Убивчий білий

1

Я чув, що він збирається розширюватися... що шукає здібного помічника.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Усезагальний потяг до слави такий сильний, що люди, до яких вона приходить випадково і попри їхнє бажання, дарма чекають на співчуття.

Протягом довгих тижнів після піймання Шеклвелльського різника Страйк боявся, що його найвищий детективний тріумф завдав смертельного удару його кар’єрі. Тепер здавалося, що два попередні спалахи загальної цікавості до його агенції були просто митями, коли потопельник ненадовго занурюється у воду, перш ніж направду опуститися на дно. Бізнес, заради якого Страйк пішов на такі жертви, заради якого так багато працював, головно спирався на його здатність невпізнаним ходити лондонськими вулицями, та після піймання серійного вбивці Страйк міцно посів своє місце в уяві громадськості: сенсація, про яку шуткують на вечірніх шоу, об’єкт цікавості тим більшої, що він відмовляється її задовольнити.

Видушивши все до останньої краплі з теми Страйкової геніальності в упійманні Різника, преса заходилася копатися в родинній історії Страйка. Газети назвали її «мальовничою», хоч для самого Страйка то був ніби вічний важкий клубок усередині, якого він старався не торкатися: батько — рок-зірка, покійна мати — суперґрупі, кар’єра в армії, що закінчилася з утратою ноги. Усміхнені журналісти з чековими книжками напосілися на єдину з братів і сестер, з ким Страйк ділив дитинство,— на його зведенючку Люсі. Армійські знайомі відпускали жартівливі ремарки, і за їхнім грубим гумором Страйк бачив заздрість і посміх. Батько, якого Страйк бачив двічі за життя і чиїм прізвищем не користувався, через своїх піарників видав заяву, що натякала на існування дружніх стосунків подалі від цікавих очей. Після піймання Різника відголоски лунали у Страйковому житті ще цілий рік, і він досі не мав певності, що все позаду.

Звісно, у перетворенні на найвідомішого приватного детектива в Лондоні знайшлися і плюси. Одразу після суду до Страйка почали стікатися нові клієнти, і скоро вони з Робін вже фізично не могли самі займатися всіма справами. Оскільки Страйкові краще було на якийсь час причаїтися, він кілька місяців головно працював з офісу, а наймані підрядники — здебільшого колишні військові й поліціянти, Незрідка нинішні приватні охоронці — робили більшу частину роботи. Страйк виходив ночами і виконував паперову роботу. Цілий рік агенція мала стільки справ, скільком можна було дати раду, і Страйк зміг нарешті підняти зарплатню Робін, виплатити останні зі своїх величезних боргів і придбати тринадцятирічну «БМВ» третьої серії.

Люсі та його друзі вирішили, що машина і нові працівники — то ознака, що Страйк досягнув упевненого процвітання. Насправді після оплати захмарної оренди гаража в центрі Лондона і виплати боргів Страйк майже не мав грошей і далі жив у двокімнатному помешканні над офісом, готуючи собі їжу на єдиній конфорці.

Складнощі управління фрілансерами-підрядниками і нерівномірна якість послуг жінок і чоловіків, яких наймала агенція, були суцільним джерелом головного болю. Страйк знайшов лише одного чоловіка, якого тримав у себе на більш-менш постійній основі. То був такий собі Енді Гатчино, худий меланхолійний колишній коп, на десять років старший за свого нового шефа. Йому дав чудові рекомендації друг Страйка у столичній поліції, детектив-інспектор Ерик Вордл. Гатчинс передчасно вийшов у відставку, коли йому зненацька майже паралізувало ліву ногу; було діагностовано розсіяний склероз. Укладаючи контракт зі Страйком, Гатчинс попередив, що може не завжди бути в формі, й пояснив, що хвороба непередбачувані але за останні три роки рецидивів не було. Гатчинс дотримувався спеціальної знежиреної дієти, і на Страйків смак, то були тортури: ніякого червоного м’яса, сиру, шоколаду, нічого смаженого. Скрупульозний і терплячий, Енді міг нормально працювати без постійного контролю, а це вже було більше, ніж можна було сказати про всіх Страйкових працівників — окрім Робін. Йому і досі здавалося неймовірним, що жінка, яка прийшла в його життя тимчасовою секретаркою, стала його напарницею і видатною колегою.

Інше питання — чи лишилися вони друзями.

За два дні після весілля Робін і Метью, коли неможливо було увімкнути телевізор так, щоб не почути з нього власне ім’я, преса викурила Страйка з квартири, й він пішов шукати прихистку не у друзів чи сестри (хоч вони й запрошували), а в «Травелоджі» біля станції «Монумент». Там він отримав омріяні спокій і самоту; тут можна було годинами спати, і ніхто не чіпав; і тут Страйк спорожнив дев’ять бляшанок світлого пива, відчуваючи чимдалі сильніше бажання поговорити з Робін з кожною бляшанкою, яку жбурляв (з чимдалі меншою влучністю) у кошик до сміття на іншому кінці кімнати.

Після тих обіймів на сходах, до яких раз у раз линули думки Страйка, вони не контактували. Він був упевнений, що Робін у Мессемі живе мов у пеклі — вирішує, чи розлучитися, чи скасувати шлюб, думає, як продати спільну квартиру, витримує навалу одночасно преси й рідних. Що саме їй сказати, як достукається, Страйк не уявляв. Він тільки знав, що хоче почути її голос. І десь у цю мить, п’яно копирсаючись у сумці, він виявив, що не взяв зарядний пристрій для мобільного — а той здох. Не знітившись, Страйк набрав довідку і спромігся — після багатьох прохань говорити чіткіше — зв’язатися з помешканням батьків Робін.

Слухавку взяв її тато.

— М’жна м’ні п’говорити з Р’бін?

— З Робін? Боюся, вона поїхала у весільну подорож.

Протягом якоїсь сонної миті Страйк не міг уторопати, що йому кажуть.

— Алло? — спитав Майкл Еллакот, а тоді сердито заговорив: — Наскільки я розумію, ви черговий журналіст. Моя донька за кордоном, а вас я прошу більше не дзвонити в цей будинок.

Страйк повісив слухавку і пив, поки не відрубався.

Злість і розчарування обсідали його ще багато днів, анітрохи не пом’якшені розумінням, що, на думку більшості, жодного права втручатися в особисте життя своєї підлеглої він не має. Робін — не та жінка, за яку він її мав, якщо сумирно сіла на літак в товаристві чоловіка, якого Страйк називає «те чмо». І тим не менш, коли він сидів у гостелі з новою зарядкою і пивом і чекав, поки його ім’я зникне з новин, Страйка охопило щось подібне на депресію.

Свідомо намагаючись не думати про Робін, Страйк вийшов зі свого добровільного відлюдництва, прийнявши запрошення, якого за інших обставин уникнув би: повечеряти з інспектором Ериком Вордлом, його дружиною Ейприл і їхньою подругою Коко. Страйк чудово розумів, що там за план. Раніше Коко вже намагалася дізнатися через Вордла, чи є у Страйка дівчина.

Коко була маленька, худенька і дуже гарненька, мала помідорно-червоне волосся, працювала татуювальницею і ще танцювала бурлеск. Страйк мусив би помітити небезпеку. Коко істерично сміялася ще до того, як почала пити. Страйк запросив її до ліжка у «Травелоджі» десь із тими самими думками, з якими випив дев’ять бляшанок пива.

У наступні тижні довелося важко позбуватися Коко. Страйк не пишався цим, але коли ховаєшся від преси, добре й те, що випадковим коханкам важче тебе вистежити.

Минув рік, і Страйк досі не розумів, чому Робін вирішила лишитися з Метью. Мабуть, її почуття до чоловіка такі глибокі, аж вона не розуміє, що то насправді за один. Сам Страйк теж тепер має дівчину. Зустрічаються вже десять місяців — найдовші стосунки від часу, коли він розійшовся з Шарлоттою, єдиною жінкою, яку колись думав пошлюбити.

Емоційна відстань між партнерами-детективами стала простим фактом щоденного життя. Нарікати на роботу Робін Страйк не міг. Вона робила все, що їй казали, швидко, вправно і з великою ініціативністю й вигадливістю. Однак Страйк помітив, що вона якась стримана, якою не була раніше. Робін здавалася йому ніби сіпаною, і раз чи двічі, роздаючи задачі напарниці й підрядникам, він відзначив на її обличчі порожній, розфокусований вираз, що його непокоїв. Страйк знав, який вигляд має посттравматичний стресовий розлад, а Робін уже пережила два напади, що мало не вартували їй життя. Щойно втративши ногу в Афганістані, Страйк теж страждав на дисоціацію, коли його ніби висмикували з поточного моменту на ті кілька секунд гострого передчуття й жаху, після яких вибухнув «вікінг», що в ньому Страйк їхав, а разом з машиною були понівечені Страйкове тіло і його кар’єра. Він досі страшенно не любив, щоб за кермом був хтось інший, і досі часом прокидався, обливаючись потом, від сповнених крові й агонії снів.

Однак коли Страйк завів розмову про психологічне здоров’я Робін спокійним тоном відповідального роботодавця, вона обірвала ту бесіду з рішучістю й обуренням, які, мабуть, лишилися ще від звільнення. Після того Страйк помітив, що вона береться за складні й нічні завдання, і було вкрай важко так розподіляти справи, щоб не здавалося, ніби він дає їй найбезпечнішу, найпростішу роботу (хоча Страйк робив саме це).

Між собою вони спілкувалися ввічливо, чемно й формально, теми приватного життя торкалися дуже здалеку і лише за необхідності. Робін і Метью щойно переїхали, і Страйк наполіг, щоб вона взяла тиждень відпустки. Робін опиралася, але Страйк її переконав. Вона цілий рік не брала відпустки, нагадав він тоном, що виключав суперечки.

У понеділок останній некомпетентний підрядник Страйка — задерикуватий колишній «червоний берет», з яким Страйк в армії не був знайомий — в’їхав на мопеді в таксі, за яким мав стежити. Страйк із задоволенням його вигнав. То була можливість зірвати на комусь злість, бо того ж таки тижня орендодавець повідомив Страйкові, що продав свою нерухомість забудовнику — як і майже всі інші власники будинків на Денмарк-стріт. Тепер над детективом нависла небезпека втратити і офіс, і житло.

І ніби мало було лайна в останніх днях, ще й тимчасова помічниця, яку Страйк найняв розбирати папери і відповідати на дзвінки, поки немає Робін, виявилася страшенно неприємною особою. Деніз постійно говорила тонким гугнявим голосом, що проникав навіть за зачинені двері кабінету. Останнім часом Страйк почав слухати музику в навушниках, тож тепер Деніз, коли їй було щось треба, мусила стукати у двері та кричати, бо він не чув.

— Що?

— Щойно знайшла оце,— відповіла Деніз, трусячи перед ним якоюсь запискою.— Написано «клініка»... якесь слово на «В»... візит призначено за півгодини... мабуть, я мала вам нагадати?

Страйк упізнав почерк Робін. Перше слово дійсно було годі розібрати.

— Hi,— сказав він.— Просто викиньте.

Сподіваючись, що Робін таки звернулася по психологічну допомогу з приводу своїх проблем, Страйк знов надягнув навушники і повернувся до читання звіту, але зосередитися було важко. Тож він вирішив раніше вийти на співбесіду, призначену потенційному новому підряднику. Зустрічалися в пабі — головно тому, що Страйк хотів утекти від Деніз.

По пійманню Шеклвеллського різника Страйк мусив кілька місяців уникати «Тоттенгему», бо там на нього чатували журналісти, які розвідали, що Страйк у цьому пабі завсідник. Навіть сьогодні він підозріливо роззирнувся, тоді вирішив, що все безпечно, взяв на шинквасі пінту улюбленого «Дум Бару» і пішов за столик у кутку.

Страйк за цей рік схуд — почасти тому, що старався відмовитися від смаженої картоплі, яка становила основу його раціону, почасти через велику кількість роботи. Менша вага означала менший тиск на ампутовану ногу, тож сідати було не так неприємно, а саме сидіння не дарувало такого полегшення. Страйк відпив пива, за звичкою витягнув ногу, насолоджуючись відносною свободою руху, а тоді розгорнув картонну папку, яку приніс із собою.

Ці нотатки зробив той дурень, що розбив мопед об таксі, й користі з них було небагацько. Втратити клієнта Страйк не міг, але вони з Гатчинсом ледве давали раду всім справам. Негайно був потрібен новий помічник, однак Страйк не мав певності, що співбесіда, яка зараз буде, то розумна ідея. Перш ніж прийняти зухвале рішення і зв’язатися з чоловіком, якого не бачив п’ять років, Страйк не порадився з Робін, і навіть коли двері «Тоттенгему» відчинилися й увійшов Сем Барклей, пунктуальний до хвилини, Страйк усе думав, що, може, робить велику помилку.

У цьому глазгів’янині можна було будь-де впізнати ексармійця — футболка під тонким светром з V-подібним вирізом, коротко підстрижене волосся, вузькі джинси і занадто білі кросівки. Коли Страйк підвівся і простягнув руку, Барклей, який, здається, впізнав його так само легко, усміхнувся і мовив:

— Що, уже п’єш?

— Пригостити? — спитав Страйк.

Поки наливали пінту для Барклея, Страйк спостерігав за колишнім стрільцем у дзеркалі за баром. Барклеєві було трохи за тридцять, але він уже посивів. Окрім цього, він лишився точно таким, яким пам’ятав його Страйк. Нависле чоло, великі круглі сині очі й квадратна щелепа — такий собі компанійський пугач. Страйкові Барклей подобався — навіть тоді, коли довелося віддати його під трибунал.

— Ти ще куриш? — спитав Страйк, коли передав пиво і сів.

— Тільки вейп,— відповів Барклей.— У нас дитина.

— Вітаю,— мовив Страйк.— Отже, здоровий спосіб життя?

— Щось типу того.

— Ще торгуєш?

— Нічим я не торгував,— гаряче запротестував Барклей,— і ти це чудово знаєш. Я тіко сам розслаблявся, друже.

— І де ж тепер купуєш?

— Та в інтернеті,— відповів Барклей, відпиваючи пиво.— Легко! Коли вперше спробував, то такий думав — та ну, та не вийде. А тоді зрозумів, що це пригода така. Надсилають у пачці з-під цигарок і все таке. Обирай з цілого меню. Інтернет — то річ.

Він засміявся і спитав:

— То що за біда, га? Не чекав від тебе звістки так скоро.

Страйк завагався.

— Думав запропонувати тобі роботу.

Якусь мить Барклей просто дивився на нього, а тоді відкинув назад голову й аж заревів зо сміху.

— Отакої! — сказав він.— А чого одразу не сказав?

— То що думаєш?

— Я не щовечора курю,— серйозно відповів Барклей.— Чесно, от ні. Жінка цього не любить.

Страйк замислився, тримаючи руку на папці.

На Барклея він натрапив, коли розслідував справу про наркотики в Німеччині. У британській армії наркотиками торгують так само, як у будь-якій іншій частині суспільства, але відділ спеціальних розслідувань спрямували викрити операцію, яка здавалася професійнішою за інші. На Барклея вказали як на ключового гравця, а коли серед його речей знайшли кілограмову цеглину марокканського гашишу, без допиту стало вже ніяк.

Барклей стверджував, що його підставили, і Страйк, який був присутній на допиті, схильний був йому вірити, бо стрілець здавався надто розумним, щоб не знайти для гашишу сховку, кращого за свій солдатський мішок. З іншого боку, було повно доказів того, що Барклей регулярно вживає, і не один свідок указав на те, що його поведінка стала дивною. Страйк здогадувався, що з Барклея зробили зручного цапа-відбувайла, і вирішив улаштувати власне розслідування.

З цього постала цікава інформація щодо будівельних матеріалів й інженерного обладнання, які щось занадто часто замовляли. Це не вперше Страйк викривав корупцію такого штибу, але сталося так, що двоє офіцерів, відповідальних за зникнення цих корисних і коштовних матеріалів, виявилися саме тими людьми, які так прагнули притягнути Барклея до трибуналу.

Під час допиту сам на сам Барклей був вражений тим, що агент-спецроз цікавиться уже не гашишем, а аномаліями, пов’язаними з будівельними контрактами. Спершу сторожкий і впевнений, що в такій ситуації ніхто йому не повірить, Барклей урешті зізнався, що помітив те, чого не бачили інші, й не просто вліз у це, а почав складати таблиці й нотувати украдене цими офіцерами. На жаль для Барклея, ті офіцери помітили, що він якось занадто цікавиться їхніми справами, і скоро в речах Барклея виникло кіло гашишу.

Коли Барклей показав Страйкові свої нотатки (записник було сховано значно краще, ніж гашиш), на того справили враження і ретельність, і ініціативність стрільця, надто зважаючи на те, що провадити розслідування Барклея не вчили. Коли Страйк спитав, нащо Барклей проводить розслідування, за яке ніхто не платить і яке довело його до такої халепи, той знизав широкими плечима і пояснив: «Так воно ж неправильно, ба ні? Армію обкрадають. Гроші платників податків привласнюють».

Страйк доклав, на думку його колег, надмірних зусиль, але врешті-решт (додаткове розслідування, проведене Страйком, додало справі ваги) досьє на діяльність старших офіцерів, яке склав Барклей, допомогло їх арештувати. Звісно, всі лаври відійшли відділу спеціальних розслідувань, але Страйк постарався, щоб з Барклея зняли звинувачення.

— Коли ти кажеш «робота»,— вголос міркував Барклей серед пабного гамору й брязкоту,— ти маєш на увазі розслідування?

Страйк бачив, що думка ця для нього спокуслива.

— Так,— відповів Страйк.— А чим ти займаєшся, відколи бачилися востаннє?

Відповідь пригнічувала, хоч і була очікуваною. Перші кілька років після армії Барклей не здатен був працювати на постійній роботі й тому трохи підробляв малярем і декоратором на фірмі шваґра.

— Гроші жінка приносить,— додав він.— У неї добра робота.

— Гаразд,— сказав Страйк,— гадаю, почнемо з пари днів на тиждень. Будеш мені виставляти рахунки як фрілансер. Якщо не піде — будь-хто з нас може спокійно відмовитися. Справедливо?

— Авжеж,— погодився Барклей,— справедливо. Скільки платиш?

Хвилин зо п’ять обговорювали питання оплати. Страйк розповів, що його попередні працівники реєструвалися як приватні підрядники і що рахунки й документи стосовно інших робочих витрат треба скеровувати до офісу. Кінець кінцем він розгорнув папку і розвернув її до Барклея, щоб той глянув уміст.

— Треба стежити за цим хлопчиною,— сказав Страйк і показав на фото огрядного юнака з кучмою кучерявого волосся.— Роби фото — з ким він, що робить.

— Авжеж, зрозумів,— відповів Барклей, дістав мобільний і сфотографував обличчя і адресу цілі.

— Сьогодні за ним стежить інший мій працівник,— сказав Страйк,— але о шостій ранку завтра ти маєш бути під його квартирою.

Його потішило, що Барклей не нарікає на такий ранній початок.

— А з дівулею що сталося? — поцікавився Барклей, поклавши телефон у кишеню.— Яка з тобою була, ще газети писали.

— Робін? — відповів Страйк.— Вона у відпустці. Повернеться наступного тижня.

Потиснули руки, розійшлися. Страйк відчув мимолітній оптимізм, а тоді згадав, що треба вертатися до офісу, а отже, і до Деніз із її папужим торохтінням, звичкою говорити з повним ротом і нездатністю запам’ятати, що слабкого блідого чаю шеф не терпить.

Довелося прокладати шлях крізь вічні дорожні роботи на початку Тоттенгем-Корт-роуд. Лишивши позаду найбільш гамірну ділянку, він подзвонив Робін, щоб розповісти про Барклея, але дзвінок одразу перемкнувся на автовідповідач. Згадавши, що зараз Робін має бути в таємничій клініці, Страйк перервав дзвінок і не став лишати повідомлення.

Пішов далі, аж тут йому дещо спало на думку. Він собі вирішив, що клініка пов’язана з психічним здоров’ям Робін, але що коли...

Задзвонив телефон: офіс.

— Алло?

— Містере Страйк? — перелякано кавкнула Деніз у його вусі.— Містере Страйк, можете повернутися дуже-дуже швидко? Будь ласка... тут один пан... йому конче треба з вами зустрітися...

Фоном Страйк почув гучне «бам!» і горлання якогось чоловіка.

— Вертайтеся скоріше! — закричала Деніз.

— Біжу! — озвався Страйк і таки дійсно незграбно побіг.

2

...він не видається чоловіком, якого слід сюди допускати.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Страйк засапався, праве коліно боліло. На останні сходинки уже підтягував себе, хапаючись за металеве поруччя сходів перед офісом. За скляними дверима бриніли два гучні голоси — один чоловічий, другий жіночий, пронизливий і переляканий. Коли Страйк увірвався до приміщення, Деніз, що аж втиснулася спиною в стіну, зойкнула:

— Ой, слава Богу!

Чоловікові, що стояв посередині приміщення, на погляд Страйка було років двадцять п’ять. Темне волосся неохайними пасмами окреслювало тонке бліде обличчя, на якому вирізнялися запалі й запалені очі. Футболка, джинси й кофта з каптуром були брудні й подерті, підошва на кросівці відвалювалася. В ніздрі детективу вдарив тваринний сопух немитого тіла.

Сумнівів у тому, що незнайомець душевно хворий, бути не могло. Що десять секунд його проймав невідпорний тик — чоловік торкався спершу кінчика носа, червоного від ненастанних доторків, тоді з тихим стукотом плескав собі по худих грудях, а далі рука опадала. І майже одразу знов підлітала до кінчика носа. Здавалося, що він чи то розучився хреститися, чи то спростив процедуру, щоб виходило швидше. Ніс, груди, рука опадає; ніс, груди, рука опадає; ці механічні рухи видавалися тим тривожнішими, що чоловік ніби й не усвідомлював їх. То був один з хворих, зневірених людей, яких час до часу бачиш у столиці і які завжди становлять проблему для когось іншого — пасажир метро, якому всі стараються не глядіти в очі, говірка жінка на розі, від якої інші перехожі йдуть на той бік вулиці: друзки розбитої людськості, надто повсюдні, щоб надовго захопити уяву.

— Ви він? — спитав чоловік із запаленими очима, знов торкнувшись носа і грудей.— Ви Страйк? Ви детектив?

Другою рукою, що не підлітала раз у раз до носа, він раптом схопився за змійку на штанях. Деніз заскиглила, вочевидь, злякавшись, що зараз незнайомець вчинить акт ексгібіціонізму — що здавалося цілком імовірним.

— Так, я Страйк,— підтвердив детектив і рушив уперед, щоб опинитися між незнайомцем і секретаркою.— Ти як, Деніз?

— Нормально,— прошепотіла вона, досі тулячись до стіни.

— Я бачив, як убили дитину,— повідомив незнайомець.— Задушили.

— Гаразд,— буденно озвався Страйк.— Може, ходімо туди? Він жестом запросив гостя до кабінету.

— Треба посцяти! — заявив той і знов посмикав змійку на штанях.

— Тобі отуди.

Страйк показав йому туалет просто за дверима офісу. Коли двері з ляскотом зачинилися за гостем, Страйк тихо заговорив до Деніз:

— Що сталося?

— Він хотів вас бачити, я сказала, що вас немає, він тоді розлютився і почав усе трощити!

— Викликайте поліцію,— тихо сказав Страйк.— Скажіть, до нас прийшла дуже хвора людина. Можливо, психоз. Тільки дочекайтеся, поки я його заведу до себе в кабінет.

Двері вбиральні знову відчинилися. Змійку на штанях незнайомець не застібнув, трусів на ньому, схоже, не було. Деніз знову заскиглила, а гість гарячково торкнувся носа і грудей, носа і грудей, не усвідомлюючи, що виставив темну латку лобкового волосся напоказ.

— Туди,— люб’язно мовив Страйк. Чоловік прочовгав у двері кабінету. Після короткого передиху його сморід здавався удвічі потужнішим.

На запрошення сісти гість примостився на краєчку крісла для клієнтів.

— Як вас звати? — спитав Страйк, сідаючи з того боку столу.

— Біллі,— назвався чоловік і швидкими рухами тричі торкнувся носа і грудей. Коли рука опустилася втретє, він міцно схопив себе за неї другою рукою.

— Отже, Біллі, ви бачили, як задушили дитину? — спитав Страйк, а Деніз у сусідній кімнаті пробурмотіла:

— Поліція, швидше!

— Що вона каже? — спитав Біллі, нервово озирнувшись на двері в приймальню. Запалі очі здавалися величезними, однією рукою він міцно стискав другу, щоб зупинити сіпанку.

— То нічого,— легко збрехав Страйк.— Веду ще кілька інших справ. Розкажіть мені про дитину.

Він потягнувся по ручки і записник. Рухався повільно, обережно — ніби Біллі був якимсь диким птахом, якого можна сполохати.

— Він задушив її, нагорі при коні.

Деніз за тонкою стінкою ґелґотіла на повний голос.

— Коли це сталося? — спитав Страйк, записуючи.

— Давно... я сам був малий. То була дівчинка, але потім казали, що хлопчик. Джиммі там був, каже, не бачив такого при коні, так... Але поховали її не там. Тобто його. То вже у лощовині, біля батькового дому. Я бачив, як вони це зробили, можу показати. Мені вона копати не дає, а вам дасть.

— Це зробив Джиммі, так?

— Та Джиммі нікого не душив! — розлютився Біллі.— Він це бачив разом зі мною. Каже, такого не було, але бреше, він там був. Він, розумієте, боїться.

— Розумію,— збрехав Страйк, записуючи далі.— Мені потрібна ваша адреса, перш ніж візьмуся за розслідування.

Він майже чекав на спротив, але Біллі охоче потягнувся по запропоновані блокнот і ручку. Страйка омила нова хвиля смороду. Біллі почав був писати, аж тут ніби передумав.

— Ви ж не підете до Джиммі, ні? Бо він уже мене віддубасить. До Джиммі йти не можна.

— Не можна,— заспокійливо відповів Страйк.— Мені ваша адреса потрібна для роботи.

З-за дверей почувся пронизливий зойк Деніз:

— Ні, швидше, він дуже схиблений!

— Що вона каже? — спитав Біллі.

І на розчарування Страйка, Біллі раптом вирвав аркуш із записника, зім’яв і знов почав торкатися то носа, то грудей, стискаючи папірець у кулаці.

— Не хвилюйтеся через Деніз,— сказав Страйк,— то вона працює з іншим клієнтом. Я можу вам запропонувати щось попити, Біллі?

— Що попити?

— Чаю? Кави?

— Нащо? — спитав Біллі. Пропозиція ніби збудила у ньому ще більшу підозрілість.— Нащо ви мене хочете напоїти?

— Тільки якщо бажаєте. Якщо не хочете, не зважайте.

— Не треба мені ліків!

— У мене нема ліків, і я вам не пропоную,— запевнив Страйк.

— Я не псих! Він задушив дитину, тоді вони її закопали в лощовині біля батькового дому. Загорнули в ковдру. В рожеву ковдру!

Я не винний, я сам був малий. Я не хотів там бути. Я сам був малий.

— Скільки років минуло, згадаєте?

— Багато... давно... не можу викинути з голови,— заговорив Біллі, і його очі палали на тонкому обличчі, а кулак з папірцем підлітав то до носа, то до грудей.— Гі закопали в рожевій ковдрі в лощовині біля батькового дому. А потім сказали, що то хлопчик.

— Де будинок вашого батька, Біллі?

— Мене вона копати не пускає. А вас пустить. Ви можете туди піти. Вони її задушили,— наполягав Біллі, пильно дивлячись на Страйка стражденними очима.— Але Джиммі каже, то був хлопчик. Задушили просто при...

У двері постукали. Страйк не встиг сказати, щоб не заходила, і Деніз встромила у двері голову — смілива, бо ж і шеф тут, сповнена відчуття власної важливості.

— Їдуть,— мовила вона таким значущим тоном, що злякалася б і менш нервова людина, ніж Біллі.— Вже в дорозі.

— Хто їде? — аж підскочив Біллі.— Хто в дорозі?

Деніз зникла і зачинила по собі двері. Щось тихо стукнуло в дерево з того боку, і Страйк здогадався, що то Деніз тримає двері, щоб Біллі не втік.

— Вона має на увазі доставку, на яку я чекаю,— заспокоїв його Страйк і підвівся.— Кажіть далі про...

— Що ви наробили? — гикнув Біллі, відступаючи до дверей і раз у раз торкаючись носа і грудей.— Хто їде?

— Ніхто не їде,— запевнив Страйк, але Біллі вже намагався відчинити двері. Відчувши спротив, він щосили навалився на них. З того боку зойкнули — Деніз відлетіла вбік. Страйк не встиг навіть обійти стіл, як Біллі вже дременув геть. Стало чути, як він біжить униз металевими сходами, перестрибуючи сходинки. Страйк розлютився, розуміючи, що не дожене молодшого і, схоже, спортивнішого чоловіка, і побіг до кабінету. Піднявши звідне вікно, він висунувся назовні й тільки побачив, як Біллі зникає за рогом.

— Трясця!

Чоловік, який заходив до гітарної крамниці навпроти, стривожено роззирнувся, шукаючи, звідки голос.

Страйк заліз назад і сердито розвернувся до Деніз, яка обтрушувалася у дверях. Неймовірно, але вона здавалася задоволеною собою.

— Я його намагалася втримати,— гордо мовила вона.

— Так,— сказав Страйк, виявляючи чимале самовладання.— Я бачив.

— Поліція їде.

— Фантастика.

— Хочете чаю?

— Ні,— відповів Страйк крізь зціплені зуби.

— Тоді я піду наведу лад у вбиральні,— відповіла Деніз і пошепки додала: — Гадаю, він там за собою не змив.

3

...той бій я вів на самоті й потай від усіх.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Простуючи незнайомою Дептфорд-стріт, Робін відчула коротку мить безтурботності та спробувала пригадати, коли востаннє так почувалася: понад рік тому. Полуденне сонечко, строкаті вітрини, гамір і метушня міста додавали енергії й сил, а святкувала вона той факт, що ноги її більше не буде у клініці «Вільєрс-траст».

Її психотерапевтка не зраділа, що Робін перериває лікування.

— Ми рекомендуємо повний курс,— сказала вона.

— Знаю,— відповіла Робін,— але... вибачте, та я гадаю, що більше користі від цього вже не буде.

Посмішка лікарки була прохолодна.

— КТП — це Супер,— провадила Робін.— Дуже допомогла з тривожністю, я й далі її практикуватиму...

Вона глибоко вдихнула, дивлячись на «мері-джейни» з високими підборами на ногах лікарки, а тоді змусила себе глянути їй у вічі.

— ...але від цієї терапії я користі не бачу.

Знову запала пауза. За п’ять сеансів Робін до них звикла. В нормальній розмові такі довгі паузи, коли просто дивишся на іншу людину, чекаючи, щоб та заговорила, сприймалися б як грубість чи вияв пасивної агресії, але в рамках психодинамічної терапії, як дізналася Робін, то нормальна річ.

Лікар Робін дав їй направлення на безкоштовний курс від Національної служби охорони здоров’я, але там була така черга, що Робін вирішила — за неохочої підтримки Метью — піти на платне лікування. Вона розуміла, що Метью ледве стримується, щоб не сказати, що ідеальним варіантом буде піти з роботи, яка довела її до ПТСРу і де платять дуже мало, надто з огляду на небезпеки, яким Робін піддається.

— Розумієте,— провадила Робін, виголошуючи заздалегідь підготовлену промову,— в моєму житті загалом вистачає людей, які думають, ніби краще знають, що для мене добре...

— О так,— мовила лікарка тоном, який за стінами клініки Робін сприйняла б як зверхній,— ми обговорювали...

Робін з натури була чемна і згодлива. З іншого боку, в цій душній кімнатці з хлорофітумом у блідо-зеленому горщику і здоровенним пакунком серветок на низькому сосновому столику лікарка раз у раз просила її говорити правду, як є.

— ...і правду кажучи,— сказала Робін,— ви здаєтеся саме такою людиною.

Знову пауза.

— Ну,— з легким смішком мовила лікарка,— я маю допомогти вам дійти висновків щодо...

— Так, але ви це так робите... ви на мене повсякчас тиснете,— відповіла Робін.— Агресивно. Ви ставите під сумнів усе, що я кажу.

Робін заплющила очі, охоплена раптовою утомою. М’язи боліли. Цілий тиждень вона складала меблі, тягала коробки з книжками, вішала картини.

— Я виходжу звідси,— сказала вона, знов розплющуючи очі,— цілковито висотаною. Приходжу додому до чоловіка, а він робить те саме. Ображено й довго мовчить, критикує мене за найменші дрібниці. Дзвоню матері — там те саме. Єдина людина, яка не вимагає повсякчас, щоб я копалася в собі...

Вона затнулася, тоді закінчила:

— ...це мій партнер по роботі.

— Містер Страйк,— люб’язно уточнила лікарка.

Між Робін і психотерапевткою існувала незлагода через те, що Робін відмовилася обговорювати свої стосунки зі Страйком — тільки підтвердила, що той не знає, як сильно вплинула на неї справа Шеклвелльського різника. Їхні особисті взаємини, твердо заявила Робін, не мають стосунку до її поточних проблем. Відтоді на кожному сеансі лікарка піднімала тему Страйка, але Робін раз у раз відмовлялася її обговорювати.

— Так,— сказала Робін.— Він.

— За вашим власним зізнанням, ви не казали йому, наскільки сильна ваша тривожність.

— Тож,— мовила Робін, ігноруючи останнє зауваження,— я, власне, приїхала лише для того, щоб сказати вам, що йду. І як я вже казала, КТП мені дуже допомогла, і я й надалі робитиму вправи.

Лікарка, здавалося, обурилася тим, що Робін навіть не просидить у неї повну годину, але Робін оплатила сеанс, тож відчувала своє право піти собі, отримавши, як їй здалося, ніби додаткову вільну годину. Вона відчувала за собою право не бігти додому, щоб далі розпаковувати речі, тож натомість купила собі морозиво і насолоджувалася ним, гуляючи сонячними вулицями нового району.

Переслідуючи свій добрий настрій, ніби то був метелик, що може полетіти геть, Робін завернула на тиху вуличку і змусила себе зосередитися й роздивитися незнайому місцевість. Урешті-решт, вона рада була поїхати зі старої квартири у Вест-Ілінгу, де лишилося стільки поганих спогадів. Під час суду стало зрозуміло, що Шеклвелльський різник стежив за Робін значно довше, ніж вона собі думала. Поліція навіть сказала їй, що, на їхню думку, він чатував на Гастингс-роуд, ховаючись за припаркованими машинами за кілька ярдів від її дверей.

Хай як хотіла Робін чимшвидше переїхати, на пошуки нового помешкання у них з Метью пішло одинадцять місяців. Головна проблема полягала в тому, що Метью рішуче налаштувався «піднятися на крок по драбині нерухомості», адже тепер мав кращу роботу і спадок від покійної матері. Батьки Робін теж висловили бажання допомогти дітям, зважаючи на страшні спогади у старій квартирі, але Лондон був до болю дорогий. Тричі Метью обирав квартири, які, правду кажучи, були їм геть не по кишені. Тричі їм не вдавалося купити помешкання, яке, як точно знала Робін, коштувала на багато тисяч більше, ніж вони мали.

— Та це смішно! — повторював Метью.— Воно стільки не варте!

— Воно варте стільки, скільки люди готові платити,— казала Робін, збентежена тим, що бухгалтер не розуміє, як працює ринок. Вона ладна була переїхати куди завгодно, хоч в одну кімнату, тільки б утекти від тіні вбивці, яка виповнювала її сни.

Завертаючи назад на широку вулицю, вона помітила отвір у цегляній стіні, а обабіч нього — стовпчики з найдивнішими вершечками, що колись бачила.

На верхівки стовпів, оздоблених різьбленням у вигляді кісток, було встановлену пару гігантських кам’яних черепів, трохи покришених. За стовпами виднілася висока квадратна вежа. Підходячи ближче, щоб краще роздивитися порожні чорні очниці, Робін подумала, що такі вершечки чудово пасували б до якоїсь піратської садиби з фентезійного фільму. Зазирнувши у прохід, Робін побачила церкву й порослі мохом могильні камені в безлюдному садку квітучих руж.

Вона доїла морозиво, блукаючи абатством святого Миколая, де химерно зрослися стара школа з червоної цегли і груба кам’яна вежа, до якої її прибудували. Кінець кінцем Робін сіла на дерев’яну лаву, яка на сонці сильно нагрілася, випростала натруджену спину, вдихнула аромат теплих троянд і раптом перенеслася — майже мимохіть — на рік у минуле, до готельного номеру в Йоркширі, де криваво-червоний букет руж став свідком подій, що мали місце після того, як вона покинула Метью посередині танцювального майданчика.

Метью, його батько, його тітка Сью, батьки Робін і її брат Стівен усі зібралися під номером молодят, де Робін сховалася від гніву Метью. Вона саме перевдягалася з весільної сукні, коли всі вони увірвалися до кімнати, вимагаючи пояснити, що відбувається.

Зчинилася какофонія. Стівен, який першим зрозумів, що саме накоїв Метью, стерши дзвінки від Страйка, почав на нього кричати. Джефрі п’яно вимагав пояснити, чому Страйкові дозволили лишитися, адже той не підтвердив, що прийде. Метью кричав, щоб усі йшли геть, а тітка Сью все повторювала: «Ніколи не бачила, щоб наречена переривала перший танець і йшла собі. Ніколи! Ніколи не бачила, щоб наречена переривала перший танець і йшла собі».

Тоді Лінда нарешті зрозуміла, що Метью зробив, і собі почала гримати на нього. Джефрі кинувся захищати сина, питаючи в Лінди, чого та підтримує повернення доньки до чоловіка, через якого її вдарили ножем. Прийшов страшенно п’яний Мартін і кинувся на Метью з кулаками — причин так ніколи ніхто і не зміг до ладу пояснити. Робін утекла до ванної, де — дивовижа, адже вона цілий день не їла — виблювала.

За п’ять хвилин вона була змушена впустити Метью, бо в нього з носа йшла кров, й у ванній кімнаті (за дверима кричали одне на одного їхні рідні) Метью з притисненим до ніздрів туалетним папером запросив Робін таки полетіти з ним на Мальдиви — не у весільну подорож, а щоб з’ясувати стосунки у приватній обстановці, «подалі,— як він нерозбірливо мовив, показуючи на джерело крику,— від оцього. І ще ж преса буде,— звинувачувально додав Метью.— Накинуться на тебе після історії з Різником».

Його очі над туалетним папером були холодні. Метью злився на Робін за приниження на танцмайданчику, казився, що Мартін його ударив. У його запрошенні таки сісти на літак не було нічого романтичного. Він пропонував перемовини, шанс поговорити спокійно. Якщо по серйозній розмові вони дійдуть висновку, що шлюб — то помилка, то за два тижні повернуться додому, зроблять спільне оголошення і підуть кожне своїм шляхом.

І в ту мить Робін, у якої боліла рука, яку до глибини душі вразили почуття, що піднялися в ній, коли Страйк її обійняв, яка знала, що преса спробує її вистежити, побачила в Метью коли не союзника, то шлях до втечі. Думка про те, щоб сісти на літак і полетіти геть від цунамі цікавості, пліток, гніву, співчуття і непроханих порад, яке потопить її, якщо лишитися в Йоркширі, принаджувала безмежно.

Тож вони полетіли і під час польоту майже не розмовляли. Про що думав у ті довгі години Метью, Робін ніколи не питала. Про себе вона тільки знала, що думала про Страйка. Раз у раз вона поверталася до спогадів про ті обійми. За ілюмінатором пролітали хмари.

«Чи я в нього закохана?» — раз у раз питала вона себе, але чіткого висновку не дійшла.

Роздуми над цим питанням тривали цілі дні — внутрішні тортури, про які вона не могла розповісти Метью, коли вони блукали білими пляжами, обговорюючи незгоди й образи, що пролягли між ними. Іноді вони сварилися, іноді — відступали і довго й ображено мовчали. Метью стежив за телефоном Робін, хотів знати, де він, повсякчас брав його і перевіряв — і вона знала, що Метью шукає дзвінки чи повідомлення від її шефа.

Гірше було від того, що дзвінків і повідомлень не було. Вочевидь, Страйк не мав бажання з нею розмовляти. Обійми на сходах, до яких її думки верталися, мов собака до приємно смердючого стовпа, для нього, здавалося, мали менше значення, ніж для неї.

Ніч по ночі Робін самотньо ходила пляжем, слухаючи глибоке дихання моря. Рука пітніла під гумовим бандажем, телефон лишався на віллі, щоб Метью не міг піти за нею (казав, хоче знати, чи не розмовляє вона потай зі Страйком).

На сьому ніч, коли Метью лишився на віллі, Робін вирішила сама подзвонити Страйкові. Вона склала план, у якому ледве зізнавалася самій собі. У барі був стаціонарний телефон, номер офісу вона знала напам’ять. Дзвінок автоматично переспрямують на Страйків мобільний. Що сказати йому, коли додзвониться, Робін не знала, але була впевнена, що коли почує його голос, то пізнає правду про свої почуття. В далекому Лондоні задзвонив телефон, і в Робін пересохло в роті.

Слухавку зняли, але кілька секунд ніхто нічого не казав. Робін чула якийсь рух, тоді на тому кінці захихотіли і відповіли:

— Алло? Це Кормі-Вормі...

Жінка гучно й розгнуздано засміялася, а Робін почула десь на фоні Страйка, водночас потішеного і роздратованого, і явно п’яного:

— Віддай! Серйозно...

Робін кинула слухавку. Обличчя і груди залив піт. Вона почувалася присоромленою, дурною, приниженою. Він там з іншою жінкою. Сміх був непомильно інтимний. Якась невідома дівчина дражнить його, відповідає на його дзвінки, називає (тьху!) «Кормі».

Робін не зізнається, що йому дзвонила, навіть якщо Страйк питатиме про обірваний дзвінок. Брехатиме крізь зціплені зуби, прикинеться, ніби не розуміє, про що це він...

Голос тієї жінки в телефоні був для Робін мов гучний ляпас. Якщо Страйк запросив когось до свого ліжка так скоро після тих обіймів (а Робін ладна була поставити власне життя на те, що дівчина, хай хто вона така, або щойно переспала зі Страйком, або зараз переспить), то він точно не сидить там у Лондоні, караючись думками про свої справжні почуття до Робін Еллакотт.

Сіль на губах викликала спрагу. Робін брела крізь ніч, лишаючи вервечку глибоких слідів на м’якому білому піску, а за спиною ненастанно билися об берег хвилі. Чи не може бути, спитала вона себе, коли нарешті виплакалася, що то вона просто сприйняла вдячність і дружні почуття за щось глибше? Що сама переплутала любов до детективної праці з коханням до чоловіка, який дав їй цю роботу? Робін, звісно, захоплювалася Страйком і ставилася до нього надзвичайно приязно. Вони стільки всього пережили разом, що близькість відчувати природно,— та чи кохання це?

Самотня у пахкій, сповненій дзижчання комах ночі, Робін слухала зітхання хвиль, колисала свою хвору руку й похмуро нагадувала собі, що на порозі двадцять восьмого дня народження дуже мало знає про стосунки чоловіків і жінок. Вона знає тільки Метью — свого єдиного сексуального партнера, свій надійний прихисток протягом уже десятьох років. Якщо вона плекає прихильність до Страйка — мабуть, так старомодно це описала б мама,— чи не стало це природнім наслідком відсутності розмаїття й експериментів, що їх удосталь має більшість жінок її віку? Робін стільки часу плекала вірність Метью — тож, мабуть, мусила одного дня роззирнутися і зрозуміти, що можливе інше життя, інший вибір? Чи не мала вона вже давно зрозуміти, що Метью — не єдиний чоловік на світі? Страйк, сказала собі Робін, просто виявився чоловіком, з яким вона проводила більшу частину часу, тож природнім чином до нього звернулася її цікавість, її незадоволеність стосунками з Метью.

Донісши трохи здорового глузду тій частині себе, що тягнулася до Страйка (так Робін для себе вирішила), на восьмий вечір свого медового місяця Робін прийняла важке рішення: вона хоче повернутися додому передчасно й оголосити рідним, що вони з Метью розходяться. І треба сказати Метью, що справа не в комусь іншому, а просто по болісних і довгих роздумах вона вирішила, що вони не пасують одне одному достатньо, щоб надалі перебувати у шлюбі.

Робін і досі чудово пам’ятала суміш паніки й жаху, яку відчула, коли відчинила двері будиночка, готуючись до битви, якої так і не сталося. Метью обм’як на дивані, а коли побачив Робін, слабким голосом покликав:

— Мамо?

Його обличчя, руки й ноги блищали від поту. Підійшовши ближче, Робін побачила огидні чорні лінії вен на згині руки, ніби їх наповнили чорнилом.

— Метте?

Почувши її голос, Метью зрозумів, що це не його покійна мама.

— Не...добре мені, Роб...

Робін кинулася до телефону, набрала готель, попросила лікаря. Поки той прийшов, Метью уже то впадав у маячіння, то отямлювався. На руці в нього знайшли подряпину і злякалися, чи це не флегмона (зі стривоженого виразу облич лікаря і медсестри Робін виснувала, що то серйозно). Метью бачив у темних кутках кімнати постаті — людей, яких не було.

— Хто то? — все питав він у Робін.— Хто то в кутку?

— Метте, тут більше нікого немає.

Тепер вона тримала його за руку, а медсестра й лікар обговорювали госпіталізацію.

— Не кидай мене, Роб.

— Я не збираюся тебе кидати.

Робін мала на увазі, що не піде просто зараз, а не що збирається лишитися з ним назавжди, але Метью заплакав.

— О, слава Богу. Я думав, ти підеш... Я тебе кохаю, Роб. Я знаю, що все зіпсував, але я тебе кохаю...

Лікар дав Метью антибіотик і пішов дзвонити. Марячи, Метью тулився до дружини, дякував їй. Іноді він впадав у стан, коли знову бачив тіні у порожніх кутках кімнати, і ще двічі кликав покійну матір. Самотня серед чорного оксамиту тропічної ночі, Робін слухала, як крилаті комахи б’ються об сітку на вікнах, і то втішала чоловіка, якого кохала з сімнадцятьох років, то просто дивилася на нього.

То виявилася не флегмона. Протягом наступних двадцяти чотирьох годин інфекція зреагувала на антибіотик. Прокинувшись після раптової жорстокої недуги, Метью постійно виглядав Робін, слабкий і вразливий, яким вона ніколи його не бачила, наляканий думкою (це було добре видно), що її обіцянка залишитися — тимчасова.

— Ми ж не можемо отак усе викинути, правда? — хрипко питав він з ліжка, з якого не вставав за настановою лікаря.— Після всіх цих років?

Робін дозволила Метью говорити про добрі часи, про їхні миті разом, і нагадала собі про дівчину, яка хихотіла і називала Страйка «Кормі». Уявляла, як би поїхала додому вимагати скасування шлюбу, бо консумації не було. Пригадала, скільки грошей батьки витратили на весілля, яке Робін зненавиділа.

Тепер навколо дзижчали серед церковних руж бджоли, а Робін усе питала себе — втисячне,— де була б тепер, якби Метью не подряпався об корал. На тепер уже скасованій терапії її повсякчас тягнуло поговорити про сумніви, які її обсідали, відколи вона погодилася лишитися в шлюбі.

В подальші місяці, особливо коли вони з Метью більш-менш поладнали, їй здавалося, що слушно було дати шлюбу шанс,— але Робін повсякчас думала про це саме як про шанс, і сама ця думка іноді змушувала її лежати безсонною серед ночі й лаяти себе за те, що отак малодушно не змогла звільнитися, щойно Метью одужав.

Страйкові вона ніколи не розповідала, що саме сталося, чому саме вона вирішила таки не топити свій шлюб. Мабуть, саме тому їхня дружба так охолола і вони так віддалилися одне від одного. Повернувшись із весільної подорожі, Робін виявила, що Страйк змінив ставлення до неї — і мабуть (це Робін визнавала), вона теж почала інакше ставитися до нього через те, що почула, коли у відчаї дзвонила йому з бару на Мальдивах.

— Отже, лишаєшся? — грубо спитав він, глянувши на обручку в неї на пальці.

Його тон зачепив її, так само як і той факт, що Страйк ніколи не питав, нащо вона вирішила спробувати, більше не цікавився її життям удома, навіть не натякав, що пам’ятає про ті обійми на сходах.

Чи Страйк так усе Облаштував, чи воно склалося випадково, але після справи «Шеклвелльського різника» спільно над справами вони більше не працювати. Наслідуючи старшого партнера, Робін і собі пристала на холодний професіоналізм.

Та іноді Робін ставало страшно: що коли Страйк не цінує її так, як раніше, бо вона показала себе згідливою і боягузливою? Кілька місяців тому відбулася ніякова розмова, коли Страйк порадив їй узяти паузу, питав, чи точно вона оговталася після ножового нападу. Сприйнявши це за сумнів у власній хоробрості й боячись, що знову відійде на другий план, утратить єдину частину життя, яка нині дає їй радість, Робін запевнила, що з нею все чудово, і з подвоєним завзяттям узялася до справ.

Завібрував поставлений на мовчазний режим мобільний у сумці. Робін дістала його — глянути, хто дзвонить. Страйк. Також вона побачила, що він дзвонив раніше, поки вона радісно прощалася з клінікою «Вільєрс-траст».

— Привіт,— відповіла вона.— Вибач, не чула, що ти дзвонив.

— Та нічого. Нормально переїхала?

— Нормально,— відповіла Робін.

— Просто хотів тобі сказати, що найняв нового підрядника. Звати Сем Барклей.

— Чудово,— відповіла Робін, дивлячись, як виблискує мушка на розкішній рожевій троянді.— Що за один?

— Армійський,— сказав Страйк.

— Військова поліція?

— Е... не зовсім.

Коли Страйк розповів їй історію Сема Барклея, Робін зрозуміла, що всміхається.

— Отже, ти взяв на роботу маляра-декоратора, що любить подиміти шмаллю?

— Він вживає шмаль через вейп,— виправив Страйк, і Робін зрозуміла, що він там теж усміхається.— Турбується про здоров’я. Дитина народилася.

— Ну, за описом він... цікавий.

Робін зачекала, але Страйк нічого не сказав.

— Побачимось у суботу ввечері,— мовила вона.

Робін відчувала себе зобов’язаною запросити Страйка на їхні з Метью входини, оскільки запросила і їхнього найчастішого й найнадійнішого підрядника, Енді Гатчинса, а отже, не запросити Страйка буде дивно. Вона здивувалася, коли він прийняв запрошення.

— Так, побачимося.

— А Лорелея прийде? — спитала Робін, прагнучи говорити недбало, але не маючи певності, що вдалося.

Страйк у центрі Лондона вирішив, що почув у її тоні сардонічну ноту, ніби Робін запрошувала його визнати, що його дівчина називається абсурдним псевдонімом. Колись він зачепився б за це, почав би питати, що за проблема з іменем «Лорелея», радо посперечався б... але це були небезпечні води.

— Так, вона прийде. Запрошення на двох...

— Авжеж, на двох,— поспіхом погодилася Робін.— Гаразд, побачимося...

— Зажди,— попросив Страйк.

Він сидів у офісі сам, бо відіслав Деніз додому. Та не хотіла йти, адже тимчасовим платять погодинно, і тільки коли Страйк запевнив, що заплатить як за повний день, Деніз зібрала речі, не замовкаючи ні на мить.

— Удень сталася дивна річ,— сказав Страйк.

Робін уважно, не перериваючи, вислухала живу оповідь Страйка про короткий візит Біллі. Під кінець вона вже навіть не переймалася через холодність Страйка. Він говорив, як Страйк минулорічний.

— Він точно психічно хворий,— сказав Страйк, вдивляючись у чисту блакить неба за вікном.— Можливо, в стані гострого психозу.

— Так, але...

— Знаю,— відповів Страйк. Він узяв записник, з якого Біллі видер аркуш з недописаною адресою, і неуважно покрутив його у вільній руці.— Чи він психічно хворий і тому думає, що бачив, як задушили дитину? Чи він психічно хворий і таки бачив, як задушили дитину?

Обоє трохи помовчали, кожен на свій лад обмірковуючи історію Біллі та знаючи, що інший робить те саме. Коротку дружню мить роздумів перервав кокер-спанієль, який непомітно для Робін вийшов з руж і без попередження поклав свій холодний ніс їй на тепле коліно. Робін зойкнула.

— Що за чорт?

— Та нічого... собака...

— Де це ти?

— На цвинтарі.

— Що? Нащо?

— Просто вивчаю район. Я краще піду,— сказала вона, спинаючись на ноги.— Мені ще вдома меблі збирати.

— Гаразд,— озвався Страйк з давнішою холодністю.— Побачимося в суботу.

— Я страшенно перепрошую,— сказала підстаркувата власниця спанієля, коли Робін поклала мобільний у сумочку.— Ви боїтеся собак?

— Зовсім ні,— відповіла Робін, усміхнулася і погладила золотаву голову пса.— Він просто заскочив мене зненацька, та й усе.

Ідучи додому повз гігантські черепи, Робін думала про Біллі, якого Страйк описав так яскраво, що здавалося, ніби Робін з ним теж знайома.

Глибоко задумана, Робін уперше за тиждень не підняла очей на паб «Білий лебідь», як проходила повз. Високо над вулицею на розі будинку висів самотній різьблений лебідь, і щоразу, коли Робін проходила під ним, вона згадувала своє буремне весілля.

4

...але що ти в такому разі пропонуєш робити в місті?

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

За шість із половиною миль від Робін Страйк відклав мобільний і закурив цигарку. Цікавість Робін до його історії була втішною після допиту, який він витримав за півгодини по тому, як Біллі втік. Двоє полісменів, що прийняли дзвінок Деніз, відверто насолоджувалися можливістю змусити знаменитого Корморана Страйка визнати, що й він може помилятися, коли виявили, що той не зміг дізнатися ні прізвища, ні адреси цього Біллі з можливим психозом.

Проміння надвечірнього сонця упало на блокнот на столі під кутом, і стало видно слабкі відтиски. Страйк кинув цигарку в попільничку, яку колись давно украв у барі в Німеччині, схопив записника і покрутив його так і сяк, намагаючись за відтисками розрізнити літери, тоді потягнувся по олівець і легенько замалював сторінку. Скоро проступили незграбні великі літери — можна було чітко розібрати назву «Чарлмонт-роуд». Пишучи номер будинку чи квартири, Біллі натискав легше, ніж коли писав назву вулиці.

Один зі слабких відтисків скидався на «5» чи, може, недописану «8», але було місце під ще одну цифру чи, може, літеру.

Невиліковний потяг Страйка докопуватися до коріння загадкових подій створював незручності і йому, і іншим людям. Хоч який він був голодний і втомлений, і попри той факт, що помічницю він відіслав з наміром зачинити офіс, Страйк вирвав папірець з нововідкритою назвою вулиці й рушив до приймальні, де знову увімкнув комп’ютер.

Вулиць з назвою Чарлмонт-роуд у Британії було кілька, але з тих міркувань, що Біллі заледве має кошти на далекі подорожі, Страйк вирішив, що йому потрібна вулиця у Вест-Гемі. Тут було зареєстровано двох Вільямів, але обом було за шістдесят. Пам’ятаючи страх Біллі, що він піде «до Джиммі», Страйк пошукав Джиммі, а тоді Джеймса, і знайшов Джеймса Фарадея (49 років).

Адресу Фарадея Страйк записав під кривульками Біллі, хоча зовсім не мав певності, що саме Фарадей йому потрібен. По-перше, в номері його будинку не було п’ятірок чи вісімок, по-друге, надзвичайна занедбаність Біллі наводила на думку, що його співмешканець досить поблажливо ставиться до питань особистої гігієни. Фарадей же мешкав з дружиною і, здається, двома доньками.

Страйк вимкнув комп’ютер, але й далі вдивлявся в темний екран, обмірковуючи історію Біллі. Йому ніяк не давала спокою оця деталь — рожева ковдра. Надто точно і надто гламурно для психозного марення.

Пам’ятаючи, що завтра рано вставати і заробляти гроші, Страйк підвівся. Перш ніж вийти з офісу, поклав папірець з почерком Біллі й адресою Фарадея у гаманець.

Лондон, який нещодавно став епіцентром святкувань на честь діамантового ювілею королеви, готувався прийняти Олімпійські ігри. Всюди були британські прапори і логотипи «Лондон 2012» — знаки, банери, прапорці, брелоки, горнятка, парасольки; майже в кожній вітрині виставили купу товарів на олімпійську тематику. На думку Страйка, логотип нагадував так-сяк накидані друзки кольорового скла, і так само він був не у захваті від офіційних талісманів, які йому скидалися на пару циклопічних молярів.

Столиця аж бриніла захватом і знервованістю, народженою, понад сумнів, з вічного британського побоювання, що країна виставить себе на посміх. Скарги на недоступність квитків на ігри стали основною темою розмов; ті, кому не пощастило, лаяли лотерею, що мала дати всім справедливі й рівні шанси подивитися подію наживо. Страйк і собі хотів подивитися бокс, але не зміг добути квитки, зате посміявся, коли давній друг Нік запропонував замість нього піти на виїздку коней — його дружина Ільза дістала квитки й дуже з того раділа.

Гарлі-стріт, де Страйк мав присвятити п’ятницю стеженню за пластичним хірургом, олімпійська лихоманка не зачепила. Величні вікторанські особняки зі звичною невблаганністю виставляли напоказ фасади, не заплямовані кричущими логотипами чи прапорами.

Страйк, одягнений у свій найкращий італійський костюм, став біля дверей будинку навпроти і прикинувся, ніби розмовляє по мобільному, але насправді він приглядав за входом у приймальню двох партнерів-лікарів, один з яких був клієнтом Страйка.

«Док Жуан», як охрестив свою здобич Страйк, поки не дуже виправдовував своє прізвисько. Мабуть, старший партнер відстрашив його від неетичної поведінки, коли дізнався, що Жуан провів дві операції зі збільшення грудей, які не потрапили в ділові записи. Підозрюючи найгірше, цей старший партнер і звернувся до Страйка.

— Виправдання були ніякі, купа дірок. Він є,— сказав біловолосий лікар, стриманий, але сповнений погрози,— і завжди був, так би мовити, бабієм. Перш ніж починати розмову, я перевірив його історію пошуку в інтернеті й виявив сайт, де молоді жінки збирають гроші на естетичну хірургію в обмін на відверті світлини. Боюся... навіть не знаю чого... але, можливо, з котроюсь із цих жінок він домовився про винагороду не... не грошима. Двом молодим жінкам запропонували подзвонити за не відомим мені номером з натяком, що вони можуть отримати безкоштовні операції в обмін на «спеціальну домовленість».

Поки що Страйк не бачив, щоб Док Жуан зустрічався з жінками в неробочий час. По понеділках і п’ятницях він перебував у консультації на Гарлі-стріт, у середині тижня робив операції у приватній клініці. Коли Страйк стежив за ним поза місцем роботи, Жуан просто ходив купити шоколаду, від якого мав мало не залежність. Щовечора він їхав на своєму «бентлі» додому, до дітей і дружини, у Джерардз-Кросс, а Страйк сідав йому на хвіст на старому синьому «БМВ».

Сьогодні обидва хірурги відвідували вечерю Королівського коледжу хірургів з дружинами, тож «БМВ» Страйк лишив у дорогому гаражі. Минали години нудьги, і Страйк головно переймався тим, щоб регулярно переносити вагу з протеза на ногу, поки спирався на поруччя, паркувальні автомати й одвірки. Дзвінок на дверях Жуана раз у раз натискали клієнтки, й одну по одній їх впускали. Головно це були доглянуті, аж лискучі жінки. О п’ятій годині телефон у кишені Страйка завібрував: прийшло повідомлення від клієнта.

Можете спокійно йти, я з ним їду до Дорчестера.

З нездорової цікавості Страйк зачекав і за чверть години побачив, як партнери виходять з будівлі. Страйків клієнт був високий, з білим волоссям; Жуан — гладенький чепурун з оливковою шкірою і блискучим чорним волоссям, любитель костюмів-трійок. Страйк зачекав, поки вони сядуть у таксі й поїдуть, тоді позіхнув, потягнувся і подумав, що треба йти додому, може, спершу зазирнувши в ресторан їжі на виніс.

