До вказаного проекту додавалася детальна довідка, а також проект листа на ім'я Г. Маленкова та М. Хрущова (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 3672. - Арк. 1).
Керівники УРСР, зокрема, просили союзний уряд виділити для повної відбудови і розвитку народного господарства Кримської області капіталовкладень на 1954 - 1957 роки на суму 4. 817,4 млн. карбованців, у тому числі для Севастополя - 818 млн. (там само. - Арк. 4).
Головним завданням, яке мала виконати в найкоротший час УРСР у Криму, це було "забезпечити постачання населення міст і курортів м'ясо-молочними продуктами, свіжою городиною, фруктами та виноградом" (там само. - Арк. 34 - 35).
З цією метою планувалося протягом 1954 - 1958 років закласти в колгоспах і радгоспах 13 970 гектарів садів, 900 - ягідників і 15 195 - виноградників.
Крім того, передбачалося в ті ж роки відновити і реконструювати: садів -
2 130 гектарів, виноградників - 1 975; ремонт плодових садів здійснити: у колгоспах - на площі 5 500 гектарів, у радгоспах - 580 (там само. - Арк. 35).
Одним із факторів стійкого садівництва і виноградарства в Криму вважався їх розвиток у долинах головних річок півострова. Для цього ставилося завдання підготувати проектно-кошторисну документацію з регулювання рік Альми, Качі та Бельбек, спрямлення й поглиблення русел, укріплення берегів, обвалування їх, влаштування комплексних регулюючих водосховищ, почати будівництво в 1955 році, аби запобігти вимоканню та заболоченню насаджень і розширити зрошувані площі (там само. - Арк. 36).
Велику увагу було приділено розвитку городництва. Вже до 1956 року його площі планували розширити до 18,6 тисячі гектарів, а під картоплею - до 7 тисяч гектарів. Для постачання курортів ранньою городиною передбачалося розширити парниково-тепличне господарство в радгоспах Кримського птахотресту: теплиць у 1955 році на 1 800 кв. метрів і в 1956 - на 20 тисяч кв. метрів; парників у 1955 році на 24 800 рам, у 1956 - на 39 550 (там само. - Арк. 41).
Природно, що запорукою збільшення виробництва продукції садів та городів у Криму мало стати зрошення, яке передбачалося за два роки розширити тут на 17 тисяч гектарів. А для більш широкомасштабного зрошувального будівництва на півострові керівництво УРСР пропонувало "відновити будівельно-монтажне управління "Укрводбуд" в мм. Джанкой і Красний Перекоп - для підготовчих робіт до спорудження Північно-Кримського каналу й виділити "Укрводбуду" на 1954 рік 12 млн. карбованців за рахунок загальних асигнувань на капбудівництво" (там само. - Арк. 47 -48).
Вписуючи свої пропозиції в проект постанови Ради Міністрів СРСР, керівники УРСР прекрасно розуміли: виконувати її доведеться значною мірою за рахунок резервів республіки, а найголовніше - людськими ресурсами України. Тим більше, що починаючи з осені 1953 року з Криму збільшився відтік переселенців, які поверталися до рідних місць, де вже було послаблено податкове законодавство на селянський двір. Крім того, з початку 1954 року російські регіони різко скоротили заплановані переселення до Криму (за весь рік з Курської області переїхало на півострів 142 родини, Бєлгородської - 72, Воронезької - 48, Рязанської - 130, у той час як з Вінницької - 317, Сумської - 327, Ченігівської - 261). Водночас з півострова вибуло 1 652 родини (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 1. - Спр. 274 - Арк. 94, 105).
Ось чому керівниками УРСР висловлювали побажання, аби Держплан СРСР, починаючи з 1955 року, не передбачав переселення українських хліборобів в інші республіки Союзу, оскільки з областей УРСР мали переїхати на постійне проживання до Криму в 1955 - 1958 роках 17 800 родин колгоспників (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 3672. - Арк. 54).
Що стосується спорудження в Криму об'єктів промислового, комунального і соціально-культурного призначення, то ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР бачили вихід з того складного становища, в якому перебувала область, у тому, аби об'єднати сили і кошти союзних і союзно-республіканських міністерств і відомств. Скажімо, Міністерство чорної металургії СРСР за три роки мало звести в Керчі палац культури на 600 місць, Міністерство транспортного і важкого машинобудування - збудувати в ті ж роки житла, водопроводів, очисних споруд та каналізацію, шкіл, дитячих садків у Керчі та Феодосії на суму 65 млн. карбованців. На Міністерство електростанцій та електропромисловості СРСР покладалося завдання спорудити Новокримську ДРЕС, включаючи необхідну кількість житла та об'єктів культури і побуту, а також лінію електропередачі Сімферополь - Феодосія -Керч (там само. - Арк. 132 - 133).
З передачею Криму до складу УРСР почалося, по суті, спорудження сучасних портів у Ялті, Керчі та Феодосії, на що треба було асигнувати 90,8 млн. карбованців протягом 1955 - 1957 років (там само. - Арк. 134).
Саме тоді, завдяки координуючим зусиллям України, в Криму заклалася потужна переробна база агропромислового комплексу, що забезпечить у майбутньому не тільки власні потреби. Так, у 1954 році керівники УРСР побачили необхідність спорудження м'ясокомбінату в Сімферополі, м'ясопереробного заводу в Ялті, м'ясокомбінатів у Керчі та Феодосії, птахокомбінатів у Джанкої та Євпаторії (там само. - Арк. 138).
Тоді ж було поставлено питання про будівництво молокозаводів у Керчі, Джанкої, Бахчисараї, Нижньогірському і Красногвардійському районах, пивобезалкогольних підприємств у Ялті та Керчі, солодо-пивоварного заводу в Джанкої, заводу з випуску мінеральних вод у Феодосії, плодоконсервних - у Джанкої, Нижньогірську, Чистополі, винзаводів - у Старому Криму, Нижньогірську, Сонячній Долині, Судацькому районі, Феодосії, а також великої кількості рибозаводів (там само. - Арк. 138 - 141).
Детальний перелік нового будівництва в різних галузях народного господарства і соціально-культурної сфери області складався з десятків сторінок додатків до проекту постанови, підготовленої в Києві. Наприклад, по лінії Міністерства освіти УРСР на 1955 - 1957 роки планувалося спорудити 41 школу і 4 дитячі садки (там само. - Арк. 164 - 167).
Що стосується розширення санаторно-курортної мережі, то в Києві вважали, що за 1955 - 1957 роки необхідно виділити 534,6 млн. карбованців, а на 1954 додатково 50,3 млн. (там само. - Арк. 181 - 199).
Україна не тільки вважала, що вже з 1954 року треба виділити додаткові кошти на відбудову Криму, а й справді робила це. У виступі голови Кримського облвиконкому М. Кузьменка на сесії Верховної Ради УРСР 17 червня 1954 року зазначалося, що бюджет Кримської області вже збільшився на 20 відсотків порівняно з 1953, витрати на освіту, охорону здоров'я і соціальне забезпечення підвищуються на 24 млн. карбованців, а капіталовкладення в ці галузі збільшувалися втричі (Слава Севастополя. - 1954. - 22 червня).
Голова Кримського облвиконкому тоді ж просив київське керівництво доручити Міністерству промисловості будівельних матеріалів УРСР закінчити в 1954 - 1955 роках спорудження Керченського і Балаклавського цегельно-черепичних заводів, а також розпочати реконструкцію Феодосійського такого ж підприємства і зведення нового гідровапнувального заводу (там само).
У Києві не тільки відгукнулися на це прохання кримчан. Щоб краще забезпечити кримські будови будівельними матеріалами з черепашника, продукцію заводу, який у повоєнний час у Криму Україна створила для власних потреб, відтепер використовували тільки в межах півострова. Всі південні області України перестали одержувати черепашник з Криму (ЦДАГОУ:Ф. 1. - Оп. Г. - Спр. 1261. - Арк.68).
Велику увагу звернув Київ і на забезпечення Криму лісом, оскільки після переходу області до складу УРСР союзне міністерство і Центроспілка фактично згорнули забезпечення півострова цим будівельним матеріалом. Рада Міністрів УРСР ухвалила спеціальну постанову про забезпечення Криму лісом. Це питання тримав під особистим контролем перший секретар ЦК КП України Олексій Кириченко (там само. - Арк. 149).
Зміни в ставленні до кримських проблем після передачі півострова до складу України настільки були разючими, а допомога конкретною, що цього не могли не помітити, особливо ті, хто міг порівняти "щедрість" Москви і діловитість Києва, відчуваючи одне й друге на собі. Виступаючи на вересневому (1954 р.) пленумі ЦК КП України, перший секретар Кримського обкому партії Д. Полянський говорив: "Передача Криму до складу Української республіки і з перших днів допомога Центрального Комітету партії дуже серйозно сприяє зараз розвитку нашого господарства" (там само. - Арк. 152).
А потім ще раз наголосив на позитивному значенні передачі Криму Україні: "З першого дня приєднання Кримської області до України ЦК КП України і Рада Міністрів України надають велику допомогу Криму. В даний час Крим одержує величезну допомогу по лінії всіх міністерств і відомств, і ця допомога дає можливість швидше розвивати господарство, культуру і рухатися вперед більш прискореними темпами" (там само. - Арк. 153).
А виголошуючи доповідь на зборах обласного партійного активу 16 вересня 1954 року, Полянський знову наголошував: "Після передачі Криму до складу Української республіки Центральний Комітет Комуністичної партії України і Уряд уважно вивчили й розібралися із станом справ у нашій області, спільно з обласними організаціями розробили заходи по дальшому розвитку економіки області й увійшли з цими пропозиціями в ЦК КПРС і Раду Міністрів СРСР.
ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР розглянули й схвалили ці пропозиції і 26 липня п. р. було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР "Про заходи по дальшому розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області Української РСР". Одночасно ухвалено постанову ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР, де викладено розгорнуту програму розвитку всієї економіки і культури Криму" (там само. - Оп. 52. - Спр. - 5003. - Арк. 3).
Так говорив Д. Полянський у 1954 році. І, як бачимо, не було тоді в його виступах і натяку на "дурь Хрущова" щодо передачі Криму Україні.
У подібному стилі тоді витримувалися промови й інших керівних діячів Криму. І це було не даниною політичному моменту, а реакцією на справді конкретну допомогу, яку Крим відчув з боку України. Наприклад, перший секретар Керченського міськкому партії Г. Смородін уже у вересні 1954 року міг засвідчити, що саме "завдяки додатковій допомозі Уряду УРСР в місті до кінця року буде зведено 12 житлових будинків, що дасть можливість переселити людей із землянок в Орджонікідзевському районі, де з-під землі ми бачили тільки труби, а під землею живуть люди" (там само. - Арк. 41).
