Улюблена пісня космополіта

Я ще довго дивився йому вслід, а сонце тим часом піднімалося, і місто, прокидаючись, шуміло взуттям героїв, що поспішали до сніданку. Обрій був чистий. Мені теж захотілося попоїсти, і я покинув набережну.

У кафе мені пощастило — я сів за один столик із Вацлавом. Власне, ми були одними із перших відвідувачів і тому могли розраховувати на найсвіжішу їжу.

Кусень м’яса, досить великий, политий зеленуватим м’ятним соусом, займав більше половини широкої тарілки. Я вже не говоритиму докладно про гарнір, аби не прийняли мене за француза. Але я бачив, як Вацлав подивився на свою, точнісінько таку саму порцію. Присягаюся, що і його очі блиснули.

Розвертаючись, офіціантка солодко промовила: «Слонятина…»

Потім вона піднесла нам іще шматочки лимона і чорничний напій.

— Ти знаєш, Казмо, здається, погодився! — повідомив радісним голосом Вацлав, покінчивши зі своїм куснем слонятини.

— Так?! — зіграв я здивування, не бажаючи засмучувати друга тим, що новина ця мені знайома.

— Ага! — підтвердив Вацлав.

Потім підсунув до себе горнятко кави з мед ом і пригубив.

— І коли він обійме посаду?! — поцікавився я.

— Ну, це не зовсім просто… — Вацлав облизав губи. — Принаймні сьогодні чи завтра Айвен повідомить усім нам дату…

Я добрався до свого горнятка кави і скористався ним як приводом протримати недовгу паузу в розмові, обдумуючи свою ситуацію з написанням гімну.

І тут цілком недоречно Вацлав запитав:

— А як там у тебе з гімном?!

Мені нічого не залишалося, крім як сказати:

— Погано…

— Чому? — відверто здивувався Вацлав. — Гімн — це ж просто пісня!

Я, допивши каву, заходився пояснювати йому причину всіх труднощів, які ускладнювали роботу, а разом з цією роботою ускладнювали моє життя.

— Але ж слухай, — киваючи, промовив Вацлав. — Якщо це так важко, то просто пошукай що-небудь з уже написаного. Скільки ж траплялося, що у гімн переробляли яку-небудь давню пісня…

Ця ідея мені сподобалась. Я відразу ж спробував пригадати що-небудь із пісень, та цієї миті до нашого столика підійшов хлопець, про якого я знав тільки те, що він — угорець і, схилившись до Вацлавого вуха, щось прошепотів. Потім відійшов.

— О третій годині збираємося в кафе в Ірини, — сказав мені Вацлав, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Буде серйозна розмова.

Новина про серйозну розмову вразила мене менше, ніж те, як він назвав це кафе. «В Ірини»?! Я ж бо думав, що тільки мені відоме її ім’я, та виходить, що… Хоча, може, я знову перебільшую. Адже Вацлав бачив мене з нею, коли ми вперше говорили про її життя… Не ми, вона говорила, звісно… І він, зайшовши, перервав своєю появою нашу розмову… Ну гаразд, в Ірини, так в Ірини.

Домовившись про зустріч, ми підвелися з-за столу. Вацлав вийшов на вулицю, а я, підійшовши до офіціантки, спантеличив її запитанням:

— Вибачте, — звернувся я до неї, дружелюбно усміхаючись. — Чи не міг би я взяти з собою один кусник м’яса… слонятини?!

Вона кинула на мене цікавий погляд.

— Вам сподобалося?! Ви могли б і тут з’їсти ще одну порцію, хоча, щиро кажучи, це не молода слонятина…

Я терпеливо усміхався їй в обличчя, і це зробило свою справу: вона зайшла на кухню кафе і винесла мені кусень м’яса, мабуть, удвічі більший за той, що я з’їв на сніданок.

Я взяв зі стола серветку і, загорнувши в неї м’ясо, вийшов надвір. Виходячи, я не озирався, хоч і очікував її запитального погляду мені услід.

Ідея, що спала мені на думку, не була вже настільки дивною, та саме тої миті я чомусь подумав, що вона не зовсім звичайна.

Несучи кусень слонятини у правій руці і відчуваючи його важкість, я крокував уже знайомою мені «неакуратною» алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Йшов я, звичайно, не до заморських квітів і дерев, а трохи далі. Я йшов у «сад вибілених кісток» — саме так поетично назвав я для себе те місце, перебування у якому так скоро перекреслило мій тодішній настрій. Я йшов у вимерлий з о осад, щоби погодувати єдиних його мешканців — сріблястих вовків. Я йшов і думав про гімн, але тепер я вже не намагався жонглювати дзвінкими словами. Я думав про вже написані пісні і для початку перебирав у пам’яті пісні про кохання, бо були вони, як мені здавалося, змістовно ближчі до майбутнього гімну, ніж військові марші та інші нервово-паралітичні співи, зазвичай виконувані чоловічим або змішаним хором.

Позаду залишилось розлога смоківниця, під якою я пив вино з однієї склянки з майбутнім президентом. Добре було б, якби це дерево жило довше!

Пісні про ревнощі та нещасливе кохання я відкинув одразу. Я навіть не гадав, скільки подібного мотлоху зберігається в моїй пам’яті.

А от й іржаві паркани, що розбігаються праворуч і ліворуч від мене, ховаються в кущах і деревах та примудряються навіть іржею своєю маскуватися під колір кори старих кипарисів.

Здрастуйте, Еуфорбії та Артензії! Я, їй-богу, ледь не вимовив цього!

І знову, кружляючи долішною стежкою ботанічного саду, я думав про кохання, про пісні, йому присвячені. І знову мені не подобалися їхні слова, я не вірив у щирість цих слів і поступово приходив до думки про хибність моїх пошуків. Адже щирість і чистоту не можна зустріти в таких піснях, виконуваних нафарбованими, напудреними, випрасуваними до блиску співачками, які ще й стражденно кривляються.

Переді мною засяяв уже знайомий напис, котрий забороняв годувати тварин. Я, поводячись цілком по-дитячому, підніс поближче до цього напису загорнутий у серветку кусень м’яса, неначе хотів, щоб напис понюхав і зрозумів, як я до нього ставлюся. А потім покрокував уздовж вольєрів.

Вже з’явився попереду, в знайомому вольєрі, порух, і я пришвидшив ходу.

І раптом згадав одну пісеньку, яку частенько зранку наспівував собі під носа Айвен. Згадав і зупинився, вражений. Адже слова цієї пісеньки я знав і раніше. Напевне, не всі, але приспів — точно! І ця пісня виникла у ту мить переді мною, як єдино вірний шлях до порятунку, як щось абсолютно живе. І, напевне, не тільки тому, що ця пісня була дитячою. Хоча, якщо й говорити про чистоту і щирість, то треба говорити про дітей.

Я так і завмер, не дійшовши кількох кроків до вовків, які зачули наближення когось чужого і нервово походжали вздовж іржавих ґратів вольєра.

А я вдихнув якомога більше повітря і неголосно заспівав, прислухаючись одночасно і до свого голосу, зовсім не музичного, і до слів, щоби ще раз переконатися у власній правоті.

— Хай завжди буде сонце, — співав я, тримаючи кусень м’яса вже в обох долонях. — Хай завжди буде небо, хай завжди буде мама, хай завжди буду я!!!

Я проспівав цей приспів ще кілька разів, і настало в моїй душі велике полегшення. Власне, інших слів і не треба!

Не сходячи з місця, я кинув кусень слонятини за ґрати вольєра. На моє здивування, вовки не кинулись на їжу. Один із них неквапно підійшов, понюхав і повернувся на старе місце.

Я наблизився до ґратів і зазирнув усередину вольєра. Вовки напружено дивились на мене.

— Хай завжди буду я! — прошепотів я до них і, розвернувшись, попрямував до виходу із «зоосаду».

За п’ять до третьої я спинився біля кафе і, почекавши, зайшов. На мій подив, там нікого не було. Я сів за улюблений столик, сів досить шумно, так, щоб мене почули.

Та пройшла хвилина, друга, а до мене все ще ніхто не поспішав. І тоді я замуркав слова майбутнього гімну, роздумуючи про те, чи сподобається він хлопцям.

А хвилинна стрілка вже пробігла тригодинну позначку і заспішила на наступне коло.

Схвильовано позирав я на вхідні двері; чи не трапилося чогось із хлопцями?! Хоча важко було уявити собі, що тут щось може трапитися. Так було тихо й сонячно на вулиці, так було прохолодно і затишно в кафе. Що могло трапитися в цьому райському місці?!

— Кави?! — прощебетав знайомий голос за моєю спиною.

— Звісно! — вигукнув я й обернувся, радісно всміхаючись.

— Хвильку! — сказала «балерина».

Я вирішив зачекати, поки вона повернеться, а потім попросити її послухати слова гімну.

За скляною стінкою кафе з’явився маленький рудий песик. Він підбіг до чавунного ліхтарного стовпа, понюхав його основу, потім продріботів до відчинених вхідних дверей — я навіть побачив в отворі його мокрий ніс, — постояв так хвилинку, теж, мабуть, принюхуючись, і раптом різко вистрибнув на вулицю, покрутив мордою в усі боки, немов когось шукав, і побіг далі. Я задумався: десь я бачив цього песика раніше.

А «балерина» принесла горнятко кави і, поставивши її переді мною, пішла. За скляною стінкою нарешті з’явилися хлопці. Зайшовши у кафе, вони попрямували до мене. Для того, щоб усім розміститися за одним столиком, принесли ще стільці. Стало тісненько, зате я відразу відчув згуртованість і рішучість усіх присутніх.

— Не будемо гаяти часу! — суворо промовив Айвен і обвів усіх проникливим поглядом. — Почнемо з герба!

Хлопець, той самий угорець, котрий повідомив Вацлава про нинішню зустріч, виклав на стіл маленьку папочку, розв’язав тасьми і простягнув Айвену кілька аркушиків з різними варіантами майбутнього символу держави.

Айвен розклав їх перед собою і, примружившись, роздивлявся.

Балерина розставляла каву.

Усі мовчки косилися на ескізи.

Я сидів навпроти нашого ватажка й тому терпляче чекав, коли Айвен надивиться і пустить малюнки по колу, щоб усі змогли визначити своє ставлення.

Нарешті всі чотири варіанти герба «поповзли» по краю столу в мій бік.

Хлопець-угорець напружено стежив за виразами облич присутніх, а я ніяк не міг відірвати свого, ніби розбитого паралічем, погляду від його «державної творчості». Було б непростимо з мого боку не описати хоча б коротко ці чотири варіанти. Отже:

ВАРІАНТ 1: Усередині яйцеподібного овал у над пшеничним полем, з країв якого стоять стрункі пальми, сходить пурпурове сонце.

ВАРІАНТ 2: У центрі кола з синяви моря стримить гора, на вершині якої стоїть кипарис.

ВАРІАНТ 3: Знову овал, усередині якого посеред пшеничного поля можна побачити коня і людину, що йде за ним.

ВАРІАНТ 4: Квадрат. Унизу вгадується шматочок земної кулі, а над ним сходить променисте трикутне сонце.

«Хвилина мовчання» тривала досить довго.

— Ну-у-у… я не знаю… — знизав плечима Айвен. — Я не художник… Вирішуйте!

— Ось цей ніби нічого! — показав один із хлопців на герб з конем і людиною.

Угорець полегко зітхнув.

— А що там кінь робить?! — запитав ще один хлопець.

— Оре, — відповів угорець.

— Але ж там уже виросла пшениця?! — все ще чогось на розумів той хлопець.

— А хіба це важливо?! — запитав угорець. — Це ж символ… Вільний труд…

Айвен, слухаючи цю розмову, хмикнув нетерпляче і запропонував усім проголосувати, аби з’ясувати, який варіант герба збере більше голосів.

Вацлав був проти голосування.

— Особисто мені подобається трикутне сонце! — сказав він.

— Чому?! — здивувався Айвен.

— Це ж має історичні аналогії. Тут є щось і від давнього Єгипту, і від масонів…

— А хто це — масони?! — поцікавився хтось.

— Євреї, — коротко кинув Айвен.

Знову виникла пауза, і я помітив, як було незатишно угорцю в цій напруженій, неприязній тиші. Він уже не дивився на обличчя своїх соратників — погляд його був потуплений, і лише дихання, поривчасте й важке, промовляло про його нервозний стан.

— Я гадаю, що Тіберію доведеться зробити ще пару варіантів! — промовив нарешті Айвен.

Угорець кивнув.

— От і добре, а зараз перейдемо до наступних питань. — Айвен розпростав плечі і, допивши каву, запропонував: — Завтра ми проголошуємо нашу незалежність. Текст декларації вже віддрукований, залишилось тільки завтра розклеїти його по місту й передати по радіо. А як у нас гімн?!

І Айвен утупився мені в очі так, що я відчув себе притиснутим до стіни.

— Є, — коротко відповів я. — Я вирішив узяти за основу приспів однієї російської пісні…

— Якої?!

— «Хай завжди буде сонце».

Айвен пожував губи, подумав, потім знову глянув на мене.

— А яка мелодія?! — запитав він.

— Та сама, тільки трохи повільніша.

Айвен спробував наспівати цей приспів у сповільненому ритмі — решта уважно слухали. На словах «хай завжди буду Я» він мимо-во л і, трохи по-дитячому усміхнувся, і усмішка ця залишилася на його обличчі.

— Цікаво! — промовив він. — Я б ніколи не подумав, що це може стати гімном, але приспів справді гарний!

— Так! — підтакнув Вацлав.

Решта поки не зважувалися висловити свою думку.

— Ану послухайте ще! — твердо запропонував Айвен і знову заспівав.

Підійшла Ірина, тримаючи в руках піднос, заставлений горнятами з кавою. З цікавістю прислухалася.

— Подобається?! — запитав у неї Айвен, закінчивши співати.

Ірина кивнула, трішки усміхаючись трохи підлесливо. Ні, цієї миті вона не була собою, вона була «балериною», чарівною і майже безсловесною офіціанткою.

— Через пару днів ти будеш тут за власницю, і вивіску нову повісимо… — пообіцяв підбадьорюючим голосом Айвен, і я помітив, як після цих слів змінився вираз обличчя моєї «балерини». Навіть здалося, що її повненькі губи, наче налиті соком губи, стали тонші, і погляд наче загострився, немов крізь якусь щільність реальності бачила вона зараз, трохи примружившись, своє вже близьке майбуття. Цікаво, чи називала вона зараз подумки це майбутнє «нашим», як інколи, коли ми бували наодинці?!

Мій сусід по номеру так довго дивився на Ірину, що мені стало якось не по собі. І відчув я себе роздратовано, немов приревнував.