Майже мимохіть він дістав гаманець і видобув з нього зібганий аркуш, на якому проступала назва вулиці Біллі.

Цілий день Страйк думав про те, що треба піти і пошукати Біллі на Чарлмонт-роуд, якщо Док Жуан піде з роботи раніше, але тепер він стомився, ще й нога боліла. Якби Лорелея знала, що у Страйка вільний вечір, то чекала б на дзвінок. З іншого боку, вони завтра йдуть до Робін на входини, і якщо сьогодні заночувати у Лорелеї, завтра після вечірки теж важко буде викрутитися. Страйк ніколи не проводив двох ночей поспіль у квартирі Лорелеї, навіть коли мав нагоду. Йому подобалося обмежувати її право на його час.

Ніби сподіваючись, що його якось відмовить погода, Страйк глянув у чисте червневе небо й зітхнув. Вечір був ясний і чудовий, а в агенції стільки роботи, що не знати, коли ще випадуть вільні дві години. Якщо хоче зазирнути на Чарлмонт-роуд, доведеться йти сьогодні.

5

Я не дуже розумію твій острах перед громадськими зібраннями... і перед тією публікою, що туди ходить.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Подорож збіглася з годиною пік, тож від Гарлі-стріт до Іст-Гему Страйк їхав понад годину. Поки знайшов Чарлмонт-роуд, кукса вже боліла. Глянувши на довгу вулицю з рядами житлових будинків, Страйк пожалкував про свою нездатність просто списати Біллі як звичайного психа.

Терасовані будинки являли собою строкате видовище — одні цегляні, інші потиньковані чи облямовані ріняком. У вікнах висіли британські прапори: ще одна ознака олімпійської лихоманки, хоч, може, вони лишилися після королівського ювілею. У маленьких палісадниках перед будинками зробили мінігороди чи влаштували звалища — кому що було до смаку. Посеред дороги лежав брудний матрац — хтось, видно, ніс і покинув.

Перший погляд на оселю Джеймса Фарадея не дав Страйкові приводу сподіватися, що він уже на місці, бо це був один з найдоглянутіших будинків на цілій вулиці. Перед дверима був крихітний ґанок, оздоблений кольоровим склом, у вікнах виднілися фіранки з рюшами, поштова скринька виблискувала міддю на сонці. Страйк натиснув пластиковий дзвоник і заждав.

Досить скоро двері відчинила затуркана жіночка. Вибігла сіра смугаста кішка, яка, здавалося, тільки й чекала на нагоду втекти. Сердите обличчя жіночки не надто поєднувалося з фартушком, прикрашеним персонажами з «Любов — це...». З будинку сильно відгонило смажениною.

— Добридень,— привітався Страйк, у якого від запаху аж слина потекла.— Не знаю, чи можете ви мені допомогти. Я шукаю Біллі.

— Вам дали не ту адресу. Тут ніяких Біллі немає.

Жіночка зібралася зачиняти двері.

— Він сказав, що живе у Джиммі,— мовив Страйк до дедалі вужчої щілини.

— Джиммі тут теж немає.

— Даруйте, але такий собі Джеймс начебто проживає...

— Його ніхто не називає Джиммі. У вас неправильна адреса.

І вона зачинила двері.

Страйк і сіра кішка подивилися одне на одного; кішка дивилася зверхньо, а тоді всілася на килимок і почала вилизуватися, всім виглядом показуючи, що й думати забула про Страйка.

Страйк повернувся на тротуар, підкурив цигарку і роззирнувся. Він прикинув, що на Чарлмонт-роуд зо дві сотні будинків. Скільки часу піде на те, щоб постукати у всі двері? Більше, ніж він має сьогодні ввечері, й більше, ніж матиме у найближчому майбутньому. Він рушив уперед, збентежено (ще й нога чимдалі дужче боліла) поглядаючи на вікна і на перехожих — може, хтось виявиться схожим на чоловіка, з яким він учора познайомився. Двічі Страйк питав людей, які заходили до будинків чи виходили з них, про «Джиммі й Біллі», чию адресу він буцімто загубив. Обидва рази йому відповіли, що не знають таких.

Страйк простував далі, стараючись не кульгати.

Врешті-решт він дійшов до групи будинків, які викупили і переробили під квартири. Тісними парами стояли вхідні двері, палісадники були забетоновані.

Страйк сповільнив кроки. На одних з найбільш занедбаних дверей, з яких лущилася біла фарба, висів пошарпаний аркуш формату А4. Слабка, але така знайома цікавість (яку Страйк у житті не назвав би словом «інтуїція») спонукала його підійти.

На аркуші було оголошення:

Зібрання о 7.30 перенесено з пабу до громадського центру «Джерело» на Вікаридж-лейн — у кінці вулиці ліворуч.

Джиммі Найт

Страйк пальцем підчепив аркуш, побачив, що номер будинку закінчується на «5», тоді опустив папірець і зазирнув у запорошене вікно на першому поверсі.

Шибку затулили від сонця старим простирадлом, але один кут провис. Страйк, досить високий, щоб зазирнути в ту латку голого скла, побачив фрагмент порожньої кімнати з незастеленим розкладним диваном, на якому лежала пухова ковдра, купою одягу в кутку і переносним телевізором на картонній коробці. Ковролін щільним шаром вкривали бляшанки з-під пива і переповнені попільнички. Оце вже щось! Страйк повернувся до облізлих дверей, підняв великий п’ястук і постукав.

Ніхто не відчинив, і жодного руху всередині чутно не було.

Страйк знову глянув на оголошення на дверях, тоді рушив далі. Звернувши на Вікаридж-лейн, просто перед собою побачив громадський центр із жирними плексигласовими літерами: «Джерело».

Перед скляними дверима стояв дід у військовому кашкеті та з пелехатою сивою бородою. В руках мав стос буклетів. Страйк підійшов, і дід, на футболці в якого виявився вицвілий портрет Че Гевари, питально глянув на нього. Попри відсутність краватки, італійський костюм Страйка вигляд мав не до речі офіційний. Коли стало очевидно, що Страйк іде до громадського центру, дід затулив йому вхід.

— Я знаю, що запізнився,— з удаваним роздратуванням сказав Страйк,— але чорт забирай, я оце тільки щойно дізнався, що зібрання в іншому місці.

Його упевненість і габарити якось збентежили діда в кашкеті, але все ж той вирішив, що отак капітулювати перед людиною у костюмі — річ негідна.

— Кого ви представляєте?

Страйк уже глипнув на набрані великими літерами слова на буклетах, що їх дід притискав до грудей: «НЕЗГОДА — НЕПОКОРА — БУНТ» і (якось не до речі) «ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ». Також там була груба карикатура, на якій група жирних бізнесменів випускала з сигар олімпійські кільця.

— Батька,— відповів Страйк.— Боїться, що його ділянку забетонують.

— А,— сказав бородатий дід. Він відсунувся. Страйк взяв у нього буклет і ступив усередину.

Всередині нікого не було, тільки сива жінка вест-індського походження зазирала у прочинені двері. З кімнати лунав жіночий голос. Слова годі було розібрати, але з інтонацій ставало зрозуміло, що ораторка виголошує тираду. Помітивши, що хтось підійшов, жінка біля дверей озирнулася. Вигляд Страйка справив на неї враження, протилежне тому, що його він викликав у діда на вході.

— Ви з олімпійських? — прошепотіла вона.

— Ні,— відповів Страйк.— Просто цікавлюся.

Жінка відчинила двері, впускаючи його.

На пластикових стільцях сиділо з чотири десятки людей. Страйк зайняв найближче порожнє місце й оглянув потилиці перед собою, шукаючи довге масне волосся Біллі.

Перед аудиторію стояв стіл з промовцями. Перед ним туди-сюди металася нинішня ораторка. Волосся в неї було точно такого самого яскраво-червоного кольору, як у Коко, випадкової коханки Страйка, якої виявилося так важко здихатися; говорила дівчина незакінченими реченнями, плуталася в словах і часом вибивалася з типово «робітничої» вимови, У Страйка склалося враження, що говорить вона вже давненько.

— ...подумайте про самозахопи, про богему, вони ж усі... це ж, га, пристойний район, а тут приходять ці з планшетами і такі — валіть, коли знаєте, що вам на користь, нижній, бляха-муха, сегмент, це ж Троянський кінь — це організована компанія типу для...

Половина аудиторії скидалася на студентів. Серед старших учасників зібрання Страйк помітив чоловіків і жінок, у яких впізнав відданих протестувальників. Дехто був у футболках з лівацькими гаслами, як дід біля входу. Подекуди виднілися й неочікувані персонажі, вочевидь, звичайні громадяни, яким не до душі припав прихід Олімпійських ігор у Східний Лондон: богемні особи, мабуть, з тих самих самозахопів, немолода пара — ці якраз перешіптувалися і, як здогадався Страйк, просто злякалися за свою земельну ділянку. Пара набрала виразу покірливої терплячості, як у церкві, і Страйк здогадався, що вони дійшли згоди щодо неможливості піти просто зараз так, щоб не привернути до себе надмірної уваги. Якийсь юнак, весь у пірсингу й анархістських татуюваннях, гучно цмокав, колупаючись у зубах.

За дівчиною-ораторкою сиділо ще троє: немолода жінка і двоє чоловіків, які тихо перемовлялися між собою. Один мав щонайменше шістдесят років — груди-діжка, виставлена щелепа, войовничий вигляд людини, що відслужила на фронті успішних боїв з непоступливим начальством. Темні та глибоко посаджені очі другого чоловіка змусили Страйка уважніше придивитися до буклета — слід було підтвердити негайну підозру.

Громадський опір Олімпійським іграм (Рух «ОПІР») 15 червня 2012 року

7.30, паб «Білий кінь» в Іст-Гемі, Е6 6EJ

Промовці:

Ліліан Світинг — Збереження дикої природи, Східний Лондон Волтер Фретт — Робітничий альянс / активіст «ОПОРУ»

Флік Пурдью — борчиня з бідністю / активістка. «ОПОРУ»

Джиммі Найт — Справжня соціалістична партія / організатор «ОПОРУ»

Попри густу щетину і загалом пошарпаний вигляд, чоловік із запалими очима був і близько не такий занедбаний, як Біллі, а ще однозначно стригся за останні місяці. На вигляд йому було років тридцять п’ять, і хоч він мав квадратніше обличчя і більше м’язів, темне волосся і бліда шкіра були точно як у Страйкового гостя. З очевидних причин Страйк ладен був поставити чималі гроші на те, що Джиммі Найт — старший брат Біллі.

Джиммі закінчив притишену розмову зі своїм колегою з Робітничого альянсу, потім відкинувся на стільці, склавши м’язисті руки і зробивши відсутнє обличчя — з чого виходило, що до ораторки він дослухався не більше за решту вже неспокійної аудиторії.

Тут Страйк помітив, що до нього приглядається непримітний чоловік з ряду навпроти. Глянувши чоловікові у блакитні очі, Страйк поспішно повернув увагу до Флік, яка все не замовкала. Відзначивши чисті джинси, звичайну футболку й охайну коротку стрижку блакитноокого, Страйк подумав, що той краще б не голився зранку,— але на зібрання такої імпровізованої організації, як «ОПІР», поліція навряд чи посилала найкращих працівників. Звісно, присутності поліціянта у штатському слід було очікувати. Будь-яка група, що мала на меті перешкодити проведенню Олімпійських ігор, підлягала нагляду.

Неподалік поліціянта в штатському сидів професійного вигляду, східної зовнішності чоловік в офісній сорочці. Високий і стрункий, він уважно дивився на ораторку і гриз нігті на лівій руці. Помітивши пильний погляд Страйка, він здригнувся і прибрав руку від обличчя. Нігті він обгриз до крові.

— Ну добре,— гучно сказав чоловічий голос. Почувши владний тон, аудиторія сіла пряміше.— Дуже дякую, Флік.

Джиммі Найт підвівся й заохотив мляві оплески для Флік, яка обійшла стіл і сіла на порожній стілець між двома чоловіками.

Вбраний у поношені джинси і пом’яту футболку, Джиммі Найт нагадав Страйкові тих чоловіків, яких його покійна мама брала за коханців. З цими дужими руками і татуюваннями він міг би бути басистом у занюханому гурті чи привабливим дорожнім техніком. Страйк помітив, як напружилася спина непримітного чоловіка з блакитними очима. Він чекав на Джиммі.

— Всім доброго вечора, дякую, що прийшли.

Харизма Джиммі заповнила приміщення, мов перший акорд хітової пісні. Страйк з перших слів розпізнав у ньому чоловіка з тих, які в армії були або страшенно корисні, або являли собою непокірливих паскудників. Акцент Джиммі, точно як у Флік, не дозволяв зробити висновків про його походження. Страйк відзначив, що кокнійська вимова приховує — в цьому випадку досить успішно — легеньку сільську гаркавість.

— Отож, безжальна олімпійська машина суне на Східний Лондон!

Палючі очі Джиммі пробіглися по тепер уважній аудиторії.

— Зносять будинки, збивають на смерть велосипедистів, перекопують землю, що належить усім нам. Точніше, належала. Від Ліліан ви чули, що вони роблять з ареалами тварин і комах. Вони заливають бетоном землю, яка належить усім нам, і нащо? Будують соціальне житло чи лікарні, які нам потрібні? Звісно, що ні! Ні, будують стадіони, що коштують мільярди фунтів,— ними хвалиться капіталістична система, пані й панове. Нас запрошують святкувати разом з елітами, та поза стадіонами свободами простих людей нехтують, нищать їх, відбирають. Нам кажуть, що треба радіти Олімпійським іграм — уся ця глянцева журналістика, що її ковтають і вибльовують праві ЗМІ. Прапор — фетиш! Хай середній клас б’ється в екстазі ура-патріотизму! Обожнюйте наших славних медалістів — золото сяє для кожного, хто над банкою з чужою сечею передав достатньо великий хабар!

Аудиторія схвально загомоніла. Хтось почав аплодувати.

— Ми, бачте, маємо радіти, що у приватних школах хлопчики й дівчатка мають змогу займатися спортом — поки наші власні спортивні майданчики продають! Прислужництво — ось має бути наш національний олімпійський вид спорту! Ми обожнюємо людей, у яких вклали мільйони лише тому, що вони вміють їздити на велику. Їх виставляють, мов фігові листки, за якими ховаються покидьки, що ґвалтують планету і не платять податків, і тільки чекають, щоб написати свої імена на парканах — на тих парканах, що не пускають робочий люд до їхньої власної землі!

Оплески, від яких утрималися Страйк, немолода пара і східний молодик, додали запалу словам. Красиве, хоч і дещо бандитське обличчя Джиммі пашіло праведним гнівом.

— Бачите? — спитав він, схопивши зі столу аркуш з ламаними цифрами «2012», які так не подобалися Страйкові.— Вітаємо на Олімпійських іграх, друже, в еротичному сні фашиста. Бачите логотип? Бачите? Це ж перекручена свастика!

Аудиторія засміялася і знову зааплодувала, тож гучного бурчання Страйкового шлунку ніхто не почув. Цікаво, тут є де купити щось на виніс? Він навіть почав думати, чи не зручно було б піти просто зараз, купити поїсти, а тоді повернутися, аж тут сива вестіндійка, яку він бачив раніше, прочинила двері у фойє і підперла їх. З виразу її обличчя було зрозуміло, що «ОПОРУ» вже давно час покинути приміщення.

Однак Джиммі якраз розігнався.

— Цей так званий олімпійський дух, ця чесна гра й уболівання — це просто нормалізація репресій і авторитаризму! Прокиньтеся: Лондон змілітаризовано! Британська держава, що століттями відточувала тактики колоніалізму і вторгнень, користується олімпійською нагодою, щоб спустити на простих людей поліцію, армію, гелікоптери, гармати! Додаткова тисяча камер відеоспостереження! Поспіхом ухвалені закони! Ви собі думаєте, то все зникне, щойно карнавал капіталізму піде далі? Приєднуйтеся до нас! — закричав Джиммі, а працівниця центру рушила на середину приміщення, знервована, проте рішуча.— «ОПІР» — це частина великого світового руху за справедливість, що опирається репресіям! Ми боремося за спільну справу разом з усіма лівими й борцями за свободу в столиці! Ми проводитимемо законні демонстрації і скористаємося всіма інструментами мирного протесту, які в нас ще не відібрали у цьому вже майже окупованому місті!

Знову оплески; втім, літня пара неподалік Страйка здавалася зніченою.

— Так, так, знаю,— додав Джиммі, звертаючись до працівниці центру, яка вже вийшла на середину і несміло жестикулювала.— Нас виганяють,— сказав Джиммі вже до аудиторії, криво посміхаючись і трусячи головою.— Ще б пак. Ще б пак.

Кілька людей засичало на працівницю центру.

— Хто хоче знати більше,— сказав Джиммі,— шукайте нас у пабі через дорогу. Адреса у ваших буклетах!

Більша частина аудиторії зааплодувала. Поліціянт у штатському підвівся. Літня пара уже квапилася до дверей.

6

Я... маю репутацію запеклого фанатика, як я чув.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Застукотіли стільці, люди почали піднімати сумки і наплічники. Більша частина аудиторії рушила до дверей, але дехто не поспішав іти. Страйк зробив кілька кроків до Джиммі, сподіваючись із ним поговорити, але його випередив східний молодик, що рвучкою ходою рушив до активіста з виглядом знервованої рішучості. Джиммі обмінявся ще кількома словами з чоловіком з Робітничого альянсу, тоді помітив новоприбулого, попрощався з Волтером і з виразом готовності на обличчі рушив побалакати з новонаверненим (так, мабуть, Джиммі думав).

Щойно східний молодик заговорив, на обличчя Джиммі ніби насунули хмари. Вони почали притишену розмову в чимдалі безлюднішій кімнаті, а Флік з групою молоді стояла поблизу, чекаючи на Джиммі. Вочевидь, ці люди вважали себе вищими за фізичну працю, бо працівниця центру прибирала стільці сама.

— Дозвольте допомогти,— звернувся до неї Страйк, узяв три стільці, ігноруючи різкий біль у коліні, і поставив їх у високий стос.

— Дуже дякую,— задихано озвалася жінка.— Не думаю, що ми колись ще впустимо...

Вона почекала, поки повз пройдуть Волтер і ще кілька осіб. Жоден їй не подякував.

— ...цих людей до центру,— обурено закінчила вона.— Я гадки не мала, що в них за плани. В буклеті йдеться про громадську непокору і все таке.

— А ви за Олімпійські ігри? — спитав Страйк, додаючи ще один стілець до стосу.

— В мене онука займається бігом,— відповіла жінка.— Ми отримали квитки, вона чекає не дочекається.

Джиммі досі розмовляв зі східним молодиком. Здавалося, між ними виникла незгода. Джиммі здавався напруженим, очі постійно бігали приміщенням — він чи то шукав шлях до відступу, чи то боявся, що хтось почує. Люди виходили. Джиммі й азіат теж рушили до виходу. Страйк нашорошив вуха, сподіваючись почути, що вони там кажуть одне одному, але гучні кроки послушників Джиммі, відлунюючи від дерев’яної підлоги, притлумили все, крім кількох слів.

— ...багато років, друже? — сердито питав Джиммі.— То роби, що хочеш, ти сам пристав на...

Вони вийшли з зони чутності. Страйк допоміг волонтерці скласти стільці, а коли вона вимкнула світло, спитав, як потрапити до «Білого коня».

За п’ять хвилин Страйк начхав на рішення харчуватися здоровішою їжею, купив на вулиці смаженої картоплі й пішов по Вайт-Горс-роуд, у кінці якої і стояв потрібний паб.

Поїдаючи картоплю, Страйк думав, як найкраще почати розмову з Джиммі Найтом. Реакція підстаркуватого фаната Че Гевари біля дверей показала, що нинішній Страйків імідж не викликає довіри з боку борців з капіталізмом. Джиммі мав вигляд досвідченого активіста з крайніх лівих і явно очікував на увагу з боку влади в напруженій атмосфері передчуття Олімпійських ігор. Власне, Страйк бачив, що слідом за Джиммі іде, вклавши руки в кишені, той непримітний блакитноокий чоловік. Тож перше завдання Страйка — запевнити Джиммі, що «ОПІР» його не цікавить.

«Білий кінь» виявився потворною блочною будівлею, що стояла на жвавому перехресті перед великим парком. Білий меморіал війни з охайними вінками жалобних маків біля підніжжя вічним докором підносився навпроти бару, тротуар перед яким обріс травою і був густо засипаний недопалками. Перед пабом юрмилися відвідувачі — всі курили. Страйк помітив Джиммі, Флік і ще кілька осіб, що окремою групою стояли під вікном з величезним прапором Вест-Гему. Високого східного молодика ніде не було видно, а от поліціянт у штатському вештався скраю групи.

Страйк зайшов усередину по пінту. Декор пабу складався головно з прапорів з хрестом святого Георгія і вест-гемської символіки. Купивши пінту «Джона Сміта», Страйк повернувся надвір, закурив цигарку і рушив до гурту Джиммі. Він уже стояв пліч-о-пліч з Флік, коли компанія зрозуміла, що цей кремезний незнайомець у костюмі щось від них хоче. Всі розмови припинилися, на всіх обличчях спалахнула підозрілість.

— Доброго вечора,— привітався Страйк,— мене звати Корморан Страйк. Можна вас на кілька слів, Джиммі? Справа стосується вашого брата Біллі.

— Біллі? — різко перепитав Джиммі.— А що таке?

— Я вчора з ним бачився. Я — приватний детек...

— Його Чизл підіслав! — перелякано розвернулася до Джиммі Флік.

— Та зав’янь! — загарчав той.

Решта гурту дивилася на Страйка з сумішшю цікавості й ворожості, а Джиммі поманив його убік. На подив Страйка, Флік потягнулася слідом. Коротко стрижені чоловіки в майках з вест-гемською символікою кивали до активіста. Джиммі зупинився біля пари білих стовпчиків, увінчаних кінськими головами, озирнувся, чи не слухає хто, а тоді звернувся до Страйка.

— Як, кажете, вас звати?

— Корморан, Корморан Страйк. Біллі — ваш брат?

— Так, молодший,— відповів Джиммі.— А що, приходив до вас?

— Так. Учора вдень.

— А ви — приватний...

— Детектив. Так.

Страйк побачив упізнавання в очах Флік. Вона мала пухле бліде обличчя, яке здавалось би безневинним, якби не густо підведені очі й помідорно-червоне волосся. Флік знову швидко розвернулася до Джиммі.

— Джиммі, це ж...

— Шеклвелльський різник? — спитав той, дивлячись на Страйка понад запальничкою, від якої підкурював цигарку.— Лула Лендрі?

— Це я,— підтвердив Страйк.

Краєм ока він помітив, як погляд Флік спускається до його гомілок. Її губи смикнулися з видимим презирством.

— І Біллі до вас прийшов? — повторив Джиммі.— Нащо?

— Сказав, що став свідком того, як задушили дитину.

Джиммі сердито випускав дим.

— Ага. В нього не всі вдома. Шизоафективний розлад.

— Він здавався хворим,— погодився Страйк.

— І це все, що він вам сказав? Що бачив, як задушили дитину?

— Як на мене, цього достатньо,— мовив Страйк.

Губи Джиммі скривилися в невеселій усмішці.

— Ви ж йому не повірили, правда?

— Ні,— чесно зізнався Страйк,— але не думаю, що йому в такому стані слід вештатися вулицями. Йому потрібна допомога.

— Йому ж наче не гірше, ніж зазвичай? — спитав Джиммі у Флік з дещо силуваним виразом безсторонньої цікавості.

— Ні,— відповіла вона і розвернулася до Страйка з ледь прихованою ворожістю.— Йому буває то гірше, то краще. Якщо вживає ліки, то все в нормі.

Віддаля решти їхніх друзів її вимова стала характерною для представниці середнього класу. Страйк помітив, що вона, підмальовуючи око, не вибрала з його кутика сон. Значну частину дитинства Страйк прожив у злиднях, тож без приязні ставився до нехтування гігієною — хіба що людина була така нещасна чи хвора, що то вже не мало значення.

— В армії були, так? — почала питати Флік, але Джиммі її перебив:

— Звідки Біллі знав, де вас шукати?

— Довідка? — озвався Страйк.— Я не в печері живу.

— Біллі не вміє користуватися довідкою.

— Але мій офіс знайти подужав.

— Нема ніякої мертвої дитини,— твердо заявив Джиммі.— То все його фантазії. Повсякчас про це торочить, як має напад. Бачили його сіпавку?

З жорстокою точністю Джиммі повторив неконтрольований рух братової руки від носа до грудей. Флік засміялася.

— Так, я це бачив,— неусміхнено відповів Страйк.— І ви не знаєте, де він, так?

— Від учорашнього ранку не бачив. А нащо він вам?

— Як я вже казав, мені здалося, що в такому стані йому не варто вештатися без нагляду.

— Дуже відповідально з вашого боку,— сказав Джиммі.— Багатий і знаменитий детектив непокоїться про нашого Біллі.

Страйк промовчав.

— Ви ж служили,— повторила Флік.— В армії?

— Служив,— глянув на неї Страйк.— До чого це?

— Просто кажу,— вона аж почервоніла від праведного гніву.— Тоді не переймалися, що хтось постраждає, так?

Страйк, який знав людей, що поділяли погляди Флік, не відповів. Мабуть, повірить, якщо він скаже, що вступив до армії, сподіваючись піднімати дітей на багнети.

Джиммі, якому явно не хотілося вислуховувати ще щось про погляди Флік на армію, сказав:

— Біллі в нормі. Іноді живе в нас, потім іде собі. Повсякчас так робить.

— А де він мешкає, коли не з вами?

— У друзів,— відповів Джиммі, знизавши плечима.— Не знаю, як їх звати.— Тоді додав, суперечачи самому собі: — Обдзвоню їх сьогодні, дізнаюся, що там у нього.

— Так-так,— кивнув Страйк, допив пінту і віддав келих татуйованому працівникові бару, який ходив подвір’ям і збирав тару в тих, хто допив. Страйк востаннє затягнувся цигаркою, кинув недопалок до його братів на землі, загасив стопою протеза, а тоді дістав гаманець.

— Зробіть мені послугу,— сказав він до Джиммі, дістаючи картку і простягаючи йому,— подзвоніть мені, як знайдеться Біллі, добре? Хочу знати, чи він у безпеці.

Флік зневажливо пирхнула, але Джиммі це ніби ошелешило.

— Так, добре. Добре, подзвоню.

— Не знаєте, яким автобусом чимшвидше доїхати звідси до Денмарк-стріт? — спитав у них Страйк. Він не уявляв, як витримає ще одну довгу прогулянку до метро, а автобуси проїжджали повз паб заманливо часто. Джиммі, який знав район, пояснив Страйкові, як дістатися потрібної зупинки.

— Дуже дякую...— Ховаючи гаманець у кишеню, Страйк ніби між іншим додав: — За словами Біллі, ви теж були там, де задушили дитину, Джиммі.

Їх зрадив швидкий погляд Флік на Джиммі. Сам Джиммі був краще підготований. Його ніздрі розширилися, але більше жодних ознак тривоги він не виказав.

— Так, у нього в бідній хворій макітрі там ціла сцена,— відповів він.— Іноді розповідає, що там була наша покійна мамця. Скоро й татка пригадає.

— Сумно,— погодився Страйк.— Сподіваюся, ви його знайдете.

Він підніс руку, прощаючись, і лишив їх на подвір’ї. Попри з’їдену картоплю, Страйка мучив голод, куксу аж смикало, і на автобусну зупинку він прийшов кульгаючи.

Автобус приїхав за п’ятнадцять хвилин. Двоє п’яних юнаків на сидіннях попереду Страйка довго і з численними повторами обговорювали чесноти нового гравця «Вест-Гему», Юссі Яаскеляйнена, хоча жоден не міг правильно вимовити його ім’я. Страйк дивився у брудне вікно, мучився від болю в нозі, мріяв дістатися ліжка, але розслабитися не виходило.

Неприємно було це визнавати, але поїздка на Чарлмонт-роуд не позбавила його дріб’язкового сумніву щодо історії Біллі. Згадка про те, як Флік зненацька й злякано глянула на Джиммі, й той її вигук: «Його Чизл підіслав!» — перетворили дрібну підозру на значну і, мабуть, тривалу заваду Страйковому душевному спокою.

7

Гадаєш, лишишся тут? Назовсім?

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Робін була б щаслива після цілого тижня розпаковування і складання меблів просто відпочити, але Метью дуже чекав на входини, куди запросив багато колег. Його гордість підживлювалася цікавою романтичною історією вулиці, яку побудували для корабелів і капітанів, коли Дептфорд ще був центром суднобудівництва. Може, Метью ще не мав поштового індексу своєї мрії, але коротка вимощена бруківкою вулиця з красивими старими будинками стала — як він і хотів — «кроком угору», хай навіть вони з Робін тільки орендували цю цегляну коробку зі звідними вікнами і ліпними херувимами над входом.

Коли Робін запропонувала просто орендувати нову квартиру, Метью протестував, але вона переконала його, заявивши, що не витримає ще рік жити на Гастингс-роуд, не маючи змоги придбати надто коштовне житло. Завдяки спадку і новій роботі Метью вони могли собі дозволити орендувати маленький будинок на три спальні, а гроші від продажу квартири на Гастингс-роуд так і лежали на банківському рахунку.

Домовласник, видавець, який їхав до Нью-Йорка працювати в центральному офісі, від своїх нових пожильців був у захваті. Це був ґей сорока з чимось років, якому дуже сподобався вродливий Метью, тож він наполіг на тому, щоб особисто передати їм ключі в день переїзду.

— Я погоджуюся з Джейн Остін щодо персони ідеального орендаря,— сказав він до Метью, стоячи на брукованій вулиці.— «Жонатий чоловік без дітей: кращого варіанту й не побажаєш[3]». Без жінки будинок не може бути доглянутим! Але ви, мабуть, обоє прибираєте?

— Звісно! — усміхнено запевнив Метью. Робін, яка за спинами двох чоловіків заносила в будинок коробку з вазонами, стримала ядуче зауваження.

Вона підозрювала, що Метью не каже друзям і колегам, що вони орендарі, а не власники. І ненавиділа себе за чимдалі сильнішу схильність видивлятися в Метью ознаки сумнівної і брехливої поведінки, навіть у дрібницях,— і дріб’язково картала себе за те, що повсякчас думає про нього найгірше. Цей дух самобичування і змусив Робін погодитися на вечірку, купити алкоголь і пластянки, приготувати їжу, все облаштувати на кухні. Метью пересунув меблі й кілька вечорів складав плейлист, який тепер лунав з його айпода в колонці. Під перші акорди «Cutt Off» гурту «Касабіян» Робін побігла нагору перевдягатися.

На голові в неї були бігуді, бо Робін вирішила зробити такі самі хвилі, як і в день свого весілля. Час збігав, гості ось-ось мали з’явитися, тож вона однією рукою виплутувала з волосся бігуді, а другою відчинила шафу. Мала нову сукню — тісну, світло-сірого кольору,— але боялася, що здається в ній занадто блідою. Повагавшись, Робін дістала з шафи смарагдову сукню від Роберто Каваллі, яку ще жодного разу не вдягала на люди. То був найдорожчий предмет гардеробу, що Робін мала, і найкрасивіший: «прощальний» подарунок, який купив їй Страйк, коли вона працювала в нього як тимчасова секретарка і допомогла спіймати їхнього першого вбивцю. Коли вона радісно показала сукню Метью, в нього стало таке обличчя, що Робін так і не наважилася її надягнути.

Вона приклала сукню до себе, і чомусь її думки полинули до Страйкової подружки Лорелеї. Та завжди носила насичені кольори й одягалася як з плакатів сорокових років. На зріст як Робін, Лорелея мала блискуче чорне волосся, яке укладала а-ля Вероніка Лейк. Робін знала, що Лорелеї тридцять три роки і що вона є співвласницею крамниці вінтажного і театрального одягу на Чок-Фарм-роуд. Страйк раз проговорився про це, і Робін, запам’ятавши назву, вдома подивилася в інтернеті. Крамниця здавалася гламурною та успішною.

— Ще чверть години,— сказав Метью, забігаючи в кімнату і на ходу скидаючи футболку.— Я, мабуть, швиденько помиюся.

Він помітив, що Робін прикладає до себе зелену сукню.

— Ти хіба не сіру збиралася надягнути?

Їхні очі зустрілися у дзеркалі. Голий по пояс, засмаглий, гарний, Метью мав настільки симетричні риси, що його віддзеркалення майже не відрізнялося від нього справжнього.

— Мені здається, що я в ній бліда,— відповіла Робін.

— Я за сіру,— заявив Метью.— Мені подобається, коли ти бліда.

Робін видушила з себе усмішку.

— Гаразд,— сказала вона.— Надягну сіру.

Переодягнувшись, вона пальцями трохи розплутала кучері, взула пару сріблястих сандалій з ремінцями і побігла униз. І не встигла спуститися в коридор, як дзеленькнув дзвоник.

Якби Робін попросили вгадати, хто прибуде перший, вона б сказала, що Сара Шедлок і Том Терві, які нещодавно заручилися. Дуже в стилі Сари було б спробувати захопити Робін завчасно, оглянути будинок раніше за всіх, зайняти місце, де можна буде приглядати за новоприбулими. І звісно ж, коли Робін відчинила двері, за ними стояли Сара у сліпучо-рожевій сукні та з великим букетом квітів і Том з пивом і вином.

— О, як гарно, Робін,— зажебоніла Сара, щойно переступивши поріг і оглядаючи передпокій. Вона неуважно обійняла Робін, задивившись на сходи, якими спускався, застібаючи сорочку, Метью.— Чудово. А це вам.

Робін тицьнули в руки важкий букет рожевих лілей.

— Дякую,— сказала вона.— Піду поставлю у воду.

Вони не мали вази для такого великого букета, але просто покинути квіти у раковині Робін не могла. Вона чула, як сміється на кухні Сара — гучніше за «Колдплей» і Ріанну, які тепер виспівували «Princess of China» з айпода Метью. Робін дістала з буфета відро і почала наливати воду, в процесі оббризкавшись.

Колись було вирішено, що Метью не запрошуватиме Сару на обіди під час перерви. Йшлося навіть про те, щоб узагалі більше з нею не спілкувалися, бо Робін дізналася, що в університетські роки Метью зраджував їй із Сарою. Однак Том допоміг Метью отримати високооплачувану посаду в себе на фірмі, а Сара стала гордовитою власницею обручки з великим діамантом, тож Метью не бачив, чому присутність майбутніх містера й місіс Терві на світських заходах могла стати джерелом незручності.

Робін чула, як вони втрьох ходять нагорі. Метью показував спальні. Вона дістала важке відро з лілеями з раковини і поставила у куток біля чайника. Чи то дуже гидко — підозрювати, що Сара принесла квіти навмисне, щоб Робін якийсь час не плуталася під ногами? Сара як звикла в їхні спільні студентські роки, так і фліртувала з Метью.

Робін налила собі келих вина і вийшла з кухні якраз тоді, коли Метью вів Тома й Сару до вітальні.

— ...а лорд Нельсон і леді Гамільтон буцімто зупинялися у номері 19, але тоді вулиця називалася Юніон-стріт,— казав він.— Так, хто хоче випити? В кухні все є.

— Чудова оселя, Робін,— мовила Сара.— Такі будинки на дорозі не валяються. Вам, видно, дуже пощастило.

— Ми його тільки орендуємо,— сказала Робін.

— Правда? — з цікавістю спитала Сара, і Робін зрозуміла, що вона дійшла власних висновків — не щодо стану ринку нерухомості, а щодо шлюбу Робін і Метью.

— Гарненькі сережки,— вирішила змінити тему Робін.

— Правда ж? — озвалася Сара, піднімаючи волосся, щоб Робін краще роздивилася.— Том подарував на день народження.

Знову подзвонили у двері. Робін пішла відчиняти, сподіваючись, що це хтось із нечисленних гостей, запрошених нею. Побачити Страйка вона, звісно, не сподівалася. Він точно запізниться — як запізнювався на всі особисті заходи, куди Робін його запрошувала.

— Слава Богу! — сказала Робін, аж здивувавшись власному полегшенню, коли побачила Ванессу Еквенсі.

Ванесса була поліціянтка: висока, чорношкіра, з очима-мигдалинами, модельною фігурою і самовладанням, якому Робін заздрила. На входини вона прийшла сама. ЇЇ бойфренд, судмедексперт у лондонській поліції, мав інші справи. Робін не зраділа: сподівалася з ним познайомитися.

— Як ти? — спитала Ванесса, Заходячи. Вона принесла пляшку червоного вина, а вдягнула темно-фіолетову сукню на бретелях. Робін знову подумала про смарагдову сукню від Каваллі нагорі й пожалкувала, що не надягнула її.

— Я в нормі,— відповіла вона.— Виходь ззаду у двір, там можна курити.

Вона провела Ванессу через вітальню, повз Сару й Метью, які зараз відверто кепкували з того, що Том лисіє.

Задню стіну маленького дворика вкривав плющ. У теракотових вазонах росли доглянуті кущики. Робін не курила, але поставила тут попільнички і кілька складаних стільців, а ще розставила свічки-таблетки. Метью неприємним голосом спитав, чого це вона гак дбає про курців. Робін чудово зрозуміла, до чого він хилить, але вдала, ніби не розуміє.

«Джемайма хіба не палить?» — спитала вона, прикидаючись здивованою. То була начальниця Метью.

«О,— розгубився той.— Так... так, але тільки на різних заходах».

«Ну, як на мене, у нас захід, Метте»,— люб’язно відповіла Робін.

Вона пішла по напій для Ванесси, а як повернулася, та підкурювала цигарку, звернувши красиві очі в бік Сари Шедлок, яка все сміялася з волосся Тома за щирої підтримки Метью.

— Це ота, так? — спитала Ванесса.

— Ота,— відповіла Робін.

Її потішив цей невеликий жест підтримки. Вони з Ванессою подружилися кілька місяців тому, коли Робін нарешті розповіла історію своїх стосунків з Метью. Доти вони обговорювали поліційну справу, політику й одяг, коли разом ішли ввечері в кіно чи до дешевого ресторану. Товариство Ванесси подобалося Робін більше, ніж товариство будь-якої іншої жінки. Метью, який спілкувався з Ванессою всього двічі, заявив, що вона «холодна», але не зміг пояснити, чому так вважає.

Ванесса мала різних партнерів; одного разу заручилася, але розірвала заручини, бо наречений їй зрадив. Іноді Робін думала, чи не вважає її Ванесса до смішного недосвідченою: жінкою, яка вийшла заміж за шкільного бойфренда.

Скоро до вітальні зайшло з десяток людей, колег Метью зі своїми парами. Всі, вочевидь, устигли відвідати паб. Робін дивилася, як Метью їх вітає, показує, де взяти напої. Він розмовляв гучно і насмішкувато, як завше під час походів у паб з колегами. Робін цей тон дратував.

Товариство швидко збільшувалося. Робін вітала гостей, показувала, де напої, виставляла нові пластянки і передала дві таці закусок, бо на кухні ставало тісно. Тільки коли прийшов Енді Гатчинс, вона відчула, що може розслабитися і трохи поспілкуватися з власними гостями.

— Я тобі приготувала спеціальні страви,— сказала Робін до Енді, показавши йому і Луїзі, де двір.— Це Ванесса, вона з поліції.

Ванессо, це Енді й Луїза... Енді, будь тут, я тобі все принесу, там нічого молочного.

На кухні Робін виявила Тома біля холодильника.

— Даруй, Томе, мені треба...

Він глянув на неї, тоді посунувся. «Вже напився,— подумала Робін,— а ще ледве дев’ята». З вітальні, де юрмилися гості, іржала Сара.

— Дай поможу,— сказав Том, притримавши двері холодильника, які ледь не вдарили Робін, яка нахилилася до нижньої полиці, де стояло частування для Енді — нічого молочного, нічого смаженого.— Боже, Робін, оце в тебе гарна дупа.

Робін випросталася, нічого на це не сказавши. За п’яною усмішкою вона бачила нещасливий настрій — ніби холодним вітром віяло. Метью розповідав їй, як сильно Том соромиться своєї лисини, навіть думає пересадити волосся.

— Гарна сорочка,— зауважила Робін.

— Оця? Подобається? То вона мені купила. У Метта теж така є, га?

— Е... не впевнена,— відповіла Робін.

— Не впевнена! — коротко та бридко загиготів Том.— А сті’ки заплатила за ті детективні курси! Вдома треба бути уважнішою, Роб.

Робін глянула на нього з сумішшю жалю і гніву, тоді вирішила, що сперечатися з настільки п’яною людиною немає сенсу, і пішла з тарілкою їжі для Енді.

Перше, що вона побачила, коли гості розступилися, щоб пропустити її у двір,— це що прийшов Страйк. Він стояв до Робін спиною і розмовляв з Енді. Поруч була Лорелея в червоногарячій шовковій сукні. Осяйне чорне волосся падало їй за спину, мов у рекламі дорогого шампуню. Виявилося, що поки Робін не було, в компанію пролізла Сара. Коли Ванесса побачила Робін, то смикнула кутиком вуст.

— Привіт,— сказала Робін, ставлячи тарілку на чавунний столик поруч з Енді.

— Робін, привіт! — озвалася Лорелея.— У вас така гарна вулиця!

— Правда ж? — відповіла Робін, поки Лорелея цілувала повітря біля її вуха.

Страйк і собі нахилився до неї. Його щетина зачепила її щоку, але губами він її шкіри не торкнувся. Він уже відкрив одну з шістьох бляшанок «Дум-Бару», які приніс із собою.

Робін подумки репетирувала, що саме скаже Страйкові, коли той завітає до її нової оселі: спокійні, буденні слова, щоб звучало, ніби вона ні про що не шкодує, ніби сталося щось, чого він не розуміє, і воно перетягнуло ваги на користь Метью. Також Робін хотіла розпитати Страйка про ту дивну історію з Біллі й задушеною дитиною. Однак Сара саме просторікувала про аукціонний будинок «Кристіз», де працює, і всі слухали її.

— Так, у нас третього числа виставлять на аукціон «Греблю»,— розповідала вона.— То Констебл,— люб’язно додала Сара для тих, хто не знався на мистецтві так само добре, як вона.— Гадаємо, піде за двадцять чи більше.

— Тисяч? — поцікавився Енді.

— Мільйонів,— з поблажливим пирханням відповіла Сара.

За спиною в Робін засміявся Метью, і вона автоматично відступила, щоб пропустити його в коло. Вираз його обличчя був захоплений — Робін помічала, що так завжди бувало, коли йшлося про великі суми грошей. Їй спало на думку, що саме про це Сара і Метью говорять, коли виходять на обід: про гроші.

— «Джимкрак» минулого року пішов більш ніж за двадцять два. Стаббс, третій з найдорожчих Старих майстрів, чиї картини колись продавалися.

Краєм ока Робін побачила, як Лорелея просовує руку з червоними нігтями в долоню Страйка, позначену шрамом від того самого ножа, що навічно лишив слід на руці Робін.

— Але це все так нудно, нудно, нудно! — нещиро поскаржилася Сара.— Досить уже про роботу! Хтось добув квитки на Олімпійські ігри? Том — мій наречений — аж казиться. Нам дістався пінг-понг,— вона скорчила смішну гримаску.— А вам лотерея що видала?

Робін помітила, як перемигнулися Страйк і Лорелея, і зрозуміла: вони виражають одне одному співчуття, що треба витримувати нудні розмови про олімпійські квитки. Раптом пожалкувавши, що вони взагалі прийшли, Робін пішла геть від товариства.

За годину Страйк сидів у вітальні й обговорював з кимсь із колег Метью шанси збірної Англії на європейській першості, а Лорелея танцювала. Робін, з якою він і словом не перемовився, відколи зустрілися у дворі, пройшла кімнатою з тарілкою їжі, поговорила з якоюсь рудою жінкою, тоді пішла пропонувати частування далі. Зачіска Робін нагадала Страйкові про її весілля.

Згадавши підозри, що збудив у ньому той нещодавній похід до клініки, Страйк придивився до її фігури в тісній сірій сукні. На вагітну Робін схожа не була, і той факт, що вона п’є, теж заперечував гаку можливість — але, може, вони тільки почали процес ЕКО.

Просто перед Страйком за постатями танцюристів стояла сержант Ванесса Еквенсі, яку Страйк не чекав зустріти на цій вечірці. Зараз вона прихилилася спиною до стіни й розмовляла з високим блондином, який, судячи з надмірної уважності, забув, що має на руці обручку. Ванесса кинула на Страйка кислий погляд, натякаючи, що й не від того, щоб хтось перервав той тет-а-тет. Розмова про футбол не була така цікава, щоб не облишити її, тож за першої зручної паузи Страйк обійшов танці й наблизився до Ванесси.

— Доброго вечора.

— Привіт,— озвалася вона, приймаючи поцілунок у щоку так само елегантно, як робила все.— Корморане, це Оуен... даруй, не розчула прізвища?..

Дуже скоро Оуен облишив надію отримати від Ванесси те, що хотів,— чи то задоволення від подальшого флірту з вродливою жінкою, чи то її номер телефону.

— Я й не знав, що ви з Робін так подружилися,— сказав Страйк, коли Оуен пішов.

— Так, ми спілкуємося,— відповіла Ванесса.— Я їй написала, коли ти її вигнав.

— О,— озвався Страйк, відпиваючи пива.— Зрозуміло.

— Вона подзвонила подякувати, і зрештою ми пішли випити.

Робін не казала про це Страйкові, та з іншого боку (Страйк чудово це розумів), він сам заохочував тільки розмови про роботу, відколи вона повернулася з весільної подорожі.

— Симпатичний будинок,— відзначив Страйк, стараючись не порівнювати зі смаком оздоблену кімнату зі своєю кухнею-вітальнею на горищі над офісом. Він подумав, що Метью добре заробляє, якщо може таке собі дозволити. Підвищеної зарплатні Робін на це точно не вистачило б.

— Так, гарний,— погодилася Ванесса.— Вони орендують.

Страйк декілька секунд дивився, як танцює Лорелея, водночас обмірковуючи цей цікавий факт. Загадковий тон Ванесси натякав на те, що і вона не вважає цей вибір зумовленим винятково ситуацією на ринку нерухомості.

— В усьому винні тропічні бактерії,— сказала Ванесса.

— Прошу? — нічого не зрозумів Страйк.

Вона кинула на нього гострим оком, тоді похитала головою і засміялася.

— Та нічого. Забудь.

— Так, нам дуже пощастило,— почув Страйк, бо музика примовкла. Метью розмовляв з рудою жінкою.— Отримали квитки на бокс.

«От щоб ти і не отримав»,— роздратовано подумав Страйк, шукаючи в кишенях цигарки.

— Сподобалося? — спитала Лорелея, коли о першій ночі сідали в таксі.

— Та не дуже,— відповів, дивлячись на вогні зустрічних машин, Страйк.

У нього склалося враження, ніби Робін його уникає. Після відносно теплої розмови у вівторок він очікував... чого? Бесіди, сміху? Йому цікаво було знати, чи складається її шлюб, але дізнався Страйк небагато. Робін і Метью наче нормально спілкувалися, але той факт, що вони орендують будинок, інтригував. Чи йдеться про невіру — хай навіть несвідому — у спільне майбутнє? Все влаштували так, щоб легше було розійтися? І ще ця дружба з Ванессою Еквенсі, в якій Страйк побачив ще один елемент життя, що ним Робін живе незалежно від Метью.

«В усьому винні тропічні бактерії».

Що воно в біса означало? Це пов’язано з таємничою клінікою? Робін хвора?

За кілька хвилин мовчання Страйк раптом уторопав, що мав би спитати, як минув вечір для Лорелеї.

— Бувало й краще,— зітхнула Лорелея.— Боюся, у твоєї Робін багато нудних друзів.

— Так,— погодився Страйк.— Але, гадаю, то все її чоловік. Він бухгалтер. І той ще кретин,— додав він із задоволенням.

Таксі котилося крізь ніч, а Страйк згадав фігуру Робін у сірій сукні.

— Прошу? — раптом перепитав він, бо Лорелея наче щось казала.

— Я спитала, про що ти замислився.

— Ні про що,— збрехав Страйк, і оскільки це було краще, ніж балачки, обійняв Лорелею, пригорнув і поцілував.

8

...клянуся! Мортенсґаард піднявся в цьому світі. Тепер багато людей бігає за ним.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

У неділю ввечері Робін написала Страйкові есемеску, в якій питала, що їй робити в понеділок: перш ніж піти у відпустку, всі свої справи вона передала. Той коротко відповів «Приїдь до офісу», і Робін слухняно увійшла туди за чверть дев’ята наступного дня, щаслива — попри складнощі у стосунках з напарником — повернутися до старої обшарпаної контори.

Коли Робін прийшла, двері в кабінет Страйка було прочинено. Він сидів за столом і слухав когось у мобільному. Сонце розлило калюжки золотої патоки на потертому ковроліні. Скоро негучне дирчання транспорту за вікном потонуло у брязкоті старого чайника, і за п’ять хвилин по приходу Робін уже поставила перед Страйком горня міцного чорного чаю, а той підняв великий палець і мовчки подякував. Робін повернулася до свого столу й побачила, що на телефоні блимає вогник — було повідомлення. Робін набрала номер автовідповідача, і холодний жіночий голос повідомив, що дзвінок було здійснено за десять хвилин до того, як вона прийшла,— Страйк, мабуть, або був нагорі, або відповідав на інший дзвінок.

У вусі в Робін засичав хрипкий шепіт:

— Вибачте, що отак від вас утік, містере Страйк, вибачте. Але я не можу повернутися. Він мене тут утримує, не можу вибратися, він замінував двері...

Кінець речення потонув у риданнях. Стривожена Робін спробувала привернути увагу Страйка, але той на обертовому кріслі розвернувся до вікна і все слухав когось по мобільному. Крізь жалісні звуки лиха у слухавці до Робін долітали окремі слова:

— ...не вибратися... я зовсім самотній...

— Так, гаразд,— сказав у своєму кабінеті Страйк.— Тоді п’ятниця, підійде? Чудово. Гарного дня.

— ...будь ласка, поможіть мені, містере Страйк! — заридав голос у вусі в Робін.

Вона клацнула по гучному зв’язку, і стражденні благання заповнили офіс.

— Двері вибухнуть, якщо спробую утекти. Містере Страйк, будь ласка, допоможіть мені, заберіть мене, я дарма прийшов, я йому сказав, що знаю про дитину, а воно більше, набагато більше, я думав, що можу йому довіряти...

Страйк розвернувся на кріслі, підхопився і швидкими кроками вийшов до приймальні. Клацнуло — слухавку впустили. Тепер ридання лунали здаля, ніби абонент у відчаї ішов геть від телефону.

— Це знову він,— сказав Страйк.— Біллі, Біллі Найт.

Схлипи й ридання знову наблизилися, й Біллі заговорив гарячковим шепотом, вочевидь, притискаючи губи до слухавки:

— Там хтось під дверима. Допоможіть. Допоможіть мені, містере Страйк.

Дзвінок обірвався.

— Добудь номер,— сказав Страйк. Робін потягнулася до телефону — дзвонити в довідку, але не встигла нічого зробити, як він задзвонив знову. Робін схопила слухавку, не зводячи очей зі Страйка.

— Офіс Корморана Страйка.

— А... так, доброго ранку,— мовив низький аристократичний голос.

Робін скривилася до Страйка і похитала головою.

— Чорт,— буркнув той і пішов до кабінету по чай.

— Я волів би поговорити з містером Страйком, якщо це можливо.

— Боюся, він зараз приймає інший дзвінок,— збрехала Робін.

Стандартною практикою минулого року стало передзвонювати клієнтам. Так можна було виключити журналістів і психів.

— Я зачекаю,— відповів абонент уїдливим тоном, ніби не звик не отримувати бажаного.

— Боюся, там ще довго. Я можу записати ваш номер, і він вам передзвонить.

— Ну, це доведеться зробити протягом десяти хвилин, оскільки в мене зустріч. Скажіть, що я волію обговорити завдання, яке хотів би, щоб він виконав для мене.

— Боюся, я не можу гарантувати, що містер Страйк матиме змогу працювати на вас особисто,— відповіла Робін (це теж була стандартна відмовка для преси).— Наша агенція наразі має досить щільний графік.

Робін підтягнула до себе ручку й папірець.

— Якого роду завдання ви...

— Це має бути містер Страйк,— твердо відповів абонент.— Чітко донесіть це до нього. Це має бути містер Страйк особисто. Моє прізвище Чизл.

— Як саме це пишеться? — спитала Робін, не впевнена, чи добре розчула.

— Ч-И-З-В-Е-Л-Л. Джаспер Чизвелл. Попросіть його передзвонити за моїм номером.

Робін записала цифри, які продиктував їй Чизл-Чизвелл, і побажала йому доброго ранку. Щойно вона поклала слухавку, Страйк сів на диван зі штучної шкіри, що стояв у приймальні для клієнтів.

Диван мав неприємну звичку видавати звуки, ніби хтось перднув, щойно людина совалася.

— Пан на ім’я Джаспер Чизл — але пишеться «Чизвелл» — бажає, щоб ти взяв від нього завдання. Каже, що згодишся тільки ти особисто і більш ніхто,— Робін стривожено нахмурила лоба.— Ім’я якесь знайоме, так?

— Так,— кивнув Страйк.— Це міністр культури.

— О Боже,— на Робін зійшло осяяння.— Ну звісно ж! Такий товстун з дивною зачіскою!

— Так, це він.

На Робін звалилися непевні спогади й асоціації. Пригадувалася якась стара історія, ганебна відставка, тоді реабілітація і — зовсім нещодавно — свіжий скандал, і ще якась незугарна новина в пресі...

— Це його сина посадили за ненавмисне вбивство оце нещодавно? — спитала вона.— То Чизвелл, так? Його син обдовбаний сів за кермо і на смерть збив матір маленької дитини?

Страйк знову зосередив увагу на ній, ніби виринувши з якихось дуже далеких думок. Вираз обличчя мав дивний.

— Так, щось таке було,— погодився він.

— Що сталося?

— Власне, кілька речей,— відповів Страйк і потер неголене підборіддя.— По-перше: я в п’ятницю вистежив брата Біллі.

— Як?

— Довга історія,— сказав Страйк,— але виявилося, що той Джиммі — учасник групи, яка протестує проти проведення Олімпійських ігор. Називають себе Рух «ОПІР». Хай там як, він був з дівчиною, і перше, що вона сказала, коли я назвався приватним детективом, було таке: «Його Чизл підіслав!»

Страйк замислився і відпив трохи свого ідеального чаю.

— Але Чизвелл навряд чи хоче, щоб я наглянув за «ОПОРОМ»,— провадив він.— Там уже є поліціянт у штатському.

Робін дуже кортіло знати, які ще думки непокоять Страйка у зв’язку з дзвінком Чизвелла, але вона не підганяла його, а сиділа мовчки, даючи йому змогу обміркувати нові події. Саме такої тактовності Страйкові бракувало, поки Робін не було в офісі.

— Й ось ще,— мовив він урешті-решт, ніби паузи і не було.— Син, який сів у в’язницю за ненавмисне вбивство, у Чизвелла не єдиний — чи був не єдиний. Його старшого звали Фредді. Загинув у Іраку. Так, майор Фредді Чизвелл, Королівський гусарський полк. Загинув під час нападу на колону в Басрі. Я розслідував його смерть при виконанні, коли ще був спецрозом.

— Тобто ти знаєш Чизвелла?

— Ні, ніколи не зустрічався. Як правило, з родичами не спілкуєшся... Я також знаю доньку Чизвелла, проте ледь-ледь. Кілька разів бачилися. Вона була давньою шкільною подругою Шарлотти.

Робін стало трохи неприємно від згадки про Шарлотту. Вона страшенно цікавилася — хоч і приховувала це — Шарлоттою, жінкою, з якою Страйк то разом, то порізно пробув шістнадцять років, з якою планував побратися, аж тут стосунки було розірвано — за вкрай негарних обставин і, вочевидь, назавжди.

— Шкода, що ми не змогли дізнатися номер Біллі,— сказав Страйк, знову потираючи підборіддя великою волохатою рукою.

— Я обов’язково його дізнаюся, якщо Біллі зателефонує знову,— запевнила Робін.— Ти передзвониш Чизвеллу? Він казав, що має зустріч.

— Мені цікаво знати, що йому треба, але питання в тому, чи влізе в наш графік ще один клієнт,— відповів Страйк.— Так, гляньмо...

Він заклав руки за голову і насупився, дивлячись у стелю, на якій сонячне світло виявило безліч дрібних тріщинок. «Та пішло воно... кінець кінцем, скоро цей офіс стане проблемою забудовника».

— Енді й Барклей у мене стежать за тим малим Вебстером. Барклей, до речі, добре справляється. Вже надіслав три повні дні стеження, фото, все як треба. Далі є старий добрий Док Жуан. Від нього поки що нічого цікавого...

— Шкода,— бовкнула Робін, тоді спам’яталася: — Ні, я не те маю на увазі, це ж добре,— вона потерла очі.— Ну й робота,— зітхнула вона,— всі моральні орієнтири збиває. Хто сьогодні нагляне за Доком?

— Хотів попросити тебе,— відповів Страйк,— але вчора вдень дзвонив клієнт. Він забув, що Жуан на симпозіумі в Парижі.

Досі насуплено вдивляючись у стелю, Страйк сказав:

— Завтра ще починається та технарська конференція. Що тобі краще — Гарлі-стріт чи конференц-центр в Еппінг-Форесті? Можемо помінятися, якщо хочеш. Бажаєш завтра наглянути за Жуаном чи хочеш до товариства сотні смердючих технарів у футболках із супергероями?

— Технарі не всі смердять,— дорікнула йому Робін.— Он твій друг Спанер не смердить.

— Не варто судити Спанера за кількістю дезодоранту, яким він користується, коли йде сюди,— відповів на це Страйк.

Спанер, який модернізував їм комп’ютер і телефон, коли стався стрімкий злет їхнього бізнесу, був молодшим братом Страйкового друга Ніка. Йому подобалася Робін; і вона, і Страйк це пречудово знали.

Страйк ще так і сяк покрутив варіанти, знову потираючи підборіддя.

— Я передзвоню Чизвеллу і дізнаюся, що йому треба,— нарешті сказав він.— Тут не вгадаєш, це може бути щось цікавіше, ніж юрист, якому зраджує дружина. Тож він у нас наступний у списку очікування?

— Або він, або та американка, що вийшла заміж за продавця «феррарі». Обидва чекають.

Страйк зітхнув. Подружня невірність давала їм левову частку роботи.

— Сподіваюся, Чизвеллу дружина не зраджує. Хочеться чогось нового.

Коли Страйк вставав, диван видав звичне пердіння. Страйк уже рушив до кабінету, Робін гукнула йому в спину:

— Тобто ти не проти, щоб я закінчила з паперами?

— Якщо ти не проти,— відповів Страйк і зачинив по собі двері.

Робін повернулася до комп’ютера у досить піднесеному настрої. Внизу за Денмарк-стріт музикант співав «No Woman, No Cry», і поки розмовляли про Біллі Найта і Чизвеллів, у Робін було відчуття, ніби повернулися Страйк і Робін зі старих часів — до того, як він її вигнав, а вона вийшла за Метью.

Тим часом у кабінеті дзвінок Страйка до Джаспера Чизвелла прийняли майже негайно.

— Чизвелл,— гавкнуло у слухавці.

— Це Корморан Страйк,— сказав детектив.— Ви нещодавно розмовляли з моєю партнеркою.

— А, так,— озвався міністр культури; він ніби їхав у машині.— Маю для вас роботу. Але обговорювати таке по телефону не бажаю. Сьогодні до вечора я, на жаль, зайнятий, а от завтра буде дуже зручно.

— «Ob-observing the hypocrites...»[4],— співав вуличний музикант.

— Вибачте, але завтра ніяк,— відповів Страйк, дивлячись, як кружляють у промені сонця порошинки.— Власне, аж до п’ятниці ніяк. Чи ви можете якось натякнути на природу роботи, пане міністре?

Чизвелл відповів коротко і сердито.

— Я не можу обговорювати це по телефону. Зустріч зі мною принесе вам чималий заробіток, якщо вас цікавить саме це.

— Це питання не грошей, а часу. Я маю дуже щільний графік до п’ятниці.

— Ай, та Господи Боже...

