Убивство в будинку вікарія

Розділ другий

Ґрізельду мені буває дуже важко терпіти. Після того як я з’їв ланч, я почував себе в чудовому настрої для того, щоб підготувати переконливу промову для виступу на зборах Чоловічої конгрегації англіканської церкви. Але тепер я був стривожений і схвильований.

А коли нарешті я втихомирив свої нерви й сів працювати, до мого кабінету заблукала Летиція Протеро.

Я недаремно вжив слово «заблукала». Мені доводилося читати романи, у яких молоді люди дихають бурхливою енергією – joie de vivre4 – чудесною життєздатністю юності… Але ті молоді люди, які мені зустрічаються, чомусь завжди більше схожі на безтілесні привиди.

У той день Летиція була особливо схожа на привида. Вона дуже мила дівчина – висока, гарна і вкрай неуважна та незосереджена. Вона увійшла до мене крізь засклені двері, машинальним рухом скинула жовтий берет, який був у неї на голові, і неуважно промурмотіла з чимось на кшталт подиву в голосі:

– А, це ви!

Дорога, яка веде через ліс від Старої Садиби, доходить прямо до хвіртки нашого саду, тому більшість людей, що йдуть по тій дорозі, заходять у ту хвіртку й прямують до дверей мого кабінету замість обминати довгою дорогою сад, щоб підійти до парадних дверей. Тому я не здивувався, коли Летиція увійшла в мій дім саме із саду, крізь засклені двері мого кабінету, але мене трохи роздратувала її поведінка.

Якщо ти прийшла в церковний дім, то не повинна дивуватися, побачивши перед собою священика.

Летиція увійшла до кабінету й знеможено впала в одне з моїх великих крісел. Потім неуважно смикнула себе за пасмо волосся, втупивши погляд у стелю.

– Денніс десь тут близько?

– Він був на ланчі, але потім кудись пішов. Здається, він сказав, що йде до вас грати в теніс.

– Справді? – здивувалася Летиція. – Сподіваюся, він пішов не туди. Бо там він нікого не знайде.

– Він сказав, ви його запросили.

– Здається, я справді його запросила. Але на п’ятницю. А сьогодні вівторок.

– Сьогодні середа, – сказав я.

– О, який жах! – мовила Летиція. – Отже, я знову забула піти на ланч до людей, які запросили мене уже втретє.

На щастя, ця забудькуватість, схоже, не вельми турбувала її.

– Ґрізельда вдома?

– Сподіваюся, ви знайдете її в майстерні в саду. Вона позує там Лоренсові Реддінґу.

– Через нього в нас виник справжній скандал, – сказала Летиція. – Його влаштував мій батько. Ви знаєте мого батька – він нестерпний.

– Скандал, кажете? А чим Реддінґ так не догодив вашому батькові?

– Йому не сподобалося, що він став малювати мене. Батько якось про це довідався. Чому я не можу позувати художникові в купальному костюмі? Якщо я засмагаю в ньому на пляжі, то чому мене не можна малювати в ньому?

Летиція помовчала, а тоді продовжила:

– Це справді абсурд – батько заборонив молодому художникові приходити в наш дім. Звичайно ж, і Лоренс, і я вкрай обурені. Я приходитиму до вашої майстерні, і він малюватиме мене тут.

– Ні, моя люба, – сказав я. – Якщо ваш батько це заборонив.

– О Боже, – промовила Летиція, глибоко зітхнувши. – Як усі мені остогидли. Я почуваюся геть розламаною. Зовсім кепсько. Якби я мала гроші, то поїхала б звідси геть, але я їх не маю. Якби мій батько мав совість і помер, я не мала б жодних проблем.

– Ви не повинні говорити таких речей, Летиціє.

– Якби він не хотів, щоб я бажала йому смерті, то хай би не був таким жахливо скупим і не тремтів би так над грішми. Я не дивуюся, що мати його покинула. Ви знаєте, протягом багатьох років я думала, що вона померла. З яким молодим чоловіком вона втекла? Він був гарний?

– Це сталося до того, як ваш батько приїхав жити сюди.

– Цікаво, як склалося її життя. Мені здається, Анна скоро закрутить із кимось роман. Анна мене ненавидить – вона ставиться до мене цілком пристойно, але вона мене ненавидить. До неї наближається старість, і їй це дуже не до вподоби. Старість нікого не тішить, та ви це знаєте ліпше за мене.

Я зі страхом подумав, що Летиція збирається просидіти в моєму кабінеті до самого вечора.

