Убивство в будинку вікарія

Розділ перший

Важко зрозуміти, звідки треба починати цю історію, але я зупинив свій вибір на середі, коли ми зібралися на ланч. У розмові, що загалом не мала стосунку до головної теми, про яку я згадав, проте були одна або дві згадки, що з часом вплинули на подальші події.

Я щойно відрізав кілька шматків вареної яловичини (надзвичайно твердої, до речі) і, повернувшись на своє місце, зауважив із роздратуванням, яке зовсім не личило моєму сану, що якби хтось порішив полковника Протеро, то зробив би велику послугу світові.

Мій юний небіж Денніс негайно заявив:

– Твої слова неодмінно пригадають, коли цього старого знайдуть у калюжі крові. Мері неодмінно повідомить про це поліцію, правда ж, Мері? І розповість, як ти мстиво розмахував столовим ножем.

Мері, яка погодилася служити в церковному домі, чекаючи, поки хтось запропонує їй кращу роботу й більшу платню, у відповідь лише буркнула гучним і невдоволеним голосом: «Зелень» – і досить-таки брутально брязнула надбитою тарілкою, тицьнувши її Деннісові під ніс.

Моя дружина запитала мене співчутливим тоном:

– Він добре дошкулив тобі сьогодні?

Я відповів не відразу, бо, зі стуком поставивши на стіл тарілку із зеленню, Мері тепер пхнула майже мені в обличчя миску з вельми непривабливими на вигляд, недопеченими й вологими пампушками.

– Ні, не треба, дякую, – сказав я, і вона з виляском поставила миску на стіл та вийшла з кімнати.

– Це справжнє лихо, що з мене така погана господиня, – сказала моя дружина з виразом щирого жалю в голосі.

Я був схильний погодитися з нею. Мою дружину звати Ґрізельда – надзвичайно добре ім’я для дружини пастора. Але на цьому її позитивні якості вичерпуються. Лагідною її аж ніяк не назвеш.

Я завжди дотримувався думки, що священикові одружуватися не слід. Чому я запропонував Ґрізельді одружитися після знайомства, що тривало лише двадцять чотири години, для мене назавжди залишиться таємницею. Я був переконаний, що шлюб – дуже серйозна справа: зважитися на нього можна тільки після тривалих роздумів і міркувань, а схожість смаків і схильностей має бути неодмінною його умовою.

Ґрізельда молодша від мене майже на двадцять років. Вона неймовірно вродлива й цілком неспроможна сприймати нехай там що серйозно. Вона в усьому некомпетентна й жити з нею – велике випробування. Вона дивиться на парафію як на щось подібне до великого цирку, створеного для її розваг. Я намагався сформувати її розум, але зазнав невдачі. Тепер я переконаний більше, аніж раніше, що священикові треба жити парубоцьким життям. Я часто натякав на це Ґрізельді, але вона лише сміялася.

– Моя люба, – казав я, – аби лиш ти постаралася бодай трохи…

– Я намагаюся іноді, – відповідала мені Ґрізельда. – Та коли я докладаю зусиль, щоб виправитися, у мене все виходить ще гірше. Природа не створила мене господинею. Я волію перекласти всі турботи на Мері й змиритися з необхідністю жити незручно й харчуватися вельми несмачними стравами.

– А як щодо твого чоловіка, моя люба? – сказав я докірливим голосом і, наслідуючи диявола, який цитує Святе Письмо лише для власних потреб, сказав: «Вона дбає тільки про себе в домі своєму…»

– Ти повинен дякувати долі, що тебе ніхто не вкинув у яму з левами, – сказала Ґрізельда, швидко уриваючи мене. – Та й на вогнищі ти міг би згоріти. Тож який тобі сенс нарікати на несмачну їжу та поклади пилюки з мертвими осами? Ти ліпше розкажи мені більше про полковника Протеро. Хай там як, а першим християнам вельми пощастило, адже вони не мали церковних старост.

– Нахабний старий бовдур, – сказав Денніс. – Не дивно, що перша дружина втекла від нього.

– А їй залишалося щось інше? – запитала моя дружина.

– Ґрізельдо! – гостро кинув я. – Я не хотів би, щоб ти говорила в такому тоні.

– Розкажи мені про нього, любий, – попросила моя дружина зі співчуттям у голосі. – Чому ти з ним посварився? Певно, він висловив невдоволення тим, як містер Гос щохвилини киває головою та хреститься?