Україна справді серйозно зайнялася Кримом. Крім відбудови ще не відновленого народного господарства, особлива увага приділялася освоєнню степової зони. Тисячі років вона залишалася покритою дющаном і бур'янами, а віднині вкривалася садами і виноградниками. Посадити в степу виноградники - це завдання прирівнювалося тоді до підняття цілини. Найбідніша південна область на саджанці, за якими кримчани їздили в інші регіони, відтепер мала стати зоною суцільних садів. Таких масштабів розвитку садівництва і виноградарства, наголошувалося тоді, "не було ще в історії Криму" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 136. - Арк. 21).
Як виноградар, заявляв професор Кримського сільгоспінституту Болгаров у 1956 році, обговорюючи план розвитку виноградарства і садівництва, шкодував, що він не з'явився хоч би на п'ятирічку раніше (там само. - Арк. 120).
І він мав рацію, бо вже 1954 року було висаджено нових садів на площі 800 гектарів, а старих відновлено на 200. За 1954 - 1955 роки колгоспи і радгоспи півострова посадили понад 6 тисяч гектарів нових садів і виноградників, що дало можливість перевищити їх довоєнну площу.
Спільність економічних зв'язків, територіальна близькість Криму до Радянської України, підкреслювалося в доповіді на XXVI Кримській обласній партійній конференції 21 грудня 1955 року, дозволили області успішніше вирішувати завдання господарського і культурного будівництва.
"Центральний Комітет КП України і особисто перший секретар ЦК тов. Кириченко, Уряд УРСР приділяють нашій області велику і постійну увагу в подальшому розвиткові промисловості, сільського господарства, курортів, науки і культури. Ця допомога все більше і більше посилюється і тим накладає на нашу партійну організацію більшу відповідальність, зобов'язує працювати так, щоб вивести Крим у число передових областей республіки" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 5812. - Арк. 7).
Допомога півострову з боку України справді рік у рік посилювалася. Так, у спеціальній доповідній 27 липня 1957 року Кримський обком партії засвідчував, що капітальні вкладення в народне господарство області за попередні три з половиною роки збільшилися в 1956 році порівняно з 1953-м на 227 мільйонів і становили понад 3 мільярди карбованців (Социалистическое народное хозяйство Крымской области (1945 - 1970). - Сімферополь, 1980. - С. 117).
Обсяг промислового виробництва за цей період зріс на 36 відсотків, у тому числі на підприємствах важкої індустрії - на 52. За перше півріччя 1957 року в Криму було випущено промислової продукції на 51 відсоток більше, ніж за відповідний період 1953 року (там само. - С. 117).
Зростання виробництва окремих найважливіших видів промислової продукції характеризувалося такими показниками. Наприклад, порівняно з 1953 роком видобуток залізної руди зріс на 36 відсотків, виробництво електроенергії - на 57, консервів - на 54, вина - на 104, стінового каменю - на 72, гіпсу - на 39 (там само. - С. 117).
У сільському господарстві виробництво основних видів продукції за вказаний період також відчутно зросло: молока - на 69 відсотків, м'яса - на 42, городини - на 62, фруктів і винограду - на 32. З 1956 року на півострів перестали завозити городиниу, оскільки місцеві господарства почали вирощувати її достатньо для забезпечення населення (там само. - С. 118).
Вражаючими були досягнення і у сфері житлово-комунального господарства. Якщо за 1945 - 1953 роки в цю галузь було вкладено близько 90 мільйонів карбованців (без Севастополя), то за 1954 - 1956 роки - 146,5 мільйона.
Автомобільним транспортом загального користування в 1956 році вантажів перевезено в 4,7 раза більше, ніж у 1953-му. Зросло перевезення й залізницею, особливо після відкриття поромної переправи через Керченську протоку.
Відчутно розширилася торговельна мережа, що дало можливість збільшити на третину товарообіг (там само. - С. 120).
Що зробила Україна для підняття Криму, можна було реально побачити і через десять років. Виступаючи на пленумі Кримського промислового обкому КП України 9 липня 1963 року, його перший секретар М. Суркін, зокрема, визнавав: "Випуск валової продукції промисловості області збільшився за десять років у 3,4 раза. Капітальні вкладення в народне господарство за цей час зросли майже в три рази і склали понад 1,5 мільярда карбованців. До ладу діючих увійшло 76 крупних промислових об'єктів.
За останнє десятиліття в містах і робітничих селищах введено будинків загальною площею понад 2,8 млн. квадратних метрів. Виросло 78 нових шкіл на 37 550 місць, на 11,5 тисячі збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслах. Приблизно на 1,5 мільйона зросла кількість відпочиваючих на курортах Криму.
Помітних успіхів досягло за минуле десятиліття сільськогосподарське виробництво області. Валове виробництво м'яса нині становить 160 відсотків до 1953 року, виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду - в 14 разів. Площі під садами розширились у 3 рази, а під виноградниками в 9 разів.
А як виросли люди! Якщо в 1953 році в нас нараховувалося 12 тисяч спеціалістів з вищою освітою, то минулого року їх було вже понад 30 тисяч осіб, збільшилась більш як у два рази кількість спеціалістів із середньою освітою і становить нині 46 тисяч чоловік" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 3037. - Арк. 3 - 4).
УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕСЕЛЕНСЬКИЙ ПОТІК НА ПІВОСТРІВ
І от коли йдеться про людей, то треба підкреслити, що саме Україна поділилася ними з новою своєю областю, саме вони стали тим кістяком, що взяв на себе відродження спустошеного війною півострова, хоч у цей час великої кількості робочих рук потребували й південні області республіки. З приєднанням Криму до УРСР її керівники домоглися від союзних властей зняття з республіки плану переселення до Кокчетавської і Кустанайської областей Казахстану. Відтепер ці переселенські потоки спрямовувалися Україною до Криму. Скажімо, вже в 1955 році з Київської області сюди переїхало 150 родин, з Сумської - 591, Черкаської - 258, а з Вінницької - 500 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 3. - Спр. 50. - Арк. 1, 31, 39, 60).
Як і одразу після війни, з 1954 року до Криму не переселяли жителів західних областей УРСР. Але з 1957 року починається масове переселення до Криму вихідців з цього регіону. Так, планом того року передбачалося відправити на півострів з Волинської області 600 родин, Рівненської - 100, Дрогобицької - 600, Станіславсь-
кої - 950, Львівської - 300, Тернопільської - 1 150 і Чернівецької - 500 (там само. - Спр. 51. - Арк. 49).
Обговоренню цієї проблеми було присвячено спеціальну нараду в Сімферополі 7 - 8 травня 1957 року, на якій уряд УРСР визначив конкретні напрямки роботи щодо організованого переселення й своєчасного забезпечення житлом переселенців. Тодішній Голова Ради Міністрів УРСР Н. Кальченко затвердив протокол цієї наради, яким передбачалося "посилити подання допомоги в будівництві житла для переселенців та відповідальність тресту "Кримсільбуд" за виконання договірних зобов'язань перед колгоспами з тим, щоб до 15 червня ц. р. розпочати спорудження в колгоспах господарським та підрядним способом усіх будинків для переселенців згідно плану" (там само. - Спр. 45. - Арк. 5).
Як результат, станом на 1 січня 1958 року до Криму прибула 6 101 сім'я з плану 6 000 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. - Оп. 3. - Спр. 52. - Арк. 5).
І якщо протягом 1950 - 1954 років з України до Криму переїхало 24 968 родин, то протягом 1955 - 1957 - вже 39 878. Зокрема, в сільській місцевості на півострові вони розселилися таким чином: Ялта - 1 063, Азовський район - 1 326, Балаклавський - 2 871, Бахчисарайський - 3 576, Білогірський - 4 022, Євпаторійський - 1 035, Зуйський - 3 995, Красноперекопський - 1 885, Куйбишевський - 1 100, Октябрський -
2 464, Приморський - 2 460, Сакський - 1 359, Сімферопольський -
1 572, Совєтський - 1 151, Судацький - 1 850, Чорноморський - 1 356 (ДААРК: Ф. 3026. - Оп. 4. - Спр. 516. - Арк. 20).
Уживаючи відповідних заходів щодо облаштування переселенців на півострові, владі УРСР вдалося і в наступні роки досягати стабільності цього процесу. І це давало підставу планувати на першу семирічку (1959 - 1965) переселення до Криму з областей УРСР 50 тисяч родин (там само. - Спр. 152. - Арк. 94).
"Центральний Комітет КП України і особисто перший секретар ЦК тов. Кириченко, Уряд УРСР приділяють нашій області велику і постійну увагу в подальшому розвиткові промисловості, сільського господарства, курортів, науки і культури. Ця допомога все більше і більше посилюється і тим накладає на нашу партійну організацію більшу відповідальність, зобов'язує працювати так, щоб вивести Крим у число передових областей республіки" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 5812. - Арк. 7).
Допомога півострову з боку України справді рік у рік посилювалася. Так, у спеціальній доповідній 27 липня 1957 року Кримський обком партії засвідчував, що капітальні вкладення в народне господарство області за попередні три з половиною роки збільшилися в 1956 році порівняно з 1953-м на 227 мільйонів і становили понад 3 мільярди карбованців (Социалистическое народное хозяйство Крымской области (1945 - 1970). - Сімферополь, 1980. - С. 117).
Обсяг промислового виробництва за цей період зріс на 36 відсотків, у тому числі на підприємствах важкої індустрії - на 52. За перше півріччя 1957 року в Криму було випущено промислової продукції на 51 відсоток більше, ніж за відповідний період 1953 року (там само. - С. 117).
Зростання виробництва окремих найважливіших видів промислової продукції характеризувалося такими показниками. Наприклад, порівняно з 1953 роком видобуток залізної руди зріс на 36 відсотків, виробництво електроенергії - на 57, консервів - на 54, вина - на 104, стінового каменю - на 72, гіпсу - на 39 (там само. - С. 117).
У сільському господарстві виробництво основних видів продукції за вказаний період також відчутно зросло: молока - на 69 відсотків, м'яса - на 42, городини - на 62, фруктів і винограду - на 32. З 1956 року на півострів перестали завозити городиниу, оскільки місцеві господарства почали вирощувати її достатньо для забезпечення населення (там само. - С. 118).
