Великі сподівання

Розділ ЗО

Одягаючись уранці в «Синьому Кабані», я добре обдумав це питання і вирішив сказати опікунові, що Орлік навряд чи підходить на роль довіреної особи міс Гевішем.

- Та певно ж не підходить, Піпе,- відказав він, радий нагоді висловити очевидне узагальнення.- Таких, хто підходив би на роль довіреної особи, взагалі не існує.

Бін начебто вельми пожвавішав, дізнавшись, що й даний випадок не становить винятку з правила, і охоче вислухав мою розповідь про Орліка.

- Чудово, Піпе,- сказав він, коли я скінчив.- Скоро я знов там побуваю і розрахую нашого приятеля.

Трохи стривожений таким категоричним висновком, я зауважив, що, може, не треба квапитись і навіть кинув наздогад, що «нашого приятеля» так легко не візьмеш.

- Ну ні,- впевнено відповів мій опікун, значливим рухом добуваючи свою хустинку.- Хотів би я бачити, як він почне сперечатися зі мною!

Оскільки ми мали вертатись до Лондона денним диліжансом разом і оскільки за сніданком мене так жахала можлива поява Памблечука, що мені було не до їжі, я сказав йому, що поки він буде заклопотаний справами, піду пройдуся лондонською дорогою, а його попрошу нагадати кучерові, щоб зупинив карету, коли вона порівняється зі мною. Отож зразу після сніданку я вибрався з «Синього Кабана». Я дав чималий гак, щоб обійти задвірками Памблечуків заклад, і вийшов знову на Головну вулицю, далеко поминувши цю пастку й опинившись у відносній безпеці.

А таки цікаво було знову пройтися цим тихим містечком, і я не бачив нічого прикрого в тому, що вряди-годи хтось упізнавав мене й оглядався моїм слідом. Разів зо два дехто з крамарів навіть вибігав на вулицю і проходив трохи вперед, а тоді, наче забувши щось, завертав назад, аби зустрітися зі мною лице в лице, і я не знаю, хто при цьому незграбніше поводився: чи вони, вдаючи, ніби не помічають мене, чи я, вдаючи, ніби не бачу їхніх поглядів. Але хоч би там як, а я помітно виділявся серед перехожих, і це приємно лоскотало моє самолюбство, аж поки лиха доля не виставила на моїй дорозі цього гидкого поганця - Треббового хлопчака.

Глянувши раз уперед, я раптом побачив, як наближається цей парубійко, поцьвохкуючи себе порожньою синьою торбою. Я так собі подумав, що, мабуть, найкраще буде пройти повз нього з незворушною байдужістю на обличчі - це, можливо, трохи остудить його аж надто в'їдливу натуру. Отож я прибрав відповідного виразу і вже ладен був привітати себе з успіхом, коли враз коліна Треббового хлопця підігнулися, волосся стало сторч, шапка злетіла, він затремтів усім тілом, спотикача вискочив на бруківку й заверещав: «Тримайте мене! Я боюся!» - так наче достойний мій вигляд нажахав його й пройняв каяттям. Коли ж я був уже поряд, зуби у нього голосно зацокотіли, і він у вкрай упокореній позі розпластався переді мною в поросі. [245]

Це хоч і важко було витерпіти, але набагато гірше чекало попереду. Ледве я пройшов з двісті кроків, коли, ка свій невимовний подив, жах і обурення, побачив, як мені назустріч з-за рогу вулиці виринув той-таки Треббів хлопчак. Синя торба була у нього на плечах, очі світилися чеснотою й працьовитістю, хода свідчила про твердий намір якомога швидше дістатись до господаревого закладу. Угледівши мене, він раптом застиг на місці, так само вражений, як і за першим разом, тільки тепер рухи його набрали обертового характеру: він закружляв довкола мене, згинаючись дедалі більше в колінах і своїми піднесеними вгору руками немов благаючи милосердя. Гурт роззяв радісними вигуками привітав ці його страждання, а я мало крізь землю не провалився з сорому.

