Весна-красна

Такі собі зустрічі й розмови

Така собі звичайна кімната, — чистенька, затишненька.

Присмерк.

І такий собі сумовито-споісійиий голос моєї співбесідниці, хазяйки тої затишної кімнати, незаслуженої артистки республіки Оксани Платонівни Недопереграй:

— Закінчила, пам'ятаю, я інститут ім. Лисенка…

— Давно? — питаю.

— Та літ із тридцять тому…

— І пам'ятаєте?

— Аякже!? Звичайно, пам'ятаю…

— Прекрасна у вас пам'ять…

— А, та ви все жартуєте! Закінчила, значить… Вважалася в інституті за дуже здібну студентку, подавала, як кажуть, великі надії… Як давали мені диплом по закінченні, директор інституту, прощаючись зо мною, сказав: «Працюйте, ніколи не почивайте на лаврах! Справжня тоді з вас буде артистка! Всі дані для цього ви маєте…» Я подякувала і на крилах радості й надії полетіла мистецтву служити…

— З якого боку було крило радості, а з якого — надії?

— Це неважно! Слухайте далі.

— Слухаю, — кажу, — далі…

— От і почала я працювати в українському драматичному театрі імені одного з п'ятьох великих наших людей. В яких тільки п'єсах я не грала? Я не грала в п'єсах Кропивницького, я не грала в п'єсах Старицького, Карпенка-Карого, Лесі Українки, Корнійчука й Кочерги. Нарешті, я не грала ні в одній п'єсі класичного репертуару й у п'єсах російських драматургів! Ах, якби ви знали, як я не грала?!! Ви думаєте, що так легко «потрясающе» не заграти Марусю Богуславку?! Ви гадаєте легко?!

— Не грати взагалі, кажу, легко! А не грати «потрясающе», думаю, це дуже тяжко!

— А я її тридцять літ «потрясающе» не грала!

— Так ви ж, — кажу, — геніальна неартистка!

— Тож-бо то й є! І я тепер дуже рада, що мене представили до звання заслуженої…

— Неартистки республіки! — перебив я.

— А, та ви все жартуєте!

— Вітаю вас сердечно! — одказав я.

Швидко-швидко йдуть до театру на виставу він і вона. Він — артист театру. Вона — артистка.

— Драстуйте! — кажу.

— А, драстуйте! — одказують.

— Куди ви так швидко?

— На виставу поспішаємо! Запізнюємось! Пробачте, треба бігти.

— Сьогодні граєте?

— Граємо!

— Що ж ви сьогодні граєте?

— У «66»!

— ??

— А ми вже 20 років у «66» граємо! І тільки іноді в «підкидного»!

— І з успіхом? — питаю.

— З перемінним!

— Ну, щасти вам!

Сидить за столиком похмурий громадянин.

Придивляюсь: знайомий артист державного драматичного і т. д., і т. д. театру.

— Що це ви так сумно на світ білий дивитеся? — питаю.

— Та так, — каже, — чогось на душі невесело!

— Чого ж ви сьогодні не на виставі? Хіба не граєте сьогодні? Вільні?

— А я за 40 років тільки один раз заграв!

— Один раз?! В якій же п'єсі?

— В оркестрі на барабані, коли барабанщик захворів!

— Ну, й як?!

— Прекрасно! Без жодної репетиції, прямо під суфльора, і знаменито!

— Ну, що ж, — кажу, — талант, завжди талант!

Такі собі зустрічі… Такі собі розмови веселі…