Гос – наш другий священик. Він із нами лише три тижні. Він дотримується поглядів Високої Церкви і постує по п’ятницях. Полковник Протеро – противник ритуалів у будь-якій формі.

– Ні, цього разу ні. Він торкнувся цієї теми лише мимохідь. Ні, уся веремія почалася з клятущої фунтової банкноти місіс Прайс Рідлі.

Місіс Прайс Рідлі – гідний член моєї конгрегації. Під час заутрені на річницю смерті її сина вона вкинула фунт стерлінгів у торбинку для пожертв. Читаючи згодом повідомлення про кількість одержаних грошей, вона була обурена й приголомшена, побачивши, що найбільшою пожертвою там була названа банкнота в десять шилінгів1.

Місіс Рідлі поскаржилася на це мені, і я вельми слушно припустив, що вона, либонь, помилилася.

– Ми вже всі не такі молоді, якими були, – сказав я, намагаючись говорити якомога тактовніше. – Роки беруть своє, нікуди не дінешся.

Дивно, але мої слова розпалили її ще дужче. Вона сказала, що в нас відбуваються дуже дивні події, і висловила подив, що я цього не помічаю. Тож вона пішла геть і, думаю, понесла свої проблеми до полковника Протеро, який має звичку здіймати бучу з будь-якої реальної чи вигаданої причини. Тож він здійняв її й тоді, коли вислухав місіс Прайс Рідлі. Але, на превеликий жаль, він здійняв галас у середу. А саме в середу вранці я викладаю в денній церковній школі, тому перебуваю у вкрай напруженому нервовому стані, який не відпускає мене протягом решти дня.

– Думаю, він побачив у цьому можливість трохи розважитися, – сказала моя дружина з таким виглядом, ніби хотіла подивитися на справу неупередженим поглядом. – Ніхто не підлещується до нього, називаючи його «мій любий вікарію»2, і не вишиває жахливих капців та шкарпеток, щоб подарувати йому на Різдво. І дружина, і дочка вже ситі ним по саме нікуди. Тож я думаю, він щасливий відчути, що десь вважають його важливим.

– Протеро не повинен поводитися так нахабно, – сказав я з роздратуванням у голосі. – Не думаю, щоб він зрозумів, до яких ускладнень може призвести сказане ним. Він хоче перевірити всі церковні рахунки, щоб з’ясувати, чи не було розтрат. Він так і висловився – «розтрат»! Невже він натякає на те, що я краду церковні гроші?

– Ніхто тебе ніколи ні в чому досі не запідозрив, любий, – сказала Ґрізельда. – Ти настільки вищий за всі підозри, що гріх не скористатися з такої чудової нагоди. Я хотіла б, щоб ти привласнив гроші, пожертвувані на місіонерську діяльність. Терпіти не можу місіонерів і завжди ненавиділа їх.

Я вже наготувався висварити дружину за почуття, не гідне християнки, але в цю мить увійшла Мері з наполовину сирим рисовим пудингом. Я не вельми рішуче запротестував, але Ґрізельда сказала, що японці завжди їдять недоварений рис, і тому мізки в них працюють як належить.

– Я переконана, – сказала дружина, – що якби ти їв такий рисовий пудинг від сьогодні до кінця тижня, то в неділю виголосив би проповідь, якої ми ще ніколи не чули.

– Не доведи, Боже, – сказав я, здригнувшись від жаху. – Протеро прийде завтра ввечері, і ми з ним переглянемо всі рахунки, – провадив я. – Мушу закінчити підготовку до свого виступу на ЧКАЦ3 сьогодні. Шукав цитату й так зачитався «Реальністю» каноніка Ширлі, що не зміг закінчити те, що почав. А що ти маєш намір робити сьогодні пополудні, Ґрізельдо?

– Мушу виконувати свій обов’язок, – відповіла Ґрізельда. – Обов’язок дружини вікарія. Чай із плітками о пів на п’яту.

– А кого ти запросила?

Ґрізельда почала загинати пальці з виразом показної доброчесності:

– Місіс Прайс Рідлі, міс Везербі, міс Гартнел і ту жахливу міс Марпл.

– А мені міс Марпл подобається, – сказав я. – Вона має, принаймні, почуття гумору.

– Найзлостивіша пліткарка в усьому селі, – не погодилася Ґрізельда. – Вона знає до найменших подробиць усе, що тут відбувається, – і з усього робить найгірші висновки.

