Via Combusta, або Випалений шлях

1

З кожною втратою ти втрачаєш частину себе. З кожною смертю ти теж умираєш.

Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла від під’їзду стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла. Різнокольорові обідрані шпалери, якісь картини на стінах та одинокою плямою — килим… Десь на рівні третього поверху хилитався, розвіяний вітром, шматок зеленуватої церати в рожевих квіточках. Чомусь саме він видався мені найстрашнішим з усього побаченого.

Я так спішив додому… Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі.

Біля будинку юрмилися люди. Згарище було вже розібране, та залишалося відгородженим від цікавих клейкою смужкою і кількома знудьгованими міліціонерами. В уцілілих під’їздах людей уже не було — їх встигли відселити. А з сусіднього будинку, на якому темніла значного розміру тріщина, деякі поодинокі мешканці ще квапливо виносили речі й завантажували у відкритий кузов машини. Поряд гомоніли цікаві перехожі, завжди раді нагоді побазікати:

— Боже ж ти мій, яке горе! Яке горе… — трусила головою огрядна тітонька з довгим і пласким, як у качки, носом.

— А що сталося? — зупинилася ще одна цікава.

— Ви не знаєте? Телевізор не дивитеся? Позавчора як рвонуло, — зі знанням справи доповіла качконоса, — під’їзд і склався, як сірникова коробка…

— Кажуть, вибух газу… — втулила тітка у темно-червоному капелюсі.

— Та ви що? Ай-яй-яй, — у цікавої жадібно загорілися очі,— і що, хтось постраждав?

— В під’їзді ніхто не вижив. Ніхто… — з театральним трагізмом закотила очі качконоса. — Як на гріх, увечері усі були вдома. Загинули до ноги. Звідтіля тільки самі шматки тіл діставали. Самі шматки… Добре, хоч будинок був старим, п’ятиповерховим… Давно пора було знести, як і наш…

Світ розвалювався у мене на очах. Холодні, байдужі частини реальності розліталися у космічній порожнечі, віддаляючись одна від одної. Ці безглузді уламки набирали швидкість у темному бездушному просторі, й здавалося, їх уже ніхто і ніколи не зможе зупинити, щоб пов’язати між собою…

…

— Обіцяли виділити нові квартири…

— Обіцянка-цяцянка! Кому ви вірите?

…

— Вибух газу…

…

— Кажуть, приїжджала висока комісія… Обіцяли з’ясувати…

— Що тут з’ясовувати… Краще б грошей людям дали…

— А розмістити людей з аварійного будинку? Он шибки всі повилітали…

…

— Що, ніхто не вижив?

— Ніхто…

— Айяйяй…

…

Темне чорне провалля. Порожня голова. Гуде як казан… Здається, я зовсім утратив здатність до мислення. Лише одна-єдина думка свердлом наполегливо вкручувалася до мене у свідомість:

Зарнік… Зарнік… Це він… Мені помстився…

…

Маленьке сіре кошеня на нетвердих кволих ніжках. Воно підійшло до мене і беззвучно нявкнуло, розтуливши рожевий ротик. Я взяв його і притулив до себе. Кошеня було тепле, живе… Та воно не захотіло бути зі мною і почало відчайдушно видряпуватися з моїх обіймів. Я відпустив його. Кошеня побігло, і я тупо подивився йому вслід…

…

Одні люди приходили, інші відходили…

Я сидів на місці.

Надворі почало смеркатися. Потім зовсім стемніло, і по черзі загорілися вуличні ліхтарі. Людей уже не було, тільки чорні тіні від дерев колихалися перед моїми очима на бетонній поверхні дороги.

— Гей! Хлопче! — діткнулася мене м’яка рука. — Ти що тут робиш? Ану, вставай, не сиди на холодному!

Я звів очі. Біля мене стояла тендітна жінка середнього віку, одягнута в білі брюки та блакитний в’язаний плащ.

— Ходімо зі мною, — сказала вона.

І я пішов. Бо мені було байдуже, що робити і куди йти.

2

Я прокинувся у м’якому ліжку. Біля мене на стільці був охайно розвішаний мій випраний і випрасуваний одяг.

Я підвівся і швидко вдягнувся. І саме вчасно. Бо двері відчинилися, і я побачив на порозі дівчину. Вона була приблизно мого віку і мала доволі дивний вигляд. У неї було червоне, аж рубінове волосся, а одягнута вона була у кислотно-яскраво-зелене плаття. Від такого дикого контрасту в мене аж замерехтіло в очах.

Дівчина склала руки на грудях, притулилась до одвірка і зміряла мене трохи дивним поглядом. Таке враження, що вона дивилася одночасно на мене і ще кудись у невідомому напрямі.

Вона трохи помовчала, немовби насолоджуючись ефектом несподіванки від своєї появи, а потім прорекла:

— Я — Світлана! А як звати тебе, таємничий незнайомець?

— Арсеній

— Ар-Синій? — всміхнулася червонокоса і протягнула: — Дуже, дуже цікаво… Адже Ар, Ара, повинен бути красним, вірніше пре-красним[20], хоча… в твоєму випадку ти таки трохи красний… місцями…

Я скривився на цю її абракадабру. Не люблю таких натяків. Тим більше, хто б говорив: по-моєму, червонішого, ніж вона, важко собі уявити… Світлана ще раз всміхнулася і поблажливо провадила:

— Ходімо зі мною, Ар-Синій, мати кличе снідати…

Вона привела мене на простору, обладнану за останнім словом техніки кухню. Маленька жінка з русявим коротким волоссям стояла біля плити. Світлана підвела мене до довгого хромованого столу і відсунула стільця:

— Сідай!

І не давши мені розтулити рот, доповіла:

— Хлопця звуть Арсеній!

— Гарне ім’я, — повернулася до нас моя вчорашня знайома, підбадьорливо всміхнулася мені й поставила біля мене тарілку з яєчнею. — А мене можеш називати Ангеліною… Бери виделку, їж.

— Дякую, — буркнув я у відповідь. Мені було трохи ніяково, і я не знав, як поводитися. Я схилив голову і заходився їсти.

Тим часом Ангеліна розлила чай у порцелянові білі чашки, розставила їх біля нас і насипала у вазочку варення із суниць. Світлана одразу ж полізла туди і, набравши повну ложку, застромила собі до рота. Ангеліна на це тільки всміхнулася кутиками вуст і сіла до столу навпроти, помішуючи чай. Світлана й далі наминала варення.

— Ну, що ти про нього думаєш? — кивнула в мій бік Ангеліна, взявши чашку до рук.

Ненавиджу ці жіночі штучки — розмовляють, немов я тут відсутній.

Світлана замислено посмоктала чайну ложечку, потім поклала її на стіл і видала:

— Вад у нього всього три. Занадто він юний роками та й обличчям теж. Тож якщо хтось не знає його, то може взяти на кпини. А ще він занадто хоробрий. І занадто красивий…

Десь я це вже чув[21]…

— Ну що ж, мабуть, я таки не помилилася, — підморгнула їй Ангеліна і звернулася до мене, як до малого: — Випий чаю, — та присунула до мене чашку, — зникнуть усі твої печалі…

Я відчув легке роздратування і, не підводячи голови, взявся рукою за чашку. У чашці сяяли, відбиваючись, золоті іскорки сонячного світла.

— Я знаю, що тобі важко… Випий, тобі буде легше, — прошепотіла Ангеліна, нахилившись до мене.

Я підняв голову, і наші погляди зустрілися. У неї були теплі очі такого ж кольору, як чай, і з такими ж іскорками світла.

— Дякую, — несподівано для себе всміхнувся я їй у відповідь і відсьорбнув трохи з чашки. Чай був духмяний, із присмаком м’яти, чабрецю та ще чогось мені не знайомого. На серці й справді стало трохи легше.

— Йти тобі нікуди, тож поживеш поки з нами, — сказала згодом Ангеліна тоном, що не визнавав заперечень.

По сніданку Світлана повела мене за собою. Квартира була новою, чи наново відремонтованою. В усякому разі, відчутно пахло свіжими фарбами і вловлювався дух характерного холодку, що буває в оновлених приміщеннях. Навкруги все було таке бездоганне, неначе тільки-но народилося. Я провів рукою по гладенькій поверхні ніжно-блакитного кольору. Ця холодно-велична ідеальна стінка коридору викликала в мене бажання взяти гвіздок і трохи її пошкрябати… Щоб вона була не такою ідеальною.

— Тут кімната для гостей, — по-хазяйському недбало тицьнула рукою праворуч Світлана, — а поряд ванна кімната. І ще одна кімната для гостей. Упізнаєш? Ти в ній ночував…

— Угу, — кивнув я, хоча вже забув, де спав.

Тим часом моя супутниця провадила:

— Тут вітальня. А нагорі бібліотека, кабінет і дві спальні та ще один санвузол…

Я мотав головою, слідкуючи за Свєтчиними рухами. В квартирі було до біса кімнат, і розташовані вони були на двох рівнях. Я такого буржуїнського житла в своєму житті ще не бачив.

— Гарна у вас квартира… — мимоволі вихопилося в мене.

— Гарна, тільки не у нас, — криво всміхнулася Свєтка, — тут живе мій дядько Іван, а ми гостюємо. До речі, він завтра приїжджає,— чомусь стишивши голос, додала вона.

— А хто твій дядько? — запитав я.

— Професор, — презирливо скривилась у відповідь Свєтка. Було незрозуміло, чи те її презирство стосувалося виключно дядька, чи просто — всіх професорів як прошарку суспільства.

3

…За мною гналися двоє. Двоє чудернацьки зодягнутих молодиків — обоє вони були в довгих, до колін, шортах і картатих сорочках-«гавайках». Я тікав од них заплутаними вуличками незнайомого міста. Бруківкою вгору, потім униз, попід аркою — і нарешті опинився в бетонному колодязі подвір’я. Один із під’їздів був відчинений, і я гайнув туди. На сходовому майданчику першого поверху мене теж чекали відчинені двері. Через них я забіг у приміщення й опинився в коридорі. Він був довгий і нагадував нутрощі космічного корабля з фантастичних фільмів минулого століття. Я, роздивляючись весь цей дикуватий (вірніше, надцивілізований) вигляд коридору, навіть уповільнив біг. Пластикові напівкруглі стіни сталевого кольору імітували металеві поверхні, а підлога під ногами, що була теж із пластику, гасила звуки від моїх відчайдушних гупань.

Я не зупинявся і скоро пробіг дивну ділянку, що зашурхотіла у мене під ногами, бо була вкрита здоровезним шматком церати блідо-зеленуватого кольору в міщанських рожевих трояндочках. Щось у цьому було дивне. Щось доволі ірраціональне. І навіть страшніше, ніж мої переслідувачі. Я завернув за ріг — і перед моїми очима відкрилася величезна кімната. Вона була схожа на гігантську операційну, бо була геть білою і від неї тхнуло запахом лікарні. Я захекано завмер. Силкуючись приборкати своє дихання, роззирнувся. У кімнаті були здоровезні голі вікна, з яких лилося яскраве сонячне світло. Це робило кімнату ще білішою — аж в очах різало. Одне з вікон було відчинене. За ним виднівся задній двір будинку, що поріс буйною зеленою травою. Що ж, у мене з’явився шанс здихатися переслідувачів…

Невідомо чому, я не квапився. Може, тому, що вже не чув тупотіння переслідувачів, а може, тому, що побачив дивні гігантські білі ванни обабіч стін. Мені стало цікаво, що в них. Підійшовши до одної — зазирнув. Краще б я цього не робив!

У ванні в якійсь рідині плавало, огидно звиваючись, біляве та чорне довге жіноче волосся… Цілі шапки волосся… Там було ще щось… не менш огидне… Якісь шматки… Я придивився і ясно побачив відрубаний блідий вказівний палець із моторошним червоним нігтиком і білу, в блакитно-червоних прожилках кульку ока, що повільно випливла і розвернулася до мене сірою мертвою райдужкою.

В мене перехопило подих, і я зрозумів, що божеволію. Нудота підступила до горла, і стіни кімнати зненацька попливли…

…Я скинувся в ліжку. Розплющив очі, та досі відчував у навколишньому просторі присутність липкого сну. Він огортав мене щільним ірраціональним жахом, немов туманом. Я сів на ліжку, перемагаючи тремтіння. Потім щосили трусонув головою, щоб відігнати ману, та мене від цього ледь не знудило. Щоб побороти нудоту, я спробував сфокусувати погляд на реальних предметах. Речі проступали в темряві неясними контурами, і єдиним, за що я міг зачепитися поглядом, був прямокутник вікна, крізь який знадвору пробивалося тьмяне світло вуличних ліхтарів.

Потім почулися кроки коридором. Я обернув голову до дверей. Вони відчинилися, і разом із рятівним світлом реального світу до кімнати зайшла Ангеліна. Вона мовчки сіла на ліжко поряд зі мною і пригорнула мою голову до себе. Звичним природним рухом, так, немовби щодня це робила. Я несподівано для себе притулився до неї і прошепотів:

— Там були шматки… шматки тіла…

— Знаю, знаю… заспокойся, — тихо проказала вона, щільніше пригортаючи мене до себе. Я відчув прохолодний дотик її долоні, що лягла мені на чоло. Її руки ледь уловимо пахли лавандою і ще чимось заспокійливим. Вона гладила мене по голові й шепотіла: — Все мине, все владнається… Все буде добре…

Я заплющив очі, й мені здалося, що тепло, яке ллється від цієї жінки, і справді здатне врятувати мене. Я на мить занурився в це тепло, і мені забаглося ніколи-ніколи не виринати з нього… Мої страхи відступали…

Та за секунду я отямився, і мені стало незручно. Я не звик до цього відчуття затишку, і воно мені здалося загрозливим. Мені не слід розслаблятися… Не можна розкисати… Та і хто я їй такий? Я виборсався з обіймів і відсунувся.

