Венера в хутрі

— Ще ні, господине!

— Таке звертання мені подобається, — стрепенулася вона. — Можеш завжди називати мене господинею, зрозуміло? Ми від'їжджаємо завтра вранці о дев'ятій. Доки добиратимемося до повітового міста, будеш моїм супутником, другом, та щойно сядемо до потяга, станеш моїм рабом, моїм слугою. А тепер зачини вікно і відімкни двері.

Я зробив, як звеліла Ванда. Увійшовши, вона насмішкувато звела догори брови і запитала:

— То як я тобі подобаюся?

— Ти...

— Хто тобі дозволив! — Ванда ляснула мене батогом.

— Ви неперевершена, господине! Ванда усміхнулася і сіла в мій фотель.

— Стань на коліна, ось тут, біля мого крісла! Я послухався.

— Цілуй руку!

Я схопив її тендітну холодну долоньку й поцілував.

— А тепер — в уста!

Охоплений пристрастю, я обвив руками вродливу жорстоку жінку, укрив гарячими цілунками її обличчя, уста й перса, а вона, заплющивши, немов уві сні, очі, аж до опівночі відповідала мені з неменшою жагою.

* * *

Ось і повітове містечко. Ми висідаємо біля двірця. Ванда з чарівним усміхом скидає свою шубку мені на руки і йде по квитки. Коли вона повернулася, її годі було впізнати.

— Ось твій квиток, Ґреґоре, — каже вона таким тоном, яким зі своїми лакеями розмовляють пихаті шляхтянки.

— Третього класу! — комічно жахаюсь я.

— Ясна річ! Не забудь, що ти сядеш до свого вагона лише тоді, коли я розташуюся в купе і більше не потребуватиму тебе. На кожній станції маєш притьмом бігти до мого вагона, щоб запитати, чи не буде якихось наказів. Дивись, не лови ґав! А тепер віддай мені моє хутро.

Я, наче покірний раб, допоміг їй одягнутися і рушив за нею, доки вона шукала вільне купе першого класу. Опершись на моє плече, вона заскочила досередини, звеліла закутати їй ноги ведмежим хутром й підкласти грілку.

Потім Ванда кивнула й відпустила мене. Я неквапом увійшов до вагона третього класу, вщерть заповненого чадом щонайдешевшого тютюну, наче чистилище туманними випарами Ахерону. Я мав достатньо часу, щоб поміркувати над загадковою сутністю людського буття і про найбільшу його загадку — жінку.

* * *

Щойно потяг зупиняється, я вистрибую на перон, біжу до Вандиного вагона і, знявши шапку, чекаю її наказів. їй хочеться то кави, то склянки води, одного разу вона забажала собі легкої вечері, іншого разу звеліла принести миску теплої води, щоб помити руки — і так без кінця та краю. Вона дозволяє залицятися двом кавалерам, що підсіли до неї в купе. Я гину від ревнощів і змушений гасати, немов гірський цап, щоб негайно виконати її забаганки та ще й не відстати від потяга. Надходить ніч. Мені шматок не лізе в горло, я мучуся безсонням, дихаю спертим повітрям разом з польськими селянами, крамарями-євреями та брутальною солдатнею. Вона ж, коли я піднімаюся сходинками в її купе, лежить, затишно загорнувшись у своє хутро й укрившись ведмежою шкірою, на м'яких подушках дивана, наче якась орієнтальна володарка, а молоді панове, подібно до індійських божків, сидять, виструнчені, попід стіною, не наважуючись навіть дихнути.

* * *

У Відні, де вона спиняється на день, щоб походити крамницями і придбати собі вишукані туалети, Ванда надалі обходитися зі мною, наче зі своїм прислужником. Я тупцяю за нею на відстані респектабельних десяти кроків. Ванда, жодного разу навіть не кинувши приязного погляду в мій бік, передає мені пакунки, і я, зрештою, бреду, важко сопучи, немов нав'ючений ішак.

Перед від'їздом вона забирає увесь мій одяг і дарує його кельнерам готелю, а тоді велить убратися в ліврею її родинних кольорів — світло-блакитну з червоними вилогами та прямокутну червону шапчину, оздоблену павичевим пір'ям, що мені, до речі, ли-чить.

На срібних ґудзиках — її родинний герб. Я маю таке відчуття, ніби мене збули з торгів, або ж я запродав душу дияволові.

* * *

Мій прекрасний диявол везе мене з Відня до Флоренції. Тепер замість білошкірих, наче льон, мазурів та євреїв з масними пейсами, мені товаришать кучеряві контадіні, італійські селяни, красень сержант першого італійського ґренадерського реґіменту і бідний німецький художник. Тютюновий дим тхне уже не цибулею, а салямі та сиром.

Знову настала ніч. Я лежу на дерев'яній вагонній лаві, ніби на катівській дибі, руки та ноги як перебиті. Та все ж ця історія має в собі щось поетичне: за вікном мерехтять зірки, у сержанта обличчя Аполлона Бельведерського, а художник наспівує чудову німецьку пісеньку:

Уже загусають тіні

І зірка прокидається за зіркою,

Гарячий подих туги

Лине крізь ніч!

Через море мрій Лине без спину, Лине моя душа Твоїй навстріч.

Я думаю про жінку-красуню, що спокійним царським сном спить, загорнувшись у своє м'яке хутро.

* * *

Флоренція! Тиснява, галас, набридливі фаччіні* та фіакри. Ванда обирає фіакра і відганяє носіїв.

— Навіщо мені тоді слуга, — каже вона. — Ґреґоре! Ось тобі квитанція, забери багаж!

Вона, зручно вмостившись і загорнувшись у хутро, сидить у фіакрі, а я тягаю важкі валізи. Під вагою останньої мені на мить підламуються ноги, але приязний карабінер з інтелігентним обличчям допомагає мені. Вона сміється.

— Важка, мабуть, нівроку, — каже вона. — Бо в ній усі мої хутра...

Я сідаю до кучера, витираючи прозорі краплі поту з чола. Ванда називає готель, і кучер поганяє коня. За декілька хвилин ми спиняємося перед яскраво освітленим входом готелю.

— Чи є вільні кімнати? — запитує вона у портьє.

— Так, мадам.

— Дві — для мене і одну з грубками для мого слуги...

— Два елегантні покої з коминками для Вас, мадам, — підбігає ґарсон, — а для прислуги є кімната без опалення.

— Покажіть мені кімнати!

Вона оглядає номери і коротко кидає:

— Добре. Я задоволена. Швидко розпаліть вогонь, а слуга може спати й в холодній кімнаті.

Я лише глянув на неї.

— Віднеси валізи нагору, Ґреґоре! — наказує вона, навіть не дивлячись на мене. — Я ж причепурюся і зійду до їдальні. Потім і ти зможеш щось повечеряти...

* Носії.

Ванда виходить до сусідньої кімнати, а я витягую сходами валізи, допомагаю розпалити коминок у її спальні, доки служка ламаною французькою мовою намагається випитати мене про "мою пані", і якусь мить дивлюся з мовчазною заздрістю на палахкотливе полум'я, пахучу білу постіль на ліжку під шатром, застелену килимами підлогу. Потім, втомлений та голодний, сходжу боковими східками униз і велю подати їсти. Доброзичливий кельнер, колишній вояк австрійської армії, веде мене до їдальні й подає вечерю, докладаючи зусиль, щоб розмовляти зі мною німецькою. Не встиг я уперше за останні тридцять шість годин зробити ковток свіжого трунку, взяти на виделку перший шматочок теплої страви, як до їдальні входить Ванда.

Я підводжуся.

— Як Ви посміли завести мене до їдальні, де вечеряє мій слуга! — палаючи гнівом, кричить вона на служку, обертається і йде геть.

Я дякую Господеві, що принаймні зможу спокійно поїсти. Після вечері я піднімаюся чотирма прогонами сходів до свого номера, де вже стоїть моя невеличка валізка і горить засмальцьована гасова лампа. Це вузька кімнатка без грубки, без вікна, з невеличким люфтом для вентиляції. Якби не собачий холод, вона нагадала б мені венеційську в'язницю — Свинцеві камери. Я мимоволі реготнув, і мій сміх, відбившись луною від стін, налякав мене.

Раптом двері рвучко відчиняються, і служка театрально, дуже по-італійському, вигукує:

— Вас кличе мадам, негайно!

Я хапаю шапку, спотикаючись, злітаю сходами на перший поверх, щасливо добираюся нарешті до Вандиних дверей і стукаю.

— Увійдіть!

* * *

Я заходжу, зачиняю за собою двері й зупиняюся на порозі.

Ванда зручно вмостилася на маленькій оббитій червоним оксамитом канапі в білому мереживному неґліже з найтоншого мусліну, накинувши на плечі хутряне манто, те саме, в якому вона вперше з'явилася переді мною в образі богині кохання; її ніжки спочивають на подушці з тієї ж матерії, що й канапа. Жовті язички полум'я свічок у високих підсвічниках, що стоять на трюмо, і їхнє мерехтіння, віддзеркалене великим люстром, та багряні відсвіти вогню в коминку розкішно виграють на зеленому оксамиті манта, темно-брунатному соболиному хутрі, на білій, гладкій, пружній шкірі, на вогненно-рудому волоссі вродливої жінки, яка повертає до мене своє ясне, однак холодне обличчя і зводить на мене погляд холодних зелених очей.

— Я задоволена тобою, Ґреґоре, — мовила вона. Я уклонився.

— Підійди ближче! Я послухався.

— Ще ближче, — Ванда опустила очі й погладила рукою соболя. — Венера в хутрі приймає свого раба. Бачу, що Ви все ж не якийсь там пересічний фантазер, принаймні Ви не відступаєтеся від своїх мрій. Ви — справжній чоловік, сповнений рішучості здійснити усе те, що собі нафантазував, хоч Ваші фантазії — суцільне божевілля. Визнаю, це мені до вподоби, це мені імпонує. У цьому вчувається сила, а лише сила має вагу. Я навіть припускаю, що за якихось незвичайних обставин, скажімо, якоїсь визначної історичної доби, Ваші слабкості обернулись би дивовижною силою. За часів перших цезарів Ви б стали мучеником, в епоху Реформації — анабаптистом, у роки Французької революції—одним із найзапек-ліших жирондистів, які піднімалися на гільйотину з "Марсельєзою" на устах. Але насправді Ви — мій раб, мій...

Раптом вона зіскочила з канапи, та так рвучко, що манто зісковзнуло з її пліч, і ніжно, однак пристрасно, обвила руками мою шию.

— Мій любий рабе, о, Северине! Як я тебе кохаю, як обожнюю, як личить тобі цей краківський кунтуш! Але ти мерзнутимеш сьогодні вночі в тій злиденній комірчині без теплої грубки. Може, віддати тобі, серденько, своє манто, оте просторе...

Вона швидко підхопила його з підлоги і накинула мені на плечі. Не встиг я й оком зморгнути, як Ванда загорнула мене в хутро з ніг до голови.

— Ах, як тобі пасує хутро, воно підкреслює твої шляхетні риси. Щойно ти перестанеш бути моїм рабом, носитимеш оксамитовий кунтуш з соболиним коміром — зрозуміло? Інакше я ніколи більше не одягну хутряної кацабайки!

Ванда знову заходилася мене пестити, цілувати і зрештою потягнула за собою на канапу.

— Здається, тобі до вподоби одягатися в хутро, — мовила вона. — Негайно віддай мені манто, інакше я цілком втрачу почуття власної гідності...

Я накинув на неї манто, вона прослизнула рукою у правий рукав.

— Точнісінько, як на полотні Тиціана. Та досить жартів! Не дивися з таким туском, це мене засмучує. Ти поки що мій слуга лише для оточення, рабом ти ще не став, бо не підписав угоди. Ти ще вільний і будь-якої миті можеш покинути мене. Свою роль ти зіграв досконало! Я вражена! Але чи не переситився ти іще? Чи не здаюся я тобі огидною? Кажи! Я велю!

— Ти вимагаєш зізнання, Вандо?

— Так, вимагаю!

— Гаразд, я зізнаюся, навіть, якщо ти використаєш це згодом проти мене, — повів я далі. — Я закоханий в тебе сильніше, ніж будь-коли до цього менту, і з часом, що більше ти мене мордуватимеш, кохатиму й боготворитиму тебе щораз фанатичніше. Така, як ти була дотепер зі мною, ти розпалюєш мою кров, позбавляєш мене розуму, — я міцно пригорнув її до грудей і якусь мить спивав поцілунок з її вологих уст. — Красуне моя! — вигукнув я, милуючись Вандою, у пориві пристрасті зірвав з її пліч соболине хутро й припав устами до шиї.

— То ти кохаєш мене, коли я жорстока? — скрикнула Ванда. — Тепер іди собі! Надокучив! Чи ти не чуєш?

Вона вліпила мені такого ляпаса, що аж іскри посипалися з очей і задзвеніло у вухах.

— Допоможи мені одягнути моє хутро, ,рабе! Я допоміг, як умів.

— Який незґраба! — роздратовано верескнула вона і, щойно одягнувши манто, знову вдарила мене по обличчі. Я відчув, як зблідли мої щоки.

— Я завдала тобі болю? — враз ніжно запитала вона, обнявши мене рукою.

— Ні! Ні!

— Звісно, ти не можеш скаржитися, бо сам цього хотів. Поцілуй же мене знову!

Я обійняв Ванду, її уста уп'ялися в мої. Коли вона отак лежала у своєму важкому хутрі на моїх грудях, у мене з'явилося дивне, гнітюче відчуття, наче мене обіймає дикий звір, ведмедиця, яка ось-ось розтерзає кігтями мою плоть. Однак цього разу ведмедиця змилосердилася наді мною і відпустила.

Мою душу переповнювали радісні сподівання, коли я піднявся до своєї злиденної комірчини для челяді й упав на тверде ліжко.

"Яким же безмірно комічним є, по суті, життя, — думав я. — Щойно на твоїх грудях спочивала найпрекрасніша жінка на світі, втілення самої Венери, а за мить у тебе з'являється нагода запізна-

тися з пеклом китайців, які, на відміну вщ нас, не кидають грішників у вогонь, а ганяють крижаною пустелею. Вочевидь, родоначальникам їхньої віри теж доводилося ночувати у студених покоях".

* * *

Посеред ночі я з криком зірвався зі сну. Мені наснилося крижане поле, яким я блудив, даремно шукаючи виходу. Зненацька, не знати й звідки, на санях, запряжених оленем, з'явився ескімос з обличчям служки, котрий відводив мене до холодної комірчини.

— Що Вас сюди занесло, мосьє? — крикнув він. — Тут північний полюс!

Наступної миті він уже зник, натомість я побачив Ванду, яка ковзала кригою на маленьких ковзанах; її^біла атласна спідниця тріпотіла й шелестіла на вітрі; горностаєва оздоба її кацабайки та шапочки — а ще більше її обличчя — іскрилися білизною білішою за сніг. Вона підлетіла до мене, схопила в обійми, заходилася цілувати, і раптом я відчув, як починаю стікати гарячою кров'ю.

— Що ти робиш? — нажахано запитав я.

