Вчителька, дочка Колумба

3. Людина зі шнуром

Коли, задихана, вона прибігла назад, то застала біля своїх речей двох чоловіків. Один, показний і дебелий, сидить біля Агнещиного багажу й недбало дражнить собачку. Ще не підводить голови, мов не помітив дівчини, вдає, певне, а може, й для того, щоб вона його краще роздивилася. Наляканий Флокс оберігає свою гідність як може: гарчить, не підпускає до себе. Незнайомець — чоловік у розквіті літ, міцної, богатирської статури. Через рукав військової куртки без усяких нашивок недбало перекинув звій товстого шнура. Рибалка? Поронник? Лісоруб? Другий чоловік — кремезний, приземкуватий, з волоссям, як купки висохлої трави, з обличчям запобігливим і улесливим, тримається на шанобливій відстані. Велетень встає. Флокса, що кидається до нього, легенько відпихає чоботом. Обертається до товариша й коротким промовистим жестом наказує йому відійти, що той негайно виконує,— розкуйовджений наче в землю запав. І тільки тоді незнайомець стає навпроти Агнешки, досить довго з мовчазною спокійною увагою придивляється до неї. На його засмаглому обличчі міняться ясні холодні очі, то спалахуючи, то гаснучи, грають іскорками задерикуватої усмішки. Нарешті простягає руку і говорить трохи глузливо:

— Пані А. Жванець, чи не так?

— З доповненням: ім’я маю трохи довше, ніж А.

— Це, власне, і справило мені приємну несподіванку. Отим канцеляристам, дідько їх бери, не дуже хочеться писати ім’я повністю, по-людськи. Розшифровував я те «А» досить бридко: Алоїз, Альфонс і навіть, перепрошую, Адольф.

— Не передбачили, добродію, найгіршого.

— Може, й так. Все ж я жалкую, що не зустрів вас. Прикра невдача. Моя.

— Не зовсім. На мою долю теж дещо залишилося.

— Розчарування?

— Поки що ні. Але зустріч таки своєрідна.

— Зате я доглянув ваш багаж і пса. Між іншим, ви надто довіряєте людській доброчесності.

— Скоріше доброчесній безлюдності, так мені здалося. За послугу похвалю вас перед війтом.

— Вже похвалили!

— Ви — пан Балч?

— До ваших послуг. 3. Балч.

— Моє ім’я Агнешка.

— Зенон. Гречних слівець не люблю, до біса їх. Жванець — це що? Одружена? Дівчина?

— І те, і інше. Може бути, що й розведена, вдова.

— Теоретично. Бо, видно, ледве-ледве дійшли повноліття. Ну, гаразд, дізнаюся в інспектораті.

— Не варто. Я напишу в анкеті для прописки, якщо ви влаштуєте мене на квартиру, пане керівник.

— Непоганий титул. Додам ще кілька, на вибір. Секретар — дійсний, надзвичайний чи гоноріс кауза[3], як забажаєте. Виходить на одне. Заступник секретаря. Голова. Заступник голови. Комендант. Запасник. Фельдшер-самоук. Кавалер орденів і кавалер-залицяльник. А найкоротше й найпростіше — Балч.

— А не забагато, як на одну голову?

— Крім голови, є ще й плечі.

— Міцні?

— Загартовані. На возі й під возом.

— І яку позицію вони займають тепер?

— Позицію вільно. Із поваги до заслуг.

— На ниві освіти?

— Трохи давніших, панночко. На полі так званої слави...

— Не говорімо про війну.

— Варто про щось інше?

— Варто. Хотіла б дізнатися про школу. Діти не вчаться місяцями — чому?

— Безвладдя. Правду кажучи — шкода й слів. Від науки тут ніхто не помудрішає. Одні дубові лоби, самі побачите. Діти теж якісь кретини. Але я вже зовсім знудився без товариства. Призначення сюди учителя — моя ідея.

— Чудово. Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу?

— Це залежатиме від вас. Я сподівався, що пришлють чоловіка. Було б веселіше. Уявляю собі такого, що спочатку пушить хвіст, а згодом починає гнутися, доки, може, не ламається з тріском. А жінка — що? Плаче. Що тут веселого? Одні прикрощі.

— Не пощастило вам, добродію.

— Ні, начебто пощастило. Я бачив, як ви перевдягалися. Он за тим кущем.

— Ви були тут?.. Отож бачили й того хлопця, замалим не утопленика... І нічого... І не рятували?

— Повторюю, бачив, як ви вдягали спідницю. Потрапив на епілог. У вас гарні ноги, Агнешко!

— Пане Балч! Ви мене сюди не привезли, зате відвезете. І то негайно.

— Два автобуси щодня. На обидва вже запізно...

— Почекаю до завтра.

— ...а до завтра ви вже звикнете. Місця тут прекрасні.

— Але небезпечні, люди топляться.

— Нічого там не сталося. Ковтнув трохи шмаркач води. Переживе. Він щось говорив про мене?

— А чому б це?

— Я думав... Та це йому наука. А я вже і собі побалакаю з тими хробричанами. Не терплю, коли мене зачіпають.

— Вас?