Чизвелл раптом прибрав телефон від обличчя, і Страйк почув, як він лається на когось ще:

— ...лишити тут, ідіот! Лиш... а, трясця! Ні, я піду. Ногами піду, відчини дверцята!

Страйк почув на фоні знервований чоловічий голос:

— Даруйте, пане міністре, але заборонено...

— Та к бісу його! Відчиняй! Відчиняй кляті дверцята!

Страйк чекав, звівши брови. Він почув, як ляснули дверцята машини, тоді долинули швидкі кроки, а далі Джаспер Чизвелл знов заговорив просто у слухавку.

— Справа нагальна! — прошипів він.

— Якщо це не може чекати до п’ятниці, то боюся, що вам доведеться звернутися до когось іншого.

— «Му feet is my only carriage»[5],— співав музикант.

Кілька секунд Чизвелл мовчав; тоді нарешті заговорив:

— Це маєте бути ви. Я все поясню, коли зустрінемось, але... гаразд, п’ятниця, зустрінемося у клубі «Пратт» на Парк-плейсі. Приходьте о дванадцятій, пригощу обідом.

— Гаразд,— погодився тепер уже глибоко заінтригований Страйк.— Побачимось у «Пратті».

Він повісив слухавку і вийшов до приймальні, де Робін розбирала пошту. Коли Страйк переказав їй розмову, вона погуглила для нього «Пратт».

— Не думала, що такі заклади ще існують,— недовірливо сказала вона, хвилину почитавши текст на моніторі.

— Які — такі?

— Це джентльменський клуб, у найкращих традиціях торі... жінки не допускаються, хіба що як гості членів клубу під час обіду... а для «уникнення непорозумінь»,— прочитала Робін з «Вікіпедії»,— всіх працівників чоловічої статі звуть Джорджами.

— А якщо візьмуть на роботу жінку?

— У вісімдесяті так і зробили,— відповіла Робін з виразом чогось середнього між веселістю і несхваленням.— Назвали її Джорджина.

9

Для тебе найкраще не знати. Для нас обох це найкраще.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Об одинадцятій тридцять у п’ятницю свіжопоголений Страйк у костюмі вийшов зі станції метро «Грін-парк» і рушив уздовж Пікаділлі. Двоповерхові автобуси їхали повз вітрини крамниць, що наживалися на олімпійській лихоманці й виклали дивовижне розмаїття товарів: шоколадні медалі в золотій обгортці, черевики з британським прапором, старовинні спортивні плакати і — знову й знову — отой покручений логотип, що його Джиммі Найт порівняв зі свастикою.

Страйк вирушив до «Пратту» заздалегідь, оскільки знову боліла нога — за минулі два дні йому рідко випадала нагода зняти навантаження з протеза. Страйк мав надію, що конференція в Еппінг-Форесті (де минув учорашній день) дасть можливість зробити паузу, але на нього чекало розчарування. Його ціллю був свіжозвільнений партнер у стартапі, який підозрювався у спробі продати ключові елементи нового застосунку конкурентам. Цілими годинами Страйк блукав за молодиком від ятки до ятки, записуючи всі його переміщення і взаємодії, і все сподівався, що ціль утомиться і десь присяде. Однак молодик вісім годин провів на ногах: у кав’ярні відвідувачі стояли біля високих столиків, у сандвіч-барі (тут усі їли суші руками з пластикової тари) теж стояли. Зважаючи на години стеження на Гарлі-стріт попереднього дня, не дивно, що знімати вчора ввечері протез було неприємно — ледь відірвав гелеву прокладку, що відділяла куксу від штучної гомілки. Проходячи під прохолодними брудно-білими арками «Ритцу», Страйк сподівався, що у «Пратті» знайдеться бодай один комфортний стілець великого розміру.

Він звернув на Джеймс-стріт, яка м’яко збігала до Сент-Джеймсу, палацу шістнадцятого сторіччя. Страйк рідко бував у цій частині Лондона з власної ініціативи, зважаючи на те, що не мав ні засобів, ні бажання щось купувати в ательє вбрання для джентльменів, старовинних крамницях зброї чи винарнях, що торгували тут сотні років. Та ближче до Парк-плейсу вигулькнув особистий спогад. Більш ніж десять років тому Страйк гуляв цією вулицею з Шарлоттою.

Тоді вони піднімалися схилом, а не спускалися — йшли на обід з її батьком, нині покійним. Страйк саме отримав відпустку з армії, і зовсім нещодавно вони відновили свій, на погляд усіх знайомих, незбагненний і відверто безнадійний роман. Ніхто ні з її, ні з його боку не підтримував їхніх стосунків. Друзі й рідні Страйка ставилися до Шарлотти з недовірою чи ненавистю, а її близькі вбачали у персоні Страйка, байстрюка рок-зірки, вияв Шарлоттиного смаку до епатажу й бунту. Страйкова військова кар’єра нічого не важила в очах її сім’ї, а радше доводила його плебейську негодящість для красуні з пристойної родини, бо джентльмени її кола служили не у військовій поліції, а в кавалерії та гвардії.

Шарлотта аж учепилася йому в руку, коли входили до італійського ресторану десь тут поблизу. Страйк тепер не міг пригадати, де саме. Він пам’ятав тільки гнів і несхвалення на обличчі сера Ентоні Кемпбелла, коли пара підійшла до столика. Жодного слова ще не було сказано, а Страйк уже зрозумів, що Шарлотта не попередила батька ані про відновлення стосунків зі Страйком, ані про те, що приведе його з собою. То була чисто шарлоттинська «забудькуватість», що мала на меті спровокувати шарлоттинську сцену. Страйк відтоді цілком упевнився в тому, що Шарлотта влаштовувала такі ситуації через невситиму жагу до конфліктів. Схильна до нищівної відвертості, що іноді проривалася крізь її міфоманію, наприкінці їхніх стосунків вона сказала Страйкові, що колотнеча принаймні дає їй відчуття, що вона живе.

Страйк порівнявся з Парк-плейсом і лінією кремових будинків, що відходили від Сент-Джеймс-стріт, і зрозумів, що несподіваний спогад про те, як чіплялася за його руку Шарлотта, більше не болить. Він почувся алкоголіком, який уперше внюхав пиво і не вкривається потом, не мусить змагати відчайдушну спрагу. «Може, це нарешті сталося»,— подумав Страйк, підходячи до чорних дверей клубу «Пратт» з кутою балюстрадою над ними. Може, за два роки по тому, як Шарлотта збрехала йому про таке, чого й не пробачити, і Страйк пішов назавжди, він нарешті зцілився, звільнився. Страйк не був забобонним, але вважав те почуття таким собі Бермудським трикутником, небезпечною зоною, куди його може затягнути знову, засмоктати у глибини розпачу й болю, бо Шарлотта мала для нього таємничу принадність.

З непевним відчуттям свята Страйк постукав у двері «Пратту».

Відчинила невисока жіночка материнського вигляду. Великий бюст і уважне личко з яскравими очима робили її схожою на малинівку чи кропивника. Коли жінка заговорила, Страйк відзначив ледь помітний акцент Вест-Кантрі.

— Ви, видно, містер Страйк. Пан міністр ще не приїхав. Проходьте.

Страйк переступив поріг і слідом за жінкою опинився в коридорі, за яким виднівся величезний більярдний стіл. Тут панували густі багряні й зелені тони і темне дерево. Офіціантка — мабуть, це і є Джорджина — провела його до крутих сходів, якими Страйк спускався обережно, міцно тримаючись за поруччя.

Внизу було затишне підвальне приміщення. Стеля звисала так низько, що ніби трималася в тому числі й на високій шафі, в якій було виставлено розмаїті порцелянові тарелі; верхні частково вмурували В ТИНЬК.

— Заклад не дуже великий,— повідомила офіціантка.— Шістсот членів, але за обідом ми можемо обслужити всього чотирнадцять. Бажаєте випити, містере Страйк?

Від випивки Страйк відмовився, але прийняв запрошення сісти в одне зі шкіряних крісел навколо старовинної дошки для криббеджу.

Маленьке приміщення було розділене на ресторанну і рекреаційну зони арковим проходом. За довгим столом у другій половині кімнати під маленькими вікнами з віконницями накрили на двох. Єдиною людиною у підвалі, крім Страйка і Джорджини, був шеф-кухар у білому однострої, що працював на маленькій кухні неподалік місця, де сидів Страйк. Кухар з французьким акцентом привітав Страйка, а тоді продовжив нарізати холодний ростбіф.

Тут усе було суцільною противагою тим ресторанчикам, де Страйк вистежував блудних чоловіків і дружин: там світло підбиралося так, щоб доповнювало скло та граніт, а гостроязикі ресторанні критики сиділи на незручних модернових стільцях, мов стильні стерв’ятники. У «Пратті» освітлення було притлумлене. На стінах з темно-червоними шпалерами, густо вкритими опудалами риб у скляних вітринках, сценами полювання й політичними карикатурами, рясніли мідні світильники для картин. У ніші з біло-синіми кахлями стояла старовинна залізна пічка. Китайська порцеляна, витертий килим, непоказні кетчупи й гірчиці на столі — все складало враження затишної неформальності, ніби компанія аристократичних хлопчиків притягла все, що їм подобається в дорослому світі — ігри, напої, трофеї,— у підвальну кімнату, де няня усміхнеться, втішить, похвалить.

Настала дванадцята година, але Чизвелла все не було. «Джорджина», однак, була приязна і багато розповіла про клуб. Вони з чоловіком — шеф-кухарем — тут і мешкали. Страйк мимоволі подумав, що це, мабуть чи не найдорожча нерухомість у Лондоні. Утримання маленького клубу, заснованого, за словами Джорджини, 1857 року, коштувало комусь чималих грошей.

— Так, ним володіє герцог Девонширський,— бадьоро повідомила Джорджина.— А ви вже бачили нашу книгу для запису парі?

Страйк погортав сторінки грубезного тому в шкіряній палітурці, куди з давніх-давен заносили парі. Ось запис величезними кривулями, з сімдесятих: «Наступний уряд сформує місіс Тетчер: один обід з омаром, омар має бути більший за ерегований чоловічий прутень».

Страйк широко всміхався, коли дзеленькнув дзвоник.

— Це, видно, пан міністр,— сказала Джорджина і побігла нагору.

Страйк поклав книгу на полицю і повернувся на своє місце. Згори почулися важкі кроки, а тоді — все ближче — той самий дратівливий, нетерплячий голос, що він його чув у понеділок.

— ...ні, Кінваро, не можу. Я тобі щойно сказав чому, в мене за обідом зустріч... ні, тобі не можна... Добре, п’ята, гаразд, гаразд... так!.. Бувай.

Сходами спустилася пара великих ніг у чорних черевиках, і ось у підвалі постав Джаспер Чизвелл, який роззирався з ворожим виглядом. Страйк підвівся з крісла.

— А,— мовив Чизвелл, уважно дивлячись на Страйка з-під навислих брів.— Ви тут.

Джаспер Чизвелл непогано носив свої шістдесят вісім років. Кремезний, широкий чоловік, він мав зсутулені плечі й копицю сивого волосся, яке — хоч це здавалося дивним — було таки його власне. Завдяки цьому волоссю Чизвелла полюбили карикатуристи — воно було жорстке, пряме і досить-таки довге, і стояло сторч, ніби перука чи (як казали злі язики) щітка для коминка. До волосся додавалося широке червоне обличчя, маленькі очі й відвисла нижня губа, через яку Чизвелл нагадував переросле дитя, яке ось-ось зчинить істерику.

— Жінка,— пояснив він Страйкові, потрусивши мобільним.— Приїхала без попередження в місто. Образилася. Думає, я їй усе отак покину.

Чизвелл простягнув велику пітну руку, яку Страйк потиснув, а тоді скинув важке пальто, яке вдягнув попри спеку. Коли він це зробив, Страйк помітив шпильку на потріпаній полковій краватці. Людина необізнана могла б подумати, що то просто собі коник, але Страйк одразу впізнав Білого коня Ганновера.

— Гусарський полк королеви,— кивнув на шпильку Страйк, коли чоловіки сіли.

— Саме так,— підтвердив Чизвелл.— Джорджино, я буду отой херес, що ти мені наливала, як я приходив з Алістером. А ви? — гавкнув він до Страйка.

— Ні, дякую.

Чизвелл був і близько не такий брудний, як Біллі Найт, але пахнув не дуже чисто.

— Так-так, Гусарський полк королеви. Аден і Сингапур. Щасливі дні.

Наразі щасливим Чизвелл не здавався. Зблизька його червона шкіра мала дивний, нездоровий полиск. При корінні жорсткого волосся лежала густа лупа, під пахвами блакитної сорочки розливалися плями поту. Міністр мав вигляд — цілком звичний для Страйкових клієнтів — людини, що перебуває під сильним тиском, і щойно принесли херес, він випив майже всю склянку одним ковтком.

— Може, ходімо? — запропонував він і, не чекаючи на відповідь, гаркнув: — Джорджино, ми вже будемо їсти.

Щойно сіли за стіл, застелений накрохмаленою білою скатертиною (точно як на весіллі Робін), Джорджина принесла товсті шматки холодного ростбіфа і варену картоплю. Це була типово англійська їжа, просто, без витребеньок, і все одно смачно. Тільки коли офіціантка залишила їх самих у їдальні, повній тьмяного світла, олійних картин і мертвих рибин, Чизвелл заговорив знову.

— Ви були на зібранні Джиммі Найта,— сказав він без преамбул.— Вас упізнав офіцер у штатському.

Страйк кивнув. Чизвелл закинув варену картоплину в рота, сердито прожував, ковтнув, а тоді провадив:

— Не знаю, хто вам платить за бруд на Джиммі Найта і що ви вже на нього маєте, але хай хто це є і хай що ви вже маєте, я готовий заплатити за інформацію вдвічі більше.

— Боюся, в мене нічого немає на Джиммі Найта,— сказав Страйк.— Ніхто мені не платив за присутність на тому зібранні.

Чизвелла це шокувало.

— Але нащо ви тоді прийшли туди? — спитав він.— Ви ж не хочете сказати, що протестуєте проти Олімпійських ігор?

Він з таким притиском вимовив «п» у «протестуєте», що виплюнув через стіл шматочок картоплі.

— Ні,— відповів Страйк.— Я шукав людину, яка могла бути на зібранні. Але її не було.

Чизвелл знову накинувся на ростбіф так, ніби той завдав йому особистої образи. Якийсь час чути було тільки шкрябання ножів і виделок по порцеляні. Чизвелл наколов останню картоплинку, запхав її в рота цілою, тоді з брязкотом кинув ножа і виделку на тарілку і сказав:

— Я думав найняти детектива ще до того, як дізнався, що ви стежите за Найтом.

Страйк мовчав. Чизвелл підозріло придивився до нього.

— Ви маєте репутацію професіонала.

— Дуже люб’язний відгук з вашого боку,— відповів Страйк.

Чизвелл дивився на Страйка з якимсь гнівним відчаєм, ніби вирішував, чи насмілиться сподіватися, що детектив не стане ще одним розчаруванням у житті, де розчарувань повно.

— Мене шантажують, містере Страйк,— різко сказав він.— Шантажують двоє людей, які уклали тимчасовий альянс, хоч і, напевно, хисткий. Один з них — Джиммі Найт.

— Зрозуміло,— сказав Страйк.

Він теж відклав ножа й виделку. З’явилася Джорджина, яка ніби якимсь шостим чуттям вгадала, що Страйк і Чизвелл вже доїли основну страву. Вона прибрала посуд, а тоді принесла пиріг з патокою. Тільки коли офіціантка повернулася до кухні, а чоловіки з’їли по великому шматку десерту, Чизвелл почав розповідати далі.

— Потреби у брудних деталях немає,— рішучим тоном заявив він.— Усе, що вам треба знати,— це що Джиммі Найту відомо, що я зробив річ, про яку не варто знати панству з лав четвертої влади.

Страйк мовчав, а Чизвелл сприйняв мовчання за обвинувачувальне, бо різко додав:

— Жодних злочинних дій. Комусь таке не сподобається, але це не порушувало закону на той... утім, це між іншим,— сказав Чизвелл і зробив великий ковток води.— Кілька місяців тому до мене прийшов Найт і почав вимагати сорок тисяч фунтів за мовчання. Я відмовився платити. Він погрожував, що все розповість, але оскільки не мав чим підкріпити свої заяви, я мав сміливість сподіватися, що погрози він не виконає. У пресі нічого не з’явилося, тож я вирішив, що Найт справді не має доказів. За кілька тижнів він повернувся і попросив удвічі меншу суму. Я знову відмовився. І тоді — гадаю, з метою збільшити тиск на мене — він пішов до Ґерайнта Вінна.

— Перепрошую, я не знаю, хто...

— Це чоловік Делли Вінн.

— Це та Делла Вінн, яка міністерка спорту? — спитав спантеличений Страйк.

— Та звісно ж, що та Делла-Вінн-яка-міністерка-спорту,— огризнувся Чизвелл.

Високошановна Делла Вінн, як знав Страйк, була валлійка п’ятдесятьох з чимось років, від народження незряча. Люди, незалежно від партійної приналежності, захоплювалися цією ліберальною демократкою, що до початку парламентської діяльності була адвокаткою з прав людини. Останнім часом вона багато з’являлася у пресі й головно фігурувала на фото в супроводі своєї собаки-поводиря, світло-жовтої суки породи лабрадор; наразі її єпархією стали Параолімпійські ігри. Вона завітала до Селлі-Оуку, коли Страйк лежав там, реабілітуючись після втрати ноги в Афганістані. В нього склалося позитивне враження про розум і співчутливість міністерки. Про її чоловіка Страйк нічого не знав.

— Не знаю, чи Делла в курсі, що робить її чоловік,— сказав Чизвелл, наколов шмат пирога і продовжив говорити з повним ротом.— Мабуть що так, але сама в бруд не лізе. Гарна підстава все заперечувати. Ми ж не можемо канонізувати Деллу, яка займається шантажем, так?

— її чоловік вимагав у вас гроші? — не повірив власним вухам Страйк.

— О, ні-ні. Ґерайнт хоче випхати мене з посади.

— Є якісь конкретні причини? — спитав Страйк.

— Між нами існує давня ворожнеча, народжена з цілком безпідставної... але це не має значення,— сердито потрусив головою Чизвелл.— Ґерайнт прийшов до мене, «сподіваючись, що це неправда», і «пропонуючи можливість усе пояснити». То гидкий, збочений чоловік, який половину життя носить за жінкою сумочку і відповідає на її дзвінки. Не дивно, що він захопився ідеєю отримати трохи реальної влади.

Чизвелл зробив ковток хересу.

— Отже, як бачите, містере Страйк, я тут міцно засів. Навіть якби я вирішив відкупитися від Джиммі Найта, мені доведеться змагатися з чоловіком, який зичить мені зганьбитися і має змогу накласти лапу на докази.

— Де ж Вінн дістане докази?

Чизвелл заковтнув ще великий шмат пирога і глянув через плече, чи Джорджина не вийшла з кухні.

— Я чув,— тихо мовив він, і з пухких вуст злетіла плівочка тіста,— що можуть існувати фото.

— Фото? — перепитав Страйк.

— Вінн, звісно, не може їх мати. Якби мав, усе б уже скінчилося. Але він може вигадати, як їх отримати. Саме так.

Він запхався останнім шматком пирога, а тоді сказав:

— Звісно, є шанс, що фотографії мене ніяк не підставляють. Жодних прикметних позначок, наскільки мені відомо, немає.

Уява Страйка відверто скипіла. Кортіло спитати: «Позначок на чому, пане міністр?» — але він утримався.

— Це все сталося шість років тому,— провадив Чизвелл.— Я сто разів уже все пригадав. Там були й інші, хто міг би щось бовкнути, але сумніваюся, дуже сумніваюся. Надто багато можна втратити. Ні, все зводиться до того, що можуть накопати Найт і Вінн. Не думаю, що в Найта це перший варіант. Він просто хоче грошей. Тож ось він я, містере Страйк — a fronte praecipitium, а tergo lирі[6]. Вже кілька тижнів живу з цим мечем над головою. Приємного мало.

Він глянув на детектива крихітними очицями, і той мимоволі уявив крота, який дивиться на лопату, готову його розрубати.

— Коли я почув, що ви були на зібранні, то вирішив, що то ви розслідуєте діяльність Найта і маєте на нього якийсь бруд. Я дійшов висновку, що єдиний шлях з цієї диявольської ситуації — це знайти щось на кожного з них, поки вони не наклали лапу на ті світлини. Клин клином вибивають.

— А шантаж — шантажем? — спитав Страйк.

— Мені від них нічого не треба, тільки щоб облишили мене,— огризнувся Чизвелл.— Хочу мати козирі, та й по тому. Я діяв у рамках закону,— твердо сказав він,— і свого сумління.

Чизвелл не був приємним чоловіком, але Страйк міг легко уявити, як довге очікування публічного викриття перетворюється на тортури, надто для людини, якій у житті вже вистачило скандалів. Побіжне вивчення персони потенційного клієнта відкрило Страйкові захоплені оповіді про подружню зраду, яка згубила його перший шлюб; про той факт, що друга дружина Чизвелла тиждень лежала у клініці з «нервовим виснаженням»; і ще про ту страшну аварію, коли його молодший син під наркотиками збив молоду маму.

— Це дуже велике завдання, містере Чизвелл,— сказав Страйк.— Знадобиться двоє-троє людей, аби провести ретельне розслідування щодо Найта і Вінна, надто якщо часу обмаль.

— Мені байдуже, скільки це коштуватиме,— заявив Чизвелл.— Мені байдуже, чи вам доведеться долучити до цього цілу агенцію. Відмовляюся навіть думати, що не знайдеться чогось на Вінна, бо то пронозливе мале жабеня. Кумедна вони пара. Вона — незрячий світлий янгол,— Чизвелл закопилив губу,— і він, її череватий лакей, вічно плете інтриги, б’є у спину, гребе все, до чого може дотягнутися. Там має щось бути. Обов’язково. А щодо Найта, то це баламут-комуняка, і там теж має бути щось, досі не відоме поліції. То завжди був урвитель, суцільне ходяче лихо.

— Ви знали Джиммі Найта до того, як він почав вас шантажувати? — спитав Страйк.

— О так,— відповів Чизвелл.— Найти з мого виборчого округу. Батько був різноробочий, який трохи працював на нашу родину. З матір’ю я не знайомий. Гадаю, вона померла до того, як ті троє вселилися до Стеда-котеджу.

— Зрозуміло,— сказав Страйк.

Він пригадав сповнені болю слова Біллі: «Я бачив, як задушили дитину, а ніхто мені не вірить», той нервовий рух від носа до грудей, схожий на хресне знамення, прозаїчну й точну деталь — рожеву ковдру, в якій поховали мертву дитину.

— Є дещо, гадаю, що я маю вам розповісти, перш ніж ми перейдемо до обговорення умов, містере Чизвелл,— сказав Страйк.— Я був на зібранні «ОПОРУ», бо шукав молодшого брата Найта. Біллі.

Зморшка між короткозорими очицями Чизвелла трішки поглибилася.

— Так-так, пам’ятаю, що їх там було двоє, але Джиммі значно старший — на десять чи більше років, здається. Я не бачив... Біллі, так його звати?.. багато років.

— Так, він серйозно хворий психічно,— сказав Страйк.— Прийшов до мене минулого понеділка з дивною історією, тоді втік.

Чизвелл чекав, і Страйк був певний, що він напружився.

— Біллі заявляє,— сказав Страйк,— що в дуже юному віці став свідком того, як задушили маленьку дитину.

Чизвелл не сахнувся з острахом; не вибухнув і не вилаявся. Він не спитав, у чому його звинувачують, не спитав, до чого тут у біса він. Не було жодної бурхливої реакції провинної людини, і все одно Страйк ладен був заприсягтися, що для Чизвелла ця історія не нова.

— І хто, за його словами, задушив дитину? — спитав він, торкаючись ніжки келиха.

— Він мені не сказав — може, не хотів.

— Ви гадаєте, що Найт мене цим шантажує? Дітовбивством? — хрипко спитав Чизвелл.

— Я подумав, що вам треба знати, чому я шукав Джиммі,— відповів Страйк.

— На моєму сумлінні смертей немає,— з притиском заявив Джаспер Чизвелл. Він допив свою воду.— 3 людини не можна,— додав він, відставляючи порожню склянку на стіл,— питати за невмисні наслідки.

10

Я собі гадав, разом ми двоє впораємося.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

За годину детектив і міністр вийшли з будинку номер 14 на Парк-плейсі й пішки здолали кілька ярдів до Сент-Джеймс-стріт. За кавою Чизвелл став менш буркотливим і афористичним — Страйк зрозумів, що той відчув полегшення, вживши заходів, які допоможуть зняти майже незносний тягар страху й очікування. Обговорили умови; Страйка угода потішила, бо завдання обіцяло стати прибутковим і цікавим. Такого агенція давно не мала.

— Ну, дякую, містере Страйк,— сказав Чизвелл, виглядаючи щось на Сент-Джеймс-стріт, коли вони спинилися на розі.— Тут я вас залишу. Маю зустріч із сином.

Однак з місця він не зрушив.

— Ви розслідували смерть Фредді,— раптом сказав він, скоса глянувши на Страйка.

Страйк не чекав, що Чизвелл торкнеться цього питання, надто тут, заднім числом, після напружених перемовин у підвалі.

— Так,— відповів він.— Дуже співчуваю.

Очі Чизвелла так і були прикуті до далекої мистецької галереї.

— Я запам’ятав ваше ім’я у звіті,— сказав він.— Дуже незвичне.

Він ковтнув, далі приглядаючись до галереї. Здавалося, йому аж не хочеться йти на ту зустріч.

— Чудовий хлопчик, Фредді,— мовив Чизвелл.— Чудовий. Вступив до мого колишнього полку — ну, майже. Гусарський полк королеви, як вам відомо, у дев’яносто третьому об’єднали з Королівськими ірландськими гусарами. Тож став Королівський гусарський полк. Стільки надій. Стільки життя. Але ви з ним не були знайомі.

— Не був,— підтвердив Страйк.

Якісь увічливі коментарі здавалися зайвими.

— Він був вашою старшою дитиною, так?

— З чотирьох,— кивнув Чизвелл.— Двоє дівчат,— сказав він таким тоном, ніби відкидав їх, жінок, як полову при зерні,— і ще один хлопець,— похмуро додав він.— Сів у тюрму. Ви, мабуть, бачили газети?

— Ні,— збрехав Страйк, бо знав, як воно, коли деталі твого особистого життя обсмоктують у пресі. Наймилосердніше (якщо в таку заяву взагалі можна повірити) прикинутися, ніби ти того не читав; найввічливіше — дати людині самій розповісти свою історію.

— Раф усе життя був і є біда ходяча,— сказав Чизвелл.— Я його отуди влаштував на роботу.

Він тицьнув тлустим пальцем на вікна мистецької галереї.

— Так і не довчився на бакалавра мистецтв,— провадив Чизвелл.— Власник — мій друг, погодився його взяти. Жінка думає, що він безнадійний. Збив на машині матір маленької дитини, на смерть. Був під наркотиками.

Страйк мовчав.

— Ну, бувайте,— сказав Чизвелл, ніби виринувши з меланхолійного трансу. Він знову простягнув пітну долоню, яку Страйк потиснув, а тоді рушив геть, замотаний у важке пальто, геть недоречне чудової червневої днини.

Страйк пішов по Сент-Джеймс-стріт у протилежному напрямку, на ходу дістав мобільний. Робін відповіла на третьому сигналі.

— Треба зустрітися,— без преамбул сказав Страйк.— У нас нова справа, велика.

— Чорт! — відповіла Робін.— Я на Гарлі-стріт. Не хотіла тебе смикати, бо знала, що ти з Чизвеллом, але дружина Енді зламала зап’ясток — упала з драбини. Я сказала, що нагляну за Жуаном, поки він везе її до шпиталю.

— Трясця. А Барклей де?

— Досі на Вебстері.

— Жуан у себе в консультації?

— Так.

— Тоді ризикнемо,— сказав Страйк.— У п’ятницю він зазвичай їде одразу додому. Справа нагальна, я маю тобі розповісти особисто. Зможеш приїхати до «Червоного лева» на Йорк-стріт?

Відмовившись від алкоголю на обіді з Чизвеллом, Страйк хотів пінту пива, а не повертатися до офісу. Якщо в «Білому коні» в Іст-Гемі він у цьому костюмі вирізнявся, то для Мейферу вигляд мав якраз доречний, тож за дві хвилини Страйк уже увійшов до «Червоного лева» на вулиці герцога Йоркського. То був невеличкий вікторіанський паб; мідні оздоби й вітражі нагадали Страйкові інтер’єр «Тоттенгему». Взявши за столик у кутку пінту «Лондон прайду», він пошукав на телефоні відомості про Деллу Вінн і її чоловіка й почав читати статтю про прийдешні Параолімпійські ігри, в якій багато цитували Деллу.

— Привіт,— за двадцять п’ять хвилин сказала Робін, кинувши сумку на стілець навпроти нього.

— Щось питимеш? — поцікавився Страйк.

— Сама принесу,— відповіла Робін.— Ну що? — спитала вона, повертаючись за дві хвилини зі склянкою апельсинового соку. Страйк усміхнувся, побачивши її неприховану нетерплячку.— 3 чого така метушня? Що там Чизвелл хоче?

Паб, який складався з підковоподібної кімнати навколо єдиного шинкваса, вже щільно заповнили чоловіки й жінки в діловому вбранні — хто рано почав вихідні, а хто, як Страйк і Робін, закінчував за пивом роботу. Притишеним голосом Страйк переповів свою розмову з Чизвеллом.

— О,— апатично мовила Робін, коли Страйк нарешті закінчив вводити її в курс справи.— Тобто ми... будемо шукати бруд на Деллу Вінн?

— На її чоловіка,— виправив Страйк,— і Чизвелл наполягає, що це називається «козирі».

Робін промовчала й відпила свого соку.

— Шантаж протизаконний, Робін,— нагадав Страйк, правильно витлумачивши занепокоєний вираз її обличчя.— Найт намагається витрусити з Чизвелла сорок штук, а Вінн хоче вигнати його з посади.

— І тому він збирається їх шантажувати у відповідь, а ми йому допоможемо?

— Ми щодня розкопуємо бруд на різних людей,— грубо відповів Страйк.— Трошки запізно для докорів сумління з цього приводу.

Він зробив великий ковток з кухля, роздратований не тільки реакцією Робін, а й тим, що не зміг приховати обурення. Робін живе зі своїм чоловіком у прегарному будинку зі звідними вікнами на Олбері-стріт, а він так і сидить у двох кімнатах з протягами, та й звідти його можуть виселити забудовники. Ніколи раніше агенція не мала завдань, які означають повний день для трьох людей — може, на кілька місяців. Страйк не збирався вибачатися за те, що охоче на нього згодився. Він багато років працював і стомився від того, що його одразу тягне у злидні, тільки-но в агенції забракне роботи. Він має на свій бізнес амбітні плани, які не втілити в життя без здоровішого банківського рахунку. І все одно Страйкові кортіло відстояти свою позицію.

— Робін, ми як адвокати. Ми завжди на боці клієнта.

— Ти вчора відмовив тому банкіру, який хотів знати, де його дружина...

— ...бо було в біса очевидно, що він завдасть їй шкоди, якщо знайде.

— Ну,— зухвало глянула на нього Робін,— а що коли оте, що вони мають на Чизвелла...

Та вона не встигла закінчити речення, бо високий чоловік, захоплений розмовою з колегою, врізався просто в стілець Робін і штовхнув її на стіл. Робін перекинула свій сік.

— Агов! — гаркнув Страйк, поки Робін намагалася струсити сік з промоченої сукні.— Не вибачитеся?

— О Боже,— крізь зуби буркнув чоловік, дивлячись на облиту соком Робін. Кілька людей розвернулося подивитися, що діється.— То я зробив?

— Та вже зробив,— відповів Страйк, встаючи й обходячи стіл.— І це не вибачення!

— Корморане! — застережливо мовила Робін.

— Ну, мені дуже прикро,— мовив чоловік, ніби ідучи на велику поступку, але придивився до габаритів Страйка і почав жалкувати вже значно щиріше: — Правда, я дуже перепр...

— Та йди вже,— загарчав Страйк.— Поміняймося місцями,— сказав він до Робін.— Хай наступний незграбний телепень врізається в мене, а не в тебе.

Зворушена і зніяковіла, Робін узяла свою сумку, яка теж просякла соком, і вчинила, як Страйк запропонував. А він повернувся до столу зі жменею паперових серветок, які простягнув їй.

— Дякую.

Важко було витримувати войовничий настрій, коли він добровільно сів на облитий соком стілець, щоб їй було зручніше. Все витираючи з себе сік, Робін нахилилася вперед і тихо мовила:

— Ти знаєш, чим я переймаюся. Тим, що сказав Біллі.

Тонка бавовняна сукня липла до тіла; Страйк рішуче дивився Робін у вічі.

— Я спитав про це Чизвелла.

— Та ну.

— Звісно, спитав. Про що би ще я подумав, коли він сказав, що його шантажує брат Біллі?

— І що він?

— Сказав, що на його руках смертей немає, але «з людини не можна питати за невмисні наслідки».

— Що це в біса означає?

— Я так і спитав. Він навів гіпотетичний приклад: чоловік впустив льодяник, а дитина підняла, вдавилася й померла.

— Що?

— Я теж не втямив. Біллі, я так розумію, більше не дзвонив?

Робін похитала головою.

— Слухай, дуже велика вірогідність того, що Біллі марить,— сказав Страйк.— Коли я переповів Чизвеллу слова Біллі, той не виказав ні провини, ні страху...

Щойно це мовивши, Страйк пригадав тінь, яка пробігла обличчям Чизвелла, і своє враження, ніби ця історія для Чизвелла не нова.

— То чим же вони шантажують Чизвелла? — спитала Робін.

— Щоб я знав,— відповів Страйк.— Він сказав, що це сталося шість років тому, отже, до історії Біллі воно не клеїться, бо шість років тому він не був малим хлопчиком. Чизвелл також сказав, що, на думку деяких людей, це може бути аморальна річ, але нічого протизаконного він не зробив. Також він ніби натякнув, що тоді це не було незаконним, а тепер стало.

Страйк придушив позіхання. Пиво і надвечірнє тепло навіювали сон. Пізніше треба буде йти до Лорелеї.

— Тобто ти йому віриш? — спитала Робін.

— Чи вірю я Чизвеллу? — вголос поцікавився Страйк, дивлячись за спиною Робін у дзеркало з екстравагантним гравіюванням.— Якщо треба заприсягтися, я б сказав, що він мені сьогодні розповів щиру правду, бо він у відчаї. Чи я вважаю його гідним довіри? Мабуть, не більше, ніж будь-яку іншу людину.

— Він же тобі не сподобався? — не повірила власним вухам Робін.— Я тут про нього почитала.

— I?

— За смертну кару, проти іммігрантів, голосував проти подовження декретної відпустки...

Робін не помітила мимовільного погляду Страйка на її фігуру й говорила далі:

— ...просторікував про родинні цінності, а сам покинув дружину заради журналістки...

— Гаразд, на пиво я такого не покличу, але щось у ньому викликає жалість. Одного сина втратив, другий убив жінку...

— Так, так,— відповіла Робін.— Він виступає мало не за довічне для дрібних злочинців, а коли його син наїхав на молоду маму, всіма силами домагався короткого тер...

Вона затнулася, коли почувся гучний жіночий голос:

— Робін! Як мило!

До пабу увійшла Сара Шедлок у товаристві двох чоловіків.

— О Господи,— буркнула Робін, не стримавшись, тоді голосно привіталася: — Capo, привіт!

Вона багато б віддала за те, щоб уникнути цієї зустрічі. Сара з радістю розповість Метью, що заскочила Робін і Страйка наодинці в пабі в Мейфері, коли та годину тому казала Метью по телефону, що сама і на Гарлі-стріт.

Сара наполягла на тому, щоб пролізти за стіл і обійняти Робін; остання була упевнена, що Сара б цього не зробила, якби не була з чоловіками.

— Люба, що з тобою сталося? Ти вся липка!

Тут, у Мейфері, вона трималася трішки більш по-світському, ніж в інших місцях, де Робін її бачила, і на кілька градусів тепліше до Робін.

— Та нічого,— буркнула Робін.— Облилася апельсиновим соком.

— Корморане! — радісно мовила Сара і потягнулася цмокнути його в щоку. Страйк, на радість Робін, сидів байдужий і не відреагував.— У вас тут типу відпочинок? — спитала Сара, багатозначно усміхаючись до обох.

— Робота,— прямо відповів Страйк.

Не отримавши запрошення лишитися, Сара пішла до шинкваса разом з колегами.

— Я й забула, що тут «Кристіз» за рогом,— тихо сказала Робін.

Страйк глянув на годинник. Він не хотів іти до Лорелеї в цьому костюмі, та й від залитого соком стільця Робін на ньому лишилися плями.

— Слід обговорити, як саме ми працюватимемо над цією справою, бо завтра вже починаємо.

— Гаразд,— відповіла Робін не без дрожу, бо вже давно не працювала на вихідних. Метью звик, що вона вдома.

— Та нічого,— сказав Страйк, ніби прочитавши її думки,— ти мені знадобишся тільки в понеділок. На цю справу буде потрібно мінімум три людини. Гадаю, на Вебстера ми вже достатньо зібрали, щоб клієнт був задоволений, тож Енді постійно працюватиме над Доком Жуаном. Двом клієнтам зі списку очікування скажемо, що цього місяця їх уже не візьмемо, а Барклея перекинемо на справу Чизвелла. У понеділок підеш до Палати громад.

— Я? — здивувалася Робін.

— Назвешся хрещеницею Чизвелла, яку цікавить кар’єра в парламенті, й почнеш з Ґерайнта, який управляє громадською Деллиною приймальнею — це навпроти приймальні Чизвелла. Заговориш з ним...

Він ковтнув пива, суплячись на Робін понад краєм кухля.

— Що? — спитала Робін, не знаючи, чого чекати.

— Як ти налаштована,— спитав Страйк так тихо, що їй довелося нахилитися, щоб його чути,— щодо того, аби порушити закон?

— Ну, загалом я проти таких речей,— відповіла Робін, не знаючи, веселитися чи непокоїтися.— Я з цих міркувань стала детективом.

— А якщо закон — то сіра зона, а інформацію ніяк інакше не добути? Зважаючи на те, що Вінн однозначно порушує закон, намагаючись змістити з посади міністра Корони за допомогою шантажу?

— Ти хочеш, щоб я лишила жучок у кабінеті Вінна?

— Саме так,— відповів Страйк. Правильно витлумачивши сумнів на її обличчі, він провадив: — Слухай, якщо вірити Чизвеллу, Вінн — необачний патякало, який саме тому працює в її громадській приймальні, а не в міністерстві спорту разом з дружиною. Він рідко зачиняє двері кабінету, голосно обговорює приватні справи виборців, лишає приватні папери на спільній кухні. Є чималий шанс, що ти щось накопаєш без будь-якого жучка, але я не думаю, що на це можна розраховувати.

Робін покрутила склянку з залишками соку, міркуючи, а тоді сказала:

— Гаразд, я це зроблю.

— Правда? — озвався Страйк.— Добре, але з собою ти нічого не пронесеш, бо тебе перевірять на металодетекторі. Я сказав Чизвеллу, що завтра передам йому кілька пристроїв. Коли будеш усередині, він їх тобі віддасть. Тобі знадобиться вигадане ім’я. Власне, можеш знову назватися Венецією Галл. Чизвелл якраз такий тип, у якого може бути хрещениця на ім’я «Венеція».

Робін справді мала друге ім’я «Венеція», але острах і захват так її переповняли, що вона не помітила усмішки Страйка, якого цей факт і досі смішив.

— Тобі також треба продумати маскування,— сказав Страйк.— Нічого серйозного, але Чизвелл згадав твоє обличчя з репортажів про Різника, тож є вірогідність, що і Вінн може.

— Для перуки надто спекотно,— сказала Робін.— Можна спробувати змінити колір очей за допомогою лінз. І, мабуть, надягну окуляри без діоптрій...— знову з’явилася нестримна усмішка.— Палата громад! — захоплено повторила Робін.

Захват збляк, коли на периферії зору Робін, з іншого боку шинкваса, знову з’явилася білява голова Сари Шедлок. Та всілася так, щоб тримати Робін і Страйка у себе перед очима.

— Ходімо,— сказала Робін до Страйка.

Поки йшли до метро, Страйк розповів, що за Джиммі Найтом стежитиме Барклей.

— Сам не зможу,— пожалкував він.— Він і його друзі з «ОПОРУ» мене вже знають.

— То що робитимеш ти?

— Затикатиму дірки, розроблятиму зачіпки, стежитиму за ними вночі, якщо буде треба,— відповів Страйк.

— Бідолашна Лорелея,— мовила Робін.

Це вихопилося у неї мимоволі. Навколо чимдалі гучніше гуркотіли машини, і Страйк не відповів, тож Робін сподівалася, що він її не почув.

— Чизвелл згадував про сина, який загинув у Іраку? — спитала вона, мов людина, яка намагається приховати недоречний сміх за кашлем.

— Так,— відповів Страйк.— Фредді явно був його мазунчиком, що не свідчить на користь його здорового глузду.

— Що ти хочеш сказати?

— Фредді Чизвелл був лайно лайном. Я розслідував чимало смертей при виконанні, й ніколи в мене стільки разів не питали, чи не підстрелили офіцера його власні солдати.

Робін це аж шокувало.

— De mortuis nil nisi bonum[7]? — спитав Страйк.

Робін трохи підучила латину, поки працювала на Страйка.

— Ну,— тихо сказала вона, вперше віднайшовши у своєму серці жалість до Джаспера Чизвелла,— не можна чекати, що батько говоритиме про нього погано.

Розійшлися в кінці вулиці — Робін пішла купувати контактні лінзи, Страйк рушив до метро.

Після розмови з Робін настрій був на диво гарний: поки обговорювали нову справу, раптом виступили на поверхню обриси їхньої давньої дружби. Страйкові сподобався її захват від думки, що треба буде працювати в Палаті громад; приємною була роль людини, яка це запропонувала. Йому навіть сподобалося те, як вона піддавала сумнівам його висновки щодо історії Чизвелла.

Уже заходячи на станцію, Страйк раптом розвернувся вбік, розсердивши цим бізнесмена, який дихав йому в потилицю. Сердито цокнувши, чоловік ледь уникнув зіткнення і, пирхаючи, зайшов на станцію, а байдужий Страйк притулився до нагрітої сонцем стіни і задоволено відчув, як тепло просочує куртку, поки він дзвонить детективу-інспектору Ерику Вордлу.

Страйк сказав Робін правду. Він не вірив у те, що Чизвелл задушив дитину, однак у його реакції на історію Біллі було щось беззаперечно дивне. Дізнавшись від міністра, що родина Найтів жила неподалік його родинного гнізда, Страйк мав певність, що «малим» Біллі був в Оксфордширі. Першим логічним кроком у полегшенні своєї тривоги щодо рожевої ковдри було дізнатися, чи не зникали зо два десятки років тому в тих місцях діти, яких потім так і не знайшли.

11

Потопімо всі наші спогади у відчутті свободи, у радості, у пристрасті.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Лорелея Беван мешкала в еклектично умебльованій квартирі над власною успішною крамницею вінтажного одягу в Камдені. Страйк прийшов о пів на восьму, маючи пляшку «піно нуару» в одній руці, а другою притискаючи до вуха мобільний. Лорелея відчинила, добродушно усміхнулася знайомому видовищу — Страйк на телефоні,— поцілувала його, забрала вино й повернулася на кухню, звідки приємно пахло пад-таєм.

— ...чи спробуй узагалі проникнути в «ОПІР»,— інструктував Барклея Страйк, зачиняючи по собі двері та йдучи до Лорелеїної вітальні, де висіла велика копія портрета Елізабет Тейлор Енді Воргола.— Я тобі все перешлю, що маю на Джиммі. Він — учасник кількох груп. Не знаю, чи десь працює. Завсідник пабу «Білий кінь» у Вест-Гемі, наче вболіває за місцеву команду.

— Могло бути й гірше,— відповів Барклей; говорив тихо, бо щойно поклав спати дитину, в якої різалися зуби.— Наприклад, Челсі.

— Доведеться зізнатися їм, що служив,— сказав Страйк, опустившись у крісло і зручно піднявши ногу на квадратний пуфик.— По тобі видно.

— Нема проблем,— відповів Барклей.— Скажу, що я був такий бідося-хлопчик, типу не знав, куди лізу. Ліваки таку ахінею обожнюють. Хай мене поопікають.

Усміхнутись, Страйк дістав цигарки. Попри первісні сумніви, він починав думати, що Барклей — то все ж таки вдалий вибір.

— Гаразд, відбій, поки я тобі знов не подзвоню. Гадаю, то буде в неділю.

Коли Страйк поклав слухавку, прийшла Лорелея з келихом червоного для нього.

— Помогти тобі на кухні? — спитав Страйк, але з місця не зрушив.

— Ні, будь тут. Там уже скоро,— усміхнено відповіла вона. Страйкові сподобався її фартушок у стилі п’ятдесятих.

Лорелея повернулася на кухню, а Страйк закурив. Сама Лорелея не палила, але була не проти Страйкових цигарок марки «Бенсон-енд-Геджес» — тільки б користувався кітчевою попільничкою з грайливими пуделями, яку вона спеціально поставила.

Курячи, Страйк визнав, що заздрить Барклею, який прикинеться своїм у групі Найта з його колегами-ліваками. У військовій поліції Страйк такі завдання обожнював. Він згадав Німеччину і чотирьох солдатів, які зв’язалися з крайнім правим угрупуванням. Страйк спромігся переконати їх, що розділяє їхню віру в етно-націоналістичну супердержаву, проникнув на зібрання і провів чотири арешти; обвинувачення тих персонажів його особливо потішило.

Увімкнувши телевізор, він трохи подивився новини на четвертому каналі, п’ючи вино і курячи в очікування пад-таю та інших чуттєвих насолод. Мить, коли Страйк має змогу насолодитися тим, що багато інших трударів мають за належне, але що йому випадає рідко: відпочинком, полегшенням, які приносить вечір п’ятниці.

Страйк познайомився з Лорелеєю на дні народження Ерика Вордла. Вечір був дещо ніяковий, бо там Страйк уперше побачив Коко після того, як по телефону їй сказав, що нових побачень не хоче. Коко страшенно напилася; о першій ночі, коли Страйк сидів на дивані, поринувши в розмову з Лорелеєю, вона пройшла через кімнату, виплеснула на них вино зі свого келиха й вибігла в ніч. Страйк не знав, що Коко і Лорелея — давні подруги, поки на ранок не прокинувся в Лорелеїному ліжку. Він вирішив, що то проблема Лорелеї, а не його. Та, вочевидь, вирішила, що обмін цілком чесний (бо Коко більше не бажала її знати).

— Як ти це робиш? — спитав при наступній нагоді Вордл, щиро здивований.— Божечки, я б хотів знати твою...

Страйк звів насуплені брови, і Вордл ніби вдавився спробою зробити комплімент.

— Та яка там таємниця,— сказав Страйк.— Деяким жінкам просто подобаються жирні одноногі мужики з лобковим волоссям на голові й поламаними носами.

— Що ж, погано працює вітчизняна психіатрія, якщо вони вільно блукають вулицями,— мовив Вордл, а Страйк засміявся.

Лорелею справді так звали, але не на честь міфічної рейнської русалки, а на честь героїні Мерілін Монро з фільму «Джентльмени воліють білявих», який любила її мама. Коли вона йшла вулицею, чоловіки задивлялися, але Лорелея не викликала ані глибокої туги, ані жагучого болю, яких завдавала Страйкові Шарлотта. Він не тав, чи то Шарлотта так притлумила його здатність до глибоких почуттів, чи просто Лорелеї бракувало якихось чарів. Ані Лорелея, ані Страйк не казали «я тебе кохаю». У випадку Страйка річ була в тім, що він вважав її бажаною і приємною, але не міг сказати таких слів щиро. Він сподівався, що в Лорелеї історія така сама.

Вона якраз вийшла зі стосунків тривалістю п’ять років, коли Страйк до неї наблизився після кількох поглядів через темну вітальню у Вордла. Страйк дуже хотів вірити Лорелеї, коли вона розповідала, як чудово мати квартиру до своїх послуг і повернути свободу, хоч останнім часом і помічав ознаки незадоволеності, якщо казав їй, що має працювати у вихідні,— ніби перші важкі краплі майбутньої грози. На пряме питання вона все відкидала: ні, ні, звісно ні, якщо мусиш працювати...

Але Страйк від самого початку висунув ультиматум: робота в нього непередбачувана, грошей небагацько. Він не збирається спати ні з ким, крім неї, але якщо Лорелея хоче передбачуваності чи постійності, він їй не підійде. Лорелею, здавалося, така домовленість задовольнила, і якщо за десять місяців її щось перестало влаштовувати, Страйк готовий був розійтися без зайвих сентиментів. Мабуть, вона це розуміла, бо не сперечалася. Страйкові це подобалося, і не лише тому, що він не прагнув ускладнень. Йому подобалася Лорелея, подобався секс із нею, а ще він прагнув (з причин, про які навіть не думав, хоч і точно знав, які саме то причини) тут і тепер бути у стосунках.

Пад-тай був чудовий, розмова — легка й невимушена. Страйк нічого не розповів Лорелеї про нову справу, крім того, що сподівається, що робота буде цікава і прибуткова. Разом прибравши посуд, вони пішли до спальні з рожевими стінами і горами подушок з поні й мультяшними дівчатками.

Лорелея полюбляла еротичне вбрання. Сьогодні вона одягнула панчохи й чорний корсет. Вона мала талант — украй незвичний — влаштовувати еротичне шоу, що не скочувалося в пародію. Може, Страйк зі своїм зламаним носом та однією ногою і мав би абсурдний вигляд у цьому будуарі, де все було таке фривольне і гарненьке, але з неї була така вправна Афродита для нього-Гефеста, що всі думки про Робін і Метью цілком вивітрилися з його голови.

Мабуть, мало яке задоволення може зрівнятися з тим, що його дарує жінка, яка тебе справді хоче. Так думав Страйк наступного дня за обідом, коли вони сиділи поруч у вуличній кав’ярні, читаючи кожен власну газету. Страйк курив, ідеально наманікюрені нігті Лорелеї бездумно постукували по його руці. І нащо він уже сказав їй, що вдень працюватиме? Так, і справді треба відвезти жучки для прослухування до квартири Чизвелла у Белгравії, але Страйк спокійно може лишитися в неї на другу ніч, повернутися до ліжка, до панчіх і корсета. Перспектива була спокуслива.

Та щось невблаганне не давало Страйкові так учинити. Дві ночі поспіль порушать звичку; звідси недалеко до правдивої близькості. В глибині душі Страйк не уявляв майбутнього, в якому живе з жінкою, одружений, має дітей. Дещо з цього він планував, коли був з Шарлоттою, коли звикав до життя без ноги. Саморобний пристрій на курній дорозі в Афганістані вирвав Страйка з обраного життя й помістив у нове тіло, в нову реальність. Іноді пропозиція Шарлотті здавалася йому коронним виявом тимчасової втрати орієнтирів після ампутації. Тоді йому довелося наново вчитися ходити, жити поза армією. З відстані двох років він усвідомлював, що просто тримався бодай за щось із минулого, бо решта вислизала з рук. Свою відданість армії він переніс на майбутнє з Шарлоттою.

«Добрий хід,— негайно прокоментував його давній друг Дейв Полворт, коли Страйк розповів йому про заручини.— Недарма ж тебе навчали воювати. Тільки, друже, ризик загинути трохи підвищився».

Чи він дійсно думав, що шлюб можливий? Чи правдиво гадав, що Шарлотта пристане на життя, яке він може їй дати? Чи вірив, що для них можлива спільна спокута після всього, що вони пережили разом, адже кожен був по-своєму — потворно, глибоко, дивно — скалічений? Страйк сидів під сонечком з Лорелеєю і думав про те, що протягом кількох місяців він водночас і щиро вірив у це, і знав, що це неможливо, нічого не планував більш ніж на кілька тижнів наперед і ночами обіймав Шарлотту так, ніби вона — остання людина на землі, ніби лише Армагеддон здатен їх розлучити.

— Хочеш ще кави? — спитала Лорелея.

— Мабуть, мені вже час іти,— відповів Страйк.

— Коли я тебе побачу знову? — спитала вона, поки Страйк платив офіціанту.

— Та я ж казав, у мене нова велика справа,— відповів він.— Якийсь час усе буде дуже непередбачувано. Я тобі завтра подзвоню. Зустрінемося, щойно матиму вільний вечір.

— Ну добре,— відповіла Лорелея і тихо додала: — Поцілуй мене.

Він так і зробив. Лорелея притиснула стиглі вуста до його губ, і невідпорно згадалися певні ранкові миті. Вони розірвали цілунок. Страйк широко всміхнувся, попрощався і лишив її сидіти на сонечку з газетою.

Міністр культури не запросив Страйка увійти, відчинивши двері свого будинку на Ебері-стріт. Власне, Чизвелл скоріше все робив так, щоб детектив чимшвидше пішов. Узявши коробку з блискучими пристроями, він буркнув:

— Добре, простежу, щоб вона їх отримала,— і вже був зачинив двері, коли раптом гукнув до Страйка: — А звати її як?

— Венеція Галл,— відповів Страйк.

Чизвелл зачинив двері, а втомлений Страйк рушив назад вулицею з золотистими будиночками в бік метро і Денмарк-стріт.

Після Лорелеїної квартири офіс здався йому аскетичним і темним. Страйк відчинив двері, впускаючи гамір Денмарк-стріт, де меломани все ходили до крамниць інструментів і музики,— Страйк боявся, що прийдешня реновація їх не пощадить. Гуркіт моторів і клаксонів, розмов і кроків, гітарних імпровізацій, що їх награвали майбутні покупці, й далекі барабани-бонго вуличного музиканта тішили Страйкове вухо. Він узявся до роботи, знаючи, що доведеться просидіти за комп’ютером кілька годин, перш ніж в інтернеті накопаються голі факти з життя його цілей.

Якщо знати, де шукати, й мати час і знання, з кіберпростору можна добути обриси багатьох доль: примарні екзоскелети — іноді фрагментарні, іноді бентежно повні — життів, що ними живуть істоти з плоті та крові. Страйк навчився багатьох кунштиків, навчився нишпорити в найтемніших закутках інтернету, але інколи неймовірні багатства ховалися в безневинних соціальних мережах; трохи перехресних посилань — і ось збирається детальна особиста історія, якою необачний власник навіть не думав ділитися зі світом.

Спершу Страйк зазирнув до гугл-мап, щоб вивчити місце, де зростали Джиммі й Біллі. Стеда-котедж, вочевидь, був надто малий і незначний, щоб потрапити на мапи, але Чизвелл-гауз було відзначено чітко — зовсім недалеко від села Вулстоун. Страйк кілька хвилин присвятив безплідному огляду лісів навколо Чизвелл-гаузу і помітив кілька крихітних квадратиків, де могли ховатися житлові будинки — «закопали в лощовині, біля батькового дому»,— а тоді повернувся до збору даних про старшого, здоровішого на голову брата.

В «ОПОРУ» був вебсайт, де між довгими полемічними текстами про свято капіталізму і неолібералізму Страйк знайшов зручний розклад протестів, на яких Джиммі планував виступати і бути присутнім; детектив роздрукував його і додав до папки. Тоді за посиланням перейшов на сайт Справжньої соціалістичної партії, де хаосу й відомостей було навіть більше, ніж на сайті «ОПОРУ». Тут він відшукав ще одну довгу статтю за авторством Джиммі, який вимагав розпуску «апартеїдної держави» Ізраїль і поразки «сіоністського лобі», що тримає за горло західний істеблішмент. Страйк відзначив, що в переліку «публічно визнаних сіоністів», перелічених у кінці статті, є ім’я Джаспера Чизвелла.

Подружка Джиммі, Флік, фігурувала на кількох фото на сайті Справжньої соціалістичної партії: з чорним волоссям іде у марші проти програми «Трайдент», з біляво-рожевим — вітає Джиммі, який говорить зі сцени на зібранні Справжньої соціалістичної партії. Перейшовши за посиланням на твіттер Флік, він погортав її стрічку, що являла собою дивну суміш солодкавості та брудної лайки. Просто за твітом «Щоб тебе рак сраки пройняв, довбаний торі» йшло відео, де кошенятко так сильно чхає, аж випадає з кошика.

Наскільки зрозумів Страйк, ні Джиммі, ні Флік ніколи не володіли нерухомістю — і це в нього з ними було спільне. В інтернеті він не знайшов жодних вказівок на те, чим вони заробляють на прожиття (хіба тільки за дописи на крайні ліві сайти платять так, як він і не уявляє). Джиммі орендував жалюгідну квартирку на Чарлмонт-роуд у чоловіка на ім’я Кацурі Кумар, а Флік згадувала в соцмережі, що живе в Гекні, але Страйк ніде не знайшов її адреси.

Поринувши глибше в надра інтернету, Страйк виявив, що такий собі Джиммі Найт підходящого віку п’ять років спільно проживав з жінкою на ім’я Дон Кленсі. Закопавшись у дуже інформативну й пересипану смайликами фейсбучну сторінку Дон, Страйк виявив, що вони були одружені. Дон працювала перукаркою і мала успішний бізнес у Лондоні, а тоді повернулася до рідного Манчестера. На тринадцять років старша за Джиммі, вона не мала дітей і не підтримувала жодних зв’язків з колишнім чоловіком. В око Страйкові впав коментар, який вона лишила на сторінці покинутої бойфрендом подружки під постом «усі чоловіки лайно»: «Так, він гад, але твій бодай до тебе не позивався! Я виграла (знову)!»

Заінтригований Страйк почав читати архіви судів і після недовгих розкопок знайшов трохи корисної інформації. Джиммі двічі притягали за порушення громадського спокою — одного разу за марш проти капіталізму, другого — за протести проти «Трайденту», але цьому Страйк не здивувався. Набагато цікавіше було побачити Джиммі в переліку сутяжних позивачів на сайтах судів її величності та служби трибуналів. Через давню звичку легковажно позиватися Найтові було «заборонено ініціювати цивільні справи в судах без дозволу».

Джиммі, понад сумнів, зіграв на всі гроші (й, мабуть, за кошт держави). За останні десять років він позивався до купи осіб і організацій. Закон став на його бік тільки раз, коли у 2007 році Джиммі отримав компенсацію від «Занет індастріз», звідки його звільнили без дотримання належної процедури.

Джиммі сам представляв себе на суді проти «Занет індастріз». Вочевидь, піднесений своїм успіхом, він виступав ще на кількох судах — у справах проти власника гаража, двох сусідів і журналіста, який буцімто обмовив його; проти двох офіцерів лондонської поліції, які буцімто напали на нього; проти ще двох роботодавців і, врешті-решт, проти колишньої дружини, яка його переслідувала й у зв’язку з чиїми діями він не міг заробляти на прожиття.

За досвідом Страйка, люди, які в суді відмовляються від адвоката, або неадекватні, або настільки зверхні, що це означає майже те саме. Історія сутяжництва Джиммі вказувала на те, що він — особа жадібна і безпринципна, метка, але немудра. Завжди корисно отримати уявлення про слабкості людини, коли шукаєш щось на неї. Страйк долучив до справи імена людей, з якими Джиммі судився, включно з його колишньою дружиною.

Близько опівночі Страйк піднявся до своєї квартири й нарешті ліг спати, а в неділю встав рано-вранці та звернув свою увагу на Ґерайнта Вінна; він сидів, зігнувшись за комп’ютером, аж поки знов не почало сутеніти; на той момент поруч з ним уже лежала нова картонна папка з написом «ЧИЗВЕЛЛ», набита розмаїтою, але перевіреною інформацією про двох Чизвеллових шантажистів.

Потягнувшись і позіхнувши, Страйк раптом знову звернув увагу на звуки, що линули у відчинені вікна. Музичні крамниці нарешті зачинилися, барабани-бонго замовкли, але машини так і літали по Чаринг-Кросс-роуд з гуркотом і свистом. Страйк підвівся, спираючись на стіл (після кількох годин за комп’ютером єдина гомілка затерпла), і глянув у вікно кабінету на помаранчеве небо над вершечками дахів.

