Відлуння у брамі

19. Спорожніла набережна

Невс прокинувся у цілковитій темряві. Зазвичай у його похідному шатрі біля входу тлів каганець, та мабуть згас, а служник Тегур проґавив. Слід буде ще до повернення у Моксель розірвати його кіньми, — остаточно відганяючи сон, вирішив каган.

Нарешті він таки каган! Ця думка водночас радувала та гнітила Невса. Відтепер він перший з-поміж васалів старого богдихана Орди, володар Моксельського каганату. З іншого боку, він — єдиний син імператора величної і квітучої Росі, законний спадкоємець трону наймогутнішої держави на Велесі — мусить принижено запобігати ласки дикуна-богдихана! За дружину йому доводиться мати норовливу богдиханову небогу Сую, а за підданців — племена, що живуть по болотяних лісах та досі приносять людські жертви! Усе через підступи київських царедворців! Утім, тепер він має змогу відновити справедливість — Орда піде війною на Рось, — лежачи у пітьмі шатра, розмірковував каган.

Невс з’явився на світ на берегах Дніпра. Від народження він був принцом-цесаревичем — спадкоємцем престолу держави Рось, сином її імператора Дана П’ятого. Дитинство принца минуло за мурами батьківського палацу, у столиці Імперії — Києві. Юного наступника трону оточували найкращі вихователі та вчителі — готували до тяжкої місії правителя. Та у віці дванадцяти років з ним почало коїтися щось лихе. Звична підліткова задерикуватість переросла у злість, а природне прагнення до суперництва — у бажання будь-що довести свою зверхність. У ньому почали розвиватися підступність та інтриганство, а ще — маніакальна жорстокість. Жоден знахар не міг нічого вдіяти з цими рисами юнака, вони лише посилювалися. Зрештою, на зібраній таємно Державній раді ухвалили просити імператора відіслати Невса у довічне вигнання. Складність полягала в тому, що він був єдиним нащадком імператора, і коли б не посів трону, право успадкування вищої влади перейшло б до молодшого брата Дана — принца Щека. Імператор, прагнучи залишити на престолі свого сина, довго зволікав із остаточною ухвалою. Та коли Невс зґвалтував і вбив одну з юних служниць палацу, мусив заарештувати його та відправити на острів Грому у Хвалинському морі, природний південно-східний кордон Імперії росів. Там колишній цісаревич мав довіку перебувати під наглядом жерців храму Тура. Та Невса врятувала мати, імператриця Малхала. Не бажаючи миритися з тим, що її син не зійде на трон, вона таємно звернулася до Зурунда — вождя войовничого й дикого племені Ємля, яке мешкало на північному кордоні у лісах та болотах. Той погодився виконати прохання імператриці. Він спорядив потужний загін, який відбив опального принца у нечисленного конвою, що зовсім не сподівався нападу на безпечних шляхах Імперії. Відтоді Невс жив серед ємлів. Імператриця у такий спосіб забезпечила йому сховок, сподіваючись згодом повернути синові київську корону. Не судилося. Незабаром Малхала померла, потому помер імператор Дан. На трон зійшов Щек. Про зниклого принца в Імперії забули.

Зурунд дедалі більше довіряв здібному та беручкому Невсові. Незабаром той став улюбленим вояком вождя. Це дуже не подобалося п’ятьом Зурундовим синам — і вони вирішили позбутися чужинця. Змовники влаштували засідку біля броду через струмок, яким мав пройти зі своїм загоном Невс. Проте юний служник Невса Тегур випадково підслухав, як брати домовлялися про замах і попередив господаря. Невс переправився вище за течією. Вже до ранку вождь та вся його ближня й дальня рідня чоловічої статі по частинах опинилися у тому струмку, який мав стати могилою для самого опального принца. Він проголосив вождем себе. Ємлі мусили скорилися, бо новий вожак спирався на збройну силу численних та відданих йому молодих вояків, які сподівалися, що зі знищенням клану Зурунда отримуватимуть більше військової здобичі. Відтоді служник Тегур користувався довірою Невса, повсякчас, однак, зазнаючи стусанів та принижень — аби знав своє місце.

У Дніпропетровську знову буяла весна — пора, коли на міських набережних концентрація гарних дівчат стає найбільшою в Україні. Капітан, виблискуючи новісінькими лакованими черевиками, розгонисто крокував Фестивальною набережною. У руках тримав букет — на побачення квапився. На ділове побачення, про яке терміново домовився дві години тому. Колишня прокурорша мала чекати на добре знайомій їм обом найдовшій парковій лаві.

Ще позавчора на набережній вирувало життя. Безтурботно розважалася молодь, яка наприкінці квітня вирізняється особливою жвавістю. Сьогодні ж тут було незвично порожньо. Поміж нечисленних гуртів студентів не було матусь із дітьми, кудись поділися скейтбордисти та пенсіонери-доміношники. Навіть «собачатники», які зазвичай вигулювали тут своїх чотирилапих друзів — і ті позникали. Проте собаки на набережній таки траплялися — доладні німецькі вівчарки, що їх тримали на повідках патрульні міліціонери.

Саме міліціонер, який зупинив його вимогою показати документи і відволік офіцера від невеселої задуми. Побачивши капітанове службове посвідчення, патрульний мовчки козирнув, самим лише поглядом вибачившись, що потурбував. Мовляв: «самі розумієте, що вчора у місті трапилося». «Розумію», — кивнув головою у відповідь капітан і попростував далі.

— Здоров, Юрко, — несподівано почув він за спиною — у повновидій жінці в крислатому солом’яному капелюсі та затемнених окулярах, яку щойно проминув, капітан не впізнав екс-прокурорші. Упродовж часу, що вони не бачилися, пенсіонерка стала помітно огряднішою. — Сідай, давай сюди цей віник, — зблиснувши камінцями у старомодних золотих каблучках, вона обома руками вхопила чималий оберемок білих та ніжно-бузкових тюльпанів. — Хороший смак маєш, — пом’якшила посмішкою зневажливий відгук про квіти. — Дякую.

— Добридень, — привітався капітан.

— Геть ти за мене, стареньку, забув, — весь у клопотах, весь у справах! Не вибачайся — сама бачу, що Службі нині непереливки.

— Так, клопотів раптово побільшало… — зітхнув капітан, вмощуючись на лаві.

— Усякого я за своєї роботи надивилася, — не дала йому продовжити прокурорша, — але щоб чотири вибухи у центрі міста[41] за один ранок!..

— Розумієте, Маргарито Архипівно, — одразу перейшов він до справи, — є у вчорашніх терактах кілька знакових обставин. По-перше, в одній київській газеті саме вчора вийшла стаття такого собі Славіка Вагінського про загрозу тероризму з боку українських націоналістів. Ніби у воду дивився.

— Ну, Вагінський свою одіозність громадить ще з середини дев’яностих. Гадаєш, Юрію, що він наперед міг щось знати?

— Ну, такий збіг — саме у день терактів свою статейку тицьнув. А ще, уявіть, до крамниці неподалік трамвайної зупинки, де стався один з вибухів, напередодні приходила міліція і цікавилася, чи обладнано той заклад камерами спостереження. Мені про це знайома продавчиня у фейсбуці написала.

— І спецзагони міліції та бронетехніка у місті з’явилися ще позавчора — за добу до вибухів. Я сама бачила! Гадаєш, хтось у владі міг знати про теракти заздалегідь?

— Факти свідчать, що так. Принаймні, «хтось» міг припускати таку можливість і влаштувати витік інформації для Вагінського.

— А також підготуватися до можливого безладу. У такому разі, Юрію, ваша контора мала першою бути в курсі справи!

— Мала, але не була. Принаймні, наскільки це знаю я. Втім, є одне міркування.

— Ну, то йшов би зі своїм міркуванням до свого ж начальства! — пенсіонерка навіть не приховувала, що лише вдає байдужість — Я тут до чого?

— Маргарито Архипівно, а Ви часом не знаєте, куди подівся Ваш протеже Йосип Бланк? — запитав капітан у відповідь.

— Мабуть, Юрко, ти в того Йосі навчився питаннями відповідати на запитання.

— Але таки скажіть, Ви з ним від минулого року спілкувалися?

— Навіщо воно тобі треба? — не здавалася досвідчена у таких розмовах жінка.

— Бланк наперед знав про можливість терактів.

— Йося?! Не сміши мої пантофлі!..

— Даруйте, — перервав її офіцер. — Давайте я розповім вам усе до ладу. Йосип Бланк працював на опального російського олігарха Владіміра Шахсуварова.

— Чи ти думав, що я цього досі не знаю?! — щиро обурилася прокурорша.

— Як тільки Шахсуваров отримав політичний притулок у США, — капітан вдав, що не звертає уваги на цю репліку, — Бланк швидко згорнув свої справи у Дніпрі і також поїхав з України…

— Я чула, що ти допоміг йому вигідно збути бізнес.

— Віддаю належне Вашій обізнаності, але наразі мова не про те. Ще у лютому Бланк несподівано зв’язався зі мною за допомогою скайпу, і повідомив, що має інформацію про підготовку у нашому місті акцій залякування. Я поставився до тих слів серйозно, адже Йосип твердив, що його просив це переказати сам Владімір Шахсуваров, а за ним тепер стоїть ЦРУ.

— Начальству ти доповів?

— Так, хоча Бланк і попереджав, що мені не повірять.

— Або вдадуть, що не вірять, і заборонять пхати носа, куди не слід.

— Саме так і сталося!

— А твій колишній наставник?..

— Він оговтується після серцевого нападу — ліпше його зараз не турбувати.

— Он воно як! Нехай одужує, привіт йому при нагоді переказуй.

— Дякую. То Ви останніми місяцями контактували з Бланком? — капітан перевів розмову в потрібне йому річище.

— Кажу ж тобі — ні. Комп’ютером я не володію, про той скайп лише чула, що його неможливо підслухати.

— З точки зору конспірації це справді найнадійніший зв’язок. Недаремно феесбешники домоглися від провайдерів ключів для дешифрування скайпу.

— Бланк сказав, хто замовник терактів? — напосідалася прокурорша.

— Ті, хто зацікавлений у паніці в Україні напередодні європейського чемпіонату з футболу та парламентських виборів.

— Судячи із брехні у російській пресі, нібито наслідок учорашніх терактів — восьмеро вбитих, нескладно здогадатися, звідки вітер віє.

— Так, Маргарито Архипівно, Бланк казав, що все спробують звалити на Хазяїна та американців.

— Мабуть, тому вони й попередили завчасно. Юрку, а тепер, після вибухів, — навіщо тобі Бланк?

— Думаю, він може дати ще якусь інформацію про замовників терактів, а головне — про їхню мету та подальші плани. Я намагався з Йосипом зв’язатися, але виявилося, що його координати у скайпі видалені.

— Тоді треба виходити на Шахсуварова.

— Ризиковано — адже якщо про мою активність у цій справі дізнається начальство…

— Розумію. Слухай, а чи не пошукати Бланка через ту ворожку — Людмилу?

— Хіба Ви не чули? — здивувався капітан. — Вона постриглася у черниці в Кирилівському монастирі, припинила спілкування з усіма знайомими і навіть родичами. Я був поткнувся, то черниці такий лемент здійняли!

— Ти ба! Це часом не той монастир, що відсудив собі будівлю в інтернату для дітей-інвалідів?

— Так, він. Кажуть, Людмила, точніше тепер черниця Лукерія, мітить у його ігумені.

— Он воно що! Ну, грошва там добра крутиться — і без усяких податків та наїздів перевіряльників. Добре, Юрко, схожу я до «матушки Лукерії». Гадаю, вона не відмовить мені у душпастирській розмові — маю я дещо на той монастир. Може, Людмила-Лукерія і справді знає, як розшукати Бланка.

— Людмила більше контактувала з таким собі Тедом Россманом, він же Фьодар Рассомахін, він же Транихиїл. Якщо вона не знає, де Бланк — розпитайте, будь ласка, про Теда. Це дослідник, який також працює на Шахсуварова, і мав контакти з Бланком.

— Дожилися! Я — орденоносна працівниця прокуратури, заслужена юристка, між іншим, на оперативних побігеньках в того, хто мені у сини годиться, — жінка жартома тицьнула йому у обличчя тюльпановим оберемком. — Не хвилюйся, якщо Людмила щось знає про Йосипа чи Теда, мені розповість неодмінно. Все, бувай, — «заслужена та орденоносна» несподівано легко звелася на ноги і почимчикувала набережною.

На околицях Кам’яної могили на Велесі панував жовтень. Тумани насичували ранки важкою прохолодною вологою. Характерники — Іван, Олег, Мстислав та Мечислав — дісталися орбітального двійника Землі у той самий спосіб, що й минулого разу — крізь браму у Кам’яній могилі, яку їм відчинив Триголос. Інші члени Ордену лишилися у Дніпропетровську — мали там несподіваний клопіт через серію вибухів.

До інопланетної експедиції Іван дозволив долучитися й колишньому малолітньому волоцюзі Денові. Тезка планети, а заразом один із її богів — Велес — виявив до козаків свою традиційну «божественну» гостинність. Снідали кислим молоком та гарячим хлібом, змащуючи його темним медом. Сьогодні ж мали лаштуватися у далеку дорогу — на північний схід, до Моксельського каганату. Втім, далеким їхній шлях можна було назвати лише умовно — якщо прокладати його на мапі. Бог, як і обіцяв, добре підготував експедицію — його посланці потай розмістили та активували стаціонарну браму переходу. Крізь неї характерники мали потрапити до столиці каганату — міста Моксель, розташованої на березі однойменної річки. Сам Велес, як і попереджав, з ними не пішов. Адже Моксель являла собою країну, підвладну іншим богам. А поміж богами — не те, що між їхніми служителями — шанується та неодмінно дотримується принцип непорушності меж юрисдикції, так би мовити.

Сонце прогнало туман, і з тераси, де відбувалося снідання, відкрився веселий краєвид на вже знайоме характерникам село, що виднілося оддалік.

— Збираймося, панове, — Велес підвівся, даючи знак про закінчення сніданку. — Отже, крізь браму ви потрапите у замасковану землянку. Її мої люди потай викопали у крутосхилі Відьминого пагорба[42] на березі річки Моксель. На ньому, за тином із гострих паль, розташована каганова резиденція — Кремлядь, як її називають. Там уже розвиднилося, але у цей час місцина, де ви опинитеся, ще буде безлюдною. Я добрав для вас одяг, — він кивнув у бік скрині під стіною. Там лежали довгі, зелені й червоні, оксамитові каптани, сині шовкові штани, сорочки з тонкого полотна та круглі хутряні шапки з оксамитовим верхом.

— Якесь це усе мажорне, — знизав плечима Ден, перебираючи речі — юнак першим опинився біля купи одягу.

— Тобі що до того? — пробурчав Мечислав, приміряючи шапку. — Ти лишаєшся у господі пана Велеса.

— Як це?!. — спробував обуритися Ден, поглядом шукаючи підтримки в Олега.

— Не обговорюється, — Іван накинув каптан. — Подякуй, що тебе взагалі взяли на планету. Допоможеш тут панові богові по господарству. До каганату, як і планували заздалегідь, вирушаємо утрьох — Олег, Мстислав і я. Більша група привертатиме зайву увагу.

— Тату, може і я з вами? — спробував в останню мить потрапити до експедиції Мечислав.

— Ні, — відрубав Іван, — ти повертаєшся до Дніпра під оруду Гордія. Сам знаєш, там теж повно роботи. Гордій завтра розповість, чим саме вам із побратимами негайно доведеться зайнятися. Якщо ми тут, на Велесі, впораємося раніше, — прийдемо вашому гурту на допомогу, як ні — то навпаки…

— А мене? А мене?! — мало не заплакав Ден. — Самі знову у щось цікаве вплутуєтеся, а мене у безпеці під опікою пана Велеса лишаєте!

— Роби, що сказано! — гримнув на юнака Іван. — Он бачиш, Мечислав також погодився, — одним махом старший характерник упокорив обидва протести. — Ти, Мечиславе, — звернувся він до сина, який вже не наважувався заперечувати, — за допомогою пана Триголоса триматимеш зв’язок із паном Велесом. Якщо ми не повернемося за тиждень, він підкаже, що робити далі.

Олег тим часом швидко вбрався у запропонований одяг.

— Якось неприродно ти у цьому виглядаєш! — знизав плечима ображений Ден.

— Справді, — погодився Мстислав, — чогось не вистачає…

— Бороди! — вигукнув Мечислав. — У кінофільмах та на картинах я бачив людей у такому одязі лише бородатими. — У Мокселі вас одразу викриють!

— Це легко, — Велес зробив правицею колоподібний рух.

Обличчя учасників експедиції миттю обросли акуратними бородами. Волосся на головах подовшало та скуйовдилося, як і годиться для середньовіччя.

— Не забудьте торби, — нагадав бог і вказав на три чималі наплічники, притулені до скрині. — Там моксельські гроші та ще дещо. Нагадую, панове, ви — купці-ювеліри з далекої Аланиїди Кавказької. Привезли для моксельського кагана Невса Першого та його дружини Суї лише дві, але небачені у цьому світі речі: кинджал з міцної криці, за руків’я якому править цільний яхонт — каганові; люстро у срібній оправі з великими блакитними перлами й алмазами — каганисі.

Велес дістав із наплічника два оксамитові згортки зеленого кольору. Виявилося, що в одному з них — кривий східний кинджал у піхвах, оплетених золотим дротом і прикрашених червоними камінчиками. Руків’я кинджала являло собою цільний криваво-червоний камінь.

— Це найбільший серед знайдених на Велесі яхонтів, — пояснив тезка планети, торкнувшись руків’я. — Його називають Лалом. За поширеною східною легендою, той, хто володіє цим каменем, не знатиме поразок у війні. Отримати Лал мріє кожен володар на планеті, а надто ті, для кого війна — єдиний спосіб владарювання. Коли Невс дізнається, що ви принесли для нього кинджал із Лалом, він неодмінно запросить вас із торговельної слободи до своєї Кремляді на Відьминому пагорбі…

— А чи не жирно йому буде? — втрутився Ден. — Чарівну зброю каганові, який вже неситим оком накинув на півсвіту?

— Не переймайся, — заспокоїв темпераментного юнака Велес, — направду, жодної надприродної сили кинджал не має — просто цяцька для марнославних і марновірних.

— Їм було б не зайве взяти з собою ще й зброю для захисту. Пістолети, наприклад, — сказав Мечислав, розглядаючи кинджал.

— Ні, — заперечив Іван. — Коли раптом обшукають, така зброя видасть нас із головою. Обійдемося звичним для цього часу знаряддям.

— Саме так, на жаль, — підтримав його Велес, відкрив скриню і дістав для кожного з трьох учасників походу по простому булатному ножеві та топірцеві.

— А дзеркало, чим воно таке вже визначне, га?.. — нечемно втрутився у розмову Ден, намагаючись, бодай на мить, заволодіти замашним топірцем, до якого вже простягнув руку Мстислав.

Утім, цей маневр не вдався. Юнак затнувся, отримавши легкого запотиличника від Мечислава, якому таки вдалося перехопити інший топірець, призначений Олегові.

— Направду? — всміхнувся Велес, споглядаючи це дитяче борюкання за «іграшки». — Нічим. — Він розгорнув другий пакунок і взявши до рук дзеркало у філігранній оправі, додав: — для землян із двадцять першого сторіччя нічим. Це, на вигляд звичайне, люстро нещодавно виготовили у Києві, у вас на Землі. Воно не б’ється, легке і тоненьке. Мені його передав Триголос, а я вже подбав, щоб прикрасити його цією оправою.

Овальне дзеркало, завбільшки з обличчя дорослої людини, оздоблювала карбована срібна оправа з лазуритовим руків’ям. Цей масивний і водночас філігранний виріб прикрашали чималі блідо-сині круглі та квасолеподібні перли і невеликі, але чистої води, блискучі алмази.

— Така краса дійсно має сподобатися тій Суї, — промовив Ден, водночас відсуваючись подалі від Мечислава. — Олеже, мабуть саме тобі слід було б вручити їй цей подарунок, — скоса зиркнув на восьмого характерника екс-волоцюга.

— Дивись-но мені, — всміхнувся Олег, і собі імітуючи замах для запотиличника. — Гадаєш, я сподобаюся каганисі?

— А то!.. — розплився у хитрій посмішці Ден. — Кажуть, маєш досвід…

— Панове, час, — поквапив характерників Велес. — Коли будете вертатися, пам’ятайте — брама відчинятиметься рівно на хвилину перед світанком щодня. Тримати її відкритою довше небезпечно, бо хтось із моксельців може натрапити на неї та показати Невсові.

У кам’яній стіні, де був вихід на терасу, вже колихалася завісою-пеленою брама переходу.

— Рушайте з Богом, як то кажуть, — усміхнувся Велес у бороду.

Іван першим ступив крізь завісу. Олег — за ним. Мстислав мав іти останнім. Раптом Ден, клеячи дурня, вигукнув:

— А поцілуватися на прощання? — і з розгону скочив Мстиславові на шию, намагаючись поцілувати парубка у щоку.

Силуючись відірвати причепу, характерник не помітив, що з лівої руки екс-волоцюги у глибоку кишеню його каптана зіслизнув якийсь балончик — чи то дезодорант, чи гель для гоління. Велес лишень усміхнувся. Нарешті спекавшись Дена, Мстислав зник у брамі.

Вибухи на трамвайних зупинках у Дніпропетровську загалом не спричинили великої паніки. Вже за кілька днів місто повернулося до звичного життя. Гарант на півгодини заїхав до лікарні, де лікували поранених унаслідок терактів. Про людське око він зажадав від спецслужб якомога швидшого розкриття злочинів і того ж дня повернувся до столиці. Служби вказівку оперативно виконали — викрили виконавців вибухів. Ними було названо… політологів з університету, а мотивом злочину — банальне здирництво. Потому всі відповідальні особи вирішили, що можуть полегшено видихнути — «політологів-терористів» запроторили до буцегарні.

Мечислав останнім увійшов до тісного сейфа-бункера в особняку колишнього судді у Золотих Ключах. Там уже перебували Гордій, Северин, Тарас та Назар. Коротко переповівши про те, як на Велесі почалася експедиція до Мокселі, парубок разом зі старшими побратимами приготувалися слухати Гордія. Тепер він був за головного у їхньому гурті.

— Отже, товариство, — почав він, — вперше в Україні здійснено серійний теракт. Ми з Іваном підозрюємо, що Дніпропетровськ для цього обрали невипадково. Принаймні, офіційна версія Служби, нібито за цим стоять лише місцеві політологи, і що їхнім мотивом було тривіальне бажання отримати гроші, виглядає малопереконливою. Навіть припустивши, що вони самі виготовили вибухівку, спланували та здійснили вибухи, дуже дивними є їхні вимоги передати відчіпного через банкомати «Коломбанку».

— Справді, — погодився Назар, — такими дурниками не можуть бути навіть політологи! — Терористи та пірати завше вимагають лише готівку.

— Цікаво, — зауважив Тарас, — а чому саме «Шоломбанк»?

— Не «Шолом», а «Коломбанк», — виправив його Северин.

— Та один дідько, — знизав плечима кобзар. — Якщо припустити, що політологи обрали той банк не випадково, а мали з ним якусь спеціальну домовленість…

— А може, Служба навмисне запропонувала політологам «Коломбанк», щоб легше було їх виявити? — припустив Мечислав. — У нього добре розгалужена мережа банкоматів, і вони всі обладнані відеокамерами.

— Якщо ви закінчили будувати ваші версії, товариство, тоді дозвольте мені вести далі, — Гордій перервав потік припущень від детективів-аматорів. — «Коломбанк» належить до фінансової групи, яка наразі опирається спробам нинішньої правлячої камарильї привласнити її грошові та виробничі активи. Не дуже вдало, але вона таки огризається.

— Тому банк треба було заплямувати підозрою у співучасті в тероризмі! — здогадався Мечислав.

— Виходить, що авторство терактів належить… — розвинув його думку Тарас.

— Може належати комусь із політиканів, — виправив ще не висловлене кобзарем припущення Гордій. — Заразом і акцію протесту опозиції проти арешту колишнього Прем’єр-міністра по-тихому зам’яли! З іншого боку, владі ці вибухи невигідні — вони компрометують її в очах власних громадян і за кордоном, та ще й напередодні чемпіонату Європи з футболу. Згадайте-но, як можновладці раділи рішенню провести його в Україні.

— Ще б пак! Скільки на тому грошви відмили та привласнили! — кинув Назар.

— До речі, якби через вибухи чемпіонат перенесли з України десь-інде, — долучився Северин, — гроші все одно вже були б утилізовані. Можливо, тим, хто їх привласнив, було вигідно скасувати першість…

— Щоб не побачили їхніх недоробок, — погодився з біологом Тарас.

— Помиляєтеся, товариство, — повернув собі ініціативу Гордій, — схоже на те, що чемпіонат підготували цілком пристойно і його скасування владі невигідне. Це мало не останній її шанс подолати зневагу до себе на Заході та Сході…

— До речі, про Схід! — вигукнув Мечислав. — А, що коли це робота братів-сусідів?

— Отже, маємо такі припущення, — почав підсумовувати Гордій, — По-перше, офіційна версія — що це робота аматорської групи пришелепкуватих здирників, за якими ніхто не стоїть; по-друге — спроба скомпрометувати, ну, наприклад, бізнесову групу «Коломбанку». Або патріотів, а може, опозицію чи усіх одним гамузом; по-третє — «братерсько-сусідська» версія…

— А ще, — не вгавав Мечислав, — це може бути спробою Хазяїна нагадати про себе чи намаганням Шахсуварова помститися за катастрофу його літака. Словом, версій можна висунути зо два десятки. Скажіть, дядьку, — звернувся парубок до Гордія, — а чому власне ми маємо у це влазити? Нехай Служба працює. Я он чув сьогодні по радіо: вона заявила, що ця ж група раніше здійснила вибухи у Харкові.

— У тому й річ, що терористична діяльність в Україні набуває системності, — зітхнув Гордій, — а політики — і влада, і опозиція — ладні зробити все, щоб підняти на цьому свої рейтинги. Але справжній загрозі запобігти неспроможні. Ба більше: вони не здатні навіть її усвідомити! Іван та Олег вважають, що дестабілізація країни набуває незворотності. Звісно, першу скрипку у цій какофонії грають вітчизняні недолюдки, але, схоже, десь наявний і зовнішній центр збурення.