— А то ж кого? Та кислиця мене не обходить.

— Цікаво, чому ви не любите Тотека?

— А за віщо його любити? Льода — цебто його мати — теж не любить сина. І ви його зненавидите. А він вас.

— Дивне пророцтво. Звідки це у вас така впевненість?

— Звідти, що ви полюбите мене. Цього досить.

— Бідний хлопчина. А що робить його батько?

— Грає в шахи із святим Петром. Дуже любив шахи.

— Помер?

— Загинув. Саме наприкінці війни. І то через власну... через надмірне завзяття. Тут-таки, під час штурму он того замку... власне, бункера. Та це вам не цікаво.

— У мене батьки теж були партизанами. Мої шкільні роки минули в сирітському будинку. Отож і я, пане Балч, дещо знаю про війну.

— Пробачте. Я не хотів скривдити вас, та чорт з цим усім. Ви з яких країв?

— З Жешовського воєводства, з-під Ранишова. Чули про таке?

— Чув. Цікаво. Власне, саме над Віслоком вскочив я в препаскудну халепу. Через отаку одну... дуже вже, гм, просту... Ах, як я тоді ще вмів страждати! Ах, який же я був тоді дурний! А тім’я поболює й тепер.

Балч похитує головою в такт своїм спогадам і стукає кулаком в чоло з якоюсь самозневагою. І наче на хвилину забуває про Агнешку.

— Мушу зазначити, ви досить-таки суворо оцінюєте й себе. Батькові Тотека ви закинули вину чи — якщо я вірно відгадала суть ваших слів,— навіть щось більше вини. Що це було?

— Дивна ви особа. Жінок не обходять такі справи.

— Мене обходять люди, з якими мені жити.

— А розпитуєте про небіжчика.

— Він батько того хлопця, а це важливо.

— Осінь довга, зима теж. Вистачить часу на розповіді про минуле. Про від’їзд ви вже не думаєте.

— А ви про це знаєте?

— Я знаю завжди і все, знаю, хто за нами зараз підглядає.

— Підглядає?

— Атож. Якби ні, то вже давно спробував би вас по...

— Пане Балч!

— Я жартую, к бісу...

Він обертається до зруйнованої пристані. Нахилившись, гукає неголосно:

— Уляно! Улю! Я ж тебе бачу. Вилазь!

Щось хруснуло під дошками помосту. Балч, не повертаючи голови, інформує:

— Україночка. Міцне дівчисько, хоч має якусь болячку на голові. Лишай. Ковтун чи щось подібне. В коней такого я щось не бачив, тож і не знаю. Аж шаліє за отим Тотеком, слово честі. Це вона його врятувала. Така цуценяча любов... чи я знаю...

Тепер він кричить голосно, владно:

— Улю! Покажись-но! йди сюди!

І Уля виповзає з-під помосту. Засмагла, кістлява, темноока дівчинка. Вицвілий шарф міцно окутує їй голову, мокра сукенка липне до її тіла. Яка ж вона худенька! Несе перед себе зв’язаний ремінним паском вузлик: вимокле хлопчаче вбрання. Отож це на неї натякав Тотек, на неї тепер очікує в якійсь своїй схованці. Уля наближається боязко, неохоче, та коли Балч на мить відвернувся до Агнешки, дівчина жбурляє вузлика і кидається навтьоки.

Балч гукає вслід їй:

— Стій!

А коли та не слухається, блискавично знімає з плеча звій шнура, заміряється, і, перш ніж Агнешка встигла опам’ятатись, Улю майже посередині перехопила петля.

— Відпустіть її! Чуєте! — кричить Агнешка, бліда від гніву.

Він потішено сміється і тягне шнур до себе.

— Покажися вчительці! — наказує.— Зніми оту ганчірку з голови.

Дівчина впокорена й залякана, затуляє обличчя.

— Як ви смієте? — обурюється Агнешка. Хоче вирвати шнур із рук Балча, борюкається з ним. Балч дражниться, відстрибує, присідає, але коли він, улучивши мить, хоче обняти дівчину, Агнешка з силою відштовхує його від себе і вириває з його рук шнур.

— Браво! — схвально дивується Балч.— У вас чоловіча сила.

— Гицель!

— Ображаєте, пані, владу.

— Гицель! Гицель!

— Розплачетеся, пані. Я застерігав.

Агнешка несамохіть витирає очі долонею, відвертається від Балча.

— Гляньте на мене іще раз. Злість вам личить.

Та Агнешка вже не слухає. Підходить до Улі, послаблює й знімає з неї петлю. Обережно гладить по обмотаній голівці, по щоках. Дівчинка тремтить.

— Не бійся,— каже Агнешка тихо й лагідно.— Ну, не бійся....

А коли Уля перестає тремтіти, додає:

— Тотек просив подякувати тобі.

— Справді? — Уля дивиться просто в очі Агнешки.

— Так. Він тепер чекає тебе в отому своєму місці. Знаєш де?

— Знаю,— ствердно хитає головою Уля,— в Кімнаті.

— В якій?

Але Уля швидким зляканим рухом руки мало не затуляє їй вуста. Одночасно її погляд у бік Балча вимовніший за слова.