— Зі мною все гаразд, — промовив якомога байдужіше. Мені й самому мій голос видався чужим і грубим. І я, намагаючись бути ввічливішим, тихо додав: — Мені просто наснився поганий сон…

— Так… Просто сон… — зітхнула Ангеліна, — гаразд, я піду. Тобі залишити відчиненими двері?

— Як хочете, — я з удаваною байдужістю знизав плечима і відвернув від неї обличчя.

Ангеліна полишила двері відчиненими і не стала гасити світло в коридорі.

4

В той день, коли додому все ж таки повернувся справжній господар, мені не вдалося його побачити одразу. Зранку Ангеліна була заклопотана, а Свєтка, щоб мене здихатися, відвела на другий поверх і відчинила двері до невеликої кімнати:

— Посидь поки що в бібліотеці, книжки почитай, а я зараз прийду… Не занудьгуєш?

— Та ні,— знизав я плечима.

Це була, либонь єдина кімната в квартирі, яку не обновили. Мені це сподобалося, а найбільше сподобався затишний, трохи потертий чорний шкіряний диван.

В бібліотеці, як того і вимагала назва, було повно різних книжок. Я сів на диван і витягнув із полиці одну навмання. Треба ж було чимось зайнятися. Це виявилася класична японська поезія. Якийсь Басьо[22]. Не можу сказати, щоб я дуже полюбляв поезію, тим більше японську. Та від нічого робити я розгорнув книжку і почав читати. Віршик виявився, як на гріх, депресивним:

Квіти зів’яли.

Сиплеться, падає насіння,

Неначе сльози…

Я перегорнув сторінку. Другий виявився не веселішим:

Облетіло листя.

Весь світ однобарвний.

Лише вітер гуде.

Після третього на цю ж тему:

Який важкий перший сніг!

Опустилися і сумно пожухло

Листя нарцисів… —

я вирішив зав’язати з японською поезією назавжди…

Та не встиг згорнути книжку, як двері відчинилися і до кімнати зайшла мала років вісьмох. Прикольна така мала і теж чимось схожа на японку — чорні як тернинки очі, пухкенькі губи, темне волосся і пряма чілка. Одягнута вона була у синій в тоненьку червону клітинку костюм — піджак і спідничку, з білою нарядною блузкою. Побачивши мене, вона зробила круглі очі і стулила руки біля обличчя. Я помітив, що в неї пофарбовані нігті. В синій колір, під костюм. Це було кумедно, і я всміхнувся. А вона запитала:

— Ти хто?

Мала була з тих симпатичних балуваних дітей, із якими всі дорослі охоче цяцькаються, всіляко догоджають та виконують усі їхні забаганки. Вона дивилася на мене з незаперечним почуттям власної гідності й навіть якось згори. Я зітхнув, покірно звітував:

— Я — Арсеній, — й нарешті згорнув книжку.

— А що ти тут робиш?

— Нічого… нудьгую. Думаю, чим зайнятися…

— А що ти вмієш? — її широко розплющені чорні очі дивилися на мене зацікавлено, і в них грайливо світилися веселі бісики. Мені чомусь закортіло її вразити.

— Я вмію багато чого… Наприклад, оце… Дивися, — я підняв руку і створив на ній енергетичну кульку, яка почала крутитися і переливатися різними барвами.

Очі у малої стали ще круглішими, і вона прошепотіла:

— Ого! То ти чаклун…

А потім без усілякого переходу додала:

— А мене звати Майя!

Я обернув руку, і кулька щезла. У Майї роззявився від здивування рот. Через секунду вона оговталася й собі вирішила мене чимось вразити:

— А ми були з батьком у Криму, на кон… конфе-ренції,— значуще проказала, а потім, уздрівши в моїх руках книгу, підійшла і всілася поряд. — А що ти читаєш?

Не чекаючи відповіді, вона взяла книгу з моїх рук і розгорнула, та за якоюсь своєю, не відомою мені логікою, вела далі:

— А ти теж умієш вірші складати?

Вона кумедно підняла брови і подивилася на мене з надією в очах. Їй хотілося ще чудес.

— Ага! — здуру самовпевнено кивнув я, бо почав утягуватися в її гру, де був усемогутнім чаклуном.

— Правда? — перепитала мала, уважно придивляючись до мене, а потім вимогливо наказала: — Почитай!

— Чого… — здивовано почав було я, та наразився на її довірливі очі й заткнувся. Треба було продовжувати справляти на неї враження. Хоча якби мене хтось запитав, нащо воно мені було потрібно, справляти це враження, я б не зміг відповісти… Мабуть, мені вже подобалося з нею гратися.

— Ну… — нахилила голівку Майя.

— Ну що ж, це я легко… — я підморгнув їй і підвівся. Вона мене надихала. Я став у позу і театральним голосом почав імпровізацію:

Кирпатий кипарис

Не виріс у Карпатах,

А виріс у Криму,

Де сонце і вода.

Мала з розтуленим ротом слухала. Я натхненно продовжував нести ахінею:

А я, як клятий карп,

На дні крапáв конспекти.

Дивився у вікно

І вчив чужі слова.

Респект тобі, Мала,

Ти маєш класну хату,

А в мене зовсім хати

Ніякої нема.

— Не карп, а короп, — виправила мене Майя з виглядом учительки рідної мови. В усьому іншому її моя маячня влаштовувала.

— Знаю, — по-професорському кивнув я і зробив поважне лице. Я знав багато мудрих слів і мав чим її вразити. — Це в мене — постмодернізм…

— А-а-а, — протягнула вона, і в її погляді я побачив нічим не прикрите захоплення.

Несподівано двері відчинилися, і до кімнати зазирнула Світлана. Вона, побачивши Майю, всміхнулася:

— Майко! Так ось ти куди поділася!

Свєтка ще не встигла зайти, як мала вже миттю підхопилася і помчала до неї.

— Свєточко! Як я за тобою скучила! — з розбігу кинулася їй на шию і, обсипаючи поцілунками, повисла на ній.

— Я теж за тобою скучила, — підхопила її Світлана і після добрячої порції цмокань в обидві щоки поставила на підлогу. Потім нахилилася до малої, зробила великі очі та, притуливши палець до вуст, прошепотіла: — Але тихіше… Там за стінкою зараз розмовляють мати з дядьком Іваном… Я хочу послухати.

Майя роззявила рота. А я зацікавлено спостерігав, що буде далі. Вигляд у Світлани був зосереджено-таємничий, неначе у приватного детектива з телесеріалу. Вона, не звертаючи на мене уваги, навшпиньках рушила через усю кімнату до шафи, що самотньо стояла праворуч від мого дивана біля суміжної з другою кімнатою стінки. Підійшла і рішуче ухопилася за шафу, намагаючись відсунути. Сили були нерівні. Побороти шафу було не так-то просто. Свєтка аж почервоніла з натуги, та шафа ледь-ледь зрушила з місця — добре, якщо на пару сантиметрів. Я повитріщався на ці її потуги, а потім не витримав і запропонував:

— Давай допоможу.

Свєтка здивовано глянула на мене, та за мить кивнула і прошепотіла:

— Ну, допоможи… Тільки тихо!

Разом ми відсунули шафу значно вправніше. Майже безшумно. За шафою, окрім павутиння, виявилися зачинені двері. Вузькі, високі, пофарбовані білим. Я провів пальцем по поверхні дверей. Шафа, судячи з усього, стояла тут незайманою доволі довго, бо на пухкій пилюці за моїм пальцем з’явилася глибока доріжка.

За дверима чулися голоси. Світлана, недбало обтрусивши павутиння, не гаючи часу притулила до дверей вухо.

— Підслуховувати негарно, — гучним шепотом заявила Майя, та трохи повагавшись, пролізла між нами поближче і собі прилаштувалася слухати.

Я, наслідуючи їхній нездоровий інтерес до чужих розмов, протер собі віконечко від пилу і теж приклався вухом до дверей. У сусідній кімнаті розмовляли доволі голосно. І чути було добре. Від перших почутих слів серце в мене гучно забилося.

— По-твоєму, я повинна була кинути його? — дзвенів роздратований голос Ангеліни.

Чоловічий голос саркастично відповів:

— Свого часу ти не була такою порядною, чи ти не пам’ятаєш?

— То це ти в нас взірець для наслідування? Я не вчора народилася і чудово розумію, звідкіля в тебе всі твої звання, посади і так далі… включаючи твоє відрядження в Японію! — Ангеліна щось гучно посунула, і долинув звук розбитого посуду.

— Ти хочеш сказати, що я всього цього не сам досягнув? — опонував їй дядько Іван. Голос у нього був трохи зависокий, і мені чомусь одразу уявилася козляча борідка…

Тим часом Ангеліна не вгавала:

— Я хочу сказати, що ти продався за це все… і мене продаси за нагоди…

— Не мели дурниць! — вів далі голос дядька Івана, теж уже роздратований. — Я всього лиш хочу тебе попередити… Що ти вже задалеко зайшла! Ці твої кляті індиго… Та ще й він… І взагалі, ти впевнена, що це саме він?

— Не знаю! Але мені здається, що…

— Здається! — ядуче захихотів дядько Іван. — Тобі завжди щось «здається»! Ти повинна усвідомлювати, що краще…

— Я сама знаю, що для мене краще… — перебила його Ангеліна.

— Аякже, десять воріт. Вісім ключів. І той, що відмикає двері… Чи як його… Драбина… Драбина Якова, — ще ядучіше відповів їй співрозмовник, — ти вважаєш, за тобою ніхто не стежить?

Я притулився до стінки, і серце в мене застукотіло ще гучніше. Драбина… Це ж те саме, про що говорили у Зарніка! Потім я знову обернувся до дверей, щоб дослухати розмову:

— …його прикрити, — почувся голос Ангеліни, і вона провадила з притиском: — Я повинна хоч щось зробити, хоч би з огляду на те, що я тоді…

— Твоє відчуття провини тебе до добра не доведе… — задріботів сміхом дядько Іван.

— Зате в тебе ніяких докорів сумління! — відрізала на це вона.

— Ой! Тільки не треба цих натяків… Кх-кх-кх… — дядько Іван несподівано хрипко закашлявся.

Після невеликої паузи Ангеліна повела далі:

— Я тебе теж хочу попередити… — вона стишила голос, — твої ігри не менш небезпечні… Ця фарбована цяця, якщо до тебе ще не дійшло, вона… З тих самих… Я це відчуваю. Не до добра вона біля тебе крутиться…

— Дарма ти про неї так! Мирослава — дуже приємна жінка…

— Аякже, приємна… — саркастично відповіла співрозмовниця, — ти б ліпше про свою дружину думав, яка ось-ось народить…

У відповідь дядько Іван пробурмотів щось нерозбірливе. А Ангеліна вела далі:

— Мені це не цікаво… Запам’ятай, якщо ти хоч словом… хоч півсловом… привернеш зайву увагу… Якщо ти це зробиш, вважай, що я тобі більше не сестра!

Долинули кроки, і гупнули двері.

— Пішла… — тихо прокоментувала Світлана. — Ну що — ставимо шафу на місце?

Я взявся за один бік шафи, вона за другий, та перш ніж повернути шафу на місце, я запитав:

— Слухай, Світлано… Ти мені можеш пояснити, що то за драбина, про яку тут ішлося?

У Світлани зробилися круглими очі, вона дивно вирячилася на мене і, полишивши шафу, показала на мене пальцем:

— Точно! Це — ти!

— Ти про що? — я скривився, бо не любив, щоб у мене ні сіло не впало тицяли пальцями.

— Як же я раніше не помітила… — скрушно хитнула головою Свєтка. — Оце так справи!

— Слухай, Світлано, ти розмовляти нормально вмієш?

Її ексцентричність почала мене нервувати.

— Вона не може розмовляти нормально, бо вона — провидиця, — з розумним виглядом встряла в розмову мала і гучно чхнула. А витерши носа рукою, роз’яснила: — А їм не личить розмовляти, як простим людям…

— Чого? — скептично протягнув я.

— Та тихіше ви, — буркнула Світлана. — Давай спочатку поставимо шафу на місце.

— Ага! Провидиця, яка чужі розмови підслуховує…— і собі забуркотів я, тягнучи шафу.

Коли шафа була на місці, я запитально подивився на Свєтку. Вона сіпнула гострим носиком, потім обтрусила руки і заходилася старанно обтрушувати спідницю, не кваплячись мені щось роз’яснювати. Я не витримав:

— Ну? — з притиском запитав. — То що за драбина? І чого ти там раніше не помітила?

Свєтка нарешті підвела на мене погляд:

— Драбина, про яку йшлося, — драбина на небеса. Вона наснилася Якову. Ти що, не чув?

Я знизав плечима. Неначе я повинен знати, що там кому колись наснилося…

Світлана скривилася:

— Це ж цитата з Біблії! А ти — той, що відмикає двері… І метафорично — драбина. За твоєї допомоги можна туди вилізти.

— Куди? — тупо кліпнув я.

Світлана закотила очі:

— На небеса, я ж тобі вже казала…

5

На щастя, ніхто одразу по мені дряпатися на небеса не збирався. Ба більше, здається, Ангеліна не звернула жодної уваги на це «пророцтво» Світлани. Певно, тому, що клопотів у неї і без мене було доволі.

— Мама зараз у лікарні, у мене народився братик, — поділилася зі мною секретною інформацією Майя. Вона прошепотіла мені цю новину на вухо за сніданком, а дядько Іван, відірвавши очі від газети, косо зиркнув у мій бік.

Це був не перший його неприязний погляд. Ще коли я тільки зайшов до кухні разом зі Свєткою і проторохтів «доброгоранку», він звів на мене холодні блакитні очі й, поставивши чашку з кавою на стіл, відказав:

— Доброго, доброго, — тоном, який не віщував нічого доброго.

— Сідай із цього боку! — підбадьорливо всміхнулася до мене Ангеліна і відсунула стілець поряд.

