Учта для гайвороння

Ар'я

Щовечора перед тим, як заснути, вона бурмотіла в подушку свою молитву.

— Пан Грегор, — так починалася молитва. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.

Вона б шепотіла також імена Фреїв на Переїзді, якби їх знала. «Одного дня взнаю, — казала вона собі, — а тоді повбиваю усіх.»

Але жоден шепіт, хай найтихіший, не минався у Домі Чорного та Білого непоміченим.

— Дитино, — сказав одного дня лагідний чоловік, — чиї то імена ти шепочеш серед ночі?

— Я не шепочу жодних імен, — відповіла вона.

— Брешеш, — мовив він. — Усі люди брешуть, коли бояться. Хтось розказує багато різної брехні, хтось — лише трошки. Дехто має одну велику брехню, але розповідає її так часто, що майже сам у неї вірить… хоча якоюсь малою частинкою душі все ж знає, що то неправда, і завжди виказує обличчям. Отже, розкажи мені про імена.

Вона вкусила губу.

— Імена нічого не важать.

— Важать, — наполягав лагідний чоловік. — Розкажи мені, дитино.

«Розкажи, бо виженемо геть» — почула вона.

— То люди, яких я ненавиджу. І бажаю їм смерті.

— У цьому Домі ми чуємо багато таких молитов.

— Знаю, — відповіла Ар’я.

Якен Ха-Гар колись справдив три її молитви. «Варто було лишень прошепотіти йому…»

— Отже, ти для цього з’явилася тут? — спитав лагідний чоловік. — Навчитися нашого мистецтва і убити людей, яких ненавидиш?

Ар’я не знала, що йому відповісти.

— Можливо.

— Тоді ти прийшла не туди. Не тобі вирішувати, кому жити, а кому померти. Дарунок належить Багатоликому. А ми лише слуги, що обітували виконувати його волю.

— А… — Ар’я роздивилася бовванів, що вишикувалися уздовж стін. Попід ногами кожного мерехтіли свічки. — Це котрий з богів?

— Котрий? Та всі вони, — відповів жрець у чорному та білому.

Він не сказав їй свого імені. Так само і жебрачка — дівчинка з великими очима та змарнілим обличчям, що нагадала їй іншу дівчинку на ім’я Куна. Як і Ар’я, жебрачка жила під храмом разом із трьома послушниками, двома слугами та куховаркою на ім’я Умма. Умма полюбляла балакати, коли працювала, проте Ар’я не могла втямити ані слова з її балачок. Решта не мала імен або вирішила їх не казати. Один зі служників був дуже старий, зігнутий навпіл, другий — червонопикий, з кущами волосся у вухах. Вона вважала обох німими, доки не почула, як вони моляться. Послушники були молодші. Найстарший був приблизно батькових років, двоє інших — не старші за Сансу, що колись була їй сестрою. Послушники теж носили біле та чорне, але їхні ряси не мали каптурів, чорне було ліворуч, а біле — праворуч. У лагідного чоловіка та жебрачки кольори розташувалися навпаки. Ар’ї дали служницьке вбрання: сорочку нефарбованої вовни, мішкуваті штани, лляне спіднє, полотняні капці для ніг.

Посполиту мову знав лише лагідний старий.

— Хто ти? — питав він її щодня.

— Ніхто, — відповідала вона — та, хто була Ар’єю з дому Старк, Ар’єю-Підніжкою, Ар’єю-Конякою. Була вона і Аріком, і Куною, і Куріпкою, і Солькою, і чашницею Нім, і сірою мишею, і вівцею, і привидом Гаренголу… але ж не по-справжньому, не в тому серці, що аж у глибині серця. Там вона лишалася Ар’єю зимосіцькою, донькою князя Едарда Старка та пані Кетлін, яка колись мала братів на ім’я Робб, Бран та Рікон, сестру на ім’я Санса, лютововчицю на ім’я Німерія, зведеного брата на ім’я Джон Сніговій. Там вона була кимось… але не такої відповіді чекали від неї.

Не знаючи мов, Ар’я не мала способу спілкуватися з іншими. Проте уважно слухала і повторювала почуті слова про себе, коли виконувала доручену роботу. Наймолодший послушник був сліпий, але порядкував над свічками. Він обходив храм у м’яких капцях, оточений бурмотінням старих жінок, які щодня приходили молитися. Навіть без очей він завжди знав, які саме свічки вже вигоріли.

— Його веде нюх, — пояснив лагідний чоловік. — І там, де горить свічка, повітря тепліше.

А потім наказав Ар’ї заплющити очі й спробувати самій.

Вони молилися на світанку, перед сніданком, стоячи на колінах навколо тихої чорної водойми. Інколи молитву очолював лагідний чоловік, інколи — дівчинка-жебрачка. Ар’я знала браавоською мовою лише кілька слів — тих, що однаково звучали високовалірійською. А тому молилася Багатоликому Богові власною молитвою — тією самою. «Пан Грегор, Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Молилася вона мовчки, не кажучи ані слова — якщо Багатоликий Бог був справжній, він мав її почути.

Віряни приходили до Дому Чорного та Білого щодня. Більшість із них з’являлися поодинці та сиділи на самоті: запалювали свічки коло того вівтаря чи іншого, молилися коло водойми, іноді плакали. Хтось пив з чорного кухля і засинав; інші, яких було більше, питва не торкалися. Тут не було ані служби, ані співів, ані урочистої хвали на славу богові. Храм ніколи не бував повний люду. Час від часу якийсь вірянин просив побачитися з жерцем; тоді лагідний чоловік або жебрачка вели його донизу, до святилища. Але таке траплялося рідко.