– Ви не бачили моїх грамофонних платівок? – запитала вона.

– Ні, не бачив.

– Яка прикрість. Я геть забула, де їх поклала. І собака кудись утік. І свого наручного годинника я не можу знайти, хоч це невелике лихо, бо він усе одно не ходить. О Господи, як хочеться спати! Не можу зрозуміти, чому, адже я провалялася в ліжку до одинадцятої години. Просто лихо з цим життям та й годі. А ви як думаєте? О Боже, мені пора йти. Я обіцяла прийти на третю годину, щоб подивитися на розкопи доктора Стоуна.

Я поглянув на годинник на стіні й побачив, що вже двадцять п’ять хвилин на четверту.

– О, невже справді? Жах та й годі. Я запитую себе, чи вони чекають, коли я прийду, чи пішли без мене. Ліпше я піду та подивлюся, що там відбувається.

Вона підвелася й попливла геть, озирнувшись через плече й промурмотівши:

– Ви скажете Деннісові, гаразд?

Я сказав машинально: «Гаразд», надто пізно усвідомивши, що не знаю, чого вона від мене хоче, що саме я мав сказати Деннісові. Проте мене заспокоїла думка, що так чи інак це не має аніякісінької ваги. Мої думки перескочили на особу доктора Стоуна, добре відомого археолога, який нещодавно до нас приїхав і зупинився в готелі «Синій кабан», наглядаючи за розкопами кургану, розташованого на території власності полковника Протеро. Між ним і полковником уже відбулося кілька гострих суперечок. Я став міркувати, яка причина спонукала професора призначити Летиції побачення, щоб повести її на розкопи.

Мені спало на думку, що Летиція Протеро – дівчина досить легковажної вдачі. Я намагався вгадати, як складуться її стосунки із секретаркою археолога, міс Крем. Міс Крем – жінка років двадцяти п’яти, досить балакуча, з рожевим кольором обличчя, до краю переповнена енергією життя, з ротом, повним зубів, яких у неї, схоже, там більше, аніж вимагає природа.

Сільська думка про неї розділилася: одні вважають, вона нічим не краща, аніж має бути, а другі – що це жінка із залізною вдачею, сповнена рішучості за першої ж нагоди перетворитися на місіс Стоун. Міс Крем в усьому становить разючий контраст із Летицією.

Мені неважко уявити, що життя в Старій Садибі навряд чи вельми щасливе. Полковник Протеро одружився вдруге десь років п’ять тому. Друга місіс Протеро – жінка, обдарована надзвичайною, проте надто своєрідною вродою. Я завжди здогадувався, що стосунки між нею та її падчеркою не зовсім безхмарні.

Мене ще раз відірвали від роботи. Тепер це був другий священик – Гос. Він хотів знати подробиці моєї розмови з Протеро. Я сказав, що полковник засудив його «схильність до католицьких звичаїв», але мета його візиту була зовсім іншою. Водночас я виголосив йому свій власний протест і зажадав, щоб він безапеляційно підкорявся моїм розпорядженням. Загалом Гос сприйняв мої зауваження цілком мирно.

Коли він пішов, я відчув докори сумління за те, що особисто його недолюблюю. Така ірраціональна любов або неприязнь до людей, я сказав би, почуття, вельми суперечні духу християнства.

Зітхнувши, я переконався в тому, що стрілки годинника на моєму письмовому столі показують за чверть п’яту, що реально позначало половину на п’яту, і пройшов до вітальні.

Там сиділи четверо моїх парафіянок із філіжанками чаю в руках. Ґрізельда сиділа за чайним столом, намагаючись виглядати цілком природною й у своєму середовищі, але здавалася ще більш недоречною тут постаттю, ніж звичайно.

Я потиснув усім руки й сів між міс Марпл і міс Везербі.

Міс Марпл – це літня леді із сивим волоссям і з приємними, лагідними манерами, міс Везербі – суміш оцту та агресивного лихослів’я. З них двох міс Марпл, безперечно, набагато небезпечніша.

– Ми щойно розмовляли, – сказала Ґрізельда медоточивим голосом, – про доктора Стоуна й міс Крем.

У мене в голові промайнули два віршовані рядки, які витворив Денніс: «Міс Крем – пряма дорога в гарем».

Мені раптом захотілося продекламувати їх уголос і подивитися, який ефект вони справлять, але, на щастя, я стримав себе. Міс Везербі кинула лаконічну фразу:

– Жодна порядна дівчина цього не зробить, – і несхвально стиснула свої тонкі губи.