Я, обійшовши стіл, сів, по дорозі відмітивши, що не помилився, уявляючи зовнішність господаря дому. В нього таки була русява козляча борідка, а на додачу ще й рудуваті вусики, які він по-піжонському закручував нагору.

За секунду до кухні залетіла Майка, з розбігу чмокнула дядька Івана у кислу мармизу, і погляд у нього трохи потеплішав.

— Тьотю Геля, — заторохтіла до Ангеліни мала, вказуючи у мій бік, — можна, я сяду біля нього?

І не чекаючи відповіді, наказала Світлані, що вже примостилася поряд:

— Свєтко, пересядь! — та мило їй всміхнулася: — Будь ласочка!

Та знизала плечима і пересіла.

— Бачу, ви вже встигли потоваришувати, — підняла брови Ангеліна.

Дядько Іван тільки невдоволено крякнув, узяв газету і, нервово зашурхотівши сторінками, вткнувся у неї поглядом.

Ми залишилися у цьому будинку ще на деякий час, бо мати Майї, тітка Ірина, що невдовзі приїхала з пологового будинку, потребувала допомоги, а від дядька Івана, за виразом Ангеліни, ніякої користі в господарстві не було. Від мене, скоріше за все, теж. Та я залюбки проводив час із малою, яка теж усім тільки заважала. Ми з нею цілісінькі дні дивилися її улюблені японські мультфільми та гралися в комп’ютерні ігри. З Майкою я немовби знову повертався у щасливий та безтурботний світ дитинства.

Одного разу мала притулилася до мене і запитала:

— А скільки тобі років?

— Чотирнадцять, — не вбачаючи каверзи, відповів я.

— Шість років — то ж не така велика різниця, правда?

— Шість із половиною, — поправив я її.

— Але ж це не дуже велика…

— Ну… не знаю, — посміхнувся я до неї,— мабуть, не дуже…

І тут вона раптово видала:

— Коли я виросту, ти ж на мені оженишся, правда?

Я подивився на її довірливе личко і лукаві очі. Тицьнув їй у живіт пальцем. Вона боялася лоскоту і почала сміятися. А я відповів:

— Звісно! Куди ж я подінуся…

За тиждень, укотре, моє життя кардинально змінилося. І я відчув себе валізою, яку примхлива панянка на ім’я Доля тягає за собою світом і не вбачає за потрібне заздалегідь попереджати про зміни.

Правда, за день до від’їзду сталося дві події. Які б можна було, з деякою натяжкою, вважати за попередження.

Перше «попередження» прийшло до мене сонячного прохолодного дня, просто на подвір’ї біля будинку Верболазів.

Ангеліна, щоб ми не сиділи сиднем біля комп’ютера, випроводила нас із малою надвір. У дворі був великий дитячий майданчик, загороджений від вулиці парканом із панцерної сітки.

— Ти будеш мене гойдати! — повідомила мені Майя і всілася на гойдалку. Я слухняно підштовхнув її. Гойдалка почала розкачуватися, трохи поскрипуючи.

Я сів поряд, запхнув руки в кишені джинсів і задивився вгору. Світило холодне сонце. Небо було порожнім і байдужим.

Мій біль, що був трохи принишк, знову підіймав голову… Скрип гойдалки, що мірно качалася, немов торкався раз по раз болючого садна всередині й відлунював на поверхню акордами розпачу. Я згадав наш двір із такою ж гойдалкою, і бабусю, і Шулю… Відчай почав розповзатися моїми нутрощами, випалюючи в душі пустоти, неначе їдка отрута.

— Ти чого? — здивовано повернулася до мене Майка. — Гойдай!

Я, отямившись, знову штовхнув гойдалку.

А потім я помітив його. Бічним зором. Він ішов повз дитячий майданчик, припадаючи на одну ногу, допомагаючи собі тростиною. Він був огрядний, у чорному до п’ят пальті. Коли я обернув у його бік голову, кульгавий зупинився. На якусь секунду наші погляди зустрілися. І мені цього вистачило. Я впізнав його. Це був той самий Гість, якого я колись бачив у Зарніка.

Інтуїтивне відчуття небезпеки миттю підкинуло мене з місця. Я схопився за металевий ланцюг і зупинив гойдалку.

— Ходім, — смикнув за руку Майю.

— Чому-у-у? — заканючила вона у відповідь. Я не застановлявся на подробицях, а просто підхопив її, і поки Кульгавий іще не оговтався, хутко побіг із малою на руках за ріг будинку.

— Ти від когось тікаєш? — заблищала очима Майя, коли я нарешті поставив її на землю. — Це що, така гра?

Я притулився до стінки і, ледь перевівши подих, не зміг втриматися від того, щоб тихцем не визирнути. Кульгавий пан трохи затримався, безпорадно покрутив головою і, не помітивши нас, повільно пішов далі. Я полегшено зітхнув. І поглянувши на таємниче личко Майї, яка кумедно округлила очі, відповів:

— Ага… гра… — та замовк, намагаючись зупинити шалений стукіт серця.

Ввечері того-таки дня пролунало друге попередження. То була розмова з Ангеліною.

Вона взяла мене за руку і подивилася в очі:

— Вибір за тобою. Я тебе, певна річ, можу пристроїти в інтернат і тут… Та мені здається, що тобі ліпше поїхати з нами до Запоріжжя…

Незважаючи на її чесні очі, у мене було стовідсоткове відчуття, що ніякого вибору в мене немає. Вітер уже здійнявся, щоб підхопити мене і понести далі, як перекотиполе до ще не відомої мені цілі. В одному я був більш менш певний — протистояти цьому вітру я поки що не здатен. Як не здатен протистояти таємничій небезпеці, що кульгала зовсім поряд.

Про всяк випадок, не сподіваючись на відповідь, я запитав:

— А чому ліпше?

— Потім розповім, якщо захочеш… — опустила очі Ангеліна. — То ти їдеш із нами?

І я поїхав, бо підозрював, що вона має рацію.

6

Квартира Ангеліни, в порівнянні з хоромами Верболазів, була маленькою, бо мала всього три кімнати. Зате в ній було затишно. Одразу по приїзді мені звільнили Світланчину світличку. Кімната була маленька, але ясна — з вікном, що виходило на схід. Крім ліжка, що притулилося до стінки, там стояв іще великий письмовий стіл, вузенький гардероб та старовинна книжкова шафа, яка була вщерть забита різноманітною літературою та Свєтчиними іграшками. Стіни були заклеєні старенькими бежевими шпалерами, а ще — розмальовані різними чудернацькими знаками. Потім я дізнався, що коли на Свєтку находило натхнення, вона мала звичку малювати на стінах усе, що їй спадало на думку. А на думку їй спадало багато чого, здебільшого — геть незрозумілого для нормальної людини. Коли її осявала нова ідея, вона теж діяла подібним чином — зливала інформацію на того, кому в цей час щастило перебувати поблизу.

Світлана жила за якимись своїми правилами у доволі химерному, власноруч сконструйованому світі. Вона обожнювала усілякі казки та міфи і там черпала свої маревні ідеї. Тож жила вона в щільному оточенні ельфів, гномів, ундин та схожої чортівні вітчизняного походження. Побачити домовика для неї було раз плюнути. А щодо привидів, то їх, судячи з її розповідей, розвелося в квартирі, як люду в метро у час пік. Ще вона стверджувала, що бачить майбутнє.

Першого ж дня, коли Свєтка шастала між кімнатами, переносячи речі, я запитав:

— Ти на мене не в образі? Що я зайняв твою кімнату?

Вона, знявши білого плюшевого медведика з книжкової полиці, тільки заперечливо хитнула головою і преспокійно відказала:

— Ні… Я знала, що так буде. Мені було видіння.

Я здивовано глипнув на неї і, склавши руки на грудях, не без сарказму запропонував:

— Якщо ти така провидиця, розкажи і мені що-небудь про моє майбутнє…

— Ну, якщо хочеш… — Свєтка, притисла медведика до себе і всілася на ліжко, схрестивши ноги. Заплющила очі й застигла майже так, як любив застигати мій учитель Дама.

Потім, вийшовши з задуми, закинула голову догори і, задивившись у стелю, повільно проказала:

Перед ним в імлі печальній

Гріб хитається криштальний,

У криштальній тій труні

Спить царівна в вічнім сні[23]…

А потім здригнулася, подивилася мені просто в очі й закінчила пошепки:

— Вона лежить там не жива… Наречена то твоя!

Я, вдивляючись у її прозоро-зелені очиська, теж здригнувся. Від її серйозного погляду мене аж пробрало морозом.

А потім я прийшов до тями:

— Що за дурню ти верзеш! Це ж казка… Пушкіна…

Світлана знизала плечима:

— Твоє діло… Можеш не вірити! Та я бачила…

Ангеліна до Світлани ставилася поблажливо. Тому ніяк не обривала її фантазій. Та й узагалі дозволяла їй забагато зайвого. Взяти хоча б фарбоване у червоне волосся і дикуватий зелений прикид!

Поблажливо вона ставилася і до ще одного члена дивакуватої сімейки. Це був рудий зухвалий кіт на ім’я Костянтин. Він мав хитру бандитську морду і гуляв, як належить котам, «сам по собі», примудряючись невідомо яким чином регулярно повертатися додому аж на п’ятий поверх. Часто-густо забіяка несподівано з’являвся з роздертим вухом, або ще з якоюсь бойовою відзнакою. Він по-хазяйському дряпав шпалери в передпокої і любив тайкома гуляти кухонним столом, залишаючи акуратні брудні сліди від лапок.

Свєтка стверджувала, що розмовляє з ним. А також, що кіт подорожує паралельними світами.

7

В Запоріжжі Ангеліна мене влаштувала в школу-інтернат, де працювала. Школа була за містом, тому до інтернату і додому ми їздили службовим підстаркуватим «уазиком», який розвозив співробітників. Майже всі вчителі жили у місті, як і ми. Свєтка теж чомусь відвідувала інтернат, а не навчалась у звичайній школі. Либонь, таку дивну дівчину, як вона, Ангеліні було краще тримати при собі.

Я часто запитував себе: чому я тут опинився? Невже у мене не було іншого шляху? Та, мабуть, таки не було… Перш за все, мені не хотілося потрапити до пазурів Кульгавого, а по-друге, мені було потрібно дізнатися якнайбільше з того, що знає Ангеліна. А в тому, що вона щось знає про мене, я не мав сумніву.

Про всяк випадок я вирішив поки що не світитися, тому коли Ангеліна почала заповнювати документи, я безсоромно збрехав.

— Петренко Арсеній Іванович, — не зморгнувши оком, проказав я, приписавши собі до вигаданого прізвища ще й вигадане по-батькові.

Ангеліна підняла на мене здивований погляд, замислилася на хвильку, зітхнула й заходилася записувати.

Про свої відмінності від звичайних людей та про перебування в ордені я теж вирішив не розпатякувати.

Школа була звичайною, дуже схожою на ту, в якій я колись навчався в Києві. Навіть приміщення були побудовані за тим самим планом. Єдиною відмінністю було те, що до шкільного корпусу додавався ще один — для проживання. Учні теж були звичайні — гамірливі та безтурботні.

На перший урок Ангеліна завела мене до класу і відрекомендувала:

— Це новий учень, Арсеній. Навчатиметься у вашому класі.

Дівчата на першій парті глипнули в мій бік і, нахилившись одна до одної, зашушукали і захихотіли.

— Вливайся в колектив! — усміхнулася Ангеліна і пішла.

Я пройшов до вільного місця у середньому ряду і сів біля Свєтки.

— У нашої Блаженної накінець з’явилася пара! — прогундосив здоровань з останньої парти, і всі зареготали. Особливо гучно — дві подружки з першої.

Свєтка нахилилася до мене і пояснила:

— На першій парті оту білявку з довгими кучериками звати Любочка, вона наша «красавіца», а ту другу, довгоносу — Вітка. А ото ржав — Гібон, якого звати Дімон. Придурок рідкісний…

Перед наступним уроком Любочка з Віткою вигулькнули перед нашою партою. Я уважніше придивився до Любочки. Як на красуню, в неї були заблизько посаджені очі, але в цілому вона була симпатичною. На тлі ж непоказної Вітки вона і зовсім видавалася справжньою королевою: яскрава та гордовито-самовпевнена. Інколи зухвалість із лихвою компенсує зовнішні недоліки…

Подружки про щось хвильку пошепотілися, і Любочка зненацька всілась на стілець попереду нашої парти, поклавши ногу на ногу. Розвернулася до мене і, похитуючи туфелькою, проказала:

— І звідкіля ти до нас, новенький?

— А тобі яке діло? — буркнув я. Ця Любочка чимось невловимим почала мені нагадувати невідв’язну Мишу.

— У-у… які ми таємничі,— вона удавано закопилила пухкенькі губки і єхидно захихотіла: — А тобі, Свєтік, повєзло-о…

Свєтка, що саме копирсалася у портфелі, підняла на неї здивований погляд:

— Чого це?

Любочка зневажливо подивилася в її бік, а потім витягла цукерку з кишені й запропонувала:

— Новенький, ка-анфєтку будеш?

Я заперечливо хитнув головою.

— Ну, як хо-очеш… — протягнула вона, розгорнула фантик і, не відводячи від мене очей, повільно закинула цукерку до рота. Потім підвелася: — Ну, пака-а!

А проходячи до свого місця, Любочка презирливо кинула своїй подружці:

— Яка ця Свєтка тупа!

— Слухай, цяця! — не витримав я. — Пельку стули! По-моєму, тупішої за тебе навіть на Марсі не відшукаєш! Тому топай, топай мовчки!

Любочка озирнулася на мене і порожевіла.

Не встиг відлунати дзвоник останнього уроку, як до мене вже сунув Гібон зі своїми двома дружками гібончиками. Дімон підійшов упритул, нахилив до мене свою мордяку і басом прогудів:

— Слухай, ти! Щоб я не бачив, що ти пристаєш до Любочки! Усьок?