Вона зареготала. Приглянувшись ближче, я побачив, що це ніяка не Ванда, а велетенська біла ведмедиця впивається пазурами у моє тіло.

Я закричав з розпуки, а коли прокинувся, вражено розглядаючись навколо, мені ще вчувався у вухах її диявольський сміх.

* * *

Рано-вранці я вже стояв під дверима Вандиних покоїв і, коли служка приніс сніданок, я забрав у нього з рук тацю і подав каву своїй прекрасній повелительці. Вона вже причепурилася і мала чарівний вигляд — свіжа й рожева. Ванда приязно мені усміхнулася і підкликала до себе, коли хотів було шанобливо піти собі геть.

— Ти також швиденько поснідай, Ґреґоре, — сказала вона. — Після снідання ми відразу підемо шукати помешкання. Я хочу щонайшвидше покинути готель, тут ми почуваємося надто скуто. Досить мені трохи довше погомоніти з тобою, як одразу скажуть: російська пані завела інтрижку зі своїм слугою — безсмертна, видно, порода Катерини II.

За півгодини ми вийшли з готелю — Ванда в сукняному вбранні та російській шапочці, а я — у краков'яцькому кунтуші. Ми привертали увагу. Я йшов десь за десять кроків позаду Ванди і щосили хмурив чоло, ледь стримуючи регіт. Майже на кожній вулиці на розкішних будинках рясніли таблички: "Сатеге аттоЬіІіаІе" — "Здається кімната". Ванда щоразу ганяла мене то вгору, то вниз сходами, і лише тоді, коли я доповідав їй, що помешкання начебто відповідає її вимогам, вона заходила сама. До обіду я втомився, наче мисливський пес після полювання.

Ми обходили будинок за будинком, але все надаремно — відповідне житло годі було знайти. Ванда вже потроху сердилася. Раптом вона сказала мені:

— Северине, серйозність, з якою ти граєш свою роль, непере-вершена, а те насильство, якому ми самі себе піддаємо, збуджує мене. Мені вже несила терпіти, ти такий коханий, я мушу тебе поцілувати! Зайдімо до якогось будинку!

— Але ж, вельможна пані... — хотів було заперечити я.

— Ґреґоре! — урвала вона мене, увійшла до першого-ліпшо-го під'їзду, піднялася на кілька сходинок у темній сходовій кліті, з гарячою ніжністю обвила мене руками й поцілувала.

— Ах, Северине, ти дуже хитрий, бо раб з тебе набагато небезпечніший, ніж я припускала. Я не маю сили опиратися тобі! Боюся знову в тебе закохатися!

— Хіба ти більше мене не кохаєш? — запитав я, похоловши від липкого страху.

Ванда повагом похитала головою, але знову припала до мене своїми припухлими, солодкими устами.

Ми повернулися до готелю. Ванда поспіхом ковтнула свій холодний передобідок і звеліла мені також поквапитися.

Мене, звісно, обслужили не так швидко, як її, тож не встиг я покласти до рота другий шматочок м'яса, як до кімнатки увійшов служка і з тим самим театральним жестом передав наказ: "Мадам чекає Вас негайно!"

Я квапно й болісно розквитався зі своєю трапезою і, втомлений та голодний, кинувся за Вандою, яка вже чекала мене надворі.

— Аж за таку жорстоку я Вас не мав, господине! — докірливо мовив я. — Не дати мені спокійно поїсти після такої скаженої біганини!

Ванда щиро засміялася.

— Я думала, ти вже встиг наїстися... Та якщо й ні, то не біда. Людина народжена страждати, а надто ти. Мученики теж не споживали жодних смаколиків.

Я рушив услід за нею, сердитий та злий від голоду.

— Я відмовилася від думки шукати помешкання у місті, — вела далі Ванда. — Важко знайти цілий поверх лише для себе, де можна було б усамітнитися і робити все, що забагнеться. Для таких дивних, фантастичних стосунків, як наші, мають бути відповідні умови. Я винайму віллу... Постривай лишень, ти будеш подивований. Дозволяю тобі наїстися досхочу і трохи погуляти вулицями Флоренції. Я ж повернуся додому аж увечері. Якщо мені знадобишся, я пошлю за тобою.

* * *

Я оглянув собор, Palazzo vecchio, Loggia di Lanzi, а потім ще довго стояв над Арно. Я милувався чудовою старовинною Флоренцією, її круглими банями та вежами на тлі блакитного безхмарного неба, величними мостами, попід розлогими віадуками яких котила свої бурхливі хвилі прекрасна жовта ріка; зеленими пагорбами, що обрамляли місто, порослими стрункими кипарисами, забудованими розкішними палацами та монастирями.

Це зовсім інший світ, ніж той, у якому ми живемо, — веселий, чуттєвий, усміхнений. Навіть у природі не відчувається й натяку на ту серйозність і тужливість, яка характерна нашим краям. Ген далеко, аж до білостінних вілл на околицях міста, розсіяних на світло-зелених горах, не знайдеться жодного закутка, не осяяного яскравими променями сонця. І люди не такі поважні, як ми; можливо, їх менше гризуть клопоти, бо на позір усі вони дуже щасливі.

Ще кажуть, ніби на Півдні навіть вмирати легше.

Тепер мені видається, що й краса може існувати без колючок, а чуттєвість — без муки.

Ванда знайшла надзвичайно гарну невеличку віллу на одному з найчарівніших пагорбів на лівому березі Арно, навпроти Cascine, прогулянкової набережної, і винайняла її на зиму. Ця вілла розташована в пишному саду з гарненькими алейками посеред густої зелені, з моріжками та квітучими рабатками, засадженими камеліями. Вибудувана в італійському стилі, чотирикутником, вона має лише два поверхи. Уздовж одного з фасадів тягнеться відкрита ґалерея, своєрідна лоджія з гіпсовими копіями античних скульптур; кам'яні східці ведуть просто до саду. З тієї ж галереї можна потрапити до лазнички з розкішним мармуровим басейном і далі виткими сходами до спальні господині.

Ванда займає увесь другий поверх.

Мені відведено кімнатку внизу, ледь не при самій землі. Вона дуже симпатична, там навіть є коминок.

Я обійшов увесь сад і на одному пологому горбику знайшов за зачиненою брамою невеличкий храм. У брамі була щілина, і, зазирнувши у неї, я побачив на білому постаменті богиню кохання. Мені приверзлося, наче вона усміхнулась:

— Ти вже прийшов? Я тебе чекала.

* * *

Вечір. Гарненька покоївка прийшла до мене з повелінням від господині — негайно з'явитися до неї. Я піднімаюся широкими мармуровими сходами, минаю передпокій, великий, з надмірною розкішшю умебльований салон і стукаю у двері спальні. Я стукаю дуже тихо, бо пересичена розкіш навколо наганяє на мене ляк. Мого стуку, мабуть, не почули, тож деякий час я стовбичу перед дверима. У мене таке відчуття, ніби я стою перед спальними покоями Катерини Великої, і вона ось-ось з'явиться на порозі в зеленому пеньюарі, отороченому хутром, з червоною орденською стрічкою на оголених грудях, з дрібними, припорошеними білою пудрою буклями на голові.

Я стукаю знову. Ванда нетерпляче розчиняє двері навстіж.

— Чому так пізно? — запитує вона.

— Я стояв перед дверима, ти не почула мого стуку, — відказую я сумирно.

Вона зачиняє стулки дверей, повисає у мене на шиї, а тоді провадить до червоної адамашкової канапи, на якій спочивала. Убрання покоїв — шпалери, фіранки, портьєри, ложе з шатром — усе зроблене з червоного адамашку, на стелі — чудовий розпис "Самсон та Даліла".

Ванда приймає мене в запаморочливому дезабільє. Білий атлас легко й спокусливо струменить її струнким тілом, залишаючи оголеними руки та перса, які м'яко й невимушено потопають у брунатному хутрі соболиного манта з зеленого оксамиту. Наполовину розпущене руде волосся, недбало перехоплене низками чорних перлів, спадає по спині до самих стегон.

— Венера в хутрі, — шепочу я, а вона прихиляє мене до своїх грудей і, здається, ось-ось задушить поцілунками. Більше я не мовлю й слова, думки кудись відлітають — усе захлиснуло море неймовірної п'янкої знемоги.

Нарешті Ванда ніжно звільняється з моїх обіймів і, опершись на лікоть, розглядає мене. Я зісковзнув їй до ніг, вона ж притулила мене до себе, граючись моїм волоссям.

— Чи ти ще мене кохаєш? — запитала вона, її очі затуманені солодкою пристрастю.

— Ти ще й питаєш! — скрикую я.

— Ще не забув своєї присяги? — вела вона далі, звабно усміхаючись. — Тепер, коли все вже влаштувалося, усе готове, я знову запитую тебе, чи ти й справді, з повною відповідальністю, вирішив стати моїм рабом?

— Хіба я не є твоїм рабом уже? — здивувався я.

— Ти ще не підписав паперів...

— Паперів?... Яких паперів?

— Бачу, ти про все забув, — мовила Ванда. — Що ж, облишмо це...

— Але, Вандо, ти ж знаєш, що для мене немає більшого блаженства, ніж служити тобі, бути твоїм рабом. Я готовий усе віддати, навіть життя, лиш би відчути себе повністю в твоїх руках...

— Який ти гарний, коли промовляєш так захоплено, так пристрасно, — прошепотіла Ванда. — Ах! Я закохана в тебе більше, ніж будь-коли, але ж доведеться бути владною, суворою й жорстокою супроти тебе... Боюся, я не зумію...

— Цього я не боюся, — сказав я з усміхом. — То де твої папери?

— Ось! —ледь засоромлено, вона витягнула з пазухи документи і простягнула мені. — Щоб ти сповна відчув мою необмежену владу над тобою, я склала ще одного документа, в якому ти засвідчуєш свою готовність накласти на себе руки. Я навіть можу тебе вбити, якщо захочу...

— Давай папери!

Доки я розгортав аркуші та читав, Ванда принесла перо й чорнило, потім підсіла до мене, обійнявши рукою за шию, й зазирнула мені через плече.

У першому документі йшлося про таке:

"Угода між пані Вандою фон Дунаєвою та паном Северином фон Куземським

Віднині пан Северин фон Куземський більше не вважається нареченим пані Ванди фонДунаєвої і відмовляється від усіх своїх прав нареченого, натомість присягається словом честі мужа та шляхтича бути Tip а б ом доти, доки вона сама не поверне йому свободи.

Як раб пані фонДунаєвої, він повинен називатися Ґреґором, безвідмовно виконувати кожне Ті побажання та накази, в усьому коритися своїй господині, а кожен знак Ті прихильності сприймати як надзвичайну милість.

Пані фон Дунаева не лише мае право карати раба на свій розсуд за найменший недогляд чи переступ, але й катувати його, щойно їй цього заманеться або ж задля розваги, чи навіть убити його, якщо захоче — словом, він стає її необмеженою власністю.

Якщо ж пані фон Дунаева коли-небудь вирішить подарувати своєму рабові свободу, пан Северин фон Куземський повинен забути все, про що він довідався чи зазнав у ролі раба і ніколи, за жодних обставин та жодним чином, не затаїть думок про помсту.

Пані фон Дунаева, як його господиня, зобов'язується з'являтися за найменшої можливості перед рабом у хутрі, особливо тоді, як застосовуватиме до нього жорстоке поводження".

Під угодою стояла нинішня дата. Інший документ складався лише з декількох слів.

"Віддавна пересичений та розчарований буттям, добровільно кладу кінець своєму непотребному життю".

Мене охопив незмірний жах, коли я дочитав документи. Ще не пізно, ще можна відступитися, але шаленство пристрасті, красуня, яка млосно тулилася до мого плеча, позбавили мене здорового глузду.

— Ось це тобі доведеться переписати, Северине, — мовила Ванда, показуючи на другий документ. — Він має бути написаний твоєю рукою. Що ж до угоди, то в цьому випадку такої потреби, звісно, нема.

Я швиденько переписав два короткі рядки, у яких оголошував себе самовбивцею, і віддав Ванді. Вона прочитала написане і з усмішкою поклала аркуш на стіл.

— То що, чи вистачить тобі відваги оце підписати? — запитала вона, схиливши набік голову й лукаво посміхаючись.

Я взяв до рук перо.

—Дай спершу мені, — сказала Ванда. — У тебе тремтить рука, невже так боїшся свого щастя?

Вона забрала в мене угоду й перо. Змагаючись з самим собою, я на мить звів догори погляд і щойно тепер помітив цілковиту історичну невідповідність розпису на стелі, таку властиву картинам італійської та голландської шкіл; вона надавала полотну дивних, навіть зловісних рис. Даліла, жінка з пишними формами, вогнистим рудим волоссям, лежить напівоголеною в темному хутряному манті на червоній канапі, і, усміхаючись, нахиляється до

Самсона, якого кинули на землю й пов'язали фалистимляни. У глузливій кокетливості її усміху вгадується справжня пекельна жорстокість, погляд з-під приплющених очей зустрічається з очима Самсона, сповненими божевільного кохання, які навіть останньої миті, коли ворог вже притиснув коліном його груди і ось-ось устромить в них розпечене залізо, прикуті до неї.

— Ось так! — вигукнула Ванда. — Ти геть розгублений! Що з тобою? Усе ж залишиться, як було, навіть якщо ти поставиш свій підпис! Хіба ти ще мене не пізнав, серденько?

Я глянув на угоду. Під нею стояв її розмашистий рішучий підпис. Ще раз зазирнув у її відьомські очі, тоді взяв перо і швидко підписав угоду.

— Ти тремтів, — спокійно зауважила Ванда. — Може, я водитиму твоєю рукою?

Тієї ж миті вона м'яко вхопила мою руку — і ось уже підписаний другий документ.

Ванда ще раз пробігла очима обидві угоди, а тоді замкнула їх у столі, що стояв біля узголів'я канапи.

— А тепер віддай мені свого паспорта й гроші!

Я витягаю гаманця, простягаю їй; вона зазирає досередини, киває головою і кладе до решти, а я стаю перед нею на коліна і в солодкому сп'янінні схиляю голову їй на груди.

Та раптом вона відштовхує мене ногою, підхоплюється і смикає дзвоника, на теленькіт якого прибігають три юні стрункі мулатки, наче вирізьблені з чорного ебенового дерева, з ніг до голови зодягнені в червоний атлас; у кожної в руці мотузка.

Тут я вмить збагнув, у якому становищі опинився, хотів було підвестися, але Ванда, випроставшись на повен зріст, звернувши до мене своє вродливе холодне обличчя з насупленими бровами та злісним насміхом в очах, дивлячись на мене владним поглядом повелительки, подала знак рукою. Не встиг я й утямити, що відбувається, як мулатки стягнули мене на підлогу, сплутали мотузками руки й ноги, ще й скрутили руки назад, наче засудженому на страту, так що я й поворухнутися не міг.

— Подай мені батога, Гайде, — звеліла Ванда зі зловісним спокоєм.

Мулатка, припавши на коліно, подає батога повелительці.

— Зніми з мене оце важке хутро, — веде далі повелителька. — Воно мені заважає.

Мулатка виконала наказ.