Уздовж стін стояло тридцять різних богів, оточених вогниками свічок. Ар’я взнала, що Плакальниця — улюблениця старих жінок. Багатії віддавали перевагу Левові Ночі, бідарі — Блукачеві у Каптурі. Вояки запалювали свічки Бакалонові, Блідій Дитині. Жеглярі — Місяцеликій Діві та Морському Цареві. Морок теж мав тут свою капличку, хоча до нього майже ніхто не ходив, і коло ніг його зазвичай блимала тільки одна свічка. Та лагідний чоловік казав, що це байдуже.

— Він має багато ликів і багато вух, щоб чути.

Горбок, на якому стояв храм, був пронизаний, наче мурашина купа, вирубаними у камені проходами. Жерці та послушники мали келії для спання на першому рівні, Ар’я та слуги — на другому. Найнижчий поверх був заборонений для всіх, окрім жерців. Саме там розташувалося святилище.

Коли Ар’я не працювала, то мала волю блукати, де захоче, льохами та коморами — аби не залишала храму і не потикалася на третій підвальний поверх. Спершу вона знайшла комору, повну зброї та обладунків: візерунчастих шоломів, чудернацьких старовинних панцирів, мечів, довгих та коротких кинджалів, арбалетів, довгих списів з вістрями, схожими на листки. Інша комора була напхана одягом: товстими хутрами та коштовними шовками півсотні кольорів, поруч з якими громадилися купи смердючого ганчір’я та зношених домотканих лахів. «Тут десь, мабуть, і скарбниця є» — подумалося Ар’ї. Перед очима намалювалися стоси золотих тарелей, гамани срібних монет, блакитні, наче море, сафіри, намиста з тлустих зелених перлів.

Одного дня на неї зненацька напосівся лагідний старий. Він спитав, що вона робить, а вона відповіла, що заблукала.

— Брешеш. Ба гірше: ти брешеш погано. Хто ти є?

— Ніхто.

— І знову брехня, — зітхнув він.

Вис побив би її до кривавих синців, якби застукав на брехні — але Дім Чорного та Білого мав інші звичаї. Коли Ар’я поралася у кухні й траплялася під ноги Уммі, та інколи ляскала її ложкою. Але ніхто інший не зачіпав навіть пальцем. «Вони здіймають руку, лише коли вбивають» — подумала вона.

З куховаркою вона порозумілася нівроку, навіть не знаючи мови. Умма тицяла їй до рук ножа, показувала на цибулину, і Ар’я її кришила. Умма штовхала її до кавалку тіста на столі, і Ар’я вимішувала його, доки та не казала «годі!» (саме це було перше вивчене нею браавоське слово). Умма давала їй рибу — Ар’я чистила її від луски та кісток, різала шматками і викочувала у горіхах, які куховарка тим часом товкла на дрібний порох. Солонуваті води, що оточували Браавос, аж кишіли рибою та скойками усякого роду — так розказав їй лагідний чоловік. До затоки з півдня втікала повільна брунатна річка, мандруючи крізь щільні зарості очерету, мереживо приливних водойм та пласке неосяжне драговиння. У річці та затоці водилося вдосталь найрізноманітніших скойок, риби, жаб та черепах, болотних крабів, цяткованих крабів, крабів-верхолазів, червоних вугрів, чорних вугрів, смугастих вугрів, міног та вустриць; усе це часто подавалося на різьблений дерев’яний стіл, за яким трапезували слуги Багатоликого Бога. Інколи Умма присмачувала рибу до вечері морською сіллю та сушеними стручками перцю, а іншим разом смажила вугрів з дрібно покришеним часником. Бувало і таке — надзвичайно рідко — що у стравах траплявся шапран. «Мантуликові б тут сподобалося» — подумала Ар’я.

Найулюбленішою Ар’їною трапезою була пізня вечеря — чимало часу минуло, відколи вона забула звичку лягати спати щовечора з натоптаним черевцем. Інколи лагідний чоловік дозволяв їй ставити йому запитання. Одного разу вона запитала, чому люди, що приходять до храму, завжди такі умиротворені; адже в неї вдома люди жахалися смерті. Ар’я пам’ятала, як рюмсав той пуздрявий зброєносець, коли вона прохромила йому живіт. Як благав змилуватися пан Аморі Лорх, коли Цап кинув його до ведмежої ями. Пам’ятала село на березі Божого Ока, де мешканці верещали, волали і скиглили, коли Лоскотун брався до них питати про золото.

— Смерть — не найгірше в світі, — відповів лагідний чоловік. — Це ж Його дарунок нам, кінець злигодням і болю. Того дня, коли ми народжуємося на світ, Багатоликий Бог надсилає кожному з нас темного янгола, котрий супроводжує нас усе життя. Коли гріхи та страждання лягають на нас надмірним тягарем, який уже несила терпіти, янгол бере нас за руку і веде у нічні землі, де вічним вогнем горять яскраві зорі. Ті, хто приходять пити з чорного кухля, шукають своїх янголів. Якщо вони бояться, свічки їх заспокоюють. Коли ти чуєш запах наших свічок, що тобі спадає на думку, дитино?

«Зимосіч, — відповіла б вона, якби могла. — Сніг, дим і соснова глиця. Я чую пахощі стайні, сміх Ходора, битву Джона з Роббом у дворі, співи Санси про якусь дурноголову красну панну. Мені пахнуть крипти, де сидять кам’яні королі, гарячий хліб у печі, божегай за стіною. Я відчуваю свою вовчицю, її хутро — так, наче вона сидить поруч.»

