Улюблена пісня космополіта

Я намагався думати про що-небудь інше, аж раптом зрозумів, що я не думаю про нього, він просто застряг у моїй зоровій пам’яті, як інколи на кіноекрані застигають які-не-будь кадри, і їх смикає то вгору, то вниз, поки не порветься плівка і хвостик її не мигне, залишивши екран білим. Я міг думати про що завгодно, та цей чоловік однаково сидів до мене спиною й щось писав. Хоча б побачити його обличчя! Подивитися, що він там пише?!

Знову зі мною було щось не гаразд. Зародившись усередині, збудження зростало, наче я щойно випив п’ять горнят міцної кави. Я крутився з одного боку на інший, пробував лежати на животі — думав, що занурившись у подушку, зможу заспокоїтися, ба навіть задрімати. Та відразу ж нова хвиля роздратування підкочувала до горла, і вже на кінчику язика відчував я реальну гіркоту, а разом з нею охоплювала мене й інша гіркота, наближена до відчаю, гіркота від утрати друзів, від того, що й сам я вже був, здається, остаточно втрачений, гіркота від того, що й свобода моя, і любов, а якщо вже навіть і не любов, то вже дійсно — щира закоханість, виявилися такі короткочасні й ненадійні. Все минуло, лишилося за календарною рискою вчорашнього дня. І тільки я, залишивши все це в минулому, дивом перекочував у день сьогоднішній, уникнувши кулі. Банальна думка зразу ж запитала мене: а чи не краще було по-геройськи загинути, чи навіть не по-геройськи, а просто «по-людськи»? Стати невинною жертвою й лежати на чиїй-небудь совісті червоною плямою до кінця його днів?! І дивно, що не обурився я від цієї думки, не вимовив внутрішньо: «дурниці»! А знову повернувся, ліг на спину, покосився на вікно, в очікуванні вечора. Та надворі було світло і сонячно.

А він усе сидів за цим червоним столом і писав щось. Я бачив, як рука його плавно пересувалася від початку рядка до його кінця, а потім на початок нового рядка. Хто він такий? Письменник? Можливо… Скільки письменників творили під південним сонцем, насолоджуючись горами, морським бризом, засмаглими красунями. Може, й це один з них? Новий Хемінгуей? Чехов?..

Я вже відчував дрож від накопиченого в мені роздратування. Сів на ліжку, знову ліг, знову втупився у стелю. А вечір ніяк не наставав.

Я чомусь був твердо переконаний, що низькі зірки на нічному небі подіють на мене заспокійливо. Напевно, тому, що мав звичку легко засинати в будь-якій темноті, навіть якщо це було о третій годині дня і вікна були добре зашторені.

Та все ще було сонячно, і світло це різало очі.

Я знову занурив обличчя у подушку.

Я хотів спати, але моє тіло було настільки наелектризоване нервовою енергією, що візьми-но я в руку звичайну лампочку, вона б напевне загорілася.

Я вже не шкодував про свою поїздку на авеню Цісаря і, звісно, про подальше видирання нагору стежкою. У своєму сьогоднішньому стані я був сам винен.

А він потягнув із купки паперу ще один аркуш, відклавши списану сторінку в тоненький стосик ліворуч від себе. І знову писав, трохи нахилившись уперед, трохи нависаючи над папером. І раптом у кімнаті, двері й вікна якої виходили на терасу, запалили світло, й відразу стало жовтіше. Лише жовте світло залило терасу, і небо над нею стало гарніше, глибше та нижче.

Я лежав і вже не намагався забрати цю картину від моїх очей. Я був стомлений і безпорадний: мій жахливий стан перемагав мене. Але я все-таки лежав, зануривши обличчя в подушку і зціпивши зуби, мовчки спостерігав за спиною чоловіка, що пише.

Здається, це тривало вічність. Але наприкінці цієї вічності я розслабився й відчув, що наближається сон. Нерви ніби заспокоїлись, і я терпляче чекав тепла, яке зв’яже моє тіло і мою свідомість в один вузол. Але тепло не приходило. Тривав стан очікування тепла. Було воно, без сумніву, приємніше за попередній стан.

Та він усе ще писав і купка паперу ліворуч від нього росла, тоді як друга купка, та, що була праворуч, меншала.

Уперше в своєму житті я відчував наближення божевілля. Вперше я не міг нічого собі наказати, і, природно, нічого не міг робити. Я тільки лежав і чекав. І те, чого я дочекався, мене ще більше пригнітило.

Я не орієнтувався в часі й помітив тільки, що в чоловіка, який сидів до мене спиною, в цю мить закінчилися в ручці чорнило, і він, уставши з-за червоного стола, пішов з тераси.

Він пішов, а я почув раптом знизу, з вулиці цього міста, якийсь до болю знайомий звук. Навіть не один звук, а ціле зібрання звуків, яке створює немов атмосферу місця. Основним звуком у цьому зібранні було марширування кількох десятків пар похідних черевиків. Та решта складових наповнили мене спочатку панікою, а потім просто жахом.

Це була пісня. Якщо бути точнішим — похідний марш. Ця пісні мала вже багато років, народилася вона у 1967 році, і відтоді я її ненавидів, і коли я думав про неї, то також ненавидів і себе. Бо це була моя перша і єдина пісня. Бо вона так сподобалася моїм братам по зброї, що вони співали її щоразу, коли були у строю.

Я пам’ятав дуже добре свою невдалу спробу написати слова і музику гімну. Це була мука, і якби не російська дитяча пісенька, мені б не уникнути сорому. На відміну від гімну, цю пісню я написав за півгодини, і мені не довелося думати над нею жодної зайвої хвилини. Слова самі просилися на папір, ритм був відомий, мелодія сама народилася з інтонацій, з якими я читав сам собі цю пісню вперше, відразу після її написання.

І от тепер, скільки років по тому, вона лунала тут, під вікном мого номера. Патрульна рота — тепер я вже знав, що це були американці — крокувала на вечерю.

А пісня звала до бою, зривала з плеча карабін, попереджала про низькорослих стрілків, які ховалися у рисових чеках.

Холодний піт залив чоло і я витер його об наволочку подушки.

А рота волала так, ніби марширувала на місці.

І деякі слова в пісні вже звучали по-іншому, напевно, були кимось змінені. Напевно, кожна рота співає цю пісню по-своєму.

Я молив Бога, аби прийшла тиша. І вона прийшла за кілька хвилин, та в моїх вухах ця пісня лунала до ранку. Я так і не заснув, перебуваючи у якомусь напівнепритомному стані. Іноді мені здавалося, що губи мої нашіптують слова з цієї пісні.

Ранок я зустрів з полегшенням і головним болем. Заледве підвівся з ліжка.

Вмиваючись, подивився у дзеркало, і мені стало себе шкода. Таким я, здається, ще ніколи не був.

Їсти не хотілося. Нічого не хотілося, але треба було йти у гараж і їхати кудись по пошту.

Хитаючись, я вийшов на вулицю. Сподівався, що свіже ранкове повітря збадьорить мене.

У гаражі мене чекав Георгій.

Ми привіталися.

— Ось тобі карта дороги. Приїдеш сюди, в цю точку, там військове містечко. Скажеш їм, що по пошту для Джалти. Це як пароль, а потім привезеш пошту сюди. Якщо будуть посилки, то розвезеш за адресами, а листи віддаси мені. Запитання є?

— Ні… — втомлено промовив я, взяв з рук Георгія планшет із картою і поплентався до джипа.

Дорога до військового містечка виявилася закороткою. Практично там, де кінчалося місто, у двох милях від останнього ліхтарного стовпа на набережній, починалося військове містечко. Довгі одноповерхові бараки стояли торцевими стінами до моря, трішки глибше за ними знаходилося кілька збірних складських будівель, і найвигіднішу позицію з військової точки зору займав невеличкий будиночок штабу: задньою стіною він сполучався зі схилом гори. Туди я й під’їхав.

За дверима мене зустрів вартовий.

— По пошту для Джалти, — оголосив я йому, випереджуючи всі можливі запитання. Вартовий кивнув і показав мені лінивим жестом руки на другі двері праворуч.

За ними, в досить малій кімнаті, на полицях, що йшли в кілька рядів по всіх трьох стінах, були розкладені посилки, бандеролі, запечатані сургучем цінні пакети і звичайні полотняні мішки.

За маленьким столиком сидів солдат — його ніби навмисно підібрали для цього приміщення: він теж був напрочуд малого зросту.

— Джалта?! — перепитав він мене, підводячись з-за столика.

Підставивши стрем’янку до правої стіни, він видерся на драбинку, підкликав мене й навантажив на мої підставлені руки три посилки і запечатаний мішок з листами.

Посилки я кинув на заднє сидіння й одразу ж подивився, кому вони призначалися. Як і слід було чекати, всі три були послані Айвенові. Поряд із кирилицею та сама адреса була написана латинськими літерами. Адресу це місце мало дивну: ЗАКРИТА НЕЗАЛЕЖНА ТЕРИТОРІЯ, ПД-0991, авеню Цісаря ІІ, АЙВЕНУ ГРЕМИЦЬКОМУ.

Знову авеню Цісаря. Добре, що це десь на початку вулиці. Принаймні, звідти я не побачу тераси.

Дорога від військового містечка до набережної була залита асфальтом. Машина котилася по ній м’яко. Асфальт ще не встиг розплавитися під променями сонця.

А в моїй голові усе ще стояв шум, легке гудіння через безсонну ніч. Ось зараз я би зміг заснути без проблем, якби не служба. Але треба було їхати на авеню Цісаря — цікаво, що там робить Айвен? — потім повертатися в гараж і питати, чи є інші завдання…

Колеса джипа знову застрибали бруківкою вузеньких вуличок, і я поміняв швидкість. Тепер машина їхала повільно, зате не так трусило.

Виїхав на авеню й зупинився біля одинадцятого номера. Цей номер на овальній табличці був прибитий до воріт заввишки в півтора людських зрости. Я знайшов поглядом дзвінок, натиснув на його кнопку.

Тут було тихо.

Чекаючи, поки хто-небудь підійде до воріт з іншого боку, побоюючись, повільно повернув голову й покосив поглядом у бік тераси.

І полегшено зітхнув — звідси її не було видно.

Напруження тривало, можливо, з хвилину й одразу ж відпустило мене, залишивши у владі легкого головного болю.

Ще раз натиснув на кнопку дзвінка.

Зачув грубі лункі кроки — до воріт підходив чоловік.

— О! — зрадів Айвен, відчинивши хвіртку й побачивши мене. — А ти як мене знайшов?!

— За адресою на посилках… — відповів я.

— А, посилки… Ну давай, тягни їх сюди! — і він пішов доріжкою до великого будинку, що виднівся у глибині двору, прикрашений башточкою, що на кілька метрів височіла над даховим коником.

Я взяв із заднього сидіння посилки і зайшов у хвіртку.

Айвен відчинив двері й пропустив мене в дім.

— Зараз ліворуч! — казав він мені у спину.

Я зайшов у простору кімнату і зупинився.

— Поклади їх у кут і підемо бахнемо вина! — запропонував Айвен.

Я опустив посилки на підлогу.

— Хоча ти ж на службі, — раптом пригадав мій колишній сусід. — Ну давай вип’ємо чаю! Ходімо!

Ми піднялися на другий поверх, пройшли тісним — двом зустрічним не розійтися — коридором і знову подерлися угору вузькими гвинтовими сходами.

Мені вже здавалося, що ці гвинтові сходи ніколи не закінчаться. Навіть моя голова запаморочилася від спірального обертання.

— Ну ось! — вимовив раптом Айвен, котрий підіймався попереду мене. — Тепер можна й за стіл сісти.

Здолавши останні сходинки, я опинився в зовсім круглій кімнаті, посеред якої, як і має бути, стояв круглий стіл. На стіні, а в цій кімнаті завдяки відсутності кутів була лише одна стіна, висіло кілька фотографій чоловіка поважного віку з розкішними сивими вусами, ледь піднятим угору орлиним носом і само-впевненим поглядом.

— Сідай до столу, я зараз самовар поставлю! — сказав Айвен.

Я обернувся й побачив, що він справді ввімкнув електричний самовар.

— Тут у мене «російська кімната», — вів далі Айвен. — Вечорами я тут п’ю чай і слухаю радіо… Ти, до речі, якої національності?

Я понизав плечима, присідаючи до столу.

— Єврей?! — запитав Айвен.

Ніколи б не подумав, що знизування плечима може означати національність.

— Ні, — промовив я, вважаючи, що якщо я ще раз знизаю плечима, це може завести Айвена в цілковиту оману.

— Ну, а батьки в тебе хто?! — продовжував він, додаючи в самовар води з великого глека.

— Батько — поляк, мати — палестинка…

— А! — кивнув сам собі Айвен. — Значить, — напівслов’янин!

— Ні, — не погодився я, — радше на три чверті слов’янин…

— Чому?! — відверто здивувався інспектор з правил поведінки.

— Тому, що мій батько довго жив і помер у Сибіру, — відповів я.

— А-а, — знову кивнув Айвен, присідаючи на стілець поруч зі мною, — значить, ти маєш і російське коріння…

Я всміхнувся.

— У мене тут краснодарський чай, — похвалився Айвен. — Ти коли-небудь куштував?

— Ні, — зізнався я.

Айвен підвівся, підійшов до тумбочки, на якій стояв самовар, висунув верхню шухляду і витяг звідти квадратну пачечку чаю. Висипав, мабуть, півпачки у нікельований чайник для заварювання. Потім поставив на стіл цукорницю і дві великі чашки.

— Вже закипає! — промовив він заспокійливим тоном. — А звідси гарний вид на околиці. Поглянь!

Я підійшов до одного з чотирьох маленьких віконець цієї кімнати. І побачив поряд унизу край даху будинку і нижню частину авеню Цісаря та дахи будиночків, які спускалися до моря.

— Цей дім збудував собі один австрійський архітектор, — казав Айвен. — Думав зустріти тут старість… А в цій вежі він мав читальну кімнату. Шкода, що я не люблю читати, а то б теж сидів тут вечорами й читав що-небудь.

— Так ти вже тут господар?! — дійшло раптом до мене.

— Так! — спокійно відповів Айвен.

Закипів самовар, і новий господар цього дому поквапився до тумбочки.

Я відійшов до іншого вікна й побачив знайоме передгір’я, і кам’яний майданчик, з якого я дивився на… я відвів погляд від цього каменя і тепер роздивлявся смугу берега, яка відходила в далину, лінію, по якій проходив вододіл жовтого піску й синьої води. Звідси все виглядало казково. Ідилія без прикмет нинішнього часу. А там же далі, за лисим пагорбом, укритим вигорілою травою, стоять бараки військового містечка…

Ступивши крок назад, я звернув увагу на велику фотографію в позолоченій рамці. На пожовклому знімку стояла група молодих людей. Обличчя з минулого ніяково усміхалися. Зверху, над їхніми головами, акуратними графічними літерами було виведено «БАУХАУС».

— Ти не знаєш, що таке «БАУХАУС»? — запитав я, впізнавши в одному з молодих хлопців на старому знімку колишнього власника цього дому.

— Ні, — відповів Айвен. — Хаус — це по-англійськи «будинок». Напевно, якийсь дім… Чай налитий!

Я повернувся до столу.

— Тобі скільки цукру? — запитував Айвен.

— Я без.

Він гмукнув і висипав у свою чашку три чайні ложки іскристого піску.

— Я так стомився вчора… — зітхнув він, підносячи чашку до рота і хукаючи на гарячий чай. — Довелося всі правила переписувати…

— Навіщо?

— Вставляти всюди цю патрульну роту. тепер усюди: «це правило не стосується солдатів з патрульної роти та генерала Казмо». Генерал такий незадоволений… Виходить, що ці солдати важливіші за нього…

«Бідний генерал», — подумав я, дивлячись у віконце навпроти. До віконця було метри два з половиною, і, природно, нічого, крім непевних обрисів дахів, стріл кипарисів і гори, що пнулася вгору, я побачити не міг. Та в цій картинці — а пейзаж за вікном дуже нагадував акварель у рамці під склом — світилася червона цятка. Вона була ледве помітна, та мені цього було досить, щоби знову згадати жах учорашнього вечора і подальшої після нього ночі. Я відсунув свій стілець убік, і вийшло, ніби я відсунувся від Айвена.

Він поглянув на мене здивовано.

— Спека… — промовив я.

— Так, — погодився Айвен і відпив ще чаю.

Я заспокоївся трохи. Віконце залишилося ліворуч від мене. Аж тут щось примусило мене примружитися і я знову відчув зростаюче всередині мене роздратування. Мені можуть не повірити, але я справді в цю мить зустрівся поглядом із фотопортретом колишнього власника будинку, що висів на стіні навпроти. І я не витримав його погляду, хоч і намагався.

— Найбільш мені не подобається, — казав Айвен, — те, що наступна патрульна рота прибуде сюди з Росії…

— Ти цьому не радий?! — не повертаючись до Айвена, запитав я. — Це ж твої земляки… Може, зустрінеш друзів…

— Коли навколо забагато росіян — я втрачаю себе, — сказав він. — Знаєш, чому мені в Африці подобалось?! Бо я один був білий, а весь загін — чорний. Нас розтасували як карти — кожному місцевому загону по одному воїнові-інтернаціоналісту. Уявляєш, ти один такий, а решта всі — інші і схожі один на одного… І тут ще нічого, терпимо: я один — росіянин, а решта — іноземці чи такі, як ти… А якщо сюди приїдуть ще сто росіян, — і Айвен затулив обличчя долонями.

— Нічого, — я спробував його розрадити. — Приїдуть і поїдуть через місяць.

— Ти нас не знаєш! — Айвен похитав головою. — Я ж теж приїхав тільки на місяць і не поїхав звідси… Ти б поїхав на свою батьківщину, знаючи, що там розруха, нудьга й іржаві трамваї, і лаються всі на кожному кроці?!

— Я не маю батьківщини, — нагадав я новому власнику дому.

— Значить, тобі легше, — прийшов до висновку Айвен.

Ось у цьому я погоджувався з ним.

Допивши чай, я вибачився і пояснив, що мене чекають у гаражі.

— Заходь, адресу тепер знаєш! — сказав на прощання Айвен.

Настрій його був похмурим, та, провівши мене до хвіртки у брамі, він усе-таки всміхнувся по-дружньому.

Розвернувши джип, я поїхав у гараж. Бензину було майже на нулі, і я вже уявляв собі як сам-один пхаю безпорадну машину по брукованій мостовій.

І раптом над містом знову залунало знайоме збіговисько звуків, іменоване маршовою піснею. І здалося мені, що долинає ця пісня звідкись зверху, з неба. Напевно, я чув відголос, що підхопив цю пісню і тепер бумерангом повертав її в місто.

Я повернув на вуличку, що вела до «обіднього» кафе, й побачив попереду крокуючу на місці роту.

Вони вже не співали. Вони дружньо марширували, всміхаючись і очікуючи своєї черги просочитися у вузькі двері, з яких вливалися у вуличне повітря солодко-пряні пахощі.

Я відчув дрож у колінах і ледве стримався, щоби не натиснути педаль газу і не в’їхати на всій швидкості в цю крокуючу голодну юрму.

І зрозумів, що сам я теж голодний. Голодний до злості. Це було зрозуміло, адже я не їв майже добу.

Зупинивши машину і зачекавши, поки всі вояки просочилися всередину, я й собі зайшов у кафе.

І побачив, що всі столики вже зайняті. І всі відвідувачі одягнуті у форму кольору хакі.

Я розгубився.

До мене підійшла молоденька офіціантка, вся в білому, як ангел.

— Зараз спецобслуговування, — сказала вона. — Приходьте через годину.

Я проковтнув цю новину майже спокійно. Коли тебе облили водою з ніг до голови, ще одне відро не робить різниці.

Я вийшов, сів у джип і, повернувши на вулицю Вацлава, в’їхав у двір гаража.

Мішок з листами відніс до офісу головного механіка. Поклав йому на стіл. Повернувся до машини. Георгія в гаражі не було, і я вирішив ризикнути й поїхати на східну трасу заправитися.

Розгорнув планшет і знайшов на карті бензоколонку. До неї було не більше чотирьох миль. Я завів мотор і виїхав на вулицю.

Уперше за останні три дні я відчув, що удача не покинула мене остаточно, коли я зупинив машину біля військової пересувної заправної станції і зрозумів, що саме в цю мить у циліндрах двигуна згоріла остання крапля бензину.

Я вийшов, узяв у руки заправний пістолет і встромив його в отвір бака.

— Гей, ти! Зараз же вийми! — Закричав мені по-англійськи один із двох солдатів, котрі чи то служили, чи то засмагали тут, просто на станції. — Це ж публічне місце!

Обидва розсміялися.

Я удав, що не розумію англійської.

— Джиммі, ти коли-небудь бачив такий акт? — сміючись, викрикнув інший.

Бензин лився, але напір не був сильним, і доводилось терпляче чекати, поки всі шістдесят літрів заповнять бак. Доводилося слухати пражні дурнуваті дотепи, якими звеселяли одне одного ці двоє нероб.

— Томе, я присягаюся, що цей хлопець от-от кінчить! Диви, як він тримає пістолет! — знову волав бевзень на ім’я Джиммі.

— Та швидше бензин закінчиться, ніж він кінчить! У нього не машина, а бездонна бочка! — кривлявся тепер другий вояк. — Гей ти, кінчай! Годі! Витягуй цю штуку!

Останні слова були звернені саме до мене, та я продовжував грати іноземця. А бевзень на ім’я Джиммі реготав, верещав як порося, смикався і закидав від сміху голову.

Нарешті бак наповнився. Я вставив пістолет на місце і, сівши у машину, рвонув з цієї заправної станції так, що джип правими колесами занесло в пісок, і позаду мене заклубочилася хмара пилу.

У місто я влетів зі швидкістю шістдесят миль на годину і, повертаючи на іншу вулицю, мало не зніс ліхтарного стовпа. Різко з а гальмував, вийшов з машини й побачив широку подряпину на лівих задніх дверях. І з-під здертої блакитної фарби проступив захисний зелений колір. Думками я розумів, що цього разу все минулося щасливо, але руки тремтіли.

Заспокоївшись трохи, знову завів мотор і зі швидкістю пішохода доїхав до гаража.

Вийшов із джипа й думав піти нарешті пообідати, аж тут мене гукнув Георгій.

— Де ти їздиш?! — невдоволеним голосом питав він.

— Заправлявся! — відповів я, намагаючись бути якомога підлеглішим.

— Тебе генерал від ранку шукає! Терміново їдь до нього! Знаєш, куди?!

— Так точно, — відповів я.

— Давай! — викрикнув головний механік і поквапливою ходою рушив до свого офісу.

Робити було нічого. Я знову ходив під наказом. Накажуть стояти — стану, накажуть їхати — поїду.

Знову загарчав двигун джипа. Я відкинувся на спинку сидіння, міцно стиснувши руками кермо, наче від того щось залежало.

Повільно виїхав на вулицю Вацлава. Повільно проїхав повз кафе, в якому ніяк не міг пообідати, і повільно поїхав далі, на вулицю, котра вливалася в «неакуратну» алею.

А всередині знову щось клекотіло. І з ненавистю я думав про тих двох бовдурів на бензоколонці, і про «російську кімнату», яку Айвен облаштував у башточці будинку, який належав невідь-куди зниклому архітектору, і про вулицю Вацлава, яка увічнила «подвиг», що його Вацлав не здійснював. І я, здається, починав розуміти, що мене так бісить. Я прозрівав через цей біль, через безсоння і злість. Я відчував і бачив, як на моїх очах місто миру перетворюється у звичайне військове містечко, як воно наповнюється кольором хакі, як замість шуму прибою і крику чайок з усіх вулиць долинає гучний хор похідних черевиків.

Свіже повітря дихнуло в обличчя, коли я виїхав на алею, залишивши позаду міські квартали та вулички.

Суха земля, піщинки та камінчики сичали під шинами.

Я косив на правий ряд дерев, боячись пропустити початок стежки, що вела до генералової вілли.

Ні, не пропустив. Зупинився якраз біля витоку цієї стежки і, гримнувши дверцятами джипа, потупцяв нею, підганяючи себе подумки, повторюючи губами слова Георгія: «Тебе генерал від ранку шукає! Терміново їдь! Шукає від ранку!..»

Короткий погляд униз з обриву над морем — біля причалу вілли погойдується на хвилях одна яхточка. А де друга?! Знову Фелікс катається?! Бідний генерал. Фелікс знову буде стомлений, і доведеться генералові самому смажити яєчню на сніданок.

Сходинки, сходинки, сходинки… Відшліфовані, слизькі, згладжені тисячами і сотнями тисяч ніг. Скільки ж їм років, цим сходинкам? Де тут археологи? Де історики? Розкажіть мені!

А от і дивний чорний місток! Туп-туп-туп і ти на острові!

Точніше — я на острові.

Без стуку зайшов, піднявся сходами з червоного дерева.

(Зазвичай червоне дерево йде на меблі, а тут який шик — цілі сходи!)

Я вже піднявся на третій поверх і стояв на килимі, постеленому поверх каменю, коли дерево сходів рипнуло востаннє.

Спочатку визирнув на терасу, але там було порожньо.

Потім, почувши похмурий звук зрушених меблів, постукав у двері, що вели на кухню.

— Так! — гаркнув звідти знайомий голос.

Я зайшов.

Генерал справді намагався змінити інтер’єр — засовував для чогось у кут на вигляд важку кухонну тумбу.

— Я тебе від ранку шукаю! — роздратовано заговорив він, побачивши мене.

Ці слова я вже знав.

— Зараз же візьмеш у холодильнику два шматки м’яса і відвезеш… Ти знаєш, де тут ботанічний сад?

— Занедбаний?! — перепитав я.

— Так.

— Знаю.

— Значить, не звертаючи поїдеш центральною доріжкою саду, поки не впрешся у браму старого зоопарку. Там звернеш праворуч і їхатимеш, поки не побачиш в одній із великих кліток двох вовків. Кинеш їм м’ясо і повернешся сюди! Ці ідіоти їх уже три дні не годували!

— Дозвольте виконувати?! — запитав я.

— Стій ти! Йди сюди!

Я підійшов.

Генерал відчинив холодильник і витяг звідти спершу один великий кусень м’яса — фунтів п’ятнадцять — і поклав на підставлені мною руки, потім витягнув другий такий самий кусень.

— А ти чого такий зелений?! — раптом запитав він, вирячившись мені в обличчя.

— Через безсоння, — зізнався я. — Щось із нервами…

— І в тебе?! — голос генерала зазвучав лагідніше. — Зачекай хвилинку!

І Казмо, нахилившись, висунув нижню шухляду однієї з кухонних шафок і витяг звідти упаковку якихось таблеток.

— Ось! — простягнув він мені цю упаковку. — Півтаблетки — і дванадцять годин сну гарантовано. На собі випробував. Тримай!

Звичайно, турботливість генерала мене вразила, та якби я простягнув руку, то обидва шматки м’яса гепнулися б на підлогу.

— А, так, даруй, — генерал зрозумів, у чому річ, і сам сунув таблетки в кишеньку моїх спортивних штанів. — А тепер іди!

Я спускався сходами, вже не слухаючи їхнього рипіння.

Доводилося йти, трохи відхиляючись назад — якщо нижній шматок м’яса я так-сяк підтримував долонями, то верхній кусень лежав на нижньому та на моїх грудях, і холод, неприємний вогкий холод від цієї ноші, проникав крізь спортивну куртку, яка насичувалась розмороженою на ходу кров’ю.

Поки я дійшов до кам’яних східців, верхня частина моїх штанів теж просочилася неприємною кров’янистою вологою. Це скидалося на тортури — я бачив, як із м’яса крапає мені під ноги, я ледве утримував рівновагу, підіймаючись угору, і нерви мої були знову на межі. Якби я послизнувся й покотився донизу, більше б мені не встати.

Але остання, верхня сходинка наближалась, і я вже був певен, що здолаю її.

Вже зупинившись біля машини, я кинув м’ясо на землю і відчинив задні дверцята.

Спортивна куртка прилипла до шкіри, і я стягнув її з себе.

Шкіра на животі та грудях була липкою і мерзотною. Я доторкнувся до неї пальцем, і огидне відчуття змусило мене скривити губи. Я наче сам став жабою. Страшенно захотілося шугонути в воду, відмитися, але до води було далеко. До води треба було вертатися тим самим шляхом по стежці, потім сходами. І відчуття втоми перемогло.

Я переклав м’ясо на гумовий килимок між задніми та передніми сидінням і сів за кермо.

Знову засичала під колесами дорога.

Машина їхала повільно.

У повітрі пахло морем.

Попереду з’явився занедбаний ботанічний сад, і я, передчуваючи його барви й аромати, заспокоювався і намагався ні про що не думати.

І от я знову у зеленому царстві занедбаної, а якщо точніше — то нарешті полишеної у спокої природи.

Алея біжить прямою лінією, але тепер це вже не алея, а центральна доріжка саду. Вона завузька — вантажівка би тут не проїхала, але джипу це вдається, хоча мені й здається щохвилини, ніби от-от я зісковзну на землю правими чи лівими колесами.

Тут нічого не міняється. Тут усе таке саме прекрасне. Тут легко вживаються разом природне життя і природна смерть. І ніхто не плаче за померлими птахами та засохлими квітами. І немає тут нічого зайвого.

Коли-небудь, напевно, цей чудернацький сад-ліс розростеться і обів’є своїми ліанами дерева, які виростуть серед іржавих вольєрів.

І головне — щоб заросли стежки, аби ніхто з тих, хто ходить ними, не зміг більше приходити в ці місця.

А ось і відозва, гідна нашої доби.

«Тварин не годувати!»

В’їхавши в зоопаркову браму, я повернув праворуч.

Плавно пропливали по обидва боки доріжки іржаві ґрати вольєрів.

У царстві білих кісток лише шум мотора порушував тишу.

Але і цей шум скоро змовк. Я зупинив джип перед знайомою кліткою і сплигнув на землю.

Вовки зустріли мене неголосним гарчанням. Вони стояли посеред клітки, і голод легко читався у блиску їхніх очей.

Я підійшов упритул до решітки й дивився на них.

А вони гарчали дедалі голосніше, і в їхньому гарчанні чулося вимагання м’яса. Вони наче знали, що я привіз їм їжу.

Самець наблизився до мене, і я почув його дихання.

Я ступив крок назад.

— Зараз, зараз ви одержите свою порцію… — шепотів я, спостерігаючи за вовками.

І вже перш ніж повернутись до машини, опустив на мить свій погляд униз — і відразу закляк на місці. Я ще не розумів, що я бачу, але нервовий дрож уже охоплював мене, і гіркота підкочувала до горла.

Всередині клітки під самими ґратами валялися клаптики рудої шерсті, оскалена мордочка Есмеральди із завмерлим тупим поглядом в нікуди, і поряд, окремо, обгризені до кісток чотири лапки, зв’язані капроновим шнуром.

Я все ще стояв без руху й витріщався на цей шнур. Це скидалося на страшну мученицьку страту собачати, яке нікому не заважало. Я просто не міг уявити собі, чиї руки могли зав’язати цей капроновий вузол?! Я не міг уявити собі, що ці руки спокійно тримають виделку й ніж тричі на день у тому ж «обідньому» кафе біля гаража. Що ці руки махають комусь на прощання… І потискають при зустрічі інші руки?!

Повільно, вже не слухаючи і не зважаючи на вовче гарчання, я позадкував до машини й зупинився лише тоді, коли відчув спиною розпечене сонцем залізо.

Казмо сказав, що їх не годували три дні?! Схоже, що Есмеральда була їхньою останньою їжею.

І знову старе запитання пролунало у моїх думках.

Чому вони повинні жити, якщо всі інші мешканці зоопарку давно мертві?!

Думка про рівність мертвих заволоділа моєю свідомістю, і я вже думав, як можу я, поклявшись більше ніколи в житті не брати в руки зброї, урівняти цих вовків з іншими мешканцями зоопарку.

І думав я над цим довго, але відповіді не знаходив. Без зброї я нічого зробити не міг.

Але порушувати свою клятву я теж не збирався.

А нагрітий метал джипа палив мені спину, і я, не витримавши, повернувся обличчям до машини. Мій погляд упав на кусень м’яса. Ні, думав я, хоча й важко мені було тягти оцю мертвечину, але вона вам не перепаде. Я не знаю, скільки вам треба днів без їжі, щоб ви здохли самі, але сюди я більше не приїду.

Самець, випнувши свого носа через ґратки огорожі, голосно гарчав на мене, а вовчиця тепер спокійно лежала посеред клітки.

Я завів двигун і, розвернувшись, поїхав назад.

На душі було бридко, але й тіло моє знову виходило з-під контролю. Було просто гидко, і я відчув на язиці смак крові, а в колінах — дрож.

Сонце все ще стояло високо, а я вже бачив похмуру тінь наступної безсонної ночі, навислої наді мною.

І я додав швидкості, намагаючись вислизнути з-під цієї тіні, що насувалася на мою свідомість.

Пронеслися мимо й залишились позаду іржаві ґрати вольєрів.

То праві, то ліві колеса зісковзували з вузької доріжки ботанічного саду, і я щоразу кидав машину в інший бік.

Я чув, як, хлюпаючи по днищу джипа, перекочуються два шматки відталого м’яса.

А тінь також набирала швидкість і обходила мене з двох боків, намагаючись затиснути у кліщах темряви.

І я витиснув повний газ. Двигун ревів щосили. Джип трусило так, наче він збирався злетіти.

І мені здалося, що тінь відстала.

Але тепер мені бракувало повітря і я чув, як торохтить моє серце. І збагнув раптом, що, вбивши руду собачку, хтось просто мстив-ся Аделі. За що — я не знав, але зміг догадуватися. За те, що Есмеральда була для неї найближчою живою істотою.

Тої миті я добре розумів Адель. Тої миті — будь у мене собака — я б теж назвав його найближчою мені істотою. Проте собаки я не мав. А отже, і не мав нікого з близьких.

Я був один і чудово розумів, що цей світ мене не потребує.

Він потребує лише тих, хто готовий брати в руки зброю, хто не може жити без наказів, хто просто психічно не в змозі йти поза строєм. От їх тут люблять! Тільки їх тут цінують, і для них весь цей розслаблюючий тимчасовий мир.

Машина вилетіла на алею, і я відпустив кермо.

Зустрічний вітер намагався висушити мій брудний, осквернений кров’ю піт.

А всередині в мене панував хаос. Енергія люті знову розпростувала свої колючі крила. І гіркота знову поповзла вгору, до рота, до стугонливої голови.

І, згадавши про пачку таблеток, я витяг її з кишені і, не дивлячись на дорогу, що неслася назустріч, висипав ці таблетки на долоню й кинув їх у рот.

Тепер я був певен, що тінь не дожене мене. Тепер я був ледь-ледь спокійніший і, піднявши руки, подивився на свої долоні. Ліва — це те, що дано долею, а права — те, що збудеться. Десь тут, перед моїми очима, на правій долоні танцювала лінія життя. Але я не знав, чи була це лінія, що підіймалася від зап’ястя вгору до великого пальця, чи інша, горизонтальна, що обривалась посеред руки?!

Я опустив руки на кермо. І відчув, що воно саме, без моєї допомоги, керує машиною, то беручи трохи ліворуч, то праворуч.

Яке це щастя — знати, що ти зовсім тут не потрібен і навіть машина, ця залізяка з мотором і чотирма колесами, сама може триматися дороги!

Я не забирав ноги з педалі газу, але здалось мені, що швидкість зменшилась і перестало трясти.

І спокійніше стало на душі. Я відчував наближення внутрішнього миру і злагоди з самим собою.

Озирнувся назад і не побачив тіні, що переслідувала мене. Вона безнадійно відстала.

Тепер я був вільний. Вкотре вже! Я був вільний, і ця нинішня свобода була зовсім іншою. Вона була легкою і повітряною, і сам я, наче втратив вагу чи раптом перестав коритися законові всесвітнього тяжіння, відчув незбориме бажання злетіти, прагнення влитися в повітря, в небо, в його блакитну тканину, яка огорнула цю брудно-зелену землю.

Я встав ногами на сидіння і відчув шкірою зустрічний потужний рух повітря.

Я нахилився вперед, розставивши руки в сторони, долонями до землі.

Я вдихнув повні легені повітря.

І дедалі ближчі будиночки міста почали раптом відходити, провалюватися вниз, більше не збільшуючись у моїх очах.

І ноги мої більше ні на чому не стояли.

Я був вільний.

Поряд летіли птахи.

Місто меншало, зіщулювалося, скручувалося калачиком, мов переляканий їжачок.

А попереду показалося те саме передгір’я, з вершини якого я любив дивитися вниз і відчувати… відчувати саме те, що відчував я зараз: дивну легкість і своє єднання з блакитною тканиною небес, свою віднині й навіки нерозривність із цим повітряним світом, просякнутим сонячними променями й місячним сяйвом, зоряним пилом і ворсинками пташиного пір’я.

Вершина передгір’я наближалося, і я впізнавав укриті мохом камені, як раніше впізнавав людей.

Я опустився на самому краю вершини обличчям до похиленого у скорботній позі каменя.

І прочитав написане на ньому, дивуючись із того, що арабська в’язь перестала бути мені незрозумілою:

«Аль-Шамарі Мохамед помер 1411[1] року. Ніхто не може померти інакше, як з дозволу Аллаха, згідно Книги, яка визначає термін життя кожного. І немає переможця крім Аллаха».