Тільки-но я дійшов до пошти, аж це знову побачив перед собою Треббового хлопчака, що встиг задвірками ще раз вибігти наперед. Тепер вигляд його став невпізнанний. Він ішов тротуаром з протилежного боку вулиці, синю торбу ніс перекинутою через руку, як я плаща, і супроводила його ціла зграя пройнятих захватом хлопців, яким він час від часу вигукував, зневажливо вимахуючи рукою: «Я вас не знаю!» Годі й переказати, як прикро й гірко стало мені, коли Треббів хлопчак, зрівнявшись зі мною, підтягнув комір сорочки, підкрутив чуба, взявся рукою під бік, самовдоволено скривився і попростував далі, вихляючи ліктями й задом і раз у раз манірно приказуючи своєму почтові: «Я вас не знаю, не знаю і зроду-віку не знав!» На додачу до того всього він заходився кукурікати мені вслід, мов розгніваний півень, який знався зі мною ще за ковальських моїх часів,- і це кукурікання переслідувало мене й тоді, як я вже був на мосту, неначе довершуючи ту ганьбу, що знаменувала мій відхід з міста, вірніше, моє вигнання у голе безкрає поле.

Я й досі не знаю, як би я міг тоді приборкати Треббового хлопчака - хіба що поклавши трупом на місці. Битися з ним серед вулиці або задовольнитись чимось меншим, аніж кров його серця,- було б однаково принизливо й марно. Та й взагалі йому нічим не можна було допекти: верткий і невловний, мов змієня, він, коли загнати його в кут, вислизав у супротивника поміж ніг і ще й глузливо дзявкав. Але наступного дня я все-таки написав містерові Треббу листа, де заявляв, що надалі містер Піп не зможе вдаватись до послуг людини, яка, повністю забувши свій [246] обов'язок перед пристойним товариством, тримає на роботі хлопчиська, вартого з погляду джентльмена тільки зневаги.

Диліжанс із містером Джеггерсом над'їхав своєчасно, і я знову сів на передок і прибув до Лондона цілий - але не неушкоджений, бо серце моє скипало кров'ю. Тільки-но прибувши, я надіслав Джо на знак своєї покути рибу-тріску й барильце устриць (як компенсацію за те, що не побував у нього сам) і подався до Барнардового заїзду.

Коли я з'явився там, Герберт саме обідав холодним м'ясом; він радо привітав мене. Відправивши Месника до кав'ярні по другу порцію, я відчув, що мушу сьогодні ж таки відкритися своєму щиросердому другові. А що про це не могло бути й мови в присутності Месника - оскільки він перебував, власне кажучи, у передпокої до замкової шпарини - я спровадив його в театр. Навряд чи можна придумати кращий доказ моєї рабської залежності від цього свого наглядача, як ось такі жалюгідні викрути, щоб хоч абичим заповнити його час! З розпачу я навіть до того доходив, що часом посилав його до Гайд-парку подивитись, котра година.

Коли ми впоралися з обідом і посідали, поклавши ноги на ґратки каміна, я сказав Гербертові:

- Любий Герберте, я маю поділитися з тобою однією таємницею.

- Я, любий Генделю,- відповів він,- з належною повагою вислухаю все, чим ти зі мною поділишся.

- Це стосується мене особисто, Герберте,- сказав я,- і ще однієї особи.

Герберт схрестив ноги, схилив голову набік і втупив погляд у вогонь, але коли збігла ціла хвилина, а я все мовчав, запитально глянув у мій бік.

- Герберте,- мовив я, кладучи руку йому на коліно,- я кохаю… я обожнюю… Естеллу.

Герберт, зовсім не вражений моїм зізнанням, зауважив досить прозаїчним тоном:

- Ясно. Ну й що?

- Як - «ну й що»? І це все, що ти можеш сказати, Герберте? Оце тільки?

- І що далі, я маю на увазі,- пояснив Герберт.- Бо це я й без твоїх слів знаю.

- Звідки ти знаєш?- здивувався я.

- Звідки знаю? Та від тебе ж.

- Я ніколи тобі цього не говорив.