— Усьок?! — майже хором повторили його гібончики.

Я спочатку здивовано на нього вирячився. Хто ще до кого пристає? А потім глузливо всміхнувся і хитнув головою:

— Ні, не усьок!

— Чо-ого-о?! — здивувався на мою зухвалість Дімон.

— Вийдемо? — запропонував я.

— Ги… Вийдемо! Я з тебе катлєту здєлаю! — пограв своїми біцепсами Гібон.

— Здєлає, здєлає, не сумнівайся! — підлабузницьки захихотів один із гібончиків.

Свєтка несхвально зиркнула на мене і буркнула:

— О, над головою вже загорівся «геройський вогонь»[24]… Було б із-за чого!

Ми вишли на задній двір школи. За нами — більше половини класу. І навіть ця Любочка зі своєю Віткою.

Під ногами була жовта пожухла трава, а над головою кружляли цілі зграї вороння у сіро-синьому похмурому небі. Я глибоко вдихнув прохолодне і свіже передгрозове повітря. Мені було смішно дивитися, як ці гібони сердито, по-діловому гуртуються навколо мене. Певно, мріють мене відлупцювати…

Довгого шоу не вийшло. За хвилину Гібон зі своєю ватагою валялися на пожухлій травичці.

— Молоток! Як ти впорався… — запопадливо вишкірився маленький очкарик, якого я в класі навіть і не запримітив.

— Зі сво-оїми воро-огами… — манірно додала Любочка, яка підпливла до мене і криво всміхнулася.

Я тільки сплюнув убік і презирливо кинув:

— З якими ворогами?

О-о! Мої істинні вороги були значно страшніші, ніж міг уявити собі будь-хто з цих недоумків.

Раз по раз я згадував крижані очі Зарніка, безжальний оскал Модеста та хитрий насторожений погляд Кульгавого, що винюхував мій слід.

Моя справжня боротьба ще не почалася, вона тільки маячила попереду неясною чорною примарою, викликаючи в мені тривогу й безсилу злість. Мені кортіло діяти, але я не знав, що мені робити. З ким битися? Як? Мої вороги були непомітні, таємні, оточені щільним туманом секретів, і від того — ще небезпечніші.

А в інтернаті я так ні з ким особливо і не потоваришував.

8

Свєтка сиділа на кухні, обійнявши худі коліна руками, і дивилася скляним поглядом у нікуди, тобто у безмежні простори свого внутрішнього світу.

Була неділя. Ангеліна ліпила вареники. Їх уже багатенько вишикувалося на присипаній борошном таці. Вони були однакові, як солдати.

Я пив чай і спостерігав, як пальці Ангеліни вправно і рівненько заліплювали край чергового вареника. Допомагати собі вона не дозволила. Мабуть цілком слушно — в мене б так справно ніколи не вийшло.

Несподівано Світлана видала на-гора:

— Маятися не від слова «май», що місяць травень, тим більше не від слова «маятник». Маятися — від слова «Майя».

— Ти яку Майю маєш на увазі, сонечко? — підвела голову Ангеліна.

Я всміхнувся собі в чай, згадуючи малу. Вона своєю буйною життєрадісністю, як на мене, цілком нагадувала місяць травень. Причому тут маятися?

— Я маю на увазі Майю[25], яка ілюзія, — незворушно провадила Свєтка, накручуючи червоне пасмо собі на палець.

— Цікава думка, сонечко… — згодилася Ангеліна і закинула вареники до каструлі. Потім кивнула мені: — Подай мені масло, будь ласка, там біля тебе стоїть, — та вказала рукою на масельничку.

Я подав.

— Дякую! — Ангеліна була спокійною, як двері. Либонь, вона вже давно звикла до дивакуватого Світланиного мислення.

Свєтка знову застигла з відсутнім поглядом.

Ангеліна тим часом за допомогою великої ложки з дірочками перемістила готові вареники з каструлі до миски, кинула туди шматок масла і, витерши руки об фартух, пішла з кухні, зауваживши:

— Нічого не чіпайте! Зараз прийду, всі разом обідатимемо!

До кухні на зміну Ангеліні притьопав кіт Костянтин. І всівся навпроти мене, гіпнотизуючи поглядом.

— Вареники з сиром їси? — запитав я у нього.

Кіт нявкнув. Мабуть, їсть… Я заліз до миски, витяг одного, подмухав на нього, щоб остудити, і поклав коту на тарілочку.

А Свєтка, зненацька повернувшись із коматозного стану, вирячилася на мене прозорими очима і запитала:

— А хто у вас в ордені був за вірогідного противника?

Я тільки кліпнув. Переходи між темами не могли не вражати…

— То хто? — допитливо дивилася на мене Світлана.

— А звідкіля ти знаєш… — я з розтуленим ротом підозріло глянув на двері, де секунду назад зникла Ангеліна. Я ж їй нічого не розповідав! А потім обернув свою відкриту щелепу до зухвалого Свєтчиного обличчя.

— Я багато чого знаю, — поблажливо посміхнулася вона і показала поглядом нагору, — звідтіля. Тож не заморочуйся…

— Ну… — я нарешті стулив рота й потер собі лоб, згадуючи. — Орден Білого Єдинорога чи Білого Індрика[26]…

— Індрика? — загиготіла Свєтка. — Інь-дрика? Добре, що хоч не індика! Теж гарно звучить — інь-дика[27]…

Я презирливо відвернувся від неї. Та Свєтка не збиралася вгамовуватися:

— Слухай, — знову вирячилася вона на мене, — а вони були в курсі, що ти — драбина?

— Відчепись! — Кинув я у відповідь. Моє серце чомусь неприємно стислося. Обговорювати цю тему, тим більше зі Свєткою, мені зовсім не хотілося.

— Це важливо знати! — продовжувала допікати своїм поглядом Свєтка.

— Відчепись, — тихо повторив я.

— Ти що, досі не второпав? Якщо на тебе полюють, часу в нас небагато… Я хочу тобі допомогти!

В мені піднялася хвиля роздратування, і я відрізав:

— Я не просив тебе про допомогу!

— Я просто хочу… — кліпнула Свєтка.

— Та не треба мені допомагати! — гаркнув я у відповідь.

— Не дивно, чому досі у тебе немає друзів, з таким характером… — скривилася вона.

Перед моїми очима з’явилося лице Шулі. Хто міг його замінити?

— Та що ти знаєш про друзів?! — вилетіло в мене, я підхопився з місця і миттю вибіг із кухні, заледве не збивши Ангеліну з ніг.

— Свєто! — почув за спиною її осудливий голос.

— Вибач! — пролунало Свєтчине майже одразу…

Та я вже був у себе в кімнаті й, ляснувши дверима, впав на ліжко.

Чорний відчай розливався в повітрі брудною плямою. Повітря зробилося в’язким, із присмаком гуми…

Залиште мене у спокої! Заради Бога…

Я довго лежав на ліжку, втупившись бездумним поглядом у білу стелю. Моє життя здавалося мені повним лайном. Злість, гіркота й образа пекли у горлі.

Я нічого не міг виправити, я нічого не міг повернути…

Я взагалі нічого не міг!

Навіть дати в мордяку було нíкому!

Ці гострі, як колючки, думки ширяли по колу в моїй голові, крутилися пекельною каруселлю, аж поки не почало сутеніти і я не відчув, як у мене від голоду засмоктало під ложечкою. Слід було хоч повечеряти… Та я нізащо не хотів повертатися до кухні.

Раптом хтось тихенько постукав у двері. А потім двері прочинилися, і я побачив на порозі Свєтку.

— Я зайду? — обережно запитала вона.

— Угу, — буркнув я у відповідь.

Вона прошмигнула у кімнату. В руках у неї була таця, на якій стояла тарілка з варениками та чашка. Вона поставила все це на письмовий стіл і всілася поряд:

— Ти ж, певно, голодний… Поїж.

Я нічого не відповів. Але на тацю глянув. У варениках, наче щогла на вітрильнику, стирчала виделка, а самі вони були щедро политі сметаною. У чашці було молоко.

Від вигляду їжі у моєму порожньому животі забурчало. Я вирішив не комизитися, а підвівся, сів за стіл і мовчки почав їсти.

Свєтка тим часом притулилася до стінки й обхопила коліна руками.

— Я знаю, що ти втратив… багато чого втратив, — хрипло проказала вона і винувато запитала: — Ти на мене не ображаєшся?

Я подивився на неї — вона зіщулилась, видавалася маленькою і якоюсь нещасною. Я помовчав секунду і миролюбно відказав:

— Усе, проїхали…

Свєтка на мить замовкла, шмигнула носом і повела далі:

— В мене теж… був батько… І зник безвісти… Ще за Радянського Союзу. Я зовсім маленькою була. Але я його пам’ятаю… Він був полярник.

Я вже доїв холодні вареники і поклав виделку. А Свєтка продовжила сповідь:

— У нього була така здорова рудувата борода, і від нього завжди пахло димом, морозом і пригодами… Він і досі мені сниться. Я знаю, він живий. Та чомусь ніяк не дістанеться до нас…

Свєтка затихла і сиділа у сумній задумі.

Я чомусь не хотів дивитися їй в очі, тому взяв чашку, підвівся та підійшов до вікна. За вікном було рожеве небо.

— А чому в цьому місті завжди таке дивне небо? — запитав я, відвертаючи і себе, і Свєтку від невеселих думок.

— Мабуть, від диму заводів чи від електричного світла. А може, від того й того, — відповіла вона.

Поки я дивився у вікно, рожеве небо поступово потемніло і перетворилося на бузкове. І раптом із цього дивного неба почав падати білий сніг. Він тихо летів назустріч землі, світлий і чистий, наче пір’я янгола.

Свєтка тим часом зісковзнула з ліжка і подалася до книжкової шафи. Вишукувати якісь книжки. Вона спочатку шурхотіла тихенько, а потім почала витягувати їх та кидати на моє ліжко. Я здивовано відвернувся од вікна і слідкував за її впевненими рухами.

А вона, кинувши останню книжку, глянула мені в очі та сказала:

— Це тобі слід перечитати.

Я приречено підійшов і оглянув купу. Відбірка була строкатою, та здебільшого це були казочки. «Білосніжка й сім гномів», «Чорний бик Норровейський», «Легенди про Короля Артура та лицарів круглого столу», казка Пушкіна «Про мертву царівну» й Толстого «Золотий ключик». Якось трохи дивно у цьому наборі вирізнялися «Іліада» Гомера й атлас зіркового неба.

— І що, вся ця дурня мені чимось допоможе? — я скептично скривився і почухав потилицю.

— Це не дурня! — тихо відказала Свєтка, — Підказка — вона під казкою…

— Гаразд, — зітхнув я, бо мені не хотілося її ображати, — перечитаю…

— Ну, я пішла, — сказала вона, забрала у мене з рук порожню чашку, прилаштувала до тарілки, підхопила тацю зі стола і тихенько вислизнула за двері.

— Дякую за вечерю! — кинув я їй навздогін.

Потім знову повернувся до вікна, звів очі й подивився вгору. Білий сніг на фантастичному ліловому небі… Я задумливо дивився на біле покривало снігу, і раптом з моєї пам’яті ні сіло ні впало випливло лице Зарніка. Я навіть почув його приглушений голос, який запитував Кульгавого: «…то які звістки від полярної експедиції?»

А сніг неспішно падав на втомлене місто, поступово перетворюючи його двори та вулиці на недоторкану небесну бездоганність.

9

Зима промайнула тихо і нудно. На землю прийшло ще невпевнене, боязке тепло, наче весна хоч і стояла на порозі, але ще роздумувала — чи варто заходити.

Того дня надворі було трохи вітряно. Але вітерець був уже теплий, і від нього виразно духмяніло весною. Майже всі учні, нашвидку пообідавши, на перерві висипали на подвір’я.

Ми зі Свєткою прихопили з собою видані за обідом пиріжки і, всівшись у затишку на лаву біля дитячого майданчику, без поспіху їх жували, жмурячись на сонце. Воно вже видряпалося височенько, і під його теплим промінням мені було в кайф ось так ліниво сидіти: ледь завмерши з напівзаплющеними очима, уявляючи себе безтурботним котярою.

Та за хвилину, порушуючи обідній спокій, повз нас проплила Любочка з гамірливим розширеним ескортом. Крім Вітки й декількох подружок, що майже ніколи не полишали свою «королеву», за нею сунув Дімон із парою гібончиків.

Галаслива ватага оточила гойдалку, що розташувалася майже по центру майданчика.

— Я хочу прокатітца… — капризно звернулася Любочка до Гібона.

Гойдалка була зайнята. На ній ліниво гойдався якийсь кирпатий малий.

— Ану, киш звідціля, малявка! — гаркнув йому Дімон. Та «малявка» тільки спідлоба зиркнув на Гібона і, вперто вчепившись у бильця, залишився на місці.

— Ага! То ми такі смєлі, не слухаємося старших! — відхаркнув убік Дімон.

Любочка з подружками захихотіли. Гібон глянув на Любочку і знову нахилився до малого:

— Так шо… Старших слухатися не будемо?

Малий зблід і від страху закляк.

— Ага, смєлі, значиться…Тоді ми тебе відправимо у космос! — реготнув Дімон і зі всієї дурі підштовхнув гойдалку.

Під наполегливими тичками Гібона гойдалка швидко розкачувалася, зі свистом описуючи у повітрі гігантські півкола, вона розганялася щосекунди швидше, а потім зробила «колесо». Малюк щосили вчепився в металеве поруччя, аж пальці побіліли. Сміливий малий — навіть не нявкнув. Та коли гойдалка зробила третє «колесо», малий не втримався, злетів із місця і гупнувся на землю.

Гойдалка знову зробила коло і з шаленою швидкістю летіла назустріч «космонавту», який уже сіпнувся піднятися.

— Не підводь голови… — злякано гукнула йому Свєтка.