Я вже сказав, що Ґрізельда значно молодша за мене. У моєму віці людина знає, що завжди справджується найгірше.

– Мене принаймні не чекай до чаю, Ґрізельдо, – оголосив Денніс.

– Негідник! – сказала Ґрізельда.

– Може, й так, але Протеро мене справді запросили на теніс.

– Негідник! – повторила Ґрізельда.

Денніс вирішив накивати п’ятами, а дружина і я ввійшли до мого кабінету.

– Я не надто собі уявляю, кого б іще покликати до чаю, – сказала Ґрізельда, сідаючи на мій письмовий стіл. – Доктора Стоуна й міс Крем, думаю, й, можливо, місіс Лестрандж. До речі, я заходила до неї вчора, але її не було вдома. Атож, я переконана, що нам слід покликати місіс Лестрандж до чаю. Її прибуття сюди оповите такою таємничістю – треба ж було купити тут будинок і майже не показувати з нього носа. Мені це нагадує якусь детективну історію. Знаєш, як ото пишуть: «Хто вона, ота загадкова жінка з блідим прекрасним обличчям? Яке її минуле? Ніхто не знає. У її вигляді є щось зловісне й моторошне». Думаю, докторові Гейдоку щось відомо про неї.

– Ти читаєш надто багато детективних романів, Ґрізельдо, – лагідно зауважив я.

– А ти? – відрубала вона. – Де тільки я не шукала «Пляму на сходах», коли ти сидів тут і писав проповідь. І нарешті увійшла до тебе, щоб запитати, чи ти її не бачив, і що тут знаходжу?

Мені вистачило сором’язливості, щоб почервоніти.

– Я натрапив на неї випадково. Мій погляд упіймав якесь випадкове речення і…

– Знаю я ці «випадкові речення», – сказала вона. І з переконливістю в голосі процитувала: – «І тоді сталася дивна річ – Ґрізельда підвелася, перетнула кімнату й палко поцілувала свого вже немолодого чоловіка».

Вона підкріпила свої слова діями.

– Ти вважаєш це дивною річчю? – запитав я.

– Звичайно, вважаю, – сказала Ґрізельда. – Невже ти не розумієш, Лене, що я могла б одружитися з міністром, із баронетом, із багатим промисловцем, з трьома молодшими офіцерами й лоботрясом із вишуканими манерами, а натомість обрала тебе? Це тебе зовсім не здивувало?

– Тоді – здивувало, – відповів я. – Я не раз запитував себе, чому ти так зробила.

Ґрізельда засміялася.

– Завдяки цьому я відчула себе так чудово, – промурмотіла вона. – Інші вважали мене особою просто прекрасною і, звичайно ж, дуже раділи б, якби домоглися мене. Але я поєдную в собі всі ті риси, які тобі вельми не до вподоби і які ти не схвалюєш, а проте ти не зміг встояти переді мною. Моє самолюбство такого не витримало. Адже набагато ліпше почуватися, що ти є потаємним і солодким гріхом для когось, аніж чимось таким, чим він може відверто пишатися. Через мене ти почуваєш себе ніяково, і, на твою думку, я весь час роблю щось не так, а втім ти кохаєш мене до нестями. Адже ти кохаєш мене до нестями, чи не так?

– О, звісно ж, я дуже до тебе прихильний.

– Облиш, Лене, ти мене кохаєш, і кохаєш до нестями. Ти пам’ятаєш той день, коли я затрималася в місті й надіслала тобі телеграму, яку ти не одержав, бо жіночка, що працювала на пошті, розродилася двійнею й забула надіслати її? Ти тоді мало з глузду не зсунувся, почав телефонувати до Скотленд-Ярду і взагалі зчинив неймовірний переполох.

Існують речі, згадувати про які буває вкрай неприємно. У тому випадку я повівся справді як останній йолоп. Я сказав:

– Якщо ти не заперечуєш, моя люба, то я хотів би повернутися до свого виступу в ЧКАЦ.

Ґрізельда роздратовано зітхнула, скуйовдила мені волосся, потім знову пригладила його і сказала:

– Я тебе не гідна, любий. Справді не гідна. Я заведу роман із художником. Я справді його заведу. І ти тільки собі уяви, який це спричинить скандал у парафії.

– У парафії вистачає скандалів і без твого роману, – лагідно нагадав я їй.

Ґрізельда засміялася, цмокнула мене і вийшла крізь засклені двері.