Великі сподівання

Розділ 56

Протягом усього місяця - аж до настання судової сесії - він тяжко хворів. У нього було зламано два ребра, вони зачепили одну легеню, і дихалось йому з кожним днем усе важче й болючіше. Через це він говорив ледве чутно, а більше взагалі мовчав. Але слухав [447] мене він дуже охоче, і тепер перший мій обов'язок був говорити й читати йому те, що, як я вважав, було най-потрібніше в його нинішньому становищі.

Як тяжко хворого, його за день-два перемістили із загальної камери до тюремного шпиталю. Це дало мені змогу досить часто бувати у нього. А в кайдани його не закували, тільки зглянувшись на хворобу, бо ж вважалося, що він, як невиправний злочинець, будь-що спробує втекти.

Бачив я його кожен день, але щоразу недовго, і зміна в його фізичному стані за решту доби встигала відбитись у нього на обличчі. І я не пригадую, щоб хоч одна з тих змін була на краще: відколи двері в'›язниці замкнулися за ним, він щодалі більш худнув і поволі ставав усе слабший та кволіший.

Його покора чи то збайдужіння свідчили про смертельну виснаженість. У мене часом складалося враження - з його тону або з окремих пошепки сказаних слів,- що він розмірковує над питанням, чи не вийшла б із нього краща людина за кращих обставин. Проте він ніколи не натякав, що винні зовнішні причини, і не пробував перетлумачити своє минуле у вигідному для себе світлі.

Двічі-тричі при мені дехто зі шпитальної обслуги згадував про його репутацію відчайдушного урвиголови. На устах у нього тоді з'являлася посмішка, і він з довірою обертав погляд до мене - мовляв, я, нехай ще тільки малою дитиною, бачив і щось добре в ньому. Що ж до всього іншого, то він був саме смирення й каяття і ніколи ні на що не нарікав.

Коли сесія розпочалась, містер Джеггерс подав клопотання відкласти його справу до наступної сесії. Це робилось явно в надії, що він до того часу не дотягне, але клопотання відхилили. Мегвічева справа розглядалася в числі перших, і на суді йому дозволили сидіти на стільці. Ніхто не забороняв мені стати біля самої загородки для підсудних і тримати його простягнену крізь ґратки руку.

Суд був дуже короткий, бо все було ясніше ясного. Те, що можна було сказати в обороні Мегвіча, сказали - як він на засланні завдяки власній працьовитості цілком законним шляхом розжився на статок. Але ніщо не могло заперечити того факту, що він повернувся й був ось тут перед очима судді та присяжних. Оскільки [448] саме за це його й судили, неможливо було не визнати його винним.

У той час існував звичай (як я сам спізнав на тій жахливій судовій сесії) останній день приділяти на оголошення вироків, причому смертні вироки задля більшого ефекту зачитувалися при самому кінці. Якби ця картина не збереглась незмивно у моїй пам'яті, то зараз, пишучи ці рядки, я б нізащо не повірив, що суддя за одним махом оголосив смертні присуди тридцяти двом чоловікам та жінкам. І найпершим серед цих тридцяти двох був він - йому й тут дозволили сидіти, бо, маючи страшну задишку, він би стоячи не витримав.