Але малий вже підвів довбешку і від шоку тільки тупо кліпнув. Ще секунда — і гойдалка знесе йому голову… Ця думка підхопила мене з місця, і я, не замислюючись про наслідки, жбурнув у напрямі гойдалки енергетичний щит. У повітрі спалахнуло сліпучо-жовтим. Гойдалка вмить завмерла, гупнувшись об щит, як об гумову перепону. Незадоволено скрипнула і, повільно відхилившись назад, знову трохи колихнулася і застигла.

Вся компанія теж застигла з роззявленими щелепами.

…А малий невідомо яким чином опинився за метр від небезпечного місця. Я точно знав, що це не моя робота.

— Та хто ти в біса такий!? — першим віддуплився Дімон, поїдаючи мене круглими від переляку очима.

Я не відповів, тільки уважно придивився до малого, який, не чекаючи, коли я йому допоможу, швидко підхопився і побіг геть.

Наразі я б теж був не проти почути відповідь на це запитання… Від оцього малого.

10

З дивним малим я таки здибався. Наступного дня. Він біг повз мене коридором, і я його запримітив іще здалеку.

— Ану, стій! — схопив малого за плече, саме коли він уже побачив мене і налаштувався втекти. Розвернув його до себе і подивився в очі: — Привіт, космонавте! Ну, розказуй, як ти це зробив? Вчора біля гойдалки?

— Що зробив? — малий опустив очі, а потім недовірливо глянув на мене, кліпнув і невміло збрехав: — Тобі привиділося!

— Та ну… — посміхнувся я.

— Пусти! — запручався він.

Я трохи відпустив руку.

— Скажи хоч, у якому класі ти навчаєшся?

— У четвертому «Б», — зиркнув спідлоба.

— Не брешеш? — перепитав я, хоча точно знав, що зараз малий каже правду.

— Не брешу, пусти… — сіпнувся він і через секунду вже гайнув коридором, здіймаючи пил.

Я замислився. Щось я про цей 4-Б вже чув…

На наступній перерві я пішов вивчати шкільний розклад. Поки я дивився на всі ці кубики, до мене підійшла Свєтка і, меланхолійно жуючи гумку, запитала:

— Що шукаєш?

Я повернувся до неї:

— Четвертий «Б»… А хто там за класного керівника?

— Як хто? — здивовано підняла брови Свєтка. — Ма…

— Ангеліна! — здогадавшись, перебив її я, — Точно… Ангеліна!

— Ну і що, — знизала плечима Свєтка, — чого це ти такий збуджений?

— Та нічого… — відповів я і нахилився до неї: — Ти про той випадок із малим нікому… Гаразд?

— Він що… з четвертого… — кліпнула Свєтка.

— Ага! — кивнув я.

— Ну, добро, — згодилася Світлана, почухала потилицю і, в задумі жуючи гумку, поплелася до класу. Я постояв трохи і пішов за нею.

Коли ми вже стовбичили під аудиторією, чекаючи наступного уроку, до нас підвалили Любочка з Віткою. На їхніх мармизах чітко проступала нетерпляча цікавість. Та Любочка була тихою як ніколи. Вона тільки мовчки лупала на мене своїми близько посадженими очима.

Вітка виявилася сміливішою:

— А… як ти це зробив? — запитала вона.

— Що? — відповів я.

— Ну, вчора, оце…з малим. З гойдалкою… Спалах… — вона зробила невизначений рух руками.

— Який спалах? — я повернувся до Свєтки, — ти що-небудь бачила?

— Ні…— байдуже стенула плечима Свєтка.

— Ну от… вам примарилося! — зухвало всміхнувся я. І про себе подумав: «Якесь дежавю[28]»…

— Що, всім?! — недовірливо вирячилася на мене Вітка.

— Колективна галюцинація! Чули про таке? Це іноді буває… якщо на сонці перегрітися, чи «коліс» наковтатися, — пояснив я, дивлячись їй у чоло. Я від щирого серця бажав, щоб цей випадок стерся з її свідомості. Потім перевів погляд на Любочку: — Дімон твій нічого не вживає? Бо ніякого спалаху не було!

Любочка роззявила рот і застигла. Через секунду оговталася і слухняно кивнула:

— Не було…

Потім, узявши подругу під руку, розвернулася і повільно почимчикувала до класу, бо саме залунав дзвоник.

Свєтка ткнула мене пальцем у бік і несхвально прошепотіла:

— Ну ти і брехун…

— Сама така! — безтурботно відказав я їй, посміхнувся і пішов за всіма до аудиторії.

Того дня ми затрималися, бо наш автобус припізнився. Звечоріло. Ангеліна розмовляла з групою вчительок неподалік, а ми зі Свєткою сиділи біля зупинки на старій розхитаній лаві. Зазвичай занурена у себе та відлюдькувата, сьогодні Світлана була на диво балакучою. Всілася поряд, усміхнулася та вказала рукою на небо:

— Дивись, які там зорі…

Я звів очі догори. Темне небо дійсно було обсипане блискучими, як діаманти, зірками.

— А знаєш, яку назву має галактика, в якій ми живемо? — запитала Світлана.

— Галактика Чумацький Шлях, — відповів я і додав: — Неромантична якась назва… Млєчний Путь чи то пак Молочна Ріка якось краще звучить… А то якісь чумаки… І роз’яснення непереконливе. Типу по ньому орієнтувалися, коли їхали до Криму. Як по ньому можна орієнтуватися? Він же за ніч повертається. Так можна і заїхати до чорта на роги… Вони що, зовсім ці вчені на небо не дивилися?

— Ага… Либонь, не дивилися, — згодилася Свєтка і тихенько, наче кицька, чихнула, затуляючи ніс рукою.

— Будь здорова! — всміхнувся я.

Вона кивнула на знак подяки і провадила:

— Ти знаєш, а Чумацький Шлях — назва не така проста. Чумаки ж сіль везли…

— Ну… сіль, звісно, — згодився я, не розуміючи ще, куди вона хилить.

— А сіль, тобто Соль[29], це назва Сонця, — похитуючи ногами, пояснила вона і хитро всміхнулася: — Цей шлях усипаний сонцями. Зірками! Не такі вже й дурні були наші пращури…

— Ага, — відказав я і знову задивився на всипане зірками небо, — а тут добре видно зірки, не те що в місті…

— Пам’ятаєш, — таємниче проказала вона, несподівано повертаючи тему в іншому напрямі,— мірошник у всіх казках та легендах завжди був пов’язаний із потойбічними силами? Знаєш чому?

Повз нас по дорозі, голосно гуркочучи, проїхав мотоцикл. Я задивився на нього і враз уявив собі два млина з мотоциклетними колесами і мірошника-рокера та відповів перше, що спало на думку:

— Мабуть, тому, що в нього є колеса? — і всміхнувся. Бо непоганий каламбурчик вийшов: загнався колесом — хочеш, літай потойбічними світами, хочеш, спілкуйся з потойбічними істотами…

Свєтка кліпнула.

— Тобто колесо. Млин… — виправився я, — який перемелює все.

— А ти не такий дурний, як на вигляд, — констатувала Свєтка і заправила за вухо пасмо червоного волосся.

— Ну, дякую, — я зміряв її поглядом. А вона що, виходить, теж розумніша, ніж на вигляд?

А вигляд у неї ще той. Сьогодні Свєтка одягнула помаранчеву куцу куртку, а з-під куртки в неї веселенько стирчить платтячко незмінного ядучо-зеленого кольору. При цьому панчохи фіолетові, а кросівки рожеві. Додайте ще червоне кудлате волосся — і ви зрозумієте, що світлофор — це доволі кволе порівняння.

— Не ображайся… — миролюбно скривилася Світлана. — Хочеш, я тобі розповім про колесо?

— Ну, розповідай… — згодився я.

— Існує стара легенда… Колись колесо було на стрісі світу. Там, на вершині світу, люди жили, наче в раю. Але потім щось сталося, і колесо впало. Та перетворилося на чортове. Люди розсіялися по землі. А чортове колесо, як млин, тепер безжально перемелює людські душі… Та наприкінці цього світу з’являться ті, які здатні виправити зло…

— Ну-ну, — пробурмотів я і позіхнув — легенда мене не надихнула. Взагалі у мене склалося таке враження, що Свєтка цю легенду вигадала щойно, сидячи на зупинці.

Вона тим часом вела далі:

— Якщо дивитися на південь, то зі сходу на захід, — мотнула рукою по небу, — пролягає лінія зодіаку.

— Угу, — я знову буркнув і позіхнув, застромлюючи руки до кишень. Робилося прохолодно. І нудно. Бо, хай там як, я й сам мав деяке уявлення про всі ці астрології. І нічого нового почути від неї не сподівався.

— Так ось, якщо спостерігати із Землі — зодіак видається гігантським колесом, що обертається, — продовжувала просвітницьку діяльність Світлана, — та ми завжди бачимо половину колеса.

Вона знову провела рукою переді мною, малюючи на небі уявне півколо:

— Але за рік перед нашим зором воно прокручується геть усе. Воно символізує час, це колесо… час, який перемелює все, як жорна млина. Тому я і запитала тебе про мірошника… Це колесо має різні назви — млин, колісниця, зодіак, драбина…

— Драбина? — сіпонувся я. — До чого тут драбина?

— В драбині Якова дванадцять сходинок, — всміхнулася Світлана. — У його сні по ній підіймалися до неба та спускалися янголи. Ці дванадцять сходинок — дванадцять знаків зодіаку. Час — це загадка, яку потрібно розгадати. Якщо ми розшифруємо цю інформацію, ми знайдемо вихід, розумієш?

— По-перше, про драбину повільніше, — зупинив я її,— і по-друге, який іще вихід? Куди?

— Я ще точно не знаю… Певно, вихід в інші світи… — вона звела замріяні очі до неба.

— То ти й сама не знаєш… — розчаровано протягнув я, — чого ж ти мені тоді морочиш голову?

— Ну, може, я чогось ще і не знаю, та я знаю одне, — серйозно глянула на мене Свєтка, — час уже прийшов! Дві стрілки зодіаку показують на Різдво. Годинник проб’є дванадцять разів… і все зникне.

— Що зникне? Карета перетвориться на гарбуз? — я скептично скривився. — І які ще стрілки?

— Стрілки — то Стрілець і Скорпіон… — відповіла вона, повністю ігноруючи моє єхидство, і сіпнула гострим носиком: — Більше, наскільки я пам’ятаю, стрілок у зодіаку немає. Сонце на Різдво зараз потрапляє саме між цими знаками. Це місце має ще одну назву — Via Combusta, що перекладається з латини як «випалений шлях». Зараз ми всі по ньому і йдемо…

— Поясни, а чого мене обізвали драбиною? По-моєму, я анітрохи не схожий на коло зодіаку…

Свєтка глянула на мене, як ото дивляться на дітей-даунів — трохи з жалістю і трохи з презирством:

— Мова символізму зрозуміла не одразу, та коли її опануєш, то відкриваються… — і немов схаменувшись, махнула рукою, — коротше, ти поки що не втямиш, та це не так і важливо…

— Спасибі… Пояснила! — з сарказмом прокоментував я.

— Тобі важливо усвідомити, що саме ти — той, хто відмикає двері… Як би тебе там не обізвали… — в очах у неї загорілися вогники, і голос став вагомішим, як у журналіста, що веде репортаж із місця бойових дій. — Ми або пройдемо цим шляхом, або загинемо. Інших варіантів немає.

— Це що, так серйозно? Чому ж тоді…— я згадав слова Кульгавого: «…ми не можемо віддати цю драбину ворогам, краще тоді ми позбудемося її…»

Я не встиг договорити. До зупинки вже під’їхав «уазик».

Світлана швиденько всілася біля вікна і принишкла. Знову провалилася у свій «коматоз». Тільки її зелені очі, як дві зірочки, таємниче поблискували у темряві.

11

Був звичайний будній ранок. Ангеліна була вже на кухні. Коли я зайшов, вона саме обернулася від плити з цілою тацею грінок.

— Привіт! А де Світлана? — поставила таріль на стіл.

— Мабуть, іще спить, — відповів я, сідаючи на стілець.

— Світлану слід поквапити, — сказала Ангеліна і зняла фартух, — бо мені треба ще й попрацювати трохи. Дещо дописати. Тож ви тут самі хазяйнуйте. Кава знаєш де? Чайник на плиті…

— Так, — кивнув я, — знайду.

Ангеліна побігла дописувати якісь свої конспекти, а я дістав із полиці розчинну каву. Чайник саме закипів, і я, поставивши дві чашки на стіл, поклав у них по чайній ложці кави й залив окропом.

І саме всівся пити свою каву, коли до кухні забрела Свєтка. В пухнастому салатному халатику, одягнутому поверх рожевої піжами.

— Я бачила прегарну жінку, що пливла до мене у золотому човні…— повільно проказала вона і потягнулася.

Від несподіванки я навіть поперхнувся гарячою рідиною.

— Що?!

— Мені наснилася прегарна жінка… вродлива, як богиня, — замріяно повторила Свєтка і всілася поряд.

— Цікаво… — я поставив чашку на стіл і вилупився на неї.

— Так. І видається мені, що це не просто сон, — швидко хапонула свіжу грінку з тарілки Свєтка. — Він як загадка… Жінка зі сну передала мені книгу. Книга була великою, ледве вміщалася у мене на колінах…

Вона на мить заплющила очі, тримаючи грінку в руці, а потім прийшла до тями, відкусила від грінки краєчок і жуючи запитала:

— Це мені кава?

— Тобі…— відповів я.

— Я люблю з молоком, — Свєтка нахилилася до холодильника, тримаючи в одній руці грінку, примудрилася швидко дістати другою пакет молока й віртуозно зачинила дверцята ногою.