– Чого не зробить? – запитав я.

– Не піде працювати секретаркою до неодруженого чоловіка, – сказала міс Везербі з огидою в голосі.

– О, моя люба, – сказала міс Марпл. – Як на мене, то одружені чоловіки ще гірші. Згадайте бідолашну Моллі Картер.

– Одружені чоловіки, які живуть окремо від своїх жінок, справді являють неабияку небезпеку, – погодилася міс Везербі.

– І навіть такі, що живуть разом зі своїми дружинами, – промурмотіла міс Марпл. – Пригадую…

Я урвав ці не дуже приємні спогади.

– Але сьогодні дівчина має право влаштуватися на будь-яку роботу, як і чоловік, – сказав я.

– Поїхати до сільської місцевості? Й оселитися зі своїм працедавцем в одному готелі? – сказала місіс Прайс Рідлі з осудом у голосі.

Міс Везербі прошепотіла на вухо міс Марпл:

– І їхні спальні перебувають на одному поверсі…

Міс Гартнел – жінка весела, з обвітреним обличчям, справжній пострах для бідняків – зауважила гучним енергійним голосом:

– Бідолаху обплутають, він навіть отямитися не встигне. Він наївний, як новонароджене немовля, це відразу видно.

Дивовижно, куди нас іноді заводять загальноприйняті вирази. Жодна з присутніх тут дам не могла б уявити собі немовля доти, доки не побачила б його сповитого в колисці й видимого всім.

– Це просто огидно, – провадила міс Гартнел із притаманною їй нетактовністю. – Той чоловік старший за неї щонайменше років на двадцять п’ять.

Троє жіночих голосів, ніби прагнучи перевести розмову на іншу тему, заговорили невлад про те, що треба було б вивезти на природу хлопчиків із церковного хору, про прикрий випадок, який стався на останніх зборах матерів, про протяги, що гуляють у церкві. Міс Марпл підморгнула Ґрізельді.

– А чи вам не здається, – спитала моя дружина, – що міс Крем просто подобається цікава робота? А на доктора Стоуна вона дивиться лише як на свого працедавця?

Інші відповіли їй мовчанкою. Було очевидно, що жодна з чотирьох дам не погодилася з нею. Міс Марпл урвала мовчанку, поплескавши Ґрізельду по руці.

– Ви дуже молода, моя люба, – сказала вона. – Молоді дивляться на світ такими невинними очима.

Ґрізельда обурено відповіла, що вона не дивиться на світ невинними очима.

– Природно, – провадила міс Марпл, не звернувши уваги на її протест, – ви бачите в кожній людині найкраще.

– Невже ви справді думаєте, що вона хоче одружитися з цим лисим і занудним чоловіком?

– Я так розумію, що він досить заможний, – сказала міс Марпл. – Правда, характер у нього, боюся, не вельми лагідний. Кілька днів тому він дуже посварився з полковником Протеро.

Усі з цікавістю нахилилися вперед.

– Полковник Протеро звинуватив його в невігластві.

– Як це схоже на полковника Протеро і як безглуздо, – сказала місіс Прайс Рідлі.

– Це й справді дуже схоже на полковника Протеро, – погодилася з нею міс Марпл, – але я зовсім не переконана в тому, що його звинувачення не мало сенсу. Ви, либонь, пам’ятаєте жінку, яка прийшла до нас і сказала, що вона працює у відділі соціального забезпечення, а коли та зібрала пожертви, то ми більше ніколи про неї не чули і з’ясувалося, що вона не мала нічого спільного з відділом соціального забезпечення. Ми надто схильні довіряти людям і вірити всьому, що вони про себе розповідають.

Я ніколи не зміг би уявити собі міс Марпл у ролі особи, яка довіряє всьому, що про себе розповідає та чи інша людина.

– Там також виникла якась сварка через того молодого художника – містера Реддінґа, чи не так? – запитала міс Везербі.

Міс Марпл кивнула головою.

– Полковник Протеро заборонив йому приходити до себе додому. Якщо не помиляюся, то він малював Летицію в купальному костюмі.

– Я завжди думала: між ними щось є, – сказала місіс Прайс Рідлі. – Той молодик надто полюбляв стовбичити біля їхнього дому. Шкода, що в дівчини нема матері. Мачуха ніколи її не замінить.

– Я думаю, місіс Протеро робить усе від неї залежне, – сказала міс Гартнел.

– Дівчата, вони такі лукаві, – із жалем коментувала місіс Прайс Рідлі.

