Учта для гайвороння

Коронувачка

Під палючим сонцем Дорну багатство вимірювалося не лише золотом, але й водою — тому кожен колодязь, кожне джерело ревно охоронялося. На жаль, колодязь у Шандра-Камені висох уже століття тому, а його сторожі відбули до якоїсь мокрішої місцини, покинувши свою невеличку фортечку з порожнистими стовпами та потрійними арками. Невдовзі до фортеці вповзли піски і повернули її від людей собі.

Аріана Мартел прибула з Дреєм та Сильвою, коли сонце вже сідало, фарбуючи західне небо візерунками з золота і порфіру, а хмари — блискучим кармазином. Руїни теж яскраво барвилися під сонцем: зламані стовпи мерехтіли рожевим, на потріскані кам’яні підлоги наповзали червоні тіні, а піски мінилися жовтогарячим і золотим вогнем. Потім сяйво поволі згасло, в світі запанували лілові тіні. Гарин прибув кількома годинами раніше, а лицар на прізвисько Темна Зоря — ще напередодні.

— Не місце, а казка, — зауважив Дрей, допомагаючи Гаринові напувати коней. Воду вони привезли з собою. Стрімкі піщані скакуни Дорну не знали втоми і могли бігти ще багато верст по тому, як інші коні зупинялися чи падали — але навіть вони не вміли жити зовсім без води. — Звідки ти взнала про нього?

— Мене сюди дядько возив, разом із Тієною та Сарелою. — Аріана посміхнулася спогадові. — Дядечко тоді упіймав кілька гаспидів і показав Тієні, як їх доїти. А Сарела поперевертала камені, змела пісок з мозаїк та схотіла взнати усе про людей, які тут жили.

— А що робили ви, князівно? — запитала Плямиста Сильва.

«Сиділа біля колодязя і вдавала, ніби якийсь розбійний лицар привіз мене сюди вчинити наругу над моєю честю, — подумала вона, — високий суворий лицар з чорними очима та вдовиним клином на лобі.» Спогад змусив її знітитися.

— Мріяла, — відповіла Аріана, — а коли сонце закотилося, то сіла коло дядькових ніг і попрохала розповісти казку.

— Великий князь Оберин знався на казках. — Гарин теж приїздив з ними, адже доводився Аріані молочним братом і не розлучався з нею, відколи обоє навчилися ходити. — Пригадую, він тоді розповів про великого князя Гарина. Того, на честь якого назвали мене.

— Гарина Великого, — підказав Дрей, — диво Ройни.

— Саме про нього. Він примусив Валірію тремтіти.

— Спершу валірійці тремтіли, — відповів пан Герольд, — а потім знищили його. Якби я повів чверть мільйона людей на смерть, чи назвали б мене Герольдом Великим?

Лицар пирхнув.

— Гадаю, краще мені лишатися Темною Зорею. Що моє, те моє.

Він вийняв із піхов довгого меча-півторака, сів на цямрину сухого колодязя і заходився точити клинка бруском.

Аріана обережно роздивлялася його. «Роду він високого, за чоловіка взяти не соромно, — подумала вона. — Певно, батько скаже, що я несповна розуму, зате діти наші будуть вродливі, наче драконовладці.» Якщо у Дорні й був чоловік вродливіший, вона його не знала. Пан Герольд Дейн мав орлиного носа, високі вилиці, міцну щелепу. Обличчя він голив чисто, зате рясному волоссю дозволяв падати аж на комір сріблястим льодовиком, розділеним смугою чорною, як ніч. «Але вуста у нього жорстокі, а язик — іще жорстокіший.» Очі його проти західного сонця, що запалило примарним сяйвом і статуру, і меча, здавалися чорними. Проте Аріана бачила їх зблизька і знала, що вони фіалкові. «Темно-фіалкові. Темні та невблаганні.»

Напевне, він відчув, що на нього дивляться, бо раптом підняв очі з-над меча, перестрів її погляд і посміхнувся. Аріані кров прилила до лиця. «Дарма я його привела. Якщо він кине такий погляд, коли тут буде Арис, на пісок проллється кров.» Але чия саме — цього б вона заздалегідь не сказала. За звичаєм у Королегвардії служили найкращі лицарі Семицарства… але Темна Зоря був Темною Зорею.

Дорнійськими ночима піски добряче вистужувало. Гарин зібрав дрова — вибілені гілки дерев, що зів’яли та всохли ще століття тому. Дрей склав вогнище і видобув з кременя іскру, висвистуючи якусь пісеньку.