Поки вона наливала собі до чашки молоко, на кухні з’явився кіт. Нахабно заплигнув на стіл і, не звертаючи на мене ніякої уваги, почимчикував до підвіконня. Всівся біля вікна і, жмурячись на ранкове сонце, понюхав фіалочки, що саме розквітли у вазоні.

Свєтка, помішуючи каву, продовжила розповідь:

— Книга була величезною… В неї була коричнева шкіряна палітурка з такими… — вона грінкою зробила у повітрі завиток, — золотими візерунками…

— Ну і…— нетерпляче перебив її я, й собі взявши грінку, та нервово почав жувати.

Свєтка не квапилася:

— А сторінки були трохи рудуваті від часу…

У цей час Костянтин заторохтів на підвіконні, ставши лапою на якесь блюдце. Я здригнувся. Кіт здивовано озирнувся, а потім, невдоволено змахнувши хвостом, попрямував підвіконням далі. До бегонії, що саме теж розквітла.

— То яка загадка? — знову запитав я.

Свєтка дожувала грінку і спокійно взяла другу:

— Там був вірш. Я його прочитала. І запам’ятала…

А потім закинула голову догори і, в такт розмахуючи хлібом, процитувала:

Слухайте,

І не кажіть, що не чули.

Я і три,

Я й одне.

Я жінка.

Я зі зміїного племені.

Для злих — я зло,

Для добрих — добро,

Для вільних — воля,

Для рабів — пута.

Небо — домівка моя,

Воля — сутність моя.

Я не служу нікому,

Тільки котяче око —

Господар мій.

Я здивовано дивився на неї. Хай йому грець! Вона ще й вірші у снах пам’ятає!

— Оце і є загадка, — провадила Свєтка, — і її потрібно розгадати… Я відчуваю, що в ній ключ.

— Ключ? — я зацікавлено звів брови і перестав жувати.

— Так, той самий дев’ятий ключ, якого не вистачає…— доїдаючи грінку, вела далі Свєтка.

— Який іще дев’ятий ключ?

Свєтка відмахнулася від мене і задумливо забубоніла:

— Так… Зміїне плем’я… Змія, що ковтає свій хвіст… — раптом всміхнулася: — Так це ж про час! Точно! Змія… це час. Дев’ятий ключ — це час! Небо — домівка моя…

Я сидів і тільки тупо дивився на неї.

— Котяче око… — продовжувала бубоніти Свєтка. — Не розумію…

Я глянув на Костянтина. Він саме обернувся до мене хитрою мордякою від залитого вранішнім світлом вікна. Його зіниці звузилися і були як майже непомітна рисочка.

Зненацька я все збагнув:

— Це ж місяць! Він — як котяче око!

Свєтка здивовано вилупилася на мене, немовби щойно побачила. Потім радісно ляснула себе по лобі:

— Точно! Котяче око схоже на місяць! Повний місяць — максимально віддалений від сонця. Коли темрява навкруги — котячі зіниці робляться великими, як повний місяць, і світяться відбитим світлом. Коли місяць наближається до сонця — він теж робиться для нас тоненьким серпиком, як котяче око від світла… А три і одне — три місячні фази. Молодик, повня і старий місяць. Усе правильно! А ти молодець!

— Дякую… та все ж я б волів, аби ти мені пояснила…

— Щоб відкрити портал, треба зібрати вісім ключів. І розгадати, який дев’ятий… — таємниче почала Свєтка.

Несподівано до кухні зайшла Ангеліна.

— Все! Досить теревенити! — сказала несподівано жорстко.

— Чому? — ображено звела на неї очі Свєтка.

— Тому, що час збиратися, — Ангеліна красномовно вказала в бік годинника на стіні,— кому в школу, а кому на роботу. Тож хутко-хутко… закінчуйте посиденьки та вдягайтеся. Бо автобус не чекатиме…

Виходячи з кухні, Свєтка зашепотіла мені на вухо:

— Не зважай на неї… Я тобі все покажу. Я тепер знаю, де вихід… Вихід — там, де повна темрява. Темрява перед народженням молодика…

12

Тривав нудний урок, і Свєтка, щоб розважитися, поклала собі на коліна атлас зіркового неба і щось там з інтересом видивлялася. А потім обернулася до мене і зашепотіла:

— Дракон завжди в усіх казках та міфах охороняє коштовності. Дивись, — вона тицьнула пальцем у карту, — біля Малої Ведмедиці, навколо Полярної зірки, розташоване сузір’я Дракона. Які дорогоцінності він охороняє?

Я розвернувся до неї і витягнув шию, щоб краще роздивитися. Раптом біля нашої парти з’явилася вчителька, і я просто над вухом почув:

— Родной язык у человека тот, на котором он думает…

Я звів очі й побачив перед собою нашу «русачку», яка єхидно дивилася на Свєтчин атлас. Свєтка швидко зорієнтувалася і запхнула книгу у шухляду під партою.

— Вот ты, Светлана, на каком языке думаешь? — невдоволено мружачи очі запитала вчителька.

Свєтка підвелася:

— Я?

Десь на гальорці тихо захихотіли.

— Да! Ты! — підібгавши мальовані помаранчевим кольором губи, з притиском проказала «русачка».

— Ні на якому! — відповіла Свєтка. По класу прокотилася хвиля вже цілком відчутного сміху. Світлана неуважно ковзнула поглядом навкруги і виправилася: — Я не думаю словами…

— Напоминаю для тех, кто забыл, — тріумфально обвела очима клас учителька, — идёт урок русского языка! А некоторые не только не в состоянии думать, а даже не в состоянии вспомнить, где находятся!

Клас уже розвеселився на всю котушку і мало не повзав від реготу. Свєтка трохи почервоніла і сіла на місце, бурмочучи під ніс:

— Думати словами — це примітивно і дуже повільно…

Вчителька тим часом підійшла до дошки і, продовжуючи якусь недочуту нами тему, вивела на дошці каліграфічним почерком:

Омонимы

І проказала, звертаючись до класу:

— Успокаиваемся! Вспоминаем программу пятого класса!

А потім, не чекаючи відповіді, не менш каліграфічно написала:

КЛЮЧ журавлей

КЛЮЧ от дверей

Из-под земли бил КЛЮЧ

— Так кто нам прояснит значение слова «омоним»? — вона оглянула вже мовчазну аудиторію і зупинила погляд на Свєтці.— Может, ты, Светлана?

Свєтка зітхнула і знову підвелася:

— Омонимы, — нудним завченим голосом почала вона, — разные по значению, но одинаковые по написанию и звучанию слова.

І зненацька додала:

— Тільки це ваше «арістотелєвське опрєдєлєніє» — дурня повна!

У вчительки брови поповзли вгору.

А Свєтка тим часом рішучими кроками попрямувала до дошки і, зупинившись біля вчительки, подивилася їй просто в очі та проказала:

— Бо ніякого «разного значєнія» тут і близько немає!

Лице «русачки» на таке нахабство почало вкриватися нервовими червоними плямами. Я, чесно кажучи, теж не чекав від тихої Свєтки такого демаршу.

А вона тим часом кривувато написала поряд із каліграфією:

КЛЮка

КЛЮв

ПроКЛЮнуться

І затято провадила:

— У всіх цих словах спільне оце «КЛЮ», — і тицьнула в нього, аж крейда закришилася. — «КЛЮ» — це те, чим можна щось пробити, щось довге і, може, гостре. Типу «клюву» чи «клюки» Либонь, якесь утрачене давнє слово. Воно ж все пробиває, відкриває! Птахи повертаються з вирію ключем і ніби пробивають небо з того світу — весну відмикають. Ключ, який джерело, пробиває землю. А ключ від дверей — теж довгий і теж відмикає…

— А коса? — єхидно запитала з місця Любочка. Вітка біля неї захихотіла, затуливши рота рукою.

— Коса — це щось «косе», тобто криве, — глипнула на неї Свєтка, — і коса дівоча заплетена навскоси, і коса, якою косять, — крива, та й берегова коса теж рідко буває прямою!

Вона обтрусила руки і завершила свій виступ словами:

— Омонімів узагалі немає! Це тупі вигадки! Всі ці слова — це образні вирази, а не різне значення! Так ви скоро скажете, що у виразах «плывёт тучка» «плывёт кораблик» слово «плывёт» — то ононім! Чи ще якесь іностранческе слово до нього приліпите, щоб мозги пудрити!

«Русачка», споглядаючи цей афективний спектакль, вже вся почервоніла — її лице палало, як добре розжарена сковорідка. Але вона, стримавшись, тільки їдко відчеканила:

— Твой суржик невыносим!

— Ну, суржик! То й шо? — визвірилися на неї Свєтка. — А оці ваші «омоніми» чи «антоніми» — що, суто російські слова? Чи, може, суто українські?

Тут учительку кінець-кінцем прорвало:

— Нечего мне тут урок срывать! — вона емоційно метельнула рукою у бік дверей: — Можешь взять свои вещи и марш из класса! Прямо в Академию наук! С нами тебе, такой умной, делать нечего!

— Ой, та будь ласка! — Свєтка рушила до парти і в серцях згребла з неї зошит, ручки та підручник, а потім демонстративно витягла з-під парти атлас, ляснула ним і запхнула все це у свій портфель. Підхопила його і вибігла з класу.

— Ну, я теж піду, — підвівся і я за нею, закинув наплічник за спину, і прихопив з парти свій, тепер уже одинокий, зошит. — Бувайте!

Я заплигнув на підвіконня і з новою цікавістю придивився до Свєтки, яка вже знову втупилася у свій атлас.

— А… і ти вже тут, — не здивувалася вона, глянувши на мене.

Свєтка була спокійною та зануреною у свій внутрішній світ, наче то й не вона хвилину тому вилетіла з класу, грюкнувши дверима.

— Що, революціонерко, — всміхнувся я до неї,— разом уроки прогулюватимемо?

— Ну, типу того… — ніяково потерла у відповідь ніс вона.

Та довго байдикувати нам не довелося. Бо десь за хвилину нас засікла Ангеліна, що саме йшла повз нас коридором.

— А чого ви не на уроці? — здивовано запитала і зупинилася.

— Та так! Вигнали, — безтурботно відповів я, і далі сидячи на підвіконні.

Ангеліна зітхнула й осудливо хитнула головою:

— Молодці! Нíчого сказати…

Вона на хвильку замислилася, а потім, заклопотано зморщивши лоб, звеліла:

— Підете зі мною! — і підвела до очей руку та глянула на годинник. — Саме зараз у мене мають розпочатися заняття…

Заняття Ангеліни проходили у малому фізкультурному залі, де зазвичай хирляві діти займалися вправами на уроках ЛФК.

Ангеліна проводила тут щось на зразок факультативу з психології, чи радше релаксації. Усім присутнім видали по килимку. Ми зі Свєткою всілися ззаду, просто під гімнастичною стінкою.

На килимках, окрім нас зі Свєткою, розмістилося десь зо п’ятнадцятеро дітей. Малечі здебільшого. Мабуть, основний склад був зібраний з Ангеліниного ж класу. Серед дітей я помітив і того малюка, «космонавта».

Ангеліна спочатку розказувала нам про так званий другий бік особистості. Про нашу підсвідомість, чи надсвідомість… Вона ж бо, за її словами, глибока, як океан, і безкінечна, як небо. І ми майже нічого не знаємо про неї та можемо здогадуватися про її дії тільки з непрямих фактів. Вона розповідала про сни, їхню важливість, і що вони, ці сни, є безсумнівним доказом існування нашого другого, прихованого боку. Та про те, що саме цей, прихований бік частіше за все і керує нашими вчинками. І що у ньому заховані ключі від могутньої сили, що дарує людям нові можливості…

Потім Ангеліна ввімкнула музику, запропонувала всім влягтися, повністю розслабитися і спробувати дізнатися про свій прихований світ.

Музика була спокійною і навіть трохи урочистою, але в мені вона викликала не спокій, а якусь нез’ясовану напругу. Я лежав на своєму килимку, але розслаблятися мені не хотілося. Взагалі я не любив розслабленого стану. Мені більш до вподоби була тверда як лезо ясність. А от ясності наразі якраз і не було. Тож я лежав і слухав свої сумніви.

Що ж мене непокоїло? Ці діти з Ангеліниного 4-Б? А може, сама Ангеліна з її нескінченними недомовками? Бо я ніяк не міг уторопати, чого вона домагається. Навіщо збирає дітей на ці дурнуваті заняття? І навіщо вона свого часу підібрала мене?

На щастя, лежали ми недовго, десь хвилин за двадцять музика скінчилася. Усміхнена Ангеліна замість домашньої роботи запропонувала дітлахам описати або намалювати свої видіння. Діти, охайно склавши свої килимка попід стінкою і по черзі проказавши: «До побачення, Ангеліно Іванівно», — потягнулися до дверей.

Нам зі Свєткою Ангеліна кинула:

— Зачекайте хвильку! Зараз закінчу писати, і разом підемо.

Я пішов трохи розім’яти м’язи на шведській стінці, а Свєтка позіхнула і всілася біля матері. Вона взяла олівець зі столу і, ліниво його покручуючи, проказала:

— Мені такий дивний сон наснився…

Вона таки незвичайна, ця Свєтка, встигла вже й поспати… Мене це заінтригувало, і я нашорошив вуха.

— Розкажи! — теж зацікавлено підняла на неї очі Ангеліна, покинувши свої записи.

— Я купила фломастери, — почала Свєтка, — вони були упаковані у велику коробку-циліндр. До фломастерів у наборі йшли три круглі білі плафони. Я витягла всі три плафони з циліндра. Поклала на стіл. Поряд поклала фломастери. Їх в упаковці було сім. Двоє хлопців сиділи за столом навпроти мене. Один із них узяв плафон до рук. Він його не втримав — плафон упав і розбився. Я злякалася і розлютилася: «Дурень! — гримнула на нього. — Як же ж я тепер малюватиму райдугу?». «Знайди близнюків», — порадив мені один із хлопців…

Ангеліна на останніх словах ледь помітно здригнулася й опустила очі.