Був вечір неділі; менш ніж за дві години Англія гратиме проти Італії у чвертьфіналі Чемпіонату Європи з футболу в Києві. Серед небагатьох особистих забаганок, які дозволив собі Страйк, була передплата на кабельне телебачення, щоб дивитися футбол. Маленький переносний телевізор (нічого більшого в його квартирку нагорі й не влізло б) навряд чи міг вважатися ідеальним засобом для перегляду такого важливого матчу, але вечір у пабі був би немудрим вибором, адже в понеділок рано вставати і стежити за Доком Жуаном, хоча ця перспектива Страйка не тішила.

Він глянув на годинник. До матчу є час вийти по китайську їжу, але ще треба подзвонити Барклею і Робін і видати інструкції на завтра. Він уже був узявся за телефон, аж тут сигнал повідомив про новий електронний лист.

У заголовку було написано: «Зниклі діти в Оксфордширі». Страйк відклав мобільний і ключі на стіл і розгорнув листа.

Страйку,

Це все, що вийшло з побіжного пошуку. Без чітких часових рамок, звісно, нелегко. Наскільки бачу, 2 нерозкриті випадки зникнення дітей в Оксфордширі / Вілтширі на початку / в середині дев'яностих. Сьюкі Льюїс, 12 років, зникла з притулку в жовтні 1992 року. У 1996 зник Іммаму Ібрагім, 5 років. Десь тоді ж зник батько, гадають, що виїхав до Алжиру. Без детальних даних далі шукати нема чого.

Шануйся, Е.

12

Атмосфера, що нею ми дихаємо, важка від гроз.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Сонце при заході кидало червоний відблиск на пухову ковдру за спиною Робін. Вона сиділа за туалетним столиком у їхній з Метью просторій новій спальні. Сусіди смажили шашлики, й повітря, яке нещодавно пахтіло козолистом, тепер відгонило димом. Робін лишила Метью внизу; він дивився розігрів до матчу Англія — Італія з пляшкою холодного «Пероні» в руці.

Висунувши шухляду, Робін дістала пару контактних лінз, які там сховала. Спробувавши кілька різних, вона вирішила, що карі лінзи найбільш природно пасуватимуть до її рудувато-білявого волосся. Вона сторожко дістала лінзи — спершу одну, потім другу — і надягнула на свої сіро-блакитні райдужки. Очі сльозилися. Дуже важливо до них звикнути. В ідеалі Робін мала б носити їх цілі вихідні, але реакція Метью, коли той її побачив, її віднадила.

— Твої очі! — вигукнув він, кілька секунд збентежено її пороздивлявшись.— Чорт, це жахливо, зніми негайно!

Оскільки суботу вже зіпсувала напружена суперечка через незгоду щодо її роботи, Робін вирішила не носити лінзи у вихідні, бо вийде всякчасне нагадування Метью про те, що вона робитиме цілий наступний тиждень. Йому здавалося, що робота під прикриттям у Палаті громад — то державна зрада, а її відмова розповісти про клієнта чи цілі тільки погіршила ситуацію.

Робін раз у раз нагадувала собі, що Метью непокоїться про її безпеку і що не можна його за це винуватити. То була така собі розумова вправа, яку вона виконувала, мов покуту: не можна його звинувачувати за те, що непокоїться, тебе минулого року мало не вбили, він хоче для тебе безпеки. Втім, той факт, що в п’ятницю вона ходила в паб зі Страйком, непокоїв Метью більше, ніж будь-який потенційний убивця.

— А тобі не здається, що це збіса лицемірно? — спитав він.

Щоразу як він сердився, у нього напиналася шкіра навколо носа і верхньої губи. Робін помітила це давно, але останнім часом воно почало викликати в неї відчуття, близьке до відрази. Вона про це сказала навіть психотерапевтці. То було так бридко, так примітивно.

— Що лицемірно?

— Ходиш ото, випиваєш з ним...

— Метте, я працюю з...

— ...а потім нарікаєш, що я обідаю з Сарою.

— То обідай з нею! — огризнулася Робін, у якої від злості пришвидшився пульс.— Уперед! Власне, я її зустріла в «Червоному леві» з якимись чоловіками з роботи. Хочеш подзвонити Томові й доповісти, що його наречена випиває з колегами? Чи це тільки мені не можна?

Робін подумала, що ота напнута шкіра біля губ і носа у нього — мов морда: бліда вишкірена морда сердитого собаки.

— А ти б сказала мені, що ходила випити з ним, якби тебе не побачила Сара?

— Так,— відповіла Робін, втративши терпіння,— хоч і знала б, що ти все одно поведешся отак паскудно.

Напруження після цієї сварки — геть несерйозної порівняно з іншими цього місяця — тривало цілу неділю. Тільки за останні години Метью, у якого покращився настрій в передчутті матчу, став приязніший. Робін навіть зголосилася принести йому з кухні «Пероні» й поцілувала в чоло, перш ніж з полегшенням пішла до своїх лінз і до приготувань до завтрашнього дня.

Поступово дискомфорт в очах зник завдяки морганню. Робін пішла до ліжка, на якому лежав ноутбук. Підтягнувши його до себе, побачила, що прийшов лист від Страйка.

Робін,

У додатку трохи інформації про Вінна. Я тобі скоро подзвоню, дам інструкції на завтра.

КС

Робін роздратувалася. Страйк мав «затикати дірки» і працювати ночами. Він що думає, вона сама за вихідні не пошукала інформацію? І все ж Робін клацнула по першому з кількох додатків. Документ підсумовував знайдене Страйком в інтернеті.

Ґерайнт Вінн

Ґерайнт Івон Вінн, нар. 15 липня 1950 у Кардиффі. Батько — шахтар. Випускник школи для обдарованих дітей, зустрів Деллу в Кардиффському університеті. Був «консультантом з нерухомості», був її агентом на виборах, після виборів керував її громадською приймальнею в парламенті. Детальної інформації про попередню кар’єру в інтернеті немає. Мешкає з Деллою на Саутварк-Парк-роуд, Бермондсі.

Страйк зумів розкопати кілька неякісних фотографій Ґерайнта з його знаменитою дружиною, але обидві Робін уже знайшла і зберегла в себе на комп’ютері. Вона знала, як Страйкові довелося постаратися, щоб добути світлини Ґерайнта, бо сама довго шукала їх учора вночі, поки Метью спав. Преса, вочевидь, не вважала, що цей чоловік прикрашає фото. Щуплявий, лисуватий, він носив окуляри у важкій оправі, мав безгубий рот, слабке підборіддя й навислу верхню губу, і з усім цим був схожий Робін на гекона з зайвою вагою.

Страйк також додав інформацію про міністерку спорту.

Делла Вінн

Нар. 8 серпня 1947 року. Дівоче прізвище Джоне. Народилася і зростала у Долині Гламорган, Вельс. Сліпа від народження через двосторонню мікрофтальмію. Відвідувала Королівську школу св. Енодоха для незрячих з 5 до 18 років. Виграла численні нагороди на змаганнях з плавання серед підлітків. (Див. додані статті, а також інформацію про благодійний фонд «Ігрове поле»).

Робін за вихідні прочитала про Деллу Вінн все, що змогла, але ретельно проглянула обидві статті. Нічого нового до того, що вона вже знала, вони не додали. Делла працювала на благодійну організацію, що опікувалася правами людини, тоді висунула свою кандидатуру на вибори від виборчого округу у Вельсі, де народилася. Вона давно обстоювала розвиток спорту в неблагополучних районах, виступала за права спортсменів-інвалідів і підтримувала проекти, де спорт використовували для реабілітації поранених ветеранів. Її благодійний фонд, «Рівне ігрове поле», підтримував молодих спортсменів, а також спортсменів у скрутному становищі — через бідність чи фізичні вади; про нього багато писали у пресі. Численні відомі спортсмени брали участь у зборі коштів.

Статті, які надіслав Страйк, згадували і дещо, про що Робін уже знала з власної розвідки: Вінни, як і Чизвелли, втратили дитину. Донька Делли й Ґерайнта вкоротила собі віку в шістнадцять років, за рік до того, як Делла пішла на парламентські вибори. Трагедію згадували в усіх статтях, які читала Робін, навіть у тих, де йшлося про численні досягнення Делли Вінн. У своїй першій промові в парламенті Делла підтримала запропоновану гарячу лінію для тих, кого піддають цькуванню, але більше нічого про суїцид своєї дитини вона не говорила.

Задзвонив мобільний Робін. Перевіривши, чи зачинені двері у спальню, Робін узяла слухавку.

— Оце ти швидко,— нерозбірливо сказав Страйк з повним ротом сингапурської локшини.— Вибач... якось зненацька... я оце їм.

— Я прочитала твого листа,— сказала Робін. Почула металевий тріск і здогадалася, що то він відкриває бляшанку пива.— Дуже корисно, дякую.

— З маскуванням упоралася? — спитав Страйк.

— Так,— відповіла Робін і розвернулася подивитися на себе у дзеркалі. Просто дивина, як сильно колір очей змінює обличчя. Поверх карих очей вона збиралася вдягнути окуляри без діоптрій.

— Ти достатньо знаєш про Чизвелла, щоб прикинутися його хрещеницею?

— Звісно,— відповіла Робін.

— Ану,— мовив Страйк,— здивуй мене.

— Народився у 1944,— одразу почала Робін, не зазираючи в нотатки.— Вивчав античну філологію в Мертон-коледжі в Оксфорді, далі записався в Гусарський полк королеви, служив у Адені й Сингапурі. Троє дітей від першої дружини, леді Патриції Флітвуд: Софія, Ізабелла, Фредді. Софія заміжня, живе у Нортумбер-ленді, Ізабелла керує офісом батька в парламенті...

— Що, правда? — ніби здивувався Страйк, і Робін була потішена тим, що дізналася дещо, чого не знайшов він.

— Це та донька, яку ти знав? — спитала вона, згадавши, що Страйк казав у офісі.

— Та я б не сказав, що знав. Кілька разів зустрічав її з Шарлоттою. Всі її називали Іззі-Чиззі. Такі у вищих класів прізвиська.

— Леді Патриція розлучилася з Чизвеллом, коли від того завагітніла журналістка...

— ...в результаті чого народився син-невдаха, який працює в мистецькій галереї.

Робін посовала мишкою і відкрила збережене фото — цього разу чорнявого і досить вродливого молодика в темно-сірому костюмі; молодик підіймався сходами суду разом зі стильною брюнеткою в темних окулярах, на яку був дуже схожий — хоч не здавалося, що за віком вона може бути його мамою.

— ...але Чизвелл і журналістка розбіглися скоро після народження Рафаеля,— додала Робін.

— Рідні називають його Раф,— сказав Страйк,— і друга дружина його не любить, думає, що Чизвелл мав би відмовитися від нього після аварії.

Робін записала.

— Чудово, дякую. Нинішня дружина Чизвелла, Кінвара, минулого року нездужала,— провадила Робін, відкриваючи фото Кінвари — фігуристої рудої пані у вузькій чорній сукні й діамантовому кольє. Вона була на тридцять років молодша за Чизвелла і напинала губи на камеру. Якби Робін не знала, то подумала б, що це батько й донька, а не подружжя.

— Так, нервове виснаження,— сказав Страйк, обігнавши її.— Так. Як гадаєш, алкоголь чи наркотики?

Робін почула брязкіт і здогадалася, що то Страйк поцілив у смітник порожньою бляшанкою з-під пива. Отже, він сам. Лорелея у крихітній квартирці нагорі не бувала.

— Хтозна? — відповіла Робін, далі роздивляючись Кінвару Чизвелл.

— І останнє,— сказав Страйк.— Щойно дізнався. В Оксфордширі десь на час історії Біллі зникло двоє дітей.

Коротка пауза.

— Ти там? — спитав Страйк.

— Так... Я думала, ти не віриш, що Чизвелл міг задушити дитину.

— Не вірю,— відповів Страйк.— Час не збігається, і якби Джиммі знав, що міністр-торі задушив дитину, то не чекав би стільки років, щоб це монетизувати. Але я досі хочу знати, чи Біллі справді примарилося, ніби він бачив, як когось задушили. Я трохи покопаю імена, які дав мені Вордл, і якщо буде щось варте довіри, попрошу тебе розговорити Іззі. Може, вона згадає щось про дитину, яка зникла неподалік Чизвелл-гаузу.

Робін мовчала.

— Як я казав у пабі, Біллі дуже хворий. Мабуть, нічого не було,— мовив Страйк, ніби захищаючись. Вони з Робін пам’ятали, що раніше він відмовлявся від прибуткових справ і грошовитих клієнтів, щоб розкривати загадки, яких хтось інший не чіпав би.— Я просто...

— ...не можеш спати спокійно, поки цього не розслідуєш,— відповіла Робін.— Гаразд. Я розумію.

Страйк, якого вона не бачила, усміхнувся й потер утомлені очі.

— Ну, нехай щастить завтра,— сказав він.— Якщо буду потрібний, мобільний при мені.

— Що плануєш робити?

— Розберу папери. Колишня Джиммі Найта по понеділках не працює. Поїду до Манчестера з нею розмовляти у вівторок.

Робін відчула раптову ностальгію за минулим роком, коли вони зі Страйком разом їздили розпитувати жінок, залишених небезпечними чоловіками. Цікаво, чи згадав і він про це, коли планував поїздку?

— Дивишся матч Англія — Італія? — спитала вона.

— Так,— відповів Страйк.— Більше нічого, ні?

— Ні,— поспішно відповіла Робін. Вона не хотіла, щоб здалося, ніби вона його затримує.— Поговоримо пізніше.

Вона закінчила дзвінок, не дослухавши прощання, і відкинула мобільний на ліжко.

13

Я не дозволю, щоб страх перед тим, що може статися, прибив мене до землі.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Наступного ранку Робін прокинулася задихаючись. Вона вчепилася пальцями собі в горлянку, ніби намагаючись скинути неіснуючу хватку. Й уже добігла до дверей, коли прокинувся спантеличений Метью.

— Нічого, нічого, все добре,— запевнила Робін, поки він ще не встиг сформулювати питання. Вона навпомацки шукала клямку дверей, щоб вийти зі спальні.

Дивно, що це не відбувалося частіше після того, як вона почула історію про задушену дитину. Робін точно знала, як воно — коли пальці міцно змикаються на твоїй шиї, а пітьма затоплює мозок, бо знаєш, що за кілька секунд тебе викреслять з життя. На психотерапію її погнали не схожі на нормальні спогади уламки з гострими краями, що мали силу раптом висмикувати її з власного тіла і вкидати в минуле, де Робін вдихала запах просочених нікотином пальців душителя, а спиною відчувала м’яке черево різника.

Вона замкнула двері ванної і сіла на підлогу в широкій футболці, в якій спала. Зосередилася на власному диханні, на дотику холодних кахлів до голих ніг, дослухалася (як її навчили) до шаленого калатання власного серця, до гудіння адреналіну в крові; не боролася з панікою, а спостерігала за нею. Минуло трохи часу, і Робін відчула лавандовий запах гелю для душу, яким користувалася вчора, почула далекий літак.

«Ти в безпеці. Просто сон. Просто сон».

З-за двох зачинених дверей долинув сигнал будильника Метью. За кілька хвилин чоловік постукав.

— Усе гаразд?

— Я в нормі,— озвалася Робін, перекрикуючи відкритий кран.

Вона відчинила двері.

— Все добре? — перепитав Метью, придивляючись до неї.

— Просто треба було попісяти,— бадьоро відповіла Робін і пішла до спальні по свої кольорові лінзи.

Перш ніж потрапити до Страйка, Робін працювала на агенцію «Тимчасові рішення». Офіси, в які її посилали, всі переплуталися в пам’яті, і пригадувалися тільки аномальні, ексцентричні й дивні ситуації. Вона пам’ятала шефа-алкоголіка — листи, що їх він диктував, Робін з власної ласки перефразовувала — і шухляду, в якій знайшла вставну щелепу та брудні підштаники; пам’ятала сповненого надій молодика, який прозвав її «Боббі» й незграбно намагався фліртувати з-за комп’ютера, а ще жінку, яка обліпила всеньку свою комірку світлинами актора Ієна Макшейна, і дівчину, яка порвала зі своїм бойфрендом по телефону просто посеред відкритого офісу, не зважаючи на лунку мовчанку, що запанувала навколо. Робін сумнівалася, що всі ті люди, з якими вона недовго взаємодіяла, пам’ятали її краще, ніж вона пам’ятала їх,— навіть той несміливий кавалер, що називав її Боббі.

Однак щойно вона увійшла до Вестмінстерського палацу, з’явилася певність — те, що трапиться тут, закарбується в її пам’яті назавжди. Робін відчула спалах задоволення, коли лишила позаду туристів і пройшла у ворота, які охороняв полісмен. Палац наближався — вранішнє сонце проклало жорсткі тіні на химерній золотій ліпнині, славетна годинникова вежа вирізнялася на тлі неба — і Робін відчувала чимдалі сильнішу знервованість і захват.

Страйк сказав їй, у які двері заходити. За ними було довге напівтемне муроване фойє, але спершу довелося пройти через металодетектор і рентген на взір тих, що бувають в аеропортах. Знімаючи сумочку для сканування, Робін помітила високу і дещо розхристану натуральну білявку років тридцятьох, яка чекала віддаля з пакунком, загорнутим у коричневий папір. Під поглядом жінки Робін сфотографували і роздрукували для денної перепустки, яку слід буде носити у пластиковому конвертику на шиї. Коли охоронець жестом дозволив Робін пройти, білявка підступила до неї.

— Венеція?

— Так,— озвалася Робін.

— Іззі,— назвалася жінка, усміхнулася і простягнула руку. На ній була вільна блуза з візерунком з великих квіток і штани з широкими холошами.— А це від татка,— вона тицьнула пакет Робін у руки.— Я страшенно перепрошую, але треба бігти... так добре, що ти прийшла вчасно...

Вона швидко рушила геть. Робін побігла слідом.

— ...я тут саме друкувала купу паперів, щоб передати таткові в міністерстві... у мене тут такий завал. Татко — міністр культури, ці Олімпійські ігри — якесь божевілля...

Вони з Робін майже біжка проминули фойє (в кінці виднілося вітражне вікно) і звернули у лабіринт коридорів, і повсякчас Іззі балакала упевненим голосом з притаманним вищим прошаркам суспільства акцентом. Робін вразила потужність її легенів.

— ...так, і під час літньої перерви я піду... відкриємо з моєю подругою Джекс декорувальну фірму... я тут уже п’ять років стирчу... татко не радий, йому потрібна справді тямуща людина, але єдина кандидатка, яка йому сподобалася, нам відмовила...

Іззі зверталася до Робін через плече, а та ледь устигала за нею.

— Наскільки я розумію, у тебе немає знайомих пречудових персональних асистентів?

— Боюся, що ні,— відповіла Робін, у якої з часів роботи секретаркою друзів не лишилося.

— Майже прийшли,— повідомила Іззі, провівши Робін через разючу кількість вузьких коридорів, вистелених здебільшого ковроліном того самого листяно-зеленого кольору, що й шкіра, якою оббито лави в Палаті громад (Робін бачила по телевізору). Кінець кінцем вони звернули в коридор, звідки вело кілька масивних дерев’яних дверей з готичними арками на вершечках.

— Тут,— проголосила Іззі театральним шепотом, указуючи на перші двері праворуч,— Вінн. А тут,— вона пройшла до останніх дверей ліворуч,— ми.

Вона відступила убік, щоб Робін перша пройшла до кімнати.

Кабінет був тісний і захаращений. Кам’яні вікна-арки занавішено тюлем, за ними — прогулянкова смуга, якою рухалися на тлі осяйної Темзи темні постаті. Тут було два письмові столи, багато книжкових полиць і продавлене зелене крісло. Вщерть забиті полиці під стіною затуляло зелене драпірування, але неохайні стоси папок воно приховувало хіба що наполовину. На металевій шафці стояв телемонітор, на якому було видно нині порожню Палату громад з пустими зеленими лавами. На низькій полиці виднівся чайник в оточенні різношерстих чашок; шпалери над ними були заплямовані. В кутку хрипко дзижчав принтер. Частина паперів, які він виблював, з’їхала на витертий ковролін.

— От чорт,— вилаялася Іззі й кинулася їх підбирати, а Робін зачинила двері. Складаючи зібрані папери в охайний стос у себе на столі, Іззі сказала:

— Я в такому захваті, що татко тебе запросив. Він під таким тиском... геть не до речі, адже стільки всього зараз відбувається... але ви зі Страйком усе з’ясуєте, правда ж? Вінн — огидний чоловічок,— провадила Іззі, тягнучись по шкіряну папку.— Не на своєму місці, знаєш. Ти давно працюєш зі Страйком?

— Кілька років,— відповіла Робін, відкриваючи пакунок, який дала їй Іззі.

— Я з ним знайома, він казав тобі? Так... училася в одній школі з його колишньою, Шарлоттою Кемпбелл. Прегарна, але ходяче лихо — така вже Шарлі. Ти її знаєш?

— Ні,— відповіла Робін. Те давнє зіткнення на виході зі Страйкового офісу було її єдиним контактом з Шарлоттою.

— Страйк мені завжди здавався привабливим,— заявила Іззі.

Робін здивовано озирнулася, але Іззі діловито збирала собі папери в папку.

— Так, люди цього не помічали, а я все бачила. Він — справжній мужик, такий... безкомпромісний. .

— Безкомпромісний? — перепитала Робін.

— Так. Ні від кого не терпів дурні. І бровою не вів через те, що люди вважали його, знаєш...

— Не гідним її?

Щойно ці слова в неї зірвалися, Робін збентежилася. Вона раптом відчула дивну потребу захистити Страйка. Абсурд, авжеж: якщо хтось і здатен про себе потурбуватися, то це Страйк.

— Гадаю, так,— відповіла Іззі, чекаючи, поки роздрукуються ще папери.— Для татка це був жах — ці останні кілька місяців. І не то щоб він зробив щось неправильне! — з притиском додала вона.— Щойно було законно, а ось уже ні. Татко ні в чому не винен.

— Що було незаконно? — безневинно поцікавилася Робін.

— Вибачай,— люб’язно, але твердо відповіла Іззі.— Татко каже, що менше людей у курсі, то краще.

Вона глянула на небо крізь тюль.

— Без куртки я ж обійдуся, так? Ні... вибач за поспіх, але татові потрібні ці документи, й він о десятій має зустрітися зі спонсорами на Ігри. Щасти тобі.

І вихором квітчастої тканини й розвіяного волосся вона зникла, лишивши Робін і заінтригованою, і дивно заспокоєною. Якщо Іззі так спокійно ставиться до хиби, якої припустився її батько, то це навряд чи це щось жахливе — звісно, якщо припускати, що Чизвелл сказав доньці правду.

Робін зірвала останній папір з пакунку, який передала їй Іззі. Всередині, як вона знала, ховалося півдюжини пристроїв для прослуховування, які Страйк дав Джасперові Чизвеллу за вихідні. Як міністр Корони, Чизвелл не мусив щоразу проходити через сканери безпеки — на відміну від Робін. Вона уважно оглянула жучки. Пристрої нагадували звичайні розетки — їх створили так, щоб можна було помістити жучок згори на розетку, і та функціонувала б як зазвичай. Якщо хтось говорив поруч з жучком, починався запис. У тиші, яка запанувала, коли Іззі пішла, Робін чула калатання власного серця. До неї почала доходити вся складність завдання.

Вона зняла й повісила плащ, далі дістала з сумки велику упаковку «тампаксу», яку принесла спеціально для того, щоб ховати жучки, якими поки що не користується. Сховавши всередину всі жучки, крім одного, вона поклала коробку в нижню шухляду свого столу. Далі вона пошукала на захаращеній полиці порожню папку і сховала останній пристрій під стосиком листів з друкарськими помилками, які добула з купки з поміткою «На утилізацію». Озброївшись таким чином, Робін глибоко вдихнула і вийшла з приміщення.

Віннові двері за цей час відчинилися. Проходячи повз них, Робін побачила високого східного молодика в окулярах з товстими скельцями. В руках він мав чайник.

— Привіт! — негайно мовила Робін, наслідуючи сміливу й бадьору манеру Іззі.— Я — Венеція Галл, ми сусіди. А ви хто?

— Аамір,— буркнув молодик з лондонським робітничим акцентом.— Маллік.

— Ви працюєте на Деллу Вінн? — спитала Робін.

— Так.

— О, вона так надихає! — бовкнула Робін.— Власне, одна з моїх героїнь.

Аамір не відповів, усім виглядом показуючи, що хоче позбутися її уваги. Робін почувалася тер’єром, який намагається залякати скакового коня.

— А ви давно тут працюєте?

— Півроку.

— Ви не до кав’ярні йдете?

— Ні,— відповів Аамір таким тоном, ніби Робін зробила йому пропозицію, тоді різко розвернувся в бік вбиральні.

Робін пішла далі з папкою в руках, не знаючи, чи не помилково прийняла сором’язливу поведінку молодика за ворожість. Було б корисно потоваришувати з кимсь із приймальні Вінн. Необхідність грати роль хрещениці Джаспера Чизвелла з манерами а-ля Іззі заважала. Вона не могла позбутися відчуття, що Робін Еллакотт з Йоркширу легше знайшла б спільну мову з Ааміром.

Прикинувшись, ніби йде у якійсь справі, Робін вирішила роззирнутися, а вже тоді повертатися до кабінету Іззі.

Приймальні Чизвелла й Вінн розташувалися просто у Вест-мінстерському палаці, який — зі своїми склепінчастими стелями, бібліотеками, чайними кімнатами й атмосферою затишної урочистості — здавався старовинною університетською будівлею.

Частково критий прохід, за яким приглядали великі кам’яні статуї єдинорога й лева, вів до ескалатора в Порткалліс-гаузі. То був сучасний кришталевий палац з розкладним скляним дахом, трикутні секції якого трималися на товстих чорних брусах. Унизу лежала широка відкрита територія, де була і кав’ярня, в яку ходять члени парламенту й чиновники. Водойми — довгасті неглибокі басейни з присипаними ґрунтом берегами — під червневим сонцем здавалися осяйними смужками ртуті в оточенні великих дерев.

У лункому повітрі відчувався трем амбіцій, причетність до невпинного руху світу. Під стелею з вигадливих уламків скла Робін проходила повз політичних журналістів, що примостилися на оббитих шкірою лавах,— усі читали щось у телефоні чи розмовляли по мобільному, друкували на ноутбуках, перехоплювали політиків і просили коментарів. Робін подумала, що могла би працювати тут, якби її не відіслали тоді до Страйка.

Її експедиція завершилася у третій, найпохмурішій і найменш цікавій з будівель, що вміщують приймальні членів парламенту. Найбільше вона скидалася на тризірковий готель з потертим ковроліном, кремовими стінами й рядами однакових дверей. Робін розвернулася назад, так само з папкою в руках, і за п’ятдесят хвилин від минулого разу знову пройшла повз двері Вінна. Швиденько пересвідчившись, що в коридорі порожньо, вона притиснула вухо до масивних дубових дверей і, здається, почула всередині якийсь рух.

— Як іде справа? — спитала Іззі, коли за кілька хвилин Робін увійшла до її кабінету.

— Вінна ще не бачила.

— Він, мабуть, у міністерстві культури, ЗМІ і спорту. За всякої нагоди ходить до Делли,— відповіла Іззі.— Будеш каву?

Та не встигла вона підвестися з-за столу, як задзвонив телефон.

Поки Іззі приймала дзвінок від роздратованої виборчині, якій не дісталося квитків на олімпійські змагання зі стрибків у воду («Так, я теж люблю Тома Дейлі,— закотила очі Іззі, поглядаючи на Робін,— але це лотерея, мадам»), Робін насипала і покалатала розчинну каву і налила пастеризованого молока. Скільки разів вона це робила в офісах, які ненавиділа! Вона раптом відчула неймовірну вдячність за те, що назавжди втекла від того життя.

— Кинула слухавку,— байдуже сказала Іззі, й собі опускаючи трубку.— Про що ми говорили? А, так, про Ґерайнта. Він казиться, що Делла не зробила його спеціальним радником.

— А що це таке? — спитала Робін, ставлячи каву Іззі на її стіл і сідаючи за свій.

— Спеціальні радники — це ніби тимчасові чиновники. Дуже престижно, але такі посади не роздають рідним, так не годиться. Та Ґерайнт безнадійний, вона б його не взяла, навіть якби це було можливо.

— Я щойно познайомилася з чоловіком, який працює з Вінном,— сказала Робін.— 3 Ааміром. Він не дуже приязний.

— А, цей дивний,— відмахнулася Іззі.— Зі мною тримається на межі ввічливості. Це, мабуть, через те, що Ґерайнт і Делла ненавидять татка. Я так і не зрозуміла, у чім там річ, але вони всіх нас ненавидять... ой, якраз згадала: татко хвилину тому надіслав повідомлення. На цьому тижні прийде мій брат Раф, трохи допоможе. Можливо,— додала Іззі таким тоном, ніби не дуже в це вірить,— якщо від Рафа буде користь, він мене тут замінить. Але Раф нічого не знає про шантаж і про те, хто ти насправді, тож нічого не кажи, добре? У татка щось чотирнадцять хрещеників і хрещениць. Раф їх не розрізняє.

Іззі відпила ще кави, а тоді мовила — зненацька тихо:

— Гадаю, ти в курсі про Рафа. Про це писали всі газети. Бідолашна... це було жахливо. В неї залишилася чотирирічна донечка...

— Я щось таке бачила,— не дуже розбірливо озвалася Робін.

— Я єдина з рідних ходила до нього у в’язницю,— провадила Іззі.— Всі так гребували тим, що він зробив. Кінвара — це таткова жінка — казала, що йому мусили б дати довічне, але вона гадки не має,— додала Іззі,— наскільки там жахливо... люди просто не уявляють, що то таке — в’язниця... ну тобто, він вчинив страшне, але...

Вона не договорила. Робін подумала (мабуть, це було упереджено з її боку), що Іззі має на увазі, що в’язниця — не місце для такого витонченого молодика, як її зведенюк. Понад сумнів, це жахливий досвід, подумала Робін, але ж він прийняв наркотик, сів у машину і переїхав молоду матір.

— Я думала, він працює в мистецькій галереї,— сказала Робін.

— Він там напартачив у Драммонда,— зітхнула Іззі.— Татко, власне, бере Рафа, щоб за ним наглянути.

«На ці зарплати йдуть громадські гроші»,— подумала Робін і знову згадала надзвичайно короткий строк, який присудили синові міністра за смертельну автопригоду під наркотиками.

— І що він такого накоїв у галереї?

На її подив, скорботний вираз обличчя Іззі змінив вибух сміху.

— О Боже, вибач, не можна з такого сміятися. Він трахнув іншу продавчиню в туалеті,— відповіла вона, кавкаючи зо сміху.— Я знаю, що насправді це не смішно — але він щойно вийшов з в’язниці, а Раф симпатичний і завжди отримує бажане. Його вбрали у костюм і поставили поруч з гарненькою випускницею коледжу мистецтв... то чого ж вони від нього чекали? Але ти можеш уявити, що власника галереї таке не потішило. Він почув їхні забавки в туалеті та зробив Рафові останнє попередження. Раф з дівчиною знову за своє, тож татко аж сказився і заявив, що натомість Раф працюватиме тут.

Робін ця історія не дуже потішила, але Іззі цього не помічала, поринувши у власні думки.

— Хоча не знаю, може, татко й Раф це вигадали,— з надією мовила вона, а тоді глянула на годинник.— Час передзвонювати людям,— зітхнула вона й опустила горнятко, але щойно потягнулася по телефон, як застигла, не донісши пальців до слухавки. За зачиненими дверима коридором розносився співучий чоловічий голос.

— То він! Вінн!

— Тоді я пішла,— сказала Робін і знову схопила свою папку.

— Щасти,— прошепотіла Іззі.

Вийшовши в коридор, Робін побачила Вінна. Той стояв у дверях свого кабінету і, вочевидь, розмовляв з Ааміром, який був усередині. Вінн тримав папку, на якій помаранчевими літерами було написано «Рівне ігрове поле». Почувши кроки Робін, він розвернувся до неї.

— О, добридень,— мовив він зі співучим кардиффским акцентом, відступивши в коридор.

Його погляд пробігся по шиї Робін, упав їй на груди, тоді знов піднявся до її губ і очей. Робін за цим єдиним поглядом усе зрозуміла. Вона багато таких зустрічала в офісах — типів, під чиїм поглядом ураз стаєш незграбною і сором’язливою, які кладуть тобі руку на поперек, коли обходять чи пропускають у двері, які зазирають тобі через плече, буцімто цікавлячись тим, що на моніторі, й коментують твій одяг — а на офісному виході в бар після роботи починають коментувати фігуру. Такі кричать «Жарт!», якщо ти розсердишся, і починають поводитися агресивно, якщо жалієшся на них.

— І де ж ви така нагодилися? — поцікавився Ґерайнт. Прозвучало сально.

— Я — етажерка у дядька Джаспера,— бадьоро всміхнулася Робін.

— У дядька Джаспера?

— Так, у Джаспера Чизвелла,— відповіла Робін, вимовляючи ім’я на манір самих Чизвеллів — «Чизл».— Він — мій хрещений батько. Венеція Галл,— відрекомендувалася вона і простягнула руку.

У Вінна все було якесь амфібієподібне, і навіть рука волога. В житті, вирішила Робін, він менше схожий на гекона і більше — на жабу: з помітним черевом, тоненькими руками і ногами, ріденьким масним волоссям.

— І як же так вийшло, що ви — хрещениця Джаспера?

— О, дядько Джаспер — татів давній друг,— відповіла Робін, яка підготувала цілу історію.

— З армії?

— З земельного управління,— відповіла Робін, тримаючись за вигадану біографію.

— А,— мовив Ґерайнт; а тоді: — Маєте гарне волосся. Справжнє?

— Так,— відповіла Робін.

Його очі знову ковзнули її тілом. Робін вартувало зусилля і далі йому усміхатися. Й нарешті — щоки аж боліли від хихотіння й просторікування — погодившись, що вона його покличе, як знадобиться якась допомога, Робін рушила коридором далі. Вона відчувала його погляд, аж поки не завернула за ріг.

Так само як Страйк, коли відкопав потяг Джиммі Найта до сутяжництва, Робін відчула, що тільки-но дізналася дещо про слабкість Вінна. З її досвіду, чоловіки штибу Ґерайнта на диво легко вірять у те, що жінки сприймають радо їхні безладні сексуальні аванси й навіть відповідають взаємністю. Значну частину своєї кар’єри у сфері тимчасового найму Робін старалася триматися подалі від таких чоловіків — а ті вважали брудні натяки виявом люб’язності. Юність і недосвідченість для них ставали незборимою спокусою.

Наскільки далеко, спитала себе Робін, вона готова піти, щоб дізнатися те, що може скомпрометувати Вінна? Прямуючи до вигаданої мети нескінченними коридорами, щоб просто підтримати ілюзію, ніби несе кудись папери, Робін уявила, як схиляється над його столом, поки незручного Ааміра десь немає. Гі груди на рівні його очей, а сама вона питає поради, хихотить з його брудних жартів...

А тоді уява раптом чкурнула кудись не туди, і нажахана Робін чітко побачила, як Вінн кидається на неї, побачила зблизька його пітне обличчя з роззявленим безгубим ротом, відчула, як він хапає її за руки і притискає їх до боків, як у неї впирається те черево і вчавлює в металеву шафку...

Нескінченна зелень ковроліну та стільців, арки темного дерева, квадратні панелі — все розмилося й відступило, коли уявні Віннові залицяння перейшли в напад. Робін кинулася у двері навпроти так, ніби фізично могла обігнати свою паніку...

«Дихай. Дихай. Дихай».

— Воно все вражає, як уперше бачиш, га?

Чоловічий голос звучав по-доброму і не дуже молодо.

— Так,— озвалася Робін, ледь розуміючи, що саме каже. «Дихай».

— Ви — етажерка, га? — А тоді: — Дорогенька, що з вами?

— Астма,— відповіла Робін.

Вона не вперше користувалася цією відмовкою. Так можна було спинитися, глибоко вдихнути, знов заякоритися в реальності.

— Ви маєте інгалятор? — стривожено спитав підстаркуватий розпорядник.

Він був у фраку з білим нагруддям і з фалдами, а ще мав розцяцькований нагрудний знак. Побачивши таку неочікувану велич, Робін зненацька уявила білого кролика, що вигулькує посеред божевілля.

— Лишила його в кабінеті. Я зараз буду в нормі. Хвилиночку...

Вона заблукала до круговерті золота й кольору, від яких зробилося тільки гірше. Хол депутатів — знайоме розкішне приміщення у вікторіансько-готичному стилі, яке Робін бачила по телевізору — прилягав до Палати громад; на периферії зору височіли чотири гігантські бронзові скульптури попередніх прем’єр-міністрів — Тетчер, Аттлі, Ллойд-Джорджа і Черчилля, а вздовж стін стояли бюсти решти. Робін вони здалися відрізаними головами; позолота з її вигадливими лініями і різноколірними оздобами танцювала навколо, насміхаючись із її неспроможності дати раду цій розкішній красі.

Робін почула, як ніжки дряпають підлогу. Розпорядник подав їй стільця і якраз просив колегу принести склянку води.

— Дякую... дякую...— тупо повторила Робін, почуваючись незграбною, засоромленою, зганьбленою. Страйк у жодному разі не повинен про це знати. Він відправить її додому, скаже, що вона нездатна виконувати свою роботу. І Метью теж не можна казати, бо він вважає напади паніки ганебним і невідворотнім наслідком дурості, яка примушує Робін працювати в детективній справі.

Розпорядник ласкаво говорив до неї, і незабаром Робін оговталася. За кілька хвилин вона вже могла адекватно відповідати на його доброзичливу балачку. Гі дихання стало спокійним, а розпорядник розповідав, що коли біля бюста Едварда Гіта поставили статую Тетчер на повний зріст, то бюст позеленів, і ось яких заходів слід вжити, щоб повернути йому темно-коричневий колір бронзи...

Робін увічливо посміялася, зіп’ялася на ноги і з новими словами вдячності віддала розпоряднику порожню склянку.

Яке лікування потрібне (вже вкотре думала Робін), щоб зробити її такою, якою вона була колись?

14

...яке то було б щастя, якби мені вдалося привнести трохи світла в усю ту похмуру потворність!

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

У вівторок Страйк устав рано. Помившись, пристебнувши протез і одягнувшись, він наповнив термос міцним чорним чаєм, узяв з холодильника бутерброди, які приготував з вечора, і поклав їх у наплічник разом з двома пачками печива, жуйкою і кількома пакетами чипсів із сіллю й оцтом. Тоді він вийшов у світанок і рушив до гаража, де тримав свій «БМВ». На дванадцяту тридцять мав запис на стрижку в колишньої дружини Джиммі Найта в Манчестері.

Всівшись у машину і поклавши провізію так, щоб зручно було дотягуватися, Страйк надягнув кросівки, які тримав у машині — в них штучна нога краще вправлялася з гальмом. Тоді він дістав мобільний і почав писати повідомлення Робін.

Почавши з імен, які повідомив Вордл, Страйк більшу частину понеділка присвятив ретельним пошукам інформації про двох дітей, які, за словами поліціянта, зникли в Оксфордширі двадцять років тому. Вордл неправильно записав ім’я хлопчика, що коштувало Страйкові часу, але врешті-решт удалося накопати архівні статті про зникнення Імаму Ібрагіма, в яких його мама запевняла, що то її колишній чоловік викрав хлопчика і вивіз до Алжиру. Далі Страйк винишпорив два рядки про Імаму і його матір на сайті організації, що займалася справами з опіки на міжнародному рівні. З цього Страйк мусив виснувати, що Імаму знайшли живим-здоровим при батькові.

Доля Сьюкі Льюїс, дванадцятирічної втікачки з дому, виявилася більш загадковою. Зрештою Страйк знайшов її фото, поховане у старій газетній статті. Сьюкі зникла з житла опікунів у Свіндоні в 1992 році, й жодних згадок про неї після тієї дати Страйкові не трапилося. На розмитій світлині була досить-таки зубаста і недоросла дитина з тонкими рисами обличчя і коротким темним волоссям.

«То була дівчинка, але потім казали, що хлопчик».

Отже, вразлива андрогінна дитина цілком могла зникнути з лиця землі десь у той самий час і десь у тому самому місці, які називав Біллі Найт, розповідаючи, що став свідком задушення хлопчико-дівчинки.

В машині Страйк написав повідомлення Робін.

Якщо зможеш вигадати, як це зробити природно, розпитай Іззі, чи вона щось пам’ятає про 12-річну дитину на ім’я Сьюкі Льюїс. Вона 20 років тому утекла від опікунів неподалік їхнього родинного будинку.

Бруд на лобовому склі поблискував і розпливався під промінням вранішнього сонця. Страйк їхав з Лондона. Управління машиною перестало бути тим задоволенням, яким було колись. Страйк не міг собі дозволити спеціально устатковане авто, і хоч ця автівка мала коробку-автомат, вправлятися з педалями «БМВ» протезом було нелегко. У складних умовах Страйкові іноді доводилося і газ, і гальмо тиснути лівою.

Виїхавши нарешті на М6, Страйк хотів не перевищувати шістдесятьох миль на годину, але якийсь йолоп на «опелі» аж приклеївся до нього.

— Та обганяй уже,— загарчав Страйк. Він не планував змінювати свою швидкість, бо зручно влаштувався і не хотів навантажувати штучну ногу. Страйк зиркав у дзеркало заднього огляду, допоки водій «опеля» не зрозумів натяк і не пішов на обгін.

Розслабившись настільки, наскільки взагалі тепер міг за кермом, Страйк опустив скло, впускаючи свіжий і теплий літній день, і подумки повернувся до Біллі та зниклої Сьюкі Льюїс.

«Мене вона копати не пускає,— сказав він в офісі, нестримно торкаючись то носа, то грудей,— а вас пустить».

Страйк замислився: що то за «вона»? Мабуть, нова власниця Стеди? Напевно, вона проти, щоб Біллі розкопував клумби в пошуках тіла.

Намацавши лівою рукою наплічник з провізією, діставши пачку чипсів і розірвавши її зубами, Страйк уже вкотре нагадав собі, що вся ця історія від Біллі може виявитися химерою. Сьюкі Льюїс може бути будь-де. Не всяка дитина гине. Може, Сьюкі теж викрав заблудлий батько. Двадцять років тому, коли інтернет був ще немовлям, недосконала комунікація між регіональними відділеннями поліції допомагала охочим вигадувати собі чи іншим нове життя. І навіть коли Сьюкі вже немає, ніщо не вказує на те, що її задушили, не кажучи вже про те, що Біллі Найт став цьому свідком. Більшість людей напевно сказала б, що ця справа — просто дим без вогню.

Запихаючись пригорщами чипсів, Страйк замислився про таке: щоразу як доходило до питання про думку «більшості людей», йому згадувалася зведена сестра Люсі, єдина з сімох напів-братів і напівсестер, з ким він розділив хаотичне кочове дитинство. В його очах Люсі становила квінтесенцію всього звичного і невигадливого, хай навіть вони обоє змалечку пізнали макабричне, небезпечне, страшне.

Поки чотирнадцятилітньою Люсі не оселилася в будинку тітки й дядька в Корнволлі, мама тягала її і Страйка між сквотами-самозахопами, комунами, орендованими квартирами й оселями друзів, рідко лишаючись на одному місці довше, ніж на півроку. Перед очима її дітей проходив парад ексцентричних, зломлених і наркозалежних представників людського роду. Тримаючи праву руку на кермі, а лівою намацуючи печиво, Страйк пригадав деякі з кошмарних видовищ, яким вони з Люсі стали свідками у дитинстві: психованого юнака, що бився з невидимим дияволом у підвальній квартирці в Шордичі; підлітка, якого буквально відшмагали у псевдомістичній комуні в Норфолку (як на Страйка, з усіх місць, куди привозила їх Леда, то було найгірше); і Шейлу, одну з найуразливіших Лединих подруг: ця підробляла проституткою і плакала через те, що жорстокий бойфренд завдав травми мозку її малій дитині.

Це непередбачуване і часто-густо страшне дитинство вселило в Люсі потяг до стабільності й конформізму. Вона вийшла за інженера-кошторисника (Страйк його не любив), народила трьох синів (їх Страйк ледве знав) і, мабуть, відкинула б історію Біллі про задушену хлопчико-дівчинку як витвір хворого розуму, замела б її під килимок разом з іншими речами, про які не хотіла думати. Люсі потрібно було вдавати, що насильство й дивні дива розчинилися в минулому, померли разом з мамою; що як Леди не стало, життя зробилося непохитно безпечним.

Страйк розумів. Вони були докорінно відмінні, іноді Люсі його доводила до сказу, але він її любив. Котячись у бік Манчестера, він мимоволі порівнював її з Робін. Робін виросла, як на Страйка, у взірцевому стабільно-буржуазному середовищі, але вона мала сміливість, якої не мала Люсі. Обох жінок торкнулися насильство і садизм. Люсі у відповідь заховалася туди, де (як їй здається) вони ніколи вже її не дістануть. Робін стикається з цими речами майже щодня, розслідуючи інші злочини й чужі травми; на це її штовхає те саме прагнення розплутувати заплутане і розкривати істину, яке Страйк знає за собою.

Сонце піднімалося чимдалі вище, торкаючись промінням брудного лобового скла, а Страйк страшенно пожалкував, що Робін зараз тут немає. З усіх Страйкових знайомих їй найкраще було викладати теорії. «Вона б розкрутила мені термос і налила чаю. Посміялися б».

За останній час вони кілька разів поверталися до давньої балачки, бо Біллі приніс до офісу історію досить бентежну, щоб розбити стриманість, яка за рік застигла так, що стала на заваді їхній дружбі... чи не дружбі, подумав Страйк, і на якусь мить знову відчув її обійми на сходах, вдихнув аромат білих троянд і парфумів, якими пахло в офісі, коли Робін сиділа за своїм столом...

Подумки скривившись, Страйк потягнувся по нову цигарку, підкурив і змусив себе подумати про Манчестер і про те, як треба буде розпитувати Дон Кленсі, яка протягом п’ятьох років була місіс Джиммі Найт.

15

Так, вона предивна. О так. Завжди була така зверхня...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Поки Страйк мчав на північ, Робін без жодних пояснень запросили на зустріч із самим міністром культури.

Простуючи під сонцем у бік міністерства культури, ЗМІ та спорту, що містилося у великому білокам’яному будинку едвардіанської доби за кілька хвилин від Вестмінстерського палацу, Робін майже пожалкувала, що не проста туристка, яких повно навколо. Чизвелл по телефону здавався сердитим.

Робін багато віддала б за те, щоб мати для міністра щось корисне на шантажиста, але пробувши на роботі півтора дня, могла тільки сказати, що перше враження щодо Ґерайнта Вінна виявилося правдивим: він був лінивий, хтивий, пихатий і гучний. Двері до його кабінету лишалися головно відчиненими, і його співучий голос розносився коридором. З необачною легковажністю Вінн просторікував про дрібні негаразди своїх виборців, кидався іменами зірок і відомих політиків і загалом старався створити враження людини, для якої управління громадською приймальнею — неважливе побічне заняття.

Вінн радісно вітав Робін з-за свого столу щоразу, як вона проходила повз двері, виразно натякаючи на бажання продовжити знайомство. Однак Аамір Маллік — навмисно чи випадково — раз у раз псував спроби Робін завести з тих вітань розмови: то питаючи щось у Вінна, то (це він зробив усього годину тому) просто зачиняючи двері перед її обличчям.

Ззовні велика будівля, де розміщувалося міністерство — кам’яні гірлянди, колони, фасад у стилі неокласицизму, не дуже обнадіювала. Всередині її модернізували і прикрасили витворами сучасного мистецтва, серед яких була абстрактна скляна скульптура, що звисала з-під склепіння над центральними сходами, якими професійного вигляду молода жінка провела Робін. Вважаючи, що це хрещениця міністра, супутниця зі шкури пнулася, щоб показати їй усе цікаве.

— Кабінет Черчилля,— сказала вона, показуючи ліворуч (а повертали праворуч).— Там той балкон, з якого він виголосив промову на День перемоги. А пан міністр просто отам...

Жінка повела Робін широким коридором, за поворотом якого виявився відкритий офісний простір. Охайно вбрані молоді люди сиділи за рядом столів під довгими вікнами праворуч; вікна дивилися на чотирикутний двір, схожий за масштабами на Колізей, з високими стінами й вікнами. Тут усе дуже відрізнялося від тісного кабінету, де Іззі заливала собі розчинну каву з чайника. Натомість на столі стояла велика дорога машина з кавою у таблетках.

Офіси ліворуч від цього загнутого простору відділялися скляними стінами і дверима. Робін побачила міністра культури здалеку — він сидів за столом під модерновим портретом королеви і розмовляв по телефону. Різким жестом він звелів супутниці Робін вести її всередину і говорив собі далі, а Робін, почуваючись дещо ніяково, чекала, коли він закінчить дзвінок. Зі слухавки долинав високий жіночий голос. Робін він навіть звіддаля здався істеричним.

— Кінваро, мені час іти! — гавкнув у слухавку Чизвелл.— Так... поговоримо про це пізніше. Мені час іти.

Опустивши слухавку надміру різко, він вказав Робін на стілець перед собою. Чизвеллове жорстке сиве волосся стирчало навколо голови дротяним німбом. Товста нижня губа надавала обличчю сердитого й капризного вигляду.

— Газетярі вже нишпорять,— загарчав він.— То жінка дзвонила. Їй зранку телефонували з «Сану», питали, чи чутки правдиві. Вона поцікавилася, що ще за чутки, але той тип не пояснив. Вивуджує! Хоче її зненацька заскочити і розпитати.

Чизвелл насупився, придивившись до Робін. Її зовнішність чимось його не задовольнила.

— Скільки вам років?

— Двадцять сім,— відповіла вона.

— На вигляд менше.

На комплімент це схоже не було.

— Вже поставили жучок?

— Боюся, ще ні,— відповіла Робін.

— Де Страйк?

— Поїхав до Манчестера на розмову з колишньою дружиною Джиммі Найта,— відповіла Робін.

Чизвелл видав сердите нутряне «гхр-р-р», тоді підвівся. Робін і собі підскочила.

— Що ж, тоді краще повертайтеся й беріться до справи,— сказав Чизвелл.— Національна служба охорони здоров’я,— додав він тим самим тоном і рушив до дверей.— Люди вирішать, що ми тут з глузду поз’їжджали.

— Даруйте? — спитала Робін, нічого не розуміючи.

Чизвелл відчинив скляні двері й жестом звелів Робін першою вийти в офісний простір, де елегантні молоді чоловіки й жінки працювали поруч зі стрункою кава-машиною.

— Церемонія відкриття Олімпійських ігор,— пояснив Чизвелл, виходячи за нею.— Лівацька маячня. Ми дві чортові війни виграли, але святкувати це — зась!

— Дурниці, Джаспере,— мовив низький і мелодійний голос із валлійським акцентом.— Ми повсякчас святкуємо військові перемоги. А це інше святкування.

Делла Вінн, міністерка спорту, стояла просто перед дверима Чизвелла, тримаючи на шворці світло-жовту лабрадорку. Ця дуже статечна жінка з зачесаним назад від широкого лоба сивим волоссям мала на обличчі такі темні окуляри, що Робін нічого за ними не бачила. Делла Вінн, як знала Робін зі своєї розвідки, була сліпа через рідкісне захворювання, коли очні яблука просто не виросли під час утробного розвитку. Іноді вона вставляла штучні очі, особливо для фотографій. На Деллі було багато важкої, явно приємної на дотик біжутерії золотого кольору, а одягнена вона була у блакитне з голови до ніг. В одній з біографій політикині, що їх роздрукував Страйк, писали, що Ґерайнт щоранку обирає одяг для Делли і що найлегше для нього (через відсутність чуття на моду) просто добирати речі одного кольору. Коли Робін читала це, то була досить-таки зворушена.

Чизвелл не надто зрадів раптовій появі колеги, і — зважаючи на те, що її чоловік його шантажує — Робін це не здивувало. Делла, однак, нітрохи не нітилася.

— Я подумала, що ми можемо разом проїхатися до Гринвіча в моїй машині,— запропонувала вона Чизвеллу, а світло-жовта лабрадорка акуратно понюхав спідницю Робін.— Матимемо нагоду обговорити плани на дванадцяте. Що це ти робиш, Ґвінн? — спитала вона, відчувши, що лабрадорка тягне.

— Вона мене нюхає,— знервовано мовила Робін, гладячи собаку.

— Це моя хрещениця, е-е...

— Венеція,— підказала Робін, бо Чизвелл явно не міг пригадати її ім’я.

— Як ся маєте? — простягнула руку Делла.— Приїхали в гості до Джаспера?

— Ні, проходжу стажування в його приймальні для виборців,— відповіла Робін, потискаючи теплу руку, унизану каблучками, а Чизвелл відійшов глянути документ, який тримав нетерплячий молодик у костюмі.

— Венеція,— повторила Делла. ЇЇ обличчя було й досі розвернуте до Робін. Приємних рис, напівприхованих темними окулярами, торкнулася гримаса.— А як ваше прізвище?

— Галл,— сказала Робін.

Вона відчула абсурдний спалах паніки — ніби Делла її зараз викриє. Занурений у документ, який йому піднесли, Чизвелл відійшов, покинувши Робін (принаймні так їй здалося) на милість Делли.

— Ви фехтувальниця,— мовила Делла.

— Прошу? — перепитала Робін, знов збентежившись; це що, метафора? Деякі з молодих людей біля космічної кава-машини розвернулися й дослухалися з виразом ввічливої цікавості на обличчях.

— Так,— сказала Делла.— Так, я вас пам’ятаю. Ви були у збірній Англії разом з Фредді.

її дружнє обличчя стало жорстким. Чизвелл, опершись на стіл, щось креслив у документі.

— Та ні, я зроду не фехтувала,— зовсім розгубилася Робін. Зі слова «команда» вона зрозуміла, що йдеться про справжнє фехтування, що це не метафора.

— Ви точно фехтували,— твердо заявила Делла.— Я вас пам’ятаю. Джасперова хрещениця, в одній команді з Фредді.

Цей вияв зверхності й цілковитої самовпевненості бентежив. Робін відчула, що не має сили заперечувати, адже тепер до них дослухалися люди. Натомість вона просто мовила:

— Що ж, рада познайомитися.

І пішла.

— Ви хочете сказати — відновити знайомство,— різко мовила Делла, але Робін не відповіла.

16

...чоловік з таким брудним послужним списком, як у нього! (...) І такий чоловік виставляє себе керманичем людей! Ще й успішно!

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Чотири з половиною години за кермом — і в Манчестері Страйк вилізав з «БМВ» геть не граційно. Він трохи постояв на Бертон-стріт, приємній широкій вулиці з крамницями й житловими будинками, спираючись на машину і розминаючи ногу та спину, й дуже тішився з того, що знайшов собі паркомісце зовсім неподалік салону «Sтиль». Яскрава рожева вітрина між кав’ярнею і супермаркетом «Теско» вирізнялася світлинами нерадісних моделей з волоссям неприродних кольорів.

Чорно-білою кахляною підлогою і рожевими стінами салон нагадав Страйкові Лорелеїну спальню. Інтер’єр тут був модний, але заклад явно не обслуговував молодих чи надто сміливих клієнтів. Наразі клієнток було двоє — одна, огрядна жінка шістдесятьох років, читала перед дзеркалом журнал з домогосподарства. Її волосся було густо перекладене фольгою. Страйк подумки побився сам із собою об заклад, що Дон — це ота худа пергідролева білявка, яка стоїть до нього спиною і бадьоро теревенить з літньою пані, завиваючи її синє волосся.

— Я записувався до Дон,— повідомив Страйк молодій адміністраторці. Та аж здивувалася, побачивши в цьому царстві парфумованого аміаку особу чоловічої статі, ще й з такими габаритами. Почувши своє ім’я, пергідролева білявка озирнулася. Вона мала грубу, сильно пігментовану шкіру відданої шанувальниці солярію.

— Зажди хвильку, здорованю,— усміхнулася вона. Страйк сів на лаву під вікном.

За п’ять хвилин Дон повела його до м’якого рожевого крісла в дальній частині салону.

— Які побажання? — спитала вона, жестом запрошуючи Страйка сідати.

— Я не стригтися приїхав,— відповів той, лишившись стояти.— Радо заплачу за стрижку, бо не хочу марнувати ваш час, але,— він дістав з кишені візитівку і водійські права,— мене звати Корморан Страйк. Я — приватний детектив і сподівався поговорити про вашого колишнього чоловіка, Джиммі Найта.

Дон це спершу ніби ошелешило, а потім привело в захват.

— Страйк? — роззявила рота вона.— Це ти отой, що впіймав того Різника?

— Це я.

— Господи Ісусе, а Джиммі що накоїв?

— Та нічого такого,— легковажним тоном відповів Страйк.— Просто збираю про нього інформацію.

Дон йому, звісно, не повірила. Страйк підозрював, що обличчя в неї наколоте філерами, бо чоло над ретельно намальованими бровами було неприродно гладеньке й лискуче. Тільки жилава шия зраджувала її справжній вік.

— Те все в минулому. Давно вже в минулому. Я про Джиммі навіть не говорю. Як з очей, так і з думки, як ото кажуть.

Проте вона випромінювала цікавість і збудження, ніби жар. Фоном торохтів другий канал радіо. Дон озирнулася на двох жінок перед дзеркалами.

— Сіян! — гукнула вона, й адміністраторка підскочила і глянула на неї.— Любонько, зніми фольгу і наглянь за хімією, добре? — вона завагалася, не відпускаючи картку Страйка.— Не знаю, чи слід мені це робити,— мовила вона, явно бажаючи, щоб її повмовляли.

— Тільки трохи інформації,— запевнив Страйк.— Жодних зобов’язань.

За п’ять хвилин Дон уже пригощала його кавою з молоком у крихітній кімнаті для персоналу в глибині салону. У флуоресцентному світлі зі стелі вона здавалася трохи змореною, та все ж вигляд мала достатньо привабливий, щоб стало ясно, чим Джиммі зацікавила жінка, старша за нього на тринадцять років.

— ...так, на демонстрації проти ядерної зброї. Я ходила з подружкою, Венді, вона дуже по цих справах. Вегетаріанка,— додала вона, ногою причиняючи двері й видобуваючи пачку «Силк-Кату».— Ну, ви знаєте цей типаж.

— У мене свої,— відповів Страйк, коли Дон простягнула цигарки йому. Він підпалив цигарку їй, тоді — свою, марки «Бенсон-енд-Геджес». Дим випустили водночас. Дон схрестила ноги, розвернувшись у його бік, і просторікувала далі.

— ...так, і Джиммі там виголошував промову. Зброя, скільки можна зекономити, спрямувати на охорону здоров’я і все таке, нащо воно взагалі потрібно... говорити він уміє, самі знаєте,— додала Дон.

— Так, уміє,— погодився Страйк.— Я його чув.

— Ну, я й повелася на нього. Проковтнула наживку. Думала собі, то справжній Робін Гуд.

Страйк здогадався, що зараз вона пожартує. Було очевидно, що це вже не вперше.

— Виявився розбійник, так, тільки не шляхетний,— сказала Дон.

Вона була вже розлучена, коли познайомилася з Джиммі. Перший чоловік покинув її заради іншої дівчини з лондонського салону, яким вони володіли спільно. Дон отримала непогані відступні при розлученні та змогла зберегти свій бізнес. Джиммі після пройдисвіта-колишнього здавався фігурою романтичною, тож після попереднього розчарування Дон закохалася по вуха.

— Але дівки були постійно,— розповідала вона.— Ну знаєте, лівачки. Деякі зовсім шмаркачки. Він для них був ніби поп-зірка чи що. Я тільки потім дізналася, скільки їх було... коли він позаводив картки на всі мої рахунки.

Дон докладно розповіла про те, як Джиммі її умовив профінансувати позов до його колишніх роботодавців із «Занет індастріз», які звільнили його з порушенням процедури.

— Джиммі на своїх правах був поведений. Він, знаєте, не дурний. Збив із «Занету» десять тисяч. Я жодного пенні з тих грошей не бачила. Він усе просрав, коли почав позиватися до інших людей. Хотів і мене притягнути до суду, коли розбіглися. Заробляти йому заважала! Та не смішіть мене. Я його п’ять років утримувала, а він заявив, ніби працював на мене, безоплатно допомагав розбудовувати бізнес і заробив астму через хімікалії — брехав як дихав! — і, дяка Богові, його просто вигнали з суду. А потім вигадав, що я його переслідую. Заявив, що я йому машину подряпала.