Щойно від іскри зайнявся розпал, як усі повсідалися навколо полум’я і пустили з рук до рук міх літнього вина… за винятком Темної Зорі, який пив непідсолоджену лимонну воду. Гарин був у жвавому гуморі та розважав усіх останніми плітками з Накоту при гирлі Зеленокрівці, де річкові сироти сходилися разом для торгівлі з думбасами, кочами та галерами з-за вузького моря. Якщо вірити жеглярам, на сході буяли дива та жахіття: у Астапорі повстали раби, у Карфі бачили драконів, у Ї-Ті лютувала сіра чума. Новий корсарський король, що з’явився на Василіскових островах, уже встиг учинити наскок на Гончаки. У Кохорі повстали прибічники червоних жерців і спробували спалити Чорного Цапа.

— А «Золота Дружина» розірвала угоду з Миром — саме коли мирійці вже налаштувалися рушати війною на Лис.

— Мабуть, її лисенійці перекупили, — припустила Сильва.

— От паскудні лисенійці! — докинув Дрей. — Паскудні, меткі й боягузливі.

Аріана знала, про що йдеться насправді. «Якщо Квентин тепер має за себе «Золоту Дружину»…» «Під золотом — лихий булат» — таке було їхнє гасло і клич. «Тобі знадобиться чимало лихого булату, братику, щоб мати надію забрати у мене спадок.» Аріану в Дорні любили, Квентина — ледве знали. Жодний найманий загін, хай який уславлений, цього не змінить.

Пан Герольд підвівся з місця.

— Здається, мені не завадить відлити воду.

— Дивися, куди ставиш ноги, — застеріг його Дрей. — Минуло чимало часу, відколи князь Оберин доїв тутешніх гаспидів.

— Мене, Далте, змалку годували їхньою отрутою. Я на ній виріс. Гаспид, що мене вкусить, сам про те пошкодує.

Пан Герольд зник у зруйнованій арці. Щойно він пішов, решта перезирнулася.

— Даруйте, князівно, — тихо вимовив Гарин, — але він мені не до вподоби.

— Шкода, — відповів Дрей. — А мені здалося, він у тебе мало не закоханий.

— Він нам потрібен, — нагадала Аріана. — Можливо, нам знадобиться його меч. І конче напевне — його замок.

— Горіскит — не єдиний замок у Дорні, — зауважила Плямиста Сильва. — Ви маєте інших лицарів, які віддані вам з любові та приязні. Приміром, Дрей — теж лицар.

— Так, лицар, — погодився він. — Я маю чудового коня і неабиякого меча, а відвагою поступаюся… ну хіба що кільком зухам на світі.

— Кільком сотням, радше сказати, — додав Гарин.

Аріана не втручалася — хай собі пускають один одному шпигачок. Дрей та Плямиста Сильва були їй найкращими друзями, на додачу до сестри у перших Тієни, а Гарин дражнився та кпинив з неї мало не відтоді, коли вони вдвох смоктали цицьки його матері. Але нині вона була не в тому гуморі. Сонце сіло, на небі з’явилося безліч зірок. «Скільки ж їх тут?» Аріана відкинулася спиною на тонкий порожнистий стовп і спитала себе, чи бачить її брат цієї ночі ті ж самі зірки — хай де він є. «Ти бачиш оту білу, Квентине? То зірка Німерії, яскрава і палюча, а ота наче висипана сіллю смуга під нею — то її десять тисяч кораблів. Вона горіла таким вогнем, як небагато чоловіків. Такий самий вогонь палає у мені. Ти не забереш у мене те, що належить мені від народження.»

Квентин був зовсім юний, коли його вислали до Крицака; на думку їхньої матері — аж занадто юний. Норвосці не віддавали своїх дітей на виховання у чужі родини, і пані Меларіо ніколи не пробачила великому князеві Дорану, що в неї від серця забрали сина.

— Мені це до смаку не більше, ніж тобі, — колись підслухала Аріана слова батька, — та я маю кривавий борг, і Квентин — єдина монета, яку князь Ормонд прийме на його сплату.

— Монета?! — скричала тоді мати. — Це твій син! Які батьки платять борги власною плоттю і кров’ю?!

— Батьки, що правлять царствами земними, — відповів Доран Мартел.

Великий князь Доран і досі прикидався, ніби її брат знаходиться у князя Крицака. Але мати Гарина бачила його в містечку Накот, одягненого купцем. Один із його супутників мав ліниве око — точно таке саме, як Клетус Крицак, шалапутний синок князя Андерса. З ними подорожував і маестер, навчений різних мов. «Мій брат — не такий розумник, за якого себе вважає. Розумна людина вирушила б зі Старограду, навіть за ціну довших мандрів. У Старограді його б, може, ніхто і не упізнав.» Аріана мала друзів серед сиріток Накоту, і дехто з них зацікавився, з якого дива великий княжич та син одного з могутніх вельмож Дорну подорожують під чужими іменами, шукаючи перевозу через вузьке море. Один з таких цікавих проліз уночі до вікна, полоскотав замок таємної скриньки Квентина і знайшов усередині деякі сувої.