— Ма! Ти щось знаєш? Про мій сон? — підозріло глянула на неї Свєтка.

— Ні. Нічого не знаю, — швидко відповіла Ангеліна і почала щось знову записувати у зошит, — це ж твій сон, сонечко….

13

Четвертого травня, в суботу, Ангеліна зорганізувала невеличкий турпохід. Вона планувала відсвяткувати «Ворота в літо» або Перунів день — з ватрою, хороводами та піснями. Із собою вона, окрім малечі, прихопила, звичайно, і нас зі Світланою. День видався теплим і сонячним. Тому ніхто не був проти опинитися ближче до природи. Ангеліна десь примудрилася для дітей дістати невеликі похідні рюкзаки, куди вони запхнули усе потрібне для ночівлі на природі й тепер нагадували маленьких навантажених мурах.

Та найбільші й найважчі наплічники довелося тягнути нам зі Свєткою. Коли ми нарешті доповзли до місця дислокації — невеличкого лісочка, виявилося, що нас там чекали.

На галявині вже був споруджений табір. До нашого втомленого загону одразу підійшов молодий високий хлопець. У нього на шиї була пов’язана жовто-блакитна хустинка.

— Я бачу, ви до нас, — широко всміхнувся хлопець, — як же я радий вас бачити, Ангеліно! Приєднуйтеся!

— Доброго дня, Сергію! — привіталася Ангеліна, — приєднаємося залюбки!

Я штовхнув Свєтку:

— Хто це?

— Це скаути… — відповіла вона, — ну, типу як колись піонери були… Чув про таких?

Я, скинувши наплічник, знизав плечима.

— Ну що, — радісно потер руки Сергій, — лаштуємо намети?

І тут я помітив у нього на рівні грудей кишеню, на якій красувалося зображення трипелюсткової лілії. Серце в мене тьохнуло і забилося сильніше. Я вже таку лілію бачив… як татуювання на руці Дами!

Я штовхнув Свєтку у бік і запитав:

— А що це за лілія у нього на грудях? Що вона означає?

Свєтка знизала плечима:

— Не знаю. Здається, схожа лілія була у Франції…

Єдине що зв’язувало в моїй пам’яті Францію та лілію, це була пісенька зі старого радянського фільму про трьох мушкетерів:

Есть в графском парке чёрный пру-у-уд…

Там лилии цвету-у-ут…

— Тю… До чого тут Франція? — скривився я.

— Так, схожий символ був у Бурбонів, у французьких королів. Три лілії на синьому полотні. І називалася вона «фльор-де-ліс», — почув нашу розмову Сергій. — Та до скаутів вона не має стосунку. Якщо хочете, я вам розповім про історію скаутської символіки.

Було видно, що його хлібом не годуй, а дай про що-небудь розповісти. І поки ми ставили намети, Сергій переповів нам багато чого. Почав він іздалеку:

— Вся ця історія почалася ще з Кловіса. Він був королем франків у п’ятому сторіччі. І так успішно розширював територію підвладних племен, що навіть заснував місто Париж як столицю своїх володінь. Старовинною емблемою короля Кловіса була жаба. Після його визнання королем він вибрав своїм гербом зображення золотих жаб на блакитній накидці. Вже пізніше стало зрозумілим, що зображення жаби, слизької та противної, не може відповідати призначенню символу королівської влади. І поступово почався процес трансформації її зображення в щось приємніше для очей. Прапор, усіяний численними золотими жабами, через деякий час перетворився у прапор із зображенням лілії або вістря стріли.

Чесно кажучи, у мене було слабке уявлення про те, як жаба може поступово перетворитися на лілію. А Сергій тим часом вів далі:

— Ще дві легенди пов’язують походження символу лілії з королем Хлодвігом. По одній, середньовічній — янгол приніс йому золоту лілію як символ очищення у зв’язку з прийняттям християнства. По іншій — Хлодвіг полюбив лілії після того, як за ліліями, що зростали на мілководді, виявив брід через річку, завдяки якому вийшов у тил ворога й отримав перемогу.

Я вже остаточно заплутався у його французьких королях та жабах-перевертнях. І тут Сергій несподівано закінчив свою розповідь словами:

— Скаут[30] означає «розвідник». І організаторам скаутського руху найбільш відповідним видався знак «вістря стріли», або стрілка компаса «північ». Бо, як і компас, розвідники повинні завжди вміти показати єдиний правильний напрям…

— А до чого тут… лілія? — не втямив я.

— А-а! Забув сказати! — всміхнувся Сергій. — У ті ж таки середні віки компаси виготовляли з вензелем у вигляді лілії на відмітці «північ». До речі, вперше саме за наказом французького короля. Відтоді напрям на північ загально прийнято позначати стилізованою лілією. Але у скаутів цей символ ніколи не називався «лілія», а лише «вістря стріли», або ще простіше — «північ».

Увечері, коли всі вже повечеряли та відбíгали свої хороводи, ми всілися біля вогнища.

Вогонь миготів перед очима сліпучою жовтою квіткою і випльовував у темне провалля неба яскраві, наче феєрверки, іскри.

Сергій та Ангеліна про щось гомоніли з дітьми. Почалися так звані «розповіді біля багаття». Патріотично та етично правильні балачки. Типу про те, як треба любити природу та рідний край. Я до них особливо не дослухався. Ми зі Свєткою примостилися трохи осторонь від усіх.

Я сидів і втикав у полум’я, ліниво копирсаючись гілкою у вуглинках. А потім запитав у Свєтки:

— А чого той французький король зображав жабу на своєму прапорі? — і, почухавши маківку, додав: — Наскільки я пам’ятаю, французи ж їх їдять!

Вона не відповіла одразу, думаючи про щось своє, а потім, якось не зовсім в тему, задумливо проказала:

— А ти знаєш, на стязі у скаутів зображають святого Юрія Переможця, — і витягла з кишені маленького іграшкового ведмедика, — він типу їхній святий покровитель…

— Йурія? — перепитав я, замислено звів голову догори і подивився на темне нічне небо, всіяне вогняними лелітками від палаючого багаття.

Свєтка тим часом підвелася і пожбурила іграшку у вогнище.

— Ти чого? — не зрозумів її витівки я.

— Це жертвоприношення…

Вона сказала це якось урочисто і зараз, зі своїм червоним кошлатим волоссям, мала вигляд прадавньої відьми. Знову сіла і подивилася скляним поглядом у вир вогнища, де в корчах згоряла її іграшка. Певно, їй було сумно розлучатися з нею.

— Ніколи не розумів змісту жертвоприношень… — скривився я.

— Вони для того, щоб навчитися віддавати, відмовлятися від чогось, до чого ти звик чи вважаєш своїм, — хрипло відповіла Свєтка і втерла щось невидиме під носом. — Вчитися віддавати слід поступово… Бо колись ми станемо перед рішенням розлучитися з найдорожчим, що у нас є.

І кресонула зеленими очима в мій бік:

— Зі своїм «я»…

Я здригнувся.

Вся інформація сьогоднішнього дня була, наче окремі пазли якоїсь загадкової і величної картини. Стрілка компаса, лілія, жертовний вогонь, японець Дама, Ангеліна та ці кляті жаби з французами… В мене вже голова закрутилася від усього цього, але картина все ніяк не бажала складатися у цілісну, хоча я відчував, що розгадка десь поряд. Та чогось важливого ще бракувало, щоб заповнити зяючі чорні провалля. Якогось місточка, що приведе мене нарешті до правди…

— Я піду спати, — втомлено сказав я і підвівся.

— Я теж, — піднялась за мною Свєтка.

Я вже нахилився, щоб заповзти у свій намет, коли Свєтка штовхнула мене у бік:

— Дивися, зараз просто перед нами — сузір’я Скорпіону. Бачиш гачок у небі? — і вказала рукою на південь. — А ота яскрава червона зірка по центру — то Антарес.

Я випростався і придивився до неба.

— Бачу, — відповів. Справді, сузір’я трохи схоже на гачок, та… звідкіля він тут? Я вирішив уточнити, чи вона не переплутала бува чогось: — Слухай, а чому там Скорпіон? Зараз же весна, а не осінь? Я сам народився під цим сузір’ям, а день народження в мене в листопаді… Щось я не доганяю…

— Все вірно, — задоволено всміхнулася Свєтка з виразом інтелектуальної переваги на обличчі.— Твій знак зодіаку — то сонячний знак, тобто знак, у якому перебуває сонце в день твого народження. А зараз, якщо ти помітив, уже ніч. Земля обернулася. Тому ми на небі бачимо знак, протилежний сонячному.

— Гм, цікаво, — пробурмотів, — а я якось над цим навіть не замислювався.

Зрештою, я багато над чим іще не замислювався…

14

Наступного дня, поки малеча та вихователі з ентузіазмом лаштували вогнище, ми зі Свєткою вирішили прогулятися околицями.

— Далеко не ходіть, бо скоро обідатимемо! — попередила Ангеліна.

— Гаразд! — махнула рукою Свєтка. — Ми тільки обстежимо, що там за лісочком… здається, там десь є річка…

Спочатку на сусідній галявині ми натрапили на дивних туристів. Вони приїхали на природу на здоровезному мікроавтобусі, на даху якого була прилаштована супутникова антена. Біля машини був напнутий дашок від сонця з камуфляжної сітки, під яким, підставивши свіжому повітрю бліді торси, загоряли два молодики. Перед ними стояв доволі величенький увімкнутий телевізор. Вони б іще сюди мікрохвильову пічку приперли… Один із них, почувши наші кроки, ліниво підняв голову і провів нас мутнуватим поглядом.

Поблукавши десь із півгодини, ми ніякої річки не знайшли, зате, вийшовши з лісочка, побачили трохи занедбаний ставок, що густо поріс очеретом, і поряд невелике мальовниче село.

— Ну що, пройдемося туди? — я кивнув у бік села. — Бо щось мені вже пити хочеться…

— Там, мабуть, є крамниця, — згодилася Свєтка. Витягла з кишені прим’яті десять гривень, придивилася до них і всміхнулася: — Розважимо дітей і себе цукерками…

До села спускалася ґрунтова дорога, що вигиналася принадною змійкою серед зелених луків. Свєтка, ступаючи поряд, занурилася у звичний для себе напівкоматозний стан і не діставала мене розмовами. Я йшов і був майже щасливий. Пахло селом — трохи свіжою травою і трохи гноєм. Біля дороги, прип’ятий до кілочка, пасся білий цап. Він підвів голову, скосивши в наш бік жовте око з прямокутною зіницею. Я підморгнув йому:

— Привіт, друже!

Цап здивовано відповів:

— Ме-е-е

Світило сонце, віяв ласкавий вітерець, зеленіла трава, квітнули біленькими дрібними квіточками і задушливо духмяніли якісь не відомі мені кущі. Ідилія та й годі. Так от, я був майже щасливий… Поки не помітив, вірніше не відчув на своїй спині тиск від прискіпливого погляду. І це був погляд не мого знайомого цапа. Це був людський погляд. Я озирнувся. За нами чимчикували по дорозі, здіймаючи куряву, два молодики. Відстань від них була ще пристойною, та я їх упізнав. Це були ті самі туристи, що стрілися нам дорогою. Либонь, теж у село до крамниці, заспокоїв я себе. Та мій гарний гумор одразу ж ніби помножили на нуль…

Село мало «культурний центр» у вигляді автобусної зупинки, крамниці й новенької, нещодавно побудованої церкви.

Я ще раз озирнувся. «Туристи» йшли за нами. Вони обидва були в сорочках-«гавайках» та у широких шортах до колін, підозріло схожих на просторі труси. Шорти в одного були сині в клітинку, а у другого — картаті, в різнокольорових квіточках. Ще вони мали солом’яні брилі на голові та фотокамери на шиї.

Ми зайшли до крамниці. Після яскравого сонця приміщення видавалося темнуватим. Я роззирнувся. Тут торгували одразу всім — від притрушених пилом батарейок до замордованої часом копченої риби. Ліниво гуділи полудневі мухи. За прилавком сиділа огрядна тітка у кокетливому червоному фартушку в білу цяточку й апатично читала газету. Серед пластмасових відер і прального порошку я відшукав поглядом ящик із водою і попросив:

— Мені води пляшку.

— Тепла, — не підводячи голови, попередила продавщиця.

— А ще оцих цукерок, грамів чотириста, — заторохтіла слідом Світлана.

— Яких, яких? — відклала газету тітка.

— Оцих. Карамельок «У гостях у казки», — тицьнула пальцем у вітрину Свєтка.

На карамельках була намальована царівна-жабка зі стрілою. Цікавий малюночок для цукерок…

У цей момент рипнули двері, й до крамниці зайшли «туристи». Стали за нами. Я знову відчув спиною їхні настирливі погляди, і від неприємного тиску навіть зіщулився. До мене повернулося давно забуте відчуття, яке переслідувало мене в ордені. Відчуття несвободи.

— То воду давати? — вивела мене із задуми продавщиця.

— Так, — відповів я і спітнілою рукою витяг гроші. Схопив пляшку та чимскоріш вибіг надвір. Свєтка вибігла слідом.

— Ти чого? — вилупилася на мене, розгортаючи фантик карамельки.

— Вони за нами стежать, — кивнув я в бік крамниці.

— Стежать? — якось неуважно перепитала Свєтка, бо вже вилупилася на фантик. Потім забубоніла: — Жаба… Ба-жа. Бо жаба… Бо жа…

— Ти мене чуєш?

— Чую! Сховаємось у церкві,— всміхнулася Свєтка й вкинула карамельку в рот, — їм же не спаде на думку в такому вигляді туди пертися…

Я кивнув, глитнувши загусклу слину.

— Будеш конфетку? — спокійно провадила вона, прямуючи до церкви.

— Ні… не хочу, — відповів я, нарешті відкрутив пляшку і зробив великий ковток теплої газованої води. Легше від цього мені не стало.

