Варта!Варта!

За дверима висів великий блакитний халат із добротної тканини. Ваймз, навіть не придивляючись, знав, що на кишені зображення кролика.

Інакше кажучи, кімната належала жінці, яка знала, що сюди ніколи не зазирне чоловік.

На столику біля ліжка громадилися папери. Попри відчуття провини, Ваймз не зміг себе побороти і глянув на них.

Ішлося про драконів. Там були листи з Виставкового комітету печерного клубу і Дружньої вогнедишної ліги. Брошури і відозви з Сонцесяйного притулку для хворих драконів («Маленького бідолаху ВІННІ п’ять років безжально експлуатували для випалення старої фарби зі стін, і в нього майже не лишилося полум’я, але зараз…»). Ще там лежали прохання про фінансову допомогу і тексти виступів, що промовляли до серця, здатного вмістити цілий світ або принаймні його крилату вогнедишну частину.

Якщо надовго затриматися думкою у такій кімнаті, можна було врешті-решт відчути якийсь дивний сум і безвідносне співчуття, а звідти недалеко і до переконання, що добре було б винищити людство і знову розпочати експерименти з амебами.

Біля навали паперів лежала книжка. Ваймз вигнувся, хоч це й завдало йому болю, і глянув на корінець. Там значилося: «Драконячі хвороби» авторства Сибіл Дейдре Ольгіванни Ремкін.

Він із зачудуванням і острахом перегорнув декілька сторінок. Йому відкрився інший світ, сповнений приголомшливих проблем. Задубіле горло. Брудне злягання. Пересохлі легені. Сторге. Тимпанія. Здуття. Сльозотеча. Камені. Трохи почитавши, він вирішив, що коли болотяний дракончик переживає бодай свою першу добу — це вже диво. Навіть прогулянку кімнатою варто було сприймати як біологічний тріумф.

Він миттю відвів погляд від ретельно промальованих ілюстрацій: забагато нутрощів.

У двері постукали.

— Можна? Ви там не роздягнені? — весело зарокотіла леді Ремкін.

— Ну…

— Я вам щось принесла підживитися.

Ваймзу чомусь уявилося, що це має бути суп, але натомість він побачив тарілку, наповнену беконом, смаженими яйцями і картоплею. Він лише глянув на весь цей холестерин — а його артерії вже наче подуріли.

— Я ще спекла хлібний пудинг, — сказала леді Ремкін, трохи соромлячись. — Зазвичай я небагато готую, хіба що для себе. Ну, ви ж знаєте, як воно, коли мешкаєш сам.

Ваймз подумав про те, що він їв у своєму помешканні. М’ясо чомусь завжди виходило сірим, з якимись дивними прожилками.

— Гм, — почав капітан. Він не звик говорити з леді, вилежуючись в її ж ліжку. — Капрал Ноббс мені казав…

— Ой, Ноббі такий колоритний!

Ваймз подумав, що це вже занадто.

— Колоритний? — мляво перепитав він.

— Дуже! Той іще персонаж. Ми з ним чудово поспілкувалися.

— Справді?

— Авжеж. Він просто скарбниця смішних оповідок.

— Звісно. Що є, те є.

Капітана завжди вражала здатність Ноббі ладнати мало не з кожним. Напевно, пояснення крилося в якомусь загальному знаменнику. У всій математиці не знайшлося б знаменника, загальнішого за Ноббі.

— Гм… А вам не здається, що він висловлюється… гм… надто вільно? — запитав Ваймз, зрозумівши, що не може відійти від цієї дивної теми.

— Перчено, — весело поправила його леді Ремкін. — Ой, чули б ви мого тата, коли він сердився. Хай там як, а виявилося, що в нас чимало спільного. Ви не повірите, але його дід колись вештався тут з якимись підозрілими намірами, і мій дід наказав його відшмагати.

«Та вони, можна сказати, родичі», — подумав Ваймз і перекривився: забиті ребра знову пройняло болем.

— У вас декілька дуже великих синців і, може, одне-два ребра зламано, — сказала вона. — Якщо ляжете на живіт, я намащу вас оцим.

І леді Ремкін схопила горщик з жовтою маззю.

На Ваймзовому обличчі промайнув страх, і він інстинктивно потягнув ковдру до підборіддя.

— Не треба цих дурниць. Чого я там не бачила? Зі спини всі дуже схожі — хіба що хвоста у вас немає. На живіт — і підніміть сорочку. Між іншим, вона ще дідусева.

Коли говорять таким тоном, опір марний. Ваймз іще подумав, чи не покликати Ноббі свідком, але врешті вирішив, що від цього стало б іще гірше.

Його немовби льодом обпекло.

— Що там понамішано?!

— Та геть усе. Мазь лікує синці і сприяє росту здорової луски.

— Що?!

— Перепрошую. Мабуть, не луски. Та не треба так лякатися. Я майже впевнена, що луска не виросте. Ну, от і все.

Вона поплескала його по сідницях.

— Мадам, я капітан Нічної сторожі, — сказав Ваймз і одразу ж сам зрозумів, що бовкнув нісенітницю.

— І лежите напівголий у жіночому ліжку, — незворушно відповіла леді Ремкін. — Ну, сідайте і пригощайтеся. Треба якомога швидше поставити вас на ноги.

— Навіщо? — перелякано позирнув на неї Ваймз.

Леді Ремкін сягнула рукою в кишеню своєї засаленої кофтини.

— Вчора ввечері я робила нотатки. Щодо дракона.

— А, щодо дракона, — видихнув капітан.

Тієї миті дракона він боявся набагато менше.

— І ще я трохи попрацювала. Надзвичайно дивна істота, скажу я вам. Вона взагалі не повинна була б літати.

— Це ви дуже слушно сказали.

— Якщо будова тіла в нього така, як у болотяних дракончиків, він повинен важити під двадцять тонн. Двадцять тонн! Це просто неможливо. Бачте, крила того розмаху просто не підняли б цю вагу.

— Він шубовснув з вежі, мов ластівка, — от що я бачив.

— Знаю. Але тієї ж миті у нього мали б відірватися крила, — твердо промовила леді Ремкін. — І він би впав, пробивши збіса глибоку яму в землі. Аеродинаміка — це вам не абищо. Не можна просто взяти й масштабувати щось мале. Треба думати ще й про силу м’язів і площу літальної поверхні крил.

— Я знав, що там щось не те, — повеселішав Ваймз. — Та й полум’я. Носити в собі таке — це страшне. Як болотяні дракончики виживають?

— А, це звичайні хімічні процеси, — махнула рукою леді Ремкін. — Дракончики просто видобувають пальне з усього, що їдять, а потім, опинившись у носових пазухах, воно загоряється. А всередині себе вони полум’я не носять — якщо не трапляється відбій.

— І що тоді?

— Доводиться відшкрібати від землі рештки дракона, — весело сказала леді Ремкін. — Боюся, дракони не дуже пристосовані до життя.

Ваймз уважно слухав.

— Дракони взагалі б не вижили, але на щастя, в глушині їхніх боліт майже не водилося хижаків. Та й яка з дракона здобич? Якщо забрати шкуру і величезні літальні м’язи, решта, напевно, смакує, як занедбаний хімзавод. Не дивина, що дракони постійно хворіють. Нескінченні проблеми з кишківником необхідні для утворення пального. Майже всі відділи мозку зайняті контролем неймовірно складного процесу травлення, під час якого пальне видобувається навіть із найменш придатних для цього інгредієнтів. Для особливо проблематичних випадків їм навіть до снаги миттю змінювати розташування внутрішніх органів. У хімічному сенсі слова дракони весь час балансують на лезі ножа. Варто один раз невчасно гикнути — і лишається хіба що згадка в підручнику.

Коли йдеться про вибір місця для лігвища, самиці відзначаються здоровим глуздом і материнським інстинктом цеглини.

Ваймз не розумів, чому люди колись взагалі боялися драконів. Якщо він гніздився у сусідній печері, варто було просто почекати, поки він вибухне, спалить сам себе або здохне від важкого розладу травлення.

— Ви дуже ретельно їх вивчили…

— Хтось мав це зробити.

— А як щодо великих?

— Ой, там таке! Знаєте, вони дуже загадкові, — і обличчя леді Ремкін раптом стало напрочуд серйозним.

— Так, ви казали.

— Знаєте, вони перетворилися на легенду. Схоже, один із видів драконів почав рости й рости, а потім… просто зник.

— Тобто вони вимерли?

— Ні… Час від часу вони звідкись прилітали, сповнені сил та енергії. А тоді їх раптом перестали бачити, — вона тріумфально позирнула на Ваймза. — Гадаю, вони знайшли місце, де справді можуть бути.

— Ким бути?

— Собою. Там вони можуть повністю розкрити свій потенціал. Інший вимір чи щось подібне. Там, де сила тяжіння менша абощо.

— Я про це подумав, коли його побачив, — сказав Ваймз. — Не можна отак літати в такій лусці.

Вони перезирнулися.

— Ми повинні знайти його лігвище, — промовила леді Ремкін.

— Щоб якась летюча ящірка шугала над моїм містом і палила його? Не бувати цьому! — відгукнувся Ваймз.

— Ви лишень подумайте, як це збагатить науку про драконів.

— Якщо вже хтось колись підпалить це місто, то це буду я.

— Чудова нагода. Стільки питань…

— Оце ви слушно сказали, — Ваймз пригадав один із висловів Моркви. — Це може допомогти у нашому розслідуванні.

— Але візьмемося до цього вранці, — твердо підсумувала леді Ремкін.

Із Ваймзового обличчя зникла гірка рішучість.

— Я спатиму внизу, на кухні, — весело сказала леді Ремкін. — Завжди ставлю там розкладайку, щоб дивитися за яйцями: деяким самицям треба допомагати, коли сезон. Мною не переймайтеся.

— Ви дуже люб’язні, — пробурмотів Ваймз.

— Я вирядила Ноббі у місто, щоб допоміг іншим впорядкувати штаб для вас, — повідомила леді Ремкін.

Ваймз геть забув про штаб Сторожі.

— Гадаю, будівля дуже постраждала, — припустив він.

— Від неї геть нічого не лишилося, крім купки розплавленого каміння, тож я розмістила вас у Псевдополь-Ярді.

— Перепрошую?

— Ой, тато мав нерухомість по всьому місті, а мені від неї жодної користі, якщо чесно. От я й сказала агентові, щоб віддав сержанту Колону ключі від старого будинку у Псевдополь-Ярді. Там варто провітрити.

— Але той район… Ну, там навіть вулиці вимощені бруківкою. Я до того, що лорд Ветінарі не…

— Цим не журіться, — сказала вона, дружньо поплескавши його по плечі. — А зараз вам справді час спати.

Ваймз ліг, а в голові закрутився вир думок. Псевдополь-Ярд розкинувся на анкському березі річки, де оренда коштувала чимало.

Опинившись удень на одній із тамтешніх вулиць, Ноббі чи сержант Колон, мабуть, справили б таке саме враження, як відкриття чумного лазарету.

Він дрімав, прокидаючись, а потім знову поринаючи в сон, де величезні дракони ганялися за ним, погрожуючи горщиками з маззю…

Його розбудив гомін натовпу.

Леді Ремкін гордовито виструнчилася. Видовище не з таких, що забуваються, — хоча, звісно, ви могли спробувати. Це ніби дивитися на дрейф материків, але показаний навспак: субконтиненти і острови зсувалися докупи, утворюючи колосальну розгнівану протожінку.

Вибиті двері драконника похитувалися в лутках. Тамтешні мешканці, і без того накручені, як арфа, що перебрала амфетамінів, геть збожеволіли. Вони тупотіли, бігаючи від стінки до стінки у своїх сажках, і у металеві облямівки вдарялися язички полум’я.

— Що-о це все означає?

Якби леді Ремкін колись приділила трохи уваги інтроспекції, то визнала б, що ця репліка не дуже оригінальна. Однак вона була зручною. І виконала свою роботу. Кліше перетворюються на кліше саме тому, що це молотки і викрутки в скрині для інструментів спілкування.

У вибиті двері линув натовп. Дехто в типовій для заворушників манері вимахував усілякими гострими знаряддями вгору-вниз.

— Ну, цей-во, — промовив ватажок. — Тут всередині дракон, так?

Його підтримав приглушений хор схвальних вигуків.

— І що-о?

— Цей-во… Місто він підпалив. Далеко вони не літають. У вас тут дракони. Мабуть, це один із ваших, га?

— Атож.

— Вірняк.

— QED[16].

— І ми от що зробимо — ми цим поганцям голови повідкручуємо.

— Точняк.

— Еге ж.

— Pro bono publico.

Бюст леді Ремкін колихнувся подібно до того, як піднімаються і падають імперії. Вона зірвала з гаку на стіні вила для гною.

— Ані руш — бо пошкодуєте, — застерегла вона.

Ватажок глянув на переляканих драконів у неї за спиною.

— Он як? — ущипливо перепитав він. — А шо ви зробите, га?

Леді Ремкін декілька разів відкрила і знов закрила рот.

— Я покличу Сторожу! — врешті сказала вона.

Погроза на мала того ефекту, на який сподівалася леді Ремкін. Вона взагалі була не в курсі явищ, позбавлених луски.

— Ой, який жах! — сказав ватажок. — Знаєте, дуже страшно. Аж ніг під собою не чую, — він дістав з-за пояса довжелезний сікач. — Леді, ви собі відійдіть, бо зараз…

Із глибини драконника вирвалася смуга полум’я, пролетіла над головами натовпу (на висоті одного фута) і пропалила над дверима розетку з обсмаленими краями.

А потім пролунав медовий голос. Смертельні погрози часто промовляють саме таким солодким, як котяче муркотіння, тоном.

— Це Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV, найгарячіший дракон міста. Йому дуже просто зробити з ваших голів головешки.

Із затінку, накульгуючи, вивалився капітан Ваймз.

Під пахвою він міцно затиснув золотавого страшенно переляканого дракончика, а іншою рукою притримував його за хвіст.

На них витріщився ошелешений натовп.

— Я знаю, що у вас на думці, — тихо продовжив Ваймз. — Після всього цього переполоху ви міркуєте про те, чи достатньо полум’я в нього лишилося? Знаєте, я й сам не можу точно визначити… — він нахилився вперед, спрямувавши погляд між вухами дракона, і голос його дзенькнув, як лезо ножа. — Але ви не про це повинні думати, а про те, як вам пощастило, — Ваймз подався до натовпу, а той відсахнувся. — Ну? Ви справді усвідомлюєте, як вам пощастило?

Декілька секунд нічого не було чутно, крім зловісного бурчання в животі Лорда Веселуна Гострого Кігтя Оркана IV: дзюрчало пальне, линучи до камер згоряння.

— Цей-во… — почав ватажок, прикипівши поглядом до голови дракона. — Не варто бучу здіймати…

— Хтозна — може, йому й просто так заманеться дихнути полум’ям, — промовив капітан. — Вони мають скидати надлишок газу, щоб не накопичувався. А він накопичується, коли драконам тривожно. І знаєте, гадаю, через вас їм дуже тривожно.

Ватажок зробив щось схоже на примирливий жест — як йому здавалося. На жаль, він досі тримав у руці ніж.

— Кидай, — різко сказав Ваймз, — бо обернешся на попіл.

Ніж дзенькнув, упавши на бруківку. Позаду в натовпі хтось почав борюкатися: чимало людей, так би мовити, не встигли збагнути суть справи і були не в курсі.

— Але перш ніж ви, добрі громадяни, спокійно розійдетеся у своїх справах, — багатозначно промовив Ваймз, — пропоную вам уважно роздивитися цих драконів. Чи схоже, щоб хтось із них сягав шістдесяти футів у довжину? Щоб мав розмах крил вісімдесят? Наскільки гаряче, по-вашому, їхнє полум’я?

— Гаспид його зна, — сказав ватажок.

Ваймз трохи підняв драконову голову.

— Гаспид його зна, сер, — виправився ватажок, закотивши очі.

— Хочеш дізнатися?

Ватажок похитав головою.

— Ви хто взагалі? — спромігся він запитати.

— Капітан Ваймз, — виструнчився той. — Нічна сторожа.

Це твердження зустріла майже цілковита мовчанка — хіба що десь із глибини натовпу пролунав веселий голос:

— З вечора заступили на зміну?

Ваймз поглянув на свою нічну сорочку. Поспіхом піднявшись із ліжка, він сунув ноги у капці леді Ремкін і аж зараз помітив, що вони прикрашені рожевими помпонами.

І саме тієї миті Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV вирішив ригнути.

Цього разу полум’я не вдарило і не загуло. Підмокла вогненна кулька — така дрібна, що навряд чи й заслуговувала цієї назви — прокотилася над збіговиськом, підсмаливши декому брови. Хоч там як, це, безперечно, справило враження.

Ваймз ефектно виструнчився. Ніхто й не помітив, що на мить його паралізувало жахом.

— Це ми просто привернули вашу увагу, — незворушно промовив він. — Наступна куля піде трохи нижче.

— А ми що… Ми нічого, — сказав ватажок. — Усе гаразд. Ми все одно збиралися йти. Побачили, що тут нема великих драконів — а чого ще нам треба? Даруйте, що потурбували.

— Стояти! — переможно гукнула леді Ремкін. — Ви так легко не втечете.

Вона дістала з полиці бляшанку з прорізом у кришці. Всередині щось гриміло. «Сонцесяйний притулок для хворих драконів» — повідомляв напис на ній.

Пустивши бляшанку по колу, зібрали чотири долари і тридцять один пенс. Капітан Ваймз красномовно підняв дракона — і дивом знайшлося ще двадцять п’ять доларів шістнадцять пенсів. А тоді натовп кинувся навтьоки.

— Хоч там як, а ми поки що в плюсах, — зазначив Ваймз, коли вони знову лишилися наодинці.

— Ви дуже мужньо вчинили!

— Сподіваймося, це не стане звичкою, — сказав він, обережно саджаючи змученого дракончика на місце.

У голові паморочилося.

І знову капітан відчув на собі уважний погляд. Скоса позирнувши в той бік, він побачив видовжене гостре рильце Пуцьвірінка Хорошика Квірмського Камнеперого. Той піднявся на задні лапки — типова поза сироти-цуценяти «Я шукаю дім».

На власний подив, Ваймз нахилився і почухав його за вухами — принаймні за схожими на них шпичастими виростами з боків голови. Дракончик відгукнувся: пролунав дивний звук — немовби на пивоварні забилася якась труба. Ваймз відсмикнув руку.

— Усе гаразд, — заспокоїла його леді Ремкін. — Це в нього в животику забуркотіло — отже, ви йому подобаєтеся.

Ваймз був ошелешений, коли відчув, що йому це приємно. Наскільки він міг пригадати, ніщо й ніхто в житті досі не вважав його гідним відрижки.

— Мені здавалося, ви збираєтеся… позбутися його.

— Мабуть, доведеться, — сказала вона. — Але ж ви розумієте, як це. Вони дивляться на вас своїми величезними, проникливими очима…

Обоє поринули в ніякову мовчанку.

— А якби я…

— Ви ж не могли б…

Вони урвали.

— Це найменше, що я можу зробити, — сказала леді Ремкін.

— Але ви так допомогли, давши нам нову будівлю штабу!

— Це просто мій обов’язок як доброї громадянки, — сказала леді Ремкін. — Будь ласка, прийміть Хорошика як друга.

Ваймз відчув, що його штовхають на вузеньку дощечку, перекинуту над глибоченною прірвою.

— Я навіть не знаю, що вони їдять.

— Та геть усе, — заспокоїла вона його. — Крім металів та вулканічних порід. Бачте, не випадає харчами перебирати, коли зростаєш у болоті.

— А його не треба виводити на прогулянки? Чи на прольоти чи як воно там?

— Здається, він майже постійно спить, — леді Ремкін почухала вкрите лускою тім’ячко потвори. — Правду кажучи, це найспокійніший дракон з усіх, що я виростила.

— А як щодо… ну…

Він жестами показав вила для гною.

— Та це переважно газ. Просто тримайте його в добре провітрюваному приміщенні. І цінних килимів ви не маєте, правда? Краще не дозволяйте йому лизати вам обличчя — але їх можна привчити контролювати полум’я. Вони дуже корисні, коли треба розпалити вогнище.

Хорошик Квірмський Камнеперий згорнувся калачиком під какофонію, схожу на булькання в каналізаційних трубах.

Ваймз пригадав, що вони мають вісім шлунків — ілюстрації в книжці показували все дуже детально. Там ще було зображено щось схоже на систему з безлічі перегінних кубів і безумного алхімічного приладдя.

Жоден болотяний дракончик не зміг би наводити страх на королівство — хіба що випадково. Ваймз подумав про те, скількох вбили спритні герої. Страшенна жорстокість — чинити так з істотами, єдина провина яких — з неуважності вибухати в повітрі, розриваючись на шматки. Та й взагалі — жоден дракон не припускався такої помилки двічі. Ваймз аж розлютився, думаючи про це. Раса… безталанників. Ось що таке дракони. Народжені для невдач. Живи швидко, помри з розмахом. Хоч вони й були всеїдними, але насправді живилися власними нервами, принижено борсаючись у жаху перед власною травною системою. Родина ледь приходить до тями після того, як тато вибухнув, аж тут якийсь впакований в обладунки покидьок чвалає болотом, щоб встромити меча в мішечок нутрощів, який і без того був за крок від самознищення.

Атож.

Цікаво було б подивитися, як славетні драконовбивці минулого виходили на двобій з великими драконами. Обладунки? Краще без них. Усе в будь-якому разі закінчиться однаково, але ваші рештки бодай не будуть запаковані у фольгу.

Ваймз не міг відвести погляд від неоковирного створіннячка. І тут до нього нарешті достукалася думка, що невпинно вимагала уваги впродовж цих кількох хвилин. Усі в Анк-Морпорку прагнули знайти лігвище дракона — принаймні порожнім. Ваймз точно знав, що шматки деревини на паличках тут не зарадять. Але часто кажуть, що злодій злодія піймає…[17]

— Чи може один дракон винюхати іншого? Ну, тобто знайти за запахом?

«Люба матінко! — писав Морква. —

Що тут коїться! Минулого вечора дракон спалив наш Штаб, і тут — о диво! — нам дали ще кращий. Це у місці, яке називають Псевдополь-Ярд, навпроти Опери. Серж. Колон сказав, що ми «круто піднялися» і суворо заборонив Ноббі продавати меблі. «Круто піднятися» — ще одна нова для мене метафора. Це як «замилювати очі», але вигадливіше.

Тут є чисті килими, щоб на них плювати. Сьогодні аж два загони людей намагалися потрапити на горище: шукали тут дракона — просто неймовірно. Порпатися в чужих клозетах і нипати по горищах — це ніби пошесть якась. Але ні до чого іншого люди й взятися не встигають, і серж. Колон каже, що коли робиш свій обхід і опівночі кричиш «Усе гаразд», поки дракон плавить вулицю — почуваєшся так, немовби щось недоговорюєш.

Тут десятки вільних спалень, тож я переїхав від пані Долоні. Мені було сумно, і там для мене спекли пиріг, але гадаю, що я вчинив правильно, хоча пані Долоня ніколи не вимагала платні за проживання, і це було дуже шляхетно, зважаючи, що вона вдова і має виховувати стількох донечок, та ще й надбати їм посаг тощо.

А ще я подружився з цим орангутаном, який постійно приходить уточнити, чи ми не знайшли його книжку. Ноббі називає його блохастим дурилом, бо той обіграв його на 18 у. о. у «Скапустити пана Цибулю». Це азартна гра в карти, я в таке не граю. Я сказав Ноббі, що азартні ігри заборонені актами (див. «Постанови»), а він сказав «відсохни», і, на мою думку, це порушення Статуту від 1389 року про норми поведінки, але я вирішив продемонструвати Розважливість.

Кеп Ваймз хворий. Його доглядає Леді. Ноббі каже, усі знають, що вона Психічна, але серж. Колон каже, що це просто через те, що вона живе сама у великому домі з купою драконів, а сама — Чисте Золото, бо добре вчинила з Кепом, притуливши його, хоч я не дуже розумію, до чого вона його тулила.

Сьогодні вранці я ходив гуляти з Ріт і показав їй у місті багато цікавих зразків ковальського мистецтва. Вона сказала, що це дуже цікаво. Сказала, що я геть не такий, як усі, кого вона раніше бачила.

Твій люблячий син Морква.

P. S. Сподіваюся, що з Мінті все гаразд».

Він обережно склав папірчик і запхав у конверт.

— Сонце сідає, — сказав сержант Колон.

Морква підвів погляд від воскової печатки.

— Це означає, що скоро ніч, — зауважив очевидне Колон.

— Так, сержанте.

Колон пробігся пальцями вздовж комірця. Рожевий колір його шкіри вражав: цілий ранок відшкрібав її, але люди все одно шанобливо трималися на відстані.

Дехто народжений для влади. Дехто її здобуває. А декому влада сама падає на плечі. Саме в цій категорії опинився зараз сержант і був від цього аж ніяк не в захваті. Колон знав, що от‑от настане хвилина, коли доведеться сказати, що вони виходять на патрулювання. Він не хотів виходити на патрулювання.

Натомість хотів знайти якийсь затишний підвал. Але становище зав’язує: якщо він лишився за старшого, то мав це зробити.

Його бентежила аж ніяк не самотність на вершинах влади. Бентежила вірогідність, що на вершинах влади його підсмажать заживо.

Крім того, Колон майже не сумнівався: якщо найближчим часом не зметикувати щось про дракона, Патрицій дуже засмутиться. А коли Патрицій засмучувався, то ставав дуже демократичним. Він знаходив вигадливі і болісні способи поширити цей смуток якомога далі. Сержант подумав, що відповідальність — страшна річ. Так само, як і жорстокі тортури. І наскільки він розумів, ці два поняття стрімко зближувалися.

Тому Колон відчув неймовірне полегшення, коли біля Ярду зупинилася каретка — дуже стара і пошарпана. Дверцята прикрашав вицвілий герб, а задню стінку — набагато свіжіший напис «Треба іржати, якщо любиш драконів».

З карети, скривившись, вийшов капітан Ваймз, а за ним — жінка, відома сержантові як Безумна Сибіл Ремкін. І нарешті за нею на повідці слухняно вистрибнув маленький…

Сержант Колон був надто знервований, щоб зауважити справжні розміри.

— Бодай би я скис! Вони отак просто вийшли і піймали його!

Ноббі, що сидів у куточку, підняв голову від дошки: до нього ніяк не доходило, що в інтелектуальній грі, яка передбачає блеф, майже немає шансів, коли супротивник невпинно всміхається.

Бібліотекар скористався з цієї нагоди і прихопив собі дві карти з-під низу колоди.

— Що ти верзеш? Це просто болотяний дракончик, — пояснив Ноббі. — А вона нічогенька, ця леді Сибіл. Справжня леді.

Двоє його товаришів озирнулися і витріщилися на нього. Невже це справді сказав Ноббі?

— Та годі вже вам! Чого б мені не розчовпати, хто леді, а хто ні? Вона мене чаєм пригостила — в порцеляновій чашечці, а стінки тоненькі, мов папір. І срібну ложечку дала, — промовив капрал тоном людини, яка зазирнула за верхівку соціальної піраміди. — До речі, я цю ложечку повернув, тож не треба на мене так зиркати!

— А що ти насправді робиш у свої вільні вечори? — запитав Колон.

— Тобі що до того? — огризнувся Ноббі.

— Невже ти дійсно повернув ложечку? — не повірив Морква.

— Трясця! — спалахнув Ноббі. — Так!

— Увага, хлопці, — сказав сержант, знаючи, що найгірше минуло.

До кімнати увійшли двоє. Ваймз позирнув на своїх людей звичним поглядом, сповненим фаталістичної зневіри.

— Мої підлеглі, — пробурмотів він.

— Гарно, — похвалила леді Ремкін. — Старий добрий загін простих рядових, еге ж?

— Що простих, то так, — сказав Ваймз.

Леді Ремкін підбадьорливо всміхнулася. Це спричинило дивні пертурбації. Сержант Колон, доклавши якогось надзусилля, зміг випнути груди більше, ніж черево. Морква став прямо, подолавши хронічну згорбленість. Ноббі аж трусився, відтворюючи солдатську виправку: випнув великі пальці рук, а вузенькі пташині груди роздув так, що ноги от‑от могли відірватися від землі.

— Я завжди думаю про те, що всім нам стає безпечніше спати в моєму ліжку, коли ми знаємо, що ці мужні люди захищають нас, — промовила леді Ремкін, статечно походжаючи вздовж шеренги, мов навантажений скарбами галеон під легесеньким бризом. — А це хто?

Орангутанові важко стояти за командою «Струнко!». Його тіло може відтворити загальну ідею тієї постави, але шкіра цьому опирається. Однак Бібліотекар дуже старався. Він стояв у кінці шеренги таким собі шанобливим мішечком із кістками, та ще й салютував хитромудро вивернутою чотирифутовою рукою.

— Агент під прикриттям, — не розгубився Ноббі. — Людиноподібний розділ спеціального призначення.

— Чудова ініціатива. Так, справді чудова, — похвалила леді Ремкін. — І відколи це ви стали орангутаном, служако?

— Уук.

— Дуже переконливо, — вона озирнулася на Ваймза, який просто не міг повірити власним очам. — Гарна робота, — сказала вона. — Прекрасний загін людей…

— Уук.

— І людиноподібних, — додала леді Ремкін, навіть не спіткнувшись.

На мить загону здалося, що він щойно повернувся із вилазки, в якій героїчно підкорив якусь віддалену провінцію. Усі почувалися напрочуд бадьорими — саме так леді Ремкін, поза сумнівом, охарактеризувала б їхній стан, який на багато градусів відрізнявся від звичного для них. Навіть Бібліотекар у своєму піднесенні на цей раз пробачив фамільярність.

Усі озирнулися на дзюрчання і сильний запах якоїсь хімії.

Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий невинно і водночас присоромлено схилився над плямою на килимі. Втім, вона була схожа радше на дірку в підлозі. Над обсмаленими краями курився димок.

Леді Ремкін зітхнула.

— Жодних проблем, мадам, — весело заспокоїв її Ноббі. — Зараз усе приберемо.

— Боюся, таке з ними часто — від хвилювання, — пояснила вона.

— У вас чудовий представник виду, мадам, — продовжив Ноббі, насолоджуючись новим досвідом світського спілкування.

— Він уже не мій, — сказала та. — Зараз він належить капітану — або, може, всім вам. Це ніби як талісман. Його звати Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий.

Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий, встоявши під вагою цього бучного імені, спокійно обнюхав ніжку стола.

— Він схожий радше на мого брата Еррола, — життєрадісно сказав Ноббі, намагаючись якомога вигідніше розіграти карту горобчика, — зухвалого, але милого. — Такий самий гострий писок — даруйте на слові, мадам.

Ваймз поглянув на створіння, що вивчало нове для себе середовище. Він знав, що віднині і назавжди це Еррол. Дракончик заради цікавості відкусив шматок стола, пожував кілька секунд, виплюнув, згорнувся на підлозі і заснув.

— Він тут нічого не підпалить? — боязко запитав сержант.

— Гадаю, що ні. Здається, він ще не зрозумів, для чого йому вогневивідні шляхи, — сказала леді Ремкін.

— Та спокійнішої істоти взагалі годі шукати, — втрутився Ваймз. — Хоч там як, люди…

— Уук.

— Сер, я не до вас звертався. Що тут робить оце?

— Ну, я… Цей-во, — поквапився пояснити сержант Колон. — За вашої відсутності, коли у нас, так би мовити, рук не вистачало… Морква тут казав, що це законно, і взагалі… Сер, я до присяги його приводив. Цього людиноподібного, сер.

— До якої присяги, сержанте?

— Він склав присягу як констебль особливого призначення, — почервонів Колон. — Ну, ви розумієте, сер. Це така собі народна Сторожа.

— Особливого призначення? — Ваймз аж руками сплеснув. — Та він, трясця, заслуговує унікального призначення!

Бібліотекар обдарував його широкою усмішкою.

— Це ненадовго, сер. Ну, тимчасово, — благально промовив Колон. — Нам би не завадила допомога і… здається, ми нікому, крім нього, не подобаємося…

— Гадаю, це страшенно гарна ідея, — підтримала леді Ремкін. — Добре ви придумали з цим людиноподібним.

Ваймз знизав плечима. Світ геть здурів. Гірше вже нема куди, а отже, — яка різниця?

— Гаразд, — сказав він. — Нехай так! Я згодний. Чудово! Дайте йому значок, чого вже там — але бодай би мене розірвало, якщо я знаю, куди він його почепить! Прекрасно! Так! Чом би й ні?

— Капітане, з вами все гаразд? — запитав Колон, перетворившись раптом на втілення турботи.

— Аякже! Звісно! Ласкаво просимо до нової Сторожі! — огризнувся Ваймз, безладно походжаючи кімнатою. — Чудово! Врешті-решт нашої платні все одно ні на що, крім арахісу, не вистачить, то чого б нам не найняти мав…

Сержант шанобливо затулив Ваймзові рот.

— Капітане, я вам лише одне скажу, — швидко промовив Колон, дивлячись в ошелешені Ваймзові очі. — Уникайте слова на літеру «М», бо він тоді скаженіє. Повністю втрачає самоконтроль і нічого з цим не може вдіяти. Це ніби як червона ганчірка для цих, як їх… «Людиноподібний» — це нічого, сер. Аби лише не слово на літеру «М». Бо коли він сердиться, то не відходить похмуро в куток, сер, якщо ви розумієте, про що я. Він жодних проблем не створює, за винятком цієї, сер. Ми домовилися? Просто не кажіть слово «мавпа». Ой, трясця.

Братство нервувалося.

Він чув їхні балачки. Плин подій виявився надто стрімким для них. Він думав, що вводив їх у курс справи поступово, даючи щоразу рівно стільки інформації, скільки могли обробити їхні дрібні мізки, але все одно переоцінив їх. Тут потрібна була тверда рука. Тверда, але справедлива.

— Браття, — розпочав Верховний гросмейстер, — чи достатньо досконалі зараз Манжети Істини?

— Що? — неуважно перепитав брат Дозорець. — А, Манжети. Атож. Вони досконалі. Так.

— А чи ми належним чином позбулися Ластівок Принади?

— Що? Я? — винувато сіпнувся брат Тинькар. — Позбулися, чого ж ні.

— Браття, — тихо сказав Верховний гросмейстер, помовчавши. — Ми так близько. Ще один раз. Ще декілька годин. Лише один раз — і ми заволодіємо світом. Браття, ви розумієте?

— Ну… — брат Тинькар зачовгав ногами. — Тобто ще б пак. Так. Тут нема чого боятися. Ми за вами на сто десять відсотків…

«Він зараз скаже «але»», — подумав Верховний гросмейстер.

— …але…

Звісно.

— …ми… ну, ми всі, нам так… незвично. Ну, правда. По-іншому почуваєшся, викликавши дракона. Це ніби як…

— Очищення, — люб’язно підказав брат Тинькар.

— Щось таке, атож, — сказав брат Дозорець, борсаючись у потугах висловитися. — Це ніби з тебе щось виймають…

— Висмоктують, — сказав брат Тинькар.

— От він правильно сказав, і ми… ну, може, це трохи небезпечно.

— Це ніби як ті містичні потвори з Потойбіччя, які живцем із тебе мозок випивають, — докинув брат Тинькар.

— Щодо мене, то мені радше схоже на те, як голова з похмілля тріщить, — безпорадно промовив брат Дозорець. — І ми, знаєте, оце думали про всі ці штуки з космічною рівновагою і таким іншим, бо… Ну, ви лишень погляньте, що трапилося з бідолашним старим Клозетником. А що як це була кара? Гм.

— Це був просто скажений крокодил, що заліг у квітнику, — сказав Верховний гросмейстер. — Із ким завгодно таке могло трапитися. Але я розумію ваші почуття.

— Справді? — запитав брат Дозорець.

— Звісно. Вони цілком природні. Усім найвидатнішим чарівникам стає трохи незатишно, коли вони беруться до великої роботи на кшталт цієї, — браття гордо виструнчилися. Атож. Найвидатніші чарівники — це про них сказали. — Але за декілька годин усе скінчиться, і я впевнений, що король виявить прихильність до вас. На вас чекає світле майбутнє.

Зазвичай це спрацьовувало. Але, здається, не цього разу.

— А дракон… — почав брат Дозорець.

— Не буде вже дракона! Він нам не буде потрібний, — сказав Верховний гросмейстер. — Слухайте, все просто. Хлопець матиме чарівний меч. Усі знають про чарівні мечі королів…

— Той самий чарівний меч, про який ви нам розповідали? — запитав брат Тинькар.

— Коли він торкнеться ним дракона — ф’ю, та й по всьому!

— Атож, вони такі, — підхопив брат Придверник. — Дядько мій одного разу копнув ногою болотяного дракона — заскочив, як той жере гарбузи в нього на городі. Так ця тварюка йому ледь ногу не відгризла.

Верховний гросмейстер зітхнув. Ще декілька годин — і вже не доведеться борсатися в цьому. Він лише одного не вирішив — відпустити їх (зрештою, хто б повірив їхнім оповідкам?) чи вирядити Варту, щоб заарештували їх, адже бути такими дурними — просто злочин.

— Ні, — терпляче пояснив він. — Це я до того, що дракон зникне. Ми відправимо його назад. І не буде вже дракона.

— А хіба люди нічого не запідозрять? — спитав брат Тинькар. — Їм не захочеться побачити, як скрізь розлетілися шматки порубаного дракона?

— Ні, — переможно сказав Верховний гросмейстер. — Породження Зла миттю зникне від одного дотику Справедливого та Істинного Меча!

Братство витріщилося на Верховного гросмейстера.

— Принаймні вони в це повірять, — додав він. — А ми тимчасом можемо трохи підпустити чарівного диму.

— Чарівний дим — це нам раз плюнути, — сказав брат Загребун.

— І не буде порубаних шматків дракона? — трохи розчаровано перепитав брат Тинькар.

Брат Дозорець прокашлявся.

— Не знаю, чи зайде воно людям, — сказав він. — Якось надто гладенько все.

— Слухайте, людям що завгодно зайде! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Вони самі все побачать! Люди в такому захваті будуть від перемоги хлопця, що не стануть ні про що замислюватися! Повірте мені! А зараз… починаймо вже…

Він зосередився.

Так, уже легше. Щоразу це вдавалося легше. Він відчував пластинки луски і драконову лють, потрапивши у місце, де були дракони, і здобувши контроль.

Це була справжня влада, і вона належала йому.

— Ой, — скривився сержант Колон.

— Чого ви такі ніжні? — бадьоро запитала леді Ремкін, вправно затягуючи пов’язку. Цей хист жінки її роду передавали з покоління у покоління. — Він вас ледь торкнувся.

— І йому дуже прикро, — різко докинув Морква. — Покажи сержантові, як тобі прикро. Ну ж бо.

— Уук, — сором’язливо промовив Бібліотекар.

— Не пускайте його до мене, бо цілуватися полізе! — пропищав Колон.

— Якщо когось хапають за ноги і починають гатити його головою по підлозі, як ви гадаєте, чи можна це вважати нападом на старшого за званням? — запитав Морква.

— Я зі свого боку не висуваю жодних звинувачень, — поквапився сказати сержант.

— Може, до справи? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ми маємо перевірити, чи зможе Еррол винюхати драконове лігво. Леді Ремкін вважає, що варто спробувати.

— Це ви про те, щоб вирити глибоку яму з пружинними пастками, розтяжками, метальними ножами, битим склом і скорпіонами, щоб піймати злодія, капітане? — із сумнівом у голосі уточнив сержант. — Ой!

— Так, і ми хочемо встигнути, поки запах не вивітрився, — сказала леді Ремкін. — Сержанте, ви вже великий хлопчик, не будьте дитиною.

— Мадам, якщо дозволите мовити слово, я можу сказати, що залучення Еррола було чудовою ідеєю, — ввернув Ноббі, поки сержант червонів під своїми бинтами.

Ваймз не знав, чи довго зможе терпіти сходження Ноббі на верхів’я світського спілкування.

Морква промовчав. Він поступово приймав, що не є ґномом, але ґномська кров усе одно текла в його жилах, відповідно до славетного принципу морфічного резонансу, і запозичені гени підказували йому, що не все так просто. Знайти лігво, навіть без дракона в ньому, було доволі ризиковано. Але в будь-якому разі він не сумнівався, що якби воно було десь неподалік, він би щось помітив. Коли поряд багато золота, у ґномів завжди чухаються долоні, а він нічого не відчував.

— Розпочнемо з тієї стіни у Затінках, — сказав капітан.

Сержант скоса позирнув на леді Ремкін і відчув, що не може показувати страху, коли його підтримують. Натомість він обмежився запитанням:

— А це розважливе рішення, капітане?

— Звісно, ні. Якби ми були розважливі, то не служили б у Сторожі!

— Це ж треба! Яка неймовірна шалена пригода, — зраділа леді Ремкін.

— Міледі, гадаю, вам не варто йти, — почав Ваймз.

— Називайте мене Сибіл, дуже вас прошу!

— Бачте, у цього району погана слава.

— Але я впевнена, що поряд із вашими людьми мені абсолютно нічого не загрожує. Побачивши вас, усі волоцюги мали б просто здиміти.

«Дракони… — подумав Ваймз. — Щоб здиміти і не лишити по собі нічого, крім відбитків на стіні, волоцюгам достатньо побачити дракона». Варто йому було відчути, що інтерес чи завзяття згасають, він згадував ці відбитки, і йому немовби приском сипало за пазуху. Не можна, щоб таке траплялося. Не в його місті.

Правду кажучи, Затінки не становили аж такої небезпеки. Переважна частина місцевої фауни рискала деінде в пошуках драконового лігва, а ті, хто лишився, чомусь не мали настрою влаштовувати засідки у темних провулках. Крім того, найкмітливіші зрозуміли: якщо наскочити на леді Ремкін, вона, мабуть, скаже їм підтягнути шкарпетки і не клеїти з себе дурнів, а голос її звучатиме так владно, що вони й незчуються, як виконають наказ.

Стіни досі не позбулися, і моторошні фрески нікуди з неї не зникли. Еррол щось порознюхував, тюпцем пробігся з кінця в кінець вулички і заснув.

— Шось пішло не так, — зауважив сержант Колон.

— Але ідея гарна, — віддано сказав Ноббі.

— Гадаю, дощ змив сліди, та ще й тут ходило чимало людей, — сказала леді Ремкін.

Ваймз підхопив дракона на руки. Не варто було й сподіватися. Але в будь-якому разі краще робити бодай щось.

— Повертаймося, — сказав він. — Сонце заходить.

Назад вони йшли спокійно. «У Затінках — і то бояться дракона, — подумав Ваймз. — Усе місто тремтить, навіть коли його тут немає. Ще трохи — і люди почнуть прив’язувати до скель незайманих дів».

Дракон — метафора паскудного людського існування. Якщо раптом вам недостатньо паскудно, прилетить величезна вогнедишна потвора.

Ваймз витягнув ключі від нової штаб-квартири. Поки він колупався в замку, Еррол прокинувся і заскиглив.

— Не зараз, — кинув Ваймз.

У нього закололо в боці. Ніч ледь настала, а він уже почувався виснаженим.

Поряд із ним розлетівся на друзки шматок черепиці, що впав із даху на бруківку.

— Капітане, — прошипів Колон.

— Що таке?

— На даху, капітане.

Щось у сержантовому голосі пройняло Ваймза. Там не вчувалося ані тривоги, ані страху, а лише тупий мертвотний жах.

Ваймз підняв голову. Під пахвою в нього несамовито смикався Еррол.

Дракон — справжній дракон — зацікавлено дивився вниз з-за стічної труби. Сама лише його морда була завбільшки з людину. Очі в нього були, як… Ну, як дуже великі очі. Червоні, мов жар, і сповнені такого розуму, який навіть не снився людям. Передусім цей розум був набагато древнішим за людський. Коли зграя вчорашніх мавп розмірковувала, чи прямоходіння стане їм у пригоді, цей розум уже цілу вічність пізнавав усі тонкощі лукавства і підступності. Цей розум ніколи не мав нічого спільного з мистецтвом дипломатії. Він його навіть не розумів.

Цей розум не став би бавитися з вами у загадки. Натомість він знав геть усе про гонор, силу і жорстокість. За можливості він би спалив вам голову — просто через те, що йому це до вподоби.

Зараз дракон сердився ще дужче, ніж зазвичай. Він відчував, як щось засіло по той бік його очей. Якась дрібненька, квола чужа свідомість, роздута самовдоволенням. Це наповнювало нестримною люттю. Змушувало робити те, чого не хотілося… Натомість не давало робити те, що дуже хотілося.

Ці очі на мить зосередилися на Ерролі, який геть оскаженів. Ваймз усвідомив: єдина причина, з якої його ще не спалив мільйонноградусний жар, полягає в тому, що дракону трохи цікаво, чого це у Ваймза під пахвою менший дракончик.

— Не робіть різких рухів, — промовила в нього за спиною леді Ремкін. — І не показуйте страху. Вони чудово розуміють, коли ви боїтеся.

— Ви могли б зараз щось інше порадити? — промовив капітан, намагаючись якомога повільніше і непомітніше ворушити губами.

— Їх непогано приводить до тями, якщо полоскотати за вушками.

— Он як, — мляво відповів той.

— А ще можна твердо й різко сказати «ні!» і забрати миску з їжею.

— Та ну?

— І ляснути по носі скрученим аркушем паперу — але це я роблю лише в крайніх випадках.

У світі, де зараз опинився Ваймз (яскраво окресленому і сповненому безнадії), час немовби завмер. Усе повільно оберталося навколо грубих чітких ніздрів за кілька метрів від нього. І тут Ваймз почув, як щось тихенько свистить.

Дракон глибоко вдихнув повітря.

А потім спинився. Зазирнувши в чорну непроглядність вогневивідних шляхів, Ваймз подумав про те, чи встигне він щось побачити. Чи буде якийсь білий спалах абощо, перш ніж його поглине вогненне забуття.

І цієї миті заспівав горн.

Дракон здивовано підняв голову і відповів звуком, що анітрохи не скидався на жодне слово, але водночас дещо нагадував запитання.

І знову пролунав горн. Розкотилися відлуння, що немовби жили власним життям. Це було схоже на виклик. А якщо той, хто заграв на горні, не мав нічого такого на думці, то незабаром його мала спіткати біда: спопеливши Ваймза зневажливим поглядом, дракон розгорнув величезні крила, підкинув своє важке тіло в повітря, порушивши всі закони аеродинаміки, і неквапно вирушив на звук.

Ніщо в світі не повинно було б так літати. Крила били повітря, і від цього розкочувався звук, схожий на відлуння грому, але дракон рухався так, ніби не докладає жодних зусиль. Скидалося на те, що якщо він припинить махати крилами, то просто м’яко пригальмує. Він линув, а не летів. Для істоти завбільшки з амбар, та ще й закутої у броньовану луску, це здавалося неабияким досягненням.

Дракон проплив у них над головами, наче корабель, у напрямку площі Розбитих місяців.

— За ним! — крикнула леді Ремкін.

— Це неправильно, що він так летить. Я майже впевнений, що не обійшлося без порушення Закону про чаклування, — сказав Морква, виймаючи записник. — Та він ще й дах пошкодив. Він обтяжує свою і без того неоднозначну ситуацію.

— Капітане, ви як? — запитав Колон.

— Я в ніздрі йому зазирнув, — зачаровано промовив Ваймз і аж тоді зосередив погляд на стривоженому обличчі сержанта. — Куди він подівся?

Колон махнув рукою на вулицю.

Ваймз глянув спідлоба на силует, що вже розчинявся у небі над дахами.

— За ним! — сказав він.

Знову заспівав горн.

На майдан поспішало багато людей. Дракон проплив над ними, наче акула, що націлилася на загублений у морі надувний матрац. Хвіст повільно гойдався туди-сюди.

— Якийсь навіжений хоче вийти з ним на двобій! — сказав Ноббі.

— Я так і знав, що хтось намагатиметься. Бідного недоумка живцем запечуть в обладунках, — зауважив Колон.

Здавалося, так само думав і натовп, який вишикувався на майдані. Анк-морпоркці сприймали розваги прагматично і безпосередньо. Вони дуже хотіли подивитися, як приріжуть дракона, але готові були задовольнитися і тим, що когось живцем запечуть в обладунках. Не кожного дня щастить побачити, як людину живцем запікають в обладунках. Буде що згадувати решту життя.

Зусібіч Ваймза штурхали: юрмище напливало і напливало на майдан.

Горн проспівав утретє.

— Це горн-мушля, — впевнено промовив Колон. — Як дзвін, але глибший.

— Правда? — запитав Ноббі.

— Атож.

— Мабуть, збіса здоровенний слимак жив у тій мушлі.

— Арахіс! Фіглянки! Гарячі ковбаски! — заголосили в них за спиною. — Привіт, хлопці! Вітання, капітане Ваймз! Встигли в останній момент? Беріть ковбаску, заклад пригощає.

— Що тут коїться, Відривачу? — запитав капітан, вчепившись у лоток продавця, щоб втриматися у круговерті нових і нових людей.

— Приїхав у місто якийсь хлопець і пообіцяв убити дракона, — пояснив Від-Душі-Відриваю. — Каже, що має чарівний меч.

— А чарівну шкуру він має?

— Капітане, де ваша любов до романтики? — поцікавився Нудль, беручи з крихітної пательні на своїй таці розжарену виделку і обережно торкаючись нею заду огрядної жінки, що стояла попереду. — Мадам, прошу посунутися. Комерція — рушійна сила нашого міста. Дуже вам дякую. Звісно, — продовжив він, — якщо вже робити все по правді, то треба прикути до скелі діву. Але тітонька відмовилася. Бувають такі проблемні люди — не шанують традицій. А хлопець каже, що він законний нас-чадок трону.

Ваймз похитав головою. Світ явно збожеволів.

— Щось я не второпаю, — сказав він.

— Нас-чадок, — терпляче пояснив Відривач. — Ну, нас-чадок трону.

— Якого ще трону?

— Анкського.

— Анкського трону?

— Ну, там, знаєте, королі і таке інше, — Відривач замислився. — Забув ім’я цього хлопця, трясця б його. Я у цілодобовій гуртовій гончарні Троля-Вогнеця замовив три партії сувенірних кухлів з нагоди коронації. Марудна буде потім справа — на кожній вишкрябувати ім’я. Відкласти вам один-два, капітане? Для вас — дев’яносто пенсів, і це я від душі відриваю.

Припинивши опір, Ваймз знову поринув у натовп, орієнтуючись на Моркву, наче на маяк. Констебль височів над юрбою, а решта загону тягнулася за ним.

— Божевільня якась, — крикнув Ваймз. — Що там, Моркво?

— Посеред майдану хлопець на коні, — відповів той. — Тримає в руках меч, аж вилискує, але нічим, крім того, здається, зараз не зайнятий.

Ваймз пробився під захист леді Ремкін.

— Королі, — видихнув він. — Анкські. І трони. Є такі?

— Перепрошую? Ну, так. Колись були, — сказала та. — Кілька сотень років тому. А що?

— Якесь хлоп’я називає себе нащадком трону!

— Саме так, — підтвердив Відривач, який невідступно йшов за Ваймзом, сподіваючись дотиснути потенційного клієнта. — Виголосив цілу промову про те, як вб’є дракона, скине узурпаторів і виправить усі кривди. Народ зрадів. Гарячі ковбаски, дві на долар, зі справжньої свинюки. Чом би не пригостити леді?

— Тобто зі свинини, сер? — насторожено перепитав Морква, озираючи лискучі довгасті утворення.

— Яка різниця, як називати? Усе гаразд, — поспішив запевнити Відривач. — Ось вам якісний свинячий продукт. Зі справжньої свинюки.

— У цьому місті народ радіє будь-якій промові, і це геть нічого не означає! — похмуро кинув Ваймз.

— Беріть свинячі ковбаски, п’ять на два долари! — гукнув Відривач. Він завжди дбав про те, аби спілкування не ставало на заваді комерції. — Може, монархія посприяє бізнесу. Свинячі ковбаски! Свинячі ковбаски! Запечені в тісті. І виправити всі кривди, як на мене, теж доволі слушна думка. З цибулею!

— Чи міг би я спокусити вас гарячою ковбаскою, мадам? — запитав Ноббі.

Леді Ремкін поглянула на лоток, що висів на шиї у Відривача. Допомогли тисячоліття бездоганного виховання, що передавалося з покоління у покоління, тож її голос майже не виказав жаху.

— О, вони такі апетитні з вигляду. Чудові наїдки.

— Зроблені ченцями на якійсь містичній горі? — запитав Морква.

Відривач дивно зиркнув на нього.

— Ні, свинями, — терпляче пояснив він.

— Які ще кривди? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ну ж бо, скажи мені, які там кривди він хоче виправити.

— Нууу… У нас тут, наприклад, податки, — сказав Відривач. — Ось вам перша кривда, — йому вистачило совісті вдати, ніби трохи соромиться. У його світі податки були нещастям, яке траплялося лише з іншими.

— Саме так, — сказала стара жінка поряд. — А ще в моєму домі труба тече так, що страшне, а домовласник нічого не хоче робити. Це теж кривда.

— І коли волосся передчасно випадає, — докинув чоловік, що стояв попереду неї. — Теж кривда.

У Ваймза щелепа відпала.

— Так. Королі можуть від цього зцілювати, — впевнено сказав іще один монархіст.

— До слова, — згадав Нудль-Відривач, порпаючись у своєму наплічнику. — У мене тут лишилася пляшечка чудодійної мазі, — він обпік Моркву поглядом. — Виготовили якісь древні ченці, які живуть на горі…

— А ще, знаєте, вони не огризаються, — правив далі монархіст. — Саме з цього й видно королівську кров. Вони на це геть не здатні. Це вам правила гарного тону.

— Дивина та й годі! — промовила жінка із сантехнічними проблемами.

— А ще ж гроші, — продовжував монархіст, купаючись у променях уваги. — Вони грошей з собою не носять. Саме так завжди можна впізнати короля.

— Чого вони так? Гроші не такі й важкі, — здивувався чоловік, в якого рештки волосся розбіглися по черепі, мов недобитки переможеної армії. — Я можу без проблем носити зі собою сотні доларів.

— Мабуть, від королювання руки слабшають, — розважливо зазначила жінка. — Від того, що вони увесь час махають людям.

— Я завжди от що думав, — почав монархіст, витягуючи люльку і беручись її набивати з бундючним виглядом людини, яка готується виголосити промову. — Коли ти король, одна з основних проблем у тому, що твоя дочка може проколотися.

Усі замислилися.

— І заснути на сто років, — договорив монархіст.

— Он як, — видихнули всі, відчувши якесь несвідоме полегшення.

— А потім ще травми від горошин, — додав він.

— Мабуть, так, — невпевнено сказала жінка.

— Постійно доводиться спати на них, — пояснив монархіст.

— Не кажучи вже про сотню матраців.

— Атож.

— Правда? Я, мабуть, зможу постачати їх гуртом, — сказав Відривач і озирнувся на Ваймза, який слухав усе це, дедалі більше поринаючи у чорну зневіру. — От бачите, капітане? А ви, гадаю, служитимете вже у королівській варті. Матимете якесь пір’ячко на шоломі.

— А, пишноти, — махнув трубкою монархіст. — Це дуже важливо. І багато видовищ.

— І вони що, безкоштовні? — запитав Відривач.

— Ну, може, хіба що за декорації треба заплатити, — відповів той.

— Та ви всі геть подуріли! — не витримав Ваймз. — Ви нічого про нього не знаєте. І він ще навіть не переміг!

— Гадаю, це лише формальність, — кинула жінка.

— Люди, отямтеся! Це ж вогнедишний дракон! — крикнув Ваймз, а в пам’яті знову постали ті ніздрі. — А він — просто якийсь хлопака на коні!

Нудль-Відривач жартома тицьнув його кірасу.

— Душі у вас нема, кепе. Якщо людина приїхала здалеку у закатоване драконом місто і має блискучий меч, то… є лише один варіант розвитку подій, правда? Мабуть, так вирішила доля.

— Закатоване місто? Закатоване місто? — надривався Ваймз. — Та ти, шахраюго, ще вчора впарював людям на вулиці гарненьких лялькових дракончиків!

— Комерція, кепе. І нема чого так перейматися, — приязно пояснив Відривач.

Похмурий і розлючений Ваймз відійшов до свого загону. Знаєте, чим анк-морпоркський люд міг бути вам симпатичний? Нестримним прагненням до незалежності. Вони б нікому не поступилися своїм правом грабувати, обдурювати, привласнювати чуже і вбивати. Це могли робити всі, і в цьому всі були рівні. І це цілком вкладалося у Ваймзову логіку. Не було жодної різниці між найбільшим багатієм і найзлиденнішим жебраком — хіба що перший мав достоту грошей, влади, їжі і гарного одягу, а ще здоров’я. Але він принаймні не був анітрохи кращий. Просто багатший, огрядніший, могутніший, пишніше вдягнений і здоровіший. І так тривало століттями.

— А зараз махнули перед ними горностаєвою мантією, і вони показилися, — пробурмотів він.

Дракон повільно і насторожено кружляв над майданом. Ваймз витягнув шию, щоб краще бачити: попереду стояло чимало людей.

У багатьох хижаків образ здобичі мало не в гени вбудований. Можливо, вершник із мечем у руках так само щось перемкнув у драконовому мозку: істота подивилася на нього з живим інтересом, але водночас і з підозрою.

— Я й не знав, що ми взагалі були королівством, — знизав плечима затиснутий у натовпі Ваймз.

— Відтоді минуло дуже багато часу, — пояснила леді Ремкін. — Королів скинули. Це й на краще. Вони часом були просто жахливі.

— Але ж ви з круто… з високородної сім’ї, — здивувався він. — Я думав, ви мали б підтримувати королів.

— Ой, серед них траплялися страшні почвари, — безтурботно сказала вона. — Творили казна-що: заводили собі купу дружин, відрубували людям голови, починали якісь дурнуваті війни, їли з ножа, кидали надгризені курячі ніжки через плече і тому подібне. Геть не нашого рівня люди.

На площі запала тиша. Дракон повільно підлетів до дальнього кінця і майже застиг у повітрі — хіба що крилами повільно махав.

Ваймз відчув, як по спині щось дереться, а потім Еррол вчепився йому у плече задніми лапами. Крильця-обрубки теліпалися в тому ж ритмі, що й крила справжнього дракона. Еррол шипів, не відводячи погляду від величезної істоти, що висіла в повітрі.

Коли хлопець спішився, махнув мечем і розвернувся до далекого ворога, кінь рвучко затанцював на бруківці.

«Він впевнено тримається», — подумав Ваймз. З іншого боку, хіба за наших часів здатність прирізати дракона має щось спільне із вмінням правити?

Але меч справді дуже яскраво виблискував, проти цього не заперечиш.

Друга година ночі. Все гаразд, хіба що дощить. Так, знову почав сіятися дощик.

У мультивсесвіті є такі міста, де начебто знають, як розважатися. Наприклад, у Новому Орлеані чи Ріо хваляться, ніби вміють не лише дати жару, але й розпалити багаття. Однак порівняно з тим, як відривається Анк-Морпорк, ці міста — похмуре уельське селище в неділю по обіді.

В омитому дощем повітрі над коловоротом мулу у річці Анк розривалися і спалахували феєрверки. На вулицях підсмажували різних свійських тварин. Від будинку до будинку в безперервному танку вервечкою рухалися люди, іноді встигаючи обірвати ненадійно закріплене оздоблення.

Скрізь пиячили. Люди, яким за інших обставин таке не спало би на гадку, зараз кричали «Слава!». Ваймз похмуро волікся крізь натовп, почуваючись зайвим, ніби маринована цибулина у фруктовому салаті. Усьому своєму загону він сьогодні дав вихідний.

Ваймз аж ніяк не почувався роялістом. Мабуть, він нічого не мав проти королів, але чомусь йому сумно було дивитися, як анк-морпоркці вимахують прапорами.

Такі дурниці витворяли лише якісь там піддані інших країн. Крім того, думка про плюмаж на власному капелюсі викликала огиду. Він завжди мав упередження проти плюмажів. Пір’я, так би мовити, створювало невдалий фасад, даючи всім зрозуміти, що ти собі не належиш. А ще з плюмажем він би почувався, ніби птах — це вже була остання крапля.

Не знаючи, куди податися, він мимоволі знову прибився до Ярду. Врешті-решт інших варіантів не лишилося. Його помешкання наганяло сум, а власниця квартири скаржилася на дірки в килимі, які пропалював Еррол, хоч би скільки на нього кричали. І на запах від Еррола. А про таверну Ваймз сьогодні навіть думати не міг: там він побачив би речі, набагато гнітючіші навіть за те, що він зазвичай бачив п’яним.

А тут було тихо й спокійно, хоча віддалений гомін святкування все одно долітав із вікна.

Еррол спустився з його плеча і почав їсти вугілля в каміні.

Ваймз сів і закинув ноги на стіл.

Оце так день! Оце так битва! Акробатичні трюки, ухиляння, крики з натовпу. І цей хлопець стояв там, крихітний і беззахисний, поки дракон набирав повітря в груди — Ваймз уже добре знав це глибоке дихання…

Але полум’я не було. Ваймза це здивувало. І натовп. І самого дракона явно теж. Він спробував, скосивши очі, поглянути на власний ніс, а тоді почав відчайдушно шкрябати кігтями вогневивідні шляхи. Він так і не отямився, аж поки хлопець, прошмигнувши в нього під кігтем, вдарив мечем.

І розкотився удар грому. Взагалі-то насправді мали б лишитися якісь рештки дракона.

Ваймз розправив пожмаканий папірець і прочитав свої вчорашні нотатки:

поперше: важкий Дракон, але всеодно літає нормально;

подруге: полумья гаряче, але всеодно жива істота його видихає;

потретє: болотяні дракончики звісно жальо-гідні і не щасні, але ця страшна форма життя дуже могутня;

почетверте: звідки він зьявляв ся, ніхто не знає, і куди зникав, теж ніхто не знає, і де він бував по-між тим;

поп’яте: чому він так згорів, що не має решти?

Ваймз присунув до себе чорнильницю, взяв перо і вивів округлими літерами:

пошосте: чи можна так знищити Дракона, що б геть ні чого не лишило ся?

Трохи подумавши, він додав:

посьоме: чому так що коли він вибухнув, ні-хто не міг його потім знайти, хоча дуже шукали?

Оце справді змушувало задуматися. Леді Ремкін казала, що коли вибухає болотяний дракон, потім геть усе в драконі. А в цьому разі вибухнула збіса велика істота. Звісно, всередині в нього мало вирувати алхімічне пекло, і анк-морпоркці ще й досі лопатами відчищали б вулиці від дракона. Але здавалося, ні-хто не помічає невідповідності. Натомість пурпуровий дим справив величезне враження.

Доївши вугілля, Еррол взявся за кочергу. За цей вечір він з’їв три каменюки з бруківки, ручку дверей, якусь непідвладну визначенню знахідку з канави і, на превеликий подив усіх, три ковбаски Нудля Від-Душі-Відриваю, зроблені зі «справжніх свинючих органів». Хрускіт від поглинання кочерги змішувався зі стукотом дощу по шибках.

Знову втупившись у папірець, Ваймз дописав:

повосьме: якце Королі могли зьявити ся ні звідки?

Йому навіть не вдалося розгледіти того хлопця як слід. Доволі презентабельний. Навряд чи великий мислитель, але профіль із таких, які не соромно карбувати на дрібних монетках. Крім того, якщо вже він убив дракона, то міг дозволити собі виявитися навіть зизуватим ґобліном. Юрба з тріумфом принесла його на руках у палац Патриція.

Лорда Ветінарі замкнули в одному з його ж підземель. Схоже, він не дуже чинив опір — лише всміхнувся усім і спокійно пішов туди.

Дуже вдалий збіг обставин для міста: саме коли знадобився герой, щоб убити дракона, прийшов король.

Ваймз трохи це обмізкував.

Розкрутив цю думку з усіх боків, а тоді взяв перо і написав:

подевьяте: який счастливий ви-падок для хлопця, який стане Королем: нагодив ся Дракон щоб його прирізати і довести свою спро мож ність.

Це спрацювало набагато краще, ніж родимі плями і мечі — нема що й казати.

Покрутивши перо у пальцях, Ваймз нашкрябав:

подесяте: Дракон не був Механічним Пристрієм, але ясно що жодний чаклун не може створити звірину такої величності. Величі. Величезності. Таких розмірів.

поодиннадцете: чому коли його приперло, він не зміг дихнути Полум’ям?

подванадцете: звідки він взяв ся?

потринадцете: куди він подів ся?

Дощ гучніше забарабанив по шибці, розбавляючи святковий гомін, який незабаром зовсім розчинився. Загуркотів грім.

Ваймз декілька разів підкреслив слово «подів ся». Після нових розмислів додав ще два знаки питання: «??».

Він якийсь час дивився, що це йому дало, а потім скрутив папірець у кульку, яку жбурнув у камін, де її піймав і проковтнув Еррол.

Трапився злочин. Піднялися інстинкти, про які Ваймз навіть не підозрював — древні детективні інстинкти, і від цього настовбурчилося волосся на потилиці. Інстинкти підказували, що трапився злочин. Можливо, такий незвичний, що його не згадали ніде у тій книжці Моркви, але цілком реальний. І купка підсмажених за високої температури убивць стала лише початком. Він розвідає, що й до чого, і дасть визначення.

Капітан піднявся, зняв із гачка біля дверей шкіряний плащ і вийшов у беззахисне місто.

Там лежать дракони.

Лежать вони собі… А як саме лежать?

Вони не поздихали. І не дрімають. І не вичікують — адже чекання передбачає мету. То яке ж слово нам потрібне?..

Може, лють?

Він пам’ятав, як його крила розсікали справжнє повітря. Як він насолоджувався полум’ям. Високе небо вгорі, а внизу — цікавий світ, повний дивних істот, які несамовито бігали. Існування там мало іншу текстуру. Кращу.

І саме коли він почав отримувати задоволення, його паралізували, відібрали полум’я і штовхнули назад, наче якогось волохатого собакоподібного ссавця.

У нього відібрали світ.

У рептилячих нервових зв’язках дракона почала жевріти думка про те, що цей світ можна повернути — чи бодай спробувати. Його викликали, а потім запхали назад. Але чи не лишилося сліду, запаху, ниточки, що вели у небо?..

Може, вистачило б навіть спогаду…

Він пригадав ту свідомість. Невдоволений голос, сповнений власної мініатюрної пихи. А свідомість — майже як у дракона, але у малесенькому, крихітному масштабі.

«Ось воно».

Дракон розправив крила.

Леді Ремкін зробила собі какао і сіла слухати, як у трубах надворі булькоче дощ.

Вона скинула ненависні бальні туфлі, які — навіть сама вона визнала б — схожі були на два рожеві човни. Але становище зав’язує, як сказав би кумедний сержантик, і вона, остання представниця однієї з найдревніших анк-морпоркських династій, мала піти на святковий бал, щоб засвідчити свою добру волю.

Лорд Ветінарі був не тієї статі, щоб розгулятися. Про це навіть склали популярну пісеньку. Але зараз усе мало поринути в гульки.

Леді Ремкін терпіти не могла балів. Вони навіть близько не приносили їй такого задоволення, як чищення драконячих стаєнь.

Коли йшлося про чищення драконячих стаєнь, завжди було зрозуміло, що до чого. Не доводилося стояти з розпашілим обличчям і їсти казна-що, настромлене на палички, а ще вдягати сукню, в якій скидаєшся на хмару, густо населену херувимами. Якщо ти тримала в руках миску з їжею, дракончикам було абсолютно все одно, яка ти з вигляду.

Хто б міг подумати… Їй завжди здавалося, що потрібні тижні, ба навіть місяці, щоб організувати бал. Запрошення, оздоблення, нанизані на тростинки ковбаски, моторошна віддалено схожа на куряче м’ясо суміш, якою мали нафарширувати формочки. Однак усе це зробили за якихось декілька годин, немовби хтось усе планував заздалегідь.

Очевидно, сфера обслуговування творить дива. Вона навіть танцювала з цим — як би його краще назвати? — новим королем. І він говорив їй якісь люб’язності, хоча слова звучали доволі придушено.

А завтра коронація. Здавалося б, потрібно багато місяців, щоб усе організувати…

Вона продовжувала думати про це, змішуючи вечерю драконам: мінеральна олія, торф, а зверху цяточки сірчаних квітів. Перевдягатися вона не стала — просто накинула поверх бальної сукні грубий фартух, тицьнула руки в рукавиці, опустила захисну маску на обличчя і, під зливою, побігла до драконів.

Щойно прочинивши двері, вона помітила: щось не так. Зазвичай дракончики вітали появу їжі: свистіли, шипіли і випускали невеличкі спалахи вогню.

Натомість зараз усі тихо сиділи на своїх місцях і уважно дивилися вгору.

Це було якось моторошно. Леді Ремкін постукала цебрами.

— Нема чого боятися! Від страшного великого дракона нічого не лишилося! — весело сказала вона. — Нумо сюди, народцю!

Двоє чи троє, ледь глянувши на неї, знову повернулися до…

До чого? Вони здавалися не переляканими, а просто дуже-дуже зосередженими. Вони мовби несли варту, чекаючи, коли щось станеться.

Знову розкотився грім.

За декілька хвилин леді Ремкін уже поверталася у перемокле місто.

Існують пісні, яких на тверезу голову ніколи не співають. Наприклад, «Ущелина Неллі», а також будь-яка пісня, що починається словами «Коли я йшов…». В анк-морпоркських краях улюблена пісня — «На жезлі чародійському голівка величенька».

Загін упився. Принаймні двоє з трьох. Моркву вмовили спробувати шанді, але йому не дуже сподобалося. Крім того, він не всі слова знав, а які знав, тих чомусь не розумів.

— А, ясно, — врешті-решт сказав він. — Це така гумористична гра слів, правда?

— Знаєте, — замислено промовив Колон, вдивляючись в імлу, що, густішаючи, підіймалася над Анком, — у такі моменти хотілося б, щоб старий…

— Не кажи цього, — перервав, похитуючись, Ноббі. — Ми ж домовилися не говорити про це. Не варто про це говорити.

— Це була його улюблена пісня, — сумовито продовжив Колон. — Він мав приємний тенорок.

— Ну, годі, с’ржанте…

— Він був порядною людиною, наш Ґаскін, — розповідав далі Колон.

— Ми нічого не могли з цим вдіяти, — похмуро кинув Ноббі.

— Могли. Ми могли бігти швидше.

— Що трапилося? — запитав Морква.

— Він загинув, — пояснив Ноббі. — При виконанні службових обов’язків.

— Я йому казав, — докинув Колон, ковтаючи з пляшки, яку вони взяли зі собою, щоб перебути ніч. — Казав. Повільніше, казав я. Шкоду собі заподієш, казав я. Не знаю, що на нього найшло, що він так рвонув.

— Це все Гільдія злодіїв винна, — додав Ноббі. — Таких людей випускає на вулицю…

— Тієї ночі ми побачили, як той мужик когось пограбував, — убитим голосом продовжив Колон. — Просто у нас під носом! І капітан Ваймз сказав: «За ними!» — і ми побігли, але вся штука в тому, щоб не бігти надто швидко, бо інакше їх можна впіймати. Можеш мати купу проблем, якщо ловити людей…

— Їм це не до вподоби, — сказав Ноббі.

Знову розкотився грім. Дощ зашурхотів гучніше.

— Не до вподоби, — погодився Колон. — Але Ґаскін побіг і забув. Він біг і біг, і опинився за рогом, а там чекали двоє підручних цього бандюка…

— Прямо в серце, — додав Ноббі.

— Ну, хай там як, а він там і лишився, — сказав Колон. — Капітан Ваймз дуже побивався. Хлопче, коли ти на варті, не можна швидко бігати, — урочисто пояснив він Моркві. — У Сторожі можна бути або швидким, або старим. Але швидким і старим бути не можна. Бідолаха Ґаскін.

— Такого не повинно було трапитися, — сказав Морква.

— Але трапилося, — відповів Колон, прикладаючись до пляшки.

Дощ падав йому на шолом і стікав обличчям.

— Так не повинно було трапитися, — вперто промовив Морква.

— Але трапилося, — повторив Колон.

Ще дехто в місті також почувався незатишно. І цей хтось — то був Бібліотекар.

Сержант Колон дав йому значок, який Бібліотекар покусував, крутячи у своїх великих м’яких руках.

Проблема полягала не в тому, що в місті раптом з’явився король. Орангутани — традиціоналісти, а чогось традиційнішого за короля годі й придумати. Але вони також люблять, коли все чисто, а тут не все було чисто. Або правильніше сказати, що все було надто чисто. Правда і реальність ніколи ще не були такими чистими. Нащадки древніх тронів, які вигулькують невідь-звідки, на деревах не ростуть — він точно це знав.

Крім того, ні-хто не шукав його книжку. Ось тобі і людські пріоритети.

Він не сумнівався, що ключ до всього цього — книжка. Правду кажучи, існував один спосіб дізнатися, що там у цій книжці.

Небезпечний спосіб, але Бібліотекар цілими днями походжав на межі небезпеки.

Бібліотека спала. У цій тиші він відкрив шухляду і витягнув із самісінької глибини ліхтарик, змайстрований так, щоб не виривалося полум’я. Коли навколо стільки паперу, обережність не завадить…

Він також узяв мішечок арахісу, а потім, трохи подумавши, ще й мотузку. Відкусивши шматок, Бібліотекар зав’язав його навколо шиї і почепив туди значок, як амулет. Потім прикріпив кінець довгої мотузки до стола і, трохи подумавши, на всіх чотирьох рушив між книжковими полицями, розмотуючи мотузку за собою.

«Знання дорівнює силі…»

Мотузка була важливою. По якімсь часі Бібліотекар зупинився. Він зібрав усі свої бібліотекарські можливості.

«Сила дорівнює енергії…»

Іноді люди поводилися по-дурному. Вважали Бібліотеку небезпечною через усі ці магічні книжки — і небезпідставно. Але насправді одним із найнебезпечніших місць у світі робив її той простий факт, що це була бібліотека.

«Енергія дорівнює матерії…»

Він гайнув у «провулок» із полиць у кілька футів завдовжки (як здавалося), але натомість ішов там півгодини швидким кроком.

«Матерія дорівнює масі».

А маса викривлює простір, перетворюючи його на поліфрактальний Б-простір.

Може, система бібліотечної класифікації Дьюї має свої переваги, але коли треба знайти щось у багатовимірних шарах Б-простору, насправді потрібен добрий запас мотузки.

Дощ розійшовся по-справжньому. Він вилискував на бруках площі Розбитих місяців, ганяв туди-сюди розірвані оздоби, прапори, биті пляшки, а іноді — чиюсь вивергнуту вечерю. Досі частенько гуркотів грім. У повітрі висів свіжий запах зелені. Над бруківкою підіймалися пасма анкської імли. Скоро мало розвиднітися.

Ваймз пробирався площею, і його кроки перемоклим відлунням розліталися між навколишніми будівлями. Отже, хлопець стояв ось тут.

Вдивляючись крізь клапті туману в будинки довкола площі, Ваймз намагався зорієнтуватися. Він ступив уперед. Отже, дракон літав тут.

— А ось тут його вбили, — сказав вголос Ваймз і запустив руки в кишені.

Чого там тільки не було — ключі, корки, шматки мотузки. Пальці зімкнулися на уламку крейди.

Він опустився на коліна. Стрибнувши вниз із його плеча, Еррол пошкандибав шукати недоїдки, що лишилися від святкування. Ваймз помітив, що він обнюхує кожну знахідку і лише потім їсть. Це здавалося трохи дивним, бо він все одно ні від чого не відмовлявся.

А голова дракона була приблизно… Десь тут.

Ваймз позадкував, проводячи крейдою по бруківці, повільно сунучи мокрою безлюдною площею, ніби справляючи ритуал якогось стародавнього культу. Ось крило, що вигнулося в напрямку хвоста, який простягнувся ген аж сюди, а тепер взяти крейду в іншу руку і до того крила…

Завершивши, він пройшов у центр свого креслення, провів руками по бруківці і аж тоді збагнув, що очікував, ніби вона виявиться теплою.

Тут неодмінно щось мало лишитися. Щось… Ну, він не знав. Лій чи щось подібне. Або хрусткі шматочки підсмаженого дракона.

Еррол почав їсти розбиту пляшку. Йому явно дуже смакувало.

— Знаєш, що я думаю? — запитав у нього Ваймз. — Що він іще повернеться.

Знову розкотився гуркіт грому.

— Та ні, нічого, — пробурмотів Ваймз. — Це мені просто на думку спало. Не все так страшно.

Еррол закляк, так і не дожувавши.

Напрочуд повільно, ніби на дуже добре змащених олією шарнірах, голова дракончика піднялася вгору.

На що ж він так уважно дивився? На шматочок порожнього неба — такий звичайнісінький, що годі було дати ще якийсь опис.

Капітан здригнувся під плащем. Маячня якась.

— Слухай, не треба цих вибриків, — заспокоїв дракончика Ваймз. — Нема там нічого.

Еррол затрусився.

— Просто дощ, — продовжив Ваймз. — Ну ж бо, доїдай пляшку. Яка смачна пляшечка.

Із пащі дракончика вирвалося тоненьке перелякане скигління.

— Стривай, — сказав Ваймз.

Роззирнувшись навколо, він помітив одну з ковбасок, що продавав Нудль. Якийсь голодний гуляка жбурнув її сюди, зрозумівши, що ніколи не зголодніє аж так. Ваймз підібрав її, кинув вгору і гукнув:

— Дивися!

Зважаючи на її траєкторію, він був впевнений, що ковбаска впаде на бруківку. Її не повинно було затягнути прямісінько в якийсь тунель у небі. А ще тунель не мав би дивитися на нього.

З порожнечі вирвалася сліпуча пурпурова блискавка і вдарила в будинки з найближчого краю площі. Вона пробігла кілька ярдів по стінах і зникла так швидко, що можна було подумати, ніби її взагалі не було.

Потім вона спалахнула знову і цього разу влучила у дальню стіну. Світло вдарило у каміння і розсіялося павутинням щупалець, немовби шукаючи чогось.

Третя спроба: схожа на актинію вертикальна колона, що здійнялася у повітря футів на п’ятдесят-шістдесят. Твердо ставши, вона почала повільно крутитися.

Ваймз відчув, що має якось прокоментувати ситуацію:

— Арргх.

Обертаючись, колона випускала тонкі зиґзаґи світла, що тремтливо лягали на дахи, іноді опускаючись, а іноді відскакуючи, щоб знову повернутися. Вона чогось шукала.

Несамовито дряпаючись, Еррол миттю видерся Ваймзові на спину і міцно вчепився у плече. Пекучий біль нагадав, що треба негайно щось робити.

Знову закричати? Капітан спробував видобути із себе ще одне «Арргх». Ні, мабуть, ні.

У повітрі розлився запах плавленої бляшанки.

Карета леді Ремкін увірвалася на площу — звук лунав такий, наче крутилася рулетка, — а потім загуркотіла бруківкою прямісінько до Ваймза і зупинилася перед ним. Її перед тим ще смикнули, щоб розвернути, і якби коні не підкорилися, то переламали б собі ноги. Несамовите видиво у грубому шкіряному фартуху, рукавицях і тіарі, замотане у тридцять ярдів перемоклого рожевого тюлю, нахилилося до нього й закричало:

— Залазь, ідіоте нещасний!

Рукавиця вчепилася у Ваймзове плече і втягнула безпорадне тіло всередину.

— Годі волати! — наказав привид, вклавши у ці два слова безмір накопичуваної поколіннями природної влади.

Ще один вигук — і коні, що досі стояли заклякнувши, рвонули в галоп.

Карета застрибала по бруківці. Допитливе щупальце миготливого світла торкнулося поводів, але миттю втратило інтерес.

— Мабуть, ви й гадки не маєте, що тут коїться? — прокричав Ваймз, перекриваючи потріскування вогню.

— Анінайменшої!

Світляні лінії павутиною розповзалися містом. На відстані вони поступово блякли. Ваймз уявив собі, як вони пролізають крізь вікна і під дверима.

— Воно ніби щось шукає! — крикнув він.

— Добре було б забратися звідси, поки воно це не знайшло. Згодні?

Язик вогню вдарив у темну Вежу мистецтв, сліпо ковзнув її зарослими плющем стінами і зник під куполом Бібліотеки Невидної академії.

Інші промені блимнули й згасли.

Леді Сибіл Ремкін зупинила карету на дальньому краю площі.

— Навіщо йому Бібліотека? — насупилася вона.

— Може, щоб підчитати щось?

— Не кажіть дурниць, — відмахнулася леді Ремкін. — Там нічого немає, крім купи книжок. Що заманулося б читати блискавці?

— Щось дуже коротке?

— Я впевнена, що ви аж ніяк не повною мірою задіяли свій інтелект.

Світляна смуга, вибухнувши, перетворилася на сліпучу арку в декілька футів завширшки і повисла між куполом Бібліотеки та центром площі.

А потім чомусь перекинулася на вогненну сферу, що стрімко розпросторювалася усією площею, аж раптом зникла, лишивши по собі ніч, заповнену мерехтінням пурпурових тіней.

І площу, заповнену драконом.

Хто б міг подумати? Стільки влади, і так близько. Дракон відчував, як його заливає магією, як він із кожною миттю відновлюється всупереч усім нудним законам фізики. Це були вже не дрібки, які перепадали йому раніше. Тепер усе по-справжньому, і не покладено меж для того, що він може зробити, отримавши таку потугу.

Але спершу треба декого вшанувати…

Втягуючи носом світанкове повітря, дракон винюхував, чи ніде не смердить чиєюсь свідомістю.

Шляхетні дракони не мають друзів. У їхньому світогляді найближчий відповідник для поняття друга — ворог, якого досі не вбито.

Повітря застигло, і запала тиша. Здавалося, ще трохи — і стане чутно, як повільно осідає пилюка. Спираючись на всі чотири, Бібліотекар кружляв і кружляв між нескінченних книжкових полиць. Над головою, як завжди, висіло непорушне склепіння Бібліотеки.

Йому здавалося цілком логічним, що коли існують ряди зримих полиць, то мають бути ще й інші ряди між самими книжками, утворені квантовими брижами під вагою слів.

З протилежного боку деяких стелажів явно лунали дивні звуки, і Бібліотекар знав, що обережно витягнувши одну-дві книжки, міг би зазирнути в інші бібліотеки під іншими небесами.

Книжки викривляли час і простір. Причина, з якої власники згадуваних вище безладних і вбогих букіністичних крамничок часто здаються трохи не від світу цього, полягає в тому, що насправді вони часто саме такі: випадково прибилися до цього світу, бо не там повернули у власній крамниці десь у тих вимірах, де діловий етикет цілком дозволяє постійно носити домашні капці і відчиняти крамницю лише тоді, коли є настрій. Входячи у Б-простір, ви дуже ризикуєте.

Проте найзаслуженіших бібліотекарів, які відчайдушною звитягою у царині бібліотекарства довели, що вони того достойні, приймають у таємне товариство і навчають суворого мистецтва виживання по той бік Відомих-Нам-Полиць. Усі ці мистецтва Бібліотекар чудово опанував, однак за те, що він зараз намагався зробити, його могли викинути не лише з Товариства, але, може, і з самого життя.

Бібліотеки — хоч би де вони не стояли — поєднані у Б-просторі. Усі бібліотеки. Скрізь. І Бібліотекар, визначаючи свій шлях за книгознаками, вирізьбленими на стелажах його попередниками, ідучи на запах і навіть на шепіт ностальгії, схожий на пісню сирен, прямував до однієї з них — дуже особливої.

Його втішало лише одне: якщо він помилився, то ніколи цього не дізнається.

На землі дракон чомусь почувався незатишно. У повітрі він був у своїй стихії — рухався плавно і красиво, навіть коли намагався спалити тебе вщент. А на землі — просто величезний гад.

На тлі сірого світанкового неба повільно здійнялася і повернулася гігантська голова.

Леді Ремкін із Ваймзом сторожко визирнули з-за стічного жолоба. Ваймз рукою стискав Ерролову пащу. Дракончик скиглив, наче копнуте ногою цуценя, і виривався.

— Який чудовий екземпляр, — пошепки (як їй здавалося) сказала леді Ремкін.

— Чому ви постійно це повторюєте?

Перевалюючись площею, дракон черкнув кігтями по бруківці.

— Я знав, що його не вбили! — прогарчав Ваймз. — Усе відбулося надто чисто. Ніде жодного шматочка дракона. Готовий присягнутися, що його запроторили кудись за допомогою магії. Погляньте на нього. Це ж просто неможливо! Йому потрібна магія, щоб підтримувати життя!

— Що ви хочете цим сказати? — запитала леді Ремкін, не відводячи погляду від закованих у броню боків.

Що він хотів цим сказати? А й справді — що? Ваймз швиденько розкинув мізками.

— Я хочу сказати, що це просто фізично неможливо, от. Воно таке важке, що нізащо не змогло б літати чи дихати вогнем. Я це вже казав.

— Але цей дракон здається цілком реальним. Я до того, що магічні істоти якісь ніби напівпрозорі.

— Атож, він реальний. Такий реальний, що далі нема куди, — гірко промовив капітан. — Але, можливо, йому потрібна магія, як нам… як нам… сонячне світло? Чи їжа.

— Гадаєте, він чарофаг?

— Я вважаю, що він харчується магією, от і все, — сказав Ваймз, який не мав класичної освіти. — Усі ці болотяні дракончики постійно на межі вимирання, а уявіть, що колись у доісторичні часи хтось із них раптом навчився використовувати магію.

— Колись у світі було повно природної магії, — замислилася леді Ремкін.

— От бачите! Врешті-решт усім живим істотам потрібне повітря і море. Якщо навколо є природний ресурс, його обов’язково хтось використає, правда? І тоді зникають проблеми із поганим травленням, надмірною вагою, розмахом крил і тому подібним, адже про все це має подбати магія. Ось так!

«Але магії знадобиться дуже багато», — подумав він. Йому б не вдалося точно й впевнено сказати, який обсяг магії здатний так змінити світ, аби вкритий сталевою лускою багатотонний велетень шугав у небі, мов ластівка. Аж ніяк не менше, аніж цілий безмір.

Всі ці крадіжки… Хтось годував дракона.

Капітан озирнувся на Бібліотеку Невидної академії — величезне нагромадження магічних книжок і найпотужніший осередок чистої сили чарів у Дискосвіті.

А зараз дракон навчився самостійно добувати собі їжу.

Ваймзу стало болісно-очевидно, що леді Ремкін поворухнулася, а наступної миті він уже із жахом дивився, як вона крокує до дракона, випнувши величезне, мов ковадло, підборіддя.

— Трясця! Що ви робите?! — гучно прошепотів він.

— Якщо він родич болотяних драконів, може, я зумію його приборкати, — відповіла та. — Треба дивитися їм в очі і говорити рішучим суворим тоном. Бачте, у них сили волі немає. Це просто великі слимаки.

На свій сором, Ваймз усвідомив, що його ноги аж ніяк не хочуть рвонути з місця у безумну вилазку і дати йому можливість відтягнути леді Ремкін назад. Його гонор був від цього не в захваті, а тіло відчувало цілком реальну загрозу вплавитися у найближчу стіну, і загрожувало це аж ніяк не гонору.

Палаючими від сорому вухами він почув її голос:

— Поганий хлопчик!

Площею розкотилося відлуння цього жорстокого вироку.

«Боги, — подумав він. — Невже драконів дресирують саме так?» Вказують їм на випалений шмат підлоги і погрожують натицяти носом?

Набравшись духу, він визирнув з-за жолоба.

Дракон повільно крутив головою, наче стрілою крана. Йому було трохи важко зосередити погляд на леді Ремкін, бо вона стояла дуже близько. Ваймз помітив, як примружилися величезні червоні очі: істота намагалася розгледіти, що коїться в неї просто під носом. Вона здавалася спантеличеною, і Ваймз цілком розумів цю реакцію.

— Сидіти! — рявкнула леді Ремкін таким безапеляційним тоном, що навіть Ваймз мимоволі відчув, як підгинаються ноги. — Гарний хлопчик! Може, десь тут у мене є шматочок коксу…

І вона поплескала по кишені.

Дивитися в очі — ось що найважливіше. «Не варто їй було відводити погляд навіть на мить», — подумав Ваймз.

Дракон ліниво підняв один пазур і пришпилив її до землі.

Не тямлячись від жаху, Ваймз наполовину підвівся, і тоді Еррол вирвався й одним стрибком перемахнув через жолоб. Він застрибав площею: наполовину летів, наполовину біг, ляскаючи крильцями і хапаючи пащею повітря. Дракончик намагався дихнути вогнем, але з горлечка виривалося лише хрипке відригування.

Назустріч йому линуло біло-блакитне полум’я. Через площу пролягла смуга розжареної лави у кілька ярдів завдовжки. Однак сміливця не зачепило — та й важко було поцілити в Еррола, поки той летів, бо він і сам не знав, куди його несуть крильця і де він опиниться наступної миті. Спинившись, дракончик неодмінно загинув би, тому він, мов перелякана, але затята броунівська частинка, крутився дзиґою та підстрибував, ухиляючись від дедалі нещадніших вогненних пострілів.

Великий дракон зіп’явся на задні лапи — пролунав такий звук, наче розмотували десяток якірних ланцюгів одночасно, — і спробував збити набридливого зухвальця.

Тієї миті Ваймзові ноги нарешті припинили опір і вирішили, що вряди-годи можна й погеройствувати. Тримаючи меч напоготові (раптом якось згодиться), він миттю подолав відстань, що відділяла його від леді Ремкін. Схопив її за плече й за шмат просякнутої грязюкою сукні і закинув на спину.

Ваймз подолав декілька ярдів, перш ніж усвідомив, який це помилковий маневр.

— Гнгх, — вичавив із себе він.

Хребет і коліна плавилися, намагаючись поєднатися навіки. Перед очима блимали пурпурові цятки. На додачу до всього того, в шию впиралося щось дивне — але гостре і, схоже, вироблене з китового вуса.

Завдяки інерції вдалося ступити ще декілька кроків. Ваймз розумів, що коли зупиниться — його просто розчавить. У своєму родоводі Ремкіни століттями робили ставку не на красу, а на здорову дебелість і міцний кістяк. І домоглися чудових результатів.

За кілька футів від нього на бруківці затріскотіло блакитнувате драконяче полум’я.

Потім він і сам не міг достеменно пригадати, чи справді підстрибнув на кілька дюймів у повітря і зміг подолати решту дистанції до схованки бігом у цілком достойному темпі.

Можливо, у надзвичайних ситуаціях кожен здатен оволодіти вмінням миттєво пересуватися, яке для Ноббі стало другою натурою. Хоч там як, жолоб тепер опинився позаду, а леді Ремкін лежала в його обіймах — точніше притискала його руки до землі своїм тілом. Він спромігся висмикнути їх і почав розтирати її, щоб повернути до життя. А далі що? Поранень на ній він не бачив. Щось пригадував про те, що треба нібито розстібнути на людині одяг, але в цьому разі точно не впорався б: знадобилися б спеціальні інструменти.

Леді Ремкін вирішила цю нагальну проблему: схопилася за край жолоба і рвучко сіла.

— Он як, — промовила вона. — Я тебе зараз капцем…

І тут вона вперше поглянула на Ваймза.

— Якого милого тут… — знову заговорила вона, а потім нарешті помітила, що коїться в нього за спиною.

— От собака. Пардон за мою хапонійську.

Еррол втрачав сили. Його крильця-обрубки не були придатні до справжнього польоту. Він не падав лише завдяки тому, що несамовито махав ними, ніби курча. Повітря з посвистом розтинали величезні пазури. Одним із них зачепило фонтан на площі, і він вщент розвалився.

Наступний удар втрапив точнісінько в Еррола.

Він пролетів у Ваймза над головою по прямій висхідній траєкторії і врізався у дах.

— Піймайте його! — крикнула леді Ремкін. — Піймайте негайно! Справа життя й смерті!

Здивовано глянувши на неї, Ваймз кинувся вперед і підняв Еррола, коли дракончикове грушоподібне тіло перевалилося через край даху і впало вниз. Воно виявилося на диво важким.

— Слава небесам, — сказала леді Ремкін, важко спинаючись на ноги. — Вони так легко вибухають… Це могло дуже погано закінчитися.

І тут вони згадали іншого дракона. Цей був не з тих, що вибухають, а з тих, що полюють на людей. Вони повільно розвернулися.

Нависаючи над ними, чудовисько фиркнуло і відвело погляд, немовби ці двоє не становили для нього жодної цікавості. Воно важко піднялося у повітря і одним лінивим помахом крил розвернулося й повільно відлетіло геть від площі, вгору, поринаючи в туман, що клубочився над містом.

Ваймз більше переймався зараз маленьким дракончиком, якого тримав на руках. У животі у нього загрозливо буркотіло. Тепер капітан шкодував, що не приділив більше уваги книжці з анатомії драконів. Можливо, бурчання в животі означає, що дракон от‑от вибухне? Чи треба чекати, поки воно припиниться?

— Ми повинні його наздогнати! — сказала леді Ремкін. — Де карета?

Ваймз махнув рукою приблизно в тому напрямку, куди — як він міг пригадати — рвонули перелякані коні.

Еррол чхнув, випустивши хмарку теплого газу, що смерділа гірше, аніж зогнилі в льоху наїдки. Кволо дриґнувши лапкою в повітрі, він лизнув обличчя Ваймза язиком, що нагадував розжарену тертушку, вирвався з рук і пошкандибав геть.

— Куди це він? — пророкотіла леді Ремкін, яка вийшла з імли, тягнучи за собою коней.

Вони впиралися як могли, з-під копит, що кресали по бруківці, вилітали іскри, але будь-який спротив був марним.

— Він досі намагається викликати його на двобій! — сказав Ваймз. — А схоже було, що відступиться, правда ж?

— Вони б’ються, мов скажені, — пояснила леді Ремкін, коли він заліз у карету. — Бачте, кожному треба, щоб супротивник вибухнув.

— А я думав, у Природі переможена тварина просто падає на спину, демонструючи покору, та й край, — сказав Ваймз, коли карета заторохтіла бруківкою за болотяним дракончиком, що вже розчинявся в тумані.

— У драконів не так, — сказала леді Ремкін. — Коли якийсь недоумок підставляє тобі черево, треба його випатрати, от і все. Такий у них підхід — майже як у людей, правда ж?

Над Анк-Морпорком щільно нависли хмари. А над ними сяяло сонце Дискосвіту, золоте і неквапне.

Дракон виблискував у світанковому світлі, пересуваючись у повітрі, виконуючи неймовірні викрутаси і повороти просто для задоволення. А тоді він згадав про справу на цей день.

А вони дуже самовпевнені, щоб його викликати…

Під ним — на вулиці Дрібних божеств — від краю до краю блукала шеренга людей. Попри густий туман, ставало все велелюдніше.

— Як ви називаєте предмети, схожі на тонкі сходинки? — спитав сержант Колон.

— Драбинами, — сказав Морква.

— Багатенько їх, — сказав Ноббі. Підійшов до найближчої і копнув.

— Ой, — чоловік пробирався кудись, наполовину похований оберемком прапорів.

— Що відбувається? — спитав Ноббі.

Прапороносець зміряв його поглядом і запитав:

— Хто хоче знати, мартопляси?

— Ми. Перепрошуємо, — сказав Морква, виринаючи з туману, наче айсберг. Чоловік скорчив кислу міну.

— Ну, це ж коронація, хіба ні, — відповів той. — Треба підготувати вулиці до коронації. Підняти прапори. Повикидати старі стяги, хіба ні?

Ноббі глипнув на мокру тканину.

— Не аж такі старі на вигляд, як на мене, — сказав він. — Радше нові.

— А що це за товсті вигнуті фігури на тому щиті?

— Це королівські гіпопотами Анка, — гордо мовив чоловік. — Нагадування про нашу славну спадщину.

— І як довго ми маємо цю славну спадщину? — запитав Ноббі.

— Відучора, звісно.

— Хіба можна отримати таку спадщину за один день? — сказав Морква. — Для цього ж потрібен час.

— Якщо у нас її ще немає, — озвався сержант Колон. — Присягаюся, скоро матимемо спадщину. Моя дружина залишила для мене про це повідомлення. За всі ці роки вона стала монархісткою, — він люто копнув тротуар. — Ха! — сказав він. — Чоловік рве жили тридцять років, щоб покласти на стіл шмат м’яса, а вона все торочить про якогось хлопчака, що стане королем за п’ятихвилинну роботу. Знаєте, що я отримав до чаю вчора ввечері? Сендвічі з яловичиною. А з них накрапало!

Двійко неодружених парубків не зреагували належним чином.

— Оу! — сказав Ноббі.

— Справжня соковита яловичина? — спитав Морква. — Така з хрусткою скоринкою і лискучими крапельками жиру?

— І не пригадаю, коли востаннє смакував непросмаженим м’ясцем зі скоринкою, — замріявся Ноббі, наче перебуваючи в гастрономічному раю. — Дрібка солі і перцю — і маєте страву, достойну ко…

— Навіть не кажи, — попередив Колон.

— А найліпше — встромити ножа і зрізати жирок, й він порскне золотисто-коричневими бризками, — мрійливо сказав Морква. — Така мить достойна ко…

— Заткнись! Заткнись! — закричав Колон. — Ви просто… що відбувається, чорт забирай?

Вони відчули раптовий порив вітру і побачили, як туман над ними склубочився і розвіявся біля стін будинків. Струмінь холодного повітря промчав вздовж вулиці і майнув геть.

— Здається, там нагорі щось пролетіло, — сказав сержант. Він похолов. — Як гадаєте…

— Ми бачили, що він убиває, хіба ні? — твердо сказав Ноббі.

— Ми бачили, що він зник, — сказав Морква.

Вони дивилися один на одного, самотні та змоклі на вулиці, заповненій туманом. Там, нагорі, могло бути будь-що. Уява заселяла вогке повітря жахливими істотами. Та найгіршим було усвідомлення, що Природа могла перевершити уяву.

— Ні-і, — сказав Колон. — Напевно, це просто… великий болотяний птах. Або ще щось.

— Хіба ми не мали би щось зробити? — спитав Морква.

— Так, — відказав Ноббі. — Треба чимшвидше вшиватися звідси. Згадайте Ґаскіна.

— Може, це інший дракон, — сказав Морква. — Треба попередити людей і…

— Ні, — серйозно сказав сержант Колон. — Бо вони: «а» — не повірять нам і «б» — тепер у нас є король. І то його робота — дракони.

— Точно, — сказав Ноббі. — Він справді може розлютитися. Дракони — знаєте, вірогідно королівські тварини. Як олені. Треба виконувати тридліни[18], щойно подумавши про вбивство дракона, адже король десь поблизу.

— Добре, що ти так по-простому, — сказав Колон.

— Простак, — підказав Ноббі.

— Такий підхід не надто громадянський… — почав було Морква. Його перебив Еррол.

Маленький дракончик вибіг на середину вулиці, задерши обрубок хвоста, і сфокусував погляд на хмарах у небі.

Він пройшовся просто поряд із шеренгою, не звертаючи на неї уваги.

— Що з ним? — сказав Ноббі.

Гуркіт позаду сповіщав наближення карети Ремкін.

— Люди? — невпевнено сказав Ваймз, вдивляючись крізь туман.

— Однозначно, — сказав сержант Колон.

— Ви бачили дракона? Окрім Еррола?

— Нуу гм, еее, — сказав сержант Колон, поглядаючи на інших двох. — Щось таке, сер. Можливо. Щось таке і було.

— Тоді не стійте тут, як стадо тюхтіїв, — сказала леді Ремкін. — Залазьте! Тут повно місця!

І це було справді так. Мабуть, коли цю карету змайстрували, вона була чудом із чудес — плюш, позолота, китички. Але час, не надто дбайливе ставлення, подерті сидіння, адже тут часто перевозили драконів, зробили своє, втім, від карети все ще відгонило привілеями, стилем і драконами, певна річ.

— Що думаєте робити? — спитав Колон, калатаючись в кареті крізь туман.

— Вимахувати, — сказав Ноббі, граційно жестикулюючи перед валами довкола.

— Такі речі — огидні, насправді, — роздумував сержант Колон. — Роз’їжджати в отаких каретах у той час, коли є люди без даху над головою.

— Це карета леді Ремкін, — сказав Ноббі. — Тож все гаразд.

— Звісно, але як щодо її предків, га? Великі будинки і карети не здобудеш, бодай трішки не скривдивши бідняків.

— Ви дратуєтесь, бо ваша жінка вишиває на спідньому корони, — сказав Ноббі.

— Нічого не вдієш, — обурено сказав сержант Колон. — Я завжди твердо відстоював права людини.

— І ґнома, — сказав Морква.

— Так, звісно, — невпевнено мовив сержант. — Але вся ця справа з королями і лордами — то все суперечить базовій людській гідності. Усі ми народжені рівними. Мене просто нудить.

— Ніколи не чув, щоб ви так говорили раніше, Фредеріку, — сказав Ноббі.

— Сержант Колон, Ноббі.

— Перепрошую, сержанте.

Туман набув форми справжньої осінньої анк-морпоркської бамії[19]. Ваймз вдивлявся в туман, намокаючи до кісток від вологості.

— Я просто змушу його показатися, — сказав він. — Тут повернемо ліворуч.

— Хтось знає, де ми? — спитала леді Ремкін.

— Десь у діловому районі, — коротко відповів Ваймз. Еррол почав рухатися повільніше. Поглянув угору і заскиглив.

— Він не може побачити ту чортову тварюку в цьому тумані, — сказав Ваймз. — Не дивно, що…

Наче на підтвердження, туман засяяв. Просто перед ними він розквітнув, наче хризантема, і видав звук «вуумф».

— О, ні, — простогнав Ваймз. — Тільки не знову!

— Чи все гаразд із Чашами Цілісності і чи істинно вони наповнені? — мовив брат Дозорець.

— Так, наповнені по вінця.

— Води Світу, чи зреклися?

— Так, зреклися повністю.

— Чи скуті численними ланцюгами Демони Нескінченності?

— Чорт, — сказав брат Тинькар. — От завжди є щось.

Брат Дозорець погодився.

— Лише одного разу ми спромоглися виконати стародавні і вічні ритуали правильно і все було чудово, правда? Вам варто це залагодити.

— Чи не можна пошвидше, брате Дозорцю, а що як я просто зроблю це двічі наступного разу? — сказав брат Тинькар.

Брат Дозорець невдоволено погодився. Здавалося, ця думка слушна.

— Гаразд, — сказав він. — А зараз повертайся з усіма. І ви маєте називати мене Виконувач обов’язків Верховного гросмейстера, зрозуміло?

Просвітлені брати оцінили його звернення без належної шани.

— Нам ніхто не казав, що ти будеш виконувати обов’язки Верховного гросмейстера, — промимрив брат Придверник.

— Ну, ви всі знаєте, що я, чорт забирай, добре виконую свою роботу, тому Верховний гросмейстер і попросив мене відкрити Ложу, бо він затримується через усю цю коронацію, — зверхньо сказав брат Дозорець. — Якщо це не робить мене Виконувачем обов’язків Верховного гросмейстера, то що ж тоді робить?

— Не розумію, — промимрив брат Придверник. — Ти не можеш отримати такий високий титул отак. Тебе можна було б назвати… Розпорядником Ритуалів.

— Таак, — сказав брат Тинькар. — Не розумію, чого це ти дереш носа. Тебе ж навіть не навчали монахи тим усім древнім та загадковим таємницям чи чомусь такому.

— Ми тут зависаємо годинами, — сказав брат Придверник. — Це неправильно. Гадаю, ми заслуговуємо на нагороду…

Брат Дозорець усвідомив, що втрачає контроль. І спробував застосувати дипломатію.

— Я певен, що Верховний гросмейстер скоро прибуде, — сказав він. — Давайте не будемо псувати все просто зараз? Хлопці? Організувати цю битву з драконом, усе зробити правильно, це ж було щось, чи не так? Ми через усе це пройшли, правда ж? Варто почекати ще трішечки, гаразд?

Коло з фігур у каптурах і мантіях зсунулося, демонструючи невдоволену згоду.

— Гаразд.

— Досить справедливо.

— БЕЗПЕРЕЧНО.

— Егеж.

— Ну якщо так, то так.

У свідомості брата Дозорця ятрився сумнів, що щось пішло не так, але він не міг зрозуміти що.

— Гм-м, — сказав він. — Брати?

Ті неохоче посунулися. Щось у кімнаті зависло в повітрі. Сама атмосфера.

— Брати, — повторив брат Дозорець, намагаючись утвердитися. — Ми усі тут, чи не так?

Почувся тривожний хор згоди.

— Звісно, ми тут.

— У чому справа?

— Так!

— ТАК.

— Так.

І знову було це відчуття неправильності речей, якого ти не можеш торкнутися пальцем, бо твій палець надто наляканий. Та тривожні думки брата Дозорця перервалися скреготом на даху. Декілька шматків штукатурки впали в коло.

— Брати? — нервово повторив брат Дозорець.

То був один із тих звуків тиші, довгий, дзвінкий звук тиші максимальної концентрації і, цілком можливо, звук затриманого повітря в легенях завбільшки зі скирти сіна. Корабель мужності брата Дозорця тонув, його покинули останні щури самовпевненості.

— Брате Придвернику, чи не міг би ти відкрити засувку до жаского порталу… — сказав він тремтячим голосом.

І тут засяяло світло.

Не було болю. Не було часу.

Смерть відкидає багато речей, особливо, якщо прибуває в момент, коли температура настільки висока, що може випаруватися залізо; серед тих речей є й ваші ілюзії. Безсмертні останки брата Дозорця спостерігали, як дракон летить геть у туман, відтак поглянули вниз на калюжу розплавленого металу, каменю і різних мікроелементів, що залишилася від секретного штабу. І його мешканців, як він усвідомив із безпристрасністю, що є частиною буття мертвим. Отак проживаєш життя і завершуєш його як мазок, що крутиться собі, наче вершки у чашці кави. Якими б не були ігри богів, грають вони у достобіса загадковий спосіб.

Він поглянув на фігуру в каптурі, що стояла позаду нього.

— Ми не мали такого наміру, — слабко сказав він. — Чесно. Жодних правопорушень. Ми лише хотіли того, що нам належиться.

Кістлява рука поплескала його по плечу, і то не було недобре.

І Смерть мовив:

— ВІТАЮ.

Окрім Верховного гросмейстера, у час дракона поза штабом був лише один Просвітлений брат, і то був брат Загребун.

Його послали по піцу. Брата Загребуна завжди відсилали по їжу. Так було дешевше. Його ніколи не турбувало опанування мистецтва оплачувати покупки.

Коли варта під’їхала услід за Ерролом, брат Загребун стояв зі стосом картонних коробок і з роззявленим ротом.

Там, де мав бути жаский портал, залишилася лише тепла купка оплавлених уламків.

— О, боженьку! — сказала леді Ремкін.

Ваймз вислизнув з карети і поплескав по плечу Брата Загребуна.

— Пробачте, сер, — сказав він. — Ви часом не бачили, що…

Коли брат Загребун повернувся до нього обличчям, то це було обличчя людини, яку перестріли біля входу в Пекло. Його рот усе ще був роззявлений, та він не міг мовити і слова.

— Чи могли б ви провести мене до Ярду, — сказав Ваймз. — Маю причини вірити, що ви… — він завагався. Він не цілком був упевнений, що мав причини вірити. Ясно, що цей чоловік винен. Ви б визнали його винним, просто на нього подивившись. І не те, щоб він був винен у чомусь конкретному. Просто винен у загальному сенсі.

— М-м-м-м-мих, — сказав брат Загребун.

Сержант Колон обережно відкрив кришку верхньої коробки.

— Що робитимете, сержанте? — спитав Ваймз, відступаючи.

— Ем. Виглядає як Хапонійська гостра з анчоусами, — тоном поціновувача сказав сержант Колон.

— Я маю на увазі чоловіка, — сказав Ваймз.

— Н-н-н-н, — сказав брат Загребун.

Ваймз заглянув під каптур.

— Я його знаю, сер, — сказав він. — Бенджі Легкоступ Боґґіс. Він з Гільдії злодіїв. Я давненько його знаю, сер. Хитрий маленький негідник. Зазвичай працює в Академії.

— Чарівником? — спитав Ваймз.

— Підробітки, сер. Садівником, теслею і всяке таке.

— О. Так?

— Чи ми можемо щось зробити для бідолахи? — спитала леді Ремкін.

Ноббі хвацько відсалютував.

— Можу зарядити йому по яйцях, якщо забажаєте, моя леді.

— Д-д-д-р-р-р, — сказав брат Загребун й несвідомо затремтів, побачивши сталеву посмішку шляхетної леді, яка вирішила не показувати, що зрозуміла щойно сказане.

— Покладіть його в карету, ви двоє, — сказав Ваймз. — Якщо ви не проти, леді Ремкін…

— Сибіл… — поправила леді Ремкін.

Ваймз почервонів і продовжив:

— Дуже добра ідея його ув’язнити. І пред’явити звинувачення у крадіжці книжки, а саме: «Викликання драконів».

— Маєте рацію, сер, — сказав сержант Колон. — Піца вистигає, до речі. Самі знаєте, що сир стає препаскудним, коли вистигає.

— І не бийте його, — застеріг Ваймз. — Навіть якщо без сліду. Моркво, ходімо зі мною.

— Д-Д-д-д-р-р-а-а, — зголосився Брат Загребун.

— І візьміть Еррола, — додав Ваймз. — Він тут просто скаженіє. Віддаю належне, він сміливий малий демон.

— Прекрасно, що ви про це подумали, — сказав Колон.

Еррол бігав туди-сюди коло зруйнованої будівлі і підвивав.

— Гляньте на нього., — сказав Ваймз. — Не дочекається бійки.

Він подивився на туман, що клубочився. «Там точно щось є», — подумав він.

— Що робитимемо, сер? — запитав Морква, коли карета від’їхала.

— Нервуєтесь? — спитав Ваймз.

— Ні, сер.

Те, як він це мовив, щось сколихнуло у Ваймзових думках.

— Ні, — сказав він. — Не нервуєтесь? Гадаю, це у вас від ґномів. У вас немає уяви.

— Певен, що зроблю усе якнайкраще, — твердо сказав Морква.

— Так і відсилаєте всю свою платню матері?

— Так, сер.

— Чудовий ви хлопець.

— То що робитимемо, капітане? — повторив Морква.

Ваймз роззирнувся. Зробив кілька безцільних розпачливих кроків. А потім широко розвів руки і плеснув себе по боках.

— Звідки я знаю? — сказав він. — Гадаю, попередимо людей. Мабуть, нам найліпше вирушити в палац Патриція. А потім…

У тумані були сліди. Ваймз завмер, приклав палець до губ і затягнув Моркву у провулок, щоб сховатися.

Із клубів туману виринула постать. «Ще один із тих», — подумав Ваймз. Зрештою, немає закону, який би забороняв вбирати довгі чорні плащі і каптури. Може бути дюжина цілком невинних причин, чому ця постать вбралася у довгий чорний плащ, натягнула каптур і стовбичить на світанку біля щойно спаленого будинку. Мабуть, варто попросити його назватися.

І зробив крок.

— Перепрошую, сер… — почав було він.

Постать озирнулася. Було чутно шипіння від вдиху.

— Якщо ви не заперечуєте, я хочу спитати… за ним, молодший констеблю!

Постать добре стартувала. Промчала вулицею і дісталася рогу, доки Ваймз був лише на півдорозі. Він встиг завернути за ріг і побачив, як постать зникає у провулку. Ваймз побачив, що біжить лиш він один. Віддихуючись, він зупинився і побачив, як Морква неспішно трюхикає довкола рогу.

— У чому справа? — прохрипів він.

— Сержант казав, що мені не варто бігати, — сказав Морква.

Ваймз кинув на нього невиразний погляд. А потім збагнув.

— Ох, — сказав він. — Е-е, розумію. Не думаю, що він мав на увазі усі випадки, — він ще раз подивився у туман.

— Небагато у нас шансів зробити бодай щось у цьому тумані і на цих вулицях.

— Може, знайдемо якогось невинного свідка? — спитав Морква.

— В Анк-Морпорку, так?

— Так, сер.

— Схопимо його просто тому, що він рідкісно цінний. — сказав Ваймз.

Він поплескав Моркву по плечу.

— Ходімо. Нам варто піти до палацу Патриція.

— Палацу Короля, — виправив Морква.

— Що? — спитав Ваймз. Потяг його думок тимчасово забуксував.

— Зараз це палац Короля, — сказав Морква.

Ваймз кинув на нього кривий погляд. І видав короткий невеселий смішок.

— А й справді, — погодився він. — Наш король, що вбиває драконів. Гарно спрацював, — він зітхнув. — Їм це не сподобається.

Їм і не сподобалося. Нікому.

Першою проблемою була придворна гвардія.

Ваймзові вони ніколи не подобалися. Зрештою, і він їм теж ніколи не подобався.

Гаразд, цілком можливо, що гвардійці трохи легковажили законом, та, на фахову думку Ваймза, вони були за крок до найгірших кримінальних елементів, які лише могло породити це місто. Наступний крок — це крок униз. Вони мали б трохи реформуватися, аби бодай могла виникнути думка про внесення їх до переліку Десяти Небажаних Осіб.

Вони грубі. Вони жорстокі. Вони не прибирали стічні канави, а були тим, що знаходять прибиральники стічних канав у моменти найбільшого виснаження. Патрицій платив їм дуже добре, ймовірно, і тепер був хтось, хто теж платив їм дуже добре, бо коли Ваймз підійшов до воріт, двоє гвардійців, які щойно спиралися на стіни, виструнчилися, нагнітаючи психологічну атмосферу максимального правопорушення.

— Капітан Ваймз, — сказав Ваймз, дивлячись просто перед собою. — Побачити Короля. Це надзвичайно важливо.

— Та? Краще б так і було, — відповів гвардієць. — Капітан Слаймз, так?

— Ваймз, — монотонно сказав Ваймз. — Через «В».

Один із гвардійців кивнув напарникові.

— Ваймз. Через «В».

— Химерно, — мовив другий гвардієць.

— Це терміново, — сказав Ваймз із дерев’яним виразом обличчя. Він намагався просунутися вперед.

Перший гвардієць виступив уперед і різко пхнув його в груди.

— Туди ніхто не зайде, — сказав він. — Наказ короля, розумієш? Тож можеш іти під три чорти, капітане Ваймз, через «В».

Не слова додали Ваймзові рішучості, а те, як той чоловік захихотів.

— Відійдіть, — сказав він.

Гвардієць нахилився і постукав Ваймзові по шолому.

— Хто це тут намагається мені наказувати, якийсь коп?

Бувають такі миті, коли кинути бомбу — по-справжньому приємно.

— Молодший констеблю Моркво, заарештуйте цих людей, — наказав Ваймз.

Морква відсалютував.

— Так, сер, — сказав він, розвернувся і зграбно попрямував туди, звідки вони прийшли.

— Гей! — гукнув Ваймз услід Моркві.

— Саме це я й хотів побачити, — сказав перший гвардієць, опираючись на спис. — Ініціативний цей ваш хлопчинка. Має голову на плечах. Не захотів чекати, поки йому відкрутять вуха. Хлопець далеко піде, якщо лише й далі чинитиме мудро.

— Дуже розумний, — мовив другий гвардієць і приставив спис до стіни. — Дратуєте ви мене, чуваки з Варти, швендяєте скрізь, ніколи належно не працюєте. Хизуєтесь своєю владою, наче на вас треба зважати. Тож ми із Кларенсом покажемо вам, що таке справжня служба, отак.

«Одному я б точно міг наваляти, — подумав Ваймз, відступаючи кілька кроків назад. — Принаймні якби він відвернувся».

Кларенс спер спис до воріт і плеснув у долоні.

Почулося гучне й жаске улюлюкання. Ваймз здивовано подумав, що той звук видавав не вартовий.

З-за рогу на шаленій швидкості вибіг Морква, тримаючи у кожній руці по сокирі. Він наближався, прискорюючись, його велетенські шкіряні сандалі хльоцали по бруківці. І постійно лунав цей клич «дідадідадіда», наче хтось потрапив у пастку на дні глибокого каньйону з гучним відлунням.

Двоє гвардійців остовпіли від здивування.

— На вашому місці я б пригнувся, — сказав Ваймз звідкись знизу.

Морквині сокири вилетіли з його рук і полетіли зі свистом, наче двійко куріпок. Одна сокира влучила у ворота палацу, пошкодивши їхню верхівку. Друга — поцілила в першу і розколола її. Тоді з’явився Морква.

Ваймз відійшов, присів на найближчу лавку і скрутив собі сигарету. Закуривши, він мовив:

— Цього цілком достатньо, констеблю. Тепер вони спокійно підуть із вами.

— Так, сер. Яке звинувачення? — спитав Морква, тримаючи у кожній руці по млявому тілу.