Вражаючими були досягнення і у сфері житлово-комунального господарства. Якщо за 1945 - 1953 роки в цю галузь було вкладено близько 90 мільйонів карбованців (без Севастополя), то за 1954 - 1956 роки - 146,5 мільйона.
Автомобільним транспортом загального користування в 1956 році вантажів перевезено в 4,7 раза більше, ніж у 1953-му. Зросло перевезення й залізницею, особливо після відкриття поромної переправи через Керченську протоку.
Відчутно розширилася торговельна мережа, що дало можливість збільшити на третину товарообіг (там само. - С. 120).
Що зробила Україна для підняття Криму, можна було реально побачити і через десять років. Виступаючи на пленумі Кримського промислового обкому КП України 9 липня 1963 року, його перший секретар М. Суркін, зокрема, визнавав: "Випуск валової продукції промисловості області збільшився за десять років у 3,4 раза. Капітальні вкладення в народне господарство за цей час зросли майже в три рази і склали понад 1,5 мільярда карбованців. До ладу діючих увійшло 76 крупних промислових об'єктів.
За останнє десятиліття в містах і робітничих селищах введено будинків загальною площею понад 2,8 млн. квадратних метрів. Виросло 78 нових шкіл на 37 550 місць, на 11,5 тисячі збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслах. Приблизно на 1,5 мільйона зросла кількість відпочиваючих на курортах Криму.
Помітних успіхів досягло за минуле десятиліття сільськогосподарське виробництво області. Валове виробництво м'яса нині становить 160 відсотків до 1953 року, виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду - в 14 разів. Площі під садами розширились у 3 рази, а під виноградниками в 9 разів.
А як виросли люди! Якщо в 1953 році в нас нараховувалося 12 тисяч спеціалістів з вищою освітою, то минулого року їх було вже понад 30 тисяч осіб, збільшилась більш як у два рази кількість спеціалістів із середньою освітою і становить нині 46 тисяч чоловік" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 3037. - Арк. 3 - 4).
ВПРОВАДЖУВАТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ
ПРОСИВ КРИМСЬКИЙ ОБКОМ ПАРТІЇ
Відповідаючи на Кримській обласній партконференції 10 березня 1954 року на запитання її делегата Сущенка з приводу порядку введення на півострові української мови, зокрема в радянських установах, школах, пресі, радіо і т. д., тодішній другий секретар ЦК КП України Микола Підгорний сказав так: "Це питання, наскільки мені відомо, хвилювало трудящих Кримської області ще задовго до того, як був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області до складу Української РСР. Мабуть, чутки просочувалися потроху, і навколо цього питання складалася певна, як кажуть, громадська думка, і питання в тому, як буде відбуватися українізація, як будуть приїжджати українські працівники з інших областей і цілий ряд інших питань хвилювали населення Кримської області.
Я повинен сказати, що ці розмови цілком безпідставні, треба мати на увазі, що на Україні таких областей, як Кримська, або майже таких, є багато. Сюди відносяться Ворошиловградська, Сталінська і ряд інших областей, де викладання в школах відбувається російською мовою, діловодство також ведеться російською мовою. Очевидно, точно так буде і в Кримській області.
Що стосується шкіл, то навіть у західних областях України в нас є російські школи, так, як і по всій Україні, але в цих російських школах викладається українська мова як предмет. Я не збираюся стверджувати, але думаю, що так, очевидно, буде і тут. Нічого поганого в цьому я не бачу, якщо в російських школах буде викладатися українська мова. Викладають же інші мови. Кажуть, що діти будуть перевантажені, але, зрозуміло, що вони будуть перевантажені не більше, ніж діти трудящих усіх областей Української РСР.
Діловодство є і залишається російською мовою. Немає ніякої потреби переводити діловодство на українську мову. Зрештою, як це можна подумати перевести діловодство в установах на українську мову в той час, коли люди не знають української мови. Адже для того, щоб перевести все діловодство на українську мову, треба знати мову, треба, щоб були люди, які володіють мовою, а це не вирішується за 1-2-10 років, це тривалий процес, поки людина ви-
вчить мову на такому рівні, щоб вести діловодство в установі. Що стосується радіо, кіно, переписки - все те саме буде так, як і було. І ми ніколи не ставили перед собою завдання, що як тільки приєднається Крим до України, все піде уверх дном, усе перевести на українську мову.
Крім того, я повинен сказати, що діловодство в ЦК партії ведеться українською мовою, але одночасно переписка з ЦК КПРС, усі протоколи, звернення і т. д. йде російською мовою, хоча я не знаю, якою мовою т. Полянський одержує протоколи - українською чи російською. Так що, я думаю, це не повинно ні в якій мірі турбувати трудящих і парторганізацію Кримської області" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 184).
Питання про запровадження української мови на півострові було поставлено кримськими властями через півроку. 13 вересня 1954 року в листі на адресу ЦК КП України, затвердженому постановою бюро обкому, зокрема, зазначалося: "В зв'язку з передачею Кримської області до складу Української РСР, Кримський обком КП України вважає необхідним ввести в 1955 - 1956 навчальному році вивчення української мови і літератури в школах Кримської області" (там само. - Спр. 4998. - Арк. 247).
Затримка на рік із введенням української мови пояснювалася тим, що в області не було необхідної кількості педагогів, котрі б її знали. Так, з
2 193 учителів початкових класів тільки 94 володіли нею. Але й вони не мали досвіду викладання цього предмета. А всього треба було підготувати 1 500 викладачів для II - IV класів на короткотермінових курсах, забезпечити підручниками 320 семирічних та і 140 середніх шкіл.
Крім того, в кожну семирічну школу необхідно було направити одного викладача української мови, а в середню - двох, усього - 600. Вони, до речі, мали вести заняття в школах робітничої та сільської молоді (там само. - Арк. 247 - 248).
Для забезпечення методичної роботи і здійснення контролю за рівнем викладання української мови і літератури в школах передбачалося ввести додатково в штат облвно трьох інспекторів, а Севастопольського, Сімферопольського, Керченського, Ялтинського, Євпаторійського, Феодосійського, Джанкойського, Білогірського, Красногвардійського і Сакського відділів освіти - по одному, а при обласному інституті вдосконалення вчителів відкрити кабінет української мови і літератури в складі завідуючого і двох методистів (там само. - Арк. 248).
Зрозуміло, що запровадження в Криму української мови не скрізь і не в усіх викликало задоволення, у зв'язку з чим у доповіді обкому зазначалося: "Нам не треба недооцінювати фактів неправильного розуміння переходу Криму до складу УРСР, фактів (хоч і поодиноких, але все ж наявних), нездорових чи хворобливих настроїв і висловлювань.
Деякі наші працівники помилково розцінюють заходи щодо ознайомлення з українською мовою і вивченням її в школах як українізацію. Таким товаришам необхідно роз'яснити, що ці заходи нічого спільного з українізацією не мають" (там само. - Спр. 5813. - Арк. 21).
Завдання міськкомів і райкомів партії, первинних партійних організацій, радянських органів і органів народної освіти полягає в тому, наголошувалося далі, аби наполегливо роз'яснювати вчителям і батькам важливість цього заходу, добитися, щоб учителі початкових класів поставилися з глибоким усвідомленням до виконання свого обов'язку (там само. - Арк. 22).
Посиленої уваги вчителям початкових класів надавали тому, що вони повинні були перекваліфікуватися на місці, на літніх курсах. А для семирічних і середніх шкіл області Міністерство народної освіти УРСР мало направити до початку навчального року 640 учителів української мови і літератури (там само. -
Арк. 21).
Однак життя розпорядилося так, що в Криму не стали чекати із запровадженням української мови до початку нового навчального року. Вже з 25 листопада 1954 року цей предмет почали викладати в п'яти початкових класах шкіл №№ 21 і 24 та в початковій № 12 Сімферополя. Як інформувало Міністерство освіти ЦК КП України, "перший день викладання української мови в школах пройшов задовільно. Діти з великим інтересом швидко і правильно засвоювали вимову українських слів і речень" (ЦДАВОВУ: Ф. 166. - Оп. 15. - Спр. 1436. - Арк. 253).
Для розгортання цієї роботи в області провели з учителями одноденний семінар, під час якого було опрацьовано навчальний календарний план до кінця року, всім учителям вручили навчальні програми й по одному примірнику підручника з української мови, зі змістом якого їх ознайомили.
Для запровадження української мови в усіх школах області з 1955 -1956 навчального року потрібно було підготувати на короткотермінових курсах 2 150 учителів молодших класів, призначити для роботи в V - X класах 700 викладачів української мови та забезпечити всіх учнів необхідною кількістю підручників (там само. - Арк. 253).
У доповіді на пленумі обкому партії 27 січня 1955 року, зокрема, відзначалося, що після передачі області до складу УРСР серед жителів Криму "значно підвищився інтерес до вивчення життя нашої республіки, її економіки, науки і культури... Про зрослий інтерес до культури українського народу свідчить те, що під час гастролей у Криму українських театрів і хореографічних колективів трудящі області проявили глибокий інтерес, ці спектаклі і концерти відвідали понад 100 тисяч осіб. Усе більше зростає інтерес до української культури і мови. За минулий період в області продано тільки книг українською мовою на суму 376 тисяч карбованців, особливо великий попит на такі книги, як "Кобзар" Т. Г. Шевченка, твори І. Франка, Ольги Кобилянської і твори радянських українських письменників. Крім того, серед передплатників поширено 23 011 екземплярів газет і журналів українською мовою. З великим успіхом демонструються українські кінофільми" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 5813. - Арк. 20).
Виголошуючи цю доповідь, секретар обкому В. Клязника підкреслював: "Необхідно, щоб наша преса - обласні, міські, районні газети - більше уваги приділяла висвітленню життя нашої республіки, допомагала б трудящим області встановлювати тісний зв'язок з робітниками, колгоспниками, механізаторами сільського господарства, діячами науки і культури, з передовими підприємствами, колгоспами України, широко розповісти на своїх сторінках про їхнє життя і трудові подвиги. Необхідно широко практикувати поїздки в області, міста, колгоспи, МТС, радгоспи, на підприємства республіки для обміну досвідом і перенесення кращих методів праці в свою роботу" (там само. - Арк. 21).
Але ці завдання, які ставилися в доповіді секретаря обкому, не привернули уваги учасників пленуму. Як свідчить його стенограма, ніхто з виступаючих в обговоренні не торкнувся цієї проблеми. Більше того, не знайшлося місця, аби хоч згадати про неї і в резолюції.