— Розумію,— пошепки заспокоює її Агнешка.— Віднеси Тотекові вбрання. І перекажи від мене, щоб ішов додому й ліг.

Уля покірно вислуховує ту настанову, потім підіймає з землі вузлика і, полегшено зітхнувши, відбігає.

Балч спостерігає за всім із неприхованим захватом.

— Ну й ну... Таке дике звірятко — і слухає вас. Ви могли б працювати в цирку.

— А ви?

— Знаю. Ви вже казали мені. Злість вам таки личить, люблю такі очі. Цей аркан тримав я спочатку на коней. Як ковбой. Багато було здичавілих коней під кінець і навіть опісля війни. Поки мої люди навчилися ловити рибу, полювати... А їсти ж треба. Потім залишив оце ласо, щоб ловити псів. Здичавіли тут пси, теж через війну. Далеко — ловлю. Близько — приманюю. І слухаються. Та-а-ак.

І після паузи:

— А ви злякалися-таки Улиної голови, не дивуюсь. Страшна бридота. Огидно. Хто б на це хотів дивитися... Отак-то, пані вчителько.

— Добродію Балч,— урвала Агнешка досить довгу мовчанку,— весела ви людина. Однак на сьогодні досить жартів. Я бажала б розпочати навчання навіть зараз.

— Та будь ласка! Може, організуєте вечірню школу? Я сам запишуся.

— Покажіть мені, де і що вже є. Мою школу, помешкання...

— Це близько. Заведу.

— Тільки б не на аркані.

— До ваших послуг, вельможна. Оце увесь багаж?

Агнешка, випереджаючи послужливий жест Балча, підхоплює валізу, обережно підіймає з трави кретонову сумку...

Балч помічає той рух.

— Ваші скарби? Щось небагато...

— Решта речей і книжки прибудуть пізніше.

— Тутешня пошта — це також Балч. Маю вантажну автомашину.

— І до крамниці я хочу навідатися ще сьогодні. Зошити маєте? А шкільне приладдя?

— Для вас дещо знайдемо.

— Не для мене. Для дітей.

— Діти — ваша справа, а ви — моя справа.

— Спробую довести вам, шановний, що це не так.

— Побачимо. В усякому разі, крамниця до ваших послуг. Навіть у кредит. Бо громадський кооператив — це... також... Ану відгадайте...

— ...це також Балч? Справді, сила всемогутня.

— З вами, пані, не нудно. Чому це?

— Бо я вас не боюся.

— Нехай і так. Це мені подобається.— Подумав хвильку і додав: — Це мені подобалося б...

— Заміна дійсного способу на умовний?

— Що? А, граматика... біс із нею. Не вірю я у вашу відвагу. Ви, певне, маєте якусь... руку...

— О, так! Руку, що несе мій багаж, від якого вже кістки болять.

— ...і оборонців.

— Атож! Флокса!

— І тільки?

— Гадаю, досить.

— І ніхто не побажав провести вас у дорогу?

— Ні. Я не побажала. Зараджу собі й сама.

— Так і сказали? — Холодні очі його весело сяйнули.— Кому? Тим, із відділу шкіл, чи, може, в комітеті?

— Ви так здивовані, ніби я із пустелі. Байдуже кому.

— Я хотів би знати відразу, кому ви надішлете першу скаргу. І з ким мені за вас битися.

Агнешка, випереджуючи Балча, підхоплює Флокса, бере його на руки й ступає на спорохнявілу дошку помосту. Від загрузлого в намулі танка повіває запахом змокрілої іржі.

— Ви співчутлива жінка.

— Як до кого.

— Ну, до дітей, до собачок.

— Це ви вірно підмітили. Раджу запам’ятати.

— Оту, першу, скаргу ви вже обдумуєте чи ще ні?

Агнешка стає й обертається до Балча так, що той мусить спинитися на вузькому помості. Схрещують погляди — Балч з грайливою злостивою усмішкою, Агнешка — аж закусивши губи від роздратування.

— Ви хочете мене штовхнути в болото?

— Ви ж несете мої речі. Шкода їх.

— Оце так турбота про людину!

— Пане Балч,— дівчина вже не стримує роздратування,— ви мене весь час провокуєте. Це гидко. Користуєтеся тим, що я сама. Але я так побажала. Бо думаю, що й ті, хто мене сюди послав, і ви, і я... ми всі...

Але не докінчує, розгнівана глузливим виразом Балчевого обличчя і засоромлена власними словами.

— Ставте валізу!

— А мене в болото? Невже?

Балч удавано жахається, й Агнешку вперше пориває на сміх. Однак вона стримується, зберігаючи необхідну повагу, і мовчки ступає вузькою кладкою далі. Вирішено. Вона не звертатиме уваги на його зачіпки, не гляне на нього аж до самого села. Нахабний. Неприємний. Але якось не так, як інші. Небезпечний. А то й взагалі ворог. Це кепсько, що їй хотілося засміятися. Сміх обеззброює внутрішньо. Треба пильнувати. Флоксе, сирітко, ти маєш рацію: це таки чужа, небезпечна людина.