— Нічого не спадає, — відповіла вона, щоб перевірити старого.

— Брешеш, — мовив чоловік. — А втім, Ар’є з дому Старк, бережи свої таємниці, коли тобі так хочеться.

Він називав її Ар’єю тільки тоді, коли вона його сердила.

— Ти знаєш, що можеш залишити це місце будь-якої миті. Ти не одна з нас. Поки що ні. Тому можеш піти звідси, коли схочеш.

— Ви сказали, що як я піду, то не зможу повернутися.

— Таки-так.

Почувши ці слова, Ар’я засумувала. «Так завжди казав Сиріо, — пригадала вона. — Увесь час казав і казав.» Сиріо Форель навчив її працювати голкою і загинув, рятуючи їй життя.

— Я не хочу іти звідси.

— Тоді лишайся… але пам’ятай: Дім Чорного та Білого — не сирітський притулок. Усі під цим дахом повинні служити. «Валар дохаеріс» — так ми кажемо тут. Залишайся, якщо хочеш, але знай: ми вимагатимемо твоєї покори. В усьому, кожну мить. Якщо не вмієш коритися, то мусиш піти.

— Я вмію коритися.

— Побачимо.

Окрім допомоги Уммі, Ар’я мала вдосталь інших справ: підмітала храмову підлогу, підносила й наливала на обіді та вечері, розкладала купи одягу померлих, випорожнювала їхні гаманці, рахувала стосики чудернацьких монет. Щоранку вона супроводжувала лагідного чоловіка, коли той обходив храм у пошуках мертвих. «Тиха, мов тінь» — казала вона собі, пригадуючи Сиріо. Їй було доручено нести ліхтаря з товстими залізними дверцятами; біля кожної стінної западини вона зупинялася і відчиняла дверцята на волосину, шукаючи трупів.

Знайти мертвих ніколи не бувало важко. Люди самі приходили до Дому Чорного та Білого, молилися годину, чи день, чи рік, пили солодку темну воду з водойми і простягалися на кам’яній постелі перед одним чи іншим богом. А тоді заплющували очі, засинали і більше не прокидалися.

— Дарунок Багатоликого Бога набуває безлічі подоб, — розказав їй лагідний чоловік, — але тут він завжди тихий та спокійний.

Коли вони знаходили мерця, старий проказував молитву і упевнювався, що життя залишило тіло, а Ар’я приводила служників, чиїм обов’язком було віднести його до підземель. Там послушники роздягали і обмивали тіла. Одяг, монети, усі коштовні речі складалися до кошиків для подальшого розподілу. Холодну плоть несли до найнижчого святилища, куди входили тільки жерці; що саме там відбувалося — про те Ар’ї знати не дозволяли. Одного разу за вечерею її охопила жахлива підозра; вона впустила ножа на стіл і вирячилася на шмат світлого м’яса у тарілці. Лагідний чоловік побачив жах на її обличчі.

— Це порося, дитино, — мовив він, — усього лише порося.

Постіль її була кам’яна і нагадувала про Гаренгол — вона спала на такій самій, коли шкребла сходи за наказом Виса. Мішок для спання було напхано ганчір’ям замість соломи — трохи горбкуватіше, ніж солом’яник у Гаренголі, зате й свербіло менше. Ковдр їй дозволяли брати, скільки заманеться — червоних та зелених, вовняних, грубого плетіння. І келія належала лише їй. Там вона зберігала свої скарби: срібну виделку, крислатого бриля та рукавички без пальців, подаровані на «Велетовій доньці», кинджал, чоботи, пасок, невеличку купку монет, одяг, що вдягала раніше…

І Голку.

Обов’язки лишали Ар’ї небагато часу на шиття, але вона вправлялася, коли могла — люто билася зі своєю тінню при світлі блакитної свічки. Якось уночі повз неї пройшла дівчинка-жебрачка і побачила Ар’ю за вправами. Сама вона не вимовила ані слова, але наступного ж дня лагідний чоловік супроводив Ар’ю до її келії.

— Ти мусиш позбавитися усього, — сказав він про її скарби.

Ар’ю наче громом ударило.

— Це належить мені!

— А хто ти?

— Ніхто.

Він узяв до рук її срібну виделку.

— Оце належить Ар’ї з дому Старк. Усі ці речі належать їй. Але тут їм місця нема. І їй тут теж місця нема. Її ім’я — надто гордовите, у нашому домі бракує простору для таких гордощів. Ми — лише слуги.

— Я теж служу, — вимовила вона ображено. Срібна виделка їй подобалася.

— Ти граєшся у службу, але у своєму серці ти — донька можновладного князя. Ти брала інші імена, але носила їх так само легко, як сукні. Під ними, як під сукнями, ти завжди лишалася Ар’єю.

— Я не ношу суконь. У тих дурних сукнях неможливо битися.

— Але чому ти хочеш битися? Хіба ти якась задерикувата горлорізка, що блукає провулками, жадаючи крові? — Він зітхнув. — Перш ніж випити з холодної чари, ти мусиш віддати усе, чим ти є, Багатоликому. Своє тіло. Свою душу. Саму себе. Якщо ж не вмієш примусити себе, то маєш залишити це місце.

— Але залізна монета…

— Вона заплатила за твій прихід сюди. Але відси й далі ти мусиш сама платити за свій шлях. І то дорогу ціну.