Сцена суду постає переді мною в усіх її промовистих деталях - аж до крапель квітневого дощу, що поблискували в промінні квітневого сонця на вікнах судової зали. У загородці, біля якої я знову стояв, тримаючи його руку, зібрано тридцять двоє чоловіків та жінок - хто тримав себе зухвало, хто був вражений жахом, хто ридав і плакав, хто затуляв обличчя руками, хто понуро розглядався. Декотрі жінки зняли були крик, але їх уже вкоськали, і залягла тиша. Шерифи з масивними кайданами та бутоньєрками, інші судейські кузьки та страховидла, оповісники, придверники, широка галерея, вщерть наповнена публікою - ніби глядачами в театрі,- всі витріщились на тридцятьох двох приречених і суддю навпроти їх. І ось суддя звертається до підсудних зі словом. Серед цих бідолашних є один, кого він мусить спеціально вирізнити, як порушника закону мало не з самих пелюшок: після неодноразового ув'язнення та інших покарань його засудили на певний термін каторжних робіт; коли він здійснив зухвалу втечу звідти, пов'язану з насильством, його засудили на каторгу й довічне вигнання. Опинившись далеко від місця своїх злочинств, нещасний, здавалося, усвідомив власні провини і на якийсь час зажив мирним та чесним життям. Але у фатальну хвилину знов піддавшись нахилам і пристрастям, через попуст яким його особа так довго була плямою на нашому суспільстві, він покинув гавань супокою і каяття і повернувся до країни, доступ куди йому було заборонено законом. Невдовзі викритий тут, він, одначе, спромагався певний час уникати правосуддя, а схоплений нарешті при спробі втекти, вчинив опір, та ще й - йому краще це знати, умисно чи в засліпленні власним зухвальством,- завинив у смерті того, хто його викрив і знав усе його минуле. Оскільки повернення до країни, [449] де йому заборонено перебувати, карається смертю, а він поза тим ще й обтяжив свій злочин, йому слід при-: готуватися до смерті.

Сонце яскраво світило у великі вікна суду крізь лискучі краплі дощу на шибках, і широка смуга світла простяглася від тих тридцятьох двох до судді, зв'язуючи їх воєдино і, можливо, нагадуючи декому з присутніх, що й ті, кого судять, і той, хто судить, постануть як рівні перед іншим, вічним судією, котрий усе відає і не може помилитися. Підвівшись на мить, так що обрис його обличчя чітко проступив у цій смузі світла, засуджений промовив: «Мілорде, я дістав уже свій смертний присуд від всемогутнього, але я й ваш приймаю»,- і сів знову. Після цього закликали до тиші, і суддя договорив те, що стосувалося решти підсудних. Потім зачитали текст самих вироків, і частину засуджених вивели попідруки, дехто, виходячи, вдавав байдужого, декотрі кивали у бік галерії, двоє-трое тисли руки одні одним, ще інші жували духмяну траву, якою притрушувано підлогу в залі. Він вийшов останній, бо без сторонньої допомоги ледве чи й міг переставляти ноги. І весь час його рука була в моїй руці - поки інших випроваджували і поки глядачі підводились (оправляючи на собі одіж, як у церкві після відправи чи там де) та показували пальцями на котрогось із в'язнів, а найчастіше на нього й на мене. Я всією душею сподівався, що він не доживе до того дня, коли підпишуть указ про виконання вироку, і благав про це долю, але, все-таки побоюючись, щоб він не протягнув надто довго, того ж вечора засів писати петицію міністрові внутрішніх справ, в якій виклав те, що знав про нього, і наголосив, що він повернувся до Англії виключно заради мене. Писав я це збуджено і пристрасно, а скінчивши й відіславши її, взявся складати клопотання на інших офіційних осіб, які здавались мені більше схильними до милосердя, а одне навіть надіслав на монарше ім'я. Протягом кількох днів та ночей після оголошення йому вироку я тільки й знав, що писати ці петиції, і засинав хіба що сидячи на стільці. Та й повідсилавши їх усі, я не міг перебувати далеко від тих місць, куди вони адресувались: коли я був поблизу, мої зусилля здавались мені не такими розпачливими й хоча б трохи обнадіювали. У цьому нерозсудливому хвилюванні й душевній тривозі я цілі вечори блукав повз ті відомства й приватні будинки, де лежали мої петиції. Ще й досі холодного й курного весняного [450] вечора понурі вулиці західної частини Лондона з їхніми рядами щільно позамиканих особняків та довгими низками ліхтарів щоразу навіюють мені сумовиті роздуми.