Аріана багато б дала за те, щоб мати певність: таємна подорож за вузьке море — то вигадка самого лише Квентина… але пергамени, що він віз при собі, запечатані були сонцем та списом Дорну. Родич Гарина не насмілився зламати печатки і прочитати їх, але ж…

— Князівно.

Позаду неї стояв пан Герольд Дейн — наполовину в зоряному світлі, наполовину в нічних тінях.

— Як вам відливалося? — насмішкувато-грайливо запитала Аріана.

— Піски з подякою прийняли моє приношення. — Дейн поставив ногу на голову чиєїсь подоби, яка, вірогідно, могла бути Дівою, якби піски не стерли їй обличчя на гладке дзеркало. — А поки я його робив, мені на думку спало, що розказаний вами задум може не принести бажаних плодів.

— І які ж плоди мені бажані, прошу пана?

— Звільнення Піщаних Змійок. Помста за Оберина та Елію. Гадаєте, я не знаю цієї пісні? Вам кортить скуштувати лев’ячої крові.

«Кортить. А ще кортить мати те, що моє. Я хочу Сонцеспис і престол мого батька. Я хочу Дорн.»

— Я хочу правосуду.

— Звіть, як вам заманеться. Коронування дівчини з Ланістерів — порожня вихватка. Їй ніколи не сісти на Залізний Престол. І війни, якої ви бажаєте, вам не бачити. Лева так просто до себе не підманиш.

— Лев мертвий. І хто знає напевне, до кого зі своїх левенят прихилиться левиця?

— До того, який сидить безпечно у лігві. — Пан Герольд витяг меча. Він заблищав у зоряному світлі, гострий, наче язик брехуна. — Ось так починають війну. Не золотою короною, а сталевим клинком.

«Я не вбиваю дітей.»

— Ану приберіть! Мирцела знаходиться під моїм захистом. Пан Арис не дозволить завдати його любій принцесі жодної шкоди. Ви маєте це знати.

— Коли я, панно, щось і знаю, то це те, що Дейни вбивали Дубосердів протягом кількох тисяч років.

Од його зарозумілості Аріані аж подих перехопило.

— А чи Дубосерди, часом, не вбивали Дейнів протягом тих самих тисяч років?

— Кожен має свої родинні звичаї. — Темна Зоря вклав меча до піхов. — Місяць сходить. І ваш білий звитяжець наближається.

Очі він таки мав гострі — вершник удалині на високій сірій кобилі справді виявився паном Арисом. Біле корзно тріпотіло за вітром, поки він хутким чвалом перетинав піски. Принцеса Мирцела сиділа у нього за спиною, схована у великій киреї з каптуром, що вкривав золоті кучері.

Коли пан Арис допоміг принцесі злізти з коня, Дрей став перед нею на коліно.

— Ваша милосте!

— Моя володарко. — Плямиста Сильва стала на коліно поруч.

— Моя королево! Я ваш вірний слуга, — впав на обидва коліна Гарин.

Збентежена Мирцела ухопила Ариса Дубосерда попід руку.

— Чому вони величають мене «милістю»? — жалібно спитала вона. — Пане Арисе, куди це ми приїхали, і хто всі ці люди?

«Невже він їй нічого не розповів?» Аріана ступила уперед у вихорі шовків, з привітною посмішкою, яка мала заспокоїти дитину.

— Це мої вірні та правдиві друзі, ваша милосте… а віднині й ваші теж.

— Панно Аріано?! — Дівчинка кинулася до неї в обійми. — Навіщо мене кличуть королевою? Невже щось зле сталося з Томеном?

— Він слухав злих людей, ваша милосте, — відповіла Аріана, — і боюся, його втягли у змову з метою позбавити вас законного престолу.

— Мене? Престолу? Тобто Залізного Престолу? — Збентеження дівчинки ще посилилося. — Томен нічого мене не позбавляв, він…

— …менший за вас, чи не так?

— Я старша за нього на рік.

— Це означає, що Залізний Престол за правом належить вам, — мовила Аріана. — Ваш брат лише юний хлопчик, його винуватити не треба. Він має злих радників… зате ви маєте друзів. Чи можу я мати честь представити їх вам?

Аріана взяла дитину за руку.

— Ось, ваша милосте, пан Ондрей Далт, спадкоємець Лимоннику.

— Друзі кличуть мене Дреєм, — мовив він. — Матиму за велику честь, якщо ваша милість чинитимуть так само.

Дрей мав чесне відверте обличчя, привітну посмішку, але Мирцела окинула його сторожким поглядом і відповіла:

— Хіба згодом, коли взнаю краще. А доти зватиму за лицарським звичаєм.

— На те ласка вашої милості. В кожному разі лишаюся вашим покірним слугою.

Сильва прокашлялася. Аріана почула і мовила:

— Далі дозвольте зазнайомити вас, моя королево, з панною Сильвою Сантагар — вона ж сердешна та душі моїй люба подруга Плямиста Сильва.