— Я не маю золота.

— Те, що ми маємо, не можна купити за золото. Ціна — це уся ти. Люди обирають безліч різних шляхів крізь земний паділ сліз та страждань. Наш шлях з-поміж них — найважчий, і небагатьом судилося ним пройти, бо він вимагає неабиякої сили тіла й духу, а до них — суворого та міцного серця.

«Там, де має бути серце, в мене порожня діра, — подумала Ар’я, — а подітися мені більше нема куди.»

— Я міцна. Не слабша за вас. І сувора.

— Ти гадаєш, тут єдине місце для тебе у світі. — Він наче вгадав її думки. — Помиляєшся. Легшу службу можна знайти у домівці будь-якого купця. А чи не хочеш стати куртизаною, щоб про твою красу співали пісень? Скажи слово, і ми відішлемо тебе до Чорної Перлини або Доньки Присмерку. Ти спатимеш на пелюстках троянд і на кожному кроці шурхотітимеш шовковими спідницями, а можновладні пани ладні будуть віддати усе до шеляга і піти жебрати, аби лише зірвати квітку твоєї цноти. Якщо ж твоє серце прагне шлюбу і дітей — скажи, ми знайдемо тобі чоловіка. Чесного підмайстра, старого багатія, знаного мореплавця — кого забажаєш.

Але нічого з того Ар’я не хотіла. І без жодного слова затрусила головою.

— Ти мрієш повернутися на Вестерос, дитино? «Ясна панна» Люко Престайна вирушає назавтра до Мартинова, Сутіндолу, Король-Берега і Тирошу. Може, нам домовитися про перевіз для тебе?

— Я щойно прибула з Вестеросу. — Іноді їй здавалося, що від утечі з Король-Берега минула вже тисяча років, а іноді — що вона сталася лише вчора. Але Ар’я знала, що вороття туди їй немає. — Я поїду, якщо вам не потрібна. Але не до Вестеросу.

— Мої потреби нічого не важать, — відповів лагідний чоловік. — Можливо, Багатоликий Бог привів тебе сюди служити знаряддям Божої справи. Та коли я дивлюся на тебе, то бачу лише дитину… ба гірше — дитину-дівчинку. Чимало людей служили Багатоликому протягом століть, але лише кількоро з Його слуг були жінками. Жінки приводять у світ нове життя. Ми приносимо дарунок смерті. Ніхто не може робити і те, й інше.

«Налякати хоче, — подумала Ар’я, — як тоді хробаком.»

— Мені байдуже.

— Але так не має бути. Лишися тут — і Багатоликий Бог забере твої вуха, носа, язика. Він вийме твої сумні сірі очі, що бачили так багато. Забере твої долоні й ступні, руки та ноги, жіночі місця. Позбавить мрій та надій, усього, що ти любиш і ненавидиш. Хто вступає до його служби, має залишити позаду все, чим він є. Чи зможеш ти зробити це?

Він узяв у долоню її підборіддя і глибоко зазирнув у очі — так глибоко, що вона здригнулася.

— Ні, — мовив лагідний, — не думаю, що зможеш.

Ар’я відкинула його руку вбік.

— Як захочу, то зможу!

— Це каже Ар’я з дому Старк, їдачка могильних хробаків.

— Я залишу все на світі, якщо схочу!

Він майнув рукою на її скарби.

— То почни з оцього.

Того вечора, скінчивши трапезу, Ар’я повернулася до келії, зняла одяг, прошепотіла імена, але сон ніяк не приходив і не забирав у обійми. Вона поперекидалася на мішку, набитому ганчір’ям, покусала собі губу мало не до крові. На місці, де колись було серце, зяяло провалля.

Посеред ночі вона підвелася з ліжка, вдяглася у те, що привезла з Вестеросу, і застібнула паса з мечем. Голка висіла на одному стегні, кинджал на іншому. Нап’явши на голову вислого бриля, запхавши за пасок рукавички без пальців та узявши до лівиці срібну виделку, вона сторожко рушила сходами. «Нема тут місця для Ар’ї з дому Старк» — думала вона дорогою. Місце Ар’ї було в Зимосічі, але ж самої Зимосічі вже не лишилося. «Коли випадають сніги і кружляють білі віхоли, вовк-одинак гине, але зграя виживає.» Проте вона вже не мала зграї. Її зграю вбили — пан Ілин, пан Мерин, королева… а коли вона намагалася зібрати собі нову, її всі покинули: Мантулик, Гендрі, Йорен, Ломик Зеленорукий, навіть Гарвін, слуга її батька.

Вона штовхнула двері й вийшла у ніч, опинившись назовні уперше після входження до храму. На небі висіли хмари, туман укривав землю, наче кошлата сіра ковдра. Десь праворуч з-над води чувся плюскіт весел. «Браавос, Потаємне Місто» — подумала вона. Назва здалася їй якнайдоречнішою.

Ар’я прокралася крутими сходами до накривного пришибу. Навколо ніг завивалися пасма туману. Його було стільки, що вона ледве бачила воду, але чула її тихий плюскіт на кам’яних стовпах. Десь далеко крізь морок світив вогник; їй здалося, що то ніч-ватра на храмі червоних жерців.

Край води вона зупинилася, тримаючи в руці срібну виделку. То було справжнє срібло — важке, суцільне, добре вилощене. «Це не моя виделка. Її подарували дівчинці на ймення Солька.» Ар’я спритно жбурнула її у воду низом і почула тихе булькання, з яким виделка зникла під водою.