– Це схоже на справжній роман, чи не так? – сказала добросерда міс Везербі. – Він молодик вельми привабливий.

– Але вкрай легковажний, – зауважила міс Гартнел. – А яким він може бути? Художник! Париж! Моделі! Ніяких обмежень!

– Малювати її в купальному костюмі, – мовила місіс Прайс Рідлі. – Це не дуже пристойно.

– Він малює й мене, – сказала Ґрізельда.

– Але не в купальному костюмі, моя люба, – зауважила міс Марпл.

– Могло бути й гірше, – промовила Ґрізельда загадковим тоном.

– Капосна дівчина, – сказала міс Гартнел, у якої вистачило почуття гумору, щоб зрозуміти жарт.

Інші дами були злегка шоковані.

– Летиція розповіла вам про свою проблему? – запитала міс Марпл, звертаючись до мене.

– Розповіла мені?

– Так. Я бачила, як вона пройшла через сад і звернула до дверей вашого кабінету.

Від міс Марпл нічого не приховаєш. Обробляти клумби – найкращий спосіб маскування, тут і димової завіси не треба, а звичка спостерігати пташок крізь потужні окуляри завжди може стати в пригоді.

– Вона згадала про неї, так, – визнав я.

– Містер Гос здався мені стурбованим, – сказала міс Марпл. – Сподіваюся, він не перевтомився?

– О! – збуджено вигукнула міс Везербі. – Я геть забула. Маю для вас цікаву новину. Я бачила, як доктор Гейдок вийшов із котеджу місіс Лестрандж.

Усі перезирнулися.

– Може, вона захворіла? – припустила місіс Прайс Рідлі.

– У такому разі її хвороба має бути дуже раптовою, – сказала міс Гартнел. – Бо я бачила, як о третій годині вона прогулювалась у своєму саду й виглядала здоровісінькою.

– Вона й доктор Гейдок, певно, давні знайомі, – сказала місіс Прайс Рідлі. – Але він нічого про це не розповідав.

– Диво та й годі, – промовила міс Везербі. – Він не згадав про своє знайомство з нею жодного разу.

– Річ у тому… – почала Ґрізельда тихим і таємничим голосом і замовкла.

Усі збуджено нахилилися до неї.

– Я випадково довідалася, – мовила Ґрізельда з притиском у голосі, – що її чоловік був місіонером. Жахлива історія. Його було з’їдено, ні більше, ні менше. По- справжньому з’їдено. А її примусили стати головною дружиною вождя. Доктор Гейдок був із тією експедицією і врятував її.

На мить запанувало збудження, але потім міс Марпл сказала докірливо, але з усмішкою:

– Капосне дівчисько!

Вона іронічно поплескала Ґрізельду по руці.

– Ви ліпше не жартуйте так, моя люба. Коли ви мелете таку нісенітницю, люди зазвичай готові повірити їй. А це іноді призводить до ускладнень.

У вітальні повіяло холодом. Дві дами підвелися, готові покинути товариство.

– Цікаво знати, чи є щось між молодим Лоренсом Реддінґом і Летицією Протеро? – спитала міс Везербі. – Схоже на те. А що думаєте ви, міс Марпл?

Міс Марпл на хвилину замислилася.

– Я б цього не сказала. Тільки не Летиція. Думаю, тут ідеться про зовсім іншу особу.

– Але полковник Протеро, певно, вважає…

– Він завжди вражав мене своєю дурістю, – сказала міс Марпл. – Цей чоловік спроможний запхати собі в голову якусь нісенітну думку й уперто триматися за неї. Ви пам’ятаєте Джо Бакнела, якому колись належав «Синій кабан»? Він переконав себе в тому, що його дочка гуляє з молодим Бейлі. А насправді з тим чоловіком злигалася його дружина, хвойда розбещена.

Кажучи це, вона не відривала погляду від Ґрізельди, і я несподівано відчув, як мене охоплює гнів.

– А вам не здається, міс Марпл, – сказав я, – що ми звикли надто теліпати язиками, не думаючи про ту шкоду, якої можемо завдати своїм ближнім? Треба бути до них милосердними, а не поливати їх брудом за кожної нагоди.

– Дорогий панотче, – відповіла мені міс Марпл, – ви такий наївний і непрактичний. Але щодо мене, то я надто довго спостерігала людську природу й тому знаю, що нічого доброго від неї чекати не доводиться. Я згодна, що в пустому базіканні й пліткуванні немає сенсу, але ж воно так часто виявляється правдивим, чи не так?

Ця остання парфянська стріла5 влучила в ціль.