Церква була напівтемна і порожня. Чаділи та світилися золотими вогниками численні свічки, яких понатикали у поставники перед іконами невтомні прохачі.

Біля сивого як лунь Миколи Угодника стояла самотня бабця «божий одуванчік» і дрібно хрестилася. Ще вона раз по раз била поклони і шепотіла: «Господі помілуй, господі помілуй…» По-моєму, не за адресою. Бо «Господі» висів поряд. Із сумними добрими очима і піднятими догори двома пальцями.

Свєтка тицьнула пакетик із цукерками мені в руки і заходилася зав’язувати на голові картату жовто-зелено-блакитну хусточку, що до того прикрашала її шию, наче піонерський, чи то пак скаутський, галстук.

Вдягнута Свєтка була, як завжди — в улюблену яскраво-зелену сукню та веселі смугасті біло-червоні панчохи. Тож хусточка додала їй колориту. Тепер вона була схожа на помість Буратіно з Альонушкою. Бабуся підозріло глянула на неї і відійшла класти хрести в інший бік.

Свєтка озирнулася і, блиснувши прозоро-зеленими очима, повільно проказала:

— А ми повинні були сюди зайти… Мені ця церква снилася…

Я скептично скривився. Вона не звернула на це жодної уваги. Напівзаплющила очі і, як зомбі, почала тинялася приміщенням, обмацуючи руками повітря біля ікон.

Поряд зі мною, біля поставника, діловито перебирала свічки стара служка. Які вже трохи погоріли — гасила двома пальцями, витягувала та кидала в спеціальну таріль, мабуть, для подальшої переробки. Безвідходний у них тут бізнес…

Трохи далі, біля олтаря, задумливо стояв і втикав класичний товстенький батюшка.

— Ходи сюди… — згодом поманила мене пальчиком Свєтка. — По-моєму, я дещо знайшла…

Я підійшов. На іконі була зображена Богородиця з дитинчам. На чолі в неї була намальована восьмикутна зірка. Я придивився. На мить зображення замерехтіло, і мені здалося, що в жінки на іконі золоте хвилясте волосся. Свєтка, простягнувши руки до ікони, застигла.

Я гадав, що Світлана мене більше нічим здивувати не зможе. Та даремно… Вона була неперевершеним майстром викидати несподівані колінця. За мить Свєтка вийшла із задуми, несподівано тицьнула пальцем в ікону і гучно, на всю церкву, заявила:

— Вона народила двійню. Я точно знаю. А тут вона тільки з хлопчиком. Куди поділася дівчинка? — її обурений голос задзвенів на все приміщення, що мало непогану акустику.

Служка здригнулася, а батюшка обернув до нас чималенький торс і крякнув. Та Світлана, коли була «в дусі», мала неабияку броню. Зупинити її не зміг би навіть бойовий підрозділ херувимів.

— Куди поділи дівчинку, питаю? — знову голосно поцікавилася вона у безмовно застиглого простору.

Батюшка не витримав і посунув до нас. Важко переставляючи ноги, перевальцем, немов качка. За хвилину він багатозначно застиг поряд. На цей його маневр Свєтка відповіла тим, що не менш красномовно вперлася поглядом в його чималенький живіт і проказала:

— Відійди! Ти мені заважаєш…

Від несподіванки око у нього нервово сіпнулося, і служитель культу вирішив подіяти на неї вербально:

— Отроковіца… — повчально почав він, та Свєтка на це роздратовано його перебила:

— Кажу ж тобі, не заважай! — вона легенько змахнула рукою, і батюшка застиг з роззявленим ротом та напівпіднятою рукою — неначе скам’янів. Тим часом Свєтка знову задивилася в нікуди: —…Вони її сховали… вони не хотіли, щоб її знайшли… так, так… — прошепотіла вона та розвернула лице до мене. В очах Світлани палахкотів вогонь. — Ми повинні її знайти…

— Кого?

І тут я побачив, що до церкви повільно заходять наші переслідувачі. Я, не чекаючи відповіді, схопив Свєтку вільною рукою і, піймавши потрібний стан, провалився з нею за тоненьку стіночку олтаря.

— Ого! — пошепки виявила захват Свєтка.

— Ци-и, — замість відповіді я приклав до рота палець і задоволено посміхнувся. Мені було приємно хоч чимось її вразити.

Ми припали до невеликої шпаринки. Тим часом наші дивні переслідувачі, анітрохи не комплексуючи з приводу своєї зовнішності, неквапно підійшли до застиглого батюшки.

— Кх-х! — прокашлявся один із них

Батюшка вийшов із трансу і здивовано витріщився на несподівану зміну декорацій.

Той, що був у картатих трусах, запитав:

— Хтось заходив у церкву перед нами?

Батюшка зацьковано кивнув.

— Куди вони поділися?

Батюшка розгублено знизав плечима.

— Хто це був і що вони тут робили? Не мовчи, відповідай! — присунувся до нього другий «турист».

— Хлопєц з дівчиной… Богохульствовалі…— слухняно відповів батюшка.

— А точніше?

— Отроковіца утвєрждала, что Богородіца проізвела на свєт двійню… — змовницьки нахилив голову до нього батюшка та зробив круглі очі.— И спрашивала о какой-то дєвочке…

«Турист» у картатих трусах на цю його сповідь незадоволено хитнув головою та презирливо клацнув язиком.

Я не витримав і пошепки запитав у Свєтки:

— То яку дівчинку ми повинні знайти?

Вона глянула мені в очі і тихо почала:

— Я думаю… — а потім опустила погляд і скривилася: — Я не певна… що тобі про це потрібно зараз знати…

Якби я міг спопеляти поглядом, я б залюбки пропалив у ній дірку.

15

Після того випадку у турпоході Ангеліна намагалася бути пильнішою і не зводити з нас погляду. Або нікуди не відпускати, що для неї було одне і те ж.

Була неділя. Дощило. Ангеліна поїхала у справах, ми лишилися зі Свєткою вдома самі. З розпорядженням не полишати приміщення. Я не вельми дослухався наказів Ангеліни, але сьогодні була така мерзотна погода, що й самому нікуди не хотілося вилазити. Я півдня валявся на дивані й мусолив уже тричі читаний детектив.

До кімнати постукала, а потім і просунула голову Свєтка:

— Привіт! Чим займаєшся?

— Читаю, — пробубонів я.

— Сьогодні потрібний день. Молодик… Золотий лебідь… Дев’ятий ключ… — таємниче проказала вона.

Я відмахнувся від неї, як від настирливої комахи:

— Відстáнь!

— Я тобі обіцяла показати… Я малюватиму пентакль. Ти що, не хочеш побачити? — хитро примружила очі.

— Знаю, я тебе… Сама ж нічого не знаєш, тільки балачки балакаєш… А як до діла…

— Мені потрібен молоток, гвіздок і мотузка… — значуще проказала Свєтка. — Допоможеш знайти?

— Для чого?

— Кажу ж, малюватиму пентакль! Щоб відкрити портал!

— Гаразд, — буркнув я і підвівся з дивана. Вона мене заінтригувала — таким дивним набором приладів для відкриття порталу.

Ми швидко знайшли на кухні гвіздок вкупі з молотком. Із мотузкою було складніше.

— Пасок годиться? — спитав я, зазирнувши у ванну.

— Годиться… — швидко зорієнтувалася Свєтка і витягнула пасок з Ангеліниного халату. — А ще мені потрібні крейда і довга лінійка…

Крейда і лінійка відшукалися в її кімнаті. А ще там вона прихопила ефірну олію кориці й пачулі.

— Кориця — щоб тобі корилися, — пояснила вона. — А пачулі для того, щоб тебе почули.

— Чого? — перепитав я, не особливо сподіваючись на логічну відповідь. І був правий, бо Свєтка, таємниче поблискуючи очима, понесла:

— Пачулі ще називають цвинтарним пилом… Пилом кладовища…

— До чого він тобі?

— До того, що це таке масло, щоб умаслити світ мертвих… — зі знанням справи вела далі вона. І додала трагічним шепотом: — Та це так, про всяк випадок… Раптом вони будуть проти нашого наміру…

Потойбічні зі світу мертвих, певно, були не проти, бо за мить Свєтка була вже у вітальні. Стала посеред кімнати й оцінювально окинула її оком:

— Що ж, місця вистачить…

Потім вона швидко та вправно відкотила половик, узяла пасок і прибила один його край просто до підлоги гвіздочком:

— Це буде центр…

Крейдою вона, досить спритно прокручуючи пасок навколо осі, намалювала коло. Вийшло цілком пристойно, майже ідеально рівно. Потім вона довго повзала по підлозі й вимірювала, щоб розділити коло на вісім частин. Причому вона зорієнтувала лінії відносно сторін горизонту, користуючись компасом. Свєтка не переставала мене дивувати. Подумати тільки, виявляється, такий вельми потрібний предмет, як компас, у неї завжди був просто в кишені…

Потому Свєтка розділила коло ще й на три рівні частини. І почала малювати навпроти кожної риски не зрозумілі мені знаки.

— Це — ключі…— висолопивши від старання язик, пояснила мені.— Все… Розписала — всі вісім.

Вона витерла спітніле чоло і, раптом вирячивши очі, крикнула:

— А ніж? Я ж ледве ножа не забула!!!

Свєтка вмить підхопилася і через секунду вже вибігла з кухні зі здоровенним тесаком. Я підозріло подивився на нього. Сподіваюсь, вона не зібралася приносити тут криваві людські жертви?

Свєтка, дякувати Богу, не збиралася, а просто встромила ножаку на сході, там де співпали дві риски початку поділу на вісім і на три. Потім вона підвела очі на мене:

— Тепер твій час діяти… Ти ж — відмикач.

— Ну… І що мені потрібно робити? — скептично озираючи коло, запитав я.

Свєтка знизала плечима:

— Не знаю… Мабуть, стати в центрі…

Я презирливо хмикнув. Ось так вона завжди… Утягне в якусь пригоду, а потім — не знаю, не можу, не час, не можна…

Свєтка винувато повторила:

— Либонь, тобі слід стати в центрі кола… А там воно все саме відкриється… І ти зрозумієш, що треба робити.

Я зітхнув, незадоволено похитуючи головою, переступив риску і став у центрі. Спочатку я нічого не відчув. Навіть почав нудитися і хотів уже вийти з кола, щоб покінчити з цією дурною грою. А потім, від нудьги, спробував піймати той стан, коли в мене мерехтять стіни. Впіймав — і світ навкруги справді потроху замерехтів. Потім риси предметів почали повільно зникати, немов у тумані. Скоро туман навкруги вже цілковито відгородив від мене Свєтку і всі видимі речі в квартирі. Сіро-біле туманне світло, немов стінами, огорнуло мене зусібіч. Я стояв деякий час у цьому киселі, не знаючи, що діяти далі. А потім несподівано туманний світ навкруги мене розколовся, як скляне вікно, і осипався дрібними скалками.

…Під ногами була безодня космосу, в якій мерехтіли зірки. Я не розумів, як я стою, бо стояти в прямому розумінні було ні на чому. В моєму сприйнятті щось відбувалося. Спочатку я зовсім утратив орієнтири. І не тямив, де верх, де низ. Цих понять більше не існувало. Я подивився вгору — наді мною в блакитній димці атмосфери велично пливли білі хмари і виднілися обриси незнайомих континентів. Раптом світ ніби перекинувся. Мене аж трусонуло — в цю мить я збагнув, що підвішений догори ногами на орбіті невідомої планети. Причому підвішений ні на чому! Від моторошного первісного жаху в мене запаморочилось у голові. Мені здавалося, ще трошки — і я зірвуся з цієї шаленої висоти. Планета вже почала мене притягувати…

Раптом я почув зляканий голос Свєтки:

— Знайди поглядом ніж! Дивися на нього! Не відводь погляду!

Я швидко опустив (?) очі і, як за останню надію, ухопився поглядом за ніж. Він невідомо яким чином все ж таки перебував на місці.

— А тепер нахиляйся до нього! Нахиляйся! Візьмись за нього! Тримайся за ніж! Не відпускай!

Я обережно нахилився і торкнувся ножа. У цей момент світ знову перекинувся — і я побачив, що я там, де й був. Посеред кола, намальованого крейдою. Я не втримався на ногах і впав. Було таке відчуття, що з мене викачали всю мою енергію. До мене швидко підбігла Свєтка, висмикнула ножа і витягнула мене із кола. Лице в неї було бліде. І перше, що я почув від неї, коли отримав здатність чути, були слова:

— Яка ж я дурна! Ти міг загинути!

Я не сперечався. В мене ще трусилися ноги і перед очима стояла мерехтлива пелена. Її дещо істеричні слова повертала мене до реальності — я відчував себе живим.

Раптом у кімнаті нявкнув кіт. Свєтка озирнулася на нього і, керуючись своєю дивною логікою, запитала:

— Ти теж повернувся з паралельного світу?

Костянтин не відповів. Всівся, акуратно поставивши лапи одна біля одної, закрутив навколо них хвостик і уважно подивився на Світлану.

— Ти хочеш нас про щось попередити? — знову запитала та. Кіт трохи нервово крутнув кінчиком хвоста.

— Точно! — ляснула себе по лобі Свєтка. — Скоро ж мати прийде!

Вона швидко метнулася до ванної за ганчіркою і почала затирати на підлозі сліди від «пентаклю».

Потім склала весь свій інструментарій докупи і заходилася розкочувати на місце палас:

— Допоможи! — кинула мені.

Ми вдвох майже з усім упоралися, коли почули над собою голос Ангеліни, що несподівано з’явилася на порозі кімнати:

— Що це ви тут робили?

— Нічого! — швидко відповіла Свєтка, ногою поправляючи краєчок паласу і водночас затуляючи собою купку інструментів. Вона виразно подивилася на мене.

І коли Ангеліна повернула лице в мій бік, я теж тільки знизав плечима і луною повторив Свєтчині слова:

— Нічого…