— Я вже говорив з генералом Казмо, — Айвен, на моє полегшення, повернувся до справ. — І хочу висловити деякі міркування про економічне майбутнє нашого вільного міста. Як ви розумієте, ніякої економіки тут не було і, схоже, не буде. Та зате є чудові можливості для організації міжнародного туризму та відпочинку. Ці плани ми ще розробимо докладно, але вже те, що мешканцями міста будуть тільки герої з різних армій світу — одне це — прекрасна реклама, не кажучи вже про клімат, море, гори! Таким чином тим із нас, хто не ввійде до уряду, доведеться працювати у сфері обслуговування. І, крім цього, думали ми з генералом і про те, як підтримувати порядок. І прийшли до думки про створення добровільних дружин, у котрі буде входити все чоловіче населення, і які по черзі патрулюватимуть місто й підтримуватимуть у ньому мир… Ще доведеться вирішувати багато питань, але — головне — почати! І почнемо ми завтра… Я вже повідомив вам про декларацію…

Усі так уважно слухали Айвена, що не помітили, як до столика підійшов генерал Казмо і зупинився за спиною промовця.

— Ну як справи, хлопці?! — запитав він бадьорим голосом, опустивши праву руку на плече Айвена. — Згадаємо завтра давнину?!

— Авжеж, згадаємо! — відповів Айвен.

— Ну, тоді мені кави та горілки! — само-вдоволено промовив Казмо, присідаючи на запобігливо поставлений кимось із хлопців стілець.

«Балерина» задріботіла углиб кафе, а генерал кашлянув і заговорив:

— Я не знаю, про що ви тут говорили, але я повинен сказати, що ви мені подобаєтесь і я вам повністю довіряю, особливо міністрові оборони! — і він, протягнувши дужу руку, приязно стукнув Айвена по плечу. — І, як ваш президент, я приготував невеличке свято для вузького кола майбутніх міністрів… Тож через кілька годин чекаю вас у себе на віллі. Айвен знає дорогу. А поки бажаю вам плідно працювати. Гей, де моя кава та горілка?!

«Балерина» вже поспішала до столика, несучи на маленькій таці горнятко кави і чарку горілки.

Генерал із видимим поспіхом одним ковтком знищив горілку і з такою самою швидкістю вилив собі в горлянку каву, після чого встав із-за столу, злизуючи язиком із зубів кавову гущу, промовив не дуже чітко «до зустрічі!», і закрокував до виходу.

Після його відходу всі були трохи спантеличені. І в мене виникло таке відчуття, ніби над столиком пронісся ураган, і хоча він уже минув, у вухах все ще завивав вітер.

Першим «відтанув» Вацлав і попросив ще кави. Слідом за Вацлавом і я захотів кави, а там уже й усі решта.

Так ми й сиділи потім мовчки, попиваючи каву й обмінюючись поглядами, які щось означали — збоку, напевне, можна було подумати, що це сидить група змовників і терпляче чекає визначеної години для здійснення чогось таємничого. Втім, так воно й було насправді. Ділова розмова якось не в’язалася. Айвен урешті-решт призначив усім зустріч через півтори години на площі святого Лаврентія, і ми розійшлися.

Я хотів був залишитися в кафе, щоби поговорити з Іриною й розізнати, що означала фраза Айвена про те, що Ірина стане власницею кафе, проте згодом вирішив спочатку прогулятися набережною. Погода сприяла прогулянці — було не так спекотно, і небо, прикрашене напівпрозорими хмарками, пом’якшувало сонячне світло.

Проходячи повз чавунний литий стовп, я помітив приклеєний до нього папірець і з цікавості зупинився, щоб його прочитати.

«ЗНИК МАЛЕНЬКИЙ РУДЕНЬКИЙ ПЕСИК. ВІДКЛИКАЄТЬСЯ НА КЛИЧКУ ЕСМЕРАЛЬДА. ХТО ЗНАЙШОВ, ПРОСИМО ПРИНЕСТИ ЙОГО ЗА АДРЕСОЮ: „Авеню Цісаря, 45, вілла „КСЕНІЯ““».

Прочитавши, я згадав і даму з песиком, і песика окремо, коли він зазирав у кафе і шукав когось на вулиці. Дедалі менше й менше залишалося в мене сумнівів, що це саме той песик, про якого йшлося в оголошенні. І якщо це було справді так, то на авеню Цісаря під сорок п’ятим номером розташовувався гарний особняк із широкою терасою, з країв якої росли пальми, а в центрі її, контрастуючи з кольорами пальм, стояв червоний пластмасовий столик із такими самими дачними стільцями.

Першою думкою після прочитання цього оголошення було піти і розшукати заблукалого песика, щоби вручити його чорнокосій хазяйці і в такий спосіб почути її голос, подивитись їй у вічі зблизька і, може, навіть дізнатися, хто вона, ця таємнича, по-східному гарна дівчина. Та досить швидко я зрозумів, що одна річ — шукати в цьому місті танк чи велику вантажівку, і зовсім інша річ — маленького песика, який міг заховатися в будь-якому підворітті або ж і взагалі втекти у лісисті та горбисті околиці. Але піти на це авеню так кортіло, і я подумав, що, можливо, власниці буде цікаво дізнатися про те, де я бачив її песика?! Так я й вирішив зробити і вже знайомою дорогою рушив у горішню частину міста. Інтуїція мене не підвела, і щойно я ступив на авеню Цісаря, то побачив спереду краєчок знайомої тераси, який визирав із-за дахів будинків, які збігали вгору. Сам дивуючись тій легкості, з якою я зважився на цей візит, я все ж таки не йшов, а майже біг угору вулицею, і коли зупинився перед дерев’яною масивною брамою, довелося витратити кілька хвилин, щоби віддихатися. Вже прийшовши до тями, я смикнув за бронзовий ланцюжок, що звисав із дірочки у брамі, й відразу ж почув мелодійне дзеленчання дзвоника. В особняку ляснули двері, і за брамою пролунали кроки. Зарипів погано змащений дверний засув — я весь напружився, очікуючи побачити перед собою, вперше так близько цю таємничу незнайомку, про яку так часто думав і мріяв — однак врізана у браму хвіртка відчинилася, і я вперся поглядом у літню жінку, вбрану у темно-синє легке плаття, яке дуже нагадувало кроєм вбрання чорниці католицького монастиря.

— Я за оголошенням… — тільки й зміг промимрити я, так швидко й різко скинутий на землю з висоти власної уяви.

— Господи! — радісно вигукнула жінка, склавши долоні в молитовному жесті. — Ви знайшли її!

— Ні… — поспішив я її зневірити. — Але я бачив песика буквально вчора… Може, власниці буде цікаво дізнатися, де я його бачив?!

Обличчя літньої жінки набуло смиренного виразу, і голосом великомучениці вона промовила:

— Залишіть свою адресу, коли Адель повернеться, я скажу їй… Боже, вона так змучилася! З ранку до ночі шукає Есмеральду, а потім усю ніч плаче!

Ця жінка з таким щирим співчуттям проказала все це, що я мало не витиснув із себе сльозу. Я завжди був трішечки сентиментальним, і досить мені було лишень почути, що комусь погано, як я вже щосили переживав за цю людину.

Добре, що я знайшов у своїх кишенях і ручку, і шматок паперу, на якому надряпав свою готельну адресу, розуміючи, що полетить цей клапоть скоріш за все у кошик для сміття, бо не піде нормальна людина просто так послухати розповідь іншої людини, яка останньою бачила зниклого, нехай навіть палко любимого, песика.

Униз по авеню Цісаря я йшов дуже повільно. На душі було трішки огидно. Саме огидно, а не сумно, але я ніяк не міг збагнути, звідки в мені виникло таке відчуття. Я «перегортав» враження цього дня і знайшов найменш приємне — це коли мені здалося, що після згадування Айвеном про те, що моя «балерина» стане власницею кафе, у неї раптом зробилися тонкими зазвичай повненькі губи. І тут я зрозумів, чому мені це здалося і звідки взялась на душі ця «огидність». Звичайно, сьогодні в Ірини губи були нафарбовані. Яскрава червона помада, саме вона отруїла сьогоднішній день, викликавши з минулого, без мого на те бажання, мої дитячі комплекси. А тепер ще цей дурнуватий візит співчуття, що закінчився нічим… Залишалося тільки сподіватися, що «свято» на віллі генерала Казмо очистить мій настрій від губної помади і моєї власної недоумкуватості.

Прийшовши на площу святого Лаврентія, я побачив хлопців, які вже віддалялися, і зрозумів, що трохи запізнився. Наздогнав, вибачився й закрокував разом з ними. Айвен вів нас незнайомими мені вузенькими вуличками, доки раптом ми не вийшли на «неакуратну» (як я її назвав) алею і вже по ній пішли далі в бік занедбаного ботанічного саду.

Так ось, виявляється, чому я зустрів тут генерала, який пив на гордій самотині приємне сухе вино! Отже, у нього десь тут вілла!

— Праворуч, праворуч! — скомандував Айвен, показуючи на проріз між двома магноліями, що росли одна біля другої.

Ступивши на ледь помітну стежку, ми почали спускатись до моря. Пройшли метрів триста легким схилом, який, без сумніву, уривався і летів униз зовсім поряд з нами. І справді: на краю перед обривом ми на хвильку зупинилися помилуватися відкритим перед нами пташиним простором для ширяння — обрив був глибиною метрів п’ятдесят, а внизу, серед скель і жовтого піску, на зеленому казковому острівці, який був з’єднаний з берегом чорним металевим містком, маленьким середньовічним замком височіла вілла генерала Казмо: триповерховий будиночок з арочними вікнами, дві башточки з боків, тераса, не менша від тієї, що на авеню Цісаря, і маленька пристань, біля якої гойдалися на хвилях дві невеликі яхточки.

Далі стежка йшла майже по краю обриву, і ми вервечкою, намагаючись не зазирати на ходу за цей край, неквапно рухалися нею, поки вона не привела нас до пологішого кам’яного спуску; в моноліті цієї гори були вирізані східці. Камінь був неймовірно гладеньким і відполірованим, і, щоб не зісковзнути вниз, нам доводилося спускатися як по драбині, тримаючись руками за верхні східці й намацуючи ногами нижні.

— А-а-а! — долинув до нас радісний крик генерала, коли ми підійшли до містка. І відразу ж у небо полетіла, шиплячи, зелена ракета.

Генерал стояв на своєму острівці і махав нам правою рукою, в котрій тримав ракетницю.

Перейшовши через місток, ми опинились на гладенько підстриженій галявині, перекреслюючи яку, до будинку вела доріжка, викладена з червоної шестикутної цегли. Далі, по ній, ми вже йшли за генералом.

За парадними дверима з вітражними шибами на нас чекали килими, сходи з червоного дерева, що вели на верхні поверхи, давні картини, які висіли на стінах, і, звичайно, інші, менш величні, але так само прекрасні дерев’яні двері з інкрустаціями з полірованого горіха та самшиту.

— Я вам тут дещо покажу! — задерикувато і трохи хвалькувато промовив Казмо, запрошуючи жестом іти за ним під сходи.

Там, відчинивши низенькі дверцята, настільки низенькі, що, проходячи в отвір, ми мусили пригинатися, він увімкнув світло й повів нас униз високими бетонними сходами.

— Я вам покажу мою іменну зброю, — неголосно, й не обертаючись, сказав він.

Ми з цікавістю очікували побачити обіцяне, і ось, відчинивши ще одні двері, він впустив нас до великої кімнати, стіни якої були закриті полірованою деревиною, і на цих стінах, точніше, на різних гачках і в різних пазах, і горизонтально, і вертикально висіли, лежали й стояли десятки карабінів, гвинтівок, автоматів, вогнеметів, і особливо я був вражений тією зброєю, призначення якої я не знав і не міг зрозуміти. Айвен ходив уздовж стін, прицмокуючи від задоволення. У інших також очі палали. Хтось погладжував приклад гвинтівки з оптичним прицілом, хтось торкався холодного металу вогнемета. Пробудилися військові інстинкти героїв, годі й казати!

— А там, — Казмо ткнув рукою в бік ще одних дверей, — там є набої до всього, що тут!

Я не ходив попід стіни, як Айвен, і не чіпав пальцями гарно прикрашений ствол давньої чи зробленої під давнину рушниці, як це робив Тіберій. Я стояв і спостерігав за майбутнім урядом. Це було набагато цікавіше. Одному Богу було відомо, про що вони в цей момент думали, про що згадували. Але тут була присутня така урочистість, така багатозначна мовчазність, що я уявив собі все дійство як якийсь ритуальний танець, виконання якого було необхідне для щасливого звершення завтрашньої революції.

— Ну, досить милуватися! — поквапив гостей господар вілли. — Тепер ходімо наверх.

Наверху, просто на терасі, з’явився довгий стіл, а на ньому такими собі квіточками-ромашками були розкладені відкриті бляшані консервні банки, і з кожної стирчало по ложці. Там же на столі стояли, по одній з кожного краю, великі дерев’яні тарілки з грубо нарізаним хлібом.

— Присідайте! — скомандував досить ввічливо генерал. — Зараз подадуть усе інше.

Поки ми зметикували, на що присідати, пройшло хвилини дві — просто спочатку не було видно, що під столом у дві шеренги стояли дерев’яні міцні табуретки.

На терасу вийшов сивуватий чоловік років сорока п’яти у фраку з підносом в руках. На підносі стояли склянки, бокали, фужери; здавалося, що всі вони різні.

Коли цей чоловік, судячи з усього, генералів слуга, наблизився до стола, я помітив щось дивне у його ході, і який же був мій подив, коли я побачив, що з двох ніг цього слуги одна була дерев’яна. «Боже! — подумав я. — Невже не можна зараз, наприкінці двадцятого століття, зробити йому нормальний протез, щоб він не мучився зі своєю деревинкою, більше годящою для зйомок у фільмах про піратів».

Спритно розставивши склянки, бокали, фужери, слуга пішов з тераси, але буквально через кілька хвилин повернувся, цього разу принісши купу тарілок і дві пляшки вина.

— Це для початку! — генерал кивнув на пляшки. — А ви давайте, розкладайте! Тут кращі види тушонки, які я тільки куштував. А ось та, найширша банка — окраса програми! їй сорок вісім років — американська лендлізівська допомога Західній Європі. Чудова річ! Не те, що всякі ресторанні кури та фазани!

— О! — вигукнув здивовано Айвен, тримаючи в руках промаслену банку, трохи меншу, ніж лендлізівська. — Наша, їй-богу наша!

— Від батьківщини не втечеш! — напіжартома-напівсерйозно промовив Вацлав.

Слуга приніс ще шість пляшок на підносі й поставив їх на стіл.

— Сідай до нас, Феліксе! — по-батьківськи сказав йому Казмо.

— Слухаюсь! — уривчасто відповів Фелікс і, викинувши дерев’яну ногу вперед під стіл, опустився на табуретку, а потім підсунувся ближче до краю столу.

— Налили? — запитав Казмо.

Хлопці квапилися. Пляшки голосно булькали, ділячись вмістом. Нарешті всі застигли, тримаючи бокали і склянки в руках.

— За успіх! — сказав Айвен.

— Зажди! — урвав його генерал. — Спочатку скаже президент…

І він замовк, замислившись, але всі терпляче чекали його слів.

— Я хочу урочисто пообіцяти вам, — нарешті заговорив Казмо, — зробити все, що завгодно, для процвітання та щастя нашого міста! І, якщо треба, я готовий взяти в руки будь-яку зброю, щоб з нею в руках повести вас на захист вітчизни, на захист наших інтересів!.. Давайте вип’ємо за нас, за наше місто і за наше велике майбутнє!

Скло, з якого були зроблені бокали і склянки, дзвеніло дуже глухо. Все-таки не кришталь.

Генерал, допивши вино, поклав собі на тарілку чималий шмат лендлізівської тушонки, розділив його виделкою і, заїдаючи хлібом, став жувати голосно і смачно.

Мені дісталася банка з японськими ієрогліфами. Обережно я виклав із неї шмат чогось на свою тарілку і понюхав.

— Китове м’ясо в соєвому соусі! — побачивши мої підозри, з набитим їжею ротом повідомив мені генерал.

— Тільки ви не подумайте, — дожувавши, знову заговорив господар вілли, — не подумайте, що я так кожен день харчуюся, та й узагалі, що це було моєю улюбленою їжею. На фронті я любив ресторанну кухню, а ось ці консерви терпіти не міг. Це нормально: на фронті щось має тебе пов’язувати з мирним життям, ну а тут, у мирному місті, в мене завжди виникала необхідність у чомусь військовому… І мені, дякувати Богу, завжди йшли назустріч…

Ми пили й закусували. Китове м’ясо вирізнялося майже цілковитою відсутністю смаку, і якби не соєвий соус, його, напевне, взагалі не можна було б їсти. Добросовісно доївши шматочок японського кита, я для різноманітності поклав собі трохи російської тушонки, та цього разу мій вибір змусив мене скривити губи — російська тушонка виявилася жиром із поодинокими згустками м’яса, настільки рідкісними, що я так і не розібрав його смаку.

Саме під цю бісову російську тушонку хтось запропонував тост за генерала, що, звісно, Казмо дуже сподобалося, і він зажадав налити «по повній». Заїдати вино жиром було не дуже приємно, і я дотягнувся до лендлізівської банки.

— Феліксе, а пам’ятаєш наш останній бій?! — звернувся ледь захмелілий генерал до свого слуги.

Фелікс і без того був блідим, та після цих слів якось весь стиснувся і ще більше зблід — спогади, мабуть, були не дуже приємними.

— Це було вже двадцять три роки тому, — продовжував генерал. — Навіть не віриться! Так, двадцять три роки тому. Я саме обідав — я це чудово пам’ятаю — в наметі-шатрі стояв міцний дубовий стіл на одну персону… мій стіл, одне слово. А Фелікс тоді приготував дивовижну страву — поросячі вушка у… у якомусь запаморочливому соусі…

— В апельсиново-спаржевому… — підказав глухим голосом Фелікс.

— Так-так… Ти ж, звичайно, пам’ятаєш! — генерал на мить замовчав, ніби збився з думки, але тут же, глибоко вдихнувши, продовжив. — Феліксові було нелегко працювати, адже в тій обстановці він повинен був постійно мати на плечі автомат. А спробуйте приготувати що-небудь вишукане, коли у вас такий тягар теліпається та заважає і рукам, і спині! Але він усе-таки приготував ці вушка! Я досі відчуваю на язику їхній смак… Ця пам’ять незнищенна! І я сидів за столом і їв їх навмисне повільно, аби розтягнути задоволення. А запивав я обід справжнім «Шато де Мутон». Це був дивовижний букет. І ось у той момент, коли я тільки-тільки взявся за третє вушко — а було їх не менше дванадцять — паскудний не-приятель вирішив атакувати… не наші, а саме мої позиції. Вони не пішли на спеціально для них побудовані укріплення, а полізли, чорт забирай, на той самий пагорб, який я уподобав для свого командного пункту. І ось тоді мій вірний Фелікс здійснив свій подвиг. Він з автоматом у руках обороняв мій намет, щоби ворог не міг перервати мій обід. Коли бій був уже позаду, я навмисне вийшов з намету, щоб подивитися, чим там усе скінчилось. І що я побачив?! Це було неймовірно: дванадцять ворожих трупів і за два метри від намету стікаючий кров’ю Фелікс — останній, уже на той час смертельно поранений ворог кинув гранату… І ось відтоді мій Фелікс уже двадцять три роки живе без ноги… Але живе тут, бо я не зраджую і не залишаю справжніх друзів! Так, Феліксе?!

— Так точно, — кивнув слуга.

Мені здалося, що слуга навіть усміхнувся — видно, йому було приємно, що сам генерал розповідає про його подвиг. І блідість кудись пропала з Феліксового обличчя, чи, може, її замінив п’яний рум’янець?!

— А пам’ятаєш, я просив тебе відати мені свою відірвану ногу?! — Казмо повернувся і пильно подивився на Фелікса. — Просив! Але ти відмовив. І цілком даремно!..

Впіймавши після цих слів на собі дивні погляди гостей, генерал поспішив пояснити:

— Я хотів висушити її й залишити на згадку як свідчення його подвигу, та Феліксові забаглося поховати її з усіма воїнськими почестями… І я піддався його забаганці. Ми замовили маленьку труну, поклали туди його ногу і забили труну цвяхами, а спецкоманді оголосили, що там рештки вбитого снарядом офіцера… Ну, а справді, скільки ви знайдете решток, якщо снаряд упав просто під ноги! Дулю ви знайдете, а не рештки! Але принаймні похорони були врочисті, із залпом у небо, як і має бути. Фелікс плакав, я теж не втримався від сліз… Це було просто неймовірно — ховали частину живої людини! Там тепер пам’ятник безіменному герою і, напевно, місцеві мешканці приносять інколи квіти…

В очах у Фелікса блиснули сльози. Мені стало якось не по собі. Щось недобре коїлось у шлунку, трохи нудило, і я став підозрювати в тому тушонковий коктейль.

— Давайте вип’ємо, друзі! — закінчив свою розповідь Казмо. — За президента!

Випили, хоча я тільки пригубив. За столом здійнявся говіркий шумок. Вацлав сперечався про щось зі своїм сусідом, Тіберій розпитував Фелікса про його життя. Генерал мовчки жував тушковане м’ясо, заїдав його хлібом, і погляд був спрямований у напрямку обрію. І був цей погляд якийсь застиглий і холодний.

Я підвівся з-за столу і підійшов до бортика тераси. Низько літали чайки, раз у раз пірнаючи в воду й інколи вигулькуючи з дрібною рибкою у дзьобі.

— А ти мені даси рецепт поросячих вушок у тому соусі?! — донісся до моїх вух голос Вацлава.

Постоявши хвилин п’ять, я не відчув себе краще й вирішив піти. Слава Богу, ніхто на мене не дивився, і я, спустившись дерев’яними сходами, знайшов вихід з будинку і, перейшовши чорний місток, став підійматися вирізаними в камені східцями. Піднявшись до тієї стежки, що бігла краєм обриву, я подивився на генералову віллу — застілля тривало далі, Фелікс, викидаючи вперед свою деревинку, ніс на підносі ще кілька пляшок вина, а генерал так само нерухомо сидів, втупившись в обрій. Та тільки з цієї відстані нічого, крім крику чайок, не було чути, і тому картина здавалася більш привабливою і навіть спокусливою у певному розумінні. Бенкет над морем.

До міста я повернувся, коли сонце вже починало червоніти, нахиляючись дедалі нижче й нижче до землі. Було тихо і спокійно. І голова моя, після того, як знайшов я нарешті гімн, знаходилася у стані просвітління. Бродіння в шлунку припинилося, настрій знову припіднявся, а разом із ним з’явилася впевненість, тверда впевненість у завтрашньому дні, в тому, що від завтрашнього дня життя моє стане ще краще та вільніше. Хотів було зайти до Ірини в кафе, але знову всередині виник незрозумілий опір, і тому, щоб не потрапити в розлад із самим собою, я відклав зустріч із моєю «балериною» на завтра, якщо вона, звичайно, не прийде до мене вночі, а цього вечора вирішив погуляти понад морем своєю улюбленою набережною.

Я йшов і дивився на морські води, що темнішали. Присмерк опускався так повільно і м’яко, що якщо дивитися не кліпаючи, то й різниці не помічаєш між світлом дня і світлом вечора, поки раптом не вдарить тебе густою південною темінню.

Уже повернувшись у свій номер, я відгородився від Айвенгового ліжка ширмочкою і, вимкнувши світло, влігся. Перші п’ятнадцять хвилин бадьорився і змушував себе не заплющувати очі, очікуючи і водночас побоюючись приходу Ірини. Але навколо було так тихо, що дуже скоро мої очі зімкнулися. Крізь відчинене віконце в кімнату струменіло прохолодне і чисте повітря, звідкись зверху, може, з неба, долинало ледь помітне дзижчання, і подумалось мені, що це морське повітря, піднімаючись угору, стикається з розпеченими до білого жару зірками.

А в коридорі і на вулиці було тихо, і тиша ця присипляла і певну казкову ілюзію, готуючи мене до вступу в сон, який опустить мене на зовсім іншу землю і ще раз доведе, що немає меж ані мріям, ані бажанням.

І справді, здавалося, що промайнуло кілька миттєвостей, і я вже вступав у інший, казковий світ, сповнений зелені та неба. І був я сильний і щасливий, а назустріч мені, привітно всміхаючись, ішла русокоса Ірина. І я йшов назустріч їй і відчував на собі ще один чийсь погляд, і відчуття це можна було порівняти тільки з відчуттям солдата, котрий пробирається вночі до позицій противника і раптом зненацька його освітлює промінь потужного прожектора. І я оглянувся, і відразу ж побачив недалеко від себе, на невисокому пагорбі, дівчину, чорна косичка якої стирчала вгору. На руках вона тримала маленького рудого песика. На її обличчі не було посмішки.

Я зупинився. Здалося, що відстань між мною та кожною з дівчат була однакова, але Ірина йшла мені назустріч, а та, друга, імені котрої я не знав, стояла на місці, і її погляд, неначе зітканий з байдужості та самоти, пронизував мене наскрізь, просочував мої почуття жалістю до неї, жалістю, якої вона, можливо, й не потребувала.

Проте Ірина наближалася, і я вже не міг рахувати, скільки кроків залишилося їй подолати, щоби торкнутися мене.

І вона торкнулася, вона взяла мене за руку, і я слухняно пішов за нею, все косячи поглядом на ту, що залишилася стояти. І чув, як уривчасто й коротко верескнув песик — може його власниця, підкорившись власним думкам, цілком випадково, але доволі боляче вщипнула його?!

А я йшов за Іриною по зеленій луці і наслухав комашине життя, і виловлював серед зелені жовті плями кульбаби.

І раптом почув навкруг себе тупотіння ніг, узутих у важкі похідні черевики, тупотіння, від якого крижаніла кров. Кинув погляд на Ірину, та вона, здавалося, нічого цього не чула. А тупотіння тим часом наростало, і я навіть крізь сон відчув, як мене пройняв холодний піт, і наволочка, і простирадла вмить просочилися ним, і я зачовгався від неприємних відчуттів, не в змозі прокинутися у тій мірі, коли рухи тіла тобі цілковито підвладні. Так мій сон несподівано перетворився на звичайнісінький кошмар, протримавши мене в тому стані до ранку.

А вранці у вікно знову світило добродушне сонце, і новий день нічим не відрізнявся від попередніх.

Айвена в ліжку не було, і я подумав, що він узагалі не приходив у номер — може, так і заночував у генерала, а може, після того, як я пішов, вони з усією серйозністю розробляли план дій на сьогоднішній день?! В усякому разі, якщо в місті на ту ранню годину щось і відбувалося, то зайвим шумом воно явно не супроводжувалось.

Вийшовши на вулицю, я відразу ж звернув увагу на розвішані на дверях і стінах будинків аркуші паперу. Тільки почавши читати один з них, я зметикував, що це й була та сама відозва, або, якщо бути точнішим, — декларація незалежності міста, про яку я вже чув від Айвена. Проте, крім присутності цієї декларації, жодних змін, принаймні зовнішніх, у просторах, доступних моєму погляду, я не спостерігав.

Захотілося попоїсти, і ноги самі привели мене до того просторого кафе, де ми тричі на день харчувалися, якщо не всі, то вже напевне всі герої, які відпочивали в місті.

Усередині кафе було незвично спокійно. Тільки декілька столиків були зайняті відвідувачами, та й то відвідувачі ці, всупереч уже прийнятій у місті традиції, їли мовчки, і, здавалося, якось надміру зосереджено.

Я присів за вільний столик і прийняв позу клієнта, який нетерпляче чекає своєї черги: вперся ліктями в поліровану поверхню стола й покрутив головою, намацуючи поглядом сліди офіціантки.

Вона не змусила довго на себе чекати. Та замість того, щоб запропонувати мені меню, вона опустила на столик піднос і поставила мовчки переді мною тарілку вівсянки, два кусники хліба і склянку чаю.

Я запитально поглянув на неї, але вона вистояла і тільки перед тим, як піти, промовила тим самим глухуватим голосом, яким якось сказала «слонятина»: «Якби ви не проголосили вночі свою незалежність, то й продукти би вчасно прислали…»

Смак вівсянки нагадав мені про моє недавнє минуле і я, ще не доївши її, вже занепокоївся — сьогоднішнє меню пахнуло наближенням війни.

Я пошукав серед відвідувачів кафе знайомі обличчя, але нікого з друзів не побачив.

Вийшов на вулицю, спітнілий після чаю.

Місто було тихе та ласкаве. Воно лежало, розімлівши під променями сонця, на відносно пологому спуску. У мареві, що парувало від землі, лінії стін і дахи будиночків утрачали правильність і рівність, вони пульсували, дихали, пригнічені, можливо, цією волого-солоною спекою.

Місто через кілька хвилин заспокоїло мої нерви краще за валер’янку, і я, спершу повільно, а потім дедалі вільніше та розкутіше покрокував назад, до свого готелю, з надією зустріти там Айвена чи Вацлава і розпитати в них, що відбувається.

У готелі було безлюдно. Дерев’яна підлога коридору потріскувала під моїми кроками, і через те, що, крім своїх кроків, я нічого не чув, на душі знову стало трохи тривожно.

У моїх дверях стирчала записка і, взявши її, я помітив, що пальці мої тремтять.

«Дуже шкода, що ви не застали мене. Якщо можна, прийдіть сьогодні ввечері. Адель».

Я зайшов у кімнату, перечитуючи на ходу ці два речення.

Звичайно, це було більше, ніж несподіванка.

Прибравши ширмочку, я присів на ліжко і замислився.

У голові не вкладалося, що сьогоднішній день, такий по-чудернацькому звичайний, мав змінити моє життя.

Я підвівся з ліжка і визирнув у вікно. І побачив Айвена, Вацлава та інших хлопців, котрі діловитою ходою йшли іншим боком вулиці. Тримаючи в руках якісь папери, вони на ходу про щось сперечалися.

Залишивши записку на ліжку, я вибіг з номера. Наздогнав усю компанію, зупинив їх і зажадав, саме зажадав повідомити мені, що відбувається.

— Найцікавіше ти проспав! — ошелешив мене Айвен. — Ще вночі ми взяли телеграф, радіостанцію і все інше.

— Як «взяли»?! — вихопилося в мене.

— Цілком спокійно… — відповів Айвен.

— І без жодної краплі крові! — додав Тіберій.

— А телеграфіст навіть привітав нас із незалежністю і в нашій присутності відстукав на своїй машинці текст декларації, який ми направили в усі основні інформаційні агентства світу…

— Тільки араби нас підвели… — трохи сумно промовив Вацлав. — Забралися всі вночі…

— Чорт з ними! — махнув рукою Айвен.

— Не чорт, а Аллах! — виправив його хтось.

— Пройшли вночі маршем через усе місто! Налякали всіх! Ті, хто спав, подумали, що війська вводять! — сказав опецькуватий хлопець із татуюванням якоря на передпліччі.

— А з рештою — все в порядку! — підсумував Айвен. — Тепер чекаємо, коли нас почнуть визнавати інші держави… Увечері приходь на площу святого Лаврентія — будемо святкувати День Незалежності. Буде, до речі, перше виконання нашого гімну!

— Ну, а зараз ви куди?! — запитав я, зрозумівши, що найважливіше на цю годину вже сталося.

— Вибираємо будівлі для уряду, штабу і т. д., — пояснив Вацлав, — потім будемо вибирати будинки для себе…

— Не бійся, про тебе теж не забудемо! — пообіцяв Айвен бадьорим голосом.

— Ага, — кивнув я сам собі, перетравлюючи новини.

— До вечора! — гукнув мені Вацлав, і вся компанія майбутніх міністрів і просто мешканців вільного міста, відірвавшись від мене, попрямували далі.

Я ще постояв хвилин п’ять, намагаючись упорядкувати дещо хаотичні думки, що виникли в моїй голові після розмови з хлопцями.

Нарешті, почавши звикати, а головне — вже міцно повіривши в усе скоєне, я згадав про ту несподівану записку, що залишилася на ліжку в моєму номері.

— Ну, — подумав я, — якщо стаються дива, то обов’язково багато й відразу!

Записка була для мене мало не офіційним запрошенням, і я, перш ніж піти вгору на авеню Цісаря, повернувся в готель і так довго мився під душем, наче намагався «очистити» себе не тільки зовні, а й зсередини.

Врешті я навіть попрасував свій цивільний одяг — дарунок Айвена — і тільки після цього знову вийшов на вулицю.

Піднявся до вже знайомого особняка (цікаво, а чи не виберуть його хлопці під яку-небудь адміністративну споруду?!) і смикнув ланцюжок дзвоника. Потім почув легкі квапливі кроки.

— Добре, що ви мене застали! — зітхнула, побачивши мене, дівчина на ім’я Адель. — Я ж просила вас прийти ввечері!

Я стояв перед відчиненою хвірткою і почувався цілковитим ідіотом. Адже в записці справді йшлося про вечір, а я зірвався й прибіг сюди, геть про це забувши.

— Проходьте! — дівчина ступила крок у бік, в такий спосіб звільняючи для мене акуратну, посипану золотистим піском стежку, що вела до ґанкових сходів.

Стежка була вузькою, я йшов спереду, а Адель, супроводжуючи мене, нечутно ступала за моїми плечима, та все-таки не слід у слід, бо інколи, повернувши голову, я міг бачити її засмагле округле плечико.

Я намагався йти якомога повільніше, розтягаючи цю відстань у часі. Та як я не намагався, а за хвилину ми вже заходили в особняк, потім підіймалися широкими гвинтовими сходами, і врешті-решт опинилися на тій самій терасі, що височіла над містом і морем.

— Присідайте! — м’яко промовила господиня. — Я через хвильку повернуся!

Я присів за червоний столик, роззирнувся навколо, неначе хотів перевірити, чи на місці ті чотири пальми, потім оглянувся й відшукав очима звивисту стежку, якою я забирався на вершину одного з передгір’їв, на мусульманське кладовище, і, знайшовши цю стежку, зірвався на ноги. Я не знаю, що за сила підкинула мене, але, переборовши тремтіння, що виникло в руках і колінах, я зрозумів, що причиною цьому було те, що я сидів не на своєму місці. Помилитися я не міг: біля червоного стола стояли всього лише три маленьких стільці і тільки сидячи на одному з них можна було відволіктися від міста й моря, тільки один із них дозволяв сидіти спиною до всіх, крім тих, що сиділи за тим столиком. Саме на цьому місті й сидів тоді той чоловік, сидів і писав щось, навіть не здогадуючись, що хтось, хтось зовсім йому невідомий, ладен був спопелити його своїм поглядом. За що? Чому? Ці питання я ставив собі кілька разів і жодного разу не міг відповісти на них розбірливо. І ось зараз, зірвавшись зі стільця і заспокоївшись, присівши на інший, я не міг собі пояснити витоки власної поведінки. Ця ревність була чимось на кшталт глупоти…

— Даруйте, — поквапною ходою Адель увійшла на терасу. — Я ніяк не могла знайти Софію, а вона, виявляється, прибирала в саду. Зараз вона зробить каву…

Дівчина присіла поряд, але теж не на той стілець, з якого я підскочив.

— Мене звати Адель, — сказала вона. — Я знаю, Софія сказала, що ви приходили сюди… Ви бачили мого песика?!

— Так, — я кивнув, дивлячись дівчині в очі. Далі понурив свій погляд на її плечі й руки. На ній було блякло-пурпурове коротке плаття, яке трималося на двох торочках.

— Розкажіть, — попросила вона.

«Невже їй справді хочеться почути про те, де й коли я бачив її песика?!» — подумав я.

— Ви бачили його в місті?! — знову прозвучав її негучний голос.

— Так… Він біг по вулиці і, здається когось шукав. Я сидів у кафе…

— У якому кафе? — перервала мене Адель.

— Я навіть не знаю, чи має це кафе назву… Воно знаходиться на розі вулички, що веде вниз до набережної. У цьому кафе ще скляна стінка, через яку всю вулицю добре видно…

— А-а-а… — видихнула Адель, мабуть, пригадавши це місце.

— І ось він біг цією вуличкою, дуже повільно біг, а потім раптом зупинився біля відчинених дверей кафе і зазирнув усередину.

Я слідкував за виразом обличчя господині, очікуючи, коли ж вона урве мою розповідь і запитає щось суттєвіше чи, може, сама розповість мені щось…

— А хто в цей час був у кафе? — запитала дівчина.

Я замислився, пригадуючи.

— Я, Ірина…

— А це хто?

— Офіціантка… Потім ще підійшли хлопці, але песик на той час уже втік.

— А ця Ірина бачила його?!

— Не думаю, — я захитав головою.

До столика підійшла вже знайома мені літня жінка, поставила переді мною горнятко кави, цукорницю і маленький, здається, срібний глечик із вершками. З кишені твердого фартуха, одягнутого поверх світлого комбінезона, стирчали ручки великих садових ножиць.

— Софіє, не йди поки! — попросила її Адель. — Цей чоловік бачив Есмеральду…

— Пройшло вже чотири дні, — дівчина дивилася на мене, і в її очах блищали сльози. — Я навіть не знаю, чи живий він?! Це так важко — втратити найближчу істоту…

Запала тиша, і в цій тиші раптом схлипнула Софія.

Я ковтнув кави і, ставлячи горнятко на блюдце, мало не кинув її.

— Це я винна, — зашепотіла Софія. — Я залишила хвіртку відчиненою… тільки на хвилинку… і от…

— Найближча істота, — повторив я подумки слова Адель. — Значить, той, чию спину я бачив зі стежки, — не найближча істота! Значить, він хтось ще, хтось менш близький Аделі, ніж руда Есмеральда.

— Я вже двічі обійшла все місто, — знову заговорила Адель. — Я оглянула всі подвір’я та завулки… У місті ж майже немає собак…

— А ви ходили в ботанічний сад?! — несподівано запитав я і ледве стримав себе, аби не змалювати красу цього місця й не запропонувати себе в супутники.

— А де це?! — в очах дівчини сяйнув подив.

— Як, ви справді не знаєте?! — здивувався я. — Треба йти заміською алеєю в бік вілли генерала Казмо…

Адель кивнула. Невже вона знає, де розташована вілла генерала?

— А далі? — запитала вона.

— Аж до кінця цієї алеї, а там алея впирається в ботанічний сад…

— Дивно, — промовила Адель. — Я ніколи не чула про цей сад… Треба буде обов’язково піти туди, може, бідна Есмеральда заблукала там…

Софія знову схлипнула.

Я допив каву.

Цю її песика я більше нічого не знав, а інші теми її, здавалося, не цікавили. Звичайно, зараз я розумів, що для неї означала Есмеральда, але те, що мене покликали сюди тільки як людину, котра бачила цього песика, не могло не засмутити.

— Ну ось, — я заговорив з передпрощальною інтонацією. — Мабуть, більше мені нічого розповісти…

— Може, вип’єте ще кави?! — запитала вона.

Напевно, цілу хвилину я боровся між «так» і «ні» і все-таки сказав «ні».

— Дякую, — вимовив я якомога доброзичливішим тоном. — Але в мене є ще плани на сьогодні… Треба йти.

— Я проводжу вас, — Адель підвелася, і ми разом пройшли в дім, спустилися гвинтовими сходами і зупинилися тільки біля хвіртки.

— Якщо я побачу його чи що-небудь дізнаюся, обов’язково повідомлю вам, — пообіцяв я.

— Дякую, — кивнула Адель і подала мені руку.

Вона подала руку зависоко для потиску, і я доторкнувся до неї губами.

Сподівався почути хоча б ще пару підбадьорливих слів, усе ще тримаючи її руку в своїй. Та Адель мовчала, і я, відпустивши руку, попрощався й пішов униз по авеню Цісаря.

Звісно, всі мої думки і почуття були так переплутані, як може бути переплутана не змотана в клубок шерстяна нитка. Прихильність Аделі до свого песика хоч і здавалася мені трохи дивною, та водночас не могла не викликати поваги. І знову ж ця прихильність змушувала замислитися про ставлення Аделі до людей і, звичайно, про того чоловіка, котрий сидів спиною до міста на її терасі. Хто він? Звідки? Вона поводилася так, ніби була єдиновладною власницею особняка. Можливо, що це був родич, який гостював у неї? Брат? Дядько? Навіть не знаю, чи так уже було важливо для мене дізнатися що-небудь про нього?! Та гадаю, він не був дуже близьким їй чоловіком, інакше б вона хоча б раз, але згадала його.

Місто на той час уже добряче прогрілося, і перебувати на сонці було доволі важко. Хотілося в тінь, та як на зло уздовж авеню Цісаря росли тільки кипариси, а що сонце зависнуло о цій полудневій порі саме над містом, то, природно, ніякої тіні вони дати не могли. Єдине, що я міг зробити, — це йти швидше.

Шлунок, у штики сприйнявши ранкову вівсянку, потребував повноцінного обіду, і я вирішив, не заходячи в готель, відразу піти в кафе.

Усередині було прохолодно і порожньо. Я присів за кутовий столик подалі від вікон і насолоджувався відчутною в цьому місті вогкістю.

— Вибачте, — продзвенів за моєю спиною голос офіціантки. — Але обід у нас сьогодні несмачний…

Я оглянувся і, мабуть, вираз мого обличчя був настільки здивованим, що вона поспішила додати ще кілька слів:

— Машина не привезла продукти, і ми можемо вам запропонувати лише перлову кашу та чай…

— Яка машина?! — загальмовано запитав я.

— Ну котра двічі на день привозить продукти… — пролопотіла дівчинка в білому фартуху і в такій самій білосніжній шапочці-панамці. — Кажуть, це пов’язано з проголошенням незалежності…

У голосі її не було ані прикрих ноток, ані роздратування. Схоже, вона була не менше за мене ошелешена відсутністю машини.

— Ну добре, — голосом припертої до стінки людини промовив я. — Давайте те, що є.

— Хвилинку! — сказала вона.

Що можна сказати про перлову кашу, особливо, якщо вона зварена до стану дробинок, які легко перекочуються на язиці, але ніяк не лізуть у горлянку?.. Цей вид їжі також може бути зарахований до холодної, а, втім, навіть до гарячої зброї, бо кожна спроба з’їсти перлову кашу поєднана з боротьбою, з величезною тратою енергії, яку така їжа навряд чи компенсує. Обід нагадав мені ковтання пігулок, при цьому роль пігулок виконували крупинки, і майже кожну з них доводилося запивати ковтком до того часу вже остиглого чаю. Але офіціантка була добра й терпляча, і навіть слова не сказала, коли я попросив її принести четверту склянку. Може, вона навіть співчувала мені?!

До кафе зайшло ще кілька чоловік, та більшість із них відразу ж вийшли. Лише двоє залишилися позайматися цим харчовим мазохізмом.

По обіді я рушив на пошуки Вацлава й Айвена. Причина, з якої я їх шукав була, можливо, сміховинною, та все-таки я хотів їм повідомити про те, що машини з продуктами не прибули, і це значить, що мешканці вже вільного міста можуть залишитися голодними. Мені чомусь здавалося, що ніхто з хлопців, котрі збиралися зовсім недавно на мусульманському кладовищі, щоб обговорювати сьогоднішній день, не знає про це. Може, вони їдять у генерала, а від сьогодні — у президента Казмо, може, де-небудь ще…

Та що далі я йшов, тим менше залишалося в мене надії знайти їх. Вулиці були безлюдні. Серед численного люду, що засмагав і купався на міському пляжі, я не побачив жодного знайомого обличчя. Залишалось тільки піти на віллу генерала, та такою спекою туди йти не хотілось, а ввечері, коли стане прохолодніше, вони самі з’являться на площі святого Лаврентія, аби відсвяткувати перший в історії цього міста День Незалежності.

Стомившись від безплідних пошуків, я повернув до готелю, і раптом повітря завібрувало в моїх вухах. Спершу слабко й ледь відчутно, та буквально з кожною секундою ця вібрація наростала, і я зупинився, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Зупинився й інтуїтивно підняв голову вгору. І одразу ж по мені пройшлася тінь вертольота, що низько летів, і стривожене повітря розтріпало волосся. А зверху вже сипалися якісь аркушики паперу, білі, як сніг. І падали вони навколо мене, і на дахи будинків, і на гілля дерев. А я стояв в заціпенінні чи то від того, що за минулі тижні відвик від шуму, чи то просто з переляку.

Один аркуш ліг мені просто на плече, і я взяв його в руки.

«Усім військовослужбовцям, котрі перебувають у короткочасній відпустці, наказується терміново залишити місто й повернутися в розташування своїх армій. О 18:00 у місто будуть введені війська, і військовослужбовці, які не покинуть на той час місто або чинитимуть опір, будуть розстріляні на місці».

Дочитавши, я випустив аркуш, і він упав мені під ноги.

Невже моя свобода знову виявилася короткочасною?! Невже мені ніколи не дано знайти собі постійне пристановище, в якому мене ніхто не чіпатиме, ніхто не наказуватиме, і я, природно, нікого не слухатимуся?! Де ж ти, моя батьківщино, яку я ще не знаю, але яка ніколи не зажадає моєї крові? Де мені тебе шукати?!

Я стояв, безпорадно опустивши руки, а мимо хтось біг і кричав мені: «Вшивайся! До шостої залишилося дві години!»

І повітря було спокійне й нерухоме: вертоліт полетів, залишивши місто в безвітрі.

Стихли кроки хлопця-втікача, і я відчув, як зсередини охоплює мене нервовий дрож. Я зчепив руки в «замок», напружився, неначе в очікуванні удару, і від цього напруження, від ворожої тиші, що оточувала мене, мало не закричав, мало не заметався з боку в бік, як вовк, оточений мисливцями. Так захотілося бути не тут, бути десь далеко, вдалині від усіх і вдалині від самого себе, залишивши свою людську подобу і свою причетність до людства, під якою-небудь цегляною стіною чекати розстрілу, а другою, звірячою своєю половиною, мчати у світ, де панують інстинкти і де хижаку не відомо, що він — хижак!

І, з побоюванням роззирнувшись довкіл, я раптом зрозумів, що біжу, що біжу так, як біжать переслідувані собаками, ледь устигаючи викидати вперед ноги, які постійно не встигають за тулубом.

А по обидва боки назустріч мені неслися тремтячі приземкуваті будиночки, і були вони, здавалося, не менш за мене перелякані, і притулялися стінами та краєчками дахів один до одного, немовби сподівалися один від одного допомоги та порятунку.

Ноги несли мене далі. Промайнувши повз мене, будиночки залишились позаду, і тепер мені назустріч неслися дерева. А я все ще не відчував утоми, і дихання моє очистилось, але очі заливав холодний піт, і навіть долоня правої руки ніяк не могла зупинити його.

З алеї я кинувся до знайомого просвіту між двох дерев і, не розрахувавши, вдарився лівим плечем у міцний стовбур магнолії. Наступні кілька метрів пролетів п’яним зигзагом, але, на щастя, тепер під ногами була вузька стежка, і я зміг вирівняти свій біг.

Вітер ударив мені в обличчя.

З обриву, по краю якого бігла далі ця стежка, я поглянув на море.

Хвилі нерівними шеренгами наступали на берег.

На горизонті димив великий корабель.

На терасі вілли Казмо перед бортиком на табуреті сидів Фелікс, закинувши свою дерев’яну ногу на здорову.

Перед вирізаними в кам’яному спуску східцями я зупинився і перевів подих.

І відразу ж заквапився вниз до чорного чавунного містка.

Під ногами щось зашурхотіло; озирнувся й побачив свій слід на скинутій з вертольота листівці. Значить, і тут вони сипалися з неба.

Зайшов у дім. Зачинившись за мною, гучно гримнули двері.

— Хто там?! — гукнув хтось згори.

Я, не відповівши, перестрибуючи через сходинки, піднявся на другий поверх.

І все зрозумів з виразу обличчя Тіберія, який зустрів мене там.

— Це ти… — сказав він. — Що там у місті?

— Нічого… — відповів я. — Тихо і спекотно.

— Йди вмийся, ти весь мокрий! Потім підіймайся до нас.

Він показав мені на двері у ванну кімнату і, неквапно долаючи східці, щез нагорі.

Хвилин через п’ять ми всі мовчки сиділи за столом у маленькому тісному напівкімнаті-напівкоридорі, що вів на терасу.

На столі стояли дві пляшки вина, але ніхто не пив.

— Треба бути рішучішими… — неголосно промовив Казмо, не підіймаючи очей. — Ми маємо зброю.

— Залишилося сорок п’ять хвилин, — цілком спокійним голосом повідомив Айвен, поклавши перед собою на стіл знятий з руки годинник. — Як щось робити, то робити треба зараз.

Казмо підвівся.

— Добре, — сказав він. — Ходімо в підвал!

Ми підвелися з-за столу й спустилися в арсенальну кімнату генерала Казмо, де зберігалася колекція його іменної зброї.

— Я знав, що вона мені ще послужить, — усміхнувся генерал, з любов’ю оглядаючи свою вогнепальну колекцію. — Скільки нас?

— Тут шість, не рахуючи Фелікса, — заговорив Айвен.

— Так, Фелікса рахувати не треба! — кивнув Казмо.

— І в місті ще чоловік тридцять, — продовжив Айвен. — Я їм сказав де чекати…

— Добре, — знову кивнув генерал. — Тут має на всіх вистачити. Спочатку вибирайте собі, а потім візьмемо для тих тридцятьох…

Тіберій підійшов до стіни і взяв у руки стару на вигляд рушницю, ствол якої був прикрашений волонуванням.

Айвен зняв зі стінки багатозарядний карабін.

Опецькуватий хлопець із татуюванням якоря на передпліччі — на жаль, я досі не знав його ім’я, — закинув на плече важкий вогнемет.

— Ну, а ви що?! — звернувся до мене й Вацлава генерал. — Беріть, в нас обмаль часу.

Я протяг руку до гвинтівки з оптичним прицілом, а Вацлав, ще трішки повагавшись, повісив собі на шию короткоствольний автомат.

— Все?! — запитав Айвен, оглядаючи нас. — Тепер треба взяти ще тридцять одиниць для хлопців.

— Беріть усе підряд! — сказав Казмо.

Ми знімали зброю зі стін та складали її в ряд на підлозі.

Генерал затягував на поясі ремінь з кобурою та кишеньками для набоїв.

— Ви рахуєте? — запитав він, кинувши погляд на розкладену по підлозі зброю.

— Так, — чітко відповів Айвен. — Рівно тридцять.

Генерал раптом нахилився, підняв з підлоги звичайний на вигляд автомат і знову повісив його на стінку.

— Цей я не дам, — сказав він. — Візьміть інший!

Здавалося, що всі подивилися на Казмо з деяким здивуванням, та він, мов і не сталося нічого, відчинив дверцята до сусідньої кімнати, зайшов туди й через хвилини дві вийшов, тягнучи по підлозі важкий рюкзак.

— Боєприпаси! — пояснив він.

Обвішані зброєю, ми вийшли з особняка.

— Феліксе! — загукав генерал, задерши голову.

З тераси визирнув одноногий слуга.

— Вечерю сьогодні не готуй! — наказав йому генерал.

— Слухаюсь! — пролунало зверху.

Перейшли через місток і, тільки-но подолавши кілька вирізаних у камені сходинок, я відчув усю важкість металу, що висів на спині. Плечові ремені тягнули назад, змушуючи прихилятися, аби зберегти рівновагу, та попереду з рюкзаком, набитим боєприпасами, підіймався Тіберій, і хода його була настільки нетвердою, що, здавалося, війне йому зараз в обличчя вітер — і звалиться він на мене, придушивши так, що я і не встану.

— Швидше, швидше! — підгонив усіх Айвен, який ішов позаду. — Залишилося півгодини!

До міста ми примудрилися дійти за двадцять хвилин, та цей марш-кидок відразу дався взнаки — нили плечі, а в руках я не відчував ніякої сили, навіть коробка сірників видалася б мені тягарем тієї миті.

Айвен тепер біг попереду — йому було легше, бо, крім свого карабіна, він тягнув тільки три автомати.

— Сюди! Сюди! — на ходу кричав він.

За ним услід ми забігли в двір нічим не примітного будиночка, де він постукав умовним стуком у ворота гаража.

Ворота відчинилися, і звідти визирнули напружені обличчя хлопців.

— Виходьте й шикуйтеся в шеренгу по одному! — скомандував Казмо.

Хлопці висипали з гаража і просто в цьому дворику пошикувалися.

— Роздайте зброю! — крикнув до нас генерал і відразу ж знову повернувся до шеренги.

— Наказую вам битися до останнього набою! Наш святий обов’язок відстояти місто! Свобода або смерть!!!

Я здивовано зиркнув на Казмо. Та він був зовсім серйозний, його очі блищали, і цей блиск цілком міг спричинити дрож у кожного з нас.

Казмо почекав, поки кожен у шерензі отримав зброю, потім особисто роздав боєприпаси.

— У нас ще п’ять хвилин, — уже трохи нервуючись промовив Айвен.

— Струнко! — скомандував генерал. — Вацлаве! Ти з першим десятком займаєш позицію наприкінці набережної! Вперед!

Вацлав відрахував десять чоловік, що стояли на початку шеренги, і вони побігли вслід за ним на вулицю.

Щойно тупотіння їхніх ніг стихло, друга десятка на чолі з Тіберієм помчала до головного в’їзду в місто.

— Георгію! — крикнув генерал, і хлопець із татуюванням якоря на передпліччі витягся мов струна. — Ти з третьою десяткою візьмеш під приціл площу святого Лаврентія!

Через хвилину у цьому зарослому виноградом дворику ми залишилися втрьох.

— Ти, — генерал поглянув на мене впритул. — Вибери якийсь високий дах де-небудь у центрі, і, звідти будеш знищувати неприятеля… Виконуй!

— Слухаюсь! — видихнув я і, тримаючи гвинтівку, вибіг з двору. Надворі нікого не було, і знову єдине, що я чув — це були мої власні кроки. Все ще нила спина, та коротка передишка в південному дворику пішла на користь, і я йшов дедалі швидше та швидше в бік свого готелю, час від часу поглядаючи на спокійне безхмарне небо.

Найперше я зайшов до себе в номер, опустив гвинтівку з оптичним прицілом на Айвенове ліжко, а сам присів на своє. І на хвильку забувся, заслухався тишею. Захотілося замкнутися зсередини і перечекати весь цей прийдешній жах, та двері готелю замків не мали. Захотілося хоча б що-небудь зробити, перш ніж лізти на дах і стріляти, хоча б що-небудь, позбавлене сенсу! І я, діставши свій спортивний костюм, перевдягнувся в нього, а штани та футболку, подаровані Айвеном, поклав собі під подушку. Більше я нічого не міг зробити і, взявши гвинтівку й отримані від генерала Казмо тридцять набоїв, вийшов з номера й заліз на плаский дах готелю.

На даху акуратними рядами стояли шезлонги, а в центрі височів невеличкий шаховий столик, на якому лежала шухлядка з фігурами.

Я підійшов до столика, дістав з ящика кілька фігур і розставив їх на намальованій шахівниці.

Потім перевернув ящик, висипавши всі фігури на дошку, розставив їх і виявив відсутність двох чорних офіцерів і білого ферзя.

Залишивши фігури в очікуванні гри, відійшов на край даху і поглянув униз. Звична картина відкрилася моєму поглядові: безлюдна вулиця, прикрашена стрілами кипарисів, котрі тяглися вгору.

З іншого краю даху можна було легко оглядати цю частину міста, яка прилягала до моря. І саме море лежало як на долоні, прикрашене повзучими до берега лініями хвиль.

Пролунала автоматна черга, й відлуння відразу ж повторило її кілька разів.

Я напружено дивився на місто, та ніякого руху там не бачив, а стрілянина знову залунала, і знову відлуння підхопило звуки пострілів і понесло їх угору до гірських вершин.

Я крутив головою, не розуміючи, в якій частині міста точиться бій.

І раптом побачив на морі, зовсім недалеко від берега, невелику яхту, що легко розтинала хвилі під напнутим вітрилом.

Підняв гвинтівку. Не для того, щоби вистрілити, а щоб через оптичний приціл роздивитися цю яхточку.

У вузькому окулярі прицілу побачив спину чоловіка, який тягнув на себе шкант. Вітрило переметнулося на інший бік, яхта граційно розвернулася, зробивши правий галс, і на якусь мить я побачив обличчя яхтсмена.

Це був Фелікс.

Заплющивши очі, я легко уявив собі цю яхточку під обстрілом. І це вже був не виплід хворої уяви: з усіх боків лунали постріли, а сонце ластилося променями до моря; дзвеніли розбиті шиби, сиплячись на вистелені бруківки, а теплий вітер змушував яхточку нестися вперед із шаленою швидкістю, зробивши вітрило схожим на живіт завсідника пивниці.

Загуркотіли двигуни далеких машин.

Але обрій був чистим.

Біля набережної прогриміли два вибухи, і я безпомилково визначив: осколочні гранати.

Я знову підніс окуляр прицілу до правого ока і подивився на набережну.

Біля бетонних сходів, що спускалися на пляж, лежав убитий.

Промайнув хтось у військовій формі та заховався за бортиком причалу для прогулянкових катерів.

Я дивився на цей бортик, відчуваючи вказівним пальцем неприємний холод курка.

— Не витикайся! — прохав я подумки цього солдата.

А причалом повільно пройшлася тінь, і я, опустивши гвинтівку, побачив військовий вертоліт, що летів набережною.

— Опір безглуздий! — переконував з вертольота металевий голос. — Ви воюєте проти власних армій! Наказую вам скласти зброю та вийти на вулиці з піднятими руками!

І тут я помітив, як після кількох гучних пострілів розлетілося на друзки скло вертолітної кабіни і сама машина здригнулася, зависла на мить і почала повільно й незграбно розвертатися. Коли вона повернулася іншим боком, в очі мені впав чоловік у цивільному і з такою ж, як у мене, гвинтівкою в руках. Ствол його гвинтівки був скерований кудись униз, і, не відриваючи ока від оптичного прицілу, він повільно повів долонею вниз, показуючи пілотові, що треба ще трохи опуститися. І вертоліт став знижатися.

Якби цей чоловік був у формі, я, може, не оскаженів би так. Але своїм виглядом і самовпевненими жестами він нагадав мені холоднокровного найманого вбивцю з одного фільму, який нам показували у В’єтнамі, і я ривком піднявши гвинтівку і майже не цілячись (прицілюватися було марна справа, бо я відчував, як тремтять мої руки), натиснув на гашетку.

Чесно кажучи, я не сподівався влучити, просто я був у такому стані, що якби я не вистрілив, довелося би ще довго в собі носити цю збуджену злість. Та після пострілу мені миттєво стало легше, і вже зовсім іншим, не знавіснілим, поглядом я побачив, як смикнувся, скинувши руки до голови, пілот вертольота, різко обернувся до нього стрілець у цивільному. А машина, завалившись на бік, летіла вниз, до землі, і через мить, перш ніж вибухнути, накривши гуркотом місто, гвинтовими лопатями, які ще оберталися, викресала іскри з асфальту набережної. Шматки заліза, вирвані вибухом з тіла машини, долетіли й до мого готелю — задзеленчали розбиті вікна і посипалося вниз скло.

Потім на хвилину відновилась тиша — мабуть, і наші, і нападники приходили до тями після загибелі вертольота.

І в цій тиші я майже почув, як тремтять мої руки, як стукає, неначе б’ється в істериці, моє серце. І я жбурнув гвинтівку перед собою, а сам відійшов до шахового столика.

— Вляпався! — думав я, масажуючи пальцями надбрівні дуги, щоби стримати сльози. — Знову вляпався! Знову розділили цей світ на «наших» і «ненаших»!.. Ні, досить! Пішли вони всі д о біса! Це був останній раз, і нехай хоч четвертують мене, хоч акулам згодують, але ніякого стріляючого заліза я до рук більше ніколи не візьму!

А шахові фігури стояли на відведених квадратах, і, дивлячись на них, я відчував дедалі сильніше роздратування, тепер це роздратування стосувалося і їх. І, підійшовши впритул до столика, я заніс над ним праву руку, ладний змести всі ці мовчазні фігури, але відразу ж завмер, подумавши про те, що нерозумно злість на самого себе виміщати на кому завгодно, нехай навіть на шахах. Та однаково мене щось не влаштовувало на шахівниці, і ледь-ледь заспокоївшись, я зрозумів, у чому річ. І вже спокійнішим, але сильним жестом звільнив дошку від офіцерського воїнства, і білого, й чорного, залишивши на дошці тільки пішаків. Тепер пішаки протистояли пішакам, і це більше скидалося на життя.

А внизу знову стріляли. І вулицями їхали якісь машини, рикаючи моторами, і щось вони везли у своїх закритих маскувальним камуфляжем кузовах, та я вже не грав у цю гру.

Я спустився в свій номер, кинув прощальний погляд на зручне ліжко й побіг униз по сходах.

Вийшовши з готелю, я відразу завернув за ріг, уникаючи відкритих просторів, і пішов по стежці, котра петляла між кущами та деревами, ведучи до набережної.

На перетині стежки з вулицею довелося зупинитися, щоби пропустити три вантажівки, дві з яких не були військовими. Це мене здивувало — на відкритих кузовах машини везли цеглу, металеві будівельні риштування і, здається, мішки з цементом.

Озирнувшись у різні боки, я перебіг вулицю і пірнув у продовження цієї стежки.

Перестрілка ще тривала, та, очевидно, справа йшла до завершення. Замість автоматних черг лунали одинокі постріли, та й вони тонули в шумі моторів машин, які в’їжджали в місто.

І раптом зовсім поруч пролунав знайомий голос:

— Стояти! — по-командирськи гарчав на когось генерал Казмо. — Струнко!

Я обережно пробирався на голос і несподівано зупинився, вражений. На вуличці перед генералом виструнчилися сім чи вісім солдатів. Усі вони були у військовій формі, яку я сам якось носив у В’єтнамі.

— Сержанте! — гаркнув генерал. — Ваше відділення має прочесати всі будівлі в кінці набережної! Полонених не брати!

— Слухаюсь! — у свою чергу гаркнув сержант і побіг зі своїми підлеглими виконувати наказ.

Мені захотілося вбити генерала, але одразу ж я згадав про дану собі п’ять хвилин тому обіцянку.

А цим часом знову залунав його голос.

— До мене! Швидко! — кричав він, але я не бачив, до кого він звертався, поки перед ним не спинився Тіберій і ще один хлопець із його десятки.

— Де інші? — суворо запитав генерал.

— Там! — Тіберій показав рукою на небо.

— Набої залишилися? — запитав Казмо.

— Ні, — сказав Тіберій.

— Добре! — генерал виглядав дуже самовпевнено. — Швидко на віллу, передайте Феліксу наказ: видати ще боєприпасів. Відійдете в гори! У полон не здаватися! Виконуйте!

Тіберій і другий хлопець побігли за ріг двоповерхового будиночка, стіни якого тішили погляд ласкавим рожевим кольором. Бігли вони повільно, і видно було, як Тіберій припадає на праву ногу, а інший хлопець намагається підтримати його, не дати йому впасти.

Генерал тим часом роздивився навкруги і пішов собі спокійною ходою просто по середині вулиці у бік мого улюбленого кафе.

Я, наплювавши на обережність, перетнув дорогу просто за його спиною, та він не обернувся.

Стежка вивела мене в задній дворик якогось будиночка, і там, побачивши сарай і вхід до погреба, я вирішив заховатися.

Двері у сарай виявилися наглухо забитими, та зате погріб був відчинений, і я спустився мокрими бетонними сходами вниз, акуратно прикривши за собою закривку. Все відразу поринуло в цілковиту темряву, і я завмер на передостанній сходинці, боячись зробити наступний крок. Та дуже скоро очі мої стали звикати до темряви, і вже через хвилину чи дві я зміг відрізнити найсвітліше місце у погребі — поряд із винними бочками зі стелі стирчав отвір вентиляційної труби, яка виходила назовні, та, вочевидь, через те, що там, зверху, ця труба була прикрита парасолем-ковпачком проти дощу, яскраве світло у погріб не проникало. Та однаково під цим отвором темрява була більш розрядженою, і я підійшов туди, ще раз оглянув невеликий погріб, намагаючись знайти табуретку чи хоча б що-небудь, на чому можна було сидіти, але нічого не побачив і притулився до бочок, прислухаючись до життя нагорі, в місті. Але там було тихо або, що цілком можливо, ніякі звуки просто не проникали в погріб.

Я стояв у цій тиші та вогкості, і відчував своєю шкірою як холод обволікає мене, як коцюбнуть пальці на ногах.

А там на місто зараз опускається вечір, і почервоніле сонце готується покинути небосхил.

Я дивився на бутлі з вином, які стояли на полицях і, відволікаючи свої думки від холоду, дивувався, що навіть у такій темноті скло може спричиняти блиск, матовий, але помітний для очей блиск.

Якраз, напевно, в цей час на площі святого Лаврентія мав би звучати вибраний мною гімн міста, яке так і не стало вільним. Дивно думати, що саме сьогодні мав бути відсвяткований перший День Незалежності…

Все-таки це була прекрасна мрія! І ось тільки там, у погребі, я зміг по-справжньому її оцінити. Навіть прикро стало, що, насолоджуючись власною свободою і мріючи про те, щоб вона протривала до кінця мого життя, я практично нічого не зробив для цього. Навіть проблема створення чи пошуку гімну була для мене доволі обтяжливою, а про щось ще я й думати не хотів: кожному своє — мені був доручений гімн, Тіберію — герб, решті — безкровна чи «кровна» революція й подальша розбудова вільного міста-держави. Ще одна утопія закінчилася наказом: «У полон не брати!»

Це була прекрасна мрія. Напевно, єдина у своєму роді.

І саме за її невдале здійснення віддали свої життя хлопці, які отримали з рук генерала Казмо боєприпаси, а з вуст його — весь набір слів, як і закликали до подвигу. «До останнього набою… святий обов’язок… свобода або смерть…» Ферзі ніколи не гинуть. У крайньому випадку, вони здаються. Гинуть пішаки…

Та все-таки це була прекрасна мрія.

Я провів рукою по торцевому кружалкові бочки — гладенько обтесаний дуб, — потім опустив долоню на дерев’яний краник, що знаходився майже на рівні днища. «Цікаво, — подумав я, — невже вино в бочках не дає осаду?!»

А холод вже погрубив шкіру моїх рук, позбавивши її гладкості.

Але ж ніхто не скасовував сьогоднішнього свята. Ніхто не оголошував про те, що воно не відбудеться. Просто ті, хто знав про нього, або загинули, або втекли, або, як я, десь переховуються… І ніхто не може мені завадити відсвяткувати цей день тут, у чиємусь погребі… Ніхто?! Це я знову перебільшую. Можуть, дуже навіть можуть завадити, виявивши мене тут і пам’ятаючи про наказ: «Полонених не брати».

Та я не збираюся позбавляти себе цього, може, останнього для мене, свята!

І я відкрив краник та почув, як задзюрчав струмочок вина, проливаючись на долівку погреба. Я підставив складені човником долоні, почекав, поки вони наповнилися майже «до країв». Потім підніс до рота…

— За свободу! — промовив я і занурив губи в прохолодне, ледь-ледь терпке вино.

Після двох пожадливих ковтків мій «ручний бокал» спорожнів, і я знову підставив його під дзюркотливий струмінь.

Здається, вино допомагало від холоду. Принаймні я більше не думав про сирість.

Я пив, доки не відчув, як обважнів мій язик. А коли відчув це, то вирішив, що прийшов час співати гімн. І, вирівнявшись, утерши мокрі від вина долоні об спортивні штани, я заспівав, безбожно фальшивлячи, але цілком щиро:

Ну ось, думав я, доспівавши гімн, урочиста частина свята завершена, і тепер можна розслабитися. А як можна розслабитися, якщо ти сидиш у темному погребі, сидиш уночі, і тільки в одному тобі поталанило — це винний льох.

І я знову підставляю долоні під струмінь і, набравши у них вина, «умиваю» обличчя. Потім знову набираю і п’ю, п’ю. Потім облизую долоні ледачим язиком і знову підношу їх під краник.

Шкода, що немає на чому сидіти. Та нічого, ще трішки вина — і я зможу комфортабельно влаштуватися просто на підлозі, але, звісно, не у винній калюжі.

А святковий настрій уже при мені, і я навіть нутрощами своїми відчуваю цю довгождану незалежність…

Цю абсолютну незалежність сьогоднішніх подій від мене.

І мою цілковиту залежність від них…

І ще трохи вина в мої долоні… Я вип’ю це вино в іншому куті погреба. Я зовсім забув, що спустився сюди по сходах.

Присідаю на холодний бетон і думаю про те, що наостанку необхідно проказати бодай один значний тост.

А очі злипаються, і думки мої радше нагадують кросворд, ніж зв’язну ідею.

Та все-таки я розглядаю цей уявний кросворд думок і шепчу — промовляти голосно мені вже не під силу — вдалий, як на мене, тост:

— За День Незалежності!..

А очі злипаються; обважнілі руки стомилися тримати у складених човником долонях вино, але вилити його на підлогу шкода, та й сором не випити після такого тосту.

Ще один ковток, і я знову витираю мокрі долоні об свої спортивні штани, а очі вже заплющуються, і я здаюся. Не залишилося в мене більше бадьорості, щоб опиратися наступаючому сну. І, опустивши голову на підтиснуті під себе коліна, я йду в завтра.

Моя ніч тривала недовго. Холод виявився врешті-решт сильнішим за сон.

Ще перебуваючи у стані напівдрімоти, відчуваючи винну важкість у голові, я спробував вирватись із цього холоду і, переборюючи дрож у колінах, піднявся бетонними східцями льоху до виходу й розчинив дверцята.

Низько навислі зірки зазирали мені в обличчя. Теплий, ласкавий, як жіночі пальці, вітерець торкнувся щік, підборіддя.

Густе чорно-синє небо починалося відразу над головою, і я міг дотягтися до нього руками.

Вибравшись з льоху, я присів на лавочку, вкопану в землю біля сараю, і, насолоджуючись південним нічним теплом, знову заплющив очі.

Я не спав і майже не дрімав. Я слухав ніч і чув у ній щось чуже, але не дуже гучне. Може, це був шум учорашнього бою, який все ще дзвенів у моїх вухах і моїй пам’яті.

Невагоме тепло повітряними струменями кружляло навколо мене, заколисувало, як дитину, але водночас пробуджувало у мені бадьорість.

І ясніше здалеку звучали, віддаючись луною, чиїсь розмови і якийсь шум.

Я сидів із заплющеними очима, поки не почув життя, що пробуджувалося. Спочатку це була маленька пташка, яка сховалась у винограді, потім — чайки.

А чорно-синю густину неба вже розчиняли перші сонячні промені, і зірки згасали на моїх очах, спершу піднімаючись високо-високо над землею, а потім щезаючи, так наче хтось витягував їх ниточками вгору, на інший бік неба. Може, просто так, а, може, для того, щоб начистити їх до блиску для наступної ночі.

Місто не спало. Воно і вночі, здається, не спало, а зараз ці самі шуми та голоси лунали ще гучніше.

Проте ні пострілів, ні вибухів чути не було, і мені раптом видалося, що не було ніякого бою. Адже вся вчорашня боязнь вийшла з моєї голови разом із хмелем.

Я піднявся й виглянув надвір.

Кілька чоловіків у синіх робочих комбінезонах копошилися біля двоповерхового будиночка всього в кількох кроках від мене.

— Поспішайте! — говорив один із них, тримаючи на долоні кишеньковий годинник. — Ми повинні все закінчити до прибуття відпочиваючих…

Я вийшов на вулицю, перейшов на інший бік і звідти подивився на робітників.

Один із них, стоячи на дерев’яній драбині, вправляв нові шибки у вікна другого поверху. Двоє інших замащували цементом вибоїни від куль на стіні. Поряд на тротуарі стояла банка з фарбою.

Так, схоже, в місті починалося нове життя, яке нічим не відрізнялося від старого. Тут знову чекали на відпочиваючих.

Ще раз роззирнувшись на всі боки й переконавшись у цілковитій відсутності людей у військовій формі, я неквапно пішов вулицею.

Хвилин через п’ять я проминув ще одну бригаду в синіх комбінезонах, яка старанно займалася знищенням слідів учорашніх подій.

На мене ніхто не звертав уваги, і це додало мені сміливості. Далі я йшов уже твердим кроком, так, як ходив цими вулицями до вчорашнього дня.

— Агов, хлопче! — несподівано окликнули мене.

Я здригнувся, та, озирнувшись, побачив на іншому боці вулиці ще одного роботягу. Це він мене гукав.

— Що? — запитав я його.

— Допоможи, будь ласка! — попросив він, вказуючи рукою на дерев’яну драбину, приставлену до стіни.

Я підійшов. Став біля основи драбини, щоб вона не з’їжджала, а роботяга, повісивши на плече ящик з інструментом і взявши в одну руку квадрат скла, поліз угору.

Дивлячись, як швидко і вправно він працює, я навіть позаздрив. Мені самому ще ніколи не доводилося брати до рук молоток і цвяхи.

— А ти, хлопче, хто? — запитав, спустившись, роботяга. — Відпочиваючий?

— Ага, — я кивнув.

— Ранувато приїхав… — по-простацькому сказав він. — От якби не спішив так, а приїхав би годинки через три — це було б не місто, а цукерочка! Чи вже так стомився, що не міг більше чекати?

— Так, — сказав я. — Стомився.

— Ну нічого, — усміхнувся робочий. — Тут відпочинеш! Тут прекрасне місце. Тільки ось кожного року доводиться приводити все до ладу, шиби вставляти, будинки ремонтувати. Бувають люди як люди — приїдуть, відпочинуть і поїдуть. А бувають, один на сотню, приїдуть і тільки й думають, як би тут назавжди залишитися. Одного не розуміють, що відпочинок не може бути постійним! Та в сім’ї не без виродка… Минулого вересня один чех повстання підняв. Цілий тиждень стріляли. Два будинки довелося наново відбудовувати. І ось учора теж… Та вчора хоч швидко впоралися — добре, що Америка та Росія допомогли, а то б теж без пожеж не обійшлося… А ти хоч місто знаєш?

— Ні, — збрехав я. (Звідки новоприбулий може знати місто?!)

— Ну, тоді тобі треба до готелю дістатися. Це тут поряд. Пройдеш ще один квартал по цій вулиці, а потім звернеш угору на… Агов, Жоро! — закричав раптом роботяга до чоловіка в такому ж синьому комбінезоні, що з’явився неподалік. — Як ту вулицю перейменували сьогодні?

— Яку? — перепитав Жора.

— Ну на честь того, що на вертольоті розбився!

— А-а, — кивнув Жора і на мить задумався, а потім прокричав: — Муталібекова!

— Ну ось, — знову обернувся до мене роботяга. — Значить, звернеш на вулицю Муталібекова і пройдеш ще два квартали, а потім одразу ж на розі ліворуч побачиш готель. Години через дві він відчиниться, так ти вже почекай там…

— Дякую! — сказав я.

— Давай, відпочивай! — добродушно промовив роботяга і дружньо плеснув мене по плечі.

І я пішов далі, в бік вулиці Муталібекова.

Звернув на неї, та, пройшовши один квартал, знову повернув праворуч.

Навіщо мені готель? Хто мене там чекає? Своє я вже відпочив, а що робити тепер — не знав.

І тому йшов далі вузенькою вуличкою, обидві сторони якої були заставлені низенькими одноповерховими будиночками. І вікна в цих будинках були цілі, і слідів від куль на стінах не було видно. І власників ці доми, напевно, не мали. А куди вони поділися? Чи куди їх поділи, перш ніж перетворити це місто на курорт для відпочиваючих героїв? Хто знає?..

Сонце вже підбилося досить високо, а я думав про те, що вже багато років не чув дитячих голосів.

З боку моря долинали звичні для слуху крики чайок.

А я, стараючись не чути їх, намагався уявити собі голоси моїх власних дітей. Яких не було.

Ні, не виходило.

А якщо вже навіть уявити важко ці голоси, то чи варто сподіватися, що в цьому житті мене хтось маленький назве «татом»?!

І знову замерехтіли, забігали у моїй голові неспокійні думки. І, підкоряючись їхнім імпульсам, я боязко озирнувся довкола, але нікого не побачив. А ноги, немов були самі по собі, раптом звернули за ріг, на іншу вулицю, і в кінці тієї короткої вулиці я побачив початок тієї самої «неакуратної алеї». Ноги пам’ятали цю алею, вони знали, що мені ця алея подобається.

Відстань між останніми будиночками міста і моєю спиною зростала з кожним кроком. І дихалося мені легше серед кипарисів і магнолій, а неспокійні думки танули, та замість них нічого не виникало, а залишалась якась порожнеча. І не можна було назвати цю порожнечу гнітючою, але й радості вона не приносила. Може, тому, що для радісних думок просто не було причин. А те, що я залишився живий?! Невже це не причина? Невже це не щастя? Дивно, я навіть розуміти не міг, чому мене самого не тішить те, що я залишився живий. Адже я страшенно люблю життя, і помирати, нехай навіть за найсвітліші ідеали, ніколи б не погодився.

Мої ноги спинилися раптом перед вузеньким проходом між двома магноліями, перед початком стежки, що вела до вілли генерала Казмо.

Не вагаючись, я став на цю стежку, і вона повела мене краєм обриву, з якого, повне глибокої синяви, виднілося море, спокійне і немов очищене від хвиль. На його відпрасованій гладенькій поверхні біліли трикутні вітрила двох яхточок, застиглих біля маленького причалу острівця, на якому іграшковим замком стояла вілла генерала. І чорний місток, що поєднував берег з острівцем, теж здавався іграшковим. І столик на терасі.

Спускаючись вирізаними в камені східцями, я не зводив очей з цього казкового острівця. Важко було повірити, що в ньому хтось живе.

Та ось я підійшов до чорного містка, і вся казковість щезла, залишивши мене в тривожному стані. Я не знав, що мене чекає тут.

Та я все-таки пішов через місток.

Парадні двері легко відчинилися. Всередині було прохолодно й тихо.

Сходи з червоного дерева кликали мене піднятися нагору.

Хруснули східці під моїми ногами.

Зупинившись на другому поверсі, я почув брязкання посуду.

Воно долинало з-за вузеньких полакованих дверей.

Я прислухався, сподіваючись почути чий-небудь голос, але там снідали мовчки.

Зробивши глибокий вдих і зібравши всю свою мужність, я постукав у двері і відчинив їх.

На мене відразу вирячились дві пари очей.

Це була кухня. На стінах висіли начищені до блиску бронзові сковорідки — вони висіли «за зростом», від малесенької — для яєчні з одного яйця, до величезної, сантиметрів вісімдесят у діаметрі. Далі висіли ножі. Теж «за зростом». Полиці з посудом, блюда, соусниці, супниці, друшляки… І серед цього кухонного розвалу, за маленьким квадратним столиком на табуретках сиділи Айвен і генерал. Обидва були в трусах. Обидва їли яєчню і запивали її молоком. І обличчя в обох були одутлі. Чи то від безсонної ночі, чи то від вина.

— О! — першим заговорив Айвен. — А ми думали, куди ти пропав!

Я мовчки дивився йому у вічі. Не вірилося, що він справді думав про мене.

— Так, — кивнув генерал. — Ми думали, ти втік…

— А чому ви думали, що я втік?!

— Серед убитих тебе не було, значить, ти був серед живих… — промовив Айвен.

І все-таки його інтонація була дивною. Він ніби виправдовувався.

— А коли ви бачили вбитих? — поцікавився я, дещо спантеличений останніми словами Айвена.

— Години дві тому, — повільно відповів він. — Ми щойно повернулися, прийняли душ та сіли попоїсти. З учорашнього дня не їли.

— А кого ви бачили?

— Усіх, — стомлено видихнув генерал. — Усіх, крім тебе і Тіберія.

Я замовк. Генерал, подумавши, що мої запитання скінчилися, знову взявся за яєчню.

— Може, ти їсти хочеш? — запитав Айвен, відпивши молока з глиняної чашки.

— Ні. Дякую.

— Як хочеш, — недбало кинув мій колишній сусід по номеру.

— Краще поїж! — порадив генерал, прожовуючи яєчню.

Я ще раз ввічливо відмовився.

Ножі й виделки дзенькали об фарфор. Глиняні чашки важко опускалися на дерево стола.

А мене турбувало моє невідання. І, порушуючи «шляхетні» столові звуки, я запитав:

— А що буде далі?

Генерал подивився на мене здивовано.

— Все буде добре, — сказав він. — Так, інспекторе? — і він витріщився на Айвена, чекаючи пояснень.

— Який інспектор?! — я теж витріщився на Айвена, чекаючи пояснень.

— Від сьогоднішнього дня, — заговорив генерал. — Айвен — інспектор з правил поведінки в місті.

У мене віднявся язик, і вони, здається, це відчули.

— Ти теж без діла не залишишся! — генерал посміхнувся, та усмішка його була натягнутою і неохочою.

— Радій! — покінчивши з яєчнею, мало не наказав мені Айвен. — Мрія здійснилася!

— Мрія?! — перепитав я.

— Ти мріяв залишитися тут назавжди? Мріяв! І я мріяв. І тепер ми залишимось тут, — говорив він. — Ти машину водиш?

— І машину, і танк… — відповів я.

— Мій кур’єр учора загинув, — сумно похитав головою генерал, — гарний був хлопець. Будеш замість нього… Згода?!

— А що… все буде по-старому… і мені нічого не буде… за вчорашній… — у моїй голові ніяк не зістиковуватись день учорашній з днем сьогоднішнім, і те, про що говорили генерал і Айвен, здавалось маячнею божевільного.

— Забудь про те, що було вчора! — наполегливо порадив генерал. — Якщо тебе не вбили, значить, ти не винний ні в чому! Сьогодні — новий день. Уяви, що ти тільки-но приїхав у місто й тобі запропонували в ньому залишитися. Уявив?

І я уявив собі цю картину і кивнув генералу.

— Тепер я тебе запитую: ти згоден залишитися? — продовжив він.

— Так, — сказав я.

— От і добре, — полегшено видихнув генерал.

— А де я житиму?

— Поки там же, в готелі, але без мене, — відповів Айвен. — Чаю вип’єш?

— Так.

— А про хлопців ми не забудемо! — задумливо схиливши голову набік, сказав Казмо. — То були справжні герої, і вони загинули за праве діло… Це доля.

— А в місті все буде так, як і раніше? — знову запитав я, все ще не вірячи, що це можливо.

— Так. Сам побачиш, — генерал допив молоко і встав із-за столу.

— А де Фелікс?! — запитав я, раптом зауваживши його відсутність. Усе-таки незвичайно було бачити генерала, який сам себе обслуговує за трапезою.

— Спить, — сказав Казмо. — Він до третьої години ночі на яхті катався. Тепер відпочиває. Та сідай ти за стіл, тобі ж не наказували стояти!

Я знайшов очима табуретку в правому куті кухні і, поставивши її до стола, присів.

Чай пили мовчки. З таких самих глиняних чашок. Брудний фарфор купчився в центрі столика.

Кожен дивився у свою чашку, не підводячи очей. Може, й генерал, і Айвен лише тепер розуміли свою провину?! Я ж бо увесь час її відчував, та після цієї розмови здавалось мені, що їхня провина була більша за мою.

Чай не був дуже гарячим, але ми так довго пили його і такими маленькими ковточками, ніби боялися обпекти горло.

Збігло, мабуть, півгодини, перш ніж ми підвелися з-за столу.

— Об одинадцятій тобі треба бути у гаражі, — твердо, по-командирськи, сказав мені Казмо. — Приймеш джип, подивишся, чи все гаразд із мотором. Знаєш, де гараж?

Я заперечливо мотнув головою.

— Як тепер називається ця вулиця? — генерал обернувся до Айвена.

— Вацлава Вишневського, — відповів новий інспектор з правил поведінки.

— Вулиця Вацлава?! — перепитав я.

— Так, — підтвердив Айвен. — Вночі, коли засідав штаб переможців, вони хотіли перейменувати всі вулиці міста тільки в пам’ять про своїх загиблих… Ми з генералом заявили, що Вацлав загинув, намагаючись зупинити революцію, і одну вулицю відвоювали.

— Щоправда, паршива вулиця, — незадоволено буркнув генерал. — Куца…

— Так, — зітхнув Айвен. — Там лише три будинки й гараж. Та зате її дуже легко знайти — якраз навпроти кафе, де ми снідаємо…

— Дозвольте йти?! — запитав я в генерала, розуміючи, що віднині я — його підлеглий.

— Іди! — сказав генерал.

Я розвернувся й пішов до дверей.

— Стій! — скомандував за моєю спиною Казмо.

Я зупинився.

— Якщо побачиш у місті військових — не лякайся! Вони підпорядковані інспектору, — казав мені у спину генерал. — Тепер у місті постійно перебуватиме патрульна рота… Зараз це американці. Гарні хлопці. Тепер можеш йти.

Я спустився дерев’яними сходами. Вийшов з дому. Перейшов через місток.

І, не озираючись, ішов далі, в місто, яке ще вчора вранці я так любив.

Стежка вливалася в «неакуратну» алею. Алея впадала в низькорослу вулицю. А вулиця прямувала до моря.

Було ще досить рано. Восьма ранку, десь так.

Я легко знайшов вулицю Вацлава, проминув її за півтори хвилини. Повернувся і заглянув у кафе.

Морально я вже був цілком готовий до вівсянки та ріденького чаю, проте, на мій подив, мені подали «дореволюційний» сніданок.

Рибні палички з французькою гірчицею, апельсиновий сік, тост із червоним чедером і добру міцну каву.

За сусіднім столиком їли двоє хлопців, одягнуті в спортивні костюми. Їхні обличчя були мені незнайомі. Обидва їли жадібно, не користуючись ножем. Вони розламували рибні палички виделками і, зануривши в гірчицю, відправляли їх у рот. І ковтали, навіть як слід не прожувавши.

Це був їхній перший сніданок у місті миру.

Я це досить легко визначив: за апельсиновим соком. Вони випили його за хвилину й тепер давилися рибними паличками, соромлячись, чи ще не знаючи, що вони мають право попросити ще соку. А офіціантка, перебуваючи у стані ліричної задуми, не помічала, що їхні склянки порожні.

Один із хлопців на правій руці мав тільки два пальці: вказівний і великий.

Поївши, я вийшов надвір.

Місто вже нагрівалося промінням вранішнього сонця.

Місто було чисте і охайне, і свіже, як щойно спечений торт. Навіть дерева здавалися ретельно причесаними і підстриженими.

Місто залишалося таким самим, яким воно було позавчора, і, напевно, десять і двадцять років тому.

Це моє життя знову змінилося. Знову я полетів під укіс, неповні двадцять днів побувши вільною людиною. Втішало мене лише те, що мої нові обов’язки виключали участь у бойових діях.

Та однаково, був я, здається, ще не готовий, якщо не сказати — зовсім не готовий, до виконання нових обов’язків. І моє покірливе «так», сказане генералу, було всього лише зворотнім відображенням мого внутрішнього «ні». Я просто перебував у тому дивному стані, коли смерть, по-дружньому потиснувши мені руку, раптом щезла, відклавши наше з нею побачення на пізніший час. Вона немов злякалася когось, і тепер я почувався заборгованим перед цим інкогніто. Я хотів дякувати, але не знав, кому. І хоча здоровий глузд підказував, що над усіма нами висить дамоклів меч випадку, і що живий я залишився цілком випадково, мені в це не дуже-то вірилось. З одного боку, я сам зробив усе, щоби вижити: кинув гвинтівку, крадькома пробирався міськими стежками, ховався в погребі. Та це було вчора. А скільки сотень днів я відстрілювався, наступав і відступав, не знаючи, за що і з ким воюють люди, які поставили мене в лави! І щоразу кулі не чіпали мене. Вони проносилися мимо, і падали на землю ті, хто наступав зі мною, а я залишався.

Несподівано роздався лункий хор кроків — знайомий звук, відбиваний сотнею пар похідних черевиків об кругляки бруківки.

Я занервував. Не хотілося зустрічатися з тими, проти кого ми вчора воювали. Я швидко звернув на сусідню вуличку, що бігла до набережної, і рушив у бік свого улюбленого кафе.

Перше, що мене вразило, це нова яскрава вивіска над входом: «В ІРИНИ». Сторопівши, я завмер на місці.

Невже, попри все, вона стала власницею цього кафе?! Так же й Вацлав кілька днів тому казав мені: «зустрінемося в Ірини»?! Дивно, революція придушена, а її цілі досягнуті? Айвен заварив усю цю кашу, щоб залишитися в місті назавжди, і залишився. І я залишився, щоправда, в іншій якості. Ірина мріяла стати власницею кафе, і, схоже стала?! Я нічого не розумів. Здається, була розіграна якась дивовижно складна шахова комбінація, в результаті якої, після принесення в жертву кількадесяти пішаків, переможцями було проголошено обидві сторони. Якусь роль у цій грі, очевидно, зіграв і я, та, бувши пішаком, я не знав наперед своїх ходів, а коли ходив, то думав, що ходжу самостійно і лише туди, куди вважаю за потрібне.

Я роздивився кафе. Бракувало скляної стіни, яка завжди дивувала мене своєю прозорістю. Але усередині все було по-старому. І навіть столики стояли саме там, де й перше.

Я зайшов через відсутню стіну і сів на своє звичне місце лицем до вулиці.

У цьому кафе завжди була якась особлива, розслаблююча атмосфера. Так затишно я більш ніде не почувався. Для мене це місце означало те саме, що для віруючої людини — храм. Тут я завжди був відкритим для сповіді і ладен був слухати сповіді інших. Тут, легко пурхаючи поміж столиків і не шкодуючи усмішок, мешкала моя «балерина».

Але цього ранку в кафе було порожньо і тихо.

Я сидів, впершись ліктями в поверхню стола і опустивши обличчя на долоні. Я згадував минулі дні.

Рипнули двері — хтось зайшов у кафе. Кроки затихли в іншому куті, там, де раніше дуже любив сидіти попередній інспектор з правил поведінки.

Не підіймаючи голови, я покосив оком і побачив двох солдатів. Вони вже сиділи за столом, про щось неголосно розмовляючи.

Всередині кафе раптом щось дзенькнуло, і за ледь чутним клацанням високих каблуків я впізнав її раніше, ніж вона з’явилася. Спочатку вона підійшла до солдатів. Потім до мене.

— Міцнішої кави, — попросив я.

«Балерина» здивовано дивилась мені в обличчя. її ротик був відкритий, наче вона хотіла запитати про щось.

— Ти тут?! — нарешті пошепки видихнула вона.

Я мовчки кивнув.

— Щойно привезли свіжі тістечка… Будеш? Дуже гарний «наполеон».

Я мовчки кивнув.

— Зараз… — прошепотіла вона й пішла.

Хвилини через дві вона присіла поряд.

— Вітаю! — промовив я, підносячи до рота горнятко кави.

— Ти вже знаєш?! — Ірина знову була здивована. — Звідки?

— «У Ірини», — сказав я, показуючи рукою в бік дверей. — То що, не важко бути господинею?

Вона махнула рукою.

— Ніяка я не господиня. Це тільки нова вивіска! Я думала, ти про інше…

— Про що? — запитав я.

— Він був тут, — сказала Ірина. — Залишив листа.

— Він?! — перепитав я не здивовано. — Крістоф?!

— Так.

— Коли?

— Вчора.

— Він був серед… — я не договорив, помітивши, що Ірина опустила погляд.

Було й так ясно, що сюди він міг потрапити лише у військовій формі. Принаймні, вчора.

— Що він пише?

— Обіцяв скоро приїхати. Його рота буде патрулювати місто через три місяці…

На вулиці навпроти кафе загальмувала вантажівка. Я вловив запах вихлопних газів. На бруківку зістрибнуло троє робочих у синіх комбінезонах і стали знімати з кузова широку панель, упаковану в картон і оперезану кілька разів бляшаними смужками. Я впізнав одного з робочих — це він вранці пояснював, як дійти до готелю.

— Що ти робитимеш? — запитала Ірина.

— Їздитиму на джипі, — відповів я машинально, спостерігаючи, як робочі розпаковували свій вантаж.

— Я не про це, — сумно промовила вона.

— А про інше я нічого не знаю, — монотонно проговорив я. — Житиму, напевно…

Коли робочі зняли весь картон, я побачив, що привезли вони нову скляну стіну. Вони приставили її до отвору. Двоє тримали стінку зовні, третій, мій знайомий, зайшов усередину. Користуючись ручками-присоска-ми, вони встановили її в гумові пази, пововтузилися ще хвилини три, підрівнюючи й укріплюючи її. Роботяга, що працював усередині кафе, вийшов на вулицю і, кинувши задоволений погляд на щойно поставлену стіну, помітив мене. Помахав мені рукою, широко всміхаючись. Щось сказав.

Я замотав головою, показуючи вказівним пальцем на своє вухо. Стіна була надто товстою, вона не пропускала звуки.

Він закивав і, ще раз махнувши рукою на прощання, заліз у кузов вантажівки.

Машина поїхала.

Я повернувся до Ірини, та її вже не було поруч.

У дальньому куті все ще теревенили солдати.

Я зачекав кілька хвилин, та Ірина більше не з’являлася. Замість неї, звісно, могла би прийти «балерина», запитати: «чи не бажаю я чого-небудь?» і за хвилину принести кави й збитих вершків. Та я вже нічого не бажав. Треба було йти, і я встав із-за столу, гучно відсунувши стілець.

Повернувшись на вулицю Вацлава, я зайшов у ворота гаража й посеред невеличкого тісного двору побачив Айвена. Він енергійно гомонів із чоловіком років на сорок, одягнутим у чорний комбінезон.

Я підійшов і став ледь збоку, не перериваючи їхньої розмови, а просто чекаючи, коли на мене звернуть увагу.

Розмова стосувалася запасних частин для двох вантажівок, і Айвен твердо обіцяв чоловікові, який виявився головним механіком гаража, що затребувані запчастини наступного дня прибудуть у місто.

Чого я не міг збагнути, так це одного: яке відношення інспектор з правил поведінки може мати до постачання гаража запчастинами.

— Ти вчасно! — бадьоро повідомив мені Айвен, дивлячись на свій годинник. — Познайомся, це Георгій, він тут головний.

Мне Айвен відрекомендував цьому чоловікові в простіших висловах:

— А це наш новий кур’єр! — сказав він і дружньо поплескав мене по плечу.

Через хвилин п’ять я вже тримав у руці ключі запалювання від джипа і слухав настанови головного механіка.

— Швидкість по місту — сорок миль на годину, — інструктував мене Георгій. — За містом — скільки хочеш. У своїх справах можеш їздити, якщо немає інших доручень. Далі сімдесяти миль від міста не від’їжджати — там військові пости і можуть бути неприємності. Жодних документів при собі не мати. За межами міста попутників не брати і, тим більше, в місто нікого не підвозити. Заправлятимешся у військових на східній трасі. Там же забиратимеш пошту для міста. Решта по ходу справи. А поки що можеш покататися, звикнути до машини. Ввечері поставиш джип у дворі. Брама завжди відчинена.

Я підійшов до машини, завів мотор і виїхав з двору.

Їхав спочатку зовсім повільно — все-таки років два за кермом не сидів. На бруківці трясло неймовірно, проте почувався я за кермом упевнено і вже через хвилин десять витискав сорок миль по вузьких вуличках міста.

Машина — завжди гарна іграшка для чоловіка. Тримаючись за кермо, легко забути про все, навіть про жінку. Хоча знову я перебільшував. Про Ірину я думав щохвилини після нашої останньої розмови в кафе. Навіть слухаючи інструкції Георгія, я думав про неї. І, повертаючи з однієї вулички на іншу, я роззирався навсібіч у надії побачити її. Так кортіло побачити її при дорозі, зупинити машину і запропонувати їй проїхатися. Дитячі думки, звичайно, але куди подітися від дитини, що постійно в тобі живе?! Якщо машина — іграшка, то вже той, хто нею керує, просто мусить мати щось дитяче у своїй вдачі. Інакше він не отримає жодного задоволення від цієї іграшки.

Але на вулицях міста я побачив усього лише кілька чоловік — з нових відпочиваючих. Помітивши джип, вони так жваво стрибнули вбік, мало не притислися до стіни дому, виструнчившись, мов за командою. Видно було, що прибули вони з дуже дисциплінованої армії.

Покатавшись у своє задоволення майже всіма міськими вуличками, я поїхав у горішню частину міста.

Я мчав по авеню Цісаря, але однаково весь час думав про Ірину.

Було зрозуміло, що я її втратив.

Було зрозуміло й те, що її коханий герой учора бився проти мене, Вацлава, Тіберія і решти хлопців. І може, він навіть убив когось із наших. Та це не змушувало мене думати про нього з ненавистю. Вчора йшла війна, і можна було вважати цю війну чесною. Ніхто нікого не обманював.

Але засмучувала мене інша думка: не почнись учора революція — не з’явився б і Крістоф зі своїми однополчанами. А тоді би й Ірина не дізналася про те, що він усе ще живий. Та все вже сталося. Невдала революція позбавила мене моїх друзів. Позбавила вона мене й Ірини. І треба було вже забувати про неї. Спочатку треба було забути її ім’я, залишивши лише те ласкаве прізвисько, яким я нагородив її в перший день свого перебування в місті. Нехай залишиться «балериною», нехай запитує про мої бажання, і я розповідатиму їй, що мої бажання зазвичай складаються з гарної кави, збитих вершків з тертим шоколадом і родзинками та інших солодких речей. Нехай ми всміхатимемося одне одному, але посмішки наші мають бути легкі й ні до чого не зобов’язувати. І треба буде повернути їй китайську ширмочку — боюсь, вона мені вже не знадобиться.

Я виїхав на авеню Цісаря і далі, угору ним, поїхав повільніше. Я не хотів так швидко опинитися біля воріт вілли «Ксенія». Я хотів зупинитися перший раз на півдорозі до вілли, там, звідки добре видніється тераса. Я дуже хотів побачити Адель, щоби вона засмагала серед своїх чотирьох пальм. І тільки надивившись на неї, я поїхав би далі й зупинився біля брами. Може, її песик нарешті знайшовся, і якщо він там, він запевне зачує мене і загавкає, звернувши увагу своєї хазяйки на несподіваного гостя.

Попереду з-за будинкових дахів вигулькнула знайома тераса.

Я зупинив джип, став на підніжку машини, та нічого, крім пальм, не побачив.

І через цю невдалу спробу моє бажання побачити Адель ще більше посилилося, і я, залишивши машину, пройшов між будинками з лівого боку авеню і вийшов на стежку, що вела на мусульманське кладовище.

Я дерся нею вгору з такою швидкістю, ніби з дитинства займався скелелазінням. І весь цей час я дивився під ноги, не дозволяючи собі навіть оком покосити на терасу. Я пам’ятав те місце, з якого вже якось бачив Адель, і лише там я збирався зупинитися й відірвати свій погляд від стежки.

А сонце вже підбилося на середину неба, і розморена під його промінням земля слухала комашиних пісень. Підіймаючись, я раз по раз зустрічав насторожено-цікаві погляди ящірок, що грілися на каменях. Із-під ніг виплигували коники. Вітер ворушив висохлими жовтими травами.

На душі знову було спокійно. Я насолоджувався залишками своєї свободи. Я підіймався над містом, залишивши внизу машину, патрульну роту, свої нові обов’язки. І було трохи сумно, бо зникло приємне відчуття свого тісного зв’язку з цим містом, зникла боязнь загубити його чи загубитися.

Але місто було гарне, як і раніше. Воно лежало під сонцем барельєфною мозаїкою, що пестила погляд дивними південними фарбами. Воно відбивало промені своїми віконцями та морем, яке слухняно і мирно лежало біля його берегів. Воно кликало до себе, та було в цьому звабливому поклику щось дивне, щось від пустельного міражу. І, милуючись містом, я починав розуміти, що його теплота, його добра гостинність, його зачарованість — усе це створила моя уява. Всі ці людські якості приписані місту моєю мрією про свою невідому, не вибрану досі батьківщину, батьківщину, яка в реальному світі просто не існує, якщо це тільки не який-небудь безлюдний острів, який чекає мене. Але що мені може запропонувати острів? Цілковиту свободу? Спокій? Абсолютну самоту?

Стежка пірнула ліворуч, потім праворуч, забралася на кам’яний майданчик — маленький, не більший, ніж квадратний метр. І тут я зупинився. Розігнув спину й обернувся до розкинутого внизу особняка.

На його терасі за пластмасовим столиком спиною до міста сидів чоловік у шортах, пив каву й щось писав.

Мені стало холодно. Холод прийшов звідкись зсередини.

Я дивився на цього чоловіка і намагався ні про що не думати.

А холод уже опускався в ноги, неначе замість крові моїми судинами лився витягнутий з холодильника апельсиновий сік.

І разом з цим холодом до мене приходила свіжість. Я відчув, яким легким стало моє дихання. І думки мої залунали ясніше, і виник у них незнайомий мені раніше порядок.

А почуття, вони покинули мене. Вірніше сказати: вони пішли у пам’ять, ставши часткою минулого. Я, звичайно, пам’ятав. Пам’ятав і Ірину, і Адель. Пам’ятав ту радість, яку доставляли мені думки і мрії, пов’язані з ними. Пам’ятав створену мною самим таємничість Аделі, цю гру в таємничість, розгадку якої я розтягував на якомога довше. Втім, ця таємниця залишилась нерозгаданою й донині. Якщо людина хоче насолоджуватися таємницею, їй не треба намагатися розкрити її. Розчарування неминуче. Я уник його й був з цього радий.

— Ну як машина?! — запитав мене Георгій, коли я повернувся у гараж.

— Гарна, — відповів я.

— Зараз можеш бути вільним, а вранці о десятій годині поїдеш по пошту. Я тобі завтра все поясню!

Вийшовши з воріт гаража, я пройшов повз «обіднє» кафе, навіть не зупинившись — не було апетиту.

Збочив на вулицю, що вела до готелю, й поплівся нею вгору під нещадно палючим сонцем. Охолоджуюча свіжість, яку я відчував півгодини тому, змінилася на втому. Хотілося замкнутися у своїй кімнаті й лежати, дивлячись у стелю, але навіть це бажання неможливо було виконати повністю: двері в номерах замків не мали.

У холі готелю сиділи кілька хлопців у спортивних костюмах, таких самих казенних, як і той, що був на мені. Вони сиділи у кріслах, а поряд на підлозі лежали сумки з речами і одна валіза, якій на вигляд було років сорок: вона була вщерть обклеєна перебивними картинками — дівочими мармизками, прикрашеними старомодними зачісками. Новачки чекали розселення. Не дай Боже, подумав я, щоб мені когось із них підселили!

Піднявся у номер. Розчинив вікно і ліг на ліжко.

Стеля була добре поштукатурена — жодної тріщинки, жодної брудної крапки. Її стерильність починала дратувати мене, і я повернувся на бік.

Треба було заспокоїтись, уявити собі що-небудь добре з недавнього вільного життя, та перед очима — хоч заплющуй їх, хоч ні — за червоним пластмасовим столиком спиною до мене сидів чоловік у шортах і щось писав.