- Не говорив! Ти ніколи не говориш мені, коли ходиш

підстригатись, але ж я й сам це бачу. Ти обожнюєш її ввесь час, скіль'ки я тебе знаю. Своє обожнення її ти приніс сюди разом з валізою. Не говорив мені! Та ти торочив мені про неї з ранку до вечора! Коли ти розповідав про своє життя, мені зразу стало ясно, що ти обожнював її з першого ж дня, як побачив, ще коли був малим хлопчиком.

- Що ж, дуже добре,- погодився я, не без задоволення сприйнявши цей новий для мене аспект власної біографії.- Виходить, я ніколи й не переставав її обожнювати. А тепер вона повернулася такою вродливою і вишуканою панною, що й не порівняти! І вчора я її бачив. І якщо раніш я її обожнював, то тепер обожнюю вдвічі дужче.

- Тоді тобі тим більш пощастило, бо вона ж призначена для тебе,- сказав Герберт.- Адже, навіть не торкаючись забороненої теми, можна, здається, визнати, що ні ти, ні я не маємо щодо цього сумнівів. А чи хоч знаєш ти, як Естелла дивиться на цю справу з обожненням?

Я похнюплено похитав головою.

- О, вона за тисячу миль від мене,- мусив визнати я.

- Терпіння, любий Генделю: часу ще досить, ще й як досить. Але ти ще щось хотів мені сказати?

- Мені соромно зізнатись,- відповів я,- тільки ж усе одно я про це думаю. Ось ти кажеш - я щасливець. Звичайно, це правда. Тільки вчора я був підмайстром коваля, а сьогодні… але хто ж я такий сьогодні?

- Ну, порядний хлопець, коли хочеш, щоб тобі підказали,- з усмішкою промовив Герберт і по-дружньому поплескав мене по руці.- Порядний хлопець, якому властиві запал і вагання, сміливість і сором'язність, жага дії і мрійливість, і все це в ньому так своєрідно переплітається…

Я задумався на хвилину, чи й справді суміш усіх цих рис властива моєму характерові. Не в усьому я був згоден з Гербертом, але вирішив, що про це не варто говорити.

- Запитуючи, хто я такий сьогодні, Герберте,- мовив я далі,- я маю на увазі свої думки. Ти кажеш - я щасливець. Але я знаю, що в цьому нема ніякої моєї заслуги, Це доля мене піднесла, просто мені дуже пощастило. І все-таки, коли я думаю про Естеллу…

(- А хіба буває такий час, що ти про неї не думаєш?- докинув Герберт, дивлячись на вогонь, і у мене промайнуло: який же він добрий, який співчутливий!)

- …Тоді, любий Герберт, я й сказати тобі не можу, наскільки почуваю себе залежним і невпевненим, підвладним [248] 249

тисячі випадковостей. Не торкаючись, так само, як і ти, забороненої теми, я тільки одне зауважу, що веі мої сподівання залежать від постійності однієї особи (яку я не називатиму). І хоч би там як, а почуваєш себе дуже непевно й незадоволено від того, що ці сподівання такі невиразні.

Сказавши це, я наче скинуа з душі великий тягар, що гнітив мене, власне, завжди, а особливо відучора.

- Але ж, Генделю,- відповів Герберт своїм, як звичайно, підбадьорливим тоном,- мені здається, що, піддавшись ніжній пристрасті, ти заглядаєш крізь лупу дарованому коневі у зуби. І що, зосередившись на цих ЗІ оглядинах, ти зовсім випускаєш з поля зору те краще, що він має. Хіба ти не казав мені, що твій опікун, містер Джеггерс, з самого початку запевнив тебе, що ти вже тепер маєш дещо, окрім сподівань? І навіть якби він і не за- ff певнив тебе в цьому - хоч це, погоджуюсь, було б значним мінусом,- чи ж можеш ти припустити, щоб такий досвідчений фахівець, як містер Джеггерс, погодився взяти на себе опіку над тобою, не маючи цілковитої певності в цій справі?

Я визнав, що його аргумент, безперечно, вагомий,- але визнав (як то часто роблять люди в аналогічних випадках), наче просто змушений був, тоді як насправді я й не збирався цієї істини заперечувати!

- Вагомий аргумент, я думаю,- підхопив Герберт,- спробуй-но придумати вагоміший! Що ж до решти, то доведеться почекати знаку від твого опікуна, а йому від його довірителя. Ти й не зоглядишся, як тобі мине двадцять один рік, і тоді, мабуть, дещо проясниться. А як і ні, то однаково ж буде ближче до прояснення, колись же до цього таки дійде!

- Ти з такою надією дивишся на світ!- вигукнув я, щиро захоплений його життєрадісністю.

- Доводиться,- сказав Герберт,- бо я тільки цим і багатий. Але між іншим зізнаюся, що слушність цього мого зауваження належить не мені, а моєму батькові. З приводу твоєї історії він лише одне сказав: «Справа це абсолютно певна, інакше містер Джеггерс за неї б і не брався». А тепер, перше ніж додати дещо про свого батька або його сина й відплатити довірою за довіру, я хочу на короткий час накликати на себе твоє невдоволення або навіть і обурення.

- Цз тобі не вдасться,- заперечив я.

- То ще побачимо!-відказав він,- Раз, два, три -

і пішли. Генделю, друже мій,- тон його був невимушений, але говорив він цілком поважно,- ось відколи ми сидимо тут і розмовляємо, поклавши ноги на ґратки, я все думаю, що оскільки твій опікун ніколи й не згадував про Естеллу, приділений тобі спадок, можливо, зовсім не залежить від твоїх з нею стосунків. Адже, якщо я правильно зрозумів тебе, він ніколи не згадував про неї, ні прямо, ні посередньо? Ніколи не натякав, наприклад, що твій доброчинець має якісь бодай віддалені плани щодо твого одруження?

- Ніколи.

- Май на увазі, Генделю, я зовсім не хочу дошкулити тобі, слово честі! Отож-бо - якщо вас двох ніщо не зв'язує, то чи не міг би ти відірватись від неї? Я ж казав, що накличу на себе твоє невдоволення.

Я одвернув голову вбік, бо раптом,- наче вітер з моря, що шугає над нашими болотами,- серце мені пронизало гостре почуття, схоже на те, яке упокорило мою дз'їпу того ранку, коли я полишав кузню, коли так урочисто знімався вгору туман і руна моя лягла на дорожнього стовпа з перстом. На хвилину між нами запала мовчанка.

- Атож. Але, любий Генделю,- повів далі Герберт, наче й не було ніякої паузи,- справа дуже серйозна, якщо це почуття міцно закоренилось у грудях хлопчика, такого романтичного натурою і з вини обставин. Подумай, яке вона дістала виховання, подумай про міс Гевішем. Подумай про те, яка у неї душа (ось тепер і обурюйся, і ненавидь мене). Це все може скінчитися дуже сумно.

- Я знаю, Герберте,- озвався я, і далі не обертаючи голови,- але нічого не можу вдіяти.

- Ти не можеш відірватись?

- Ні. Шкода й мовк.

- І спробувати не можеш, Генделю?

- Ні. Шкода й мови.

- Ну що ж!- сказав Герберт, підвівся й стріпнувся, наче зі сну, і поворушив у каміні.- Тепер я знов спробую стати привітним.

Він обійшов кімнату, поправив фіранки, переставив крісла на місце, склав на купку розкидані книжки, заглянув у передпокій, чи нема листів у скриньці, замкнув двері, повернувся до свого крісла біля вогню й сів, обхопивши обіруч ліве коліно.

- Тепер, Генделю, я збираюся сказати кілька слів про свого батька і його сина. Як син свого батька, я, мабуть, [251] ледве чи й потребую згадувати, що господар з нього не дуже зразковий.

- Але в домі всього вистачає, Герберте,- зауважив я йому на втіху.