— Подай кацабайку!

Гайде миттю принесла оздоблену горностаєм кацабайку, що лежала на ліжку, і Ванда граційним неповторним рухом ковзнула руками в рукави.

— Прив'яжіть його до цієї колони!

Мулатки підводять мене, накидають на моє тіло товсту мотузку й прив'язують настоями до одного з масивних стовпів, що підтримують шатро ложа.

А тоді нараз зникають, наче під землю запалися.

Ванда рвучко підходить до мене, біла атласна сукня струменить за нею довгим шлейфом, наче срібло, наче місячне сяйво; волосся палахкотить полум'ям на білосніжному горностаєвому хутрі кацабайки. Ось вона, реготнувши, стає переді мною, упершись лівою рукою під бік, у правій — батіг.

— Забави скінчилися, — каже вона з крижаною безсердечністю. — Тепер усе дуже серйозно, ти, телепню, засліплений шаленством, за іграшку віддався мені, пихатій, примхливій жінці! Я зневажаю тебе, я з тебе сміюся! Ти більше не мій коханий, ти — мій раб, відданий мені на поталу! Я вирішуватиму, жити тобі чи вмерти! Ти ще мене пізнаєш!

Насамперед, нічим іще не завинивши, по-справжньому скуштуєш мого батога, лише задля того, аби збагнути, що чекає тебе за непослух, незграбність чи спротив.

З грацією дикої кішки вона закотила горностаєві рукави і шмагонула мене по спині.

Я зіщулився. Батіг, наче ножем, розкраяв мою плоть.

— Як тобі таке подобається? Я мовчав.

— Зажди лишень, ти ще скавулітимеш під ударами, наче пес, — пригрозила Ванда і заходилася мене шмагати.

Удари з нечуваною силою часто й густо сипалися на спину, руки, плечі. Я зціпив зуби, щоб не закричати. Ось батіг хльоснув мене по обличчю, гаряча кров зацідила з рани, а вона лише сміялася та батожила далі.

— Лише тепер я розумію тебе! — вигукувала Ванда поміж ударами. — Це й справді незвідана насолода настільки володіти людиною, до того ж, чоловіком, який тебе кохає. Ти ж кохаєш мене? Ні?! О! Я ще тебе розшматую! Від кожного удару я щораз більше млію від насолоди! Позвивайся ще трохи, покричи, поскавули! Милосердя від мене не чекай!

Урешті-решт вона, мабуть, стомилася. Відкинула геть батога, простягнулася на канапі й теленькнула дзвоником.

До покою зайшли мулатки.

— Розв'яжіть його!

Як тільки вони послабляють мотуззя, я безживним цурпал-х ком падаю долі. Чорношкірі жінки сміються, щирячи білі зуби.

— Розв'яжіть йому ноги!

Служниці виконують наказ. Я можу підвестися.

— Підійди до мене, Ґреґоре!

Я підходжу до красуні, яка в своїй жорстокості, глузливій зверхності ще ніколи не видавалася мені такою звабною, як нині.

— Ближче! — велить Ванда. — Ставай навколішки й цілуй мені ногу!

Вона випростує з-під білого атласного подолу сукні маленьку ніжку, а я, перечулений дурень, припадаю до неї устами.

— Тепер ти цілий місяць не побачиш мене, Ґреґоре! — повагом мовила вона. — Ти відвикнеш від мене, тобі легше буде змиритися з твоїм новим статусом. Увесь цей час працюватимеш у саду і чекатимеш моїх наказів. А тепер іди собі, рабе!

* * *

Місяць збіг в монотонній одноманітності, важкій праці, тоскній тузі, тузі за тією, котра завдала мені усіх оцих страждань. Мене віддали в підпорядкування садівникові, я допомагаю йому підрізати дерева та кущі, пересаджувати квіти, обкопувати рабатки, розрівнювати жорству на доріжках; розділяю його мізерний хліб насущний і тверде ложе; устаю і лягаю спати з курми. Час од часу до мене доходять чутки про розваги моєї господині в колі численних залицяльників, якось навіть донісся до саду її безтурботний сміх.

Сам собі я видаюся безнадійним дурнем. Чи таким зробило мене життя, чи таким вже я вродився? Місяць добігає кінця — уже післязавтра. Що цього разу вона собі зі мною вигадає? А може, забула про моє існування, і тепер мені до кінця земних днів судилося стригти живопліт та в'язати букети?

* * *

Письмовий наказ:

"Цим листом повеліваю рабові Ґреґору з явитися до мене для несення особистої служби".

Серце гупає мені в грудях, коли наступного ранку відхиляю адамашкові ґардини й заходжу до спальні своєї богині, яка ще оповита чарівним присмерком-

— Це ти, Ґреґоре? — озивається вона, коли я, уклякнувши перед коминком, розпалюю вогонь.

Я здригаюся від звуку коханого голосу. її самої я не бачу, вона — недосяжна — спочиває за завісою свого шатрового ложа.

— Так, ласкава пані, — відповідаю я.

— Котра година?

— Минула дев'ята.

— Сніданок!

Я кидаюся виконувати повеління, приношу тацю й уклякаю з нею перед ліжком.

— Ось сніданок, господине!

Ванда відкидає завісу і — о, як дивно! — першої миті, коли я бачу її з розсипом хвилястого волосся на білій подушці, вона видається мені надзвичайно вродливою, однак цілком чужою жінкою; куди й поділися кохані риси, це холодне обличчя моторошно спотворене пересиченням і втомою.

Чи може, такою вона була й раніше, тільки я цього не помічав?

Ванда впивається в мене поглядом зелерих очей більше зацікавлено, аніж погрозливо, може, навіть трохи співчутливо, спроквола натягає на оголені плечі хутряну нічну льолю, у якій лежить на подушках.

Цієї миті вона така запаморочливо чарівна, що я відчуваю, як кров шугає мені в голову й до серця, аж таця починає тремтіти в моїх руках. Ванда помічає це й хапає батога, що лежить на нічному столику.

— Ти незграбний, рабе! — кричить вона, насупивши брови. Я опускаю очі й щосили намагаюся втримати тацю, а Ванда

снідає, позіхає, потягається пишним тілом в розкішному хутрі.

* * *

Ванда подзвонила. Я заходжу.

— Це лист князеві Корсуні.

Я лечу до міста, передаю листа князеві, юному вродливцеві з палахкотливими чорними очима, і, терзаючись ревнощами, приношу їй відповідь.

— Що з тобою? — цікавиться вона зі злостивою в'їдливістю. — Ти жахливо блідий...

— Усе гаразд, господине, просто я надто швидко біг...

* * *

За другим сніданням князь сидить поруч з нею, я ж змушений прислужувати їм обом. Вони собі жартують, так ніби мене й зовсім не існує. Якоїсь миті мені темніє в очах, і я заляпую обрус та поділ Вандиної сукні бордо, яке саме наливав до князевого келиха.

— Який незґраба! — вигукує Ванда, зацідивши мені ляпаса. Князь регоче, вона теж сміється, а мені кров знову шугає в

обличчя.

* * *

Після сніданку вона іде на прогулянку на набережну Савсіпе. Вона сама править маленькою бричкою, запряженою гарним англійським гнідим конем. Я сиджу позаду неї й бачу, як вона кокетує та, усміхаючись, киває головою у відповідь на привітання когось з поважного панства.

Коли я допомагаю їй зійти з брички, вона ледь опирається на мою руку — дотик пронизує мене, наче струмом. Ах, ця жінка таки неперевершена, і я кохаю її більше, ніж будь-коли.

* * *

О шостій вечора збирається невеличке товариство — кілька дам та вельмож. Я прислужую за вечерею і цього разу навіть краплини вина не вихлюпую на скатертину.

Один ляпас вартує десяти нотацій — це добра наука, понадто коли б'є маленька й пухкенька жіноча рука.

* * *

Після вечері Ванда іде в Перґолу. Вона сліпучо сяє, спускаючись сходами в чорній оксамитовій сукні з широким горностаєвим коміром та діадемою з білих троянд у волоссі. Я відчиняю дверцята, допомагаю їй сісти до фіакра. Перед театром я зіскакую з козлів; виходячи з фіакра, вона опирається на мою руку, а та тремтить під солодкою вагою. Я відчиняю двері ложі, сам чекаю в коридорі. Вистава триває чотири години, Ванда приймає в ложі своїх кавалерів, я ж скрегочу зубами від люті.

* % *

Далеко за північ востаннє теленькає дзвоник моєї повелительки.

— Вогню! — коротко наказує вона, а коли в коминку вже потріскують дрова, знову коротко кидає: — Чаю!

Коли я повертаюся з самоваром, вона вже роздягнена, а мулатка допомагає їй одягнути біле неґліже.

Одразу по тому Гайде виходить зі спальні.

— Подай мені хутряну нічну сорочку, — каже вона, сонно потягуючись.

Я беру сорочку з фотелю і притримую її, доки Ванда поволі й розманіжено одягає рукави. Потім вона падає на м'які подушки канапи.

— Зніми з мене черевички й одягни оксамитові пантофлі!

Я уклякаю, стягую маленького черевичка, однак той не піддається.

— Швидше, швидше! — сердиться Ванда. — Ти робиш мені боляче! Зажди-но лишень, я тобі ще завдам!

Ванда хльоскає мене батогом. Нарешті черевичок зісковзує з ноги...

— А тепер геть звідси!

Ще один удар ногою, і я можу нарешті йти спочивати.

Сьогодні я проводжав її на вечірку. У передпокої вона звеліла мені зняти з неї шубу, потім — з гордовитим усміхом на устах, певна своєї перемоги — увійшла до яскраво освітленої зали, мені ж знову довелося гаяти годину за годиною в похмурих, монотонних роздумах. Час до часу, коли двері на мить прочинялися, до мене долинала музика. Двоє лакеїв намагалися зав'язати зі мною балачку, але італійською я знаю лише кілька слів, тож невдовзі вона дали мені спокій.

Нарешті я заснув, мені наснилося, ніби в нападі лютих ревнощів я убиваю Ванду, і мене засуджують на смерть. Я бачу, як мене прив'язують ремінням до плахи, падає сокира, я відчуваю її лезо на шиї, та я ще живий...

Раптом кат б'є мене в обличчя...

Ні, це не кат, це — Ванда, стоїть розгнівана переді мною, вимагаючи подати їй шубу. Я миттю підхоплююся й допомагаю їй одягнутися.

Яка ж це все-таки насолода, огортати хутром плечі вродливої пишної жінки, бачити, відчувати, як її шия, розкішне тіло ніжиться в м'якому ворсі, піднімати хвилясті кучері й викладати їх поверх коміра, а потім, коли вона скидає шубку, відчувати ніжне тепло і тонкі пахощі її тіла, що зависають на золотистих ворсинках соболиного хутра. Є від чого втратити голову!

* * *

Нарешті хоч день без гостей, без театру, без вечірок. Я полегшено зітхаю. Ванда сидить на галереї і читає. Доручень для мене начебто не передбачається. Коли сутеніє, і на землю спадає сріблистий вечірній туман, вона повертається до своїх покоїв. Я прислуговую їй коло столу, вона вечеряє сама. Мене наче й не існує — ані погляду, ані слова, навіть ляпаса я не сподобився...

Ах, як я прагну відчути на собі її важку руку!

Сльози набігають мені на очі, я відчуваю, як глибоко вона принижує мене, навіть не завдає собі труду, аби помучити мене, познущатися з мене.

Перш ніж лягти спати, вона прикликає мене дзвоником.

— Сьогодні вночі спатимеш біля мене. Учорашньої ночі мені наснилися жахливі сни, я боюся зоставатися сама. Візьми собі подушку з канапи і ляж на ведмежій шкірі у мене в ногах.

Потім вона загасила свічки, залишила тільки маленьку ліхтар-ню на стелі, яка скупо освітлює спальню, і лягла в ліжко.

— Не ворушися, бо розбудиш мене!

Я скорився, але довго не міг заснути. Я бачив перед собою у хутрі нічної льолі гарну жінку, вродливу, немов богиню. Вона спочивала горілиць, закинувши за голову руку, огорнена хвилями рудого волосся. Я чув глибоке й рівне дихання, від якого здіймалися її чудові перса; досить їй було ворухнутися, як я скидався зі сну й наслухав — може, покличе...

Але я не був їй потрібний.

Моя роль зводилася хіба до того, щоб служити їй нічною лампадкою чи револьвером, якого кладуть собі під подушку.

* * *

Хто ж із нас шаленець — я чи вона? Чи все це зумовлено винахідливим примхливим жіночим мозком з наміром перевершити мої надчутливі фантазії, чи може, ця жінка й справді неронівської породи, яка з бісівською насолодою, немов якого черва, розчавлює ногою людину, котра має силу волі, здатна мислити і відчувати, незгірш за нею саму?

Що довелося мені пережити!

Коли я уклякнув біля її ложа, тримаючи в руках тацю з кавою, Ванда раптом поклала руку на моє плече і глибоко зазирнула мені у вічі.

— Які ж у тебе гарні очі, — стиха мовила вона. — А надто тепер, відколи ти страждаєш. Ти справді страждаєш?

Я мовчки похилив голову.

— Северине! Чи ти ще мене кохаєш? — скрикнула вона зненацька з пристрастю в голосі. — Чи ти здатний іще мене кохати? — Ванда так рвучко притягнула мене до себе, що таця перевернулася, кавник з горнятами посипалися додолу, і кава розлилася на килим.

— Вандо, моя кохана Вандо! — скрикнув я, щосили пригортаючи її, укриваючи поцілунками її уста, обличчя, груди. — У цьому моя біда, бо я кохаю тебе несамовитіше, що більше ти мене катуєш, що більше мені зраджуєш! О! Я загину від болю, кохання та ревнощів!

— Але я тебе ще й не зраджувала, Северине, — усміхаючись, заперечила Ванда.

— Не зраджувала? Вандо! На Бога! Не жартуй зі мною так жорстоко! — вигукнув я. — Я ж сам відносив листа князеві...

— То й що? То було запрошення на сніданок.

— Відколи ми у Флоренції, ти...

— ... я залишалась вірною тобі, — докінчила Ванда. — Присягаюся усіма святощами! Усе це робилося, лиш би сповнити твої фантазійні забаганки, тобі на догоду! Проте залицяльника я собі таки заведу, інакше справа не буде доведена до кінця, і ти ж сам згодом докорятимеш мені, що я була недостатньо жорстокою з тобою. Мій коханий, прекрасний рабе! Сьогодні ти знову маєш стати Северином, стати лише моїм коханим. Я нікому не віддавала твого одягу, він тут, у скрині. Одягнися, як тоді, у маленькому курортному селищі в Карпатах, де ми так щиро кохалися. Забудь усе, що сталося відтоді! О, ти легко це забудеш у моїх обіймах, я вицілую з тебе увесь твій смуток!

Вона заходилася голубити мене, немов дитину, цілувати й пестити, а тоді урешті попросила з чарівним усміхом на устах:

— А тепер одягнися! Я теж причепурюся... Може, вбратися у хутряну кацабайку? Так, так, сама знаю! Іди вже!