Наступним полетів її бриль, тоді рукавички. Вони теж належали Сольці. Ар’я висипала гаманець на долоню: п’ять срібних оленів, дев’ять мідних зірок, кілька шелягів та півшелягів. Усі монети вона розкидала водою, а тоді додала чоботи — вони булькнули найгучніше. Услід полетів кинджал — той самий, знятий з лучника, що благав Хорта про милосердя. Пас для меча опинився у воді наступним. Кирейка, сорочка, штани, спіднє — усе. Геть усе, окрім Голки.

Вона стояла на кінці пришибу бліда, вкрита сиротами, і тремтіла у тумані. Голка у руці ніби шепотіла до неї: «Штрикай гострим кінцем», а ще «Не кажи Сансі!». На лезі стояло тавро Мікена. «Це лише меч.» Якщо їй знадобиться меч, у підвалах храму є ще кількасот. Голка — надто мала для справжнього меча, майже іграшка. А сама Ар’я була зовсім малим дурним дівчиськом, коли Джон попрохав коваля зробити для неї Голку.

— Це лише меч! — мовила вона цього разу гучно вголос…

…але Голка була не лише мечем.

Голка — то були Робб і Бран, Рікон, мати і батько, навіть Санса. Голка — то були сірі мури Зимосічі та сміх її людей. Голка — то літній сніг, казки Старої Мамки, серце-дерево з червоним листям і лячним обличчям, теплі земні пахощі скляних садів, торохтіння віконниць у її опочивальні під північним вітром. Голка — то посмішка Джона Сніговія. «Він куйовдив мені волосся і кликав «сестричечкою» — згадала вона, і на очі раптом накотилися сльози.

Полівер украв у неї меча, коли посіпаки Гори захопили її в полон. Але згодом вони з Хортом увійшли до корчми на перехресті й налетіли просто на нього. «Боги схотіли, щоб Голка повернулася до мене.» Не Седмиця і не Багатоликий — боги її батька, старі боги півночі. «Хай Багатоликий забирає усе, — подумала вона, — але цього не віддам.»

Вона рушила сходами вгору гола, як мати народила, щосили стискаючи Голку. На півдорозі під ногою хитнувся один із каменів. Ар’я стала на коліна і почала копати навколо нього нігтями. Спершу камінь не піддавався, та вона наполегливо колупала крихкий чамур, і зрештою камінь таки зрушив з місця. Ар’я грізно забурчала, запхала обидві руки під нього і смикнула. Перед нею відкрилася щілина.

— Тобі тут буде безпечно, — мовила вона до Голки. — Ніхто не знатиме, що ти тут, окрім мене.

Вона запхала меча у піхвах під сходинку, поставила камінь на місце, щоб він не відрізнявся від решти таких самих. Повертаючись нагору до храму, вона рахувала сходинки, щоб запам’ятати, де шукати свого меча — адже може настати день, коли він їй знову знадобиться.

— Настане день, — прошепотіла вона собі.

Ар’я не розповідала лагідному чоловікові про те, що зробила, та він однак знав. Наступного вечора він прийшов до її келії після вечері.

— Дитино, — мовив він, — ходи посидь зі мною. Я маю для тебе розповідь.

— Яку ще розповідь? — сторожко перепитала вона.

— Розповідь про наш початок. Якщо ти бажаєш стати однією з нас, то мусиш знати, хто ми і як ними стали. Люди перешіптуються про Безликих Браавосу, але ми старші за Потаємне Місто. Перш ніж постав Велет, раніше від Розтаємничення Утеро, ще перед Заснуванням уже існували ми. У Браавосі серед тутешніх північних туманів почався наш розквіт, але корені наші лежать у Валірії серед нещасних рабів, що гибіли у глибоких копальнях під Чотирнадцятьма Вогнями, які за старих часів освітлювали ночі Вільноземства. Зазвичай копальні — це вогкі та холодні безодні, вирізані у холодному мертвому камені, але Чотирнадцять Вогнів — то були живі гори з жилами плавленого каменю та полум’яними серцями. У копальнях старої Валірії завжди було спекотно, і що глибше занурювалися копачі, то ставало спекотніше. Невільники робили свою тяжку працю наче у гарячій печі, до навколишніх скель не можна було торкнутися. Повітря смерділо сіркою і палило легені, якщо глибоко вдихнути. П’яти ніг обпікалися і бралися пухирями навіть крізь найтовщі сандалі. Коли невільники виламували скельну стінку в пошуках золота, то могли знайти там пекучу пару, окріп, а чи й плавлений камінь. Деякі копальні були такі низькі, що раби не могли стати в них рівно і мусили гнути спини чи навіть повзти. А ще у червоній пітьмі стрічалися черви.

— Земляні черви? — спитала Ар’я, зморщивши лоба.

— Вогнечерви. Дехто каже, що то родичі драконів, бо вогнечерви теж видихають вогонь. Але замість літати у небесах, вони риють ходи крізь камінь та ґрунт. Якщо вірити старим переказам, то вогнечерви жили серед Чотирнадцяти Вогнів навіть перед появою драконів. Їхні дитинчата не більші за твою кощаву ручиську, але дорослі виростають велетенськими і не мають любові до людей.

— То вони вбивали невільників?