Вона загасила цигарку і потягнулася по нову.

— Це, власне, правда,— додала вона з несподіваною злостивою посмішкою.— Ви ж знаєте, що його занесли до переліку сутяг? Тепер він ні до кого не може позиватися без дозволу.

— Так, про це знаю,— кивнув Страйк.— Дон, скажіть, коли ви були разом, він займався чимось протизаконним?

Вона підкурила, поглядаючи на Страйка понад пальцями і явно сподіваючись таки почути, що Джиммі такого накоїв, аж Страйк ним зацікавився. Врешті-решт вона сказала: .

— Не знаю, чи він давав собі клопіт пересвідчитися, що всім його подружкам є шістнадцять років. Потім я почула, що одна з них... але тоді ми вже розійшлися. То вже були не мої проблеми,— розповіла Дон, а Страйк записав.

— І я б йому не довіряла, коли йдеться про юдеїв. Він їх не любить. Якщо вірити Джиммі, Ізраїль — то корінь усього зла.

Сіонізм! Мене від того слова вже нудило. Наче ж уже достатньо настраждалися люди,— туманно додала Дон.— А, його начальник у «Занеті» був єврей, вони одне одного ненавиділи.

— Як його звали?

— Ой, як же воно там...— Дон сильно затягнулася цигаркою, насупилася.— Пол, а далі? Лобштайн, ось. Пол Лобштайн. Він, мабуть, і досі в «Занеті».

— Ви зараз спілкуєтеся з Джиммі чи з його родичами?

— О Боже, та ні. Знати їх не хочу. А єдина його рідня, яку я знала, то малий Біллі, його брат.

Сказавши це ім’я, вона пом’якшилася.

— Він був не при собі. Було діло, трохи пожив з нами. Таке вже сонечко, але не при собі. Джиммі казав, то через батька. Той був буйний алкаш. Сам їх виростив і бив на яєчню, таке розповідали, ременем бив і чим хочеш. Джиммі втік до Лондона, а бідолашний малий Біллі лишився з батьком. Не дивно, що став такий.

— Що ви маєте на увазі?

— У нього був... тик, так це називається?

І вона цілком точно повторила жест від носа до грудей, який Страйк бачив у себе в офісі.

— Я ще знаю, що його посадили на пігулки. Потім він від нас поїхав, якийсь час орендував квартиру з іншими хлопцями. Відколи ми розійшлися з Джиммі, я його більше не бачила. Він був милий хлопчина, але Джиммі бісив.

— Як саме?

— Джиммі не любив, коли Біллі розповідав про їхнє дитинство. Не знаю, мабуть, Джиммі сумління мучило, що покинув брата самого вдома. Там була така дивна історія...

Страйк бачив, що вона давно про це не замислювалася.

— Дивна? — підказав він.

— Було кілька разів: Джиммі випивав і розповідав, що батько горітиме в пеклі за те, чим заробляв на прожиття.

— Він же наче різноробом був?

— Правда? А мені казали, що столяром. Працював на родину отого політика, як його? З таким волоссям ще.

Вона жестом зобразила жорстку копицю на голові.

— Джаспер Чизвелл? — підказав Страйк, вимовляючи прізвище так, як воно пишеться.

— Ага, отой. Старий містер Найт мав безплатне житло на їхній землі. Хлопці там і виросли.

— І Джиммі казав, що батько горітиме в пеклі за те, чим заробляв на життя? — повторив Страйк.

— Так! Мабуть, то через те, що він працював на торі. У Джиммі все зводилося до політики. От не розумію,— знервовано додала Дон.— Треба ж якось жити. Уяви, що я питала б клієнток, за кого вони голосують, і тільки потім... От чорт! — раптом зойкнула вона, вкрутила цигарку в попільничку і скочила на ноги.— Сіян має зняти бігуді з місіс Горидж, бо ж та облисіє!

17

Бачу, він цілком невиправний.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Чекаючи на нагоду встановити жучок в офісі Вінна, всю другу половину дня Робін головно вешталася в тихому коридорі, куди виходили кабінети Вінна й Іззі, та всі зусилля були марні. Навіть коли Вінн пішов на обідню зустріч, у кабінеті лишився Аамір. Робін ходила туди-сюди з папкою в руках, чекаючи, чи не вийде Аамір у вбиральню, а коли хтось намагався заговорити до неї, ховалася в кабінеті Іззі.

О десятій хвилині по четвертій їй нарешті поталанило. З-за рогу хисткою ходою виплив Ґерайнт Вінн, явно напідпитку після досить-таки довгої обідньої перерви. На відміну від своєї дружини, він страшенно зрадів Робін, яка рушила йому назустріч.

— А ось і вона! — на повний голос бовкнув він.— Якраз хотів з тобою поговорити! Ходи сюди, ходи!

Він широким жестом відчинив двері до свого кабінету. Здивована, але дуже рада можливості оглянути інтер’єр кімнати, де треба поставити жучок, Робін пішла за ним.

Аамір без піджака працював за своїм столом, що здавався крихітною оазою порядку серед загального безладу. Навколо столу Вінна купчилися гори папок. Робін помітила жовтогарячий логотип «Рівного ігрового поля» на стосі листів перед ним. Просто під столом Ґерайнта була розетка — ідеальне місце для підслухового пристрою!

— Ви двоє знайомі? — весело спитав Ґерайнт.— Венеція, Аамір.

Він сів за стіл і запросив Робін скористатися кріслом, на якому розмістився кривий стос папок.

— Редґрейв передзвонив? — спитав Вінн у Ааміра, виборсуючись із піджака.

— Хто? — перепитав той.

— Сер Стів Редґрейв! — відповів Вінн, ледь помітно закотивши очі до Робін. Вона відчула сором за нього, тим паче що Аамір буркнув «ні» холодним тоном.

— «Рівне ігрове поле»,— пояснив Вінн для Робін.

Він нарешті спромігся зняти піджак і спробував ефектним жестом закинути його на спинку стільця. Піджак одразу зіслизнув на підлогу, але Ґерайнт ніби й не помітив, а натомість поплескав по жовтогарячому логотипу на верхньому листі.

— Наш бла...— ригнув він.— Даруйте... наш благодійний фонд. Незаможні спортсмени і спортсмени-інваліди, знаєте. Купа відомих меценатів. Сер Стів дуже хоче...— він знову ригнув,— пардон... допомогти. Ну, тепер. Я хотів вибачитися. За мою бідолашну дружину.

Здавалося, він дуже тішиться з себе. Краєм ока Робін побачила, як Аамір уважно глянув на Ґерайнта — ніби блимнув і знову втягнувся кіготь.

— Не розумію,— сказала Робін.

— Плутає імена. Повсякчас це робить. Якщо за нею не приглядати, все полетить шкереберть, листи надсилатимуть не тим людям... вона і тебе прийняла за іншу дівчину. Я за обідом з нею розмовляв по телефону, так каже, що з тобою колись спілкувалася наша донька. Вериті Пулгем. Інша хрещениця твого хрещеного. Я їй зразу сказав, що то не ти, і пообіцяв переказати вибачення. Така вона дурненька! Дуже вперта, коли думає, що права, але,— він знову закотив очі й поплескав себе по лобі, утомлений нестерпною дружиною,— я кінець кінцем достукався.

— Ну,— обережно мовила Робін,— я рада, що місіс Вінн зрозуміла свою помилку, бо Вериті вона, здається, не дуже любить.

— Правду кажучи, та Вериті була те ще мале стерво,— усміхнено пояснив Вінн. Робін зрозуміла, що йому приємно вимовляти це слово.— Препаскудно повелася з нашою донькою, розумієш.

— О Боже,— вигукнула Робін. Серце злякано тукнуло під ребрами, коли вона згадала, що Ріяннон Вінн вкоротила собі віку.— Мені дуже шкода. Це жахливо.

— Знаєш,— заявив Вінн, умостився зручніше, відкинувся на стільці до стіни і заклав руки за голову,— ти надто чарівна дівчина, щоб бути пов’язаною з тими Чизвеллами.

Точно напідпитку. Робін відчувала винний запах від нього, а Аамір кинув на начальника ще один гострий, пекучий погляд.

— Що ти робила раніше, Венеціє?

— Працювала в піарі,— відповіла Робін,— але захотіла робити щось корисніше. Піти в політику чи десь у благодійну організацію. Я читала про «Рівне ігрове поле»,— цілком чесно додала вона.— Просто чудово! Ви багато робите для ветеранів, так? Я вчора бачила інтерв’ю з Террі Бірном, параолімпійським велосипедистом.

Її увагу привернув той факт, що Бірнові ампутували ногу нижче коліна — точно як Страйкові.

— Ну звісно, в тебе особистий інтерес до ветеранів,— сказав Вінн.

У Робін аж серце упало.

— Даруйте?

— Фредді Чизвелл,— нагадав Вінн.

— О так, звісно,— закивала Робін.— Хоча я не дуже добре знала Фредді. Він був трохи старший за мене. Звісно, то було жахливо, коли він... коли він загинув.

— А, так, жахливо,— погодився Вінн, але його тон був досить байдужий.— Делла виступала проти війни в Іраку. Була аж дуже проти. А твій дядько Джаспер дуже підтримував війну, щоб ти собі знала.

На якусь мить повітря аж забриніло від невисловленого натяку на те, що Чизвелл отримав по заслузі за свій ентузіазм.

— Ну, не знаю,— сторожко мовила Робін.— Дядько Джаспер вважав військові дії виправданими з огляду на дані, що ми їх мали на той момент. І хай там що,— сміливо додала вона,— ніхто не може звинуватити його в корисливих мотивах, правда ж? Адже його власний син мусив піти на ту війну.

— Ох, ну якщо ти так у це віриш, хто ж сперечатиметься? — відповів на це Вінн. Він жартівливо підняв руки, мовляв, здаюся; стілець сильніше похилився до стіни, і кілька секунд Ґерайнт балансував, а відтак схопився за край столу та знову сів рівно. Чималим зусиллям Робін утрималася від сміху.

— Ґерайнте,— втрутився Аамір,— треба підписати ці листи, якщо ми хочемо відіслати їх до п’ятої.

— Та ще тільки четверта тридцять,— озвався Вінн, глянувши на годинник.— Так, Ріяннон була в юніорській збірній Британії з фехтування.

— Як чудово,— сказала Робін.

— Спортсменка, вся в маму. В чотирнадцять років уже виступала за юніорську збірну Вельсу. Я її постійно возив на змагання. Ми цілі години проводили разом у дорозі! В шістнадцять років вона потрапила до збірної Британії. Але англійці поставилися до неї дуже холодно,— з проблиском кельтського ремства додав Вінн.— Вона не вчилася в котрійсь зі знаменитих приватних шкіл. У них там зв’язки переважували все. Вериті Пулгем, знаєш, геть не мала хисту. Власне, тільки коли Вериті зламала ногу, Ріяннон, яка фехтувала значно краще, взагалі взяли у збірну Британії.

— Розумію,— відповіла Робін, намагаючись тримати баланс співчуття й гаданої відданості Чизвеллам. Не може ж бути, щоб саме за цю історію Вінн мав зуб на їхню родину? Однак фанатичний тон Ґерайнта свідчив про давню образу.— Так, ці речі мають залежати від хисту, ви праві...

— Так і є,— погодився Вінн.— Мають. Ось, глянь на це...

Він покопирсався в гаманці й видобув стару фотографію. Робін простягнула руку, але Ґерайнт, міцно тримаючись за фото, незграбно підвівся, спіткнувся об стос книжок біля свого стільця, обійшов стіл, підійшов так близько, що Робін аж відчула дихання в себе на шиї, і показав їй світлину своєї доньки.

Вбрана у фехтувальну форму, Ріяннон Вінн усміхалася і тримала золоту медаль у себе на шиї. Вона була бліда, з дрібними рисами обличчя, і Робін не побачила великої схожості з батьками — хіба тільки широке розумне чоло трохи нагадувало Деллине. Та через гучне Ґерайнтове дихання в себе у вусі Робін раптом уявила, як Ґерайнт Вінн з отим своїм широким безгубим вишкіром простує коридором, де повно дівчаток-підлітків. Чи це ганебно — сумніватися, що тільки батьківська відданість спонукала його возити доньку по всій країні?

— А що це ти собі заподіяла, га? — спитав Ґерайнт, гаряче дихаючи Робін у вухо. Нахилившись, він торкнувся пурпурового шраму від ножа на її оголеній руці.

Не стримавшись, Робін відсмикнула руку. Нерви навколо шраму ще не до кінця прийшли в норму: вона не терпіла, щоб його торкалися.

— Впала через скляні двері у дев’ять років,— пояснила вона, але інтимна, довірча атмосфера розвіялася, мов цигарковий дим.

На периферії бовванів застиглий, мовчазний Аамір за своїм столом. Усмішка Ґерайнта стала силуваною. Робін достатньо пропрацювала в офісах, щоб зрозуміти: щойно владні ролі змінилися. Тепер вона озброїлася дрібного недоречністю, яку допустив п’яний Ґерайнт, а він сердиться і трохи нервує. Робін пожалкувала, що відсахнулася від нього.

— Я ось що хотіла спитати, містере Вінн,— видихнула вона,— чи не могли ви б щось порадити про світ благодійних організацій?

Я не можу вирішити... політика чи благодійність... і я більше нікого не знаю, хто займався б і тим, і тим.

— О,— мовив Ґерайнт, глянувши на неї крізь товсті скельця окулярів.— О, ну... так, мабуть, я міг би...

— Ґерайнте,— знову заговорив Аамір,— нам треба відіслати ті листи...

— Та добре, добре,— голосно озвався Ґерайнт.— Потім поговоримо,— підморгнув він Робін.

— Чудово,— усміхнулася вона.

Виходячи з кабінету, Робін непомітно всміхнулася до Ааміра, але той не зреагував.

18

То ось аж як далеко зайшла справа, авжеж!

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Після дев’ятьох годин за кермом у Страйка затерпнули й боліли шия, спина і ноги, а наплічник з провізією давно спорожнів. Коли у блідому розчині чорнил над головою загорілася перша зірка, задзвонив мобільний. Зазвичай у цей час його сестра Люсі дзвонила «потеревенити»; три чверті її дзвінків Страйк ігнорував, бо хоч і любив сестру, не здатен був видушити з себе й краплі цікавості до шкільних успіхів її синів, розбірок у батьківському комітеті чи тонкощів розвитку кар’єри її чоловіка, інженера-кошторисника. Побачивши, що телефонує Барклей, Страйк заїхав у кишеньку для відпочинку автомобілістів (вчасно нагодилася; власне, то був з’їзд на поле), заглушив мотор і взяв слухавку.

— Я вже,— лаконічно повідомив Барклей.— 3 Джиммі.

— Вже? — перепитав щиро вражений Страйк.— Як?

— Паб,— пояснив Барклей.— Я вліз у його розмову. Він тут плів вовну з гречки про незалежність Шотландії. От що в англійських лівих файно,— додав він,— то це що вони люблять послухати, яка їхня Англія срака. За весь час навіть за пиво ні разу не довелося платити.

— Чорт забирай, Барклею,— мовив Страйк і запалив цигарку, хоча викурив за сьогодні вже зо два десятки,— оце добра робота.

— То тіко початок,— відповів Барклей.— Бачив би ти їхні писки, як я заявив, що усвідомив помилковість імперіалістичного мілітаризму! Щоб мене грець хопив, такі наївні. Завтра йду на зустріч «ОПОРУ».

— З чого Найт живе? Є думки?

— Мені сказав, що працює журналістом на кількох лівацьких сайтах, продає футболки «ОПОРУ» і ще трохи торгує шмаллю. Скажу тобі, що воно в нього лисе. Пішли після пабу до нього, і ніби солому ото курили. Я йому сказав, що дістану краще. Можна ж це записати на рахунок контори?

— Запишу як «різне»,— сказав Страйк.— Ну добре, тримай мене в курсі.

Барклей повісив слухавку. Вирішивши скористатися нагодою і трохи розім’ятися, Страйк вийшов з машини з цигаркою, оперся на металеві ворота-ґрати, за якими лежало широке темне поле, і набрав Робін.

— Це Ванесса,— збрехала Робін, побачивши на екрані телефону номер Страйка.

Вони з Метью щойно повечеряли карі з вуличного ресторану, яке тримали просто на колінах, водночас дивлячись новини. Метью приїхав додому пізно і стомленим; Робін не хотілося нової сварки.

Взявши слухавку, вона вийшла через скляні двері у внутрішній дворик, куди на входини відправляли курців. Пересвідчившись, що двері щільно зачинені, вона відповіла.

— Привіт. Як справи?

— Все в нормі. Є хвилинка поговорити?

— Так,— відповіла Робін, спираючись на огорожу і спостерігаючи за метеличком, що марно бився об яскраве скло, прагнучи потрапити в будинок.— Як усе минулося з Дон Кленсі?

— Користі небагато,— відповів Страйк.— Я був подумав, що маю зачіпку — одного єврея, колишнього боса, з яким Джиммі влаштував вендету, але подзвонив у компанію, і виявилося, що чолов’яга помер від інсульту минулого вересня. Щойно я пішов від Дон, подзвонив Чизвелл. Сказав, що «Сан» уже щось винюхує.

— Так,— сказала Робін.— Вони дзвонили його дружині.

— Зовсім це нам не до речі,— мовив Страйк, а Робін подумала, що то він дуже применшує.— Цікаво, хто розпатякав газетярам?

— Ставлю на Вінна,— сказала Робін, пригадавши, як базікав удень Ґерайнт, усе називав імена великих цабе, милувався собою.— Він якраз такий тип, який міг бовкнути журналісту, що має дещо на Чизвелла, навіть якщо доказів поки що катма. Серйозно,— додала вона, не маючи великих надій щодо відповіді,— як гадаєш, що саме зробив Чизвелл?

— Дізнатися було б добре, але значення це не має,— утомленим голосом відповів Страйк.— Нам не за те платять, щоб накопати щось на нього. І до речі...

— Мені поки що не вдалося поставити жучок,— сказала Робін, яка чекала на це питання.— Я там затрималася наскільки змогла, але Аамір замкнув двері, коли вони двоє пішли.

Страйк зітхнув.

— Тільки не психуй і не напартач,— сказав він,— але якщо за справу береться «Сан», часу в нас обмаль. Спробуй приїхати раніше чи що.

— Так, так, я спробую,— відповіла Робін.— Однак я сьогодні дізналася дещо дивне про Віннів.

І вона розповіла йому, як Делла переплутала її з однією зі справжніх хрещениць Чизвелла, а також історію Ріяннон і фехтувальної збірної. Страйка це все не дуже зацікавило.

— Не думаю, що це пояснює бажання Віннів прибрати Чизвелла з посади. Хай там як...

— ...спершу можливість, потім мотив,— закінчила Робін, цитуючи власну приказку Страйка.

— Саме так. Слухай, а ми зможемо завтра після роботи зустрітися і нормально відзвітуватися?

— Без проблем,— відповіла Робін.

— Зате Барклей добре працює,— сказав Страйк таким тоном, ніби його ця думка підбадьорила.— Вже потоваришував із Джиммі.

— О,— озвалася Робін.— Круто.

Пообіцявши їй скинути в повідомленні назву зручного пабу, Страйк повісив слухавку, а Робін лишилася самотня й задумана у темному дворі, під яскравими шпильками зірок, що вигулькували над головою.

«Зате Барклей добре працює».

На відміну від Робін, яка розкопала тільки якусь дурню про Ріяннон Вінн.

Метелик усе тріпотів крильцями об скло, рвучись до світла.

«Дурний,— подумала Робін.— Тут же краще».

Легкість, із якою з її вуст злетіла брехня про дзвінок від Ванесси, мала б (подумала вона) викликати відчуття провини, але натомість Робін просто пораділа, що вийшло відбрехатися. Вона дивилася, як метелик безнадійно б’ється об осяйне скло, і пригадала слова своєї лікарки. Робін на одному сеансі багато говорила про те, що хоче зрозуміти, де закінчується реальний Метью і починаються її ілюзії щодо нього.

«Людина за десять років може змінитися,— відповіла тоді лікарка.— Чому питання обов’язково в тому, чи не помилилися ви в Метью? Можливо, справа в тому, що ви обоє просто змінилися?»

Наступного понеділка буде перша річниця їхнього весілля. На пропозицію Метью вони їдуть на вихідні до фешенебельного готелю в Оксфорді. Робін дивним чином аж чекала на це — чомусь вони з Метью останнім часом краще ладнали в незнайомому оточенні. Коли довкола всі чужі, не годиться лаятися, як це в них

повелося. Робін розповіла Метью про позеленілий бюст Теда Тіта та ще кілька цікавих (на її думку) фактів про Палату громад. Метью весь час сидів з кислим обличчям, усіляко показуючи, що не схвалює всю справу в цілому.

Прийнявши рішення, Робін відчинила скляні двері, й метелик радо пурхнув усередину.

— Чого хотіла Ванесса? — спитав, не відриваючи очей від телевізора, Метью, коли Робін знову сіла поруч. Подаровані Сарою Шедлок лілеї стояли поруч на столі, свіжі, хоч минуло вже десять днів, і п’янкий аромат відчувався навіть крізь запах карі.

— Коли зустрічалися минулого разу, я випадково забрала її окуляри,— з удавано знудженим виглядом відповіла Робін.— Вона їх хоче назад, бо шанелевські. Я пообіцяла з нею зустрітися після роботи.

— А, «Шанель»? — озвався Метью з усмішкою, яка Робін здалася зневажливою. Він, видно, вирішив, що знайшов у Ванессі слабкість... хоч, може, Ванесса почала йому більше подобатися від думки, що вона цінує дизайнерські речі й не хоче їх губити.

— Мені доведеться вийти о шостій,— повідомила Робін.

— О шостій? — дражливо спитав Метью.— Боже, я втомився як собака, я не хочу прокидатися о...

— Я думала лягти в кімнаті для гостей,— відповіла Робін.

— О,— вмить пом’якшився Метью.— Так. Добре. Дякую.

19

Я це роблю без великої охоти... але, enfin... коли вже треба, то треба.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Наступного ранку Робін пішла з дому за чверть шоста. Небо злегка рум’янилося, але ранок був уже теплий, тож вона правильно не вдягнула куртку. Коли проходила повз паб, очі метнулися були до самотнього різьбленого лебедя, але Робін змусила себе думати про прийдешній день, а не про чоловіка, якого лишала.

Опинившись за годину в коридорі Іззі, Робін побачила, що двері Ґерайнтового офісу вже відчинені. Зазирнувши всередину, вона побачила безлюдне приміщення — але на спинці Аамірового стільця висів його піджак.

Робін чкурнула до кабінету Іззі, відімкнула двері, кинулася до свого столу, витягнула з пачки тампонів один з підслухових пристроїв, задля алібі прихопила папку зі старими документами, а тоді вибігла назад у коридор.

Підходячи до кабінету Ґерайнта, вона зняла золотий браслет, який навмисне надягнула на такий випадок, і кинула його на підлогу так, що прикраса закотилася в кабінет Ґерайнта.

— От чорт! — уголос сказала Робін.

З кабінету не відповіли. Робін постукала по відчинених дверях, гукнула «агов?», зазирнула у приміщення. Нікого!

Робін кинулася всередину, до подвійної розетки над плінтусом просто поруч зі столом Ґерайнта. Стала навколішки, витягнула з сумочки пристрій, відімкнула від розетки вентилятор на столі, закріпила пристрій на розетці, знову підключила вентилятор, пересвідчилася, що працює, а тоді (важко дихаючи, ніби щойно пробігла з півсотню метрів) роззирнулася у пошуках браслета.

— Що ви робите?

У дверях стояв Аамір без піджака і зі свіжозавареним чаєм.

— Я стукала,— відповіла Робін, певна, що сильно розрум’янилася.— Впустила браслет, а він закотився... а, ось де він.

Браслет лежав просто під комп’ютерним стільцем Ааміра. Робін кинулася його піднімати.

— Це мамин,— збрехала вона.— Отримала б на горіхи, якби загубила.

Вона повернула браслет на зап’ясток, узяла папери, які лишила на Ґерайнтовому столі, усміхнулася максимально буденно, а тоді вийшла з кабінету повз Ааміра, який підозріло мружив на неї очі.

В кабінет Іззі Робін увійшла тріумфально. Матиме добрі новини для Страйка до сьогоднішньої зустрічі в пабі! Тепер не тільки Барклей працює добре. Робін так поринула у свої думки, що не помітила чоловіка в кабінеті, поки той не спитав просто з-за її спини:

— Ви хто?

Теперішнє розчинилося в минулому. Обидва нападники атакували її ззаду. Скрикнувши, Робін розвернулася, готова обороняти своє життя: папери злетіли в повітря, сумочка зіслизнула з плеча, її вміст розсипався по долівці.

— Вибачте! — вигукнув чоловік.— Боже, вибачте!

Але Робін уже забракло повітря. У вухах гримів грім, усе тіло кинуло в піт. Вона нахилилася підняти те, що впустила, але так сильно тремтіла, що речі знову випадали з рук.

«Не зараз. Тільки не зараз».

Чоловік їй щось казав, але Робін не розуміла жодного слова. Світ знову розпадався, повнився страхом і небезпекою. Обличчя чоловіка, який подав їй підводку для очей і пляшечку зволожувальних крапель для лінз, розпливалося.

— О,— видихала Робін не до ладу.— Добре. Вибачте. Вбиральня.

Поспотикалася до дверей. Назустріч коридором ішли двоє людей, привіталися — голоси звучали розмито, нерозбірливо. Гадки не маючи, що саме відповіла, Робін майже бігом кинулася повз них до жіночої вбиральні.

Жінка з міністерства охорони здоров’я, яка малювала губи над раковиною, привіталася з нею. Робін сліпо пройшла повз неї і неслухняними пальцями замкнула двері кабінки.

Немає сенсу душити в собі паніку: так паніка тільки опиратиметься, старатиметься підкорити Робін своїй волі. Слід виїздити страх, мов норовливого коня, спрямувати на легший шлях. Тож Робін стала рівно, поклала руки на стіни кабінки і подумки заговорила до себе — так, ніби вона дресирувальниця, а її тіло, охоплене ірраціональним страхом,— наляканий хижак.

«Ти в безпеці, ти в безпеці, ти в безпеці...»

Потроху паніка почала спадати, хоча серце й досі шалено калатало. Врешті-решт Робін прибрала нечутливі руки від стін кабінки і розплющила очі, моргаючи від різкого світла. В туалеті було тихо.

Робін визирнула з кабінки. Жінка пішла. В приміщенні не було нікого, крім її блідого віддзеркалення. Плеснувши в обличчя холодною водою і насухо витершись паперовим рушником, Робін знову надягнула окуляри без діоптрій і вийшла з убиральні.

Поки її не було, в кабінеті почалася сварка. Глибоко вдихнувши, Робін увійшла до приміщення.

На неї озирнувся сердитий Джаспер Чизвелл; жорстке сиве волосся навсібіч стирчало навколо червоного обличчя. Іззі стояла за своїм столом. Незнайомець теж був тут. Робін у своєму неврівноваженому стані не прагнула опинитися під цікавими поглядами трьох пар очей.

— Що то було? — спитав Чизвелл у Робін.

— Нічого,— відповіла Робін, знову відчувши холодний піт під тканиною сукні.

— Ви вибігли з кімнати. Він,— Чизвелл указав на чорнявого незнайомця,— щось вам заподіяв? Чіплявся?

— Що? Ні! Я просто не помітила його. Він заговорив, і я аж підскочила. А тоді,— додала вона, сильно почервонівши,— мені закортіло в туалет.

Чизвелл розвернувся до чорнявого.

— То нащо ти прийшов так рано, га?

Тут до Робін нарешті дійшло, що це Рафаель. З фотографій вона вже знала, що цей напівіталієць був екзотичним доповненням до родини, де всі були дуже біляві й дуже англійські, але зовсім не була готова до того, який він красивий наживо. Темно-сірий костюм, білу сорочку і звичайну темно-синю краватку в крапочку він носив так, як не подужав би жоден чоловік у цьому коридорі. Він мав темну, смагляву шкіру, високі вилиці, майже чорні очі й довге розпущене темне волосся, а ще великий рот з повною верхньою губою (на противагу батьківській), і це надавало Рафаелю вразливого вигляду.

— Я думав, ти цінуєш пунктуальність, тату,— відповів він, піднявши й опустивши руки в безпорадному жесті.

Його батько розвернувся до Іззі.

— Дай йому якусь роботу.

На цьому Чизвелл вийшов геть. Помертвіла Робін пішла до свого столу. Всі мовчали, поки кроки Чизвелла не затихли, а тоді заговорила Іззі.

— Рафе, сонечку, то він просто у стресі. Справа не в тобі. Він біситься через найменші дрібниці.

— Мені так шкода,— змусила себе звернутися до Рафаеля Робін.— Я неадекватно зреагувала.

— Без проблем,— відповів він з акцентом випускника приватної школи.— Повір, я не якийсь сексуальний маніяк.

Робін знервовано засміялася.

— А ти — та хрещениця, про яку я не знав? Ніхто мені нічого не говорить. Венеція, так? Я — Раф.

— Е... так... привіт.

Вони потиснули руки, і Робін сіла за свій стіл і зайняла себе безцільним перекладанням паперів. Вона відчувала, як обличчя то палає, то блідне.

— Зараз коїться суцільне безумство,— мовила Іззі, й Робін збагнула, що вона намагається (з міркувань не те щоб зовсім безкорисливих) переконати Робін у тому, що її батько — кращий професіонал, ніж може здатися.— Людей бракує, на носі Олімпійські ігри, Те-Де доводить його...

— Що-що його доводить? — спитав Рафаель, упав у продавлене крісло, розпустив краватку і схрестив довгі ноги.

— Те-Де,— повторила Іззі.— Коли ти вже там, Рафе, простягни руку й увімкни чайник: вмираю, так хочу кави. Це скорочення від «Тінкі Друга». Так ми з Фізз називаємо Кінвару.

Прізвиська членів родини Чизвеллів Робін дізналася від Іззі під час розмов у кабінеті. Старшу сестру Іззі, Софію, називали «Фіззі», а троє дітей Софії мали домашні прізвиська «Прингл», «Флопсі» і «Понг».

— А «Тінкі Друга» чому? — спитав Раф, довгими пальцями розкручуючи банку з розчинною кавою. Робін і досі сторожко стежила за його рухами, хоч і втупила погляд у свою гадану роботу.— Хто була перша Тінкі?

— Та ну, Рафе, чув ти про Тінкі,— відповіла Іззі.— То та жахлива австралійка-медсестра, остання дружина дідуня. Його тоді вже слабоумство вразило. Викинув на неї більшу частину своїх грошей. Був другим стареньким дурником, за якого вона вийшла. Дідуньо купив їй дефективного скакового коня і купу страшних прикрас. Татко мало не через суд її виселяв, коли дідуньо помер. На щастя, рак грудей прикінчив її раніше, ніж процес став занадто дорогим.

Вражена несподіваною жорстокістю, Робін звела очі.

— Ти яку п’єш, Венеціє? — спитав Рафаель, насипаючи каву в горнятка.

— З молоком, але без цукру, будь ласка,— сказала Робін. Вона вирішила, що після екскурсії до кабінету Вінна краще зачаїтися.

— Те-Де вийшла за татка через гроші,— провадила Іззі,— й поведена на конях точно як Тінкі. Ти знаєш, що в неї вже дев’ять штук? Дев’ять!

— Чого дев’ять? — спитав Рафаель.

— Коней, Рафе! — нетерпляче відповіла Іззі.— Некерованих, невихованих, гарячих коняк, з якими вона панькається, має за своїх дітей, тринькає гроші на них! Боже, от би татко її покинув,— додала Іззі.— Сонечко, передай печиво.

Рафаель передав. Робін удавала, що сидить по вуха в роботі, але відчувала, що він на неї дивиться.

Задзвонив телефон.

— Приймальня Джаспера Чизвелла,— відповіла Іззі, намагаючись однією рукою скрутити кришку з коробки печива; слухавку вона тримала підборіддям.— О,— раптом охолола вона.— Привіт, Кінваро. Татко щойно пішов...

Усміхнувшись на вираз обличчя зведенючки, Рафаель узяв у неї печиво, відкрив коробку, далі запропонував Робін — та похитала головою. Зі слухавки Іззі линув бурхливий потік нерозбірливих слів.

— Ні... ні, він пішов... він просто зайшов привітатися з Рафом.

Голос на тому кінці став ще гучнішим.

— До міністерства, в нього збори о десятій,— відповіла Іззі.— Я не можу... бо він дуже заклопотаний, ти ж знаєш, Олімп... так... бувай.

Іззі ляснула слухавкою об апарат і скинула жакет.

— Треба їй ще лягти на реабілітацію. Минулого разу було замало.

— Іззі не вірить у психічні захворювання,— пояснив Робін Рафаель.

Він і досі зацікавлено придивлявся до неї. Робін розуміла, що він хоче її розговорити.

— Та вірю я в психічні захворювання, Рафе! — аж образилася Іззі.— Як же інакше! Мені її було дуже шкода, коли це трапилося... так, Рафе! Кінвара два роки тому народила мертву дитину,— пояснила Іззі,— і це, звісно, дуже сумно, дуже, і цілком зрозуміло, що потім їй було непереливки, але... ні, пробач,— строго додала вона, звертаючись до Рафаеля,— але вона це використовує. Використовує, Рафе! Думає, що це дає їй право на все, чого вона захоче, і... Ну, мати з неї вийшла б нікудишня,— зухвало заявила Іззі.— Вона завжди хоче бути в центрі уваги. Коли уваги немає, починається гра в маленьку дівчинку: не кидай мене саму, Джаспере, мені страшно, коли ти ночуєш не тут. Верзе казна-що... якісь дивні телефонні дзвінки, якісь чоловіки ховаються на клумбах, щось роблять її конячкам.

— Що? — мало не засміявся Рафаель, але Іззі його обірвала.

— О Боже, тільки гляньте, татко забув папери для зборів.

Вона метнулася з-за столу до батареї, взяла з неї шкіряну папку і кинула через плече:

— Рафе, послухаєш повідомлення на автовідповідачі й позаписуєш для мене, поки не повернуся, добре?

Масивні дерев’яні двері зачинилися за нею, і Робін лишилася наодинці з Рафаелем. Ще до того, як Іззі пішла, Робін дуже гостро відчувала його присутність, а тепер він ніби заповнив усе приміщення і не зводив з неї темних, мов маслини, очей.

«Він з’їв екстазі й переїхав маму чотирирічної дитини. Він відбув хіба третину строку, а тепер батько влаштував його на роботу за гроші платників податків».

— І як це, власне, зробити? — спитав Рафаель, сідаючи за стіл Іззі.

— Думаю, слід натиснути кнопку «старт»,— пробурмотіла Робін, зробила ковток кави і прикинулася, ніби пише щось у блокноті.

З автовідповідача полинули законсервовані повідомлення, потопивши слабке гудіння голосів з тераси за вікном, завішеним тюлем.

Чоловік на ім’я Руперт просив Іззі передзвонити з приводу «городницької премії».

Містер Рикетс із виборчого округу Чизвелла повні дві хвилини розповідав про дорожній рух на Бенбері-роуд.

Роздратована жінка сердито заявила, що саме автовідповідача і слід було чекати, і взагалі члени парламенту мають відповідати виборцям особисто, а тоді почала скаржитися, що сусіди так і не підрізали гілки на деревах попри розпорядження місцевої ради; автовідповідач обірвав промову.

А тоді тихий офіс заповнило до театральності загрозливе гарчання. Говорив чоловік:

— Кажуть, вони обмочуються, вмираючи, га, Чизвелле? Це правда? Сорок тисяч — або спитаю в газетярів, скільки дадуть вони.

20

Удвох ми проклали собі шлях, як справжні товариші.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Для вечірньої зустрічі з Робін Страйк обрав паб «Два тягоноші» через близькість до Вестмінстерського палацу. Паб причаївся на перехресті двох старовинних провулків — Олд-Квін-стріт і Кокпіт-Степс — у розмаїтому оточенні химерних милих будиночків, що стояли під кутом один до одного. Кульгаючи, Страйк перетнув вулицю і побачив, що тягоноші на металевій вивісці — це слуги, які несуть важкий портшез. Страйк був стомлений і змучений, тож картинка здалася доречною, хоч у портшезі сиділа витончена пані в білому, а не товстий гарикливий міністр із волоссям дибки й буйним норовом.

Біля шинкваса стояв цілий натовп охочих випити після роботи, і Страйк раптом злякався, що не знайде, де сісти,— вкрай неприємна перспектива, бо нога, спина і шия були напружені та зболені після вчорашньої поїздки і кількагодинної вахти на Гарлістріт, де Страйк стежив за Доком Жуаном.

Страйк устиг купити пінту «Лондон Прайду», аж тут звільнився столик під вікном. Він хутко (бо дуже було треба) кинувся до високої лави спинкою до вікна, поки столик не встигла зайняти найближча група чоловіків і жінок у костюмах. Ніхто не поставив під сумнів його право одному захопити столик на чотирьох. Страйк мав достатньо великі габарити і досить похмурий вираз обличчя, щоб навіть чиновникам не кортіло з ним зв’язуватися.

Паб з дерев’яною підлогою відзначався, як це називав для себе Страйк, елітарним утилітаризмом. На дальній стіні була вицвіла фреска з групою георгіанських джентльменів у перуках, що пліткували між собою, але загалом тут панували голе дерево і монохромні барви. Страйк визирнув з вікна — чи не йде Робін? — але її видно не було, тож він випив пива і почитав з телефону новини, стійко ігноруючи покладене на стіл меню, яке дражнило фотографією риби в клярі.

Робін мала з’явитися о шостій, але не прийшла навіть о пів на сьому. Страйк спокусився на фотографію з меню і замовив тріску з картоплею і ще пінту пива, а тоді почав читати довгу статтю про Олімпійські ігри у «Таймзі». Стаття, власне, являла собою довгий перелік способів, у які, на думку журналіста, прийдешня подія може скомпрометувати і зганьбити країну.

За чверть сьома Страйк почав непокоїтися — що там з Робін? Він був надумав їй дзвонити, аж тут Робін поспіхом влетіла у двері, вся червона і в окулярах (яких, як було відомо Страйкові, вона не потребувала). На її обличчі був захоплений вираз — як у людини, який кортить розповісти щось дуже важливе.

— Карі очі,— відзначив він, коли Робін сіла навпроти нього.— Клас. Тебе взагалі не впізнати. Що там у тебе?

— Як ти здогадався, що я... Ну, власне, купа всього,— відповіла Робін, вирішивши, що гратися в ігри немає сенсу.— Я тобі хотіла подзвонити, але поруч повсякчас хтось був, а я вранці вже мало не попалася, коли встановлювала жучок.

— Таки встановила? Оце ти молодець!

— Дякую. Зажди, бо мені дуже треба випити.

Робін повернулася з келихом червоного вина й одразу почала переповідати повідомлення, яке вранці виявив на автовідповідачі Рафаель.

— Шансів дізнатися номер того, хто його залишив, не було, бо після нього було ще чотири повідомлення. У них старий автовідповідач.

Страйк насупився.

— А ти не пам’ятаєш, як той чоловік вимовляв прізвище Чизвелла?

— Правильно. «Чизл».

— Схоже на Джиммі,— сказав Страйк.— Що сталося після дзвінка?

— Раф переказав Іззі, коли та повернулася до кабінету,— відповіла Робін, а Страйк помітив, що ім’я «Раф» вона вимовляє якось несміло.— Мені здалося, він не розуміє, що саме переказує. Іззі одразу подзвонила батькові, й той осатанів. Ми чули, як він кричить на тому кінці, але слів було не розібрати.

Страйк замислено потер підборіддя.

— А що скажеш про того, хто дзвонив?

— Лондонський акцент,— відповіла Робін.— Тон загрозливий.

— «Кажуть, вони обмочуються, вмираючи»,— тихо повторив Страйк.

Робін хотіла підказати, але через страшний власний досвід їй було важко озвучити думку.

— Люди, коли їх душать...

— Так,— обірвав її Страйк.— Я знаю.

Обоє випили.

— Ну, якщо припустити, що то Джиммі,— провадила Робін,— то він сьогодні дзвонив у міністерство двічі.

Вона розкрила сумочку і показала Страйкові схований у ній підслуховий пристрій.

— Ти його забрала? — не повірив Страйк.

— І поставила новий,— відповіла Робін, не маючи сили стримати тріумфальну усмішку.— Саме тому й запізнилася. Я ризикнула.

Аамір, який працює у Вінна, пішов, а Ґерайнт зазирнув до нас поговорити зі мною, коли я збиралася.

— Та ти що,— розвеселився Страйк.

— Рада, що тобі смішно,— холодно мовила Робін.— Він не дуже приємна людина.

— Вибач,— сказав Страйк.— А в якому саме плані він неприємний?

— Просто повір,— відповіла Робін.— Я багато таких типів зустрічала в офісах. Він збоченець, причому з бридкими нахилами. Сказав мені,— додала вона, й обличчя залив гнівний рум’янець,— що я йому схожа на покійну доньку. А далі торкнувся мого волосся.

— Волосся торкнувся? — перепитав Страйк, якому було вже не смішно.

— Взяв пасмо з плеча і погладив пальцями,— кивнула Робін.— А тоді, видно, зрозумів, що я про нього подумала, і спробував прикинутися, що то батьківський жест. Хай там що, я сказала, що мені треба в туалет, і попросила його не йти, мовляв, поговоримо ще про благодійні фонди. Тишком пробралася в його кабінет і замінила пристрій.

— Це збіса чудова робота, Робін.

— Я послухала, поки сюди їхала,— сказала Робін, витягаючи з кишені навушники,— і...

Вона передала навушники Страйкові.

— ...почула дещо цікаве.

Страйк слухняно вставив «краплі» у вуха, а Робін увімкнула касету в сумочці.

«...о третій тридцять, Ааміре».

Чоловічий голос із валлійським акцентом замовк, перебитий сигналом мобільного. Біля розетки зачовгали, а тоді Ґерайнт сказав:

«А, привіт, Джиммі... хвилинку... Ааміре, зачини двері».

Човгання, кроки.

«Так, Джиммі?..»

Довга пауза, протягом якої Ґерайнт намагався стримати натиск чимдалі агресивнішої тиради.

«Ой... та зажди... Джиммі, слу... Джиммі, слухай... послухай! Я знаю, що ти поніс збитки, Джиммі, я розумію твоє розчарування... Джиммі, ну будь ласка! Ми розуміємо твої почуття... це несправедливо, Джиммі, ми з Деллою теж не в розкошах зростали... мій батько був шахтарем, Джиммі! Та послухай, прошу тебе! Ми вже майже добули фото!»

Стало тихо, і Страйк устиг почути — ледь-ледь,— як на тому кінці лінії здіймається й опадає хутка мова Джиммі Найта.

«Я згоден,— нарешті сказав Ґерайнт,— але прошу тебе не робити нічого поспіхом, Джиммі. Він тобі не дасть... Джиммі, послухай! Він не дасть тобі грошей, він про це заявив дуже чітко. Тепер або газети, або нічого, тож... докази, Джиммі! Докази!..»

Знову нерозбірлива тирада — тепер уже коротша.

«Я ж тобі щойно казав, хіба ні? Так... ні, але міністерство закордонних... ну, це навряд чи... ні, Аамір має знайомство... так... так... ну гаразд... зроблю, Джиммі. Добре... так, гаразд. Так. Бувай».

Стукіт мобільного, який поклали на стіл, тоді — голос Ґерайнта.

«Мудило дурнуватий»,— сказав він.

Знову кроки. Страйк глянув на Робін, але та жестом закликала його слухати далі. Минуло секунд тридцять, і заговорив Аамір — несміло, скуто.

«Ґерайнте, Кристофер не обіцяв фотографій».

Навіть у поганому записі на крихітній касеті тиша, заповнена шерехтінням паперів на столі Ґерайнта, здалася зловісною.

«Ґерайнте, ви чу...»

«Та чую! — вибухнув Вінн.— Боже милий, хлопче, ти — випускник Лондонської економічної школи і нездатен вигадати, як змусити те чмо віддати тобі фотографії? Я не прошу тебе забирати їх з міністерства, просто зроби копії. Це, здається, цілком посильне завдання».

«Я не хочу нових проблем»,— промимрив Аамір.

«А я собі думав,— мовив Ґерайнт,— що після всього, що для тебе зробила от хоча б Делла...»

«Я дуже вдячний,— швидко відповів Аамір.— Ви знаєте, що вдячний... добре, я... я спробую».

Протягом наступної хвилини чулися тільки кроки і шурхотіння паперів, а тоді — механічне «клац». Пристрій автоматично вимкнувся, коли хвилину не було людської мови; далі увімкнувся, бо знову заговорили. Новий голос належав чоловікові, який питав, чи прийде Делла «на підкомітет» удень.

Страйк вийняв навушники.

— Все розчув? — спитала Робін.

— Гадаю, що так,— відповів Страйк.

Робін відкинулася назад, очікувально дивлячись на нього.

— Міністерство закордонних справ? — тихо спитав він.— Що він у біса міг накоїти, що аж у міністерстві закордонних справ збереглися фотографії?

— Я гадала, ми не маємо цікавитися суттю тієї справи,— звела брови Робін.

— Я не казав, що мені нецікаво. Тільки що мені за це не платять.

Принесли Страйкову рибу з картоплею. Він подякував офіціантці й щедро налив на тарілку кетчуп.

— Іззі згадувала про цю історію дуже буденно,— сказала Робін, трохи поміркувавши.— Не думаю, що вона би про це так говорила, якби він... ну знаєш... когось убив.

Вона вмисне не казала «задушив». Трьох нападів паніки за три дні цілком достатньо.

— Мушу сказати,— мовив Страйк, жуючи картоплю,— що той анонімний дзвінок наводить на думку... Хіба тільки,— раптом осяяло його,— Джиммі сяйнула геніальна ідея втягнути Чизвелла ще й в історію Біллі на додачу до того, що він там зробив. Убивство дитини не мусить бути справжнім, щоб у міністра, в якого і так уже вчепилася преса, виникли проблеми. Ти знаєш, що таке інтернет. Є купа людей, для яких бути торі — це все одно що бути дітовбивцею. Може, Джиммі вигадав таким чином додатково натиснути на нього.

Страйк похмуро поколупав картоплю виделкою.

— Я б радий був дізнатися, де Біллі, якби у нас хоч хтось мав вільний час його пошукати. Барклей його й близько не бачив і каже, Джиммі не згадував, що має брата.

— Біллі сказав, що його тримають під замком,— обережно нагадала Робін.

— Не думаю, що нам слід сильно вірити всьому, що каже Біллі, якщо чесно. Я знав хлопця з Блискунців, у якого на вченнях стався психоз. Вирішив, що в нього під шкірою бігають таргани.

— З Блискунців?..

— Королівський фузилерний полк. Хочеш картоплі?

— Та ні,— відповіла Робін, хоч і була голодна. Метью, якого вона попередила про те, що повернеться пізно, сказав, що чекатиме на неї вдома, щоб разом повечеряти.— Слухай, я тобі ще не все розповіла.

— Сьюкі Льюїс? — з надією спитав Страйк.

— Я поки що не змогла підняти цю тему в розмовах. Ні, хочу розповісти про те, що дружина Чизвелла вважає, ніби в неї на клумбах ховаються якісь чоловіки і псують коней.

— Чоловіки? — перепитав Страйк.— Тобто кілька, не один?

— Таке сказала Іззі — але вона також говорить, що Кінвара істерична і прагне уваги.

— Просто якийсь лейтмотив, правда? Людей вважають надто божевільними, щоб вірити тому, що вони бачили.

— Не думаєш, що то міг бути Джиммі? Що то він ховався в садку?

Страйк обміркував це, поки жував.

— Не дуже розумію, що йому за користь від нишпорення на клумбах чи псування коней, хіба що він уже дійшов до того, що хоче залякати Чизвелла. Я спитаю у Барклея, чи має Джиммі машину і чи згадував, що їздив до Оксфордширу. Кінвара викликала поліцію?

— Раф про це спитав, коли Іззі повернулася,— відповіла Робін, і Страйкові знову здалося, що Робін вимовляє це ім’я ніби соромливо.— Кінвара каже, що загавкали собаки і вона побачила в садку постать чоловіка, але той утік. Каже, що на випасі були сліди, а одного з коней порізали ножем.

— Вона викликала ветеринара?

— Не знаю. Стало важко ставити питання, коли в кабінеті з’явився Раф. Я не хочу надто виявляти цікавість, бо він не знає, хто я.

Страйк відсунув тарілку і почав намацувати цигарки.

— Фотографії,— міркував він, повертаючись до головного питання.— Фотографії в міністерстві закордонних справ. Що там у біса може бути такого, що може нашкодити Чизвеллу? Він же не працював у міністерстві закордонних справ, ні?

— Ні,— відповіла Робін.— Найвищим постом, який він обіймав, була посада міністра торгівлі. Йому довелося піти у відставку через скандал з матір’ю Рафа.

Дерев’яний годинник над коминком показував, що їй час іти. Але Робін не йшла.

— Тобі цей Раф сподобався? — спитав Страйк, заскочивши її зненацька.

— Що?

Робін так злякалася, що аж почервоніла.

— В якому сенсі «сподобався»?

— Просто в мене склалося таке враження,— відповів Страйк.— До знайомства ти його не схвалювала.

— А мені треба гарчати на нього, при тому, що я буцімто хрещениця його батька? — спитала Робін.

— Звісно, ні,— відповів Страйк, але у Робін склалося враження, що він з неї сміється, і її це обурило.

— Мабуть, час мені йти,— сказала вона, схопила зі столу навушники і заховала в сумку.— Я обіцяла Меттові бути вдома на вечерю.

Робін піднялася, попрощалася зі Страйком і пішла з пабу.

Страйк дивився їй у спину і дещо жалкував про своє зауваження щодо тону, яким вона говорила про Рафаеля Чизвелла. Трохи попивши пиво на самоті, він заплатив за їжу і вийшов на тротуар, де закурив і набрав номер міністра культури. Той узяв слухавку на другому сигналі.

— Почекайте,— сказав Чизвелл. Страйк чув гудіння багатьох голосів навколо нього.— Тут багато людей.

Стукіт дверей, голоси зробилися тихішими.

— Я на вечері,— провадив Чизвелл.— Є щось для мене?

— Боюся, новини недобрі,— заговорив Страйк, ідучи геть від пабу вздовж Квін-Енн-стріт, де потиньковані білі будинки ніби світилися в сутінках.— Моя напарниця сьогодні встановила підслуховий пристрій у кабінеті містера Вінна. Ми маємо запис його розмови з Джиммі Найтом. Помічник Вінна — Аамір, так? — намагається роздобути копії фотографій, про які ви мені казали. В міністерстві закордонних справ.

Мовчання після його слів було таке довге, аж Страйк подумав, що їх роз’єднали.

— Пане міні...

— Я тут! — загарчав Чизвелл.— Той шмаркач Маллік, га? Паскудник малий. Малий паскудник. Уже з однієї роботи вигнали — хай тепер спробує тільки. Хай спробує! Думає собі, що я не... Я дещо знаю про Ааміра Малліка,— додав він.— О так.

Дещо здивований Страйк чекав на пояснення, але пояснень не було. Чизвелл просто важко дихав у телефон. Притишене тупотіння повідомило Страйкові, що він ходить туди-сюди ковроліном.

— Це все, що ви мені можете повідомити? — нарешті спитав член парламенту.

— Є ще дещо,— відповів Страйк.— Моя напарниця сказала, що ваша дружина бачила чоловіка або чоловіків, які вночі залізли до вашого маєтку.

— А,— мовив Чизвелл,— авжеж.— (Не схоже було, що він непокоїться.) — Моя жінка тримає коней і дуже серйозно ставиться до їхньої безпеки.

— Ви не думаєте, що це може мати зв’язок з...

— Ані найменшого. Ані найменшого! Кінвара іноді... правду кажучи,— мовив Чизвелл,— вона інколи збіса істерична. Завела тих коней, усе боїться, що їх покрадуть. Я не хочу, щоб ви гаяли час, ловлячи тіні в оксфордширських кущах. Мої проблеми в Лондоні. Це все?

Страйк сказав, що все, і після короткого прощання Чизвелл повісив слухавку, а Страйк покульгав до станції «Сент-Джеймс-парк».

За десять хвилин, сидячи в кутку вагона, Страйк склав руки на грудях, витягнув ноги і сліпо втупився у вікно навпроти.

Природа цього розслідування була вкрай незвичайна. Ніколи раніше він не мав справи про шантаж, у якій потерпілий так сильно не бажав би говорити про предмет шантажу,— та з іншого боку, нагадав собі Страйк, він ніколи раніше не мав клієнтом міністра. І так само не щодня у Страйків офіс вдираються психічно хворі молодики й заявляють, що стали свідками дітовбивства. Втім, з часу свого потрапляння в газети Страйк мав удосталь дивного й нездорового: шухляда з «психами» (так він казав, а Робін час до часу протестувала проти такого слова) уже поширилася на половину шафи з документами.

Страйка непокоїв зв’язок між задушеною дитиною і шантажем Чизвелла, хоч на перший погляд зв’язок був очевидний: він полягав у факті спорідненості Джиммі й Біллі. А тепер хтось (на думку Страйка, це з величезною вірогідністю був Джиммі, виходячи з розповіді Робін про дзвінок) вирішив повісити історію Біллі на Чизвелла, хоча предмет шантажу, який привів останнього до Страйка, ніяк не міг бути дітовбивством, бо інакше Ґерайнт Вінн звернувся б до поліції. Ніби язик, що раз у раз торкається виразки, думки Страйка безуспішно верталися до братів Найтів: харизматичного, красномовного, по-розбійницькому привабливого Джиммі, авантюриста й шибайголови, і змарнілого немитого Біллі — понад сумнів, хворого, та ще мордованого спогадами, які можуть виявитися облудними, але не стають від того менш страшними.

«Кажуть, вони обмочуються, вмираючи».

Про кого мова? І Страйк ніби знову почув слова Біллі Найта.

«ЇЇ закопали в рожевій ковдрі в лощовині біля батькового дому. А потім сказали, що то хлопчик...»

І щойно клієнт окремо наголосив на тому, щоб Страйк провадив розслідування в Лондоні й не потикався до Оксфордширу.

Глянувши на назву станції, куди прибув поїзд, Страйк згадав, як ніяковіла Робін, говорячи про Рафаеля Чизвелла. Позіхнути, Страйк дістав мобільний і почав гуглити ім’я наймолодшого з дітей свого клієнта. Знайшлося чимало фото, на яких молодик піднімався сходами суду під час процесу через скоєння ненавмисного вбивства.

Гортаючи численні фото Рафаеля, Страйк відчував чимдалі сильнішу антипатію до цього красеня в темному костюмі. Навіть якщо не зважати на той факт, що син Чизвелла був схожий на італійця модельної зовнішності, а не на британця, від цих фото тихе обурення, замішане на особистих і класових образах, зажевріло у грудях Страйка гарячіше. Рафаель належав до того самого типажу, що й Яго Росс, чоловік, за якого вийшла Шарлотта, розійшовшись зі Страйком: обоє були представники вищого класу в коштовному одязі та з дорогою освітою, а до їхніх грішків ставилися поблажливо, адже такі можуть оплатити послуги найкращих адвокатів і схожі на синів тих суддів, що вирішують їхню долю.

Поїзд зрушив з місця, з’єднання обірвалося, і Страйк поклав телефон у кишеню, схрестив руки на грудях і знову втупився в темне вікно, намагаючись відігнати незручну думку, яка тицялася в нього, мов голодний собака, аж поки стало неможливо її ігнорувати.

Тепер Страйк розумів, що навіть не уявляв, щоб Робін зацікавилася кимсь, окрім Метью,— за винятком хіба що тієї миті, коли він сам пригортав її на тих сходах, коли на якусь мить...

Розсердившись на самого себе, Страйк відкинув недоречну думку і знову скерував свій розум на дивний випадок з міністром уряду, порізаними кіньми і тілом, яке закопали в рожевій ковдрі в лощовині.

21

...у цьому домі граються у деякі ігри за твоєю спиною.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

— Чому в тебе стільки роботи, а я тут світом нуджуся? — спитав Рафаель у Робін п’ятничним ранком.

Вона щойно повернулася зі стеження за Ґерайнтом, який пішов до Порткалліс-гаузу. Спостерігаючи за ним здалеку, Робін відзначила, що ввічливі усмішки багатьох молодих жінок, з якими він вітався, перетворювалися на гримаси огиди, щойно Ґерайнт ішов далі. Він зник у залі для зібрань на другому поверсі, а Робін повернулася до кабінету Іззі. До дверей кабінету Ґерайнта вона підходила з надією, що вдасться пробратися всередину і забрати другий жучок, але крізь відчинені двері побачила Ааміра, який працював за своїм комп’ютером.

— Рафе, котику, я тобі дам якесь завдання буквально за мить,— пробурмотіла затуркана Іззі, клацаючи клавіатурою.— Треба це закінчити для голови однієї місцевої партії. За п’ять хвилин татко прийде підписати документ.

Вона кинула загнаний погляд на брата, а той розвалився на кріслі, витягнувши перед собою довгі ноги. Рафаель закасав рукави, розпустив краватку і бавився тимчасовою паперовою перепусткою, що висіла в нього на шиї.

— Може, підеш купиш собі кави на терасі? — запропонувала Іззі. Робін розуміла, що вона хоче вигнати його до приходу Чизвелла.

— Не хочеш на каву, Венеціє? — спитав Рафаель.

— Не можу,— відповіла Робін.— Купа роботи.

Вентилятор на столі Іззі дихнув на Робін, і кілька секунд вона насолоджувалася свіжим вітерцем. Тюль на вікні притлумлював враження від чудового червневого дня. Розмиті парламентарії на терасі за склом здавалися сяйливими привидами. Робін одягнула бавовняну сукню і зібрала волосся у хвіст, але час до часу витирала верхню губу зворотом кисті, вдаючи, що працює.

Як вона і казала Страйкові, Рафаель у кабінеті створював незручності. Коли вона була тут сама з Іззі, не треба було вигадувати приводів для того, щоб нишком вийти в коридор. Ба більше, Рафаель повсякчас дивився на Робін, і не тими хтивими ковзкими поглядами, що їх кидав на неї Ґерайнт. Вона досі не схвалювала вчинків Рафаеля, але раз у раз виявляла, що небезпечно наближається до співчуття до нього. Він нервував у присутності батька, і... ну, власне, будь-хто сказав би, що він красунчик. Саме тому Робін здебільшого і не дивилася на нього: надивившись, можна було втратити всяку об’єктивність.

Рафаель наполегливо прагнув установити з нею ближчі стосунки, а вона старалася його віднадити. Вчора він уже завадив Робін, коли вона стояла під дверима Ґерайнта й Ааміра і дослухалася до телефонної розмови останнього про якийсь «запит на інформацію». З тих нечисленних деталей, які вдалося розчути, Робін дійшла висновку, що йдеться про «Рівне ігрове поле».

«Але ж ідеться не про встановлений законом запит? — знервованим тоном питав Аамір.— Це не офіційно? Я собі думав, це щось стандартне... але містер Вінн гадав, що його лист до регулятора збору коштів відповів на всі питання...»

Робін не могла не скористатися нагодою підслухати, але розуміла, що ситуація небезпечна. Проте вона не чекала, що її заскочить зненацька не Вінн, а Рафаель.

«На кого це ти там чатуєш?» — зі сміхом спитав він.

Робін хутко пішла геть, але встигла почути, як Аамір ляснув дверима. Очевидно, в подальшому він принаймні стежитиме за тим, щоб двері лишалися зачиненими.

«Ти завжди така полохлива, чи це я винен? — спитав Рафаель, наздоганяючи її.— Ходімо на каву! Ходімо, я тут скоро з глузду з’їду від нудьги».

Робін одразу відмовилася і прикинулася, ніби знову має роботу, але мусила визнати, що в глибині душі — десь дуже-дуже глибоко — ця увага їй лестить.

У двері постукали, і Робін з подивом побачила, як у кабінет входить Аамір Маллік зі списком імен. Знервованим, але рішучим тоном він звернувся до Іззі.

— Так, е, привіт. Ґерайнт просить додати до переліку гостей параолімпійського прийому дванадцятого липня членів правління «Рівного ігрового поля»,— заявив він.

