Весна-красна

Космічна катастрофа

Вчора, о 6 годині ранку, раптом у двері:

— Стук-стук!

Це на мене не дуже вплинуло.

Коли знову в двері і вже не «стук-стук», а:

— Грюк-грюк!

І так нервово, і навіть осатаніло.

Довелося зскочити з ліжка і бігти босяка до дверей, бо не було біля ліжка нічних шльопанців, що їх ще рік тому обіцяв виробляти Кожпромтрест, чи Промшкірспілка, чи ще якесь таке дуже важливе об'єднання із породи «ширпотребу».

— Хто там?

З-за дверей почулося хрипучо-перелякане:

— Я!

— Хто я?

— Агорпина Титівна!

— Що скоїлось?

— Одірвалось!

— Заходьте, прошу вас, — кажу, — тільки даруйте, що ґудзика там, де йому треба, нема, бо ґудзики, — кажу, — ще в плані «ширпотребу», і не можу я потиснути вашу благородну руку моєю рукою, бо моя, — кажу, — рука держиться за те місце, де повинен бути ґудзик! Інакше…

— Драстуйте! — влетіла Агорпина Титівна. — Одірвалось! Боже ж мій!

— Що, — питаю, — одірвалось? Звідки одірвалось? І чому саме одірвалось?

— Сонце одірвалось!

— Сонце одірвалось?

— Одірвалось!

— Усе одірвалось? З уздром?!

— Ні, не все, а тільки клапоть! Тільки не маленький клапоть, а великий клапоть! І летить!

— Куди летить?

— На землю летить!

— Чого летить?

— Всіх іспопелить! Страшний суд! Простіть мені все, що я, може, проти вас согрішила!

— Прощаю, — кажу.

— І вдруге?

— І вдруге прощаю!

— І втретє?

— І втретє, — кажу, — прощаю!

— Та як станемо на страшнім суді перед всемогущим, скажіть, що я хороша, бо, заприсягаюсь, тільки раз у вас три поліняки дров узяла та раз посвідчила в прокурора, що ви тут, у цій квартирі, ніколи не жили, хоч і жили ви тут ще до війни дванадцять років. Простіть, благаю вас, бо злякалась я, та управдом обіцяв теплі рейтузи купити.

Кріпко мене обняла Агорпина Титівна й поцілувала.

— До побачення, — говорить, — на тім світі! А поки що побіжу на базар, продам шість авосьок, бо тепер вони вже не потрібні. А треба ж буде Харонові чогось сунути, щоб через річку Стікс не перевозив, а до Петра спрямував. Та й Петрові, щоб у рай як-небудь пропхнув, теж не минеться ткнути! Бувайте!

І побігла.

Вискочив і я з хати.

З криком: «Обірвалось і летить!» — біжу через двір. Зустрічаю управдома:

— Летить! — кричу.

— Хай, — каже управдом, — летить! Аж через три роки долетить, а за три роки ще й виселимо, кого не треба, ще й переселимо, кого не треба.

— Та, — кричу, — може ж швидше долетить, ніж нахваляється! Воно таке!

— А хто, — каже управдом, — йому повірить, що воно долетить, без моєї справки? Хай спробує!

Бачу, що управдома без трельяжа не переконати, — побіг далі.

— Летить, — кричу. — Сонце летить! Цілий клапоть!

А якийсь дідок стоїть і скептично кидає:

— На зяб, мабуть, не виорали, а авансом за трудодні одержали, вирвалися й летять!

— Куди летять? — питаю.

— На Київ летять!

— А як же на Київ, коли в Київ без виклику не можна?!

— З викликом трудно, — каже дідок, — а без виклику, будь ласка! Чекали б вони там на сонці виклику! Одірвались і летять.

— Пр-рилетять і не пропишуться!

— Таке й скажете: «не пропишуться»?! З викликом це-таки справді не пропишуться, а без виклику — скільки завгодно! Прилетять, скажуть, що прорвали фронт між Марсом і Венерою, що на Чумацькому Шляху ансамблем пісні та танку ворожу групіровку знищили і по той бік Сатурна — демобілізувались!

— Не повірять! — кажу.

— Повірять. Повірять, бо документів сила: сорок акордеонів, півтораста ручних годинників і ще якісь там подарунки з Одеси.

— Де Одеса, а де Чумацький Шлях?

— Якраз по дорозі! Біля Марса ліворуч звернути і прямий шлях на Одесу. Понад стернею, нікуди не звертаючи, прямо до Лондонського готелю.

— Та слухайте, — кричу, — катастрофа! Космічна катастрофа! Що ви собі думаєте?

А один завбазою мені й каже:

— А що мені думати, коли воно аж три роки летітиме? Хай летить!

Бачу, що нікого, крім Агорпини Титівни, це не дуже непокоїть, я тоді на базар.

Прибіг:

— Летить, — кричу, — клапоть сонця! Спопелить, — кричу, — всіх вас тут!

Якась така тьотя, з дуже кривавими губами на лиці і з дуже закордонними трусами в руках, так на мене подивилася, що я схопив себе на думці, що в мене син 23 років… І каже та тьотя:

— Начміліції, — каже, — всі свистки висвистів уже, а нас звідси ніколи не висюрчить!

Я подивився на ту тьотю та й подумав:

— Де ж той клапоть од сонця… І чому він три роки летітиме… І чому тільки клапоть, чому падає не все сонце, щоб таких справді спопелить… І щоб не через три роки, а щоб сьогодні.

З цими думками побіг я до професора Бсехсвятського, директора Київської обсерваторії.

— Професоре! Що таке? Що за катастрофа?

Професор Всехсвятський навів телескоп і запрошує мене глянути власними очима. Припав я, дивлюсь, як учений… І нічого не бачу. Одні тіні і плями. Все миготить. Я моргаю. А сонця нема. Тоді я як закричу:

— Сонце де поділи?

— А ви не туди настроїлись, — відповідає спокійно професор.

Зирк я ще раз, але вже не в трубу, а поза телескоп, потім у випукле скло уп'явся і бачу як на долоні базар…

Професор засміявся.

Лише тоді я второпав, що таке астрономи і гастрономи (базарні). Оце вони і спланували космічну катастрофу. Я тепер переконано стверджую:

— Впаде, неодмінно впаде клапоть сонця і вгатить з усього розмаху прямісінько на базар. Єй-єй, правду кажу…