— Чому вас так кличуть? — запитала Мирцела.

— За ластовиння, ваша милосте, — відповіла Сильва, — хоча прикидаються, що за дідицтво. Я є спадкоємицею Плямистого Гаю.

Наступним був Гарин — довготелесий, смаглявий, довгоносий парубок з круглою нефритовою сережкою в вусі.

— Оце наш жвавий Гарин-сирітка, що здавна звеселяв моє серце, — мовила Аріана. — Його мати була моєю мамкою-годувальницею.

— Я шкодую про її смерть, — відказала Мирцела.

— Вона жива, люба королево, — зблиснув Гарин золотим зубом, якого йому купила Аріана навзамін зламаного. — Князівна хоче сказати, що рід мій походить з сиріток Зеленокрівці.

Мирцела мала досить часу попереду, щоб почути історію сиріток дорогою до річки. Тому Аріана повела майбутню королеву до останнього учасника свого невеличкого загону.

— Останнім, але не за відвагою, представляю вам лицаря Зорепаду, пана Герольда Дейна.

Пан Герольд став на одне коліно. Місячне сяйво блищало у темних очах, якими він незворушно роздивлявся дитину перед собою.

— Я чула про Артура Дейна, — відповіла Мирцела. — То був лицар Королегвардії за часів Навіженого Короля Аериса.

— То був колишній Вранішній Меч. Він мертвий.

— Отже, Вранішній Меч тепер ви?

— Ні. Люди звуть мене Темною Зорею, і я належу не ранкові, а ночі.

Аріана відвела дитину вбік.

— Ви, мабуть, зголодніли. Ми маємо смокви, сир, оливки, солодку лимонну воду. Але не треба їсти чи пити багато. Перепочинемо трохи — та й у дорогу. Пісками мандрувати краще уночі, коли на небі нема сонця. Так воно ліпше для коней.

— І для вершників теж, — додала Плямиста Сильва. — Ходімо, ваша милосте, зігріймося. Вважатиму за честь, якщо ви дозволите вам подавати.

Сильва повела принцесу до вогню, а Аріана побачила коло себе пана Герольда.

— Мій дім налічує десять тисяч років од самого світанку цього світу, — пожалівся він. — Чому ж єдиний Дейн, якого всі пам’ятають — мій покійний брат у перших?

— Бо то був великий лицар, — відповів пан Арис Дубосерд.

— Він просто мав великого меча, — заперечив Темна Зоря.

— І велике серце. — Пан Арис узяв Аріану попід руку. — Благаю про кілька слів наодинці, панно князівно.

— Ходімо.

Аріана повела пана Ариса глибше у руїни. Під корзном лицар носив золототканого жупана з вигаптуваними на ньому трьома дубовими листками свого дому. На голові він мав легкого сталевого шолома з визубреною шпичкою на маківці, огорнутого за дорнійським звичаєм жовтим шаликом. Якби не корзно, його б не відрізнили від будь-якого іншого лицаря. Але корзно те мерехтіло білим шовком, світлішим за світло і легшим за легіт. «Кожен з першого погляду впізнає корзно Королегвардії. Шляхетний дурень, ось ти хто.»

— Що знає дитина про нашу справу?

— Небагато. Перш ніж ми виїхали з Король-Берега, її дядько нагадав дівчинці, що мене призначено її захисником та оборонцем, і що будь-який мій наказ має на меті уберегти її від лиха. Чула вона і ґвалт на вулицях, де закликали до помсти, і зрозуміла, що це не жарти. Дівчинка дуже хоробра і до того ж розумна понад свої роки. Вона зробила все, що я просив, нічого не спитавши.

Лицар узяв Аріану за руку, озирнувся і стишив голос.

— Тобі треба знати ще дещо. Тайвин Ланістер помер.

Звістка застукала її зненацька.

— Помер?!

— Загинув від руки Біса. Намісництво на державі забрала собі королева.

— Та невже?

«Жінка на Залізному Престолі?» Аріана поміркувала хвильку і вирішила, що так воно навіть на краще. Якщо панство Семицарства звикне до правління королеви Серсеї, то й перед королевою Мирцелою легше зігне коліна. Князь Тайвин був небезпечним ворогом; без нього з рештою напасників Дорн якось упорається. «Ланістери вбивають Ланістерів. Як любо та мило.»

— Що сталося з карликом?

— Утік, — відповів пан Арис. — Серсея пропонує княжий титул будь-кому, хто привезе його голову.

У викладеному кахлями внутрішньому дворику, напівсхованому піщаними заметами, він притиснув її до кам’яного стовпа і палко поцілував. Цілунок тривав, ставав дедалі пристраснішим, рука лицаря сягнула до її грудей, а інша ладна була вже задерти спідницю. Але Аріана вирвалася на волю зі сміхом.