— Я не маю жодного стосунку до прийому,— різко відповіла Іззі.— Його організовує міністерство, а не я. Чому,— додала вона, відкинувши з чола мокру гривку,— всі йдуть до мене?

— Ґерайнтові треба, щоб вони там були,— сказав Аамір. Список у його руці затремтів.

Робін подумала: а чи не ризикнути, чи не пробратися зараз до порожнього кабінету Ааміра і не замінити жучки? Вона тихенько підвелася, стараючись не привертати до себе уваги.

— Хай попросить Деллу,— сказала Іззі.

— Делла зайнята. Там усього вісім людей,— наполягав Аамір.— Йому конче необхідно...

— «Це мовить дочка Ананки, діва Лахесіс»[8],— гучний голос міністра культури увійшов до кабінету раніше за нього. Чизвелл у пом’ятому костюмі став у дверях, завадивши Робін вийти. Вона знову тихенько сіла. Аамір, як їй здалося, зібрав усю мужність.

— Ви знаєте, хто така Лахесіс, містере Маллік? — поцікавився Чизвелл.

— Боюся, що ні,— відповів Аамір.

— Ні? У вашій Гарринґейській середній школі не вивчали грецьку міфологію? Рафе, я бачу, ти нічим не зайнятий. Розкажи містерові Малліку про Лахесіс.

— Я теж не знаю, хто це,— відповів Рафаель, дивлячись на батька крізь густі темні вії.

— Дурника клеїш, га? Лахесіс,— проголосив Чизвелл,— була однією з мойр. Вона відміряла життя, яке судилося кожній людині. Знала, коли чий жереб випаде. Ви не фанат Платона, містере Маллік? Гадаю, вам більше підійде Катул. Він писав чудові вірші про чоловіків з вашими нахилами. «Pedicabo ego vos et irrumabo, Aureli pathice et cinaede Furi[9]», га? Вірш шістнадцятий, поцікавтеся, вам сподобається.

Рафаель та Іззі не зводили з батька очей. Аамір кілька секунд стояв з таким виглядом, ніби забув, нащо прийшов, а тоді вийшов геть.

— Усім не завадить трохи класичної освіти,— сказав Чизвелл і простежив за ним задоволено-злостивим поглядом.— Ніколи не пізно вчитися, га, Рафе?

У Робін на столі завібрував мобільний. Повідомлення від Страйка. Вони домовилися не дзвонити одне одному в робочі години, хіба тільки щось термінове. Вона сховала телефон у сумочку.

— Де там моя купа документів? — спитав Чизвелл у Іззі.— Ти вже дописала листа до Бренди-Бісової-Бейлі?

— Просто зараз роздруковую,— відповіла Іззі.

Поки Чизвелл підписував стос листів, по-бульдожому дихаючи на весь тихий кабінет, Робін щось промимрила в тому дусі, що от, треба йти, і вибігла у коридор.

Бажаючи прочитати повідомлення від Страйка у спокої, вона пішла за дерев’яним вказівником «До крипти», спустилася вузькими кам’яними сходами і в кінці їх виявила порожню капличку.

Крипту було оздоблено, ніби середньовічну дорогоцінну раку: кожен дюйм позолочених стін вкривали орнаменти й символи, релігійні й геральдичні. Над вівтарем — образи святих у коштовних рамках, небесно-блакиті труби органа огорнуто золотими стрічками і червоногарячими флер-де-лісами. Робін сіла на оббиту червоним оксамитом лаву й розгорнула Страйкове повідомлення.

Потрібна допомога. Барклей уже 10 днів працює з Джиммі Найтом, але щойно дізнався, що дружина має на вихідні працювати, а за дитиною приглянути нема кому. Енді з рідними сьогодні їде до Аліканте на тиждень. Я не можу стежити за Джиммі, він мене знає. «ОПІР» завтра виходить на марш проти боєголовок. Початок о другій у Боу. Зможеш?

Робін кілька секунд дивилася на повідомлення, а тоді тихо застогнала. Звук луною полетів по крипті.

Це вперше за рік Страйк отак зненацька просив її попрацювати понаднормово — і якраз на річницю. Вже заброньовано дорогий готель, зібрано і завантажено в машину валізи. За кілька годин вона має зустрітися з Метью, і вони поїдуть просто до «Le Маnоіr aux Quat’Saisons». Якщо вона відмовиться, Метью розлютиться.

В позолоченій тиші крипти їй згадалися слова, які сказав Страйк, коли погодився вчити її на детектива.

«Мені потрібен партнер, який може працювати понаднормово, у вихідні... У тебе великі здібності до цієї справи, але ти виходиш заміж за чоловіка, який проти такої професії для тебе...»

А Робін йому тоді відповіла, що не Метью вирішувати, чим вона займатиметься.

Вона надрукувала відповідь — повільно, стираючи слова і добираючи нові, обдумуючи кожний склад.

Мені дуже шкода, але в мене річниця. Ми вже забронювали готель, їдемо сьогодні.

Робін хотіла додати ще щось, але що тут додаси? «У мене не складається шлюб, тому вкрай важливо його відсвяткувати»? «Я б краще прикинулася протестувальницею і стежила за Джиммі Найтом»? Вона натиснула «Надіслати».

Чекаючи на відповідь, Робін почувалася так, ніби чекає на результат аналізів. Очі її блукали вигинами лози, що вкривала стелю. З ліпнини на неї дивилися дивні обличчя — як-от міфічний Зелений Чоловік. Геральдичні та язичницькі образи пересипалися янголами та хрестами. Ця каплиця була не просто Божим домом. Вона походила з доби забобонів, магії, феодальної влади.

Минали хвилини, а Страйк усе не відповідав. Робін підвелася, обійшла каплицю. У дальній частині вона знайшла буфет. Відчинивши, виявила всередині табличку, присвячену суфражистці Емілі Девідсон. Виявляється, вона проспала тут ніч, щоб у переписі 1911 року вказати місцем проживання Палату громад; тільки за сім років жінки отримають право голосу. Робін мимохіть подумала, що Емілі Девідсон не схвалила б її вибір: невдалий шлюб замість свободи працювати.

Мобільний Робін знову загудів. Вона опустила очі, боячись того, що прочитає. Страйк дав відповідь на дві літери.

ОК

Ніби свинцевий тягар зісковзнув з грудей кудись у живіт. Страйк, як вона чудово знала, так і живе у квартирці над офісом. Він один в агенції неодружений, тож межа між його професійним та особистим життям коли й існує, то гнучка й нечітка, а от у Робін, Гатчинса і Барклея все інакше. І найгірше тут те, що Робін не знала, як сказати Страйкові, що їй шкода, що вона все розуміє, що жалкує про такий стан речей, і не нагадати при цьому про ті обійми на сходах у день її весілля, про які вони стільки часу не згадували, аж Робін навіть не знала, чи він про те пам’ятає.

Страшенно нещасною вона вийшла з крипти, тримаючи в руках папери, які буцімто кудись носила.

Коли вона повернулася до кабінету, там був тільки Рафаель. Він сидів за комп’ютером Іззі та щось на ньому набирав утричі повільніше, ніж вона.

— Іззі пішла з татом робити щось настільки нудне, що я вже забув, що то,— повідомив він.— Вони скоро повернуться.

Робін силувано усміхнулася і повернулася за свій стіл, думаючи про Страйка.

— Дивний вірш, правда? — спитав Рафаель.

— Що? А... а, отой, латиною? — погодилася Робін.— Трохи є. — Таке враження, що він його вивчив навмисне для Малліка.

Ніхто такого просто так не запам’ятає.

Подумавши, що Страйк запросто цитує дивні речі латиною, Робін відповіла:

— Так, навряд чи.

— Він того Малліка не любить чи що?

— От цього не знаю,— збрехала Робін.

Не знаючи, як ще зобразити зайнятість, вона знову переклала папери.

— Венеціє, а ти тут надовго?

— Точно не знаю. Мабуть, поки парламент не піде на канікули.

— Ти правда хочеш тут працювати? Постійно?

— Так,— відповіла вона.— Мені здається, що це цікаво.

— А раніше ти що робила?

— Працювала у піарі,— відповіла Робін.— Було непогано, але я хотіла іншого.

— Депутата надумала підчепити? — злегка всміхнувся Рафаель.

— Не скажу, що тут є хтось, за кого я б воліла вийти заміж,— відповіла Робін.

— Ти мене ображаєш,— удавано зітхнув Рафаель.

Злякавшись, що зараз почервоніє, Робін спробувала заховатися, нахилившись над шухлядою, з якої дістала щось навмання.

— То що, у Венеції Галл хтось є? — спитав Рафаель, коли вона випрямилася.

— Так,— відповіла вона.— Його звати Тим. Ми разом уже рік.

— Ось як? А де працює?

— У «Кристіз».

На цю ідею Робін надихнули чоловіки, яких вона бачила в «Червоному леві» з Сарою Шедлок: бездоганно вбрані випускники приватних шкіл; якраз із такими має водитися хрещениця Чизвелла.

— А ти? — спитала вона.— Іззі казала щось...

— Про галерею? — перебив її Рафаель.— То дурниці. Вона для мене була надто юна. Батьки зараз відіслали її до Флоренції.

Він розвернув стілець до Робін із серйозним, задумливим обличчям, ніби хотів зрозуміти щось, чого не міг дізнатися зі звичайної розмови. Робін відвела очі. Підтримання такого пильного зорового контакту не було можливим для дівчини уявного Тима.

— Ти віриш у спокуту?

Питання заскочило Робін зненацька. Воно було величне, красиве, мов блиск коштовної каплиці біля підніжжя гвинтових сходів.

— Я... так, вірю,— відповіла вона.

Рафаель узяв зі столу Іззі олівець і раз у раз прокручував його між довгими пальцями, уважно дивлячись на Робін. Він ніби оцінював їй.

— Ти знаєш, що я зробив? За кермом?

— Так,— відповіла вона.

Тиша, що запанувала між ними, здавалася Робін повною спалахів і туманних постатей. Вона легко уявляла закривавленого Рафаеля за кермом і понівечену молоду жінку на дорозі, а ще поліційні машини, поліційну стрічку, цікавих, що визирають, проїжджаючи повз. Рафаель уважно дивився на неї, ніби чекаючи на якесь благословення, ніби її прощення мало значення. Робін знала, що іноді доброта чужої людини чи випадкового знайомого може все змінити, може підтримати тоді, коли найближчі люди тягнуть тебе на дно, намагаючись допомогти. Вона пригадала літнього управителя у Холі депутатів, який не розумів, що з нею, але намагався втішити, і його хрипкі добрі слова простелили шлях, на який вона стала і яким повернулася до здорового глузду.

Двері знову відчинилися. Робін і Рафаель аж підскочили, а до кабінету увійшла фігуриста руда пані з гостьовою перепусткою на шиї. Робін одразу впізнала її за світлинами з інтернету: дружина Джаспера Чизвелла, Кінвара.

— Добридень,— привіталася Робін, бо сама Кінвара просто втупилася в Рафаеля, який хутко розвернув стілець до комп’ютера і заходився друкувати.

— А ти, мабуть, Венеція,— мовила Кінвара, спрямувавши ясно-золоті очі на Робін. Голос вона мала високий, дівчачий. Очі на трохи одутлому обличчі були котячі.— Яка гарненька. Мені не казали, що ти така гарненька.

Робін не знала, як на таке відповісти. Кінвара всілася у продавлене крісло, в якому зазвичай сидів Раф, зняла дизайнерські окуляри, що тримали, мов обідок, довге руде волосся, струснула головою. Її голі руки і ноги були рясно всипані ластовинням. Важкий бюст напинав верхні ґудзики зеленої сукні-сорочки без рукавів.

— А чия ти донька? — капризно спитала Кінвара.— Джаспер мені не сказав. Він мені, власне, нічого не розповідає, якщо тільки не мусить. Я вже звикла. Сказав тільки, що ти — його хрещениця.

Ніхто не попередив Робін, що Кінвара не в курсі того, хто вона насправді. Мабуть, Іззі й Чизвелл не чекали, що вони можуть зустрітися.

— Я — донька Джонатана Галла,— нервово відповіла Робін. Вона вигадала таку-сяку біографію для хрещениці Венеції, але не чекала, що доведеться її розкривати перед дружиною Чизвелла, яка, мабуть, добре знає всіх Чизвеллових друзів і знайомих.

— Це хто? — спитала Кінвара.— Мені треба знати, бо Джаспер сердиться, коли я неуважна...

— Він із земельного управління у...

— А, з Нортумберленду? — перебила Кінвара, цікавість якої була не надто глибока.— То ще до мене.

«Дякувати Богу»,— подумала Робін.

Кінвара схрестила ноги і склала руки на широких грудях. Почала постукувати стопою. Кинула на Рафаеля важкий, майже злісний погляд.

— Може, привітаєшся, Рафаелю?

— Привіт,— озвався той.

— Джаспер сказав зустрітися з ним тут, але якщо ти хочеш, щоб я почекала в коридорі, я можу,— тонким напруженим голосом мовила Кінвара.

— Звісно, що ні,— пробурмотів Рафаель, не відриваючи очей від монітора.

— Ну, я не хочу нікому заважати,— відповіла Кінвара, розвертаючись від Рафаеля до Робін. Тій одразу спала на думку історія про білявку з мистецької галереї. Вона вдруге прикинулася, ніби шукає щось у шухляді, і з полегшенням почула Чизвелла й Іззі в коридорі.

— ...о десятій, не пізніше, бо інакше я не матиму часу той клятий документ прочитати. І скажи Гайнсу, що він має виступити на "Бі-Бі-Сі", бо я не маю часу на купу ідіотів і їхні балачки про інклю... Кінвара.

Чизвелл зупинився у дверях і без жодної приязні мовив:

— Я тобі сказав приїхати до мене в міністерство, а не сюди.

— І так приємно знову бачити тебе, Джаспере, після трьох днів порізно,— відповіла Кінвара, піднімаючись і розгладжуючи пом’яту сукню.

— Привіт, Кінваро,— привіталася Іззі.

— Я забула, що ти казав про міністерство,— промовила Кінвара до Чизвелла, ігноруючи падчерку.— Я цілий ранок тобі дзвонила...

— Я тобі казав,— загарчав Чизвелл,— що до першої години на нарадах, і якщо ти знову заведеш мову про гроші на те чортове ожереблення...

— Ні, Джаспере, не про гроші, і я б краще поговорила приватно, але якщо ти хочеш говорити перед своїми дітьми, я не проти!

— Та Господи Боже,— розсердився Чизвелл.— Ну добре тоді, ходімо, пошукаємо приватний кабінет...

— Учора вночі якийсь чоловік,— почала Кінвара,— був у... Ізабелло, не дивися на мене так!

Обличчя Іззі справді виражало неприхований скепсис. Вона звела брови і пройшла через кабінет так, ніби Кінвара раптом стала для неї невидимою.

— Я тобі сказав, поговоримо у приватному місці! — загарчав Чизвелл, але Кінвара не дала заткати собі рота.

— Джаспере, я вчора ввечері бачила чоловіка у лісі край будинку! — заявила вона гучним високим голосом, який (як знала Робін) луною полетів вузьким коридором.— Я нічого не вигадую — між деревами був чоловік з лопатою, я його бачила, він утік, коли за ним погналися собаки! Ти мені все кажеш, що я метушуся, але я вночі сама в тому будинку, і якщо ти, Джаспере, нічого з цим не вдієш, я дзвонитиму в поліцію!

22

...хіба ти не відчуваєш покликання це зробити заради доброї справи?

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Страйк був страшенно злий.

«Якого хріна,— питав він себе, кульгаючи наступного ранку до Майл-Енд-парку,— я, старший партнер і засновник фірми, мушу спекотного суботнього ранку пертися на марш, коли маю трьох працівників і хвору ногу?» І сам собі відповів: бо немає дитини, за якою треба дивитися, жінки, яка то купує квитки на літак, то руки ламає, чи довбаного святкування річниці. Страйк неодружений, тож його вільним часом можна жертвувати, можна робити з його вихідних ще два робочі дні.

Страйк, власне, думав про Робін саме те, чого вона боялася: що та мешкає в будинку на старовинній Олбері-стріт, а він тулиться у двох кімнатках на колишньому горищі, де гуляють протяги; що золота обручка на пальці дає їй певні права та статус, а він має розчаровувати Лорелею тим, що не прийде на обід і, можливо, повечеряти теж не вийде; що коли він брав Робін у партнери, вона обіцяла, що порівну ділитиме зі Страйком відповідальність, а насправді он мчить додому до чоловіка.

Так, Робін за два роки в агенції багато працювала понаднормово й безоплатно. Так, він знає, що вона зробила для нього багато такого, що виходить за межі робочих обов’язків. Так, теоретично він їй капець який вдячний. Але ніде правди діти: сьогодні Страйк кульгає на багатогодинне і, можливо, безплідне стеження, а Робін зі своїм кінченим чоловіком поїхала на відпочинок у заміський готель; на думку про це анітрохи не ставало легше витримувати біль у нозі та спині.

Неголений, одягнений у старі джинси, пошарпану кофту з каптуром і древні кросівки, з пакетом у руці, Страйк увійшов до парку. Вдалині збиралися протестувальники. Через ризик, що Джиммі його впізнає, Страйк мало не вирішив лишити марш без нагляду, але останнє повідомлення від Робін (на яке він з чистої ображеності не відповів) змінило його думку.

До офісу прийшла Кінвара Чизвелл. Каже, що вчора вночі бачила чоловіка з лопатою між деревами біля будинку. З її слів виходить, що Чизвелл заборонив їй дзвонити в поліцію з приводу цих візитерів, але вона погрожує подзвонити, якщо Чизвелл нічого не вдіє. До речі, Кінвара не знає, що Чизвелл звернувся до нас, вона справді вважала мене Венецією Галл. Також є вірогідність, що діяльність «Рівного ігрового поля» розслідує інспекція благодійних фондів. Спробую дізнатися більше.

Від цього комюніке настрій у Страйка ще погіршився. Зараз його міг задовольнити тільки максимально конкретний факт, що свідчить проти Ґерайнта Вінна, адже Чизвеллом цікавиться «Сан», а клієнт весь на нервах.

За словами Барклея, Джиммі Найт спільно з кимсь ще володів десятирічним «сузукі-альто», але транспорт не пройшов техогляд і зараз був не на ходу. Барклей не міг дати повних гарантій того, що Джиммі в темряві ночі не їздить за сімдесят миль і не тиняється садами Чизвелла, але Страйк гадав, що таке малоймовірно.

З іншого боку, він гадав, що Джиммі цілком міг відправити когось зі своїх полякати дружину Чизвелла. Він, мабуть, і досі має чимало друзів і знайомих у місцях, де виріс. Ще більше непокоїла думка про те, що то Біллі втік з в’язниці (реальної чи вигаданої), у якій його нібито тримають, і вирішив відкопати доказ того, що біля колишньої батькової хати закопано дитину в рожевій ковдрі. Під владою якоїсь параноїдальної фантазії він міг порізати одного з Кінвариних коней.

Незбагненні елементи справи тривожили, в міністра вчепилася газета «Сан», агенція була не ближча до отримання «козирів» проти шантажистів, ніж того дня, коли Чизвелл став клієнтом Страйка: лишається тільки зазирати під усі камені. Попри втому, біль у м’язах і сильну підозру, що нічого корисного на марші він не дізнається, Страйк суботнього ранку змусив себе підвестися з ліжка, причепити протез до злегка набряклої кукси і рушити в бік Майл-Енд-парку (годі було й уявити щось, чого Страйк хотів би робити менше).

Підійшовши до натовпу протестувальників так близько, що вже стало видно окремі обличчя, Страйк видобув з пакета пластикову маску Гая Фокса з округлими бровами й вусами (тепер її головно пов’язують з гакерською організацією «Анонімус») і начепив її. Зібгавши пакет, Страйк закинув його в перший-ліпший смітник, а тоді покульгав до плакатів і банерів: «Ні — ракетам перед будинками!», «Ні — снайперам на вулицях!», «Не грайтеся нашими життями!». На кількох плакатах було обличчя прем’єр-міністра з підписом «Геть з посади!». Страйкові з його штучною ногою завжди було найважче ходити по траві. Він устиг спітніти, поки знайшов плакати «ОПОРУ» з їхніми ламаними олімпійськими кільцями.

«Опірників» було з десяток. Сховавшись за зграйкою балакучих підлітків, Страйк поправив маску Гая Фокса (її зробили явно не для людей зі зламаними носами) і помітив Джиммі Найта, який розмовляв з двома дівчатами. Обидві сміялися над якимсь його жартом, закинувши голови. Притиснувши маску до обличчя, щоб було бодай щось видно крізь прорізи, Страйк кинув оком на решту членів «ОПОРУ» і з відсутності томатно-червоного волосся виснував, що Флік просто не прийшла, а не змінила колір.

Розпорядники почали формувати з присутніх щось на взір колони. Страйк, мовчазний і кремезний, рушив у натовп, не надто церемонячись, і молоді організатори, налякані його габаритами, вирішили вважати його скелею, яку слід обтікати, коли він зайняв місце просто позаду членів «ОПОРУ». Худий хлопчина в масці Анонімуса показав Страйкові два підняті вгору великі пальці. Його відганяли в задню частину колони. Страйк навзаєм підняв пальці.

Закуривши самокрутку, Джиммі й далі жартував з дівчатами, а ті аж зі шкури пнулися, прагнучи його уваги. Чорнява, дуже красива, тримала двосторонній плакат з вельми детальним портретом Девіда Кемерона у ролі Гітлера на стадіоні Олімпійських ігор 1936 року. Витвір мистецтва вийшов разючий, і Страйк устиг добре його роздивитися. Нарешті процесія неквапом рушила з місця, оточена поліціянтами і розпорядниками в яскравих куртках, і почала виходити з парку на довгу й пряму Роман-роуд.

Гладенький асфальт був милосерднішим до Страйкового протеза, але куксу сіпав біль. За кілька хвилин натовп почав скандувати:

— Ракети ГЕТЬ! Ракети ГЕТЬ!

Перед колоною спиною вперед ішло кілька фотографів, знімаючи передній край маршу.

— Слухай, Ліббі,— сказав Джиммі до дівчини з портретом Гітлера,— хочеш сісти мені на плечі?

Страйк помітив ледь приховану заздрість на обличчі її подруги, коли Джиммі присів, щоб Ліббі осідлала його шию і піднеслася над натовпом, піднявши свій банер так, щоб його побачили фотографи.

— Покажи їм цицьки, тоді точно потрапимо на передовицю! — гукнув до неї Джиммі.

— Джиммі! — запищала Ліббі, удавано обурившись. Усмішка її подруги була силувана. Клацали камери, Страйк кривися під пластиковою маскою, стараючись кульгати непомітно.

— Тип з найбільшою камерою повсякчас тримав фокус на тобі,— сказав Джиммі, нарешті спустивши дівчину додолу.

— Чорт, якщо я потраплю в газети, маму аж покуйовдить! — захоплено сказала дівчина і пішла поруч із Джиммі, штовхаючи і легенько ляскаючи його рукою щоразу, як той кепкував з її страху перед реакцією батьків. На погляд Страйка, вона була принаймні на п’ятнадцять років молодша за Джиммі.

— Розважаєшся, Джиммі?

Маска обмежувала периферійний зір, тож тільки тоді, коли перед очима з’явилася нечесана томатно-червона голова, Страйк зрозумів, що до маршу приєдналася Флік. Джиммі її несподівана поява теж заскочила зненацька.

— А ось і ти! — зі слабенькою претензією на радість сказав він.

Флік зиркнула на дівицю на ім’я Ліббі, й та злякано пришвидшила кроки. Джиммі спробував обійняти Флік, але та смикнула плечима і скинула його руку.

— Агов,— сказав він, зображаючи праведне обурення,— ти чого?

— Вгадай з трьох, бляха, разів,— тиркнула Флік.

Страйк бачив, що Джиммі не знає, з якою тактикою до неї підступитися. Його по-розбійницькому привабливе обличчя виражало роздратованість, але і певну сторожкість теж (Страйк це відзначив). Джиммі знову спробував обійняти Флік за плечі. Цього разу вона відштовхнула його руку.

— Агов,— повторив він уже агресивнішим тоном,— це що таке?

— Я за тебе роблю брудну роботу, а ти тут з дівкою гарцюєш? Ти за яку дурепу кінчену мене маєш?

— Ракети — ГЕТЬ! — проголосив розпорядник з мегафоном, і натовп знову заходився скандувати. Жінка з ірокезом поруч зі Страйком кричала пронизливо й дико, мов павич. Одне було добре в цьому гаморі — тепер Страйк міг вільно рохкати від болю щоразу, коли протез стикався з дорогою. Від цього ставало легше, але маска вібрувала і лоскотала спітніле обличчя. Крізь прорізи маски Страйк бачив, як Джиммі та Флік лаються, але через гудіння натовпу не чув жодного слова. Лозунги дещо стихли, і тоді він розібрав шматочок сварки.

— Мені це, бляха, остогиділо,— казав Джиммі.— Я бодай не чіпляю студентів по барах і не...

— Ти мене кинув! — напівшепотіла-напівкричала Флік.— Ти мене кинув! Ти мені сказав, що не хочеш ексклюзивних...

— Та я погарячкував,— різко відказував Джиммі.— Я був у стресі. Біллі мене з глузду зводив. Я уявити не міг, що ти одразу підеш у бар і підчепиш там якогось...

— Ти мені сказав, що тобі остогиділо...

— Чорт забирай, та я просто погарячкував і наговорив усякого лайна. Якби я ходив трахати інших дівок щоразу, як ти мене образиш...

— Ну, я собі іноді думаю, що ти мене при собі тримаєш тільки через Чиз...

— Тихше, щоб тебе!

— ...а сьогодні ти що думаєш, весело було в хаті в цього опудала...

— Я сказав, що вдячний тобі, трясця, ми ж це обговорювали! Мені треба було роздрукувати буклети, а інакше б я пішов з тобою...

— Я оце там прибираю,— раптом схлипнула вона,— і це так бридко, і ти мене сьогодні відіслав... То жахливо, Джиммі, йому місце в лікарні, він якраз...

Джиммі роззирнувся. Натрапивши йому на очі, Страйк зробив зусилля і пішов нормально, хоча щоразу, коли він переносив всю вагу тіла на куксу, до шкіри ніби притискали тисячі червоних мурах.

— Ми його потім запроторимо до лікарні,— пообіцяв Джиммі.— Запроторимо, але він усе зіпсує, якщо його зараз не тримати, ти ж його знаєш... коли Вінн отримає фото... Агов,— ніжно мовив Джиммі, утретє обіймаючи її.— Послухай. Я тобі такий вдячний.

— Так,— схлипнула Флік і втерла носа долонею,— через гроші. Бо ти б навіть не знав, що накоїв Чизл, якби не...

Джиммі грубо притягнув її до себе і поцілував. Секунду Флік опиралася, тоді розімкнула вуста. Вони йшли, цілуючись. Страйк бачив, як рухаються їхні язики в ротах одне одного. Пара злегка затиналася на ходу, навколо усміхалися інші члені «ОПОРУ», а дівчина, яку Джиммі садовив на плечі, знітилася.

— Джиммі,— прошепотіла Флік, коли поцілунок скінчився, але Джиммі так і обіймав її за плечі. Очі в неї тепер туманилися від хоті, голос звучав ніжно.— Я думаю, ти маєш прийти і поговорити з ним. Він усе верзе щось про того клятого детектива.

— Що? — перепитав Джиммі, але Страйк бачив, що він усе розчув.

— Про Страйка. Про того кінченого солдафона без ноги. Біллі на ньому поведений. Гадає, що Страйк його врятує.

Попереду нарешті забовванів фініш маршу: Боу-Квотер на Фейрфілд-роуд, де підносилася квадратна цегляна вежа старої сірникової фабрики — одне з місць, де пропонувалося розмістити зенітно-ракетні комплекси.

— «Врятує»? — презирливо повторив Джиммі.— Ох ти ж чорт. Його що, катують?

Учасники маршу порушили стрій і знову розповзлися безформною юрбою, що оточила темно-зелений став під запропонованим місцем для ЗРК. Страйк багато б віддав за те, щоб сісти на лаву чи притулитися до дерева (як це робило багато протестувальників), щоб трохи розвантажити коліно. І кукса, шкіра на якій не призначена була для повного тиску його ваги і тому запалилася і свербіла, і сухожилки в коліні молили про лід і відпочинок, але натомість Страйк кульгав слідом за Джиммі та Флік, які пішли краєм натовпу, віддаляючись від товаришів з «ОПОРУ».

— Він хотів тебе побачити, але я сказала, що ти зайнятий,— почув він голос Флік,— і він заплакав. Джиммі, це було жахливо.

Прикинувшись, що дивиться на молодика з мікрофоном, який виходив на сцену, Страйк підсунувся ближче до Джиммі та Флік.

— Я нагляну за Біллі, коли отримаю гроші,— казав до Флік Джиммі. Він тепер здавався винуватим, зніченим.— Я обов’язково нагляну за ним... і за тобою. Я не забуду те, що ти для мене зробила.

Флік цьому зраділа. Краєм ока Страйк побачив, як на її замурзаному обличчі спалахнув захват. Джиммі дістав з кишені пачку тютюну і папір для самокруток і почав скручувати нову цигарку.

— Отже, все говорить про того клятого детектива, так?

— Так.

Джиммі закурив і якийсь час мовчав. Його погляд блукав натовпом.

— Ось що,— раптом сказав він.— Я зараз піду до нього. Трохи заспокою. Нам просто треба, щоб він там побув ще трохи. Ти зі мною?

Він простягнув руку, і Флік усміхнено взяла її. Вони пішли геть.

Страйк дав їм трохи фори, потім скинув маску і стару сіру кофту і надягнув окуляри, які приберіг для такої нагоди. А тоді пішов слідом, жбурнувши маску і кофту на одну купу з їхніми плакатами.

Темп, у якому рухався Джиммі, відрізнявся від розслабленої ходи маршу. Що кілька кроків Флік доводилося біжка наздоганяти його, а Страйк скреготів зубами, коли нерви у запаленій шкірі кукси терлися об протез, а перенавантажені м’язи стегна голосно протестували.

Він сильно пітнів, хода ставала чимдалі менш природною. На нього дивилися перехожі. Тягнучи за собою протез, Страйк бачив їхню цікавість і жалість. Він знав, що мав робити свої терапевтичні вправи, що не можна було їсти стільки смаженої картоплі, що в ідеальному світі сьогодні треба було влаштувати собі вихідний і відпочити без протеза і з льодом на куксі. Він кульгав далі, не слухаючи організм, який молив зупинитися; відстань між ним і Джиммі з Флік збільшувалася, компенсаторні рухи, які він робив верхньою половиною тіла, ставали гротескними. Страйк подумки молився, щоб Джиммі чи Флік не надумали озирнутися, бо зберегти інкогніто, отак кульгаючи, він би ніяк не зміг. Пара вже зникала в цегляній коробці станції «Боу», а Страйк задихався і пітнів на тому боці вулиці.

Коли він ступив з тротуару, страшний біль прошив задню частину правого стегна — ніби у м’яз устромили ножа. Нога підігнулася, і Страйк упав, обідравши об асфальт руку, ударившись стегном, плечем і головою об проїжджу частину. Десь поблизу злякано зойкнула жінка. Люди, мабуть, подумали, що він п’яний. Так раніше бувало, коли він падав. Принижений, злий, зболений, Страйк заповз назад на тротуар, витягаючи праву ногу з-під машин. Знервована молода жінка підійшла запропонувати йому допомогу. Страйк гримнув на неї. Стало соромно.

— Пробачте,— прохрипів він, але вона вже пішла слідом за двома подругами.

Вчепившись руками в огорожу тротуару, Страйк підняв себе і сів, опершись спиною на метал, пітний, закривавлений. Навряд чи вдасться встати без сторонньої допомоги. Помацавши задню частину кукси, він виявив яйцеподібний набряк і зі стогоном зрозумів, що, вочевидь, пошкодив сухожилок. Біль був такий гострий, що аж нудило.

Страйк дістав мобільний. Екран потріскався — Страйк упав на свій телефон.

— Пішло. Воно. Все,— пробурмотів він, заплющив очі та притиснув потилицю до холодного металу.

Кілька хвилин він сидів нерухомо. Ніхто не займав його — люди обходили його, маючи за п’яницю чи волоцюгу, а Страйк подумки перебирав нечисленні варіанти дій. Кінець кінцем, відчуваючи себе загнаним у глухий кут, він розплющив очі, витер обличчя рукою і набрав номер Лорелеї.

23

...страждаючи й нудячись у мороці такого шлюбу...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Озираючись назад, Робін розуміла, що святкування річниці було приречене ще до початку — ще у крипті Палати громад, де вона відхилила прохання Страйка постежити за Джиммі.

Намагаючись відкинути докори сумління, вона розповіла про це прохання Метью, який забирав її після роботи. Уже напружений, бо їздити у п’ятницю ввечері на «лендровері» (якого Метью не любив) — справа вимоглива, Метью пішов у атаку та спитав, чого це їй соромно після всієї рабської праці, якої Страйк від неї вимагав протягом двох років. Він почав говорити про Страйка таке, що Робін не могла не стати на захист шефа. Минула година, протягом якої вони сварилися через її роботу, аж тут Метью помітив, що на пальці в Робін немає ані обручки, ані заручної каблучки, і вказав на її руку. Робін завжди знімала обручку, граючи роль незаміжньої Венеції Галл, і зовсім забула, що не встигне забрати їх з Олбері-стріт перед виїздом до готелю.

— У нас, чорт забирай, річниця, а ти взяла й забула обручку? — закричав на неї Метью.

За півтори години вони зупинилися біля готелю з золотавої цегли. Усміхнений чоловік в уніформі відчинив двері перед Робін. Її «дякую» вийшло майже нечутним через твердий злий клубок у горлянці.

Під час вечері у мішленівському ресторані пара майже не розмовляла. Робін, яка їла все одно що пінопласт із пилом, роззирнулася на інші столики. Вони з Метью були тут наймолодшою парою. Цікаво, всі ці подружжя навколо переживали колись такі кризи у своєму шлюбі?

Спали, влігшись одне до одного спиною.

У суботу Робін прокинулася з чітким розумінням того, що кожна мить у цьому готелі, кожен крок по цій доглянутій території з лавандовим полем, японським садом, фруктовим садочком і органічним городом коштує їм чималих грошей. Метью, мабуть, подумав так само, бо за сніданком пішов на примирення. І все одно розмова повнилася загрозами і щоразу заходила на небезпечну територію, з якої обидва поспішно відступали. У скроню Робін від перенапруження стукав біль, але вона не хотіла просити в персоналу знеболювальне, бо будь-який знак невдоволення спровокує нову сварку. Як би воно було — мати весілля і медовий місяць, про які можна згадувати безпечно? Врешті-решт під час прогулянки вони почали говорити про роботу Метью.

Наступної суботи його фірма влаштовує благодійну гру в крикет з іншою фірмою. Метью, який у крикет грав так само добре, як і в регбі, дуже чекав на це. Робін слухала, як він вихваляється власною майстерністю і ганить криві подачі Тома; коли треба було — сміялася й погоджувалася; і водночас якась заледеніла, нещасна частина її «я» все думала: а що там у Боу, чи пішов Страйк на марш, чи дізнався щось корисне про Джиммі. Ця частина не могла збагнути, як Робін узагалі зійшлася з цим самозакоханим, бундючним чоловіком поруч, віддалено схожим на красивого хлопця, якого вона колись кохала.

Тієї ночі вперше за весь час Робін займалася з Метью сексом лише тому, що її лякав скандал, який вибухне через відмову. В них річниця, без сексу ніяк — це ніби штамп від нотаріуса, і радості десь так само. Метью кінчив, у Робін полилися з очей сльози, а її холодне і нещасне «я» у глибині слухняного тіла не розуміло, як це він не відчуває, що вона нещасна (але ж вона сама так старається нічого не показувати), і як може думати, ніби оце — вдалий шлюб.

Коли Метью відкотився з неї і сказав усе, що треба було, Робін затулила мокрі очі рукою. Уперше вона сказала «Я теж тебе кохаю», точно, безсумнівно знаючи, що бреше.

Коли Метью заснув, Робін дуже обережно намацала в темряві телефон, який лежав на тумбочці, й переглянула повідомлення. Від Страйка нічого не було. Вона погуглила фото з маршу в Боу і, здається, впізнала в натовпі високого чоловіка зі знайомим кучерявим волоссям і в масці Гая Фокса. Робін поклала мобільний назад на столик екраном униз, щоб не світив, і заплющила очі.

24

...її некеровані, дикі напади пристрасті — і вона чекала, що я відповім взаємністю...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Страйк повернувся до своїх двох кімнат на горищі на Денмарк-стріт за шість днів, рано-вранці у п’ятницю. Спираючись на милиці (протез він поклав у наплічник, холошу штанів заколов), він робив таке обличчя, що перехожі утримувалися від співчутливих поглядів, поки Страйк кульгав до будинку номер двадцять чотири.

До лікаря він не ходив. Лорелея подзвонила в найближчу лікарню, щойно їй і таксистові (якому вона щедро заплатила) вдалося підняти Страйка до її квартири, але терапевт попросив Страйка прийти до приймальні для огляду.

— Мені до вас на одній ніжці стрибати, чи що? То підколінний сухожилок, я його навіть намацую,— огризнувся Страйк по телефону.— Знаю я, що робити: відпочинок, лід, уся ота фігня. Я це вже робив.

Довелося порушити правило «не ночувати в жінки двох ночей поспіль»: у квартирі Лорелеї він пробув чотири дні та п’ять ночей. Тепер Страйк про це жалкував, але що йому лишалося? Він опинився — словами Чизвелла — «а fronte praecipitium, a tergo lupi». Вони з Лорелеєю домовлялися повечеряти в суботу. Страйк вирішив сказати їй правду, а не відбріхуватися, і довелося прийняти і її допомогу. Тепер він жалкував, що не подзвонив своїм давнім друзям, Нікові й Ільзі, чи навіть Шпенику, але запізно. Біда вже сталася.

Знаття того, що він неправий і невдячний, аж ніяк не покращувало настрою Страйка, коли він дерся вгору сходами з важким наплічником. Попри той факт, що місцями перебування у квартирі Лорелеї було надзвичайно приємне, все спаскудили події вчорашнього вечора — і провина лежала винятково на ньому самому. Страйк дозволив цьому статися — речі, від якої він відкараскувався, відколи розійшовся з Шарлоттою; а все через те, що розслабився, почав приймати горнятка з чаєм, домашню їжу і всю оту ніжність — і кінець кінцем учора ввечері Лорелея прошепотіла в темряві, сховавши лице на його голих грудях: «Я тебе кохаю».

Кривлячись від зусилля, якого вимагало балансування на милицях, Страйк відчинив двері квартири й майже упав усередину. Ляснувши дверима, кинув наплічник, рушив до маленького крісла поруч з пластиковим столом у крихітній кухні-віталеньці, впав у нього і пожбурив милиці геть. Що за полегшення опинитися вдома, на самоті — навіть попри те, як важко давати раду нозі в такому стані! Треба було повернутися раніше, але Страйк був не в змозі стежити за людьми і загалом хворий, тож простіше було лишитися у зручному кріслі, покласти куксу на великий квадратний пуф і писати інструкції Робін і Барклею, поки Лорелея приносить питво та їжу.

Страйк закурив і пригадав усіх жінок, з якими був, відколи пішов від Шарлотти. Перша — К’яра Портер, чарівна дівчина на одну ніч; ніхто ні про що не жалкував. За кілька тижнів, коли Страйк розкрив справу Лендрі та про нього писали всі газети, К’яра йому подзвонила. В очах моделі він з розваги на одну ніч перетворився на потенційного бойфренда, бо став знаменитим, але Страйк відхилив запрошення на нові побачення. Подруга, якій кортить з ним фотографуватися,— не те, що треба на його роботі.

Далі була Ніна з видавництва — її допомогою Страйк скористався, щоб добути інформацію в тодішній справі. Вона йому подобалася, але (як він тепер розумів) недостатньо для того, щоб повестися з нею обачніше. Він образив Ніну, і хоч не пишався цим, ночей недосипати від того не почав.

Елін була інша — вродлива і, що важливо, зручна, тож поруч з нею Страйк затримався. Вона якраз розлучалася з багатим чоловіком і так само потребувала обережності й розмежованості, як і сам Страйк. Вони протрималися кілька місяців, а тоді Страйк облив її вином і вийшов з ресторану просто посеред вечері. Потім він дзвонив їй і вибачався, але Елін покинула його, не давши закінчити речення. Зважаючи на те, як він її принизив у «Ла Гавроші», й на вартість хімчистки, Страйк вирішив, що неґречно буде заявити у відповідь, що він якраз збирався сказати те саме.

Після Елін була Коко, про яку і згадувати не хотілося, а тепер — Лорелея. Вона подобалася Страйкові більше, ніж будь-яка з попередніх жінок, і йому шкода було, що саме вона сказала «я тебе кохаю».

Два роки тому Страйк дав собі обіцянку — а він рідко щось обіцяв, бо вважав, що обіцянок слід дотримуватися. Жодній жінці, крім Шарлотти, він не освідчувався в коханні, й жодній не освідчиться — якщо тільки не буде цілковито (наскільки це можливо) певний, що хоче прожити з нею життя. Сказати такі слова за менш серйозних обставин після всього, через що вони пройшли з Шарлоттою, стане просто блюзнірством. Тільки коханням можна було виправдати хаос їхнього спільного життя чи те, скільки разів Страйк поновлював ті стосунки, знаючи у глибині душі, що нічого не вийде. Для Страйка кохання було горем і болем, яких прагнеш, які приймаєш, які терпиш. Воно не жило у спальні Лорелеї з дівчатами в ковбойському вбранні на фіранках.

Тож він нічого не відповів на її вимовлене пошепки освідчення, а коли Лорелея спитала, чи він її чув, Страйк сказав: «Так, чув».

Він потягнувся по цигарки. «Так, чув». Ну, це було принаймні чесно. Зі слухом у Страйка все добре. Після того запанувала досить-таки довга мовчанка, а тоді Лорелея встала з ліжка, пішла до ванної і пробула там півгодини. Страйк вирішив, що вона там плакала — бо Лорелея була з тих, хто плаче нишком, нечутно. Він лежав у ліжку і намагався придумати для неї слова водночас і щирі, і добрі, але розумів, що згодиться тільки «я тебе кохаю». А факт був у тому, що Страйк її не кохав і не збирався брехати.

Коли Лорелея повернулася в ліжко, Страйк потягнувся до неї. Вона дозволила погладити собі плече, а тоді сказала, що втомилася і хоче спати.

«І що мені було в біса робити?» — спитав Страйк в уявної інквізиторки, дуже схожої на його сестру Люсі.

«Можна було відмовитися від чаю і мінетів»,— негайно відповіла та, а Страйк, у якого страшенно боліла кукса, послав її к бісовій матері.

Задзвонив мобільний. Потрощений екран Страйк заклеїв скотчем, і крізь цей кривий панцир проступив незнайомий номер.

— Страйк.

— Привіт, Страйку, це Калпепер.

Домінік Калпепер працював у газеті «Ньюс оф зе ворлд», поки останню на закрили, і раніше кілька разів наймав Страйка. Приязні між ними ніколи не було, але остаточно ворожими стосунки стали після того, як Страйк відмовився надати Калпеперу інформацію про дві останні справи з убивств. Тепер Калпепер працював на «Сан» і разом з когортою інших журналістів радо копирсався в особистому житті Страйка після справи Шеклвелльського різника.

— Хотів спитати, чи ти візьмешся за роботу для нас,— сказав Калпепер.

«Оце так нахабство!»

— Що за справа?

— Треба розкопати бруд на одного міністра.

— Котрого?

— Скажу, як погодишся.

— Я зараз досить-таки завантажений. Якого плану бруд треба розкопати?

— Ти нам якраз і потрібен для того, щоб це дізнатися.

— Звідки ти знаєш, що там узагалі щось є?

— З надійних джерел,— відповів Калпепер.

— І нащо тобі я, якщо є надійні джерела?

— Він не готовий говорити. Просто натякнув, що є багато цікавого. Дуже багато.

— Вибач, Калпепере, але не можу,— сказав Страйк.— Повно роботи.

— Точно? Страйку, ми добре платимо.

— Я наразі не бідую,— відповів детектив і підпалив другу цигарку від кінчика першої.

— Ще б пак! Пощастило тобі, чорт забирай,— сказав на це Калпепер.— Добре, доведеться найняти Патерсона. Знаєш його?

— Колишній полісмен? Кілька разів перетиналися,— відповів Страйк.

Дзвінок завершився нещирими добрими побажаннями з обох боків і залишив Страйка з неприємним передчуттям. Він погуглив ім’я Калпепера і знайшов його під статтею про «Рівне ігрове поле» двотижневої давності.

Звісно, існувала можливість, що «Сан» планує викрити якогось іншого міністра за наругу над смаками й мораллю громадськості, але той факт, що Калпепер нещодавно наблизився до Вінків, виразно підтверджував підозри Робін: що Ґерайнт зливає інформацію в «Сан»; а отже, Патерсон скоро почне збирати дані на Чизвелла.

Цікаво, чи в курсі Калпепер, що Страйк уже працює на Чизвелла? Може, він дзвонив з метою заскочити Страйка зненацька і витягнути з нього щось? Навряд чи. Журналіст не такий дурень, щоб сказати Страйкові, кого збирається найняти, якщо вже знає, що гой уже працює на Чизвелла.

Страйк знав репутацію Міка Патерсона: за минулий рік їх двічі наймали різні половини пар у процесі розлучення. В минулому офіцер Лондонської поліції, який «рано вийшов на пенсію», Патерсон мав передчасно сиве волосся й обличчя сердитого мопса. Людина не надто приємна (за словами Ерика Вордла), Патерсон, однак, мав репутацію чоловіка, який уміє «приносити результат».

«Звісно, вибивати з людей памороки на новій роботі в нього не вийде,— додав Вордл,— тож мінус один корисний інструмент у його арсеналі».

Страйк не дуже тішився з того факту, що скоро до справи стане Патерсон. Знову взявши мобільний, він відзначив, що за останні дванадцять годин не було новин ні від Робін, ні від Барклея. Всього тільки вчора він мусив переконувати Чизвелла, який подзвонив із сумнівами щодо професіоналізму Робін, бо від неї досі немає результатів.

Розчарований нездібністю і своєю, і своїх працівників, Страйк відіслав Робін і Барклею одне і те саме повідомлення:

«Сан» намагається найняти мене збирати бруд на Чизвелла. Якнайшвидше щось дізнайтеся. Мені НЕГАЙНО потрібні нові дані.

Підтягнувши до себе милиці, Страйк піднявся, зазирнув у холодильник і буфет і виявив, що на наступні чотири прийоми їжі має тільки консервований суп, а отже, треба вийти в супермаркет. Виливши в раковину прокисле молоко, він запарив собі горнятко чорного чаю і повернувся за стіл, де закурив і без жодного задоволення почав обмірковувати вправи для підколінного сухожилка.

Телефон знову задзвонив. Побачивши, що це Люсі, Страйк відправив дзвінок на автовідповідач. Зараз тільки новин з життя батьківського комітету бракує.

За кілька хвилин, коли Страйк був у вбиральні, Люсі подзвонила знову. Він зі спущеними штанами пристрибав до кухні, сподіваючись, що то Робін або Барклей. Вдруге побачивши номер сестри, Страйк вилаявся і просто повернувся до ванної.

З третього дзвінка стало зрозуміло, що Люсі не вгамується. Грюкнувши об стіл бляшанкою супу, яку якраз відкупорював, Страйк схопив телефон.

— Люсі, я зайнятий, що таке? — кракнув він.

— Це Барклей.

— А, дуже вчасно. Є новини?

— Дещо про пташку Джиммі, якщо треба. Флік.

— Треба все,— відповів Страйк.— Чого раніше не повідомив?

— Десять хвилин як дізнався,— незворушно відповів Барклей.— Щойно почув, як вона розмовляє з Джиммі на кухні. Вона цупить гроші зі своєї роботи.

— Що за робота?

— Не казали. Біда тут така, що Джиммі вона не настільки потрібна, як я бачу. Не думаю, що він плакатиме, якщо її посадять.

У Страйка у вусі щось забікало. Ще хтось намагався з ним зв’язатися. Глянувши на екран, він побачив, що то знову Люсі.

— Я тобі ще скажу, що з нього витягнув,— провадив Барклей.— Учора ввечері він накурився і заявив мені, що знає одного міністра, у якого руки в крові.

Біп. Біп. Біп.

— Страйку? Ти там?

— Так, я тут.

Історії Біллі Страйк Барклеєві не розповідав.

— Барклею, що саме Джиммі сказав?

— Та галдикав щось про уряд, про торі, що вони там усі покидьки. А тоді взяв і ляпнув «ще й убивці». Я йому: ти про що? А він мені: «знаю одного, в якого руки в крові. В дитячій».

Біп. Біп. Біп.

— Май на увазі, що цей «ОПІР» — то повні психи. Може, він мав на увазі скорочення субсидій, їм воно все одно що вбивство.

Хоч я тобі скажу, Страйку, що сам не дуже схвалюю Чизвеллову політику.

— Біллі не з’являвся? То брат Джиммі.

— Не. І ніхто про нього й словом не обмовився.

Біп. Біп. Біп.

— Є підозри, що Джиммі виїжджав до Оксфордширу?

— На моїй вахті нічого такого не було.

Біп. Біп. Біп.

— Гаразд,— мовив Страйк.— Копай далі. Як щось добудеш — кажи.

Він повісив слухавку, тицьнув пальцем в екран і перемкнувся на Люсі.

— Привіт, Люсі,— нетерпляче сказав він.— Я тут трохи зайнятий, чим...

Та коли вона почала говорити, обличчя Страйка застигло. Люсі ще задихано розповідала, навіщо дзвонить, а він уже намацував ключі й хапався за милиці.

25

Ми спробуємо — і, може, вийде забрати в тебе владу завдавати шкоди.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Запит на новини від Страйка Робін прочитала за десять дев’ята, коли зайшла до коридору, де містилися кабінети Іззі й Вінна. Їй гак кортіло прочитати повідомлення від нього, що Робін уклякла просто посеред безлюдного коридору.

— От чорт,— пробурчала вона, дізнавшись, що «Сан» щільно цікавиться Чизвеллом. Притулившись до стіни коридору з його округлими опорами (всі дубові двері були міцно зачинені), вона збирала хоробрість, щоб подзвонити Страйкові.

Відколи вона відмовилася стежити за Джиммі, вони ще не розмовляли. Коли Робін подзвонила Страйкові в понеділок, щоб вибачитися особисто, на дзвінок відповіла Лорелея.

— О, привіт, Робін, це я!

Жахливо було те, що Лорелея викликала симпатію. З причин, які Робін не бажала аналізувати, вона б воліла, щоб Лорелея була неприємною людиною.

— Вибач, він у душі! Цілі вихідні в мене, пошкодив коліно під час стеження. Подробиць не казав, але ти, мабуть, у курсі! Подзвонив мені просто з вулиці, це жах — не міг навіть підвестися. Я викликала таксі, поїхала по нього, потім ще таксист за гроші допомагав мені підняти Корма нагору. Протез він причепити не може, ходить з милицями...

— Просто перекажи, що я хотіла дізнатися, як справи,— мовила Робін, у якої аж похололо в животі.— Нічого важливого.

Потім Робін кілька разів подумки перегравала ту розмову. Тон, яким Лорелея говорила про Страйка, був тоном власниці. Саме їй Страйк подзвонив, ускочивши в халепу («А кому ще дзвонити? Тобі, в Оксфордшир?»), саме з Лорелеєю провів цілі вихідні («Це його дівчина, як інакше?»), саме Лорелея доглядала за ним і, мабуть, разом з ним лаяла Робін, бо якби не її відмова, травми не було б.

А тепер треба подзвонити Страйкові та сказати, що за п’ять днів вона не дізналася нічого корисного. Кабінет Вінна, який стояв відчинений два тижні тому, коли Робін почала тут працювати, тепер зачинявся на замок щоразу, як Ґерайнт і Аамір виходили. Робін була впевнена, що це ініціатива Ааміра, який почав підозрювати Робін після історії з браслетом і після того, як Рафаель голосно її покликав у той час, як Робін підслуховувала розмову Ааміра по телефону.

— Пошта.

Робін рвучко розвернулася. До неї наближався візок, який штовхав приязний на вигляд сивань.

— Якщо є щось для Чизвелла і Вінн, я візьму. У нас зустріч,— почула власний голос Робін. Листоноша передав їй стос листів і коробку з целофановим віконцем, крізь яке Робін побачила дуже реалістичний пластиковий людський зародок. Підпис проголошував: «Закон дозволяє мене убити».

— Боже, який жах,— сказала Робін.

Листоноша пирхнув.

— Вони ще не таке отримують,— заспокійливо мовив він.— Пам’ятаєте, в новинах розповідали про білий порошок? Казали, що то сибірська виразка. Ото було ой-йой! А ще я одного разу приніс лайно в коробці. Так загорнули, що й не смерділо. Дитина для Вінн, а не для Чизвелла. Вона за «право вибору», тобто за аборти... Як вам, подобається тут? — поцікавився листоноша, явно налаштований потеревенити.

— Дуже,— відповіла Робін, увагу якої привернув один з конвертів, які вона так нерозсудливо схопила.— Вибачте.

Відвернувшись від кабінету Іззі, вона пройшла повз листоношу і за п’ять хвилин вийшла в кав’ярню на терасі, під якою протікала Темза. Від річки терасу відділяла невисока цегляна стіна з чорними чавунними ліхтарями. Праворуч і ліворуч виднілися відповідно Вестмінстерський і Ламбетський мости; перший було пофарбовано зеленим, як сидіння в Палаті громад, другий — ясно-червоним, як сидіння в Палаті лордів. На тому березі підносився білий фасад Ради Великого Лондона, а між ним і палацом котила свої хвилі широка Темза; масляниста вода сірувато виблискувала, ховаючи каламутні глибини.

Сівши подалі від ранкових відвідувачів з кавою, Робін роздивилася один з листів до Ґерайнта Вінна, які так імпульсивно взяла в листоноші. На звороті конверта тремким почерком ретельно вивели ім’я та адресу: «Сер Кевін Роджерс, Елмз, 16, Флітвуд, Кент», а Робін завдяки старанному вивченню всього, пов’язаного з благодійним фондом Віннів, знала, що підстаркуватий сер Кевін, який здобув срібло в бігу з бар’єрами на Олімпійських іграх 1956 року, є одним з управителів «Рівного ігрового поля».

«Що,— подумала Робін,— може хотіти написати людина в наш час, коли є настільки швидші та зручніші телефони й електронна пошта?»

Скориставшись мобільним, вона знайшла номер сера Кевіна і леді Роджерс за погрібною адресою і вирішила, що вони досить старі, щоб досі користуватися стаціонарним зв’язком. Підтримавши бойовий дух ковтком кави, Робін відписала Страйкові:

Розробляю зачіпку, подзвоню, щойно зможу.

Тоді вона ввімкнула на мобільному приховання номера, взяла ручку і записник, у який занесла номер сера Кевіна, і набрала його.

За три сигнали слухавку взяла літня жінка. Робін заговорила з удаваним валлійським акцентом (мабуть, дуже фальшивим):

— Чи я можу поговорити з сером Кевіном?

— Це Делла?

— Сер Кевін удома? — трохи гучніше спитала Робін. Вона сподівалася, що не доведеться отак брати і прикидатися міністеркою.

— Кевіне! — гукнула літня пані.— Кевіне, це Делла!

Почулося човгання; Робін чомусь уявила картаті капці.

— Алло?

— Кевіне, Ґерайнт щойно отримав вашого листа,— сказала Робін і скривилася, бо її вимова коливалася десь між Кардиффом і Пакистаном.

— Даруй, Делло, що ти кажеш? — слабким голосом спитав дід.

Він, вочевидь, недочував, і це було водночас і зручно, і не дуже. Робін заговорила гучніше, вимовляючи слова якомога чіткіше. Сер Кевін зрозумів її з третьої спроби.

— Я казав Ґерайнту, що звільнюся, якщо він негайно не вживе заходів,— нещасним голосом мовив він.— Ти — наша давня подруга, Делло, і справа була — і є — гідна, але я мушу думати про своє власне становище. Я його попереджав.

— Але чому, Кевіне? — спитала Робін і підняла ручку.

— Він тобі не показував мого листа?

— Ні,— чесно відповіла Робін, тримаючи ручку напоготові.

— О Боже,— зітхнув сер Кевін.— Ну, по-перше... невраховані двадцять п’ять тисяч фунтів — це серйозна справа.

— Що ще? — спитала Робін, швидко записуючи.

— Га?

— Ви сказали «по-перше». Що ще вас непокоїть?

Фоном Робін чула голос жінки, яка першою взяла слухавку. Гі тон був роздратований.

— Делло, я б краще не говорив про це по телефону,— ніби знітився сер Кевін.

— Це дуже сумно,— мовила Робін, намагаючись додати голосу солодкозвучної величі, притаманної Деллі Вінн.— Я сподівалася, що ви принаймні скажете мені, в чому справа, Кевіне.

— Ну, ще є ця історія з Мо Фарою...

— З Мо Фарою? — щиро здивувалася Робін.

— Ти не знала? — спитав сер Кевін.— Боже. О Боже...

Робін почула кроки, а тоді у слухавку знову заговорила жінка — спершу притишено, тоді чітко.

— Дай я з нею поговорю... Кевіне, віддай телефон... Слухай, Делло, Кевін страшенно засмучений через усі ці речі. Він так і думав, що ти нічого не знаєш, і виявився правий. Люди не хочуть тебе турбувати,— сказала вона, і з тону було зрозуміло, що жінка вважає таку запобігливість недоречною,— але суть справи в тому... ні, Кевіне, вона мусить знати!.. Ґерайнт надавав обіцянок, яких не може виконати. Дітям-інвалідам і їхнім рідним пообіцяли Девіда Бекхема, Мо Фару і ще не знаю кого. Це все вийде назовні, Делло, бо Комісія з благодійних організацій вже звернула увагу, а я не хочу, щоб ім’я Кевіна поливали брудом. Він людина з совістю і багато зробив. Він уже кілька місяців закликає Ґерайнта навести лад у рахунках, а тепер ще Елспет... ні, Кевіне, ні, я просто кажу їй... словом, справи можуть піти дуже кепсько, Делло. До поліції і преси воно, може, і не дійде, але вибач, я маю думати про здоров’я Кевіна.

— А з Елспет що за історія? — спитала Робін, швидко занотовуючи почуте.

Сер Кевін щось сказав.

— По телефону я про це не говоритиму,— твердо заявила леді Роджерс.— Спитай саму Елспет.

Знову човгання, і знову слухавку взяв сер Кевін. Його голос звучав мало не слізно.

— Делло, ти знаєш, як я тебе поважаю. Мені так шкода, що все так складається.

— Так,— мовила Робін,— ну, доведеться тепер дзвонити Елспет.

— Що ти кажеш?

— Я — подзвоню — Елспет.

— О Боже,— озвався сер Кевін.— Сподіваюся, там нічого поганого.

Робін мало не наважилася спитати номер Елспет, але передумала. Делла напевно його має.

— Шкода, що ви не кажете, що там за історія в Елспет,— мовила вона, тримаючи ручку над записником.

— Я б не хотів,— захникав сер Кевін.— Такі чутки можуть завдати великої шкоди репутації...

Слухавку знову взяла леді Роджерс.

— Нам нічого додати. Вся ця історія дуже важко дається Кевіну, суцільний стрес. Вибач, Делло, але це наше останнє слово. Бувай.

Робін відклала мобільний і роззирнулася — чи ніхто на неї не дивиться? Потім знову взяла телефон і погортала перелік управителів «Рівного ігрового поля». Серед них знайшлася доктор Елспет Кертис-Лейсі, але на сайті фонду її особистого номеру не було, і пошук у довідниках нічого не дав.

Робін подзвонила Страйкові, але її одразу перекинуло на автовідповідач. Почекавши кілька хвилин, вона спробувала ще раз. Те саме. По третій невдалій спробі Робін написала йому повідомлення:

Є нове про ҐВ. Подзвони.

Волога тінь, що лежала на терасі, коли Робін тільки прийшла, невблаганно відповзала. Тепле сонце торкнулося столика Робін, яка сьорбала каву й чекала на дзвінок від Страйка. Нарешті телефон завібрував: повідомлення. Серце тьохнуло,

Робін схопила мобільний — але це був усього-на-всього Метью.