За таких умов, природно, на той час і не поставало питання про запровадження української мови в діловодство обласних установ. Уперше українська мова прозвучала на обласному рівні тільки 12 березня 1957 року у виступі секретаря Джанкойського райкому партії Куца. Після нього українською говорили секретар обкому партії Чирва, а також секретарі райкомів: Сакського - Кулик і Кіровського - Лисий (там само. - Оп. 53. - Спр. 546. - Арк. 36 - 38, 41 - 46, 49 - 53, 74 - 76).
У завершальному слові перший секретар обкому Комяхов також
українською мовою оцінив їхній крок так: "Ряд товаришів - Куц, Чирва, Кулик, Лисий - виступили українською мовою. Це вперше на зборах обласного партійного активу. Ми вважаємо, що це цілком правильно і закономірно. І думаємо, що було б також правильно, коли б товариші, які володіють українською мовою, виступали в районах, колгоспах, радгоспах, машинно-тракторних станціях, на підприємствах, у творчих організаціях, наукових установах, в школах і вузах. Це тому, що в Криму більше 250 тисяч осіб українського населення.
Нам відомо, що такі товариші з обласного активу, як Корницький, Коровченко, Стенковий, П'ятак, Максименко, Цимбалюк, Левченко, Сосницький, Скородинський, Рунак, Мельник, Сороковський, Мазурець, Кравець, Клязника, Прикордонний, Гумпер, Руденко і ряд інших товаришів знають українську мову, могли б виступати перед масами, однак вони цього чомусь не роблять. А дарма. Українську мову любить і поважає народ" (там само. - Арк. 81).
Сам же Комяхов довго не зважувався виголошувати доповіді українською мовою. Вперше він це зробив тільки 28 квітня 1959 року. За його прикладом тоді виступили українською мовою вже відомі Куц та Чирва, а також секретарі Зуйського та Білогірського райкомів Пархоменко і Панкратьєв і начальник обласного управління культури Карпенко (там само. - Арк.1 - 28, 29 - 32, 36 - 39, 51 - 57, 76 - 79, 83 - 87).
Тим часом у школах процес використання української мови рік у рік поширювався. Якщо в перший рік вона вивчалася в 38 класах 24 шкіл 619 учнями, то через два роки за навчальним планом Міністерства народної освіти України працювало вже 115 класів 70 шкіл, у яких вчилося 2 383 дітей.
За три роки школи, районні, міські і обласний відділи народної освіти, Кримський обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів нагромадили певний досвід у справі запровадження і вивчення української мови, що створило сприятливі умови для повсюдного її введення в школах півострова (ЦДАВОВУ: Ф. 166. - Оп. 15. - Спр. 2358. - Арк. 97).
Проте збільшення класів з українською мовою викладання не розв'язувало всіх проблем. Відсутність у Криму шкіл з повним циклом навчання українською мовою ускладнювало становище дітей переселенців, а особливо учнів 5 - 10-х класів, які вже освоїли формулювання теорем, законів з математики, фізики, хімії та з інших предметів рідною мовою, і багато з них не змогли переключитися на російську мову, і або залишалися на повторний рік у тому ж класі, або полишали школу, про це писав у серпні 1957 року завідуючий обласним відділом народної освіти О. Косяк (ДААРК: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 3956. - Арк. 195).
"У той же час, - продовжував він, - у багатьох селах, де зосереджені переселенці української національності, є достатня кількість учнів для відкриття паралельних класів з українською мовою викладання. Так, у Верхнєсадовській семирічній школі Бахчисарайського району в 1-му класі нині навчається 13 українців, а з 1 вересня там до 1-го класу прийде 17 українців. У Скалистівській початковій школі цього ж району на 72 учнів - 30 дітей переселенців-українців, у тому числі в 1-му класі - 12, у 2-му - 10. У Кренківській початковій Куйбишевського району з 17 учнів - 14 українців. Таке становище і в деяких школах Сімферопольського та ряду інших районів області.
Однак до нинішнього часу організація класів з українською мовою навчання стримується через пасивність у цьому питанні керівників шкіл і органів народної освіти, а також через відсутність належного контролю за цим з боку партійних і радянських організацій. Крім того, створення початкових класів з українською мовою навчання гальмується відсутністю таких семирічних і середніх шкіл, а тому учні і батьки не бачать перспектив для подальшого нормального навчання.
Обласний відділ народної освіти провів облік дітей переселенців-українців, які бажали навчатися рідною мовою. В результаті бесід з батьками виявилося, що таке бажання виявили 496 осіб, з них учнів І - IV класів - 217, V - VII - 201 і VIII - X - 68.
У Сакському районі - 65, Джанкойському - 68, Октябрському - 51, Сімферопольському - 59" (там само. - Арк. 196).
Для розв'язання цієї проблеми О. Косяк пропонував створити поки що міжрайонну українську школу-інтернат у Сімферополі на 180 - 200 учнів на базі колишнього дитячого будинку (там само. - Арк. 197).
Доповідну завідуючого розглянуло бюро обкому партії 16 серпня 1957 року. В його рішенні "Про організацію школи з українською мовою навчання в м. Сімферополі", зокрема, зазначалося, що протягом останніх років до області посилився потік українців-переселенців, значна кількість їх прибула до обласного центру. Разом з ними прибуло тільки з 1953 року 9 457 дітей, більшість з яких до переїзду в Крим вчилися в українських школах і виявляють бажання продовжувати навчання рідною мовою.
У той же час, відзначалося далі в постанові бюро, відсутність семирічних і десятирічних українських шкіл не дає можливості задовольнити законні бажання батьків вчити своїх дітей рідною мовою, заважає закріпленню переселенців-українців, а також гальмує організацію окремих початкових класів і шкіл з українською мовою навчання в місцях зосередження переселенців, оскільки позбавляє перспектив у навчанні цих дітей рідною мовою в семирічних і середніх школах.
Виходячи саме з цього, бюро обкому партії та виконком обласної ради депутатів трудящих вирішили організувати з 1 вересня 1957 року в
м. Сімферополі середню школу-інтернат з українською мовою навчання для 280 учнів 5 - 10-х класів.
8 жовтня О. Косяк доповідав на пленумі обкому: "З часу приєднання Криму до Української РСР школи області здійснюють поступовий перехід на навчальний план Міністерства освіти УРСР. У цьому навчальному році вже повсюдно з 2-го класу вивчається українська мова як предмет, у 117 школах для нагромадження досвіду вона запроваджена в V-VII класах, а в місті Сімферополі за рішенням обкому партії та облвиконкому організована перша школа з українською мовою навчання, в якій вчиться 214 учнів. Школа і гуртожиток при ній забезпечені кваліфікованими педагогічними кадрами. За ініціативою Сімферопольського міськкому КП України для неї виділено добре шкільне приміщення. Але в роботі школи є великі труднощі. Найбільш досадним є те, що доводиться через відсутність місць у гуртожитку багатьом учням відмовляти в прийомі. В той же час виділені приміщення під гуртожиток цієї школи зайняті сторонніми особами, а міськвиконком заходів до їх виселення не вживає. Ми дуже просимо Вас, товаришу Мазурець (голова міськвиконкому, - В. С.), у кінці кінців переселити їх. Цим Ви дасте можливість великій кількості дітей навчатися рідною мовою. Адже така школа в області поки що одна, тоді як до Вітчизняної війни їх було 38, і, до речі, не було масового переселення в Крим з корінних областей України, як нині" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 536. Арк. 71 - 72).
Однак у Криму мало зважали на проблеми української мови. Скажімо, зовсім не зачепили її учасники зборів обласного і сімферопольського міського активу 13 серпня 1958 року, які розглянули питання про "Про перебудову системи народної освіти" (там само. - Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 975. - Арк. 1 - 73). Про українську мову згадав у своєму виступі лише секретар Сімферопольського міськкому партії Ананьєв, але тільки в інформаційному контексті, мовляв, вона вводиться в п'ятих класах як предмет (там само. - Арк. 28).
Але й за таких умов українська мова поступово прокладала собі дорогу на півострів. У 1958 - 1959 навчальному році її вже вивчали в усіх других, третіх та п'ятих класах
19 766 учнів (ЦДАВОВУ: Ф. 166. - Оп. 15. - Спр. 2591. - Арк. 75).
Цей процес розвивався фактично до прийняття нового союзного закону про освіту, яким передбачалося право батьків вибирати мову навчання своїх дітей. Відтепер українську можна було вивчати добровільно, що й призвело до трагічних наслідків її використання на півострові.
А поштовхом до згортання її вивчення став лист кількох батьків, котрі звернулися до ЦК КПРС і ЦК КП України із скаргою на нібито примушування їхніх дітей навчатися українською мовою. Цього було достатньо, щоб негайно зібралося бюро обкому партії для розгляду питання "Про факти порушення принципу добровільності у вивченні української мови в середній школі № 15 м. Сімферополя".
Перший секретар обкому Василь Комяхов, секретар з ідеології Іван Чирва, інші члени цього органу, які ще вчора ратували за використання української мови, тепер з гнівом зазначали, "що в окремих школах м. Сімферополя мали місце факти порушень статті 9-ї Закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР".
Грубі перекручення в дотриманні принципу добровільності у вивченні української мови мали місце в 15-й середній школі м. Сімферополя. Керівництво і первинна партійна організація цієї школи в період підготовки до нового навчального року не організували проведення широкої масово-політичної роботи серед батьків по роз'ясненню Закону про перебудову школи. Замість копіткої виховної роботи серед батьків, і особливо тієї групи, яка організовано добивалася відміни вивчення української мови в 5 "А" і 5 "Б" класах і введення навчального плану РРФСР, питання вивчення української мови спробували вирішити адміністративним шляхом. Директор школи т. Шалін, зав. навчальною частиною, секретар парторганізації т. Рускол допустили стосовно батьків і учнів, які не побажали вивчати українську мову, елементи безтактності, різними шляхами затягували задоволення їхніх законних вимог" (ЦДАГОУ:
Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 1440. - Арк. 241).
Дісталося на бюро не лише керівникам школи: "За відсутність партійної принциповості і наполегливості при вирішенні питання про дотримання 9-ї статті Закону про школу завідуючому облвно тов. Косяку О. С. оголосити догану.
За несвоєчасне реагування на факти порушення принципу добровільності у вивченні української мови в 15-й середній та деяких інших школах завідуючому відділом шкіл обкому КП України т. Пастушенку М. С. оголосити догану..." (там само. - Арк. 243).
