Відлуння у брамі

20. «Срєбролюбіє» і «священноначаліє»

Каган підвівся з ведмежої шкури, що правила йому за постіль, накинув бурку і вийшов назовні. Табір розташувався під пагорбом, на якому здіймалося його велике біле шатро. У передсвітанковій осінній імлі темніли розкидані по степу намети, поміж ними подекуди тліли кострища. Невс озирнувся й побачив, що нукери[43] застигли на поштивій відстані зі списами та шаблями напоготові. Пильнують, не сплять. А де ж Тегур? На поклик служник не відгукнувся. Наказав шукати. Спочатку потай, лише силами ближніх нукерів, — не знайшли. Підняли на ноги весь табір — також ні сліду. Кінь та речі Тегура були на місці. Ніби нічого коштовного не зникло. Втім, ніде не було золотої старовинної піали кагана, у якій служник щоранку подавав йому кобиляче молоко. Отже, вкрав і втік! Але чому лише піалу, чому не узяв інших коштовностей та коня? Лише оту, помережену дивними візерунками та незрозумілими написами, важку старовинну піалу — одну з коштовностей із посагу Суї? Чому дременув саме зараз, коли Невс нарешті отримав ординський ярлик на каганат і його могутність зросла удесятеро? Служити володареві Невсові Першому тепер мріятимуть сотні таких, як той нещасний Тегур! Невже здогадався, що Невс шукає приводу, аби жорстоко стратити його? Нічого, скоро причини втечі з’ясуються, адже сховатися у степу ніде. Щойно сонце прожене туман — спіймають і розірвуть-таки кіньми. Втеча і крадіжка! Кращої підстави годі й шукати — ні в кого не повернеться язик звинуватити кагана у несправедливості, навіть у Суї.

Наразі ж він має інший клопіт, — розмірковуючи так, Невс повернувся до шатра, — тепер слід швидко йти до столиці каганату Мокселі. І на Лобному місці, що під Відьминим пагорбом, показати усьому люду золотий ярлик та братися до влади над його, богдиханом даними, підданцями.

Тегура, одначе, не знайшли. Надіслані на пошуки роз’їзди до полудня повернулися ні з чим — втікач немов у воду впав. Невс наказав згортати табір — квапився до Мокселі. Отримавши ярлик, він налаштувався запровадити нові податки, і мав намір зібрати їх ще до першого снігу.

Тегур був єдиним, кого Невс залишив у живих, коли вісім років тому спалив маленьке селище на березі Ладоги. Тоді майбутній каган командував загоном зарізяк-ємлів. Вождь Зурунд саме тоді почав відвойовувати життєвий простір у слабкіших племен.

У сплюндрованому Невсом селищі Тегура злапали останнім. Він був припнутий мотузкою у добре замаскованій землянці під пагорбом, на якому ріс священний гай винищеного роду. Невс мало не наказав зарубати і його, але передумав — був здивований незвичною поведінкою та зовнішністю малого, якому, як згодом з’ясувалося, було лише сім років. Гордовитої постави, зі спокійним поглядом великих синіх очей під буйною копицею солом’яного волосся, з прямим тонким носом — хлопчина був майже цілковитою протилежністю своїх кирпатих та опецькуватих одноплемінників. Та виявилося, що з Тегуром у них немає нічого спільного. На запитання, хто він — хлопець розповів, що його викрали торік, під час нападу на купецьку валку його батька. Валка прямувала аж із далекої Аланиїди — країни під Кавказькими горами — до Новогорода. Майже рік його тримали у полоні в очікуванні свята Сонцевороту, коли його мали принести в жертву у священному гаю. Всі, хто чув ту першу розмову Невса з Тегуром, зауважили — хлопчик розмовляв із командиром загону як рівня, і геть не був схожий на перелякане дитя. Примітивна місцева мова, яку Тегур вивчив у полоні, в його вустах набувала несподіваної милозвучності. Невс із подивом збагнув, що вперше відтоді, як опинився у цих диких місцях, зустрічає цивілізовану людину. Він лишив Тегура при собі служником і довго не мав підстав нарікати на нього. Якось Тегур навіть урятував йому життя.

Коли хлопець подорослішав — стало помітно, що йому дедалі обтяжливіше лишатися служкою. Невс ним дратувався, бо виявилося, що юнак має доволі талантів. Здавалося, Тегур не мав часу, щоб добре оволодіти зброєю, але якимось дивом він став кращим лучником у війську та увійшов до першого десятка бійців на шаблях. За вправністю у верховій їзді Тегур випереджав найкращих кіннотників, хоча йому було заборонено брати участь в офіційних змаганнях. Він добре володів письмом — навчився цього у подарованого колись Невсові вченого раба, який також походив з Аланиїди Кавказької. І це — у неповні шістнадцять років. До всього, ще й дівчата з найбагатших родин каганату почали задивлятися на юнака.

Та особливо дратувало Невса те, що у порівнянні з Тегуром вкрай невигідно виглядали його сини: старший — двадцятирічний Онд — був товстим незграбою. А молодший Курум, на додачу до вад старшого, вирізнявся ще й просто-таки хворобливими лінощами. Мабуть, діти пішли у свою матір — першу дружину Невса, доньку шамана. З нею його майже силоміць одружив Зурунд, щойно опальний принц потрапив до племені ємля. Коли Невс сам став вождем — заслав її до віддаленого селища на Біле озеро, тестя отруїв, а собі взяв за дружину племінницю богдихана Сую. Та боги не посилали їм дітей. Суя була пристрасною у любощах та вродливою скороминущою красою степовички, але не вагітніла. Невс хребтом відчував, що через це на нього косо поглядають підданці, але вдіяти нічого не міг. Відіслати племінницю сюзеренові і тим завдати йому кревної образи він не ризикував. Тим паче, що й численні наложниці не народжували від нього останніми роками. У народі подейкували, що його прокляв перед смертю отруєний тесть-шаман.

А ще Невс помітив, що Суя почала зупиняти погляд своїх чорних розкосих очей на стрункому стані Тегура.

На своїй акуратній просторій кухні екс-прокурорша частувала капітана трав’яним чаєм, житнім печивом та оповіддю про її спілкування з нещодавно призначеною ключницею Кирилівської обителі, матушкою Лукерією. Колишня ворожка швидко отримала «духовне» підвищення, обійнявши посаду монастирського завгоспа. Вона виявилася беручким менеджером — інвентаризувала усе майно, кошти на банківських рахунках та боржників духовної установи. Ігуменя не могла нею нахвалитися, навіть митрополитові розповіла про «розкаяну грішницю» Лукерію, яка тепер «подвізаєтса» на ниві богоугодного господарювання.

— Маргарито Архипівно! — капітан не витримав тривалої розповіді про кар’єрні успіхи Людмили. — А як щодо Людмилиних контактів із Бланком та Россманом?

— От нетерплячий! Міг би й трохи потерпіти бабських балачок. Гаразд, слухай: свого часу монастир отримав собі діляночку земельки на березі озера — митрополита тоді саме депутатом обрали. Офіційно та ділянка призначалася для будівництва монастирського притулку для інвалідів, але її швидко перепродали і звели там торговельно-розважальний центр. Єпархія та монастир мають з нього свій зиск через підставних осіб. Я зберегла усі докази незаконності та умисності цієї оборудки.

— Не думаю, що ці докази сьогодні можуть когось зацікавити. Максимум, на що вони придатні — для написання чергової викривальної статті на якомусь маловідомому сайті. Однієї з сотень.

— Може й так, — легко погодилася прокурорша. — Але! Цю оборудку монастир та єпархія прокрутили без відома свого «священноначалія».

— Не поділилися з керівництвом?

— І до цього дня не діляться чималими прибутками! А за таке «срєбролюбіє» «священноначаліє» по клобуку не погладить. Може і хлібної посади позбавити. А враховуючи, що Людмила — колишня ворожка…

— До речі, «священноначалію» можна натякнути, що не така вже й колишня.

— Правильно міркуєш. От саме це я Людмилі й пояснила.

— І?..

— Вона зізналася, що таки виходив на неї Йосип Бланк. Так само, як і на тебе — скайпом. Зловтішно розповів, що Транихиїла — Теда Россмана — нишком, без розголосу злапало американське правосуддя за давньою підозрою у «вбивстві першого ступеня» якогось Фількевича. Той був дослідником-біологом. На свободу Россман вже не вийде. Шахсуваров, отримавши у США політичний притулок, тепер налагоджує там свій побут та зв’язки для нового бізнесу.

— То Йосип скайпував до Людмили лише для того, щоб новинами поділитися?

— Схоже, що так. Принаймні, жодних попереджень про акції залякування він у розмові з нею не робив, — розвела руками прокурорша.

— Без важливої причини Йосип не відновлював би цього контакту. Щось йому було від неї треба.

— Коли я пригрозила Людмилі, що оприлюдню інформацію про землю, вона розповіла, що Бланк питався в неї ще й про якихось давніх їхніх спільних недоброзичливців — козаків-характерників…

— Он воно що! Знайомі нам ті фігуранти-характерники! А Ви не з’ясували, як із Йосипом можна зв’язатися?

— Трохи покомизившись, Людмила таки дала мені адресу електронної пошти, яку лишив Бланк, — прокурорша дістала з-під скатертини паперову серветку і простягла капітану.

— Будемо сподіватися, Ви правильно записали цю адресу, — зітхнув офіцер, розгорнувши м’який клапоть із коротким записом. — Сьогодні ж напишу Йосипові лист.

Мстислав вибрався із заростей вербняку, які вкривали високий правий берег річки Моксель. Роззирнувшись навсібіч, він тихцем гукнув побратимів. Іван та Олег також залишили замасковану у верболозі землянку, де містилася брама, крізь яку Велес доправив їх до столиці каганату. У ранкових сутінках неголосно переспівувалися нечисленні пташки, десь скинулася чимала рибина, зграйка диких качок виплила з очерету, прямуючи до протилежного низького берега.

Стежина у верболозі привела козаків до торговельної слободи. Вона тулилася з протилежного боку пагорба, на якому височів дубовий тин із приземкуватими квадратними баштами — Кремлядь, резиденція кагана.

Слобода являла собою маленьке селище, обнесене загорожею у півтора людські зрости заввишки. Біля воріт стояли двоє вартових у гостроверхих шапках-малахаях[44], зі списами та дерев’яними щитами. Вони підозріло оглянули прибулих та навіть спробували обшукати їхні наплічники. Але два срібні кружальця місцевих грошей, що їх Іван вклав у долоню кожному, втамували службовий запал охоронців. Молодший вказав шлях до заїжджого двору. А під ніс пробурчав, що гості якісь занадто чисті та вдягнені в усе нове, як на далеку дорогу, та й краму при них замало, і топірці якісь нещербаті…

Заїжджий двір виявився простою великою хатою, збудованою у зруб. Віконця затягували бичачі міхури, що ледь пропускали світло. Тут було порожньо, пахло чимось кислим та пліснявим. Господар, невисокий русявий товстун, вовтузився у темному кутку, відгородженому якоюсь кривою подобою шинквасу. Він непривітно зиркнув на гостей і запитав, чого їм треба. Почувши, що вони торгові люди і прибули до самого володаря Невса, шинкар відповів, що з дня на день кагана очікують зі ставки богдихана. Наразі гості можуть зупинитися у нього. Названа платня, вочевидь, добряче перевищувала звичну. Але Іван, не торгуючись, виклав на шинквас дев’ять монет — за три дні наперед. Господар повів їх до тісної комірчини в кутку хати, де між піччю та зовнішньою стіною був облаштований дерев’яний настил, на якому доводилося спати покотом. Піч сьогодні ще не топили, тож у комірчині було вогко.

Козаки відмовилися від учорашньої холодної каші, запропонованої їм на сніданок, і вирушили до Відьминого пагорба. Довкола резиденції Невса відчувалося якесь пожвавлення. Тут і там стояли невеликі гурти чоловіків, про щось притишено перемовляючись. Проходили наряди варти в однакових довгих каптанах та малахаях. Жінки намагалися закликати з вулиці додому малечу, а нечисленні продавці-рознощики квапилися збути свій товар — пиріжки та бублики — і теж поспішали по домівках. Ближче до вхідної башти натовп щільнішав. Ось перекинутим через рів ланцюговим мостом, що вів до брами, пройшли дорого вдягнуті товсті люди у високих, немов відра, хутряних шапках та критих парчею або оксамитом шубах. Вочевидь, вони сподівалися потрапити досередини, але ворота лишалися зачиненими. Бояри ні в сих, ні в тих переминалися на вузькій смузі землі між стіною та ровом під насмішкуватими поглядами простолюду.

Дослухаючись до розмов навкруги, козаки зрозуміли, що невдоволення городян спровоковане несподіваним наказом дружини кагана, Суї. Вона зажадала, всупереч усім традиціям, щоб вільні люди поряд зі смердами відбували трудову повинність на спорудженні нового наплавного мосту. Ним от-от мав повернутися Невс. Напередодні гонець саме привіз звістку про його швидке прибуття. Володарка також вимагала, щоб бояри зібрали Невсові бакшиш-подарунок — гроші, хутра, коштовності. Натовп ремствував на нечувані раніше побори й тягла.

На трьох чисто вбраних чоловіків перехожі поглядали з підозрою. Проте моксельці були занадто заклопотані своїми справами, аби зараз присікуватися до чужинців. Звідкись, з-під самісінької брами, пролунав заклик, щоби Суя з’явилася на ганку свого терема й пояснила, за яким правом віддала такий наказ. Вимогу враз підхопив натовп. У ворота полетіли каміння та грудки. Бояри поквапилися перейти за ріг стіни, але одна грудка таки збила боброву шапку з останнього, хто підібгавши поли залишав зону обстрілу. Шапка так і лишилася лежати у грязюці під стіною. На заборолі[45] вежі з’явилися лучники. Вони наставили стріли на людей унизу, але ті у запалі не звернули на те уваги. Тоді міст раптом підняли, а з вежі вдарив неприцільний залп упівсили. Скрикнули поранені, та ніхто не впав. Одна зі стріл встромилася у землю за півкроку від чобота Олега. Іван наказав усім відходити.

Раптом у натовпі почав кричати якийсь худий чоловік у лахмітті, вказуючи на гай оддалік. Він аж заходився лементом, дряпаючи собі груди, впав горілиць у багнюку, на губах виступала піна. Спочатку було складно зрозуміти, чого вимагає чолов’яга. Але Мстиславові таки вдалося розібрати, що юродивий закликає послати когось із городян в осиковий гай до віщуна, аби він відповів, чи припаде до вподоби Чорнобогові наказ Суї.

— Здається, на сцені з’являється наш шаман, — зауважив Олег.

У натовпі тим часом спалахнула суперечка. Бояри повернулися на вигін перед ровом, намагаючись перебрати ініціативу у формуванні делегації до віщуна на себе. Юродивий раптово припинив свою істерику й тихцем прослизнув у напрямку слободи. Олег поглядом показав побратимам, що простежить за ним.

Не доходячи до слобідських воріт, юродивий шугнув у кущі і ледь помітною стежиною подався вниз, до берега. Олег обережно скрадався за ним, орієнтуючись на шарудіння верболозу. Раптом звуки ходи стихли. Характерник миттєво вкляк, дослухаючись. Почулася розмова. Спочатку — знайома скоромовка юродивого:

— Прийдуть, вже йдуть вони до твоєї хижі, щедрий мій віщуне!

Тоді низький розважливий голос:

— Добре попрацював, блаженний. Тримай, ти ще, можливо, знадобишся мені. Коли ж я отримаю те, на що сподіваюся, мені вже ніхто не буде потрібний… — він різко увірвав себе, ніби шкодуючи, що сказав зайве.

Олег споглядав цю здибанку з невисокого обриву. Чоловіки розмовляли внизу, біля самої води. Почувалися вони тут у цілковитій безпеці, бо геть не крилися. За мить юродивий, брязнувши грішми у кишені, рушив униз течією, а його співрозмовник — високий, темний на виду та худий чоловік — у протилежному напрямку, до гаю, що виднівся оддалік. У руці шаман тримав важку, загострену з обох кінців, патерицю. Час від часу він озирався, відкидаючи довгі сиві пасма з чола, але коли стежина вийшла на відкриту рівну місцину, впевнено попрямував розмашистим кроком, дивлячись тепер лише перед собою. Олег, поза тим, слідкувати за ним не наважився. Понад берегом характерник бігцем рушив до гаю. Зо три рази він визирав з-за обриву — переконатися, що шаман нікуди не звернув зі свого шляху. Діставшись узлісся, Олег пірнув у гай, сподіваючись пропустити шамана поперед себе, а тоді піти за ним назирці до хижі. В очікуванні парубок причаївся за товстою осикою. Але чаклун раптом зупинився, сторожко дослухаючись до чогось, а тоді притьмом сховався у ліщиновому підліску. До Олега долинув кінський тупіт, що наближався з боку Кремляді.

Ранком «Спас» пришвартувався у Дніпропетровську. Щойно Гордій з Мечиславом ступили на щербаті плити набережної, як до них підійшов довготелесий молодик у стильному сірому костюмі та блискучих чорних черевиках.

— Пан Гордій Погребняк? — запитав він, офіційно звертаючись до старшого характерника.

— Так, — поглянув на непроханого співрозмовника Гордій, а Мечислав трохи подався наперед, відсуваючи незнайомця від дядька.

— Мені потрібно з вами переговорити, — молодик показав розгорнуту книжечку службового посвідчення та зачекав, доки Мечислав прочитає напис.

— А нам із Вами — ні, капітане, — насупився молодий характерник. — Ходімо, дядьку, він із СБУ!

— Чекай, — зупинив його Гордій. — Про що Ви хотіли побалакати?

— Наприклад, про Йосипа Бланка, а ще — про недавні теракти.

— У такому разі, пане капітане, ходімо на яхту, — старший характерник повернувся на трап.

За ним, не озираючись, рушив і Мечислав. Офіцерові нічого не лишалося, як також піднятися на облавок. Розмовляли на кормі, посідавши у плетених із лози кріслах за столом, також плетеним.

— Як Вам відомо, пане Гордію, — капітан звертався лише до старшого, ігноруючи присутність Мечислава, певно трохи образився на його задерикуватість, — ранком у п’ятницю в нашому місті сталися чотири вибухи. Виконавців терактів уже затримали, але у замовників були ширші плани…

— До чого тут ми?.. — перервав його Мечислав.

— А я, зі свого боку, припускаю, — вів далі капітан, пустивши повз вуха це запитання, — що ви паралельно ведете своє розслідування. Не будемо гаяти часу на з’ясування, чому я так вважаю. Також скажу, що вам переказував вітання згаданий вже пан Йосип Бланк. Пам’ятаєте його?

— Припустимо, що пам’ятаємо, — Гордій поглядом попросив племінника помовчати, — але мене більше зацікавили Ваші слова про замовників терактів і про їхні широкі плани.

— Про них саме Бланк мені і розповів. Зараз він зачаївся. Я ледь розшукав електронну адресу, за якою Йосип нарешті відповів мені на лист.

— І з його відповіді Ви дізналися, зокрема, про нас, — припустив Гордій.

— Ну, не лише з неї. Ваша група не перший рік під, скажімо, під епізодичним нашим моніторингом, — визнав капітан. — Та зараз, панове, це несуттєво.

— Чому ж? — ледь звів брови старший характерник. — Ви стежите за нами, хм, «епізодично», але заявляєте, що це несуттєво. Тим паче за таких обставин! — У Гордія задзвонив телефон і він, поглянувши на дисплей, відійшов до огорожі переговорити.

— А може, Юрію, ви саме нас і запідозрили? — Мечислав скористався нагодою спровокувати капітана.

— Сам подумав, що сказав, Мстиславе!..

— Я Мечислав!

— Даруй, мені говорили, що вас із братом неможливо розрізнити…

— Хто казав?

— Та не про те зараз! Якби вас направду підозрювали, то ми б із вами не на цій посудині говорили. Шахсуваров повідомив Бланка, а той мене, що це акція залякування. Нею сусідній самодержець намагається дестабілізувати ситуацію в Україні, щоби її було простіше знову повернути під владу Імперії.

— Така думка і нам видається цілком вірогідною, — Гордій повернувся до розмови, — момент обрано слушний. Україна, попри дикунство її влади, та й народу, щиро сказати — теж, нині отримала шанс увійти до родини європейських народів. Росія своїми дурнуватими зазіханнями сама відштовхує від себе колишні республіки Союзу. Скажіть ваша Служба може цим замірам щось протиставити?

— А що можете ви, панове характерники?

— Тобі що, Юрію, Бланк порадив саме до нас звернутися по допомогу в цій справі? — здивувався Мечислав.

— Бланк лише сказав, що на вас можна покластися, коли йдеться про інтереси країни…

— Дожилися! Бланк дає нам рекомендації для есбеушника! А на тебе, капітане — можна покластися, коли йдеться про інтереси країни? — далі присікувався Мечислав, і цього разу Гордій не стримував задерикуватого небожа.

— Щоб ви знали: я сюди прийшов без відома свого начальства! — запально мовив капітан.

— Справді, — іронічно запитав Мечислав, — то може, нам слід передзвонити твоєму начальству і запитати його про це?!

— Брейк, молоді люди! — подав команду боксерського рефері Гордій. — Припустимо, Юрію, що Ви тут із власної ініціативи. Вам, безумовно, добре відомо, що ми не довіряємо вашій Службі. Тож скажіть: навіщо Ви нав’язали нам цю розмову?

— Вам нав’яжеш, — буркнув капітан. — Коли ми з вами дійшли однакового висновку щодо замовника, то гадаю, для попередження подальших його акцій було б доцільно оприлюднити… звідки ноги ростуть.

— Оприлюдніть, — знизав плечима Гордій.

— Ви ж розумієте, панове, що Служба не може цього зробити офіційно!

— Отже, Юрію, ти хочеш використати нас у ваших шпигунських ігрищах, — впер лікті у стіл Мечислав.

— Скажіть, капітане, — примирливо звернувся до офіцера Гордій, — а Бланк не розповів, звідки Шахсуваров дізнався, що замовником є самодержець? Адже той лейб-олігарх вже давненько у бігах.

— Ні, цього він не написав. А що вдалося з’ясувати вам?

— Щойно мені дзвонив Назар, — вказав Гордій на телефон, — він довідався, що один із виконавців-політологів працював донедавна в опозиційного депутата.

— Так. Він з тієї опозиції, що її колись створював сам Хазяїн, — підтвердив це капітан.

— Бачиш, Юрію, як добре усе складається для влади, — Мечислав не приховував сарказму, — є на кого зіпхнути провину. Хоч на самодержця, хоч на Хазяїна…

— Хазяїн, звісно, кандидатура придатна для звинувачення — якби не інформація Бланка про те, що це лише початок, та якби не… ви, громадяни характерники! Ось електронна адреса Бланка, — капітан дістав із кишені клапоть паперу. — Він просить щоб на неї ви скинули адресу скайпу, за яким він зможе переговорити з Іваном Погребняком. Йосип обіцяв повідомити якісь додаткові подробиці обставин терористичної змови — якщо упевниться, що розмову веде саме пан Іван.

— Чому б йому не повідомити їх Вам, капітане? — запитав Гордій.

— Не знаю. Відмовляється.

— Батько ближчим часом не матиме змоги спілкуватися скайпом, — поглянувши на Гордія, нагадав Мечислав. — Можливо б Ви, дядьку, його замінили у розмові з Бланком.

— Не вийде, — заперечив капітан. — Йосип сказав, що в обличчя знає лише пана Івана — спілкувався якось із ним у музеї Яворницького. Із незнайомцем не говоритиме.

— Зрозуміло, Юрію, — зітхнув Гордій. — А де гарантія, що ви — Служба — не граєте заодно із Бланком, щоб втягнути нас у цю справу?

— З якою метою? — знизав плечима капітан.

— У вас може бути їх кілька, — підтримав племінника Гордій. — Он журналіст Вагінський у своїй статті вже пише, що до терактів можуть бути причетними українські націоналісти, а тут саме ми виявимо активність.

— Ви ж її й так виявляєте!

— Та, ну! — всміхнувся Мечислав. — Одна річ просто балачки, а інша — задокументована предметна розмова. У скайпі її тепер можна зафіксувати.

— Ми подумаємо, капітане, над Вашою пропозицією — Гордій підвівся, даючи зрозуміти, що зустріч добігає кінця. — У будь-якому разі Іван зараз «поза зоною досяжності».