Коли я повернувся, вона стояла посеред покою в оздобленій горностаєм червоній кацабайці поверх білої атласної сукні, волосся присипане білою пудрою, а чоло прикрашене крихітною діамантовою діадемою. На мить я здригнувся, так моторошно вона нагадала мені Катерину II, однак Ванда не дала мені часу на спогади, потягнула за собою на канапу, де ми провели дві млосні години. Тепер це була не сувора, примхлива повелителька, а витончена жінка, ніжна коханка. Вона показувала мені світлини та книжки, які вийшли нещодавно друком, і вела бесіду про них з такою дотепністю, знанням справи й смаком, що я не раз захоплено підносив її руку до своїх уст. Вона попросила мене прочитати вголос кілька віршів Лєрмонтова, а коли я вже розпалився не на жарт, лагідно прикрила мою руку своєю долонею — у її м'яких рисах, ніжному погляді таїлося тихе вдоволення — і запитала:

— Ти щасливий?

— Ще ні.

Вона відхилилася на подушки канапи й спроквола розстебнула кацабайку.

Та я поспіхом прикрив горностаєм її напівоголені перса.

— Ти доводиш мене до шалу... — пробурмотів я.

— То ходи до мене!

Я вже лежав у її обіймах, уже Ванда цілувала мене, пестячи язиком, немов зміїним жалом, коли вона раптом запитала знову:

— Ти щасливий?

— Понад всяку міру!

Ванда засміялася. То був зловісний, пронизливий сміх, від якого мені холодом сипонуло поза шкіру.

— Раніше ти, рабе, мріяв бути забавкою у руках прекрасної жінки, а тепер собі вигадав, наче ти вільна людина, чоловік, коханець? Дурень! Досить лише мені кивнути, і ти знову станеш рабом! На коліна!

Я скотився з канапи їй до ніг, зазираючи їй у вічі, ще не ймучи віри тому, що відбувається.

— Не повіриш, але я нудьгую, — мовила вона, розглядаючи мене зі схрещеними на грудях руками. — А ти саме й годишся на те, щоб на кілька годин розвіяти мою нудьгу. Не дивися на мене так...

Ванда штовхнула мене ногою.

— Ти будеш усім, що я забажаю, — людиною, річчю, твариною...

Вона подзвонила. Увійшли мулатки.

— Зв'яжіть йому руки за спиною!

Я не пручався, так і стояв на колінах. Мулатки завели мене до невеличкого виноградника, що з південного боку межував із садом. Між виноградом простягалася кукурудзяна нива, то тут, то там ще стирчали поодинокі сухі цурпалки стебел. Збоку стояв плуг.

Мулатки прив'язали мене до стовпа і розважалися, шпигаючи мене своїми золотими шпильками до волосся. Та це тривало недовго, бо надійшла Ванда в горностаєвій шапочці, руки — в кишенях кацабайки. Вона звеліла відв'язати мене від стовпа, натомість скрутити руки за спиною, одягнути на шию ярмо й запрягти у плуга.

А тоді її чорні чортиці погнали мене на ниву; одна вела плуга, інша смикала віжками, третя підганяла мене батогом, а Венера в хутрі стояла осторонь і спостерігала.

* * *

Коли наступного дня я прислуговував Ванді за вечерею, вона звеліла:

— Принеси й собі накриття, — а коли я хотів було сісти навпроти, заперечила: — Ні, сядь коло мене, ближче...

Вона в чудовому гуморі, подає мені юшку своєю ложкою, годує зі своєї виделки, кладе голову на стіл, наче грайлива кицька, кокетує зі мною. На біду, я трохи довше, ніж годиться, розглядаю Гайде, яка прислуговує за столом замість мене. Мені щойно тепер впадає у вічі, що вона має шляхетні, майже європейські риси обличчя, розкішні перса, немов вирізьблені з чорного мармуру. Вродлива чортиця помічає, що вона припала мені до вподоби, і усміхається, зблискуючи зубами. Не встигла служниця вийти за поріг, як Ванда вихоплюється з-за столу, палаючи від люті.

— Та як ти смієш у мене на очах милуватися іншою жінкою! Мабуть, вона більше люба тобі, ніж я, ще демонічніша!

Я лякаюсь — такою я Ванди ще ніколи не бачив, вона раптом зблідла, аж уста побіліли, і затрусилася усім тілом — Венера в хутрі ревнує свого раба! Ванда зриває з цвяха батога і цвьохає ним мене по обличчю, а тоді кличе чорношкірих служниць, велить мене зв'язати і кинути до льоху, темної, вогкої кімнати, справжньої в'язниці.

Хряскають двері, чути, як скрегоче засув, скрипить, обертаючись, ключ у замку. Я полонений, похований живцем.

I ось я лежу — не знаю, скільки минуло часу, — зв'язаний, наче теля, яке притягнули на заклання, на снопі вогкої соломи, без світла, без їжі, без води, без сну. Вона заморить мене голодною смертю, якщо я не закацябну швидше — Ванда на таке здатна! Мене лихоманить від холоду. Чи може, це гарячка? Здається, я починаю ненавидіти цю жінку...

* * *

Червона смуга, наче кров, цідиться підлогою. Це світло падає з щілини у дверях, зараз вони відчиняться.

На порозі з'являється Ванда, загорнена в соболине хутро, й освітлює льох факелом.

— Ти ще живий? — запитує вона.

— Ти прийшла мене вбити? — відповідаю я глухим, хрипким голосом.

Двома кроками Ванда вмить опиняється біля мене, стає навколішки біля моєї лежанки і кладе мою голову собі на коліна.

— Ти захворів? Як палають твої очі... Ти кохаєш мене? Я хочу, щоб ти мене кохав!

Вона витягає короткого кинджала. Я здригаюся від страху, коли його лезо зблискує перед моїми очима. Я направду увірував, що ця жінка хоче мене вбити. Ванда ж сміється і розрізає мої пута.

* * *

Тепер вона дозволяє мені щовечора приходити після вечері, просить почитати вголос, балакає зі мною про усілякі цікаві речі. Здається, ніби вона цілковито змінилася, поводиться так, наче їй соромно за своє дике свавілля й жорстокість супроти мене. Зворушлива ніжність немов просвітлює усе її єство, а коли на прощання простягає мені руку, в її очах проглядає ота надлюдська потуга добра й любові, яка видушує з нас сльозу, від якої забуваються усі житейські страждання та страх смерті.

* * *

Я читаю їй "Манон Леско". Вона відчуває взаємозв'язок, але не каже ні слова, лише час до часу усміхається і, зрештою, згортає книжку.

— Більше не хочете читати, милостива пані?

— Сьогодні — ні. Сьогодні ми самі гратимемо "Манон Лес-ко". Я маю побачення на набережній СаБсіпе, а ти, любий шевальє, супроводжуватимеш мене туди. % знаю, ти це зробиш, чи не так?

— Як накажете...

— Я не наказую, я прошу... — каже вона з неймовірною чарівністю, якій годі опиратися, потім підводиться, кладе руки мені на плечі й дивиться у вічі. — Які очі! Я так кохаю тебе, Северине! Ти навіть не уявляєш, як я тебе кохаю!

— Еге ж, — відповідаю я гірко, — так кохаєте, що аж призначаєте побачення іншому...

— Я мушу так вчиняти, щоб тебе розворушити, — жваво відповідає вона. — Я повинна мати залицяльника, щоб не втратити тебе. Я не хочу тебе втратити, ніколи й нізащо, чуєш? Бо кохаю лише тебе, тебе і нікого більше!

Вона пристрасно впилася в мої уста.

— О! Якби я могла, як би мені хотілось, усю свою душу віддати тобі в поцілунку — ось так! Але вже йди...

Вона накинула звичайне чорне оксамитове пальто, голову загорнула темним башликом, швидко пройшла ґалереєю й сіла в бричку.

— Ґреґор мене повезе, — гукнула кучерові, той невдоволено відійшов.

Я видряпався на козли й сердито цвьохнув батогом коней.

На СаБсіпе, там, де головна алея закінчується густим гаєм, Ванда виходить з брички. Була ніч, лише поодинокі зірки зблискували з-поза сірих хмар, що пропливали небом. На березі Арно стояв чоловік у темному пальто та розбійницькому капелюсі й дивився на жовті хвилі. Ванда швидко звернула в чагарнику вбік і поплескала чоловіка по плечі. Я ще бачив, як він обернувся до неї, схопив її за руку, а тоді вони зникли за зеленою стіною дерев.

Нестерпна година. Нарешті в хащах зашелестіло — вони повернулися.

Чоловік супроводжує її до брички. Яскраве світло ліхтаря освітлює його неймовірно юне, ніжне, мрійливе обличчя — я вперше його бачу — і виграє в пишних білявих кучерях.

Ванда простягає йому руку, яку він побожно цілує, потім киває мені, і вже за мить бричка летить довгою алеєю, відмежованою від ріки муром дерев, наче зеленими шпалерами.

Від садової хвіртки лунає дзвоник. Знайоме обличчя. Чоловік з СаБсіпе.

— Як Вас відрекомендувати? — запитую французькою. Чоловік знічено хитає головою.

— Можливо, розумієте німецькою? — скромно питає він.

— Гаразд, я запитую про Ваше ім'я...

— Ах, на жаль, я не маю імені, — ще більше ніяковіє чоловік. — Скажіть Вашій господині, що німецький художник з Саэсте просить її... Та ось і вона сама!

Ванда вийшла на балкон і кивнула чужинцеві.

— Ґреґоре, проведи пана до мене! — гукає вона мені. Я провів художника до сходів.

— Спасибі, я вже й сам знайду дорогу! Дуже й дуже дякую! — і чоловік кинувся догори сходами.

Я залишився внизу і з невимовним співчуттям дивився услід бідолашному німцеві.

Венера в хутрі впіймала його в тенета своїх рудих кучерів. Він її малюватиме, і це доведе його до божевілля.

* * *

Сонячний зимовий день, золотом виграє на сонці листя дерев і зелений моріжок. Біля підніжжя галереї рясно вистрелили пуп'янками камелії.

Ванда сидить в лоджії й малює, німецький художник стоїть навпроти, молитовно склавши руки, і дивиться на неї... ні, не зводить з неї очей, цілковито потонувши у спогляданні, ніби втратив притомність.

Однак вона цього не помічає. Не помічає і мене, не помічає, як я з лопатою в руках обкопую квітники, лиш би бачити її, відчувати її близькість, що діє на мене, наче музика, наче поезія.

* * *

Художник пішов. Це ризик, але я на нього відважився. Я підходжу до ґалереї, до самого поруччя і запитую Ванду:

— Чи ти кохаєш художника, господине?

Вона незлостиво дивиться на мене, хитає головою і, зрештою, навіть усміхається.

— Мені його шкода, — каже вона, — але я його не кохаю. Я нікого не кохаю. Тебе я кохала, так щиро, так пристрасно, такою безмежною любов'ю, на яку лиш була здатна, але тепер і тебе не кохаю більше. Моє серце спустошене, мертве, і це завдає мені смутку.

— Вандо! — вигукую я, біль крає мені серце.

— І ти мене скоро розлюбиш, — веде вона далі. — Скажи мені, коли це станеться, я поверну тобі тоді свободу...

— У такому разі я навіки залишуся твоїм рабом, бо молюся на тебе і завжди молитимуся! — вигукую я у фанатичному пориві закоханості, яка вже не раз ставала моєю згубою.

Ванда розглядала мене з якимось дивним вдоволенням.

— Обдумай усе гарненько, — мовила вона. — Я безмежно тебе кохала і поводилася з тобою деспотично, лиш би задовольнити твої фантазії, ще й досі бринить у моїй душі солодкий трем. Якщо й він зникне, хтозна, чи поверну я тоді тобі свободу, чи не стану по-справжньому жорстокою, немилосердною й невблаганною до тебе, чи не відчуватиму диявольської втіхи, збайдужівши до тебе або ж покохавши іншого, мучитиму й катуватиму людину, яка поклоняється мені, немов божеству, і спостерігатиму, як вона гине від кохання до мене. Добре подумай!

— Я давно вже все обдумав, — відповів я, палаючи, немов у гарячці. — Я не можу жити, існувати без тебе! Я помру, якщо ти повернеш мені свободу. Дозволь бути твоїм рабом! Убий мене, лиш не відштовхуй!

— Що ж, хай буде так, — погодилася Ванда. — Тільки ж не забувай, що я більше не кохаю тебе, і що твоє кохання хвилює мене не більш за відданість собаки, собак же, як відомо, б'ють...

* * *

Сьогодні я ходив дивитися на Венеру Медичі.

Було ще рано, невеличка восьмигранна зала музею "Tribuna" повнилася сутінками, немов храм. Я побожно стояв перед мовчазною статуєю, молитовно склавши руки.

Та стояв я недовго.

У галереї ще ніхто не з'являвся, навіть жодного англійця не було, отож я упав на коліна й милувався чарівним струнким тілом, схожими на пуп'янки персами, непорочним, сповненим жаги обличчям з приплющеними очима, пахучими кучерями, які, здавалось, приховували... маленькі ріжки.

Дзвоник повелительки.

Полудень. Однак Ванда ще лежить в ліжку, сплівши за головою руки.

— Я купатимуся, — каже вона. — Будеш мені прислуговувати. Позачиняй двері!

Я слухняно виконую наказ.

— Зійди на перший поверх і перевір, чи й унизу все замкнено.

Я спустився гвинтовими сходами, які ведуть з Вандиних покоїв до лазнички. Ноги мені підгиналися, я мусив триматися за залізні поруччя. Упевнившись, що двері до лоджії та в сад замкнені, я повернувся назад. Ванда сиділа на ліжку з розплетеним волоссям у своєму зеленому оксамитовому манті, оздобленому хутром. Коли вона зробила якийсь швидкий рух, я помітив, що під мантом вона нічого не має, і — сам не знаю чому — вжахнувся так, як жахається засуджений на смерть, який хоч і знає, що йде на страту, здригається, побачивши ешафот.

— Підійди, Ґреґоре! Візьми мене на руки.

— Як, господине?

— Ти мене понесеш, хіба це незрозуміло?

Я підняв її так, що вона сиділа в мене на руках, обвивши руками за шию, я поволі, сходинка за сходинкою, спускався униз. Час до часу її волосся торкалося моєї щоки, а ніжка притискалася до мого коліна, і тоді я тремтів під розкішною ношею, думаючи про те, що мені можуть підламатися ноги, і я впаду.

Лазничка мала форму просторої ротонди з високим склепінням, м'яке рівне світло потрапляло досередини крізь червону скляну баню. Дві пальми нависали широким листом, наче зеленим шатром, над ложем з червоними оксамитовими подушками; заслані турецькими килимами східці збігали від нього до мармурового басейну посеред ротонди.

— Нагорі, на нічному столику, лежить зелена стрічка, — мовила Ванда, коли я клав її на ложе. — Принеси її мені, а ще прихопи батога!