Не хочеш випити з Томом і Сарою після роботи?

Робін втупилася у повідомлення з утомою та острахом. Завтра той благодійний крикет, на який так чекає Метью. Зустріч з Томом і Сарою означає балачки про ту гру. Робін легко уявила їхній квартет у барі: Сара, як завжди, фліртуватиме з Метью, Том чимдалі незграбніше й сердитіше відбиватиметься від кпинів Метью щодо його кривої подачі, а Робін (останнім часом так траплялося дедалі частіше) прикидатиметься зацікавленою і задоволеною — така плата за те, щоб Метью не скандалив, що їй нудно, що вона зверхньо ставиться до компанії чи що вона (таке звучало під час найстрашніших сварок) жалкує, що не випиває зі Страйком замість них. Робін утішила себе думкою про те, що вони принаймні не сидітимуть допізна і Метью не нап’ється, бо він до всіх спортивних подій ставиться дуже серйозно і хотітиме виспатися. Тож вона написала відповідь:

ОК, де?

Після чого знову почала чекати на дзвінок від Страйка.

Минуло сорок хвилин, і Робін почала підозрювати, що Страйк десь у такому місці, звідки не може подзвонити. А отже, виникало питання: чи слід Робін поінформувати Чизвелла про свою знахідку? Страйк вирішить, що це занадто, чи скоріше розсердиться, якщо Робін не дасть Чизвеллу його козир — адже часу обмаль?

Ще трохи внутрішньої суперечки, і Робін набрала номер Іззі. Верхню половину її вікна вона бачила з того місця, де сиділа.

— Іззі, це я, Венеція. Дзвоню, бо не можу цього говорити при Рафаелі. Здається, в мене є дещо на Вінна для твого батька...

— О, чудово! — голосно озвалася Іззі, а фоном почувся голос Рафаеля:

— Це Венеція? Де вона?

Заклацала клавіатура.

— Венеціє, переглядаю щоденник... До одинадцятої він у міністерстві, тоді весь день на зустрічах. Подзвонити йому? Якщо поспішиш, він, мабуть, зможе прийняти тебе негайно.

Тож Робін закинула мобільний, записник і ручку в сумку, проковтнула залишки кави й помчала до міністерства культури, ЗМІ та спорту.

Коли Робін підійшла до скляної перегородки, Чизвелл ходив туди-сюди кабінетом, розмовляючи по телефону. Він поманив її всередину, вказав на невисокий шкіряний диван неподалік свого столу і продовжив розмову з кимсь, хто, вочевидь, викликав незадоволення міністра.

— Це був подарунок,— розбірливо говорив він у слухавку,— від мого старшого сина. Чисте золото, гравійований напис «Nec Aspera Terrent[10]». Щоб вас чорти взяли! — раптом заревів він, і Робін побачила, як юні розумники за перегородкою обертають голови в його бік.— Це латина! Перемкніть мене на людину, яка розмовляє англійською! Джаспер Чизвелл. Я — міністр культури. Я назвав вам дату... ні, не можете... в мене, чорт забирай, немає цілого дня...

З того, що Робін почула, вона зрозуміла, що Чизвелл загубив затискач для грошей, який має особисту цінність, і гадав, що це сталося в готелі, де вони з Кінварою відпочивали на її день народження. Також вона чула, що персонал не тільки не знайшов затискача, а ще й не виявляв достатньої поваги до Чизвелла, який ушанував їхній готель своєю присутністю.

— Нехай мені хтось передзвонить. Жодної користі,— буркнув Чизвелл, поклавши слухавку і дивлячись на Робін так, ніби забув, хто вона така. Важко дихаючи, він упав на диван навпроти.— Маю десять хвилин, тож хай це буде щось гідне.

— У мене є інформація про містера Вінна,— сказала Робін, дістаючи записник. Не чекаючи на відповідь, вона стисло виклала Чизвеллу почуте від сера Кевіна.

— ...і,— наостанок повідомила Робін за якісь півтори хвилини,— з боку містера Вінна можуть мати місце інші провинності, але цією інформацією, вірогідно, володіє доктор Елспет Кертис-Лейсі, чийого номера немає в публічному доступі. Ми все одно зможемо швидко з нею зв’язатися, але я подумала,— додала Робін не без остраху, бо Чизвелл мружив очі якось незадоволено,— що слід повідомити вам усе негайно.

Якусь хвильку Чизвелл просто дивився на неї зі звично капризним виразом обличчя, а тоді ляснув себе по стегну, явно потішений.

— Ну й ну,— мовив він.— А він мені казав, що ви в нього найкраща. О так. Казав.

Витягнувши з кишені пом’ятий носовичок, Чизвелл обтер обличчя, яке спітніло під час телефонної розмови з нещасливим готелем.

— Ну й ну,— повторив він,— а день не такий уже й поганий виходить. Один за одним спотикаються... отже, Вінн — злодій, брехло і Хтозна хто ще?

— Ну,— сторожко відповіла Робін,— він не може дати звіт про двадцять п’ять тисяч фунтів і, понад сумнів, пообіцяв те, чого не здатен виконати...

— Доктор Елспет Кертис-Лейсі,— повторив Чизвелл, думаючи про своє.— Знайоме ім’я...

— Вона була членкинею міської ради Нортумберленду від ліберал-демократичної партії,— підказала Робін, яка це прочитала па сайті «Рівного ігрового поля».

— Знущання з дітей,— раптом сказав Чизвелл.— Ось звідки я її знаю. Знущання з дітей. Вона на цьому поведена, всюди воно їй ввижається. Так, серед лібдемів повно ненормальних. У них там збіговисько. Партія, по зав’язку повна психів.

Чизвелл зіп’явся на ноги, лишивши на чорній шкірі дивана трохи лупи, і, насупившись, почав ходити туди-сюди.

— Всі ці витівки у фонді рано чи пізно вийдуть на світло,— сказав він, луною повторюючи слова дружини сера Кевіна.— Але Боже мій... вони не захочуть, щоб про це хтось дізнався зараз, коли Делла по вуха в Параолімпійських іграх. Коли Вінн почує, що я в курсі, він запанікує. О так. Гадаю, це могло б його нейтралізувати... принаймні на якийсь час. Але якщо він ще й дітям щось робив...

— Цьому немає доказів,— сказала Робін.

— ...то таке його заткне назавжди,— знову заходив по кабінету Чизвелл.— Ну й ну. Тепер зрозуміло, чому Вінн хоче протягти своїх управителів на параолімпійський прийом наступного четверга, га? Хоче улестити, боїться, щоб не повтікали з тонучого корабля. Там буде принц Гаррі. Благодійники обожнюють членів королівської родини. Половина тільки через них цим і займається.

Чизвелл почухав сиву чуприну, продемонструвавши великі плями від поту під пахвами.

— Ось як ми вчинимо,— сказав він.— Додамо його управителів до переліку гостей, і ви теж приходьте. Заженете ту Кертис-Лейсі у кут і спитаєте, що вона знає. Гаразд? Дванадцятого ввечері.

— Так,— відповіла Робін, записуючи.— Добре.

— А я тим часом натякну Вінну, що знаю, чиї грошики йому до рук липнуть.

Робін уже виходила, коли Чизвелл раптом гукнув:

— Ви роботу персонального асистента часом не шукаєте?

— Прошу?

— Пішли б на місце Іззі? Скільки вам платить той детектив? Я напевно зміг би стільки само. Мені потрібна людина з головою і характером.

— Я... мене все влаштовує, як є,— відповіла Робін.

Чизвелл рохнув.

— Гхрм-м. Ну, може, воно й на краще. Може, в мене буде для вас ще робота, як упораємося з Вінном і Найтом. Можете йти.

І він відвернувся, поклавши руку на телефон.

Вийшовши під сонце, Робін глянула на екран мобільного. Страйк так і не передзвонив, але Метью надіслав назву пабу в Мейфері, неподалік Сариної роботи. Втім, Робін тепер ставилася до цього вечора позитивніше, ніж перед розмовою з Чизвеллом. Простуючи в бік Палати громад, вона почала навіть мугикати пісню Боба Марлі.

«А він мені казав, що ви в нього найкраща. О так. Казав».

26

Я настільки самотній — навіть тепер. Ми тут витримуємо цю самоту удвох.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Була четверта ранку — сповнена безнадії година, коли безсонні, тремтячи, живуть у світі лункої тіні, й буття видається крихким і дивним. Страйк був задрімав, аж тут рвучко прокинувся на лікарняному стільці. Якусь мить він відчував тільки біль у всьому тілі й голод, що шарпав шлунок. А тоді побачив дев’ятирічного небожа Джека — той непорушно лежав на ліжку з гелевими подушечками на очах і трубкою в горлянці; тонші трубочки виходили з шиї та зап’ястка. Збоку з ліжка звисав пакет із сечею, й аж три крапельниці вливали свій уміст у тіло, таке маленьке і вразливе серед машин, що негучно гуділи серед замкненої тиші реанімації.

Десь за занавісками, які оточували Джекове ліжко, рипіли м’які туфлі медсестри. Страйка спершу не пускали ночувати тут на стільці, але статус знаменитості (хай і дрібної) плюс власна інвалідність зіграли йому на руку. Милиці стояли оперті на тумбочку. В палаті було спекотно, як зазвичай буває у шпиталях. Коли Страйкові відірвало ногу, він багато тижнів провів на отаких залізних лікарняних ліжках. Запах переносив назад у часи болю і жорстокого звикання до нового життя, коли все доводилося перелаштовувати до світу повсюдних перешкод, принижень і поневірянь.

Зашурхотіла занавіска, і зайшла медсестра, незворушна і практична у своєму однострої. Побачивши, що Страйк не спить, вона коротко й професійно усміхнулася до нього, тоді зняла з Джекового ліжка планшет і заходилася записувати покази з приладів, що стежили на кров’яним тиском і рівнем кисню. Закінчивши, вона пошепки спитала:

— Хочете чаю?

— Як він? — спитав Страйк, навіть не намагаючись приховати благання у голосі.— Які перспективи?

— Його стан стабільний. Немає причин хвилюватися. Все так, як має бути на цій стадії. Чаю?

— Так, було б чудово. Дуже дякую.

Коли за медсестрою зімкнулася занавіска, Страйк відчув, що сечовий міхур переповнений. Жалкуючи, що не попросив її подати милиці, Страйк підняв себе, тримаючись за спинку стільця, пострибав до стіни, взяв милиці й на них видибав з-за занавіски і рушив до яскравого прямокутника в кінці темної палати.

Помочившись у пісуар під синім світлом (щоб наркомани не бачили, де вена), Страйк пішов до приймальні, де вчора вдень сидів і чекав, поки Джека вивезуть з операційної. Компанію йому склав батько одного з Джекових друзів, у якого той мав ночувати, аж тут у нього луснув апендикс. Чоловік рішучо налаштувався не кидати Страйка на самоті, поки «небезпека для малого не минеться», і весь час, поки Джек лишався в операційній, знервовано просторікував про «вік, у якому вони швидко оговтуються», про «міцного малого паразита» і про те, як «пощастило, що від школи до нас п’ять хвилин», а ще — раз у раз — про Люсі та Грега, які «розпсихуються». Страйк мовчав і ледве чув ту балачку, готувався до найгіршого і що півгодини писав Люсі повідомлення, звітуючи про поточну ситуацію.

Ще в операційній.

Новин поки що немає.

Нарешті прийшов хірург і повідомив, що Джек, якого довелося реанімувати по прибутті до шпиталю, витримав операцію, мав «важкий сепсис» і скоро буде переведений до палати інтенсивної терапії.

— Я приведу його друзів! — зрадів приятель Грега і Люсі.— Хай його підтримають, принесуть картки з покемонами...

— Він до цього не готовий,— суворо відповів хірург.— Він спатиме під апаратом штучного дихання ще принаймні добу. Ви — найближчий родич?

— Ні, я,— хрипко мовив Страйк, у якого аж пересохло в горлянці.— Я — його дядько. Батьки поїхали до Рима на річницю весілля, зараз намагаються вилетіти назад.

— А, зрозумів. Ну, небезпека ще не повністю минула, але операція успішна. Ми вичистили черевну порожнину і поставили дренаж. Скоро його привезуть.

— Я ж казав! — крізь сльози заусміхався до Страйка приятель Грега і Люсі,— казав, що малі в цьому віці швидко оговтуються!

— Так,— озвався той.— Слід повідомити Люсі.

Але в метушні й паніці перелякані Джекові батьки приїхали до аеропорту і виявили, що Люсі загубила паспорт десь по дорозі з готелю. У безплідному відчаї Люсі та Грег повернулися по власних слідах, намагаючись пояснити проблему всім — готельному персоналу, поліції, посольству Британії — і врешті-решт не встигли на останній вечірній рейс.

Десять по четвертій, і приймальня, на щастя, порожня. Страйк увімкнув мобільний, який у палаті тримав вимкненим, і побачив з десяток пропущених від Робін і один від Лорелеї. Проігнорувавши їх, він написав повідомлення Люсі, яка точно не спить у готельній кімнаті в Римі (куди таксист привіз їй знайдений паспорт). Люсі благала надіслати їй фото Джека, як того вивезуть з операційної.

Страйк збрехав, що фото не завантажується. Після всього пережитого за день Люсі не треба бачити, як син під апаратом штучного дихання і з подушечками на очах тоне в лікарняному ліжку.

Він надрукував:

Усе наче добре. Досі під снодійним, але медсестра заспокоює.

Натиснув «відіслати», зачекав. Як він і думав, Люсі відповіла за дві хвилини.

Ти, мабуть, дуже втомився. Тобі надали ліжко?

Страйк відповів:

Ні, я сиджу поруч з ним. Буду тут, поки ти не прилетиш. Спробуй поспати і не хвилюватися. Цьом

Страйк вимкнув мобільний, підвівся на одній нозі, оперся на милиці й повернувся до палати.

На нього чекав чай — слабкий і блідий, у стилі Деніз, але Страйк висипав у чашку два пакетики цукру і випив за два ковтки, поглядаючи то на Джека, то на машини, що наглядали за його станом. Ніколи раніше він не дивився на малого так уважно. Власне, він узагалі мав з Джеком мало спільного, хоча той постійно малював для нього картинки, а Люсі передавала.

— Ти — його герой,— кілька разів казала вона Страйкові.— Він хоче стати солдатом.

Але Страйк уникав родинних зібрань — почасти через антипатію до Джекового батька, Грега, почасти через бажання Люсі навернути брата до традиційнішого способу життя, яке дратувало навіть без присутності її синів, старший з яких, на погляд Страйка, був особливо схожий на батька. Власних дітей Страйк не бажав мати. Він був готовий визнати, що деякі малі цілком приємні — власне, ладен був навіть визнати, що загалом трохи полюбив Джека після всіх історій Люсі про його мрію стати «червоним беретом»,— але стійко відмовлявся ходити на дні народження і різдвяні посиденьки, де можна було би познайомитися ближче.

Але зараз, коли світанок потроху пробирався за тонку занавіску, що відділила хлопчика від решти світу, Страйк уперше побачив, що Джек схожий на бабусю — Страйкову маму, Леду. Він мав таке саме темне волосся, бліду шкіру, тонко окреслені губи. З нього, власне, вийшла б красива дівчинка, але син Леди добре знав, що пубертат зробить зі щелепою і шиєю Джека... якщо той доживе.

«Та звісно що доживе. Медсестра сказала...»

«Але він у відділенні інтенсивної терапії. Сюди не кладуть з гикавкою».

«Він — міцний малий. Хоче стати солдатом. Усе буде гаразд».

«Нехай би тільки. Я ж йому навіть жодного повідомлення не написав — подякувати за малюнки».

Страйк далеко не одразу поринув у неспокійний сон.

Збудило його сонячне проміння, яке било крізь повіки. Мружачись на світло, Страйк почув рипіння кроків. Потім заторохтіла, відсуваючись, занавіска, і Джекове ліжко відкрилося палаті. На інших ліжках лежали непорушні люди. Страйкові заусміхалася нова медсестра — молода, з довгим темним хвостом.

— Добридень! — бадьоро сказала вона і взяла Джеків планшет.— У нас тут нечасто бувають знаменитості! Я все про вас знаю, я все читала, коли ви зловили того серійного...

— Це мій небіж Джек,— холодно відповів Страйк. Розмови про Шеклвелльського різника зараз викликали в нього відразу. Усмішка медсестри згасла.

— Ви можете почекати назовні? Нам треба взяти аналіз крові й замінити крапельниці й катетер.

Страйк підвівся на милицях і незграбно вийшов з палати, стараючись не приглядатися до інших лежачих пацієнтів, над якими дзижчали власні машини.

Їдальня, коли він туди дістався, була вже наполовину повна. Страйк, неголений і з набряклими очима, доштовхав тацю до каси, заплатив, а тоді зрозумів, що на милицях не зможе її нести. Дівчина, що прибирала зі столів, побачила цю трудність і прийшла на допомогу.

— Дякую,— грубувато сказав Страйк, коли вона поставила підніс на столик під вікном.

— Без проблем,— відповіла дівчина.— Тут усе і залиште, я приберу.

Дрібний вияв доброти викликав у Страйка непропорційно емоційну реакцію. Не дивлячись на щойно придбану яєчню з підсмаженими ковбасками, він дістав телефон і написав повідомлення Люсі.

Все добре, медсестра міняє крапельницю, скоро до нього повернуся. Цьом

Як Страйк і очікував, щойно від відрізав шматок яєчні, телефон задзвонив.

— Знайшли рейс,— без преамбули повідомила Люсі,— але він аж об одинадцятій.

— Без проблем,— відповів Страйк.— Я нікуди не йду.

— Він уже отямився?

— Ні, досі під снодійним.

— Він так зрадіє, коли тебе побачить, якщо прокинеться, поки... поки...

Люсі розридалася. Страйк чув, що вона намагається говорити попри ридання.

— ...я так хочу додому... хочу його побачити...

Вперше у житті Страйк був радий чути Грега, який забрав телефон у дружини.

— Корме, ми тобі капець як вдячні. Ми оце вперше вибралися кудись удвох за п’ять років, уявляєш?

— Закон невдачі.

— Так. Джек скаржився, що болить живіт, але я думав, що то він вигадує, щоб ми не їхали. Тепер, скажу тобі, я почуваюся справжнім виродком.

— Не переймайся,— відповів Страйк.— Я нікуди не йду.

Ще трохи розмов, слізне прощання від Люсі, і Страйк повернувся до свого ситного англійського сніданку. Він ретельно, без задоволення жував, оточений брязкотом і дзвоном їдальні й іншими нещасними і стривоженими людьми, що запихалися солодким і масним.

Страйк майже доїв бекон, коли прийшло повідомлення від Робін.

Я намагалася додзвонитися, маю нове про Вінна. Дай знати, як буде зручно розмовляти.

Справа Чизвелла тепер здавалася Страйкові чимось далеким, але прочитавши есемеску від Робін, Страйк раптом одночасно захотів курити і почути її голос. Лишивши тацю й подякувавши добрій дівчині, яка допомогла йому донести їжу до столу, він знову зіп’явся на милиці.

Під входом до шпиталю скупчилася групка курців, які щулилися в ранковій прохолоді, мов зграя гієн. Страйк підкурив, глибоко затягнувся і набрав Робін.

— Привіт,— сказав він, коли вона відповіла.— Вибач, що зник, я в лікарні...

— Щось сталося? Що з тобою?

— Зі мною все нормально. То мій небіж, Джек. У нього вчора луснув апендикс, і він... він...

Страйк зі страхом зрозумів, що голос йому зривається. Намагаючись себе опанувати, він спробував пригадати, коли востаннє плакав. Мабуть, останній раз був у шпиталі в Німеччині, коли то були сльози болю й гніву. Його туди привезли літаком з того кривавого відрізку ґрунтівки, де вибух саморобного пристрою відірвав Страйкові ногу.

— Чорт,— видушив він нарешті з себе єдиний склад, який зумів подужати.

— Корморане, що сталося?

— Він... Його поклали до відділення інтенсивної терапії,— відповів Страйк, аж скривившись від спроби зібратися, говорити нормально.— Його мама, Люсі, і Грег застрягли в Римі, тож попросили мене...

— Хто там з тобою? Лорелея?

— О Боже, ні.

Здавалося, Лорелея освідчилася йому багато тижнів тому, хоча сталося це позаминулого вечора.

— Що кажуть лікарі?

— На їхню думку, все буде нормально, але розумієш, він... це інтенсивна терапія! Чорт,— каркнув Страйк і витер очі,— вибач. Ніч була важка.

— В якій ти лікарні?

Страйк сказав. Робін досить різко попрощалася і повісила слухавку. Страйк докурив цигарку, витираючи рукавом сорочки то очі, то ніс.

Коли він повернувся, тиху палату заливало сонце. Страйк поставив милиці під стіну, сів біля Джека з учорашньою газетою, яку поцупив у приймальні, й почав читати статтю про «Арсенал», який може передати Робіна ван Персі в «Манчестер Юнайтед».

За годину в ногах Джекового ліжка спинилися чергові хірург та анестезіолог, і Страйк тривожно дослухався до їхньої притишеної розмови.

— ...не змогли опустити рівень кисню нижче п’ятдесятьох відсотків... стійка гіпертермія... за останні чотири години зменшився діурез...

— ...ще один рентген грудної клітки, слід перевірити легені...

Збентежений Страйк чекав, коли почує від когось із них зрозумілу інформацію. Нарешті до нього звернувся хірург.

— Ми поки що триматимемо його під седативами. Його не час підключати від кисню, а ще слід поновити баланс рідин.

— Що це означає? Йому гірше?

— Ні, все часто відбувається саме так. Інфекція дуже стійка. Нам довелося ретельно промити черевну порожнину. Я хочу зробити рентген для певності, щоб точно знати, що ми нічого не пошкодили під час реанімації. Я пізніше ще раз до нього зайду.

І вони пішли до забинтованого по вуха підлітка, обмотаного ще більшою кількістю трубок і дротів, ніж Джек, а Страйк лишився, стривожений і вибитий з колії. За ніч він звик думати про машини як про друзів, які допомагають племіннику одужати. Тепер вони здавалися невблаганними суддями, що піднімають таблички з оцінками, з яких видно: Джек не впорався.

— Чорт,— знову пробурмотів Страйк, підсуваючи стілець ближче до ліжка.— Джеку, твої мама й тато...— він відчув зрадницьке поколювання у повіках. Повз ліжко проходило двійко медсестер.— Чорт...

Величезним зусиллям він опанував себе і прочистив горлянку.

— ...вибач, Джеку, твоя мама мене б насварила, що лаюся тобі у вухо... до речі, це я — дядько Корморан, якщо ти раптом не... мама й тато скоро повернуться, чуєш? Я буду з тобою, поки вони...

Він затнувся. У далеких дверях палати з’явилася постать Робін. На очах у Страйка вона спитала в чергової сестри, куди йти, а тоді рушила до нього. На ній були джинси і футболка, очі — блакитно-сірі, як завжди, волосся розпущене. В руках вона тримала дві пластянки.

Побачивши, який Страйк щасливий і вдячний, Робін вирішила, що воно того вартувало — болісна сварка з Метью, автобус із двома пересадками і таксі, якими вона сюди діставалася. А тоді вона побачила худеньку дитячу постать на ліжку поруч зі Страйком.

— О ні,— тихо сказала Робін, стаючи в ногах дитини.

— Робін, ти не мусила...

— Знаю, що не мусила,— відповіла Робін. Вона підтягнула стільця і сіла поруч зі Страйком.— Але я подумала, що тобі не слід давати цьому раду на самоті. Обережно, гарячий,— додала вона, передаючи йому чай.

Страйк узяв чай, поставив пластянку на тумбочку, а тоді потягнувся до руки Робін і стиснув так, що стало аж боляче. І відпустив її долоню раніше, ніж Робін устигла потиснути його руку у відповідь. Кілька секунд вони дивилися на Джека, а тоді Робін (пальці боліли) спитала:

— Які останні новини?

— Він досі потребує кисню і не мочиться як слід,— відповів Страйк.— Не знаю, що це означає. Краще б сказали, скільки пунктів за шкалою з десятьох... чорт, не знаю. А, ще йому хочуть зробити рентген грудної клітки, бояться, що пошкодили легені, коли напихали цими трубками.

— Коли була операція?

— Вчора вдень. Джек упав на фізкультурі у школі. Друг Грега і Люсі, який мешкає біля школи, привіз його на «швидкій», а тоді приїхав я.

Страйк і Робін трохи помовчали, не зводячи очей з Джека.

Тоді Страйк сказав:

— Я — жахливий дядько. Не знаю, коли в малих дні народження. Не міг сказати, скільки йому років. Батько його друга, який привіз Джека сюди, знає про нього більше, ніж я. Джек хоче бути солдатом, Люсі каже, що він повсякчас говорить про мене, малює мені малюнки, а я йому навіть не подякував ніколи.

— Ну,— мовила Робін, прикидаючись, що не бачить, як Страйк витирає очі рукавом,— ти з ним зараз, коли йому потрібен, і матимеш купу часу, щоб усе виправити.

— Так,— відповів Страйк, часто моргаючи.— Знаєш, що я зроблю? Якщо він... Я відвезу його в Імперський військовий музей. На цілий день.

— Чудова ідея,— ласкаво озвалася Робін.

— Ти там була?

— Hi,— відповіла Робін.

— Хороший музей.

Підійшли медбрат і медсестра, яку Страйк раніше відшив.

— Потрібно зробити рентген,— сказала дівчина, звертаючись більше до Робін, ніж до Страйка.— Можете почекати за дверима?

— Це надовго? — спитав Страйк.

— Зо півгодини. Може, хвилин сорок.

Робін подала Страйкові милиці, й вони вийшли до їдальні.

— Це велика доброта з твого боку, Робін,— сказав Страйк за новою порцією блідого чаю й імбирного печива,— але якщо ти маєш справи...

— Я побуду, поки не приїдуть Грег і Люсі,— сказала Робін.— Їм, мабуть, дуже важко бути так далеко. Меттові двадцять сім років, і все одно його батько божеволів, коли Метт захворів на Мальдивах.

— Захворів?

— Так, він тоді, знаєш... а, точно. Я ж тобі не розповідала, так?

— Чого не розповідала?

— Під час нашого медового місяця він підхопив небезпечну інфекцію. Подряпався десь об корал. Планували навіть доправити його до лікарні літаком, але обійшлося. Все виявилося не так страшно, як лікарі спершу подумали.

Сказавши ці слова, Робін пригадала, як прочинила дерев’яні двері, досі теплі від денного сонця, як їй зводило страхом горлянку на думку про те, що зараз вона скаже Метью про скасування шлюбу. Вона гадки не мала, з чим доведеться мати справу.

— Розумієш, Меттова мама померла зовсім нещодавно, тож Джефрі дуже злякався за Метта... але обійшлося,— повторила Робін, сьорбнувши ледь теплого чаю. Вона дивилася на жінку за шинквасом, яка накладала запечені боби на тарілку худому підлітку.

Страйк дивився на Робін. «У всьому винні тропічні бактерії».

— Мабуть, справді було страшно,— сказав він.

— Ну, веселого небагацько,— відповіла Робін, дивлячись тепер на свої короткі чисті нігті, а тоді глянула на годинник.— Якщо хочеш покурити, то саме час, бо скоро Джека привезуть назад.

Один з курців надворі був у піжамі. Він привіз із собою крапельницю і тримався за неї, мов за пастушу патерицю, щоб не впасти. Страйк підкурив цигарку і випустив дим у чисте блакитне небо.

— Я не спитав, як пройшла твоя річниця.

— Вибач, що не змогла вийти на роботу,— швидко озвалася Робін.— Уже все забронювали, і...

— Я не про те питаю.

Робін завагалася.

— Правду кажучи, так собі.

— А, зрозуміло. Іноді, коли треба святкувати на вимогу...

— Саме так,— кивнула Робін.

Ще недовга пауза, а тоді вона спитала:

— Лорелея, я так розумію, сьогодні працює?

— Мабуть,— відповів Страйк.— Що сьогодні, субота? Так, гадаю, працює.

Вони стояли мовчки, поки Страйкова цигарка зменшувалася міліметр по міліметру, дивилися на відвідувачів і на «швидкі». Відчуття ніяковості не було, але повітря ніби повнилося питаннями й недомовками. Кінець кінцем Страйк втиснув недопалок у велику попільничку (більшість курців її ігнорувала) і глянув на годинник.

— Двадцять хвилин тому сіли в літак,— сказав він, прочитавши повідомлення від Люсі.— О третій мають бути тут.

— Що сталося з твоїм мобільним? — спитала Робін, глянувши на щільно заліплений скотчем екран.

— Я на нього впав,— відповів Страйк.— Куплю новий, коли Чизвелл нам заплатить.

Дорогою назад до палати вони зустріли рентгенівський апарат, який звідти якраз вивозили.

— Грудна клітка в нормі! — повідомив рентгенотехнік, який штовхав апарат.

Ще годину просиділи біля Джека, тихо розмовляючи, а тоді Робін пішла по чай і шоколадні батончики з автомата. Все це вони спожили у приймальні, а Робін тим часом розповіла Страйкові про свої відкриття стосовно благодійного фонду Віннів.

— Ти себе просто перевершила,— сказав Страйк, доїдаючи другий «Марс».— Чудова робота, Робін.

— Нічого, що я розповіла Чизвеллу?

— Ні, так і треба було. Часу обмаль, ще й Мітч Патерсон винюхує. Ця жіночка, Кертис-Лейсі, прийняла запрошення на прийом?

— Знатиму в понеділок. А що Барклей? Як у нього справи з Джиммі Найтом?

— Досі нічого корисного,— зітхнув Страйк, потерши щетину, яка вже перетворювалася на бороду,— але я не втрачаю надії. Барклей молодець. Дуже схожий на тебе. Має чуття на цю роботу.

У приймальню човгаючи зайшла родина. Батько хлипав носом, мама ридала. Син, якому було на вигляд років шість, витріщився на відсутню Страйкову ногу так, ніби це був ще один елемент кошмару, в якому він раптом опинився. Страйк і Робін перезирнулися й пішли. Вона несла його чай, поки Страйк управлявся з милицями.

Знову сівши над ліжком Джека, Страйк спитав:

— Як відреагував Чизвелл, коли ти розповіла йому про Вінна?

— Дуже зрадів. Власне, він мені запропонував піти до нього на роботу.

— Я дивуюся, що тобі її не пропонують частіше,— незворушно сказав Страйк.

Тут у ногах у Джека знову з’явилися анестезіолог і хірург.

— Ну, все йде добре,— повідомив анестезіолог.— Рентген чистий, температура спадає. Такі вже ці діти,— усміхнувся він до Робін.— Дуже швидко стає і добре, і погано. Ми перевіримо, як йому буде з меншою кількістю кисню, але гадаємо, що тепер справи підуть вгору.

— Слава Богу,— сказала Робін.

— Тобто він житиме? — спитав Страйк.

— О так, це вже напевно,— трохи зверхньо відповів хірург.— Ми, знаєте, свою справу знаємо.

— Треба повідомити Люсі,— пробурмотів Страйк і спробував підвестися, але не зміг, бо від добрих новин заслаб так, як не слабів від поганих. Робін подала йому милиці й допомогла піднятися. Коли він докульгав до приймальні, вона знову сіла, гучно видихнула і на мить притулила долоні до обличчя.

— Мамам завжди важко,— добрим голосом сказав анестезіолог.

Робін не стала його виправляти.

Страйка не було хвилин двадцять. Повернувшись, він сказав:

— Щойно приземлилися. Я її попередив, що малий має кепський вигляд, тож Люсі готова. Вони будуть тут за годину.

— Чудово,— сказала Робін.

— Можеш іти, Робін. Не хочу тобі псувати суботу.

— О,— відповіла Робін, трохи знеохочена.— Гаразд.

Вона підвелася, взяла куртку зі спинки стільця й підхопила сумку.

— Ти впевнений?

— Так, так, я, мабуть, спробую покуняти, коли вже відомо, що з ним усе добре. Я тебе проведу.

— Та не треба...

— Я сам так хочу. Ще й покурю.

Але коли вийшли з лікарні, Страйк пішов з Робін далі, лишивши позаду групку курців, «швидкі» та стоянку, яка тягнулася ніби на цілі милі; дашки автівок виблискували, мов спини морських створінь, що підносяться над курним серпанком.

— Як ти сюди доїхала? — спитав Страйк, коли вони відійшли від людей і опинилися біля газону в оточенні левкоїв. Аромат квітів змішувався з запахом нагрітого асфальту.

— Автобусом, а тоді взяла таксі.

— Я компенсую тобі витрати...

— Та не сміши. Серйозно, не треба.

— Ну... дякую, Робін. Ти дуже мене підтримала.

Вона усміхнулася до нього.

— Для цього й потрібні друзі.

Страйк незграбно нахилився до неї, спираючись на милиці. Обійми були недовгі, Робін швидко відсахнулася, злякавшись, що він не втримає рівновагу. Страйк хотів поцілував її у щоку, але натомість влучив у губи, коли вона розвернулася до нього.

— Вибач,— пробурчав він.

— Та нічого,— повторила Робін, почервонівши.

— Ну я пішов.

— Так, звісно.

Страйк відвернувся.

— Дай знати, як у нього справи,— гукнула Робін йому в спину, і Страйк підняв руку, мовляв, чую.

Робін пішла геть, не озираючись. Вона досі відчувала доторк його губ, шкіра свербіла від дотику до щетини, але вона не стала стирати це відчуття.

Страйк забув, що думав покурити. Чи то через упевненість, що тепер він поведе небожа до Військового музею, чи то з іншої причини його втома змінилася на відчуття божевільної безжурності — ніби хильнув чогось міцного. Лондонська полуденна спека й курява, що повнилися запахом левкоїв, раптово здалися йому прекрасними.

Так чудово — отримати надію, коли вже здавалося, що все втрачено.

27

У Росмерсгольмі довго не відпускають своїх мерців.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Поки Робін через весь Лондон доїхала до незнайомого крикетного поля, була вже п’ята година, і благодійна гра за участю Метью закінчилася. Робін знайшла його вже у звичайному одязі в барі. Він був злий і майже не говорив до неї. Команда Метью програла. Інша команда святкувала перемогу.

Розуміючи, що чоловік цілий вечір її ігноруватиме, і не маючи друзів серед його колег, Робін вирішили не ходити до ресторану з членами команд і їхніми половинами і натомість сама поїхала додому.

Наступного ранку вона виявила Метью на дивані — повністю одягнений, він п’яно хропів. Коли він прокинувся, посварилися. Сварка тривала кілька годин і так нічим не закінчилася. Метью хотів знати, з якого дива Робін помчала тримати Страйка за руцю, адже він має подругу. Робін наполягала, що людина, яка кидає друга наодинці з, можливо, присмертною дитиною,— паскуда.

Сварка ставала чимдалі гострішою і сягнула рівнів злоби, небачених за рік подружньої незгоди. Робін не стрималася і спитала, чи мала вона право на вільний час після того, як десять років дивилася на бундючного Метью на різних спортивних майданчиках. Він на це щиро образився.

— Якщо тобі це не було цікаво, могла сказати!

— А тобі й на думку не спадало, що таке можливо? Бо я маю сприймати всі твої перемоги як свої, так, Метью? В той час як мої досягнення...

— Даруй, а що там у тебе за досягнення? Нагадай,— відповів на це Метью, завдавши удару нижче пояса, на який раніше не наважувався.— Чи ми вважаємо його досягнення твоїми?

Минуло три дні, а вони одне одного так і не пробачили. По сварці Робін усі ночі спала в кімнаті для гостей і вставала рано, щоб піти з дому раніше, ніж Метью вийде з душу. Постійно боліла голова; журбу можна було терпіти на роботі, але щовечора, коли Робін рушала додому, вона поверталася, мов ділянка низького тиску. Мовчазний гнів Метью тиснув на стіни їхньої домівки, і хоч будинок був удвічі більший за всі їхні попередні оселі, він здавався темнішим і тіснішим.

Метью — її чоловік. Вона пообіцяла спробувати. Втомлена, зла, провинна й нещасна, Робін відчувала, що просто чекає, коли станеться щось визначне, що звільнить їх обох — з честю, без брудних сварок, при здоровому глузді. Раз у раз її думки поверталися до весілля, коли Робін дізналася, що Метью видалив повідомлення від Страйка. Від усього серця вона жалкувала, що не пішла ще тоді, коли він не встиг подряпатися об корал, а вона не стала бранкою (як тепер розуміла) боягузливості під маскою співчуття.

Ранком середи Робін саме підходила до Палати громад, думаючи не про прийдешній день, а про свої шлюбні негаразди, коли від поруччя, де юрмилися перші туристи, відділився кремезний чоловік у пальті й рушив до неї. Він був високий і широкоплечий, мав густу сріблясту чуприну й обличчя з глибокими ямами й зморшками. Робін не розуміла, що він іде саме до неї, поки він не заступив їй дорогу, розставивши великі ноги і не даючи пройти.

— Венеціє? На два слова, любонько.

Робін панічно відступила назад, вдивляючись у пласке тверде обличчя, пересипане великими порами. Мабуть, журналіст. Невже впізнав її? Зблизька можна було роздивитися карі лінзи — навіть крізь її окуляри без діоптрій.

— Ти якраз почала працювати на Джаспера Чизвелла, так, любонько? Мені от цікаво, як так сталося. Він багато тобі платить? Давно його знаєш?

— Без коментарів,— відповіла Робін і спробувала обійти чоловіка. Він знову заступив їй шлях. Відчуваючи, як всередині піднімається паніка, Робін твердо сказала: — Пропустіть негайно. Мені треба працювати.

Групка високих молодиків-скандинавів з наплічниками споглядала цю сцену явно стривожено.

— Я просто даю тобі шанс розказати цю історію по-своєму, котику,— тихо сказав нападник.— Подумай. Може, це твій єдиний шанс.

Він відступив. Робін врізалася у своїх можливих рятівників, пройшла далі. «Чорт, чорт, чорт... та хто це такий?»

Пройшовши за металошукач і опинившись у безпеці лункого фойє-кам’яниці, де ходили туди-сюди працівники, вона відійшла вбік і набрала Страйка. Той не взяв слухавки.

— Будь ласка, передзвони терміново,— сказала Робін до автовідповідача.

Вона не пішла ні до кабінету Іззі, ні до лункого простору Порткалліс-гаузу, а натомість рушила в маленьку чайну. Якби прибрати шинквас і касу, приміщення було б схоже на кафедру десь в університеті — шалівка з темного дерева на стінах, ковролін повсюдного лісово-зеленого кольору. Робін узяла кави, сіла за столик під вікном, повісила плащ на спинку стільця і почала

чекати на дзвінок від Страйка. Спокій і затишок чайної зовсім не пом’якшили її знервованості.

Минуло майже три чверті години, перш ніж Страйк передзвонив.

— Вибач, не чув, був у метро,— задихано сказав він.— Потім подзвонив Чизвелл, щойно закінчили говорити. У нас проблеми.

— О Боже, а тепер що? — спитала Робін, відставляючи каву. Шлунок скрутило панікою.

— У «Сані» вирішили, що справа в тобі.

І Робін умить зрозуміла, кого щойно зустріла під Палатою громад: Мітча Патерсона, найнятого газетою детектива.

— Вони почали копати, що нового в житті Чизвелла, а тут ти — красива нова жінка в його приймальні. От вони й пішли дізнаватися, хто ти така. Перший шлюб Чизвелла розвалився через інтрижку на роботі. Біда в тому, що вони швидко довідаються, що ти не його хрещениця. Ой... чорт...

— Що таке?

— Я перший день на двох ногах, а Док Жуан нарешті вирішив піти на зустріч з якоюсь дівулею. Аптекарський сад Челсі, спершу на метро до Слоун-скверу, далі ще пішки. Хай там що,— видихнув він,— у тебе що за погані новини?

— Майже те саме,— відповіла Робін.— Під парламентом на мене щойно напосівся Мітч Патерсон.

— Чорт. Як гадаєш, він тебе впізнав?

— Наче ні, але я не знаю. Мені час забиратися, так? — спитала Робін, споглядаючи кремову стелю з рельєфом у вигляді переплетених кіл.— Можемо поставити сюди когось іншого — Енді чи Барклея.

— Рано,— відповів Страйк.— Якщо ти зникнеш, щойно до тебе підійшов Мітч Патерсон, вони точно вважатимуть, що справа в тобі. Плюс Чизвелл хоче, щоб ти пішла на завтрашній прийом, аби витягнути бруд на Чизвелла з тієї управительки... Елспет, так?.. Трясця! Вибач — у мене тут проблемка, йду по трісках. Док повів дівчину погуляти між кущами. Їй на вигляд років сімнадцять.

— А тобі не потрібен телефон — зробити фото?

— Я надягнув ті окуляри зі вбудованою камерою... о, поїхали,— тихо додав він.— Док вирішив помацати юнку в кущах.

Робін чекала. Почулося дуже тихе клацання.

— А ось і справжні городники,— пробурмотів Страйк.— Це їх вижене на відкрите місце... Так,— провадив він,— зустрінемося під офісом завтра після роботи, до того, як підеш на той прийом. Зберемо докупи все, що маємо, й обговоримо наступний крок. Зроби все можливе, щоб забрати другий жучок, але нового не став, бо раптом доведеться тебе звідти забирати.

— Гаразд,— відповіла Робін з жахливим передчуттям,— але це буде важко. Впевнена, що Аамір щось підоз... Корморане, я мушу йти.

До чайної щойно зайшли Іззі й Рафаель. Рафаель обнімав зведенючку за плечі, а та мало не плакала. Він побачив Робін (яка швидко повісила слухавку) й виразом обличчя показав, що з Іззі все погано, тоді щось тихо мовив до сестри. Та кивнула і пішла до столика Робін, а Рафаель лишився купляти напої.

— Іззі! — вигукнула Робін, підтягаючи стілець для неї.— Що з тобою?

Іззі сіла, і в неї з очей потекли сльози. Робін простягнула паперову серветку.

— Дякую, Венеціє,— хрипко мовила Іззі.— Мені так ніяково. Влаштувала казна-що. Дурепа.

Вона глибоко й рвучко вдихнула і сіла прямо — як дівчина, якій багато років казали випростати спину й зібратися.

— Просто дурепа,— повторила вона, і сльози хлинули знову.

— Батько щойно повівся з нею, як цілковитий покидьок,— пояснив Рафаель, який підійшов з тацею.

— Не кажи так, Рафе,— гикнула Іззі, якій по носі стікала чергова сльоза.— Я впевнена, що він ненавмисно. Коли я приїхала, він уже був засмучений, а я тільки зробила гірше. Ти знав, що він загубив золотий затискач для гаманця, подарунок Фредді?

— Ні,— без великої цікавості відповів Рафаель.

— Татко думає, що залишив його в готелі на день народження Кінвари. Йому якраз передзвонили, коли я прийшла. Не знайшли. А ти знаєш, як татко ставиться до Фредді — навіть тепер.

На обличчі в Рафаеля проступив дивний вираз — ніби йому сяйнула неприємна думка.

— А тоді,— тремким голосом провадила Іззі,— я неправильно написала дату на листі, й він зірвався...

Вона покрутила мокру серветку.

— П’ять років,— не витримала вона.— Я п’ять років на нього працюю і можу на пальцях однієї руки полічити випадки, коли він мені за щось подякував. Коли я сказала, що йду, він заявив — буквально — «тільки після Олімпійських ігор,— її голос затремтів,— бо я не хочу до того ще й дресирувати новачків».

Рафаель стиха вилаявся.

— Але він не такий уже поганий, правда,— швидко додала Іззі. Розворот на сто вісімдесят градусів вийшов майже комічним. Робін здогадалася, що це вона згадала свою надію передати місце Рафаелю.— Я просто образилася, от і кажу так, ніби все дуже погано...

Задзвонив її мобільний. Іззі глянула на екран і аж застогнала. — Не Те-Де, тільки не це, я не можу. Рафе, поговори з нею.

Вона простягнула телефон Рафаелю, але той сахнувся, ніби від тарантула.

— Будь ласка, Рафе... будь ласка...

Зі страшенною неохотою Рафаель узяв телефон.

— Привіт, Кінваро. Це Рафаель, Іззі немає в кабінеті. Ні... Венеції теж немає... ні... Є тільки я, це очевидно, я ж узяв телефон Іззі... Він поїхав до Олімпійського парку. Ні... ні... я не... Я не знаю, де Венеція, знаю тільки, що не тут... так, так... гаразд... Тоді бувай...— він звів брови.— Кинула слухавку.

Він посунув телефон до Іззі, а та спитала:

— Чому вона так цікавилася, де Венеція?

— Вгадайте з трьох разів,— відповів дуже потішений Рафаель. Перейнявши його погляд, Робін відвернулася до вікна і відчула, що червоніє. Це що, Мітч Патерсон подзвонив Кінварі й навіяв їй цю ідею?

— Ой, та припини,— сказала Іззі.— Вона думає, що татко... Та Венеція йому за віком як донька!

— Якщо ти не помітила, те саме можна сказати про його дружину,— відповів Рафаель,— і ти знаєш, що вона за фрукт. Що далі вони в шлюбі, то більше вона ревнує. Тато не бере слухавку, от вона й дійшла параноїдальних висновків.

— Татко не відповідає, бо вона його доводить до сказу,— відповіла Іззі, й образа на батька потонула в антипатії до мачухи.— Вона два роки як відмовляється виходити з дому і покидати своїх чортових конячок. Тут раптом на носі Олімпійські ігри, в Лондоні повно зірок, і тепер їй конче треба до столиці, розчепуритися і грати з себе дружину міністра.

Іззі ще раз глибоко вдихнула, знову витерла обличчя і підвелася.

— Піду назад, у нас справ купа. Дякую, Рафе,— сказала вона і легенько поплескала його по плечу.

Вона пішла. Рафаель подивився їй услід, а тоді розвернувся до Робін.

— Іззі єдина приходила, коли я був за ґратами, розумієш.

— Так,— відповіла Робін.— Вона казала.

— А коли я мусив у дитинстві приїжджати до клятого Чизвелл-гаузу, тільки вона зі мною говорила. Я був мале байстря, яке розбило їхню сім’ю, тож вони мене ненавиділи до печінок — і тільки Іззі давала мені гратися зі своїм поні.

Він з ображеним виглядом покрутив каву в долонях.

— Ти, мабуть, була закохана у хвацького Фредді, як і всі інші дівчата, так? Він мене терпіти не міг. Називав Рафаелою і прикидався, ніби тато сказав усім, що я теж дівчинка.

— Жахливо,— мовила Робін, і замість гримаси на обличчі Рафаеля з’явилася несміла усмішка.

— Ти дуже мила.

Він, здавалося, не міг вирішити, казати чи ні. А тоді спитав:

— А ти бачила Джека О’Кента, коли приїздила в гості?

— Кого?

— Був там один, працював на тата. Жив на території Чизвелл-гаузу. Лякав мене-малого до чортиків. У нього було таке виснажене обличчя і божевільні очі, і щойно я заходив у сад, він вискакував ніби нізвідки. Ніколи зі мною не розмовляв, тільки лаявся, як я траплявся під руку.

— Я щось таке ніби пам’ятаю,— збрехала Робін.

— Джеком О’Кентом його батько називав. Що то за ім’я? Якесь прізвисько диявола? Хай там що, в дитинстві мені снилися кошмари про того типа. Одного разу він мене застукав, коли я хотів пролізти до повітки, і дав чортів. Зазирнув мені просто в обличчя і сказав щось типу того, що мені не сподобається те, що я там знайду, що це не для маленьких хлопчиків... точно не згадаю. Я був малий.

— Звучить дійсно страшно,— погодилася Робін, зацікавившись.— А ти дізнався, що він там таке робив?

— Мабуть, тримав сільськогосподарський реманент,— відповів Рафаель,— але з його вуст вийшло так, ніби там проводяться сатанинські обряди. Але треба сказати, що він був чудовий тесля. Він робив труну для Фредді. Англійський дуб... тато хотів, щоб Фредді поховали в лісі біля маєтку...

І знову він ніби завагався — сказати, що думає, чи ні. Рафаель уважно пороздивлявся Робін крізь темні вії, а тоді мовив:

— Тато тобі зараз здається... ну, нормальним?

— Про що ти?

— Тобі не здається, що він поводиться якось дивно? Ні сіло ні впало накричав на Іззі.

— Робота тисне? — припустила Робін.

— Так... мабуть,— відповів Рафаель. Тоді, насупившись, мовив: — Позавчора ввечері мені дзвонив, і це вже дивно, бо він зазвичай бачити мене не може. Просто побалакати, так і сказав. Такого ніколи раніше не було. Треба сказати, що він був сильно напідпитку, аж чути було. Хай там як, він почав говорити про Джека О’Кента. Я ніяк не міг уторопати, до чого те все. Згадав про смерть Фредді, про смерть Кінвариної дитини, і ще,— Рафаель нахилився ближче, його коліна торкнулися під столом колін Робін,— пам’ятаєш той дзвінок, коли я тут перший день працював? Оте дивне страшне повідомлення, що, мовляв, люди обмочуються, вмираючи?

— Так,— сказала Робін.

— Він сказав: «Це все покарання. То Джек О’Кент дзвонив. Він іде по мене».

Робін з подивом глянула на нього.

— Але хай хто то дзвонив,— пояснив Рафаель,— то не міг бути Джек О’Кент. Він помер багато років тому.

Робін промовчала. Вона раптом згадала, як Метью марив у глибинах тропічної ночі, як прийняв її за свою покійну матір. Коліна Рафаеля вперлися в її коліна трохи сильніше. Робін трохи відсунула свій стілець.

— Я півночі не спав, усе думав, чи не збожеволів він. Ми не можемо дозволити, щоб ще й тато з’їхав з глузду, правда ж? Досить і того, що Кінварі ввижаються порізані коні і гробарі...

— Гробарі? — різко перепитала Робін.

— А я сказав «гробарі»? — нервово перепитав Рафаель.— Ну, ти зрозуміла, про що я. Чоловіки з лопатами в лісі.

— Гадаєш, вони їй ввижаються? — спитала Робін.

— Гадки не маю. Іззі та всі інші думають, що вона марить, але нони її мають за істеричку, відколи Кінвара втратила дитину. Їй довелося пережити пологи, хоч було вже відомо, що дитина мертва, уявляєш? Після того їй стало дуже зле, але якщо ти Чизвелл, то маєш стулити пельку і триматися. Надягнула капелюшка і пішла перерізати стрічку, чи що.

Він ніби прочитав думки Робін з її обличчя, бо додав:

— А що мені — ненавидіти її лише тому, що інші ненавидять? Кінвара — та ще біда, а мене має за порожнє місце, але я не живу все життя, подумки віднімаючи її витрати на коней від спадку моїх небожів і небог. Вона не мисливиця на гроші, хай що там думають

Іззі та Фіззі,— додав він, хитро наголосивши на прізвиську другої сестри.— Вони і маму мою мали за шукачку грошей. Іншої мотивації вони не розуміють. Я нібито не маю бути в курсі гарненьких прізвиськ, якими в родинному колі Чизвеллів називали нас із мамою...— його смаглява шкіра почервоніла.— Хоч це й видається дивним, але Кінвара справді закохалася у тата, я ж бачу. Якби вона шукала грошей, то могла б зробити і кращий вибір. Він же банкрут.

Робін, для якої визначення «банкрут» не сходилося з великим будинком в Оксфордширі, кіньми, квартирою у престижному районі Лондона і важким діамантовим кольє, яке вона бачила на шиї Кінвари на світлинах, лишилася незворушною.

— Ти давно була у Чизвелл-гаузі?

— Давно,— відповіла Робін.

— Він розвалюється. Все побите міллю, жалюгідне.

— Точно пам’ятаю тільки один раз, коли була в Чизвелл-гаузі — дорослі тоді говорили про зниклу дівчинку.

— Правда? — здивувався Рафаель.

— Так... не згадаю, як звали. Я сама була мала. Сьюзан? Сьюкі? Щось таке.

— Щось не пригадую,— озвався Рафаель. Його коліна знову торкнулися її.— Скажи, а всі розповідають тобі темні родинні секрети за перші п’ять хвилин знайомства, чи я один такий?

— Тим каже, що я маю співчутливий вигляд,— сказала Робін.— Може, мені слід облишити політику і стати психотерапевтом.

— Мабуть, таки варто,— погодився Рафаель і глянув їй у вічі. Діоптрій ніби зовсім мало. Чого ти вовтузишся з окулярами? Чому б не носити лінзи?

— О, я... мені так просто зручніше,— відповіла Робін, поправила окуляри і почала збирати свої речі.— Знаєш, мені таки треба йти.

Рафаель відкинувся на стільці з журливим усміхом.

— Натяк зрозумілий... він щасливчик, цей твій Тим. Так і перекажи йому від мене.

Робін ніяково засміялася і підвелася, зачепившись об край столу. Вона вийшла з чайної засоромлена і трохи почервоніла.

Ідучи до кабінету Іззі, вона міркувала над поведінкою міністра культури. Вибуховий гнів і параноїдальна балачка цілком личили, на її думку, людині, що опинилася в руках двох шантажистів, але думка Чизвелла про те, що йому міг дзвонити мрець, видавалася невідпорно дивною. За дві зустрічі він не здався Робін людиною, що може вірити у привидів чи кару Божу, проте (подумала Робін) у людях напідпитку проявляються дивні речі... і раптом їй згадався ощир на обличчі Метью, коли вони лаялися з різних кутів вітальні в неділю.

Вона опинилася вже майже поряд з дверима Віннового кабінету, коли зрозуміла, що вони знову прочинені. Робін зазирнула у кімнату. Ніби порожньо. Вона двічі постукала. Немає відповіді.

Менш ніж за п’ять секунд Робін опинилася біля розетки під столом у Ґерайнта. Витягнувши штепсель вентилятора, вона схопила підслуховий пристрій і тільки почала вкидати його в сумку, коли почувся голос Ааміра:

— Що це ви в біса тут робите?

Робін зойкнула, спробувала підвестися, сильно вдарилася головою об стіл і аж охнула від болю. Аамір якраз вставав з крісла, яке було розвернуте спинкою до дверей, і діставав з вух навушники. Вочевидь, він вирішив викроїти трохи часу для себе і послухати айпод.

— Я стукала! — відповіла Робін, потираючи потилицю. З очей струменіли сльози. Жучок був досі у неї в руці, тож вона сховала руку за спину.— Я не думала, що тут хтось є!

— Що,— повторив Аамір, наступаючи на неї,— ви тут робите?

Не встигла вона відповісти, як двері прочинилися на всю ширину. Зайшов Ґерайнт.

Цього ранку не було ні безгубого вишкіру, ні бундючної самозахопленості, ні сороміцьких коментарів щодо Робін на підлозі в його кабінеті. Вінн ніби усох і мав фіолетові тіні під очима

за скельцями окулярів. Він збентежено подивився на Робін, тоді на Ааміра. Той почав пояснювати, що Робін без запрошення зайшла до кабінету, а вона тим часом сховала підслуховий пристрій у сумку.

— Вибачте, вибачте,— заговорила вона, спинаючись на ноги. Робін рясно пітніла, паніка вже лизала краї свідомості, аж тут рятувальним колом блимнула ідея.— Це правда. Я збиралася залишити записку. Я тільки хотіла його позичити.

Чоловіки насупилися, а Робін указала на вентилятор, який від’єднала від розетки.

— Наш поламався. В кабінеті — мов у пічці. Я подумала, що ви не будете проти,— додала вона, звертаючись до Ґерайнта.— Я просто хотіла його взяти на півгодини.— Вона жалісно всміхнулася.— Чесно, я там мало не зомліла.

І вона відтягнула перед сорочки від шкіри — таки дійсно липкої від поту. Погляд Ґерайнта упав їй на груди, похітлива усмішка повернулася.

— Мабуть, не треба так казати, але спека тобі до лиця,— криво вишкірився Вінн, а Робін спромоглася захихотіти.

— Ну-ну, на півгодини ми його можемо позичити, хіба ні? — звернувся він до Ааміра. Той нічого не сказав, тільки стояв прямий, мов швабра, і з неприхованою підозрою дивився на Робін. Ґерайнт обережно взяв вентилятор зі столу і передав Робін. Та розвернулася йти, аж він легенько поплескав її над сідницями.

— Насолоджуйся.

— О, обов’язково,— відповіла Робін, у якої шкіра пішла сиротами.— Дякую, містере Вінн.

28

Чи я беру це близько до серця — що мені так перешкоджають, так заважають у справі мого життя?

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Пошкодженому Страйковому сухожилку не пішла на користь довга прогулянка Аптекарським садом Челсі. Оскільки шлунок бунтував проти дієти з ібупрофену, він уже добу не вживав знеболювального і в результаті вдень у четвер сидів на дивані в офісі у стані, що його лікарі називають «відчутним дискомфортом». Протез Страйк притулив до стіни поруч, а сам переглядав справу Чизвелла.

Силуетом вартового на тлі кабінету здавався найкращий Страйків костюм, якого разом із сорочкою і краваткою він повісив на карниз. Під обвислими холошами штанів стояли черевики з чистими шкарпетками. На сьогодні було заплановано вечерю з Лорелеєю, і Страйк усе Облаштував так, щоб не довелося ввечері знову дертися до квартири на горищі.

Лорелея поставилася до його мовчання під час госпіталізації Джека зі звичним розумінням і хіба що з легкою образою відзначила, що, мабуть, жахливо було переживати те все самому. Страйкові стало здорового глузду не казати, що приходила Робін. Потім Лорелея запросила його — приязно, без гіркоти — повечеряти разом і «дещо обговорити».

Вони зустрічалися трохи довше десятьох місяців, і буквально щойно Лорелея п’ять днів доглядала його-інваліда. Страйк гадав, що буде нечесно й негідно просити її сказати те, що вона хоче сказати, по телефону. Подібно до костюма на вікні, на периферії Страйкової свідомості бовваніла перспектива необхідності знайти відповідь на невідворотне питання: «Яке майбутнє у цих стосунків?»

Але всі Страйкові думки були про небезпечне становище, в якому опинилася, на його погляд, справа Чизвелла. Він не бачив ще жодного пенні за це розслідування, зате чимало витратив на зарплати й інші видатки. Робін, можливо, і нейтралізувала найближчу загрозу в особі Ґерайнта Вінна, та попри багатообіцяючий початок Барклей так нічого і не знайшов проти першого шантажиста — і Страйк бачив катастрофічні наслідки в тому разі, якщо газета «Сан» вийде на контакт із Джиммі Найтом. Таємничих фотографій з міністерства закордонних справ, які обіцяв Вінн, Джиммі не мав, та й Чизвелл запевняв, що той не захоче розповідати свою історію пресі, але Страйк гадав, що злий і розчарований Джиммі, напевно, спробує ухопити шанс, поки той не вислизнув з рук. Історія його сутяжництва вказувала на людину, ладну на зло іншому нашкодити собі.

Страйків поганий настрій не покращило те, що по кількох днях постійного перебування з Джиммі та його друзями Барклей заявив, що мусить вертатися додому, поки жінка не подала на розлучення. Страйк мав компенсувати Барклею витрати, тож сказав прийти до офісу по чек, а тоді кілька днів відпочивати. Дратувало й те, що зазвичай надійний Гатчинс завагався, коли Страйк запропонував йому замість чергування на Гарлі-стріт, де Док Жуан знову консультував клієнток, постежити за Джиммі Найтом.

— У чому проблема? — грубо спитав Страйк; кукса знову боліла. Гатчинс йому подобався, але Страйк не забув, що екс-полісмен нещодавно брав відпустку на відпочинок з родиною і возив до лікаря дружину, яка зламала руку.— Я прошу просто помінятися цілями, та й усе. Я не можу стежити за Найтом, він мене знає.

— Добре, добре, зроблю.

— Дуже шляхетно з твого боку,— сердито відповів Страйк.— Дякую.

Кроки Барклея і Робін на металевих сходах о пів на шосту вчасно відвернули Страйка від чимдалі похмуріших думок.

— Привіт,— мовила Робін, Заходячи з великою сумкою на плечі. У відповідь на питальний погляд Страйка вона пояснила: — Там сукня на Параолімпійський прийом. Перевдягнуся в туалеті, немає часу їхати додому.

Слідом за Робін до приймальні увійшов Барклей і зачинив двері.

— Внизу зустрілися,— бадьоро пояснив він Страйкові.— Оце вперше.