— У проходах, де скелі тріскалися або мали багато дірок, часто знаходили спалені, зчорнілі трупи. І все ж копальні дедалі заглиблювалися. Раби гинули десятками і сотнями, але їхнім хазяям було байдуже. Червоне золото, жовте золото, срібло вважалося коштовнішими за життя рабів, бо раби у старому Вільноземстві цінувалися задешево — під час війни валірійці брали їх тисячами, а в часи миру парували та плодили, надсилаючи помирати у червоній пітьмі лише найгірших.

— Хіба невільники ніколи не повставали за свою волю?

— Були й такі, — відповів лагідний чоловік. — Бунти у копальнях спалахували часто, але майже нічого не домагалися. Драконовладці старого Вільноземства володіли могутніми чарами; лихо чекало на нижчих людей, що кидали їм виклик. І все ж дехто зважувався. Одним з них був перший Безликий.

— Хто він був? — прохопилася Ар’я, не встигнувши і подумати.

— Ніхто, — була відповідь. — Хтось твердить, що він сам був невільником. Інші — що сином вільноземця, чесного і заможного роду. Дехто навіть скаже, що то був наглядач, який пожалів тих, за ким наглядав. Та правда у тім, що ніхто не знає. Хай хто він був, він пересувався серед невільників і чув їхні молитви. У копальнях гарували люди сотні різних племен та народів, і кожен молив свого бога своєю мовою, але кожен про одне й те саме. Вони благали про порятунок, про кінець страждань. Це маленьке і просте бажання, але боги не відповідали на нього, і муки нещасних тривали. «Невже усі їхні боги глухі?» — питав він себе… аж раптом однієї ночі у червоній пітьмі його спіткало розуміння. Усі боги мають свої знаряддя — чоловіків та жінок, які служать їм і допомагають здійснити божу волю на землі. Раби благали не сто різних богів, як могло здатися, але одного бога з сотнею різних ликів… і саме він був знаряддям цього бога. Тієї ж ночі він обрав найнужденнішого з рабів — того, хто молився про рятунок найщиріше та найгарячіше — і звільнив його від тягаря неволі. Так було здійснено перший дарунок.

Ар’я аж спалахнула.

— Він убив невільника?! — Вона відчула у розповіді щось хибне, якусь прикру помилку. — Він мав би убити його хазяїв!

— Згодом він їм теж приніс дарунок… але то казка для іншого вечора, яку краще нікому не переповідати. — Він схилив голову набік. — То хто ти, дитино?

— Ніхто.

— Брехня!

— Звідки ви знаєте? Це такі чари?

— Людині не треба бути ворожбитом, щоб відрізняти правду від брехні — досить мати очі та вміти читати обличчя. Дивись на очі, на вуста. На м’язи отут, у кутках щелепи, і тут, де шия з’єднується з плечима. — Він легенько торкнувся її двома пальцями. — Деякі брехуни кліпають очима. Дехто витріщається, а хтось відводить очі. Ще хтось облизує губи, а інші прикривають долонею рота, перш ніж збрехати — так, наче ховають неправду. Бувають і тонші знаки, але вони завжди є. Облудна посмішка і щира посмішка можуть бути схожі, але насправді вони такі ж різні, як схід і захід сонця. Ти зможеш розрізнити схід і захід сонця?

Ар’я кивнула, хоча певності не мала.

— Тоді зможеш і навчитися бачити брехню… а коли навчишся, ніхто не матиме від тебе таємниць.

— Навчіть мене!

Вона охоче стане ніким, якщо так треба. Адже «ніхто» більше не матиме дірки усередині замість серця.

— Вона тебе навчить, — показав лагідний чоловік на жебрачку, що саме з’явилася коло дверей. — Почніть з мови Браавосу. Яка з тебе користь, коли ти не вмієш ані сказати, ані зрозуміти? А ти вчитимеш її своєї мови. Навчатиметеся разом, одна в одної. Ти готова до цього?

— Готова, — відповіла Ар’я, і тієї миті стала ученицею-новачком у Домі Чорного та Білого. Одяг служниці в неї забрали, а замість нього дали чорно-білу рясу таку м’якеньку, як стара червона ковдра, що колись була у неї в Зимосічі. Під нею вона носила тонке біле лляне спіднє та чорну нижню сорочку нижче колін.

Відтоді Ар’я та дівчинка-жебрачка сиділи разом багато годин поспіль, торкаючись речей, показуючи на них і намагаючись навчити одна одну кількох слів своєї рідної мови. Спочатку то були прості слова: кухоль, свічка, черевики; потім складніші; потім речення. Колись Сиріо Форель примушував Ар’ю стояти на одній нозі, доки не затремтить. Потім посилав ловити котів. Вона танцювала водотанець на гілках дерев з мечем-палицею в руці. Усе те було робити важко… але навчатися мов виявилося важче.

«Навіть шити було цікавіше, ніж учити мови» — сказала собі Ар’я після вечора, коли забула половину слів, які вже начебто знала, а решту вимовила так поганюче, що дівчинка-жебрачка з неї насміялася. «Мої речення такі ж криві, як колись стібки.» Якби дівчинка не була така мала і заморена, Ар’я б їй усю мармизу роз’юшила. Та натомість лише пожувала губу. «Я надто тупа для навчання і надто тупа, щоб здатися.»

Посполита мова давалася жебрачці краще. Одного дня за вечерею вона обернулася до Ар’ї та спитала:

— Хто ти?

— Ніхто, — відповіла Ар’я браавоською.

— Брешеш! — мовила жебрачка. — Мусиш брехати добріше.

Ар’я зареготала.

— Добріше?! Кажи «краще», дурепо!

— Краще-дурепо. Я тобі покажу.