Я злетів нагору сходами і миттю повернувся. Уклякнувши, передав повелительці стрічку і батога, потім, за Вандиним велінням, зав'язав у вузол її важке іскристе волосся, перехопивши оксамитовою стрічкою. Я готував їй купіль, однак виявився надто незграбним, бо руки й ноги відмовлялися служити мені. Щоразу, коли я дивився на прекрасну жінку на червоних оксамитових подушках і деколи бачив мигцем поміж складками манта її чарівне

тіло, я — не з власної волі, лиш підкоряючись якійсь магнетичній силі, — відчував, що вся чуттєвість та хтивість криється лише в збудливій, напівприхованій оголеності тіла. Іще виразніше я це відчув, коли басейн наповнився, і Ванда одним рухом скинула з себе хутряне манто, поставши переді мною богинею із зали музею "Tribuna". У своїй неприкритій вроді вона видалася мені цієї миті такою святою, такою цнотливою, що я, як отоді перед статуєю богині, упав перед нею навколішки й побожно припав устами до її стіп.

Моя душа, щойно збурена бурхливими хвилями жаги, нараз заспокоїлася — Ванда більше не вселяла мені жаху.

Вона поволі спускалася сходинками, а я міг з тихою радістю, до якої не домішувалося ані крихти муки чи туску, милуватися, як вона то поринає, то виринає з кришталево чистих вод, а збрижені нею хвильки закохано виграють навколо її тіла.

Наш естет-нігіліст таки має рацію: свіже яблучко гарніше за намальоване, а жива жінка вродливіша за мармурову Венеру.

Коли ж вона згодом вийшла з купелі — забарвлені рожевими сполохами світла срібні краплини скрапували з неї, — я онімів від захоплення. Я загорнув її в простирадло, витираючи неперевер-шене тіло; мене не полишало відчуття спокійного блаженства, коли вона знову лежала у своєму просторому оксамитовому манті на подушках, опершись на мене ногою, немов на ослінчика; м'яке соболине хутро жадібно тулилося до її холодцого мармурового тіла; ліва рука, якою вона опиралася на лікоть, наче заснулий лебідь, спочивала в темному хутрі рукава, а права спроквола бавилася батогом.

Мій погляд випадково ковзнув до масивного люстра на стіні навпроти, і я мимоволі скрикнув, бо побачив нас ніби на картині в золотому обрамленні, і ця картина видалася мені такою дивовижно прекрасною, такою незвичайною, фантастичною, аж мене огорнув глибокий смуток від думки, що її обриси, її барви ось-ось розсіються, наче туман.

— Що з тобою? — запитала Ванда. Я показав на люстро.

— Ах! І справді гарно! — вигукнула вона. — Шкода, що цю мить не можливо втримати назавжди.

— Чому ні? — запитав я. — Будь-який художник, навіть най-знаменитіший, пишатиметься, якщо ти дозволиш його пензлеві увічнити себе... Думка про те, що ця надзвичайна краса, — вів я далі, зачаровано розглядаючи її, — ці витончені риси обличчя, ці чарівні очі з зеленим полиском, це демонічне волосся, розкішне тіло, будуть втраченими для світу, — жахлива, вона сповнює мене жахіттями смерті й тліну. Рука ж художника може вирвати тебе з лабет небуття. Ти не маєш права безповоротно зникнути, як ми, прості смертні, не залишивши по собі й сліду свого перебування на землі. Твій образ повинен жити навіть тоді, коли сама ти станеш прахом. Твоя краса має подолати смерть! Ванда усміхнулася.

— Шкода, що нинішня Італія не має Тиціана чи Рафаеля, — мовила вона. — Хоча, можливо, генія замінить кохання. Хтозна... Може, наш хлопчина, німець-художник... — Ванда замислилася. — Гм, він міг би мене намалювати... А я подбаю про те, щоб Амур замішував йому фарби.

* * * ^

Юний художник облаштував собі на її віллі робітню. Ванда цілковито упіймала його в свої тенета. Він саме почав малювати мадонну, мадонну з рудими кучерями й зеленими очима! Створити з цієї породистої жінки образ цноти — на таке здатний лише ідеалізм німця. Бідолаха направду, чи не більший осел, ніж я. Та вся біда в тому, що наша Титанія надто швидко розгледіла наші ослячі вуха!

А тепер собі з нас сміється, та ще й як сміється! Я чую дзвінкий, мелодійний Вандин сміх з вікна його робітні, під яким стою, ревниво прислухаючись.

— Та Ви збожеволіли! Ах! Неймовірно! Зобразити мене Божою Матір'ю! — вигукнула вона й знову засміялася. — Заждіть-но, я покажу Вам свого іншого портрета, якого я сама малювала. Ви зробите мені з нього копію!

У вікні, зблиснувши вогнем на сонці, з'явилася її голівка.

— Ґреґоре!

Я квапно збігаю сходами догори, проминаю ґалерею і заходжу до робітні.

— Проведи його до лазнички, — наказує Ванда, а сама простує геть.

За мить Ванда повернулася в самому лише соболиному манті на голе тіло, з батогом у руках і простяглася, як отоді, на оксамитових подушках лежанки. Я упав їй до ніг, вона поставила ніжку на мене, бавлячись батогом.

— Глянь на мене! Покажи глибінь своїх фанатичних очей... ось так... ось так добре... — звеліла вона.

Художник пополотнів від жаху, він поглинав усю сцену своїми гарними блакитними мрійливими очима, уста його розтулилися, однак не зронили й звуку.

— То як тобі до вподоби така картина?

— О, я намалюю Вас такою, — пробелькотів німець, та це були не слова, а радше красномовний стогін, ридання недужої, смертельно хворої душі.

* * *

Ескіз вугіллям готовий, заґрунтовано обриси голів і тіл; у декількох сміливих штрихах уже проступає її диявольське обличчя, у зелених очах палахкотить життя.

Ванда стоїть перед полотном, схрестивши руки на грудях.

— Картина, як і більшість робіт венеційської школи, буде портретом та історією водночас, — пояснює художник, він знову блідий, наче смерть.

— І як Ви її.назвете? — запитує Ванда. — Та що це з Вами? Чи не занедужали?

— Боюся, я... — відповів художник, втомлено оглядаючи красуню в соболиному хутрі. — Та поговорімо ліпше про картину.

— Гаразд, поговорімо про картину.

— Я уявляю собі богиню кохання, яка зійшла з Олімпу на сучасну землю до простого смертного. Вона мерзце й намагається зігріти своє божественне тіло розкішним важким хутром, а ноги — на колінах коханого. Я уявляю собі улюбленця прекрасної жорстокої повелительки, яка шмагає раба, утомившись його цілувати; і що жорстокіше вона його катує, то шаленішим стає його кохання до неї. Отож, я назву картину "Венера в хутрі".

* * *

Художник малює поволі. Та щораз більше розпалюється його пристрасть. Боюся, що врешті він ще накладе на себе руки. Вона забавляється з ним, загадує йому загадки, яких він не в змозі відгадати й відчуває, як стікає кров'ю. її ж це розважає.

Позуючи, Ванда ласує цукерками, скручує з папірців кульки й закидає ними бідолаху.

— Мене тішить, що Ви в такому гарному гуморі, вельможна пані, — каже художник, — але Ваше обличчя втратило той вираз, який мені потрібний для портрета.

— Втратило вираз, потрібний для портрета? — перепитує вона усміхаючись. — Потерпіть хвилинку!

Ванда випростовується і хльоскає мене батогом. Художник, заціпенівши, дивиться на неї, на його обличчі вимальовується дитяче здивування, змішане з відразою та зачаруванням.

З кожним ударом батога, обличчя Ванди щораз більше набуває отого жорстокого, глузливого характеру, який так моторошно мене збуджує.

— То це вже той вираз, який Вам потрібний для картини? — гукає вона.

Художник знічено відводить погляд від холодного блиску її очей.

— Та вираз той, — белькоче він, — однак тепер я не можу малювати...

— Як це? — глузує Ванда. — Може, Вам допомогти?

— Так! — скрикує художник, наче в пориві шаленства. — Ударте й мене батогом!

— О! З задоволенням! — каже Ванда, стенаючи плечима. — Та якщо вже батожити, то по-справжньому.

— Шмагайте хоч до смерті! — вигукує художник.

— То Ви дасте себе зв'язати? — питає вона з усміхом на устах.

— Так... — стогне художник.

Ванда виходить на хвильку з робітні, а тоді повертається з мотуззям у руках.

— Отже, чи маєте Ви ще мужність віддатися на милість і немилість у руки Венері в хутрі, прекрасній деспотці? — почала вона насмішкувато.

— Зв'яжіть мене, — глухо попросив художник.

Ванда зв'язала йому руки за спиною, протягнула одну мотузку попід руками, другою обплела тіло і так прив'язала його до віконної рами, потім скинула з голого тіла манто, схопила батога й підійшла до нього впритул.

Для мене ця сцена мала невимовно страхітливу принаду. Я чув, як гупало серце, коли вона занесла руку, батіг свиснув у повітрі, і юнак ледь здригнувся від удару, і потім, коли вона з розтуленим ротом — зуби зблискували поміж яскраво-червоними устами — сікла його батогом, а він дивився на неї своїми зворушливими блакитними очима, немов просячи милосердя, — це годі описати словами.

Тепер вона позує йому сама. Він малює її голівку. Ванда виставила мене до сусідньої кімнати, за важку портьєру на дверях, де ніхто мене не 5ачив, зате я бачив усе. Що вона собі тільки думає...

Невже боїться його? Уже зовсім довела його до шалу, а чи, може, вигадала нову муку для мене? Мені тремтять коліна.

Вони розмовляють. Він так стишує голос, що я нічого не можу розібрати; вона так само відповідає. Що це має означати? Може, вони дійшли порозуміння?

Я невимовно страждаю, серце ледь не вистрибує мені з грудей.

Ось він уклякає перед нею, обіймає її, тулить голову їй до грудей, а вона... о, жорстока!., вона регоче. Я чую, як вона голосно каже:

— Ах, то Ви хочете знову скуштувати батога!

— Жінко! Богине! — скрикує юнак. — Невже ти не маєш серця? Невже ти зовсім не вмієш кохати? Не знаєш, що таке кохати, знемагати від пристрасті, від жаги? Невже навіть уявити собі не можеш, як я страждаю? Невже не відчуваєш до мене жодного жалю?

— Ні! — відказує Ванда гордо й глузливо. — Для мене існує тільки батіг!

Вона швидко витягує з кишені хутряного манта батога і б'є його держалном в обличчя. Юнак підхоплюється на ноги і відступає на кілька кроків.

— Можете тепер знову малювати? — запитує вона байдужим тоном.

Художник не відповідає, мовчки підходить до мольберта, бере до рук пензля та палітру.

Вона дивовижно йому вдалася; такої портретної схожості ще треба пошукати, і водночас це — ідеальний образ, такими яскравими, надприродними, такими, я би сказав, диявольськими були фарби.

* * *

Тепер він малює мене. Щодня ми кілька годин проводимо на самоті. Сьогодні він несподівано звертається до мене тремтячим голосом:

— Ви кохаєте цю жінку?

— Так.

— Я теж її кохаю.

Його очі переповнені слізьми. Якийсь час він мовчки малює.

— У нас, у Німеччині, є гора, де вона мешкає, — бурмоче він згодом собі під ніс. — Вона — відьма.

* * *

Картина готова. Ванда хотіла йому за неї заплатити, щедро, по-королівському заплатити.

— О, Ви вже заплатили мені сповна, — відмовився юнак з болісним усміхом.

Перш ніж піти геть, він потай розкрив свою папку і дозволив мені зазирнути до неї — я злякався. її голова, як жива, дивилася на мене, наче з дзеркала.

— Цей малюнок я заберу з собою, — мовив художник. — Це — моє, цього вона не зможе в мене відібрати, я важко його заробив.

* * *

— Мені, правду кажучи, шкода бідолашного художника, — сказала вона мені сьогодні. — Безглуздо бути такою добропорядною, як я. Як ти гадаєш?

Я не наважився відповісти.

— О, я забула, що розмовляю з рабом. Мені треба вийти на люди, хочу розвіятися... забутись... Подати бричку, негайно!

Нове фантастичне убрання: фіалкового кольору оксамитові з горностаєм російські чобітки до половини литки; фіалкова оксамитова сукня, оздоблена вузькими смужками й кокардами з такого ж хутра; відповідне, пошите до витонченого стану коротке пальто, також пишно підбите горностаєм; висока горностаєва шапка в стилі Катерини II з невеличким пучком розкішного пір'я, пришпиленим діамантовою аґрафкою; вогненний розсип рудого волосся на плечах. Вона сідає на козли і править кіньми сама, я ж сідаю позад неї. Як вона батожить коней! Бричка мчить, немов скажена.

Видно хоче нині привернути до себе увагу, і це їй цілком вдається. Сьогодні вона — левиця СаБсіпе. З нею вітаються з карет, котрі проїжджають набережною; на пішохідній алеї люди збираються групками, щоб поговорити про неї. Але Ванді байдуже до всіх, вона лише зрідка схиляє голову, відповідаючи на привітання кавалерів поважнішого віку.

Та ось назустріч на стрункому гарячому вороному коні гарцює молодий чоловік. Побачивши Ванду, він стримує скакуна і пускає його повільним кроком — він уже зовсім поряд, осаджує коня й пропускає бричку повз себе. Тепер і вона помічає його — левиця помічає лева. Вони зустрічаються поглядом. Пролітаючи повз нього, Ванда не в змозі опиратися магії його очей і обертається.

Мені завмирає серце, коли я перехоплюю цей трохи здивований і водночас захопливий погляд, яким вона поглинає його постать — він цього заслуговує.

Бачить Бог, це вродливий чоловік. Ба, більше, такого красе-ня я ще в житті не бачив! Хіба в Бельведері вирізьбленого з мармуру, такого ж стрункого, однак із залізними м'язами, з таким же обличчям, буйними кучерями. Та надзвичайно вродливим робить його те, що нема вусів і бороди. Якби не вузькі стегна, можна було б подумати, що це переодягнена жінка, а ще незвично заломлені уста, левина губа, з-під якої ледь зблискують зуби, умить надають обличчю дещо жорстоких рис...

Аполлон, який здирає шкіру з Марсія.

Він одягнений у високі чорні чоботи, вузькі рейтузи з білої шкіри, короткий хутряний кунтуш — такий носять італійські офіцери кавалерії — з чорного сукна та каракулю, з пишним шнуруванням; на чорних кучерях — червона феска.

Тепер я збагнув чоловічого Ероса і захоплююся Сократом, який зберіг доброчесність перед схожим Алківіадом.

* * *

Такою схвильованою я ще ніколи не бачив своєї левиці. Щоки їй палали, коли вона зістрибнула з брички перед своєю віллою, вибігла нагору сходами і кивком голови звеліла йти услід за нею.

Міряючи свої покої розмашистим кроком, вона заговорила з квапливістю, яка мене злякала.

— Ти повинен довідатися, хто отой чоловік з набережної! Ще сьогодні... негайно! О, який мужчина! Ти бачив його? Як він тобі? Кажи!

— Чоловік вродливий, — відповів я приглушеним голосом.

— Він такий гарний... — Ванда запнулася і в задумі оперлася на спинку крісла. — Мені аж подих перехопило.