— Сем мені скаржився на те, скільки трави йому довелося викурити, щоб утриматися з Джиммі нарівні,— засміялася Робін.

— Я не взатяг,— незворушно повідомив Барклей.— На роботі не вживаю.

Той факт, що ці двоє одразу отак поладнали, невідомо чому розсердив Страйка. Він почав підводитися з дивана, і штучна шкіра оббивки видала звичне пердіння.

— Це диван,— гиркнув він на вишкір Барклея.— Зараз видам гної гроші.

— Сиди, я зроблю,— сказала Робін, опустила сумку, дістала з нижньої шухляди столу чекову книжку і передала Страйкові разом з ручкою.— Корморане, будеш чай? А ти, Семе?

— Оце не відмовлюся,— відповів Барклей.

— Ви двоє такі веселі,— кисло мовив Страйк, виписуючи Барклеєві чек,— а ми ж ось-ось втратимо справу, яка дає роботу нам усім. Звісно, якщо хтось із вас не має інформації, яка мені поки що не відома.

— У Найтвіллі цього тижня була тілько одна велика подія — Флік розкралася з однією зі співмешканок,— повідомив Барклей.— Дівулю звати Лора. Вона вирішила, що Джиммі вкрав кредитку з її сумки.

— І що, таки вкрав? — одразу спитав Страйк.

— Як на мене, то скоріше сама Флік. Я ж казав, вона хвалилася, що не цурається підхопити грошенят на роботі, пам’ятаєш?

— Так, ти казав про це.

— Вся сцена сталася у пабі. Ту Лору покривило. Влаштували з Флік гризотню про те, котра з них більша буржуазія.

Попри біль і поганий настрій, Страйк заусміхався.

— Авжеж, і воно пішло-поїхало. Заговорили вже аж про поні й канікули за кордоном. А тоді ця Лора каже, що Джиммі, здається, поцупив у неї картку кілька місяців тому. Джиммі одразу в агресію, кричить, що це наклеп...

— Шкода, що йому заборонили, а то б засудив її,— мовив Страйк, відриваючи чек.

— ...і та Лора зарюмсана вибігла в ніч. І з квартири пішла.

— Знаєш її прізвище?

— Дізнаюся.

— Барклею, а що у Флік за біографія? — спитав Страйк, коли Барклей поклав чек у гаманець.

— Ну, мені сказала, що пішла з університету,— відповів Барклей.— Провалила першу сесію і здалася.

— Навіть найкращі йдуть,— зронила Робін і подала два горнятка чаю. І вона, і Страйк покинули навчання, не отримавши дипломів.

— Дяка,— мовив Барклей, беручи у Робін горнятко.— Батьки розлучені,— провадив він,— і з ними Флік не розмовляє. Джиммі їм не подобається. Тут я їх розумію! Якщо моя донька колись зачепиться з таким мудилом, як той Найт, я вже йому не подарую. Коли Флік немає, він хвалиться хлопцям, як чіпляє молоденьких дівчат. Ті думають, що трахаються з великим революціонером задля великої мети. Флік і половини всіх його вибриків не знає.

— Неповнолітніх серед них немає? Його дружина натякала, що таке може бути. То був би козир.

— Наскільки я знаю, всім є по шістнадцять.

— Шкода,— сказав Страйк. Він перехопив погляд Робін, яка повернулася уже з власним чаєм.— Та ти знаєш, про що я...— Страйк знову звернувся до Барклея: — 3 того, що я почув на марші, Флік сама не дуже моногамна.

— Ага, одна з її подружок щось жартувала про індійця-офіціанта.

— Про офіціанта? Я чув про студента.

— А чого не може бути і той, і той? — озвався Барклей.— Як на мене, вона та ще...

Наштовхнувшись на погляд Робін, він не став казати те слово і натомість відпив чаю.

— А в тебе є щось нове? — спитав Страйк у Робін.

— Так, я забрала другий жучок.

— Та ти жартуєш,— Страйк аж сів прямо.

— Я щойно закінчила його розбирати, там кілька годин розмов. Головно непотріб, але...

Вона відставила чай, розстебнула сумку і дістала підслуховий пристрій.

— ...є трохи дивного. От послухайте.

Барклей примостився на бильце дивана. Робін випросталася на комп’ютерному стільці й увімкнула пристрій.

Офіс заповнився співучим акцентом Ґерайнта.

«...підсолоджу, обов’язково представлю Елспет принцові Гаррі, — казав Ґерайнт.— Так, час мені йти, побачимося завтра».

«Добраніч»,— попрощався з ним Аамір.

Робін похитала головою і самими губами мовила до Страйка і Барклея:

— Заждіть.

Вони почули, як зачиняються двері. Звична тридцятисекундна пауза, тоді клацання — запис зупинився, далі почався знову. Говорила жінка — з глибоким голосом і валлійським акцентом.

«Ти тут, котику?»

Страйк звів брови. Барклей перестав жувати.

«Так»,— озвався голос Ааміра з лондонською вимовою.

«Ходи поцілуй мене»,— мовила Делла.

Барклей аж вдавився і заховав обличчя в горнятку. З жучка полинуло цмокання губ. Зашурхотіли кроки, посунули стілець. Тоді почувся тихий ритмічний стукіт.

— А це що? — пробурмотів Страйк.

— Собака-поводир б’є хвостом,— пояснила Робін.

«Дай мені руку,— сказала Делла.— Не хвилюйся, Ґерайнт не повернеться, я його відіслала до Чизика. Ось так. Дякую. А тепер я хочу поговорити з тобою віч-на-віч. Серденько, на тебе скаржаться сусіди. Кажуть, що крізь стіни чути дивні звуки».

«Це ще які?» — з острахом спитав Аамір.

«Ну, вони гадають, що то може бути тварина,— сказала Делла.— Собака — скавчить чи що. У тебе немає...»

«Та звісно, що немає,— відповів Аамір.— То, мабуть, телевізор. Нащо мені заводити собаку? Я цілий день на роботі».

«Я подумала, що цілком у твоєму дусі було би привести якусь нещасну знайду,— сказала Делла.— У тебе ніжне серце...»

«Нікого я не приводив,— заявив Аамір. Голос звучав напружено.— Можете не вірити мені на слові. Можете піти і перевірити сама, ключ у вас є».

«Не треба такого казати, серденько,— мовила Делла.— Мені б і на думку не спало приходити без твого дозволу. Я б не стала нишпорити».

«Ви були б у своєму праві,— відповів Аамір, і Страйк ніби вловив у його словах гіркоту.— Це ваш будинок».

«Ти засмутився. Так я і думала. Я мусила тобі сказати, бо якщо наступного разу слухавку візьме Ґерайнт... просто пощастило, що сусіди застали мене...»

«Я робитиму звук тихше,— сказав Аамір.— Гаразд? Буду обережний».

«Ти ж розумієш, серденько, як на мене, ти вільний робити все, ІЦО...»

«Слухайте, я тут подумав,— перебив її Аамір.— Я гадаю, що Треба платити вам за оренду. Що як...»

«Не починай знову. Не кажи дурниць, не треба мені твоїх грошей».

«Але...»

«Крім усього іншого,— заявила Делла,— це тобі не по кишені. Самому орендувати будинок з трьома спальнями?»

«Але...»

«Ми це вже обговорювали. Ти здавався задоволеним, коли тільки вселився... Я думала, тобі там подобається...»

«Звісно, що подобається. Це з вашого боку дуже щедро»,— скуто озвався Аамір.

«Щедро... Заради всього святого, тут не йдеться про щедрість... Так, слухай, ти не хочеш піти поїсти карі? Мені ввечері на голосування, хочу щось попоїсти у "Кенсингтон-Тандурі". І тебе пригощу».

«Вибачте, я не можу,— відповів Аамір. Голос звучав напружено. — Треба їхати додому».

«О,— мовила Делла вже не так тепло.— О... яке розчарування. Дуже шкода».

«Вибачте,— повторив він.— Я пообіцяв зустрітися з другом. З університету».

«А, розумію. Що ж, наступного разу я спершу зателефоную. Щоб ти знайшов вільне місце у своєму графіку».

« Делло, я...»

«Та не верзи дурниць, я просто дражнюся. Бодай прогулятися зі мною ти можеш?»

« Гак. Так, звісно».

Знову човгання, звук прочинених дверей. Робін зупинила плівку.

— Вони трахаються? — вголос спитав Барклей.

— Не обов’язково,— відповіла Робін.— Може, то був поцілунок у щоку.

— «Дай мені руку» ? — повторив Барклей.— Відколи це нормально в офісі?

— Скільки цьому типу, Ааміру? — спитав Страйк.

— Гадаю, десь двадцять п’ять,— відповіла Робін.

— А їй...

— Шістдесят п’ять,— мовила Робін.

— І вона його забезпечила житлом. Він їй не родич, ні?

— Наскільки мені відомо, там немає родинного зв’язку,— відповіла Робін.— Але Джаспер Чизвелл знає про нього щось особисте. Він цитував Ааміру вірш латиною, коли вони зустрілися в нашому кабінету.

— Ти мені про це не говорила.

— Вибач,— сказала Робін, згадавши, що сталося це незадовго до того, як вона відмовилася простежити за Джиммі на марші.— Я забула. Так, Чизвелл щось процитував латиною, а тоді сказав про «чоловіка твого штибу».

— Що за вірш?

— Не знаю, я латини не вчила.

Робін глянула на годинник.

— Мені час перевдягатися, за сорок хвилин маю бути в міністерстві культури, ЗМІ та спорту.

— Ага, і мені теж час, Страйку,— мовив Барклей.

— Барклею, два дні,— попередив Страйк, коли той рушив до дверей,— а далі повертайся до Найта.

— Без проблем,— озвався Барклей,— я тоді вже захочу відпочити від малої.

— Він мені подобається,— сказала Робін, коли стихли Барклеєві кроки металевими сходами.

— Так,— буркнув Страйк, потягнувшись по протез.— Непоганий.

На його прохання вони з Лорелеєю зустрічалися досить рано. Прийшов час розпочати копіткий процес приведення себе до ладу.

Робін пішла перевдягатися в тісну вбиральню на сходах, а Страйк причепив протез і вийшов до кабінету.

Він тільки встиг натягнути штани, коли задзвонив мобільний. Наполовину сподіваючись, що то Лорелея дзвонить сказати, що з вечерею не складається, Страйк узяв потрісканий телефон і з непоясненним поганим передчуттям побачив, що то Гатчинс.

— Страйку?

— Що таке?

— Страйку... я тут накосячив...

Голос у Гатчинса був слабкий.

— Що сталося?

— Найт із друзями. Я пішов за ними в паб. Вони щось планують. У нього плакат з обличчям Чизвелла...

— І? — голосно спитав Страйк.

— Страйку, вибач... я втратив рівновагу... і їх загубив.

— Ах ти ж довбень чортів! — заревів Страйк, цілковито втративши самовладання.— Чого ти мені не сказав, що хворий?

— Я останнім часом брав багато відгулів... знав, що ти дуже звантажений...

Страйк увімкнув гучний зв’язок, поклав мобільний на стіл, взяв з вішака сорочку і почав якнайшвидше вдягатися.

— Друже, мені так шкода... важко ходити...

— Та я вже знаю, як воно!

Розлючений Страйк вимкнув телефон.

— Корморане? — крізь двері спитала Робін.— Усе нормально?

— Ні, чорт його забирай, ненормально!

Він відчинив двері.

Якась частина Страйкового мозку відзначила, що Робін одягнула зелену сукню, яку він їй купив два роки тому як подяку за те, що допомогла спіймати вбивцю. Вигляд вона мала приголомшливий.

У Найта плакат з обличчям Чизвелла. Він щось планує з компанією друзів. Так і знав, знав, що це станеться, коли Вінн його підставить... Я ладен поставити що завгодно, що він збирається на

твій прийом. Чорт,— сказав Страйк, коли зрозумів, що не взувся, і розвернувся назад.— А Гатчинс їх загубив,— гукнув він через плече.— Тюхтій тупий, не сказав, що хворий.

— Може, попросити Барклея повернутися? — запропонувала Робін.

— Та він уже, мабуть, у метро. Мені самому все доведеться робити, га? — озвався Страйк. Він усівся на диван і пхнув ноги в черевики.— Там усюди буде преса, бо ж принц Гаррі прийде. Варто якомусь писаці поцікавитися, що то в Джиммі за чортів плакат, і Чизвелла викинуть з роботи — а він викине нас,— він підвівся.— Де воно там сьогодні?

— Ланкастер-гауз,— відповіла Робін.— Стейбл-Ярд.

— Зрозуміло,— відповів Страйк і рушив до дверей.— Будь напоготові. Може, тобі доведеться мене витягати. Є варіант, що я його вдарю.

29

Для мене стало неможливим лишатися гулящим глядьком.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

За двадцять хвилин викликане Страйком таксі звернуло на Сент-Джеймс-стріт, а сам він розмовляв по мобільному з міністром культури.

— Плакат? А на ньому що?

— Ваше обличчя,— відповів Страйк.— Більше нічого не знаю.

— І він прямує на прийом? Чорт, ну хіба не чортівня, га? — закричав Чизвелл так гучно, що Страйк аж скривися і відсунув телефон від вуха.— Якщо це побачить преса, всьому кінець! Ви ж мали нього не допустити!

— І я спробую,— відповів Страйк,— але на вашому місці хотів би, щоб мене попередили. Я б порадив...

— Я вам не за поради плачу!

— Зроблю все можливе,— пообіцяв Страйк, але Чизвелл уже повісив слухавку.

— Друже, я тут далі не проїду,— сказав таксист, звертаючись до Страйка у дзеркало заднього огляду, під яким тіпалася підвісна прикраса зі строкатими бавовняними китицями по краях і зображенням золотого Ганеші. Сент-Джеймс-стріт перегородили. За переносними бар’єрами збирався натовп прихильників королівської родини і олімпійських фанів. У багатьох у руках були британські прапори, і всі чекали на параолімпійців і принца Гаррі.

— Добре, вийду тут,— відповів Страйк і почав шукати гаманець.

І знову він стояв перед зубчастим фасадом палацу Сент-Джеймс; позолочений ромб годинника виблискував у надвечірньому сонці. Страйк покульгав униз, до натовпу, пройшов повз провулок, де ховався клуб «Пратт», а ошатно вбрані перехожі — працівники і клієнти галерей, торговці винами — ґречно відходили з його шляху. Нерівна хода Страйка ставала чимдалі помітнішою.

— Чорт, чорт, чорт,— бурмотів він. Щоразу як Страйк, наближаючись до натовпу спортивних фанів і прихильників королівської родини, переносив вагу на протез, у пах стріляв біль. Плакатів чи банерів політичного змісту видно не було, але дійшовши до натовпу і кинувши погляд на Клівленд-роу, Страйк побачив загороду для преси і лави фотографів, які чекали на принца і відомих спортсменів. Тільки коли повз проїхала машина з брюнеткою, яку Страйк наче десь бачив по телебаченню, він пригадав, що не подзвонив Лорелеї і не попередив, що запізниться на вечерю. Він поспіхом набрав її номер.

— Привіт, Корме.

У голосі Лорелеї був острах. Страйк здогадався, що вона подумала, ніби він дзвонить скасувати зустріч.

— Привіт,— сказав він, виглядаючи навколо Джиммі.— Я страшенно вибачаюся, але тут дещо наклюнулося. Я можу запізнитися.

— А, це нічого,— відповіла Лорелея, і чутно було її полегшення від того, що він таки прийде.— Мені перенести бронювання?

— Так... мабуть, із сьомої на восьму.

Втретє розвернувшись до Пел-Мел, яка лишилася за спиною, Страйк помітив томатно-червоне волосся Флік. У бік натовпу прямувало восьмеро членів «ОПОРУ» — серед них жилавий юнак з білявими дредами і невисокий опасистий чоловік, схожий на викидайла. Флік була єдиною жінкою. Всі, крім Джиммі, тримали плакати з покрученими олімпійськими кільцями і гаслами: «Чесна гра — то чесні гроші», «Житла, а не бомби». Джиммі ніс свій плакат опущеним, зображення розвернув усередину, собі до ніг.

— Лорелеє, я мушу йти. Поговоримо пізніше.

Периметром огорожі, що стримувала натовп, ходили поліціянти у формі та з раціями, уважно поглядаючи на веселих глядачів. Вони теж помітили «ОПІР», який намагався пройти до місця навпроти загороди для преси.

Зціпивши зуби, Страйк почав прокладати собі шлях крізь щільний натовп, не зводячи очей з Джиммі.

зо

Не можна заперечувати, що вийшло б краще, якби ми перевірили струмок раніше.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Почуваючись трохи ніяково в тісній зеленій сукні й на підборах, Робін привернула увагу чималої кількості чоловіків, коли вийшла з таксі перед будівлею міністерства культури, ЗМІ та спорту. Вже біля дверей вона побачила вдалині Іззі, вбрану в яскраво-помаранчеве, і Кінвару в елегантній чорній сукні й важкому діамантовому кольє, яке Робін бачила на її фотографіях в інтернеті.

Тривожачись головно через Джиммі та Страйка, Робін усе одно відзначила, що Кінвара якась знічена. Іззі, наблизившись до Робін, закотила очі. Кінвара зміряла Робін виразним поглядом, натякаючи, що вважає зелену сукню недоречною, якщо взагалі пристойною.

— Планувалося,— мовив гучний чоловічий голос просто біля Робін,— що ми зустрінемося тут.

З будівлі вийшов Джаспер Чизвелл. У руках він мав три запрошення з тисненими літерами й одне вручив Робін.

— Так, Джаспере, тепер знаю, дякую,— злегка надулася Кінвара.— Вибач, що знову все переплутала. Ніхто не дав собі клопоту пересвідчитися, чи я в курсі.

Перехожі дивилися на Чизвелла, явно впізнаючи його схоже на щітку волосся. Робін помітила, як чоловік у костюмі пхнув товариша ліктем, показав пальцем. Під’їхав блискучий чорний «мерседес». Вийшов шофер; Кінвара обійшла машину й сіла за ним. Іззі влізла на середину, тож Робін довелося сідати просто за Чизвеллом.

Машина зрушила з місця. Атмосфера всередині була неприємна. Робін відвернулася до вікна, за яким люди йшли до пабів після роботи чи по крамницях. Чи Страйк уже знайшов Найта? Їй було лячно на саму думку про те, що станеться, коли знайде. Шкода, що ніяк не перенести машину до Ланкастер-гаузу миттєво!

— А Рафаеля ти не запросив? — спитала Кінвара в потилиці Чизвелла.

— Ні,— відповів її чоловік.— Він хотів отримати запрошення, але то лише тому, що він запав на Венецію.

Робін відчула, що червоніє.

— Дивлюся, у Венеції чимало фанатів,— кинула Кінвара.

— Завтра треба буде поговорити з Рафаелем,— мовив Чизвелл.— Скажу тобі, що останнім часом я почав сприймати його зовсім інакше.

Краєм ока Робін побачила, як Кінвара крутнула в руках ланцюжок потворної вечірньої сумочки, прикрашеної зображенням конячої голови, викладеної стразами. Всередині машини, що м’яко їхала теплими вулицями міста, запала напружена мовчанка.

31

...і в результаті йому дали прочухана...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Адреналін допоміг не зважати на чимдалі гостріший біль у нозі. Страйк наближався до Джиммі з товаришами, в яких ніяк не виходило стати просто перед пресою, бо юрма гойднулася вперед, щойно з’явилися перші урядові машини. Всім кортіло побачити знаменитостей. «ОПІР» прийшов із запізненням і опинився перед непроникною людською масою.

Пролітали «мерседеси» й «бентлі», даруючи юрбі проблиски облич відомих і не дуже відомих. Один комік помахав рукою, йому відповіли радісними вигуками. Заблимали спалахи фотокамер.

Явно вирішивши, що кращого місця вже не знайде, Джиммі зі сплетіння ніг навколо почав витягати свій саморобний плакат. Він готувався його підняти.

Обурено зойкнула жінка, яку Страйк відштовхнув з дороги. За три кроки він уже зімкнув велику долоню на правому зап’ястку Джиммі, не даючи підняти плакати вище рівня пояса і пригинаючи його до землі. Страйк устиг побачити впізнавання в очах Джиммі, а тоді той поцілив кулаком йому в горло. Удар побачила інша жінка, яка теж закричала.

Страйк ухилився і лівою рукою наступив на плакат, зламавши древко, але ампутована нога не втримала повної його ваги, надто після того, як другий удар Джиммі влучив у ціль. Падаючи, Страйк вдарив Джиммі по яйцях. Той тихо охнув, зігнувся, ударив Страйка, і тоді обоє повалилися на долівку, розкидаючи сусідів — ті здійняли обурений крик. Страйк опинився на тротуарі, й один з товаришів Джиммі копнув його в голову. Страйк перехопив його ногу, крутнув. Крізь загальну веремію почувся жіночий голос:

— Тут людину б’ють!

Страйк був надто зосереджений на тому, щоб забрати покручений картонний плакат Джиммі, й байдуже було, за жертву його мають чи за нападника. Потягнувши за плакат, який топтали разом з ним, він успішно його розірвав. Один зі шматків наколовся на підбор жінки, яка спішила утекти з місця бійки, і зник разом з нею.

Ззаду на шиї зімкнулися пальці. Страйк ударив Джиммі ліктем в обличчя, і хватка стала слабшою, аж тут хтось копнув Страйка в живіт, ще один удар влучив у потилицю. Перед очима попливли червоні плями.

Знову крики, свист, а тоді юрба розступилася. Страйк відчував смак крові, але бачив, що серед колотнечі уламки й уривки плаката Джиммі розтягнули навсібіч. Джиммі був ухопив Страйка за шию, але його поволокли геть попри гучну й швидку лайку. Страйка теж схопили й підняли. Спротиву він не чинив. Він не певен був, що міг би втриматися на ногах самостійно.

32

...а тепер ми можемо перейти до вечері. Зайдете, пане Кролль?

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

«Мерседес» Чизвелла завернув за ріг Сент-Джеймс-стріт на Пел-Мел і поїхав уздовж Клівленд-роу.

— Що відбувається? — загарчав Чизвелл, коли машина спершу сповільнилася, а тоді зупинилася зовсім.

Гамір попереду був не такий, яким зазвичай вітають членів королівської родини та знаменитостей — не збуджено-радісний. Кілька поліціянтів у одностроях зійшлося до натовпу з лівого боку вулиці; люди штурхалися та штовхалися, намагаючись опинитися подалі від сутички між поліцією та протестувальниками. Від загальної метушні відділилося двоє чоловіків у джинсах і футболках, яким поліціянти скрутили руки за спиною: Джиммі Найт і молодик з тонкими білявими дредами.

А тоді Робін ледь стримала бентежний зойк, бо поліція вивела закривавленого й кульгавого Страйка. Колотнеча в натовпі між тим тільки наростала. Захиталася огорожа.

— Гальмуй, ГАЛЬМУЙ! — закричав Чизвелл на водія, який тільки натиснув на газ. Чизвелл опустив вікно.— Двері... Венеціє, відчиняй двері! Той чоловік! — гукнув Чизвелл до найближчого полісмена. Той розвернувся і здригнувся, побачивши міністра культури, який кричав на нього і тицяв пальцем у Страйка.— Це мій гість! Отой! Пустіть його!..

Урядова машина, міністр зі сталевим патриціанським голосом, продемонстроване запрошення — полісмен зробив, як йому звеліли. Увагу більшості прикувала до себе запекла бійка між поліцією і «ОПОРОМ», а також шарварок, який здійнявся через те, що люди намагалися опинитися подалі від бійки. З загороди для преси вирвалося й побігло ближче до баталії кілька фотографів.

— Іззі, посунься... Залазьте, ЗАЛАЗЬТЕ! — загарчав Чизвелл на Страйка крізь вікно.

Робін і собі відсунулася, мало не сівши Іззі на коліна, щоб впустити на заднє сидіння ще й Страйка. Ляснули дверцята. Машина зрушила з місця.

— Ви хто такий? — зойкнула налякана Кінвара, притиснена до дверей з іншого боку від Іззі.— Що відбувається?

— Це приватний детектив! — гаркнув Чизвелл. Його рішення посадити Страйка в машину здавалося народженим з паніки. Розвернувшись на своєму сидінні, він зиркнув на Страйка і сердито спитав: — Яка мені користь із того, що вас арештують?

— Мене ніхто не арештовував,— відповів Страйк, витираючи ніс зворотом долоні.— Хотіли взяти свідчення. Найт на мене напав, коли я спробував відібрати в нього плакат. Дякую,— додав він, коли Робін не без труднощів (так вони напхалися до машини) передала йому пачку серветок, які лежали на задньому вікні. Страйк притиснув одну до носа.— Плаката я здихався,— додав він крізь закривавлену серветку, але ніхто його не привітав.

— Джаспере,— заговорила Кінвара,— що відбу...

— Стули рота,— гиркнув Чизвелл, не глянувши на неї.— Я не можу вас випустити перед усіма цими людьми,— сердито сказав

він Страйкові, ніби той про таке просив.— Там повно фотографів... Доведеться вам їхати з нами. Я про все домовлюся.

Машина наближалася до огорожі, де поліція й охорона перевіряли запрошення.

— Всі мовчіть,— наказав Чизвелл.— Мовчи! — перехопив він Кінвару, яка була розтулила рота.

«Бентлі» попереду пропустили, і «мерседес» під’їхав до огорожі.

Робін (якій було боляче, бо чимала частина Страйкової ваги тиснула їй на лівий бік і ногу) почула якийсь крик з-за машини. Озирнувшись, вона побачила молоду жінку, яка бігла за машиною; її переслідувала поліціянтка. Дівчина мала томатно-червоне волосся і логотип з ламаних олімпійських кілець на футболці. Вона кричала вслід машині Чизвелла:

— Він вирізав на них коня, Чизвелле! Він вирізав коня, брехло ти паршиве, гад, убивця...

— У мене тут гість, який не отримав запрошення,— гукнув Чизвелл через опущене вікно до озброєного поліціянта на пропускному пункті.— Корморан Страйк, інвалід. Про нього писали в газетах. У моєму міністерстві наплутали і не надіслали запрошення. Принц,— додав він з неймовірною незворушністю,— дуже хотів з ним познайомитися!

Робін і Страйк дивилися на те, що діялося за машиною. Двоє поліціянтів схопили Флік (та пручалася) і потягнули геть. Знову заклацали камери. Не витримавши міністерського натиску, охоронець попросив посвідчення особи у Страйка. Той завжди мав при собі кілька посвідчень (не обов’язково на своє ім’я) і зараз простягнув свої справжні водійські права. За ними вишикувалася вже ціла черга урядових машин. За п’ятнадцять хвилин мав прибути принц. Урешті-решт полісмен дозволив проїжджати.

— Так не можна,— стиха мовив Страйк до Робін.— Не можна мене пропускати. Страшна халатність.

«Мерседес» в’їхав на внутрішній двір і нарешті зупинився під невисокими сходами, вистеленими червоним килимом, які вели до величезної будівлі медового кольору, дещо схожої на старовинну панську садибу. З обох боків від килимової доріжки поставили рампи для візків; до однієї якраз під’їжджала зірка баскетболу на інвалідному візку.

Страйк відчинив дверцята, вибрався з машини, тоді розвернувся і запропонував допомогу Робін. Та не стала відмовлятися — нога, на яку сів Страйк, майже цілком заніміла.

— Рада тебе знову бачити, Корме,— заусміхалася Іззі, яка вийшла з машини слідом за Робін.

— Привіт, Іззі,— озвався Страйк.

Чизвелл, хотів він того чи ні, тепер був обтяжений присутністю Страйка, тож кинувся нагору — пояснити ліврейним лакеям біля дверей, що Страйка слід пропустити без запрошення. Раз у раз звучало слово «інвалід». Прибували нові машини, з них виходили ошатно вбрані пасажири.

— Що відбувається? — спитала Кінвара, яка обійшла «мерседес» ззаду і підійшла до Страйка.— Що тут діється? Нащо моєму чоловікові приватний детектив?

— Ти стулиш уже пельку, дурна ти суко?

Чизвелл був, звісно, напружений і знервований, та все ж ця неприхована ворожість шокувала Робін. «Він її ненавидить,— подумала вона.— Він її щиро ненавидить».

— Ви двоє,— вказав міністр на дружину і доньку,— ходіть усередину.

— Назвіть мені хоч одну причину, чого я маю далі вам платити,— мовив він до Страйка, розвернувшись до нього. Повз них проходили нові й нові гості.— Ви розумієте,— сказав Чизвелл, у вимушено тихій люті обплювавши Страйкові краватку,— що мене щойно назвали вбивцею перед двома десятками людей, серед яких була преса?

— Подумають, що то якась ненормальна,— відповів Страйк.

Якщо на цій думці Чизвеллові й стало легше, він цього не показав.

— Завтра хочу вас бачити о десятій,— сказав він до Страйка.— Не на роботі. Приходьте до квартири на Ебері-стріт.

Він відвернувся, тоді щось надумав і розвернувся назад.

— І ви приходьте! — рявкнув він на Робін.

Ставши пліч-о-пліч, вони провели Чизвелла поглядами.

— Нас тепер виженуть, так? — пошепки спитала Робін.

— Гадаю, такий варіант можливий,— відповів Страйк. Стоячи на ногах, він тепер відчував сильний біль.

— Корморане, а що було на плакаті? — спитала Робін.

Страйк почекав, поки пройде жінка в персиковому шифоні, а тоді тихо відповів:

— Чизвелл на шибениці, а під шибеницею — купка мертвих дітей. Але є дивна деталь.

— Яка саме?

— Всі діти були чорні.

Досі витираючи носа, Страйк був потягнувся в кишеню по цигарку, тоді згадав, де перебуває, й опустив руку.

— Слухай, якщо тут є та Елспет, спробуй виманити, що їй там відомо про Вінна. Так ми хоч зможемо обґрунтувати останній рахунок.

— Гаразд,— відповіла Робін.— У тебе, до речі, кров на потилиці.

Страйк вимокав рану — без особливого результату — серветками, які напхав у кишені, й почав, кульгаючи, підніматися сходами разом з Робін.

— Не можна, щоб нас сьогодні ще бачили разом,— сказав він їй, коли вони переступили поріг і опинилися в мерехтінні вохри, багрянцю й золота.— На Ебері-стріт неподалік будинку Чизвелла є кафе. Зустрінемося там завтра о дев’ятій і разом підемо на розстріл. Так, тепер ти йди вперед.

Та коли Робін таки пішла вперед до величних сходів, Страйк гукнув їй услід:

— До речі, гарна сукня.

33

Я думаю, ти можеш причарувати будь-кого — якщо тільки поставиш це собі за мету.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Фойє будівлі являло собою велике порожнє приміщення. Центральні сходи, застелені червоним і золотим, вели на верхній балкон, який розходився праворуч і ліворуч. Стіни, як виявилося, мармурові, мали кольори вохри, бляклої зелені й ружі. Параолімпійців запрошували до ліфта біля входу, але кульгавий Страйк подерся сходами, важко спираючись на поруччя. Небо, яке було видно крізь величезне розкішне вікно у стелі, блідло поруч з кольоровим освітленням, яке підсвічувало барви величезних картин Венеційської школи на класичні сюжети, розвішаних на всіх стінах.

Намагаючись іти рівно (бо приймуть за якогось ветерана-параолімпійця і почнуть розпитувати про давні тріумфи), Страйк разом з іншими гостями пішов від сходів праворуч, пройшов балконом і опинився у невеличкому вестибулі, що виходив на внутрішній двір, де стояли урядові машини. Звідси гостей запрошували до довгої та просторої картинної галереї, де ковролін був яблучно-зелений, з розетковим візерунком. Обабіч тут були високі вікна, а майже кожен дюйм білих стін покривали картини.

— Бажаєте випити, сер? — спитав офіціант просто біля дверей.

— Це що, шампанське? — спитав Страйк.

— Англійське ігристе вино, сер,— пояснив офіціант.

Страйк без великої охоти взяв келих і рушив далі крізь натовп, пройшовши повз Чизвелла й Кінвару, які слухали (Страйкові спало на думку: прикидалися, що слухають) спортсмена на інвалідному візку. Кінвара кинула на Страйка швидкий підозрілий погляд; той ішов до дальньої стіни, сподіваючись знайти там стілець чи щось, на що зручно буде опертися. На жаль, картин у галереї було стільки, що місця притулитися не лишилося, і стільців не було. Страйк зупинився перепочити під величезним портретом королеви Вікторії верхи на сіро-зозулястому коні, роботи графа д’Орсе. Попиваючи ігристе вино, Страйк намагався непомітно витирати кров, яка досі цебеніла з носа, і хоч трохи обтрусити землю зі штанів.

Навколо курсували офіціанти з тацями канапок. Страйк устиг підхопити кілька мініатюрних крабових котлеток, тоді роззирнувся на інтер’єр, відзначивши нове розкішне вікно у стелі — на цей раз його підтримували позолочені пальми.

Атмосфера в приміщенні була специфічна. Ось-ось мав прибути принц, і гості час до часу вибухали знервованою веселістю, чимдалі частіше поглядаючи на двері. Зі свого спостережного пункту біля королеви Вікторії Страйк помітив величну постать у блідо-жовтій сукні просто навпроти, біля примхливого чорно-золотого коминка. Одну руку жінка тримала на нашийнику світло-жовтої лабрадорки, що сиділа біля її ніг, важко хекаючи посеред людної кімнати. Страйк не одразу впізнав Деллу, бо замість темних окулярів вона вставила штучні очі. Трохи запалі, прозорі, фарфорово-блакитні очі надавали їй дивно невинного вигляду. Неподалік дружини стояв Ґерайнт, який розмовляв з тоненькою жінкою, схожою на мишку, а та бігала очима по залі, виглядаючи рятівника.

Біля дверей, через які увійшов Страйк, раптом запала тиша. Страйк побачив руду маківку, постаті в костюмах. Мов чари скам’яніння, кімнатою розтеклася ніяковість. Страйк подивився, як руда маківка пливе далі, до дальньої правої стіни. Присьорбуючи своє англійське вино, Страйк намагався вгадати, котра з жінок у кімнаті — та управителька, що знає якийсь бруд на Ґерайнта Вінна, аж тут його увагу привернула жінка, що стояла неподалік, спиною до нього.

Довге чорне волосся було зібране в неохайну ґулю, а одяг, на відміну від убрання інших жінок навколо, не схожий був на убір для вечірки. Пряма чорна сукня по коліно була проста до аскетичності; голі ноги взуті в пару ботильйонів без носаків і з гострими підборами. На якусь мить Страйк повірив, що міг помилитися, але годі жінка ворухнулася, і він непомильно її впізнав. Він не встиг забратися подалі, коли вона озирнулася і глянула йому просто у вічі.

Обличчя, яке він знав блідим, мов камея, залив рум’янець. Вона була на останньому терміні вагітності, але цей стан позначився тільки на роздутому животі. Вона мала все ті ж тонкі руки й обличчя. Не така ошатна, як інші жінки в приміщенні,— але, мабуть, найвродливіша. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, а тоді вона несміло рушила вперед. Рум’янець зійшов з її обличчя гак само швидко, як проступив на ньому.

— Корме?

— Привіт, Шарлотто.

Якщо вона думала його поцілувати, кам’яний вираз Страйкового обличчя її віднадив.

— Як ти взагалі тут опинився?

— Запросили,— збрехав Страйк.— Зірковий інвалід. А ти?

Шарлотта якось збентежилася.

— Небога Яго — параолімпійська спортсменка. Вона...

Шарлотта роззирнулася, виглядаючи небогу, і відпила води. Рука в неї трусилася, кілька крапель пролилося з келиха. Страйк бачив, як вони скляними намистинами розбилися на її напнутому животі.

— ...ну, десь тут вона є,— з нервовим сміхом мовила Шарлотта.— Вона має церебральний параліч і неймовірні здібності. Власне, чудово їздить верхи. Її батько в Гонконзі, тож мати замість нього запросила мене.

Страйкове мовчання її дратувало. Вона просторікувала далі:

— Рідні Яго люблять, щоб я виходила у світ і все таке, але зовиця злиться, бо я переплутала дати. Думала, сьогодні вечеря у Скалці, а оце все у п’ятницю, тобто завтра, от і не вбралася, як личить для королівського заходу, але вже запізнювалася і не могла перевдягнутися.

Вона з відчаєм вказала на свою просту сукню і ботильйони на шпильках.

— Яго тут?

В очах із золотими іскрами щось промайнуло.

— Ні, він у Штатах.

Шарлоттин погляд зупинився на його верхній губі.

— Ти бився?

— Ні,— відповів Страйк, знову витираючи ніс долонею. Він випростався, обережно переніс вагу на протез і зібрався йти.— Ну, радий був...

— Корме, не йди,— попросила Шарлотта, простягнувши до нього руку. Пальці так і не торкнулися його рукава; рука опустилася.— Будь ласка, ще ні, я... Ти робив такі неймовірні речі! Я читала в газетах.

Коли бачилися востаннє, у Страйка теж була кров на обличчі, бо Шарлотта поцілила в нього попільничкою, як він ішов від неї. Він згадав те повідомлення — «Дитина була твоя»,— відіслане напередодні весілля з Россом; інша дитина, яку вона буцімто носила і яка зникла без жодних доказів свого існування. Також Страйк згадав фотографію, яку вона надіслала на робочу пошту за кілька хвилин після того, як сказала «так» Яго Россу,— прегарна, стражденна, мов на закланні.

— Вітаю,— сказав Страйк, не дивлячись їй в обличчя.

— Такий великий, бо буде двійня.

На відміну від інших жінок, Шарлотта не торкнулася живота, коли говорила про дітей, просто опустила очі, ніби здивувавшись тому, як змінилася. Поки були разом, вона ніколи не хотіла дітей. Одна з їхніх спільних рис. Дитина, про яку Шарлотта заявила, що її батько — Страйк, для обох стала неприємним сюрпризом.

Страйк уявив, що потомство Яго Росса скрутилося під чорною сукнею, мов пара білих цуценят — не зовсім люди, посланці батька, схожого на п’яного песця. Страйк був радий їм — якщо тільки подібну безрадісну емоцію можна так назвати. Він вітав будь-які перепони й завади, бо щойно відчув, що владне тяжіння, яке стільки часу тримало його біля Шарлотти попри сотні сварок і скандалів і тисячі облуд, ще не знебулося. Як завжди, Страйкові здавалося, що ці зелені очі з золотавими іскорками знають, про що він думає.

— Ніяк не народяться. Ходила на УЗД — там хлопчик і дівчинка. Яго радіє, що є хлопчик. А ти тут з кимсь?

— Ні.

Щойно це сказавши, він побачив понад Шарлоттиним плечем зелений спалах. Робін: весело щебече з жінкою-мишкою у фіолетовій парчі, яка нарешті здихалася Ґерайнта.

— Гарненька,— мовила Шарлотта, яка озирнулася подивитися, що там притягнуло його увагу. Вона завжди мала надприродній дар розпізнавати найменшу цікавість до інших жінок.— Ні, чекай,— повільно мовила вона,— це ж дівчина, яка з тобою працює? Про неї писали в газетах... як там її звати, Роб...

— Ні,— сказав Страйк,— це не вона.

Він анітрохи не здивувався, що Шарлотта знає, як Робін звати, і що вона її впізнала навіть у лінзах. Він знав, що Шарлотта стежитиме за його життям.

— Тобі завжди подобалися дівчата такої масті, правда? — з якоюсь синтетичною веселістю провадила Шарлотта.— Ота мала американка, з якою ти почав зустрічатися в Німеччині, коли собі вигадав, що ми розійшлися, теж...

Поблизу хтось зойкнув.

— Ой божечки! Шарлі!

На них насувалася усміхнена Іззі Чизвелл. Рожеве обличчя контрастувало з жовтогарячою сукнею. Страйк зрозумів, що вона випила вже не один келих.

— Привіт, Ізз,— силувано всміхнулася Шарлотта. Страйк майже відчув, якого зусилля їй вартувало виплутатися з клубка давніх образ і ран, який колись повільно задушив їхні стосунки.

Він знову зібрався був іти, аж тут натовп розступився, і за десять кроків від Страйка і жінок постав принц Гаррі, такий гіперреально-знайомий. Зараз Страйкові довелося б іти під поглядами половини присутніх. Опинившись у пастці, він налякав офіціанта, коли простягнув довге ручисько і підхопив з таці новий келих шампанського. Якусь хвильку Шарлотта й Іззі дивилися на принца. Тоді, зрозумівши, що найближчим часом той не підійде, вони знову заговорили одна до одної.

— Вже так видно! — сказала Іззі, роздивляючись живіт Шарлотти.— Ходила на УЗД? Знаєш, хто буде?

— Двійнята,— без ентузіазму відповіла Шарлотта. Вона вказала на Страйка.— Ти пам’ятаєш...

— Корм, так, звісно, це ми його сюди привезли! — радісно відповіла Іззі, явно навіть не думаючи, що каже зайве.

Шарлотта розвернулася від давньої шкільної подруги до колишнього, і Страйк аж відчув, як вона намагається винюхати, з якого це дива Страйк та Іззі приїхали разом. Вона трохи посунулася — ніби й запрошуючи Іззі приєднатися, але водночас так оточуючи Страйка, щоб він не зміг піти, не попросивши котрусь із них його пропустити.

— А, чекай. Ти ж розслідував смерть Фредді під час бойових дій, так? — спитала вона.— Пам’ятаю, ти мені казав про це. Бідолашний Фредді.

Іззі подякувала за згадку про брата тим, що трохи підняла келих, тоді через плече озирнулася на принца Гаррі.

— Він щодня стає дедалі привабливіший, правда? — пошепки сказала вона.

— Але ж лобок рудий, любонько,— незворушно озвалася Шарлотта.

Страйк мимоволі всміхнувся. Іззі загиготіла.

— І коли вже ми про це,— сказала Шарлотта (вона завжди вдавала, що й не жартувала),— це отам не Кінвара Генратті?

— Моя жахлива мачуха? Так,— відповіла Іззі.— А ти її знаєш?

— Моя сестра продала їй коня.

За шістнадцять років, прожитих з Шарлоттою то разом, то порізно, Страйк чув сотні таких розмов. Люди з Шарлоттиного класу ніби всі знали одне одного. Навіть якщо особисто знайомі не були, хтось знав братів чи сестер, кузенів чи кузин, друзів, шкільних приятелів, батьків: усі були пов’язані між собою, і це павутиння для чужинців було ворожим середовищем. Украй рідко жителі цього павутиння шукали собі друзів чи коханих за його межами. Шарлотта була в цьому колі унікумом, бо обрала собі Страйка — незрозумілого; його невидима принадність і низький статус були (і він про це знав) предметом постійних переляканих пліток серед її рідних і друзів.

— Ну, сподіваюся, Амелія цього коня не дуже любила,— відповіла Іззі,— бо Кінвара його занапастить. Криві руки, жахливо сидить, але має себе за Шарлотту Дюжарден. А ти їздиш верхи, Корморане? — спитала Іззі.

— Ні,— відповів Страйк.

— Він не довіряє коням,— усміхнулася до нього Шарлотта.

Страйк не відповів. Він не хотів піднімати давні жарти і спільні спогади.

— Кінвара біситься, тільки глянь,— сказала Іззі з якимсь задоволенням.— Татко щойно виразно натякнув, що хоче взяти на моє місце мого брата Рафа, і це чудово, я на це розраховувала. Раніше гатко дозволяв Кінварі собою попихати, коли йшлося про Рафа, але тепер узяв справу у свої руки.

— Здається, я знаю Рафаеля,— сказала Шарлотта.— Він кілька місяців тому не працював у галереї Генрі Драммонда?

Страйк глянув на годинник, тоді роззирнувся. Принц перемістився далі від них, Робін не було видно. Якщо пощастило, вона пішла з управителькою, яка щось знає про Вінна, до вбиральні й там розговорила над раковиною.

— О Боже,— сказала Іззі.— Стережіться. Клятий Ґерайнт... добридень, Ґерайнте!

Швидко стало зрозуміло, що Ґерайнта принадила Шарлотта.

— Добридень, добридень,— заговорив він, дивлячись крізь замацані скельця окулярів і шкірячись безгубо й хтиво.— Мені на вас щойно вказала ваша небога. Що за видатна молода жінка, просто видатна. Наш фонд підтримує наїзників. Ґерайнт Вінн,— простягнув він руку,— з «Рівного ігрового поля».

— О,— мовила Шарлотта.— Доброго вечора.

Страйк багато років спостерігав, як вона відганяє хтивих чоловіків. Привітавшись, Шарлотта холодно дивилася на Ґерайнта, ніби не могла збагнути, чого він досі тут.

У кишені у Страйка завібрував мобільний. Діставши його, він побачив невідомий номер. Чудова нагода піти.

— Треба йти, вибачте. Даруй, Іззі, я пройду.

— Ой, як шкода,— напнула губи Іззі.— Я хотіла тебе поспитати про Шеклвелльського різника!

Страйк побачив, як вирячив очі Ґерайнт. Подумки клянучи Іззі, детектив сказав:

— Добраніч. Прощавай,— додав він для Шарлотти.

Кульгаючи геть як міг швидко, Страйк прийняв дзвінок, але поки підносив телефон до вуха, зв’язок обірвався.

— Корме.

Хтось легенько торкнувся його руки. Страйк озирнувся. Шарлотта пішла за ним.

— Мені теж час іти.

— А як же твоя небога?

— Вона познайомилася з Гаррі, буде в захваті. Власне, мене вона не дуже любить. Вони всі мене не люблять. А що сталося з твоїм телефоном?

— Я на нього впав.

Страйк пришвидшив кроки, але Шарлотта мала довгі ноги і встигала за ним.

— Не думаю, що нам по дорозі, Шарлотто.

— Ну, якщо ти не прокопав підземний хід, нам ще разом іти ярдів двісті.

Страйк не відповів. Ліворуч знову промайнула зелена сукня. Коли дійшли до великих сходів у фойє, Шарлотта простягнула руку і взяла його за лікоть, бо трохи хиталася на підборах, зависоких для вагітної жінки. Страйк стримався і не струсив її руку.

Мобільний задзвонив знову. На екрані з’явився невідомий номер. Шарлотта підсунулася ближче, зазираючи Страйкові в обличчя, коли той прийняв дзвінок.

Щойно мобільний торкнувся його вуха, Страйк почув відчайдушний, нав’язливий крик.

— Вони мене вб’ють, містере Страйк, допоможіть, врятуйте, будь ласка, допоможіть мені...

34

Та хто насправді міг передбачити, що буде далі? Я — вже напевно ні.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Уранішній серпанок і безхмарне небо обіцяли новий літній день, але було ще прохолодно, коли наступного ранку Робін приїхала до кав’ярні неподалік оселі Чизвелла. Могла сісти за котрийсь із круглих столиків надворі, але натомість вмостилася і кутку всередині (тут домовилися зустрітися зі Страйком) і задля затишку обійняла долонями свою каву латте. Віддзеркалення Робін у кава-машині було блідим, з набряклими повіками.

Робін чомусь так і думала, що на час її приходу Страйка тут ще не буде. Настрій був водночас пригнічений і знервований. Не хотілося сидіти наодинці з власними думками, але ось — сидить. Єдине товариство — сичання кавоварки; Робін мерзне попри куртку, яку підхопила, виходячи з дому, тривожиться через прийдешню зустріч з Чизвеллом, який, може, взагалі не заплатить після катастрофічної бійки Страйка з Джиммі Найтом.

Але не тільки це тривожило Робін. Вранці її збудив сумбурний сон, де фігурувала темна постать на тонких підборах — Шарлотта Росс. Робін упізнала Шарлотту, щойно побачила її на прийомі. Вона дуже старалася не дивитися на колишніх заручених, поки ті розмовляли, злилася на себе за гостру цікавість до їхніх стосунків; і все ж поки Робін ходила від гурту до гурту, безсоромно влазячи в розмови в пошуках невловимої Елспет Кертис-Лейсі, очі її шукали Страйка й Шарлотту, а коли ті разом пішли з прийому, у шлунку виникло неприємне відчуття — ніби вона опинилася в ліфті, що падає.

Прийшовши додому, вона думала тільки про це і почулася винною, коли з кухні вийшов Метью з бутербродом. Робін здалося, що він нещодавно зайшов додому. На зелену сукню він кинув оцінний погляд, дуже схожий на Кінварин. Робін рушила повз нього до сходів на другий поверх, але Метью заступив їй дорогу.

— Робін, ну годі. Будь ласка. Поговорімо.

І вони пішли до вітальні й поговорили. Втомившись лаятися, Робін вибачилася за те, що образила Метью, не прийшовши на крикет і забувши надягнути обручку на святкування річниці. Метью натомість уголос пожалкував про те, що наговорив під час сварки в неділю,— і надто про закид, ніби в Робін немає досягнень.

Робін здавалося, що вони рухають шахові фігури по дошці, яку трусить першими поштовхами землетрусу. «Вже запізно. Ти ж розумієш, що все це уже не має значення?»

Та коли розмову було закінчено, Метью спитав:

— То між нами все добре?

— Так,— відповіла Робін.— Усе нормально.

Метью підвівся, простягнув руку і допоміг їй встати з крісла. Робін видушила з себе усмішку, а тоді Метью поцілував її — міцно, в губи, і почав стягувати зелену сукню. Робін відчула, як рветься тканина біля блискавки, та коли почала протестувати, Метью знову уп’явся в її губи.

Вона розуміла, що може його спинити — знала, що він чекає, щоб вона його спинила. Метью її випробовував бридким і підступним чином, а потім скаже, що нічого такого не робив, що він тут жертва. Робін ненавиділа його за таку поведінку і десь у глибині душі хотіла бути такою жінкою, яка може подолати свою відразу і відгородитися від власної неохочої плоті. Але вона занадто довго й запекло билася за владу над власним тілом, щоб отак його зрадити.

— Ні,— мовила вона і відштовхнула Метью.— Я втомилася.

— Атож,— відповів він.— Я теж.

І вийшов з кімнати, лишивши Робін з відчуттям холоду на спині, там, де порвалася зелена сукня.

Ну де в біса той Страйк? Уже п’ять хвилин по дев’ятій; Робін прагнула мати товариство. Також вона хотіла знати, що сталося, коли Страйк пішов з прийому разом з Шарлоттою. Будь-що згодиться — тільки б не сидіти тут з думками про Метью.

І думка ніби викликала його — задзвонив телефон.

— Вибач,— сказав Страйк, не давши їй почати.— Підозрілий пакунок на станції «Грін-парк». Застряг у вагоні на двадцять хвилин, щойно піймав сигнал. Буду так скоро, як тільки зможу, але, можливо, доведеться тобі почати без мене.

— О Боже,— мовила Робін, заплющивши утомлені очі.

— Вибач,— повторив Страйк.— Я вже їду. Власне, є що розказати тобі. Вчора ввечері сталася дивна штука... о, зажди, наче поїхали. Скоро побачимося.

Він повісив слухавку й зоставив Робін наодинці з перспективою сам на сам зіткнутися з першим виверженням Чизвеллового гніву. Та ще й не полишало безформне відчуття страху й журби, що йшло від постаті граційної чорнявої жінки, яка мала перед Робін фору в шістнадцять років знань і спогадів у всьому, що стосується Страйка. Робін сказала собі, що це не має значення,— Боже, та їй вистачає проблем і без думок про Страйкове особисте життя, яке до неї не має жодного стосунку...

Раптом вона відчула, як поколює губи, які Страйк випадково поцілував, коли прощалися під шпиталем. Ніби для того, щоб змити це відчуття, Робін допила залишки кави, підвелася і вийшла з кав’ярні на пряму широку вулицю, обабіч якої тягнулися однакові ряди будинків дев’ятнадцятого сторіччя.

Ішла швидкою ходою — не тому, що поспішала отримати удар Чизвеллового гніву й розчарування. Просто активність допоможе розвіяти незручні думки.

Дійшовши до лискучих чорних дверей Чизвеллового помешкання точно вчасно, Робін кілька секунд почекала — на той раз, якщо в останню мить нагодиться Страйк. Але той не прийшов. Тож Робін зібралася на думці, піднялася трьома чистими білими сходинками і постукала у двері, які виявилися незамкненими і прочинилася на кілька дюймів. Нерозбірливий чоловічий голос щось гукнув — мабуть, «заходьте».

Робін увійшла до маленького темного коридору, зайнятого головно крутими сходами. Оливково-зелені шпалери були пошарпані, подекуди облізли. Причинивши двері, як було, Робін покликала:

— Пане міністре?

Він не відповів. Робін тихо постукала у двері праворуч і відчинила їх.

Час застиг. Сцена увірвалася в Робін, пробилася крізь зіниці у не готовий до такого мозок. Шок лишив її стояти у дверях, рука завмерла на клямці, губи розтулилися. Робін намагалася осягнути побачене.

У старовинному кріслі сидів чоловік — ноги розкинуті, руки звисають, а замість голови — якась лискуча сіра ріпа з роззявленим ротом і без очей.

Далі перенапружене сприйняття Робін усвідомило той факт, що це не ріпа, а таки людська голова, щільно огорнута прозорим поліетиленовим пакетом, з якого тягнеться трубка до великого балона. Чоловік, вочевидь, задихнувся. Ліва стопа боком лежала на килимі (видно дірочку на підошві), звисають, майже торкаючись долівки, товсті пальці, у паху темна пляма — спорожнився сечовий міхур.

Наступної миті до Робін дійшло, що у кріслі сидить сам Чизвелл. Густу сиву чуприну притиснуло до обличчя вакуумом, який створився в пакеті, а роззявлений рот втягнув у себе пластик, тому й видавався темним проваллям.

35

...«Білий кінь»! Серед білого дня!

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Десь далеко — не в будинку — закричав чоловік. Схоже було, що це робітник; якоюсь частиною розуму Робін зрозуміла, що саме його вона й почула, коли чекала на запрошення увійти. Ніхто її не кликав у будинок. Просто не зачинили дверей.

Вона не запанікувала, хоч це здавалося доречним. Тут не було загрози — страшно було дивитися на це моторошне опудало з головою-ріпкою і тією трубкою, але воно не могло їй нічого заподіяти. Розуміючи, що треба перевірити — раптом ще живий! — Робін підійшла до Чизвелла і легенько торкнулася його плеча. Це було не так уже важко завдяки тому, що вона не бачила очей, захованих за жорстким волоссям, мов за гривкою в коня. Шкіра під смугастою сорочкою виявилася твердішою й холоднішою, ніж Робін чекала.

Тоді вона уявила, як кричав цей роззявлений рот, і кількома швидкими кроками відступила. Під ногою тріснуло щось тверде, Робін посковзнулася. Виявилося, що вона роздушила синій пластиковий слоїк з пігулками, що лежав на долівці. Схоже було на гомеопатичний засіб, який Робін бачила у своїй місцевій аптеці.

Діставши мобільний, вона набрала 999 і попросила з’єднати з поліцією. Пояснила, що знайшла тіло, назвала адресу. Її запевнили, що скоро хтось приїде.

Стараючись не дивитися на Чизвелла, Робін оглянула пошарпані фіранки невизначеного бурого кольору, з жалюгідними дрібними китицями, старовинний телевізор у коробці штучного дерева, темну латку на шпалерах — там раніше висіла картина, фотографії у срібних рамках. Проте голова у вакуумному пакеті, гумова трубка й холодний блиск балона перетворили цей буденний інтер’єр на декорацію. Реальним лишився тільки кошмар.

Робін відкрила камеру на мобільному і почала фотографувати. Крізь об’єктив жахіття стало ніби меншим. Повільно, ретельно вона задокументувала всю сцену.

На столику перед тілом стояла склянка, на дні якої лишилося кілька міліметрів апельсинового соку. Поруч — розкидані книжки й газети. Й аркуш цупкого кремового паперу з червоною ружею Тюдорів, схожою на краплину крові, й надрукованою адресою будинку, в якому стояла Робін. Лист написали округлим дівочим почерком.

Сьогодні була остання соломинка. За яку дурепу ти мене маєш, наймаючи ту дівчину у свою приймальню просто в мене перед носом? Сподіваюся, ти розумієш, яким смішним видаєшся, скільки людей з тебе кепкує,— чоловік, який погнався за дівчиною, молодшою за власних доньок. З мене досить. Роби з себе дурня, мене це не обходить. Кінець.

Я повертаюся до Вулстоуна. Влаштую все для коней і вшиюся назавжди.

Твої жахливі кінчені діти зрадіють — а ти, Джаспере? В цьому я сумніваюся, але вже запізно.

К.

Робін тільки нахилися сфотографувати записку, як двері гучно зачинилися, і, зойкнувши, вона розвернулася на звук. На порозі стояв Страйк, кремезний і неголений, у тому самому одязі, в якому був на прийомі. Він дивився на фігуру у кріслі.

— Поліція скоро буде,— повідомила Робін.— Я їм щойно подзвонила.

Страйк обережно зайшов до кімнати.

— От же ж чорт.

Він побачив тріснутий слоїк з пігулками на підлозі, переступив, оглянув трубку і затягнуте пластиком обличчя.

— Раф казав, що він дивно поводиться,— мовила Робін,— але не думаю, що йому могло спасти на думку...

Страйк мовчав, далі оглядаючи тіло.

— Це там було вчора ввечері?

— Що?

— Оце,— вказав Страйк.

На звороті долоні в Чизвелла був півкруглий слід, темно-червоний на тлі грубої блідої шкіри.

— Не пам’ятаю,— відповіла Робін.

Шок від того, що сталося, нарешті дійшов до неї, і стало важко зібрати думки докупи. Вони плинули крізь її голову як заманеться, без стерна й вітрил: Чизвелл гавкає у вікно машини на поліціянтів, щоб пропустили Страйка на прийом; Чизвелл називає Кінвару тупою сукою, Чизвелл вимагає зустрічі вранці. Дивно сподіватися, що вона могла запам’ятати його руки.

— Гм-м,— мовив Страйк. Він помітив мобільний у руці в Робін.— Ти все сфотографувала?

Вона кивнула.

— Все це? — спитав він, показуючи на стіл.— І це? — додав він, вказавши на тріснутий слоїк на ковроліні.

— Так. А то моя провина. Я на них наступила.

— Як ти увійшла?

— Двері були відчинені. Я подумала, що він їх так залишив для нас,— відповіла Робін.— На вулиці щось кричав робітник, а я подумала, що то Чизвелл запрошує увійти. Я чекала...

— Будь тут,— звелів Страйк.

Він вийшов з кімнати. Робін почула, як Страйк піднімається сходами, тоді його важкі кроки загупали на стелі — але Робін знала, що там нікого немає. Вона відчувала глибоку безживність цього будинку, його хистку картонну нереальність. І справді, менш ніж за п’ять хвилин Страйк повернувся, хитаючи головою.

— Нікого.

Він пройшов повз Робін до дверей у вітальню; почувши кроки по кахлях, Робін зрозуміла, що він зайшов до кухні.

— Абсолютно порожньо,— повідомив Страйк, повернувшись.

— Що сталося вчора ввечері? — спитала Робін.— Ти казав про щось дивне.

Вона хотіла обговорити щось, відмінне від страшної постаті, яка у своїй гротескній безживності ніби заповнювала всю кімнату.

— Мені подзвонив Біллі. Сказав, якісь люди хочуть його вбити — переслідують. Заявив, що сховався в телефонній буді на Трафальгарській площі. Я пішов його шукати, але вже не знайшов.

— О,— відповіла Робін.

Отже, з Шарлоттою він не був. Навіть за нинішніх екстремальних обставин Робін відзначила цей факт і зраділа.

— Що за?..— тихо спитав Страйк, дивлячись повз неї в куток кімнати.

В темному кутку під стіною стояла покривлена рапіра. Здавалося, її погнули навмисно, можливо, ставши ногами. Страйк обережно обійшов тіло, щоб краще її роздивитися, аж тут під будинком завила поліційна машина, і Страйк розігнувся.

— Звісно, ми їм усе розкажемо,— мовив він.

— Так,— відповіла Робін.

— Але не про підслухові пристрої. Чорт... якщо вони знайдуть їх у тебе в кабінеті...

— Не знайдуть,— запевнила Робін.— Я їх учора забрала додому на той раз, якщо через «Сан» доведеться вшиватися.

Страйк не встиг висловити своє захоплення такою холоднокровною завбачливістю, як у двері гучно постукали.

— Ну, було добре, поки було, га? — спитав Страйк з похмурою усмішкою, виходячи в коридор.— Побули трохи не на шпальтах газет.