився Том.— Аж стриматися не можуть. Вам слід було виг’лосити промову замість Генрі.

— Ха-ха,— мовила Сара.— Мабуть, вам того не дуже хотілося б. Мабуть, ви сюди поїхали одразу після того, як... ох, не знаю... невже так і є?

— Пані та панове,— оголосив затурканий розпорядник бенкету, якого непомітна поява Метью та Робін заскочила зненацька,— будь ласка, вітайте містера й місіс Канліффів!

Неусміхнені молодята вийшли на середину зали. Всі, крім Страйка, аплодували. Вокаліст гурту взяв у розпорядника мікрофон.

— Ця пісня з минулого Метью і Робін багато значить для них,— сказав він, а Метью обійняв Робін за талію і взяв за руку.

З тіні виступив весільний фотограф і знову почав клацати, трохи насупившись, бо на руці в нареченої знову з’явився потворний гумовий бандаж.

Пролунали перші акустичні акорди пісні «Куди ти підеш» гурту «Коллінг». Метью і Робін почали кружляти на місці, не дивлячись одне одному в обличчя.


So lately, been wondering, Who will be there to take my place

When I’m gone, you’ll need love

To light the shadows on your face... [1]


«Що за дивний вибір „нашої пісні“»,— подумав Страйк... і на його очах Метью підсунувся ближче до Робін, міцніше стиснув її тонку талію, нахилив до неї красиве обличчя і щось прошепотів на вухо.

Удар кудись у сонячне сплетіння протяв туман утоми, полегшення й алкогольного сп’яніння, який цілий день не давав Страйкові зрозуміти, що насправді означає це весілля. Тепер, дивлячись на танець молодят — Робін у довгій білій сукні з вінком з руж на голові, Метью у темному костюмі тулиться обличчям до щоки нареченої,— Страйк мусив визнати: він уже дуже давно і дуже щиро сподівався, що Робін не одружиться. Він хотів, щоб вона лишалася вільною — вільною бути частиною того, що вони складали разом. Вільною — і коли змінилися б обставини... Вільною, щоб одного дня вони, може, виявили, ким ще можуть стати одне одному.

«Та пішло воно все».

Якщо захоче поговорити, хай дзвонить. Відставивши порожню склянку на підвіконня, Страйк розвернувся і пішов геть крізь натовп гостей, що розступалися від його похмурого обличчя.

Робін якраз розвернулася і побачила, що Страйк іде. Відчинилися двері. Він пішов.

— Пусти мене.

— Що?

Робін випручалася, вкотре підхопила спідницю, щоб рухатися вільно, а тоді майже вибігла геть із зали, мало не врізавшись у свого батька й тітку Сью, що спокійно вальсували собі поруч. Метью лишився стояти сам посеред зали, а Робін пробилася крізь юрму приголомшених гостей до дверей, які щойно зачинилися.

— Корморане!

Страйк уже був на середині сходів, але почув своє ім’я й озирнувся. Йому сподобалося волосся Робін — довгі хвилі, увінчані короною з йоркширських руж.

— Мої вітання.

Робін спустилася на кілька сходинок, відчуваючи клубок у горлі.

— Ти справді хочеш, щоб я повернулася?

Він спромігся на усмішку.

— Я кілька годин сюди їхав зі Шпеником у машині, про яку сильно підозрюю, що вона крадена. Звісно, я хочу, щоб ти повернулася.

Робін засміялася, хоч і зі сльозами на очах.

— І Шпеник тут? Треба було його привести!

— Шпеника? Сюди? Він би облазив усі кишені й вигріб касу.

Робін знову засміялася. З очей зірвалися сльози і покотилися щоками.

— Де ти ночуватимеш?

— У машині, Шпеник повезе мене додому. Стягне з мене страшні гроші. Це неважливо,— хрипко додав Страйк, щойно Робін розтулила рота.— Воно того варте, якщо ти повернешся. Більш ніж варте.

— Цього разу я хочу контракт,— заявила Робін, але суворість тону пом’якшив вираз її очей.— Справжній.

— Вважай, що маєш.

— Ну добре. Що ж, побачимося...

Коли ж вони побачаться? Вона має на два тижні поїхати у весільну подорож.

— Дай мені знати,— сказав Страйк.

Він розвернувся і почав був спускатися далі.

— Корморане!

— Що?

Робін підійшла до нього, спинилася на сходинку вище. Тепер їхні очі були на одному рівні.

— Я хочу почути, як ти його спіймав і все таке.

Страйк усміхнувся.

— Це зачекає. Але без тебе я б не впорався.

Ні він, ні вона не змогли б сказати, чия то була ініціатива — може, вони почали одночасно. Опам’яталися вони тримаючи одне одного у міцних обіймах — Робін поклала підборіддя Страйкові на плече, він заховав обличчя у її волоссі. Від нього тхнуло потом, пивом, медичним спиртом, від неї пахло трояндами і легкими парфумами, за якими Страйк скучив, відколи Робін пішла з офісу. Торкатися її було чимось новим і водночас знайомим, ніби колись давно він її вже обіймав, ніби роками скучав за цим, сам того не знаючи. За зачиненими дверима і далі грала музика:


I'll go wherever you will go

If I could make you mine... [2]


Розірвали обійми вони так само несподівано, як і потягнулися одне до одного. По обличчю Робін струменіли сльози. Протягом якоїсь божевільної миті Страйкові хотілося сказати «Ходімо зі мною», але він розумів, що є слова, які не можна взяти назад чи забути, і це були якраз такі слова.

— Дай мені знати,— повторив він. Хотів був усміхнутися, але всміхатися було боляче. Помахавши забинтованою рукою, Страйк почав спускатися і вже не озирався.

Робін дивилася, як він іде, і несамовито витирала з обличчя гарячі сльози. Якби він сказав «Ходімо зі мною», вона б пішла — але що далі? Робін ковтнула, витерла носа, тоді розвернулася, підхопила сукню і почала повільно підніматися назад до свого чоловіка.

Загрузка...