— Я розумію, яке враження він на тебе справив, — мовив я; моя уява знову закрутила мене шаленим вихором. — Я й сам був вражений, можу собі уявити...

— Можеш собі уявити, — засміялася вона, — що цей чоловік — мій коханець і він січе тебе батогом, а ти млієш від насолоди під його ударами... А тепер йди собі!

* * *

Ще до вечора я все про нього вивідав.

Коли повернувся, вона ще була при повній параді, лежала на канапі, затуливши обличчя руками, зі сплутаним волоссям, що нагадувало лев'ячу гриву.

— Як він називається? — запитала вона зі зловісним спокоєм.

— Алексис Паподополіс.

— Отже, грек... Я кивнув.

— Дуже юний?

— Навряд, чи старший за тебе. Подейкують, він здобував освіту в Парижі й вважає себе атеїстом. На Кіпрі він брав участь у боях проти турків і, кажуть, відзначився там своєю расовою ненавистю та жорстокістю не менше, ніж хоробрістю.

— Одне слово, справжній чоловік! — загорілися очі у Ванди.

— Тепер він мешкає у Флоренції, — вів я далі. — Начебто несамовито багатий...

— Про це я не запитувала, — різко урвала вона мене. — Цей чоловік небезпечний. Ти не боїшся його? Бо я боюсь... Він має дружину?

— Ні.

— Коханку?

— Також — ні.

— До якого театру він ходить?

— Сьогодні ввечері він має бути на виставі в театрі Ніколіні, де гратиме геніальна Вірджинія Маріні, а також Сальвіні, найви-датніший з усіх живих митців Італії, а може, навіть Європи.

— Роздобудь мені квитки до ложі! Швидко! Поквапся!

— Але ж, господине...

— Хочеш скуштувати батога?

* * *

— Можеш почекати у партері, — звеліла Ванда, коли я поклав бінокля та програмку на балюстраду ложі й підсунув їй під ніжки ослінчика.

І ось я стою, припершись до стіни, щоб не впасти — від заздрості та люті... ні, "лють" не те слово... від смертельного жаху.

Я бачу її в ложі в блакитній муаровій сукні та просторому горностаєвому манті, накинутому на оголені плечі, а навпроти неї — його. Я бачу, як вони поглинають одне одного очима, для них сьогодні не існує ні сцени, ні Ламели Ґольдоні, ні Сальвіні, ані тієї Маріні, ані публіки і навколишнього світу.

А я? Ким є я цієї миті?...

* * *

Сьогодні Ванда ще на бал до грецького посланника. Чи знає вона, що зустріне його там?

Одягнулася принаймні відповідно. Важка, кольору морської хвилі сукня вишукано облягає її божественні форми, залишаючи відкритими глибоке декольте і руки; у волоссі, зібраному на потилиці палаючим вузлом, красується біла водяна лілія; зелені стрілки очеретяного листу спадають на плечі упереміш з кількома кучерями. Від колишнього хвилювання, лихоманного трему не залишилось і сліду. Вона спокійна, така спокійна, що від того спокою мені кров стигне в жилах, а від її погляду холоне серце. Спроквола, з утомленою, млявою величавістю піднімається вона мармуровими сходами, недбало скидає з пліч своє вишукане манто і, невимушено ступаючи, заходить до зали, заповненої сріблистим серпанком від диму сотень свічок.

Знетямлено я дивлюся якусь мить їй услід, потім піднімаю з підлоги її хутро, яке висковзнуло мені з рук, а я й не помітив. Воно ще береже тепло її пліч.

Я цілую те місце, на очі мені набігають сльози.

А ось і він.

У своєму чорному оксамитовому камзолі, обшитому понад всяку міру соболиним хутром — вродливий пихатий деспот, для якого людське життя і душа — лиш нікчемна забавка. Він зупиняється у передпокої, гордовито озирається навкруги і зловісно довго не зводить з мене очей.

Від його крижаного погляду мене знову охоплює смертельний жах, передчуття, що ця людина здатна полонити її, прикувати й підпорядкувати собі, я відчуваю пекучий сором перед його свавільним чоловічим началом, заздрість та ревнощі.

Яким же слабким і скутим покручем-примарою я себе почуваю! Та найганебніше те, що я хотів би його ненавидіти, однак не можу... Як сталося, що з-поміж юрби лакеїв він вирізнив мене, саме мене.

Неповторно шляхетним кивком голови він підкликає мене до себе, і я — супроти свої волі — підходжу.

— Візьми моє хутро, — спокійно наказує він.

Я тремчу усім тілом від обурення, однак принижено, наче раб, скоряюся.

* * *

Усю ніч я знемагаю у передпокої, марячи, немов у лихоманці. Дивні образи миготять у моїй уяві: я бачу, як вони зустрічаються — перший довгий погляд; я бачу, як вона з заплющеними очима пливе залою у його обіймах, у солодкій знемозі прихилившись до його грудей; я бачу його лежачого на канапі у святилищі кохання — не як раба, а як повелителя, вона ж біля його ніг; бачу, як я навколішках прислуговую йому, таця тремтить у моїх руках, і він хапається за батога.

Нараз чую, що слуги розмовляють про нього.

Цей чоловік схожий на жінку, він знає, що вродливий, і поводиться відповідно; чотири, а то й п'ять разів на день змінює свої кокетливі туалети, наче яка марнославна куртизанка.

У Парижі він вперше з'явився у жіночому вбранні, і чоловіки засипали його любовними посланнями. Один відомий однаково своїм талантом і пристрасністю італійський співак дістався навіть до його помешкання і, стоячи перед ним на колінах, погрожував накласти на себе руки, якщо той не виявить до нього своєї прихильності.

— Співчуваю, — відповів красень, усміхаючись, — я б із задоволенням ощасливив Вас, однак мені не зостається нічого іншого, як підписати Вам смертний вирок, бо я — чоловік.

* * *

Зала вже суттєво спорожніла, але Ванда, вочевидь, і не думає збиратися додому.

Ось уже й ранок пробивається крізь жалюзі.

Нарешті чується шарудіння її важкої сукні, яка зеленою хвилею струменить за нею. Неквапним кроком вона виходить із зали, бесідуючи з ним.

Я ледь чи й існую для неї на світі; вона навіть не завдає собі клопоту віддати мені якийсь наказ.

— Манто для мадам, — велить він і, звісно, навіть не має наміру їй допомогти.

Доки я накидаю на неї хутро, він стоїть поруч, схрестивши руки на грудях. Доки я навколішках одягаю їй хутряні черевички, вона злегка опирається на його плече і запитує:

— То що там мовилося про левицю?

— Якщо на лева, якого вона обрала і з яким поєдналася, нападає інший лев, — розповідав далі грек, — левиця спокійно лягає на землю і спостерігає за поєдинком. Якщо її муж зазнає поразки, вона не квапиться йому на до'помогу, байдуже дивиться, як той спливає кров'ю у пазурах суперника, і йде за переможцем, за сильнішим. Така жіноча природа...

Цієї миті моя левиця зиркнула на мене дивним поглядом. Мені—й сам не знаю чому—немов холодом сипонуло поза шкіру; а рожевий світанок накрив кривавою пеленою і мене, і її, і його.

* * *

Спати вона не лягла, лише скинула свою бальну сукню й розпустила волосся, а тоді звеліла мені розпалити вогонь у коминку, сіла перед ним і задивилася на палахкотливу грань.

— Чи я ще Вам потрібний, господине? — запитав я, на останньому слові голос мені зірвався.

Ванда похитала головою.

Я вийшов з покоїв, пройшов галереєю і сів на східцях, що вели до саду. Легкий північний вітерець наганяв від Арно свіжу, вогку прохолоду; зелені пагорби мерехтіли в рожевому серпанку туману, золотистий духмян бринів на містом, над круглою банею собору.

На блідо-блакитному небі ще миготіли поодинокі зірки.

Я розчахнув на собі камзола й притулився розпашілим чолом до мармуру. Усе, що трапилося дотепер, видалося мені нараз дитячою грою. Але то була не гра, а реальність, справжня страхітлива реальність.

Я передчував катастрофу, я вже її уявляв, навіть міг доторкнутися, проте мені забракло мужності стати з нею на прю — я зламався. Якщо вже бути щирим, то лякали мене не біль, не ті страждання і знущання, які мали впасти на мою голову. Я відчував лише страх, страх втратити її, ту, котру я кохав до нестями, з таким могутнім, нищівним фанатизмом, аж я раптом захлипав, мов дитя.

* * *

Увесь день вона просиділа, замкнувшись, у своєму покої, допускаючи до себе лише чорношкіру служницю. Коли в небесній блакиті зблисла вечірня зоря, я підгледів, як Ванда простує садом і

заходить до храму Венери. Обережно, не підходячи надто близько, я рушив за нею, прокрався до самих дверей і зазирнув у щілинку.

Вона стояла перед величавою статуєю богині, молитовно склавши долоні, а священне світло зорі кохання слало на неї своє блакитне проміння.

* * *

Уночі, коли я лежав на своїй лежанці, страх утратити Ванду, немилосердний розпач ледь не обернули мене на героя, шаленця. Я зняв у коридорі маленьку червону гасову лампадку, що висіла під святим образом, і, заслоняючи рукою світло, увійшов до Ван-диної спальні.

Левиця, украй знеможена, загнана до смерті, заснула на своїх подушках. Вона лежала горілиць, стиснувши кулаки, і важко дихала. Здавалось, її тривожили жахливі сни. Поволі я відвів руку від лампадки, і яскраве червоне світло освітило її прекрасне обличчя.

Однак вона не прокинулася.

Я обережно поставив лампадку на підлогу, опустився перед ліжком навколішки й поклав голову на її м'яку, гарячу руку.

На якусь мить вона ворухнулася, але й тепер не прокинулася. Не знаю, скільки часу я пролежав отак серед ночі, скам'янівши від нестерпної муки.

Зрештою, мене охопило нестримне тремтіння, я зумів заплакати — сльози закрапотіли на її руку. Ванда здригнулася уві сні, таки прокинулася, протерла очі й глянула на мене.

— Северине! — зойкнула вона, радше налякано, аніж сердито. Я не міг спромогтися на відповідь.

— Северине! — тихо покликала вона. — Що з тобою? Ти захворів?

У її голосі було стільки співчуття, ніжності й розради, що мені наче розжареними обценьками обпекло груди, і я голосно заридав.

— Северине! — озвалася вона знову. — Мій бідолашний, нещасливий друже! — її долоня ніжно пестила мої кучері. — Мені шкода, дуже шкода тебе, але я нічим не можу тобі допомогти. Однак я не знаю для тебе ліків...

— О, Вандо! Навіщо ліки? — болісно простогнав я.

— Про що це ти, Северине?

— Невже ти мене більше зовсім не кохаєш? Невже не маєш до мене ані крихти співчуття? Так полонив тебе цей вродливий чужинець?

— Не можу тобі брехати, — м'яко мовила Ванда, трохи помовчавши. — Він справив на мене таке враження, якого я не можу цілком осягнути, від якого й сама страждаю і тремчу. Про таке мені доводилися хіба лише читати в поетів чи бачити на сцені, я ж вважала закохану безтямність витвором фантазії. О, цей чоловік, неначе лев, сильний, красивий, неприступний і водночас м'який, не такий неотеса, як наші північні чоловіки. Повір, Северине, мені тебе шкода, але я мушу ним володіти... Ох, що я таке кажу! Я мушу йому віддатися, якщо він мене захоче...

— Подумай про свою честь, Вандо, яку ти досі зберігала незапля-мованою!—вигукнув я.—Якщо вже я більше для тебе нічого не важу!

— Я думаю про це, — відповіла вона. — Я хочу бути сильною, доки вистачить сили, я хочу... — вона засоромлено сховала обличчя в подушках. — Я хочу стати його жінкою... якщо він цього забажає...

— Вандо! — закричав я, смертельний жах з новою силою за-хльоснув мене, перехоплюючи подих, позбавляючи мене решти здорового глузду. — Ти хочеш стати його дружиною, навіки належати йому... О! Не відштовхуй мене! Він тебе не кохає...

— Хто тобі таке сказав! — запально вигукнула вона.

— Він тебе не кохає! — вів я далі пристрасно. — Зате я кохаю тебе! Я тебе обожнюю, я твій раб. Можеш мене розтоптати, лиш би я міг усе життя носити тебе на руках!

— Хто тобі сказав, що він мене не кохає? — різко урвала вона мене.

— О! Будь моєю! — благав я. — Будь моєю! Я не можу жити, існувати без тебе. Змилосердься, Вандо! Май милосердя до мене!

Ванда глянула на мене, її погляд знову став крижаним, безсердечним. А отой злісний усміх...

— Кажеш, він мене не кохає, — мовила вона глузливо. — Що ж, хай тебе це втішає...

З тими словами вона зневажливо повернулася на інший бік, спиною до мене.

— Господи, хіба ж ти не жінка з плоті та крові? Невже не маєш серця, як маю його я? — вирвалося з моїх судомно стиснутих грудей.

— Ти й сам знаєш, — кинула вона злостиво. — Я жінка з каменю, Венера в хутрі, твій ідеал! Уклякай і молися на мене!

— Вандо! — благав я. — Май милосердя!

Вона зареготала. Я припав обличчям до її подушок і більше не стримував ридань, виливаючи сльозами свою муку.

Якийсь час панувала тиша, потім Ванда поволі підвелася.

— Ти мені набридаєш, — почала вона.

— Вандо!

— Мене зморює сон, дай мені поспати!

— Лише милосердя прошу, — молив я. — Не відштовхуй мене! Ніхто, жоден чоловік не кохатиме тебе так, як я.

— Дай мені спати! — вона знову обернулася до мене спиною. Я підхопився на ноги, вихопив з піхв кинджала, що лежав біля

неї в ліжку, і приставив до грудей.

— Я уб'ю себе ось тут, у тебе на очах! — глухо пробурмотів я.

— Роби, що хочеш, — цілком байдуже відповіла Ванда, — тільки дай мені поспати, — вона голосно позіхнула. — Мене змагає сон...

На якусь мить я немов закам'янів, а тоді зареготав і знову почав ридати. Зрештою я заткнув кинджала за свій пасок і впав перед нею на коліна.

— Вандо, послухай же мене... Лише хвильку...

— Хочу спати, хіба не чуєш? — гнівно-закричала вона, зірвалася з ложа й відштовхнула мене ногою. — Чи може, ти забув, що я твоя господиня?

Коли ж я не зрушив з місця, вона схопила батога і вперіщила мене. Я підвівся, вона знову ударила мене, цього разу в обличчя.

— Хлопе! Рабе!

Потрясаючи до неба стиснутими кулаками, я з несподіваною рішучістю полишив її спальню. Вона відкинула від себе батога й зайшлася голосним реготом. Можу собі уявити, яким комічним було моє театральне поводження.

* * *

Я наважився вирватись з тенет безсердечної жінки, яка так жорстоко поводилася зі мною, а тепер ще й у відплату за моє рабське обожнювання, за все, що я стерпів від неї, готова була мене так безчесно зрадити. Я спаковую свої нечисленні манатки в хустину і пишу їй записку:

"Шановна пані!