Наступного дня вони почали гру в брехню: по черзі ставили одна одній запитання, іноді відповідаючи правдиво, а іноді брешучи. Той, хто питав, мусив здогадатися, де правда, а де брехня. Жебрачка завжди розрізняла правильно, наче знала заздалегідь. Ар’я мусила вгадувати — і майже завжди помилялася.

— Скільки маєш ти років? — запитала якось жебрачка посполитою.

— Десять, — відповіла Ар’я, піднявши десять пальців.

Вона думала, що їй досі десять, хоча напевне сказати не могла. Браавосці рахували дні інакше, ніж на Вестеросі. Хтозна — чи не проминули непоміченими її одинадцяті іменини?

Але жебрачка лише кивнула. Ар’я відповіла тим самим і найкращою своєю браавоською спитала:

— Кілько роки маєш ти?

Жебрачка показала десять пальців. Потім іще десять, і знову десять. Нарешті, ще шість. Обличчя її лишалося гладким, як тиха вода. «Хіба може їй бути тридцять шість?! — подумала Ар’я. — Вона ж маленька дівчинка!»

— Брешеш! — мовила Ар’я.

Але жебрачка заперечливо захитала головою і знову показала на пальцях: десять, десять, десять і шість. Потім проказала «тридцять шість» словами і примусила Ар’ю повторити.

Наступного дня Ар’я розповіла лагідному чоловікові те, що дізналася від жебрачки.

— Вона не бреше, — відповів жрець після тихенького смішку. — Та, яку ти вважаєш злиденною дівчинкою — доросла жінка, що всеньке життя прослужила Багатоликому. Вона віддала Йому все, що мала, все, чим була, усі життя, які проживала.

Ар’я вкусила губу.

— І я буду така, як вона?

— Ні, — відповів старий, — якщо сама не схочеш. Такою, як вона є, її зробили отрути.

«Отрути.» Тепер Ар’я зрозуміла. Щовечора після молитви жебрачка випорожнювала кам’яний глек у води чорної водойми.

Дівчинка-жебрачка та лагідний чоловік не були єдиними слугами Багатоликого Бога. Час від часу Дім Чорного та Білого відвідували інші. Був там гладун з лютими чорними очима, гачкуватим носом та широким ротом, повним жовтих зубів. Людина з суворим обличчям ніколи не всміхалася, очі її були світлі, вуста — повні й темні. Вродливий чоловік мав бороду іншого кольору щоразу, як вона його бачила, і щоразу інший ніс — але вроди ніколи не втрачав. Ці троє приходили найчастіше, але були й інші: косоокий, панич, виснажений голодом жебрак. Якось одного разу гладун та косоокий з’явилися разом. Умма надіслала Ар’ю наливати їм вино.

— Коли не наливатимеш, то мусиш стояти так, наче тебе вирізьбили з каменю, — сказав їй лагідний чоловік. — Зможеш?

— Зможу.

«Перш ніж учитися рухатися, треба навчитися нерухомості» — вчив її Сиріо Форель дуже давно у Король-Березі. І вона навчилася — служила-бо чашницею Рузові Болтону в Гаренголі, а Болтон зняв би з тебе шкуру, якби вино пролилося.

— Гаразд, — кивнув лагідний чоловік. — Найліпше було б тобі заразом осліпнути й оглухнути. Якщо ти почуєш якісь речі, хай вони влетять тобі в одне вухо і вилетять в інше. Але краще не чуй їх зовсім.

Ар’я таки чимало почула тієї ночі, але більшість сказаного — мовою Браавосу, з якої розуміла хіба одне слово з десятку. «Застигла, мов камінь» — сказала вона собі. Найтяжче за все інше виявилося перемогти позіхання. Задовго до світанку її думки вже блукали деінде. Стоячи з глеком у руках, вона бачила сон, де була вовчицею і вільно бігла осяяним місячним світлом нічним лісом з великою зграєю, що завивала за спиною.

— Інші чоловіки — теж жерці? — спитала вона лагідного чоловіка наступного ранку. — То їхні справжні обличчя?

— А як ти гадаєш, дитино?

Вона гадала, що ні.

— А чи Якен Ха-Гар теж служить тут жерцем? Часом не знаєте, коли Якен повернеться до Браавосу?

— Хто? — запитав він, сама невинність у голосі й очах.

— Якен Ха-Гар! Саме він дав мені залізну монету!

— Я не знаю нікого з цим іменем, дитино.

— Я питала його, як він змінює обличчя, а він сказав, що це не складніше, ніж узяти нове ім’я, коли знаєш спосіб.

— Справді?

— Ви мені покажете, як змінювати обличчя?

— Якщо хочеш. — Він узяв її рукою за підборіддя і повернув голову. — Ану надми щоки та висолоп язика.

Ар’я підкорилася.

— Ось тобі. Твоє обличчя змінилося.

— Я не про це казала! Якен робив це чарами.

— Чари мають свою ціну, дитино. Щоб зуміти навести на лице належну оману, потрібні роки молитов, самопожертви та навчання.

— Роки?! — у розпачі перепитала вона.

— Якби це було легко, це робив би кожен. Але спершу діти ходять, потім бігають. Навіщо вдаватися до чар там, де й блазенське штукарство годиться?

— Я не знаю навіть блазенського штукарства.

— То повправляйся у мармизах. У тебе під шкірою є м’язи. Навчися ними користуватися. Це і є твоє обличчя. Щоки, вуста, вуха. Ти не повинна посміхатися чи супитися зненацька, бо такий, бач, настрій накотив. Посмішка має бути твоєю служницею і приходити лише тоді, коли ти кличеш. Навчися керувати своїм обличчям.