Щоденні наші побачення тепер ще більше скоротили, і наглядати за ним стали пильніше. Помітивши на собі чи то уявивши підозрілі погляди, нібито я збираюсь пронести йому отруту, я попросив обшукувати мене, перше ніж допускати до його койки, і сказав невідступно при сутньому при цьому наглядачеві, що я можу дати будь-які запевнення у чесності моїх намірів. Але в цілому ні він, ні я не відчували надмірної суворості. Службові особи діяли в межах чинних приписів, і не більше. Наглядач щоразу повідомляв мене, що йому гіршає, і це саме підтверджували інші недужі арештанти з палати, а також шпитальна обслуга з арештантів (лихочинці, але, дякувати богу, не позбавлені почуття доброти!).

З бігом днів він дедалі частіше лежав пластом, втупившись порожнім поглядом у білу стелю, і тільки на мить лице його оживало від якогось мого слова, після чого знов ставало знечуленим. Часом він майже - або й зовсім - не міг говорити; тоді він відповідав мені легким потиском руки, і я навчився добре орієнтуватись, що він має на увазі.

На десятий день я помітив у ньому більшу зміну, ніж звичайно. Очі його, звернені до дверей, засвітилися при моїй появі.

- Я вже боявся, що ти спізнишся, мій хлопче,- озвався він, коли я сів біля його койки.- Хоч і знав, що цього не може бути.

- Зараз тільки почалась година побачень,- відповів я.- Я ще чекав при воротях.

- Ти щоразу чекаєш при воротях, правда, мій хлопче?

- Так. Я ні хвилинки не хочу втратити.

- Дякую тобі, мій хлопче, дякую. Хай тебе бог благословить! Ти ніколи не відступався від мене, мій хлопче.

Я мовчки потис йому руку, бо ж не міг забути, як один час ладен був від нього відступитись.

- А найдорожче,- сказав він,- що коли наді мною зависла чорна хмара, ти став для мене добріший, ніж тоді, як світило сонце. Оце найдорожче.

Він лежав горілиць і дихав на превелику силу. Хоч як він напружувався, хоч як він любив мене, лице його час від часу гасло і безживний погляд, втуплений у стелю» туманів. [452]

- Вам дуже боляче сьогодні?

- Я зовсім не нарікаю, мій хлопче.

- Ви ніколи не нарікаєте.

Після цього він уже нічого не сказав. Він тільки всміхнувся й ледь ворухнув пальцями; я здогадався, що він хоче покласти собі на груди мою долоню. Тоді я так і зробив, а він знов усміхнувся й поклав поверх моєї свої згорнені руки.

Тим часом хвилини побачення збігли, але, оглянувшись, я побачив поруч начальника тюрми, що прошепотів мені: «Можете ще побути». Я щиро йому подякував і спитав:

- Можна мені дещо йому сказати, якщо він почує? Начальник тюрми відступив убік і кивнув наглядачеві

теж одійти. Хоч ці їхні рухи були зовсім безгучні, його втуплений у стелю стуманілий погляд ожив і з ніжністю обернувся до мене.

- Дорогий Мегвічу, тепер нарешті я можу це сказати вам. Ви розумієте мене?

Його пальці ледь відчутно стисли мені руку.

- Колись у вас була дитина, яку ви любили і втратили.

Пальці стисли мою руку відчутніше.

- Вона залишилася жива й знайшла впливових друзів. Вона й тепер жива. Вона справжня леді й велика красуня. І я кохаю її!

Останнім слабким зусиллям, яке б і не здійснилося без моєї допомоги, він підніс мою долоню собі до уст. Потім знову лагідно опустив її на груди й прикрив своїми долонями. В очах його, втуплених у стелю, постав той самий порожній погляд і за мить згас, а голова тихо схилилась на груди.

Згадавши тоді, що ми з ним разом читали, я подумав про тих двох молільників у храмі і зрозумів, які будуть найкращі слова перед його смертним ложем: «Господи, будь милостивий до нього, грішника!»