Я кохав Вас, мов шаленець, я віддався Вам, як ще жодний чоловік ніколи не віддавався жінці, Ви ж поглумилися з моїх найсвяті-ших почуттів, легковажно й нахабно забавляючись мною. Доки Ви були безсердечною та жорстокою, я ще міг Вас кохати, та тепер Ви схильні до ницості. Я більше Вам не раб, який дозволяє топтати себе й шмагати батогом. Ви самі звільнили мене з рабства. Я покидаю жінку, яку можу лише ненавидіти й зневажати.

Северин Куземський"

Ці кілька рядків я передаю мулатці й щодуху кваплюся геть. Захекавшись, прибігаю на двірець і враз відчуваю, як гостро мені шпигнуло в серце; зупиняюся... і вибухаю плачем... О, яка ганьба! Я хочу втекти і не можу! Я .повертаюся... Куди? До неї?.. До тієї, яку зневажаю і боготворю водночас?..

Знову беру себе в руки. Я не можу повернутися. Не можна повертатися!

Як я покину Флоренцію? Мені спадає на думку, що я не маю чим заплатити, не маю навіть ломаного гроша... Отже, пішки... Ліпше чесно просити милостиню, аніж їсти хліб насущний з рук куртизанки.

Та я й не можу податися геть.

Я дав їй слово, слово честі. Треба повернутися. Можливо, вона відпустить мене.

Зробивши кілька кроків, я знову зупиняюся.

Я дав їй слово честі, заприсягнувся бути її рабом, доки вона цього бажатиме, доки сама добровільно не подарує мені свободи. Але ж я можу накласти на себе руки!

Я йду набережною Саэсте понад Арно, у сам низ, де жовті хвилі ріки з монотонним плюскотом омивають кілька самотніх верб. Там я сідаю і підбиваю підсумок свого буття, згадую усе пережите і приходжу до висновку, що життя моє було цілком нікчемним: поодинокі втіхи посеред безміру байдужості та порожнечі, щедро присмачені болем, стражданнями, страхами, розчаруваннями, втраченими сподіваннями, роздратуваннями, клопотами та смутком.

Я згадав свою матір, яку дуже любив і яка згасала від жахливої хвороби в мене на очах; брата, який, сповнений сподівань втіхи та щастя, помер у розквіті літ, не встигнувши навіть пригубити з келиха життя; згадав свою покійну годувальницю, товаришів моїх дитячих забав, друзів, з якими разом вчився і прагнув досягнути чогось у житті; згадав усіх, кого накрила холодна, мертва, байдужа земля. Згадав свого голуба, який не раз туркотів і залицявся до мене, а не до своєї подруги-голубки. Усе з праху постало і прахом обернулося...

Я голосно засміявся і зісковзнув у воду, та тієї ж миті хапаюся за вербову гілку над жовтими хвилями і бачу перед собою жінку, яка зруйнувала моє життя: вона витає понад плесом ріки, немов зіткана з сонячного сяйва, аж прозора, з вогненним ореолом волосся над головою — повертає до мене обличчя і усміхається.

І ось я знову тут, змоклий до нитки, палаю від сорому та гарячки. Чорношкіра служниця передала мого листа — я приречений, я загину від рук безсердечної, зневаженої жінки.

Що ж, нехай уб'є мене, я не можу сам позбавити себе життя, але й жити більше не хочу.

Тиняючись навколо будинку, я бачу її на галереї: вона стоїть, схилившись на поруччя; обличчя осяяне сонцем, зелено мерехтять очі.

— Ти ще живий? — запитує Ванда, навіть не ворухнувшись. Я німую, понуривши голову.

— Поверни мені кинджала, — веде вона далі. — Навіщо він тобі... Ти навіть не маєш мужності накласти на себе руки...

— Я його більше не маю, — відповідаю я, тремтячи усім тілом; мене лихоманить.

Вона ковзає по мені пихатим, глумливим поглядом.

— Невже втопив його в Арно? — Ванда пересмикує плечима. — То й нехай... І чому ж ти не втік?

Я щось пробурмотів, однак моїх слів не змогла розібрати ні вона, ані я сам.

— О, ти ж не маєш грошей! — вигукнула вона. — Ось, візьми! — з невимовно зневажливим жестом вона жбурнула мені свого гаманця.

Я його не підняв.

Ми довго мовчали обоє.

— Отож ти не хочеш їхати геть?

— Я не можу.

* * *

Ванда іде на Сазсіпе без мене, і в театрі вона без мене, сама приймає гостей, їй прислуговує мулатка. Ніхто не цікавиться мною. Я, неприкаяний, тиняюся садом, немов собака, що загубив господаря.

Лежачи в кущах, спостерігаю за парою горобців, які чубляться за зернятко.

Та ось чутно шарудіння жіночої сукні.

Ванда проходить неподалік, вона в темній шовковій сукні, цнотливо застебнутій попід саму шию; з нею грек. Вони жваво розмовляють, але я не розумію з того жодного слова. Раптом грек

тупає ногою, та так, що аж камінці бризкають з-під обцасів, і хльоскає в повітрі батогом. Ванда здригається.

Боїться, що він її вдарить?

Невже так далеко зайшло?

* * *

Він пішов від неї геть, вона гукає його, та він не чує, не бажає чути.

Сумно похиливши голову, Ванда сідає на кам'яну лавицю неподалік, надовго поринувши в задуму. Я спостерігаю за нею з деякою зловтіхою, нарешті підхоплююся на ноги і з глузливим усміхом підходжу. Вона зривається з лавки, тремтячи усім тілом.

— Я підійшов лиш побажати Вам щастя, — кажу я, вклоняючись. — Бачу, вельможна пані, Ви знайшли собі господаря...

— Так, дякувати Богові! — вигукує вона. — Не нового раба — мені їх уже досить! — а пана. Жінці потрібен господар, щоб на нього молитися.

— О, то ти молишся на нього, Вандо! — скрикую я. — На цього варвара!

— Я кохаю його так, як ще нікого не кохала.

— Вандо! — я стиснув кулаки, але сльози вже проступили мені на очах, і пристрасть затуманила мозок солодкцм шаленством. — Гаразд! Обирай його, візьми собі за мужа, хай стане твоїм паном, я ж, скільки мого життя, хочу залишитися твоїм рабом.

— Хочеш залишитися моїм рабом навіть за таких обставин? — здивувалася Ванда. — Гм, це було би пікантно. Та тільки боюся, він цього не терпітиме...

— Він?

— Так, він уже й тепер ревнує мене до тебе... До тебе! — крикнула вона. — Він вимагав, щоб я тебе негайно звільнила, а коли я сказала йому, хто ти...

— Ти йому сказала... — повторив я заціпеніло.

— Я про все йому розповіла, про всі наші дивацтва — усю нашу історію, геть усе... А він... замість того, щоб засміятися, розгнівався й затупав ногами...

— І пригрозив відшмагати тебе? Ванда мовчала, потупивши очі.

— Гай-гай, — сказав я з гірким глумом. — Ти боїшся його, Вандо! — я кинувся їй до ніг і схвильовано обняв за коліна. — Я нічого не хочу від тебе, зовсім нічого, лише завжди бути поряд, бути твоїм рабом... Псом, зрештою...

— Знаєш, ти мені надокучив, — безбарвним, апатичним голосом мовила Ванда.

Я підхопився на ноги. Усе в мені нуртувало.

— Таке поводження вже не жорстокість, а ницість! — сказав я, карбуючи кожне слово.

— Про це вже написано у Вашому листі, — відповіла Ванда, пихато пересмикнувши плечима. — Інтелектуальні^ людині не пасує повторюватися...

— Що ти собі дозволяєш? — зірвався я на крик. — Як це має називатися?

— Я могла б тебе приборкати, — мовила Ванда насмішкувато, — але цього разу віддам перевагу словам, а не батогові. Ти не маєш права звинувачувати мене. Хіба я не була щохвилини, щомиті чесною супроти тебе? Хіба я тебе не застерігала? Та ще й не раз! Хіба не кохала тебе щиро та пристрасно? Хіба втаїла вщ тебе, як небезпечно мені упокорюватися, віддаватися мені на поталу? Хіба не казала, що сама хочу бути приборканою? Але ти наполіг на своєму, захотів стати моєю іграшкою, моїм рабом! Ти вважав найвищою насолодою жорстокість своєї пихатої господині, яка б топтала тебе ногами і шмагала батогом. То чого ти тепер від мене хочеш?

У мені дрімали загрозливі нахили, це ти їх вперше розбудив, і якщо я зараз відчуваю задоволення, катуючи тебе й знущаючись з тебе, то винен у цьому тільки ти сам. Ти зробив з мене таку, якою я стала, а ти — слабак і нікчема — настільки боягузливий, що смієш звинувачувати мене у своїх бідах.

— Так, я винен, — визнав я. — Але хіба я недостатньо постраждав за це? То може, досить уже, припини цю жорстоку гру!

— Я також цього прагну, — відповіла вона, глянувши на мене дивним, нещирим поглядом.

— Вандо! — зойкнув я. — Не доводь мене до крайнощів! Ти ж бачиш, я знову став чоловіком!

— Солом'яний вогонь, — погордливо пирхнула вона, — спалахує на мить яскравим полум'ям і відразу ж гасне... Гадаєш мене залякати? Не сміши людей! Якби ти був чоловіком, за якого я тебе мала спочатку, — серйозного, вдумливого, суворого — я б вірно тебе кохала і стала твоєю дружиною. Жінці потрібний чоловік, біля якого вона би почувалася, мов за кам'яною стіною; такого ж, як ти, котрий добровільно підставляє свою спину, щоб жінка могла поставити на неї свої ніжки, можна використати лише за цікаву забавку, а потім, коли забавка надокучить, викинути її геть.

— Тільки спробуй викинути мене! — пригрозив я з погордою. — Забавки бувають небезпечними...

— Не провокуй мене! — очі Ванди спалахнули недобрим вогнем, щоки розпашілися.

— Якщо я не володітиму тобою, то й ніхто інший не володітиме! — мені аж горло перехопило від люті.

— З якої п'єси ця сцена? — глумилася Ванда, а тоді схопила мене за груди, пополотнівши умить від гніву. — Не провокуй мене, кажу! Я не жорстока за натурою, але я й сама не знаю, на що здатна, і чи знатиму міру...

— Що жахливішого могла би ти вчинити, аніж взяти його собі за коханця, за мужа? — відрізав я, щораз більше розпалюючись.

— Зробити тебе його рабом! — швидко відповіла Ванда. — Хіба ти не належиш мені? Хіба не було угоди? Та годі... Для тебе ж буде невимовною насолодою, коли я звелю тебе зв'язати і скажу йому: "Роби з ним усе, що заманеться!"

— Та ти не при своєму розумі, жінко! — закричав я.

— Я цілком при своєму розумі, — відповіла вона спокійно. — Востаннє застерігаю тебе: не чини мені опору. Тепер, коли я зайшла так далеко, я можу зайти ще далі... Я відчуваю до тебе своєрідну ненависть, я могла би зі справжньою втіхою дивитися, як він шмагає тебе до смерті, але я поки що стримуюся, ще стримуюся...

Майже не тямлячи себе, я схопив Ванду за руки і кинув на підлогу так, що вона упала навколішки мені до ніг.

— Северине! — скрикнула вона, на її обличчі вимальовувалися лють і страх водночас.

— Я уб'ю тебе, якщо станеш його дружиною! — пригрозив я, голос хрипко й приглушено вирвався з моїх грудей. — Ти моя, я тебе не відпущу, я кохаю тебе! — я обхопив її за стан, міцно притиснув до себе й правою рукою мимоволі потягнувся за кинджалом, який стримів у мене за паском.

Ванда упилася в мене спокійним, незбагненним поглядом великих очей.

— Отаким ти мені подобаєшся, — незворушно мовила вона. — Тепер ти справжній чоловік, і цієї миті я розумію, що ще кохаю тебе...

— Вандо... — від зворушення мені виступили на очах сльози. Я укрив поцілунками її вродливе личко, а вона... вона раптом вибухнула голосним реготом:

— То ти вже переситився своїм ідеалом? Задоволений мною?

— Що?.. — затнувся я. — Сподіваюсь, ти жартуєш...

— Та ні, не жартую, — весело відповіла вона. — Не жартую, що кохаю тебе, тебе і більше нікого, маленький, довірливий дурнику! А ти навіть не помічав, що все було тільки грою; не помічав, як важко бувало мені заносити на тебе батога, тоді як мені

жадалося взяти твою голову в долоні й обціловувати твоє обличчя. Але тобі вже досить, правда? Я виконала свою страхітливу роль ліпше, аніж ти сподівався. Може, тепер щасливо обіймеш свою маленьку розумненьку дружиноньку? Правда ж? І ми заживемо розсудливим життям...

— Ти станеш моєю дружиною! — щастя переповнювало мене.

— Так, твоєю дружиною, коханий, вірний мій муже... — прошепотіла Ванда. — Тепер ти знову станеш моїм коханим Севери-ном, моїм чоловіком...

— А він? Ти його більше не кохаєш? — запитав я схвильовано.

— Як ти міг повірити, що я покохаю такого брутального чоловіка? Але ти був цілком засліплений... я боялася за тебе...

— Я ледь не наклав на себе руки через тебе...

— Справді? Ах! Я тремчу від самої лише думки, що ти вже входив в Арно...

— Але ти мене врятувала, — ніжно сказав я. — Ти наче витала над хвилями й усміхалася мені... Твій усміх повернув мене до життя...

* * *

То було дивне відчуття — тримати її у своїх обіймах; вона ж мовчки горнулася до моїх грудей, дозволяла себе цілувати й ніжно усміхалася. Мені здавалося, ніби я раптом виринув зі своїх ли-хоманних фантазій, або, наче той потерпілий після кораблетро-щі, що довгі дні змагався з хвилями, котрі щомиті загрожували його поглинути, нарешті вибрався на суходіл.

* * *

— Я ненавиджу Флоренцію, де ти був таким нещасним, — мовила Ванда, коли я бажав їй на добраніч. — Я хочу негайно поїхати звідси геть, уже завтра... Будь такий ласкавий, напиши за мене декілька листів, а доки писатимеш, я пощу до міста, попрощаюся зі знайомими. Гаразд?

— Ясна річ, моя кохана, добра дружино...

* * *

Рано-вранці вона постукала в мої двері й поцікавилася, чи добре я спав. її люб'язність була справді зворушливою. Я ніколи не думав, що ніжність так їй личить...

її не було понад чотири години. Я давно вже понаписував усі листи, сиджу на галереї і дивлюся на дорогу — чи не з'явиться вдалині її бричка. Я трохи хвилююся за неї, та, бачить Бог, я не маю більше жодного приводу для сумнівів чи страхів. Однак на душі чогось важко, і я нічого не можу з цим вдіяти. Можливо, це страждання минулих днів кидають тінь...

* * *

А ось і вона — променіє щастям, вдоволенням.

— То що — усе так, як ти хотіла? — запитав я, ніжно цілуючи їй руку.

— Так, серденько! — відказує вона. — Ми від'їжджаємо сьогодні вночі. Допоможи мені спакувати валізи.