— Покажіть, як це робиться!

— Ану надми щоки. — Вона скорилася. — Підніми догори брови. Ні, вище. — Вона зробила і це. — Добре. Подивися, скільки ти зможеш так триматися. Буде недовго. На ранок спробуй знову. В підвалах ти знайдеш мирійське свічадо. Вправляйся перед ним годину щодня. Очі, ніздрі, щоки, вуха, губи — навчися володіти ними.

Він узяв її підборіддя в долоню.

— То хто ти є?

— Ніхто.

— Брехня. Прикра і жалюгідна брехня, дитино.

Наступного дня вона знайшла мирійське свічадо і щоранку та щовечора сиділа перед ним, поставивши обабіч себе свічки та кривлячи мармизи. «Опануй своє обличчя, — сказала вона собі, — і тоді зможеш брехати.»

Невдовзі лагідний чоловік наказав їй допомагати іншим послушникам опоряджувати трупи. Праця виявилася значно легшою, ніж відшкрябувати сходи для Виса. Інколи труп бував дебелий чи опасистий, і вона мусила борюкатися з його вагою, та найчастіше серед мертвих траплялися старі кістяки у зморшкуватій шкірі. Ар’я роздивлялася їх, поки обмивала, і питала себе, що привело ту чи іншу людину до чорної водойми. Вона пригадала казку, що чула від Старої Мамки: як під час довгої зими люди, що зажилися на світі понад відміряні роки, оголошували, що йдуть полювати. «І дочки їхні плакали, і сини їхні відвертали очі до вогню, — чула вона слова Старої Мамки, — та ніхто їх не зупиняв і не питав, яку дичину вони шукатимуть у глибоких снігах під виття крижаних віхол.» Ар’ї стало цікаво, що кажуть старі браавосці своїм синам та донькам, перш ніж вирушити до Дому Чорного та Білого.

Місяць обернувся на небі, тоді обернувся знову, але Ар’я його не бачила. Вона служила, обмивала мертвих, викривлялася перед свічадом, вивчала браавоську мову і намагалася не забути, що вона тепер ніхто.

Одного дня лагідний чоловік послав по неї.

— Твоя вимова украй жахлива, — сказав він, — але ти вже знаєш удосталь слів, щоб так-сяк розказати про свої потреби. Час тобі залишити нас ненадовго. Єдиний спосіб засвоїти нашу мову — розмовляти нею щодня від світанку до заходу сонця. Тому ти маєш піти.

— Коли? — запитала вона. — Куди?

— Негайно, — відповів він. — Поза цими стінами ти знайдеш сотню островів, на яких посеред моря стоїть Браавос. Тебе навчили слів «черепашка», «скойка», «вустриця»?

— Так.

Вона повторила їх найкращою браавоською, на яку спромоглася. Її найкраща браавоська викликала в нього усмішку.

— Годиться. Попід корабельнями у Потоплому Місті ти знайдеш риботорговця на ім’я Бруско — доброго чолов’ягу з поганою спиною. Йому потрібна дівчинка, щоб возила возика і продавала з нього черепашки, скойки та вустриці жеглярам на кораблях. Ти будеш такою дівчинкою. Зрозуміло?

— Так.

— А коли Бруско спитає, хто ти — що ти йому відповіси?

— Ніхто.

— Ні. За межами цього Дому така відповідь не годиться.

Вона завагалася.

— Тоді я можу бути Солькою з Солепанви.

— Сольку знає Тернезіо Терис та жеглярі «Велетової доньки». Твоя вимова негайно виказує, звідки ти взялася. Ти маєш бути дівчинкою з Вестеросу… але іншою дівчинкою.

Вона вкусила губу.

— Можна мені зватися Китичкою?

— Китичкою? — Він трохи подумав. — Це ім’я нагадує ім’я кішки. У Браавосі багато кішок. Одну зайву ніхто не помітить. Отже, ти — Китичка, сирота з…

— З Король-Берега.

Вона двічі бувала з батьком у Білій Гавані, проте Король-Берег знала краще.

— Таки-так. Твій батько був веслярським старшиною на галері. Коли мати померла, він узяв тебе з собою в море. Потім він теж помер, а капітанові ти була ні до чого, і він висадив тебе з корабля у Браавосі. Як називався корабель?

— «Німерія», — відповіла вона, не вагаючись.

Того вечора вона залишила Дім Чорного та Білого. На її правому стегні висів довгий залізний ніж, схований кирейкою — залатаною та вицвілою, бо яку ще може мати вбога сирітка? Черевики їй тиснули, а сорочка була така потерта, що вітер різав її наскрізь. Зате попереду лежав увесь Браавос. Вечірнє повітря пахкотіло морем, сіллю, рибою. Протоки були криві та звивисті, провулки — ще гірші. Дорослі кидали на дівчинку, що минала їх, не помічаючи, цікаві погляди, діти-жебраки гукали слова, яких вона не тямила. Ще трохи — і вона остаточно заблукала.

— Пан Грегор, — виспівувала Ар’я, перетинаючи кам’яний міст на чотирьох арках. З середини його прогону виднілися щогли кораблів у Тандитній Гавані. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея!

Потроху задощило. Ар’я обернула обличчя догори, дозволила краплям омити їй щоки — така щаслива, що ось затанцює.

— Валар моргуліс, — закінчила вона молитву, — валар моргуліс, валар моргуліс.