Після такого засідання бюро обкому в багатьох відпало бажання пропагувати впровадження української мови на півострові. Відтепер вона починає витіснятися різними методами. Наприклад, мотивуючи збитковістю, те ж бюро обкому 15 грудня 1959 року ліквідувало газету "Радянський Крим", припинило дубляж українською мовою журналу "Блокнот агітатора", бюлетеня "Виноградарство і садівництво Криму" (там само. - Спр. 1442. - Арк. 26 - 29).
Жодним словом про поширення української книги не згадується в спеціальній постанові бюро обкому та облвиконкому "Про заходи щодо поліпшення розповсюдження книг у Кримській області" від 27 січня 1960 року (там само. - Спр. 1895. - Арк. 118 - 121).
Також не згадується про українську книгу і в подібній спільній постанові щодо поліпшення роботи бібліотек (там само. - Спр. 1896. - Арк. 43 - 47).
Не обмовилося бюро обкому й словом про навчання українською мовою, коли 8 квітня 1960 року розглядало питання "Про керівництво Сакським райкомом партії перебудовою шкіл у світлі Законів Верховних Рад СРСР і УРСР про школу" (там само. - Спр. 1895. - Арк. 219 - 222).
Щоправда, в постанові бюро обкому від 26 лютого 1960 року щодо покращання роздрібної торгівлі газетами і журналами в області рекомендується "приділяти особливу увагу повній реалізації дубляжу газет "Крымская правда", "Крымский комсомолец" (там само. - Спр. 1895. - Арк. 213).
І це в той час, коли, за свідченням керівників кримської освіти, "після прийняття Закону про школу громадськість області висловлювалася за вивчення української мови. Лише невеличка частина батьків за різними мотивами виявила бажання, аби їхні діти не опановували її" (ЦДАВОВУ: Ф. 166. - Оп. 15. - Спр. 3205. - Арк. 100),
Далі в цьому документі підкреслювалося, що досвід останніх років показав, що вивчення української мови не тільки не становить труднощів для учнів, а навпаки, сприяє підвищенню успішності з російської мови. Наприклад, успішність учнів шкіл Кримської області з російської мови в 1954 році, коли українська мова не вивчалася, становила 91,1%, а в 1961 - 91,6. Дотримання паралельності у вивченні української і російської граматики підвищує грамотність учнів з обох споріднених предметів (там само. - Арк. 101).
Однак кількість школярів, котрі вивчали українську мову, почала зменшуватися. Якщо в 1960 - 1961 навчальному році її опановувало
24 075 п'ятикласників, то з них у 6-му класі наступного року продовжило вчити українську мову вже 22 868 (там само. - Спр. 3542. - Арк. 55).
Поза школою на офіційному рівні українська мова використовувалася в Криму лише під час приїзду зарубіжних українців. А програмою перебування в області групи товариства об'єднаних українців Канади передбачалося навіть вивісити на приміщенні вокзалу в Сімферополі "вітальне гасло українською мовою" (там само. - Спр. 2309. - Арк. 174).
Українською мовою спробував виступити на одному з урядових прийомів у Ялті 21 серпня 1960 року тогочасний перший секретар ЦК КП України Микола Підгорний. Але оскільки він плутав українські слова з російськими, то Хрущов його обірвав: "Николай Викторович, ты забыл украинский язык, давай дуй по-русски, так будет всем понятно" (Крымская правда. - 1998. - 21 квітня).
Звичайно, після такої рекомендації Хрущова присутні при цьому місцеві керівники намагалися не зачіпати проблеми української мови, якщо не було вказівки згори. Бо тільки через рік, коли ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР ухвалили постанову "Про заходи по забезпеченню прийому радянських та іноземних туристів у місті Севастополі", в Криму повернулися до використання української мови, щоправда, в оригінальному вигляді: своєю постановою бюро обкому зобов'язувало "встановити на шосе Ялта - Севастополь вказівники російською, українською та латинською мовами" (там само. - Спр. 2303. - Арк. 158).
Очевидно, про вживання української мови йшлося і на бюро обкому 10 червня 1961 року, коли там затверджувалася програма перебування в Криму групи американських українців, хоча в протоколі про це і не згадується (там само. - Спр. 2305. - Арк. 179 - 180).
Але про її широкий розвиток не знаходимо ніяких проявів турботи. На зборах обласного активу 10 листопада 1961 року, де розглядалося питання про розвиток школи, доповідач бідкався лише тим, що учні "мають слабкі знання з основ наук, особливо з російської мови, математики і фізики" (там само. - Спр. 2308. - Арк. 35).
Більше цікавив кримські власті стан з вивченням математики. Скажімо, цьому питанню 1 грудня 1961 року було присвячене засідання бюро обкому, на якому підкреслювалося, що "приділяється велика увага ідейно-політичному вихованню школярів на уроках математики. Зараз багато вчителів склали і розв'язують з дітьми задачі за матеріалами XXII з'їздів КПРС і КП України, семирічного плану розвитку народного господарства СРСР, України і Кримської області, розкриваючи тим самим велич нашої держави, грандіозні успіхи будівництва комунізму" (там само. - Арк. 130).
Правда, на пленумі обкому 26 січня 1962 року його секретар І. Чирва зазначив у своїй доповіді, що "дуже мало приділяється уваги вивченню української мови" (там само. - Спр. 2709. - Арк. 30). Однак ця репліка не була конкретизована ні у виступах членів обкому, ні у резолюції пленуму.
І тільки на черговому пленумі
6 вересня 1962 року, який присвячувався також ідеологічним питанням, редактор газети "Кримська правда" В. Клязника повернувся до українських проблем на півострові. Зокрема, він тоді говорив: "Я вважаю, що в нашій області незадовільно пропагується українська література. Ми - молода область України. Але область, яка всіма своїми історичними коренями була зв'язана з Україною.
Бєлінський, Чехов, Горький та інші діячі високо цінували українську культуру.
У нас є вузи, технікуми, школи. Ця молодь колись піде працювати за межі Криму, в області нашої республіки, і коли вона буде знати українську культуру, мову, побут, їй буде легше трудитися. В наших клубах рідко побачиш концерти художньої самодіяльності українською мовою.
Я недавно був у колгоспах, їдеш пізно ввечері, дівчата йдуть з роботи, співають українські пісні, приємно слухати. Значить, в області є живі люди, є сили, які можуть нести в маси українську культуру.
Чому б нашому телебаченню не практикувати показ концертів української пісні, музики, танцю. Я вважаю, що це правильно, і нам треба українське мистецтво пропагувати.
У нас маленький тираж газет, що виходять українською мовою: "Кримського комсомольця" і "Кримської правди", і він не освоюється. Це недопустимо" (там само. - Спр. 2712. - Арк. 102).
Проте схвалення подібні ініціативи не знаходили, бо ніяких заходів після них щодо розвитку української мови не розроблялося. Вже пізніше, після приходу до керівництва республікою Петра Шелеста, українською мовою, траплялося, проголошували вітальні адреси ЦК КП України, як це було на І обласній сільській партійній конференції (там само. - Спр. 3280. - Арк. 136 - 137). Або висловлювали їх напам'ять під час зустрічі високих гостей. Наприклад, у квітні 1964 року бюро Кримського обкому затвердило вітальне слово Хрущову саме українською мовою. А от Президенту Алжиру Ахмеду Бен Беллі, котрий прибув до Криму разом з ним, вітання виголошувалося російською (там само. - Спр. 3612. - Арк. 283).
Ось таке ставлення до української мови - хто хотів - вчив, хто не хотів - не великий гріх, - призвело до того, що різко скоротилася кількість шкіл, де навчання велося українською мовою. В 1966 - 1967 навчальному році їх було всього 3 школи-інтернати - Джанкойська 8-річна на 210 учнів, Сімферопольська середня - на 308 і Гвардійська 8-річна на 175 (ЦДАВОВУ: Ф. 166. - Оп. 15. - Спр. 5407. - Арк. 76, 175, 397).
Через рік українську школу в Джанкої ліквідували, а в 1970 - 1971 навчальному році залишилася тільки одна така в Сімферополі, в якій навчалося 412 учнів (там само. - Спр. 7787. - Арк. 130). Наступного року в ній уже не набирався перший клас, не планувалося й IX - X (там само. - Спр. 8185. - Арк. 105).
Що це означало, зрозуміло однозначно: українська школа в Криму перестала існувати.
І про її майбутнє за умови шаленої критики на адресу книги колишнього першого секретаря ЦК КП України Петра Шелеста "Україно наша Радянська" на зборах партійно-господарського активу Кримської області 10 квітня 1973 року годі було й думати.
ВІД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ВІДМОВЛЯЛИСЯ,
АЛЕ НЕ ВІД УКРАЇНСЬКИХ РОБОЧИХ РУК
Однак саме за участю українців планувалося і надалі розв'язувати в першу чергу проблему освоєння зрошуваних земель Криму, що тільки й могло підносити його виробничий потенціал. Наприклад, протягом 1971 - 1975 років на півострів було переселено 19 650 родин з північних і західних областей республіки, що на дві з лишком тисячі перевищувало встановлене завдання. Крім того, 788 українських родин було переселено в господарства, що підпорядковувалися Севастополю. Разом це становило майже п'яту частину всіх переселень, що здійснювала УРСР (там само. - Спр. 850. - Арк. 153).
За цей час жоден з районів Кримської області, як і Закарпатської, Івано-Франківської, Рівненської і Чернівецької, не мав від'ємного приросту населення (там само. - Спр. 851. - Арк. 55).
На наступну п'ятирічку (1976 - 1980) до Криму планувалося переселити з інших областей України ще 8 000 родин. Уже в 1976-му туди при плані 2 000 переїхало 2 174 (там само. - Арк. 153). А тому цілком вірогідними виглядали плани природного приросту сільського населення на півострові за п'ятирічку на 47,1 тисячі осіб, що становило майже десяту частину від загальноукраїнського показника (там само. - Арк. 47 - 48). Можна порівняти, що в прилеглих Миколаївській, Херсонській і Запорізькій областях цей показник був значно меншим: відповідно 21,5, 25,8 і 23,3 (там само. - Арк. 47 - 48).
Крім того, Кримська область за тієї демографічної ситуації, що складалася в Україні, була чи не єдиною в республіці, де до 1991 року сільське населення могло збільшуватися. На цю дату його тут мало вже мешкати 437,3 тисячі (там само. - Арк. 54).
Однак уже в 1979 році кількість сільського населення Криму сягнула 723 436 осіб (Итоги Всесоюзной переписи населения 1979 года. -
М., 1990. - Т. X. - С. 184). А через десять років воно збільшилося ще на 23 тисячі - перепис 1989 року зафіксував в сільській місцевості Криму 746 226 осіб.
І ось тут знову проявився вже свого роду класичний феномен втрати українства. Загальновідомо, що після 1954 року в колгоспи і радгоспи Криму переселяли родини українських хліборобів, серед яких був дуже мізерний відсоток інших національностей. Проте, за даними 1989 року, знову незбагненно переважала кількість росіян у сільській місцевості - 417 619, у той час як українців лише 252 500.
Питання, що виникають у зв'язку з цим, цілком закономірні, оскільки статистика природного приросту сільського населення Криму в 1970 році, наприклад, свідчить, що він найвищий саме в тих районах півострова, де найбільший відсоток українського населення. Так, якщо середній показник по області тоді дорівнював 16,0, то в Джанкойському - 20,7, Красноперекопському - 21,7, Первомайському - 22,8, Роздольненському - 22,7 (ЦДАВОВУ: Ф. Р-582. - Оп. 11. - Спр. 1529. - Арк. 2).
Усього українців у Криму перепис 1989 року зафіксував 625 919 осіб. З них народилися на півострові 181 819 (росіян - 828 761), інші - переселенці: з Вінницької області - 33 956 (2 366), Волинської - 9 936 (948), Ворошиловградської (Луганської) - 9 580 (7 893), Дніпропетровської - 16 047 (6 271), Донецької - 16 851 (14 658), Житомирської - 24 662 (2 370), Закарпатської - 2 148 (398), Запорізької - 17 725 (10 831), Івано-Франківської - 6 930 (767), Києва - 2 585 (1 564), Київської - 16 808 (2 779), Кіровоградської - 11 534 (2 391), Львівської - 9 534 (1 985), Миколаївської - 9 338 (3 680), Одеської - 10 253 (5 976), Полтавської - 24 878 (2 551), Рівненської - 10 212 (1 039), Сумської - 30 034 (5 076), Тернопільської - 7 679 (593), Харківської - 11 724 (5 668), Херсонської - 35 552 (11 340), Хмельницької - 28 217 (1 902), Черкаської-15 526 (1 437), Чернігівської - 21 773 (1 987) і Чернівецької - 2 967 (601).
Українці переїжджали до Криму не лише з власне території УРСР. Міґраційні потоки принесли їх з різних куточків колишнього СРСР. Наприклад, з Білорусі - 1 971 (росіян - 8 901), Узбекистану - 1 590 (8 945), Казахстану - 8 426 (31 953), Грузії - 915 (6 642), Азербайджану - 460 (5 848), Литви - 855 (3 713), Молдови - 2 012 (2 745), Латвії - 364 (2 169), Киргизії - 739 (3 699), Таджикистану - 627 (3 333), Вірменії - 195 (3 172), Туркменії - 432 (2 325), Естонії - 125 (982), з-за кордону -
2 026 (4 904).
Але, природно, найбільше українців дісталося з-поза меж України до Криму з Російської Федерації - 31 299 (росіян - 603 797). Матеріали перепису засвідчують, що, як правило, основна маса переселенців до Криму прибула саме з регіонів компактного розселення українців, де вони раніше й домінували. Однак за переписом бачимо головним чином мігрантами на півострів з тих країв росіян, а українці становлять у середньому десяту частину загальної маси. Скажімо, з усіх тих, хто переїхав з Краснодарського краю, - 37 950 - українців лише 1 632. Аналіз переселення з інших країв і областей Російської Федерації, де українці були автохтонами або активно колонізовували територію, дає подібну картину: Красноярський край відповідно 13 207 і 829, Приморський -12 362 і 1 397, Хабаровський - 7 718 і 861, Амурська область - 4 765 і 420, Бєлгородська - 10 657 і 724, Брянська - 27 203 і 521, Воронезька - 25 885 і 2 205, Волгоградська - 9 708 і 571, Курська - 33 090 і 569, Омська - 8 714 і 824, Оренбурзька - 10 563 і 983, Ростовська - 18 583 і 1 213, Саратовська - 11 441 і 756...
РАЗОМ З КРИМОМ УКРАЇНІ ПЕРЕДАЛИ
ПРОБЛЕМУ ДЕПОРТОВАНИХ НАРОДІВ
Аналізуючи факт передачі Криму Україні в 1954 році, зарубіжні українознавці звернули увагу на ще одну досить важливу деталь цієї "щедрості" Москви.
Народовбивство, що його вчинив кремлівський уряд над татарами Криму, справило глибоке враження на тюрків і мусульманські народи узагалі. Москва, як писав відомий діяч української еміґрації Панас Феденко, не може знайти виправдання для цього народовбивства, тим паче, що з Криму виселено навіть комуністів-татар. Тому більшовицька влада СРСР уважала за вигідне зняти з себе відповідальність за цей злочин і перекласти його на українців (Феден-ко П. Україна після Сталіна. - Мюнхен, 1956. - С. 35).
Тому, "даруючи" Україні Крим у 1954 році, Москва водночас передала їй велику й складну проблему з поверненням, виселених більшовиками, кримських татар, болгар, греків, німців, вірмен, яка з часом однак мала постати і яку відтепер належало розв'язувати вже Києву.
І вона справді досить швидко постала перед українським керівництвом. Буквально через кілька тижнів після приєднання півострова до України тодішній перший секретар Кримського обкому партії Д. Полянський звернувся з проханням до першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка, аби той порушив питання перед Москвою про недопущення повернення до Криму депортованих. Чи мало місце подібне звернення до ЦК КПРС, залишається невідомим, оскільки в архіві колишнього ЦК КПУ мені не вдалося його виявити.
В усякому разі проблема цивілізованого повернення депортованих з Криму не вирішувалася. Тим паче, коли 28 квітня 1956 року Указом Президії Верховної Ради СРСР кримські татари були звільнені із спецпоселення без права повернення конфіскованого під час виселення майна і без права повернення в рідні місця, то цим самим зав'язувався новий вузол складних проблем для українського керівництва, оскільки було зрозумілим, що депортовані не змиряться з таким чином визначеною їхньою майбутньою долею. І не могло воно відгородитися спеціальною постановою Ради Міністрів СРСР від 15 грудня 1956 року № 1501-050 "Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та інш. осіб, котрі раніше проживали в Кримській області і тепер повертаються з місць спецпоселення", якою всім вищеназваним заборонялося мешкати в Запорізькій, Одеській, Херсонській, Миколаївській, Кримській і Закарпатській областях (там само. - Оп. 25. - Спр. 218. - Арк. 29).
Скажімо, станом на березень 1957 року на територію УРСР прибуло вже 714 кримських татар: до Запорізької області - 628 осіб, до Херсонської - 86 (там само. - Оп. 24. - Спр. 4544. - Арк. 54). До цих переселенців місцева влада застосовувала різні заходи, аби повернути їх назад або через оргнабір змусити виїхати до інших областей. Із Запорізької області, наприклад, у лютому 1957 року відправили в Сталінську область 5 родин, у лісову промисловість об'єднання "Печораліс" - 2 (там само. - Арк. 54).
Однак, незважаючи на такий жорсткий контроль за поверненням татар навіть у прилеглі до півострова області, в силу різних обставин місцева влада змушена була до 1967 року прописати на території Криму 27 осіб татарської національності (там само. - Оп. 25. - Спр. 218. - Арк. 29).
Після того, як Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року було відмінено обмеження на проживання на території Кримської області виселених осіб татарської національності, вони великими групами почали повертатися на півострів і звертатися до партійних і радянських органів щодо надання житла і прописки.
Відвідуючи владні структури, представники кримськотатарського народу вимагали опублікувати в "Кримській правді" і "Курортній газеті" Указ Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року, який зобов'язував прописувати татар у першу чергу, без перешкод і поза нормами житлової площі, а також дозволити вільну купівлю і спорудження будинків.
Крім того, ставилися питання про поширення на кримських татар дії постанови Ради Міністрів СРСР про пільги для переселенців, призупинення прийому переселенців на півострів з інших регіонів тощо...
Особливо ж занепокоїли керівництво області вимоги татар вилучити літературу, в якій "висвітлювалася зрадницька діяльність татар у період тимчасової окупації Криму німецько-фашистськими загарбниками" (там само. - Спр. 72 - Арк. 6 - 7).
Окремі представники кримськотатарського народу в обороні своїх прав почали погрожувати різними акціями протесту. Скажімо, Герой Радянського Союзу Абжураїм Решидов на початку листопада 1967 року направив на адресу Головного Маршала авіації Вершиніна телеграму, якою попереджував, що покінчить самоспаленням, якщо до 50-річ-чя Жовтневої революції йому не буде надане житло. В селі Генеральському Алуштинського району Сеїр Джемалядінов разом із сім'єю в 6 осіб на знак протесту з приводу відмови в наданні житла оголосив голодування (там само. - Арк. 10).
По суті, лише ці та інші подібні рішучі дії кримських татар давали їм можливість впливати на владу і поступово закріплюватися на півострові.
Станом на 15 листопада 1969 року в Криму проживало вже 2 365 осіб, але з них прописку одержали лише 867, іншим відмовили, мотивуючи це відсутністю санітарної норми (13,5 кв. метра на одного мешканця).
Поряд з цим деяка частина кримськотатарського населення почала осідати в сусідніх областях. Так, у Запорізькій області тоді проживало 1 169 осіб, у Херсонській - 830, Одеській - 40, а в Краснодарському краї -
6 680 (там само. - Спр. 218. - Арк. 30).
Зрозуміло, що обмеження владою повернення кримськотатарського населення на свою історичну батьківщину викликало в нього негативну реакцію, його представники почали вдаватися до різних актів протесту. Наприклад, 28 червня 1968 року 30 осіб з'явилися в приймальні Кримського облвиконкому й почали вимагати зустрічі з його головою. Цього вони не домоглися, і тільки за допомогою міліції їх змусили покинути приміщення.
15 серпня 1968 року вже близько 100 громадян з дітьми розташувалися біля входу до облвиконкому, заявляючи про свої права на повернення, поєднуючи протести з цього приводу з антирадянськими висловлюваннями. Влада відреагувала не лише застосуванням сили, а й організацією судового процесу над Ісмаїловим (там само. - Арк. 30 - 31).
З метою закріпитися в Криму татарське населення пішло на купівлю в масовому порядку житлових приміщень, у багатьох випадках колишніх своїх власних будинків. На це влада відреагувала досить оперативно, намагаючись через суди анульовувати акти купівлі-продажу з подальшим примусовим виселенням. Однак при виконанні ухвал суду кримські татари проявили акти непокори. Скажімо, в селі Воїнка Красноперекопського району під час виселення родин Османа Мамбетова і Алі Табаха близько двохсот мешканців кримськотатарської національності проявили активний спротив. Влада змушена була призупинити виселення (там само. - Арк. 32).
Рішуча наполегливість, з якою кримські татари захищали своє право на проживання на півострові, очевидно, мала вплив, оскільки тодішній міністр внутрішніх справ УРСР І. Головченко змушений був запропонувати розглянути питання про "можливість організованого набору деякої частини таких громадян і розміщення їх у тих районах області, де необхідна робоча сила і є можливість надати житлову площу" (там само. - Арк. 33).
Проте організованого переселення кримських татар на їхню історичну батьківщину в масовому масштабі влада УРСР не могла розгорнути з різних причин. У 1969 році з плану 150 родин прийняли лише 104, в 1970 - відповідно 100 і 45, в 1971 - 100 і 65. На 1972 рік Рада Міністрів УРСР дозволила організоване переселення ще 50 кримськотатарських родин з Узбекистану (там само. - Спр. 702. - Арк. 2-3).
Політика стримування переселення кримськотатарського населення не давала бажаних для влади результататів, оскільки при цьому збільшувалася кількість неорганізованих переселенців. Якщо в 1973 році таких до Криму прибуло 32, в 1974 - 128, в 1975 - 605, то в 1976 - 901 особа (там само. - Спр. 1401. - Арк. 26).
Через те, що влада всіляко протидіяла закріпленню їх на території області, татари змушені були звертатися із скаргами аж до найвищих московських інстанцій. З цього приводу міністр внутрішніх справ СРСР М. Щолоков інформував першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького в грудні 1976 року: "Заявники повідомляють, що окремі працівники радянських і адміністративних органів Кримської області не дають їм можливості прописатися на підшукану житлову площу, перешкоджають оформленню договорів купівлі-продажу житлових приміщень, по суті відмовляються розглядати їхні заяви з цих питань, а інколи насильно вивозять їх за межі області і виселяють з куплених ними будинків" (там само. - Арк. 26).
Як приклад, М. Щолоков описував виселення родини ветерана війни Файзуліна з села Дивне Білогірського району, котру насильно вивезли на автомашині вночі (там само. - Арк. 16).
Оскільки факти насильного виселення кримських татар з уже куплених помешкань продовжувалися й далі, то окремі з них стали вдаватися до актів самоспалення. Зокрема, це здійснив 23 червня 1978 року Муса Мамут, котрого з родиною видворяли з села Донське Сімферопольського району. На його похоронах, інформував ЦК КПРС В. Щербицький, котрий ще раніше пропонував Москві вжити рішучих заходів до самовільних переселенців, "були розгорнуті транспарант на білій простині і три чорні стрічки з написами націоналістичного змісту: "Він покінчив життя самоспаленням в знак протесту проти дискримінації на Батьківщині", "Дорогому Мусі Мамуту - жертві справедливості від кримськотатарського народу" тощо. Під час похорону виступило 4 чоловіки, один з них сказав, зокрема: "Муса загинув за справедливу справу. Ми клянемося продовжити його справу і доб'ємося, щоб Крим - наша батьківщина, став нашим" (там само. - Спр. 1668. - Арк. 50).
Численні архівні документи свідчать, що кримські татари продовжували боротьбу за своє повернення на батьківщину мужньо і жертовно. Важливим для них було й те, що їх підтримав славний син українського народу генерал Петро Григоренко. І зрештою вони свого домоглися.
ГОЛОСУЮЧИ НА ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ РЕФЕРЕНДУМІ, КРИМЧАНИ
НЕ ПРИСЛУХАЛИСЯ ДО БАХАРЄВА Й "КРЬІМСКОЙ ПРАВДЬІ"...
Трагічні наслідки сімдесяти чотирьох років панування більшовицької влади не обмежилися лише численними безневинними жертвами в період цієї вакханалії. Вони нагадують про себе й тією спадщиною її національної політики, коли цілі народи інтернувалися на інші території, що залишилося на довгі роки вогнищем міжетнічних конфліктів, ускладнюючи процес самовизначення й відродження власної державності.
Коли ж з другої половини 80-х років XX століття розпочався закономірний історичний процес розпаду більшовицької імперії, то комуністична номенклатура, аби її зберегти і самій втриматися при владі, вдалася до розпалювання російського націоналізму, хапаючись за нього, як за рятівне коло.
Розуміючи, що доля СРСР залежить насамперед від позиції України, Москва вдалася до провокування сепаратистських настроїв у різних регі-онах цієї республіки. Скажімо, раптом виникає проблема русинства в Закарпатті, яку створюють за допомогою заокеанських ділків від науки, розпалюються пристрасті навколо сумнозвісної Донецько-Криворізької республіки...
Але особливу ставку зроблено на відірвання Криму від України.
На думку відомого українського політика Миколи Поровського, це має свої закономірності, оскільки зареєстровані на півострові 160 тисяч членів КПРС завжди були найконсервативнішою частиною компартії. Чи не половину з них становили відставники армії, військово-морського флоту, КДБ, політорганів та пенсіонерів з компартійної номенклатури. Ці люди особливо насторожено сприйняли процеси демократизації, що розпочалися в Україні, і протидіяли будь-яким демократичним змінам на півострові.
Особливе несприйняття викликали у них процеси українського націо-нального відродження. Щоб протидіяти цьому, в надрах Кримського обкому партії зародилася і вже в 1988 році на обласній партконференції дістала схвалення ідея утворення автономії, аби в такий спосіб відгородитися від національно-визвольних процесів, що відбувалися в Україні (Голос України. - 1995. - 1 червня).
Прискорений процес її втілення в життя активізувався після того, як Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет Української РСР.
До руйнівного процесу цілісності території УРСР долучилася й Компартія України. На засіданні секретарі-ату ЦК 22 жовтня 1990 року під головуванням Г. Харченка було запропоновано "комуністам-керівникам Верховної Ради УРСР внести на розгляд сесії Верховної Ради республіки питання про державний статус Криму; Кримському обкому партії виступити з ініціативою прийняття Декларації про статус Криму" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 11. - Спр. 2240. - Арк. 17).
Крім того, спеціальними заходами доручалося секретаріатові ЦК КПУ і Кримському обкому партії "активно формувати громадську думку щодо зміни адміністративно-політичного статусу Криму" (там само).
І хоч комуністична більшість у парламенті УРСР гарантувала прийняття відповідного закону в угоду Кремлю, там вирішили перестрахуватися, доручивши кримській партноменкла-турі організувати місцевий референдум з цього приводу.
Слухняно виконуючи ці вказівки, преса півострова розгорнула широкомасштабну пропагандистську кампанію, переконуючи населення, що всі економічні негаразди, які у зв'яз-ку з банкрутством так званої планової економіки дедалі поглиблювалися, зникнуть, як тільки Крим одержить вищий статус.
Що дасть мешканцям півострова перетворення області в автономну республіку, не прорахували ні правознавці, ні економісти, ні історики. За що кримчани голосуватимуть, ніхто не знав, як правило, в масі говорили: потім розберемося. Водночас кримські ветерани закликали не пускати в Крим візитерів із Західної України, заборонити друкувати молодіжній газеті "Крымский комсомолец" статті, які містять іншу від офіційної точку зору на референдум.
До речі, саме ця газета, проаналізувавши ситуацію, що склалася в Криму, устами С. Сосновського 1 січня 1991 року заявила, що на півострові готується "апаратна автономія, за якою ховається апаратна автократія". Однак керівник прес-центру обкому партії В. Козубський заявляв на спеціально скликаному засіданні прес-клубу "Кримської правди" з приводу результатів майбутнього референдуму: "Я впевнений, що переможе здоровий глузд, що кримчани не відмовляться від того, аби стати гос-подарями своєї долі" (Кримська правда. - 1991. - 8 січня).
Наголошуючи на тому, що в області створено могутній народногосподарський потенціал, "Кримська правда", яка особливо старалася довести необхідність виділення півострова в особливий статус, оцінюючи основні виробничі фонди промисловості, сільського господарства, будівництва, зв'язку приблизно в 9 мільярдів, а валовий національний продукт регіону в 11,4 мільярда карбованців, забувала нагадати вклад України в розвиток області, починаючи з 1954 року.
Навпаки, з її сторінок систематично велася цілеспрямована агітація проти українського національного відродження. Так, начальник відділу охорони праці науково-виробничого об'єднання "Фотон" М. Чернишов повідомляв кримчанам зі сторінок цього часопису, що в столиці республіки "неприємно вразив жовто-блакитний прапор, що майорів над будинком виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів" (Кримська правда. - 1991. - 1 січня).
Нічого не бачу осудливого в самій національній символіці, розповідав далі М. Чернишов, але коли, мовляв, "відкидаються законні державні символи, це не приносить нічого, крім відчуття анархії і насилля" (там само).
Такі пасажі, що кидалися в непоінформоване правдивою інформацією середовище кримчан, сприяли нагнітанню нездорової обстановки в суспільстві, підігріванню напруження у відносинах між росіянами і українцями. Але робилося це свідомо, оскільки ні сам Чернишов, ні журналістка "Кримської правди" Г. Томашевська, яка брала в нього інтерв'ю, навіть не згадали про загальновідоме: на той час біля будинку Київради поряд з національним синьо-жовтим прапором висів і тодішній державний прапор УРСР - червоно-лазуровий.
Економічний ефект від кримських курортів щорічно тоді становив понад 1 мільярд карбованців. Але кримський бюджет мав від цього лише
1 мільйон. На цьому тлі, визнавали місцеві чиновники, - Крим справді колоніальна курортна територія. Але чому так сталося? Чи винна в цьому Україна? Жодного слова.
Щоправда, лунали тверезі голоси, які прямо вказували на винуватця всіх бід, що впали на півострів. Так, начальник підвідділу головного планово-економічного управління облвиконкому Г. Пономарьов, роз'яснюючи причини низької економічної віддачі від курортів для бюджету області, писав, що ще "в 60-х роках ВЦРПС (тобто, Москва - В. С.) передала свої функції в Криму більш як 450 підприємствам, об'єднанням та відомствам різних регіонів СРСР. Як кажуть, від Москви до самих до неосяжних окраїн... У відданні ж шести кримських територіальних об'єднань профспілок зараз тільки 16 відсотків від загальносоюзного фонду здравниць, у яких для кримчан путівки фактично не виділяються. Крім того, місцевим радам заборонено розміщувати на Чорноморському узбережжі Криму заклади відпочинку для місцевого населення" (Кримська правда. - 1991. - 10 січня).
"Рада Міністрів СРСР, - продовжував Г. Пономарьов, - замість того, щоб рятувати кримські курорти, ухвалює, зрозуміло, без будь-якого погодження з облвиконкомом, рішення за рішенням про будівництво нових відомчих здравниць... Практично не беручи участі у формуванні бюджету місцевих рад, центральні відомства не мають наміру це робити і в майбутньому. Тим часом, за економічними розрахунками, тільки платежі за землекористуваннями курортними територіями могли б дати кримським курортам понад 400 мільйонів карбованців на рік" (там само).
Однак, і на цьому треба наголосити, в тій же "Кримській правді", зовсім не аналізувалися економічні зв'язки півострова з іншими областями УРСР. Напередодні кримського референдуму така спроба була зроблена лише раз на сторінках цієї газети заступником голови облагропрому В. Пробийголовою.
Він, зокрема, навів дані, які не дуже сподобалися ідеологам кримської автономії: прихід дніпровської води допоміг збільшити середньорічне виробництво зерна більш як удвічі, овочів - в 1,8 раза, плодів і ягід - більш як у 4,5. м'яса - майже в 3,5. яєць - у 4,9 раза.
Тільки завдяки зрошуваному землеробству виробництво всієї сільськогосподарської продукції за період з 1963 року зросло в 2,5 раза, а прибуток колгоспів збільшився майже в 5 разів.
Такі успіхи в сільськогосподарському виробництві, продовжував В. Пробийголова, залежали також і від того, що з України йде повне забезпечення мінеральними добривами, без яких немислимий інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва, саме вона майже повністю постачає прокат чорних металів, чавунні, сталеві та пластмасові труби...
Далі В. Пробийголова зробив ще одне дуже важливе уточнення: розвиток потужностей Криму неможливий без енергетичних ресурсів - 7,3 мільярда кіловат-годин електроенергії (91 відсоток) область "імпортує" з України. А це, мовляв, ще раз підтверджує тісний економічний зв'язок з УРСР. Розривати ці зв'язки - нерозумно.
Такі слова, очевидно, вжалили кореспондента О. Базюка, котрий перелякано запитав:
"Чи означає це, що ви проти автономії?"
"Ні в якому разі, - відповів В. Пробийголова, - але в складі України" (Кримська правда. - 1991. - 11 січня).
Це уточнення В. Пробийголова зробив невипадково: кримська влада, хоч і запевняла, що в її плани не входить повернення області до складу Російської Федерації, організовувала референдум з такими питаннями для відповіді, які повністю виключали майбутню долю півострова в складі України. Бо після цього в зручний час планувалося оголосити про відміну Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1954 року (про те, що цей Указ підтверджений спеціальним Законом СРСР, кримська преса замовчувала).
Досягнувши бажаного результату на кримському референдумі 20 січня 1991 року, кримська партноменклатура досить легко подолала й інший рубіж: 12 лютого комуністична більшість у Верховній Раді УРСР ухвалила постанову про перетворення Кримської області в автономну республіку.
Черговим кроком для створення бази для відриву півострова від України був всесоюзний референдум на підтримку оновленого СРСР. Які він мав наслідки, досить промовисто пояснив на пленумі Кримського обкому партії 11 травня 1991 року доцент П. Хрієнко: "За те, щоб бути в складі Союзу РСР на принципах Декларації про державний суверенітет, 17 березня в Криму проголосувало 84,6 відсотка від числа тих, хто взяв участь у голосуванні. Це - факт. Нікуди від цього не дінешся. Але я маю й інший факт. Понад дві третини кримчан, за даними досліджень, якими я керував, ніколи не знайомилися із змістом згаданої Декларації. Переконаний, що й багато присутніх у цьому залі також толком не вникли й її зміст. Виходить так, що загальний рівень нашої політичної культури дозволив голосувати за те, чого більшість не знає" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 55. - Спр. 7021. - Арк. 65).
У той же час місцеві комуністичні лідери на чолі з Головою Верховної Ради Криму Миколою Багровим обмежили доступ на півострів українських газет та журналів, скоротили трансляції українських радіо- та телепрограм, а в місцевих засобах масової інформації розпочали шалену кампанію дискредитації та паплюження всього українського і всіляке популяризув'ання сепаратистських ідей.
Щоб створити видимість підтримки цих дій населенням, КДБ та військова розвідка Чорноморського флоту через свою агентуру швидко створили маріонеткові організації російсько-націоналістичного спрямування, до яких їм вдалося залучити людей переважно пенсійного віку. На фінансування їх діяльності комерційними організаціями підозрілого походження виділялися величезні кошти, здобуті нерідко в результаті кримінальних афер, як це було зі скандально відомою фірмою "Імпекс 55" (Голос України. - 1995. - 1 червня).
А пленум Кримського - тепер уже республіканського - комітету компартії ставив своїм завданням добиватися: "Невід'ємним правом Кримської АРСР повинні стати власність на землю і природні ресурси, недоторканість території, право самостійно визначати й регламентувати функціонування різних форм власності, визначати політику в питаннях мови, культури й освіти, самостійно здійснювати на своїй території бюджетну, цінову, податкову, кредитну, інвестиційну політику, міжреспубліканські й зовнішньо-економічні зв'язки" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 55. - Спр. 7021. - Арк. 89 - 91).
Усе це робилося за сценарієм з Москви, вказівки якої слухняно виконували компартійні чиновники як у Сімферополі, так і в Києві. Недивно, що вони й підтримали гекачепістів у серпні 1991 року.
Але якщо в Києві компартійна номенклатура, рятуючи власну шкуру, з готовністю проголосувала за Акт проголошення незалежності України, то кримська верхівка, яка завжди була тісно пов'язана з московською комуністичною елітою, приділяючи її курортному обслуговуванню надзвичайно багато уваги, за що одержала величезні кошти з партійної каси на створення численних фірм, підкорилася командам з столиці тепер уже сусідньої держави: для того, щоб протидіяти поширенню української державної влади на півострові, Верховна Рада автономії 4 вересня 1991 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет Криму.
У цьому документі зазначалося, що Крим вважається учасником союзного договору і зовсім не згадувалося про входження півострова до складу України (Кримська правда. - 1991. - 6 вересня).
Такий крок був можливим уже тому, що кримська компартійна номенклатура не втратила ніяких своїх позицій у зв'язку з підтримкою заколотників з ГКЧП. Вона навіть свого лідера Багрова, котрий відверто став на їхній бік, переобрала на посаді Голови Верховної Ради Криму.
Подібний поворот у кримських подіях заохотив багатьох антиукраїнські налаштованих політиків і політиканів на півострові. Вже згадувана обласна молодіжна газета навіть дозволила собі не опублікувати в черговому номері повідомлення про Акт проголошення України самостійною державою, продовжуючи друкувати карту СРСР і Криму.
Цей же "Крымский комсомолец" уже 24 серпня 1991 року чітко вказав, куди треба повернути вектор місцевої політики: "Остановив танки, Россия спасла Свободу. Но сама она в Крым не придет". Тобто, необхідно ставити питання знизу.
І цей заклик не залишився голосом волаючого в пустині: "Кримська правда" 12 вересня надрукувала статтю депутата Верховної Ради КАРСР В. Межака підзаголовком "Вернути Крим у Росію".
Крим повинен мати автономію в складі Російської Федерації, наголошувалося в цій публікації, або свій окремий вагон у поїзді. Те, що півострів має вже свій вагон у складі Українського поїзду, автора не влаштовувало. Не міг він пояснити читачам і те, що дасть така пересадка.
Та це не обходило ідеологів відділення Криму від України. У ході підготовки до Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта про державну незалежність України вони повсякчас переконували місцеве населення, що Крим - це не Україна.
Один з таких - кореспондент "Крымской правды" (після проголошення Україною незалежності редакція демонстративно припинила україномовний випуск, посилаючись на нерентабельність) М. Бахарєв - 5 жовтня глузливо писав: "Захотят ли крымчане жить под жовто-блакитным флагом?"
Цитуючи свою подібну публікацію річної давності, М. Бахарєв зневажливо відгукувався про державницькі устремління українців: "Но толпа, подогретая нацио-налистическими амбициями, не єсть многонациональный народ Украины, мнение которого никто не спросил. И уж, конечно, зто решение вызовет резко негативную реакцию абсолютного большинства населення Крыма, который 36 лет назад был подарен Украине в честь 300-летия ее воссоединения с Россией" (Крымская правда. - 1991. - 18 жовтня).
Ставши рупором російських шовіністів Криму, ця газета аж захлиналася від антиукраїнства. У переддень Всеукраїнського референдуму з її сторінок можна було довідатися, що ніхто практично в Криму не проголосує на підтримку самостійної України, а відтак півострів засвідчить про свою приналежність до Росії. Спеціальна передова М. Бахарєва "Тоска по родине" закінчувалася словами: "Я зачеркну слова "Да, подтверждаю", проголосовав тем самьім против независимости Украины". А поряд газета опублікувала зразок бюлетеня з перекресленим словом "Так" (Крымская правда. - 1991. - 30 листопада).
Але населення Криму, в першу чергу, звичайно, українці, більшість яких, незважаючи на асиміляцію, на примусове переписання їх та їхніх предків на росіян, генетичне відчули свою приналежність до України. Вони пішли на виборчі дільниці й сказали своє слово.
З грудня "Крымская правда" змушена була оголосити результати волевиявлення кримчан: 54,2 відсотка від тих, хто узяв участь у референдумі, або 561.498 громадян, висловилися зате, щоб Крим був українським.
Незважаючи на песимістичні прогнози Бахарєва, захотіли жити під синьо-жовтим прапором і 57 відсотків севастопольців.
Коментарів з приводу цих результатів у газеті Бахарєв не опублікував, оскільки цей оракул виявився неспроможним відчути українськість Криму.
Він, як і всі російські шовіністи, не зрозуміли, що Крим був українським, і таким він залишиться, його майбутнє - тільки з Україною.
Це змушений був визнати інший ідеолог сепаратизму - вже цитований Межак, який раніше переконував мешканців півострова не голосувати за незалежність України: "поезд ушел, а крымский вагон уже намертво прицеплен к украинскому поезду" (Крымская правда. - 1991. - 26 грудня).
Це й справді так, оскільки саме так розпорядилася історія, саме такою є воля місцевого населення: Крим - український.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги