Голова Ради Міністрів Української Держави Лизогуб запевнив присутніх, що "інтереси Криму й України для представників Українського Уряду однаково дорогі. Якщо з переговорів виясниться, що Україні доведеться поступитися своїми інтересами, то вона на такий крок піде. Але в першу чергу має бути вирішеним питання об'єднання Криму з Україною, що з точки зору Українського Уряду є головним завданням і без нього розв'язання економічних питань неможливо" (там само. - С. 15).
Далі відбувся такий обмін думками:
"Ахматович. Дякує за вираження добросусідських відносин, але до одержання повноважень Представників України, просить засідання відкласти до понеділка - поки що ж просить повідомити про погляд Українського Уряду на політичну долю Криму, оскільки ініціатива про переговори йшла з боку України.
Лизогуб. Запевняє, що в понеділок копія журнальної постанови Ради Міністрів буде надана Представникам Криму.
Палтов. Говорить, що ініціатива переговорів йшла з боку Криму. Граф Татищев зробив першу таку заяву, про що залишилися сліди в німецькому Міністерстві Закордонних Справ.
Ахматович. Говорить, що не знає про політичні виступи графа Татищева, а повноваження графа Татищева обмежувалися лише виясненням економічних питань. Основою ж переговорів А. М. Ахматович вважає телеграму, прислану генералу Сулькевичу від імені Українського Уряду.
Лизогуб. Говорить, що не вважав за потрібне ознайомитися з повноваженнями графа Татищева, але якщо граф прибув до Німеччини як міністр Кримського Крайового Уряду, вважав його офіційним представником. І граф Татищев тоді говорив про можливості приєднання Криму до України на автономних началах за зразком Фінляндії і Росії.
Ахматович. Не сумнівається в правоті сказаних слів, знаходить у даному випадкові краще підтвердження необхідності обміну повноваженнями. Знаходить за можливе рахуватися лише з даною йому інструкцією і просить на наступне засідання надати пропозиції Українського Уряду, що стосуються форми з'єднання Криму з Україною" (там само. - С. 15 - 16).
На додаток до своєї постанови від 18 вересня Рада Міністрів Української Держави уповноважила 8 жовтня 1918 року вести переговори з Кримом щодо з'єднання його з Україною Голову Ради Міністрів Федора Лизогуба, міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, міністра внутрішніх справ Ігоря Кістяківського, міністра фінансів Антона Рже-пецького, міністра торгівлі й промисловості Сергія Гутника і військового міністра генерального бунчужного Олександра Рогозу з "наданням їм права на підписання актів і договорів з усіх питань політичного, фінансового, економічного та адміністративного характеру" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. -Оп. 1. - Спр. 7. - Арк. 10).
На другому засіданні українська сторона надала членам кримської делегації можливість ознайомитися зі своїми повноваженнями, офіційно вручивши їх, після чого було оголошено проект Уряду Української Держави про умови возз'єднання Криму з Україною. У 19 пунктах пропонували такий варіант договору:
"1. Крим з'єднується з Україною на правах автономного краю під єдиною Верховною владою Його світлості Пана Гетьмана.
2. Усі піддані Української Держави в межах Криму і Кримського краю в межах України користуються однаковими правами.
3. Усі права міжнародні і міжнародних договорів, усе управління армією і флотом належить Пану Гетьману і Українському Урядові, причому армія Криму формується за принципом територіальним і в мирний час повинна перебувати в межах Криму.
4. Кримський край має Крайовий Уряд і Крайові народні Збори, а також право місцевого законодавства в межах компетенції Крайового Уряду.
5. Усі місцеві Закони, схвалені Крайовими народними Зборами, одержують силу після затвердження їх Паном Гетьманом безпосередньо. Ним же затверджується призначення вищих посадових осіб Крайового Уряду.
6. У галузі народної освіти, релігійній, національній, торгівлі й промисловості, землеробства і сільського господарства Кримський край є вповні самостійним і на нього не поширюються загальні закони Української Держави.
7. Усі шляхи сполучення, за винятком залізниць, а також використання природних сил краю цілком належать віданню Крайового Уряду.
8. Крайовий Уряд визначає й стягує всі прямі податки, за винятком подохідного, і призначає всякого роду місцеві збори і повинності.
9. Окружні і мирові судові установи і слідчі власті перебувають у віданні Крайового Уряду.
У Сімферополі засновується особлива Кримська Судова Палата.
Верховною Касаційною, адміністративною судовою інстанцією є Український Державний Сенат.
10. Крайовий Уряд має свій самостійний бюджет.
11. Митний кордон і єдина митна система є спільною з усією Україною.
У Кримському краї встановлюється спільна з Україною валюта, єдиний Державний Банк, загальні дотичні податки і неокладні збори, спільні з Україною правила для торговельного флоту, спільна експлуатація залізниць, пошт і телеграфу.
12. На Кримський край поширюється дія всіх цивільних і кримінальних законів України, причому виїмки з цих законів, що викликаються місцевими умовами, проводяться в законодавчому порядкові через Крайові народні Збори і затверджуються безпосередньо Гетьманом.
13. Усі військові й торговельні порти перебувають у віданні Українського Уряду, котрий несе всі витрати щодо їх утримання.
14. Крайовий Уряд має право визначення державної мови, і в його повному віданні перебувають усі міські й земські самоуправління.
15. У віданні Крайового Уряду перебувають усі питання народного здоров'я і питання організації праці.
16. У віданні Крайового Уряду перебуває все державне майно Криму, за виключенням удільного чи приналежного окремим відомствам. Управління удільним майном приєднується до існуючого Управління уділами на Україні, а майно, що належить окремим відомствам, переходить у відання належних відомств Української Держави.
17. Українська Держава несе на собі всі витрати щодо утримання армії і флоту, військових і комерційних пор-тів, залізниць, пошт і телеграфу і всіх закладів, які відають загальними, а не винятково місцевими питаннями.
18. При Міністерствах Закордонних Справ, Військовому і Фінансів організовуються особливі Відділи з кримських справ.
19. При Його Ясновельможності Пану Гетьману вводиться особливий статс-секретар з кримських справ з відповідним секретаріатом. Цей секретар бере участь з правом голосу у засіданнях Ради Міністрів з усіх питань, які зачіпають питання Кримського краю.
Цей статс-секретар призначається Його Світлістю Паном Гетьманом з числа трьох кандидатів, наданих йому Кримським Крайовим Урядом" (Краткий отчет... - С. 71 - 73).
Маючи від генерала Сулькевича дві інструкції щодо ведення переговорів, кримська делегація, як було їй наказано, почала спершу торгуватися за розширення прав півострова після об'єднання його з Україною. Саме з цих міркувань вона висунула заздалегідь обумовлені свої контрпропозиції. Їхній зміст був таким:
"1. Крим, спираючись на декларацію свого Крайового Уряду від 12/25 червня 1918 року, пропонує встановити з Українською Державою федеративний союз.
2. Взаємні стосунки учасників цього союзу в сферах політичній, економічній, фінансовій, судовій і адміністративній визначаються відповідними угодами, основою яких має служити братерська погодженість зовнішньої політики членів союзу, причому члени союзу, володіючи кожний своєю власною верховною владою, користуються в іншому повною, в межах згаданих угод, самостійністю.
3. За сучасного становища справ важко визначити, хто саме, понад Україну і Крим, може примкнути до згаданого союзу. Безумовно, однак, що столицею союзу має бути Київ і що саме життя вкаже, які з національно-територіальних частин Російської імперії, що самовизначилися, і в якому порядку будуть входити до складу зазначеного союзу.
4. У всякому разі на майбутньому всесвітньому конгресі, який повинен вирішити міжнародне становище і остаточну долю не тільки одного Криму, представникам кожного члена союзу належить відстоювати сукупними політичними і економічними силами спільні інтереси союзу, а рівно і спеціальні інтереси його членів.
5. Для кращого руху справ при Його Світлості Ясновельможнім Пану Гетьманові є статс-секретар з кримських справ з відповідним секретаріатом, що призначається Кримським Урядом і перебуває в постійному спілкуванні з Українським Урядом.
6. Учорашня пропозиція українських уповноважених і нинішня контрпропозиція кримської делегації належить передачі на обговорення Кримського Народного Уряду.
Беручи до уваги, що, незалежно від форми їх політичного з'єднання, Крим і Україна мають численні, різноманітні, постійно практично спільні інтереси. Делегація пропонує не відкладати таких, але розпочати обговорення їх у підкомісіях наради з спеціальностей, складених з членів делегації, із залученням до їх праці, в разі потреби, особливо обізнаних людей.
У підкомісіях належало б вияснити вже тепер наступні питання, швидше вирішення яких викликається потребами й інтересами широких кіл населення Криму й України:
1. Про передачу Сімферопольським окружним судом Катеринославському й Херсонському окружним судам справ, що виникли по Мелітопольському, Дніпровському й Бердянському повітах. Проект правил, що передбачають спільне узгодження, при цьому додається.
2. Про маяки, лоції, гідрометеорологічну службу і про Керч-Єнікальський морський канал. Коротка записка про це додається.
3. Про більш точне визначення сухопутних кордонів Криму й України.
У зв'язку з цим питанням перебуває й інше - про ставлення Таврійського губернського земства до трьох українських повітів: Мелітопольського. Дніпровського і Бердянського.
4. Нарешті, в галузі постачання є ряд поточних питань, які близько зачіпають потреби населення Криму й України. З питань цих, що мають спеціальний характер, здавалось би встановити угодою відповідної комісії" (там само. - С. 73 - 74).
Кримська декларація, що була відповіддю на українську, як писало "Відродження", мала виразну тенденцію до "єдінонєділімства", зокрема, в своєму першому пункті: "При теперішнім становищі справ трудно означити, хто властиво, поза Кримом, може увійти в федеративний союз..." (Відродження. - 1918. - Ч. 158).
Однак таку заяву кримської делегації спростували представники кримських татар і німців-колоністів: "Уважаючи себе неуповноваженими по прийняттю того чи другого рішення по третьому пункту, представники кримськотатарської і німецької людности відкидають включення цьо- го пункту в контрпроект" (там само).
Ця розбіжність думок випадкових представників Криму і його справжніх мешканців, які бачили в приєднанні до України свою користь, була дуже характерною. А тому в Києві не сумнівалися, що "в дусі приєднання вискажеться предпарлямент, раз він складатиметься з дійсних постійних мешканців Криму.
Відтягнення, отже розв'язання кримського питання з боку кримської делегації, - це нічого инше як саботаж. Ці люде ще чогось сподіваються, на щось рахують, а перш за все на те, що хтось прийде і збудує їм Росію, федеративну, розуміється, яку вони опісля спільними силами і зроблять "нєдєлімою", "унітарною" (там само).
На засіданні делегацій, що відбулося 9 жовтня 1918 року, було зачитано українську декларацію, в якій викладалися принципи кримської крайової конституції. Нею передбачалося, що до спільних повноважень повинні належати: глава держави, військо, монетарна система і фінанси, залізничний транспорт, пошта, державний сенат і закордонне представництво (Відродження. - 1918. - 11 жовтня).
На засіданні 10 жовтня кримська делегація не прийняла вказаних принципів крайової конституції, при цьому сенатор Ахматович заявив главі української делегації: "Проект з'єднання, представлений вами, - є проект поневолення" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. І. - Спр. 132. - Арк. 50 зв.).
У відповідь на це Лизогуб вказав що "існуючий Уряд Криму не має повноважень укладати договори. Цим підриваються не тільки Ваші повноваження, але й повноваження Вашого Уряду і заявляє, що Український Уряд завжди радий бачити в себе повноважних представників від повноважного Уряду" (там само. - Арк. 50 зв. - 51).
Зрештою, на засіданні 12 жовтня кримська делегація погодилася розглянути пропозиції гетьманського уряду, але випросила місяць терміну на розгляд проекту Курултаєм півострова.
"Ми пішли на це, - згадував Д. До-рошенко, - бо були певні в прихильному полагодженні справи (про це нишком заявляли нам і делегати від національностей, що приїхали до Києва). Тим часом німці погодилися передати нам чорноморську фльоту з Севастополем, і на кількох торпедовцях і канонірських суднах уперве замаяв український кармазинський стяг. Тим самим до нас переходила фактична влада над Кримом" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - С. 303).
Треба додати, що жваво обговорював питання про приєднання Криму до України з'їзд борошномелів Таврії, який відкрився 16 жовтня 1918 року. При цьому гостро висловлювалося незадоволення діями свого уряду на переговорах у Києві.
Тоді ж місцеві підприємці почали розробляти проект відкриття в Криму відділення Українського банку (Відродження. - 1918. - Ч. 162).
А 18 жовтня 1918 року робітничий з'їзд у Сімферополі ухвалив постанову про приєднання Криму до України. Через три дні про таке ж рішення заявило велелюдне зібрання української громади Севастополя (там само. - Ч. 164,165).
Такий рух з низів пояснювався, насамперед, усе ще важким економічним становищем Криму, зокрема недостатнім запасом продовольства на зиму. Скажімо, закуплені 100 тисяч пудів картоплі для населення півострова тривалий час залишалися невивезеними. Обмаль залишалося й хліба. 23 жовтня в Сімферополі було зменшено норму видачі хліба на три чверті фунта (там само. - Ч. 168).
Одержавши нові інструкції, кримська делегація здійснила кроки до відновлення українсько-кримських переговорів. Однак у дипломатичних колах Української Держави дали зрозуміти: відновлення переговорів можливе лише за умови рішучої зміни позицій представників Криму (там само. - Ч. 162).
30 жовтня 1918 року до керуючого МЗС Української Держави Палтова прибули нові члени кримської делегації - генерал Ізвєков і сенатор Никифоров, котрі продовжили розмови про взаємовідносини України і Криму.
Того ж дня в МЗС були прийняті представники Російського товариства власників пароплавів Рабинович і Бурштейн з приводу врегулювання товарообміну між Україною і Кримом. Їм було обіцяно розв'язання цієї проблеми в найближчі дні з припиненням митної війни (там само. - Ч. 173).
Але не тільки виробничі та фінансові організації Криму ставили питання про об'єднання з Україною. 10 листопада 1918 року рада профспілок Криму звернулася до "Уцентропрофу": "Приступаючи до створення виробничих спілок і об'єднань, "Кримпроф", виходячи з тісного економічного зв'язку Криму з Україною, відсутності в Криму власних економічних центрів і слабкості кримських професійних спілок, вважає найбільш доцільним об'єднання кримських профспілок з всеукраїнськими центрами".
Поштовхом до розвитку таких подій послужило, звичайно, й повідомлення про те, що 6 листопада 1918 року німецьке командування передало охорону всіх без винятку кораблів Чорноморського флоту представнику морського міністерства Української Держави адміралу Клочковському (Крым (Сімферополь). - 1918. - 9 листопада).
Підтримувало це й самих українців. 11 листопада 1918 року в Ялті зібралися представники нашого етносу на півострові й утворили Українську Крайову Раду в Криму. Її Статутом передбачалося:
"Мета Ради:
1) Просвіта і піднесення культури та добробуту українського народу і взагалі оборона прав українського населення Криму. Район діяльності Ра- ди - Кримський півострів.
2) Для осягнення цієї мети прислугують Раді ось ті способи: видання усякого роду книжок і инших видавництв та поширення їх в народі, уладжування публічних лекцій, викладів, концертів, театральних вистав і т. д.; устне проучуваніє народу в усяких справах, уладжування національних свят, виставок, анкет; скликання з'їздів і конгресів в ріжних справах, закладання й удержування бібліотек, музеїв, читалень і випозичалень; засновання і ведення ріжних шкіл і курсів; викладання і ведення бурс, захоронок, дитячих садочків, вакаційних осель і инших благодійних інститутів; закладання позичково-благодійних кас і инших спілок та предприємств господарських, матеріальна допомога слугам науки, письменства, просвіти, мистецтва та шкільній молоді і т. п.
3) Краєва Українська Рада в Криму єсть юридична особа, що має право набувати і спродувати рухоме і нерухоме майно, так само робити позички і всякі договори, а також захищати свої інтереси через уповноважених Радою осіб у всіх установах, де в цьому може виявитись потреба.
Печать
4) Рада має свою печать з написом: "Краєва Українська Рада в Криму".
Склад Ради і порядкування справами
5) Краєва Українська Рада складається з представників істнуючих українських організацій в Криму. Вони виби- рають з-поміж себе малу Раду з п'ятьох членів і двох кандидатів до них.
Мала Рада керує усіма справами Краєвої Ради. Увага: в члени Малої Ради і Ревізійної комісії можуть бути обрані й члени українських організацій, що не є членами Краєвої Ради.
6) Загальні Збори Краєвої Ради скликаються Малою Радою в разі потреби, та не менше як двічі на рік. Головою Загальні Збори обирають щоразу одного з членів Краєвої Ради.
7) Члени Малої Ради вибирають з-поміж себе Голову Ради, Товариша йому, Скарбника й Секретаря, инчі обов'язки розкладають по згоді між собою. Мала Рада вибирається на півроку.
8) Мала Рада скликається на наради Головою Ради або по заяві на папері не менш як трьох членів Малої Ради.
9) Всі справи рішаються більшістю голосів присутніх. Коли голоси поділяться порівно, перевагу дає голос Голови.
10) Наради можуть відбуватися в присутності не менш як трьох членів Малої Ради, рахуючи в тім числі Голову Ради або його заступника.
11) Порядкування грошима Ради приймає на себе один з членів - скарбник, та за цілість сум і майна Ради відповідає уся Мала Рада.
12) Скарбник приймає, береже й витрачає гроші Ради по постановах Малої Ради.
Всі ж суми, що вступають на протязі року, він кладе в банк на біжучий рахунок від Ради і залишає в касі Ради стільки грошей, скільки потрібно на місячні видатки.
Увага: відбирає гроші скарбник з біжучого рахунку по чеках, які повинні бути підписані Головою або особою, що його заступає, і ще одним членом Малої Ради.
Засоби Ради
13) Засоби Ради складаються: а) з щорічних та разових вкладок ріжних українських організацій: б) з жертв ріжних особ і інституцій; в) з сум добутих від упоряджених Радою публічних лекцій; читанів літературних вечорів, вистав і гулянок та г) з предметів на капітали Краєвої Ради й прибутків з її майна.
Зміна Статуту і скасування Ради
14) Зміни й додатки до цього Статуту можуть робити тільки Загальні Збори Краєвої Ради.
15) Краєва Рада перестає істнувати тільки з постанови Загальних Зборів при участи не менш як 2/3 членів Краєвої Ради.
16) Коли Рада перестане істнувати, то після задовольнення всіх обов'язків, гроші і майно, яке лишиться, передається з постанови ліквідаційних зборів иншій установі, що має таку ж саму мету" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. - Оп. 3. - Спр. 50. - Арк. 5 - 6).
Але в той же час, користуючись погіршенням справ у німців і цілком можливим залишенням ними півострова, прихильники "единой й неделимой России" всупереч досягнутим домовленостям у Києві, таємно пішли іншим шляхом: голова губернської управи В. Оболенський скликав її членів, на якому управа, як він пише, "прийняла на себе рішення виняткової відповідальності: звернутися від Таврійського земства до генерала Денікіна з проханням зайняти своїми військами Крим негайно після виходу німців" (Оболенский В. Крым при немцах. - С. 25).
17 листопада 1918 року гетьман України одержав телеграму із Сімферополя: "Сегодня вступило управление Крымом новое правительство запятая которое задачей выше всех стоящей считает возрождение единой великой России" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 132. - Арк. 52).
Цим кроком, зрозуміло, всі зусилля гетьмана Павла Скоропадського щодо приєднання Криму до України, були зведені нанівець. Однак його уряд не перестав цікавитися долею півострова. Скажімо, коли 2 грудня 1918 року Голова Ради Міністрів С. Гербель повідомив на засіданні свого кабінету, що Денікін призначив адмірала Каніна командуючим Чорноморським флотом, представнику Добровольчої армії в Києві генералу Ломновському було заявлено: "Український уряд, який узяв на себе всі витрати на утримання Чорноморського флоту і витратив на нього величезні суми, вважає, що в майбутньому Чорноморський флот в оперативному відношенні може бути підпорядкований командуючому, призначеному об'єднаним командуванням усіма збройними силами, діючими проти більшовиків, але в усіх інших відношеннях Чорноморський флот має залишатися в підпорядкуванні морського міністра Української держави" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 11. - Арк. 101).
Що стосується позиції більшовицької Москви в період українсько-кримських переговорів, то вона знову дозволяла комуністам Криму бути під крилом ЦК КП(б)У. Так, 8 вересня 1918 року на пленумі ЦК КП(б)У в Орлі доповідалася заява комуністів Криму про підтримку. Було доручено "Одеському обласному комітету об'їхати Крим, допомогти зібрати кримську конференцію і подати всіляку допомогу кримським товаришам, у тому числі й грішми. Тим, хто приїде, без перевірки на місці грошей не давати" (ЦДАГОУ: Ф. І. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 13 зв.).
До речі, на II з'їзді КП(б)У, який відбувся в жовтні 1918 року, делегат від Криму Моршин, зокрема, підкреслював у своєму виступі: "Мы получили от Одес. обл. к-та 3000 р. И немного литературы. Это нам помогло" (там само. - Спр. 5. - Арк. 20 зв.).
На пленумі ЦК КП(б)У 23 жовтня 1918 року, коли зачитали заяву комуністів Криму про їхнє "бажання працювати під керівництвом ЦК КП(б)У", то було ухвалено його задовольнити. При цьому підкреслювалося, що "Крим в організаційному відношенні творить самостійну область" (там само. - Спр. 13. - Арк. 2).
Тоді ж було вирішено питання про роботу в Дніпровському, Бердянському і Таврійському обговорити на наступному засіданні з представниками Одеського обласного комітету. А для організаційних витрат кримським більшовикам виділялося 50 тисяч карбованців (там само. - Арк. 2).
Таким чином, після II з'їзду КП(б)У Кримська парторганізація була включена в число обласних організацій України (там само. - Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 5132. - Арк. 34).
УКРАЇНСЬКІ ПЛАНИ ВРАНГЕЛЯ
Вступ до Криму військ Антанти, яка підтримала Денікіна з його прагненнями відновити "єдіную і нєдєлімую", відсунув на невизначений час сподівання на відродження тут української державності. Однак українське населення продовжувало боротися проти новітніх окупантів.
На початку грудня 1918 року в Підгородньо-Петровській волості група селян на чолі з Русановичем вела активну агітацію проти Добровольчої армії. За свідченням її розвідки, "агітатори переконують селян, що влада крайового уряду і Добровольчої Армії в Криму незабаром буде скинута петлюрівцями і махновцями, і тому не треба ні слухатися існуючої влади, ні платити податки" (Красный архив. - 1928. - Т. 28 - С. 146).
Таку ж позицію селяни Сімферопольського повіту займали і через місяць. Агітація проти Добрармії особливо активно велася в селах Сабли, Курка, Зуя, Мазанка, Мамак, у якій головний провід узяли на себе Костянтин та Пилип Шевченки (там само. - С. 163).
У квітні 1919 року на території Криму, за винятком Керченського півострова, відновилася радянська влада. Щоб запобігти можливості Українській Народній Республіці претендувати на територію Криму, Політбюро ЦК РКП(б) 23 квітня 1919 року ухвалило рішення про створення Кримської Радянської Республіки у складі РРФСР. Але це не було актом волевиявлення населення Криму і не могло бути юридичним документом, на якому б ґрунтувалися права Росії на Крим.
Чому ж так квапилося Політбюро РКП(б)? Пояснити це дуже просто. У пам'яті ще лишалися спогади про "самодіяльність" Установчого з'їзду Рад, ревкомів і земельних комітетів Таврійської губернії, що відбулися 7 - 10 березня 1918 року. Попри кадрову, матеріальну та іншу підтримку делегати з'їзду додумалися прийняти звернення до уряду РРФСР, в якому заявили: "На всій території України повинна бути Радянська влада як виразниця волі трудового народу, і таку владу ми разом з товаришами пролетарями будемо підтримувати всіма засобами, що їх маємо. Ніякої іншої влади не визнаємо" (Бутке- вич В. Право на Крим. - С. 34).
28 квітня Політбюро РКП(б) розглянуло склад уряду нової Кримської республіки, і тоді ж, 28 - 29 квітня 1919 року, була скликана кримська обласна партійна конференція, на якій кілька десятків комуністів, згідно з вказівкою Політбюро РКП(б), прийняли рішення про створення Кримської Радянської Соціалістичної Республіки у складі РРФСР. Конференція підготувала для тимчасового уряду декларацію, в якій проголошувалося: "Волею революційних робітників і селян Криму і славними подвигами героїчної Червоної Армії буржуазно-поміщицький крайовий уряд Криму повалено і Крим оголошується Соціалістичною Радянською Республікою" (там само. - С. 34).
І знову не обійшлося без неузгодженостей, підкреслює цей дослідник. Декларація проголошувалася волею робітників Криму, а їх у Криму не було. Текст списувався з російських декларацій без урахування місцевих умов. Вищий орган влади Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд створювався так терміново і з такою недовірою до місцевого населення, що до нього довелося вводити людей, які знали Крим хіба що з відпочинку (брата Леніна - Д. Ульянова, Дибенка, Полонського та інших). Склад уряду формувався за аналогією з РНК РРФСР, а тому призначили і міністра закордонних справ. Це насторожило Раднарком РРФСР. Тому 28 травня 1919 року в постанові ЦК РКП(б) про статус кримського уряду були розставлені крапки над "і": "прийняти як директиву, що уряд діє на правах губвиконкому, підкоряючись ВЦВК і відповідним наркоматам за належністю, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому, зв'язаному безпосередньо з ЦК РКП(б)" (там само. - С. 34).
Узагалі, вважає цілком резонно В. Буткевич, історія Кримської обласної партійної організації дає змогу побачити, як більшовики насправді ставилися до незалежності Криму. У жовтні 1917 року, не погоджуючись з політикою Тимчасового уряду і водночас прагнучи заручитися підтримкою України у майбутніх подіях, РСДРП(б) визнала, що Крим належить Україні, а тому й більшовицькі організації, які там будуть створюватися, повинні підпорядковуватися Києву. У листі ЦК РСДРП(б) Миколаївському комітету РСДРП(б) від 18 вересня 1917 року Я. Свердлов дав таке пояснення: "Питання про область має велике значення. Ми думаємо, що доцільніше було б Вам увійти в південну з Києвом (поки що) у центрі. До цієї області, як гадають, увійдуть, крім Києва з районом, Одеса, Миколаїв, Херсон, Крим з Севастополем, Єлисаветград та ін. Згодом можливий поділ цього району на 2 частини: 1) Київську, Полтавську, Чернігівську, частину Могилівської і т. д. і 2) Одесу, Миколаїв, Крим і т. д." (Я. М. Свердлов. Вибрані твори. - Київ, 1961. - Т. 2. - С. 40).
У листі ЦК РСДРП(б) обласному комітетові РСДРП(б) Південно-Західного краю від 2 (15) жовтня 1917 року він знову повторював: "Нам здається, було б взагалі доцільніше до вашої області включити губернії: Київську, Чернігівську, Полтавську, Волинську, Подільську. Це і була б Південно-Західна область. А губернії Херсонську і Таврійську з приєднанням Кишинівської виділити в окрему Південну область" (там само. - С. 61).
Після жовтня 1917 року керівники РСДРП(б) перестали рахуватися з українськими комуністами у вирішенні кримських питань. Як зазначає В. Буткевич, вони безпосередньо підкорили собі діяльність кримських комуністів (читай - своїх активістів, направлених до Криму). Але варто було генералові Денікіну загарбати Крим, як ЦК РКП(б) знову відмовився від нього і передав кримських комуністів як обласну партійну організацію більшовикам України. ЦК КП(б) України створив групу (у складі С. В. Косіора, Г. І. Петровського, Д. 3. Мануїльського) для керівництва роботою підпільних організацій Криму. Для відновлення роботи Кримського обкому партії ЦК КП(б) України виділив 250 тисяч карбованців для друкарні, 500 тисяч карбованців для потреб обкому тощо (Буткевич В. Право на Крим. - С. 35).
Треба підкреслити, що ЦК КП(б)У тоді рішуче виступив проти спроб окремих кримських комуністів відірватися від української парторганізації. Скажімо, коли Ф. Артем (Сергеєв) доповів 1 лютого 1919 року на засіданні Президії ЦК щодо позиції проживаючих у Харкові вихідців з Криму, які хочуть створити самостійну партію і уряд, то було ухвалено: "Беручи до уваги, що на партійних з'їздах постановлено входження кримських організацій до складу К.П.У., що Крим має самостійний обл. К-кт, Ревком, вважати виділення кримських працівників у Харкові в самостійну організацію недопустимим" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 27. - Арк. 2 зв.).
7 лютого 1919 року на Президії ЦК КП(б)У знову розглядається кримське питання. Зокрема, ухвалюється рішення "послати в Крим надійну людину з грішми і повноваженнями для організації обласного К-ту" (там само. - Арк. 7). А 12 лютого Президія ЦК КП(б)У вирішує послати до Криму т. Чорноусова. Однако: оскільки він поставлений під суд Трибуналу, то попередньо слід ознайомитися з матеріалами. При цьому зазначається: "Запропонувати всім радянським організаціям ніяких працівників не приймати без попередньої реєстрації в секретаріаті ЦК" (там само. - Арк. 12 зв.).
А 13 лютого 1919 року Чорноусову було таки запропоновано виїхати до Криму представником ЦК КП(б)У (там само. - Арк. 13 зв.).
Зокрема, сімферопольський професор М. Дементьєв підкреслює, що в перші роки радянської влади ЦК РКП(б) багаторазово доручав ЦК КП(б)У надавати допомогу Кримському областкому партії в проведенні ряду політичних кампаній. Практика, за якої партійні органи України відігравали роль шефів стосовно до партійних органів Криму, значною мірою сприяла перенесенню досвіду коренізації з України в Крим (Дементьев Н. О политике татаризации в Крыму // Известия Крымского республиканского краеведческого музея. - 1993. - № 2. - С. 31).
А тим часом, в умовах денікінської окупації, не завмирало й власне українське життя в Криму. 11 серпня 1919 року в Севастополі був скликаний черговий Український з'їзд, який ухвалив: "Ми, нижчепідписані представники українських організацій в Криму, зібравшись на з'їзд в м. Се-вастополі 11 серпня 1919 року, ухвалили таку постанову:
"Аби Краєва Українська Рада в Криму могла обстоювати права української людності перед Кримською Владою і провадити широку організаційну, просвітну та економічну діяльність серед українців Криму. З'їзд постановив надати Виконавчому Комітету Краєвої Ради, котрий зветься Малою Радою, права Українського консульства і Голову Малої Ради Павла Єрофеіча Горянського визнати Консулом Української Народної Республіки в Криму. Місцем перебування Консула є м. Ялта" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. - Оп. 3. - Спр. 50. - Арк. 3).
Намагаючись швидше налагодити контакт з Українським Урядом, голова Крайової Ради Павло Горянський спробував зробити це через дипломатичне представництво УНР на Кавказі, до якого звернувся з такими словами: "Од імені Краєвої Української Ради в Криму уклінно прохаю Вас переслати доклад про Краєву Раду, прохання про заснування Українського представництва в Криму і інші папери до уряду Народної Республіки, долучивши до прохання Вашу прихильну резолюцію.
Для урятування української справи в Криму Краєва Рада визнає необхідним призначення Урядом Українського представництва і асигнування задля його праці певних коштів. Дуже прохаю Вас, коли потрібно, скласти кошторис видатків на удержання представництва в Криму та його культурно-економічну працю.
Полишаючи повернення нашої національної справи в Криму на кращий шлях Вашій ласкавій опіці.
Маю честь бути Вашим слугою" (там само. - Арк. 7).
З подібним листом звертався Горянський і до МЗС УНР, у якому викладав також усі перипетії українського життя в Криму: "Згідно з постановою З'їзду Українських Організацій в Криму 11 серпня сього року, Краєва Рада в Криму звертається до Міністерства Закордонних справ з уклінним проханням про надання Малій Раді прав Консульства або про заснування в Криму представництва Українського Уряду.
Таке представництво необхідно для піднесення української національної справи в Криму, котра з плином часу все дужче занепадає. Без коштів і достойних поводирів українське міське громадянство в Криму лишиться беззахисним проти обрусительних заходів російського уряду, і населення змушене буде цілком денаціоналізуватись. Треба також будити свідомість і підносити українську культуру серед селянства в Криму, для котрого досі Краєва Рада нічого не робила. Засоби, котрі ведуть до осягнення цієї мети, докладно з'ясовані в статуті Малої Ради, в пункті 2.
Крім того, після офіціальної наради делегації Краєвої Ради з представниками Татарської Директорії (власне з директором Закордонних справ) і Курултаю (Парламенту) вияснилось, що керманичі татарського народу вважають бажаним і потрібним представництво Українського уряду в Криму для спільної діяльності в обороні національніх прав обох народів.
Видатки на заснування культурних закладів (шкіл, курсів), на утримання представників і оплату роз'їздів нехай Міністерство буде ласкаве призначити на рік уперед по штатам, які воно визнає відповідними.
Оскільки Краєвій Раді відомо, Голова Української Дипломатичної Місії на Кавказі Іван Ігнатович Красковський пильно дбає про підтримання українського національного руху в колоніях і спеціально працює в сфері східної політики України, його Краєва Рада вважає авторитетним порадником в справі утворення Українського Представництва в Криму.
Його Краєва Рада просить бути посередником і переслати се прохання разом з докладом, статутом і инчими паперами до Міністерства.
Відповідь Міністерство нехай, буде ласкаве дати також через дипломатичну місію на Кавказі" (там само. - Арк. 4).
З весни 1920 року, як відомо, в Криму вже заправляв барон Врангель, котрий був гнучкішим у ставленні до українства.
Цікаво, що в армії Врангеля виявилася велика кількість українців, які утворили українську організацію при його штабі в Севастополі. Почалося з "Гуртка українських старшин", який заявив про себе 17 серпня 1920 року. Мета його діяльності, яка була викладена в статуті, передбачала об'єднання українців на Кубані і в Криму. Члени гуртка вважали, що "мається по 5 - 6 чоловік комісарів на кожний повіт і що розбити большевиків на Кубані можливо тоді, коли буде армія виключно українська, під національним прапором, і коли команда армії на Кубані буде в руках українця, бо українці по мобілізації, об'явленій російським правительством, не підуть, бо український нарід на Кубані не віре ні російському уряду, який возглавляється генералом Врангелем, ні російському офіцерству і взагалі російській бюрократії. Доказом цього є той факт, що не дивлячись присутности озброєної сили російських відділів на терені України (Мелітопольський повіт), по мобілізації ніхто не пішов" (Центральний військовий архів у Варшаві: Ф. 380. - Оп. 3. - Спр. 103. - Арк. 69).
Ознайомившись з цим документом, Врангель погодився з такою пропозицією і попросив вказати на тих українців, котрим повірить народ і він. Гурток виставив кандидатуру генерала Кірея, на що Врангель погодився і запропонував йому сформувати Тимчасовий Український Уряд - Український Національний блок (там само. - Арк. 69).
У ті дні, здавалося, Врангель усвідомлював роль українців, бо виступив із спеціальним до них зверненням, у якому були й такі слова: "Сини України! Знемагаючи під червоним ігом, ви піднімаєтесь на захист віри православної, рідної України і всього надбання вашого.
Як і ви, російська армія бореться за щастя, свободу і велич Батьківщини. Очолюючи російську армію, я звертаюся до вас, брати! Зімкнемо ряди проти ворогів, які топчуть справу, народність і надбання, потом і кров'ю нагромаджені батьками і дідами. Російська армія з мечем у руці і хрестом у серці бореться з насиллям і неправдою. Не відновлювати старі порядки будемо ми, а боремося за те, щоб дати народу можливість самому бути господарем своєї землі. І волею народу встановити порядок у всій Росії. Я уклав порядок у всій Росії. Я уклав братерський союз з козацтвом Дону, Кубані, Терека і Астраханським, і ми, як рідні, простягуємо вам руку. В нашім єднан- ні - наше спасіння" (Время (Сімферополь). - 1920. - 19 серпня).
Кірей зібрав своїх однодумців-русофілів - Михайла Кравченка, Олександра Безрадецького, Сахно-Устимовича, Михайла Левченка, котрі порекомендували ще й Олексія Коломійця, В'ячеслава Лащенка, Василя Овсянко-Більчевського, Івана Чорниша, Володимира Леонтовича, Федора Шульгу, Федора Лизогуба, Миколу Ярошевського, Василя Вірського, Костя Воблого, Михайла Ханенка, Сергія Перлиха та Івана Пащевського.
Відтоді вважалося, що при генералові Врангелі існує Тимчасовий Український Уряд. Останній одразу ж організував свої філії в всіх містах, негативно поставившись до існуючих уже українських просвітних рад, які мали демократичне спрямування і підтримували законний український уряд на чолі з Симоном Петлюрою (ЦВА у Варшаві: Ф. 380. - Оп. 3. - Спр. 103. - Арк. 69).
Генерал Кірей заявив 11 вересня представникам преси: "Головнокомандуючий заключив договір з козаками Дону, Кубані, Терека і Астрахані і на цих же умовах простягує руку синам України, вважаючи, що в єднанні наше спасіння.
Багато українських повстанців бажають мати свою українську мову, і в цьому відношенні Головнокомандуючий іде широко їм назустріч.
Що стосується внутрішнього устрою України, то це вирішить сам народ після закінчення війни, а поки Головнокомандуючий вирішив призначити вищу адміністрацію України з уродженців України, а нижчу буде обирати саме населення.
Питання про формування українських частин буде розв'язане позитивно.
Повстання на Україні відбуваються повсюдно. Є цілі повіти, які фактично скинули більшовиків і перебили комісарів і комуністів. Від армії генерала Павленка приїжджала делегація з метою інформації і вироблення умов про можливу угоду. Однак ця делегація не мала повноважень на укладання самих договорів, а через це справа обмежилась взаємними вітаннями, інформацією і вираженням сподівання на те, що обидві армії і в подальшому будуть продовжувати боротьбу із спільним ворогом.
Головнокомандуючий повністю стоїть за цей договір. Ми всі хочемо одного і того ж: порядку і спокою, але закулісні сили нацьковують нас один на одного.
Комусь невигідна федерація братських народів Російської держави.
Я сподіваюсь, що тут це розуміють і, ознайомившись з нашими надіями, підуть нам назустріч" (Время (Сімферополь). - 1920. - 12 вересня).
Якраз у ті дні в місцевих російських газетах з'явилися повідомлення, що до Криму їде Українська місія укласти угоду з Врангелем. Хто стояв на її чолі, з якими повноваженнями і від кого вона прибувала трактувати з Врангелем про українські справи - це на той час залишалося невідомим і для членів старшинського гуртка, не кажучи вже про широкий національний загал. З огляду на це українська громада Криму зайняла вичікувальну позицію.
Коли через три-чотири дні делегація прибула до Криму, виявилося, що очолював її сумнозвісний Моркотун, відомий своєю антиукраїнською пропагандою, зокрема, злісними наклепами на Голову Директорії та Головного Отамана військ УНР (ЦВА у Варшаві: Ф. 380. - Оп. 3. - Спр. 103. - Арк. 69).
Сам Моркотун заявив кореспонденту сімферопольської газети: "Ми стоїмо на точці зору необхідності російської федерації. Ми вважаємо, що Великоросія і Україна однаково зацікавлені в тому, щоб Росія відродилася великою і могутньою. Федеративний образ правління, як мислимо ми, - це із зовнішнього боку сильна, єдина Росія, а з внутрішнього - найширше самоуправління в адміністративному і законодавчому відношеннях. Місцевий уряд і сейм. Ми вважаємо, що відродження України повинно бути основане на началах широкої аграрної реформи. На створенні сильного класу дрібних власників. Це вірна запорука того, що Україна буде врятована від більшовиків. Тому вітаємо втілення в життя Південноросійським урядом" (Время. - 1920. - 13 вересня).
Вислухавши такі заяви Моркотуна, українські просвітні організації Криму звернулися до губернської ради із запитом, що то за представники українського народу Моркотун та К0?
Сімферополь відповів, що тепер виникло багато самочинних урядів, вказавши, зокрема, і на Севастопольський національний блок, і запропонував дотримуватися такої тактики: всі просвітні ради на місцях для інформації повинні ввести по одному старому членові до філій організації Кірея на місцях. Крім того, Сімферопольська Українська Рада написала до Севастопольського Українського тимчасового уряду листа такого змісту: "Скликати з'їзд українців Криму і теренів України, занятих військами Врангеля, не пізніше 1 жовтня. Коли такий не буде скликаний, то на 15 жовтня губерніальна Сімферопольська Національна Просвітня Рада скличе український з'їзд самостійно" (ЦАВ у Варшаві: Ф. 380. - Оп. - 3. - Спр. 103. - Арк. 69 - 70).
У другій половині вересня 1920 року в Севастополі таки зібрався Український з'їзд, на який були допущені з правом вирішального голосу і представники окремих місцевих просвітних рад. І хоч це був не той селянський З'їзд, на скликанні якого наполягали кримські просвітні ради, але коли делегати з материкових регіонів одержали слово, то виявилося, що "селяне, міщане і повстанці визнають владу на Україні лише Уряду УНР і Головного Отамана Симона Петлюру. Окремі докладчики, як, наприклад, з Олександ-рівського повіту з Катеринославщини, заявив, що, находячися під владою большевиків, українське населення чекає яко визволителя з-під большевицького ярма лише одного - це Петлюру, навіть анархист Махно на селянських зібраннях заявив селянам, що всі повинні йти за Петлюрою, спасати Україну від жидів та кацапів" (там само. - Арк. 70).
Після таких виступів представників з-поза півострова провідники севастопольського блоку зрозуміли: на цей з'їзд населення обрало не прихильників "єдинонеділимої", а самостійників-державників, "форменних" петлюрівців, як про них сказали. А тому організатори з числа кіреївців припинили повідомлення з місць і перейшли до чергового пункту порядку денного.
На запитання одного з членів Сімферопольської просвітної ради, чому на з'їзді немає представників від УНР і Головного Отамана і повстанців, головуючий Безрадецький відповів: мовляв, останні вже приїхали, та оскільки змучені, то з'являться на засідання завтра, а що стосується представників Уряду УНР, то вони лише проїхали Джанкой, а завтра, очевидно, також будуть на з'їзді.
Далі Безрадецький почав доводити, що Петлюра - зрадник, він віддав Україну полякам, а тому найкраще - організувати уряд українського Врангеля за формою Кубанського Крайового Уряду. Підтримували Безрадецького в цьому представник російського національного блоку українець Перлих, а також Сахно-Устимович, Лизогуб та деякі інші. Вони намагалися довести, що необхідно лише боротися з більшовиками, інакше вони разом із євреями заволодіють Кримом.
Але після заяв про нібито зраду Петлюри українському народові з'їзд почав вимагати конкретних даних про неї. В залі піднявся ґвалт, і засідання на деякий час перервали (там само. - Арк. 70).
Учасник з'їзду Лука Бакун зафіксував подальші події в залі таким чином: "Від спілки Рад і селян виступав Шульга, молодчий Леонтович, Овсянко-Більчевський, Коломієць, Лащенко, Шопорчук-Одинець, пан-отець Дашковський та другі і вказували, що на Україні влада мусе бути тілько влада Петлюри і Уряду УНР і інчої не може бути. Коли Уряд УНР і Головний Отаман Петлюра підписали умови з поляками не вигодні для українського народу, то цього, очевидно, вимагали ті обставини, в яких опинився Петлюра і Український Уряд після того, як Денікін розпочав війну з Україною. Що зробив Денікін та його генерали. Програв війну, кинув свій російський нарід і утік до англічан на заране приготовлену вілу. Петлюра не кидав свого народу, а якщо тимчасово залишає терен України, то разом зі своїм військом. Подивіться на російських генералів, які, продавши Росію і живуть на ті кошти за кордоном. Шульга і Більчевський доказували необхідність організації українського корпусу під орудою українських старшин. Мобілізація на зайнятих теренах України військами Врангеля повинна переводитись у такий спосіб - хто хоче йти до росіян, до російської армії, а хто хоче до української, то до українського корпусу, бо українці заявляють, що умирати в боротьбі з ворогом хотять лише під своїм національним прапором. Вся влада на теренах Криму та України повинна перейти до рук українців, починаючи від губернатора і кінчаючи городським.
Російська аристократія, а особенно офіцерство - вори, за виключенням Врангеля. Ми Врангелю віримо. Всі рвуть, як на пожарі, та вивозять за кордон. Хотя дивуватися нічому. Хто для них Україна і Крим - чужі. А коли прийде українська влада, то вона грабувати свого не буде. Запитаємо Кривошеїна, де дівалося збіжжя, зібране з цілого Криму та частини України, куди вивезено за кордон і за його хто то одержав фунти, ліри та франки. А не трудно догадатися. Представителі бльоку повинні відкрити очі Врангелю, доказати, що його і нас окружають злодії та грабіжники. Представник російського національного бльоку заявив, що не всі злодії, є і чесні. Шульга заявив, що він може доказати чесность російської аристократії ріжними даними, починаючи від Денікіна, Шкури і кончаючи Кривошеїним, Татіщевим. Прошу з'їзд обібрати представників українського народнього бльоку, які могли б захищати права народу України та Криму, допомогти Врангелю бити большевиків та вішати наших злодіїв" (там само. - Арк. 70 - 71).
Після тривалих гарячих суперечок Український з'їзд у Севастополі обрав Національний блок з нових членів у кількості шести осіб та двох заступників. А далі було ухвалено:
"1) організовувати українську армію під національним прапором і командою українських старшин, а верховну владу Врангеля для боротьби з большевиками;
2) українські старшини повинні пройти фільтр місцевих Просвітніх Рад;
3) представником по військовим справам при Врангелю - генерал Прісовський, по громадським справам - Леонтович;
4) цивільна влада на Україні повинна бути лише в руках українців, теж перешедших через фільтр місцевих Рад;
5) влада на Україні повинна бути лише в руках Петлюри;
6) необхідно ввійти в згоду Врангелю з Петлюрою, бльок повинен негайно послати представників своїх - два - до Петлюри, разом з представниками Врангеля" (там само. - Арк. 71).
1 жовтня 1920 року Врангель цілком прийняв постанови Українського з'їзду, і на протоколі власноручно написав: "Принять к исполнению" (там само. - Арк. 71).
Але така резолюція Врангеля, природно, не означала, що він зацікавлений у справедливому розв'язанні українського питання. Він, як і його оточення, тільки тому звертали увагу на українство, оскільки добре розуміли головну роль України в антибільшовицькій боротьбі.
У "Проекте необходимых мероприятий для разрешения украинского вопроса" соратник барона Врангеля генерал Слащов-Кримський, котрий навіть допускав використання українськими військовими частинами "синьо-жовтого з червоним кутом" прапора, чітко зазначав: "Все перечисленные мероприятия необходимо немедленно провести в жизнь для установления демократической правовой Украины на общероссийских федеративних основаниях в противовес, с одной стороны, самостийным, а с другой - крайне правым..." (Слащев-Крымский Я. Белый Крым. 1920 г. - М., 1990. - С. 192).
ОСТАТОЧНА БІЛЬШОВИЗАЦІЯ КРИМУ
Втручання Польщі в російські справи і дії генерала Врангеля зруйнували плани більшовиків. Час звільнення Криму ними був перенесений. Кримську обласну партійну організацію знову передали комуністам України. 3 липня 1920 року ЦК КП(б) України черговий раз (вкотре?!) прийняв у свої обійми безпритульних більшовиків Криму. При ЦК КП(б) України був створений Кримський підвідділ, яким керував Ю. Гавен. Для зміцнення своїх позицій у Кримській організації туди направили 9 тисяч політпрацівників, виділили відповідні кошти. Однак після звільнення Криму обласна партійна організація ще раз була передана до складу РСДРП(б).
Про Крим, як плацдарм для майбутньої агресії більшовицької Росії на південь, за Чорне море, досить чітко виразився на V Всеукраїнській конференції КП(б)У в листопаді 1920 року один з керівників УСРР Григорій Петровський: "окончательно освобождая и защищая Крым от наших цивилизованных варваров и прокладывая этим себе еще большие и большие пути для коммунизма на побережья малой и большой Азии" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 42. - Арк. 1).
"Крым для РСФСР имеет особое значение, - говорив на І Всекримському з'їзді Рад у листопаді 1921 року представник Наркомнацу більшовицької Росії Б. Монатов. - Наша Крымская республика является окном, через которое смотрят на Советскую Россию многие народности Ближнего Востока и Юга Европы, а также Севера Африки. Несмотря на то, что Крым имеет небольшую территорию, он имеет огромное политическое значение. Он является показательным примером для наших друзей и врагов, которые ждут, какую политику мы будем проводить здесь, в Крыму" (цит. за: Брошеван В., Форманчук А. Крымская республика: год 1921-й. - Симферополь, 1992. - С. 24).
Ось так вирішувалося питання "самовизначення" більшовиками. Такі ж можливості "самовизначитися" були і в населення Криму. До речі, Раднарком РРФСР, як підкреслює В. Буткевич, чудово знав процедуру проведення самовизначення нації чи народу і брав зобов'язання перед іншими державами її дотримуватися. Ось, скажімо, як вони обіцяли проводити самовизначення народів на території колишньої Російської імперії (конспект програми переговорів про мир): "1. Переговори політичні і економічні. 2. Головна тема політичних переговорів і головний принцип: "Без анексій і контрибуцій". 3. поняття анексії: а) непридатність визначення анексії як земель, приєднаних після оголошення стану війни. (Відхиляється також визначення анексії, за яким анексованими вважаються землі, приєднані після оголошення війни); б) анексією оголошується всяка територія, населення якої протягом останніх десятиліть (з другої половини XIX століття) висловлювало незадоволення приєднанням її території до іншої держави чи її становищем у державі, - однаково, чи це незадоволення висловлювалося у літературі, в рішеннях сеймів, муніципалітетів, зборів і тому подібних установ, у державних і дипломатичних актах, викликаних національним рухом цих територій, в національних чварах, зіткненнях, заворушеннях і т. п.
1. Офіційне визнання за кожною (недержавною) нацією, яка входить до складу даної воюючої країни, права на вільне самовизначення аж до відокремлення і створення самостійної держави. 2. Право на самовизначення здійснюється шляхом референдуму всього населення області, яка самовизначається. 3. Географічні кордони області встановлюються демократично вибраними представниками цих суміжних областей. 4. Попередні умови, які гарантують здійснення права на вільне самовизначення:
а) виведення військ за межі області, яка самовизначається;
б) поселення у зазначену область біженців, а також виселених звідти владою з початку війни жителів цієї області;
в) створення в даній області тимчасового уряду з демократично обраних представників націй, які самовизначаються з правом (між іншим) проведення в життя пункту "б";
г) створення при тимчасовому правлінні комісій сторін, які домовляються з правом взаємного контролю;
д) необхідні для проведення пунктів "б" і "в" витрати на рахунок спеціального фонду із коштів країни, яка окупувала" (цит. за: Буткевич В. Право на Крим. - С. 36 - 37).
На жаль, цих багато в чому конструктивних порад на території колишньої Російської імперії не дотримувалися. При створенні вже згадуваної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки державність будувалася не за національними, а за територіальними ознаками. Офіційно це пояснювалося тим, що на Кримському півострові проживає багато національностей і важко визначити їх волю. Річ у тім, що в центрі й без референдуму знали бажання кримського населення. Адже росіян тут проживало значно менше, ніж представників інших національностей. За переписом 1897 року, лише українців у Таврійській губернії було 42,2 відсотка. Якщо врахувати 13 відсотків кримських татар, 3,8 відсотка євреїв, 2,8 - болгар, 5,4 - німців, представників інших народів, то неважко було передбачити наслідки референдуму (там само. - С. 37).
Ось тому в хід запустили викрутаси демографічної статистики. З офіційних даних зникали показники щодо окремих націй, а з'явився показ- ник - "кількість росіян і українців". Звичайно, в сумі їх було більше, аніж інших народів Криму. Щоб ще більше заплутати справу, ввели показник "росіян, білорусів і українців". І хоч білорусів у Криму проживало менше одного відсотка, такий підхід ніби ставив у рівні умови три братніх народи, а насправді спритно приховував перевагу українського населення. До речі, коли, внаслідок масових виселень і переселень, кількість росіян у Криму перевершила кількість українців, статистика чітко вказала кожному народові своє місце і свої права. А до того часу державною було проголошено тільки російську мову (татарську - для кримських татар). Ясно, що коли не було можливості вивчати свою мову, українці змушені перейти на російську, а не татарську мову.
З 1917 року постійно проводилися опитування населення: якою мовою батьки бажають навчати своїх дітей. Звичайно, цифра прихильників російської мови була значно більшою, ніж бажаючих навчати татарською мовою. Так, у статистичних даних з'явився показник "російськомовне населення", який значно переважав інші показники.
Але в центрі чудово розуміли, що то за "російськомовне" населення і скільки серед них росіян (там само. - С. 37).
У квітні 1921 року було вирішено провести в Криму перепис населення. Уже до травня 1921 року стали відомі перші дані, і картина вималювалася не вельми втішна. Тому, попереджуючи публікацію офіційних даних, центр у травні 1921 року скликав Пленум ЦК РКП(б), який прийняв рішення про створення Кримської АРСР як складової частини РРФСР. Знову центр не врахував думку кримського населення. Кримська автономія була затверджена за територіальною, а не національною ознакою. Про всяк випадок правовий акт з цього питання не був прийнятий. Плекалися надії, що можливо, остаточні дані будуть більш-менш привабливими. Проте сподівання виявилися марними, незважаючи на всі ті заходи, до яких удався центр, аби мати необхідні результати перепису населення. Вказівки центру кримчанам тоді нагадували військові накази.
Заради справедливості треба підкреслити, що і на початку проведення перепису інструкції центру не відрізнялися від наказів НКВС. Наприклад, 24 березня 1921 року до Криму надійшло "Розпорядження Голови РНК В. І. Леніна і Центрального статистичного управління Кримському революційному комітетові прискорити проведення професійно-демографічного, сільськогосподарського перепису і обліку промислових підприємств Криму". У розпорядженні зазначалося: "Пропоную вжити всіх заходів прискорення проведення професійно-демографічного, сільськогосподарського перепису і обліку промислових підприємств Криму. Перепис необхідний Робітничо-селянському урядові. Дані перепису будуть покладені в основу радянського будівництва. Усувайте в революційному порядкові всі перешкоди, які зустрічаються. Жодного дня зволікання у справі величезної державної ваги. Крим повинен бути обстежений і обстежений у встановлений планом роботи термін. Нагадую, що Робітничо-селянський уряд в першу чергу притягне вас до відповідальності за брак енергії у проведенні перепису і погане його виробництво. Повідомляйте Центральне статистичне управління, починаючи з 1 квітня щоденно, для доповіді мені ходу роботи" (там само. - С. 38).
Серед адресатів розпорядження знаходимо Кримський ревком, Кримське ЧК, Особливий відділ і інших "спеціалістів" у галузі переписування населення.
Проте не допомогли і такого роду настанови. Кількість росіян в Криму лишилася на попередньому рівні. Отже, знову довелося повернутися до апробованого способу. Офіційні дані засвідчили, що в Криму такий склад населення: росіян і українців - 51,5 відсотка (інші дані вказують на цю ж цифру, але стосовно росіян, українців і білорусів разом), татар - 25,9 відсотка, євреїв - 6,87, німців - 5,88, греків - 3,31, вірмен - 1,67, болгар - 1,57, поляків, караїмів, естонців і представників інших народностей - 3,31 відсотка.
Враховуючи ці дані, Голова Ради Народних Комісарів В. І. Ленін і Голова ВЦВК М. І. Калінін підписали 18 жовтня 1921 року постанову про утворення Кримської АРСР у складі РРФСР. На цьому практично завершилося довоєнне "самовизначення" кримського населення. Із дня утворення республіка за статусом мало в чому відрізнялася від області, що згодом, 30 червня 1945 року, й було відповідним чином оформлено (там само. - С. 39).
Треба зазначити, що одним із ініціаторів більшовицької автономії Криму був Сталін. Саме він як народний комісар РСФРР у справах національностей на засіданні РНК 10 травня 1921 року вніс пропозицію про створення автономної області в Криму. Рішення ж з цього приводу передбачало: "Визнати за необхідне створення Автономної Кримської республіки й доручити НКНацу розробити проект декрету для внесення в РНК-ів. Просити Президію ВЦВК послати в Крим повноважну комісію для розв'язання конфліктних питань на місці" (Декреты Советской власти. - М., 1949. - Т. XV. - С. 277).
На засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 24 травня постанову про створення Автономної Кримської Республіки було підтверджено (там само. - С. 277).
До речі, Керченський повітовий комітет більшовицької партії наполягав на включенні Криму до складу Української республіки, "беручи до уваги географічне положення й економічні зв'язки" (Брошеван В., Форманчук А. Крымская Республика: год 1921-й. - 1992. - С. 8).
КРИМ ЯК ОПЕРТЯ УКРАЇНИ НА ЧОРНОМУ МОРІ
Оцінюючи такий поворот, українські політичні сили, що перебували вже в еміграції, зазначали: від кінця XVIII століття, коли Росія завоювала Крим, йде "величний процес мирного відзискання українським плугом українських теренів, втрачених українським народом в бою під напором кочевих азійських орд" (ЦАВ у Варшаві: Ф. 380. - Оп. 2. - Спр. - 95 - Арк. 13).
Процес цей, підкреслювалося далі, не може вважатися вже закінченим, а національні стосунки на окремих землях уже усталеними. Одночасно з відзисканням колись втрачених нами земель йде не менш важливий процес їх етнічного зцілення, пов'язання територіально-географічного на цілому полуднево-східному фронті України. Оскільки головним противником у здійсненні національно-державних завдань України є Росія, то тверде опертя України на Чорне море є для неї питанням перемоги чи поразки, життя чи смерті.
Тільки твердо опершись на Чорне море, може увійти Україна в систему міжнародної політики, стати її невід'ємним чинником. Тільки причорноморська Україна не залишиться в боротьбі з Росією сам на сам, зможе дістати солідну міжнародну допомогу, в противному разі її чекає доля безсилої іграшки в дрібній грі дрібних міжнародних комбінацій. Значення Криму в закріпленні України над Чорним морем понад усяким сумнівом.
На думку автора цієї записки, тільки крайньою недозрілістю української політичної думки можна пояснити той факт, що в III Універсалі Центральної Ради, який окреслював територію Української Народної Республіки, знайшлася фраза про те, що до України входить Таврія "без Криму". Ця фраза, вставлена до Універсалу Українським революційним парламентом - Центральною Радою, протягом лише кількох місяців накоїла чимало лиха. Спираючись на неї вже під час Берестейських переговорів, турки потрактували Крим як res nullins і заявили на нього свої претензії. Лише відсутність між державами Центрального союзу сердечного порозуміння щодо східноєвропейських cправ та бажання Німеччини самій загорнути якнайбільше користей до своїх рук не довели до окупації Криму турками. Однак спроба України збройно зайняти після більшовиків півострів призвела до ультимативного усунення німцями дивізії Натієва з Криму та утворення там бутафорної республіки під керівництвом генерала Сулькевича.
Викинення українського війська кайзерівцями з Криму позбавило Україну можливості звільнити від більшовиків Кубань та встановити з нею державно-політичний зв'язок. У подальшому це потягнуло за собою опанування теренів Північного Кавказу ворожими Україні концепціями денікінщини та врангелівщини.
Утративши Крим, Україна втратила Чорноморський флот, бо поразка центральноєвропейських держав у Першій світовій війні і вихід німців з України механічно призвели до того, що причорноморські терени захопили білі та червоні росіяни й цілковитого відрізали її від Європи. З того часу українська справа втратила широке міжнародне значення й зійшла до посередньої в боротьбі поміж Росією та державами, що утворювалися на її колишніх західних окраї-нах - Польщею й Румунією.
Більшовики ж, опанувавши зрештою основні терени України, дуже добре розуміли значення Криму та інших причорноморських українських зе-мель для широкого уміжнароднення української проблеми. Відсунення України етнічно та політично від Чорного моря - ось головна мета утворення більшовиками Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки й Північно-Кавказького краю, що з українською більшістю увійшов не до складу УСРР, а РФСРР. Не для чого іншого утворюються численні адміністративні одиниці для меншостей на чорноморському узбережжі, молдавська автономія, проектується єврейська. В РФСРР українці не мали елементарних культурно-національних прав, а в межах УСРР на всякого неукраїнця більшовики хукали та дмухали. Була причина так дбати, коли справа йшла про те, аби відірвати від України одну з основ її життя - Чорне море (там само. - Арк. 14).
Кримські татари в цій російсько-українській боротьбі за посідання берегів Чорного моря не відігравали загалом активної ролі, однак вносили до неї певні некорисні ускладнення. Татари служили, так би мовити, лаштунками, за якими час від часу ховалися справжні автори боротьби. Як уже підкреслювалося, в 1918 році турки висунули свої претензії на півострів на підставі колишньої приналежності Кримського ханства до Османської імперії та на прохання певних політичних груп кримських татар. Росіяни, які за татарами в Криму не визнавали державно-територіальних прав, у суперечці за півострів завжди висували проти домагань українців свій улюблений аргумент, мовляв, Росія відвоювала Крим не в українців, а в татар. До того ж українці на півострові зникаюча меншість, і тому кримська справа може вирішуватися між росіянами і татарами, а українцям до неї - зась... Росіяни, котрі самі ніколи не шанували прав інших меншостей, тут стали в позу благородних оборонців татар від українського імперіалізму.
Але не тільки Туреччина чи Росія намагалися відтягти собі Крим, були ще й інші держави, які хотіли б поширити процес парцеляції української державної території. Час від часу лянсувалася на міжнародному ґрунті справа утворення окремої Кримської держави, час від часу закулісні чинники намагалися здобути якийсь аут, що ускладнив би становище України на Чорному морі.
Самі ж татари у всій цій чужій політичній грі не мали якоїсь одної сталої лінії. В 1917 році в період боротьби проти російського Тимчасового уряду татари йшли обіч українців проти росіян. Відмова України від Криму й зайняття його більшовиками взимку 1917 - 1918 років призвели до орієнтації татар на Туреччину, єдиновірну з ними, а також тоді переможну...
Період Сулькевича та Денікіна призвів до угоди буржуазних татарських верхів з росіянами. В тогочасному більшовицькому раю татарське населення організовано мовчало, благоденствувало та... вимирало. Висланець кримського Курултаю, що ніколи не тільки не посідав фактичної політичної влади на півострові, а й не ставив собі за мету її досягнути. Сейдамет майже один серед всієї кримської еміграції намагався різними міжнародними комбінаціями поставити кримськотатарську справу на ґрунт міжнародного визнання. Одного разу він пропонував Польщі обійняти протекторат над Кримом, іншого - українському урядові, аби той визнав незалежність Криму - взамін цього Сейдамет хотів репрезентувати українську справу в мусульманському світі...
Насправді Сейдамет мав порозуміння з турецьким урядом щодо інкорпорації півострова до Туреччини та готував політичну опінію світу до думки про Крим як rec nullins, якою у відповідний момент зміг би скористатися сильніший, котрим, як сподівався Сейдамет, буде саме Туреччина.
Домагання багатьох політичних чинників, аби Уряд України в різних формах визнав Крим як щось окреме від України, аби визнав його самостійним, незалежним політичним організмом, аби визнав право промовляти від імені всього Криму татарам - усе це було скероване до того, щоб ослабити моральну позицію України в кримському питанні. Саме так стверджувалася б наново колишня формула про Україну "без Криму". Фатальну фразу III Універсалу українська політика намагалася збивати твердженням, що фраза ця була можлива саме в той час, коли Україна ще не декларувала свого відділення від Росії та мислилася як федеративна частина Всеросійської республіки, до якої на відповідних правах входила б і кримськотатарська автономія, а тому ця фраза не накладає жодних обов'язків на Україну як самостійну державу.
Коли б Уряд самостійної Української Держави в будь-якій формі визнав за Кримом окремішність, то тим самим він підтвердив би фразу III Універсалу, надав би їй значення абсолютного. І спроби змусити виповісти фразу про "визнання незалежності Криму" були скеровані винятково до українського уряду, оскільки в політичних колах світу Україну вже трактували як державу, що займатиме північне узбережжя Чорного моря і викине звідти російські впливи.
Сподіватися ж від росіян на будь-яке визнання окремішності Криму - було справою цілком нереальною з огляду на їхній менталітет, а крім того, в цьому не було ніякої рації, оскільки тут замість росіян до першого слова мала прийти Україна. Через те зацікавлені чинники використовували важке становище української справи для виторгування далекосяжних декларацій від українських урядових кіл в екзилі. Бо якби Уряд УНР у вигнанні як єдиний законний правно-політичний представник українського народу погодився б визнати самостійність Криму, навіть промовляти від його імені кримським татарам, їхньому Курултаю, Сейдаметсві, то до чотирьох тодішніх претендентів на українські землі, продовжується в документі, додався б п'ятий, котрий стоїть за кримськими татарами, - Туреччина. Крім того, що така ситуація надзвичайно ускладнила б міжнародне становище Уряду УНР, вона б у відповідний момент відродження української державності призвела б до ряду міжнародних конфліктів, оскільки репрезентація Сейдаметом українських інтересів у Туреччині залишалася питанням проблематичним.
Не можна обійти увагою і те велике стратегічне значення, яке має Крим для України. Оскільки вона мусить твердо спиратися на все чорноморське узбережжя, і порти його повинні бути постійно відкритими вікнами до Європи, то Україні необхідно мати сильний військовий флот, який зміг би захищати не лише її територію, а й інтереси на цьому морі.
Роль Криму в обороні України зумовлена його природно-географічним становищем. Півострів лежить у центрі Чорного моря, замикаючи цілковито доступ до східного узбережжя Азовського моря, він не допускає до несподіваного нападу на поки що зовсім безборонні Одесу, Миколаїв і Херсон. Крім того, Крим має Севастопольську бухту, єдино придатну на Чорному морі для перебування великої ескадри, яка може виходити звідси на всі сторони найкоротшим маршрутом. Ні Новоросійська бухта з її відкритим для північно-східних вітрів рейдом, ні Одеська, Миколаївська й Херсонська бухти з мілким та важко доступним фарватером повністю не придатні для бази українського флоту з причини свого окраїнного становища на морі. Саме тому без твердого посідання Криму доступ України до Чорного моря в гирлах Дніпра та Дністра може вважатися за зовсім непевний. Ще більш непевним за таких обставин уявляється посідання Україною Кубані. Сполучення України з Північним Кавказом через пониззя Дону є дуже зручним для ворожого удару з боку Царицина-Камишина. А боротьба Денікіна з більшовиками дала досить яскраві приклади того, яке далекойдуче значення має успіх противника в цьому напрямку. При широкому фронтові українсько-російської боротьби від Дніпра до Волги забезпечення як тилу, так і зв'язку з Північним Кавказом може тільки надати тверде посідання Криму.
Виходячи з цих міркувань, урядові чинники УНР на майбутнє мали зробити для себе такі висновки:
"1. Зречення в III Універсалі Центральної Ради України з прав до Криму мусить вважатися за фатальну помилку, яку необхідно старатися витерти з політичної пам'яти світу.
2. Помилку цю, там, де слід, необхідно з'ясовувати тодішніми обставинами приналежности України до федеративної Росії та вважати за не маючу жадного зобов'язуючого значіння для Самостійної Української Держави.
3. Всякі акти, які стверджували би самостійне супроти України положення Криму, мусять вважатися шкідливими та для Уряду УНР недопустимими.
4. Уряд УНР не повинен входити в будь-які пертрактації та заключати які-будь порозуміння, оскільки би сим стверджувалося не внутрішньоукраїнське, а міжнародне значіння кримськотатарської справи.
5. Кримські татари не можуть, будучи етнічно екстериторіяльною меншістю, бути політичним контрагентом у справах цілого Крима. Рівно ж не має жадних управлень, окрім культурно-національних, татарський Курултай, оскільки до його складу зовсім не входило нетатарське населення, що складає 3/4 людности Крима, та оскільки Курултай ніколи не повнив жадних державно-політичних функцій.
6. П. Сейдамет яко представник татарського Курултая має вже передавнений мандат, який в додаток не може мати правного значіння для репрезентації цілого Крима. Коли п. Сейдамет робить які-будь політичні кроки в імени цілого Криму, то се являється політичною авантюрою та самозванством, що принижує не тільки пана Сейдамета, але і всіх тих, що входять з ним в які будь пертрактації. Такі пертрактації та їх наслідки ні до чого не зобов'язують п. Сейдамета яко особи безвідповідальної, однак зобов'язують сторону відповідальну, кожне слово якої, сказане при будь-яких обставинах, має завсігди свою політичну вагу.
7. Уряд УНР яко представник українського народу без ущерби його державно-політичних та національних інтересів може вести переговори та заключати порозуміння внутрішньодержавного, а не міжнародного значіння з представниками кримських татар лише щодо забезпечення культурно-національного життя татар в межах Української Держави. Всякі спроби з чийого будь боку повести, прикриваючись татарами, справу відірвання Криму від України Уряд УНР мусить якнайрішучіше паралізувати.
8. Уряд УНР мусить не допускати жадних неясностей в кримській справі на міжнародному форумі та утвердити до себе в цій справі повне довірря з боку українського громадянства як на еміграції, так і в краю.
9. З огляду на те, що в момент поновлення Української Державности можуть бути спроби з чиєї будь сторони відірвання Криму від України, - Уряд УНР мусить завчасу продумати та підготовити плян дипльоматичної та оружної акції.
10. На московську дезукраїнізаційну політику в Криму Українська Держава мусить в свій час зреагувати пляномірною засельчою акцією, про підготовку до якої слід вже подумати.
11. Курортне значіння Крима вимагає завчасного підготовання кадру людей, що змогли би перевести організацію установ, за поміччю яких можна було би перевести помітну реституцію здоровля українського народу, підірваного большевицьким пануванням з його наслідками - голодом, туберкульозом та венеричними хворобами.
12. Плян будови української морської сили мусить базуватися на предпосилці посідання Україною Чорного моря.
13. Посідання Україною Крима - основа для посідання Україною Кубані та цілого Північного Кавказу.
14. Крим може бути предметом спору лише поміж Україною та Росією, і спір сей може рішатися лише зброєю, які-будь словесні дискусії в сій справі з росіянами цілком зайві" (там само. - Арк. 18 - 19).
Таким чином, українські державники, котрі змушені були опинитися у вигнанні, не знімали кримського питання з порядку дня.
МОСКОВСЬКІ ПЛАНИ: УКРАЇНЦІВ - ДО СИБІРУ, ЄВРЕЇВ - ДО КРИМУ
Обіцяне більшовиками нове, краще життя почалося в Криму так, як і скрізь по території колишньої Російської імперії, - про свої обіцянки вони просто забули. Оголошуючи 1921 року Крим автономною республікою, соратники Леніна в звичній для них манері з трибун, на мітингах, у пресі славили турботу радянської влади про колись принижені царським самодержавством народи, зокрема, населенню південного берега Криму було обіцяно степові землі, які обезлюдніли за роки громадянської війни та голоду. Однак підготовлений проект розселення татар залишився на папері, оскільки 1923 року комісія Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету ухвалила рішення про переселення на землі Криму великої кількості білоруських та українських містечкових євреїв, котрі ніколи не займалися землеробством.
З України мали переселити на землю протягом 10 років 50 400 єврейських родин: у 1925/26 - 1 500, 1926/27 - 4 200, 1927/28 - 4 200, 1928/29 - 4 500, 1929/30 - 5 000, 1930/31 - 6 000, 1931/32 - 6 250, 1932/33 - 6 250, 1933/34 - 6 250, 1934/35 - 6 250. Починаючи з 1925 року, на півдні України планували розташувати протягом найближчих трьох років 5 400 єврейських родин. Інші єврейські сім'ї передбачали розселити таким чином: "Північний Крим - 7 300, Сальський округ - 1 700, а потім - в осушених приазовських плавнях (150 тисяч десятин), що прилягали до території України і Криму, - 23 520 і за Урал - 12 480" (ЦДАВОВУ: Ф. 3. - Оп. І. - Спр. 4853. - Арк. 14).
Цим планом, остаточно затвердженим Президією ВЦВК СРСР 15 липня 1926 року, передбачалося витратити 124 мільйони карбованців, у тому числі 67 мільйонів із закордонних джерел (там само. - Арк. 14 зв.).
І все, що стосувалося його виконання, здійснювалося більшовицькою владою. Так, протягом 1924/25 господарського року для єврейських сімей уряд УРСР виділив на півдні республіки 43 000 десятин з Українського колонізаційного фонду, а в наступному - 50 000 (там само. - Спр. 4706. - Арк. 2).
Що стосувалося українського хліборобського населення, то для нього в Криму вільної землі не було. Для українського селянина вільні землі треба було ще готувати в неосвоєних степах Зауралля, в Сибіру та на Далекому Сході, включаючи Сахалін і Камчатку. Протягом 10 років постановою ВЦВК СРСР від 26 липня 1926 року передбачалося переселити з України в східні райони близько 2 мільйонів осіб (у тому числі 4 680 - німців, 3 640 - поляків, 2 600 - болгар); до Сибіру - 707 900, Далекого Сходу - 353 500, Казахстану й Башкирії - 296 000, Середньої Азії - 281 000, Поволжя - 225 000, Північного Кавказу - 52 000 і на Урал - 45 000 (там само. - Ф. 413. - Оп. 1.- Спр. 199. - Арк. 17).
З протестом проти провокативної акції більшовицької влади щодо масового переселення містечкових жителів Білорусі та України на південь України та в Крим виступив Голова Директорії УНР Симон Петлюра, підкреслюючи, "що цей необачний і далекойдучий за своїми наслідками крок до живого зачіпає інтереси українського народу, його державности і співжиття його з жидівською людністю" (Петлюра С. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т. II - С. 428).
Спроваджуючи "жидів якраз на ті землі, що їх український селянин уважає з діда-прадіда своїми, тільки загарбаними від нього попередніми окупантами, новітні окупанти підкладають ґніт до бочки з порохом і, коли називати дане явище властивим іменням, - продовжує Петлюра, - організують величезну провокацію" (там само. - С. 429).
І ця провокація, пише далі Петлюра, "має два кінці. Провокуючи українську людність, вона провокує й жидівську непевністю самої справи та неминучості загострення її в майбутньому. Проводирі жидівських організацій, що збирають на цю справу гроші та агітують серед темної жидівської маси, підбиваючи її на переселення, утаюють од неї всі труднощі його та небезпеки" (там само. - С. 430 - 431).
Ці погляди поділяв і відомий єврейський діяч Арнольд Марголін. У виданні "The New Palestine" в грудні 1926 року він писав: "Факт, що зголодніле жидівське населення великих міст тікає на село, не потребує доказу. Але риск та небезпека, що містяться в плані жидівської колонізації під совітським режимом, залежить від чогось иншого. Багацько питань зв'язано з цим планом. Чи дійсно Україна, Крим та береги Азовського моря найліпші території для жидівських колоній? І що сказати про переселення жидів з Великої Росії та з Білої Руси на Україну, Крим та береги Азовського моря...
Події, що сталися після революції в Росії, також стверджують, що населення України, Кавказу та Криму найбільш вороже ставиться до російської влади, якою вона б не була: "совітською чи монархичною" (цит. за: Тризуб. - 1927. - Ч. 14. - С. 13 - 14).
Вказуючи на те, що поза межами УРСР "мається ще численне українське населення по березі Азовсько-го моря та на півночі Кавказу, на Кубані... у північному Криму", а також, враховуючи бажання жителів півострова в 1918 році під проводом татар "сфедератуватися з Україною на основах територіальної автономії, яка гарантувала б вільний розвиток мови і культури татарської", і те, що "всі українці вважають Крим як невідділиму частину майбутньої України", А. Марголін попереджував про небезпеку для євреїв на тих землях, які більшовицька влада не наділяла малоземельним українським чи татарським селянам (там само. - С. 14).
Причину небезпеки для євреїв у вказаному регіоні А. Марголін бачив у тому, що "вони вважаються і завжди будуть вважатися за "чужинців" тут, бо вони не говорять на місцевій мові, не тримаються місцевих звичаїв і т. д. Навіть жиди, що мешкали на Україні перед революцією протягом поколінь, не мали необхідності балакати на українській чи татарській мовах, бо велика більшість їх мешкала у містах, де російська мова панувала як офіційна мова уряду, інституцій, товариств і т. п. Таким чином жиди сучасного покоління України, Криму, Кавказу та Білої Руси, крім жидівської мови, вживають російської мови та з дитинства вже зросійщені. Тому переселення певної частини жидів з України чи Білої Руси до Великої Росії, Сибіру чи Туркестану не поставлять їх в таке тяжке та небезпечне становище, як переселення російських та білоруських жидів на Україну, в Крим, на береги Азовського моря чи на Кавказ" (там само. - С. 14).
Ці міркування Марголіна дали йому підставу зробити головний висновок: "На майбутнє треба допомагати тим жидам, які бажають покинути великі міста та осісти на землі у близьких районах, себто там, де вони довго жили, та там, де мається однорідне населення. Всі инші переселення жидів на Україну, в Крим, на береги Азовського моря чи на Кавказ повинні бути припинені. З другого боку необхідно допомагати переселенню жидів з України та Білої Руси до Великої Росії, Сибіру та Туркестану, до цих величезних просторів з необмеженими можливостями" (там само. - С. 14 - 15).
Подібні застереження висловлював і Володимир Жаботинський у відомій своїй статті "Кримська колонізація". Насамперед, аналізуючи всю інформацію, яка надходила з СРСР, він зробив однозначний висновок: навіть прихильники радянського режиму, котрі приїжджали на Захід, однозначно висловлювалися, що "єврейська колонізація "дуже непопулярна" серед українських селян; ми, що виросли на Україні, добре знаємо, що це означає" (Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. - К., 1991. - С. 116).
А далі Жаботинський цитував листа одного з таких прихильників більшовиків: "Для українських селян вся ця історія виглядає якоюсь дикою напастю, тут не лише їхній власний принцип про власність на землю ображений, але кожна деталь цієї фактичної процедури для них є новим ударом у серце. Уяви собі психологію херсонського селянина, який навіть не може сьогодні обробити ту десятину, яку він обробляв за часів Миколи II, бо він не може полагодити поламаного плуга, не може купити худоби і т. д., і раптом він бачить на залізничній станції товарний вагон і пару нових залізних плугів, чи теплушку, з якої висувають голови здорові воли, і він питає: для кого це все? У відповідь чує: для єврейських колоністів, яких уряд хоче поселити на нашу землю. Я ще не бачив у житті нічого такого, що було вимірковане так добре для збудження ненависти, як ця процедура. Цей довіз машин і худоби впливає сильніше, ніж прихід петлюрівських гайдамаків за тих страшних років кровопролиття, бо петлюрівські банди (упорядник збірки В. Жаботинського І. Клейнер уточнює при цьому, що означення "петлюрівські банди" є лише звичним для євреїв виразом, але не має відношення до особи Петлюри" - В. С.) нагадували селянинові про стару ворожнечу, а сьогоднішні маніфестації викликають нову ненависть" (там само. - С. 116 - 117).
В. Жаботинський продовжував, що у Палестині також проводили колонізацію без згоди тамтешнього селянина і що він належить саме до тих, хто "ніколи не хотіли забути цей факт і його можливі наслідки. Але це, врешті, лише 700 тисяч арабів, а по другому боці стоїть Англія - найсильніша з європейських держав, і попри це дехто каже, що становище небезпечне, що треба вжити спеціяльних заходів для оборони. Але на Україні ми маємо справу з 25 мільйонами селян, а по другому - "нашому" - боці стоїть уряд, який сам визнає, що репрезентує і хоче репрезентувати лише невелику частину народу.
Я не сумніваюся, що ці люди, які підтримують цю колонізацію, виповнені найкращих і найчесніших намірів, але, кажучи об'єктивно, світ ще ніколи не бачив такої колективної легковажности, як це дратування 25 мільйонів селян у країні, де кожен камінець є пам'яткою гайдамацької трагедії, як ця гра з найглибшою, з найфанатичнішою релігією українського селянина, - при тому з опертям на режим, який навіть з погляду його представників є ще експериментом" (там само. - С. 117).
Очевидно, більшовицьке керівництво України й саме зрозуміло непередбачуваність наслідків політики Москви щодо єврейського переселення на відібрану в поміщиків землю. І невдовзі починалося згортання цього руху в межах України з посиланням на обмеженість вільних земель.
Але вирішувала все Москва: 19 травня 1926 року Президія ВЦВК затвердила практичні заходи щодо переселення трудящих євреїв. У ній зазначалося: "З огляду на малоземелля України й відсутність можливості в силу цього задовольнити в достатній мірі землею єврейське населення, яке забажало перейти до землеробства, підняти клопотання перед Всесоюзним Центральним Виконавчим Комітетом про надання в районах Північного Кавказу, Північного Криму, Сибіру та інших районів земельних ділянок з державного земельного фонду для євреїв, котрі виявили бажання перейти на ведення самостійного сільського господарства" (ЦДАВОВУ: Ф. 3. - Оп. І.- Спр. 4706. - Арк. 3).
ВЦВК 7 серпня 1926 року звертав увагу московської влади на необхідність "виділення вільного земельного фонду для єврейського населення в районах Північного Кавказу, Сибіру, Криму чи в іншому районі, який відповідає за природньо-історичними й побутовими умовами завданням єврейського переселення" (там само. - Арк. 2).
Зрештою в Москві змушені були рахуватися з ситуацією, що складалася в Україні навколо єврейського переселення, а тому 26 жовтня 1926 року Секретаріат ВЦВК СРСР визнав "принципово необхідним через вичерпання земельного фонду для переселення трудящих євреїв у межах УРСР виділення необхідних для цієї мети районів в інших республіках" (там само. - Арк. 5).
Щоправда, і в наступні роки, як свідчать архівні документи, для єврейського населення віднаходилися якісь "спеціальні фонди". Так, розглядаючи п'ятирічний план переселення з України, Президія ВЦВК 20 березня 1929 року ухвалила: "переселення на південь України в основному закінчено і що на українські колфонди поточного року буде проводитися тільки переселення євреїв на спеціяльні фонди" (там само. - Спр. 4853. - Арк. 140).
І Петлюра, і Марголін, і Жаботинський мали рацію, коли застерігали від розпалювання антисемітизму в зв'язку з переселенням містечкових євреїв на землі, які століттями обробляли українські чи татарські хлібороби.
І гасло більшовицької влади - "Перехід євреїв на землю - удар по антисемітизму" аж ніяк не відповідало реаліям. Навпаки, це засвідчувалося навіть висловлюваннями керівників Криму. Наприклад, на початку 1926 року одного з них - Велі Ібраїмова - турецька преса в статті "Крим чи Палестина" цитувала ось так: "Неправильно давати землю євреям, коли її не мають татари. Від нас вимагають землі на переселення в Крим 8.000 єврейських сімей, але наші надлишки не задовольняють навіть своїх внутрішніх потреб" (цит. за: Красный Крым. - 1932. - 20 лютого).
Інша кримська газета тоді оприлюднила висловлювання секретаря Кримського обкому ВКП(б) Петропавловського, що "питання про переселення і розселення гірських і передгірських селян-татар в степову смугу Криму є для нас одним з найважливіших" (Красная Керчь. - 1926. - 29 квітня).
І це було справді так, бо при розв'язанні національного питання на Сході мають бути враховані економічні передумови кожної нації і стосовно саме них повинен створюватися і відповідний тип правління. Один із відомих кримськотатарських діячів А. Озенбашли ще в 1922 році застерігав: "Якщо в Центральній Росії радянський режим управління може бути прийнятий за історичну закономірність, то бажання застосувати такий режим управління стосовно мусульманських мас... цілком не може бути життєвою справою" (ДААРК: Ф. 150. - Оп. 1. - Спр. 112. - Арк. 181).
Зрештою, у віддалених татарських аулах не одразу зрозуміли, що таке радянська влада. Скажімо, бюлетені ЧК за 1921 рік дуже часто повідомляли про таке: "Є багато місць і територій у Криму, де радянська влада фактично не існує, куди не навідувався жоден партійний чи політичний працівник. Татарське населення в селах і волостях не має й досі поняття, що таке радянська влада. Крім агентів продрозверстки, татарське населення не бачить інших представників радянської влади" (там само. - Арк. 30).
Ось чому голова повноважної комісії ЦВК і РНК РРФСР Ібраїмов влітку 1921 року заявляв: "Узагалі вся політика місцевої влади в Криму опирається на ЧК і Червону Армію, чим остаточно тероризуються робітники і татарське населення" (там само. - Арк. 85).
Але акції більшовицької влади на початку 1927 року для посилення єврейської колонізації в Крим на кшталт "купи квиток", за який треба було викласти 50 копійок, викликали невдоволення в місцевого населення, яке поступово виростало в антисемітизм.
І через деякий час це питання змушені були обговорювати на бюро обкому партії.
Однак загасити полум'я антисемітизму вже було не просто. І появу чергової партії єврейських переселенців місцеве населення зустрічало вороже. Навіть євпаторійська районна газета відверто писала: "Кому це вдарило в голову перетворити Євпаторію в звалище" (Красный Крым. - 1931. - 30 березня).
А в радгоспі "Тогайли" були такі заяви: "Ось приїхали жиди до нас працювати, бити їх треба" (там само. - 3 квітня).
З УКРАЇНСЬКИМ ХЛІБОМ
Після створення Кримської АСРР сімферопольськими властями була висунута вимога про приєднання до півострова десяти волостей загальною площею 475.000 десятин. Кримська республіка, як зазначалося на екстренному засіданні однієї з секцій Держплану СРСР 3 серпня 1923 року, "предентує на зміну північного кордону Криму в смислі приєднання до неї частин Генічеського та Дніпровського повітів Катеринославської губернії. Мотиви приєднання наступні: 1) Материкова частина Таврійської губернії давала в дореволюційний час Криму до 4 мільйонів пудів хліба..." (ДААРК: Ф. Р-1932. - Оп. 1. - Спр. 103. - Арк. 2 - 2 зв.).
Посівні площі ж у цей час у самому Криму різко скоротилися. У 1924 році, наприклад, його земля порівняно до 1917 року була засіяна лише на половину (Усов С. А. Историко-экономические очерки Крыма. - Сімферополь, 1925. - С. 263).
Урожайність до середньої в 1905 - 1914 роках також відчутно впала. Наприклад, на початку століття житня десятина давала на півострові 45,1 пуда, а в 1922 - 23,6, 1923 - 27,4, 1924 - 19,7. Озима пшениця відповідно 53,2, 33,0, 34,6, 27,6, ячмінь - 47,2, 32,4, 21,0, 19,6, овес - 44,6, 33,0, 22,0, 13,8 (там само. - С. 265).
Офіційні московські документи 1923 року стверджували:
"1) Сільське господарство Криму потрясене настільки, що, за даними звіту Раднаркому Криму другому Всекримському З'їзду Рад, дефіцит у зерні (за підрахунками Кримського Управління Землеробства) склав 7.249.421 пуд. З огляду на це зерно в Крим було ввезене за нарядами НКЗ РРФСР.
2) Садівництво в Криму скоротилося порівняно з 1916 роком на 28% за кількістю десятин садів. Урожай садів виявився внаслідок припинення протягом останніх 8-ми років боротьби з шкідниками таким поганим (на 27,9 пудів з десятини менше норми), що в Криму довелося відмовитися від збирання продподатку з садів.
3) Виноградарство скоротилось за кількістю десятин на 23,7% порівняно до 1916 року. Унаслідок недороду був знижений акциз на вино на 50% і КримЕКОСО відпустив дрібним виноградарям позики для закупівлі врожаю винограду.
4) Тютюнництво зменшилося за площею плантацій на 89% порівняно до 1916 року. Для підтримки тютюнників були надані значні позики Кримраднаргоспу, Держбанку і Сільгоспбанку.
5) Тваринництво в 1922 році зменшилося порівняно до 1916 року: коней - на 60%, корів - 31%, волів - 60%, верблюдів - 71%, овець - 45%, свиней - 88%. Усе вищесказане становить обґрунтування для висновку, що Крим виснажений у своїх сировинних ресурсах" (ДААРК: Ф. Р-137. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 6 - 6 зв.).
Станом на 30 січня 1924 року в Криму налічувалося 49 642 голови робочої худоби, якими можна було обробити лише 198 400 десятин землі. А наявного власного насіння яровини вистачало тільки на засів 107 600 десятин (там само. - Спр. 4. - Арк. 73).
Якщо в 1921 році такий катастрофічний стан можна було ще якось пояснити післявоєнною розрухою, то в 1924 році подібне вже не сприймалося. А тому в місцевих колах змушені були визнати, що "приєднання Криму до Радянської Росії не могло дати тут того аграрного руху, який мав місце в північних губерніях і на Україні" (Весь Крым. - Сімферополь, 1926. - С. 57).
Досить швидко виявилося, що російська республіка не зможе поповнити продовольчі ресурси півострова. І тоді кримський уряд звернувся до Національних зборів Туреччини, повідомляючи про те, що "татарське населення квітучого південного узбережжя, селянство південної смуги і маси міського населення гинуть від голоду. Сотні трупів чоловіків, стариків і ді- тей - цієї надії трудової Кримської республіки - хороняться щодня по всіх населених куточках Криму. Населенням з'їдено все, аж до найгірших сурогатів, які могли бути знайдені серед кримської рослинності" (Вторая сессия Крымского Центрального исполнительного комитета Советов рабочих, крестьянск., красноармейск. и военноморских деп. Стенографическ. отчет (2 - 4 марта 1922 г.). - Сімферополь, 1922. - С. 21).
"Хай же протягнеться рука братньої допомоги від революційного турецького народу братам, котрі гинуть від голоду", - зверталися з Криму. Проте Туреччина не змогла надати відчутної підтримки. Не увінчалися успіхом спроби кримських властей обміняти на турецьких ринках за хліб тютюн. Але якщо раніше за пуд цього товару за морем можна було виміняти пять пудів борошна, то тепер давали лише пуд (там само. - С. 44 - 45).
А тому за таких обставин могла виручити, як це було постійно й раніше, лише Україна. Її, до речі, голодуючу тоді, Москва забов'язала поставити до Криму в 1922 році 480 тисяч пудів зерна (там само. - С. 60).
Правда, як тільки в неї складалася важча ситуація з урожаєм, це негайно відбивалося на забезпеченні Криму. І тоді з півострова летіли термінові депеші до столиці УРСР про те, що "Раднарком Кр. АРСР вважає необхідним якомога негайніше звернути Вашу увагу на загрозливе становище, що склалося із заготівлею на Україні сільськогосподарських продуктів для постачання Криму" (ДААРК: Ф. 652. - Оп. 1. - Спр. 1534. - Арк. 3).
Траплялися випадки, коли Україна за вказівками Москви віддавала і вкрай необхідне для неї продовольство в Крим. Так, 3 березня 1922 року, коли в наших південних областях лютував голод, присланий Леніним член Наркомпроду РРФСР Мойсей Фрумкін змусив слухняне Політбюро ЦК КП(б)У "визнати необхідним дати Криму негайно два маршрути з хлібом", які були "споряджені Катеринославом на місцеві кошти і поверталися з Поділля в Катеринослав" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 29. - Арк. 43).
Молода Кримська Республіка, писав до ВУЦВКу голова КримЦВКа Гавен, "ще не набравши сили після кривавих боїв з білогвардійцями, знову почала бій з голодом. Та не маючи досталь засобів, щоб угамувати голод, закликала допомогти їй братні республіки.
Україна, тая Україна, що сама зазнала лиха від білогвардійських банд, а також і досі зазнає мук голоду, незважаючи на все це, щиро відгукнулася на заклик Червоного Криму й посилає йому 10.000 дитячих пайків голодним дітям Криму.
Цією допомогою Україна особливо викликає в кримському пролетаріатові братні почуття до неї, бо вона вже кілька років допомагала.
Наприклад, минулого року до Криму було прикріплено Кремінчуцьку губ., що пожертвувала 34.000 пудів ріжних продуктів на голодних.
Беручи все це на увагу, свідомі непохитності дружніх і братніх відношень Української Республіки до Кримської, КримЦВК і ЦК Наслідголу Криму посилають своє пролетарське "спасибі" всім трудящим України за велику допомогу Кримові" (Вісті ВУЦВК. - 1923. - 7 березня).
До речі, для постійних заготівель сільськогосподарських продуктів для населення півострова було створено спеціальне представництво Криму в тодішній столиці УСРР Харкові. В кращому разі воно могло пропонувати за український хліб кримське вино, приводу чого збереглося дуже багато свідчень у кримських архівах.
Щоправда, в одному випадку кримськотатарському сільськогосподарському товариству дозволялося вивезти в Україну тисячу пудів керосину в обмін на продукти харчування (ДААРК: Ф. Р-137. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 91 - 91 зв.).
Економрада Кр. АРСР 17 грудня 1921 року змушена була звертатися до наркоматів землеробства РРФСР та УССР за допомогою у виділенні для півострова навіть насіння городини, оскільки, мовляв, "розширення городництва в Криму внаслідок неминучого скорочення зернового господарства і робочої худоби є питанням величезної ваги для сільського господарства" (там само. - Арк. 26 зв.). Очевидно, таке звернення ухвалювалося з огляду на те, що попереднє рішення економради від 23 листопада стосовно закупівлі насіння городини в Україні не було виконане (там само. - Арк. 8).
Як виявляється, Крим не забезпечував себе повністю і м'ясними продуктами. Так, з України та Північного Кавказу на півострів завозили 120 тисяч голів овець (там само. - Спр. 64. Арк. 178).
І ось коли архіви засвідчують про неспроможність Кримської АРСР забезпечити своє населення основними продуктами харчування, там же віднаходимо документи, що стверджують: півострів продав хліб на експорт. Природно, виникає питання: де Крим брав збіжжя для відправки за кордон?
Відповідь довго не треба шукати. В планах заготівлі хліба держторгівлею з урожаю 1923 року, наприклад, бачимо, що з півострова планувалося взяти 600 тисяч пудів пшениці, а ще 750 тисяч цієї культури буде вивезено з... північної Таврії, яка входить до складу України (там само. - Спр. 36. - Арк. 98).
Подібні плани існували і щодо інших зернових культур. Так, з кримських полів планувалося заготувати 200 тисяч пудів жита і 100 тисяч ячменю, а південь України мав додати до "кримського короваю" відповідно 1 800 тисяч і 450 тисяч пудів (там само. - Арк. 98).
Тільки й того, що кримські заготівельники, котрим було доведено вищеназвані плани, зобов'язані були Особливою Повноважною комісією з відновлення і розвитку торгівлі хлібом при Раді Праці та Оборони СРСР "з метою правильного і повного керівництва і регулюванням хлібної роботи в межах УСРР, ... представити звіт і дані зі встановленим УСРР зразком" (там само. - Арк. 11).
Але не тільки успішно заготовляла хліб в Україні держторгівля Криму. Поряд з нею розгорнула свою мережу і кримська обласна контора російської Центроспілки. Як свідчив її уповноважений М. Полєтаєв, у Мелітопольському та Хорлівському районах України тоді було закуплено 226 вагонів пшениці, 396 - жита і 106 - ячменю (там само. - Арк. 102).
Готуючись до нової хлібозаготівельної кампанії керівники кримської крайової контори Держбанку Росії підкреслювали, що не можуть "не зачепити питання, якому свого часу присвятили цілий ряд спеціальних доповідей. Йдеться про район Північної Таврії, тобто про три повіти кол. Таврійської губернії - Мелітопольський, Бердянський, Дніпровський (там само. - Арк. 95).
Додаючи, що крім державної і кооперативної торгівлі півострова торгівлею займається ще й кримська контора російського акціонерного товариства "Хлібопродукт", керівники місцевого банку висловлювали побажання, аби їм передали всі операції, пов'язані із заготівлею зернових на території вищевказаних повітів, що входили до складу України (там само. - Арк. 95).
Подібна тенденція, коли кримські заготівельники працювали в основному за межами Криму, виходила з Москви. Саме там, оцінивши повне знекровлення сільськогосподарського виробництва півострова і жалюгідний стан місцевої промисловості, яка не могла "дати ніяких ресурсів для утворення експортних мас", дійшли до висновку: "Уся експортна торгівля Криму може бути заснована тільки на багатствах країни, що знаходиться позаду перешийка. Вивезення з місцевих джерел, якби таке мало місце, при констатованому виснаженні Криму буде розтратою само-го основного капіталу і підриванням бази, і без того вкрай обмеженої, для відродження місцевого господарства" (там само. - Спр. 26. - Арк. 6 зв.).
Саме цим обґрунтовував Уповноважений Наркомату Зовнішньої торгівлі РРФСР в Криму Долженко необхідність дозволу йому працювати в Україні, підкреслюючи в своєму листі від 2 січня 1923 року на ім'я заступника наркома: "аби не зменшити експорт, його треба буде на 80% заготовляти поза Кримом" (там само. - Арк. 6 зв.).
У Москві вже тоді чітко зрозуміли: фундаментом економічного багатства Криму може бути тільки повна і широка експлуатація прекрасних портів узбережжя; така експлуатація була можлива лише за наявності тісних зв'язків - торговельних і транспортних з лівобережною Україною... за перешийком лежали неосяжно багаті місцевості України, які до війни (1909 - 1913 рр.) мали різко активний баланс по всіх своїх кордонах і раніше інших областей колишньої імперії почали відроджувати своє господарство.
Темп відбудови господарства України був настільки інтенсивний, що за жовтень - грудень загальний баланс у зовнішній торгівлі України, першої області серед інших областей НКЗТ (в опрацьованих документах УСРР вважається областю, - В. С.), став активним (див. звіт про діяльність Укрзовнішторгу за жовтень - грудень 1922 року) (там само. - Арк. 7).
А висновок з цього напрошувався для московських чиновників однозначний: "Необхідність зв'язку багатих заготівельних районів України з бідними, виснаженими ринками Криму випливає само собою; безумовна логічність і настійність правильного і планомірного використання нині пустуючих портів для експорту з України" (там само. - Арк. 7 - 7 зв.).
Це, звичайно, вимагало й об'єднання заготівельних сил. І в Москві готові були йти на те, аби влити кримський апарат НКЗТ РРФСР в український, оскільки така реорганізація давала для центру і свої переваги: "І) Доцільність - Крим, що спирається на широку базу заготівель, у прилеглих повітах і губерніях України, одержить недостатню її для нормального розвитку заготівельних операцій; Лівобережна Україна одержить недостаючі порти і внутрішні райони заготівель наблизяться до моря.
2) Зручність регулювання - регулювання особливо уважне в портах Криму з метою збільшення обороту товарами, що експортуються з України.
3) Спрощення апарату НКЗТ" (там само. - Арк. 7 зв.).
Як показали подальші події, іншого шляху для відродження Криму, ніж за рахунок України, московські власті не бачили. Бо намагання піднімати господарство півострова шляхом експорту своєї продукції закінчилися провалом. Так, 2 березня 1924 року керівництво місцевого філіалу всеросійської імпортно-експортної контори "Держторг" змушене було визнати: "До цього часу спроби реалізації на закордонних ринках основних продуктів кримської промисловості, як вино, фрукти і листовий тютюн, давали мало задовільні результати.
Зокрема, максимальна валова ціна, якої вдавалося Кримдержторгу добитися на закордонних ринках на листовий тютюн старих урожаїв, була близько 12 карб. за пуд, у той час як ми платимо нині плантаторам за молоді тютюни до 22 карб. за пуд...
Що стосується вина і фруктів, то нині Кримдержторг зайнятий вивченням фруктового і винного закордонних ринків. Величезний % накладних витрат, (залізн. фрахт, вивозні і ввізні мита і т. д.) безумовно надто сильно вплинуть на послаблення заготівель фруктів і вин..." (там само. - Оп. 4. - Спр. 2-а - Арк. 40).
Необхідно зазначити, що в ті роки провалилася затія сімферопольських властей бути не тільки незалежними від ввезення на півострів необхідної для харчової та виноробної промисловості українського цукру, а й конкурувати з ним, організувавши на півострові вирощування і переробку цукрових буряків (там само. - Оп. 6. - Спр. 3. - Арк. 18).
Отже, розраховувати на свої ресурси Крим не міг. Виходити з кризи можна було насамперед за рахунок України.
Кримське керівництво, треба сказати, не тільки добивалося тоді прирізати до півострова чималий шмат українського чорнозему, а й хотіло підпорядкувати собі генічеські солепромисли, оскільки останні були сильними конкурентами навіть на союзному ринку (там само. - Ф. Р-137. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 21 - 21 зв., 80).
Однак УСРР не поступилася цими своїми територіями (з огляду, очевидно, на те, що саме в той час від неї було відрізано Таганрозький і Шахтинський округи), а тому тодішній російський Крим і надалі залишався в економічній залежності від України. Скажімо, вже з другої половини березня 1927 року півострів перебував на підвозному хлібові. А тому 6 травня телеграмою з Москви Україні дали розпорядження позачерговим порядком закінчити відвантаження зерна. Але через місяць кримські власті звернулися до Москви з проханням дати наряд на 100 вагонів пшениці понад уже занаряджених на червень 385. На липень Крим просив 500 вагонів (там само: Ф. Р-652. - Оп. 1. - Спр. 1322. - Арк. 1 - 6 зв.).
13 січня 1928 року Політбюро ЦК КП(б)У змушене було визнати за необхідне відвантажити "100 тисяч пудів ячменю для Криму згідно вимогам НКТ СРСР" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2791. - Арк. 3).
Водночас було ухвалено "повідомити ЦК ВКП(б), що із'ятіє цих 100 тис. пуд. ячменю з посівного фонду України означає відповідне зменшення обмеженої площі засіву ячменю на Україні" (там само. - Арк. 3).
Щоб не допустити цього, українська влада підняла ціни на хліб, завдяки чому вдалося збільшити заготівлі посівного ячменю, в тому числі і для Криму до 300 тисяч тонн (там само. - Арк. 4 зв.).
Низький рівень заготівельних цін через хронічну бідність кримського бюджету в 1928 році не давав можливості владі півострова закупити повністю навіть той хліб, який могли реалізувати місцеві хлібороби. Аби компенсувати свої затрати на вирощення зерна, кримські селяни щодня вивозили на українські елеватори до 3 тисяч підвод, оскільки там платили більше. На початку серпня 1928 року, коли цей процес набрав незворотного характеру, власті Криму змушені були просити Москву збільшити поставки хліба - принаймні завозити щомісяця на півострів по 450 тисяч пудів, оскільки підрахували, що повз кримські приймальні пункти пройде близько мільйона пудів хліба (там само. - Арк. 29 - 29 зв.).
Залежність Криму від України, передусім у забезпеченні продовольством, спостерігатиметься і надалі, особливо гостро ця проблема постане в повоєнний час.
Але Крим залежав від України не тільки в плані забезпечення населення продуктами харчування. Скажімо, промисловість півострова повністю залежала від українського вугілля. Так, у 1923 - 1925 роках його доставляли сюди в середньому по 50 тисяч тонн (Отчёт по вывозу твёрдого минерального топлива, руды, флюсов, соли, чугуна и металлического лома из южного горнозаводского района. - Харьков, 1926. - С. 471).
Ще більшою ставала ця залежність у зв'язку з пуском Керченського металургійного заводу - він майже повністю мав працювати на донецькому вугіллі (Ден. Н. Крым. - С. 68).
Самопожертва України проявилася й під час землетрусу, що наприкінці 20-х років заподіяв багато шкоди Криму. Так, 5 жовтня 1927 року Президія ВУЦВКу виділила 50 тисяч карбованців на допомогу потерпілим (ЦДАВОВУ: Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 5090. - Арк. 5).
Спеціальна комісія на чолі з Головою ВУЦВКу Григорієм Петровським координувала діяльність численних організацій, котрі створилися в Україні для надання допомоги мешканцям півострова.
ГРА В УКРАЇНІЗАЦІЮ
Політика кримських більшовиків одразу після остаточного захоплення влади в 1920 році не відрізнялася від царської стосовно українців. Без перебільшення можна стверджувати, що більшовицька влада цілковито знехтувала тутешнє українство. Сама вона визнавала, що навіть "статистичне управління Криму, публікуючи в 1922 році попередні результати перепису 1921 року, не виділило українців як окремої нації, а віднесло їх до російського населення. В праці С. А. Усова "Историко-экономические очерки Крыма", виданій у 1925 році в м. Сімферополі, при порівнянні двох переписів 1897 і 1921 року національність - українці - також не показана" (ДААРК: Ф. Р-137. - Оп. 6. - Спр. 42. - Арк. 1 зв.). Відтак українське життя на півострові майже зовсім завмерло - не було бодай однієї української школи.
Навіть та школа в Севастополі, яку організували на початку 1918 року на свої кошти самі українці, утримуючи 6 класів до 1921 року, була більшовиками розпущена, оскільки приміщення вони зайняли під військову частину. Взимку 1921 - 1922 років у колишній українській школі розмістили російську, посилаючись на те, що це - побажання батьків (там само: Ф. Р-663. - Оп. 1. - Спр. 1194. - Арк. 2).
Незважаючи на те, що з 1923 року в СРСР здійснювалася так звана коренізація, "питанням культроботи серед українців Криму на рідній мові ніхто до нинішнього часу (1928 року - В. С.) не займався, і ні по лінії Наркомосвіти, ні по лінії профспілковій таке не обговорювалося і не ставилося на обговорення навіть у порядку вивчення" (там само. - Арк. 2).
Скажімо, планом з розвитку освіти на 1925 - 1926 навчальний рік на півострові передбачалося мати 359 татарських шкіл, 289 - російських, 131 - німецьку, 11 - грецьких, 10 - вірменських, 5 - єврейських, 3 - болгарських, 2 - караїмських, і жодної - української (там само. - Оп. 1. - Спр. 202. - Арк. 96 зв.).
Свідчення того часу, як архівні, так і газетні, стверджують, що кримська влада регулярно збирала представників різних меншин, обговорювала з ними проблеми їхнього національно-культурного будівництва. Наприклад, у 1926 році Президія Кримського центрального виконавчого комітету вважала за необхідне підтримати 6 пропозицій Кримнаркомосвіти у зв'язку з першою конференцією безпартійних вірменів, зокрема: при розгалуженні шкільної мережі на майбутній бюджетний рік приділити увагу найширшому охопленню дітей вірменського населення, як міста, так і села; поклопотатися запрошенням підготовлених учителів і своєчасною передплатою навчальних посібників, рекомендацій, літератури, газет вірменською мовою; перетворити деякі вірменські школи першого ступеня (Керч, Сімферополь) в школи-семирічки без переведення їх на самоокупність (Державний архів Севастополя: Ф. Р-79 - Оп. 1. - Спр. 213 - Арк. 1-а).
Кримська освітня влада навіть листувалася з Наркоматом освіти УРСР, але тільки з приводу скликання першої Всекримської конференції трудящих... євреїв, видання болгарської літератури та надсилку навчальних програм (ЦДАВОВУ: Ф. Р-166. - Оп. 6. - Спр. 1222. - Арк. 20).
Подібної уваги про розвиток української школи ми не зустрічаємо.
Тому й не дивно, що, оглядаючи роботу з національного будівництва на початку грудня 1926 року, власті Криму виділили росіян, татар, німців, євреїв, греків, болгар, вірмен, а також згадали "інших", куди віднесли караїмів (5 000 осіб), поляків (3 000), естонців (3 000), чехів (2 000), циганів (1 500) та італійців (650). Про українців - знову ні слова (там само: Ф. 663. - Оп. 1. - Спр. 991. - Арк. 2 - 3).
Підстави для сумнівів щодо справжньої кількості українців у Криму дають і офіційні матеріали перепису 1926 року. Зокрема, в них вказується, що всього українців у Криму налічується 77 123 особи, в тому числі немісцевих - 43 214 (Всесоюзная перепись населення 1926 года. - М., 1930. - Т. 39. - С. 19). Але там же є посилання й на те, що вихідців з України налічується 72 289 (там само. - С. 34 - 35).
Зокрема, з Мелітопольського округу їх було 14.358, Херсонського - 7.694, Одеського - 4.026, Харківського - 3.548, Дніпропетровського - 4.024, Київського - 2.920, Запорізького - 2.496, Кременчуцького - 2.767, Маріупольського - 2.383, Полтавського - 2.609, Миколаївського - 1.960, Роменського - 2.186, Шевченківського - 2.244, Прилуцького - 1.753, Вінницького - 584, Лубенського - 1.582, Зінов'ївського - 1.428, Кам'янецько-го - 1.703, Конотопського - 1.174, Ста-лінського - 572, Чернігівського - 1.151, Білоцерківського - 1.074, Криворізького - 781, Глухівського - 997, Уманського - 922, Таганрозького (якраз перед переписом він був переданий до Росії) - 589, Сумського - 571, Луганського - 447, Волинського - 621, Молдавської АРСР - 468, Первомайського - 386, Могилівського - 498, Бердичівського - 443, Ніжинського - 445, Тульчинського - 299, Проскурівського - 351, Шепетівського - 285 (там само. - С. 34 - 35).
А якщо додати сюди переселенців з Кубані, Слобожанщини, Донщини, що тоді масово прибували на півострів в організованому порядку, хіба не знайдеться серед них чимало тих, у кого в жилах текла українська кров?
Наприклад, українців у Кубанському окрузі тоді налічувалося 915 450 (там само. - С. 146) - майже вдвічі більше, ніж росіян. А переселилося з Кубанського округу на півострів на час перепису - 1 147 (там само. - С. 34).
З інших, густо заселених українцями регіонів РРФСР, станом на 1926 рік до Криму прибуло: з Курщини - 6.736 осіб, Брянщини - 4.237, Чорноморщини - 605, Донщини - 1.154, Вороніжчини - 1.660, Саратовщини - 1.690 (там само. - С. 34 - 35).
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги