Вчителька, дочка Колумба

4. Привітання

За кілька днів вона згадає той шлях через село, як з віддаленого минулого. І ще раз зринуть нові картини й нові незнайомі люди. Проте ні: саме так усе це не відтвориш, бо ж нові люди вже встигнуть вкарбуватися в її пам’яті своїми іменами. І найперші: Тосек Варденьга та Елька Зависляк.

Гребля відступає од води, нижчає, переходить урешті в розтоптану, глинясту дорогу. Балч і дівчина входять в чималий, в баюрах, перелісок, що відділяє село від полів. Балч зупиняється під розложистою тополею, бородатою від моху, обліпленою наростами, оточеною купками якихось грибків на блідих кволих ніжках, обплутаною сухим хмелем. Дерево як із страшної казки! На найнижчій гілляці висить шмат заліза й металевий кухонний товкач.

— Ну й дурень цей Семен! Ох і дурень! — лається Балч.— Казав же, і що ж? Забув.

Бере товкач, наміряється вдарити ним в отой гонг, та Агнешка сильно відштовхує заржавілу залізяку вбік — і Балч схибив.

— Це вже вдруге ви робите мені наперекір. Граюся тільки до трьох.

— Пробачте. Вийшло якось несамохіть... Та й навіщо цей гвалт?

— На збір. Я дав такий наказ. Так ми вітаємо дорогих гостей.

— Щось я не збагну. Збір? Це ж село, а не казарма. — Зрозумієте. У нас порядок військовий, або ж порядку ніякого. Іншого у нас не запроваджено. Раджу запам’ятати.

— Ну, тоді, добродію, гатіть у свій дзвін.

— Прошу не вказувати. Ходімо!

Та відійшли вони недалеко. Попереду почувся дитячий гамір і собачий гавкіт. Неждана картина вражає Агнешку, неначе удар грому, змушує застигнути на місці, обеззброює. На сухому острівці палає вогнище, а за ним, у колі дітей та підлітків, рве ланцюг ошалілий від страху пес. Прив’язаний він до високого осикового оземка, що стирчить в центрі галявини. Діти вимахують палаючими смолоскипами з клоччя. Їхній несамовитий, протяжний крик заглушує скавуління й виття тварини. Раз у раз один із смолоскипів креслить вогняну дугу й спадає на роздратовуваного пса. Рудий, прищавий хлопчисько керує тією понурою, як поганський обряд, розвагою. Агнешка притискає до себе Флокса. Намагається подолати безсилість ніг, зривається бігти і нараз відчуває на плечі міцну руку Балча, що стримує її. Не може навіть крикнути, голос в’язне в горлі. Але саме в цей час до пса приходить порятунок. Якесь дівча з русявими кісками вилітає на галявину з протилежного боку, розриває коло малих мучителів, розганяє їх березовою мітлою, гукає хрипким дискантом:

— Геть від Айстри, шмаркачі! Хто дозволив спускати її з дроту?!

— Варденьга! Елька! — озивається Балч, щоб його почули на галявині. Це подіяло: діти заклякають на місці, німіють, зіщулюються. Балч, тепер уже зовсім тихо, кидає: — Забирайтеся звідси! Ну!

За, мить на галявині лишається тільки Елька. Відв’язує від оземка жовту суку, пригладжує їй настовбурчену шерсть. Потім обоє зникають у кущах, зрум’янених останніми листочками.

— Невинні дитячі забавки,— поблажливо всміхається Балч.— Сьогодні порівняно тихі. А взагалі у нас бавляться, хто як уміє. Найохочіше з снарядами, що не вибухнули. Їх тут чимало.

Агнешка скидає з плеча його руку.

— Шнури! Ланцюги! Дроти! Хто їх цього вчить?

— Добродійко славна,— відповідає Балч терпеливо,— навіщо когось вчити лагідності? Життя тут скрутніше для людей, аніж для звірів.

— Але ж діти!.. Це ж діти!

Обоє підходять уже до схилів зруйнованого замку. Балч іде повільно, наче втомлений.

— Так. Діти. Діти переселенців різної масті. Діти військових поселенців. Діти солдатів від... та годі, біс із ними. Їхні татусі повзали тут під кулями. Колеги татусів гризуть тут землю, п’ють багнюку, якщо їх не з’їла риба.

— Не розумію. Щось не вкладається в голову. Солдатські діти ще замалі отак гратися: з псами, з вогнем.

— Ви помиляєтесь, добродійко. Це дійсно діти солдатів. Ви забули, що мобілізація не обминула й одружених, і чоловіків у самій силі. Деякі порозшукували зрештою своє сімейне щастя, мед, жінок з приплодом. Свіжих родин тут мало, дівчата бояться тутешніх хамів!

— Як ви говорите про них? З такою зневагою?

— Загалом, так. Насправді я шаную тільки тих, що полягли. Та й то не всіх.

— Ви, однак, живете.

— Я не казав, якої думки про самого себе.

— Ви говорите так, ніби жалкуєте, що залишилися живим.

— He жалкую. Пам’ять, спогади — то добра річ. Якби не був живий, не пам’ятав би. А варто. Ось цей замок, цей бункер, ми здобували чотири з половиною доби. Вежа — он дивіться... На шпилі був хрест. І от бачимо на тому хресті білу німецьку сорочку. Ворог нібито здається, капітулює. Дорого нам коштувала віра в оту сорочку й хрест. З-під того хреста згори практичний шваб, між іншим, особа духовна, посік наш батальйон на біфштекс. Я продовжував штурм, коли мій командир зненацька чомусь роздумав (ви вже здогадуєтеся хто?). Ви хотіли знати про це — отож майте.

— Тільки не кажіть уже мені,— голос Агнешки глухий, притлумлений,— що про це знає й Тотек.

— От ви й утаємничені в одну із справ жорстокості. Ніхто не знає про це. Навіть Тотек. І, певно, й не знатиме. Хіба що викажете ви. А для того жовторотого капітан Адам Пживлоцький — герой і мученик. А всі ми, всі ті, хто вижив,— бандити, розбійники.

— Аж так?

— Аж так. Бо про батька він нічого не знає, зате знає про нас. Коли ми врешті втихомирили той проклятий дот, то ми вже тому ксьондзові, чи пасторові, подякували за сорочку. Повісили на місці, лакованими туфельками догори на хресті, разом з рештою оборонців. По троє з кожного боку, симетрично, для рівноваги. Та всі обірвалися разом із шибеницею, шугнули у воду. Здається, вода ще й досі тхне від того...

Обоє вже давненько стоять на стежці, задивлені на вершок вежі, не помітивши навіть, коли зупинилися. Нараз Агнешка зиркнула поверх Балчевих плечей і помітила Тотека (вже в своєму одязі), що вихопився звідкись із руїн. За ним — Уля. Агнешки непомітним для Балча рухом подала їм знак відійти. Помітили, зрозуміли і повз купу битої цегли подалися у глиб саду. От і вона, Агнешка, в оцій дивній конспірації, щойно зароджуваній, уже й має союзників. Союзників проти чого?

— Все це страшне, страшне. Чи не можна, чи не варто... забути це?

Губи Балча кривить гіркий усміх:

— Забути? Звичайно. Найкраще цьому зараджує саме життя, сам час. Забути! Вам не треба умовляти забути всіх тих, що посходилися сюди пізніше. Та й ми, фронтовики, теж вчимося забувати.

— Слушно.

— Дякую за похвалу. Намагаємось, як можемо. Ось і свідчення: завтра, в неділю, влаштуємо розвагу. Що ви на це?

— Розумна розвага,— якось мимоволі й несвідомо Агнешка впадає в повчальний тон,— не тільки дозволяється, а й необхідна. Ми також у своєму «Колумбові» влаштовували вечірки, танці... Я розумію так, що без алкоголю... Без алкоголю, пане Балч!

— Буде як годиться! Обіцяю.

— Перше очко на вашу користь.

Балч мружить очі й легенько вклоняється Агнешці:

— Перша розсудлива жінка в Хробричках!

— Чому перша?

— З ними тут клопіт. У їхній, так би мовити, психіці все ще квасяться старосвітські погляди. Не люблять, до прикладу, цих руїн. Гаразд. Зате ми любимо. О, гляньте, будь ласка, в сад. Бачите отого чорнявого з лопатою, який нібито копає буряки, та ще й страх як старанно, а сам усе зиркає сюди, шпигує? Садівник Януарій Зависляк. Мій, так би мовити, міністр культури й одночасно міністр... гм... господарських справ. Однополчанин. Має тут, на підзамчі, першорядну забігайлівку, щось на кшталт скромної сільської світлиці культури. Ми її називаємо Клуб. Так солідніше.

— О, чудово! Хотілося б побачити.

— Крім наших роззяв, ви нікого там не побачите.

Стежка, обабіч якої густо росли кущі поруділої бузини й терну, повертає від замку до села. З’являються і зникають людські постаті, проте ніхто не підходить до них, не вітається. «Це мені тільки видається так,— заспокоює себе Агнешка.— Просто я перевтомилася. Надмір вражень». І все ж не може позбутися прикрого відчуття, що придорожні кущі насичені чиєюсь невидимою присутністю, наелектризовані чиїмось диханням, підозріливою увагою, що хтось там причаївсь і стежить за ними. А ось — і підтвердження цього! Якийсь хлопчак на мить вихопився з кущів і сахнувся назад — уже щось комусь розповідає напівголосно, з важким віддихом; чути короткий, притлумлений смішок, перешіптування.

Балч повертає голову в той бік і кричить:

— Чую, чую вас, квіточки! Ану, до хат, митися. Сьогодні субота!

Однак Агнешці видається, що його грубість нещира. Він посмутнів, тільки удає веселого, їй навіть трохи жаль його, але вона відразу ж подумки картає себе за це непотрібне співчуття.

— До того вашого Клубу... жінки теж ходять?

— Отож-бо й є! Не хочуть. Вони не вміють так забувати, як ми. Неписьменні.

— Неписьменність треба ліквідовувати!

Бовкнула-таки, пропало. Страшно! Агнешка відчуває, що ота облога потаємних очей сковує і свідомість, і природність. Та й Балча, здається, теж. Він засміявся коротко й удавано. І вмовк, бо на повороті дороги зненацька залопотіло: утікали дівчата. Одна русявенька кіска, зачепившись за галузку дикої сливи, тріпотіла в низькому сонці. А може, дівча сполохав хтось інший? Так! З протилежного боку наближається до них стара баба з сучкуватим костуром, зігнута вагою жебрачої торби. Помітила їх, пристає, спльовує й через неглибокий рівчак завертає до розчинених дверей недалекої кузні, від якої долинають ритмічні — то високі, то глухі — удари молотків.

— Тьху! Відьма!

— Відьма. Це звучить пишно.

— Баба Бобочка, коли бажаєте. Наш міністр здоров’я і соціального забезпечення.

Бобочка зиркає через плече й знову спльовує. Певно, здогадалася, що про неї мова, і тому її злосливе бурмотіння до самої себе все голоснішає; підходить, заганяє досередини гурт людей біля кузні. Троє чоловіків в рибальських плащах не звертають уваги на її войовничу палицю й залишаються на порозі. Один із них викинув якогось фігля неприродно прямою рукою,— з-під довгого рукава нараз сяйнуло металом.

— Він... без руки. Інвалід...

— Їх ви зустрінете тут багато,— і після паузи вибухнув:— Тут не дадуть забути про війну. Закарбуйте собі!

— Та ви ж самі казали,— борониться сторопіла дівчина,— що намагаєтеся...

— Дідько з цим. А може, я й справді відвезу вас, пані Агнешко, назад, до міста? Не для вас це село, дивуюсь отим дурням з інспекторату...

— Пане Балч — уриває його Агнешка. (Щось шкребе в горлі, ловить себе на думці, а те шкрябання на мові її прихованого самоаналізу не що інше, як бажання сказати щось тоном, якого не любить, але погамувати не може).— Для вчителя «важке» місце — не кара й не ганьба. Навпаки, щось почесне...

— Це всім відоме. Вільно!

— Ви маєте рацію. Банальність. Вибачте... Всі щось дуже приглядаються до нас. Чому?

— Бо ще не бачили мене з такою дівчиною.

Проминули кузню. Осторонь, в покинутому колодязному бетонному крузі, сидить троє підлітків; нічого не помічають: так захопилися грою в карти.

— Боже помагай! — гукнув до них Балч.— Іде карта?

Навіть голів не звели, як поглухли. Все ж, нарешті, один із них, найстарший, русявочубий, закліпав очима, забурмотів напівнепритомно:

— Та так собі, товаришу війт. Аби на чвертку...— Та помітив Агнешку і нараз умовк, наче йому відняло мову. Навіть рота не закрив.

— Колись я вас навчу стояти по команді «струнко», гравці! — уже минаючи хлопців, кидає Балч. І до Агнешки: — Старанна, як бачите, у нас молодь. Самовдосконалення, урок арифметики: двадцять одне, шістдесят шість, тисяча.

Ось уже й невеличка сушарня для слив, що здалеку війнула гострим, димним запахом. Щось шмигнуло на порозі, дверцята хитнулися й причинилися. Балч, немов спійманий на гарячому, гнівно зціплює зуби. Кладе Агнещині речі на землю.

— Беріть самі,— кидає жорстоко.— Перепочину.

— Завинила. Забула про ваш вік.

— Ти ще оціниш мій вік, Агнешко!

— Але не настільки, щоб перейти з вами на «ти». Прошу й вас затямити це.

Аж тепер Агнешка здогадалася. Балч не повівся з картярами більш круто, бо соромився своєї ноші. Дівчина чіпляє свою сакву на плече й піднімає валізу та несесер. Флокс біжить під сушарню, обгавкує причинені двері. Балч скрадливо підходить туди ж і різко відчиняє їх.

— Льодо, вилазь! Подуріли всі сьогодні з своїм хованням.

І на мить зникає в пітьмі сушарні. Незабаром виводить звідти, підштовхуючи, товстеньку, із сяк-так пофарбованим волоссям блондинку, вдягнену в претензійне яскраве кімоно з чорно-рожевим візерунком зигзагів та спіралей.

— Шпигуєш! — чує Агнешка лютий шепіт Балча. І її, теж гнівну, різку, як удар леза, відповідь:

— Брелун!

Проте обличчя тієї в кімоно відразу набирає кисло-солодкого виразу. Пані сунеться до Агнешки з простягнутою рукою. В лівій тримає повну миску чорних поморщених сливок. Покрикує якось протяжно:

— Знаю! Чекаю! Власне, син розповідав... Не може нахвалитися!.. А це беру сливок на компот... син щось недужий... Беру їх, аж дивлюся — веде до нас наш війт гостю. Моє прізвище Пживлоцька, магістр Пживлоцька, вдова капітана. Пане Зенон, чи можу я...

— Не прикидайся дурненькою, Льодо,— перебиває Балч і передражнює її: — пане Балч, пане... Для чого все це удавати? І так кожний довідається...— А потім до Агнешки: — Гляньте на неї, будь ласка: отака вона. Соромиться, що я став селюком.

— Пане Зенон,— іронізує жінка, вимушено всміхаючись,— які жарти? Ви теж людина освічена, з становищем...

Балч чвиркає слиною, махає рукою й швидко йде вперед.

Пживлоцька воліє не помічати грубість. Схилившись, піддобрюється до Флокса, лащить його, по-дитячому шепелявить, нашіптуючи щось пестливе. Діждавшись, поки Балч відійшов, вона в запалі послужливості вириває з Агнещиних рук несесер і навіть намагається взяти й валізу. Агнешка остуджує її рішучим, промовистим поглядом.

— Нелицарський наш війт. Міг би допомогти вам.

— Але ж ви бачили, що він ніс,— досить просто говорить Агнешка.— І віддав мені, аж коли засоромився.

— Фальшивий сором.

— Взагалі — смішний. Типовий для так званих справжніх чоловіків.

— Ви знаєтеся на чоловіках? Така молода?

— Трохи знаюся. Взагалі на людях.

— Ви сміливо формулюєте свої думки.

— Намагаюся. Не люблю... гучних фраз. Надаю перевагу щирості.

— Точнісінько, як я. Напевне, ми подружимо.

Балч, що відійшов недалеко, обертається:

— Не вірте їй. Вона вже не терпить вас. І це, боюся, через мене.

— Пане Балч! — відказує Льода.— Я з вами ще побалакаю. Навіть зараз!

— Зараз ти зробиш те, що я скажу. Порозмовляємо ж увечері, як завжди. Коли син засне.

— Хам!

Те коротке, найтихішим шепотом, видихнуте слово пролунало для Агнешки мов постріл. Але Балч не чув того слова, не міг чути. Тільки з кленової галузки над їхньою головою відпав із тихим шурхотом зросток листків. Краєчком ока Агнешка бачить, як під шаром пудри смикаються й яріють щоки Льоди Пживлоцької. Жаль і сором. Балч тим часом зникає за рогом довгастої мурованої будівлі. Незабаром звідти лунає його голос:

— Пані Агнешко! Делегація чекає.

Передня стіна будинку, довга й низька, від рогу аж до середини закрита почорнілим дерев’яним ганком з ажурними візерунками вгорі. На східцях ганку — Балч. Як він стоїть, що За постава! Немовбито збирається муштрувати солдатів! Перед ним впівоберта до Агнешки та Льоди стоять по зросту... скільки ж це — один, два, три... аж п’ятеро дітей, а шосте, ще немовля, у матері на руках. Мила жіночка приємної, скромної вроди схиляється над передостаннім в шерезі хлопчиком і поправляє кутасик його плетеної шапочки. Найстаршу дівчинку Агнешка впізнає відразу — Елька. Це вона рятувала з вогню жовту Айстру.

— Струнко! Зброю на приклад! — гукає Балч. І вже до Агнешки, значно тихіше, хоч так само урочисто-глузливо:— Окраса нашого села — Павлинка Зависляк, годувальниця бездомних, сторож порядку. Поруч — її довоєнний, воєнний і післявоєнний набуток. Павлинко,— Балч, сходячи вниз, звертається вже тільки до неї,— дбай про вчительку, щоб не схудла, бува. Діти, відпочивати! Перекур!

І сам витягає з кишені цигарки й, радіючи вдало проведеному парадові, відходить убік. Діти, трохи налякані, ламають усталену шеренгу й ховаються за спідницю матері. Павлинка з несміливим і непевним усміхом витирає руку об хвартушину й простягає Агнешці:

— Я просто боюся, чи догоджу вам...

— Догодите... Так це ваші діти? Справді? Ви ж така ще молода...

Павлинка червоніє:

— А так... Якось так... Навіть сама не знаю, коли і як.

— Знаєш, знаєш,— стиха втручається до розмови Балч.— Чого соромитися.

— Це нібито я вже й маю один клас,— втішається Агнешка.— Вітаю, пані Завислякова.

Павлинка червоніє ще більше.

— Називайте мене просто Павлинкою,— мовила несміливо, але виразно, сяючи щирими, трохи заклопотаними сірими очима,— Я сестра Зависляка, городника, а не Завислякова. Мого убили ще перед війною, ще перед шлюбом... Я, знаєте, пані,— тяжко зітхнула,— без чоловіка.

— Бідненька! — стискує їй обидві руки Агнешка і сама бентежиться від отого зізнання, і вже сердиться на себе, бо відчуває, що й сама червоніє, уникає щирих очей Павлинки.

Тим часом Льоді, що все непомітно позиркувала на замисленого Балча, надокучило гратися з Флоксом. Відпустила пса до зраділих дітей, а сама, аби чимось зайнятись, ухопила в обійми малюка в шапочці й заходилася дражнити його.

— Мар’янеку, ти бачив гномів?

— Бачив! — наїжачується малюк.

— А я тобі кажу, що їх нема.

— Є! Я бачив! Є! — Мар’янек виривається від Льоди і з плачем підбігає до матері. Агнешка погладжує його по блакитній шапочці. Хтось іззаду кладе руку на її долоню й здіймає з дитячої голівки.

— Ідіть, будь ласка, за мною сюди. Прошу.

Балч веде її на ганок, а звідти до чималої кімнати. З ледь вловимих прикмет Агнешка здогадується про її призначення. Одна тільки шкільна лава під стіною, а на ній кілька музичних інструментів. Замість класної дошки на стіні вже посіріла кухонна дошка, списана чорними кривульками. В кутку залізна грубка з трубою. Всі ці деталі Агнешка пригадає аж завтра, коли обмірковуватиме, що потрібно для обладнання класу. Та коли ввійшла до кімнати, вона насамперед побачила отого чоловіка на верху малярської драбини, кремезного здорованя, супровідника Балча під час зустрічі біля озера. Тепер же, побачивши дівчину, чоловік, знітившись, упускає додолу жмут декоративних паперових віночків, фестонів. Тоді злазить з драбини й незграбно вклоняється Агнешці. Балч знайомить:

— Семен, мій ад’ютант. І разом з тим шофер, листоноша, візник, а при потребі й декоратор. Втілення талантів. А найголовніше — неговіркий. Все-таки оці прикраси, що там, Семене, приховувати, досить бридкі.

Семен безпорадно розводить руками.

— Ми їх трохи підправимо,— втручається Агнешка. — Дещо змінимо? О, може б, так?

І вона завзято береться до паперових прикрас. Підсунутими Семеном ножицями вирівнює невдало вирізані емблеми й літери. Це, певно, мав бути голуб. Товстий, ніби квочка. Квочка квочкою, а головне, що ця оздоба провіщає мир. Отже, ще три літери, так.

— Чудово, пані Агнешко! — хвалить Балч.— Куди там Пікассо. Ви, пані, трохи розважтеся всім цим, а я зараз повернусь.

Його очі зблиснули натхненням. Легенько підштовхує Семена поперед себе, і обоє виходять. Біля Павлинки й Льоди застають тепер ще й садівника. Януарій Зависляк, людина, пригнута до землі й похмура, відводить погляд, зизуючи туди, де тим часом зібрався гурт любителів ловити гав, переважно жінок.

— Маєте собі вчительку! — гукає їм Балч.

— Нарешті вже,— озивається котрась.— Давно пора.

Але Балч не підтримує розмови, обриває її нетерплячим, байдужим жестом. І відразу ж звертається до садівника:

— Слухай, Януарію...

— Ви щось кажете, Льодзьо? — нахиляється Зависляк ДО; Пживлоцької, нібито це вона звернулася до нього.

— Не Льодзьо, віслюче, а я. Семене! Слухайте і ви обидві. І ти, Елько. Негайно перенесіть все потрібне для вчительки сюди ось. Тільки не через клас, а через сіни. За п’ять хвилин щоб все було на місці.

І, даючи такий інструктаж, показує на вікно кімнати, суміжної з класом. Павлинка заніміла від подиву. Нарешті розгублено озивається:

— Але ти ж розпорядився інакше. Для неї вже все приготовлене.

— Всі гості,— квапливо приєднується і Льода,— завжди мешкали...

— Ну й дурні ви обидві! — рішуче перебиває Балч.— Це ж учителька, а не гість. Збагнули? Вона хоче бути при класі, у школі. Починайте!

Януарій, ніби й не чуючи, знову нахиляється до Пживлоцької й питає тим же глухим, безбарвним голосом:

— Що робитимемо, Льодо?

— Та дай мені спокій! — Льода аж тупнула спересердя.— Роби, що кажуть.

— Елько, віднеси-но малу додому, коли так,— якось невпевнено вирішує Павлинка.

А Семен, найстаранніший, вже виносить з сусіднього будинку потрібні для Агнешки речі. В гурті гаволовів, досі спокійному, враз аж зашуміло від гомону.

— То ви вже повимивалися до балу? — гукає до жінок Балч.— Якщо ні, то піду з котроюсь, спину помию.

Старий селянин понуро сплюнув і відвернувся, молодиці захихотіли, але відразу ж і змовкли під грізним поглядом війта. Неохоче й спроквола розходяться, оглядаючись на оті спішні переносини, поки з усієї юрми залишається тільки одна дівуля, висока, гожа, визивно усміхнена. Балч підходить до неї, майже грудьми в груди, однак вона зухвало дивиться йому просто в зіниці і зі сміхом тицяє йому в губи кінцем товстої коси.

— Ти, Пелю, чого це не в крамниці?

— Вже відстояла скільки треба. Сьогодні субота.

— Коваль на тебе поглядає.

— Нехай носить мене в кишені, то й не загубить.

— Не лазь ти за мною, бо жалкуватимеш.

Крутнувшись на закаблуку, Балч іде від неї до класу, де Агнешка разом з Павлинчиними дітьми розвішує по стінах паперові вінки. Флокс, розгарячкований незвичною метушнею, бігає серед барвистих обрізків, зачіпає когось, шукаючи собі охочого побавитися з ним. Веселий гамір приглушує голоси з-за стіни з невеликими дверима посередині. Тільки малий Мар’янек, зайнятий власними клопітними думками, не бере участі в загальних веселощах. Нарешті вибрав зручний момент, смикає Агнешку за рукав.

— Пані,— дивиться благально,— ви теж не вірите в гномів? Чи вірите?

Томек, старший брат, відразу ж, вихваляючися перед Балчем, втрутився до розмови:

— Нема ніяких гномів. І Діда-Мороза нема, і лелек з дітьми. Правда ж, дядьку війт?

— Який я вам дядько,— буркає Балч.— Щось забагато у вас дядьків.

Та Мар’янек не відступає:

— Скажіть же їм, пані!

— Не скажу напевне,— вагається Агнешка,— бо я вже велика, а дорослі багато що забувають. Здається, що коли я була, як і ти, теж одного разу бачила.

— А який він завбільшки? — малюк запитує цілком серйозно.

Агнешка нахиляється й затримує руку на певній відстані від підлоги:

— Здається, отакий!

— Е, ні,— заперечує Мар’янек.— Вони менші. Ось такі.— І обережно, щоб не збити міри, тягне Агнещину руку нижче до підлоги.

— Е-е,— сумнівається Томек,— це ви тільки так...

— Ні, Томеку,— поважно говорить Агнешка,— Мар’янек не вигадує. Та тільки коли він підросте, то теж, мабуть, забуде, як і я.

— Не забуду! — спалахує Мар’янек.

Балч, стоячи біля дверей, дослухається до розмови й мовчить. Тоді підходить до Агнешки, відсторонює від неї дітей.

— Я слухаю вас, слухаю,— озивається він змовницькії тихо,— і не можу збагнути.

— Що саме?

— Дивують мене ваші погляди.

— Наївні?

— Не те. Якісь вони передчасні. Єретичні.

— Що ж... Думаю, як думаю. І так, як мене вчили. У нас була добра школа.

— Але ж директора вижили-таки!

— Пішов на пенсію. А ви звідки знаєте? — здивувалася враз Агнешка.

— От бачите, вгадав,— гіркувато всміхається Балч.— Це не так важко.

— Ви любите вгадувати.

— Мушу. Бо ви не любите відвертих питань.

— Там, над озером, ви не сприяли відвертості.

— Але ж відразу перерахував усі свої титули й функції.

— І це, власне, змушувало мене бути...

— ...обережною?

— Точніше — маломовною.

— Хто ж тут кого випробовує?

— Формально, ви мене. Певного часу висловите про мене свою думку.

— А насправді?

— А насправді, то люди взаємно випробовують одне одного.

— Горда ти... ви.

— Залишимось при традиційній формі.

— Я бажав би більшої довіри. Розумієш... розумієте, тут в усьому я для вас і керівник, і начальник.

— Отож вже не я, а ви починаєте обдумувати скаргу.

Стукіт за стіною вщух. Відчиняються двері з суміжної кімнати, і на порозі з’являється Павлинка. На простягнутих долонях, прикритих лляним рушником, вона тримає буханець хліба. Обік неї тиснеться Семен з блюдечком солі. З-за Павлинки, поблискуючи темними, як у білочки, цікавими очима, виглядає Елька. Павлинка рухом голови запрошує Агнешку підійти. Але ту випереджає Балч, підносить до рота пучку солі, кривиться, спльовує:

— Дідько з ним!

— Вітаємо вас, пані, на новому порозі,— промовляє врочисто Павлинка.— Нехай вам буде добре у нас і з нами.

— Досить урочистостей,— нетерпеливиться Балч.— Діти, ану звідси! Ходімо, залишимо пані вчительку саму, нехай собі влаштовується.