— Бачу, коронування королеви розпалює вам кров, мій лицарю. Але часу обмаль. Обіцяю: ми все надолужимо згодом. — Вона торкнулася його щоки. — Перешкод не виникло?

— Хіба що Тристан. Він хотів сидіти коло Мирцелиного ліжка і грати з нею в цивасу.

— Я ж тобі казала — він хворів червоними цятками у чотири роки, а вони бувають лише раз у житті. Треба було прохопитися, що Мирцела підхопила сіру лускачку — тоді б він до неї не потикнувся.

— Малий — ні, але ж маестер твого батька…

— Калеот? — перепитала вона. — Він намагався її побачити?

— Я йому розказав про червоні цятки на її обличчі не раз і не два. Маестер сказав, що зробити нічого не можна — лише дозволити хворобі перебігти своїм шляхом. Дав слоїк масті пом’якшити сверблячку.

Ніхто молодший за десять років ще не помирав од червоних цяток, але для дорослих хвороба бувала смертельною, а маестер Калеот не перехворів на неї дитиною. Аріана дізналася про це, коли сама хворіла у вісім років.

— То й добре, — мовила вона. — Як щодо покоївки? Вона переконлива?

— Якщо зблизька не роздивлятися. Її ж Біс саме тому й вибрав з-поміж безлічі дівчат, навіть шляхетнішого родоводу. Мирцела допомогла закучерявити їй волосся і сама намалювала цятки на обличчі. Вони між собою родичі, хоча неблизькі. У Ланіспорті повно Ланісів, Ланетів, Лантелів, зубожілих Ланістерів, і половина з них має таке саме солом’яне волосся. Вдягнена у Мирцелин халат, з замурзаним маестерською мастю личком… у тьмяному світлі вона б і мене надурила. Важче було знайти чоловіка на моє місце. Дейк найближчий до мого зросту, але гладший. Я вдягнув у свій обладунок Рольдера і наказав не відчиняти забороло. Він на два вершки нижчий за мене, та коли мене поруч не буде, то може, ніхто й не помітить. А він нікуди не подінеться з Мирцелиних покоїв.

— Нам треба лише кілька днів. Опісля принцеса буде вже поза батьковою досяжністю.

— Де ж це? — Він притяг її ближче і заходився цілувати шию. — Хіба не час розповісти мені решту всього задуму?

Аріана засміялася, відштовхуючи лицаря.

— Ні, час їхати виконувати решту всього задуму.

Місяць саме увінчував Місячну Діву, коли вони рушили з сухих, засипаних піском руїн Шандра-Каменю на південний схід. Попереду їхали Аріана та пан Арис, а між ними на жвавій кобилці — Мирцела. Слідом упритул трималися Гарин з Плямистою Сильвою; двійко її дорнійських лицарів утворили позадню варту. «Нас семеро» — усвідомила Аріана дорогою. Раніше їй це на думку не спадало, але тепер здалося добрим передвістям. «Сім вершників на дорозі до слави. Одного дня співці подарують нам безсмертя.»

Дрей хотів, щоб загін був більшим, але тоді б вони могли привернути небажану увагу. До того ж кожна нова людина подвоювала ймовірність зради. «Хоч цього мене батько навчив» — майнула в неї думка. Навіть коли Доран Мартел був молодший та міцніший здоров’ям — вже й тоді він мав звичку до остороги, тиші та таємниць. «Час йому скласти з плечей тягар турбот. Але я не потерплю найменших образ його честі та особи.» Аріана хотіла повернути батька до Водограйних Садів доживати решту років його життя серед сміхотливих дітей, пахощів лимонів та помаранчів. «І в товаристві Квентина. Коли я короную Мирцелу та звільню Піщаних Змійок, увесь Дорн рине під мої корогви.» Хай Крицаки стануть за Квентина, але самі вони — лише дрібна загроза. Якщо ж вони перебіжать до Томена і Ланістерів усім домом, то вона накаже Темній Зорі викорінити їхній рід до останнього пагона.

— Я стомилася, — поскаржилася Мирцела по кількох годинах у сідлі. — Чи далеко ще їхати? І куди?

— Велика князівна Аріана везе вашу милість у безпечне для вас місце, — запевнив її пан Арис.

— Подорож неблизька, — додала Аріана, — але полегшає, коли ми досягнемо Зеленокрівці. Там нас зустріне дехто з Гаринового роду — річкові сирітки. Вони живуть на човнах, жердинами штовхають їх угору й униз Зеленокрівцею та її притоками, рибалять, збирають плоди і роблять усяку роботу, яка трапиться.

— О так! — схвально вигукнув Гарин. — А ще ми співаємо і танцюємо на воді, знаємо багато про зцілення людей. Моя мати — найкраща сповитуха на Вестеросі, а батько вміє зводити бородавки.

— Як ви можете бути сиротами, коли маєте батьків і матерів? — запитала дівчинка.

— Вони — ройнари, — пояснила Аріана. — Їхня матір — велика річка Ройна.

Мирцела не зрозуміла.

— Я гадала, що це ви і є ройнари. Тобто ви, дорнійці.

— Частково так, ваша милосте. У мені тече крові Німерії — так само, як і Морза Мартела, дорнійського князя, з яким вона одружилася. На день їхнього весілля Німерія підпалила усі свої кораблі, щоб її народ зрозумів: вороття назад немає. Більшість раділа, побачивши полум’я, бо мандри їхні перед прибуттям до Дорну були довгі й тяжкі понад усяку міру; безліч людей забрала лють моря, хвороби та людолови. Але дехто лементував і жалобився; вони не любили цю суху червону землю з її семиликим богом і тому, забажавши триматися старих звичаїв, склепали собі човни з недопалених коробів суден та стали сиротами Зеленокрівці. Матір у їхніх піснях — то не наша Матір Небесна, але Матір Ройна, чиї води живили їхнє плем’я від світанку часів.

— Я чув, ройнари шанують якогось бога-черепаху, — мовив пан Арис.

— Річковий Старий — то менший з богів, — відповів Гарин. — Він сам народився від Матері-Річки і боровся з Цар-Крабом за владу над усіма істотами, що живуть у плинкій воді.

— Ой, — захоплено мовила принцеса.

— Чував я, що ваша милість теж перемагали у запеклих битвах, — мовив Дрей найбадьорішим голосом. — Кажуть, за столом для циваси ви не виказували нашому хороброму князеві Тристану ані краплі жалю.

— Він завжди розставляє клітини одним і тим самим способом: усі гори попереду, слони у проходах, — відповіла Мирцела. — То я просто висилаю наперед дракона та з’їдаю його слонів.

— А чи грає в цю гру ваша покоївка? — запитав Дрей.

— Розамунда? — перепитала Мирцела. — Ні. Я намагалася її вчити, але вона жалілася, що правила надто складні.

— Вона теж з Ланістерів? — запитала панна Сильва.

— З ланіспортських, не з Кастерлі-на-Скелі. Волосся вона має такого ж кольору, як я, але пряме замість кучерявого. Ми з Розамундою не надто дружимо, та коли вона вдягається у мій одяг, то люди, не знайомі з нами зблизька, вважають її за мене.

— То ви вже таке робили?

— О так. Ми помінялися місцями на «Морській спритниці» дорогою до Браавосу. Септа Еглантіна пофарбувала мені волосся у брунатне. Сказала, що це буде така гра. Але насправді так було придумано, щоб убезпечити мене, якщо раптом корабель захопить дядько Станіс.

Дівчинка, вочевидь, почувалася стомленою, і Аріана наказала перепочити. Вони знову напоїли коней, трохи посиділи, з’їли сиру та плодів. Мирцела розділила помаранч з Плямистою Сильвою; Гарин їв оливки і кидався кісточками у Дрея.

Аріана сподівалася досягти річки перед сходом сонця, та вони рушили пізніше, ніж гадалося, і коли схід зачервонівся, все ще сиділи у сідлах. Темна Зоря підлетів до неї легким чвалом.

— Панно, — мовив він, — я б радив пожвавити крок, якщо не бажаєте привезти дитину мертвою. Ми не маємо наметів, а удень піски стають жорстокі.

— Я знаю піски незгірше вас, пане лицарю, — сказала вона йому. Але поради послухалася. Коням у дорозі випадала тяжка скрута, проте краще втратити шість скакунів, ніж одну принцесу.

Скоро з заходу почав дмухати вітер — гарячий, сухий, з хмарами колючого пороху. Аріана накинулася серпанком для обличчя, зробленим з мерехтливого шовку — світло-зеленим згори, жовтим унизу, чиї кольори перетікали один в одний. Невеличкі зелені перлини додавали йому ваги, а в русі тихенько стукотіли одна об одну.

— Я знаю, чому моя володарка носить серпанок, — мовив пан Арис, поки вона пристібала його до скронь свого мідного шолома. — Бо інакше її краса сліпила б наші очі сильніше, ніж сонце з неба.

Аріана мимоволі засміялася.

— Ні, шляхетний лицарю — ваша володарка вдягає серпанок, щоб захистити очі від сліпучого сяйва, а горлянку — від піску. Вам варто зробити те саме.

Їй стало цікаво, чи довго її білий лицар вимучував свої бундючні лестощі. У ліжку пан Арис був приємним товариством… але з дотепним розумом і поряд не ночував.

Її дорнійці вкрили обличчя так само, як вона; Плямиста Сильва допомогла малій принцесі. Але пан Арис тримався уперто. Невдовзі обличчям його вже стікав піт, а щоки буяли трояндовим цвітом. «Ще трохи — і він спечеться у своєму важкому вбранні» — подумала вона. Та й не першим: за минулі століття чимало відважних воїнів заходило до Дорну Великокняжим Проходом під розгорнутими прапорами і лишалося спеченими, мов гусаки, на червоних гарячих пісках. «Знак дому Мартел — сонце та спис; одне і друге дорнійці вважають за свою головну зброю, — писав колись Юний Дракон у своїй хвалькуватій книжці «Завоювання Дорну», — але з тих двох сонце, поза сумнівом, смертоносніше.»

На щастя, перетинати глибоку пустелю не довелося — лише вузьку смужку сухих земель на її кордоні. Коли Аріана побачила високо у безхмарному небі яструба, що кружляв великими колами, то зрозуміла, що найгірше вже позаду. Скоро назустріч трапилося дерево. Покручене, вузлувате, воно мало колючок не менше, ніж листя, і звалося «піщаним жебраком», але його присутність означала, що вода вже недалеко.

— Майже приїхали, ваша милосте! — весело гукнув Гарин до Мирцели, коли попереду показалися ще «піщані жебраки». Ціла гущавина їх росла уздовж та обабіч сухого річища. Сонце нещадно било з неба, наче вогняний молот, але те вже не важило — подорож добігала кінця.

Вони зупинилися ще раз напоїти коней, зробили глибокі ковтки зі своїх міхів, змочили серпанки на обличчях і знову скочили верхи — здолати останній відрізок шляху. За дві чи три версти вони вже їхали чорт-травою повз оливкові гаї. За вервечкою кам’янистих пагорбів трава зазеленіла та налилася соками, навколо з’явилися лимонні сади, зрошені мереживом старих рівчаків. Гарин першим побачив зелені переливи річки удалині, заволав з радощів і ринув уперед.

Аріана Мартел колись перетинала Мандер, подорожуючи з трьома Піщаними Змійками на гостину до Тієниної матері. Порівняно з його могутнім потоком Зеленокрівця ледве годилася називатися річкою, та все ж дарувала Дорнові життя серед сухого пекла. Назву річка брала від тьмяно-зеленого кольору своїх лінивих вод; утім, при наближенні вони побачили, що сонце навіть їх перетворило на блискучо-золоті. Нечасто їй доводилося спостерігати таку втіху для очей. «Далі буде повільно, але просто, — подумала вона, — угору Зеленокрівцею, а там до Вайфу, скільки човен подолає.» Часу подорожі вистачить підготувати Мирцелу до всього, що на неї чекає. Далі за Вайфом починаються глибокі піски. Щоб їх перетнути, знадобиться допомога Пісковця та Геєнни, але вона не мала у ній сумніву. Червоного Гаспида виховували у Пісковці; кохана жінка князя Оберина, Еларія Піщанець, уродилася тілесною донькою князя Уллера — і чотири з Піщаних Змійок були його онуками. «Я короную Мирцелу в Геєнні та підніму там свої корогви.»

Човен знайшовся за дві версти униз течією, схований під навислим гіллям великої зеленої верби. Низькі дахом, широкі черевом, такі човни майже не занурювалися у воду. Юний Дракон презирливо кликав їх «плотами з хатами», але навряд чи віддавав їм належне. Усі сирітські човни, крім найубогіших, були розцяцьковані прегарним різьбленням та яскравими фарбами. Цей переливався усіма барвами зеленого, стерно мав у подобі дерев’яної русалки, а крізь поручні облавку витикалися риб’ячі писки. Чардак захаращували жердини, сувої мотуззя, глеки оливкової олії; на носі та гузі гойдалися залізні ліхтарі. Але жодного з сиріток Аріана не побачила. «Де поділася річкова братія?» — спитала вона себе.

Гарин зупинив коня під вербою.

— Прокидайтеся, лайдаки булькаті! — загукав він, злітаючи з сідла. — Годі боки вилежувати, наче соми в ямах — ваша королева приїхала, вітайте її по-королівському! Вилазьте сюди, маємо для вас солодке вино та солодких пісень на додачу! Мені вже горлянка…

Двері на човні рвучко прочинилися. З них на сонячне світло виступив Арео Гота з довгою сокирою в руці.

Гарин щосили смикнув повід. Аріані наче ратищем загилили у живіт. «Це не мало так скінчитися! Цього не мало статися!»

Коли вона почула слова Дрея:

— От кого не гадав тут побачити…

…то зрозуміла, що мусить діяти швидко.

— Геть звідси! — заволала вона, стрибаючи назад у сідло. — Арисе, захищай принцесу…

Гота вдарив п’ятою ратища своєї сокири по чардакові. З-за візерунчастих поручнів човна підвелося з тузінь сторожі, озброєної сулицями та арбалетами. Ще кілька з’явилися на даху надбудови.

— Здавайтеся, князівно! — покликав сотник. — У разі непокори ми вб’ємо усіх, окрім дитини і вас. За наказом вашого батька.

Принцеса Мирцела сиділа у сідлі нерухомо. Гарин повільно відступив від жердини, тримаючи руки вгорі. Дрей розстебнув паса з мечем.

— Здатися зараз наймудріше, — мовив він до Аріани, з глухим стукотом зронюючи меча на землю.

— Ні!

Пан Арис Дубосерд поставив свого коня між Аріаною та арбалетниками, зблиснув сріблом у руці, скинув щита зі спини і ковзнув лівицею під ремені.

— Ви не візьмете її, поки я дихаю!

«Дурний мій відчайдуше, — майнула в Аріани єдина думка, — що це ти надумав?»

Гучно загримів сміх Темної Зорі:

— Ти сліпий чи тупий, Дубосерде? Їх надто багато. Кидай меча!

— Робіть, що він каже, пане Арисе! — закликав Дрей.

«Нас упіймано, мій лицарю! — хотіла була вигукнути Аріана. — Твоя смерть не врятує нас. Якщо ти вірний своїй любій, здавайся!» Та коли вона розтулила рота, слова застрягли у горлянці.

Пан Арис Дубосерд кинув на неї останній погляд пристрасті й відчаю, вдарив коня золотими острогами та ринув уперед просто до човна. За ним, наче шовкова хвиля, вихорилося у повітрі біле корзно. Ще ніколи Аріана Мартел не бачила нічого водночас прекраснішого і божевільнішого.

— Ні-і-і! — заверещала вона, та слова і сили кричати знайшлися запізно.

Тумкнув арбалет, за ним інший. Гота заревів наказ стражникам. Зблизька броня білого лицаря спиняла стріли не краще за пергамен. Перша стріла наскрізь прохромила важкого дубового щита і пришпилила його до плеча. Друга шкрябнула по скроні. Кинута сулиця влучила коневі пана Ариса у бік, але той не спиняв бігу, лише похитнувся, коли влетів на місток.

— Ні! — кричала якась дівчина, а може, дурненька маленька дівчинка. — Ні, благаю, не треба, цього не мало статися!

Аріані почулося, як десь поруч верещить Мирцела — голосом, пронизливим з жаху та розпачу.

Меч пана Ариса свиснув ліворуч і праворуч, двоє списників звалилися мертві. Кінь став дибки, копитами вдарив у обличчя арбалетника, що напинав тятиву, але інші арбалети вже пускали стріли, обсаджуючи боки великого огиря. Сила їхніх ударів звалила нещасну тварину набік, зломивши їй ноги і важко гепнувши на чардак. Але Арис Дубосерд якось зумів вистрибнути з-під туші й навіть утримати в руці меча. Він саме спинався на коліна біля коня, що бився у останніх корчах…

…коли побачив над собою постать Арео Готи.

Білий лицар здійняв клинка на свій захист, але запізно. Довга сокира Готи відтяла йому руку в плечі, змахнула знову, бризкаючи кривавим віялом, і хутко повернулася назад у жахливому обіручному ударі. Голова Ариса Дубосерда, відокремлена від тіла, закрутилася у повітрі, впала серед очерету, і Зеленокрівця проковтнула кривавий дарунок з тихим плюскотом.

Аріана не пам’ятала, як злазила з коня. Може, не злізла, а впала. Цього вона теж не пам’ятала. Стоячи рачки на піску, вона тремтіла, схлипувала і вивергала назовні свою вечерю. «Ні, — крутилася у голові одна думка, — ніхто ж не мав постраждати, усе було обмірковано, я була така обережна.» А тоді почула ревище Арео Готи:

— За ним! Не дозвольте йому втекти! Хутко за ним!

Мирцела була вже не в сідлі, а на землі, відчайдушно квилила, трусилася, схопивши руками бліде обличчя, а між пальців у неї текла кров. Аріана нічого не розуміла. Стражники видиралися на коней, інші оточували її з супутниками, та вона не могла дотямити, що коїться — наче навколо панував сон, примарне криваве жахіття. «Це все не насправді. Скоро я прокинуся і посміюся з мого нічного переляку.»

Коли їй закинули руки за спину, щоб зв’язати, вона не опиралася. Один зі стражників підсмикнув її на ноги. Він був одягнений у батькові кольори. Інший нахилився і висмикнув з-за халяви її чобота метальний ніж, подарований сестрою в перших — панною Нім.

Арео Гота забрав ніж у стражника і похмуро його роздивився.

— Великий князь звеліли привезти вас назад до Сонцеспису, — мовив він. Його щоки та чоло плямувала кров Ариса Дубосерда. — Вибачте мені, маленька князівно.

Аріана підняла обличчя, яким стікали сльози.

— Відкіля він знав? — запитала вона сотника. — Я була така обережна. Як він міг дізнатися?

— Хтось доповів, — здвигнув плечима Гота. — Завжди хтось доповідає.