* * *

Надвечір вона просить мене власноруч відвезти листи на пошту. Я беру її бричку і за годину повертаюся.

— Господиня питала за Вами, — каже, усміхаючись, чорношкіра служниця, коли я піднімаюся мармуровими сходами до будинку.

— Хтось приїжджав?

— Ніхто, — відповідає схожа на чорну кішку мулатка, сідаючи на сходинку.

Я поволі минаю залу й зупиняюся перед дверима її спальні.

Чому мені затерпає серце? Я ж такий щасливий...

Тихо відчиняю двері, відгортаю портьєру. Ванда лежить на канапі і, здається, не помічає мене. Яка ж вона гарна в сукні з сіро-сріблистого шовку, який огортає її розкішне тіло, звабливо оголюючи ніжні перса та руки. Волосся перехоплене чорною оксамитовою стрічкою. У коминку палає яскравий вогонь, червоно світить лампадка — уся кімната немов купається в крові.

— Вандо! — окликаю я її.

— О, Северине! — радісно вигукує вона. — Я чекала тебе з таким нетерпінням! — вона зістрибує з канапи й обіймає мене, потім знову опускається на пишні подушки, хоче притягнути мене до себе, я ж м'яко зісковзую до її ніг і кладу голову їй на коліна.

— Чи знаєш, що я нині дуже закохана в тебе? — шепоче вона, відгортаючи пасмо волосся з мого чола і цілує мені очі.

— Які гарні ти маєш очі, вони завжди найбільше подобалися мені в тобі, але сьогодні я просто хмелію від них... Млію... — Ванда потягається чудовим тілом і ніжно підморгує мені з-під примружених вій. — А ти... ти холодний... ти обіймаєш мене, наче якийсь цурпалок... Ось зажди-но, я тебе розворушу й закохаю по-справжньому! — вигукнула Ванда і знову улесливо та ніжно припала до моїх уст. — Я тобі більше не подобаюся... Мушу знову стати до тебе жорстокою... Щось я надто добра до тебе сьогодні! А знаєш що, дурнику, я тебе трохи відшмагаю...

— Дитинко...

— Я так хочу!

— Вандо!

— Ходи, дай-но я тебе зв'яжу... — вела вона далі, весело застрибавши кімнатою. — Я хочу бачити тебе по-справжньому закоханим, розумієш? Ось мотузки... Ось тільки чи зумію я іще...

Ванда заходилася в'язати мені ноги, потім міцно скрутила за спиною зап'ястя, а тоді й руки, немов якомусь злочинцеві.

— Ось так, — тішилася вона. — Ще можеш поворухнутися?

— Ні.

— Чудово!

Потім вона зробила з товстої мотузки зашморг і накинула його мені через голову, пропустила попід мотуззям на спині до стегон, стягнула вузлом і отак прив'язала мене до колони.

Тієї миті мене охопив незбагненний жах.

— Мені здається, наче мене мають стратити, — мовив я ледь чутно.

— Сьогодні ти й скуштуєш батога сповна! — крикнула Ванда.

— Але одягни хутряну кацабайку, будь ласка, — попросив я.

— Це я радо зроблю тобі на догоду, — погодилася Ванда, принесла кацабайку, усміхаючись, одягнула її, а тоді стала переді мною зі схрещеними на грудях руками, дивлячись на мене з-під примружених повік. — Знаєш історію про бика Діонісія? — запитала вона.

— Щось ледь пригадую... А що таке з тим биком?

— Один придворний винайшов для правителя Сіракуз нове катівське знаряддя — залізного бика, у якого садили засудженого на смерть, самого ж бика обкладали велетенським багаттям. Розпачливий крик засудженого у розжареному череві нагадував рик бика. Діонісій милостиво усміхнувся винахідникові і, щоб негайно випробувати знаряддя, звелів замкнути в череві залізного бика самого майстра. Дуже повчальна історія...

Це ти привив мені егоїзм, пихатість та жорстокість і ти станеш їхньою першою жертвою. Я направду одержую втіху від усвідомлення своєї влади над людиною, яка думає і почуває так само, як я; над чоловіком, який духовно та фізично перевершує мене, а понадто над чоловіком, який мене кохає.

Чи ще мене кохаєш?

— До нестями! — скрикнув я.

— То ліпше! То більше насолоди зазнаєш від того, що я тобі наготувала.

— Що ти надумала? — запитав я. — Я тебе не розумію. У твоїх очах сьогодні, справді, виблискує жорстокість, а ти сама надзвичайно вродлива, справжня Венера в хутрі.

Нічого не кажучи, Ванда заклала мені руки на потилицю і поцілувала. Мене вмить знову охопив фанатичний шал.

— То де батіг? — нетерпляче запитав я. Ванда засміялася і відійшла на два кроки.

— То ти неодмінно хочеш скуштувати батога! — вигукнула вона, пихато тріпнувши головою.

— Так!

Раптом Вандине обличчя невпізнанно змінилося, наче спотворилося люттю — тієї миті вона навіть видалася мені огидною.

— То відшмагайте його! — голосно крикнула вона.

Несподівано з-поза заслони її ложа-шатра виткнув свою чорняву кучеряву голову красень-грек. Спершу я закляк, онімів. Ситуація видавалася комічною у своїй жахливості. Я би й сам розреготався, якби вона не була водночас розпачливо сумною та принизливою для мене.

Реальність перевершила мої фантазії. Мені похолола спина, коли я побачив свого суперника у високих чоботях для верхової їзди, вузьких білих рейтузах, ошатному оксамитовому камзолі — я не міг відірвати погляду від його атлетичної статури.

— Ви й справді жорстока, — мовив він, обертаючись до Ванди.

— Та ні, лиш жадібна до насолоди... — відповіла вона з моторошним гумором. — Лише насолода сповнює сенсом буття. Тому, хто уміє насолоджуватися, важко розлучатися з життям, а хто страждає та поневіряється, вітає смерть, наче ліпшого друга. Хто прагне насолоди, мусить життя сприймати весело — в античному дусі — і не боятися зазнавати утіх коштом інших, не мати милосердя до інших; сміливо запрягати їх до своєї брички, до свого плуга, наче тяглових тварин; чуттєвих, ось як він, людей, що прагнуть насолоди, обертати на своїх рабів, використовувати їх на свою користь, собі на радість без каяття і не запитувати, чи це

їм на благо, а чи на загибель. Він мусить завжди пам'ятати: якби вони повелівали мною, так як я повеліваю ними, вони б учинили так само, а я мусила би своїм потом і кров'ю, своєю душею платити за їхні утіхи. Таким був світ давніх: насолода і жорстокість, свобода і рабство завжди йшли поряд. Люди, що прагнуть жити, наче боги Олімпу, повинні мати рабів, щоб кидати їх до ставків з хижою рибою; повинні мати ґладіаторів, щоб посилати їх у бій під час своєї пишної учти, і не зважати, якщо їх трохи забризкає кров'ю.

її слова повернули мене до тями.

— Розв'яжи мене! — гнівно закричав я.

— Хіба Ви не мій раб, не моя власність? — лукаво запитала Ванда. — Може, показати Вам угоду?

— Розв'яжи мене, інакше... — голосно пригрозив я, щосили шарпнувшись.

— Він може звільнитися? — запитала Ванда. — Бо ж погрожував убити мене...

— Не турбуйтеся, — заспокоїв її грек, перевіривши мої пута.

— Я покличу на допомогу! — не здавався я.

— Ніхто Вас не почує, — сказала Ванда. — І ніхто не завадить мені знову глумитися над Вашими найсвятішими почуттями і безкарно забавлятися Вами... — вела вона далі з сатанинською зверхністю, цитуючи мого ж листа. — Якою я Вам видаюся, лише жорстокою та безсердечною, чи може, стаю вже ницою? То якою? Ще кохаєте мене, чи вже ненавидите й зневажаєте? Ось Вам батіг! — вона простягнула батога грекові, той стрімко підійшов до мене.

— Не смійте! — крикнув я, тремтячи від обурення. — Від Вас я не потерплю...

— Це Вам лише так здається, бо я зодягнений в хутро, — відказав грек з легковажною усмішкою на устах і взяв з ложа свого соболиного короткого камзола.

— Ви неперевершений! — вигукнула Ванда, поцілувала його й допомогла одягнути хутро.

— Його й справді можна відшмагати? — запитав грек.

— Робіть з ним усе, що заманеться, — відповіла Ванда.

— Безчесна бестіє! — гнівно скрикнув я.

Грек уп'явся в мене своїм холодним поглядом тигра і, граючи м'язами, хльоснув у повітрі батогом. Я ж, прив'язаний, наче Мар-сій, змушений був спостерігати, як Аполлон готується здерти з мене шкіру.

Мій погляд безпомічно блукав кімнатою і врешті прикипів до стелі, де філістери осліплювали Самсона, що лежав біля ніг

Даліли. Картина видалася мені тієї миті символічною, одвічним уособленням пристрасті, жаги, кохання чоловіка до жінки.

"Кожен з нас, зрештою, є Самсоном, — подумав я. — І кожного з нас врешті-решт зраджує жінка, яку ми кохаємо, і неважливо, у що вона вбрана, — сукняну.робу чи соболине хутро".

— Що ж, дивіться, як я його приборкуватиму! — вигукнув грек, він вишкірив зуби, і його обличчя враз набуло отого кровожерного виразу, який налякав мене, коли я вперше його побачив.

Грек заходився мене шмагати — так жахливо, так немилосердно, що я судомно корчився від кожного удару, тремтів усім тілом від болю, й сльози котилися мені по щоках, а Ванда лежала на канапі, опершись на лікоть, у своєму хутряному манті й з моторошною цікавістю спостерігала за екзекуцією, хапаючись від сміху за живіт.

Годі й описати відчуття, коли з тебе на очах коханої жінки знущається щасливий суперник. Я знемагав від сорому й розпуки.

Та найганебнішим було те, що у своєму нужденному становищі — під батогом Аполлона і під супровід жорстокого сміху своєї Венери — я спершу відчув якусь фантастичну, надчуттєву насолоду. Однак Аполлон, удар за ударом, швидко вибив з мене усю поетичність відчуттів, аж доки я, стиснувши зуби від безсилого гніву, прокляв і свою хтиву фантазію, і жінку, і саме кохання.

З жахливою ясністю я нараз усвідомив, куди ще від часів Олоферна та Агамемнона заводила чоловіка сліпа пристрасть і жага, — у пастку, у тенета зрадливої жінки; Доводила до біди, рабства та смерті.

Я наче прокинувся від сну.

Я вже стікав кров'ю, я корчився, немов черв, розтоптаний ногою, а він безжалісно шмагав мене далі, і вона сміялася далі без жалю, водночас замикаючи спаковані валізи й одягаючи дорожнє хутряне манто. Вона ще сміялася, коли з ним попід руку йшла униз сходами і коли сідала до брички.

Потім на хвилю усе стихло.

Я прислухався, затамувавши подих.

Ось хряснули дверцята, рушили коні, ще трохи було чутно стукіт коліс на бруківці... Ось і все.

* * *

Якусь мить я думав про помсту, думав убити його, але ж я пов'язаний отою ницою угодою, то ж мені не зоставалося нічого іншого, як, зціпивши зуби, дотримати слова.

Першим почуванням після жахливої катастрофи мого життя, було прагнення труднощів, небезпек та поневірянь. Я мав намір стати вояком і податися до Азії або до Алжиру, однак мій батько, старий та хворий, потребував мене.

Отож я покірно повернувся на батьківщину і два роки турбувався про нього, допомагав у господарстві, навчався того, чого досі не знав, — я наче ковтнув свіжої води, працював і сповняв свої обов'язки. Потім батько помер, а я став дідичем, і нічого в житті не змінилося. Я сам надягнув на себе іспанські чоботи, жив мудро й розважливо, так ніби мій старий і далі стояв у мене за спиною, дивлячись з-поза плеча своїми великими мудрими очима.

Одного разу мені прийшов пакунок з супровідним листом. Я упізнав почерк Ванди.

Хвилюючись, я відкрив його і прочитав.

"Мій пане!

Тепер, коли від тієї ночі у Флоренції спливло понад три роки, я можу Вам знову зізнатися, як Вас кохала, але Ви самі задушили моє почуття своєю фанатичною відданістю, своєю шаленою пристрастю. Від тієї миті, як Ви стали моїм рабом, я відчула, що Ви вже ніколи більше не зможете стати моїм мужем, але мені захотілося зреалізувати Ваш ідеал і, можливо, зцілити Вас — я ж сама вишукано розважалася...

Я знайшла мужнього чоловіка, такого, якого потребувала, і була з ним настільки щасливою, наскільки можна бути щасливим на цій потішній глиняній кулі.

Однак моє щастя, як і кожне людське щастя, було недовговічним. Десь рік тому він загинув на дуелі, і відтоді я мешкаю в Парижі, ведучи життя Аспазії.

А Ви? Напевно, у Вашому житті не бракує сонця, якщо Ваші фантазії таки втратили свою владу над Вами, поступившись місцем тим Вашим рисам, які так приваблювали мене на початку нашого знайомства, — ясність думки, добре серце та насамперед порядність.

Сподіваюся, Ви одужали під моїм батогом. Лікування було жорстоким, однак радикальним. На згадку про ті часи і про жінку, яку Ви пристрасно кохали, посилаю Вам полотно бідолашного нім-ця-художника.

Венера в хутрі"

Я мимоволі усміхнувся. Поринувши в задуму, я раптом яскраво уявив собі красуню в оксамитовій кацабайці, оздобленій горностаєвим хутром, і з батогом у руках. Я усміхнувся, згадавши жінку, яку колись так безтямно кохав, хутряну кацабайку, яка так мене збуджувала, батога... І нарешті посміявся зі своїх страждань, кажучи собі: "Лікування було жорстоким, однак радикальним. Головне — я одужав!"

* * *

— То в чому ж мораль цієї історії? — запитав я у Северина, кладучи рукопис на стіл.

— У тому, що я був ослом! — вигукнув він, не обертаючись; йому, здається, було соромно. — Якби ж то я хоч раз відшмагав її батогом!...

— Курйозний засіб, — мовив я. — Твоїм селянкам це ще би могло...

— О, вони звичні до цього, — жваво урвав мене Северин. — А ось уяви собі, як би подіяв батіг на наших витончених, нервових, істеричних дам...

— Та все ж, у чому мораль?

— А в тому, що жінка, за своєю природою чи вихована сучасним чоловіком, є його ворогом і може бути лише рабинею або повелителькою, але ніколи — товаришкою і супутницею в житті. Товаришкою чоловіка жінка може стати лише тоді, коли цілком буде зрівняна з ним у правах, в освіті та праці.

Поки що нам залишається лише один вибір: молот або ж ковадло. А я був ослом, бо дозволив жінці зробити з себе раба... Розумієш?

Звідси й мораль історії: хто дозволяє себе шмагати, той заслуговує батога.

Мені, як сам бачиш, батіг пішов на користь. Рожевий туман перечулення розвіявся, і тепер ніхто й ніколи не змусить мене вважати священних мавп Бенареса* чи півня Платона** образом Божим.