- 0, звичайно! Так, мабуть, і лахмітник каже, коли вдосталь назбирає мотлоху, і тандитник у своїй крамничці край міста. Однак якщо говорити поважно - бо це річ досить поважна,- то ти, Генделю, не гірш від мене знаєш, як воно насправді. Колись, гадаю, був такий час, коли батько ще не розчарувався в житті, але, в усякому разі, той час минув. Дозволь-но запитати у тебе: ти коли-небудь зауважував у ваших краях, що діти від невдалих, шлюбів завжди квапляться якнайскорше одружитись?

Це запитання видалось мені настільки дивним, що я замість відповіді й собі запитав:

- Невже й справді так?

- Не знаю,- відповів Герберт,- оце ж я й хетів би знати. Бо от у нашій родині саме так. Разючий приклад - моя бідна сестра Шарлотта, наступна за мною, що померла, не досягши й чотирнадцяти років. І з маленькою Джейн те саме. їй так кортить швидше заміж, немов усе своє недовге життя вона нічого іншого не бачить, як саму, родинну благодать. Елік ще зовсім малюк, а й той уже наглянув собі відповідну кандидатуру десь у К'ю. Здається, геть усі брати, й сестри заручені, крім хіба немовляти.

- І ти теж? - спитав я.

Я теж,- відповів Герберт,- тільки це таємниця.

Я запевнив його, що й словом не прохоплюся, і став

просити, щоб він докладніше розповів мені про це. Він

так тверезо й проникливо висловився про мою слабкість,

що мені хотілося бодай трохи довідатись про його силу.

- А як же її хоча б звуть?- поцікавився я.

- Звуть Кларою,- відказав Герберт.

- І живе вона в Лондоні?

- Так. Слід ще те зауважити,- додав Герберт, який раптом спохмурнів і знітився, тільки-но ми торкнулися цієї цікавої теми,- що походження її зовсім не таке, як воліла б моя мати з її аристократичними забаганками. Батько Кларин постачав харчі на пасажирські судна. Був чимось на взірець інтенданта.

- А тепер він хто?- спитав я.

- Тепер він інвалід,- відповів Герберт.

- А живе?..

- На другому поверсі,- поспішив відповісти Герберт, хоч я убирався запитати зовсім про інше - про те, на які

кошти він живе.- Я ніколи його не бачив, бо за весь час мого знайомства з Кларою він ні разу не виходив si своєї кімнати. Але от чую його я постійно. Він зчиняє неймовірний гамір - верещить# і лупить у підлогу якимось страхітливим знаряддям.

Глянувши на мене, Герберт весело засміявся і знов на часину зробився невимушеним, як звичайно.

- І ти не маєш надії його побачити?- спитав я.

- Чому ж не маю,- відказав Герберт.- Щоразу, почувши його, я сподіваюся, що він провалиться до нас крізь стелю. Хто ж його зна, чи довго ще балки витримають.

Він знову весело засміявся, потім знову трохи знітився і сказав, що тільки-но почне збивати капітал, так зразу ж і одружиться з цією юною особою. І додав, щоб цілком зрозумілою стала причина його зажури:

- Бо ж, ясна річ, не можна одружуватись, поки ти ще приглядаєшся!

Ми мовчки задивились на вогонь, і я, задумавшись про те, як часом важкувато буває збити цей самий капітал, механічно встромив руки в кишені. Намацавши там якийсь складений папірець, я витяг його і побачив, що то афішка, яку мені передав Джо,- реклама вистави за участю знаменитого провінційного актора-аматора, нового Росція.

- А щоб тобі!- вихопилось у мене вголос.- Та це ж сьогодні!

Моя знахідка враз розвіяла наші думки, і ми вирішили поспішити в театр. І ось після того, як я присягнув на всі можливі й неможливі способи допомагати й сприяти Гербертові у його любовних клопотах, а Герберт сказав мені, що його обраниця вже чула про мене від нього і що невдовзі він познайомить її зі мною, і коли наші взаємні сповіді були скріплені палким потиском рук, ми загасили свічки, підклали вугілля в камін, замкнули двері й подалися на пошуки містера Вопсла і Данії.